Денис Марецький

ВІД КОХАННЯ ДО НЕНАВИСТІ ОДИН КРОК

ПРОЛОГ

Кажуть, що біда завжди подає знак.
Тихий, непомітний, майже неважливий — як тріщинка на склі, яку спершу можна і не помітити. Тільки згодом, коли скло вже розсипається під пальцями, згадуєш той перший ледь чутний хрускіт — і розумієш: усе почалося саме тоді.

Коли я згадую наш перший рік із Оксаною, то бачу лише світло. Світло в очах, у сміху, у тому, як вона торкалася мого плеча, ніби перевіряла: я справді поруч чи це сон. Ми вірили, що попереду в нас тільки дороги, якими йдуть удвох.
І навіть коли життя стукало в двері холодним ранком, ми зустрічали його разом, сміючись і ховаючись одне в одного, як двоє юних пташенят, яким невідомі ще бурі.

Та час має свою хитру геометрію:
крок до щастя — легкий і широкий,
а крок до ненависті — вузький, тонкий, майже невидимий.

І не помічаєш, як одного дня ранкова ніжність змішується з втомою, слова стають коротшими, а погляди — важчими. Не помічаєш, доки не стає пізно.

Я пишу ці рядки не для того, щоб виправдатися.
І не для того, щоб когось звинуватити.

Я просто хочу зрозуміти:
у який саме момент любов, що була нашим сонцем,
перетворилася на ніж, що ранить.
І чому той один маленький крок — від кохання до ненависті — ми зробили обидва.

Це історія про те, як легко втратити те, за що моляться інші.
І як пекельно важко зібрати себе заново, коли розбите — не тільки серце, а й життя.

Частина 1.

Минув рік відтоді, як ми одружилися, й я все ще не міг повірити у власне щастя: моя Оксана була саме тією жінкою, про яку я мріяв у юності, тією, що заходить у життя й одразу робить його теплим, світлим і легким. Вона була така вродлива, що я довго не міг намилуватися її обличчям, її очима, її сміхом, який, здавалося, відкривав у мені якісь нові клапани для радості. Увесь наш вільний час ми проводили в обіймах — ніби боялися втратити одну-єдину хвилину цієї ніжної близькості. Ми цілувалися так, ніби світ це робив разом із нами, й іноді справді здавалося, що всі довкола потайки нам заздрять.

Друзі піджартовували: мовляв, “гей, дивись, не барись — красуню твою ще хтось украде”. Ми сміялися, бо тоді вірили: немає в цьому світі такої сили, яка могла б нас розлучити, — ми були впевнені в собі, мов весняна повінь, що не знає перепон і мчить уперед, поки є куди плинути.

Та скільки не цілуйся — голод ніхто не відміняв. Любов любов’ю, а шлунок, знаєш, своє вимагає. Я щойно з війська повернувся, вона з навчання, і обом було ясно: сидіти в батьків на шиї довго не будеш, та й негоже вже — годі було тулитися під їхнім дахом, пора будувати своє життя, як би романтично нам не жилося в перший рік.

От ми й зробили так, як робила переважна більшість молоді того часу: зібрали свої нехитрі пожитки, подалися до райцентру й стали на роботу, бо хотілося не просто мріяти, а щось мати, щось стукати й крутити своїми руками, відчувати, що день прожитий не марно. Знайшли кімнату — маленьку, скромну, зате свою — і почали те саме самостійне життя, у якому кожна дрібниця була і викликом, і пригодою.

Перші тижні в тій кімнаті були схожі на табір юних романтиків, які вперше залишилися без нагляду дорослих. У нас було півтора стільця, стіл, що хитався як п’яний дільничний після свята, й ліжко, яке скрипіло так, ніби знало всі наші таємниці й ще трохи поверх того. Але в нас були молодість, шалений запал і відчуття, що ми разом — а якби ти тоді дав нам дві цеглини й мішок картоплі, ми б і з того зробили сімейне гніздечко.

Грошей — як у пісні: «трошки є, та все не те». Зарплата маленька, робота важка, але кожна копійка була нашою. І хліб, принесений з магазину, здавався смачнішим, бо ми його заробили. Ми вчилися жити по-справжньому: рахувати витрати, економити на дрібницях, придумувати, як зробити вечерю з того, що вдалося купити на решту від зарплати.

І попри всю ту скруту, нам було добре. Бо коли молоді та закохані — то навіть чай із хлібом здається святом, а кімната в гуртожитку — власним маленьким королівством.

Та, як воно часто буває, разом із романтикою прийшла й буденна турбота, така собі невидима бухгалтерка, що сидить на плечі й нагадує: «Ей, молодята, а про завтра думали?». І ми думали, хоч іноді хотілося просто вимкнути голову й знову впасти в ті безтурботні обійми, де є тільки двоє — я й вона, і нічого більше не існує. Але життя вже стукало в двері своїм робочим кулаком: рано вставати, встигати на зміну, вчитись домовлятися з людьми, які живуть зовсім не казками, а нормами, інструкціями й вимогами, де почуттям місця мало.

На роботі мені дістався колектив строкатий, веселий, трохи грубуватий, але добрий у глибині душі, і я швидко навчився відрізняти щиру пораду від жартів, які інколи звучали так, що будь-яка теща позеленіла б від заздрості. Та робота, хоч і важка, приносила відчуття потрібності: коли ввечері приходиш додому, втомлений, у мастилі, але з думкою — день прожитий недаремно, і в тебе є що розповісти Оксані, яка, сміючись, витре з твого лоба чорну смугу й скаже: «Ну ти й красунчик у мене, хоч зараз на обкладинку журналу «Сільське життя».

Вона теж працювала багато, по-своєму борючись з тією новою дорослістю, що навалилася на нас обох. Іноді я бачив, як вона засинає, сидячи на краю ліжка, тримаючи в руках зошит чи якусь папку, й у мене стискалося серце: хотілося підхопити її, укутати ковдрою так ніжно, як укутують крихітку, та прошепотіти — мовляв, відпочинь, я поруч, все гаразд, не бійся цієї великої машини світу.

І поки ми так училися бути дорослими, світ по-своєму випробовував нас і тими дрібницями, які здаються смішними тільки тим, хто давно забув, з чого починається сімейне життя. То вода в крані зникне у найнезручніший момент, то світло вимкнуть, і ми сидимо при свічці, сміємося та вдаємо, що це романтичний вечір, хоча насправді просто готувати нема чим і чайник холодний. То на зарплату затримку дадуть, і ми вдвох перебираємо в шухляді копійки, складаючи свій маленький бюджет, і жартуємо, що якби існувала Олімпіада з економії, ми б точно взяли золото.

Але, мабуть, саме з таких моментів і складається те особливе сімейне тепло, яке не купиш і не позичиш, — коли двоє вчаться бути опорою одне одному, навіть якщо ця опора схожа на хиткий стіл з гуртожитку: трохи скрипить, трохи хитається, зате своя, рідна, і тримає міцніше, ніж виглядає.

І ось, коли наше життя більш-менш усталилося — хоча це гучне слово для двох молодих людей, у яких половина зарплати йшла на харчі, а інша половина на “подумаємо потім” — раптом почали з’являтися ті перші невидимі тріщинки, що виникають не від сварок, а саме від втоми, від напруги, від того, що кожен з нас намагався бути сильнішим, ніж був насправді.

Оксана інколи приходила додому мовчазна, якась задумлива, ніби її щось непокоїло, але не хотіла говорити, щоб не додавати мені клопоту. А я, замість притиснути її до себе й сказати: «Говори, я витримаю», інколи просто гладив по плечу, вдаючи, що все нормально, бо сам також боявся, що не втримаю тягар двох, якщо вона покладе його на мене повністю.

Та попри ці маленькі тіні, у нашій кімнатці було більше світла, ніж будь-коли. Ми звикли вечеряти пізно, коли обидва вже ледве стояли на ногах, і саме тоді, над тарілкою гречки чи картоплі, починалися наші найдовші розмови — про майбутнє, про мрії, про те, як колись у нас буде не ця тісна комірчина, а справжня квартира, де на стінах висітимуть фотографії, а не плакати з магазину побутової техніки, де є вікно, крізь яке видно не гуртожитський двір, а хоч фрагмент неба без проводів.

І я ловив себе на тому, що ці розмови — то як хліб духовний: без них ми б давно втомилися, пересварилися, розбіглися хто куди. А так — ми щовечора будували щось, що не можна потримати в руках, але без чого два серця не витримують довго.

Одного разу, коли надворі різко похолодало, а наше ліжко з вечора вже скрипіло як старенька гармошка, Оксана сказала, ховаючись під ковдру й сміючись:

— Уявляєш, Денисику, от пройде років десять, і ми будемо згадувати ці наші злидні як найкращий час у житті.

Я глянув на неї — втомлену, але сяючу; бідну, але багату теплом; стомлену світом, але сильну всередині так, як мало хто буває.

І подумав:
«Якщо це й справді найкращий час — то я тільки за. Бо поруч вона. А поруч із нею — будь-який час стає світлішим».

Частина 2. Перші випробовування

Стомлені роботами, ми їхали в село «відпочивати». Так це називалося на словах. Насправді ж субота й неділя в селі були тим ще марафоном — без свистка, без перерви й без суддів. Уся живність хоче їсти, усе потребує рук: і сіно покоси та посуши, і картоплю посади, і дрова заготуй, і воду наносити треба, і плоти латати, і ремонтувати те, що вже по другому колу проситься в ремонт.

Так минав кожен наш вихідний.

І лише ввечері в неділю, коли ми, мокрі від поту, обліплені пилюкою, але з дивним відчуттям виконаного обов’язку, поверталися у свою міську кімнатку, я думав:
«Добре, що завтра на роботу — там хоч трохи відпочину від цього “відпочинку”.»

Село зустрічало нас майже завжди одним і тим самим запитанням, що влучало точно під ребро:
— А квартиру ви ще не отримали?

І хоч люди питали без злого умислу, просто «для порядку» — це було болючим, бо ми самі не знали, скільки ще будемо жити між гуртожитською стіною й поламаною сільською косою. І кожного разу, коли я чув те запитання, ніби хтось пальцем розколупував свіжу рану.

Та ми усміхалися, як молоді дурні, і казали щось на кшталт:
— Та ні… але нам обіцяли.

Хоч усередині обом хотілося одного: сісти колись у свій власний дім, де не треба випрошувати, чекати, сподіватися.

А поки — жили так, як уміли.
Село вичавлювало з нас сили, місто трохи повертало назад, і ми балансували між двома світами, намагаючись не загубити одне одного серед тої нескінченної суєти.

 Дивлячись на стомлений вигляд доньки, теща просто не могла пройти повз добрим словом — у її розумінні «добрим». Вона зиркала на нас так, ніби бачила перед собою двох замурзаних курчат, і, не довго думаючи, видавала:

— А я тобі казала, що він тобі не пара. Потрібно було багатшого шукати. Ні хати, ні двору, ні копійки за душею. Зарплатня — курам на сміх! Ось інші хлопці в Москву їздять, жигулі мають, як люди, а ви стоїте під дощем та чекаєте автобус…

Оксана знітилася, втупилася в землю так, ніби могла крізь неї провалитися.
А мені закипіло всередині. Не від злості — від образи. Від того, що я бачив: моя жінка втомлена, змучена, і замість підтримки вона чує в лице слова, гостріші за жала оси.

Я хотів щось відповісти, але замість слів вийшов тільки сухий ковток. Бо в тещиних словах було не тільки бажання вколоти — там була правда її покоління: міряти людину грошима й “жигулями”.

Та я знав інше.

Ми стояли під дощем не від бідності —
а від того, що починали з нуля, удвох, без чужих гаманців і без чужих плечей.

Ми чекали автобус, але трималися за руки.
А ті, що “їздили в Москву по жигулі”, часто поверталися самі — без жінок, без дому, без душі.

Теща ще щось бурчала, махала руками, зітхала тяжко, ніби несла на собі всі гріхи людства. А я тільки дивився на Оксану і думав:

«Якби вона знала, що ми маємо набагато більше, ніж здається з боку — вона б мовчала».

Бо ми мали любов.
Мали віру одне в одного.
Мали наші маленькі кімнатні вечори й великі мрії.

Але тоді я цього не сказав.
І саме в цій тиші — між тещиними словами й моїм мовчанням — уперше народився маленький холодок, який колись виросте у щось більше.

 Дорогою до автобусної зупинки Оксана мовчала. Вона йшла поруч, але ніби трохи осторонь, ніби між нами лежало щось нове й незручне, як камінь у черевику, який ще не болить, але вже заважає йти.

Я тримав її за руку, та вона не відповідала стиском. Її пальці були холодні й пасивні, наче вона боялася, що зайвий рух зрадить її думки.

Ззаду долітав голос тещі, яка все ще комусь на подвір’ї розповідала про “молодість дурну”, “життя без перспектив” та “зятя, що нічого собою не являє”. Я намагався не слухати, але слова впивалися, як кропива в босу ногу.

— Не слухай, — тихо сказав я.
Оксана кивнула, але не глянула на мене. Лише прошепотіла:
— Вона добра… просто хоче, щоб у нас було краще.

І тут у мені щось обірвалося.

Добра?
Може й добра, але сьогодні вона вбила в нас частинку тепла.
А Оксана це захищала.

Ми підійшли до зупинки. Автобуса, як завжди, не було. Двірник курив, вітер гнав пилюку, небо затягнулося густими сірими хмарами.

Я простягнув їй куртку, бо вона змерзла.
— Візьми, — сказав.

— Не треба, — відвернулася. — Я нормально.

Сказано тихо, без злості, але так, ніби між нами встав ще хтось третій — її матір, її слова, її тінь.

Автобус, як і завжди, приїхав тоді, коли вже ніхто не сподівався. Ми сіли поруч, але вона дивилася у вікно. Я — на її профіль, який знав до найдрібнішої рисочки. А тепер ніби бачив уперше.

— Ти образився? — спитала вона раптом, не відриваючи погляду від запітнілого скла.

— Ні, — відповів я. Хоча всередині було «так».

— Мама… ну, мама така. Вона не зі зла. Просто каже, що думає.

— А ти? — запитав я. — Ти так думаєш?

Оксана мовчала кілька секунд.
Ці секунди мені здалися довшими, ніж уся дорога з села до міста.

— Я… не знаю, — тихо сказала вона нарешті. — Може… в чомусь вона права.

Вдарило.
Просто й без прикрас.

Не крик.
Не сварка.
Просто слова, які змінюють повітря в салоні автобуса, роблять його важким, густим, непридатним для дихання.

Я подивився на її руки — вона стискала ремінець сумки так сильно, що кісточки побіліли. Ніби боялася впустити щось важливе.
А може — боялася сказати більше.

Більше ми до міста не говорили.

Частина 3. Перший лід

Після тієї поїздки з села між нами поселилась дивна тиша — не грізна, не важка, а така, що наче ховається під меблями, під ковдрою, у паузах між словами. Ми ніби й говорили, ніби й сміялися час від часу, але сміх став коротшим, а розмови — обережнішими, як кроки по тонкому льоду.

У понеділок я повернувся пізніше, ніж обіцяв. Робота затягнула: то станок капризував, то бригадир із наказом, то хтось попросив допомоги. Коли зайшов у нашу маленьку кімнату, Оксана сиділа біля столу й різала хліб. Повільно, мов відмірюючи думками щось важливе.

— Ти пізно, — сказала вона рівно, навіть не докірливо. Просто констатація.

— Затримали, — кинув я, знімаючи куртку. — Бригадир сьогодні, як той глухий телефон, усе через третього передавав.

Вона кивнула, але в очі не подивилася. Я підійшов ближче, нахилився, щоб поцілувати її в щоку. Вона трохи повернула голову — не відсторонилася, але і не зустріла. Поцілунок вийшов по повітрю.

— Замерз? — спитала тихо.

— Та ні… просто втомився.

— Угу.

Це «угу» було не злісне — але в ньому щось застрягло. Маленька сіль, що ранить, якщо її не витрусити.

Я сів навпроти, дивився, як вона кладе хліб на тарілку. Пальці її легенько тремтіли. Може, від холоду. Може, від думок.

— Слухай… — почав я. — Про вчора… я…

— Не треба, — перервала вона тихо, але твердо. — Я втомлена. Ти теж. Давай не будемо.

— Але ж…

— Денисику… — вона вперше подивилась прямо в очі. І в тих очах було стільки втоми, що я проковтнув усі слова разом із повітрям. — Давай просто поїмо. Гаразд?

Я кивнув.

Ми їли мовчки. Лише ложки дзвеніли по мисках, і десь за стіною сварилися сусіди. Їхня сварка, глуха й груба, відбивалася в наших стінах як далеке передчуття.

Коли я пішов мити посуд, Оксана встала й почала розчісувати волосся. Я чув, як щітка проходить крізь пасма, і кожен рух звучав так, ніби думки в неї теж чешуться — голосно, але невимовно.

— Оксанко… — обережно почав я.

— Ммм?

— Я в автобусі… ну… не хотів тебе образити. Просто… — я шукав слова, ніби вони розсипалися під ногами, як дрібні гвинтики з кишені. — Просто мене вдарили ті слова. І твої… теж.

Вона поставила щітку, повернулася до мене, сперлася руками об край столу.

— Я знаю, — сказала вона м’яко. — І… мені теж було боляче. Мама іноді… ну… вона не думає, що каже.

— А ти?

— Я? — вона зітхнула. — Я стараюсь бути між вами двома. І деколи не знаю, як правильно. Мама — це… мама. А ти — ти. І ви двоє такі… різні.

— Ти за неї тримаєш сторону? — вирвалося в мене.

Вона різко глянула.

— Я не за сторону. Я за мир, Денисе.

— Ну але ж…

— Денисе… — вона голосом ніби погладила мене. — Ти ж знаєш, як я тобі вдячна за все. Просто… давай не сваритися через дрібниці. Добре?

Я хотів сказати, що це не дрібниця.
Що її слова «може, вона права» сидять у мені, як заноза.
Що я весь день думав, чи справді я для неї недостатньо хороший.

Але Оксана дивилася так, ніби просила: «Не зараз. Я не витримаю».

Я підійшов, обійняв її. Вона притулилася — але не так, як раніше. Не з повним тілом, а обережно, ніби торкалася тільки половиною. Наче боялася влитись у мене цілком.

— Все добре, — прошепотів я їй у волосся.

— Угу, — відповіла вона.

І знову це «угу».
Тепер я чув у ньому холод.

Наступного ранку ми прокинулися ще до будильника — мороз ударив так, що вікна стали молочними. Оксана встала першою, розтоптуючи холод босими ногами.

Я лежав і дивився, як вона вмивається: рухи повільні, чіткі, ніби вона намагається зібрати себе по шматочках.

— Ти сьогодні довго? — спитала вона, застібаючи куртку.

— Та ні… до шостої. А ти?

— Я теж. Побачимось ввечері.

Вона сказала це тепло, але з тією ж паузою, що й учора.

Перед виходом я торкнувся її плеча.

— Оксанко…

— Ммм?

— Я люблю тебе.

Вона усміхнулася. Гарно, але коротко.

— І я тебе, — сказала.
Та її очі не усміхнулися разом із губами.

Того дня на роботі все валилося з рук. Колеги жартували, підколювали, хтось кинув:

— Ей, Денис, ти що такий задумчивий? Жінка вже командувати почала?

І ці слова чомусь знову впали в душу важко.
Я розізлився.
Не на них — на себе. На те, що не можу відпустити.

Коли повернувся ввечері, Оксана метушилася на кухні — маленькій, тісній, але нашій. Запах смаженої цибулі стелився кімнатою, теплий, домашній. Я зайшов тихо, обійняв її за талію.

— Привіт.

— Привіт, — сказала вона м’яко. — Як день?

— Нормально… А в тебе?

— Та теж.

Вона продовжувала різати моркву, не повертаючись. Я дивився на її плечі. Вони були напружені.

— Оксанко, — нарешті наважився я. — Скажи чесно… те, що твоя мама сказала… ти думаєш так само?

Вона завмерла. Ніж зупинився над дошкою.

Довга, дуже тиха пауза.

— Денисе… — вона повернула голову, але не повністю. — Це не те питання, яке треба ставити щодня. Добре?

— Але я хочу знати.

Вона поклала ніж. Обернулася до мене повністю. Очі — великі, сумні, втомлені.

— Я думаю… що ми молоді. Що нам важко. Що іноді життя сильніше за нас. І що мама… так, інколи каже грубі речі. Але я не хочу між вами стіни. Я втомилася від того дня. Давай… просто будемо разом. Добре?

Її голос тремтів. Мені стало соромно, що я знову зачепив це.

— Добре, — сказав я тихо.

Вона знову повернулась до плити.
І в той момент я зрозумів:
не сварка нас ранить.
А те, що кожен з нас боїться сказати більше.

За вікном падав сніг.
Повільно, густо, тихо.
Так само повільно, густо й тихо між нами опускався перший лід.

Частина 4. Тріщина, яку ніхто не помітив

Зима того року була впертою й холодною — такою, що сонце скидалося на лампу в старій гуртожитській кімнаті: світить, але не гріє. Ми з Оксаною прокидалися темно, лягали темно, а між тим було життя — робота, втому, дрібні радості, великі мовчання.

Після того вечора з морквою наче все й устаканилось: ми говорили більше, навіть сміялися. Але я ловив себе на думці, що її сміх став іншим. Коротшим. Обережнішим. Наче сміялась вона не на повні груди, а так, щоб не розбити крихке скло між нами.

І я… теж став обережним. Боявся зачепити тему, боявся спитати, боявся тиші — бо в ній було щось, чого я не розумів.

Одного ранку я поспішав на роботу — прокинулися пізно, бо вночі вибивало світло, і будильник не задзвонив. Я схопився, як ошпарений:

— Оксано, ми запізнюємось, вставай!

Вона ворухнулася, сонна, але усміхнулася:
— Та хай ті роботи трохи почекають…

Я швидко одягався, шукаючи шкарпетки, які кудись зникли.

— Де вони? — буркнув я, заглядаючи під ліжко, під стілець, під ковдру.

— Я вчора прала, — озвалася вона з подушки. — Мають сохнути на кухні.

Я пішов на кухню — маленька шкарпетка стирчала з сушарки, холодна, як спогад про січневу ніч. Я натягнув їх, буркнув щось незрозуміле й уже збирався вибігти, аж тут Оксана зайшла вслід.

— Почекай… — вона торкнулася мого плеча. — Ти злий?

— Та ні, — збрехав я, застібаючи куртку. — Просто поспішаю.

— Зачекай… — вона нахилилася, зав’язала мені шарф, поправила комір. — Ти ж завжди так замерзаєш.

Цей жест, такий звичний, раптом вдарив у серце теплом.

— Дякую, — сказав я тихо. — Побачимось увечері?

Вона кивнула. І, ніби вагаючись мить, притулилася до мене щокою — так, як робила раніше.
І я подумав: «Все добре».
Насправді — це була тільки хвилинна відлига.

На роботі той день був якийсь пробігаючий: усі дратувалися, станки гули, мов розлючені пси, бригадир кричав, що ніхто нічого не робить як слід, а майстер із сусідньої ділянки знову попросив допомоги.

— Денчик, виручай, — звернувся він до мене. — Мотор заїдає, ти ж у цьому кращий за всіх.

Я втомлено глянув на нього, але пішов. Бо допомагаю — така вже в мене шкідлива натура: відмовити не вмію.

Поки ми копирсалися в моторі, він весело цокотів:

— А твоя красуня чого сьогодні така понура була? Я бачив, як ви зранку стояли біля зупинки.

Я випрямився.

— Ти бачив?

— Ну та. Стояла, притримувала сумку, ніби важка. І така… задумлива.

Я відмахнувся.

— Може, просто не виспалась.

— Та чи… — він примружився хитро. — Тільки жінки так стоять, коли щось думають. Не знаєш що?

— А чого ти взагалі дивишся? — різкіше, ніж хотів, кинув я.

Він засміявся:

— Тайно, хлопче, ревнуєш? Та заспокойся — у мене своїх вистачає. Просто кажу, що гляди: жінка думає — це не завжди добре.

Я промовчав. Але слова зачепили.

“Задумлива.”
“Щось думає.”

Коли повертався на ділянку, ці слова йшли поруч зі мною, як тінь.

Увечері я був виснажений. Увійшов у кімнату — Оксана щось писала в зошиті, сидячи на краю ліжка. Волосся зібране, обличчя зосереджене.

— Привіт, — сказала вона м’яко. — Як день?

— Нормально… А в тебе що нового?

— Та нічого. Просто записую витрати.

Я скинув куртку, сів поруч.

— Ти ранком… була сумна, — сказав я прямо.

— Я? — вона підняла голову. — Та ні. Просто замерзла.

— Точно?

— Денисе… — вона всміхнулася. — Не шукай того, чого нема.

Я хотів повірити.

Та коли вона відвела погляд, я відчув: щось вона не договорює.

Пізніше, коли ми вже лягли спати, вона лежала спиною до мене, тихенько дихала. Я поклав руку їй на талію — вона не відсунулася, але й не притислась. Наче лежала «нейтрально».

— Добраніч, — прошепотів я.

— Добраніч, — відповіла.

Але через хвилину вона перевернулася і сказала:

— Ти… не ревнуєш мене, правда?

Це питання вдарило, як холодний вітер.

— Ревную? До кого?

— Не знаю… — вона знизала плечима. — Просто запитала.

— Якщо є причина — скажи.

Оксана довго мовчала.

— Нема причини, — сказала нарешті. — Просто… мені здається, ти став занадто… уважний до кожної моєї емоції.

— Бо боюся тебе втратити, — вирвалося в мене.

Вона здригнулася ледь-ледь.

— Денисе… — вона прошепотіла. — Я нікуди не йду.

— Точно?

Вона знову замовкла. І ця пауза сказала більше за слова.

— Точно, — повторила. Але голос був тихіший, ніж треба.

Я відчув: вона сказала це не для мене — для себе.

Вночі я прокинувся від того, що вона тихо зітхнула уві сні й повернулася на інший бік, ніби тікала від холоду — чи від думок. Ковдра зсунулася на підлогу.

Я підняв її, накрив Оксану — і раптом побачив на її щоці одну висохлу сльозу.

Можливо, то сон.
А можливо — те, чого вона так і не сказала.

Я торкнувся тієї сльози пальцем — і в грудях щось стиснулося, тонко, як струна під напругою.

Тріщина вже була.
І ніхто з нас не знав, як вона виросте далі.

 Частина 5. Непрохані поради

У п’ятницю по обіді почався мокрий сніг. Такий, що не падає — а пристає. До шин, до вікон, до думок. Від нього хотілося ховатися вдома під ковдрою, але телефон задзвонив, і на екрані висвітилося: «Мама Оксани».

Я глибоко вдихнув.
Вже знав: коли теща дзвонить не ввечері — буде щось важливе. Або вона так думає.

— Алло? — сказав я стримано.

— Дениску, це ти? — голос її був медовий, але мед той давно вже зацукрився. — Оксанка мені казала, що ви на вихідні приїдете?

— Та думали… якщо встигнемо.

— Ну-ну, — зітхнула вона довго, драматично. — Бо ж я вже думала картоплю перебрати, а кому ж то робити, як не вам…

Це був тон, який уміє викликати почуття провини навіть у каменю.

— Приїдемо, — сказав я коротко, щоб закінчити розмову.

— І добре, синку. Бо я на вас тільки й надію маю… — додала вона, і голос її зробився ще тоншим. — І Оксанку треба підлікувати трохи, вона якось так худа стала, чи втомлена…

— Втомлена — бо працює, — відповів я.

— Та-а-а… — протягнула вона так, ніби я сказав щось очевидне й неправильне водночас. — А може… ще щось.

— Що саме?

Вона замовкла, ніби смакувала паузу.

— Жінка — як квітка, синку. Якщо вона в’яне… значить, чогось нема.

Я відчув, як у мене стиснулися зуби.

— У нас усе гаразд.

— Та я ж нічого не кажу… — сказала вона так голосом, який завжди означав: вона каже все. — Просто, Дениску, дивись за нею. Бо жіноче серце — воно тече, як вода. А чоловік… ну, чоловік має берегти.

— Я бережу.

— Ну-ну… — знову це її «ну-ну». — Побачимо.

Я вимкнув телефон.
І вперше в житті мені захотілося… не їхати в село.

Оксана повернулася ввечері. На руках — сумка з хлібом та двома яблуками.

— Дзвонила мама? — запитала вона, тільки глянувши на мій погляд.

— Дзвонила.

— І що казала?

Я зняв куртку, повільно, щоб не вибухнути гнівом.

— Казала, що ти «в’янеш».

Оксана закотила очі й усміхнулася, але якось напружено.

— Мамина улюблена пісня.

— І ще казала… — я зупинився. — Що в тебе чогось нема.

— Це вона так натякала чи прямо?

— Натякала, — відповів я. — Але голос був такий, ніби знає відповідь.

Оксана мовчала.
Поставила сумку, сіла на ліжко, потерла чоло.

— Денисе… давай я одразу скажу. Мама… вона не зі зла. Вона просто… така. Вона думає, що пильнує мене.

— Вона не пильнує, — сказав я, стримано, але твердо. — Вона лізе в нас.

— Вона хвилюється.

— Вона нас з тобою гризе!

Оксана різко підвела голову.

— Не кричи.

— Я не кричу.

— Кричиш. — Вона різко зітхнула. — Денисе, я прошу тебе… не сварись з нею.

— А вона зі мною не свариться? Вона мене назвала мало не ніщо. «Худа», «в’яне», «чогось нема»… Що це таке?

Оксана прикусила губу.
Її очі стали блискучими — але не від сліз, а від утоми.

— Це просто мамині слова. Вона не розуміє, як ми живемо. У неї все простіше: якщо жінка втомлена, значить чоловік щось робить не так.

— І ти це підтримуєш?

Вона вперлася поглядом у підлогу.

— Я… не підтримую. Я просто… між вами двома.

— Я не хочу, щоб ти була між! — вирвалось у мене. — Я хочу, щоб ти була зі мною.

Вона підняла очі.
Повільно, боляче, але прямо.

— А я хочу, щоб ти не робив з моєї мами ворога.

Ці слова вдарили глибоко.
Настільки глибоко, що я не відразу знайшов, чим дихати.

— Я не роблю ворога, — сказав тихо. — Але я не дозволю їй робити з мене винного. І з нас — слабких.

Оксана підвелася.
Підійшла до вікна.
Виглянула в ніч, де мокрий сніг налипав на ліхтарі.

— Денисе… — сказала вона нарешті. — Я тебе люблю. Але я не хочу, щоб кожна розмова з мамою ставала сваркою між нами.

— Бо мама хоче, щоб ми сварились, — відповів я.

Оксана різко обернулась.

— Не смій так казати.

— А чому ні? Вона радіє, коли щось не так.

— Ні! — вперше за довгий час вона підвищила голос. — Вона просто хоче, щоб мені було добре.

— Але чомусь виходить, що мені — погано.

Вона заплющила очі.
Плечі її повільно опустилися.
Так опускаються ті, хто хоче тримати всіх — і вже не має сил.

— Давай… — прошепотіла. — Давай просто поїдемо в село і побачимо. Добре? Можливо, ти переоцінюєш.

— Я не переоцінюю, — сказав я твердо. — Я бачу, коли тебе ранять.

— Мене не ранять…

— Ранять. — Я підійшов ближче. — І ранять не мене — тебе.

Вона відкрила очі й нарешті сказала чесно, без фільтрів:

— Денисе… Я не знаю, як бути між вами двома. Я не хочу ні тебе втратити, ні маму образити.

— Вона має поважати наш дім.

— Це ти так думаєш. А вона думає інакше.

— Значить, хтось має змінитись.

— Хтось? — вона гірко всміхнулась. — Чи ти хочеш, щоб це була я?

Мене вкололо.

— Я хочу, щоб ти не ховалась за мамою.

— А я хочу, щоб ти не бачив у ній ворога.

Це був тупик.
Два серця, що стоять навпроти — і між ними невидима стіна, яку ніхто не зводив, але обоє бачать.

Тієї ночі ми лягли спати спинами.
Не скандалили.
Просто… мовчали.

Сніг за вікном падав густо й рівно.
Так само рівно й густо наші думки падали у тишу.

А десь глибоко, між словами, між поглядами, між довгим зітханням Оксани й моїм стислим кулаком…

народжувалася ще одна тріщина.
Тихіша за всі попередні — але найнебезпечніша.

Частина 6. Перше зісковзування вниз

Ми таки поїхали в село — бо так, мабуть, мало бути.
Зима вже пригнула голови дерев, сніг падав товстими пластівцями, і село здавалося білим, чистим, ніби зітріть усе й почніть спочатку. Але всередині мене щось уже не було білим.
Щось темне гойдалося — легке, майже непомітне, але вперте.

Теща зустріла нас на порозі з тою ж самою напівсолодкою усмішкою, якої не любив.

— Ооо, дітки! — вигукнула. — Нарешті! Я вже думала, ви до весни не приїдете.

Оксана усміхнулась тепло.
Я — чемно.
Мені вистачило вчорашньої розмови, щоб тримати себе в руках.

— Заходьте, бо тут таке робиться… — промовила вона таємничим тоном. — Оксанко, ти так схудла! Ой, Господи… тебе треба підгодувати.

Вона обняла дочку, але при тому кинула на мене погляд…
той самий, що міряє по кишенях.

— Мам, я нормально, — сказала Оксана.

— Та ти ж ідеш, як тінь! — вигукнула теща. — Яке там «нормально»? Треба чоловіку більше про тебе дбати, більше слідкувати…

Я вдихнув.
Нічого не сказав.
Оксана теж ні.

То була перша маленька перемога — не піддатись.

Ми пообідали.
За столом теща щебетала, ніби нічого не сталося. Оксана сміялася, але очима весь час стежила за мною — чи не зачеплюся, чи не вибухну.

Та я мовчав.
Навіть коли теща сказала:

— От у сусідки зять — золотий! І заробляє, і вміє руки прикласти. А ви, бачу, все ще в гуртожитку тулитесь?

Це вже було занадто.
Але Оксана зиркнула на мене так благально, що я тільки кивнув і зробив вигляд, що їм.

Та всередині щось затріщало.

Коли ми повертались у місто автобусом, Оксана їхала тихо.
Дивилася в вікно, тримала долоні на колінах так рівно, ніби боялася їх стиснути.

Я відчував, як між нами повільно формується розмова, від якої ніяк не втекти.

І вона сталася вдома.

— Денисе… — сказала вона, коли зачинила двері. — Давай не будемо сваритися через маму. Прошу.

— Я й не сварюсь, — відповів я.

— Ти злий.

— Я? Ні.

— Денисе… — вона підійшла ближче. — Ти весь день мовчав.

— Бо не хотів робити тобі гірше.

— Мені не гірше! — вигукнула вона, підвищивши голос. — Мені гірше, коли ти робишся каменем!

Це вдарило.
Не тому, що несправедливо.
А тому, що вона сказала правду.

— Я не камінь, — відповів я. — Я просто… не знаю, що мені робити. Твоя мама…

— МАМА! — різко перебила вона. — Знову мама! Ти можеш сказати хоч одне речення БЕЗ неї?!

— А вона може одне речення сказати без мене?

Оксана зупинилась.
Видихнула.
Закусила нижню губу — знак, що її нерви на межі.

— Денисе… — тихо сказала вона. — Я не хочу, щоб ти її ненавидів.

— Я її не ненавиджу.

— Ти…

— Я ненавижу те, що вона робить з нами! — вирвалося в мене.

Тиша стала гострою, як лезо.

Оксана повільно сіла на край ліжка.
Опустила голову.
Її плечі здригнулися від короткого, нервового вдиху.

— Я… — вона говорила повільно. — Я між вами двома. І мені так тяжко, що я не знаю… не знаю, куди себе подіти.

— То стань зі мною, — сказав я тихо. — Просто зі мною.

Вона підвела голову — і я побачив у її очах страх.
Не переді мною — перед вибором.

— Денисе… — прошепотіла вона. — Ти зараз ставиш мене перед тим, чого я не витримаю.

— А я вже не витримую мовчати, — сказав я. — Я не витримую, коли вона принижує мене, а ти мовчиш.

Вона здригнулася.

— Я не мовчу! — нарешті вигукнула вона. — Я просто не хочу розпалювати вогонь! Я не хочу бути причиною вашої війни!

— Але ти мовчала сьогодні. І минулого разу. І до того.

— Бо не хочу робити гірше! Бо не хочу, щоб ти образився на мене! Бо… — вона затремтіла. — Бо я боюся, що ти підеш.

Ці слова пробили мене.
До тла.

— Піду? — повторив я тихо. — Я?
— Так! — вона прикрила руками обличчя. — Бо ти такий… такий чесний. Такий принциповий. Ти не пробачаєш, коли тебе ранять.

— Я пробачаю все, — сказав я. — Крім байдужості.

Вона опустила руки.

І сказала фразу, яка стала лезом:

— А ти думаєш, я не стараюсь?..

Я хотів обійняти її.
Сказати, що я бачу її старання.
Що вона тримає всіх, а себе — ні.

Але замість того прозвучало не те:

— Стараєшся? Тоді скажи хоч раз мамі: «Не говори так.»

Вона посміхнулась… і ця посмішка була без сміху.

— Я не можу.

— Чому?!

— Бо вона образиться.

— А на мене можна?

— Ти… ти не мама… — прошепотіла вона.

І тут…
щось у мені зламалося.

Я повернувся до вікна, щоб вона не бачила мого обличчя.
Бо я знав: це було не жорстоко — а чесно. І дуже боляче.

— Я не борюся з твоєю мамою, Оксано, — сказав я рівно. — Я борюся за тебе.

— А я… — її голос зірвався. — А я борюся, щоб нікого не втратити.

— Але ти втрачаєш мене, коли мовчиш.

Тиша.

Оксана сіла на ліжко, втупившись у підлогу.

— Може… ти мене не розумієш, — прошепотіла вона. — А може… я тебе не розумію…

— Ми обоє намагаємось, — сказав я. — Але мовчання нас уб’є.

Вона зітхнула дуже тихо.

— Я не хочу сваритися, — сказала вона. — Але й не знаю, що робити.

— Сказати правду, — відповів я. — Принаймні мені.

Вона підняла очі.
І в цих очах була не злість — а страх втратити.

— Добре, — сказала вона тихо. — Правда так правда.

Вона ковтнула.

— Я… інколи думаю, що мама справді… може бути права.

Це вдарило.

Міцно.

Глибоко.

Але не смертельно.
Бо я боявся цього — і нарешті почув.

Я закрив очі.

— Добре, — сказав я повільно. — Тепер я знаю, з чим борюсь.

Оксана заплющила очі й прошепотіла:

— Пробач…

Я не відповів.

Бо це була перша сварка, з якої не виходять однаковими.

Тієї ночі ми заснули поруч.
Але не разом.

І ліжко вперше за довгий час здалося занадто великим для двох.
Хоча місця в ньому було менше, ніж завжди.

Частина 7. Нова людина

Після нашої сварки ми ходили навколо одне одного обережно, як двоє людей у темній кімнаті — не хочеш зачепити ногою стілець, але й точно не знаєш, де він стоїть.
Ми ніби й помирились, але мир той був крихкий, як тонке скло після першої тріщини.

Оксана була ніжна, м’яка, майже надмірно уважна.
А я… я в кожному її жесті слухав підтекст.
У кожному погляді — пошук відповіді:
чи правда вона зі мною, чи просто не хоче втратити рівновагу?

Одного ранку, коли я збирався на роботу, вона сказала:

— Я сьогодні піду раніше. У нас новий співробітник. Мають провести інструктаж.

— Новий? — запитав я, застібаючи сорочку. — Хто?

— Не знаю ще. Кажуть, із сусіднього району переїхав. Молодий хлопець якийсь.

І все.
Жодного підтексту.
Жодної усмішки, жодної паузи.

Але десь у мені щось ледь клацнуло.
Ледь-ледь. Найменший рух.

— Ну… добре, — сказав я. — Підеш разом з кимось?

— Ні, сама.

Вона поправила волосся, легенько поцілувала мене в щоку й вибігла з кімнати так швидко, що я навіть не встиг спитати, чи взяла рукавички.

І залишився стояти в тій тиші, яка ніби шепотіла:
«Не вигадуй. Все нормально.»

Я й не вигадував.
Я просто слухав себе.

На роботі день минув важко. Мотор, як завжди, вирішив показати гонор, і я по лікоть був у мастилі. Хлопці жартували, матюкались, хтось тягнув котушку кабелю так, ніби збирався вирвати підлогу.

Я працював мовчки.
Голова була десь в іншому місці.

— Ден, — крикнув бригадир. — Ти що сьогодні такий задуманий? На жінку ображений?

— Ні, — кинув я коротко.

— Тоді на життя? — реготнув він.

— Та ні на кого.

— Ага, — буркнув він. — Значить, точно на жінку.

Я відмахнувся.
Бо всередині мене вже жило питання, яке я намагався не думати:

«Яким буде той новий хлопець?
Яким він дивитиметься на мою Оксану?»

Я не ревнував.
Не тоді.
Я просто… порівнював себе із тінню, яку не бачив.

Повернувшись додому, я почув сміх.
Сміх Оксани — довгий, прозорий, такий, який я давно не чув.

Вона була на кухні, телефон притиснула плечем, нарізала щось на дошці.

— Та ну перестань! — сміялася вона. — Та ні, він нормальний, просто в нього такий акцент…

Я завмер.
Слухав.

— Ні, не смішний, просто… — вона знову засміялася. — Та чого ти, я серйозно!

Потім побачила мене й злякано швидко закінчила розмову:

— Добре, я потім тобі скажу. Па-па.

Телефон клацнув.

— Привіт, — сказала вона, намагаючись виглядати спокійно. — Як робота?

— Нормально, — відповів я. — А з ким говорила?

— Та з… — вона ковтнула слово. — З дівчатами з роботи.

Я підняв брову.

— З дівчатами?

— Так, — швидко кивнула. — З Лєною.

Пауза між нами була короткою.
Але в ту паузу щось увійшло.

— І що у вас там смішного? — спитав я вже легше, щоб не тиснути.

Оксана зітхнула.
Коротко, трохи винувато.

— Та нічого… просто… у нас же новий сьогодні. Я ж казала.

— Ага.

— От дівчата й питають, який він. Знаєш, як то буває.

Я кивнув.

— І який?

Вона піджала губи, подумала.

— Нормальний. Тихий.
— Скільки йому? — спитав я.
— Не знаю. Може, двадцять три.
— Молодший за тебе, — сказав я.
— Ну і що? — усміхнулася вона. — Він просто новий. Питає все підряд, бо боїться зробити щось не так.

— Питає у всіх чи у тебе?

Це зірвалося без злості, просто швидше, ніж мозок устиг зупинити.

Оксана завмерла і повільно подивилася на мене.

— Денисе… не починай.

— Я не починаю. Просто питаю.

— Він до мене не чіпляється, якщо ти про це, — сказала вона різкіше.

— Я не сказав, що чіпляється.

— Але подумав.

Ми подивилися одне одному в очі.
Хвилину — довгу, як ніч.

— Я не ревную, — сказав я.
— Добре, — кинула вона. — То й не треба.

Але ті два слова — «не треба» — прозвучали так, ніби за ними стояло:
"Бо я втомилась."

Пізніше, вже за вечерею, вона сказала:

— До речі, клята котушка на роботі не працює. А він… той новий… допоміг мені донести документи. Бо я ледь несла.

Вона сказала це просто.
Без кокетства.
Без натяку.

Але всередині мене щось зрушилося.

— Чого ти його попросила? — ледь не огризнувся я.

— Бо я несла. А він просто… йшов повз. Побачив. І допоміг.

— Угу.

— Денисе…
— Нормально.

— Ти дуєшся?
— Ні.

— Брехун, — сказала вона ніжно, але сумно. — Я ж бачу.

Я відвів погляд.

— Я просто не люблю, коли якісь хлопці крутяться біля моєї жінки.

— Він не крутився.
— Він сміявся з тобою.

— Сміх — це не зрада.

— А інколи — початок всього, — сказав я так тихо, що сам ледь почув.

Вона поставила ложку.
Подивилася на мене довго, глибоко, уважно:

— Денисе… я нікуди не дінусь.
Але ти… не дави мене ревнощами. Я від них гнитиму.
Ти ж знаєш мене.

Я не знайшов, що відповісти.

Бо знав.
І бачив.
І відчував.

І від цієї правди було страшно, як у дитинстві, коли залишається світло тільки в коридорі.

Тієї ночі, коли вона вже заснула, я довго дивився на її плечі, які піднімалися й опускалися в ритмі рівного дихання.

Здавалося б — все спокійно.

Але мені здавалося, що поряд зі мною лежить не просто моя Оксана.
А жінка, до якої хтось інший… мимохіть, ненавмисне…
вже почав тягнути ниточку уваги.

Не рве.
Не краде.
А просто… тягне.

І не він у цьому винен.

Тріщина між нами давала йому простір.

І я знав:
все тільки починається.

Частина 8. Тягар тіней

Наступні тижні пройшли, як по льоду: кожен крок — обережний, очікувальний. Новий на роботі справді виявився тихим хлопцем — зібраний, чемний, з очима, у яких не було нічого зайвого. Він ніби не помічав мене зовсім — або вміло робив вигляд, що не помічає. Мені це не допомагало. Кожна його усмішка до Оксани вставала між нами, мов паперова стіна; неміцна, але на її місці вже не те повітря.

Було кілька дрібниць, які б у мирному часі не мали б значення. Він допоміг їй з важкою коробкою — вона подякувала, його рука підібрала її волосся, коли вони збиралися разом щось підписувати. Я бачив це як серію маленьких натяків, які в сумі складали картину, що мене лякала. А потім якась частина мене, така дитяча й уперта, почала самостійно перетворювати факти на тіні.

Одного вечора я повернувся додому раніше — на роботі затримали кілька клієнтів, та я вирішив, що треба просто прийти. Двері були відчинені. В кімнаті — світло. На столі — дві чашки чаю. А на підвіконні — нова квіточка в пластиковому горщику, яку Оксана, сміючись, принесла з роботи, мов трофей.

— Ти вдома раніше, — сказала вона, коли почула кроки.

— Так, — відповів я сухо.

Вона кинула на мене погляд, та в її очах не було провини — лише легка здивованість. І тоді я зрозумів, що саме це й дратує найбільше: я боюся втратити не через її вчинки, а через свою невпевненість. Це було гірше, ніж самі факти — бо правда виявилась простішою, ніж мої страхи.

— Денисе, — сказала вона тихо, — сьогодні було багато роботи. Він допоміг донести одну коробку. Все.

Я хотів сказати: «Я бачив». Але замість того пробурмотів: «Добре».

Вечір пройшов у рові домовленостей і коротких фраз. Ми дивилися один на одного, ніби на предмети інтер’єру, знайомі, але чужі. Я розумів, що роблю уроки ревнощів по старому підручнику — звинувачувати, підштовхувати, контролювати. Розумів, але не міг зупинитися.

Частина 9. Коли слово важить більше за руку

Одного дня на роботі новий зателефонував і попросив позичити інструмент. Я, попри все, віддав — не з почуття доброти, а, можливо, з потреби перевірити, хто він є на справі. Коли він прийшов, ми стояли поруч біля верстата. Він привітався просто, по-людськи, і я побачив, що в його очах немає хижацької жадоби. Було навпаки — якась повага до праці, до рук, які вміють змайструвати.

— Дякую, — сказав він тихо, повертаючи мені інструмент. — Я чув, ти тут профі.

Ці прості слова якось розгладили гостроту. І я раптом усвідомив, що входжу в ту пастку, де люди відчуваються загрозою лише тому, що привертають увагу моєї жінки. Це гірка правда: небезпека зовсім не в інших — вона в мені.

Я повернувся додому зі змішаним почуттям: і полегшенням, і соромом. Але замість розмови я знову вибрав мовчання. Мовчання — зручний щит, але водночас і прорив для тріщини.

Того вечора Оксана принесла свій робочий зошит і почала показувати мені якісь записи. Вона намагалася розповісти мені про нові ідеї, про майбутній проєкт на роботі, і її очі світилися. Я дивився на них і бачив, як легко може загорітися інтерес. І раптом у мені виникла ревнива думка: «якщо вона загориться для когось іншого — що тоді?»

— Денисе, — прошепотіла вона, не в силах більше мовчати, — ти раптом став інший. Ти наче загубився десь посеред дороги.

Я мовчав. І тоді вона сказала просте речення, яке важило більше за будь-які влучні слова тещі:

— Я з тобою. Але інколи мені здається, що ти хочеш мене зберегти, а не любити.

Це підкосило мене. Я зрозумів, що ревнощі — це не захист, це лещата. Вони не тримають, а стискають. Я відчув, як у грудях щось тепле, але крихке, почало ламатися від тих лещат.

— Я не хочу тебе втратити, — прошепотів я, і цього разу мої слова були чесними, без масок.

— Я знаю, — відповіла вона, руку поклавши на мою. — Але не тримай мене міцніше, ніж я того хочу.

Ми дивилися один на одного довго. За вікном — ніч злегка підморгувала ліхтарями. У кімнаті — дві людини, що стояли на межі: або знову спрацюють на збереження, або впустять повітря і дізнаються, чи витримає їхнє кохання.

Я знав, що наступний крок — важливіший за всі інші. І цей крок не вимагав кулаків чи слів, а простого, твердого рішення: довіряти чи зруйнувати.
Я вибрав дихати. І сказав:

— Допоможи мені, будь ласка. Скажи, коли я помиляюсь.

Вона усміхнулася тихо-пробачливо, і в цій усмішці було щось наче відлига — маленька, але зігріваюча. Ми взялися за руки. І того вечора, попри тріщини, ми заснули поруч — не як чужі, а як люди, які ще не вирішили, ким зостануться.