ЧАС КАМЕНЮ
ЧАС КАМЕНЮ
Трактат про пам’ять та біль трьох поколінь
Автор: Олександр Панасюк
Жанр: філософсько-психологічна проза
Довго не розумів, чому в родинах люди так рідко обіймаються.
Чому слова застрягають у горлі, а почуття ховаються під справами, наче жарини під попелом.
Чому ми — живі, а мовчимо, ніби боїмося зігріти світ своїм теплом.
Коли став старшим, збагнув: це не холод — це спадщина.
Моя мати пам’ятала небо, з якого стріляли ворожі літаки по колонах біженців.
Я пам’ятаю холодне залізо, що не скаржиться.
А мої діти пам’ятають екрани, де все гарне, але нічого не можна торкнутись.
І між нами — не прірва, а відлуння.
Воно тягнеться крізь десятиліття, змінює звуки, але не сенс.
У ньому живе пам’ять болю, праці, гордості й любові, яку не встигли висловити.
Кожен із нас несе це відлуння в собі, навіть якщо робить вигляд, що не чує.
Ця книга — не звинувачення і не сповідь.
Це спроба зрозуміти, як біль перетворюється на мову,
і як любов виживає без слів.
Про те, чому наші матері не знали, як бути ніжними,
чому наші батьки не вміли говорити,
а ми — не вміємо відчувати.
Світ змінився, але людина залишилась тією ж.
Той, хто колись падав обличчям у землю, тепер падає в тишу.
А може, саме в цій тиші і є шанс нарешті почути одне одного — по-справжньому.
І якщо бодай хтось, дочитавши, згадає свою матір,зателефонує батькові
чи просто покладе руку на плече —
значить, час каменю недаремно тріснув.
Коли стріляють по колоні біженців, земля не кричить — вона ковтає крик.
Маленька дівчинка падає в грязюку, затуляє руками вуха й відчуває, як під нею тремтить поле.
Війна ще не знає її імені, але вже ставить мітку на її долі.
Відтоді вона боїться не смерті — а звуків, надто схожих на гуркіт літака.
І не вміє обіймати: руки, звиклі до важкого, не знають, як бути м’якими.
Минають десятиліття.
Її син лагодить тракторі, п’є чай із гранчастого склянця, лається на світ, але мовчить, коли болить.
Він схожий на залізо — гнеться, та не ламається.
Іноді йому здається, що краще не розуміти, ніж розуміти й не знати, що з цим робити.
А його діти живуть у часі, де вже ніхто не падає на землю.
Тут падають лише лайки.
Вони говорять про почуття, але не відчувають.
Вони ставлять батькам діагнози й діляться цитатами про «особисті кордони».
Їм здається, що біль — це слабкість, а співчуття — помилка старого коду.
Але десь під шкірою часу живе відлуння:
у кожному з них звучить той самий дитячий крик з-під літака.
Вони просто не знають, що це — їхній спільний крик.
Вона запам’ятала не обличчя — звуки.
Рев мотора над головою, пронизливий свист, потім глухий удар — і земля, ніби жива, вигинається, здригається, тремтить усім тілом.
Маленька дівчинка, босоніж, у подертій сукні, падає в багнюку, затуляє голову руками, а небо рветься на шматки, як стара простирадла, під крики жінок, під іржання коней, під той звук, що потім сни́тиметься їй усе життя.
Вона ще не знає слів «страх», «смерть», «життя» — усе це лише звуки, запахи, поштовхи в грудях.
Її дитинство починається з того, що люди біжать, а літак наздоганяє.
І коли все стихає, залишається тільки дзвін у вухах і смак землі на губах.
Цей смак вона потім відчуватиме завжди — у хлібі, у пилюці, у сльозах, у самій суті життя.
Село житиме далі, ніби нічого не сталося.
Оратимуть, сіятимуть, ховатимуть, народжуватимуть, знову оратимуть.
Дітей називатимуть на честь убитих братів, собак — на честь сіл, яких уже немає.
А дівчинка мовчатиме.
Не зі страху — зі звички.
Слова, сказані вголос, тоді легко могли обернутись на крик.
Коли війна піде, вона не забере із собою страх — лише змінить його форму.
Тепер страшно буде, що не вистачить хліба.
Що корова захворіє.
Що чоловік не повернеться.
Що син полізе на дах і впаде.
Страх стане частиною любові, як сіль у тісті — без нього смак не той, а якщо пересипати — гірчить.
Вона виросте — кремезна, широкоплеча, з руками, що вміли й орати, і хрестити, і обмивати померлих.
Доля таких жінок коротка на слова й довга на діла.
Її чоловік повернеться не героєм, а людиною, якій сняться чужі очі.
Житимуть вони впритул — у двох кімнатах, де крізь стіну чути дихання колишньої дружини й її сина.
В одній половині дому — минуле, в іншій — спроба почати заново.
Між ними — тонка дошка, крізь щілини якої все одно просочується злість, запах борщу і чиїсь нічні зітхання.
Вона не плакатиме.
Плакати — це як відчинити двері на мороз.
Краще закутатись у тепле мовчання й робити те, що треба.
Вранці — на колгосп, увечері — прання, вечеря, діти, розмови крізь зуби.
Чоловік буде грубий, сусідка — заздрісна, життя — довге, як осінь без сонця.
Але в кожному її русі буде тиха сила — така, ніби сама земля в ній живе й терпить.
Вона не знала, що це зветься емпатією.
Вона просто відчувала чужий біль і не могла пройти повз.
Могла віддати останнє яйце сусідці, яка потім же й осудить її за брудний посуд.
Могла підгодувати худого пса, бо той «дивиться, як людина».
Могла терпіти, доки болять кістки, доки світ довкола повільно черствіє,
і все одно вірити, що добро — не в словах, а в тому, як ти мовчки піднімаєш упале.
Її не фотографували, не хвалили, не ставили в приклад.
Такі жінки — як фундамент: їх видно лише тоді, коли дім уже тріщить.
І тільки згодом, через роки, син зрозуміє, що її тиша — це не холод,
а мова покоління, яке вижило без права на ніжність.
Вона виросла непомітно. Просто в один день перестала бути дитиною — накинула хустку й узяла відро.
У житті все було просто: або робиш, або не живеш.
Йшла босоніж весняною грязюкою, з посинілими нігтями й втомою, що вже тоді була дорослою.
Увечері, коли вітер шарпав старі дахи, вона сиділа біля печі й мила руки — коричневі від землі, потріскані, наче сама глина в них стомилась.
Заміж вийшла рано, майже з потреби.
Чолові з очима, де тінь, і руками, що пахли залізом.
Він говорив рідко.
Мовчання між ними було не порожнім, а важким, як пара від киплячого самовара.
Вони розуміли одне одного без слів — бо кожне слово могло відкрити біль,
а біль — розкіш для тих, у кого є час плакати.
Дім вони ділили навпіл.
В одній половині — колишня дружина з сином.
В іншій — вони, троє дітей, старі батьки й вічна втома.
Крізь тонку стіну чути, як чужа дитина сміється.
Іноді чоловік сидить, слухає той сміх і довго дивиться у вікно.
Вона робить вигляд, що не помічає.
Потім виходить на двір, миє миску, витирає руки об фартух і тихо шепоче:
— Бог тобі суддя, Іване. Нам жити треба.
Вона не вміла ревнувати — на це не було сил.
Тоді ревнував сам час — забирав молодість і перетворював обличчя на попіл.
Її діти росли, як трава на межі — без тепла, але вперто.
Вона вчила їх не скиглити, не просити, не вихвалятись.
— Людей треба жаліти, — казала вона, — навіть злих. Вони теж голодні.
Та собі самої тієї жалості вона не залишила ані краплини.
Робота в колгоспі — як життя в колесі.
Улітку спека, восени грязюка, взимку сніг у чоботях, навесні — безнадія, що знову нічого не зміниться.
Іноді вона дивилась у небо й думала, що Бог, якщо й є, втомився не менше за неї.
А потім ішла далі — тягнути плуга, носити снопи, годувати всіх, крім себе.
Її серце билося рівно, як метроном: день — ніч, праця — сон, крик — мовчання.
Іноді, дуже рідко, вона дозволяла собі розкіш — сісти біля вікна.
Дивитись, як вечір стікає полями, як поволі повертаються з пасовиська корови,
як старі йдуть із палицями, немов ведуть за собою тіні.
У такі миті їй здавалось, що час зупинився,
і вона теж частина цього пейзажу — не жінка, а просто камінь, теплий від прожитого життя.
Усередині неї все давно вигоріло — і в тому попелі залишилось одне відчуття:
страшне, але праведне — обов’язок жити далі.
Жити — навіть коли не хочеться.
Жити — навіть коли ніхто не дякує.
Жити — бо діти мають бачити, що людина може вистояти.
І от так, мовчки, без слів і сповідей,
вона передавала їм свою віру — не церковну, а земну.
Віру в те, що добро — це не почуття, а дія.
І що любов — це не слова,
а те, як ти стоїш до останнього,
поки надворі вітер, багнюка й голод,
а в тебе на руках троє малюків і вічний страх у грудях,
який ти ховаєш під тихим:
«Нічого, переживемо…»
Глава II. Час заліза
Він народився в домі, де все скрипіло.
Підлога, двері, саме життя.
Уночі, коли мати думала, що діти сплять, чути було, як капотить вода у іржаве відро зі стріхи, як хтось зітхає за стіною, як по даху шкрябає вітер.
З дитинства він звик, що навколо немає ні тиші, ні спокою — лише постійний рух, важкий і невідворотний, як хід коліс під укіс.
Його дитинство пахло димом, коров’ячим гноєм і машинним мастилом — усе впереміш.
Жили вони скромно, але не злиденно, бо мати вміла тягнути життя за волосся з будь-якої ями.
Він часто бачив, як вона ночами латала чужий одяг, рахувала зерна борошна, щоб вистачило до зарплати.
Вона не скаржилась. Ніколи.
Навіть коли руки набрякали від холоду, вона тихо розтирала їх і шепотіла:
— Терпи, сину, все буде добре.
А він знав: це «добре» — не про щастя, а про те, щоб дожити до ранку.
Школа була за шість кілометрів, дорога — болото й калюжі по коліна.
Взимку — замети, влітку — пил.
Він ходив із портфелем із дерматину, з іржавими застібками, і пишався, що не боїться темряви.
Учитися йому вдавалося, але він швидко зрозумів: відмінники потім їдуть, а решта залишаються ремонтувати трактори.
І оце «залишається» засіло в ньому назавжди.
Коли почалися комсомольські будови, він рвався туди — мріяв побачити місто, великі дороги, чужі обличчя.
Але мати сказала:
— Поїдеш — з ким я залишуся?
І він залишився.
Так уперше програв власній совісті. І відтоді програвав їй часто.
Робота в майстерні пахла гарячим залізом і потом.
Він любив звук гайкового ключа — чесний звук, як правда.
Коли залізо слухається, людина відчуває владу.
Він не вмів командувати людьми, зате машини слухались без слова.
Бруд під нігтями його не бентежив, мозолі не соромили — усе це було знаком чоловічої гідності,
мовчазної, простої, без позолоти.
Він ріс, старів, але не помічав.
День схожий на день, тиждень — на тиждень.
Лише згодом, коли одного разу побачив у дзеркалі очі свого батька, зрозумів, як час підмінив його — тихо, без дозволу.
Всередині щось стиснулося.
Хотів покликати матір, але її вже не було.
На кладовищі стояв її хрест — скромний, із потемнілою табличкою.
Він тоді довго стояв, мовчав, курив і думав, що вона пішла, так і не дізнавшись, що він уміє сумувати.
З дружиною у них було все, як у всіх — не гірше, але й не казка.
Вона була жінка з характером, роботяща, але з роками теж закам’яніла.
Діти вимагали турботи, життя — грошей, здоров’я — спокою.
А спокою не було.
Він намагався лагодити все: кран, дах, стосунки.
Тільки останнє не лагодилось.
Слова між ними ржавіли, як дріт під дощем.
Спершу лише скрипіли, потім ламались.
Він звик мовчати, бо мовчання не ображає.
А потім — бо мовчати легше, ніж говорити слова, які все одно не зрозуміють.
Діти росли швидкі, розумні, чужі.
Він пишався ними, але не знав, як це показати.
Коли вони приносили п’ятірки — просто кивав.
Коли просили модних речей — бурчав, але знаходив.
Коли дорослішали — губився.
Хотів поговорити по-чоловічому, як із рівними,
але діти вже жили в іншому світі — з ґаджетами, психологами і фразами «у нас дитяча травма».
Йому це здавалось дурницею, але сперечатись не хотів.
Лише іноді, вночі, в порожньому домі, він думав:
«Може, й справді — я не допестив їх. Може, й справді став надто залізним».
Та що він міг їм дати, окрім рук, у яких завжди було мастило й мозолі?
Він сам не знав, як виглядають пестощі.
Його не вчили обіймати, його вчили тримати.
Старість підкралась тихо — не з сивиною, а з самотою.
Спершу діти виїхали, потім дружина перестала дивитись в очі.
Залишились майстерня, собака і старий приймач, де хрипів голос диктора.
Він виходив на двір, сідав на табурет, курив і слухав, як цвірчать коники.
У снах приходила мати — та сама, що колись тримала за руку й казала:
«Живи, сину, і не плач».
Він не плакав.
Навіть тоді, коли зрозумів, що залізо іржавіє не від води, а від забуття.
Тепер його діти вчать інших, як «жити усвідомлено».
Розповідають у мережі про токсичних батьків,
пишуть, що «треба вміти відпускати минуле».
Він не сердиться.
Просто дивиться на екран, де усміхаються його онуки,
і тихо каже в порожнечу:
— Відпускайте, діти. Тільки не забудьте, на чиїх плечах стоїте.
А потім гасить цигарку, зачиняє двері майстерні й іде спати.
Його сни тепер тихі — там немає машин, немає шуму, лише земля, мати й запах хліба.
І щоразу, прокидаючись, він думає, що якби можна було прожити ще раз —
він зробив би все так само.
Хай важко, хай самотньо,
але чесно.
Глава III. Час дзеркал
Вони народилися не під бомбардуваннями, а під телевізор.
Їх не хрестили у воді — їх купали у звуках реклами.
Світ довкола був ситий, яскравий, безтурботний —
і саме від цього в них усередині зростав тихий неспокій,
наче десь заховано ще щось головне, чого їм не показали.
З дитинства їм казали: «Ти особливий. Головне — вір у себе».
Їм не треба було орати, щоб поїсти. Не треба було терпіти, щоб жити.
У них було все — їжа, одяг, увага, екрани.
Та чим більше вони мали, тим сильніше порожніло всередині.
Ніби разом із комфортом у дім увійшов холод — невидимий, але постійний.
Вони не знали, навіщо потрібно працювати руками.
Їхні руки були чисті, але нудьгуючі.
Вони робили все легко — навчались, розважались, сперечались про сенс життя,
писали пости про щастя, але самого щастя не відчували.
Коли їм було боляче, вони не йшли до людей — вони йшли в інтернет,
туди, де можна пожалітися й отримати лайк замість обіймів.
Вони не пам’ятали запаху машинного мастила,
не знали, як звенить ключ у долоні,
чи як пахне хліб, спечений без дріжджів.
І тому життя здавалось їм чимось, що мусить бути гарним,
а не справжнім.
Усе, що виходило за межі зручності, називалось «токсичним».
Усі, хто не підтакував їхній крихкості, — «порушники кордонів».
Вони виросли на словах, а не на вчинках.
Тому кожне слово стало надто гучним.
«Люблю» звучало, як декларація, а не дія.
«Прощаю» — як вистава.
Вони звикли не жити, а пояснювати, як треба жити.
Наче знали інструкцію до життя, але не мали самого життя.
Вони дивились на своїх батьків —
на тих мовчунів із мозолями — і не розуміли:
навіщо терпіти, навіщо тягти, навіщо працювати до ночі.
Їм здавалось, що це — дурість, рабство, психологічна травма.
І тому вони тікали — від праці, від обов’язку, від пам’яті.
Тікали туди, де можна бути легким, красивим, упевненим.
Але в тиші, коли екран гаснув, а голос коуча стишався,
у них щось тремтіло.
Як слабкий відгомін старого звуку — того самого,
коли дівчинка під літаком падала обличчям у землю.
Відлуння, передане через роки, через кров, через мовчання.
Вони не знали, що це за біль.
Не могли пояснити, звідки в горлі клубок, коли, здавалось би, усе гаразд.
Їм здавалося — це стрес, втома, недолюбленість.
А це просто пам’ять роду, від якої вони відвернулися.
Вони навчилися гарно говорити про любов,
але розучились любити так, щоб боліло.
Їм здавалось, що емпатія — це лайк і фраза «тримайся».
Вони плутали доброту зі зручністю,
а співчуття — із маніпуляцією.
І все ж десь глибоко, за шарами тренінгів,
за глянцем їхньої впевненості,
жила втома за справжнім.
За запахом землі після дощу.
За батьковим мовчанням, за яким ховалася ніжність.
За материнським поглядом — суворим, але теплим,
як сонце крізь пилюку.
Вони не вміли це визнати — соромно,
бо їх учили бути «сильними й усвідомленими».
Та іноді, пізно вночі, сидячи перед чорним екраном,
вони ловили себе на думці:
«Ми говоримо про все, але не вміємо бути живими.
Ми розумніші, але бідніші душею».
І ось у цьому дзеркальному часі
людина бачить себе — не як особистість, а як відображення.
Кожен шукає світло, але боїться вогню.
Кожен хоче любові, але ставить фільтр між серцями.
І десь за всіма цими віддзеркаленнями,
за словами, теоріями й страхом почуттів,
усе ще жевріє іскра старого вогню —
того, що палав у руках жінки, яка місила тісто під бомбардуванням,
і в очах чоловіка, який мовчав, але не зраджував.
Вони — її продовження, навіть якщо не хочуть бути схожими.
І поки в них бодай раз здригнеться душа від чужого болю,
поки хоч один із них зупиниться й просто обійме,
а не пояснить —
значить, час дзеркал ще не остаточно переміг.
Спочатку — тиша.
Та, що старша за всі слова.
Не мертва, не холодна — глибока, як земля після дощу.
Вона дихає.
І в цьому подиху — все, що залишилося від трьох поколінь.
Десь у темряві сидить стара жінка.
Вона давно померла, але душа її не полишила світ — блукає ночами, заглядає у вікна, де ще горить лампа.
Вона бачить сина — сивого, втомленого,
того самого хлопчика, який колись чув, як ревуть літаки.
Він сидить на самоті, гріє руки об кухоль із холодним чаєм
і не знає, що мати поруч.
Якби обернувся — відчув би запах хліба і землі.
Та він не обертається.
Він звик жити з тими, кого вже немає.
Вона усміхається.
Мовляв: «Нічого, сину, тепер і я відпочину».
А десь в іншому домі, освітленому м’яким світлом монітора,
сидять її онуки.
У навушниках — музика, у телефоні — життя.
Вони говорять одне одному, що світ складний,
що їх батьки не розуміли, що їх не долюбили.
Але всередині, під усіма цими словами, гуде щось древнє,
як низький гул у землі перед грозою.
То — пам’ять крові.
То — поклик тих, хто вижив, аби вони могли жалітися.
І один із них раптом закриває ноутбук,
виходить на балкон, дивиться в небо й тихо шепоче:
— Мамо, а може, дід просто не вмів говорити…
І в ту мить десь у повітрі ворухнувся теплий вітер,
ніби хтось старий і добрий видихнув із полегшенням.
Світ тепер інший.
Ніхто не оре, не мовчить, не падає під бомбардуваннями.
Та все одно десь у кожній людині живе той перший крик —
з-під літака, з дитинства, із самої серцевини болю.
Він уже не лякає,
він нагадує: усе, чим ми є — це пам’ять про тих, хто не опустив рук.
І якщо бодай один із них — із цих нових, сучасних, упевнених —
раптом зупиниться,
погляне на старого батька
і не осудить, а просто покладе руку на плече,
не для жесту, а від серця —
тоді коло зімкнеться.
Час каменю, час заліза, час дзеркал —
усе це один і той самий час,
лише з різною температурою болю.
І, можливо, спасіння не в тому, щоб зрозуміти одне одного,
а в тому, щоб не стирати сліди.
Хай у кожному залишиться трохи землі, трохи заліза й трохи відображення —
щоб людина не забула,
що життя — це не лекція коуча,
а шлях, який хтось уже пройшов раніше,
залишивши тобі стежку.
© Олександр Панасюк, 2025
Усі права захищено.
Будь-яке відтворення чи використання матеріалу без згоди автора заборонене.
ЗМІСТ