Відкрита Книга
БЕРЕГЕЛІ
ОЛЕКСАНДР ПАНАСЮК
ГОРБ НАД РІЧКОЮ
Таємниця Берегелів
Історико-містичний роман
Редактор: Анна Павлова Панасюк
2026
Рідним. Землякам. Берегелям.
Тим, кого я пам’ятаю.
Тим, про кого знаю лише з розповідей.
І тим, чиї імена вже нікому назвати.
Поки їхні історії пам’ятають — вони залишаються з нами.
зміст
Розділ 2. Прокляття і скарб.20
Розділ 11. Весна визволення.128
Розділ 12. Повоєнна відбудова.141
Розділ 13. Післявоєнні трофеї152
Розділ 16. Асфальт і автобус.180
Розділ 17. Весілля по-берегелинськи.189
Розділ 18. Дитинство під лісом..193
Розділ 20. Ніч під яблунею..209
Пролог
Є такі місця, які на карті здаються малими. Кілька вулиць, річка, городи, старі дерева біля хат, тиша над полями. Проїдеш повз — і не здогадаєшся, що земля під колесами пам’ятає більше, ніж будь-яка книга. Бо книга може згоріти, архів може зникнути, людська пам’ять може обірватися на півслові. А земля мовчить — і все одно тримає в собі кожен слід.
Село Берегелі на Хмельниччині саме з таких місць. Нині воно невелике, тихе, майже заховане серед подільських пагорбів. Але задовго до того, як його почали називати Берегелями, задовго до сучасних доріг, хат і людських прізвищ, тут уже жили люди. На схід і захід від села збереглися сліди давнього життя — городища, вали, рови, урочище Замчисько, де земля й досі ніби підіймається над часом. Історики пов’язують ці місця з давньоруським Білобережжям, згадки про яке губляться у XIII столітті, в добі князів, міжусобиць, походів і міст, що стояли на межі між силою та загибеллю.
Тоді ця земля ще не знала назви Берегелі. Вона могла мати інше ім’я, іншу мову, інші молитви й інші страхи. Але річка вже текла. Вітер уже ходив над пагорбами. Люди вже ставили тут житла, палили вогонь, ховали мертвих, боронилися від ворога й вірили, що вал і рів можуть відділити життя від смерті. Та жоден вал не рятує назавжди. Міста падають. Дерев’яні стіни гниють. Камінь заростає травою. А те, що було сховане під землею, залишається чекати.
Минали століття. Над Поділлям проходили війни, набіги, голод, панська воля й чужі кордони. Люди зникали, але на їхнє місце приходили інші. І ось у 1629 році в письмових джерелах з’являється назва Берегелинці — маленьке поселення всього на одинадцять димів. Дим — то не просто хата. То родина. То вогонь у печі. То дитячий плач, старечий кашель, запах хліба, мокра свита біля дверей, корова в хліві, молитва перед сном і страх перед ранком, якщо вночі десь далеко загавкають собаки.
Одинадцять димів — мало для історії, але багато для землі. Бо кожен дим залишає після себе попіл, сльози, кістки, зерно й пам’ять. Берегелинці входили до великих володінь Острозької ординації, пізніше переходили до інших власників, змінювали панів, назви й часи. Але суть лишалася тією самою: люди трималися берега, води, поля і власної надії.
Та в кожного давнього місця є не тільки історія, записана на папері. Є ще інша — та, яку не завжди наважуються вимовляти вголос. Про неї не пишуть у реєстрах, не рахують у димах, не ставлять печаток. Вона живе в переказах, у дитячих страхах, у словах старих жінок, які знають більше, ніж кажуть. Вона ховається в тумані над річкою, у чорних провалах старих підземель, у дивних слідах на мокрій землі після ночі.
Кажуть, колись на горбі біля річки люди поставили твердиню. Не для слави й не для панської пихи — для порятунку. Кажуть, під тим горбом був давній хід, старший за козаків, старший за саме село, можливо, ще з часів Білобережжя. Кажуть, у той хід сховали те, що не можна було віддати ворогові: ікони, хоругви, клейноди, зброю, а може, й щось значно небезпечніше за золото. Бо золото лише блищить, а пам’ять іноді горить.
І ще кажуть, що не всякий міг підійти до того місця. Негідному шлях перегороджував чорний пес із вогняними очима. Одні сміялися з цієї легенди. Інші хрестилися й переходили на другий бік дороги, коли над річкою вставав густий туман. А старі люди тільки хитали головами: не смійся з того, чого не бачив, бо воно може побачити тебе першим.
Ця книга — не літопис і не суха розповідь про село. Це історія про землю, яка пам’ятає. Про людей, які приходять і думають, що починають усе спочатку, хоча насправді лише торкаються старої рани. Про таємницю, заховану між Білобережжям, Берегелинцями й Берегелями. Про підземний хід, козацьку клятву, чорного вартового і тих, хто через багато років знову розбудить те, що краще було б залишити під каменем.
Бо минуле ніколи не зникає. Воно тільки чекає, поки хтось поставить ногу на правильне місце.
Розділ 1. Фортеця
Поділля. Липень 1648 року.
Над подільськими пагорбами дув холодний північний вітер, ніби сам степ гнав його сюди — до вузької річечки, до темного лісу, до горба, на якому тепер не було ні брами, ні стін, ні людського тепла. Тільки трава, мокра від вечірньої роси, хилилася до землі, та ворони важко били крилами над вершинами дерев і каркали так, наче вже знали: люди знову прийшли будувати там, де земля давно навчилася мовчати.
Внизу, у долині, шуміла річечка — чиста, вузька, срібна в місячному світлі. Вода котилася по камінню, плискотіла об берег і часом ніби стишувалася, прислухаючись до тупоту коней.
На горб виїхав загін козаків. Люди були зморені довгою дорогою: жупани порвані, кунтуші вицвілі, обличчя зарослі щетиною, очі червоні від недосипу. Коні парували в холодному повітрі й важко переступали копитами.
Попереду їхав отаман Прокіп — літній чоловік із посрібленими вусами й рубцем через щоку. Він зупинив коня на самому вершечку горба, довго дивився вниз, на річку, на ліс, на темні поля довкола, а тоді спішився. Земля під його чоботом була волога й тверда.
— Оце місце, браття, — промовив він. — Тут станемо.
Козаки мовчали. Тільки вітер свистів у траві.
Молодий Іван, якому й двадцяти ще не було, але шабля вже висіла при боці так гордо, наче він народився з нею, нахмурився.
— Тут? — перепитав він. — Отамане, та тут же кругом голе місце. Звідси нас і татари побачать, і ляхи, і всяка інша нечисть. Ми ж жменька людей.
— Жменька, — погодився Прокіп. — Зате своя.
— Своїх ворог теж рубає, — буркнув Іван.
Кремезний Семен, що їхав позаду, хмикнув і сплюнув убік.
— Не бурчи, хлопче. Якби ми шукали місце, де ворогів нема, то довелося б нам фортецю на хмарі ставити.
Дехто тихо засміявся, але сміх швидко погас. Надто вже похмурим був горб. Надто важким було небо. Навіть коні не хотіли стояти спокійно — смикали вудила, пирхали, косили очима в бік річки, де над водою здіймався сивий туман.
Прокіп повільно підняв руку й показав на пагорб.
— Тут буде наша твердиня. Не царська, не панська, не чужа. Своя. Козацька. Звідси видно поле, ліс і шлях. А під землею…
Він замовк.
— Що під землею? — спитав Іван уже тихіше.
Прокіп глянув на нього важко.
— Хід. Давній. Ще з княжих часів. Старі люди казали: тягнеться він аж до Меджибожа. Я сам бачив вхід. Камінь, склепіння, холод такий, що кості бере. Якщо прийде лихо — матимемо куди відійти. А якщо треба буде сховати те, що ворогові не можна дати, — сховаємо так, що й чорт не знайде.
— А може, то байки? — озвався Семен. — Скажете ще, що тим ходом чортяка до Меджибожа по горілку бігає.
Козаки знову засміялися, але цього разу сміх урвався раптово. Один із коней різко шарпнувся назад і захропів. Потім другий. Вершники схопилися за поводи.
— Тихо! — гаркнув Прокіп.
Усі завмерли.
З боку річки долинув низький звук. Не вовче виття. Не собачий гавкіт. Щось глухе, протяжне, ніби хтось провів залізом по мокрому камінню. Туман над водою заворушився. На мить у ньому проступила темна пляма — низька, довга, схожа на звіра. А тоді зникла.
Іван перехрестився.
— Що то було?
— Вітер, — сказав Семен, але голос у нього вже не був веселим.
— Вітер не гарчить, — тихо відповів хтось із задніх.
Прокіп дивився на річку. Обличчя його було кам’яне.
— Ставайте табором, — наказав він. — До світанку виставити варту. Завтра рубатимемо ліс.
— То все ж таки тут? — не втримався Іван.
Отаман повернувся до нього.
— Саме тут.
Вони розбили табір біля підніжжя горба. Розвели багаття, пустили коней на коротку пашу, поставили казан. Жінки з довколишніх хуторів, що прийшли разом із чоловіками, носили воду з річки, розкладали клунки, заспокоювали дітей. Селяни трималися осторонь, дивилися на козаків із надією й острахом. Для них кожен вал, кожна брама, кожна озброєна рука означали більше, ніж просто захист. Це був шанс не тікати щоразу, коли на обрії здіймався дим.
Біля вогню сидів старий дяк Панас. Він тримав під пахвою потерту книгу, загорнуту в полотно, й раз по раз поглядав на горб.
— Місце давнє, — сказав він ні до кого конкретно. — Не пусте.
— Звідки знаєш? — спитав Іван.
— У літописах не все пишуть, хлопче. Земля має свій літопис. Тільки сторінки в ньому — камінь, кістка та черепок. Тут діти наконечники стріл знаходили. Горщики биті. Кістки. Колись, може, городище стояло. Люди жили, оборонялися, помирали. А тепер ви прийшли.
— І що? — Семен підкинув у вогонь суху гілку. — Люди скрізь жили й скрізь помирали. Земля не панночка, щоб її питати, чи можна на ній хату ставити.
Дяк хотів відповісти, але в цю мить з темряви вийшла стара жінка. Вона з’явилася так тихо, що навіть собаки біля возів не загавкали. Худа, зігнута, у темній свиті, з кривою палицею в руці. Обличчя її було зморшкувате, очі — сірі, глибокі, наче два холодні камені на дні колодязя.
— Мартоха, — прошепотіла одна з жінок і швидко перехрестила дитину.
Стару знали в усіх хуторах. Комусь вона травами дітей рятувала, комусь корову від хвороби підіймала, а комусь таке слово казала, що той потім три ночі не спав. Її називали знахаркою. За спиною — відьмою.
Мартоха зупинилася біля вогню й подивилася на Прокопа.
— Не став тут брами, отамане.
Прокіп не здивувався, наче чекав її.
— І тобі добрий вечір, стара.
— Добрий вечір буде там, де землю не будять.
— Земля давно не спить, — відповів він. — Скільки крові бачила, то вже не засне.
Мартоха ткнула палицею в бік горба.
— Не ти перший тут стіну ставиш. І не ти перший думаєш, що камінь та дерево сильніші за те, що під ними.
Іван ковтнув слину.
— А що під ними?
Стара перевела на нього очі.
— Пам’ять. Кров. І той, хто її стереже.
Семен пирхнув, намагаючись повернути собі звичну сміливість.
— Знов про пса? Чув я вже. Чорний, вогняні очі, душу випалює. Стара, як прийде — посадимо на ланцюг, хай браму стереже.
Мартоха навіть не глянула на нього.
— Не всякого пса можна посадити на ланцюг. І не кожен пес служить людині.
Вогонь раптом просів, наче хтось накрив його невидимою долонею. Полум’я стало нижчим, синюватим. Діти замовкли. Один малий хлопчик, що сидів біля матері, показав пальцем у темряву за возами.
— Мамо, там собака.
Мати затулила йому рота.
Прокіп підвівся.
— Де?
Хлопчик притиснувся до матері й прошепотів:
— Нема вже.
Козаки взялися за шаблі. Двоє пішли до краю табору зі смолоскипами. На мокрій землі біля річки вони знайшли слід. Схожий на собачий, але більший. І трава довкола нього була не прим’ята, а ніби припалена.
Семен нахилився, торкнувся пальцями землі й одразу відсмикнув руку.
— Гаряче…
Ніхто не засміявся.
Прокіп довго дивився на слід, потім повернувся до людей.
— Чули всі? Завтра починаємо. До вечора має стояти перший ряд частоколу.
— Після такого? — здивувався Іван.
— Саме після такого. Якщо земля має вартового, то краще бути з ним у згоді, ніж тікати від нього все життя.
Мартоха повільно похитала головою.
— Згоду з ним кров’ю пишуть, Прокопе. Не словами.
— То й слова в нас будуть не порожні.
На світанку горб ожив. У лісі загриміли сокири, затріщали сосни й дуби, запах смоли змішався з мокрою землею. Люди працювали мовчки й люто, ніби кожен забитий кіл відсував смерть ще на один день. Молоді хлопці котили колоди, старші тесали палі, селяни носили землю в кошах і насипали вал довкола майбутньої фортеці.
— Рівніше рубай, Грицю! — гаркнув Семен на худорлявого парубка, який більше поглядав на дівчат біля річки, ніж на колоду. — Бо зробимо з тебе стовп біля брами. Стоятимеш і ворогів лякатимеш своєю кривизною.
Дівчата засміялися. Гриць почервонів і вдарив сокирою так, що тріска полетіла вбік.
Жінки розпалили велике багаття й варили куліш. Дим ішов угору рівним стовпом, запах гречки, сала й диму змішувався зі смолою та мокрою землею. Діти ліпили з глини свої маленькі фортеці, сперечалися, у кого вежа вища, а найменший хлопчик, той самий, що бачив уночі собаку, мовчки малював паличкою на землі дві круглі очі.
Мартоха сиділа на колоді неподалік і дивилася на горб. Вона не допомагала й не заважала. Тільки час від часу шепотіла щось собі під ніс.
Прокіп підійшов до неї.
— Скажи прямо, стара. Чого боїшся?
— Не боюся. Я вже стара, мене страх давно не бере. Я пам’ятаю.
— Що пам’ятаєш?
— Не я. Земля. Тут колись люди теж думали, що поставили стіну навіки. А потім прийшла ніч, і на ранок від них лишилися черепки та кості.
Прокіп сів поруч на зрубану колоду. На мить він здався не отаманом, а просто втомленим чоловіком, який занадто багато бачив.
— То що ж нам, Мартохо? Не ставити? Не жити? Ходити степами, поки нас усіх не виріжуть?
Стара мовчала.
— Людям потрібне місце, — сказав він тихіше. — Де дитина засне без крику. Де жінка вранці не дивитиметься на обрій, чи не йде дим. Де чоловік може в землю зерно кинути й знати, що встигне його зібрати. Якщо за це треба домовлятися з мертвими — домовлятимуся.
Мартоха вперше подивилася на нього не холодно.
— Ти сильний, Прокопе. Але сильні часто думають, що можуть тримати в руках те, що не має рук.
— А ти допоможи, якщо знаєш.
Вона глянула на людей, на дітей, на частокіл, який уже піднімався над горбом.
— Коли відкриєш хід, не кидай туди золота першим.
— Чому?
— Бо золото кличе жадібних. Кинь ікону. Зерно. Землю з могили того, хто загинув за своїх. Нехай знає: ви не грабувати прийшли. Ви корінь пустити хочете.
Прокіп кивнув.
— Так і зробимо.
До вечора на горбі вже стояла перша половина частоколу. Вежа, ще сира й недоладна, піднімалася над валом. Брама лежала поруч, важка, збита з товстих колод, прикрашена вирізьбленими знаками: сонцем, хрестом і вовком. Семен казав, що вовк потрібен, аби лякати ворогів. Мартоха сказала, що ворогів лякає не вовк, а ті, хто за брамою не тремтять.
Коли сонце почало котитися до лісу, Прокіп наказав скликати всіх. Козаки, селяни, жінки й діти зібралися в центрі майданчика. Там поставили стіл, накрили вишитим рушником. На стіл поклали стару ікону Богородиці, врятовану з погорілої церкви, обгорілу свічку й жменю зерна в полотняному мішечку.
Дяк Панас став перед людьми з книгою в руках. Голос у нього був тонкий, але чистий.
— Не маємо ми тут ні храму, ні дзвонів, ні кам’яних стін, — почав він. — Але маємо віру, маємо руки й маємо землю під ногами. Хай ця твердиня стане щитом для живих і пам’яттю для мертвих.
Люди схилили голови. Жінки притиснули дітей до себе. Іван стояв поруч із Семеном і дивився на підземний вхід, який двоє козаків уже почали відкривати біля краю майданчика. Вони відсунули плоский камінь, відгорнули дерен, потім ще один камінь. Знизу потягнуло холодом.
Не просто прохолодою землі. Іншим холодом — давнім, важким, таким, що ліз під сорочку й торкався хребта.
— Смолоскип, — наказав Прокіп.
Семен подав йому вогонь. Отаман нахилився над отвором. Полум’я хитнулося й витягнулося вниз, ніби його хтось потягнув із темряви.
— Господи, — прошепотів Іван.
Унизу чорніли кам’яні сходи. Стіни були вологі, вкриті зеленкуватим мохом. Звідти пахло сирістю, глиною й чимось залізним, ніби стара кров досі не вивітрилася.
— Я ж казав, — тихо мовив Прокіп. — Хід є.
— І справді до Меджибожа? — спитав Семен, але вже без жарту.
— Може, й далі, ніж ми думаємо.
Мартоха підійшла ближче. Вона не хрестилася, тільки міцніше стиснула палицю.
— Не дивіться довго в темряву, — сказала вона. — Темрява не любить, коли її розглядають.
Прокіп узяв ікону зі столу. Потім мішечок із зерном. На мить він заплющив очі, наче з кимось мовчки радився, а тоді звернувся до людей:
— Браття й сестри. Ми прийшли сюди не красти й не панувати. Ми прийшли жити. Присягнімося берегти цю землю, цю фортецю й одне одного. Присягнімося не віддати ворогові ні віри, ні пам’яті, ні тих, хто стоятиме поруч.
— Присягаємось! — відповіли козаки.
— Присягнімося, що все святе й дороге, що доведеться сховати під цим горбом, буде не для жадібних рук, а для тих, хто прийде після нас і буде гідний.
— Присягаємось! — гучніше відгукнулися люди.
Іван раптом зробив крок уперед.
— А якщо прийде негідний? Якщо свій же потягнеться до того, що сховано?
Прокіп подивився на нього довго. Потім перевів погляд на темний отвір.
— Тоді нехай вартовий сам вирішить.
Усі замовкли.
Отаман опустив у підземелля маленьку ікону. Потім кинув жменю зерна. Дяк Панас прочитав молитву. Мартоха нахилилася, взяла грудку землі біля входу, піднесла до губ і щось прошепотіла так тихо, що ніхто не розчув.
— Що ти сказала? — спитав Семен.
— Те, що треба було сказати не вам.
Прокіп узяв обгорілу свічку й запалив її від смолоскипа. Полум’я спершу було малим, жовтим, майже слабким. Але коли він поставив свічку на перший кам’яний схід, вогник раптом став високим і синім.
З підземелля долинуло гарчання.
Цього разу всі почули.
Жінки скрикнули. Діти заплакали. Один із козаків відступив так різко, що перечепився через камінь. Семен схопився за шаблю, але не витягнув її. Прокіп стояв нерухомо. Тільки рука його, в якій був смолоскип, трохи затремтіла.
У глибині ходу щось ворухнулося. Полум’я освітило мокру стіну, старе каміння, темряву між сходами. І на одну коротку мить там, унизу, спалахнули два ока. Не жовті, як у вовка. Не зелені, як у кота. Червоні. Вогняні. Наче дві жарини в печі.
Іван прошепотів:
— Пес…
Очі зникли.
Річка внизу раптом стихла. Вітер теж. Увесь світ завмер, наче чекав, хто першим наважиться вдихнути.
Прокіп повільно опустився на одне коліно перед входом.
— Стережи, — сказав він у темряву. — Не нас. Пам’ять нашу стережи. І якщо ми зрадимо — карай. Якщо чужий прийде з лихом — не пускай. Якщо ж прийде той, хто матиме чисте серце, — відкрий йому дорогу.
Мартоха заплющила очі.
— Тепер сказано.
Від підземелля повіяло теплом. Легким, майже непомітним. Свічка знову стала звичайною, жовтою. Річка внизу зашуміла, ніби нічого й не було.
Камені повернули на місце. Дерен поклали зверху. Прокіп наказав нікому не підходити до входу без нього. Люди розійшлися мовчки. Навіть Семен не жартував.
Тієї ночі мало хто спав. Козаки сиділи біля вогню, лагодили зброю, дивилися в темряву за частоколом. Жінки вкладали дітей на кожухи, та діти довго не могли заснути. Дяк Панас шепотів молитви. Мартоха сиділа окремо, підперши підборіддя руками, й дивилася туди, де під землею було закрито хід.
Іван підійшов до Прокопа, який стояв біля недобудованої брами.
— Отамане.
— Що?
— Я вдень думав, що ви просто хочете людей підбадьорити. Про пса, про хід, про пам’ять. Думав — слова.
— А тепер?
Іван подивився на темний горб.
— Тепер не знаю, чи хочу тут жити.
Прокіп усміхнувся самими куточками губ.
— Це добре.
— Що ж доброго?
— Дурень не боїться. А той, хто боїться й усе одно стоїть, — з того буде чоловік.
Іван мовчав. Потім спитав:
— А якщо пес колись вийде?
Прокіп глянув у темряву за брамою.
— Значить, хтось його покличе.
На ранок частокіл замкнули в кільце. Брама стала на своє місце. Вартові піднялися на вежу й засурмили в ріг. Звук покотився понад долиною, відбився від лісу, злякав ворон, що знялися з дерев чорним клубком.
Селяни дивилися на фортецю, і в їхніх очах уперше за довгий час було не тільки виснаження, а й надія. Хтось сказав:
— Тепер ми не безпритульні.
Хтось інший додав:
— Тепер у нас є твердиня.
Прокіп стояв біля брами й дивився на людей. Він знав: попереду будуть набіги, голод, хвороби, зради, смерті. Жодна стіна не рятує від усього. Але стіна дає людині головне — відчуття, що вона не сама перед темрявою.
Мартоха підійшла до нього.
— Маєш свою фортецю, отамане.
— Маємо, — виправив він.
— Лиш пам’ятай: не все, що стереже, служить.
— Пам’ятатиму.
Стара глянула вниз, до річки.
— І скажи своїм людям: не ходити вночі до води, коли туман червоний.
Прокіп повернувся до неї, але Мартоха вже пішла, спираючись на палицю.
Увечері, коли перший день у новій фортеці добігав кінця, діти знову гралися біля вогню, жінки варили куліш, козаки сміялися тихіше, ніж учора, але вже сміялися. Семен навіть спробував пожартувати, що коли чорний пес служитиме при брамі, то треба йому дати козацьке ім’я. Ніхто не відповів, але кілька чоловіків усміхнулися.
А пізно вночі малий хлопчик, той самий, що першим побачив тінь біля річки, прокинувся від тиші. Він виліз із-під кожуха, обережно підвівся й подивився крізь щілину в частоколі.
Біля брами стояв чорний пес.
Великий. Нерухомий. Без тіні.
Його очі горіли тихим червоним світлом. Він не гарчав, не кидався, не показував зубів. Просто дивився на фортецю, наче рахував тих, хто відтепер належав цьому місцю.
Хлопчик хотів покликати матір, але голос застряг у горлі.
Пес повільно повернув голову й глянув просто на нього. Потім ступив назад — і розчинився в тумані.
На мокрій землі біля брами лишився слід. Великий, чорний, з краями, наче випаленими вогнем.
Вранці його побачив Іван. Потім Семен. Потім Прокіп. Ніхто не сказав ані слова.
Тільки Мартоха, проходячи повз, тихо промовила:
— Легенда прийняла вас.
І від того дня люди почали називати горб не просто місцем для фортеці. Вони говорили про нього пошепки, з повагою й страхом. Бо знали: під землею лежить давній хід, у темряві схована козацька клятва, а біля брами, коли ніч стає надто тихою, ходить чорний пес із вогняними очима.
Так почалася історія фортеці. І земля запам’ятала їх усіх.
Розділ 2. Прокляття і скарб
Минуло кілька тижнів, і фортеця на горбі вже не скидалася на випадковий табір утікачів. Частокіл обіймав пагорб міцним дерев’яним кільцем, брама стояла важка, темна, з вирізьбленим хрестом і вовком, а на вежі майоріла вицвіла хоругва. Вітер шарпав її, ніби хотів зірвати й понести понад річкою, та хоругва трималася.
Люди почали звикати до нового місця. Селяни виходили в поле, жінки носили воду, діти вже бігали валом так сміливо, наче той вал виріс разом із ними. Вдень у фортеці було гамірно: стукали сокири, пахло димом, кулешем і свіжою деревиною. Та щойно сонце сідало за ліс, розмови ставали тихішими. Кожен пам’ятав ніч, коли біля брами з’явився чорний пес.
Про нього не говорили вголос без потреби. Жінки хрестили дітей, коли ті питали про вогняні очі. Козаки вдавали, що не бояться, але вночі частіше перевіряли шаблі. Навіть Семен, який умів пожартувати біля самої смерті, тепер не сміявся, коли над річкою здіймався туман.
Прокіп бачив усе це й мовчав. Йому потрібен був не страх. Йому потрібна була згода між людьми й землею.
Одного хмурого ранку, коли небо висіло низько, а вітер гнав сухе листя просто до брами, отаман покликав найближчих: Семена, Івана, старого дяка Панаса і двох мовчазних козаків, що пройшли з ним не одну битву. Мартоха теж прийшла, хоч її ніхто не кликав. Вона стала осторонь, спираючись на криву палицю, й дивилася на Прокопа так, ніби вже знала, що він скаже.
Отаман виніс невелику скриньку, обтягнуту потемнілою шкірою. Скринька була не дуже велика, але Прокіп тримав її обома руками, наче всередині лежало щось важче за залізо.
— Час настав, — сказав він.
Іван глянув на скриньку.
— Там золото?
— Там те, що не можна лишати нагорі.
Семен, що ніс загорнуту в полотно шаблю, спробував усміхнутися.
— Отак завжди. Як важке нести — Семене, бери. А як золото рахувати — то всі мудрі.
— Помовч, — тихо сказала Мартоха.
Семен хотів відповісти, але глянув на стару й передумав.
Прокіп поставив скриньку на землю і відкрив. Усередині лежали срібний хрест, маленька ікона святого Миколая, кілька золотих дукатів, темна від часу грамота, перев’язана мотузкою, і жменя землі в полотняному вузлику.
Іван здивовано нахилився.
— Земля?
— Із могили Остапа, — сказав Прокіп. — Він загинув, коли ми відбивали людей від татар. Першим став на дорозі, останнім упав. Його кров у цій землі. Нехай і вона буде тут.
Панас перехрестився.
— Правильно, отамане. Золото без пам’яті — тільки спокуса. А пам’ять без молитви — сирота.
Семен поклав поруч шаблю в полотні.
— А це?
— Шабля полковника Нечая, — відповів Прокіп. — Не того великого, що в піснях, а нашого Нечая. Він тримав переправу, поки жінки й діти переходили річку. Його вже нема, а шабля лишилася. Має лежати не в чужих руках, а під нашою землею.
Мартоха підійшла ближче. Вітер ворухнув її сиву хустку.
— Пам’ятай, Прокопе: те, що покладеш під землю, вже не буде твоїм.
— Знаю.
— Ні, не знаєш. Людина завжди думає: сховав — значить, зберіг. А земля думає інакше. Вона бере не на збереження. Вона бере в себе.
Прокіп подивився на неї.
— То хай бере. Аби не взяв ворог.
Стара довго мовчала. Потім кивнула.
— Тоді йдіть. Але не всі. Зайві очі біду кличуть.
До потаємного входу вони підійшли мовчки. Він був захований біля внутрішньої стіни, під плоскими каменями й дерном. Зверху місце нічим не відрізнялося від іншої землі. Тільки трава там чомусь росла нижча й темніша.
Двоє козаків відсунули камені. З-під них повіяв холод. Не та проста прохолода, що йде з льоху, а глуха, давня, наче під землею хтось дуже довго не дихав, а тепер раптом згадав про повітря.
Іван мимоволі відступив.
— І знову воно…
Семен подав йому смолоскип.
— Тримай. Як упадеш, хоч дорогу нам освітлюватимеш.
— Сам тримай, — буркнув Іван, але смолоскип узяв.
Прокіп спустився першим. За ним — Семен із шаблею, потім Панас із хрестом у руці, Іван і двоє козаків. Мартоха лишилася нагорі.
— А ти? — спитав Прокіп.
— Мені туди не треба, — відповіла вона. — Я й звідси почую, якщо земля розсердиться.
Кам’яні сходи були вузькі й слизькі. Смолоскипи кидали тремтливе світло на стіни, вкриті мохом і вогкою глиною. Десь у глибині крапала вода. Кожна крапля падала так голосно, ніби вдаряла по порожньому черепу.
Вони спускалися повільно. Чим нижче йшли, тим густішим ставав запах сирості, землі й старого заліза.
— Тут стіни не козацькі, — прошепотів Панас, торкнувшись каменю. — Давніші.
— Казав же, з княжих часів, — відповів Прокіп.
— Може, й давніші, — озвався Іван.
Семен хмикнув, але цього разу не пожартував.
Попереду хід розширився. Склепіння піднімалося вище, і смолоскипи освітили невелику кам’яну нішу в стіні. Під ногами лежали уламки старого посуду, почорнілі кістки невідомої тварини й іржавий наконечник стріли.
Панас нахилився, підняв наконечник, подивився й поклав назад.
— Не наше. Не рушмо.
— Тут, — сказав Прокіп.
Його голос прозвучав глухо й важко. Наче підземелля не повторило його, а проковтнуло.
Вони поставили скриньку в нішу. Семен розгорнув полотно й поклав зверху шаблю. Панас поставив ікону, срібний хрест, поклав грамоту й вузлик із землею. Дукати Прокіп висипав не жменею, а по одному. Кожна монета дзвеніла об дерево тихо, але в підземеллі той звук розходився довго, аж надто довго.
Іван дивився на золото. Один дукат упав набік і блиснув у світлі смолоскипа.
Прокіп помітив його погляд.
— Блищить?
Іван почервонів.
— Та я ж не…
— Золото завжди перше говорить із молодими, — сказав отаман. — А потім із дурними. Пам’ятай: усе, що ляже тут, більше нікому не належить.
Семен криво всміхнувся.
— А якщо комусь дуже треба буде?
Прокіп перевів на нього очі.
— Тоді нехай спершу пояснить це вартовому.
У темряві за нішею щось тихо зашурхотіло.
Усі завмерли.
Смолоскип в Івановій руці затремтів. На стіні затанцювали тіні, видовжені й криві. Одна з них на мить стала схожою на пса — великого, горбатого, з низько опущеною головою.
— То від вогню, — прошепотів Іван.
— Авжеж, — відповів Семен, але чомусь перехрестився.
Панас почав молитву. Голос його спершу тремтів, та з кожним словом міцнів. Він молився не голосно, але так, що здавалося: каміння слухає.
Прокіп став перед нішею.
— Кладемо тут не багатство, — промовив він. — Кладемо пам’ять. Хто прийде з чистим серцем — нехай знайде правду. Хто прийде з жадібністю — нехай не винесе звідси нічого, крім страху. А хто зрадить своїх заради цього блиску — нехай земля сама його судить.
З глибини ходу долинуло гарчання.
Воно було тихе, майже далеке, але в кожного підняло волосся на потилиці. Гарчання не котилося луною. Воно наче жило в самих стінах.
Іван відступив до каменю.
— Отамане…
Прокіп підняв руку, щоб усі мовчали.
У темряві попереду спалахнули два червоні вогники. Низько над землею. Нерухомо. Вони не наближалися, не зникали, тільки дивилися.
Панас замовк на півслові.
Семен повільно взявся за шаблю, але витягти не наважився.
Прокіп схилив голову.
— Бачиш, що ми кладемо?
Очі не ворухнулися.
— Стережи не золото. Стережи те, заради чого люди житимуть тут після нас.
У відповідь із темряви повіяло теплом. Смолоскипи раптом спалахнули вище, освітивши частину ходу. На мить усі побачили щось чорне біля дальньої стіни. Не тіло — радше тінь, густішу за темряву. Вона мала спину, голову, вуха. І очі, в яких жеврів вогонь.
Потім тінь зникла.
Семен видихнув.
— Ну… якщо він наш, то собака добрий.
Мартошин голос згори, далекий і глухий, раптом долинув у хід:
— Не називай його собакою.
Семен затулив рота рукою.
Каміння для замурування вони носили мовчки. Нішу заклали щільно, проміжки забили глиною. Панас окропив стіну водою з маленької пляшечки. Прокіп останнім притиснув долоню до свіжої кладки.
— Хай лежить.
Коли вони вийшли нагору, день уже хилився до вечора. Небо стало низьке й сизе. Над річкою піднімався туман. Мартоха стояла біля входу, не зрушивши з місця, наче весь цей час була не людиною, а старим сухим деревом.
— Прийняло? — спитала вона.
Прокіп кивнув.
— Прийняло.
— Тоді тепер бережіть не тільки скарб. Бережіть людей від скарбу.
Прокіп хотів відповісти, але біля возів почулися голоси. До фортеці саме прийшли кілька чужих людей — утікачі чи приблуди, яких останніми днями ставало більше. Вони просили води, їжі, дозволу переночувати під захистом стін. Серед них був худий чоловік із гострим носом і неспокійними очима. Назвався Харитоном. Казав, що втік від пана, що не має ні хати, ні родини, ні гріха за душею.
Мартоха глянула на нього раз — і більше не дивилася.
— Того не пускай до вогню, — тихо сказала вона Прокопу.
— Чого?
— Бо в нього очі голодні не до хліба.
Прокіп насупився, але чужака не вигнав. Не в його звичаї було відмовляти людині в нічлігу, коли за спиною в неї темрява. Харитонові дали миску кулешу й місце біля крайнього воза. Він їв жадібно, але очима весь час бігав по фортеці. Особливо туди, де козаки вдень відкривали землю.
Семен помітив це.
— Чого витріщився?
Харитон здригнувся.
— Та нічого, пане козаче. Дивлюся, яка твердиня. Міцна.
— Міцна, — сказав Семен. — І зуби має.
Харитон засміявся надто швидко.
Уночі фортеця стихла. Діти поснули, жінки вкрили їх кожухами, козаки дрімали біля вогню, вартові ходили вздовж частоколу. Над річкою стояв туман. Не білий, як завжди, а темніший, густий, із ледве помітним червоним відблиском, наче десь далеко під водою жевріло вугілля.
Мартоха не спала. Вона сиділа біля свого вузла, дивилася на туман і шепотіла:
— Не ходи. Не твоє. Не ходи.
Але Харитон пішов.
Він підвівся тихо, як кіт, озирнувся й, тримаючи в руці короткий ніж, рушив до місця біля стіни. Його серце билося так голосно, що він сам боявся того стуку. Та перед очима в нього стояла не темрява, не пес, не молитва. Перед очима блищав дукат.
“Один, — думав він. — Тільки один. У них там повна скринька. А мені б один — і можна жити. Бог не збідніє, козаки не помітять”.
Він знайшов дерен, під яким лежали камені. Пальці тремтіли, але жадібність була сильніша за страх. Харитон підважив перший камінь ножем. Земля була теплою.
Він завмер.
З-під каменя повіяло не холодом, а жаром. Наче там, унизу, хтось дихав просто йому в обличчя.
— Тільки один, — прошепотів Харитон. — Не чуже беру. Доля моя така.
У тумані за його спиною щось ворухнулося.
Харитон не озирнувся. Він відсунув другий камінь. Ніж дзенькнув об край, вискочив із руки й упав у траву.
Тоді він почув гарчання.
Не гучне. Не скажене. Спокійне.
Так гарчить звір, який уже знає, що здобич нікуди не втече.
Харитон повільно повернув голову.
Біля брами стояв чорний пес.
Великий. Без тіні. Очі світилися червоно, але не палали — вони дивилися. І від того погляду Харитон раптом зрозумів: усе, що він думав про себе, про свою біду, про своє право на чужий дукат, хтось бачить наскрізь.
— Я… я тільки…
Пес зробив крок.
Трава під його лапою почорніла.
Харитон позадкував, перечепився й упав на коліна. Хотів закричати, але голос не вийшов. Пес не кинувся. Не загарчав сильніше. Він просто підійшов і торкнувся носом Харитонової долоні.
Чоловік вигнувся дугою.
Над фортецею пролунав крик.
Козаки схопилися за зброю. Жінки підняли голови. Діти заплакали. Прокіп вискочив до майданчика з шаблею в руці, Семен — за ним, босий, у самій сорочці.
— До брами! — крикнув отаман.
Коли вони добігли, туману вже майже не було. Камені біля потаємного входу лежали зсунуті. На землі валявся ніж. А поруч, скрутившись, лежав Харитон.
Живий.
Але волосся на його голові стало білим, наче сніг. Очі були розплющені, та дивилися не на людей, а кудись повз них, у таку далечінь, куди живим краще не заглядати.
Прокіп присів біля нього.
— Харитоне. Чуєш мене?
Чоловік заворушив губами.
— Не моє…
— Що?
— Не моє… не моє… не моє…
Семен підняв його руку й одразу випустив.
На долоні Харитона чорнів випалений слід. Невеликий, але виразний: наче маленька лапа з чотирма кігтями торкнулася шкіри розпеченим залізом.
Іван перехрестився.
— Господи…
Мартоха підійшла останньою. Вона глянула на камені, на ніж, на слід на долоні, а тоді на Прокопа.
— Тепер це вже не переказ.
Прокіп підвівся.
— Віднесіть його до вогню. Води дайте.
— Він житиме? — спитав Іван.
Мартоха нахилилася над Харитоном. Той усе шепотів:
— Не моє… не моє…
— Житиме, — сказала вона. — Але частину себе він там лишив.
— Де? — не втримався Семен.
Стара показала палицею на землю.
— Під горбом.
Камені поклали назад. Дерен притиснули. Прокіп наказав поставити біля того місця нічну варту, але всі розуміли: вартові там потрібні не для скарбу. Вони потрібні для людей, які могли забути, що не кожен блиск можна брати руками.
На ранок про Харитона знала вся фортеця. Жінки шепотіли біля води, діти боялися підходити до брами, козаки мовчки дивилися на потаємне місце. Сам Харитон сидів біля вогню, загорнутий у кожух, і не торкався їжі. Коли хтось підносив йому миску, він дивився на свої долоні й повторював:
— Не моє…
Прокіп зібрав людей на майданчику.
— Слухайте всі, — сказав він. — Під цим горбом лежить те, що ми сховали не для себе. Не для сьогоднішнього голоду, не для чиєїсь жадібності, не для хитрих рук. Хто піде туди без дозволу — сам відповідатиме. Не переді мною. Перед тим, хто стереже.
У натовпі ніхто не ворухнувся.
Семен, що стояв поруч, цього разу не жартував.
Панас підняв хрест.
— Не всяке багатство від Бога. І не всяка бідність дає право на гріх.
Мартоха глянула на людей своїми сірими очима.
— Запам’ятайте: скарб під горбом не любить чужих рук. А чорний вартовий не питає вдруге.
Після того чутка розлетілася швидше, ніж кінь. Уже за кілька днів у навколишніх хуторах говорили: на горбі над річкою козаки сховали скарб, але той скарб проклятий. Біля нього ходить чорний пес із вогняними очима. Хто прийде з чистим серцем — того не зачепить. А хто потягнеться з жадібністю — лишить під землею душу.
Одні сміялися. Інші хрестилися. Треті переповідали так, ніби самі все бачили: що пес більший за теля, що дихає жаром, що лапи його не лишають слідів, а випалюють землю. Хтось казав, ніби вночі він обходить частокіл і рахує людей. Хтось присягався, що чув людський голос із-під горба.
Прокіп не спростовував і не підтверджував. Нехай говорять. Іноді страх береже краще за замок.
Тільки Іван одного вечора підійшов до нього й тихо спитав:
— Отамане, а якщо колись прийде справді гідний? Не злодій. Не ворог. Той, кому треба буде знайти те, що ми сховали.
Прокіп довго дивився на річку. Вода темніла під вечірнім небом, а над нею повільно підіймався туман.
— Тоді пес його впізнає.
— А як?
Отаман поклав руку на плече молодому козакові.
— Не знаю, Іване. Але такі речі не очима впізнають.
Унизу, біля берега, щось тихо хлюпнуло. У тумані на мить блиснули два червоні вогники — далеко, майже непомітно. А може, то тільки останні іскри вечірнього сонця впали на воду.
Іван нічого не сказав.
Прокіп теж.
Бо від тієї ночі всі у фортеці знали: під горбом лежить не просто скарб. Там лежить клятва. А клятву, якщо вона прийнята землею, вже не можна забрати назад.
Розділ 3. Перші дими
Сонце піднялося над річкою, і перший промінь зачепив солом’яні стріхи, що вже виросли біля горба. Хати були ще кривуваті, глиняні стіни трималися на чесному слові й дерев’яних кілках, тини стояли навскіс, а двері в деяких хатах зачинялися тільки тоді, коли їх підпирали поліном. Але з коминів ішов дим. Рівний, сизий, живий.
А де є дим — там уже не табір. Там люди пустили коріння.
Після тієї страшної ночі, коли Харитон простягнув руку до скарбу й лишив на долоні чорний випалений слід, у фортеці довго говорили пошепки. Діти боялися підходити до місця біля стіни, де під камінням ховався вхід у підземелля. Жінки хрестилися, коли над річкою підіймався туман. А сам Харитон сидів біля крайньої хати, загорнутий у кожух навіть у теплі дні, дивився на свої руки й часом тихо повторював:
— Не моє… Не моє…
Та життя, як вода в річці, не могло стояти на місці. Людина може боятися темряви, але все одно мусить місити глину, носити воду, латати стріху, садити город і думати, чим годувати дітей. Страх жив під горбом, а над горбом уже пахло димом, свіжим хлібом і мокрою землею.
Біля однієї хати стояла молода вдова Уляна. Вона розчісувала довгу косу й дивилася, як чоловіки лагодили тин. Микита, що давно заглядався на неї, знову взявся жартувати:
— Ей, Уляно, як я той тин добудую, то й тебе до нього прив’яжу, щоб не тікала від мене.
— Прив’язуй, — відказала вона, усміхаючись. — Тільки дивися, щоб твоя жінка з того тину тебе ж не відшмагала, як довідається.
Козаки зареготали. Микита почервонів, бо й справді жінка його була ревнива й мала руку не гіршу за доброго коваля.
— Та я ж пожартував, — пробурмотів він.
— От і добре, — сказала Уляна. — Бо тин ще кривий, а ти вже до чужої вдови причепився.
Сміх покотився поміж хатами, і навіть дід Омелько, що сидів на колоді й удавав, ніби все це йому нецікаво, хмикнув у бороду.
На березі річки дівчата прали сорочки. Вода плескала об каміння, лунали пісні, і сонце розсипалося по хвилях так яскраво, ніби хтось кинув у річку жменю срібла. Іван зупинився неподалік і довго дивився, як Марічка — чорноброва, з косою до пояса — нахиляється до води.
Семен підкрався ззаду й штовхнув його ліктем.
— Дивись не втопися, козаче. Бо як полізеш рятуватися, то вона ще й сміятиметься, що козаки плавати не вміють.
— Я ж не заради плавання… — пробурмотів Іван.
Він не договорив, бо Марічка саме глянула на нього й усміхнулася. Іван одразу став червоний, як мак.
— О, — протягнув Семен. — Видно, татар Іван не боїться, пса чорного пережив, а як дівчина глянула — уже й шабля в душі зігнулася.
— Іди вже, — буркнув Іван. — Мудрий дуже.
— Мудрий, — погодився Семен. — Бо жонатий не був.
Біля другої хати дід Степан учив хлопчаків тесати кілки. Ті махали сокирами так завзято, що більше лякали одне одного, ніж дерево.
— Та не так, дурні голови, — бурчав він. — Сокиру тримай міцно, а не як курку за хвіст. Он дивіться.
Він ударив так, що тріска відлетіла й мало не влучила в кота. Кіт підскочив, вигнув спину й помчав через подвір’я, а діти попадали від сміху.
— Смійтеся, смійтеся, — бурчав Степан. — Як без пальців лишитеся, то будете ложку носом тримати.
Жінки тим часом готували юшку. Пахло часником, кропом і свіжим хлібом, який щойно витягли з глиняної печі. Над усім селом стояв такий аромат, що навіть найсерйозніші козаки облизувалися, наче діти.
Мартоха сиділа осторонь, на старому пні біля дороги. Вона дивилася на перші дими, що підіймалися з хат, і мовчала. Прокіп підійшов до неї й став поруч.
— Ну що, стара? Бачиш? Життя почалося.
Мартоха примружила сірі очі.
— Дим — то добре. Де дим, там люди.
— А звучить так, наче тобі це не до вподоби.
— До вподоби, — сказала вона. — Лиш би під тим димом не тліло те, що згодом хату спалить.
Прокіп подивився на неї важко.
— Знову про пса?
— Про людей, Прокопе. Пес стереже. А люди самі себе часто гублять.
Він нічого не відповів. Бо знав: у її словах, як завжди, була гірка правда.
Наступного ранку чоловіки взялися копати криницю. Земля була волога, липка, відра тяглися на мотузках, а дід Данило все бурчав, що молодь ледача й швидше він сам у ту яму впаде, ніж вони води доб’ються.
— Та вже краще я впаду, ніж ти, діду, — огризнувся Гриць. — Бо тебе як дістанемо, то доведеться ще й відро нове шукати, щоб помістився.
Люди зареготали. Навіть Омелько посміхнувся, хоч одразу вдав, що то йому просто сонце в очі вдарило.
Уляна принесла горщик з узваром і поставила біля криниці.
— Та не всі разом! — засміялася вона, коли чоловіки кинулися до питва. — Ви ще глечик розіб’єте й скажете, що то земля винна.
Микита витер руки об штани й не втримався:
— Уляно, от якби ти мені так узвар носила щодня, я б усі криниці на Поділлі викопав.
— Викопай спершу одну, — підморгнула вона. — А тоді й поговоримо.
Під вечір біля річки молодь влаштувала вечорниці. Хлопці принесли сопілки й бубни, дівчата співали, і пісня котилася понад водою так м’яко, ніби сама річка несла її в долину.
Іван ніяк не зважувався підійти до Марічки. Він стояв осторонь, крутив у руках шапку й виглядав так, ніби перед ним не дівчина, а цілий татарський загін.
Семен штовхнув його в спину.
— Іди вже, бо вона тобі ще до іншого піде.
Іван зробив кілька кроків, почервонів і сказав перше, що спало на думку:
— Марічко, а може… ти на човні каталася колись?
Марічка засміялася.
— Каталася. Тільки весло треба мати, а не язик довгий.
Хлопці вибухнули сміхом, але Іван не втік. Він зняв шапку, поклонився й додав:
— То, може, завтра разом? Я й весло знайду.
Марічка нічого не відповіла. Тільки глянула на нього так, що він зрозумів більше, ніж почув би зі слів.
А тим часом діти бігали між хатами, ганяли курей, лякали гусей і знаходили собі пригоди там, де дорослі бачили саму роботу. Малий Петрусь заліз у діжку з капустою, застряг і заволав так, що збіглася вся вулиця.
Жінки ледве витягнули його за ноги. Капусти висипалося півдіжки.
— Оце вам і засолка на зиму, — кричала мати Петруся, розмахуючи качалкою.
Семен, який саме проходив повз, розвів руками:
— Та нічого. Кислі діти — то ще не біда, аби не гіркі.
Сміх стояв довго. І, може, саме той сміх уперше по-справжньому перекрив страх, що жив під горбом.
Так день за днем поселення росло. Одні рубали дерева, інші садили городи, треті ставили тини. Десь сварилися за межу, десь мирилися над мискою юшки. Хтось будував хату, хтось сушив полотно, хтось лагодив воза. І в кожному кроці було все одразу: праця, втома, сміх, пісня й тривога.
Бо ніхто не забував про скарб.
Потаємне місце біля стіни обходили стороною. Діти, які ще вчора гралися біля валу, тепер зупинялися за кілька кроків і шепотіли:
— Там Харитон руку спалив.
— Не він спалив, — казав інший. — Пес.
— А ти бачив?
— Ні. Але мій батько бачив слід.
І тоді всі замовкали.
Харитон іноді проходив повз них, білий, худий, із рукою, замотаною полотном. Діти розбігалися. А він навіть не сердився. Тільки дивився на горб і шепотів:
— Не моє…
Прокіп бачив це з вежі. Він часто стояв там вечорами й дивився на хати, на річку, на людей. Колись тут був тільки горб і вітер. Тепер над долиною підіймалися перші дими.
— Бачите, — сказав він якось Семенові, що піднявся до нього, — вже не просто твердиню маємо. Село маємо.
Семен оперся на поручень.
— Село — то коли жінки сваряться, діти верещать, а старі кажуть, що раніше все було краще. Так що так, отамане, маємо село.
Прокіп усміхнувся.
— А де село — там життя.
— І клопіт, — додав Семен.
— Клопіт теж життя.
Минуло літо, і в новому поселенні вже заговорили про весілля. Маріччина подруга Ганна згодилася стати жінкою Гриця — того самого, що любив жартувати більше, ніж працювати, але коли брався до роботи, то робив міцно.
— Хоч язик у нього довгий, та руки теж не короткі, — казала Ганна, посміхаючись. — А ще смішить так, що навіть у постолах ноги самі стрибають.
Весілля робили на вигоні, бо хат ще було замало, щоб усіх умістити. Столи виставили просто неба: дерев’яні лави, полотна замість скатертин, круглий хліб, сало, вареники, глечики з узваром і барильце меду, яке Семен охороняв так уважно, ніби то був другий скарб під горбом.
Прокіп узяв на себе роль старшого свата. Він стояв поважно, в чистій сорочці, з шаблею при боці, і виглядав так, що навіть діти на мить перестали галасувати.
— Грицю, — промовив він, — береш Ганну за жінку?
— Беру! — крикнув Гриць так, що аж вартовий на вежі озирнувся.
— А ти, Ганно, береш Гриця за чоловіка?
— Та що мені лишається, — засміялася вона. — Як уже такого гультяя приборкала, то й кидати шкода.
Гостина почалася. Семен заграв на сопілці, Іван витягнув бубон, дівчата повели танець. Старий Данило спершу бурчав, що “ноги вже не ті”, але потім таки вдарив гопака, ще й так, що молоді сміялися до сліз.
— Дивись, Даниле, — гукнула Уляна, — аби сорочка не тріснула, бо тоді не весілля буде, а сміх на все село.
— Як трісне, то зашиєш! — відгукнувся Данило й закрутився ще швидше.
Того вечора люди співали довго. Співали про річку, про дівчат, про козаків, про долю, яка то гладить, то б’є навідліг. Іван стояв поруч із Марічкою. Він не наважувався взяти її за руку, але коли вона сама торкнулася його пальців, у нього так закалатало серце, наче над головою вдарили у дзвін.
Під кінець вечора, коли мед уже розв’язав язики, хтось згадав Харитона. І сміх на мить стих.
— Не треба сьогодні про те, — тихо сказала Уляна. — Весілля ж.
Мартоха, що сиділа край вогню, підкинула суху гілку в полум’я.
— Весілля і є найкраща відповідь страхові, — промовила вона. — Де люди беруться любити, там темрява не все може забрати.
Після цих слів знову заграла сопілка. Люди підхопили пісню, і свято повернулося. Але кожен відчув: під сміхом є щось глибше. Наче саме село вперше сказало темряві: ми тут житимемо.
Осінь прийшла швидко. Ранки стали туманні, річка диміла, трава вкривалася росою так густо, що ноги зранку були мокрі, мов після дощу. У садах почервоніли яблука, гарбузи повилазили з городів, наче жовті місяці, і люди збирали врожай, співаючи та жартуючи.
На вигоні жінки складали гарбузи. Уляна підняла найбільшого й примружилась:
— От якби такого в піч засунути, то й уся фортеця мала б вечерю на тиждень.
— А ще й козаки були б ситі, — підтакнув Микита. — Тільки хто ж його носитиме? Чоловіки слабкі, то знову на жінку впаде.
— Слабкі? — Уляна так грюкнула гарбузом об землю, що той тріснув. — Он дивися, яка сила.
Микита сховав усмішку в бороду.
— Та я ж казав: на жінках село й тримається.
— От тепер правильно говориш, — сказала вона.
Марічка тим часом ходила між грядками з Іваном. Вона показала йому маленького гарбуза.
— Оце тобі, козаче, від мене дарунок.
Іван аж зблід.
— А це ж що означає?
Марічка засміялася.
— Та нічого не означає. Просто маленький гарбуз — щоб ти не думав, що в мене серце таке ж тверде, як оті великі.
Іван полегшено зітхнув, але Семен, який почув розмову, вже кричав на все село:
— Гей, люди! Іванові гарбуза дали! Маленького, але гарбуза!
Село зареготало. Навіть дяк Панас, що саме ніс книгу під пахвою, хмикнув:
— Добре хоч не великого, бо той би його задавив.
Прокіп дивився на це з вежі й мовив сам до себе:
— Село росте. Діти сміються, молодь кохає, старі бурчать… Значить, ми тут уже надовго.
Осінь дійшла до свого розквіту. Поля стояли обжиті: збіжжя зібрали, гарбузи склали в купи, яблука висипали цілими кошами. Селяни вирішили зробити свято врожаю — бо хіба можна жити на землі й не подякувати їй за те, що нагодувала?
На вигоні запалили вогнище, розставили столи. Жінки принесли горщики з борщем, миски з квасолею, узвар, мед і свіжий хліб. Діти тягнулися до пиріжків, але їх відганяли:
— Тільки після молитви!
Дяк Панас став у центрі й підняв руки.
— Господи, дякуємо за цей хліб, за цю землю, за те, що ми ще живі й що наші діти сміються.
Усі перехрестилися, і почалася гостина. Козаки підливали один одному меду, жінки розливали узвар, діти сміялися, бігаючи навколо. Уляна заспівала першою. Голос її був дзвінкий, чистий, і невдовзі до неї приєдналися інші жінки. Пісня пливла над долиною, а річка ніби підхоплювала її відлунням.
Іван стояв поруч із Марічкою. Він узяв її за руку, і вона не відняла. Для нього це було важливіше за будь-який скарб у підземеллі.
— Марічко, — прошепотів він, — як буде весна, я пришлю сватів.
Вона кивнула й усміхнулася.
— Тільки без гарбуза приходь.
Він засміявся, і в тому сміху було стільки щастя, що навіть старий Данило, який стояв неподалік, буркнув:
— Та, може, й справді з цього буде толк. Хоч не голотою вмремо.
Над селом піднявся місяць. Вогнища ще довго палали, люди співали, танцювали, сміялися. Берегелі вже не були тимчасовим табором біля фортеці. Вони стали селом — із димом, хлібом, сварками, любов’ю, дитячим галасом і надією.
А пізно вночі, коли всі почали розходитися по хатах, Мартоха зупинилася біля річки. Туман стелився понад водою, але цього разу був не червоний, а білий, м’який, спокійний.
На вологій землі біля берега виднілися сліди.
Великі. Темні. Наче випалені.
Мартоха довго дивилася на них, а тоді тихо промовила:
— Прийняв.
— Хто? — спитав Прокіп, що підійшов непомітно.
Стара кивнула на хати, над якими ще підіймався нічний дим.
— Вартовий. Поки що він визнав їх своїми.
Прокіп мовчки перехрестився.
А над Берегелями підіймалися перші дими — тонкі, сизі, живі. І земля, що пам’ятала кров, уперше за довгий час пахла хлібом.