Розділ 3. Теплий бутерброд від тітки Європи

Тітка Європа, хоч і не зраділа моєму приїзду, та все ж не вигнала бідного родича з порогу. Вона дала мені розкішний автобус — довгий, блискучий, мов мрія. І теплий бутерброд… хай і за мої гроші, але в ту мить це було більше, ніж хліб. Це було повітря свободи з присмаком кетчупу і дешевої ковбаси.Я вперше за довгий час зітхнув на повні груди. Сів, заплющив очі й сказав собі: — Схоже, вижив. А може, навіть вдалося.Автобус рушив, і разом із ним попливли повз вікна будинки, дерева, люди. Сам автобус стояв на місці, а земля їхала назад, як у кіно.Я одразу згадав рідні ПАЗики — ті, що стрибали по ямах і вибоїнах, де люди жили наповну: — «Обережно, у мене яйця!» — «Не дрова везеш, козел!» — «Зупини! Тут не написано, але мені треба!»У Європі ніхто не кричав. Усі сиділи мовчки, ніби соромились самих себе. І тільки я один у цьому автобусі знав справжню ціну проїзному — він обійшовся мені в півжиття.Нарешті я заспокоївся. Доїв свій євробутерброд із штучним сиром та ковбасою, відкинувся на м’яку спинку сидіння і — о диво — заснув. Вперше за дві доби. Було тепло і затишно. Тіло перестало тремтіти від напруги, мозок хоча б на мить припинив рахувати кілометри до мети. Лише одна думка не давала заснути по-справжньому: автобус скоро приїде, і доведеться вийти. Вийти — в чужий, незнайомий світ, де нема друзів, нема знайомих і нема мови.Перед від’їздом знайомий знайомого дав мені номер телефону «своєї людини» в цьому місті. «Подзвони йому, він хороший, допоможе», — сказали. Вся надія була на цей номер. Папірець із цифрами лежав у внутрішній кишені куртки. Я кілька разів перевіряв, чи він на місці, мацав крізь підкладку — здавалося, він навіть грів. Це була моя єдина зачіпка. Мій місток до життя. Моя SIM-карта виживання.Я приїхав не заради себе. Я їхав заробити дітям на навчання, а дружині — на чоботи. Колись Голубков казав: «Жінці — на чоботи», і це здавалося смішним. А тепер — це був мій план. План бідної людини, у якої в кишені не просто номер, а вся майбутня доля.Як і планувалося, автобус прибув за розкладом. Когось зустрічали з обіймами, хтось сам тягнув валізу. А я вийшов із сумкою на плечі — без зустрічаючих, без звичного «о, привіт!». Я впевнено попрямував до виходу з вокзалу, наче все це вже бачив. Армія навчила: холодна голова, гаряче серце. Головне — не панікувати. Паніка — ворог, порядок — спасіння.Я йшов так, наче виріс на цих вулицях. Але в кожному ліхтарі, кожному склі відбивалась чужа реальність. Я не знав, куди йду. Але був певен: на наступному розі обов’язково буде таксофон. Із шнуром, масивною трубкою і дисковим номеронабирачем. Так було в кіно. Так і сталося в житті.Він стояв біля стіни — чистий, цілий, наче чекав саме на мене. Я опустив монету, набрав номер, сподіваючись почути щось людське. Але телефон не відповів. І не відповів наступні двадцять років.Просидівши пару годин на жорсткій лавці вокзалу, я знову і знову дзвонив. Номер, на який була вся моя надія, мовчав. Ані вперше, ані вдесяте. Гудки дзвеніли в порожнечу, ніби я дзвонив у космос.У голові гудів холодний дзвін — металевий обруч стискав скроні. Я почувався астронавтом, відірваним від корабля. Я ще бачив його, але вже не міг повернутись. Тільки вперед… або смерть.І тоді з’явилась єдина думка: «Залишилось зрозуміти, де в Європи перед. І куди йти, щоб не провалитись у нікуди».Із кіно я знав: таксисти знають усе. «Тоді вперед — до таксистів», — вирішив я і підійшов до молодого мачо років сорока.Веселий таксист грав мімікою, як актор театру. Його очі блищали так, що в них відбивались і пальми, і сам вокзал. Він радів мені, як рідному брату, ніби чекав усе життя.«Є ж добрі люди», — подумав я. Але от біда…З його засмаглих вуст, що ще пахли чипсами, пивом і марихуаною, лилася пісня зі сотні слів. Я не міг зрозуміти: він співає, натхненний, чи просто глузує з мене?Я знав усього чотири слова іспанською: «робота», «житло», «оренда», «їжа». Я сподівався, що цього вистачить. У чужій країні навіть такі слова можуть бути заклинанням.Він слухав мене уважно, як розумна вівчарка — нахиляючи голову то в один, то в інший бік. Я був певен, що він мене розуміє. Але я не розумів його.Щойно я замовкав, він знову закидав мене словами й жестами. Розмахував руками, повторював «паелья», цілував кінчики пальців, ніби пропонував кулінарне спасіння.Ми так і не зрозуміли один одного. Але він раптом відчинив дверцята таксі й чемно вказав на сидіння.Усе стало зрозуміло без слів: він відвезе мене кудись. А це вже було краще, ніж нічого.