Розділ 5. Мадрид

Номер, залишений мені випадковим земляком на вокзалі, озвався лише під вечір. Гудки тягнулись довгі й ледачі, мов сієста в розпал спеки. Нарешті з трубки пролунав голос — діловий, трохи хриплуватий, з ноткою втоми й одвічного валенсійського скепсису:— Та приїжджайте, влаштуємо. Обійдеться недорого… але платити доведеться. Тут усе за гроші. Це ж Європа.Інтонація була така, наче він особисто цю Європу мурував по цеглині, а тепер збирає з туристів амортизаційний податок.Автобус, як виявилося, був лише зранку. Я поклав слухавку й задер голову до неба — темного, липкого, як міцна кава без цукру. «Яка ж довга ніч», — подумав я. Вокзальна лавка у відповідь лише криво всміхнулася: «Знову ти?»Вона дивилася на мене, як стара знайома, з якою ти колись переспав у п’яному мареві, а тепер обоє прикидаєтесь, що то було по любові. Лавка скрипіла, але вдавала, ніби бачить мене вперше.Рішення визріло саме собою — ночуватиму в парку. Під акомпанемент пальмових листків і колискову місцевих цикад. Гауптвахта — тільки без варти й нарядів поза чергою.Інша дерев’яна лавка, трохи волога від роси, й зелена трава, що пахла пилом і чужими долями. У цих південних широтах було щось своє — лінькувато-святе, як старе вино, яке п’ють не з нагоди, а просто тому, що можна.Я вже майже розтягнувся, як на армійських нарах, коли — наче в фільмі «Без права на помилку» — з темряви з’явилась бригада. Не дружинники й не туристи з наплічниками. Спершу подумалось: шахтарі. Але чому такі чорні з лиця? І звідки в Валенсії шахта?Я прислухався. Говорили не іспанською — точно. Не румунською, не польською. Щось гортанне, ритмічне, мов самі джунглі вийшли на прогулянку.Хтось розгорнув шматок картону, хтось витяг стару ковдру. Один ліг, другий поруч. Це були не шахтарі — африканці. Якби в них були списи, я здогадався б раніше. А так — просто сцена: ніч, парк, братство бродяг.Один сів біля мене. Дивився пильно. Не вороже, а з настороженою цікавістю, ніби я — зебра на межі савани. Сказав щось на своїй мові. Я не зрозумів, але тон був рівний. Потім він витяг із пакета батон, зламав навпіл і мовчки подав мені частину.Я взяв — не з ввічливості, а з поваги. І з голоду. Жував той хліб так само, як колись у потязі Москва — Братислава мамину котлету: з подякою й тривогою. Ми перезирнулися й усміхнулися.«І в Африці — теж люди», — майнула думка. Просто інший колір. Як у фільмі «Мій ворог — мій друг».Я зрозумів: цей чоловік — вождь племені. Його трон — лавка. Його шлях війни — стежка до найближчої церкви, де іноді дають чай. Вдень тут будуть туристи з голубами, а вночі — він.Я подякував йому за хліб і жестом показав на вокзал. Він розсміявся і махнув рукою: іди. Ти свій.Ніч була довга. Я то засинав сидячи, то вставав, розминаючи кістки. Кашель душив. Озноб. «Тільки не пневмонія», — молився я. Але тримався.Зранку я дотягнувся до каси й купив квиток. Для певності знову набрав номер земляка. Почав пояснювати: зелена куртка, зріст метр сімдесят п’ять…— Не хвилюйтесь, — перебив голос. — Ми вас знайдемо. Просто стійте біля кас.Я стояв, як дерево без листя. Голова гуділа, тіло ломило. Але я вірив: приїду до своїх — дадуть таблетку, наллють чаю. Переживу. Завтра навіть пробіжуся пару кілометрів. Душ, кава, робота… будь-яка. Я з руками, серцем і головою.Автобус під’їхав до платформи й відчинив двері. Я ступив назустріч ранку — і побачив біле обличчя. Ми впізнали одне одного одразу.— Іди сюди, — махнув він рукою.Біля старенької «Корси» сидів ще один — з портфелем і цигаркою. Схоже, менеджер з працевлаштування.— Гроші при тобі? — спитав він.Я згадав «Міміно»: «Хто ж у Москву без грошей їде?» Усміхнувся:— Ночував на вокзалі. Усієї суми нема. Але з першої зарплати — все до копійки. Чесно. Навіть із надлишком.Вони перезирнулися. Машина звернула, зупинилась. Один вийшов, відкрив багажник, витяг мою сумку й кинув її на тротуар.— На вокзалі є Western Union. Дзвони додому. Хай перешлють. Будуть гроші — телефонуй.Машина поїхала. З нею — моя надія.Просити вдома було неможливо. Там і так ледь виживали.Я блукав, дихати було важко. Земля хиталась під ногами. Підійшов до таксі:— До лікаря…— У мене нема грошей, — пробурмотів я.Таксист подивився в очі й повільно показав п’ять пальців:— Це не гроші, — сказав він.Через п’ять хвилин і за п’ять євро я був у госпіталі. Будівля височіла, як круїзний лайнер. Автоматичні двері, білі халати, запах антисептика. Люди снували, як пасажири «Титаніка».Мене сунули на рентген, капельницю, укол. Стало легше. Пацієнти лежали просто в коридорі, як на вокзалі — тільки з капельницями замість валіз.І тут підійшла вона — медсестра. Молода, усміхнена. Заговорила м’яко, мов до дитини. Я нічого не розумів, але ловив кожне слово. І раптом збагнув: вона просить грошей. Так лагідно, як про погоду.У мене не було ані страховки, ані прописки, ані грошей. Залишились жалюгідні копійки — вистачило б на хліб чи дзвінок. Ми усміхнулись одне одному — і розійшлися.Вночі вона повернулась. Із жменею пігулок і пакетом соку. Виміряла температуру, усміхнулась і показала на двері:— Ти вже здоровий. Можеш іти працювати.Отака клятва Гіппократа. Одужуй — і на будову.Я дійшов до вокзалу. На автопілоті купив зворотній квиток — на останні гроші. В автобусі було тепло. Я заснув.На обрії світало. Ліхтарі гасли, як очі старої актриси після вистави. І ось він, мій вокзал. Моя лавка. Мій маршрут бездомної надії.Я був, ніби вдома.Тільки радості з того — мало.