Розділ 12. Безпритульники

Розділ 12. Безпритульники

Прокинувся від дивного шарудіння за дверима. Монгола вже не було — він, як завжди, пішов у свої монгольські справи, про які ніхто нічого не знав. Іноді здавалося, що він живе паралельним життям, де всі ходять степом і пасуть коней, а сюди заходить лише переночувати.Гардеробна, в якій я мешкав, нагадувала підводний човен: вікон немає, повітря важке, густе, ніби його не міняли ще з часів динозаврів. Запахи зі спільних шаф змішалися в такий коктейль, що він би убив нюх навіть досвідченому саперу. Я підвівся і рушив до туалету. Та, як водиться, двері виявилися зачинені. За ними хтось гучно вовтузився — чекати доведеться. Вирішив бодай води сьорбнути на кухні, але й там усе виявилося непросто.На кухні чергував Бахабаха. Виглядав так, наче всю ніч готувався до судового процесу і саме зараз почав допит із пристрастю.— Хто знову жер уночі? — рикнув він. — Хто залишив цю гору брудного посуду? Скільки це триватиме?Я щиро зізнався:— З учорашнього ранку й макової росинки в роті не було.Ми з Людоїдом спали так міцно, що навіть якби поруч пройшов парад слов’янської кухні з баянами та борщем, ми б не помітили.Бахабаха примружився, глянув на мене, потім у мийку, потім знову на мене. Здавалося, він намагається вирахувати, як я міг непомітно з’їсти каструлю борщу уві сні.З-за спини почулося сонне шипіння Сиплого:— Розганяти треба цю малину, — прохрипів він крізь хронічний кашель. — Через цих залітних нас скоро по зонах розкидають.— А платити за хату ти сам будеш? — прищурившись крізь цигарковий дим, озвався Бахабаха. — Тут однієї електрики на мою зарплату, я вже мовчу про воду. П’ють, як коні після вівса. На помитися не лишається!— Ладно, мені на роботу, — сказав я і спробував вислизнути з кухні.Але Бахабаха несподівано прицілився питанням:— Ти часом не зварником улаштувався?Я здивовано кивнув:— Так, зварником.— А бригадира зварників не Федем випадком звуть?— Федя, — ще більше здивувався я.Після цього кухня вибухнула сміхом. Навіть ті, хто ще спав у кімнатах, загоготали крізь сон.— Не квапся, братан, — урочисто прошипів Сиплий. — Твій «начальник» спить поверхом вище. Учора Маня його чимось тяжким приклала — поповз напівсвідомий. Він тебе точно забув. Він ніякий не зварник, казкар він. Новеньких шукає, щоб бухнути. Нас так само «влаштовував» років п’ять тому.— Пакет вина — от скільки треба змученому Іспанією аватарові, — додав він. — Присядь, поговоримо, чаю бахнемо. Ти джес тянеш? — прищурився Сиплий.Я в голові перебрав усі варіанти, що за звір той «джес», поки він не вистрілив новим:— А тархета в тебе є?— Самогонку тягнув, пиво-вино на свята, джес — не пробував, — відповів я, остаточно заплутавшись.Хата знову розірвалася на сміх.— То в тебе ні документів, ні досвіду, а ти вже зрання на роботу? — хмикали вони. — Ми тут роками живемо, з паперами роботу не знайдемо, а ти — з кондачка? Тебе кинули, брат. Тут і без тебе своїх безробітних — хоч греблю гати.— Не лякай хлопця, — проричав Бахабаха, вищирившись по-вовчому. — Іди, куди намірився. Ласкаво просимо до Іспанії, добродію. Усі шляхи ведуть на Аточу. Зустрінеш Федю — вина йому не купуй. Сюди неси. Помізкуємо, що з тобою робити. Без діла не залишишся, парубче. Дивлюсь, ти нібито серйозний.Вийшовши на двір, я зітхнув на повні груди і раптом зрозумів, що життя все одно прекрасне — попри її сюрпризи та труднощі. Такого синього неба я не бачив ніколи: його було багато, воно лилося згори, просіюючись крізь пальмове віття й між висотками. Здавалося, цього неба вистачить на всіх — ще й із лишком. Сонце висіло прямо над головою і гріло, як кіловатна лампа в інкубаторі. Сухий теплий вітер лагідно торкався обличчя, а з найближчого бару тягнуло кавою і свіжим хлібом.«Та це ж ідея — купити хоч хліба», — подумав я. І одразу згадалися домашні квадратні «цеглини» — ще гарячі, з хрусткою скоринкою. Хто ж міг не любити теплу скоринку свіжого хліба? В дитинстві я завжди приносив додому п’ять із половиною буханок із шести — та половинка зникала дорогою. Для мене хліб заміняв і «МакДональдз», і «Бургер Кінг» разом узяті.У барі було гучно. Хтось пив каву, хтось — пиво, курили, говорили так голосно, що здавалось: ось-ось спалахне бійка. Але це лише на перший погляд. Насправді то був іспанський темперамент: вони так і говорять — голосно, з руками, ніби на фітнесі.— Мені хліба купити, — невпевнено сказав я рідною мовою.Бар на мить стих. Новий звук явно заінтригував — немов інопланетянин спустився і виголосив привітання. Усі завмерли, чекаючи почути ще щось із галактичного діалекту. Збагнувши, що сморозив дурницю, я швидко додав уже іспанською:— Pan… comida.Офіціант кивнув і зник на кухні.«Ось так, — підбадьорився я, — вже й розуміють! Не такий уже й складний той іспанський».Повернувся офіціант із цілим пакетом довгого білого хліба і з усмішкою простяг мені.— Ні-ні, — замахав я руками, показуючи пальцями, що потрібен один pan, всього один. Та офіціант кивав і приговорював щось на кшталт «sí, sí», мовляв, усе твоє.Я взяв пакет і простяг гроші, але він відмовився — тільки усміхнувся. Згодом я дізнався: хліб купують у супермаркетах або пекарнях. А в барах його роздають безплатно — це вчорашні залишки після сніданків. Наступного дня він уже непридатний, і щоб не викидати, віддають тим, хто попросить. Хліб і вода — задарма. З таким розкладом можна й перезимувати. Принаймні, голодна смерть тут мені не загрожувала.Присівши на лавку в парку, я наминáв імпортний хліб із таким апетитом, що голуби злетілися з усіх боків і, здається, ковтали слину. Довелося ділитися і з ними. Білий хліб смакував їм не менше, ніж мені. Навіть рудий кіт, проходячи повз, не відмовився приділити хвилинку і прилучитися до нашого бенкету. Сів просто посеред зграї голубів так упевнено, ніби сам щойно з ними вилупився. І голуби прийняли його — збирали крихти довкола, геть не боячись.«Ото вона яка, Європа, — подумав я. — Тут коти дружать із голубами. А зебри, мабуть, із крокодилами в шахи грають», — усміхнувся я, відламуючи шматочок і простягаючи котові. Та рудий виявився гурманом: ліниво обнюхав скоринку, глянув нахабно і щось промяукнув іспанською, очевидно з серії: «А м’ясо де?»«Треба ж, ще й замовлення дає, — хмикнув я. — Іди в бар, там м’ясо дають». Кіт ніби зрозумів пораду: підвівся і пішов далі — чи то шукати м’ясо, чи то грітися на сонці.А я, запивши хліб водою з-під крана, подався в бік Аточі. Не тому що мав план, а тому що більше йти було нікуди.На станцію, точніше в її тропічний парк, я потрапив якраз у розпал чергової вистави. Там майже щодня було на що подивитися. Цього разу «розмотували» іноземку — в прямому сенсі. Кмітлива пані вирішила, що нерозумно лишати без уваги таку кількість паперових рушників у громадському туалеті. Піднявши кофточку, вона намотала на талію цілий рулон, а кілька порожніх пляшок із-під «Фанти» наповнила рідким милом.Техперсонал уже давно скаржився: варто поповнити запаси мила й паперу — за годину все зникало. Охорона влаштувала засідку. Результат був комічний: у туалет зайшла струнка дівчина, а вийшла наче на десятому місяці вагітності. Її «розмотували» під об’єктиви камер і бурхливі оплески веселих пасажирів. За рожевими щоками панянки було видно: вона й сама не вірила в те, що відбувається, мов охорона їй це підкинула. Одне ясно: спогади про Мадрид тепер будуть довічні — при кожному візиті до вбиральні, хоч у Жмеринці, хоч у Магадані. Папір і мило, звісно, вилучили «варвари», але дівчину відпустили, записавши паспортні дані. Парк іще довго гудів обговореннями.Повз черепах я пройшов, як повз давніх знайомих. Вони дивилися пильно, наче запам’ятали мене. Їхні чорні очка блищали на сонці, як маленькі вуглинки, і ніби проводжали поглядом співчуття.У натовпі я помітив Федю. Вигляд — не першої свіжості, але обличчя без синців. Видно, тітка Маня била віртуозно: синяків не лишала.— Добридень, — невпевнено мовив я. Хоч мої плани ще зранку зруйнували Сиплий і Баха, я вирішив піддати гру і спитати на всяк випадок. Адже коли знаєш, що тебе дурять, це вже не обман, а розвага.— О-о, привіт, земляче! — пожвавішав Федя. — Ти, мабуть, роботу шукаєш? Уже майже традиційне питання.— Так, шукаю роботу зварника. Хотів би влаштуватися на будову.Федя зиркнув довкола і видав стару платівку:— Був тут один, зварників шукав. Зачекай трохи, як з’явиться — покличу. Тільки далеко не йди.Було смішно і гірко водночас. Я вмостився під пальмами і став чекати чогось, сам не знаючи чого. Телефон «для працевлаштування» відповів одразу, але голос на тому кінці сказав звичне: вакансій поки немає.— Та мені дуже терміново, — спробував пояснити я.— Усім терміново, — відказали. — Люди тут і по року роботу шукають, навіть з документами. А ти такий діловий — усе й одразу.Я йшов вокзальним парком, не знаючи, куди прямую — і це було єдино правильним напрямком. Сонце било в очі так, наче перевіряло мене на міцність. Учорашній хліб у рюкзаку хрускав скоринкою на кожному кроці, ніби нагадував: «Ось і весь твій капітал, братан».На лавці сиділи двоє пенсіонерів і завзято сперечалися. Один розмахував руками так, що я подумав — зараз злетить, другий кивав і без угаву повторював: — ¡Sí, hombre!Ані слова я не розумів, та виглядало так, ніби вони вирішують долю всієї Європи. Я вже хотів пройти мимо, та дід у береті раптом тицьнув у мене пальцем і заволав щось про «trabajo».Я зупинився, безглуздо всміхнувся і випалив перше, що спало на думку:— Sí… pan… comida.Обидва пенсіонери перезирнулися, а потім так зареготали, що голуби з найближчої клумби з переляку знялися в повітря. Видно, я знову вмазав по «мовній фізіономії».Поряд стояв сміттєвоз. Водій висунувся у вікно й спитав, чи не шукаю я роботи. Я пожвавився, ступив ближче. Він довго щось пояснював на прискореній іспанській, я кивав, удаючи, що все розумію. Врешті я на щось погодився, навіть не знаючи — на що саме. Водій задоволено ляснув по дверцятах і поїхав, лишивши мене в повному невіданні: чи то завтра виходити вантажником, чи то він просто побажав «вдалого дня».Я лишився сам, і тільки черепахи з парку дивилися на мене тим самим поглядом: «Ну що, герою, знову тебе розвели?» Я вже збирався задрімати під пальмою, як раптом переді мною матеріалізувався Монгол. Очі в нього були круглі, наче він побачив дракона на вокзальних коліях.— Хату спалили, — видихнув він. — Туди не ходи. Менти всіх пов’язали. То чи крадіжка, чи когось пришили. Коротше, дах з’їхав — жити нам ніде.Сказати, що я здивувався, — нічого не сказати. За кілька днів я вже встиг призвичаїтися до кухонних баталій із Бахабахою і до філософського кашлю Сиплого. А виявилося — весь наш комунальний рай накрився мідним тазом.До вечора почали підтягуватися інші. Спершу Сиплий із пакетом насіння, потім Бахабаха зі своїм вічним: «Ну що, пацани, тепер де бухати будемо?» Людоїд прийшов останнім, у руках тримав недоїдений батон — явне трофейне майно в голубів.— Ну що, — протяг Бахабаха, озираючись, — раз даху більше немає, давайте табір тут розіб’ємо. Парк великий, пальми — як колони, романтика, майже курорт.Сиплий захрип від сміху, виплюнувши лушпиння:— Наметики де братимемо? Чи будемо по черзі в пакет із-під вина залазити?Монгол мовчав, присів на траву й затулив обличчя руками. Я дивився на них і розумів: так, це Європа. Хтось будує собори й палаци, а ми збираємося влаштовувати комуналку під пальмами. І що характерно — гірше не стане. Спати все одно десь треба.— Треба подалі від очей, — сказав Монгол, озираючись. — Далі від людей і ближче до природи. Там менше питань буде.— Так і сидів би на своїй природі, в степах, — прохрипів крізь лушпиння з насмішкою Сиплий. — Якого рожна в Мадрид приперся?— Не приперся, — поправив Монгол, — а був депортований. За власним бажанням.— Ага, — зареготав Бахабаха. — У вас там, у Монголії, нафтовики, типу, портал у Європу знайшли? Свердлили-свердлили — і замість нафти в Мадрид випало?Монгол не усміхнувся. Сів просто на землю, обійняв коліна й заговорив серйозно:— Ні. Я спочатку в Швейцарію поїхав. Там добре. Їжі багато, гори красиві. Тільки менти злі.— Менти злі? — перепитав Людоїд, жуючи багет.— Так, — кивнув Монгол. — Я не злий. А мент злий. У мене документів нема. Вони кажуть: іди в тюрьма. Я пішов. А там дуже добре. Їжі багато, ліжка м’які, телевізор кольоровий. Футбол на майданчику. Все безплатно.— Санаторій, — хмикнув Сиплий. — Треба було залишатися.— Я хотів. Але потім сигарети давали, а я від них кашляти став. Спитали: чому кашляти? Я сказав: «Мальборо я курю». Наступного дня мені «Мальборо» принесли. Безплатно. Дуже хороші люди.— Ага, дбайливі, — засміявся Бахабаха. — Просто мама рідна.— Потім прийшов один, з папкою. Російською каже: «Пора додому». Я сказав: «Добре, але де мій дім?» Вони карту дістали — велику, кольорову. Я дивитися — Іспанія! Багато моря, сонце, навколо красиво. Я пальцем показав: ось тут мій дім. Вони квиток купили, нагодували і сюди відправили. Дуже хороші люди.Після цих слів Монгол гордо замовк, наче поставив крапку. У парку зависла пауза. Навіть голуби перестали клювати й витріщилися на нього.Першим не витримав Сиплий:— Зажди… Тобто тебе зі Швейцарії вигнали в Іспанію, бо ти пальцем у карту тицнув?— Так, — підтвердив Монгол. — Я думав — це жарт. А вони серйозно.Бахабаха розсміявся, схопившись за живіт:— От вона, демократія! У нас би тикнув у карту — максимум у Сизрань відправили. А тут, на тобі, Європа.— А якби ти в Австралію тикнув? — обережно спитав я.— Я хотів, — зізнався Монгол, — але рука здригнулася.Уся компанія повалилася на траву від сміху. Навіть Людоїд подавився багетом. Монгол сидів, як Будда, і вдивлявся вдалечінь.— Але все одно добре, — сказав він. — У Швейцарії тюрма, в Іспанії свобода. Тут тепло. Кури ходять у парку, черепахи дивляться добрими очима. А в степах холодно і вітряно.Сиплий закашлявся так, що лушпиння з кишені висипалося на землю.— Гаразд, філософе, — прохрипів він. — Тільки жити-то де будемо? У парку?— У парку, — серйозно кивнув Монгол. — Тут теж добре. Лавки м’які, смітники поруч, вайфай безплатний. Дуже хороші люди.Подалі від станції, в самій гущавині, ми знайшли закуток, який цілком сходив за базу. Бетонний паркан тягнувся довгою стіною, але в ньому зяяла діра — якраз поряд із покинутою будовою. Крізь дірку легко пролазив навіть Людоїд, а Сиплий узагалі просковзував, як тарган.Усередині виявився справжній рай для бомж-піонерів: бетонні плити, зарослі травою, пара іржавих бочок і купа піддонів.Монгол оглянувся, присвиснув і вдоволено мовив:— Це краще, ніж Швейцарія.Бахабаха одразу ввійшов у роль начальника табору:— Так, хлопці, розподіляємо обов’язки. Я — командир із постачання. Сиплий відповідає за охорону. Людоїд — за харчування. Землячок, — це він глянув на мене, — за культурну програму.— Яку ще програму? — здивувався я.— Ти грамотний, книжки читав, можеш історії розповідати. Без цього табір — не табір, а тупо п’янка, — авторитетно пояснив він.Тим часом Монгол уже витяг із кущів шматок шиферу й гордо поклав його на дві цеглини:— Стіл. Дуже хароший.— Ну все, — ухилився Сиплий, — можна відкривати курорт «Парк-резорт Депортасьйон».Уночі ми розвели вогнище з уламків піддонів. Полум’я освітлювало бетонні стіни, і здавалося, що ми сидимо не на закинутій будові, а на репетиції фільму про революцію. Людоїд дістав із рюкзака пляшку дешевого вина, усім плеснув по ковтку просто з горла. Монгол заїв шматком хліба, усміхнувся в темряву і філософськи видав:— Жити добре. А добре жити — ще краще.Ми зареготали так, що, певно, половина парку почула. Але тієї ночі справді здавалося: гірше вже не буде. У нас був хліб, вогонь, компанія і діра в паркані — цілий всесвіт для виживання.З будови ми стягнули рулон брезенту — важкий, пилюжний, але для нас — подарунок небес. Із нього спорудили намет, натягнувши на арматурини, мов справжній шатро для кочового племені. Монгол у той момент був особливо щасливий: вузли він в’язав так спритно, ніби все життя не юрту ставив, а тренувався саме до цієї хвилини.З контейнерів притягли старі матраци: одні продавлені до дір, інші випромінювали підозрілі аромати, та в порівнянні з голою плитою — це був «люкс». Бахабаха, розклавши один особливо «жирний» матрац, урочисто заявив:— Оце, пацани, моя спальня-апартаменти. Решту діліть самі.На дерево прикрутили умивальник — емальоване корито на ланцюгах, знайдене в купі хламу. Поряд Сиплий примудрився причепити велике дзеркало — теж зі смітника. Тепер щоранку можна було спостерігати, як компанія роздивляється себе у повний зріст і ставить вічне запитання: «А це точно я?»Для господарства пристосували пластикові каністри. Ходили до найближчої колонки й тягали воду, мов ціла експедиція в пустелю. Монгол носив по дві за раз і гордо повторював:— Я верблюд. Дуже хароший верблюд.Увечері, коли вогонь відбивався в дзеркалі, табір виглядав так, наче ми знімаємо кліп для якоїсь панк-групи: палатка з брезенту, матраци в траві, умивальник на дереві й компанія, що розсілася колом. І все це просто неба, під пальмами, за дірою в паркані.Ближче до ночі з’явився Сиплий із задоволено хитрою міною. Щось пошепотівшись із Бахабахою, обернувся до мене:— Хлопче, а ти КамАЗ водити зможеш?— Та мені хоч танк, — відповів я. — Усе можу. Тільки прав поки нема — ні на що.— Тут, на місці, права не потрібні, — підморгнув він. — За годину збір біля вогню.Бахабаха урочисто оголосив:— Йдемо на діло. Йдемо всі.Потім урочисто простяг мені візок на колесах:— Ти за кермом. Ось твій КамАЗ.І зареготав так, що аж підскочив. Увесь табір підхопив його сміх. Монгол плескав у долоні, як дитина в цирку. Людоїд витирав сльози.За пів кілометра від нашого табору стояв Lidl. Після закриття працівники робили ревізію, і весь товар зі строком «на завтра» вивозили в контейнерах до чорного входу. Ближче до опівночі контейнери викочували просто до смітників. Там уже товпилися «генерали піщаних кар’єрів» — хто в старих куртках, хто з візками, хто просто з торбами. Зграя завжди напоготові.Щойно контейнер викочували на вулицю — починалося сортування. Рибу — в один бік, м’ясо — в другий, картоплю з цибулею — акуратно в ящики. Злагоджено, наче військовий оркестр репетирує марш.Ми теж стали в стрій. У кожного — своя роль: Сиплий заглядав у пакети і схвально кивав, Людоїд перевіряв, чи не протекла риба, Монгол тягав важке, а я, червоніючи, як школяр, вантажив свою «фуру».Повз спокійно гуляли пари, мами з дітьми, підлітки. Ніхто не дивувався. Тут це майже частина місцевого пейзажу. Тільки мені одному було соромно. Здавалося, що весь парк дивиться і думає: «Ось він, свіженький, іще соромиться».Сиплий помітив мою скромність і майже як класик процитував:— Не протягнеш руку — протягнеш ноги.І додав суворо:— Не спи, земляче, вантаж свій КамАЗ. Я тебе годувати не збираюся. Перший раз, напевно? Нічого, звикнеш. У тюрмі перші п’ять років важко, а потім — як удома, — єхидно гмикнув він.Монгол кивнув філософськи:— Дуже хароші слова.Караван, переповнений провізією, повільно добрався на базу. Тягти все це було важко, але лишити — ще важче. Розклавши харчі по ящиках, ми завалилися спати — як після полювання на мамонта: втомлені, але задоволені.Сон просто неба виявився на диво приємним. Свіже повітря, тиша — майже як у лісі. Лише інколи її прорізав виття поліцейських сирен та шум поїздів.Уранці першим усіх здивував Монгол. Поки ми спали, він не витримав вигляду покинутої будови, натягав цегли і вже майже добудував піч під величезну сковороду, яку витяг зі смітника біля ресторану. Ми натаскали води, відмили знахідку й узялися готувати святковий обід.Цибуля, картопля, курячі стегенця, риба і навіть восьминоги — усе було акуратно запаяне в пластик. А оскільки холодильника ми ще не мали, завдання стояло просте: з’їсти все за раз.Парком розтікався аромат смаженої цибулі. На велетенській сковороді в оливковій олії кипіли десятки курячих стегенець, рум’яніли, і здавалося, ось-ось Монгол урочисто промовить репліку з «Джентльменів удачі»: «Їсти подано! Йдіть жерти, будь ласка!»Та замість цього в дірі паркану показалася голова поліцейського. А за ним — друга. Вони обережно зайшли крізь пролом і підійшли просто до печі з Монголом. Оглянулися і спитали, що ми тут робимо.Знавець іспанської серед нас не знайшовся, тож відповідали гуртом — хто словом, хто жестом. Вийшло приблизно так: ми дуже хочемо працювати, але поки через фінансові труднощі жити ніде. Тому й чекаємо тут світлого майбутнього, готуємо обід.Монгол навіть запросив поліцейських жестом до сковороди. Стегенця виглядали так апетитно, що в інспектора ледь не текли слини. Він раз у раз ковтав і покашлював, але від трапези відмовився. Єдине, про що спитав, — про пожежну безпеку.Я збагнув, до чого він, і показав на дві каністри з водою:«Якщо що — загасимо. Води в нас багато».Закону ми не порушували, чистоти дотримувалися. А бідність — це ж не злочин. Поліцейські побажали смачного і пішли. Для нас це було як вручення офіційного громадянства.Від того дня гуляли від обіду й до світанку.