Розділ 11. Людоїд

Я знову вийшов на площу Аточа — ніби з тієї самої миті не змінилося геть нічого. Ті самі пальми, витягнуті стрункими вартовими, стерегли вхід до міста, куди мене ніхто не кликав. Ті самі таксі з однаковими, наче під копірку, обличчями водіїв. Та сама метушня довкола вокзалу, де кожен квапився до свого життя, а я — у невідомість. Лише всередині все гуло інакше: важка голова, серце калатає, а в кишені — останні купюри, що танули швидше, ніж вода на сонці. — ¿Habitación? — спитав я в першого-ліпшого вуличного торговця, що продавав дешеві парасольки і пластмасових биків з лампочками замість очей. Він навіть не глянув у мій бік, знизав плечима, наче чув це вже тисячу разів: — Busca en Lavapiés. Allí siempre hay algo barato… Слово Lavapiés зависло в повітрі, як запах дешевої кухні. Воно звучало двозначно — і як обіцянка, і як загроза. Район емігрантів, дешевих кімнат, спільних кухонь, де каструлі киплять разом із чужими долями. Запах прянощів там змішаний із каналізацією, а дитячий вереск змагається з верещанням телевізорів. Я побрів далі, запитуючи то в двірника, то в офіціантки в кав’ярні, то в якогось студента з наплічником. Відповіді були різні, але всі показували в один бік — туди, де місто ставало тіснішим, гучнішим і грубішим. Дорогою мою увагу привернув чоловік із пляшкою дешевого вина в картонній коробці. Він сидів просто на тротуарі, тримаючи коробку обома руками, мов останній якір. Нігті — чорні, занедбані, погляд — мутний, з-під повік сочилася безнадія. Коли він роздер картон, вино заграло на сонці прозорими відблисками — воно нагадало мені рідне «Аліготе». Я зупинився. На мить здалося, що цей чоловік — моє віддзеркалення, тільки на крок далі дорогою вниз. І від цієї думки стало зимно, ніби поруч ішов мій власний примарний двійник і показував майбутнє, якщо я оступлюся. Я поправив сумку на плечі й пішов уперед. Треба було знайти кімнату. Потрібен був куток, де можна перечекати шторм — хоча б ніч, хоча б тиждень. — ¿Habitación? — спитав я хлопця, що натирав лобове скло припаркованого «Опеля». — Для тебе? — він примружився, окинув мене поглядом із голови до п’ят і всміхнувся. — Якщо не боїшся тарганів розміром із капець — то в Лавап’єсі. — Тарганів не боюся, — буркнув я. — Я в лісі виріс. Хлопець засміявся, махнув рукою на південні вулиці й повернувся до ганчірки, наче йому давно відомо все про таких, як я. На розі мене зупинив сутулий чоловік із цигаркою, від якого тхнуло дешевим тютюном і чимось металевим. — Habitación quieres? — прошепотів він напівголосом, ніби пропонував кокаїн. — Ага. Тільки щоб без тарганів. — З тарганами дешевше, — чоловік осміхнувся. — Але не переймайся. Вони тут як сусіди: вночі бігають, зате за оренду не платять. Я зітхнув. Здавалося, місто саме випробовує мене на міцність, а кімнати в Лавап’єсі — це не житло, а перші двері до лабіринту, де доведеться шукати себе наново. Інтрига лише починалася. Трикімнатна крихітна квартира зустріла мене стійким духом тютюнового диму й супу харчо. Важко було збагнути, звідки саме тягне: то чи з кухні, то чи просто зі стін, які, либонь, увібрали в себе все — запахи, лайку, надії, прокльони й навіть чужі сни. Дім звели, здається, ще за часів Дон Кіхота. І на пам’ять про шляхетного ідальго ремонт тут, схоже, ніколи й не робили. Потьмянілі стіни, щербаті розетки й похилені дерев’яні вікна дихали минулим століттям і водночас наганяли страх перед невідомим майбутнім. У вітальні, переобладнаній під «гуртожиток», стояли три розкладачки й матрац на підлозі. В іншій кімнаті — чотири залізні ліжка, з яких два хиталися так, що скрипіли при кожному русі, мов скрипаль бере гами. У третій квартирній комірці мешкало ще четверо. Якщо це можна було назвати життям. Швидше — тюремне утримання без замків і охорони, зате й без макаронів на обід — як сказав би Василь Алі-Бабаївич, тут «жерти подано, але виключно за власний рахунок». — Хата потрібна? — хрипко спитав хазяїн, мружачись крізь дим. Літ п’ятдесят, вуса стилю «забув поголитися» і футболка, що знала більше життів, ніж я. — Ага, — озирнувся я. — Тільки у вас, здається, не квартира, а філія термітника. Хазяїн посміхнувся, ніби сприйняв це як комплімент: — Тут усі свої. Ніхто не скаржиться. — А як скаржаться? — Тоді йдуть. Швидко, — сказав він із такою інтонацією, ніби кількох «скаржників» стіни вже встигли поглинути. — Тобі щастить. Один дядько у відрядженні буде майже місяць, отже у твоєму розпорядженні — ціле ліжко. А там побачимо. З глибини квартири вийшов парубок у спортивних штанях і босоніж. — Ей, jefe, папір закінчився. — Для листів чи для іншого? — не повертаючи голови, уточнив хазяїн. — Для іншого, — фиркнув хлопець і зник назад. Я впіймав себе на бажанні і сміятися, і плюватися водночас. Квартира жила власним життям, як корабель-привид: гуркотіла, пахла, лаялася, але не тонула. І саме в цьому пеклі — повному запаху смаженої цибулі, тютюнового диму і безкінечного скрипу ліжок — належало починати нову кар’єру. — О-о, новенький, — протяг мешканець із вовчою усмішкою. На голому торсі блищали наколки, з рота стирчала цигарка. Він чи то усміхався мені, чи просто демонстрував відсутність зубів — було неясно. Два вцілілі ікла виглядали так, ніби їх зберіг не стоматолог, а інстинкт самозбереження. — Куди його? — недбало кинув він хазяїнові. — До Людоїда, — пробурмотів той, і в мене враз пересохло в горлі. Мене завели до гардеробної. Два залізні ліжка, дві шафи вздовж стін і вузький прохід між ними. Вікон — жодного, одна-єдина двері, що, здавалося, лише впускають — та не випускають. На ліжку сидів кремезний азіат, похитувався вперед-назад і дивився в одну точку. Хазяїн клацнув вимикачем. — Ось твоє місце. Чистоту тримай, порядку дотримуйся. Головне — не сваріться, — сказав він з посмішкою і зник. Я присів. Погляд мого сусіда ожив. Він простягнув руку: — Монгол. — Микола, — відповів я. — Приємно познайомитися. — А мені-то як приємно, — скривився він у посмішці. — Розслабся, нікого я не їм. Вони все брешуть. Я лише вухо відкусив одному пі**ру зі Шанхая. «Екстрахеро» обізвав. От і прилипло — «Людоїд». Говорив він спокійно, наче обговорював учорашню вечерю. — Слухай, Коля, звідси валити треба. Ти не такий. Пропадеш. Шукай іншу хату. Кажу без зла: очі в тебе добрі, і десять класів на лобі написано, як у Шарапова. — А що ввечері? — спитав я. — Увечері прийде Бахабаха. Будуть бухати на кухні. Тебе покличуть. Шануй колектив: випий, закури, але нічого не обіцяй. Паспорт не віддавай, скажи — в камері зберігання. На роботу не наймайся, скажи — вже працюєш. А зранку шукай хату. Ми лягли кожен на своє ліжко й устромили погляди в стелю. — Чому «Монгол»? У тебе ж є ім’я? — Мабуть, є, — відповів по паузі. — Та кому воно треба. — А хто такий Бахабаха? Монгол хмикнув: — Працював у зоопарку шнирьом. Гієни його ледь не зжерли. Він на пальму видерся, та злізти не зміг. Півдня волав: «¡Baja! ¡Baja!» — це значить «вниз, спустіть мене». От і прозвали. Справжнє ім’я складне — чи то Ніконор, чи то Нікодим. А «Бахабаха» — простіше. Я уявив здоровила, що верещить на пальмі, і вперше за цей день хотів розсміятися. Але в темряві гардеробної сміх застряг у горлі. Завтра зранку Федя влаштує мене зварювальником. Я вже бачив те «світле майбутнє»: ранкові пробіжки в кросівках із плеєром у вухах, гарячий душ і кава з білої горнятка. Я навіть на мить повірив у це кіно про нового себе. Але запах тютюнового попелу й чужих немитих шкарпеток миттю повернув до реальності. У кутку похитувався Монгол, ніби гіпнотизуючи темряву. За стіною сиплий голос реготав, розповідаючи анекдот про поліцію й проститутку. Десь гриміла каструля — видно, Бахабаха вже розминався до нічних посиденьок. «Ніч, Колю. Лише ніч. Ранок — і ти інша людина», — повторював я, поки очі звикали до пітьми і здавалося, що з шафи на мене хтось дивиться. Але в цій компанії — привид із шафи й Монгол-людоїд — я чомусь почувався цілком безпечно. Майже як удома. То чи від співчуття. То чи від утоми.