Розділ 6. Стиглий виноград

Повернувшись на свою лавку після чергової невдачі в пошуках роботи, я відчув, як тягар цього дня повільно тисне мені на груди. Усе всередині скребло — голод, застуда і зростаюче відчуття непотрібності. Було таке враження, ніби світ трохи нахилився — і я повільно скочуюсь у його невидиму щілину між «хтось» і «ніхто».Холод проникав аж до кісток, втома навалювалася, як старий армійський бушлат — теплий, але безнадійний. У голові клубочились думки: чи то зібратися, як пружина, і вигадати щось, чи просто змиритися і лягти десь тихо, щоб зранку мене знайшли перехожі — тіло, що не заважає руху на пероні.Голодний мозок шепотів: «Ти комусь потрібен лише тоді, коли з тобою щось трапиться».Вокзал гудів і ворушився, як вулик на краю зими. Люди поспішали, тягнули валізи, шукали каву чи розетки, а я сидів — німий і порожній, як квиток без пункту призначення.Здавалося, я вже перестав бути людиною — став частиною інтер’єру вокзалу. Каменем з очима.Ніч видалась довгою і липкою. Годинник не цокав, а капав. Я загортався в тонку куртку і грівся спогадами. Пригадував рідний дім, дітей, запах кухні і навіть стару розетку, що завжди іскрила — як і я.І ось, коли моє «я» майже пішло у режим очікування, як стара Nokia, вуха вловили знайомий звук. Мову. Рідну. Зрозумілу. Справжню.На сусідній лавці дві жінки говорили моєю мовою.Не просто говорили — теревенили, як біля під’їзду. Наче всесвіт пригадав про моє існування і натис кнопку «ввімкнути».Я буквально ожив. Прокинувся. Метнувся до них, як кіт до запаху котлет. Заговорив так швидко, що сам себе ледве розумів:— Добрий день! Вибачте! Я тут один, телефон мовчить, роботи не знайшов, ночую тут, сам не знаю куди…Слова вилітали без ком, як перелякані горобці з куща.Вони подивились на мене і усміхнулись. Тепло. Без настороженості. Без зневаги.Одна з них, старша, засміялася:— Вітаю на заробітках! — і ніби вручила мені диплом емігранта.Інша підморгнула:— Гроші вже віддав за роботу?Я розреготався — від нервів, від радості, від утоми:— Та де там! У мене й грошей-то не було!Жінки розсміялись, як давні подруги. Їхній сміх — без жалю, без зверхності — зігрів краще за будь-яку ковдру.— То тобі ще пощастило, — кивнула одна з них.— Та куди вже більше… — відповів я, глянувши в небо, де зорі, як і я, були далекі від своїх домівок.— Сиди тут, скоро наші під’їдуть. Розберуться, що з тобою робити, — сказала жінка в темній куртці.Я сів. Але вже не як загублений. Я чекав. Схожий на виноград, що нарешті дочекався свого моменту — коли його не просто побачили, а не пройшли повз.І хай це були не боги і не роботодавці, а просто дві жінки з теплим сміхом — мені цього вистачало, аби не вмерти в тиші.І, може, це й був мій перший справжній урожай в Іспанії.Приблизно за годину, коли сонце вже ліниво косилося в бік горизонту, під’їхали двоє чоловіків.Справжні джентльмени — у спортивних костюмах кольору впевненості, чисто поголені, із запахом дорогого шампуню, а не вокзальних сновидінь. Їхні фірмові кросівки блищали, мов мрія безробітного, а гірські велосипеди, що стояли поруч, виглядали так, ніби щойно зіскочили зі сторінок каталогу іспанського успіху.— Які новини? — кинули вони між іншим, наче ми стояли біля ліфта в офісному центрі, а не поряд із смітником на автостанції.— Вісенте просить чотирьох людей на виноград, — спокійно відповіли жінки, киваючи в мій бік: — І от ще одного прибило.— До нього не поїдемо. Платить мало, а робота — дванадцять годин. — Чоловіки знизали плечима. — Забирайте цього.І саме тоді з’явився він — Петрович. Важкий, кремезний, хриплуватий. Очевидно, пенсія його не втримала — мабуть, і не така вона вже й солодка, якщо людина мчить на автовокзал швидше за голубів. Він важко дихав, але йшов рішуче, ніби боявся, що без нього виноград утече з поля.— Вибачте, затримався, — буркнув він, хоч до автобуса ще залишалося п’ятнадцять рішучих хвилин.— Купіть мені квиток, — мовив я тихо, дивлячись під ноги — туди, де жила моя гордість. Просити чужого «Допоможи» — це як стояти голим посеред вокзалу. Тільки холодніше.— Без проблем, — усміхнулася одна з жінок. — Зворотний мені купиш.— Домовились, — кивнув я, сам дивуючись, що голос не зраджує.Ми рушили до кас. З кожним кроком по плитці життя трохи поверталась у суглоби. Застуда забулась, туга відступила. Я їхав працювати. Хай важко, хай брудно, хай виноград буде кисліший за спогади про Батьківщину — аби їхав.На зупинці нас чекав засмаглий іспанець років шістдесяти. Його живіт був схожий на добротний барабан — круглий, упевнений, незламний. Обвітрене обличчя з усмішкою півдня й натяком на п’ятнадцять сезонів збору врожаю.Женя і Тамара — мої нові янголи-охоронці — трохи володіли іспанською. Це було, як виграти в лотерею, якщо врахувати, що я й рідною вже говорив з помилками.— Далі — коштом фірми, — підморгнула Женя.Ми втиснулися в старенький фургон, що скрипів усіма пружинами, ніби знав, що чекає попереду. За вікном — чужа Іспанія: виноградники, поля, дерева, яким не треба шукати роботу.На околиці села — ангар. Усередині — трактори, мов з обкладинки агрокаталогу 80-х. Ліворуч і праворуч — ліжка. Армійська казарма: дівчата — наліво, хлопці — направо. А трактори — посередині, як нейтралка, з фарами-спостерігачами.Ми з Петровичем сіли навпроти, глянули одне одному в очі й мовчки сказали:— Ну, здоров, брате по нещастю.— Ти хоча б не з Африки? — буркнув я, згадавши темношкірого друга з вокзалу.— У тебе дах не поїхав? — гмикнув Петрович.— Уже під’їжджає, — відповів я.І ми розсміялись. Вперше по-справжньому. До сліз. Сміх — як перша таблетка після довгої хвороби.Хотілося спати. Помитися. З’їсти щось, що не пройшло через десять чужих рук. Але тут розчахнулись двері ангара, і Вісенте — головний по винограду — вигукнув:— ¡Vamos!Це було перше іспанське слово, яке я запам’ятав назавжди. Як ім’я першої любові.Фургон довіз нас до виноградників. Біля узбіччя вже чекали троє — наче вся сільська Іспанія в мініатюрі.Анна-старша — з горіховою шкірою та очима, в яких світилася не просто синява — а саме небо, живе й тепле.Анна-молодша — стрімка, як саме літо, з сережкою, що давно втекла з вуха й лишила тільки блиск.І Мігель — серйозний, мовчазний, той, хто й без слів давно все зрозумів.Від них пахло сонцем, потом і терпінням. І тією добротою, яка не говорить, а просто є — як повітря.— ¡Vamos! — кинули нам з усмішкою, і простягли ножиці з кошиками.Система була хитра, але дієва: новачків приєднували до місцевих — щоб балакали менше, а зрізали більше.Мені випав Мігель — точний, мов пісочний годинник. Петрович дістався молодшій Анні — і виглядав цілком задоволеним, наче кіт, що нарешті добрався до рибалки.Женя з Тамарою тримались купи, як завжди.Грона відривались з характерним хруском, падали в кошики. А іноді — й до рота. Особливо коли Мігель відвертався. Я жував виноград повільно, майже урочисто — і відчував, як той солодкий сік розтікається по венах, наче замість крові в мені текло сонце.І якось непомітно розчинився ранішній відчай. Зник. Розтанув, як лід у склянці на терасі.Аж раптом — крик. Женя. Порізалась.Мігель зреагував швидше за звук.— Обережно. Ножиці гострі, — сказав він стримано, по-справжньому.Анна-старша була тут як тут — аптечка з пояса, перекис, бинт, легке доторкання — усе швидко, чітко, спокійно.Женя не пішла. Залишилась. Без слів. Прийняла біль — як факт, як плату за день. І саме в тому була повага. Справжня.До полудня спина нила, мов старий мотор. Кошики ставали важчими не щогодини — з кожним вдихом. Піт стікав, ніби всередині хтось увімкнув душ. Працювати дванадцять годин — це не праця, це іспанський кросфіт. Тільки без залу й без води.Сонце сповзало до горизонту, повільне, жирне, втомлене — як ми. Тіні витягувались, вигинались, мов хребти після ночі на дешевому матраці.Коли фургон з’явився на обрії — ми не йшли. Ми повзли. Мов останні вцілілі.Вісенте мовчки роздавав гроші. Без рахунку — по погляду.— Тут платять щодня, не щомісяця? — спитав я, тримаючи в руках першу платню в іноземній валюті.— До кінця місяця доживають не всі, — пробурмотів Петрович.Ми розсміялися. По-справжньому. З глибини втоми. Сміх — як тріщина в асфальті: знак, що ще живі.Потім — марш-кидок у магазин. Сосиски, хліб, щось міцне в пластиковій пляшці. Це була не вечеря — це була молитва тілу. Щоб не розвалитись до ранку. Щоб прокинутись — хоча б трішки живим.Далі почався квест. Орієнтація по пам’яті, яка збивалась, як GPS в горах. Всі вулиці здавались однаковими — зі ставнями, ліхтарями, смітниками. Ми блукали, плутали повороти, сперечались, повертались.І раптом — сміх, музика, голоси. Молодь. І серед них — Анна-молодша, з перцевими очима й ходою від стегна.— Анно! Де наш дім?! — майже закричав я.Вона обернулась, здивувалась, розсміялась:— Уже їдете? А батько знає? Завтра працюватимете?!— Ні! Дім! Жити! Спати! — я пояснював руками, очима, панікою.Натовп зареготав — добродушно, як на заблукалих туристів, що стоять за крок від цивілізації.Нас провели, вказали поворот, махнули на прощання — як пастухи, що повертають отару на шлях. А самі — легко, танцюючи — пішли на дискотеку. Вони світились зсередини. Вдень — виноград, вночі — танці, зранку — знову в поле.Ми повернулись в ангар. Не як герої. І не як мученики. Просто як люди, для яких це місце — єдине, де можна тихо сісти і не тримати спину рівно.Ангар зустрів нас без емоцій. Як старий товариш, що нічого не просить і нічого не обіцяє — просто є.Душ був зайнятий — ми й не здивувались.Поділили, що було: хліб, сосиски з холодильника, трохи каламутної рідини. Сіли на ящики, їли мовчки. Слова обважніли. Тиша огортала нас, як ковдра.Я зняв взуття обережно, ніби боявся розбудити ступні — натруджені, набряклі, мов пройшли по мінному полі.Я ліг, не роздягаючись, не думаючи, як виглядаю. Увесь мій світ звівся до одного бажання — зникнути на кілька годин, впасти в сон, як у порятунок.— Петрович… якщо душ звільниться — розбуди, — прошепотів я.Та розбудив він мене не до душу.— Вісенте приїхав, — пробурмотів він.У дверях стояв Вісенте — у тій самій одежі, з тим самим обличчям, без зла і без надії. Людина-функція.— ¡Vamos! — сказав він тихо, але так, що сперечатись було безглуздо.— Вже?.. А душ?.. — прохрипів я, майже не відкриваючи очей.— Потім. Зараз — робота.Ми підвелись. Без бадьорості. Без слів. Забрали зі столу залишки вечері — і ті, що залишились від нас самих. І вийшли.Надворі ще не зовсім розвиднілось, але вже пахло спекою і пилом.Фургон чекав біля узбіччя, важкий, як танк.Поруч мовчали трактори — мов заснули стоячи. Їхні фари не світили, не мигали. Вони просто дивилися. Тьмяно, здивовано. І в тому мовчанні було щось дуже людське — як старий сусід, що дивиться з вікна, не втручається, але розуміє все.І якби вони могли говорити, сказали б просто, без іронії:«Знову ви? Ну звісно. Бо сюди просто так ніхто не приходить».