Міжнародний конфлікт

Розділ 13. Міжнародний конфлікт

Чутки про наш курорт розліталися не днями, а годинами. І от одного дня в дірі паркану з’явилися нові голови. Вони обережно виглядали на нашу «дачу» й щось тараторили незрозумілою мовою. Ми сиділи біля вогнища, як господарі становища, і розглядали їх у відповідь. Сиплий, примружившись, прошипів:— Туристи, мабуть. Зараз екскурсію замовлять.— Або конкуренти, — поправив Бахабаха. — Теж табором приперлися, хочуть ділити квадратні метри.Голови між собою щось обговорили, й у проріз протиснулися двоє: один — у кепці «Real Madrid», другий — із гітарою на плечі. Слідом пролізла дівчина з рюкзаком, увішаним брелками.— Опа, хіпі, — упізнав їх Людоїд і засяяв. — Зараз почнеться «мир, дружба, жвачка».Незнайомці тараторили швидко, сумішшю французької й італійської. З усього я вловив тільки слово «camping». Монгол радісно закивав і жестами показав на брезентовий намет і матраци, наче демонстрував п’ятизірковий готель. Гості пожвавішали, дістали з наплічників пляшку дешевого вина і пару багетів. Одразу стало ясно: прийшли з миром.За десять хвилин ми вже сиділи за спільним столом біля вогню. Сиплий, розламавши багет, урочисто проголосив:— Ну все, пацани, тепер наш курорт — міжнародний. Можна вивіску ліпити:Hostal La Dura Vida.Монгол серйозно кивнув:— Дуже хароший бізнес.Пообідавши й познайомившись ближче, Баха повів новобранців углиб нашої території. Відміряв кроками ділянку й урочисто заявив:— Ось ваша земля під забудову.Сказав так, наче вручав ключі від квартири в новому ЖК.Потім, на подив усім, Баха перетворився на віртуоза сурдоперекладу. На пальцях, жестикулюючи як диригент, він пояснив правила нашого «міжнародного курорту». Чистота і порядок — передусім. Далі він якимось дивом показав на пальцях чи не весь Старий Заповіт. Кожен помах руки означав нову заповідь: «Не вкради», «Не чужолож», «Не сотвори собі кумира». За порушення, мовляв, пільги знімаються, а винний буде вигнаний із нашого райського саду через ту саму діру в паркані.Парадокс був у тому, що всі все зрозуміли. Французи кивали, італієць приклав руку до серця, а дівчина навіть дістала блокнот і щось занотувала — мабуть, прийняла виступ Бахи за лекцію з філософії.Монгол, задоволений, плеснув у долоні:— Дуже хароший закон. Тепер порядок.Наступного дня двоє засмаглих африканців притягли до діри два величезних фанерних ящики. На перший погляд — труни, тільки для велетнів. Але, як виявилося, кришки в них відкривалися, а всередині вміщалися справжні матраци. Переговори тривали довго: руками, ногами, уривками слів. Баха, як досвідчений дипломат, виділив їм землю під забудову. Та хлопці категорично замотали головами: будувати не будемо. Пояснили, що в ящиках спати зручніше і тепліше, ніж у наметах.Тут і виникла проблема. Наш «рай» мав лише одні двері — діру в паркані. А їхні ящики крізь неї ніяк не пролазили. Паркан же стояв високий, як мур тюрми. Після короткої наради постановили: африканців селимо просто за межами паркану. Вийшла своєрідна «лежача охорона» нашого курорту. Виглядало так, ніби Бахабаха заснував філію Букінгемського палацу з власною гвардією — тільки замість ведмежих шапок у них фанерні «трунці».Монгол хмикнув і підсумував:— Дуже хароша охорона. Ніхто не пройде — всі думатимуть, що це кладовище.— Ага, — засміявся Сиплий, запихаючи в рот окорочок і косо зиркаючи на гітариста з новачків. — Смажені окорочка є, пісні під гітару є… Не вистачає тільки циган із ведмедем і балалайки. Тоді вже зовсім ярмарок вийде.Француз-барда не зрозумів слів, та відчув інтонацію і заграв щось веселе, схоже на весільний марш. Монгол від щастя плескав у долоні, а Людоїд уже намагався відбивати ритм порожньою каністрою.— От побачите, — пророчо сказав Баха, — завтра сюди прийде половина парку. Курорт росте, як на дріжджах. Скоро в нас буде свій РАЦС, свій супермаркет і власний Інтерпол.— І ведмідь, — додав Сиплий з набитим ротом. — Тільки без балалайки. Балалайку я терпіти не можу.Усі розреготалися, а гітара задзвеніла ще голосніше. І в ту мить справді здавалося, що наш «курорт» — вже давно не табір бродяг, а міжнародний фестиваль просто неба.Щоранку ми ходили на станцію з надією знайти бодай якусь роботу. Обличчя там уже стали знайомими. Вранці станція нагадувала ринок надій. Один дядько махав аркушем із написом «Habitación» і кричав так, наче в нього не кімната, а тризірковий готель. Поруч бабця з торбою виглядала квартирантів, шепотіла кожному зустрічному: «Тільки без собак і без музики».Ми слухали ті перемови й розуміли: все впирається в гроші, яких у нас було стільки ж, скільки квитків у кіно на Місяць. Сиплий філософськи зауважив:— В одних робота без грошей, в інших — гроші без роботи. А в нас — ні того, ні іншого. Зате свобода.Бахабаха кивнув:— І курорт.Навколо снували розмови: хтось збирався їхати на апельсинові плантації, хтось мріяв потрапити на будову, а хтось уже третій місяць шукав будь-яку роботу і жив на бутербродах із майонезом. Іноді з’являлися «агенти» — мутні типи, що обіцяли золоті гори. За дрібний «вступний внесок» вони ладні були влаштувати тебе хоч президентом. Монгол навіть раз ледь не підписався, поки ми його не зупинили.— А що? — виправдовувався він. — Президент — дуже хароша робота. Багато їжі і телевізор.Ми сміялися, але всередині було кислувато. В кожного в очах сиділа надія: може, сьогодні пощастить. Та цей день приніс нам замість роботи ще двох постояльців.У плани ущільнювати й без того переповнений кемпінг це, звісно, не входило, але хлопці виявилися щедрими: проставилися так, що до вечора ми вже майже з піснями крокували на базу.— Ось наш курорт, за цим парканом, — гордо сказав Монгол. — А вхід он там, за рогом.Не дослухавши до кінця, підпитий Жека раптом розбігся і шугонув просто на фанерний ящик, щоб відштовхнутися й перелізти через паркан. Тільки біда: кришка ящика з тріском проламалася.Пролунав душероздираючий вереск. Кричав сонний африканець, що спав у своєму фанерному «гробику». Але перекрив його Жека — з переляку заорав так, що в усіх дибки стали волосся. Протверезів миттєво. Невідома сила — чи то алкоголь, чи паніка — метнула його на верхівку паркану. Звідти він, тремтячи, спостерігав, як унизу в ящику щось чорне, зле й дуже живе лаялося незрозумілою мовою і намагалося вибратися назовні.— Мамочкі… це що, зомбі? — пробурмотів Жека, хрестячись і ікаючи.А Сиплий, захлинаючись сміхом, тільки прохрипів:— От і приїхали… Цирк із кіньми й хором в одному флаконі!«Це війна», — майнуло в мене в голові. Картина була ясна: вночі нас закидають списами і засмажать на вогнищі. Та тут Людоїд спрацював як справжній міністр закордонних справ. Він метнувся до нашого складу і прибіг із оберемком пачок чипсів, сосисок і всього, що трапилося під руку. Міжнародний конфлікт урегулювали за лічені хвилини.Переляканий африканець сидів на траві, їв чипси й плакав — чи то від пережитого страху, чи від того, що тепер спати ніде. Ми швидко притягли піддони та інструменти. Ящик відновили — і став навіть надійнішим, ніж був, — наче Жека перевіряв його на міцність. Ми вибачилися як могли, виплатили неустойку продуктами й поклялися, що надалі стрибатимемо тільки в спеціально відведених місцях.Лишалося одне: зняти самого Жеку з паркану. Він увесь цей час висів там, чіпляючись за бетон, і з жахом спостерігав за тим, що відбувалося внизу. Очі в нього були круглі, як у сови, а рот розтулений так, ніби він збирався співати гімн Радянського Союзу.— Зніміть мене, гади! — нарешті прогуркотів він. — Я ж уже тверезий!Монгол, усміхаючись, приставив йому драбину:— Дуже хароший досвід. Тепер ти теж охорона.За вечерею біля вогнища Сиплий не втримався і знову підняв тему дисципліни. Дістав наш «таборовий кодекс» — зошит у клітинку — і, зачитавши пару пунктів, додав від себе:— Тут, хлопці, всі живуть. І в ящиках, і навіть у траві — брати наші менші. Тож по-маленькому — не під паркан, а он туди, в туалет.— А в траві хто? — злякано спитав Максим.— Гномики, — упевнено видав Людоїд. — І боронь Боже комусь намочити їм шапочку. Тут усім буде кранти. Вони хоч і маленькі, та люті.Монгол кивнув і додав своїм філософським басом:— Як міліціонер у Швейцарії.На мить повисла тиша. Всі перезирнулися і мимоволі вперлися поглядами в темряву під парканом, наче справді чекали там побачити крихітних охоронців у ковпаках. А потім уся компанія разом вибухнула реготом. Сміх був такий, що навіть африканці зі своїх фанерних «гротів» виглянули й усміхнулися. До сліз.Дні й тижні котилися, мов перекотиполе, — в нескінченних пошуках роботи й насущного хліба. Веселощі в кемпінгу лише маскували порожнечу: вони не могли замінити тепло домашнього вогнища. Ми то тинялися станцією, то заглядали в супермаркет, а вночі, мов тіні, шукали прострочені продукти. Сміялися, піджартовували одне з одного, аби не з’їхати з глузду. Але за тією показною легкістю кожен ховав свою тугу — за домом, за родиною, за простим відчуттям, що десь на тебе чекають.Нарешті прийшов і мій день. Він нічим не відрізнявся від інших, та на станції, в парку, до мене підійшла жінка й сказала, що її роботодавець шукає мебляра — збирати шафи-купе в новобудовах на півдні Іспанії, просто біля моря. Я, не роздумуючи, відповів, що все життя тільки цим і займався. Головне — бажання і перший крок, далі все складеться.— Ну от, — пробурчав Людоїд, — усі розбігаємося. А на господарстві хто залишиться? Кемпінг сам себе не сторожить. Порядок же потрібен, а то без нас тут усе в труху.— Хто без нас пропаде? — прищурився Сиплий.— Та хоч би гномики, — хмикнув Людоїд, — що в траві живуть. Їм теж охорона потрібна.— Ага, — піддакнув Монгол, — ще феї образяться, що сміття не винесли.Компанія засміялася, і на мить стало легше.— Ти ж механік? — здивувався Монгол.— Та я не тільки механік, — усміхнувся я. — За нагоди й хірургом стану. Мені б у колектив, до людей, на роботу.Вони мовчки проводжали мене поглядами. Було шкода розлучатися, але залишатися там навіки теж не можна. У мене була мета. Автомобіль знову ніс мене в невідомість, та серце гріли надія й передчуття нового життя.