БЕРЕГЕЛІ

Придбати книгу

ОЛЕКСАНДР ПАНАСЮК

ГОРБ НАД РІЧКОЮ

ІСТРИЧНИЙ РОМАН

Розділ 1. Фортеця

Старі часи, дув холодний вітер з півночі, і наче цілий степ гнав його сюди, на подільські пагорби. Ворони важко били крилами й каркали над головами, ніби кепкували з людей, що вирішили на цій землі залишити свій слід.

Внизу, у долині,тихо шуміла річечка, ще вузька й чиста, як молода дівчина: вода котилася по камінню,плискотіла об берег, і часом у темряві спалахувала сріблом, коли місяць виринав з-за хмар.

На пагорбі зупинився загін козаків, виснажених багатоденною дорогою. Коні парували, важко дихали, а самі вершники скидалися на тіні: порвані жупани, вицвілі кунтуші, обличчя зарослі щетиною й

втомою. Та в їхніх очах ще горів вогонь —

той самий, що змушував йти у бій навіть

проти значно сильнішого ворога.

— Оце місце, браття, — промовив отаман

Прокіп, чоловік літній, з посрібленими

вусами й рубцями на щоках. Він сперся на

шаблю, глянув навколо і вдихнув на повні

груди. — Тут буде наша твердиня. Не

царська й не панська, а своя, козацька.

— Та яка там твердиня, отамане, —

буркнув молодий Іван, що все любив

вставити слово. Йому й двадцяти не було, а

вже носив шаблю й пістоль при боці. — Ми

ж жменька людей, а ворогів довкола — хоч

греблю гати. Зі сходу татари, з півночі ляхи,

а з заходу — біда, яка тільки вигляне. Хіба

втримаємося тут?

Прокіп глянув на нього важким поглядом,

від якого молодий одразу почервонів.

— Мовчи, Іване, — сказав тихо. — Ти ще

зелений, як конопля весняна. Не в числі

сила, а в серці й у землі. Ця земля добра,

вона сама нам помагає. Бачиш горб? — він

ткнув палицею у темний пагорб, де стояла

свіжа вежа з колод. — Під ним є давній

підземний хід, ще з княжих часів. Старі

люди казали: йде аж до самого Меджибожа.

Коли прийде лихо — матимемо куди

відступити, а коли схочемо щось заховати —

то ворогові й у сні не привидиться.

— А може то байки? — пробурмотів

кремезний Семен, той, що завжди жартував

навіть під шаблею. — Скажете ще, що тим

ходом чортяка в Меджибіж до ксьондзів по

горілку бігає.

Козаки засміялися, та Прокіп не

усміхнувся. Він нахилився ближче й сказав

так, що кожен чув тільки серцем:

— Не байки. Я сам бачив вхід. Каміння,

земля й старі склепіння. Це хід, що пережив

кілька війн. І там, браття, ми сховаємо те, що

дорожче за наші життя.

— Золото? — аж очі засвітилися в Івана.

— Е, дурнику, — відказав Прокіп. —

Золото згине й розсиплеться. Сховаємо

хоругви, ікони, клейноди. А ще — шаблі й

рушниці, бо й вони святі. І хто колись те

знайде, той мусить бути гідним. Інакше

чорний пес із вогняними очима випалить

йому душу.

У темряві завив вітер, ворони різко

зірвалися з дерева й закружляли над

козаками, каркаючи, наче підтверджували

клятву. Селяни, що прийшли з довколишніх

хуторів, стояли збоку й дивилися на

будівництво. Жінки тримали дітей за руки,

старі хрестилися, а дехто тихо шепотів:

«Горб той непростий, є в ньому щось

потойбічне».

Внизу річка співала свою вічну пісню, і

здавалось, що навіть вона слухає цю

козацьку розмову.

Козаки й селяни взялися до роботи. На

горбі загриміли сокири, затріщали сосни й

дуби, а свіже дерево пахло так міцно, що

голова йшла обертом. Молодші хлопці

катали колоди, старші тесали, і кожен знав: з

тих колод постане фортеця. Землю

розривали кирками, носили в кошах,

насипали вал довкола. Гуркіт стояв такий,

що ворони втікли в ліс і більше не

показувалися.

— Та рубай рівніше, Грицю! — гаркнув

Семен на худорлявого парубка, що більше

дивився на дівчат, ніж на колоду. — А то

зробимо з тебе браму, будеш тут стояти,

поки замок не розсиплеться.

Дівчата, що носили воду з річки в

глечиках, засміялися. Гриць почервонів, але

сокиру вже тримав міцніше.

Жінки тим часом розпалили багаття й

варили куліш у великому казані. Дим від

багаття підіймався просто в небо, а запах

гречки з салом розходився навколо,

змішуючись із терпким духом смоли й свіжої

стружки. Діти сиділи гуртом і ліпили з глини

якісь свої «фортеці», сміючись та

змагаючись, у кого вийде вища.

Біля самого підніжжя горба з’явилася

стара баба Мартоха, знана на всі села як

знахарка й трохи відьма. Вона сперлася на

криву палицю й довго дивилася, як виростає

нова твердиня. Її очі, сиві й глибокі, наче

знали щось, чого інші не чули.

— Не чисте місце ви вибрали, — мовила

вона нарешті. Голос її був, як потріскане

коріння. — Тут земля пам’ятає кров, і пес

чорний тут ходить.

— От, знов своє, — махнув рукою Семен.

— Стара, та й балакає, щоб їй кулішу дали

швидше.

— Не жартуй, Семене, — відповів отаман

Прокіп, що стояв поруч. — Бабині слова теж

треба слухати. Земля справді особлива.

Тільки тому ми й залишилися тут.

Баба підняла палицю й показала на річку.

Там, у сутінках, здіймався легкий туман, і в

ньому справді щось ворушилося. Хтось

бачив тіні, схожі на собак, інші — на людей

у старовинних обладунках. Діти перелякано

ховалися за матерів, але стара тільки хитала

головою.

— То вартові, — прошепотіла вона. — Не

пустять чужака в підземелля.

Сонце сіло, і перша ніч у замку почалася.

У середині частоколу розвели велике

вогнище. Козаки сиділи навколо казана,

сьорбали куліш і ділили хліб, що привезли з

хуторів. Хтось на сопілці заграв тиху

мелодію, що нагадувала про домівку. Жінки

заколисували дітей, клали їх спати на

кожухи.

—

Отамане, — знову заговорив Іван, але вже не

так нахабно, як удень, — а правда, що той

підземний хід може вести аж у саму

твердиню в Меджибожі?

— Правда, — відповів Прокіп, дивлячись у

вогонь. — Я там бував, ще як молодий був.

Там стіни товсті, як сама доля, і склепіння,

що не впали навіть тоді, коли навала татар

ішла. Той хід старіший за нас усіх. І якщо

доля дозволила нам стати саме тут, то не

дарма.

Вітер завив у частоколі, і полум’я

хитнулося. Козаки перехрестилися. Ніхто

вже не сміявся. Тільки Семен пробурмотів,

щоб не показати страху:

— А як завтра той пес чорний прийде куліш

їсти, то я йому ложку дам. Лиш би не кусав.

Дехто хмикнув, але сміх не пішов — було

щось у тому вітрі й у тумані, що робило

кожного мовчазним. І навіть річка, яка вдень

дзюркотіла весело, тепер гомоніла глухо,

ніби повторювала козацькі слова й ховала їх

у своїй темній воді.

Та коли козаки ставили свою фортецю,

слід згадати, що горб той і земля довкола не

були порожні. Ще задовго до Прокопа й його

товариства, у XI–XIII століттях, на цьому

місці стояло давнє городище, яке в народі

прозивали Білобережжям. Вал і рів

зберігалися ще довгі роки — зарослі травою,

обсаджені кущами ліщини, вони мовчки

нагадували, що тут колись було життя, шум

мечів і голоси людей, які давно стали

землею.

Старі баби казали: «Під тим валом і досі

можна знайти уламки горщиків чи

наконечники стріл». І справді, час від часу

дітлахи витягали з чорнозему іржаві

залізячки, схожі на стародавні ножі чи

стріли, й бігли показувати дорослим. Ті

хрестилися: «Не руш! То від предків

залишилося».

Минуло кілька століть. Лиха і війни

котилися по Поділлю — татари палили села,

поляки роздавали землі своїм панам, а люди,

як мурашки, знов і знов ставили хати й

намагалися вижити. Саме тоді, у 1629 році,

вперше записали на папері назву

«Берегелинці» нині Берегелі — маленьке

поселення на березі річечки, усього

«одинадцять димів». Дим — то не просто

хатина, то ціла родина з дітьми, з худобою, зі

своїми радощами й бідами.

Отак і почалася історія села, яке потім

називатимуть Берегелі. І хоч ніхто тоді не

думав про книги чи літописи, земля все

пам’ятала. Пам’ятала городище, пам’ятала

набіги, пам’ятала перший дим над

солом’яними дахами. І тому, коли козаки

стали на горбі, земля ніби відгукнулася: «Я

вже бачила життя і смерть, я прийму й вас».

Вітер не вщухав, ворони зникли в темному

лісі, а на горбі палало вогнище. Свіжа

фортеця була ще куцою — частокіл тільки на

півкола стояв, вежа височіла самотньо, наче

зуб у роті старого, але козаки вже відчували

себе вдома. У вогні потріскувала смола, і

світло відбивалося в очах людей, що сиділи

гуртом.

Прокіп підвівся. Він тримав у руках

обгорілу свічку з церкви, яку врятували

дорогою, коли село палили татари. Тепер ця

свічка мала стати свідком клятви.

— Браття, — почав він, і голос його був

низький, немов сам горб промовляв. — Ви

вже знаєте: земля ця не пуста. Під ногами

нашими старе городище, ще з княжих часів.

А під ним — хід, який веде аж у Меджибіж.

Я бачив вхід, каміння, темряву, запах вогкої

землі. Той хід — наш порятунок і наша

тайна.

Він зробив знак рукою, і двоє козаків

підвелися. Вони відсунули плоскі камені й

відгорнули дерен. У темряві справді чорнів

отвір, від якого тягнуло вологістю та

холодом. Здавалося, земля сама дихала.

Дехто відступив на крок, перехрестився.

— Там, унизу, — Прокіп нахилився, його

голос став майже шепотом, — ми сховаємо

те, що мусить пережити нас. Клейноди,

хоругви, ікони. А може й золото, якщо

матимемо. Але головне — пам’ять. Бо

пам’ять сильніша за будь-який мур.

— А хто ж стерегтиме? — озвався Семен,

який, хоч і жартував удень, тепер говорив

серйозно.

— Пес, — відповів отаман. — Не простий,

а з вогняними очима. Я бачив його у сні.

Вчора ще. Стоїть на цьому горбі й дивиться

прямо в душу. Кожному, хто не гідний,

дорогу він перегородить.

Тиша впала така, що було чути, як десь

унизу плюскотіла річка. Вогонь хитнувся,

ніби теж злякався.

— То хай же буде так, — нарешті

промовив молодий Іван. Його голос трохи

тремтів, але він намагався триматися. —

Присягаємось берегти те, що сховаємо. І хай

пес стане нашим вартовим.

— Присягаємось! — підхопили інші, й гул

їхніх голосів понісся над річкою, відбився

луною від лісу й зник десь у темряві.

Вони кинули в отвір по грудці землі, як то

робили діди на могилі. Потім камені знову

закрили вхід, і тільки легкий подих

холодного повітря нагадував: там унизу

щось є.

Тієї ночі мало хто спав. Дехто бачив сни

про чорного пса, інші — про гори золота. А

стара баба Мартоха, що сиділа біля вогню,

шепотіла:

— Хто пам’ятає землю, того й земля

пам’ятатиме. А хто забуде — того й пес

з’їсть.

Козаки трудилися, аж плечі ломило. Одні

валили дерева й ставили палі, інші копали

рів, носили землю кошами. Чоловіки з

хуторів теж долучалися — хто лопатою, хто

вилами, а хто просто підносив воду чи

допомагав тягнути колоду. Кожен розумів:

ця фортеця буде їхнім щитом.

— Диви, яке місце, — сказав худорлявий

Микита, селянин з ближнього хутора,

витираючи піт. — Тут і річка близько, й ліс

недалеко, й поля видніють. Не дарма козаки

тут стали. Може, й село справжнє виросте.

— Та яке там виросте, — пирхнув його

сусід, дід Омелько, що вже ледь ноги тягнув,

але не хотів сидіти без діла. — Тут як не

татари, то ляхи, а як не ляхи, то чума. Не

село виросте, а нове кладовище.

— От іди, діду, не каркай, — відмахнувся

Семен. — Хоч одне слово добре скажи.

Люди надію несуть, а ти все гробами лякаєш.

— А що ж, правда моя така, — буркнув

Омелько, але й він знав: збудують вони цей

замочок, то й життя піде далі.

Жінки тим часом обживали довкола. На

галявині розклали полотна сушитися,

ближче до річки вкопували жердини для

загону худоби. Над водою стояли дівчата —

прали сорочки, терли їх на камінні й

перегукувалися піснею, що лунала долиною.

Діти гралися між хатками, ще сирими й

кривими, але вже справжніми .

Увечері довкола вогнищ збиралися гурти.

Хтось лагодив зброю, хтось розповідав

бувальщини. Старий дяк Панас, що вмів і

писати, і читати, витягнув стареньку книгу й

показував дітям літери. Вони дивилися

широко розплющеними очима, бо для них ті

каракулі були не менш дивні, ніж підземний

хід.

— Отамане, — підкотився ближче Гриць,

той самий парубок, що любив дівчат більше

за сокиру, — а ми справді будемо тут жити?

Чи так, на якийсь час?

Прокіп дивився в далечінь. Його очі

завжди бачили далі, ніж інших.

— Будемо, Грицю, — відповів тихо. — Тут

коріння наше пуститься. Може, нас і не

стане, але діти й внуки житимуть. А може й

правнуки. Бо земля пам’ятає тих, хто в ній

укріпився.

Семен пирхнув:

— Діти, внуки… А може, й пра-пра-пра… Ти

глянь, Іване, отаман уже внуками жонглює, а

сам ніби й не старіє.

— Не смійся, — спинив його Іван, який

учора ще сумнівався, а тепер стояв гордо. —

Якщо Прокіп каже, то так і буде. Земля ця

сильна. Я відчуваю.

У тиші знову зашуміла річка, ніби

підтверджуючи слова.

На третій день роботи вже виріс частокіл

навколо горба, стояла брама, яку прикрасили

вирізьбленими знаками — сонцем, хрестом і

стилізованим вовком, щоб відлякувати

ворогів. Козаки змайстрували дерев’яну

вежу, з якої було видно далеко навкруги:

поля, ліс, річку. Селяни казали: «Тепер ми не

безпритульні, тепер ми маємо свій замок».

І тільки баба Мартоха, сидячи на колоді,

шепотіла:

— Маєте, маєте… Лиш не забувайте, що

земля ця пам’ятає більше, ніж ви думаєте.

Вона й горе пам’ятає, і кров, і скарби.

Дехто сміявся з її слів, але вночі, коли

вітер свистів у щілинах, кожному ввижалося,

що десь за валом ходить тінь, і очі в неї

світяться в темряві.

Коли частокіл зійшовся в кільце, а брама

стала на своє місце, отаман звелів скликати

всіх — козаків, селян, жінок і дітей. Сонце

вже котилося до заходу, і небо над річкою

палало міддю та золотом. Вартові на вежі

сурмили у ріг, і звук той луною прокотився

понад долиною, аж ворони злякано знялися з

дерев.

У центрі майданчика, серед сирих ще

колод, поставили стіл, накритий рушником.

На ньому — хрест, стара ікона Богородиці,

що її врятували з погорілої церкви, і свічка,

обпалена, але жива. Дяк Панас у вицвілому

підряснику, з книгою під пахвою, став перед

людьми й прокашлявся.

— Браття і сестри, — почав він, голос у

нього був тонкий, але дзвінкий, — не маємо

ми ні храму, ні дзвонів, ні панського

благословення. Але маємо серце й маємо

віру. Хай ця земля буде для нас оберегом,

хай частокіл стане стіною від бід, хай вежа

стане нашою молитвою до неба.

Козаки схилили голови, жінки прикрили

дітей хустками, щоб ті не галасували. Дяк

витягнув книгу, розгорнув пожовклі

сторінки й почав читати молитви. Його голос

піднімався над усіма, зливався з шелестом

вітру й шумом річки, і здавалося, ніби самі

небеса слухають.

Отаман Прокіп узяв ікону, підняв високо,

щоб усі бачили. Світло сонця впало на лик

Богородиці, і він засвітився так, ніби

усміхнувся людям.

— Присягнімося, — глухо промовив

Прокіп, — що будемо берегти цей замок, як

власне серце. Що пам’ятатимемо тих, хто тут

загине, і тих, хто тут народиться. Що не

зрадимо ні себе, ні землю, ні віру.

— Присягаємось! — відгукнувся натовп, і

гул їхніх голосів був сильніший за будь-який

дзвін.

Дяк окропив частокіл водою з річки,

хрестячи кожну колоду. Діти підкидали

вгору квіти й трави, жінки розсипали жмені

зерна — щоб множилося й не переводилося.

А коли все скінчилося, Прокіп тихо відвів

кількох найближчих козаків до потаємного

місця, де під камінням чорнів вхід у

підземелля. Вони запалили смолоскип,

глянули вниз у темряву. Звідти тягнуло

холодом і сирістю, мовби сама земля

видихала давні таємниці.

— Сюди сховаємо те, що мусить жити

довше за нас, — сказав отаман. — А ви,

браття, станете свідками й охоронцями.

Він опустив у темряву маленьку іконку й

жменю зерна. Полум’я смолоскипа

хитнулося, і вогонь на мить освітив стіну, де,

здавалося, проблиснули два вогняних ока.

Козаки перехрестилися, але слова не

промовили. Кожен зрозумів: легенда вже

почала жити.

Глава 2. Прокляття і скарб

Минуло кілька тижнів, і замочок на горбі

вже виглядав, наче справжня твердиня.

Стовбури дерев, укопані глибоко, стояли

рівно, частокіл обіймав горб широким

кільцем, на вежі майоріла вицвіла хоругва з

хрестом. Селяни ходили полями, худоба

паслася біля річки, а діти вже звикли бігати

по валу, ніби то була їхня нова іграшка.

Та отаман Прокіп знав: не частокіл

головний, а те, що сховають у землі. Бо

дерево зітліє, вежа впаде, а скарб і пам'ять

можуть лежати віками.

Однієї хмурої днини він зібрав кількох

найближчих: Семена, Івана, ще двох

старших козаків, і навіть дяка Панаса взяв із

собою. Вони підійшли до потаємного місця

біля стіни, де каміння прикривало чорний

отвір у землю. Вітер гнав сухе листя, ворони

знову кружляли над головами, ніби знали,

що зараз тут станеться щось вагоме.

— Ну що, браття, — мовив Прокіп, — час

настав.

Він зняв із плеча скриньку, невелику, але

важку. Всередині були срібний хрест, пара

золотих дукатів, що їх віддали селяни «на

майбутнє», та маленька ікона святого

Миколая. Семен ніс загорнуту в полотно

шаблю, яку Прокіп колись зняв з убитого

пана.

— Сюди кладемо не багатство, — сказав

отаман. — Кладемо душу нашої землі.

Вони спустилися вузькими, слизькими

сходами вниз. Там, у сирому склепінні,

стояла тиша, порушувана тільки крапанням

води. Смолоскипи кидали тремтливе світло

на стіни, і в їхніх плямах справді часом

ввижалися дивні обличчя — чи то предків,

чи то нечисті.

— Тут і сховаємо, — вирішив Прокіп.

Він поставив скриньку в заглибину, поклав

шаблю, зверху — ікону. Панас прочитав

молитву, його голос луною відлунював по

тунелю.

І раптом з темряви попереду загуркотіло,

ніби щось важке пересунулося. Козаки

похопилися до шабель. Смолоскипи

хиталися в їхніх руках. Іван притиснувся до

стіни, зблід.

— Що це?! — прошепотів він.

— Це вартовий, — спокійно відповів

Прокіп. — Я ж казав вам: пес чорний тут

ходить. Він бачив, що ми сховали. Тепер він

стерегтиме.

У темряві, глибше, справді блиснули два

вогняних кола, як очі. Всі застигли,

перехрестившись. Але тінь не рушила. Лише

стояла й дивилася.

— Не бійтесь, — мовив Прокіп. — Він

наш. Для чужого стане прокляттям, а для нас

буде охороною.

Вони замурували заглибину камінням,

насипали землі. Потім вийшли нагору. На

вустах у кожного була тиша. Лише Семен

спробував жартувати:

— Ну, от тепер і ми скарбники. Аби хтось

колись знайшов — та ще й подякував.

— Аби знайшов гідний, — суворо відповів

Прокіп. — Бо хто не гідний — тому ці очі й

знищать душу.

Відтоді в поселенні почали шепотіти про

«чорного пса». Одні казали — то вигадка

отамана, щоб ніхто не крав. Інші клялися, що

вночі бачили, як тінь із вогняними очима

бігала довкола валу. Жінки лякали ним дітей,

а діти — один одного. Так народжувалося

прокляття, яке мало жити довше, ніж сама

фортеця.

Плітки швидко розліталися хуторами,

балками та далекими лісами. Ще й тиждень

не минув, як перші чутки долетіли аж у

сусідні села: мовляв, на горбі над річкою

козаки поставили замок, сховали там скарби,

і тепер чорний пес стерегтиме ті багатства.

Одні шепотіли, що бачили того пса на власні

очі, інші прибріхували — хто казав, що він

більший за теля, хто — що дихає полум’ям, а

дехто навіть стверджував, що він говорить

людським голосом.

Чутка, як і завжди, була швидша ніж кінь. І

невдовзі до річки почав стягуватися дикий

люд — утікачі з панських фільварків,

козацькі вдови з дітьми, ремісники, що

втекли від податків, а то й просто голота,

якій аби знайти нове пристановище. Вони

приходили обережно, несучи на плечах

вузли з нехитрим майном: старі горщики,

полотняні торби, клунки зі збіжжям.

— Отамане, — першого ж вечора

звернувся до Прокопа сивий чоловік з

довгою бородою, — пусти нас ближче. Не

маємо де голову прихилити. Ми й землю

оратимемо, і худобу пастимемо, й у фортеці

допомагати будемо.

Прокіп довго мовчав, вдивляючись у

нових людей. Замок був невеликий, місця

всередині й справді бракувало. Десяток

хатин — і більше вже не втиснеш.

— У замку місця на всіх не стане, —

відповів він нарешті. — Хто хоче жити під

захистом — ставте хати біля річки. Там

земля родюча, вода близько. Але знайте: ця

земля вже з клятвою. Чужим вона не дається.

Якщо серце ваше чисте — житимете. Якщо

прийшли з хитрістю — земля й пес

виженуть.

Люди перехрестилися й погодилися. Так

навколо замку почало виростати село.

Спершу кілька хатинок із глини та хмизу,

потім — зрубні хати під солом’яними

стріхами. Вранці дим з нових печей стелився

понад річкою, а ввечері з хат долинали

дитячий сміх і запах борщу чи юшки.

Та водночас із поселенням росли й чутки.

Хтось казав, що вночі біля річки чути важкі

кроки, мовби хтось невидимий обходить

хати. Інші клялися, що бачили сліди лап на

вогкій землі, та такі великі, що не собача, а

вовча стопа. І всі знали: то пес-охоронець

ходить, щоб перевірити нових поселенців.

Жінки потай шепотіли біля води:

— Як дитина плаче вночі, то то пес

приходить слухати, чи воно чисте.

— Ага, — відповідали інші, — і як чисте, то

він його не чіпає, а як ні — то забирає в ліс.

Діти, звісно, слухали й роззявляли роти, а

потім бігли наввипередки до річки, щоб

перевірити: чи не стоїть там чорний пес.

Так з легенди виростала вже не тільки

клятва козаків, а й життя цілого поселення. І

кожен новий поселенець знав: він прийшов

не просто в село, а в місце, де земля

пам’ятає, і де над усім ходить тінь вільних

козаків.

Над річкою вечоріло. Нові люди ставили

хати хто з глини, хто з круглих колод,

накривали соломою й очеретом. Жінки

тягнули воду з криниці, яку викопали за

день, старі сиділи біля вогню й гріли руки.

Діти ганялися за курми, що їх принесли в

полотняних торбах, а одна коза, вирвавшись,

та втікла до лісу, сміх стояв на все урочище.

— А де ж ми будемо городи садити? —

запитала молода вдова Уляна, тримаючи на

руках малого сина. — Там, де коза побігла?

Чи ближче до річки?

— Ближче до річки земля краща, —

відповів їй Микита. — Але повінь топити

буде весною, як розіллється. Та нічого,

будемо греблі насипати.

— Греблі він насипатиме, — пирхнув дід

Омелько. — Краще б руки не тремтіли, як

чарку піднімати.

Люди засміялися, і навіть сам Микита не

образився.

Та сварки вже починалися. Один казав, що

його город має бути ближче до броду,

другий доводив, що там його худоба паслася

ще від діда. Жінки сварилися, хто перший

братиме воду з криниці. Дехто бурмотів, що

козаки багато собі забрали місця, а простим

людям лишили тісняву.

Прокіп слухав, не втручався. А коли шум

став надто гучним, підвівся й гримнув так,

що всі стихли:

— Тихо! Ми всі тут не з власної забави, а з

біди. Земля ця нічиєю не була й не буде

чужою. Буде спільною. Хто робитиме —

матиме, хто хитруватиме — лишиться з

порожніми руками. І не про худобу зараз

мова, а про наше життя. Ми або станемо

одним загоном, або нас поодинці й

перебьють.

Його слова лягли важко, як камінь. Люди

переглянулися. Хтось буркнув, хтось кивнув,

але вже мовчки. Бо кожен знав: правда.

Уночі над новим поселенням піднялися

перші дими від печей. По долині пливли

пахощі хліба й юшки. Десь у темряві

заспівала дівчина — тихо, але так щиро, що

навіть вартові на вежі перестали жартувати й

тільки слухали.

І тоді кожен, хто був там, відчув: тут уже

не просто замок і табір. Тут починалося

життя.

Того вечора біля річки палало велике

вогнище. Козаки й нові поселенці сиділи

гуртом, їли куліш, хтось сьорбав із глиняної

миски, хтось грів руки над полум’ям. Діти

слухали, як старші оповідали бувальщини, і

роти роззявляли так, ніби перед ними

відкривалося ціле море див.

Дяк Панас, що любив мудрувати,

розгорнув стареньку книжку, але цього разу

не читав — а почав говорити сам:

— Не думайте, що ми тут перші. У

Кобилії, чули, вже сто років, як князівські

люди сидять. Там ще від Острозьких село

числилося, панські слуги землю міряли,

податки збирали. Та й кургани там є, старі,

слов’янські. Земля пам’ятає й давніших за

нас.

— Авжеж! — підхопив Семен, бо завжди

любив додати щось своє. — Мій кум був

там, казав, що як копав погріб, то з-під землі

черепок витягнув, та такий, що жінка

подумала: новий горщик. А то ще з тих

часів, як і нас тут і на світі не було.

— А в Проскурові, — озвався старий

Данило, — ще здавна базар гомонить. У

Плоскирові так його раніше звали. Туди й з

Кам’янця купці йшли, і з Летичева, і з

Волині. А кажуть, що тамтешні пани й

ксьондзи не гірші за турецьких пашів — так

грошви деруть.

— Турок хоч шаблею візьме, — буркнув

Іван, — а лях уміє й папірцем задушити.

Люди засміялися, але з гіркотою.

Біля вогню, трохи осторонь, сиділа стара

баба Мартоха. Її вже давно знали в околиці

як таку, що може і траву підкинути, і

хворобу пошептати, і бувальщину таку

розказати, що вуха самі розгортаються. Вона

змотувала в клубок стару вовну, а тоді

підняла голову й заговорила:

— А ще Сковородки… Чули ви про те

село? Еге ж, давнє воно. Ще в королівських

грамотах писалося — 1517 року князь

Острозький мав його у володінні. А земля

там не пуста, — старі люди кажуть, що

кургани слов’янські довкола стоять. Я сама

бачила — горби, мов могили велетів. Там і

черепки з землі витягали, і залізяччя

стародавнє. А біля церкви навіть римські

монети знаходили. Чули? Римські! Знаками

дивними писані, що ніхто вже не тямить, що

воно таке.

Діти витріщилися, а молодиці

перехрестилися.

— То ж, — вела далі Мартоха, — земля ця

пам’ятає не лише нас, а й тих, що жили

задовго. Кургани ті мовчать, але хто знає, що

вони ховають. А як чужий чоловік землю ту

розворушить — то чи багатство знайде, чи

біду накличе, того вже не скажу.

Семен пирхнув, аби страх розвіяти:

— Та що там ті монети! Дай мені глек пива,

то я й сам сяду на кургані й співатиму.

— Сиди-сиди, — хитнула головою

Мартоха, — але пам’ятай: кургани слухають.

А хто сміється з давніх, того сама земля

колись насмішить.

Люди мовчки перезирнулися. Бо знали:

стара може й перебільшує, та в її словах

завжди є правда, як зерно в полові.

Вечір вже опускався на долину, і тіні від

пагорбів простягалися довго-довго, наче

руки стародавніх предків. Над водою річечки

стелився туман, і в повітрі ще пахло

спаленим димом з нових печей. Люди сиділи

навколо багаття, обговорюючи дім, поле,

майбутнє — а стара Мартоха,

прислухавшись, промовила:

— А ви чули про Пашутинці? — сказала

вона, очі її блищали попелястим світлом

вогню. — Село старе, ще до наших прадідів

було. Долина Бужка там тиха, але земля

говорить.

Козаки повернули голови — Пашутинці

були за кілька пагорбів, не дуже далеко, але

й не так близько, щоб чути голоси щодня.

— Говорять, — продовжувала Мартоха, —

що Пашутинці вже стояли задовго до 1593

року, це точна дата, коли село згадується в

паперах. Значить, коли ми тут будуємо

замок, Пашутинці вже мали свої хати й

господарства.

— То як же — одне поселення старе, інше

нове? — запитав Іван, задумливо, — Ми ще

в зародку, а ті люди вже мають коріння

глибше.

Мартоха кивнула:

— А що ти думаєш, Іване — коріння

важливі. Вони дають силу навіть тим, кого

вже мало. Пашутинці колись мали багато

людей. Люди різні: землероби, ремісники, ті,

хто возив товари додолу.

— Вони мали церкву? — перепитав Семен,

як завжди шукаючи докази.

— Так, — сказала Мартоха. —

Михайлівську церкву збудували, але перед

тим там вже стояла дерев’яна святиня. І як

кожна церква — вона бере участь у долі

людей, в їхніх клятвах, в радості й смутку.

Навколо затихло. Дим від вогню втягнувся

в темряву, і долина видавалась ще глибшою,

темнішою.

Прокіп, стоячи в тіні, мовив тихо:

— Пашутинці — це приклад, що люди

можуть вирости від хати до села, від села до

громади. Ми ж тут будуємо – але не для себе

одного. Якщо вдасться, Берегелі стануть

таким же місцем, яким Пашутинці вже стали

для своїх.

У нічній темряві зашумів тихий вітер —

листя шепотіло, як слова старих легенд.

Діти, що ще не спали, тепло притискалися до

матерів.

Наступного ранку, коли сонце ще ледь

торкалося верхівок дерев, кілька поселенців

вирушили назустріч новому — вони поїхали

в напрямку Пашутинців, щоб доторкнутися

до їхньої історії, подивитись на церкву,

запитати людей про їхні предків.

— Ми спитаємо, — сказав Микита, — хто

там був доброю людиною, хто зводив хати. І,

можливо, дізнаємось, як їхні діди виживали

іншими часами.

Тієї ж ночі, коли все спало, над долиною

забриніла тиша. Лиш річка тихо котила воду

— і здавалося, що вона згадує всіх тих, хто

жив і помирав тут.

Глава 3. Перші поселенці

Сонце піднялося над річкою, і перший

промінь зачепив солом’яні стріхи, що вже

виросли біля горба. Хати ще були кривуваті,

глиняні стіни трималися на чесному слові й

дерев’яних кілках, але дим із коминів ішов

рівно, а це означало — життя в них

оселилося.

Біля однієї хати стояла молода вдова

Уляна, розчісувала косу й дивилася, як

чоловіки лагодили тин. Микита, що вже

давно заглядався на неї, знову взявся

жартувати:

— Ей, Уляно, як я той тин добудую, то й

тебе до нього прив’яжу, щоб не тікала від

мене.

— Прив’язуй, прив’язуй, — відказала

вона, усміхаючись. — Тільки дивися, щоб

твоя жінка з того тину тебе ж не відшмагала,

як довідається.

Козаки зареготіли, а Микита почервонів,

бо й справді жінка його була ревнива.

На березі річки дівчата прали сорочки.

Вода плескала об каміння та лунали веселі

пісні. Іван, молодий козак, зупинився й довго

дивився, як Марічка — чорноброва, з косою

до пояса — нахиляється до води.

— Дивись не втопися, Іване, — крикнув

Семен, підкравшись ззаду. — Бо як полізеш

рятувати, то вона втягне й тебе, та ще й буде

сміятися, що козаки плавати не вміють.

— Я ж не заради плавання… —

пробурмотів Іван, але далі не договорив, бо

Марічка саме глянула на нього і всміхнулася.

Біля другої хати дід Степан вчив хлопчаків

тесати кілки. Ті махали сокирами, мало

пальців не відтяли.

— Та не так, дурні голови, — бурчав він.

— Сокиру тримай міцно, а не як курку за

хвіст. Он, бачите, — і вдарив так, що тріска

відлетіла, мало кота не прибила.

Кіт, звісно, вискочив, і діти попадали від

сміху.

Жінки готували юшку. Пахло часником,

кропом і свіжим хлібом, який тільки-но

витягли з глиняної печі. Над усім селом

стояв аромат — такий, що навіть

найсерйозніші козаки облизувалися, наче

діти.

Увечорі, коли сонце схилилося, селяни

зібралися на вигоні. Молодь водила

хороводи, співала пісень. Семен, що любив

пожартувати, витягнув сопілку й заграв так,

що навіть старі не витримали й притупували

ногами.

— Ну, тепер точно село буде, — сказав

Прокіп, дивлячись на все це. — Бо де є спів,

там буде й життя.

Наступного ранку чоловіки взялися копати

криницю. Земля була волога, липка, відра

тягнулися на мотузках, а дід Данило все

бурчав, що молодь ледача й швидше сам у ту

яму впаде, ніж води доб’ється.

— Та вже краще я впаду, ніж ти, діду, —

огризнувся Гриць. — Бо тебе, як дістанемо,

то доведеться ще й відро нове шукати, щоб

помістився.

Люди зареготали, навіть Омелько

посміхнувся, хоч і вдавав сердитого.

Уляна принесла горщик з узваром,

поставила біля криниці. Чоловіки одразу

гуртом підбігли.

— Та не всі разом, — сміялась вона. — Ви

ще відро зламаєте, як так товпитиметеся.

А Микита знову не втримався:

— Уляно, от як би ти й мені так узвар носила

щодня, я б усі криниці на Поділлі викопав.

— Викопай спершу одну, — підморгнула

вона. — А тоді й поговоримо.

Увечері біля річки молодь влаштувала

вечорниці. Хлопці принесли сопілки й

бубни, дівчата співали, пісня котилася понад

водою. Іван ніяк не зважувався підійти до

Марічки, але Семен підштовхнув його в

спину.

— Іди вже, бо вона тобі ще до іншого піде,

— прошепотів.

Іван підійшов, почервонів, мов мак, і

сказав перше, що спало на думку:

— Марічко, а може… е-е… ти на човні

каталася колись?

— Каталася, — засміялася вона. — Тільки

весло треба мати, а не язик довгий.

Хлопці засміялися, але Іван не злякався.

Він зняв шапку, поклонився й додав:

— То, може, завтра разом? Я й весло знайду.

Марічка тільки зиркнула і нічого не

сказала, але посмішка на її вустах світилася

довше, ніж місяць над річкою.

А тим часом діти бігали селом, верещали,

тягали курей за хвости. Один хлопчак,

Петрусь, наліз у діжку з капустою, застряг і

так верещав, що вся вулиця збіглася. Жінки

ледве витягнули його за ноги, ще й капусту

півдіжки розсипали.

— Оце вам і буде засолка на зиму, —

кричала мати Петруся, розмахуючи

качалкою.

— Та нічого, — сміявся Семен. — Кислі

діти — то ще не біда, аби не гіркі.

Так день за днем село росло. Одні рубали

дерева, інші городи садили, треті тин

ставили. І в кожному кроці була то сварка, то

сміх, то пісня.

— Бачите, — сказав якось Прокіп, стоячи

на вежі, — вже не просто замок маємо, а ціле

село. А де село — там і життя, і майбутнє.

Минуло літо, і в новому селі вже говорили

про весілля. Маріччина подруга Ганна

згодилася стати жінкою Гриця, того самого,

що любив жартувати більше, ніж працювати.

— Хоч і язик у нього довгий, та руки теж

не короткі, — казала Ганна, посміхаючись.

— А ще смішить так, що навіть у постолах

ноги самі стрибають.

Весілля робили на вигоні, бо хат ще

замало, щоб усіх умістити. Столи виставили

під відкритим небом: дерев’яні лави, полотна

замість скатертин, хліб круглий, сало,

вареники, глечики з узваром та барильця

меду.

Першими, як годиться, під’їхали козаки з

вежі, вбрані в чисті сорочки, а Прокіп узяв

на себе роль старшого свата. Він виглядав

таким поважним, що навіть ворони на дереві

затихли.

— Грицю, — промовив він, — береш

Ганну за жінку?

— Беру, — крикнув Гриць так, що аж діти

заплескали.

— А ти, Ганно, береш Гриця за чоловіка?

— Та що мені лишається, — засміялася

вона. — Як уже такого гультяя приборкала,

то й кидати шкода.

Гостина почалася. Семен заграв на сопілці,

Іван витягнув бубон, а дівчата повели

танець. Старі теж не втрималися: Данило,

хоч і бурчав, що «ноги не ті», а таки вдарив

гопака, ще й так, що молоді сміялися до сліз.

Жінки жартували:

— Дивись, Даниле, аби сорочка не тріснула,

бо тоді не весілля, а сміх на все село буде.

А чоловіки підливали один одному меду і

вже вигукували:

— Ну, тепер Берегелі справжнє село, бо без

весілля воно — як хата без печі!

Під кінець вечора почали співати

сороміцьких. Гриць, уже добряче

підмедований, піднявся й заспівав:

Коло річки, коло Бугу

Витинали гопака.

Мій Петро цілує другу

Я вже, бачте, не така...

Я - хороша господиня,

Тільки ось яка біда:

Уродилась одна диня

Решта поля - лобода!

Усі підхопили, а Уляна підморгнула йому:

— То йди вже цілуй свою, бо чорт тебе

чатує.

Сміх стояв до неба, а річка тихо несла

хвилю, ніби підспівувала. І коли молоді

пішли до хати, а гості ще довго гуляли на

вигоні, кожен знав: відтепер у селі є не лише

хати й городи, а й справжня родина, що дає

початок новому життю.

Осінь прийшла швидко. Ранки стали

туманні, річка диміла, а трава вкривалася

росою так густо, що ноги зранку були мокрі,

мов після дощу. У садах почервоніли яблука,

гарбузи повилазили з городів, наче жовті

місяці, і люди збирали врожай, співаючи та

жартуючи.

На вигоні жінки складали купи гарбузів.

Уляна підняла найбільшого й примружилась:

— От якби такого в піч засунути, то й уся

фортеця мала б вечерю на тиждень.

— А ще й козаки були б ситі, — підтакнув

Микита. — Тільки хто ж його носитиме?

Чоловіки слабкі, то знову на жінку впаде.

— Слабкі? — Уляна так грюкнула

гарбузом об землю, що він тріснув. — Он

дивися, яка сила!

Сміх вибухнув, а Микита лиш голову

сховав, щоб не видно було, як йому соромно

й весело водночас.

Марічка тим часом ходила між грядками з

Іваном. Вона сміялася, показуючи йому

маленького гарбуза:

— Оце тобі, козаче, від мене дарунок.

— А це ж що означає? — злякався Іван, бо

знав народну приказку: як дівчина хлопцеві

гарбуза дає, то відмовляє сватам.

— Та нічого не означає, — усміхнулась

Марічка. — Просто маленький гарбуз —

щоб ти не думав, що в мене серце таке ж

тверде, як оті великі.

Іван полегшено зітхнув, а Семен, який

почув їхню розмову, уже кричав усім:

— Гей, люди, Іванові гарбуза дали!

Маленького, але гарбуза!

Село зареготыло, навіть дід Панас, що

завжди бурчав, тепер хмикнув:

— Добре хоч не великого, бо той би його

задавив.

Того ж вечора молодь знову зібралася на

вигоні. Вогонь палав, над головами сипались

іскри, а хлопці змагалися, хто далі підкине

гарбуз у темне небо. Дівчата ж співали

пісень, а між рядків звучали натяки на

кохання, на те, що скоро зима, і в кожного

має бути з ким грітись.

Прокіп дивився на це з вежі й мовив сам

до себе:

— Село росте. Діти сміються, молодь кохає,

старі бурчать — значить, ми тут уже

надовго.

Осінь дійшла до свого розквіту. Поля

стояли обжиті: збіжжя зібрали, гарбузи

склали у стоги, яблука висипали цілими

кошами. Селяни вирішили зробити свято

врожаю — бо хіба можна жити на землі й не

подякувати їй за те, що нагодувала?

На вигоні запалили вогнище, кругом

розставили столи. Жінки принесли глиняні

горщики з борщем, миски з квасолею, узвар,

мед і свіжий хліб. Діти тягнулися до

пиріжків, але їх відганяли:

— Тільки після молитви!

Дяк Панас став у центрі й підняв руки:

— Господи, дякуємо за цей хліб, за цю

землю, за те, що ми ще живі й що наші діти

сміються.

Усі перехрестилися, і почалася гостина.

Козаки підливали один одному меду, жінки

розливали узвар, діти сміялися, бігаючи

навколо.

— Оце вже справжнє село, — сказав

Семен, піднімаючи кухоль. — Бо де є жінки,

діти й їжа — там є життя.

— А ще пісня, — додала Уляна й заспівала

перша. Голос її був дзвінкий, чистий, і

невдовзі до неї приєдналися інші жінки.

Пісня пливла над долиною, а річка ніби

підхоплювала її відлунням.

Іван стояв поруч із Марічкою. Він узяв її

за руку, і вона не відняла. Для нього це було

важливіше за будь-який скарб у підземеллі.

— Марічко, — прошепотів він, — як буде

весна, я пришлю сватів.

Вона тільки кивнула й усміхнулася.

А на другому боці вигону дід Данило,

підпершись палицею, дивився на все це й

бурчав собі під ніс:

— Та, може, й справді з цього буде толк. Хоч

не голотою вмремо.

Над селом піднявся місяць. Вогнища ще

довго палали, люди співали, танцювали,

сміялися. І в ту ніч кожен знав: Берегелі вже

не просто тимчасовий табір біля замку. Це

село з корінням, зі сміхом, з любов’ю й

надією.

Глава 4. Пани та козацькі повстання

У ті часи земля подільська не знала

спокою. Ще вчора тут козаки валили дерева

й ставили замки, а вже завтра сюди

приходили чужі люди з паперами, печатками

й претензіями. Поділля, ця родюча земля, ще

здавна була ласим шматком: її тримали

литовські князі, потім поляки, татари

нападали, турки пробували втримати.

Після Люблінської унії 1569 року Поділля

офіційно перейшло під владу Речі

Посполитої. Польські пани почали

множитися, мов гриби після дощу: кожен

прагнув урвати собі шмат землі, записати

його у власність і поставити своїх урядників.

І якщо в містах — Проскурові чи Летичеві —

ще можна було сховатися серед крамарів та

купців, то в селах було видно все: хто має

землю, хто косить, хто сіє.

Магнатські роди Острозьких, Потоцьких,

Чарторийських розтягували Поділля по

маєтках. Вони не завжди з’являлися

особисто — присилали намісників,

ключників, економів. І ті вже тягнули з

людей, що могли: податки на землю,

десятину від худоби, данину зерном і навіть

курми чи медом.

Селяни бурчали, але мовчали: бо за

плечима в пана була шляхта, а шляхта мала

військо. Та не забувалося й козацьке минуле:

в селах і далі жили люди, що пам’ятали часи,

коли з шаблею в руках можна було обстояти

свою честь і хату.

Саме в ті роки, коли Берегелі тільки

кріпилися на землі, над краєм зависла нова

тінь. Пан, молодий шляхтич із роду

дрібнішого, але гонорового, отримав папір із

Варшави: мовляв, землі над Бужком і

долиною річки належать тепер йому. І він

рушив туди — із почтом, зі слугами, з

возами й претензіями.

Люди в селах уже шепотіли: «Іде пан. Іде

не просто так — землю буде міряти. А як

буде міряти, то й нас на панщину жене».

Берегелі ще були молодим селом, але вже

мали власну гідність. І козаки, і поселенці

знали: цей пагорб, ця фортеця й ці хати —

їхні, а не чужого пана.

Пан прибув не сам — із цілим обозом.

Попереду їхав вершник із бубном, щоб усі

знали: шляхетство їде. За ним — двоє слуг у

коротких кунтушах, потім сам пан у кареті,

запряженій четвіркою коней. Позаду — вози

з майном, бочки з вином і десяток озброєних

гайдуків.

У селі такого ще не бачили. Діти

повибігали з хат, жінки ховалися за тинами,

козаки стояли похмуро, тримаючи руки

ближче до шабель, хоч Прокіп суворо

наказав:

— Без дурниць. Дивіться, що скаже.

Карета зупинилася просто перед брамою

замку. Пан, молодий, з пишними вусами, у

золототканому жупані, повільно вийшов.

Глянув на селян так, ніби це не люди, а

худоба на ярмарку.

— Це й є ваші… Берегелі? — протягнув

він польською, дивлячись поверх голів. —

Гарна земля. Родюча. Тепер вона моя.

У натовпі загуло. Хтось перехрестився,

хтось сплюнув. Данило, старий,

пробурмотів:

— Твоя земля, кажеш? Ти її ореш? Ти її

сієш? Чи, може, твій кінь уміє пшеницю

сіяти?

Люди засміялися, хтось тихо, хтось

голосніше. Пан насупився, але зробив

вигляд, що не почув.

— Віднині, — промовив він, — кожна хата

буде давати податок. Десятину зерна, курку з

двору, відробіток на панських землях. Це

закон. Це право шляхти.

Семен підштовхнув Івана ліктем і шепнув:

— Диви, ще й курку забере. От тобі й пан —

з голоду, певно, сам голодний.

Іван мало не розсміявся, але стримався.

Прокіп виступив уперед. Його постать у

простому козацькому вбранні виглядала

скромно, але голос лунав так, що навіть

гайдуки завмерли.

— Пане, ця земля нашою кров’ю полита. Ми

її від татар відбили, ми на ній замок

збудували, ми на ній хати поставили. Якої ж

справедливості ти шукаєш, коли кажеш:

«моя»?

Пан примружився.

— Справедливості? Ха! Справедливість там,

де печатка й королівський папір. А в мене

він є.

Він витягнув сувій із червоним воском і

розгорнув перед людьми. Селяни не вміли

читати, та й не треба було: навіть із відстані

видно було герб і печатку.

Тиша впала важка. Тільки вітер шумів у

вербах над річкою.

Тоді з натовпу вирвалась баба Мартоха:

— Ей, пане! А в твоїм папері написано, хто

наших дітей годуватиме? Чи, може, там є

слово, що твоя печатка хліб пече, а вівця в

коморі сама виростає?

Натовп вибухнув сміхом, навіть козаки не

втримались. Пан поблід, але слова не

знайшов.

Прокіп підняв руку, спинив сміх.

— Якщо пан хоче миру — буде мир. Якщо

пан хоче війни — буде війна. Але знай:

Берегелі не схиляють голови просто так.

Гайдуки вже стиснули списи, але пан

махнув рукою:

— Досить. Я ще повернуся. І тоді

подивимося, хто сміятиметься.

Він сів у карету, і обоз рушив далі. Люди

видихнули. Село знову залишилося при собі

— але тінь пана вже зависла над ним.

Поділля у XVIII столітті жило під важкою

рукою Речі Посполитої. Після Люблінської

унії 1569 року край став підвладним

польській короні, і вже півтора століття

селяни терпіли від панів та їхніх урядників.

У Берегелях теж, як і в навколишніх селах,

з’явився панський слуга з папером, печаткою

й вимогою: «Десятина, панщина, податок».

Спершу люди бурчали нишком, але

пам’ять про волю козацьку ще жила.

У ті роки Правобережна Україна стала

ареною гайдамацького руху. Уже з кінця

XVII століття виникали селянсько-

козацькі загони, які нападали на маєтки

шляхти, спалювали двори, звільняли

селян. Найбільше повстання —

Коліївщина 1768 року, коли на Поділлі,

Київщині й Волині гайдамаки вдарили по

панах і католицьких монастирях.

Проте Річ Посполита не лишилася сама:

Російська імперія, яка тоді

підтримувала польську корону, вислала

війська, і разом вони жорстоко

придушили повстання.

Берегелях чутки про це ширилися швидше,

ніж вітер:

— «У Летичеві панський двір спалили!»

— «У Проскурові гайдамаки повісили

орендаря-ляхвача!»

— «У Сковородках кургани світилися від

вогню — кажуть, там теж билися!»

Люди збиралися вечорами біля вогнищ.

Старий Данило казав:

— Час наш прийшов. Не дамо цій шляхті

пити нашу кров.

Семен махав руками:

— Та давай вже швидше, бо пан курку з хати

хоче забрати — а в мене одна лишилася, та й

та несе яйця криво.

Сміх проривався навіть у хвилини гніву,

бо без нього село б задихнулося.

І ось літо 1768 року дійшло й сюди. Уночі

до Берегелів прибув невеликий загін

гайдамаків — з Уманщини, кажуть. Зайшли

в замок, і Прокіп, що вже постарів, але духу

не втратив, вийшов назустріч.

— Брате, — сказав отаман гайдамаків, —

ми йдемо бити панів. Чи ви з нами?

Люди відповіли криком:

— З вами!

І вже наступного дня в долині Бужка було

чути тріск і крики. Панський двір під

Берегелями, ще новий, не встояв: вікна

вилетіли, двері горіли, гайдуки розбіглися.

Селяни разом із гайдамаками винесли

збіжжя, худобу, хто що міг.

— Це наша земля! — кричала баба

Мартоха, підкидаючи в полум’я панську

печатку.

Козаки сміялися, Семен підняв кухоль і

вигукнув:

— Оце й буде наш справжній податок — на

волю!

Але перемога тривала недовго. Уже восени

1768 року на Поділля рушили каральні

загони. Польське військо разом із

російськими частинами, яких надіслала

імператриця Катерина II, придушували

гайдамацькі виступи. У Летичеві та

Проскурові відбулися страти, села карали

різками, палили хати.

Коліївщина закінчилася поразкою. Шляхта

повернулася, а з нею — старі порядки.

У Берегелях люди ще кілька тижнів

святкували свободу. Іван з Марічкою співали

на вигоні, молодь водила танці, козаки

будували плани, як жити без пана. Але

невдовзі на обрії з’явився пил — то йшло

військо.

Прокіп зібрав людей:

— Пам’ятайте, ми показали, що можемо.

Навіть якщо вони знову прийдуть, наша

пам’ять про волю вже ніколи не згине.

Селяни стояли зі списами, вилами, хто мав

шаблю чи старий мушкет. Жінки носили

відро за відром води, щоб гасити вогонь, діти

бігли до замку, тягли каміння, аби було чим

кидати. Навіть баба Мартоха встала з

клюкою в руках і сказала:

— Хай я стара, але й мій ціп ще комусь у

ребра полізе.

Коли перші гайдуки зайшли у село, селяни

вдарили з-за тину. Каміння, кілки, навіть

гарячий казан із юшкою полетів на ворога.

Хтось кричав від болю, хтось кидався на

ворога мов оскаженілий.

— За Україну! — гримнув Іван і кинувся

вперед із списом.

Йому відгукнули десятки голосів. Крик

стояв такий, що навіть коні під панськими

вершниками сахалися. Гармати панські тут

не дістали — бо не чекали, що просте село

стане стіною.

Вузькими вулицями села ішов бій.

Козацькі нащадки билися до останнього

подиху, жінки з дахів сипали жар і каміння,

хлопчаки з пращами цілали в шоломи.

Гайдуки падали один за одним, драгуни

матюкалися московською лайкою,

намагаючись прорватися.

Вогонь уже жеврів по солом’яних дахах,

але люди стояли, не відступали. Прокіп

власноруч поклав двох ворогів, а потім,

поранений, ще довго махав шаблею, доки не

впав на землю. Його останні слова були:

— Не для пана ми народилися, а для волі!

Село дзвеныло шаблями й криками, поки

сили не вичерпалися. Лише тоді, коли

драгуни підтяглися більшими силами й

підпалили все довкола, стало ясно: втримати

село неможливо.

Та це був не розгром. Це був бій, який ще

довго пам’ятали й у Берегелях, і в сусідніх

селах. Казали: «Там, де козаки стояли, земля

й досі пам’ятає крик за волю».

Та коли гайдуки й московські драгуни

зайшли в село, було вже не до слів. Хати

палили, чоловіків вели під гаки, жінки

плакали. І тільки в підземеллі замку, де

колись заховали скарби, знову запанувала

тиша.

Кажуть, що саме там решта селян і

гайдамаків зникли, спустившись у хід до

Меджибожа.

Ніч упала на село, як чорний плащ.

Пилюка від давно згорілої жита ще курилася

в повітрі, і навіть зірки наче трохи притихли,

ніби боялися свідчити. На під’їзді виднілися

смуги світла від смолоскипів — каральний

загін підійшов несподівано й швидко, як

грім. Панські гайдуки й російські драгуни —

разом — мов тінь, що накрила долину.

Вони не прийшли торгувати — прийшли

карати. Командир, у шинелі, що блищала під

вогнем смолоскипів, прочитав наказ:

«Відновити порядок. Покарати бунтівників.

Спалити бази допомоги». Його голос був

тонкий, але відлуння йшло по темряві, як

укроджена човен.

Першими привели Семена. Його зв’язали

міцно, очі в нього були широко відкриті —

не стільки від страху, скільки від обурення.

Люди штовхалися, кричали, просили

пощади. Десяток озброєних не слухався

прохань — їм було наказано діяти.

Відбувся короткий «суд» без суду:

командир надув губи, прочитав фразу, яку й

сам, мабуть, не розумів до кінця, і вказав.

Семена відвели на невелику підвищеність

біля дороги та прилюднол повісили. Ніяких

сцен, ніяких слізних прохань, тільки важкий

звук тіла, що впало потім і тиша, яку

порушили лише сопіння дітей у темряві.

Це був сигнал. Почалися паління і

грабунок. Вояки загону смолоскипами

підпалили солом’яні стріхи. Вітри підняли

жар, і полум’я скоро побігло по хатах — мов

злодій, що втікає. Люди кидалися туди-сюди,

хапали, що могли: дитину, вузол із речима,

хліб. Хтось лягав біля фундаменту і благав

пощади, але гвардія йшла далі, не слухаючи.

Жіночі крики, гучні й розбиті, рвали нічну

тишу.

Іван стояв у першому ряду. Він бачив, як

Семен падає. Серце його розірвалось, але

думка була чиста та гостра: жити. Він

потягнув Марічку за руку. Вона була біла,

очі великі — але не затріщала від страху.

Вона вхопила невелику торбинку з кількома

цінними речами і пішла за ним.

Глава 5. Втеча

— Йди за мною,— прошепотів Іван, і його

голос тремтів, але не став слабшим. — В

підземелля. Швидко.

Їх привела до входу в землю — того

самого, що Прокіп зі своїми заповів. Вони

розсунули камені, знову відкрили отвір, що

тягнув вологим подихом. Запах — земля,

стара деревина, і щось інше, гірке, що

лишається в легенях після вогню. Людей

було багато, і не всі хотіли спускатися: деякі

стояли, притиснувшись до стін, озиралися на

погоріле село, мов на частину себе. Але

поступово керівництво взяли молоді — ті,

хто вміє пригрібати страх під ноги.

Спуск був вузький. Кам’яні сходи слизькі

від вологи. Смолоскипи тут ледве горіли,

дим тягся вгору, і іноді хтось кашляв так, що

стало страшно. Хід прогинався під горбом,

звужувався, повз вогкість. Вустами й руками

вони обережно штовхалися в темряві, то й

ім’я скарбу, що лежав унизу, здавалося ось-

ось проскочить повз них, наче спогад про

щасливі дні.

Марічка притислася до Івана. Він відчув її

серце — б’ється швидко, але стабільно. Десь

позаду сипнув камінь — хтось упав, але

ніхто не кричав з метою не привертати

уваги. І тут — натиск: пересування стало

безладне, дихання — глибоким.

Хід йшов довго. Час був іншим там, під

землeю: без сонця, без зірок, тільки густий її

запах і кроки людей. Вони думали про

могили, про кургани, про тих, хто колись

ховався тут і кого уже ніколи не бачили. І це

давало якусь дивну мужність: не останні ми

— і не перші.

Коли вийшли на протилежному кінці,

перед ними мирно піднімалася корона зірок

над Меджибожем. Фортеця на обрії

вигризала силует, мов велетенська гора

каміння, що ніколи не втомиться стояти.

Вони не приїхали — вони прибули так, як

дозволяла їм земля: тихо, втомлено, але

живими.

Меджибіж зустрів їх мороками: ніч, товсті

стіни, привиди старого миру. Тут, на межі

фортеці, хтось із місцевих чернівників дав

прихисток у купі хмизу в підвалi монастиру;

хтось спускався до річки й зник у темряві,

аби знайти човен. Ніхто не аплодував; ніхто

не співав. Вони були живі — і це вже була

перемога.

Марічка втиснула голову в плече Івана і

прошепотіла, ледве чутно:

— Ми вижили.

— Ми вижили, — відповів він. — І це

поки що — наша сила. Ми ще повернемося.

Але вночі, коли вони лежали в темному

кутку чужого приюту, їхні серця знали: у

Берегелях залишилося багато зламаного.

Клятви, які вони давали під вогнем,

запалювали нову пам’ять — пам’ять про те,

що воля не приходить без болю. І поки стіни

Меджибожа тихо слухали їхні слова, десь

внизу під землею, у замурованих камерах,

лежала скриня, що ще чекала на гідних.

Рік 1768 увійшов в історію як час

Коліївщини — найбільшого гайдамацького

повстання на Правобережній Україні. Його

охопили Київщина, Брацлавщина, Поділля й

навіть Волинь. Повсталі гайдамаки, серед

яких найбільше прославився Максим

Залізняк та Іван Ґонта, громили маєтки

польських панів, спалювали двори, карали

орендарів, які визискували селян.

На Поділлі селянські та козацькі громади

часто ставали разом із гайдамаками проти

шляхти. Маєтки в Летичеві, Проскурові,

навіть у дрібніших селах горіли від

селянської руки. Люди вірили, що «прийшов

час волі», що більше не буде панщини й

податків.

Але польська корона не лишилася сам-на-

сам. Річ Посполита звернулася до Російської

імперії по допомогу, і російські війська

разом із польськими загонами почали

каральні походи. Восени 1768-го та

протягом 1769 року на Поділлі й Київщині

села палили одне за одним. Страти були

жорстокі: чоловіків вішали або саджали на

палі, жінок гнали в полон, дітей лишали

сиротами.

Поділля не стало винятком. У Летичеві й

Проскурові зафіксовані масові страти й

покарання селян, яких підозрювали у

співпраці з гайдамаками. Багато сіл було

спалено дощенту. Саме тоді й могла статися

трагедія Берегелів — село, яке піднялося

разом з іншими, відчуло коротку свободу,

але впало під вогнем двох армій.

Коліївщина закінчилася поразкою. Але

пам’ять про ці події жила серед селян ще

десятиліттями, і в кожному селі передавали

історії про мужність, зраду, боротьбу та кров

пролиту за волю.

Пройшли ті криваві часи. Люди, хто вцілів,

поверталися до річки. На горбі, де ще

недавно гриміли козацькі шаблі й палали

панські обози, тепер стирчали тільки чорні

камені та розкидані валуни. Останки валів і

ровів заросли травою, наче сама земля хотіла

прикрити свою ганьбу й біль.

Старі казали дітям:

— Тут була фортеця. Тут билися наші діди.

Тут горів вогонь, і тут проливалася кров.

А ми малі слухали широко розкритими

очима й бігали ровами, як по ігрових ямах,

не розуміючи, що колись там вирішувалася

доля їхнього села.Розповідав мій дід.

Життя верталося своєю впертою ходою.

Люди знову будували хати з глини та

соломи, садили городи, копали криниці.

Корови дзвонили бубонцями, жінки співали

над річкою, а молодь сміялася вечорами. І

хоч на горбі ще довго відлунювали страшні

спогади, над Бужком знову лунала пісня.

— Хоч би що там було, — казали старі

люди, спираючись на свої ворота, — річка

нас тримає. Як річка тече, так і ми

житимемо.

І здавалося, що вода справді підхоплює ці

слова, несе їх далі й далі, до самого

Південного Бугу, аби пам’ять про Берегелі

не зникла навіть тоді, коли камінь замку

зітреться в пил.

Глава 6. Нове слово — воля

Минуло багато літ. Розгроми, панські

наїзди, війни й тиші накладалися одне на

одне, мов кільця на старому дубі. Берегелі

стояли вперто, хати мінялися поколіннями,

річка текла, а пагорб із рештками валів і

ровів лишався нагадуванням про давні часи.

У лютому 1861 року село почуло новину,

від якої серце стискалося й розширювалося

водночас: цар Олександр ІІ підписав

Маніфест про скасування кріпосного

права.

Селяни збиралися гуртами біля церкви,

слухали, як дяк Панас, уже старий, але ще

дзвінкоголосий, читав царське слово:

— «Віднині селяни звільняються від

особистої залежності…»

— Звільняються! — підхопив Грицько, що

ледве не зламав вила від радості. — Тепер я

сам собі пан!

— Тихше, — одразу перебила його Уляна.

— Папір — то одне, а земля чия?

Люди перезиралися. Бо справді, земля

лишалася панська, і хоч дозволяли

викуповувати, та де ж гроші взяти? У

кожного за душею — хата з глини та жменя

худоби.

Старий Данило сказав гірко:

— От бачите, яка вона, воля. Нам дали ключ

від хати, але замок лишився в чужих руках.

Та все ж свято було. Молодь співала на

вигоні:

— Воля прийшла, панщина минула!

А діти стрибали довкола, не розуміючи, чим

та воля така важлива, але ловлячи настрій

дорослих.

Іван з Марічкою, вже старі, сиділи на

призьбі й дивилися на все це. Іван сказав

тихо:

— Якби Семен дожив до цього дня… він би

перший крикнув.

Марічка витерла очі й відповіла:

— Та він крикнув тоді, під час бою. Його

крик тепер у кожному нашому слові «воля».

Над селом сходив місяць. Понад річкою

співали, за пагорбом ще видніли чорні тіні

ровів, а в душах людей вперше за довгий час

оселилася надія, що їхні діти й онуки

зможуть жити вже не під паном, а під своїм

власним небом.

Перші дні після царського указу були

схожі на свято. Але швидко люди зрозуміли:

без землі немає волі. Пан лишав свої маєтки,

а селянин, щоб викупити наділ, мусив

заплатити гроші, яких у нього ніколи не

було.

Тоді й ожила давня легенда.

— Пам’ятаєте, — заговорила стара баба,

уже зовсім сліпа, але ще ясна розумом, — що

в підземеллі нашого замку скарби лежать?

Що козаки ікони та монети золоті закопали,

щоб панам не дісталося?

— І що з того? — скривився Петро. — Я за

життя вже чув десять разів, як їх шукають, і

що? Каміння та кажани.

— Та то кажани тобі, а не тим, хто матиме

щастя, — відрубала баба. — Скарб не

кожному відкривається.

І з того часу почалися походи.

Хлопці молодші й дужчі брали лопати,

сокири, йшли до пагорба, копали біля старих

ровів. Вночі збиралися гуртами зі

смолоскипами й спускалися в підземелля.

Хтось казав, що бачив там стару скриню, але

коли підійшли ближче — то лиш трухляве

дерево розсипалося на порох. Хтось чув у

темряві гавкіт чорного пса, і всі розбігалися

так, що вранці в селі було більше вивихів,

ніж хліба.

Одного разу Іван, уже сивий, пішов разом

із молодими. Вони зайшли глибоко в

підземелля, де ще пахло вогкістю й старим

димом. Іван зупинився, провів долонею по

камені й сказав:

— Тут, діти, не золото лежить. Тут наша

пам’ять. Якби ми не стояли, якби не билися,

і села би не було. А пам’ять дорожча за будь-

який викуп.

Молоді бурчали:

— Пам’яттю землі не купиш.

Але в їхніх серцях залишилося щось інше:

надія від того, що вони торкалися стін, які

пам’ятали їхніх дідів.

Проте пошуки тривали. Кожен сподівався,

що саме він натрапить на справжній скарб —

той, який допоможе викупити землю,

збудувати нову хату, видати дочку заміж. І в

цьому була своя правда: навіть якщо скарбу

не знаходили, сама надія давала силу.

Тієї осені, коли вже починало холодати,

зібралося семеро молодих парубків та двоє

сміливих дівчат. Взяли лопати, старий

ліхтар, кілька смолоскипів і пішли до

пагорба.

— Сьогодні точно знайдемо, —

підбадьорював усіх Гриць. — Я сон бачив:

скриня, золото, аж блищить.

— Сон твій від горілки блищав, —

пирхнула Ганна. — Але йди, йди, я теж

подивлюсь, як ти черепків назбираєш.

Сміх підтримував їх, поки не зайшли в

чорний отвір під горбом. Там одразу потягло

вогкістю, дим від смолоскипа змішувався з

духом гнилої деревини. Стало тихо, чути

було лише краплі, що зривалися зі стелі й

падали в калюжі.

— Оце так музика, — пошепки сказав

Петро. — Лиш цигана з баяном бракує.

Всі зареготали, але сміх швидко обірвався,

коли з темряви почувся дивний шурхіт.

— То що було? — прошепотіла Марічка-

молодша, ще дівчина років шістнадцяти.

— То миші, — буркнув Гриць. — Або

пацюки.

— Або той пес чорний, що діда лякав! —

випалив Петро, і відразу хтось мало

смолоскипа не впустив.

Знову тиша. Вони йшли глибше, поки не

натрапили на завал: каміння й земля

обвалилися, утворивши купу.

— Тут треба копати, — вперто сказав

Гриць. — Отут!

Всі стали до роботи. Лопати дзвеніли об

каміння, летів пил. Хтось кашляв, хтось

жартував, щоб страх відганяти.

— Як знайдемо золото, то купимо собі не

землю, а цілу Польщу, — сміявся Петро.

— А як нічого не знайдемо, то купимо тобі

нову палицю, щоб знову копав, —

огризнулася Ганна.

І раптом з-під каміння щось загуло. Ніби

порожнина відчинилася. Лопата Гриця

провалилася в темряву. Всі завмерли.

— От бачите! — закричав він. — Кажу ж

— тут скарб!

Вони підсвітили смолоскипами й справді

побачили чорний отвір, ніби хтось давно

пробив у камені хід. Серце в кожного

закалатало.

— Йдемо? — тихо спитала Марічка.

— Йдемо, — сказав Гриць, але голос його

вже тремтів.

Вони просунулися далі й натрапили на…

порожню камеру. Там були лише старі

дошки, глина й уламки глечиків. На підлозі

валялася іржава шабля без руків’я.

— Оце й весь твій скарб, — засміялася

Ганна, але сміх звучав глухо.

Гриць упав на коліна й торкнувся шаблі.

— Та ні… Це знак. Наші тут були. Це їхня

пам’ять.

Всі замовкли. Лише краплі капали з

каменю. І раптом із темряви знову пролунав

шурхіт. Хтось тихо загарчав. Чи то був вітер

у тріщинах, чи пацюк, чи справді пес —

ніхто не став перевіряти.

Смолоскипи підняли вище, і гурт, не

змовляючись, кинувся назад. Хтось впав,

хтось вдарився, але всі бігли, як могли. На

виході вони мало не перекинули одне

одного, та коли нарешті вийшли під нічне

небо, всі впали на траву й довго

відсапувалися.

— То що, скарб знайшли? — спитав

старий Данило, що сидів на лавці й чекав.

— Та знайшли, — буркнув Гриць. —

Порожнечу знайшли. Але й вона щось

важить.

Старий тільки засміявся.

— Еге ж. Бо справжній скарб — це те, що ви

повернулися живими.

Глава 7. Червоні вітри

Пройшли роки, змінилися покоління.

Старі, що ще пам’ятали указ 1861 року, та

один за одним лягли в землю, і тільки їхні

розповіді лишилися в хатах, де пахло димом

і житнім хлібом. Нове життя почало стукати

у ворота.

Спершу була війна — Перша світова.

Через Берегелі йшли солдати, хто в шинелі

царській, хто вже з червоним бантом на

кашкеті. Село бачило і відступи, і реквізиції,

і крики поранених у клуні, де робили

перев’язки.

Потім прийшли революційні роки. У

Проскурові гриміли мітинги, у Красилові

ходили чутки, що стару владу вже нема, а

нова — ще не втрималась. У Берегелях усі

чекали: що ж далі? І далі прийшло —

червоні, з гаслами, з обіцянками землі та

волі.

— Тепер земля — ваша, — казав комісар із

міста, молодий, з блискучими очима, що

світилися вірою. — Не буде більше пана!

Люди слухали й перешіптувалися. Одні

раділи, інші дивилися похмуро:

— Вже нам обіцяли раз, у шістдесят першім.

Де ж воно?

Але нова влада не питала — вона діяла.

Прийшли папери, постанови, з’явилася

сільрада з новими людьми. І вже над річкою

замість старого ярмарку почали збирати

мітинги: співали пісні не лише про жнива, а

й про «червоні зорі» та «нову долю».

Хати були ті самі, городи ті самі, але слова

в повітрі стали інші. Старі ще шепотіли:

— Бач, у нас завжди пан якийсь над нами.

Тільки міняється шапка: то шляхетська, то

царська, тепер більшовицька.

А молодь слухати не хотіла. Вони мріяли

про нове життя — про світлі хати, машини,

що самі оратимуть, і про те, що не треба

буде гнутись на панів.

Так непомітно для себе Берегелі ввійшли у

нову добу. І хоч ще лишалася в пам’яті

козацька воля й пісні про Семена, над

сільськими полями вже сходило інше сонце

— соціалістичне, яке обіцяло багато й

вимагало ще більше.

То була весна, 1930 року. Річка вже

звільнилася від криги, вода несла гілля й

торішнє листя. Люди порались у дворах: хто

лагодив тин, хто латав дах. І раптом у село

в’їхла підвода з трьома міськими. Один у

шкірянці, з маузером на боці, другий у

картузі з червоною зіркою, а третій худий, з

книжкою під пахвою.

Зібрали сходку біля старої церкви.

Сільраду перетворили на «селянський

актив», посадили на лавки й почали

говорити.

— Товариші селяни! — заговорив у

шкірянці. — Настав новий час. Віднині ви

будете жити не кожен сам по собі, а гуртом!

Створюється колективне господарство —

колгосп.

У натовпі загуло. Степан, старий, підняв

руку:

— Та ми й так гуртом жили. Хто ж у біді сам

лишався? Коли хата горіла — усі відрами

бігли. То що, тепер будемо відрами по

наказу?

Люди засміялися. У шкірянці скривився,

але стримався.

— Тепер і земля, і худоба будуть спільні,

— вів далі. — Більше не буде куркуля, що

багатіє, і бідняка, що гине. Усі рівні!

— А якщо в когось корова? — спитала

баба Якилина, яка вже ледь ходила, але ще

мала язик гостріший за косу. — Вона теж

рівна, чи її за роги до гурту поведуть?

Знову сміх. Молодий у картузі вистрибнув:

— Корова піде в колгосп! І коні, і земля —

все. А ви отримаєте трудодні!

— Трудодні? — перепитав Семенів син

Петро. — То, значить, ми будемо робити, а

замість грошей нам дні рахуватимуть?

Натовп знову зареготів, а в книжкового

худого аж руки затремтіли. Він почав читати

з листка:

— «Колективне господарство — то велике

майбутнє. Будемо мати трактори, електрику,

лікарні й школи. Ви станете господарями

нової країни!»

Люди слухали, але хтось шепотів:

— Аби тільки корову не забрали…

І справді, ввечері того ж дня по хатах

пішли активісти: записували, хто що має.

Хтось сам вів корову на двір — із надією, що

«в гурті легше». А хтось ховав зерно під

піччю, закопував у садку, бо не вірив у ті

трудодні.

Ніч була тривожна. Десь у селі плакала

дитина, десь гавкав пес, а десь старий

господар різав власну корову, аби не

віддавати в колгосп. М’ясо роздавали

сусідам, їли мовчки, з гіркотою в серці.

Так у Берегелях почався новий лад. Уже не

пісня над річкою визначала ритм життя, а

книжка з печаткою. І хоч люди ще

жартували й сміялися, та всі відчували: щось

велике й важке накотилося на село, і від

нього вже не втекти навіть у підземні ходи.

Спершу здавалося, що нове життя справді

несе радість. На вигоні поставили червоний

стяг, під ним зібрали молодь: комсомольці

співали про світле завтра, а старі зітхали,

дивлячись на них.

Одного разу в село приїхав перший

трактор. Гуркотів, чадів димом, але всі бігли

дивитися, як залізний кінь ріже землю. Петро

аж підскочив:

— Ей, оце справжнє диво! Тепер будемо

багаті!

Дівчата співали на полі, коли сіяли разом.

Увечері біля річки звучали нові пісні: про

партію, про комсомол, про Леніна. І хоч

дехто співав через силу, але молодь вірила

— колись життя зміниться.

Але швидко прийшли нові накази.

— Зерно треба здати державі, — казали

активісти. — Усі до зерна!

Селяни бурчали, але здавали. Коли

прийшла осінь, хліба в коморах стало менше.

Коли прийшла зима, в хатах лишилися

тільки буряки та мерзла картопля.

У 1932 році реквізиції стали ще жорсткіші.

Приходили з ломами, виламували підлоги,

забирали навіть квасолю в горщиках. Люди

ховали зерно у димарях, у колисках, у

глиняних горшках, закопаних у садку. Хто

спіймався — того виводили на весь натовп і

били.

— Це не життя, а мор, — шепотіла стара

Солоха, лежачи на печі. — Червоне сонце

зійшло — чорну ніч принесло.

У 1933 році село майже стихло. На

вулицях не гралися діти, собаки блукали худі

й мовчазні. Люди падали просто в полі.

Дехто варив кору з липи, дехто шукав гнилу

картоплю в колгоспних буртах.

Одного ранку Петро, той, що колись

сміявся на сходці, не вийшов із хати. Його

дружина сиділа біля порожнього горщика і

тихо гойдала дитину, яка вже не плакала.

Іван із Марічкою, старі, що ще пам’ятали

козацькі часи й Семенів крик, казали

сусідам:

— Тримайтесь. Хоч один день — та й ще

один. Може, річка нас винесе, як завжди.

А річка текла. Вона бачила все — і весняні

пісні, і чорні похорони без трун. Вона несла

у Південний Буг людську печаль, щоб, може,

хтось колись почув і зрозумів, як люди жили

й у ті часи.

Після примусової колективізації кінця

1920-х років село втратило головне —

власну господарську незалежність. Колгоспи

стали інструментом збору зерна для

держави.

У 1932 році в Україні було встановлено

нереальні плани хлібозаготівель. Коли

селяни не могли виконати норму, до них

приходили бригади з ломами й баграми.

Вони перевертали печі, розбирали долівки,

шукали зерно в коморах, у дитячих

колисках, у вуликах. Це називали

«розкуркулюванням» і «чорними дошками».

У грудні 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б)

ухвалило постанову, яка фактично

забороняла селянські пересування: вводили

внутрішні «паспортні обмеження», щоб

люди не могли втекти з голодних сіл у міста.

У 1933 році голод охопив більшість

областей України, зокрема й Поділля. Села

вимирали цілими вулицями. Від голоду

гинули мільйони людей: сучасні історики

називають цифру від 3,5 до 7 мільйонів

жертв.

На Поділлі, як і по всій Україні, пам’ять

про ті роки передавалася пошепки. Люди

говорили про порожні двори, про те, як «діти

перестали гратись», як «у хатах не пахло

хлібом, а тільки димом та гіркотою».

З приходом до влади у москві Сталіна

почалося відновлення , його портрети висіли

на кожному мітингу, а по селах ішли чутки:

«Ото вже тепер порядок буде, як у нього в

книжках написано». В Україні теж мінялося

життя — у 1934 році столицю перенесли з

Харкова до Києва, і в газетах писали, що це

«новий розквіт республіки». У Берегелях про

це говорили не газетними словами:

— Значить, ближче тепер начальство сидить,

— буркнув Омелько. — Може, й дороги

полатають, щоб ноги не ламати.

Але насправді люди думали не про столиці

й портрети, а про своє.

Село оживало. На місці згарищ знову

виростали хати. Одні були прості, глиняні,

білені крейдою, з дахом із соломи. Інші — з

дерев’яними різьбленими віконницями, які

хлопці робили, щоб похвалитися перед

дівчатами. На подвір’ях стояли журавлі над

криницями, гойдалися горщики на тинах, а

біля кожного двору вже було посаджено

кілька яблунь і груш.

У колгоспі теж щось рухалося. Приїхали

нові трактори — чорні, гучні, що курили

димом на півнеба. Але й коней не списували:

ще не кожному довіряли ту залізяку, а кінь

— то свій, рідний. Увечері можна було

почути, як на вигоні перегукувалися

пастухи:

— Гей, коні до стайні, а трактор — хай сам

шукає дорогу!

Сміх стояв на півсела.

Вівці теж додали клопоту. Зоотехнік із

міста навчив будувати нові кошари, і тепер

на пасовиську біля річки гули голоси, мов на

ярмарку. Коли їх гнали через село, то пил

стояв такий, що хлопці бігали за стадом,

робили з нього цілу пригоду, а дівчата

лаялися:

— Ой, і вівці, і ви такі самі — де пробіжите,

там тільки пилюка лишається!

Життя в колгоспі було не лише роботою, а

й піснею. На перше травня в селі влаштували

святкування. Вивісили червоний стяг над

клубом, винесли барабани, гармошки.

Комсомольці в білих сорочках і дівчата у

вінках співали нові пісні про «сонце

соціалізму». Старі дивилися й хитали

головами:

— Ми співали «Ой на горі та й женці

жнуть», а тепер «Інтернаціонал». Ну що ж,

аби співали, а там якось буде.

А молодь жила по-своєму. На вечорницях

сміялися, сперечалися, закохувалися. Василь,

молодий тракторист, бігав за Маринкою,

дівчиною з багатодітної сім’ї. Весь колгосп

знав про їхні суперечки:

— Ти зі мною підеш? — питав він.

— А ти що, вже хату поставив? —

огризалась Маринка.

— То й поставлю! — гарячкував Василь.

— Трактором чи піснями? — сміялися

дівчата.

Але на Івана Купала їх бачили разом біля

річки, і всі знали — буде весілля.

Не тільки кохання жило в Берегелях. Була

й дружба, і суперечки. Хлопці ділилися на

тих, хто вступив у комсомол, і тих, хто ще

тримався старого. Один казав:

— Нове життя будуємо, треба йти вперед!

А інший бурчав:

— Партія партією, а хліб сам не росте.

Та після роботи всі однаково сідали над

річкою, пили з глека медовуху й слухали, як

у садах гудуть хрущі. Весною Берегелі

тонули в цвіті,витьохкував у вербах

соловейко і здавалося, що саме небо зійшло

на землю.

Фольклор не зник, хоч і приходили нові

пісні. На весіллях усе одно співали старі

козацькі думи, у хатах розповідали казки про

лисицю та вовка, а діти передавали легенди

про підземний хід і чорного пса. І хоч ніхто

вже серйозно в них не вірив, але без цих

оповідок вечір був би надто тихим.

Ріка, як завжди, була центром життя.

Влітку там купалися, прали, ловили рибу. На

березі хлопці будували плотики, а дівчата

плели вінки. Коли сонце сідало, над водою

піднімався туман, і в тій імлі чулися співи —

нові й старі, змішані докупи, як саме життя

села.

Так ішли довоєнні роки. Люди вже не

жили страхом, як у тридцять третьому, а

сподівалися. У їхніх серцях знову розквітала

надія: що тепер буде краще, що діти

виростуть у світі без голоду й війни. Вони

ще не знали, яка гроза стояла на обрії, але

поки що село дихало повними грудьми — з

коханням, дружбою, сміхом і красою ріки й

садів.

На початку села стояла стара дерев’яна

церква. Чорна від віку, з трьома башнями під

гонтем, вона ніби стежила, щоб нові часи не

забули старих. Дзвони вже не завжди

дзвонили, та коли їх розгойдували на свято,

то їхній голос котився понад річкою, аж у

поля.

Просто біля церкви побудували новий

клуб — цегляний, з великими вікнами, де

вечорами світили лампи й грали гармошки.

Там грали вистави, збирали збори, а на свята

розгортали червоний стяг.

Навпроти стояла дерев’яна кооперація —

крамниця, де можна було купити сіль,

сірники, тканину чи керосин. Біля дверей

завжди товклися діти: їм давали цукерку в

папірці чи жменю насіння.

Трохи далі — одноповерхова школа.

Свіжопобілена, з широкими вікнами, вона

була гордістю села. Туди ходили і діти з

Берегелів, і з ближніх хуторів. Учитель,

молодий Панько з Чотирбоків, вчив не

тільки читати й писати, а й математики.

Батько Пантелимона був заможним

селянином.Він віддав сина до церковної

симінарії вчитися на священника.

Та не знайшов той себе в церковному

служінні і пішов працбвати вчителем у

школу.У школі йому з його дружиною Лізою

виділили цілу кімнату де вони й жили поки

не збудували собі хату під лісом.

На околиці розкинувся зерновий тік із

віялками. Влітку там стояв пил і сміх:

хлопці носили мішки, дівчата співали, а

віялки гули так, ніби цілий рій бджіл

оселився в селі.

Поряд працювала кузня — там завжди

було гаряче, іскри сипалися, як зорі, а коваль

Микита бив молотом так, що чути було аж у

садах. Він жартував:

— У мене в руках грім, а в ногах вітер, от і

тримається село на ковальських руках!

Біля колгоспних дворів стояли курник,

вівчарня, свинарник і конюшня. Півні

будили село раніше за сонце, вівці мекали,

коні форкали, свині рохкали — все це

зливалося в одну гомінку музику життя.

І, нарешті, гордість нового часу —

тракторний стан. Два чорних «Фордзони»

та один новенький «Універсал» стояли під

навісом. Хлопці з комсомолу чергували біля

них, наче біля святині. Трактори гуркотіли,

чаділи димом, але коли виїжджали в поле,

здавалося, що сама земля здригалася від

їхнього гуркоту.

Так Берегелі поєднували старе й нове:

церкву й клуб, пісню й гасло, коваля й

тракториста, сад із солов’ями й колгоспний

тік із віялками. Село жило, співало, будувало

— і готувалося зустріти ще одну добу.

Глава 8. Війна

Літо сорок першого було гарячим, щедрим

і вільним, наче сама земля хотіла подарувати

людям останній спокій. Сади в Берегелях

налилися яблуками й грушами, річка котила

теплу воду поміж зелених берегів, а надвечір

молодь сходилася до клубу співати й

жартувати. Панько з Лізою та

дванадцятирічним сином Євгеном садили

квіти біля школи — барвінок та чорнобривці,

щоб дітям веселіше було ходити на уроки.

Діти бігали подвір’ям із книжками під

пахвою, і ніхто навіть подумати не міг, що це

мирне сонце от-от сховається за чорну,

криваву хмару.

У неділю вранці, 22 червня, тиша

розірвалася новиною. Спершу хтось побіжно

передав почуте від районного приймача:

— Кажуть, війна почалася. Німець на

Радянський Союз напав.

Спершу в Берегелях не вірили. Сусіди

переглядалися: «Та що ти вигадуєш!» Жінки

хрестилися на сході сонця, старі хитали

головами, а діти нічого не розуміли й далі

гасали подвір’ями. Але з Красилова

привезли підтвердження — у військкоматі

вже збирали чоловіків.

Біля клубу вишикувалися перші колони.

Молоді хлопці стояли в простих чоботях, хто

в полотняних сорочках, а хто в підперезаній

свиті. У декого через плече висіла стара

шинель, дехто йшов зовсім без зброї, з

надією, що десь у дорозі дадуть. Обличчя

їхні були серйозні, але в очах блищало світло

— ніхто ще не знав, що це світло може

згаснути.

Панько, молодий учитель, теж зголосився.

Він вірив у ті книжкові слова про героїв, про

честь і обов’язок. Ліза тримала його за руку,

мов боялася відпустити.

— Я чекатиму, — сказала тихо.

— Я повернуся, — відповів він, і сам відчув,

що голос його тремтить.

Та з району його відправили назад.

«Учитель на село потрібен більше, ніж

солдат у полку», — сказали йому. І він

лишився — єдиний, хто мав навчити дітей

грамоти, бо навіть у війні треба було

тримати слово й думку живими.

Село ж дивилося, як чоловіки йшли на

війну. За ними лишалися старі, жінки,

діти,худоба й поля.

А німець прийшов швидко. У серпні вже

чули гуркіт чужих машин на дорогах. Хати

палали в сусідніх селах, у Берегелях

з’явилися поліцаї, і світ перевернувся.

Замовкли вечірні пісні, затих сміх біля

клубу, і лише річка текла, наче нічого не

сталося, несучи в собі таємну пам’ять.

Окупанти відразу скликали людей .

Наказали здавати зерно: «Все для рейху!»

Люди ховали жменьки пшениці в підвалах, у

печах, під долівками. Старий Іван шепотів

сусідові:

— Краще в землю закопати, ніж віддати.

Хтось нагадав давню легенду про підземний

хід:

— Може, й тепер урятує… Там можна

заховати не золото, а хліб.

Німці облаштували комендатуру в районі .

Лісу вони боялися — і недаремно. У глибині

дубняків уже жили ті, кого люди називали

просто «наші». Партизани, голодні й уперті,

як сама земля.

Уночі в Берегелях з’являлися тіні. Хтось

тихо стукав у вікно:

— Свої… відчиняй.

Селяни передавали хліб, картоплю,

новини. Інколи приносили стару рушницю

чи патрони, знайдені після відступу.

Село жило подвійним життям: удень —

окупаційні накази. А вночі — шепіт, рух,

іскри надії, які не могли загасити навіть

найсіріші мундири.

Німці приїхали в Берегелі ранком, коли ще

роса стояла на траві. Вантажівка загуркотіла

по головній вулиці, і з неї посипалися чужі

солдати в сірих мундирах. Село вже знало:

шукають молодь. Хтось сховався в лісі,

хтось — у підвалах, але не всі встигли.

На вигоні зігнали хлопців і дівчат.

Командир коротко гаркнув:

— Arbeit für Reich! Робота для Німеччини!

Люди стояли, мов прирослі до землі.

Матері ридали, тримаючи дітей за руки.

Дівку, молоду й чорнобриву, вирвали з

натовпу першою. Вона ще встигла крикнути

матері:

— Не плач, я вернуся!

Але мати знала — ті, кого забирали в

машину, верталися рідко.

А поряд стояла Ольга з малим Миколою.

Вона притискала хлопчика до себе, й

дивилася так, що німець навіть відвернув

очі. Її залишили — мабуть, бо мала дитину. І

від того їй було не легше: сама серед світу,

сама з хатою на краю села,

під самим лісом.

Вдень вона тягнула господарство: сапала

город, поїла корову, носила воду з криниці.

Микола бігав босоніж, грався в піску, кликав

батька, який не чув. А вночі Ольга

розпалювала піч і місила тісто.

Пекла хліб — чорний, глевкий, із

домішкою кукурудзи чи бурякової потерті,

аби більше вийшло. Коли всі засинали, вона

несла його стежкою до лісу, де чекали

партизани.

Там, серед темних дубів, вона бачила очі

тих, хто воював. Вони брали хліб, дякували

стишеними голосами, й зникали в тумані. І

хоч серце її тремтіло від страху, що хтось

донесе, вона знала: іншого шляху нема.

— Для сина… для його майбутнього, —

шепотіла сама собі, вертаючись додому з

порожнім кошиком.

Берегелі жили так: удень — під чужим

чоботом, уночі — з надією, що їхнє життя

ще належить їм. І в кожній хаті, навіть у тій

крайній під лісом, билася тиха війна — війна

матері, яка самотужки тримала на плечах і

хату, і дитину, і шматок волі.

Прийшла зима. Сніг укрив землю білою

ковдрою, і все навколо ніби завмерло в

казковій тиші. Поля спочивали під рівним

покривалом, дороги тягнулися білими

стежками вдалечінь, а старий пагорб, де

колись стояв замок, тепер виглядав, наче

велетень у хутрі, що заснув під хурделицею.

Природа готувалася до Різдва — і в цій

підготовці була своя тиха велич, незважаючи

на те, що в країні панувала війна.

Діти каталися на санях, ліпили снігових

баб, а в темні вечори слухали колядки, які

ще тихо наспівували старі бабусі, ховаючи їх

від чужого ока. Дитячий сміх лунав так

щиро, що навіть дорослі на мить забували

про голод і страх.

Та все ж дорослим було не до свята. Вони

поглядали на шлях — чи не з’явиться чужа

машина, чи не вваляться в село знову німці.

Самі окупанти боялися заходити до

Берегелів часто: ліс поруч, а в лісі партизани.

Тому роботу за них виконували свої ж —

запроданці в поліцейській формі.

Поліцаї ходили подвір’ями, нишпорили по

хатах, заглядали у комори, обшукували

стодоли. Хтось із них знав кожну стежку,

кожен підвал, бо сам виріс у цьому селі чи в

сусідньому. І від того людям було ще важче:

чужого ворога легше ненавидіти, а ось свого

зрадника — то рана в серці.

Одного разу поліцаї зайшли й до Ольги. В

хаті пахло свіжим хлібом, бо вночі вона

пекла для партизанів. Микола сидів у кутку,

100

грався шматочком дерева, а в печі ще тлів

жар.

— Що печеш, бабо? — гукнув один,

молодий, але очі вже холодні, як крига.

— Та що ж... дитині шматок, — спокійно

відповіла вона, витираючи руки об фартух.

Поліцаї покрутилися, заглянули в комору,

в сіни, але нічого не знайшли. Вийшли, лиш

грюкнули дверима. А Ольга ще довго стояла

бліда, стискаючи руками груди — аби серце

не вискочило. Микола дивився на неї

широко відкритими очима й шепотів:

— Мамо, вони нічого не взяли?

— Ні, синку… але завтра треба бути

обережнішими.

І в ту мить вона зрозуміла: їхня хата — як

маленька фортеця на краю села. Вдень вона

трималася на жіночих руках, а вночі — на

партизанському хлібі, який ішов від неї в ліс.

Страх панував селами, як туман, що душив

людей і не давав дихати. Німці знали: щоб

тримати народ у покорі, не треба щодня

стріляти — досить показати, що буде з

непокірними.

101

Усіх, хто допомагав партизанам, ловили й

карали показово. На роздоріжжях стояли

шибениці, де гойдалися на вітрі тіла

вчорашніх сусідів. Хто відмовився віддати

зерно, хто передав у ліс хлібину чи звістку

— усі ставали «ворогами рейху».

Розстрілювали прямо на очах у рідних, а

іноді залишали висіти — наказували не

знімати.

Розповідали, що в сусідніх селах, уздовж

дороги, на кожному стовпі висіло по людині.

Чужі й свої йшли мимо й відводили очі, але

запах смерті і той моторошний скрип

мотузок чувся доти, доки навіть

найсміливіші починали тремтіти.

При одному слові «партизани» люди

здригалися. Дехто хрестився, дехто

озиралася довкола, боячись, що почують.

Навіть ті, хто в душі підтримував опір,

говорили пошепки. Бо німці й поліцаї

слухали, а потім наводили страх залізом і

вогнем.

У Берегелях ще не було таких жахливих

розправ, але всі знали: варто лиш хтось

донести — й край. Жінки молилися, щоб не

торкнулося їхнього села, а чоловіки, що

102

лишилися, жили з думкою: «Сьогодні

вціліли, а завтра — хто зна».

І тільки вночі, коли ліс темнів і село ніби

дихало інакше, ті, що не злякалися, все одно

йшли до своїх у партизанські загони. Бо

страх був великий, але любов до землі — ще

більша.

Тієї зими до Берегелів дійшла страшна

звістка: у сусідньому селі, всього за кілька

верст, німці зробили розправу.

Люди переказували пошепки: когось з

поліцаїв привели двох дівчат і хлопця, ще

зовсім молодого, сказали, що вони носили

хліб у ліс. Уранці на вигоні села поставили

шибениці. Спершу ніхто не вірив — думали,

налякають. Але коли підвели засуджених і

крикнули німецькою команду, люди

зрозуміли: це не жарт.

Мати однієї дівчини рвала на собі волосся,

кидалася під ноги комендантові, благала

пощади. Її відкинули прикладом убік, і вона

впала в сніг, завиваючи, як поранена

вовчиця.

103

Тіла повісили на стовпах при дорозі.

Наказали:

— Не знімати! Хай усі бачать, що буває з

тими, хто дружить із бандитами!

Тиждень ті жахливі постаті гойдалися на

вітрі, скрипіли мотузки, а ворони кружляли

над селом, мов чорні провісники. Люди

йшли дорогою і відводили очі, але діти все

одно підглядали і потім плакали ночами.

Берегеляни теж ходили тією

дорогою.Денис, старий, що ще пам’ятав

козацькі оповіді, казав стиха:

— Дивіться, люди, бо таке може й у нас

бути.

Жінки хрестилися, чоловіки мовчки

стискали кулаки, а молодь із жахом

відчувала: страх не тільки нависав, а й

в’їдався в душу. І все ж дехто, вертаючись

додому, шепотів:

— Вони не дарма померли. Бо якби всі

боялися, то й України давно не було б.

Відтоді слово «партизани» у селі стало

водночас страшним і святим. Хтось

здригався від нього, хтось стискав зуби — та

кожен знав: боротьба триває.

104

Після того, як дійшла звістка про

шибениці в сусідньому селі, Берегелі мов

завмерли. Удень люди ще ходили по

господарству, порали худобу, носили воду,

але розмови стали короткі, очі —

насторожені. На вигоні вже ніхто не смів

голосно жартувати.

— Чули? — шепотіла сусідка сусідці біля

криниці. — Вішали просто при дітях. І

сказали: «Кожного, хто партизанів годує —

так само буде».

— Та йому в пеклі буде добре, хто доніс, —

відказувала інша й швидко хрестилася,

озираючись.

У хатах почалися суперечки. Одні казали:

— Досить! Не треба нічого носити в ліс, бо

ще й наше село спалять! Треба мовчати,

перечекати…

А інші стискали кулаки й відповідали:

— Якщо ми відвернемося, то й останній хліб

у нас заберуть, і дітей під ніж пустять. Не

мовчати треба, а допомагати.

Ольга мовчала. Вона чула й тих, і інших,

але кожної ночі все одно пекла свій чорний

хліб. Микола, ще малий, засинав у кутку, а

105

вона клала буханець у кошик і йшла

стежкою до лісу.

— Ти б не ходила, — якось тихо мовила

стара сусідка. — Може, й справді краще

перечекати.

Ольга подивилася на неї спокійно, але

твердо:

— Якби всі чекали, то й села нашого давно б

не було.

І кожен у селі робив свій вибір. Одні

замикали двері й удавали, що нічого не

знають. Інші — несли партизанам хліб, сіль,

звістки. Село розділилося не словами, а

серцями. І кожне серце мало свою ціну —

страх або відвагу.

Того вечора до Ольги прийшов Іван —

партизан, знайомий ще з довоєнних часів.

Втомлений, у подертій свиті, але з ясними

очима, він поклав на стіл невеликий згорток.

— Треба передати лист. Сам не можу

лишитися довго, — прошепотів він.

Ольга кивнула, саме роздмухувала в печі

жар. У хаті пахло житнім хлібом і димом. І в

ту мить на подвір’ї заскрипіли чоботи.

106

— Хто там? — тривожно озирнулася вона.

На порозі став поліцай. Молодий, але з

холодним обличчям, очі — як дві крижини.

Він давно підозрював: хата крайня, біля лісу,

а піч паляна щоночі.

— Що палиш, бабо? — кинув він різко. —

Чому дим завжди від твого комина? Кого

ховаєш?

Ольга мовчала, витираючи руки об фартух.

Поліцай підійшов ближче, різко схопив за

107

плече, тряснув об стіну.

— Говори! Інакше…

Він ударив її долонею по обличчю. В хаті

задзвеніли глиняні миски.

У коморі, за тонкою стіною, сидів Іван. Він

чув кожен звук. Стиснув зуби, стискав ніж у

руці так, що пальці німіли. Терпів — бо знав:

якщо вискочить зараз, то видасть себе. Але

коли почув глухий стогін Ольги, не

витримав.

Двері комори відкрилися. Іван вискочив,

мов тінь, і з усією силою кинувся на поліція.

Ніж блиснув кілька разів — і ворог упав на

долівку, захрипів, а потім затих. У хаті стало

моторошно тихо, тільки десь далеко

сміялися діти — Миколка грався на ставу з

іншими.

Іван, важко дихаючи, глянув на Ольгу.

— Тікай зі мною до лісу! Лишатися тут тобі

небезпечно. Вони знатимуть, що щось

трапилося.

Ольга похитала головою у відповідь,

тримаючись за щоку:

108

— Я не можу… Миколка десь у селі. Як я

його покину?

Іван мовчки скривився. Потім швидко

загорнув тіло поліція в ряднину, закинув собі

на плечі, наче мішок, і прошепотів:

— Тоді я понесу його до лісу сам. А ти

шукай сина. Як знайдеш — приходь. Ми

чекатимемо.

Він вийшов у ліс, важко ступаючи по

снігу. Ольга лишилася одна в хаті, тримаючи

за серце й дивлячись на село, де десь бігав її

хлопчик.

— Боже, бережи його, — прошепотіла

вона.

109

І в ту мить вона зрозуміла: тепер уже

вибору нема. Село більше не захистить її. Є

тільки ліс, партизани й дорога, яка веде від

рідної хати у невідоме.

Ольга ще встигла глянути на порожній

двір, куди мав повернутися Миколка, коли

почула стукіт копит. Серце обірвалося:

поліцаї їдуть. І цього разу — не сам один, а

гуртом.

На підводах ввалилися в двір четверо. Очі

злі, гвинтівки напоготові. Хату перевернули

догори дриґом: витягли з печі жар,

розкидали постіль, порозбивали глечики. У

сінях знайшли кілька крапель крові, на снігу

— сліди, що вели до лісу.

— Тут хтось був, — сказав один. — І його

вже нема.

Ольга стояла бліда, мов тінь. Вона навіть

не пробувала виправдовуватися. Слова б не

врятували — їхня доля вирішена ще тоді,

коли Іван вихопив ніж.

Її вивели надвір, кинули на підводу,

прив’язали руки. Сусіди визирали з-за воріт,

але ніхто не смів підійти. Хтось хрестився,

110

хтось відвертався. Маленькі діти плакали, бо

бачили, як забирають жінку, що ще вчора

ділилася з ними хлібом.

— Мамо! — крикнув чийсь голос. Ольга

здригнулася, та то був не Миколка, а чужа

дитина. Свого вона більше так і не побачила.

Підвода повезла її до району, у гестапо.

Там чекали допити, крики, удари й холодні

підвали. Люди в селі ще довго згадували той

день, коли крайня хата біля лісу осиротіла.

А в лісі партизани вже знали: Іван забрав

на плечах тіло поліція, закопав його під

дубами, але за цим тягнувся кривавий слід. І

111

кожен у загоні розумів — тепер війна ще

ближча, ніж була вчора.

Поліцаї вирвалися з хати, наче буря, і

лишили по собі безлад — мішки розтерзані,

стіни обшукали до дошки, у хліві

перевернули тачки, на горищі перерили

стоги соломи. Вони шукали саме те, про що

шепотіли всі вечори: сліди ночей, коли піч

горіла і хліб віддавався в ліс. На подвір’ї

застигли краплі — криваві плями на снігу

вели вузькою стежкою в бік лісу.

Миколка повернувся додому пізнього

вечора, обличчя ще рум’яне від дитячої

радості й льоду на щоках. Та йдучи вулицею,

побачив підняті дошки, розкидані речі — і

серце його зжалося невідомим відчуттям.

Він кинувся в двір, а там пусто: хата

відчинена, у грубі сліди, але мами нема.

Безлад налякав малого так, що ноги не

тримали — він вибіг на вулицю й заплакав

від самотності.

Зялякані люди визирали з вікон,

хрестилися, і ніхто не наважувався

відчинити двері. Бо хто відкриє — того й

спитають. Хто заговорить — того й візьмуть.

Селяни стояли по кутках, мов тіні.

112

Миколка біг і плакав аж до ополонки, де

брали воду. Стояв над темною водою й

дивився, як його відображення тремтить.

Молоде життя стояло на краю — ніби

крихкий лід під ногами. Він схилився, щоб

доторкнутися дзеркала, і раптом почув із

горба гуркіт санок.

То був Євген — розбишака з усіма своїми

пустощами. Сани скрипіли, він летів униз і

реготав так, що сніг здіймався в білий туман.

113

На ньому була шапка, велика й смішна, з

дірками для очей, які він прорізав, щоб не

спадала на очі під час з’їздів. Шапка йому

страшенно личила — і ще більше дратувала

дорослих.

«Ой, Колька! Привіт!» — вигукнув

він,наблизившись. — «Чого плачеш?»

Малий розповів, як не застав мами, як у хаті

був безлад. Євген лише кивнув і миттю

перевів усе в гру: «Не сумуй, повернеться!

Диви, які в мене сани! Сідай, поїхали!»

Плач розв’язався у регіт — і двоє

хлопчаків побігли до школи, де жив Євген з

батьками. На порозі стояли Ліза й Панько —

їхні обличчя були бліді, очі повні жалю й

страху. Коли діти підбігли, чоловік і жінка

почувались так, ніби хтось дав їм ковток

повітря.

«Ой, Коля…» — прошептала Ліза, але

слова її губилися. Панько тільки стиснув

кулаки; у серці його тремтіла двояка біль —

жаль і страх. На сполох уже підмогою

лунали думки: шибениця, облави, допити.

Євген раптом став серйозним і клацнув

пальцями: «У мене є хатка на старій липі. Я

114

його там сховаю, якщо хто приїде. А потім

будемо сковзатися разом». Він дивився на

Панька з такою впевненістю, ніби це був

найприродніший план у світі.

Ліза опустилася на лавку й тихо відповіла:

«Так… але будь обережний».

Панько ніжно погладив голову Євгенові й сів

поруч: «Добре. Сховай. І ніяких зайвих

рухів. Я піду й пошукаю сліди — подивлюся,

чи немає ще когось».

Так тієї ночі раптом з’явилося дві речі:

дитяча сміливість і доросле рішення. Євген

відвів Миколку під стару липу — високу, з

товстим стовбуром, під яким було глибоке

115

гніздо гілок та дупел. Тінь дерева стала їхнім

притулком. Миколка, ще розгублений,

стиснувся в кулачок від холоду, але поруч

була рука Євгена: тепла, тверда, як обіцянка.

Лишається тільки одне: чекати — і вірити,

що мати колись постукає у вікно, що піч

знову наповнить хату теплом. А поки що —

діти сміялися й плакали одночасно, і в цьому

сміхові світло ще не згасло. Незабаром

дізналася бабця Миколки про все шо

сталося. Вона забрала його до себе у

Вербородинці.

Глава 9. Визволення

Берегелі прожили під окупацією довгі й

темні роки — від липня 1941-го до березня

1944-го. Три зими й три літа тяглися, мов

століття. Люди втомилися від страху, від

голоду, від похоронок і доносів. Здавалося,

війна стала новим світом, з якого вже нема

вороття.

Але у березні сорок четвертого фронт

раптово наблизився. Село ще спало під

сніговою ковдрою, коли з півдня

потягнулися далекі громи. То гуркотіли

гармати — почалася Проскурівсько-

116

Чернівецька операція, наступ 1-го

Українського фронту.

7 березня 1944 року надвечір люди почули

інший звук — не німецькі машини, не

партизанські постріли. То йшли танки з

червоними зірками на броні. Вони сунули з

боку Красилова, здіймаючи сніг і багнюку, і

весь шлях гудів від їхніх гусениць.

Німці відступали похапцем. Поліцаї тікали

в темряву, ховаючись у лісах. Тільки кілька

разів пролунав розпачливий постріл, та вже

ніхто не мав сили чинити опір.

Люди визирали з хат, не вірячи очам. Старі

плакали, жінки хрестилися, діти бігли

назустріч бійцям, простягаючи їм хлібні

окрайці, які берегли «на чорний день». І ось

той день настав — чорний для ворога, а для

Берегелів — день сонця після довгої ночі.

У центрі села, на вигоні, зупинилася

колона. Командир, молодий, у запорошеній

шинелі, зістрибнув із танка й крикнув:

— Товариші, ви вільні!

Гул пішов селом, і сльози змішалися з

радістю. Жінки кидалися обіймати солдатів,

117

давали їм воду з відер, ділилися останньою

картоплиною. А солдати сміялися, хоч

обличчя їхні були втомлені й суворі.

Та радість була гірка. Кожна хата мала

свою втрату. Не повернулися ті, кого забрали

на роботи в Німеччину. Не вернулися

чоловіки, що полягли на фронті. І навіть ті,

хто вижив, ще мали пройти довгий шлях

війни далі на захід.

Над річкою з дітлахами грався Євген, у

селі знову панував спокій. Лише сум й

тривога лежала на серцях односельчан за

своїх близьких. Ніхто не знав, чи вони десь

уціліли, чи загубилися назавжди у вирі

війни. Ольгу вже не бачили — лише тихо

шепотіли, що її вивезли до гестапо і більше

не вернули.

Та все ж березень 1944-го запам’ятався як

день, коли Берегелі знову відчули подих

волі. Коли з-за хмар вирвалося сонце, і люди

вперше за три роки зітхнули на повні груди.

Берегелі були лише маленькою цяткою на

великій мапі війни. Але саме тоді, у березні

1944 року, сюди докотилася хвиля однієї з

найпотужніших радянських операцій.

118

Вона почалася 4 березня 1944 року й

тривала до середини квітня. Наступ вів 1-й

Український фронт під командуванням

генерала армії Миколи Ватутіна. Удар був

спрямований одразу на кілька напрямків:

Житомир, Проскурів (тепер Хмельницький),

Чернівці. Головна мета — розбити німецькі

війська групи армій «Південь» і вийти до

Карпат.

У боях брали участь сотні тисяч солдатів,

тисячі гармат, сотні танків і літаків. Танкові

колони рвалися крізь весняні сніги,

артилерія греміла вдень і вночі. Війна була

всюди — у лісах, у селах, на дорогах.

Для Поділля це була вирішальна мить.

Німецькі гарнізони тікали, палили за собою

мости й склади, намагалися затримати

наступ. Але сили вже були не рівні:

радянські війська наступали лавиною.

Саме в ці дні, 7–9 березня 1944 року,

звільнили Красилів, Меджибіж, навколишні

села — і серед них Берегелі. Звільнення

принесло не тільки радість, а й гірку правду:

половини чоловіків у селах не лишилося,

багато хат були спалені, а вцілілі сім’ї жили

з ранами на серці.

119

Проскурівсько-Чернівецька операція стала

однією з найуспішніших на українському

фронті. Вона відкрила шлях до звільнення

Західної України й наблизила кінець війни.

Але для маленького села Берегелі це було

не про карти штабів і стрілки на мапі. Це

було про крики «Наші йдуть!», про солдатів

у заметах, про жінок, які кидалися їм на

шию, і про те, що знову можна було вийти на

ріку, подивитися в небо й не чути німецького

галасу.

На подвір’ї школи, де ще недавно гралися

діти й садили квіти Панько з Лізою, тепер

стояли дві велетенські гармати. Важкі,

далекобійні, на товстих колесах, вони

виглядали так, ніби виросли з самої землі.

Для селян це було як символ: ось тепер сила

не чужа, а своя — сила, що жене ворога геть.

Коли гармати вперше вдарили, земля

здригнулася. Гуркіт прокотився селом, наче

саме небо розірвалося. Вікна школи, ті що

виходили на подвір’я, вилетіли разом із

рамами. Діти закричали, а дорослі

хрестилися. Та артилеристи тільки махнули

рукою: «Буває». Скляні шибки замінили

120

швидко — вставили замість них солом’яні

сніпки, і школа знову прийняла дітей.

Для малечі ж то була справжня вистава.

Євген та Іван, очі яких горіли цікавістю,

бігали поміж солдатів, намагалися бодай

води принести чи яку дрібницю. Хоч би лиш

наблизитися до тієї грізної гармати, яка

гриміла так, що закладало вуха.

— Дядьку, а можна потримати гільзу? —

питав Євген, тягнучи руки.

— Тримай, — сміявся боєць, простягаючи

гарячу, ще пахучу порохом латунь. — Та

дивись, не впусти, бо важка.

Хлопці носили воду, підбирали обгорілі

гільзи, слухали незрозумілі слова

121

артилеристів і відчували себе учасниками

чогось великого.

За пагорбами в лісі ховалися

корегувальники. Вони вдивлялися в далеку

дорогу, де відступали німецькі колони.

Звідти по польових телефонах передавали

координати, і гармати знову гатили,

засвічуючи вечір вогняними спалахами.

Селяни дивилися на ці вибухи з острахом і

захопленням. Бо кожен залп означав, що

десь там, за горизонтом, ворог уже відходить

і більше не вернеться.

А Євген з Іваном сміялися, тягли величезні

гільзи, як трофеї, і в їхніх очах не було

страху — тільки радість. Бо навіть крізь

гуркіт гармат пробивалося відчуття, що

прийшов мир, хай і ще не повний, але такий

бажаний.

Техніки у війську бракувало. Сталеві

гармати тягнули не тільки машини — часто

ще й коні, такі ж виснажені, але вперті, як

самі солдати. Вони знали команди, чули

сурми й ішли в стрій, мов справжні вояки.

Молодих, дужих коней брали на фронт, а

старих залишали в колгоспах.

122

Дідові Семенові теж перепав такий

подарунок — гнідий кінь на ім’я Абрек. Уже

не молодий, але розумний і роботящий. Дід

змайстрував собі велику діжу на двох

колесах і з того часу кожного дня возив воду:

то до річки, то на будову. Абрек весело

волочив бочку, слухався з півслова й наче

розумів кожен порух старого.

— Ох ти, мій розумнику, — тішився Семен,

гладячи коня по шиї. — Нема мені кращого

подарунка!

Артилерія в селі стояла недовго — фронт

котився далі на захід. Одного ранку сурми

заграли «збір». Бійці квапилися до клубу, де

шикувалася колона. І тут сталося диво.

123

Абрек, почувши сурму, насторожив вуха,

заграв гривою й рвонув, мов молодий. Він

так різко зірвався, що дід із бочкою навіть не

втримався: діжка лишилася на дорозі, а

Семен гепнувся у сніг. Гнідий же, не

зупиняючись, промчав вулицею й прибіг

прямо до клубу — рівненько у стрій, на своє

місце, наче його там давно чекали.

Солдати й селяни, що це бачили, не

стримали сліз. І від сміху, і від зворушення.

Бо ж то був кінь, а повів себе, мов боєць,

який сам знає, куди йому треба.

124

Командир підійшов, погладив Абрека по

спині й сказав із посмішкою:

— Старому дайте молодого коня. А цей піде

з нами. До самого кінця.

Дід Семен лиш зітхнув, витираючи сніг із

кожуха, але йому теж було гордо: його

Абрек повернувся у стрій, куди душа його й

рвалася.

Фронт котився далі на захід. Артилерія

покинула шкільне подвір’я, з вулиць зник

гуркіт гармат і запах пороху. Лишилися

тільки сліди коліс у болоті, кілька розбитих

гільз і солом’яні сніпки у вікнах школи, що

заміняли скло.

Берегелі видихнули. Після трьох років

окупації здавалося, що саме повітря стало

іншим: чистішим, вільнішим. Але тиша була

важка. Бо в кожній хаті бракувало когось —

чоловіка, сина, брата, доньки. Одних забрала

війна на фронті, інших — гестапо чи облави,

ще інших вивезли до Німеччини.

У перші дні після визволення люди

сходилися на вигоні. Хтось обіймав солдатів,

які ще затрималися в селі, хтось розповідав,

як переховував дітей, як рятував худобу чи

125

хліб. Сльози й сміх перемішувалися. Радість

визволення була справжня, але поруч завжди

стояв біль утрат.

Першим ділом поховали тих, хто загинув у

селі. На околиці, біля старої липи, насипали

спільну могилу й поставили хрест. Старі

жінки співали тужливих псалмів, діти стояли

мовчки. Кожен знав: тепер це буде святе

місце.

Потім почали відбудовувати життя.

Уцілілі чоловіки зійшлися гуртом, щоб

відремонтувати школу — вставити нові

шибки замість соломи. Жінки прибирали

руїни біля клубу, лагодили дахи, латали

одяг. Вечорами знову загорілися вікна хат, і

десь у темряві пролунала пісня — тиха,

невпевнена, але жива.

Євген з Іваном бігали подвір’ям, збирали

гільзи, наче скарби. Для них це була

пригода, для дорослих — нагадування про

нещодавнє пекло. Та навіть через цей

дитячий сміх люди відчували: життя

повертається.

Берегелі стояли вільні. І хай війна ще

гриміла десь на заході, у Карпатах, у Європі,

126

та в серцях селян уже палала віра: вони

вистоять. Вони відбудують своє село, як

робили це століттями після кожної біди.

Глава 10. Повоєнна відбудова

Після визволення Берегелі ще довго

оговтувалися від війни. Дороги були зранені

гусеницями, ліси пам’ятали бої, а на

пагорбах ще чорніли обгорілі ями. Та життя

поверталося. І разом із життям — ті, кого

війна не зламала.

До села сходилися вцілілі чоловіки —

виснажені, обпалені, але живі. Хтось

повертався пішки з фронту, хтось добирався

попутними машинами, а дехто приходив уже

з орденами на грудях. Сльози й обійми

наповнювали кожне подвір’я: одні

зустрічали батька, інші брата, треті —

коханого, що все ж вирвався з вогню.

Почали повертатися й ті, кого вивезли до

Німеччини. Молоді дівчата, змучені тяжкою

працею, з порепаними руками й очима, що

зазнали надто багато. Вони мовчки ставали

біля порога рідної хати, клали руку на двері

127

й тихо казали:

— Додому…

Серед них була й Ліда. Вона вернулася не

одразу, але коли ступила на рідну землю —

то ніби вперше знову вдихнула повітря.

Дізнавшись про долю Ольги, вона одразу

пішла шукати малого Миколку. Знайшла

його у Вербородинцях у своєї матері.

Хлопець кинувся їй на шию, обійняв так

міцно, ніби боявся втратити вдруге.

— Я з тобою, — прошепотів він.

Ліда забрала його та родину,корову та

пішли жити в Берегелі, відтоді вони стали

однією сім’єю — зранені, але рідні.

Та доля мала для Миколки інший шлях.

Районне керівництво вирішило: син

партизанки мусить мати майбутнє. Його

направили в Ульянівське військове

училище. Хлопець сприйняв це, мов

подарунок і клятву водночас.

128

— Я стану військовим, — казав він Ліді,

збираючи невеликий вузлик. — Щоб

помститися за маму. І щоб більше ніколи

ворог не ступив на нашу землю.

Очі його палали, й у них уже не було

дитячої наївності — тільки рішучість і біль.

Ліда плакала, проводжаючи його, але в

глибині душі знала: саме так і треба. Бо війна

129

вбила одне життя, але збудила нове —

сильне й непохитне.

Так почалася нова доба для Берегелів.

Село оживало, будувало хати й садило сади,

лагодило школу й клуб, а діти, навіть ті, що

зазнали найбільших втрат, ішли у майбутнє з

гордо піднятою головою.

Колгосп, що ледве відродився після війни,

почав дбати про своїх людей. Хтось

отримував корову, хтось — плуг, а Панькові,

вчителю, що залишився вірним селу в

найтяжчі роки, виділили земельну ділянку

під лісом. Там, де пахло хвоєю й річкою,

мало постати нове гніздо для його родини.

І тут село показало свою силу. Бо як

будувати після війни? У кого цегла, у кого

дошки, у кого кінь, у кого просто руки. Всі

гуртом зійшлися. Старі радили, молоді

тягали колоди, жінки носили воду й місили

глину. Навіть діти бігали з гілками,

допомагаючи, чим могли.

Усі дітлахи теж були при ділі. Один

подавав цеглину, другий тримав відро з

розчином — і відчували себе такими

130

важливими, ніби будували не просто хату, а

цілу країну.

— От бачите, люди, — сміявся дід

Омелько, поправляючи кашкет, — колись ми

замки будували, а тепер — вчителям оселі. І

теж добре! Бо без учителя село — як без

очей.

Робота йшла швидко. Спершу виросли

стіни з глини й саману, потім накрили

солом’яною стріхою. Вікна вставили старі,

хто з війни притягнув, а хто віддав із запасів.

І ось стояла нова хата — свіжа, біла, ще

пахла вапном і лісом.

131

Коли закінчили, Ліза вийшла на поріг із

кухлем води й хлібиною. Подякувала всім,

хто працював, і розламала буханець:

кожному по шматочку. Люди сміялися,

пробували теплий хліб і казали:

— Оце тепер буде щастя в хаті.

А ввечері, коли сонце вже сідало за

пагорбами, Панько сидів на порозі, дивився

на свою нову оселю й думав:

«Стільки пережито, а життя все одно росте,

мов дерево. І цю хату ми поставили не тільки

для себе, а й для всього села — як пам’ять».

Як тільки трохи піднялися хати,

полагодили школу й клуб, у Берегелях знову

зазвучали пісні. Спершу тихо, обережно, а

потім голосніше, сміливіше, так, що чути

було аж на лугах.

Перше весілля справили в Марічки та

Гриця. Він повернувся з фронту із медаллю,

худий, але живий, а вона чекала його всі

роки. Весілля робили всім селом — хто що

міг принести: одну курку, одну пляшку

самогону, хто шмат сала чи мішечок

борошна. Жінки місили тісто на короваї,

дівчата плели вінки з барвінку, а музики самі

132

змайстрували собі скрипки та гармошку, бо

справжніх давно не було.

Коли вийшли молоді на вулицю, їх

обсипали зерном і цукром — скільки

знайшлося. Півсела танцювало під кленами,

а друге півсела співало. Навіть діти, босоногі

й обдерті, сміялися й носилися з короваєм,

мов із найбільшим дивом.

— От бачите, — сказала стара Якилина,

витираючи очі хусткою, — війна війною, а

життя своє бере. Як люди женяться й діти

народжуються, то й село живе.

Після весілля ще кілька разів збиралися на

вечорниці. У клубі замість стільців стояли

лави з дощок, замість ламп світили гасовими

банками, але то нікого не обходило. Співали,

читали вірші, а потім танцювали так, що

підлога стогнала.

І навіть коли хтось згадував загиблих, сум

не лишався надовго. Бо в очах молодих уже

світилася надія. Дівчата вишивали сорочки

для коханих, хлопці лагодили скирди й

жартували, а старі, дивлячись на них, тільки

кивали:

133

— Ну ось, воно й повертається. Хай буде

мир.

Йшли роки. Село відбудовувалося після

війни, росло й змінювалося разом із

державою. На подвір’ях гуділи нові

трактори, з районів приганяли вантажівки, у

колгоспі з’явилася молотарка й навіть

кіноустановка, яка вечорами збирала людей

у клубі. Дорога, що колись була болотом,

тепер стала твердою, а на місці згарищ

виросли нові хати з біленими стінами й

солом’яними дахами.

У Паньковій хаті теж життя текло рівно:

школа працювала, діти бігали по подвір’ю,

Ліза навчала співу на вечорницях, а Євген

уже допомагав батькові з господарством.

Хата під лісом стала затишним осередком, де

завжди пахло книжками й свіжим хлібом.

Одного дня двері відчинилися й на порозі

з’явився чоловік у формі радянського

офіцера. Молодий, підтягнутий, у шинелі з

червоними петлицями, з портфелем у руці.

Ліза першою прикрила очі, бо серце

невитримало — в рисах, у погляді, в

рішучому русі голови вона впізнала малого

Миколку.

134

— Господи… — прошепотіла вона. —

Миколо?..

Панько встав із лави, довго вдивлявся,

наче не вірив очам. Перед ним стояв уже не

той хлопчик, що колись плакав на вулиці,

шукаючи матір. Тепер це був чоловік,

офіцер, і в його очах світилися і біль, і

гордість.

Миколка посміхнувся, хоча в куточках губ

тремтіло:

135

— Я ж обіцяв… Я стану військовим. Щоб

більше жоден ворог не топтав нашої землі.

Євген кинувся до нього, обійняв, і обоє

сміялися, хоч у голосі кожного бриніли

сльози. Ліза схлипнула й пригорнула обох.

Панько ж тільки кивнув — у його грудях

зійшлися й гордість, і туга, і вдячність за те,

що доля повернула втрачене дитинство в

новому образі.

Того вечора в хаті довго горіло світло.

Сусіди заглядали у вікна й казали:

— Он наш Миколка вернувся… офіцер! Була

би жива його мама, якби побачила…

А під лісом, серед тихих дерев, ніби

шепотів вітер: «Вистояли. Вижили.

Повернулися».

Глава 11. Нові часи

Село вставало з руїн, наче дитина після

хвороби. На подвір’ях знову пахло глиною,

димом і свіжим хлібом. Колгосп оживав: у

дворах ревли нові машини — колгосп

отримав нові трактори з району, а для них

збудували тракторний стан де пахло

мастилом, соляркою і молодістю.

136

Панько ходив на роботу в школу, Ліза вела

гурток співу, а Євген, уже змужнілий,після

служби в лавах радянської армії допомагав

на колгоспних полях. В них тепер часто

бував і Миколка — не той босий хлопчина, а

вже майор у шинелі. Він приїздив у

відпустку, сідав під старою липою, слухав,

як шумить вітер у лісі, і думав:

«Ось вона, земля, за яку ми воювали. Тут моє

коріння».

Село потроху відходило від страху. На

вулицях знову лунали весільні пісні.

Люди зводили нові хати: хтось під шифером,

хтось ще під соломою, але вже світліші й

просторіші. У дворі Панька, під лісом, росли

яблуні й груші. Пахло медом в саду від

137

вуликів а в хаті пахло книжками та червоною

глиною від свіжої підлоги.

У колгоспі розпочалися нові змагання. Дід

Семен отримав нагороду за найкращого

коня, а молодь мріяла сісти за кермо

трактора. Євген теж подався вчитися на

механізатора, бо відчував, що майбутнє — за

машинами.

А вечорами у клубі збиралася молодь:

співали пісень, дивилися перші кінофільми,

які привозили з району. Коли світло гасло, у

залі стояла така тиша, що чути було, як

б’ється серце кожного.

Старі жінки сиділи біля воріт і хитали

головами:

— От життя… колись тільки з ліхтарями

ходили, а тепер і кіно є.

А молодь сміялася:

— Це ще не все, скоро й телевізори будуть!

Так починалися нові часи для Берегелів. І

хоч пам’ять про війну ще боліла в серці

кожного, та життя знову проростало, як

трава крізь камінь.

138

Нові ідеї й нове життя піднімали село.

Молодь ішла на роботу до колгоспу, ввечері

поспішала в клуб: кіно, танці, гуртки. У

хатах загорілися електричні лампочки —

спершу одна на все село, потім ще й ще, і

люди дивилися на те світло, мов на диво.

На вечорницях співали вже не

старовинних дум, а нових пісень — про

трактори, про врожай, про вождів, які

обіцяли щасливе завтра. Чим далі, тим рідше

згадували про церкву.

А вона стояла біля клубу, дерев’яна, темна

від часу, із дзвоном, що вже давно не кликав

людей. Стара церква пам’ятала інші дні: як

козаки присягали на шаблях, як матері

139

хрестили дітей перед війною, як люди несли

сюди свій біль і надію.

Тепер вона дивилася порожніми вікнами

на галасливий клуб і здавалося, що мовчки

зітхає:

«Ви забули мене… але я пам’ятаю вас усіх».

Іноді вночі, коли кіно вже скінчилося й

молодь розходилася по домівках, стара

церква стояла одна серед тиші. І тоді хтось

казав, що в темряві чути її дерев’яний шепіт,

ніби вона знає щось таке, що ще тільки чекає

свого часу.

Новий лад приніс у Берегелі не тільки

світло ламп і гуркіт тракторів. Він приніс і

нову ідею — життя без Бога. На кожних

зборах у клубі приїжджі лектори з району з

трибуни голосно твердили:

— Бога немає! То все вигадки попів, щоб

дурити простих людей.

Селяни сиділи, слухали, хтось кивав, бо

треба було кивати, а хтось мовчки стискав у

кишені старий хрестик, що передався від

діда чи баби. Жінки, особливо старі, після

таких зборів йшли додому з важким серцем:

140

ще вранці хрестили дітей перед школою, а

ввечері вже боялися, що хтось донесе.

Згодом прийшла заборона водити дітей у

церкву. Сільські активісти обходили двори,

переконували й навіть лякали:

— Якщо побачимо ваших малих біля церкви,

проблем не оберетеся!

І тоді стара церква, що стояла біля клубу,

ще більше осиротіла. Дзвони її мовчали,

двері рідко відчинялися. Вона бачила, як

молодь з весіллями йшли вже не до неї, а до

сільради. І тільки старі баби ще приходили

нишком, ставали на коліна перед іконою й

молилися пошепки, щоб їх ніхто не почув.

А діти? Діти тепер більше знали про

Леніна, ніж про святих. Вони змагалися, хто

краще розкаже на зборах нову пісню чи

вірш. І вже мало хто з малих чув колядки —

їх співали тільки тихцем у найдальших

хатах, де ще горіла свічка замість лампочки.

141

Церква мовчки стояла і здавалася ще

темнішою. Вона знала, що настане час, коли

люди знову згадають дорогу до неї. Але

зараз вона мовчала — як свідок, як пам’ять,

як забута мати.

По селах котилася хвиля атеїзму. Десь

старі дерев’яні церкви розбирали по колоді

на будівельні матеріали, десь віддавали під

склади чи стайні. І ось дійшла черга й до

берегелинської.

В один із похмурих ранків на подвір’я під

клубом приїхали дві підводи й кілька

142

чоловіків у сірих піджаках з району. Один із

них розгорнув папку, прочитав гучно:

— Постановою виконкому церкву передати

колгоспу на будівельні матеріали.

Слова його, мов камінь, упали на село.

Жінки хрестилися, старі похитали головами,

а молодь лише перезиралася, не знаючи, що

сказати.

Люди плакали й молилися. Одні ставали на

коліна прямо перед дверима церкви,

цілували потемнілі дошки, ніби прощалися з

живою істотою. Інші шепотіли:

— Нічого, Бог у серці, його не розбереш…

Але серця розділилися навпіл. Бо одні

говорили:

— Треба йти в ногу з часом. Релігія — то

опіум, то обман, так каже нова влада. Хай

буде зерносховище — воно ж людям користь

принесе!

А інші відповідали:

— А як же предки? А як же пам’ять? Це ж не

просто хата, це святиня!

І стара дерев’яна церква, що бачила

козацькі шаблі, молитви в часи голоду,

143

сльози в роки війни, тепер стояла приречено,

чекаючи на сокиру й лом.

Коли зняли дзвін із дзвіниці, жінки

голосили, як на похороні. Кажуть, навіть сам

метал стогнав, коли його тягнули на воза. І

ще довго людям чулося, ніби дзвін плаче

вночі десь у лісі, кличе й нагадує про

втрачене.

Одного дня, надвечір, коли сонце вже

ховалося за ліс, до старої берегелинської

церкви під’їхали колгоспним трактором. До

купола прив’язали сталеві троси. На подвір’ї

зібралося півсела — хтось прийшов із

цікавості, хтось зі страху, а більшість — із

болем у серці.

Тракторист вийшов із кабіни, витер

рукавом очі й глухо промовив:

— Я її не будував, то й руйнувати не буду. А

ви робіть зі мною, що хочете.

Він стояв упертий, мов дуб, і ні вмовляння,

ні погрози не подіяли. Партійці

переглядалися: трактор є, троси прив’язані,

наказ є… але ніхто не хотів бути тим, хто

потягне святиню на смерть.

144

Тиша повисла важка, аж поки з гурту не

вийшов молодий хлопець — зухвалий, із

посмішкою.

— Давайте я потягну, які проблеми? То ж

стара халабуда, вона вже непотрібна.

Люди принишкли. Жінки перехрестилися

нишком. Старі зітхнули. Та ніхто не

зважився виступити відкрито — страх перед

владою був сильніший за біль.

Хлопець сів у трактор. Завів двигун. І в ту

мить село застигло. Здавалося, що навіть

вітер затамував подих. Листя на деревах не

шелестіло, птахи й собаки притихли. Настала

неприродна, тривожна тиша.

Пролунав гул трактора, троси натягнулися,

і раптом розлігся тріск старого дерева. То

був не просто тріск — то був крик. Крик

самої святині, яка понад три століття стояла

на цьому місці, бачила козацькі молитви,

весільні хороводи, похорони, хрещення і

війни.

Стіни здригнулися, і стара церква почала

хилитися. Люди плакали мовчки. Хтось

відвертався, хтось хапався руками за голову,

а хтось шепотів молитви.

145

Останнім ударився об землю купол. Земля

під ногами задрижала, у хатах задзвеніли

шибки, по селу знявся собачий гавкіт. Луна

покотилася луками, річкою, дійшла аж до

пагорба старого замку, де за переказами була

захована козацька грамота. І здавалося, що

сама історія здригнулася від цього падіння.

Увечері люди довго не могли заснути.

Казали, що в ту ніч навіть місяць ховався за

хмарами, а зорі світили якось неприродно

тьмяно. Бо разом із церквою впала не просто

будівля — впала ціла епоха.

Довго після того вечора люди не могли

спокійно дивитися на порожнє місце біля

клубу. Там, де ще вчора стояла дерев’яна

святиня, тепер лежали купи трісок,

обгорілих дощок і обвалений купол. На тому

місці влада швидко поставила новий склад

— спершу для зерна, потім там зберігали

дошки, цвяхи й навіть колгоспні

інструменти.

Та серця не обдуриш. Жінки, йдучи повз

склад, хрестилися нишком, ніби перед ними

й далі стояла церква. Старі баби приносили

туди квіти, клали просто на землю, шепотіли

молитви — наче розмовляли з невидимими

146

іконами. Діти дивувалися:

— Чому баба ставить барвінок біля стіни?

А ті відповідали:

— Бо тут — не стіна. Тут колись був дім

Божий.

Кажуть, у деякі ночі, коли над селом

сходив місяць і стояла тиша, на тому місці

чути було глухий дзвін — ніби далеко в лісі

хтось гойдав дзвони. Люди шепотіли: «Це

церква нагадує про себе».

І навіть коли молодь уже не знала старих

молитов, а співала нових пісень про

колгоспне життя й вождів, у глибині

сільської пам’яті жила туга. Бо всі розуміли:

впала не лише стара дерев’яна церква —

разом із нею впав місток між минулим і

сучасним. І тільки серце зберігало ниточку,

щоб колись її знову підняти.

Минуло три дні від того, як церква впала.

Село ще жило в гнітючій тиші, люди

перешіптувалися, але відкрито ніхто не смів

говорити. І от саме в ті дні трапилася подія,

яка ще більше потрясла Берегелі.

Молодий хлопець, той самий, що сів за

трактор і потягнув трос, повертався з роботи

147

полем. Сонце вже заходило, колосся

золотіло, а стежка вела прямо до села. І саме

тоді дорогою проїжджала вантажівка з

району. За кермом сидів шофер напідпитку,

веселий і необережний.

Кажуть, хлопця він не помітив. Кажуть,

той сам якось невдало відскочив убік. А

може, доля вже написала вирок. Тільки

зачепився він за гак на бампері — і машина

потягла його по стерні, не зупиняючись.

Волокла довго, поки тіло не опинилося під

колесами.

Коли люди почули про смерть, село знову

завмерло. Жінки плакали, чоловіки хитали

головами. А старі промовляли, хрестячись:

— От і діждався… Як він святиню волік, так

і його біда поволокла. То кара Божа.

Цю історію не наважувалися казати вголос

на зборах чи партійних сходинах. Але вона

пішла селами, хуторами, лісами. І кожен, хто

чув, передавав далі: «Так сталося, бо він

підняв руку на церкву».

Мова про той випадок живе серед людей і

понині. Дехто навіть клянеться: уночі на

полі, де це сталося, чути важке гуркотіння

148

трактора й далекий дзвін, ніби нагадування,

що святе не минає безслідно.

Пам’ятай: це 50-ті, коли лампочка вже не

диво, а телевізор — справжнє диво, що

збурює серце всього села.

На тій неділі приїхала вантажівка з району,

і з неї винесли три ящики — три телевізори.

Люди кругом стояли, як на ярмарку: роззяви,

баби з хустками, діти з носами в пилу.

Комісія з району урочисто розпаковувала:

один — для клубу, другий — для школи,

третій — «для передовика» (так вирішили)

— для хати Панька під лісом, бо він учитель

і людина достойна.

— Он воно, — прошептав Омелько, —

тепер нам будуть не байки баби Якилини, а

картинки відразу на стіні.

— Картинка не лайка — відповіла Якилина.

— Та поки покажуть кіно про трактор — нам

і того хватає.

149

У клубі поставили екран — білу тканину

натягли, дивом її утримав дід Семен, бо

цвяхів не вистачало. Народ стискався в

причілках — ніхто не сидів тихо. Коли

перший раз загорілась картинка, в залі

пролунав такий хрипкий звук, що старі аж

підскочили: екран ожив, рух поширився,

люди кліпали очима. Діти завили від радості,

бо на екрані — справжні люди, які говорять і

рухаються без кроків у двір.

У школі телевізор поставили у класі: діти

шикувалися по партам, а вчитель Панько з

гордістю розповідав, що тепер знання

прийдуть не лише з книжок, а й з картинки.

Малеча дивилася передачі про природу, а

більш старші — короткі освітні сюжети.

150

Після уроків учні весь вечір просили покази

повторити.

Третій — у хаті Панька. Ліза в хаті

розклала самовар, поставила стільці, і сусіди

звозилися на «чорнобілий екран». Там

дивилися вождівські промови,

документальні хроніки й рідко — фільм про

кохання. Ліза тихцем плакала під час

мелодрами, а Панько сміявся й казав: «От

бачиш, життя — воно й краще, й небезпека

— дивіться, як люди в кіно плачуть».

Та не все було безхмарно. Старі кивали й

бурчали:

— Хто б нам розказав про святі речі, якби не

Якилина? — говорили дідусі, особливо ті,

що ще пам’ятали дзвін.

А молодь сипала жартами: «Тепер церква в

нас у кабелі — мовчить, а екран все покаже».

Телевізор навчив село новому ритму.

Вечорами люди сходилися в клуб: хтось

прийшов за новинами з району, хтось —

подивитись матч, інші — на кіно. У хаті

Панька вечірні покази стали подією: сусіди

приносили пиріжки, діти сипалися на

підлогу, а старші сперечалися про зміст

151

передач. Дискусії були: що корисніше —

кіно про трактор, чи урок у церковній книзі?

Через місяць з’явилися й перші проблеми:

лампа вибухнула то антену доводилось

ставити на дах. Але дива живо лишалися:

баба Аня, що ніколи не прилягала до радіо,

тепер просиджувала до пізнього вечора, щоб

побачити, як діти у місті бігають по площі —

і говорила потай: «То вони, як наші, тільки

мають більше світла».

Через рік ще один телевізор обіцяв

приїхати. І село вже не уявляло, як воно

житиме без чужого вікна в світ. Три

телевізори стали трьома вікнами: вікно в

нове життя, вікно в науку і вікно — у

прохолодне свято для душі. Але десь у серці

кожного сиділа пам’ять про те місце, де

стояла церква, і про дзвін, що досі інколи

сниться людям.

Глава 12. Післявоєнні трофеї

Після війни земля ще довго дихала

залізом. У полях, лісах, навіть на городах

можна було знайти гільзи, кулі, каски, а то й

152

цілу зброю. Дехто казав, що земля тепер має

залізний присмак, бо стільки металу ввібрала

в себе.

За селом у полі лежала купа

протитанкових мін, у лісі — пошкоджена

гармата, а під горбом старого замку навіть

виднілися дві авіаційні бомби, що не

розірвалися — певно, літак ішов надто

низько.

Старі люди ще довго згадували ті часи й

пригоди,коли дітям було що шукати й чим

бавитися. Хто з гільз робив свистки, хто з

патронів — брелки. А Євгенові особливо

подобалося пасти корови з сигнальною

ракетницею через плече. Він ішов попереду,

а за ним покірно, мов дресировані, сунули

корови. Досить було вистрілити в повітря, і

стадо розверталось як по команді.

Старі спершу сміялися, аж поки один дід із

сусіднього двору не витримав.

— Це ж ганьба яка! — кричав він. — Щоб

корови паслися під гарматними командами!

І поскаржився Панькові.

Панько, хоч і з натурою доброю, але

вчителем був строгим. Наступного дня він

153

особисто провів «роззброєння». Забрав у

хлопців ракетницю, кілька патронів і ще й

додав по одному легкому «аргументу»

палюгою — щоб знали, що війна скінчилася.

Дітлахам стало нудно без «бойових

іграшок». І тоді хтось згадав, що у лісі ще

стоїть гармата. Справжня, важка, залізна, хоч

і зламаною опорою.

— А що, якби спробувати постріл? —

запропонував Євген.

Набої знайшлися неподалік, але

бронебійні. Замість них хлопці навпихали в

ствол трухлявих пеньків, щоб «було видно

вибух». Коли дід, той самий скаржник,

пішов через поле до лісу, хлопці вирішили

«перевірити приціл».

Перший постріл прогримів так, що аж

земля здригнулася. Пень з ревом полетів у

поле, розсипаючись трісками. Дід з переляку

заліг у стерні, розкинув руки, наче знову

війна почалася.

Другий постріл — ще голосніший. Дід

схопився й побіг до села так, що молоді

154

потім казали: «Та він тоді світовий рекорд

поставив — як вітер біг!»

Гармата, хоч і без опори, працювала добре:

після кожного пострілу її трохи підкидало на

одне колесо, але вона не перекидалася, а

знову ставала на місце — мов стара коняка,

що не хоче йти на спочинок.

На другий день приїхала комендатура й

міліція. Сапери гармату розрізали на метал, З

винуватцями провели роз*яснювальну

роботу. Дома ж продовження було —

коротке, але болюче.

Зате потім, коли все стихло, дід, що біг

полем, сам сміявся:

— Ну й артисти, от чортові діти! Я думав —

знову німці прийшли, а то моя молодість у

полі бахнула!

Покарання були страшні й болючі, але

ходити селом і знати, що під горбом ще

лежать дві здоровенні бомби, спокою не

давало нікому — особливо хлопцям. Вони

про ті бомби знали краще, ніж

комендатура. І от якось надвечір, після

чергового «виховного процесу» від

батьків, Євген із Іваном вирішили:

155

— Та скільки можна чекати! Відвеземо ті

бомби подалі до лісу. Там розведемо

вогнище — і буде феєрверк, як на параді.

Так і зробили. Потягли з хліва старий візок

потихеньку покотили його стежкою через

городи, щоб ніхто не бачив.

Біля лісу зупинилися, поставили бомби

вертикально, на хвости, й заходилися

відкручувати детонатори. Робили це дуже

обережно, бо знали — якщо рвоне, то на весь

район.

Євген, спостерігаючи, як Іван нахилився

над бомбою, не витримав і спитав:

— А чого ти її так обіймаєш, мов свою

наречену?

Іван не відриваючись від справи, відповів

спокійно, навіть весело:

— Мати казала, якшо відірве руку, щоб

додому не вертався. А як уже рвоне — то

щоб зразу в пил, щоб не мучитися.

Такі були жарти у дітей війни.

Коли обидві бомби розрядили, посадили їх

назад на візок і покотили ще далі в ліс — до

старих ровів під замковим пагорбом. Там

156

розпалили велике вогнище, поклали бомби

щоб «грілися», і вкрутили назад детонатори.

А самі залягли в рови, вичікуючи «салют».

Бомби грілися поважно. Минуло хвилин

двадцять, потім тридцять — нічого. Євген

уже позіхав. І раптом земля зітхнула —

глухо, глибоко — наче хтось під нею

штовхнув плечем небо.

А потім усе рвонуло так, що, здавалося,

горб сам підстрибнув і впав назад. Повітря

стало гаряче, вуха заклало, а над лісом

здійнялася чорна хмара. З неба летіли тріски,

грудки землі й листя, ніби хтось розсипав

цілу осінь.

У селі задзвеніли шибки, посипалися з

рам, люди вибігали з хат, хрестилися. Дід

Гарасим перший прокинувся з полуденного

сну, вискочив босий на подвір’я й загорлав:

— Бом памать! Та що ж це робицця, знову

війна? Та ховайтеся, дурні!

Собаки вили, кури літали, а дим від вибуху

стояв аж до вечора.

Євген із Іваном вилізли з ровів чорні, як

чортенята, але живі. Голови гуділи, очі

157

блищали, й тільки Євген прошепотів:

— От бачиш… казали, що не вибухне.

Після того випадку сапери приїхали знову.

Знайшли ще з десяток «трофеїв», витягли з

землі все, що могло бахнути, і вивезли. А

хлопців удома чекала така «виховна бесіда»,

що вони довго ще пам’ятали той феєрверк і

слово «бомба» боялися вимовляти навіть

пошепки.

Після повної зачистки, коли сапери

вивезли все, що могло бахнути, Берегелі

трохи зітхнули спокійніше. У хатах стало

тихо, діти знову ганяли м’яча, а старі вже не

здригалися від кожного хлопка. Здавалося —

от тепер точно кінець війні.

Та майже. Бо ж не вивезеш із села

хлопчачу цікавість. Десь у траві лишився

дріб’язок: кілька розривних снайперських

куль, пара детонаторів від гранат — таке, що

навіть комендатура махнула рукою. Але для

Євгена й Дмитра то було ціле багатство.

Одного спекотного дня Євген сидів на

порозі школи, спокійно пиляв ножівкою

довгу кулю, як олівець. В голові крутилася

думка:

158

«Що ж там усередині? Кажуть, вибухівка.

А може, механізм який? Цікаво ж!»

Коли до школи підійшов Дмитро, той аж

примружився від пилу:

— Привіт! А ти що, уроки вчиш?

— Та ні, — спокійно відповів Євген, — кулю

хочу розпиляти, подивитися, як зроблено.

Дмитро присвиснув.

— Е, ти дурень! Та дай я сокирою розрубаю

— швидше буде!

Євген підняв брову, ніби зважуючи ризик.

— Та давай, — сказав, і поставив кулю на

порозі, прямо на старій дошці.

Дмитро розмахнувся. Сокира свиснула в

повітрі й ударила точно в ціль.

Пролунав різкий «цвяк!» — і світ на мить

осліп від спалаху.

Вибух підкинув сокиру вгору, так що вона

перелетіла через пліт і впала аж у бур’яни за

школою. Дмитра ж перекинуло на спину,

обдало гарячим димом.

Коли дим розвіявся, він стояв чорний, як

сажотрус, із настовбурченим вибухом

волоссям і зляканою усмішкою.

159

— А добре дало! — вигукнув він, витираючи

кіптяву з лиця.

На цей шум вискочив старий Панько — з

палюгою в руці, червоний, як буряк.

— Ага!Ви знову за своє! — гаркнув він.

Хлопці тільки зиркнули одне на одного — й

драла через шкільний сад! Але палюга в

Панькових руках знала свою справу. Кожен

отримав по доброму, виховному

«аргументу» поперек спини.

— Щоб знали! — гримів учитель. — Я вас

не для підривних робіт вчу!

Хлопці потім ще довго терли боки,

сміючись:

— Ну хоч знаємо тепер, що там усередині.

— Ага, — відповідав Євген. — Механізм

називається “батькова палюга”!

Ті часи минули хлопчаки стали дорослими

та працювали разом з

односельчанами,вечорами згадуючи свої

пригоди.

Про гармату та про діда чемпіона який

побив рекорд по бігу чеоез поле у село.

160

Глава 13. Асфальт і автобус

Світ, здавалось, нарешті зітхнув після

довгої грози. Минуло кілька років — і село

почало мінятись, наче підросло саме собою.

Біля церкви виріс новий клуб , біля школи

поставили щоглу з гучномовцем — тепер

щодня лунали новини з району, голосно й

урочисто, ніби хтось проголошував

майбутнє.

У селі з’явились вантажівки, замість коней

— трактори з блискучими фарами, і навіть

асфальт проліг уздовж сіл — перша

справжня дорога, яку місцеві називали

просто «траса на світ».

Одного ранку Берегелі побачили ще одне

диво: до села приїхав автобус. Синій,

161

гармидний, але справжній міський автобус.

Люди висипали на узбіччя, мов на весілля —

баби в хустках, дідусі з ціпками, діти босі, із

роззявленими ротами.

— Та то ж ціла хата на колесах! — вигукнув

дід Гарасим.

— І шибки є! — додала баба Аня. — Не коні,

а все одно їде!

Водія зустріли, як героя. Він вийшов у

шкірянці, з блискучими окулярами — і

запалив цигарку, мов льотчик. Того дня

ніхто не збирався нікуди їхати, але автобус

зробив три кола навколо села — просто щоб

усі покатались і знали, що тепер у Берегелях

є «сполучення».

Увечері біля клубу заграв гармоніст.

Молодь співала, сміялась, обговорювала нові

часи. На стіні висів плакат:

«Хай живе ЦККПСС!»

Та старі сиділи на лавці біля річки й

хитали головами.

— Нове життя, кажеш? — бурмотів дід

Семен. — От тільки щоб душа стара не

пропала. Бо без неї й асфальт не гріє.

162

На полі вже стояли нові трактори, у

фермах багато різної худоби, а біля школи

Панько поставив електричну лампочку на

стовпі. Коли ввечері вона вперше

засвітилася, люди довго стояли й дивилися,

ніби то нова зірка спустилася на землю.

Діти бігали навколо, радіючи світлу, а

Євген, уже старший, посміхався:

— Он як добре. Нічого не вибухає, нічого не

рветься. Просто горить — і всім видно

дорогу.

Невдовзі Берегелі засвітилися, мов

справжнє місто. Вздовж дороги поставили

нові стовпи, натягнули дроти, і через кожен

другий стовп висів скляний ліхтар —

великий, схожий на перевернутий капелюх, з

металевим рефлектором.

У середині світилося тепле жовтувате серце

— лампочка Ілліча.

Коли настав перший вечір, і темрява тихо

впала на село, ліхтарі засвітилися самі —

один за одним, від клубу аж до млина, до

останньої хати під лісом. Люди стояли на

вулицях, дивилися, як світло піднімається по

дротах, наче ріка тече не по землі, а по

повітрю.

163

Село світилася м’яко, ніби вдягло нову

одежину. Тіні дерев ліниво ворушилися по

парканах, а кішки, що звикли ховатися в

темряві, тепер розгублено сиділи під

ліхтарями й мружили очі.

— От диви, — шепотіла баба Аня, — тепер

у нас як у місті.

— Та краще, ніж у місті, — відповів дід

Семен. — У нас зорі видно.

А вже через місяць біля річки розпочали

насипати дамбу. Привезли каміння, пісок,

щебінь. Працювали всім селом — і старі, і

молоді, і навіть діти носили воду в відрах,

щоб поливати глину, аби тримала форму.

164

Коли дамбу закінчили, річка ніби

розправила плечі й розлилася широким

плесом. Сонце відбивалося у воді, і кожен

день здавалося, ніби в селі з’явилося друге

небо.

Став став живим: з ранку на ньому плавали

гуси, вдень діти ловили рибу, а ввечері тиша

стояла така, що чути було, як жаби кумкають

аж під лісом.

Люди казали, що відтепер село має своє

море, і берегелинські хлопці жартували, що в

них не гірше, ніж на морі — тільки галька

дрібніша, та риби більше.

І справді — риби стало стільки, що по

весні здавалося, ніби вода сама ворушиться.

На світанку рибалки тягнули коропи, а над

плесом піднімався туман — м’який,

молочний, як подих нового часу.

По телевізору тоді часто повторювали одні

й ті самі фільми.

«Сімнадцять миттєвостей весни» крутили,

здається, щороку — весною й восени, як

сезонні роботи. Люди вже знали кожну

репліку, але все одно дивилися — бо кіно без

телевізора не те, а телевізор без кіно — то

вже й не вечір.

165

Баба Тодоска жила сама, в хаті за

городами, і як тільки сутеніло — вже видно

було її тінь у світлі ліхтаря, як вона крокує

до Панькової хати з хусткою на плечах і

вузликом у руках.

— Кіно буде? — питала з порога. — Ну то я

сяду збоку, не заважатиму.

Але заважала — і як! Бо кіно у неї було «з

перекладом баби Тодоски».

Вона не давала гестапівцям вставити й слова.

Варто було лише комусь на екрані з’явитися

— Тодоска вже коментувала:

— О, дивись, дивись, той чорнявий знову

166

шпигує! То він і є головний фашист, я його

ще минулого разу пізнала!

— Та то Мюллер, — тихо підказувала Ліза.

— Та знаю я, знаю, — відмахувалась баба.

— Мюллер він, скотина така! Все ходить, все

нюхає!

На третій серії вона вже знала, хто кого

зрадить, а хто виживе, й переживала всіх

більше за самих акторів.

Коли Штірліц сидів у кабінеті з Мюллером

— у кімнаті панувала тиша, поки баба не

зітхала важко й говорила:

— Ой, шось наш Штірліц постарів, весною

був кращий… Ті німці його там уже

доїдають, бідолаху.

Усі сиділи й сміялися, а вона щиро

ображалася:

— Та шо ви, люди добрі! То ж серйозне кіно!

Війна ж! А ви регочете!

Та саме через неї те кіно й дивилися. Бо

без Тодоски воно було б просто чорно-біле, а

з нею — кольорове, живе, веселе, й навіть

Мюллер здавався трохи своїм.

Коли серіал закінчувався, вона зітхала,

хрестилася й казала:

167

— Ну слава Богу, хоч Штірліц живий. Я ж

думала, того разу його вже таки впіймають.

А Панько сміявся:

— Не впіймають, бабо. Бо якби впіймали, то

що б нам тепер по телевізору показували?

У Берегелях з кожним роком більшало

голосів, сміху й життя. Молоді було багато

— поверталися з армії, одружувалися,

будували хати.

Вихідні в селі були святом. Клуб — той

самий, де колись крутили кіно, — тепер став

осередком радості.

Там ставили вистави, співали, грали на баяні,

репетирували драмгурток, а вечорами, коли

запалювали ліхтарі, вікна клубу світилися

так яскраво, що здавалося — то не село, а

маленьке місто.

На сцені грали прості люди. Коваль міг

бути царем, а доярка — принцесою, і всі

вірили, бо на сцені вони жили тим життям,

про яке мріяли.

Після вистав ішли танці — гармошка

щебетала, як пташка, хлопці змагалися, хто

краще підкинe дівчину в польці, а дівчата

сміялися так дзвінко, що навіть гуси на ставу

підспівували.

168

Весілля й проводи в армію святкували всім

селом. Хто мав що — те й ніс: м’ясо,

вареники, пляшку, гарний настрій.

Хліб ставили посеред стола, а поруч квіти,

бо без краси не можна було жити.

Плакали, сміялися, співали пісень — від

щирого серця, без нот, але з душею, що аж

небо слухало.

Двері хат ніколи не замикалися. Люди

ходили одне до одного, як до себе.

Хтось приніс новину — збирались слухати.

Хтось захворів — сходились допомагати.

А коли хтось будувався — то вся вулиця

йшла на толоку.

Хто носив цеглу, хто місив глину, хто варив

169

борщ у казані — всі працювали, бо «разом

швидше й веселіше».

Ніхто не питав, за що й чому. Так жили —

як веліла пам'ять війни, що навчила: не сила

в зброї, а в людях.

Війна розкидала долі, але й об’єднала серця.

Селяни стали добрішими, терплячішими.

Допомагали не за подяку, а від душі.

І кожен розумів: поки в селі є люди, що

йдуть до сусіда не з порожніми руками, —

доти живе Україна.

Глава 14. Весілля по-берегелинськи

Весілля тоді справляли просто — в саду

або на городі, хто де мав місце.

Будували шалаші з дощок і жердин,

обтягували їх брезентом, а зсередини вішали

килими, щоб гарно було.

На дерев’яних кілках клали довгі дошки

— з них виходили столи й лавки.

Пахло пирогами, свіжим хлібом і самогоном

з буряків. Над головами гули джмелі, а десь

за хатою вигравала гармошка — спочатку

стидливо, а потім голосніше, аж кури

переставали кудкудакати.

170

Гості сиділи тісно, хтось підперезував

штани, хтось наливав сусіду, хтось витягував

баян із мішка.

Усім було весело, допоки один дядько,

кремезний та добродушний, не вгруз у лавку

на стику двох дощок.

Поки сиділи — усе було гаразд.

Але як тільки всі дружно піднялись до танцю

— дошки зійшлися, прищемивши йому те,

що кожен чоловік береже найдужче.

— Люди! — заволав він не своїм голосом.

— Люди, сядьте, прошу вас!

А навколо всі вже стояли, танцювали,

махали рушниками — хто ж сяде, коли

гармошка грає?

— Та ходи танцюй! — кричали йому.

— Ой, люди добрі, хоч на кінці лавки

присядьте! — благав він із червоним лицем.

Коли нарешті хтось почув і сів — дошки

розійшлися, дядько вискочив з лавки як

ракета.

— Ой, тепер уже полегшало… — видихнув

він. — Лавка, щоб тебе чорти підперли…

Відтоді в селі його й назвали Вареником

— бо, як казали чоловіки за чаркою, «після

171

тієї лавки його причандали стали, як справжні

вареники».

Сам він не сердився, лише сміявся разом з

усіма:

— Ну, що зробиш… головне, що

пам’ятають.

І коли десь грала гармошка, та хтось

кликав його до танцю, він уже жартував сам:

— Я краще постою, лавкам більше не

довіряю!

Коли сонце сіло за ліс і став укрився

сріблом місяця, весілля тільки починалося

по-справжньому.

Вогні з шалашів мерехтіли, мов зорі, у траві

стояв запах пирогів і конопляної олії, а над

селом пливла гармошка — весела, трішки

п’яна, але така жива, що навіть гуси на ставу

витягували шиї, наче слухали.

Дівчата в білих хустках крутилися в танку,

спідниці літали, як крила метеликів.

Хлопці, червоні від самогону й радості,

підкидали їх так високо, що хтось жартував:

— Та не забудь упіймати, бо в небо

полетить, як твоя зарплата!

172

Баба Тодоска сиділа збоку, їй налили

чарочку — «для здоров’я» — і вона

коментувала все, як на кіно:

— О, дивіться, дивіться! Той, що з червоною

квіткою, уже третю обіймає. Бідна його

жінка, не дождеся до ранку…

Сміх стояв такий, що навіть собаки за

селом гавкали уривками, не витримуючи

конкуренції.

Серед саду, на яблуневих гілках, висіли

лампочки — кілька дротів протягнули від

хати, і тепер світло лилося просто на

танцювальний майданчик.

Комахи літали в ньому, мов іскри, і вся ця

картина — молодь, музика, місяць, липи —

здавалася чарівною, живою картиною, яку

малює саме життя.

Ближче до півночі гармошка перейшла на

сумні мелодії — такі, що навіть найгучніші

танцюристи ставали тихшими.

Євген із хлопцями підняв очі на місяць,

ковтнув самогону й прошепотів:

— От якби оце все зупинити… щоб воно

ніколи не закінчувалось.

173

Ліза, що проходила повз із мискою

вареників, почула й усміхнулась:

— Не спіши, синку. Такі ночі пам’ятаються

на все життя.

А коли вже перші півні закукурікали, і

світанок торкнувся вершин лип, весілля ще

не спало.

Гармошка сипала останні акорди, гуси

гелготіли на ставу, а Вареник стояв біля

лавки, тримаючись за ремінь, і жартував:

— Люди, давайте хоч до ранку посидимо,

лавка ж нова — перевіримо, чи витримає!

У Берегелях з’явилися нові люди, нові

слова і нові звички.

Старі хати почали обростати верандами зі

шибками, а на дахах замість соломи блиснув

шифер.

У дворі стояли велосипеди, дехто навіть мав

мотоцикл — гордість села і прокляття курей,

які розбігалися в паніці при першому реві

двигуна.

Першою новиною стала телефонна лінія.

Її тягнули з району — цілий місяць по

стовпах ходили електрики, курили й лаялися,

бо дроти плуталися, а ізоляція спадала.

Та одного дня все ж з’єднали — і в сільраді,

174

на столі з червоною скатертиною, поставили

чорний телефон.

Трубка блищала, як вугілля після дощу.

Коли він уперше задзеленчав, усі, хто був

у конторі, схопилися як по тривозі.

— Воно що, живе? — спитав сторож,

витираючи піт.

— Дзвінок із центру! — урочисто сказав

голова колгоспу, підняв трубку і глухо

промовив: — слухаю…

Від хвилювання він так стискав ручку, що

потім на пальцях лишився слід.

А коли поклав, гордо сказав:

— Товариші, тепер ми — цивілізація!

Телефон зв’язав Берегелі зі світом, але

водночас відкрив нову розвагу —

підслухування.

Коли дзвонили з району, у вікнах сільради

вже мигтіли цікаві обличчя.

— Ну що там? — шепотіли жінки. — Знов

про план по молоку?

— Та певно, — відповідали чоловіки, —

інакше б не дзвонили.

Згодом у село прийшов новий запах —

бензину.

Першими моторами гордився молодий

175

тракторист . Він купив «ІЖ» — чорний,

блискучий, з хромованим баком.

Їздив селом, як герой фільму, а за ним летів

шлейф запаху олії, пилюки й дівочих зітхань.

— Ой, мамо, дивіться, то ж мотоцикл, як у

кіно! — казала Маринка.

— То не кіно — відповідала баба Аня. —

Ще, не дай Боже, когось під колесо, то тоді

буде драма.

Молодь збиралася вечорами біля клубу —

тепер це було головне місце зустрічей.

На лавці під бузком стояв магнітофон

«Юпітєр».

Хтось приніс плівку з району — на ній

співали «Пісняри», «Смерічка», а часом і сам

Висоцький, якщо апарат не заїдав стрічку.

Дівчата приносили насіння, хлопці —

пляшку самогону, і починалися танці.

Під «Синій туман» стояли ближче, під

«Козацький марш» — гупали ногами, а під

«Вологду» — співали всі.

Під липами, що бачили ще стару церкву,

тепер стояли пари.

Євген, уже не хлопчисько, а молодий

чоловік, частенько заглядав у клуб після

роботи.

176

Він працював у школі, але вечорами любив

дивитися, як молодь сміється, як грає баян, і

як ті, що ще недавно бігали з рогатками,

тепер крутять дівчат у танці.

— А пам’ятаєш, як ми з гармати стріляли?

— шепотів йому Дмитро, що під’їхав на

велосипеді.

— Пам’ятаю, — сміявся Євген. — І як нас

батько виховував теж пам’ятаю.

— Е, тепер такого нема, — хитав головою

Дмитро. — Зараз діти мудрі — уже самі нас

би вчили.

Баба Тодоска теж приходила до клубу, хоч

і бурчала:

— То не пісня, то якась качка квакче! Де ті

ваші «Ой у лузі червона калина»?

Та коли звучав повільний вальс, вона

стишувалась, і хтось бачив, як вона нишком

витирає очі — мабуть, згадувала свою

молодість.

Тепер у селі було все — автобус,

телевізори, мотоцикли, світло і навіть

телефон.

Та головне — було серце, живе, щире,

невгамовне.

Воно билося у сміхові дівчат, у піснях над

177

ставом, у гуркоті мотоциклів і в шелесті лип,

під якими ще стояв невидимий дух старої

церкви.

Одного вечора, коли місяць стояв над

водою, а музика лунала аж до лісу, Євген

побачив Ганну — ту саму, що ще нещодавно

гукала «ой, мамо, мотоцикл!».

Вона стояла біля води, тримала в руках

квітку лілії й посміхалася.

— Гарно сьогодні, правда? — сказала вона.

— Гарно, — відповів він. — І тихо. Тільки

серце не мовчить.

І тоді, серед тепла, музики й запаху

свіжоскошеної трави, почалося те, що навіть

час не зможе стерти — перше кохання після

війни.

Глава 16. Євген і Ганна

Весілля Євгена й Ганни святкували всім

селом, як колись — просто, але з душею.

На городі поставили шатро з жердин і

брезенту, застелили лави рушниками,

прикрасили гілками калини.

Ганна прийшла у білій сукні, пошитій

власноруч — без фати, але з квітами у

волоссі, такими живими, що пахло літом.

178

Євген стояв поруч — молодий, стрункий, у

світлій сорочці, з очима, в яких було і щастя,

і трішки страху — перед тим, що попереду.

Грали баяни, співали дівчата, дядьки

махали чарками — і ніхто вже не думав про

війну, що колись пройшла цією землею.

Тепер ішло нове життя, чисте, як вода з

криниці, що дзюрчала під старою вербою.

— Ганнусю, то вже твій, тримай міцно, —

казала баба Тодоска, обіймаючи молоду. —

Бо чоловік — як кінь: як не загнуздаєш

одразу, то потім не доженеш!

Усі сміялися, а Євген, червоніючи, піднімав

чарку:

— За жінок, що нас терплять!

Стару панькову хату відремонтували.

Стіни пахли свіжою глиною й мрією, вікна

дивилися прямо на річку, де вечорами

паслися гуси.

Ганна полюбила це місце — тихе, затишне,

наче в долонях самої землі.

Народилися діти. Спершу старший -

пустотливий, як вітер. Потім другий —

розсудливий, мов сам Євген.

А далі третій і четвертий — найменший,

179

найулюбленіший, що слухав казки під

грубкою, коли надворі сніг бився у шибки.

Ганна лагідно гладила його по голові й

шепотіла:

— То твоя земля, синочку. Твоя річка, твій

ліс і твоя пам’ять. Бережи їх, бо з них ми всі .

Євген працював у школі, потім у колгоспі,

був майстром на всі руки.

Хату його знали всі: завжди білий тин,

доглянута яблуня на подвір’ї, запах випраної

білизни й диму від яблуневих дров.

Вечорами він любив сидіти на лавці,

слухати, як грають цвіркуни, і тихо казати:

— От диви, Ганно… все життя минає, а

Берегелі стоять.

І справді — стояли.

Село змінювалося, росло, а над усім висів

спокій і якась непомітна гордість — бо тут

жили люди, що пам’ятали, хто вони є.

Євген любив згадувати вечори, коли

Збиралися у дворі діди.Робота скінчена,

вітер стихає, а над селом запалюються перші

зорі.

Тоді у двір тихо заходили троє — Панько,

Остап і Борис. Три кремезні козаки, що

пройшли не одну бурю, але не розгубили

180

пісню.

Приносили пляшку самогону, кусень сала,

сідали на лавці під грушою й довго мовчали,

слухаючи, як співав соловейко.

А потім хтось починав:

— Ой, у полі криниченька…

І відразу інші підхоплювали — в один голос,

густо, сильно, так що луна котилася аж через

став, у темний ліс.

Голоси в них були справжні, такі, що

пробирають до кісток.

Здавалось, співають не троє чоловіків, а вся

земля разом із ними.

Вони співали старі, забуті пісні — ті, що ще

козаки знали. І коли доходили до приспіву,

навіть листя на липах не шелестіло, слухало.

Коли пісня втихала, залишалася тиша —

така щільна, що чути було, як десь у траві

скрипить цвіркун.

І тоді Борис, старший і найповажніший,

відкашлювався, дивився у зоряне небо й

казав:

— Диви, хлопці… як швидко йде життя. Ще

недавно з шаблями бігали, а вже руки

тремтять, коли чарку тримаєш.

Потім трохи помовчав і додав:

181

— Та чи нам ще довго так Богом відведено

збиратися тут і співати?..

Слова його зависали в повітрі, як дим від

люльки, і ніхто не відповідав.

Бо що тут скажеш? Кожен думав своє.

Панько сидів, спершись на коліна, і тихо

усміхався — мабуть, згадував школу, дітей,

той старий світ, що вже відходив, як човен за

течією.

Остап підкидав у жар поліно, щоб вогонь не

згасав, і дивився, як іскри летять угору, ніби

душі, що повертаються на небо.

Дід борис пригадував своє перше кохання:

мав одне велике почуття — до Горпини

з сусіднього села.

Вдень він робив вигляд, що йому до

дівчат діла нема: косив траву, лагодив

плуга, сперечався з батьком про політику

та їв вареники так, ніби то була головна

мета його життя.

Але як тільки місяць підіймався над

хатами — в діда, тоді ще юнака, починали

чухатися п’яти.

Йшов він тією польовою дорогою, як

лицар у нічний похід, тільки замість коня

182

— старі постоли, що скрипіли так, що пів

села могло почути.

А як доходив до Горпининого двору, то

ставав під вікном і починав співати. Співав

не голосно, бо боявся її батька, який мав

кулак розміром з гарбуз. Тож то були такі

"нічні шепіт-пісні":

— "Горпино, виходи… бо я вже комарів

нагодував більше, ніж себе…"

А вона, хитра, замість того щоб вийти,

сиділа за вікном і сміялась, як дзвіночки у

полі.

Кажуть, якби не ті нічні походи, дід би й

не схуд ніколи — адже бігав туди-сюди,

мов на марафон готувався.

— Підкрався я, — розповідав дід, — аж

під самий ґанок, шкряб по вікну тихенько,

думаю: ну зараз Горпина визирне,

засміється, а я їй шепочу щось таке, що

навіть соловей у кущах почервоніє.

А тут двері як рипнуть — і замість

Горпини виходить її баба Надежка. Та

стара вже тоді мала років сто, недобачала,

недочувала, але то вважалось нормальний

вік, як для старої. А я ж — з переляку —

бух у лопухи!

183

Лежу тихенько, мов партизан на

завданні, тільки серце бухкає, як

ковальський молот.

Дивлюсь — баба суне прямо на мене!

Думаю: та не може бути, щоб побачила. А

вона якраз і зупинилась біля моєї

схованки. «Фух, пронесло», — думаю я. Та

де там!

Як задере вона спідницю, а звідти така

«двухстволка», що аж зорі в очах. І

цілилась вона мені, просто в пику!

Я з того страху незміг зупинити крик:

— Кудиии?!

А баба як підстрибне! Наче їй не сто, а

шістнадцять, і тільки гума на галошах

задиміла, аж іскри сипонули. Летить вона

через двір до самого хліва, репетує:

— Та шо за *б твою мать?!

А за нею — смуга жовта, рівна мов

розмітка на нові трасі від Кобилії аж до

Бужка!

А я — в лопухах дрижжу, лиш зелене

листя над головою колихається.

Потім як дремену через плоти,тільки

мене й бачили. Отаке, скажу вам, побачити

— то травма на все життя. Психологів тоді

не водилося, то за кілька неділь мені

184

яйцями викачали, щоб хоч душа на місце

стала.

Кажу вам чесно, після того випадку я ще

довго, як тільки бачив лопухи на городі, —

одразу серце в п’ятки.

Он люди огірки садять, а я ті грядки

стороною обходжу: «Нє, — думаю, —

вдруг ізнов баба Надежка з засідки

влупе…»

А Горпина? Та як дізналася, реготала

так, що аж кури злякалися й перестали

185

нестися. Кожного разу, як я тільки

наближався до їхнього двору, вона замість

«добридень» співала:

— Куди-и-и?!

І вся вулиця знала, що то про мене.

Кажуть, навіть баба Надежка тоді

молодшою стала: після того «нічного

польоту» до хліва ще десять літ прожила, і

ходила гордо, як орден носила — бо ж хто

ще з бабів у їхньому селі міг отак

«двухстволкою» хлопця під ґанком

злякати?

А я, романтик. Бо хоч і лопухів боявся,

хоч і на кожний скрип калош трусився, а

все одно вночі знову йшов під Горпинине

вікно. Бо любов — то вам не город, її

бур’яном не заглушиш.

І вони знову співали.

І пісня їхня летіла над Берегелями —

через став, через луки, через ліс — аж до

самого старого пагорба, де колись стояв

замок і де, казали, під землею спить

козацька грамота.

Їхні слова, їхні пригоди, їхні пісні він

згадував за кожним столом.

І пам’ять про них живе й понині — у тих,

186

хто бачив, чув, любив.

Бо доки в Берегелях лунає пісня — доти

живі й ті, хто колись співав її першим.

Коли сини виходили вранці косити, ще до

схід сонця, роса лежала товстим шаром на

траві, мов перина, а над ставом повільно

здіймався туман.

Серпневе небо вже рожевіло, і в тій ранковій

тиші чути було тільки шелест кіс, що лягали

рівними мазками по вологій траві.

Ганна стояла під хатою, дивилась услід

своїм хлопцям і витирала сльози кінцем

хустки.

— Що не змах — то копна, — говорила вона,

і в голосі її було стільки гордості, скільки

може вмістити материнське серце.

Її сини були, як молоді дуби: плечисті,

засмаглі, міцні, і кожен з них ніс у собі щось

від Євгена — спокій, лагідну усмішку і

любов до праці.

Пар від розігрітої землі змішувався з

туманом, пахло свіжоскошеним сіном і

ранковою річкою.

Десь у лісі відлунював соловейко — не

змовкав навіть тоді, коли перші промені

сонця вже пробивалися крізь верхівки верб.

187

Село прокидалося разом із пташиним співом,

і кожен звук здавався благословенням нового

дня.

Ганна стояла довго, аж поки не зникли їхні

постаті в серпанку над лугом.

Тоді поверталась у хату, готувати сніданок,

поправляла рушники на іконах і шепотіла:

— Дай, Боже, сили їм, щоб жили, як люди.

А десь на луках, між річкою й лісом, коси

співали, як струни.

Той спів лугу був давній, працьовитий —

його пам’ятала ще земля від дідів і прадідів.

І здавалось, що разом із хлопцями косить сам

Панько — той самий, що колись співав під

Яблунею з братами.

Бо праця в цих краях завжди була піснею,

а пісня — молитвою.

І кожен покіс лягав, як нова сторінка в історії

роду.

А мені, найменшому, як завжди — або

«принеси», або «подай», або «відійди, не

мішай».

Словом, робота важлива: ніби без мене

нічого не обійдеться, але й без мене легше.

Напевно, така доля в усіх найменших —

188

бути всюди, де треба, але ніколи там, де

цікаво.

Коли брати косили, я бігав за ними з

банкою води з криниці.

Тільки поставиш , а вони вже знову кличуть:

— Гей, не стій, подай точило!

Або:

— Ти там, малий, не залізай у копицю, бо

впадеш, а хто тебе потім звідти дістане?

І хоч як я бурчав під ніс, усередині було

тепло: вони великі, дорослі, сильні — мої

брати.

Я дивився, як їхні коси блищать на сонці, як

трава падає рівними смугами, і мріяв: от

коли виросту, то теж коситиму, не гірше за

них.

А поки — носив воду, крутив точило, ганяв

курей із воза і чекав вечора, коли дозволять

сісти поруч і слухати їх теревені.

Сонце підіймалося, пар ішов від сіна, у

повітрі дзижчали комахи.

Іноді один із братів жартував:

— Ну що, малий, учись, бо не все життя воду

носитимеш.

А я тільки посміхався. Бо знав — колись і

мені скажуть: «Ну, коси тепер ти».

189

І, може, тоді зрозумію, що оті слова

«принеси-подай» були не знущанням, а

школою — так виховували терпіння, працю і

любов до своєї землі.

У дитинстві я любив дертися на

найвище дерево — вище дахів і дзвіниць.

Звідти весь ліс лежав зеленим килимом,

що тягнувся за обрій, мов безмежний

космос.

З другого боку розливалася наша

вуличка: річка — срібною стрічкою,

дерев’яна крамниця й житні поля, котрі

тікали в далечінь.

Там я був вільний від хатніх обов’язків і

від тих, хто вмів зіпсувати день. Але не від

бджіл — вони гули саме коло мене, коли

мама відкривала вулик. І не від головного

ворога дитинства — цапа.

З цапом у нас не склалося. Може, тому,

що я був менший і слабший. А може,

просто тому, що він — цап. Історія

почалася, коли дід подарував братам

козеня. Ті вигодували його з пляшечки,

плекали, леліяли… а потім узялися

190

дресирувати: навчати командам, навіть

читати й «розмовляти». Говорив він

небагато — переважно літери «Б» і «Е».

Натомість читав годинами. Брати

вирішили надати йому ґрунтовну освіту й

заходилися вчити за повним зібранням

Карла Маркса: том за томом — завтовшки

з цеглину й тяжчі за терпіння.

Секрет був простий: між сторінками

прокладали доріжки цукру. Цапові

надягали дідові окуляри, садовили за стіл

— і він «учився»: водив мордою по рядках,

злизував цукор, перегортав далі. Здалеку

це скидалося на абсурдний театр.

191

Бабці хрестилися й тікали: телевізорів

тоді в селі було всього три, а тут — живий

цап-марксист в окулярах. Він читав, ходив

на задніх ногах, бадьоро вигукував свої «Бі-

Є» і водночас лишався майстром бодання.

Я, як найменший, злітав найдалі — на

регіт братів.

Навіть кіт Данило потерпав. Саме він

навчив мене рятуватися — пересуватися

парканом. Цап туди не ліз. Лютував, гупав

ратицями й явно замишляв революцію.

Але, як і кожен ідеолог, лишався

заручником природи.

У спекотний день брати сиділи над

старим радіоприймачем, крутили ручку,

вичавлюючи з шипіння крихти музики.

Інколи ловили кілька нот — і ми, глядачі,

завмирали. Глядачів було чимало: я — на

передньому ряду, кіт Данило чинно поруч,

цап-марксист — куди ж без нього, і пес

Шарик, що намагався підспівувати, але в

такт потрапляв так само рідко, як радіо в

станцію.

Тут з подвір’я озвалася мати — з

відрами:

— Води наносити!

192

Брати перезирнулися, мов каторжани.

Потім синхронно зиркнули на мене.

— Мені ще не положено! — засміявся я.

— Я ж малий. До клубу на танці не

пускають — от і тягніть самі!

Данило солідарно лизнув лапку: «А в

мене — лапки».

І тут нас осінила ідея:

— А чого ми до криниці бігаємо?

Давайте свою викопаємо!

— Да-а-а! — загорлали всі, навіть цап

став на задні ноги й бадьоро вигукнув «Бі-

Є».

Коли мама повернулася, в куті двору

вже росла купа землі, а з ями стирчала

голова старшого брата. Ми, наче бригада

інженерів, чекали воду.

— Мамо! Ще п’ять хвилин — і в нас буде

своя!

193

Мати присіла на лавку, а потім барвисто

пояснила, що наша бригада в сантехніці

тямить приблизно стільки ж, скільки

свиня Клава в апельсинах. Наказала: відра

в руки — марш до джерела. Проєкт

заморозили.

А ввечері батько, вислухавши звіт,

хмикнув:

— А чому б і ні? Зробімо свою криницю.

Він усміхнувся, глянув на мене — ту

саму монетку, яку я кинув, обрали точкою

початку.

— Бути цьому, — сказав.

194

До осені дванадцять бетонних кілець

пішли в землю. Криниця ожила.

Поставили мотор, вивели кнопку на

паркан. Вода була чиста, крижана; сусіди

приходили напитися. А мати потім із

задоволенням розповідала: «Усе почалося

з радіоприймача, цапа й монетки».

…Як же давно це було. І як далеко.

Глава 19. Укрупнення

Дід Борис казав:

— Людям би жилося навіть дуже добре, якби

не керівництво.

І з цим важко було сперечатися. Бо жили,

працювали, раділи — а тоді, як грім серед

ясного неба: укрупнення.

Дойшла черга й до Берегель.

Почали зверху, як годиться. Спочатку

забрали курей — мовляв, усе в спільне

господарство, для користі держави. Потім

повели овець. Далі свині колоною подалися в

бік Западинців, наче на парад.

Тільки курява стояла над дорогою, і баби

хрестилися:

— От би хоч одну лишили, для душі…

195

На подвір’ях стало порожньо. Лишилися

лише коні — старі, розумні, що звикли до

людей. І кнур, здоровенний, рудий, що стояв

біля хвіртки й спантеличено поглядав на

шлях, наче думав: а чи не пора й мені

втекти до лісу?

На зерновому току тим часом зник пліт.

Тільки сторож ходив колами — від крамниці

до складу, як вартовий біля кремлівської

брами.

То був дід Матвій — худий, присадкуватий,

але з поглядом, який бачив усе.

На плечі в нього завжди висів неповний

мішок з-під цукру, і мене, малого, аж

розпирало від цікавості — що ж там у

нього, тогочасна таємниця державного

значення?

Одного разу не витримав і підбіг:

— Діду Матвію, а шо у вас у мішку?

Він зупинився, примружив око й тихо каже:

— Врем’я, малий.

— Яке ще врем’я? — перепитав я, нічого не

розуміючи.

Дід відкрив мішок, а там — старий

металевий будильник, побитий, але цокає.

— Оце й врем’я, — усміхнувся він. — Бо як

196

сторож, то мушу знати, коли зміна, а коли

обід.

І так він ходив — сторожував час.

Може, й справді, думав я, не зерно він

стереже, а ті самі хвилини, щоб ніхто не

вкрав їх у людей. Бо в ті роки час у селян і

справді крали — повільно, невидимо, але

напевно.

Відтоді в селі настала тиша.

Не та добра, вечірня, коли річка шепоче під

берегом, а важка, буденна — тиша порожніх

хат.

Колгоспники тепер щоранку їздили в

Пашутинці, хто на трактори, хто на ферму,

хто в будівельну бригаду.

Автобус вирушав ще до світанку, гуркотів

по дорозі, і здавалося — з ним виїждало саме

життя.

Молодь теж подалася в люди. Хто вступив

у технікум, хто в університет, а дехто просто

залишився в місті після училища.

Отримували кімнати в гуртожитках, потім

квартири, і вже рідше писали листи додому.

Село лишалося без голосів, без сміху, без тієї

вечірньої гармошки під липами, коли все

навколо здавалося безсмертним.

197

Увечері біля клубу було порожньо.

Ліхтарі світили для кількох старих, що

сиділи на лавці, та для котів, які нишпорили

біля смітників.

Тільки у вихідні дні Берегелі знову оживали

— коли молодь поверталася з міст.

Тоді дороги вкривалися пилом, на подвір’ях

чути було сміх, і хати, ніби самі дихали

глибше, відчуваючи, що діти знову вдома.

Та за день-два все стихало знову.

Село поверталося до свого спокою — до

повільних днів, до шелесту трави,та вітру.

Життя текло, як річка під кригою: не видно,

але чути.

Брати теж подалися у місто.

Хтось у військо, хтось на завод. І кожен

обіцяв повертатись, але життя вело своєю

дорогою — хто знає, коли той шлях заверне

назад.

Лишився тільки я — з батьками та

господарством.

Корова, свині, кури, індики, голуби, кролі,

пес Рябко та кіт Данило — вся жива армія,

що тримала двір на плаву.

А ще — бджоли. Мамин скарб і гордість.

198

Їхній гул чувся з самого ранку, як пісня

працьовитості, як серцебиття дому.

Ранки починалися з того, що відчиняєш

двері — і тебе зустрічає цілий хор: Рябко

гавкає, індики бурмочуть, кури лізуть під

ноги, а голуби кружляють над дахом, ніби

перевіряють, чи все гаразд.

І ти вже не сам — ти вдома, серед свого

царства.

Коса — дев’ятка, лампова магнітола,

гітара й гармошка — усе це теж було моє.

І кожна річ мала свою душу:

Коса співала, коли різала росу.

Магнітола потріскувала теплим, ламповим

диханням і грала так, що навіть бджоли на

мить замовкали послухати.

Гітара пахла деревом і піснею, а гармошка

— святом.

Усе навколо дихало минулим і теперішнім

водночас.

Увечері, коли над селом сідало сонце, я сідав

під яблунею, заводив магнітолу, і звук її

ламповий, тихий, але глибокий, розливався

по подвір’ї.

Здавалося, десь поруч, під липами, знову

199

сидять дід Панько, Борис і Остап — ті самі,

що співали колись «Ой, у полі криниченька».

Я був молодий, але вже розумів — це не

просто господарство. Це все, що залишилося

від роду.

І в тій простій роботі, в запаху сіна, у

бджолиному гулі й пісні гармошки було

більше сенсу, ніж у будь-яких міських

словах.

Велетенський місяць світив над лісом,

заливаючи світлом старий клен, на якому

витьохкував соловейко. Ніч була така

ясна, що хоч голки збирай.

У хліві корова жувала жуйку й час від

часу важко зітхала, мабуть, згадуючи, як

була телям. А свиня Клава, не

витримуючи цього зітхального концерту,

тихенько похрокувала — таке собі

свиняче зауваження до подруги: «Дай

спати, бо від твого чавкання й мені сни

зникають».

У хліві пахло сіном та гівняками, а на

горищі – зовсім іншим світом. Там у сухих

травах жили свої чари: ромашка, звіробій,

татарське зілля й м’ята змішувалися в

200

такий неповторний аромат, що він п’янив

сильніше за кухоль самогону і який

неможливо відтворити в жодній

лабораторії світу

Батько щиро посміхався з моєї розповіді

про хлів і з того, що мені так кортить

спати не в хаті на ліжку, а саме тут, на сіні.

«Ну, якщо мені ще рано в клуб на танці, то

хоча б дай природою помилуватися», —

казав я. «Так, природа й справді того

варта, але в клуб ти ще встигнеш, на все

свій час. Візьми собі постіль на горище та

після вечері насолоджуйся, якщо не

спиться в хаті».

Вже була одинадцята на годиннику, а в

хаті ще горіло світло. «Та скільки можна

читати ті Радянські Вісті?» — думав я. Я

знав: без перевірки він не ляже спати. І

ось раптом голос знизу:

— Ти там?

— Так, — відповів я.

— Ну бо я хлів прикрию, про всяк

випадок, бо злодії ходять по лісі.

— Так зачиняй, — відповів я, стискаючи

в руці старі плоскогубці.

Нарешті світло в хаті погасло майже

опівночі. Час діяти — вона чекала на мене.

201

Цвяхи, що тримали маленьке трикутне

вікно на даху, слухняно піддавалися

плоскогубцям — їм це було не вперше.

Віконце без зайвого шуму лягло спати

замість мене на сіно, а я прослизнув крізь

отвір назовні, на волю.

За хлівом чекала яблуня — у білому

цвіті, немов наречена. Вона простягала до

мене гілля, щоб я міг злізти на землю.

А далі ноги самі несли мене росистими

берегами, де світло місяця гралося у

краплях роси, а трава пахла медом. І там,

серед ночі, мене чекала вона… Не просто

дівчина. Не просто нічна пригода. А щось

таке, що буває лише один раз у житті.

І ніколи не забувається.

За мить стежина зникла у білому молоці

туману, що ліг на береги, як ковдра на

змучене тіло дня. Тепло поволі відступало,

поступаючись місцем ніжній прохолоді,

яка торкалася шкіри так лагідно, ніби хтось

дмухав з любов’ю.

У тумані все було іншим.

Світ ніби дихав по-новому: соковиті

трави здіймалися вище, ніби тягнулися до

неба, п’яні від вологи й тиші. Пахло

202

татарським зіллям — гіркувато, різко, але

по-літньому щиро.

Десь поруч, у глибинах тієї молочної

імли, розлягався хоровод жаб’ячих

голосів.

Вони не просто кумкали — вони

співали, змагалися, перегукувалися, немов

зібралися на свій нічний конкурс пісні, де

журі — лише місяць і туман.

Тихо паслись коні і більше нікого не

було видно, все довкола було живим.

Живим і трохи магічним.

За росяними берегами, де жаб’ячий хор

виспівував, мов відчував святість моменту,

починався ліс — старий, мов саме село,

велетенський, мов пам’ять. Він стояв, як

мовчазний охоронець ночі, і чекав. Не

лякав — запрошував.

Місячне сяйво пробивалося крізь густе

листя, залишаючи на землі світляні латки,

мов хтось лагодив ніч ковдрою світла. Все

навколо було розфарбоване в м’який,

зеленкуватий тон — ніби сама ніч

вдяглася у кольори спокою.

Коли ступив за першу лінію дерев, стало

тепло. Не душно — а саме затишно, як

буває, коли заходиш у стару, обжиту хату,

203

де в повітрі живе пам’ять. Але то була не

хата. То був палац. Велетенський лісовий

палац з високими, майже неосяжними

стелями, де замість люстр сяяли місяць і

зорі, а замість стін — стовбури, що знали,

як мовчати століттями.

Пахло мохом, грибами, трохи землею,

трохи дощем, що давно минув. І тим

спокійним життям, якого не видно, але

яке тут відчувається — під кожною корою,

під кожним листочком.

Іноді все це пригадується, мов чарівний

сон, та то не був сон. Усе було насправді. Ми

тоді були справжні й щасливі, як ніколи.

Просто не розуміли, що живемо всередині

власного дива — бо кожен поспішав уперед,

туди, де чекало майбутнє з його мріями,

планами й обіцянками. Саме вони, ті химерні

обрії, трохи затуманювали наші очі, наче

вранішній серпанок над річкою.

І тепер, коли згадую ті вечори — з

піснями, що линули з садка, зі сміхом, що

відлунював поміж яблунями, з запахом

свіжого хліба й скошеної трави — мені

здається, що саме там, у тому літі, лишилася

найкраща частинка нас. Ми не знали, що час

204

— то хитрий злодій, який непомітно забирає

найцінніше, залишаючи натомість лише тінь

і ностальгію.

А місяць тоді був такий великий, що

здавалось, варто тільки простягнути руку —

і торкнешся краю неба. І я торкався —

дитячою вірою, юнацькою безтурботністю,

вірою в те, що завтра буде ще краще, ще

світліше. А воно, те завтра, прийшло — та

вже інше, холодніше, мудріше, без того

щемного відчуття в серці,та блиску в очах.

205

ЗМІСТ

Розділ 1. Фортеця....................... 2

Розділ 2. Прокляття і скарб. ..20

Розділ 3. Перші поселенці..........35

Розділ 4. Пани та козацькі повстання........48

Розділ 5. Втеча..........................................................62

Розділ 6. Нове слово — воля............................69

Розділ 7. Червоні вітри ........................................77

Розділ 8. Війна ..............................................................93

Розділ 9. Визволення..................................................116

Розділ 10. Повоєнна відбудова...............................127

Розділ 11. Нові часи.......................................................136

Розділ 12. Післявоєнні трофеї.................................152

Розділ 13. Асфальт і автобус.....................................161

Розділ 14. Весілля по-берегелинськи...................170

Розділ 16. Євген і Ганна................................................178

Розділ 19. Укрупнення...................................................195