Душ. Або революція

Розділ 7. Душ. Або революція

На третій день стало очевидно: душ — це не просто побутова опція, а інструмент виживання. Це гра на виліт. Олімпійська дисципліна з елементами драми, дипломатії та легкого божевілля.Вранці, коли спека тільки починала точити ножі, а пахви лише готувались розквітнути всім розмаїттям південних ароматів, ми з Петровичем стояли біля стіни ангара й вираховували, як справжні інтенданти виживання: людей — двадцять шість, ліжок — двадцять з половиною (одне — напівгниле), душових — одна. Та й ту назвати душем міг би лише поет-самогубець: труба, що стирчала зі стіни, кран кольору окисленого цинку, і клаптик занавіски відтінку «минуле життя». Вода, як на зло, текла — крижана, чесна, безжальна, мов сповідь перед розстрілом.— Якщо сьогодні не помиюсь, — сказав я, — просто перейменую себе на «Душа, якій не дісталось душа».Петрович мовчки жував хліб, вдивляючись у бік, де трактори сонно виблискували фарами. Вони все бачили. Вони все знали.Черга вибудувалась сама по собі. Як до храму. Мовчазна, зосереджена, майже релігійна. Кожен вірив, що саме він стане обраним — потрапить під струмінь крижаного прощення.— Я тільки ноги помити! — несміливо вигукнув хлопець у спортивних штанях.— Ми тут усі — ноги! — долинуло з тіні. Можливо, то сам трактор прошепотів.Минала третя година очікування. Люди втрачали віру і відчуття часу. Хтось уже приніс табуретку — як у радянській черзі за ковбасою. Женя з Тамарою принесли пластикову миску, як прапор здорового глузду, і почали вмиватися в кутку з тією ж гідністю, з якою римлянки приймали ванну в обложеному Карфагені.— Це що за байпас? — здивувався Петрович.— Це жіноча кмітливість, — зітхнув я. — А ми все про душ…Під вечір пристрасті закипіли. Один у рушнику намагався проскочити «лише на хвилинку», інший тримав оборону з капцем напереваги. Виникло щось середнє між сходняком на спільній кухні та революцією на борту піратського судна.— Записуємось, — запропонувала Женя. — Хто за? Підійміть рушник.— А хто в нас головний? — спитав новачок.— Головний у нас — Вісенте. А в душі — анархія.Я знайшов шматок картону і фломастером вивів:ГРАФІК ДУША (не плутати з графіком життя):• Женя• Тамара• Петрович (через поважну бороду)• Я (якщо не здохну раніше)Трактор, здається, мигнув фарами. Підтвердив. Душ почав працювати за розкладом. Навіть пісню склали:«Ой, душ наш, душ, помий сорок душ…»Коли я, нарешті, зайшов у це мокре іспанське лоно, то відчув: я знову людина. Пил, відчай, піт, чужі дотики та всі ці «¡Vamos!» змило, як погану ідею. Імпортна вода виявилася приємнішою за рідну. Вона не просто мила — вона відпускала гріхи.Я вийшов, мов заново народжений. Пах мийним засобом, ілюзіями й надією. Вісенте пройшов повз, глянув, усміхнувся. Як старшина в радянській учебці, він усе розумів. Він знав: душ — це не про гігієну. Це про повернення до себе.— Петрович, вода кличе! — бадьоро скомандував я. Але Петрович, згорнувши ковдру під голову, вже спав. І уві сні тихо прошепотів:— Мій хід — завтра.За складом наш ангар нагадував з’їзд ООН. Тут були представники з різних країн, з різними акцентами і покинутими дипломами: математики, військові, філологи, кухарі й навіть один філософ.З’явився він, як усе справжнє, — несподівано. Не з неба, не з автобуса. Просто зайшов. Ніби завжди тут і жив — у пилюці й винограді.На ньому був светр кольору «осінь у Ризі», штани кольору «економ-клас» і черевики, що промовляли: «пройшов чимало, але шнурки не здав». За спиною — рюкзак, мов бібліотека у вигнанні.— Добрий вечір, — сказав він м’яким прибалтійським акцентом. — Я Харальдіс. Родом з Лієпаї.Поставив рюкзак, сів біля стіни і додав:— Філософ. Тимчасово збираю виноград.Петрович підняв брову і розплющив одне око. Я забув, куди йшов. Просто стояв і дивився.— Виноград — це теж мислення, — провадив Харальдіс. — Тільки руками. Роздуми з гілкою в руці.Ми перезирнулись і всміхнулись. І раптом стало трохи легше.— А спину воно теж розвиває? — запитав хтось із нижньої койки.— Все, що болить, наближає до істини, — відповів він, витягуючи з рюкзака пошарпаний томик. — У Шестова про це добре сказано:«Робота — це спасіння лише тоді, коли людина знає, заради чого працює. Інакше — це каторга, добровільно прийнята в обмін на забуття».— Лев Шестов— У нас тут Шестов — це фургон, — буркнув Петрович. — Шостий день у ньому трясе.Харальдіс усміхнувся. Повільно. Він усе робив повільно. Наче доводив: поспіх — це просто форма розпачу.Женя присіла поруч, тримаючи миску з виноградом і хлібом. Дивилась на нього, як на дику пташку, що випадково залетіла в ангар.— А навіщо вам усе це? — спитала вона, кивнувши на рюкзак. — Філософія — це гарно, але до чого тут виноград?Харальдіс розглядав свої долоні, ніби там була мапа Європи, а між лініями життя ховався сенс.— Знаєте, пані, філософія — наука потужна. Вона здатна в трьох фразах розібрати ціле життя. Але, на жаль, мало кому потрібна у повсякденності. А філософи… філософи теж хочуть їсти. Як і всі — під сонцем.Він усміхнувся. Так, ніби щойно пив чай із Діогеном і ділив подушку з бідністю.— То ви — філософ винограду? — не стрималась Женя.— А чому б і ні? — розсміявся він. — Виноград — це розмисли, тільки в тіні лози. Був зелений — став синій, потім — вино, потім — пісня, потім — забуття. Цикл буття. Гегель би схвалив.Він дістав із рюкзака старий бляшаний чайник, налив туди воду, запалив плитку. Варив чай з м’яти, звіробою і трохи пам’яті.— Це чай з південного боку самотності, — сказав він.Ми пили. Слухали. Про Шестова. Про Екклезіаста. Про людину, яка хотіла стати мостом між небом і землею, а стала філософом в ангарі.Навіть трактори затихли. Або слухали. У них же теж фари — як очі. Може, в них відбивається більше, ніж ми думаємо?— А що далі? — запитав я.— Далі — збір винограду. І збір себе. По шматочках. У цьому ми з тобою — колеги.І тоді я зрозумів: в ангарі з’явився хтось, хто вміє говорити про біль — без ниття. І про сенс — без пафосу.