ПРОЛОГ

Театр, як відомо, починається з вішалки.
А книга — з того місця, де всі, абсолютно всі, вже давно втратили здоровий глузд.

Світ завмер, роззявивши роти перед моніторами, обгризаючи нігті й один одного в коментарях:
куди поїхав Трамп?
У бункер? У баню? У Барселону? В Бердянськ до знайомих?

Політики й хейтерасти стоять у цифровій битві один проти одного, клепаючи пости з швидкістю, з якою нормальні люди роблять чай. Усе кипить, бурлить, плюється мемами, і кожен другий упевнений, що саме він володіє абсолютною правдою — поки що не забув пароль від свого акаунта.

Але нікому, НІКОМУ на всій планеті немає діла до бідолашного Сісі Кепфела — чоловіка, який уже пів століття лежить у комі, йому вже пів століття ніхто не мив голову, і вже пів століття кілька поколінь намагаються дізнатися правду про те, чий же , к бісу, рєбьонок Ідн?!та куди він зник.

Бо світ, як виявилося, може нескінченно сперечатися про президентів, прем’єрів, диктаторів і блогерів, але коли справа доходить до однієї конкретної, старої як світ, сімейної таємниці — тут усі роблять вигляд, що нічого не чують.
Але не хвилюйтесь.
Ми зараз усе з’ясуємо.

       Частина 1. Плаваючий трактор

Був собі звичайний літній ранок — такий, коли сонце ще тільки підіймається над селом, а півні, як завжди, кричать ніби їх б’ють, хоча ніхто й пальцем не торкався.
Круз Кастіліо — знаменитий, кращий поліцейський штату (ну, принаймні він сам так думав) — тільки-но потягувався після сну, намагаючись надати своєму обличчю серйозного, службового вигляду. Бо якби його побачили таким, яким він прокидається насправді — з пом’ятими щоками, одним підпухлим оком і волоссям, що стирчить як антена, — могли б подумати, що він не герой-поліцейський, а якийсь придорожній ананас.

У той час тракторист Василь уже був на роботі.
Точніше, біля роботи.
Точніше — у процесі підготовки до роботи, що вважалося не менш важливим за сам процес.

Василь стояв біля свого рідного «Т-74», загризав зеленим яблуком вже другий стакан сивухи й виглядав так, ніби виконує священний ритуал, переданий йому від діда, а тому не підлягає обговоренню.

Так у ті часи вірили:
щоб мати здоров’я, треба за нього… випити.
Бо як же інакше?
Хто чув, щоб у колгоспі імені чергового з´їзду КПРС людина працювала твереза? Це ж одразу підозри: або шпіон, або новенький, або взагалі з міста приїхав.

Та й яка робота, коли не похмелився після вчорашнього?
Це ж не робота, а знущання над організмом.

У ті благословенні часи майже кожен поважаючий себе електрозварювальник починав день зі шклянки — щоб дуга горіла рівно, шов лягав як по лінійці та язик не заплітався як теля за припона.

А трактористи…
Трактористи були окрема каста.
Вони пили не для того, щоб працювати — а тому що трактор того вимагав. Ніби з заводу він виходив із інструкцією: «Перед запуском — налити 200 грамів оператору».

І от саме в такому стані, з легким блиском в очах і важким ароматом у повітрі, Василь збирався створити першу за день проблему, яка й приведе нас до історії про плаваючий трактор — технічне диво, якого не бачили навіть у NASA.

Найзнайоміший звук у світі механізаторів — це не рев мотора, не брязкіт гайкових ключів і навіть не крик начальника.
Найсолодший звук — це хрустіння зеленого яблука, яке Василь загризав кожну чарку так, ніби то був ритуальний барабан перед жертвоприношенням.

Цей хрускіт був сигналом, як гудок на заводі:
«Пора, хлопці, збираємось!»

І з усіх боків, із-за сідушок, з-під брезентів і з «таємних схованок» починали підтягувати колеги свої запаси. Кожен ніс те, що мав у заначці: хто півпляшки, хто чвертку, хто «чисто трошки на посошок», а хто й просто чарку — бо пляшка десь «загубилася», коли вчора йшов додому навпростець через городи.

Під незмінним робочим девізом:

— Давай раз-два, бо треба їхати!

— чоловіки набирали форму, а заодно й вигляд.
Після першої — вигляд серйознішав.
Після другої — оживала мова, прокидались жарти, а колгосп поступово перетворювався на веселу бригаду, де кожен відчував себе майстром на всі руки й філософом за сумісництвом.

Через п’ять хвилин уже можна було вести державні перемовини, через десять — ремонтувати реактор, а через п’ятнадцять — запускати трактор у космос, аби тільки пальне вистачило.

Сивуха в ті часи була головним енергетиком нації.
Кава, редбул і кока-кола — то все були дитячі забавки, що навіть біля неї не стояли.
Сивуха запускала не лише мотор, а й людину: очі світлішали, настрій підіймався, руки вже не тремтіли, а відповідальність зникала, наче її ніколи й не було.

А коли колектив оживав остаточно, трактори починали заводитися з півоберта, зварювальні апарати співали рівно, а небо над колгоспом чуло такий сміх, що навіть ворони на електродротах посміхались перекошеними дзьобами.

Ще ніхто тоді не знав, що цей веселий, пахучий на спирт та яблука ранок завершиться тим, про що потім десятиліттями жартували в селі:
історією про трактор, який пішов у вільне плавання,
і поліцейського Круза Кастіліо, котрий хотів знайти істину, а знайшов… ну, про це ми ще скажемо…

Того дня краща половина колгоспного людства заливалася гіркими сльозами.
На телебаченні зранку крутили повтор вечірньої серії Санта Барбари, яку неодмінно варто було подивитися навіть тим, хто вже бачив її вчора. Бо а раптом? А може, саме цей південний ранок стане історичним? Може, сьогодні Круз нарешті впіймає того бандита, що тікає вже третій сезон?

Та не так усе сталося, як гадалося.

Круз їхав довго. Йому заважало все — реклама, титри, музика, і оте «прєдставляєм спонсора» з голосом, ніби хтось у мішку бурчить.
Нарешті він увійшов у кімнату. Там стояла Іден з тривогою на обличчі, з отою вічною недописаною емоцією, за яку її любили всі жінки й терпіти не могли всі чоловіки.

Круз глянув на неї й, як справжній чоловік, запитав:

— Що ми маємо робити, Іден?

Іден набрала повні груди повітря… і вся країна завмерла в очікуванні.
Здавалося, що навіть собаки в селі перестали лаяти, а баби — плакати за Сісі Кепфелом, який лежить у комі вже пів століття, і ніхто досі не знає, чий же, к бісу, рєбьонок Ідн,і де він подівся.

І тут…

Знову пішла реклама Льоні Голубкова, який усе ще некупіл женє сапогі.

Хвилювання прокотилося країною, як цунамі.
Краща половина людства, боячись пропустити хоч одне слово Іден, уже сотий раз дивилася на брехні Голубкова, який обіцяв то сапоги, то дачу, то холодильник, а жінки в селі вже знали: нічого він їй не купить, бо сам з боргами як трактор після весняного орання.

Тим часом…

Поля стояли пусті, худоба на фермах злякано дивилася у бік дверей, а хлопці закінчували ранкову підготовку до роботи. Між іншим, ця «підготовка» включала стільки чарок, що, якби їх ставити в лінію, то вийшла б дорога до сусіднього райцентру.

Василів трактор був новий. Коли його пригнали в колгосп, його цілий тиждень мочили — щоб не ламався. Народна технологія. І таки правда: увесь тиждень він справді не ламався. Бо стояв на місці.

Гусениці «повишеної проходімості» Іван оглядав з професійним прищуром. Ткнув чоботом, пхинькнув язиком і промовив:

— По болоті, напевно, йде як танк…

— Та ще ж не було дощу, — відмахнувся Василь.

— А річка нашо? — підкинув ідею Степан.

— Та де йому до річки! — сипнув Максим, який завжди все знав, бо «по радіво казали». — Це лайно в коров’ячому кізяку застрягне!

— Шооо?! — скипів Василь. — Та ти шо, не бачив, як він у ріллі гребе з корпусами?!

— Так то рілля, а не болото, — не здавався Максим. — А в річку слабо?

— А давай!

— А нашо спорим?

— А на пляшку!

— На дві! — додав Василь, який уже бачив себе переможцем.

І поки жінки по всій країні чекали відповідь Іден, яка от-от мала вирішити долю всесвіту, колона тракторів у селі імені Леніна дружно розвернулася не на поле, а… до річки.

Де й мала початися історія про плаваючий трактор, що навіки прославив місцевих механізаторів.

Перемога була вже зовсім близька.
У повітрі стояла напруга така, що навіть жаби перестали кумкати — ніби й вони чекали, чи впишеться Василів трактор у річковий канал, чи піде на дно, як титанік без диригента.

Хлопці стояли на березі, збуджені, з азартом у очах, уже планували, хто понесе пляшку, хто відкриватиме, а хто першим скаже сакральне: «А я ж казав!»

І саме в цей священний момент, коли дух пригоди майже перетворився на дію, раптом з’явився бригадир.

З’явився він тихо, але ввалився голосно.

Цей чоловік теж «розширяв судини», тільки робив це не з хлопцями, щоб не втратити авторитет.
Він завжди десь знаходив «інше місце», де можна було зміцнити своє внутрішнє лідерство чаркою-другою — і повернутися в колектив уже як мудрий керівник, злегка червоний, але поважний.

— Ви чого ще не в полі?! — прогорлав він так, що від луни аж сорока в кущах задовбано крякнула.

Степан тицнув пальцем у воду:

— Та трактори вони мити надумали перед польовими роботами!

Бригадир спалахнув, як лампочка від короткого замикання:

— Явдоху свою мий перед фермою, а трактор бруду не боїця!
— буркнув він, намагаючись стояти рівно, але ноги явно мали власну автономію.

— Хутко всі на поле! — проревів він далі, намагаючись виглядати твердіше, ніж був насправді.

Бригадир ще раз глянув на трактор, що стояв на самому краю річки, ніби готувався пірнути за золотою рибою. Насупився, махнув рукою й буркнув:

— І щоб я тут ніяких купань техніки не бачив!

Хлопці дружно кивнули, похиталися в різні боки від того кивка, обмінялися хитрими поглядами — і кожен подумав одне й те саме:

перенести можна, але не відмінити.

На полі треба було побути для годиться, аби бригадир не підозрював. Але в душі кожен уже тримав той момент, коли мотор зареве, гусениці брязнуть по камінню, а трактор піде в річку, як пароплав на перший рейс.

І так, роз’їхавшись по роботах, вони працювали рівно настільки старанно, наскільки дозволяло нетерпіння.
Бо сьогодні після обіду мало статися те, про що потім роками згадуватимуть у селі:
велике видовище з технікою, водою і чоловічим азартом.