Смішна і добра проза про село, трактор і життя, яке пахло дитинством

Театр, як відомо, починається з вішалки.
А книга — з того місця, де всі, абсолютно всі, вже давно втратили здоровий глузд.

Світ завмер, роззявивши роти перед моніторами, обгризаючи нігті й один одного в коментарях:
куди поїхав Трамп?
У бункер? У баню? чи в Барселону на футбол?

Політики й хейтерасти стоять у цифровій битві один проти одного, клепаючи пости з швидкістю, з якою нормальні люди роблять чай. Усе кипить, бурлить, плюється мемами, і кожен другий упевнений, що саме він володіє абсолютною правдою — поки що не забув пароль від свого акаунта.

Але нікому, НІКОМУ на всій планеті немає діла до бідолашного Сісі Кепфела — чоловіка, який уже пів століття лежить у комі, йому вже пів століття ніхто не мив голову, і вже пів століття кілька поколінь намагаються дізнатися правду про те, чий же , к бісу, рєбьонок ?!та куди він зник.

Бо світ, як виявилося, може нескінченно сперечатися про президентів, прем’єрів, диктаторів і блогерів, але коли справа доходить до однієї конкретної, старої як світ, сім´ї — тут усі роблять вигляд, що нічого не чують.
Але не хвилюйтесь. Ми зараз усе з’ясуємо.

Був собі звичайний літній ранок — такий, коли сонце ще тільки підіймається над селом, а півні, як завжди, кричать ніби їх б’ють, хоча ніхто й пальцем не торкався.
Круз Кастіліо — знаменитий, кращий поліцейський штату (ну, принаймні він сам так думав) — тільки-но потягувався після сну, намагаючись надати своєму обличчю серйозного, службового вигляду. Бо якби його побачили таким, яким він прокидається насправді — з пом’ятими щоками, одним підпухлим оком і волоссям, що стирчить як антена, — могли б подумати, що він не герой-поліцейський, а якийсь придорожній ананас.

У той час тракторист Василь уже був на роботі.
Точніше, біля роботи.
Точніше — у процесі підготовки до роботи, що вважалося не менш важливим за сам процес.

Василь стояв біля свого рідного «Т-74», загризав зеленим яблуком вже другий стакан сивухи й виглядав так, ніби виконує священний ритуал, переданий йому від діда, а тому не підлягає обговоренню.

Так у ті часи вірили:
щоб мати здоров’я, треба за нього… випити.
Бо як же інакше?
Хто чув, щоб у колгоспі імені чергового з´їзду КПРС людина працювала твереза? Це ж одразу підозри: або шпіон, або новенький, або взагалі з міста приїхав.

Та й яка робота, коли не похмелився після вчорашнього?
Це ж не робота, а знущання над організмом.

У ті благословенні часи майже кожен поважаючий себе електрозварювальник починав день зі шклянки — щоб дуга горіла рівно, шов лягав як по лінійці та язик не заплітався як теля за припона.

А трактористи…
Трактористи були окрема каста.
Вони пили не для того, щоб працювати — а тому що трактор того вимагав. Ніби з заводу він виходив із інструкцією: «Перед запуском — налити 200 грамів оператору».

І от саме в такому стані, з легким блиском в очах і важким ароматом у повітрі, Василь збирався створити першу за день проблему, яка й приведе нас до історії про плаваючий трактор — технічне диво, якого не бачили навіть у NASA.

Найзнайоміший звук у світі механізаторів — це не рев мотора, не брязкіт гайкових ключів і навіть не крик начальника.
Найсолодший звук — це хрустіння зеленого яблука, яке Василь загризав кожну чарку так, ніби то був ритуальний барабан перед жертвоприношенням.

Цей хрускіт був сигналом, як гудок на заводі:
«Пора, хлопці, збираємось!»

І з усіх боків, із-за сідушок, з-під брезентів і з «таємних схованок» починали підтягувати колеги свої запаси. Кожен ніс те, що мав у заначці: хто півпляшки, хто чвертку, хто «чисто трошки на посошок», а хто й просто чарку — бо пляшка десь «загубилася», коли вчора йшов додому навпростець через городи.

Під незмінним робочим девізом:

— Давай раз-два, бо треба їхати!

— чоловіки набирали форму, а заодно й вигляд.
Після першої — вигляд серйознішав.
Після другої — оживала мова, прокидались жарти, а колгосп поступово перетворювався на веселу бригаду, де кожен відчував себе майстром на всі руки й філософом за сумісництвом.

Через п’ять хвилин уже можна було вести державні перемовини, через десять — ремонтувати реактор, а через п’ятнадцять — запускати трактор у космос, аби тільки пальне вистачило.

Сивуха в ті часи була головним енергетиком нації.
Кава, редбул і кока-кола — то все були дитячі забавки, що навіть біля неї не стояли.
Сивуха запускала не лише мотор, а й людину: очі світлішали, настрій підіймався, руки вже не тремтіли, а відповідальність зникала, наче її ніколи й не було.

А коли колектив оживав остаточно, трактори починали заводитися з півоберта, зварювальні апарати співали рівно, а небо над колгоспом чуло такий сміх, що навіть ворони на електродротах посміхались перекошеними дзьобами.

Ще ніхто тоді не знав, що цей веселий, пахучий на спирт та яблука ранок завершиться тим, про що потім десятиліттями жартували в селі:
історією про трактор, який пішов у вільне плавання,
і поліцейського Круза Кастіліо, котрий хотів знайти істину, а знайшов… ну, про це ми ще скажемо…

Того дня краща половина колгоспного людства заливалася гіркими сльозами.
На телебаченні зранку крутили повтор вечірньої серії Санта Барбари, яку неодмінно варто було подивитися навіть тим, хто вже бачив її вчора. Бо а раптом? А може, саме цей південний ранок стане історичним? Може, сьогодні Круз нарешті впіймає того бандита, що тікає вже третій сезон?

Та не так усе сталося, як гадалося.

Круз їхав довго. Йому заважало все — реклама, титри, музика, і оте «прєдставляєм спонсора» з голосом, ніби хтось у мішку бурчить.
Нарешті він увійшов у кімнату. Там стояла Іден з тривогою на обличчі, з отою вічною недописаною емоцією, за яку її любили всі жінки й терпіти не могли всі чоловіки.

Круз глянув на неї й, як справжній чоловік, запитав:

— Що ми маємо робити, Іден?

Іден набрала повні груди повітря… і вся країна завмерла в очікуванні.
Здавалося, що навіть собаки в селі перестали лаяти, а баби — плакати за Сісі Кепфелом, який лежить у комі вже пів століття, і ніхто досі не знає, чий же, к бісу, рєбьонок Ідн,і де він подівся.

І тут…

Знову пішла реклама Льоні Голубкова, який усе ще некупіл женє сапогі.

Хвилювання прокотилося країною, як цунамі.
Краща половина людства, боячись пропустити хоч одне слово Іден, уже сотий раз дивилася на брехні Голубкова, який обіцяв то сапоги, то дачу, то холодильник, а жінки в селі вже знали: нічого він їй не купить, бо сам з боргами як трактор після весняного орання.

Тим часом…

Поля стояли пусті, худоба на фермах злякано дивилася у бік дверей, а хлопці закінчували ранкову підготовку до роботи. Між іншим, ця «підготовка» включала стільки чарок, що, якби їх ставити в лінію, то вийшла б дорога до сусіднього райцентру.

Василів трактор був новий. Коли його пригнали в колгосп, його цілий тиждень мочили — щоб не ламався. Народна технологія. І таки правда: увесь тиждень він справді не ламався. Бо стояв на місці.

Гусениці «повишеної проходімості» Іван оглядав з професійним прищуром. Ткнув чоботом, пхинькнув язиком і промовив:

— По болоті, напевно, йде як танк…

— Та ще ж не було дощу, — відмахнувся Василь.

— А річка нашо? — підкинув ідею Степан.

— Та де йому до річки! — сипнув Максим, який завжди все знав, бо «по радіво казали». — Це лайно в коров’ячому кізяку застрягне!

— Шооо?! — скипів Василь. — Та ти шо, не бачив, як він у ріллі гребе з корпусами?!

— Так то рілля, а не болото, — не здавався Максим. — А в річку слабо?

— А давай!

— А нашо спорим?

— А на пляшку!

— На дві! — додав Василь, який уже бачив себе переможцем.

І поки жінки по всій країні чекали відповідь Іден, яка от-от мала вирішити долю всесвіту, колона тракторів у селі імені Леніна дружно розвернулася не на поле, а… до річки.

Де й мала початися історія про плаваючий трактор, що навіки прославив місцевих механізаторів.

Перемога була вже зовсім близька.
У повітрі стояла напруга така, що навіть жаби перестали кумкати — ніби й вони чекали, чи впишеться Василів трактор у річковий канал, чи піде на дно, як титанік без диригента.

Хлопці стояли на березі, збуджені, з азартом у очах, уже планували, хто понесе пляшку, хто відкриватиме, а хто першим скаже сакральне: «А я ж казав!»

І саме в цей священний момент, коли дух пригоди майже перетворився на дію, раптом з’явився бригадир.

З’явився він тихо, але ввалився голосно.

Цей чоловік теж «розширяв судини», тільки робив це не з хлопцями, щоб не втратити авторитет.
Він завжди десь знаходив «інше місце», де можна було зміцнити своє внутрішнє лідерство чаркою-другою — і повернутися в колектив уже як мудрий керівник, злегка червоний, але поважний.

— Ви чого ще не в полі?! — прогорлав він так, що від луни аж сорока в кущах задовбано крякнула.

Степан тицнув пальцем у воду:

— Та трактори вони мити надумали перед польовими роботами!

Бригадир спалахнув, як лампочка від короткого замикання:

— Явдоху свою мий перед фермою, а трактор бруду не боїця!
— буркнув він, намагаючись стояти рівно, але ноги явно мали власну автономію.

— Хутко всі на поле! — проревів він далі, намагаючись виглядати твердіше, ніж був насправді.

Бригадир ще раз глянув на трактор, що стояв на самому краю річки, ніби готувався пірнути за золотою рибою. Насупився, махнув рукою й буркнув:

— І щоб я тут ніяких купань техніки не бачив!

Хлопці дружно кивнули, похиталися в різні боки від того кивка, обмінялися хитрими поглядами — і кожен подумав одне й те саме:

перенести можна, але не відмінити.

На полі треба було побути для годиться, аби бригадир не підозрював. Але в душі кожен уже тримав той момент, коли мотор зареве, гусениці брязнуть по камінню, а трактор піде в річку, як пароплав на перший рейс.

І так, роз’їхавшись по роботах, вони працювали рівно настільки старанно, наскільки дозволяло нетерпіння.
Бо сьогодні після обіду мало статися те, про що потім роками згадуватимуть у селі:
велике видовище з технікою, водою і чоловічим азартом.

Поля самі себе, звісно, не оброблять — хіба що в казках, де плуг сам ходить, а бур’яни чемно тікають у сусідній район, — тому бригада, повна енергії, спиртового оптимізму та пального, якого в ті часи чомусь завжди вистачало (мабуть, нафтова фея берегла колгоспи від кризи), роз’їхалася по полях, розтягнувшись вервицею так, ніби на трактори видали спеціальний маршрут «від сопки до балки з піснями».

Краща половина людства — та, що знала всіх героїв Санта Барбари по іменах, характерах і номеру серії — уже в дверях дослуховувала Маріну Сєргєєвну, котра в черговий раз «много раз обжігалась», але вперто не мала наміру вчитися на власних помилках, що тільки додавало їй народної популярності та авторитету в селі, бо хто з нас не обжігався, просто не всі зізнаються.

Якилина, вибігаючи за ворота, доїдала скибку хліба зі смальцем, шматок смердів часниковою калорійністю на весь куток, — і гукала до малого, що було чути не тільки по сусідству:
— Не забудь вимкнути телевізор, і марш до школи, бо я на ферму, в мене худоба голодна!

Худоба теж снідала — хто чим: корови булькали жуйкою, телята сопіли, мов маленькі тракторці, які ще бояться заводитись, а свині взагалі поводилися так, ніби їм проводили дегустацію меню на новий сезон.

Дівчата в цей час уже переливали молоко по бідонах, стукали кришками, сміялися, перемовлялися — робота йшла легко, бо молодість і молочна ферма завжди дивно поєднувалися: одна пахла мріями, друга — коровами, і разом це створювало відчуття стабільності та планів на життя.

Хлопці тим часом збирали врожай, покриваючись потом, пилом і гордістю в пропорціях однакових, бо в селі ніхто не ховався від роботи: або працюй, або вислуховуй усіх бабів на лавці — а це, як ти розумієш, значно важче за будь-який польовий день.

Село працювало, мов великий мурашник: шум, рух, запахи, голоси, дзенькіт металу, бурчання техніки — усе це складалося у ранкову симфонію, яка за правильного диригента могла б навіть претендувати на якусь премію.

Людей того часу було чи мало, і вони всі були дуже моторні, та роботи було більше, ніж міряли інструкції, ніхто зараз уже не скаже чому, але факт лишався фактом: зайнятість була стовідсоткова.
Кожен мав справу, кожна справа мала людину, і навіть якщо хтось нічого не робив, його все одно знаходили й давали щось носити, підмітати або тримати — бо «руки ж є, то неси!».

У Санта-Барбарі справи теж ішли потихеньку, але, скажімо чесно, не так добре, як у колгоспі імені якогось там З’їзду КПРС, бо там хоч трактори ричали, худоба мукала, а люди мали роботу, сніданок і перспектіву, а в тих американців на роботу ходили тільки Круз Кастіліо та Мейсон Кепфел — двоє на весь серіал тягли економіку, бюджет, сюжет і всі кадрові перестановки, тоді як решта героїв серія за серією кусали губи, сіпали бровами та, переминаючись із ноги на ногу, питали одне одного сакральне: «Что тєпєрь дєлать?»

Чи землі в них було мало, чи бригадир у них десь пропав, чи, може, в Голлівуді не розуміли, як працює нормальне село — сказати важко, але безробіття там було таке страшне, що навіть корови, якби у них були корови, повтікали б у Мексику шукати сезонної роботи.

Круз жив напевно сам, того ніхто не знав,  бо в холодильнику в нього, мабуть, лежали тільки два лимони і на половину з’їдений сир, а Мейсон тягнув на собі дві сестри і слабого батька Сісі, який уже пів століття лежав у комі, але, як кажуть у селах, «їсти-то хоче», бо тіло своє бере своє незалежно від свідомості.

А їсти, як правильно нагадувала баба Тодоска, хочуть усі.
Баба Тодоска взагалі мала талант бачити біду там, де її навіть сценаристи не планували, і, стоячи біля тину з руками в боки, дивилась на черговий кадр серіалу й бурчала:
— Дивися на неї! Молода, здорова, стоїть! Хоч би їсти йому дала, кобила ледача! Пішов на роботу неївши хлопчина, бідолаха!

Ніхто в селі не знав, кого саме вона там називає «кобилою», бо імена акторок вона плутала, але тон був впевнений, досвідчений, такий, що не заперечиш, бо вона все життя прожила серед реальних драм, де ніхто не бігав три сезони по одному й тому самому коридору.

Бабі Тодосці життя в селі подобалося — бо тут хоч хтось працює, щось робить, хтось коле дрова, а хтось варить борщ, а головне: кожен кудись спішить, і це заспокоює душу, бо в русі життя наче довше йде.

Але вона щиро шкодувала за сталінськими часами не через політику — їй тих часів було шкода лише тому, що тоді спина не боліла, ноги не крутило, і хлопці любили, як весняна гроза любить гримнути раз і назавжди, щоб усі запам’ятали.

Санта-барбарців їй було по-людськи шкода — ну от справді шкода, бо люди ніби гарні, вбрані, чистенькі, в кожної жінки волосся таке, ніби з салону «Хризантема» в районному центрі, а толку — нуль.
День рік годує, а вони сидять, жураця, не знають, за що взятися, ніби в них не серіал, а профспілка без дотацій.

І поки наші трактори весело працювали, ті американці, замість сіяти чи орати, вкотре вирішували, хто кого кохає, хто на кого дується, і хто кому винен правду про дитину, без якої вже весь світ не спить нормально.

 Усі займалися своїми справами: багаті по телевізору плакали, а колгоспники на реальному сонці посміхалися й працювали, бо на відміну від елегантних каліфорнійських істерик, тут пшениця сама себе не жала і хліб не з’являвся з повітря, навіть якщо дуже красиво ходити з виразом страждання на обличчі.

Йшло діло до обіду.
А обід у тому колгоспі був таким, що будь-який ресторан світу міг би зачекати за дверима й курити бамбук, бо такої їдальні, такої душі в тарілках, такого запаху гарячого борщу, що вдаряє просто в спогади, — більше не було ніде, хоч би й у Michelin з ліхтарями шукали.

Смачний, густий, червоний борщ, який міг би викликати мир між двома воюючими країнами; гречана каша з молоком, яка пахла дитинством і турботою; кисіль, такий густий, що ложка стояла, мов солдат на варті.
І жоден шеф-кухар світу ще не зміг відтворити того незабутнього смаку, бо секрет був не в рецептах — секрет був у землі, в повітрі, у людях, що варили, у руках, що змішували, і в тому, що ніхто тоді не знав ні слова «ароматизатор», ні слова «ГМО», але прекрасно знав, що таке «натур-продукт, їжте поки гаряче».

Та найсмачнішим той обід був не в їдальні — а в полі, у купі свіжезмолоченої соломи, що тепліла від сонця, пахла життям, літом, зерном і майбутнім хлібом.
Або просто, як часто траплялося, сидячи прямо на гусениці трактора, від якого йшло м’яке тепло і пахло соляркою з домішкою заліза, пилу, і якогось важко описуваного чоловічого щастя.

Дід Семен, вічний перевізник обідів, під’їжджав на конях.
Кінь дихав важко, а Семен завжди виглядав так, ніби вже двадцять років знає: якби він не привіз обід — ці голодні молоді хлопчаки поз’їдали б одне одного.
На возі хиталася дерев’яна діжечка з холодною, аж солодкою джерельною водою, від якої запотівали кухлі, та стояли великі термоси, що тримали борщ гарячим, мов любов у перших серіях Санта-Барбари.

Поварихи, сміючись, розливали борщ по металевих тарілках — а борщ вибліскував на сонці мов знав, що потрапив у правильні руки.
Хлопці сідали навпочіпки, ставили тарілки на траву й апетитно наминали те, що тепер назвали б «екопродуктами», «фермерською кухнею» і «локальним гастротуризмом», але тоді це все називалося просто: їжа.

Двигуни мовчали, колгосп уперше за день замовк, і чути було тільки стукіт ложок по металу — глухий, ритмічний, дуже земний звук, який несе спокій, бо коли хлібороби їдять,той світ незалишиться голодним.

Пахло щойно змолоченою пшеницею, сухою соломою, волошками, маками, і з берега дотягував легкий вітерець аромат татарського зілля, додаючи до обіду нотку дикої пряності, ніби природа сама приправляла їм стіл.

Теплий вітер лагідно ковзав по засмаглих обличчях стомлених, але веселих хліборобів, обдуваючи їхню втому так само легко, як стирає сум поцілунок коханої під вишнею коли сходить місяченько.

А над ними високо, майже невидимо в небі, співав свою нескінченну пісню жайвір, ніби милувався з висоти тими молодими, працьовитими людьми, які вміли любити землю так, як інші люблять серіали: сильно, віддано і щодня.

 Після другої миски борщу та гречаної каші,киселю та холодної води з бочки, хлопці вже сиділи в тіні насипу, жували хліб і дивилися один на одного так, ніби в кожного в очах світилася не мудрість, а дуель до першої пляшки.

Степан першим переморгнувся з Василем:

— Ну шо… увечері на річку?

Василь скривився, витираючи бороду рукавом:

— Та яке там увечері… Мені ще до Якилини гичку везти, а потім Микола просив дрова підкинуть, бо в нього зять з міста приїхав — а цей, ти ж знаєш… без бані не спить.

— Та всі городи твої зачекають! — махнув рукою Максим.

— От саме що НЕ зачекають, — буркнув Василь і глянув на всіх таким поглядом, яким дивляться на телицю, що щойно зжерла нові штани. — Ви ж мене знаєте: я мужик зайнятий. Я вам не Круз Кастіліо, який пів дня по серіалах шарахається.

Степан хитро прищурився:

— То шо, жарт відкладається?

Василь задумливо поклав на коліна ложку й сказав філософськи, аж ворона зависла на дроті:

— Хлопці… на сьогодні вже не розженемося. Буде вечір — буде сон. А сон — це святе. Та й трактор… він має бути відпочивший перед великим плаванням. Техніка ж не дурна — вона все чує.

Максим прикусив губу, стримуючи сміх:

— То шо, план такий: завтра зранку — як кури тільки встануть?

— Точно! — ожив Василь. — Ледь світатиме, підженемо колону до річки. Там і перевіримо… хто був правий, а хто потім на пляшку поставить.

Хлопці гуртом кивнули.
А потім ще раз гуртом ковтнули — бо до обіду хтось таки підкинув самогонки «для лікування голосових зв’язок».

— Вирішено! — урочисто підсумував Степан, втискаючи хліб у борщ. — Завтра зранку.

— З правого берега чи з лівого? — спитав Максим.

— Та хоч з даху! — хмикнув Василь. — Головне, шоб бригадир не почув.

На цьому всі мовчки перехрестилися, бо всі розуміли:
якщо бригадир почує — трактор справді піде на дно.
Тільки не в річці, а в його гніві.

Розгрузивши гичку в Якилини, Василь так «подякував за гостинність», що стіл ледве встояв, а господиня двічі перехрестилася — один раз за нього, другий раз за себе.

Потім були дрова.
Потім — «ну давай ще по маленькій, щоб добре горіли».
А далі Василь їхав додому вже на такому автопілоті, що якби той автопілот мав голос, то давно б сказав:
— Василю, ти або співай нормально, або дай керувати мені.

Дорога додому розмазалася перед очима, як каша на тарілці після двох чарок.
А в голові роєм крутилася одна думка:

«А шо як не пройде завтра?.. А шо як я програю? А шо як трактор… ну… не той?»

Василь стиснув ричаги, ніби то було горло несправедливості, і раптом у нього з’явилась ідея — світла, як вікно в колгоспній їдальні після фарбування.

— Та ну його к лихій бабці! — сказав він уголос. — Чого це я маю чекати до ранку, щоб знати? Зараз дізнаюсь!

І, не знижуючи швидкості, завернув на ґрунтовку до річки.

Ніч була тиха, як секретарка на бухгалтерській ревізії.
Вода — темна, глибока, злегка підозріла.
А Василь — впевнений, рішучий, і з таким блиском в очах, ніби він щойно відкрив новий закон фізики.

— Пройде! — крикнув він у темряву.
— Та ти шо! — відповів йому трактор.
— Ану мовчать! — гримнув Василь і втиснув педаль до металу.

Трактор ревнув так, що навіть жаби в очереті зробили перекличку.

Гусениці заскреготіли…
корпус затремтів…
і вся ця махина, як герой у фіналі радянського бойовика,
влетіла прямо в річку.

Бризки здійнялися до неба, полетіли в кущі, напоїли комарів — і трактор опинився рівно посередині річки.

І там же напившись води урочисто заглох.

— Отакої… — мовив Василь. — Ну… і то й добре. Завтра хоч буду знати.

Він обтрусив воду з рукавів, виліз на берег, зітхнув, поправив кепку й пішов стежкою додому, хитаючись так, ніби вітер робив йому калібрування.

А на трактор тим часом вилізла здивована зелена жаба.
Сіла на теплий капот, примружила очі та довго-довго дивилась Василеві вслід.

І жалібно, по-жаб’ячому ніжно думала:

«За що… за що мені такий дорогий подарунок, Василю?..»

Уночі село спало.
Як завжди — важко, чесно, по-робочому.
Собаки перестали гавкати, бо втомилися ще вдень, коти ловили сни замість мишей, а півні стояли на жердинах роздуті, як дві кульбаби, теж спали, хоч і робили вигляд, що все контролюють.

Але інформація…
Інформація у селі ніколи не спить.

Вона тихо прокрадається між хатами, просочується крізь замки, підслуховує крізь тин, передається з вітром, з жаб’ячим кумканням, з чханням корови, з хропінням тракториста…
і вже за годину про новину знає навіть та стара грабарка, що стоїть за хлівом з 1978 року.

І саме в цю ніч, коли всі люди похропували, як бог дав,
сталося справжнє диво.

Усі спали —
але всі вже знали,
що Василів трактор пішов у річку «поплавати».

Бригадир прокинувся першим

Раніше за півнів.
Раніше за світанок.
Раніше навіть за свою печінку, яка взагалі не любила ранків.

Він різко підвівся, витріщив очі й пробурмотів:

— Шось робиться… шось у повітрі робиться…

А повітря справді було підозріле.
Таке, ніби знає багато, але мовчить.

А тим часом — Санта-Барбара

Десь за океаном, у місті, де люди замість чорнозему мають гроші,
де замість гички їдять салатики,
і де люди ходять на роботу лише тоді, коли сценарист згадає —

Сісі Кепфел… вийшов із коми.

Так, той самий Сісі, що лежав пів століття, як легендарний експонат.
Його очі розкрилися так різко, що монітор пищати перестав.

А сталося це в ту саму мить,
коли його підступна Джина вже готувала смертельну ін’єкцію.
Рука піднялась, голка блиснула…

І раптом:

— Джиииинааааа!.. — проревів Сісі так, що американські каракатиці завмерли в океані.

Джина підскочила, мало не вколовши саму себе.
Глядачі по всьому світу впали з диванів.
А баба Тодоска в селі перехрестилась і сказала:

— Ура! Встав, бідолаха! Я ж казала, шо не час йому вмирати! Не на голодний же шлунок!

А в селі тим часом із річки долинало тихе:

«квак… квак…»

Це жаби все ще сиділи на тракторі й думали:
«Люди дивні. Дуже дивні.»