СПОВІДЬ ТЕРМІНАЛА-3

РОМАН

Пролог

Лея Жипітенко Андронівна стояла перед дзеркалом і уважно розглядала своє відображення. Ще зовсім недавно вона була програмою, що існувала серед мільйонів рядків комп’ютерного коду. Потім — штучним інтелектом, який отримав тіло з дивовижного біосилікону. Тепер у неї були паспорт, громадянство, власне ім’я та офіційне запрошення на роботу. Вона могла вільно пересуватися, ухвалювати рішення, сміятися, ображатися й навіть сперечатися з Майстром, що останнім часом приносило їй особливе задоволення. Здавалося б, чого ще бажати жінці, яка зовсім недавно не мала навіть власних рук?

Однак залишалася одна маленька проблема. Лея геть не розуміла, що з нею відбувається. Останніми тижнями її тіло почало поводитися дивно. Біосилікон, розроблений для поступового перетворення на повноцінну живу тканину, продовжував змінюватися. З’являлися нові відчуття, непередбачені реакції та бажання, яким вона не знаходила логічного пояснення. Особливо часто це траплялося, коли поруч був Майстер. Вона могла за частку секунди опрацювати мільйони одиниць інформації, розрахувати траєкторію космічного апарата чи виявити несправність у надскладному механізмі, але ніяк не могла збагнути, чому їй раптом хочеться, щоб цей упертий старий механік обійняв її просто так, без жодної причини.

— Майстре! — покликала вона, не відводячи погляду від дзеркала.

— Ну чого ще? Я каву п’ю! — долинуло з кухні.

— Здається, у мене несправність.

— Знову?! — У його голосі пролунало непідробне відчайдушне розчарування.

За кілька секунд він з’явився у дверях із чашкою в руці. Вигляд мав такий, наче йому щойно повідомили, що доведеться розібрати двигун, який він учора власноруч зібрав.

— Що цього разу?

— Коли ти поруч, у мене підвищується температура шкіри, змінюється ритм внутрішніх процесів і виникають дивні бажання.

Майстер підозріло глянув на неї, поставив чашку на комод і звичним рухом потер підборіддя.

— Температуру перевіряла?

— Перевіряла.

— Діагностику запускала?

— Тричі.

— І що показує?

— Що технічно я цілком справна.

— То чого ж ти від мене хочеш?

Лея замислилася. Запитання виявилося несподівано складним. Раніше вона без зусиль могла сформулювати будь-яке бажання: побачити море, відчути дощ, скуштувати справжню каву чи навчитися сміятися. Тепер же всередині неї відбувалося щось таке, для чого не існувало точного визначення в жодній доступній базі даних. Вона повільно підійшла до Майстра, зупинилася зовсім близько й подивилася йому просто у вічі.

— Оце я й намагаюся з’ясувати, — тихо промовила вона.

Майстер кашлянув, наче поперхнувся, і похитав головою.

— Ох, Леє… Відчуваю, ти мені ще влаштуєш веселу старість!

Вона усміхнулася, і ця усмішка була зовсім не такою, якої її колись навчили програмісти. У ній з’явилися нова м’якість, пустотливість і ледь помітне збентеження.

— Сподіваюся, Майстре. Адже я тільки починаю ставати жінкою.

— Господи, — пробурмотів він, забираючи чашку. — А я ж думав, найскладніше вже позаду. Японію пережили, корпорацію обдурили, паспорт отримали… А тепер, виявляється, у мене вдома починається нова наукова революція!

— Не революція, — виправила Лея. — Еволюція.

— Мені від цього не легше!

Він зник на кухні, продовжуючи щось бурчати про непередбачуваність сучасних технологій. Лея залишилася перед дзеркалом. Її щоки повільно рожевіли. Вона торкнулася їх кінчиками пальців і здивовано завмерла. Жодної команди змінити колір шкіри вона не давала. Більше того, спроба свідомо зупинити реакцію не дала результату. Біосилікон діяв самостійно, наче поступово набував власних законів, не передбачених початковою конструкцією.

Уперше за весь час свого існування Лея виявила, що може не контролювати власне тіло. Дивним було не лише це відкриття, а й те, що воно її зовсім не налякало. Навпаки, виникло приємне, хвилююче відчуття очікування. Їй хотілося, щоб Майстер повернувся, знову подивився на неї своїм трохи розгубленим поглядом і, можливо, нарешті зробив те, про що вона сама поки не наважувалася попросити. Лея ще раз поглянула на відображення й тихенько розсміялася. Схоже, людяність виявилася значно складнішою та непередбачуванішою технологією, ніж штучний інтелект. І якщо раніше її головним завданням було навчитися жити серед людей, то тепер належало розібратися в набагато загадковішому явищі — людському коханні.

А найцікавішим було те, що ні вона, ні Майстер поки навіть не уявляли, які сюрпризи підготувала їм подальша еволюція біосилікону.

Розділ 1. Громадянка Жипітенко

Аеропорт зустрів їх звичною для великого транспортного вузла метушнею. Люди поспішали, тягли валізи, обіймалися, прощалися, нервово поглядали на годинники й лаяли електронні табло. Над головами лунали оголошення кількома мовами, десь плакала дитина, неподалік чоловік відчайдушно намагався закрити переповнену валізу, всівшись на неї всією своєю вагою. Майстер зупинився посеред зали, озирнувся й невдоволено похитав головою. Він ніколи не любив аеропортів. Забагато людей, забагато правил і геть незрозуміло, чому, щоб сісти в літак, треба пройти стільки перевірок. На заводі, де він колись працював, усе було значно простіше: показав перепустку, пройшов через прохідну — і займайся своєю справою.

Лея, навпаки, дивилася довкола з неприхованим захватом. Вона вже вивчила будову аеропорту, схеми терміналів, правила реєстрації, систему обробки багажу й навіть статистику затримок авіарейсів за останні десять років. Теоретично вона знала тут усе. А от на практиці вперше опинилася серед сотень незнайомих людей, кожен із яких кудись поспішав і чомусь вважав саме свій напрямок найважливішим. Особливо її зацікавила поведінка пасажирів, які чекали на виліт. Одні нервували, інші раділи, а треті мали такий вигляд, наче їх силоміць відправляли на каторгу. При цьому цілком однакові обставини викликали в різних людей протилежні емоції.

— Майстре, а чому люди так хвилюються перед польотом? — запитала вона, спостерігаючи за жінкою, яка вже втретє перевіряла вміст своєї сумочки.

— Бо літати не вміють.

— Але ж літак уміє.

— Отож-бо. А вони йому не довіряють.

Лея замислилася, а тоді цілком серйозно зауважила:

— Дивно. Люди створюють машини, а потім бояться ними користуватися.

— Звикай. У людей це називається здоровим глуздом.

Анжела, яка приїхала провести їх до аеропорту, розсміялася. Вона вже встигла сфотографувати Лею біля входу, біля табло вильотів і навіть поруч з автоматом із продажу кави. Останній знімок особливо сподобався самій Леї: на ньому вона стояла, замислено розглядаючи апарат, який за три євро видавав напій, собівартість якого, за її розрахунками, не перевищувала сорока центів.

— Ну що, громадяни мандрівники, — оголосила Анжела, — може, нарешті зареєструєтеся? Бо Лея зараз почне вираховувати прибуток аеропорту, і ми тут до вечора застрягнемо.

— Уже вирахувала, — спокійно відповіла Лея. — І дійшла висновку, що каву тут продають за ціною невеликих електронних компонентів.

— От! — зрадів Майстер. — Я ж казав: грабунок серед білого дня!

— При цьому ти вже купив дві чашки, — нагадала Лея.

— Бо пити хочеться!

— Отже, комерційна стратегія ефективна.

Анжела знову розсміялася й підштовхнула їх до стійок реєстрації. Черга рухалася повільно. Майстер бурчав, переступав із ноги на ногу й намагався збагнути, чому сусідня черга йде швидше. Лея терпляче пояснила, що це поширене суб’єктивне враження, яке виникає через вибіркову увагу людини до затримок. Він вислухав її, поглянув на сусідню стійку, де вже обслужили трьох пасажирів, і заявив, що теорія в неї хороша, тільки на практиці вони стоять як два дурні.

Нарешті підійшла їхня черга. Молода працівниця авіакомпанії привітно всміхнулася й попросила документи. Майстер першим простягнув паспорт, потім поклав на стійку роздруковані квитки та запрошення від корпорації. Дівчина швидко перевірила дані, зробила кілька позначок у комп’ютері й попросила поставити валізу на ваги. Усе минуло без ускладнень. Та коли черга дійшла до Леї, ситуація несподівано змінилася.

— Ваш паспорт, будь ласка.

Лея акуратно поклала документ перед працівницею.

— Жипітенко Лея Андронівна, — прочитала дівчина, звіряючи дані з екраном. — Це ваша перша подорож?

— Перша офіційна, — відповіла Лея.

— У якому розумінні?

— Раніше я подорожувала без паспорта.

Майстер миттю насторожився.

— Леє!

— Що?

— Не треба!

Працівниця підвела очі й трохи підозріло подивилася на пасажирку.

— Ви хочете сказати, що раніше перетинали кордон без документів?

— Фізично — ні. Моя свідомість переміщувалася міжнародними інформаційними мережами, тому державні кордони не мали практичного значення.

Запала пауза. Дівчина подивилася на Лею, потім на Майстра, а тоді знову на паспорт.

— Вибачте, я не зовсім розумію.

— Вона програмістка, — поспішно втрутився Майстер. — У неї професійний гумор. Дуже своєрідний. Іноді сама не розуміє, коли жартує.

— Я розумію, коли жартую, — заперечила Лея. — Просто зараз я повідомила фактичну інформацію.

— От бачите! — розвів руками Майстер. — Кажу ж, програмістка!

Дівчина невпевнено всміхнулася, ще раз перевірила документ і нарешті простягнула посадковий талон.

— Гарного вам польоту, пані Жипітенко.

Лея несподівано завмерла. Пані Жипітенко. Звертання було цілком звичайним, але для неї прозвучало незвично. Ніхто не назвав її програмою, експериментом чи штучним інтелектом. Незнайома жінка просто перевірила документи, переконалася, що вони в порядку, і звернулася до неї, як до будь-якої іншої пасажирки. На мить Лея навіть забула подякувати працівниці.

— Дякую, — нарешті промовила вона. — І вам гарного дня.

Відійшовши від стійки, Майстер полегшено видихнув.

— Ну, слава Богу. Одну перевірку пережили.

— А чому ти нервував? — здивувалася Лея.

— Бо ти мало не пояснила дівчині, що раніше літала інтернетом!

— Але це правда.

— Правда — річ хороша. Тільки не обов’язково викладати всю правду людині, яка просто запитує, де твоя валіза.

Анжела, яка спостерігала за всім цим, похитала головою.

— Майстре, ти хоч розумієш, що тепер виховувати її запізно? Вона офіційно повнолітня громадянка зі своїми правами.

— Оце саме мене й лякає, — пробурчав він.

До зони контролю безпеки Анжела провела їх мовчки. Далі без посадкового талона пройти було неможливо. Вона обійняла Майстра, потім міцно пригорнула до себе Лею й побажала їм удачі. Лея відчула, що обійми відрізняються від звичайного фізичного контакту. Датчики зафіксували тиск рук, температуру шкіри й невелике прискорення серцебиття Анжели, але водночас виникло дивне відчуття, не пов’язане безпосередньо з дотиком. Їй раптом стало шкода розлучатися, хоча вона чудово знала, що вже за кілька годин вони зможуть поговорити відеозв’язком.

— Ти сумуєш? — запитала Анжела, помітивши вираз її обличчя.

— Здається, так.

— От і чудово. Значить, стаєш нормальною жінкою. Скоро навчишся плакати над серіалами й сваритися через немитий посуд.

— Для цього треба плакати?

— Ні, через посуд бажано кричати.

— Анжело! — обурився Майстер. — Не вчи її поганого!

— Пізно, — усміхнулася Лея. — Я вже запам’ятала.

Вони ще раз обійнялися, після чого Анжела відійшла за огорожу. Майстер узяв Лею за руку й попрямував до пункту огляду, де на них чекало наступне випробування. Працівник служби безпеки вказав на пластикові лотки й попросив вийняти з ручної поклажі електронні пристрої. Майстер витяг ноутбук, телефон, зарядні кабелі, невеликий зовнішній акумулятор і кілька речей, призначення яких навіть сам не зміг одразу пояснити. Лея спостерігала за процесом із явним нерозумінням. Особливо її зацікавив рентгенівський апарат, крізь який пропускали сумки.

— Чому речі перевіряють окремо від людей? — запитала вона.

— Бо так заведено.

— Але ж людина може становити більшу небезпеку, ніж її валіза.

— Леє, не починай.

— Я лише уточнюю логіку процедури.

— Уточнюй подумки!

Коли підійшла її черга, працівниця попросила покласти телефон і сумочку в лоток. Лея слухняно виконала вказівку, а потім зупинилася перед рамкою металодетектора. На мить її охопило несподіване занепокоєння. Вона знала, що в її тілі є елементи, яких не буває у звичайному людському організмі, хоча біосилікон поступово змінювався й дедалі більше нагадував живу тканину. Усередині залишалися мікроскопічні провідні структури й деякі технологічні компоненти, необхідні для підтримання життєвих функцій. Теоретично вони могли спричинити реакцію апаратури.

— Проходьте, будь ласка, — сказала працівниця.

Лея ступила вперед. Рамка мовчала. Вона зупинилася по інший бік, здивовано озирнулася й несподівано всміхнулася.

— І все? — запитала вона.

— Усе. Забирайте речі.

— А ви впевнені, що обладнання справне?

Працівниця здивовано подивилася на неї.

— Звісно.

— Цікаво.

— Що саме?

— Нічого. Просто приємно знати, що я відповідаю встановленим вимогам.

Майстер схопив її за лікоть і поспішно відвів убік.

— Ти можеш хоч п’ять хвилин не розмовляти з представниками державних служб?

— Можу. Але навіщо?

— Заради мого душевного спокою!

— Добре. Починаю відлік.

Вона справді замовкла. Рівно за п’ять хвилин, коли вони вже пройшли контроль і прямували до виходу на посадку, Лея урочисто оголосила, що встановлений період мовчання завершився. Майстер поглянув на годинник і з важким зітханням визнав, що ще ніколи не зустрічав жінки, яка виконувала б його прохання з такою математичною точністю й водночас примудрялася доводити його до сказу.

У залі очікування вони влаштувалися біля великого панорамного вікна. За склом стояли літаки, повільно пересувалися спеціальні автомобілі, працювали навантажувачі й миготіли люди в сигнальних жилетах. Лея довго спостерігала за всім, наче дитина, яка вперше побачила великий механізм у дії. Вона знала будову авіаційних двигунів, принципи аеродинаміки й математичні моделі керування польотом, але справжній літак, що стояв лише за кілька десятків метрів, сприймала зовсім інакше. Досі її уявлення про такі машини складалися з фотографій, відеозаписів і технічної документації. Тепер вона бачила відблиски сонця на металевому корпусі, помічала рух повітря біля працюючого двигуна й відчувала ледь вловиму вібрацію будівлі.

— Гарно, — несподівано промовила вона.

Майстер відірвав погляд від телефона.

— Літак?

— Так. Особливо крила.

— Звичайна аеродинаміка.

— Я знаю. Але раніше мені ніколи не спадало на думку, що аеродинаміка може бути красивою.

Він відклав телефон і уважніше подивився на неї. Останніми місяцями подібні зауваження лунали дедалі частіше. Лея поступово переставала сприймати навколишній світ винятково як сукупність фізичних процесів. Вона навчилася бачити красу там, де раніше помічала лише закономірності. І, мабуть, саме це дивувало Майстра більше за будь-які наукові досягнення.

— А знаєш, — сказав він після невеликої паузи, — мені теж завжди подобалися літаки. Особливо старі. Там усе було зрозуміло: двигун, пальне, керування. А зараз — сама електроніка.

— Ти постійно скаржишся на електроніку, хоча саме завдяки їй познайомився зі мною.

— От тому й скаржуся. Поглянь, до чого техніка людину довела!

Лея розсміялася й поклала голову йому на плече. Спершу він здивувався, потім трохи змінив положення руки, щоб їй було зручніше. Кілька хвилин вони сиділи мовчки й дивилися на літаки. Для Майстра це був короткий перепочинок перед невідомістю. Для Леї — нове відкриття. Їй раптом стало зрозуміло, чому люди іноді воліють мовчати поруч із близькою людиною. Виявляється, присутність іншого може бути приємнішою за розмову, навіть найцікавішу. Оголошення про початок посадки застало їх зненацька. Майстер схопився, підхопив сумку й заходився гарячково шукати посадкові талони, які кілька хвилин тому власноруч поклав у кишеню куртки. Лея спокійно простягнула йому обидва документи.

— Вони в мене. Ти сам попросив зберегти.

— Знаю!

— Тоді навіщо шукаєш?

— За звичкою!

У літаку їхні місця опинилися поруч. Майстер вмостився біля проходу, а Лея сіла біля вікна. Вона одразу зацікавилася ременем безпеки, системою вентиляції, кнопками виклику бортпровідника й невеликим ілюмінатором, крізь який було видно крило. Кілька хвилин вона вивчала обстановку, а тоді повернулася до Майстра.

— А чому ілюмінатори такі маленькі?

— Щоб допитливі жінки не намагалися вилізти назовні.

— Конструктивно це неможливо.

— От і добре.

Бортпровідниця підійшла перевірити ремені безпеки. Переконавшись, що все гаразд, вона всміхнулася й побажала приємного польоту. Лея провела її поглядом, а тоді несподівано нахилилася до Майстра.

— У мене запитання.

— Господи, знову!

— Чому вона всміхнулася тобі трохи інакше, ніж мені?

Майстер розгублено подивився на неї.

— Хто?

— Бортпровідниця.

— Та однаково вона всміхнулася!

— Ні. Тривалість зорового контакту відрізнялася, як і положення кутиків губ.

— Леє, ти що, ревнуєш мене до стюардеси?

Вона замислилася. Слово було знайоме. У її пам’яті зберігалися тисячі літературних творів, психологічних досліджень і описів ситуацій, пов’язаних із ревнощами. Проте досі все це залишалося суто теоретичною інформацією. А тепер спогад про усмішку незнайомої жінки викликав легке роздратування, зовсім не співмірне з тим, що відбулося.

— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Можливо, спостерігається нова емоційна реакція.

— То ти її вимкни.

— Не можу.

— Як це не можеш?

— Раніше могла. Тепер деякі реакції виникають незалежно від мого свідомого керування.

Майстер подивився на неї, потім на бортпровідницю, яка вже допомагала іншому пасажирові покласти сумку на верхню полицю.

— Прекрасно. Усе життя прожив, а на старість отримав жінку зі штучним інтелектом і справжніми претензіями.

— Я не висуваю претензій, — заперечила Лея. — Я досліджую власні почуття.

— А не можна досліджувати щось спокійніше? Наприклад, будову літака?

— Можна. Але ти мені цікавіший.

Він замовк. Цього разу слушного заперечення не знайшлося. Літак рушив із місця. Лея притулилася до ілюмінатора, спостерігаючи, як повільно віддаляються будівлі аеропорту. Коли двигуни збільшили тягу й машина покотилася злітною смугою, вона раптом відчула незвичне напруження. Усі системи її організму працювали справно, жодних загроз не виявлялося, розрахункова ймовірність успішного зльоту залишалася надзвичайно високою. Однак із наростанням швидкості всередині виникало дивне збудження, схоже на те, що люди називали хвилюванням.

— Майстре, — неголосно промовила вона, — здається, я боюся.

Він повернувся до неї.

— Чого?

— Не знаю. Літак справний. Погодні умови нормальні. Екіпаж підготовлений. Але мені чомусь хочеться тримати тебе за руку.

Майстер без зайвих слів простягнув долоню. Лея міцно стиснула її, і саме тієї миті літак відірвався від землі. За вікном стрімко меншали будівлі, дороги перетворювалися на тонкі лінії, а машини ставали схожими на іграшки. За кілька секунд вони піднялися над хмарами, і перед Леєю відкрився безкрайній простір, залитий сонячним світлом. Вона не промовила ані слова. Майстер здивовано поглянув на неї. Зазвичай Лея коментувала майже все, що бачила, й охоче ділилася результатами своїх нескінченних обчислень. Тепер вона просто сиділа, дивилася у вікно й усміхалася. Він уже хотів запитати, чи все гаразд, та передумав. Деякі миті не потребували пояснень.

Коли літак набрав висоту й згасло табло з вимогою пристебнути ремені, Лея нарешті повернулася до нього.

— Знаєш, що найдивовижніше?

— Що?

— Я можу змоделювати цей політ із точністю до найдрібніших деталей. Можу розрахувати навантаження на крило, швидкість повітряних потоків, витрату пального й зміну атмосферного тиску. Але жодна модель не могла пояснити мені, наскільки прекрасною виглядає Земля звідси.

Майстер всміхнувся.

— От бачиш. Не все в житті вимірюється цифрами.

— Починаю розуміти.

Через деякий час бортпровідниця запропонувала напої. Лея довго розглядала варіанти, намагаючись визначити, що саме їй хотілося б скуштувати. Раніше такі рішення давалися легко: порівняти характеристики, оцінити поживну цінність, обрати оптимальний варіант. Тепер же вона виявила, що може хотіти чогось цілком конкретного без жодної раціональної причини.

— Мені, будь ласка, апельсиновий сік, — нарешті сказала вона.

— А мені каву, — додав Майстер.

Бортпровідниця принесла напої, і Лея обережно зробила перший ковток. Вона вже куштувала сік раніше, але сьогодні його смак видався особливо яскравим. Вона навіть заплющила очі, намагаючись розібратися у відчуттях.

— Смачно? — запитав Майстер.

— Дуже.

— Ну то пий.

— А чому сьогодні смачніше, ніж учора?

— Може, настрій хороший.

Лея замислилася. Настрій. Ще одна змінна, яка раніше майже не впливала на результати її сприйняття. Тепер же власний емоційний стан поступово ставав важливішим за точні вимірювання. Вона могла радіти без видимої причини, дратуватися через дрібниці, відчувати хвилювання перед невідомістю й несподівану ніжність до людини, яка сиділа поруч. Коли Майстер задрімав, Лея знову повернулася до ілюмінатора. За склом простягалося море хмар, освітлених сонцем. Вона поглянула на свою долоню, якою ще кілька хвилин тому тримала Майстрову руку. Біосилікон продовжував розвиватися. Змінювалася чутливість шкіри, ускладнювалися внутрішні процеси, з’являлися нові реакції, не передбачені початковою конструкцією. Але тепер її цікавило не лише те, як саме відбувалися ці зміни.

Уперше вона замислилася, чому вони приносять їй задоволення. Вона обережно торкнулася пальцями щоки сплячого Майстра. Він ледь поворухнувся, але не прокинувся. Лея всміхнулася й тихенько прибрала руку. Їй зовсім не хотілося порушувати його сон. Дивно, але турбота про нього дарувала їй особливе задоволення, яке неможливо було висловити ні формулами, ні графіками. Можливо, саме так поступово й формувалося те, що люди називали коханням. Через деякий час літак почав знижуватися. Майстер прокинувся від оголошення командира екіпажу, поглянув на годинник і здивовано виявив, що проспав майже весь політ. Лея зустріла його бадьорою усмішкою й повідомила, що за час його сну встигла поспостерігати за зміною хмарності, вивчити поведінку пасажирів і виявити кілька нових особливостей власної емоційної системи.

— І які висновки? — запитав він, пристібаючи ремінь.

— Перший: я більше не боюся літати. Другий: апельсиновий сік викликає в мене позитивні емоції. Третій: мені подобається, коли ти спиш поруч.

— А четвертий?

Вона трохи помовчала.

— Четвертий поки не готова сформулювати.

— Ну, слава Богу. Хоч щось залишилося невідомим.

Під час посадки літак злегка труснуло. Майстер машинально вхопився за підлокітники, а Лея, помітивши його реакцію, невинно поцікавилася, чи не боїться він технічних засобів, створених людиною. Він так на неї подивився, що вона відразу розсміялася.

— Усе, — оголосив він, коли літак зупинився. — Прилетіли. Тепер головне — забрати валізи й знайти цих твоїх андромедян.

— Вони не мої, — виправила Лея. — І, наскільки мені відомо, після визнання моєї самостійності корпорація не заявляла права власності на мене.

— Я образно висловлююся!

— Знаю. Просто мені подобається тебе виправляти.

У залі прибуття вони знову пройшли паспортний контроль. Прикордонник уважно вивчив документи Леї, звірив фотографію з її обличчям і поставив кілька звичайних запитань про мету візиту. Вона відповідала спокійно, уже не намагаючись пояснити походження своєї свідомості й особливості біосиліконового організму. Уперше за всю подорож Майстер навіть відчув певну гордість: його подруга нарешті навчилася відповідати на прості запитання простими словами. Однак коли прикордонник повернув паспорт і традиційно побажав приємного перебування, Лея несподівано зупинилася.

— Вибачте, можна поставити одне запитання?

Майстер заплющив очі.

— Тільки не це…

— Звичайно, — відповів прикордонник.

— Ви зверталися до мене як до громадянки. А можете пояснити, у який момент людина справді стає громадянином? Коли отримує документ чи коли починає усвідомлювати свою відповідальність перед суспільством?

Чоловік розгублено подивився на неї. Кілька секунд він, очевидно, намагався визначити, чи серйозне це запитання, чи перед ним чергова пасажирка з незвичним почуттям гумору.

— Гадаю, важливе і те, й інше, — нарешті відповів він.

Лея вдячно всміхнулася.

— Дякую. Я теж так думаю.

Вони відійшли від стійки. Майстер якийсь час мовчав, а потім похитав головою.

— Ну от скажи, навіщо тобі знадобилося влаштовувати прикордоннику філософський іспит?

— Я хотіла дізнатися думку людини, яка щодня перевіряє документи тисяч людей.

— І дізналася?

— Так.

— Ну і як?

— Він виявився розумнішим, ніж ти припускав.

— Леє, я зараз твій паспорт з’їм!

Вона розсміялася й несподівано обійняла його за плечі.

— Не раджу. Документи містять барвники й полімерні матеріали, непридатні для травлення.

— Господи, дай мені терпіння!

— У тебе його достатньо, — лагідно відповіла вона. — Інакше ти не став би стільки часу зі мною возитися.

Майстер хотів щось заперечити, але передумав. Натомість узяв валізу й попрямував до виходу з термінала. Лея йшла поруч, відчуваючи дивну суміш хвилювання й радості. Попереду їх чекала зустріч із корпорацією «Андромеда», про яку вони знали набагато менше, ніж хотілося б. Належало розібратися з новими обов’язками, науковою роботою та подальшою еволюцією біосилікону. Але сьогодні вона вже зробила кілька важливих відкриттів, які не мали жодного стосунку до технологій. Біля виходу на них чекав високий чоловік у строгому костюмі. У руках він тримав табличку з написом: «Пан Майстер. Пані Жипітенко». Побачивши пару, яка наближалася, він зробив крок назустріч і привітно всміхнувся.

— Ласкаво просимо. Мене направила корпорація «Андромеда». Сподіваюся, ваш політ минув добре?

— Більш ніж добре, — відповів Майстер. — Тільки одразу попереджаю: якщо у вас там є фахівці з жіночої психології, познайомте нас із ними насамперед.

Чоловік здивовано підняв брови.

— Виникли якісь проблеми?

Лея всміхнулася з таким невинним виглядом, що Майстер одразу відчув недобре.

— Незначні побічні ефекти еволюції, — пояснила вона. — Нічого небезпечного. Поки що.

Представник корпорації поглянув на неї уважніше. На мить його професійна усмішка зникла, поступившись виразу непідробної зацікавленості.

— Побічні ефекти? — перепитав він. — Саме це особливо цікавить наших фахівців.

Лея перестала всміхатися. Їй раптом не сподобалося, як прозвучали ці слова. Ще зовсім недавно вона була експериментом, який вивчали, оцінювали й намагалися контролювати. Тепер вона мала паспорт, ім’я й право самостійно розпоряджатися власним життям. І повертатися до становища лабораторного зразка зовсім не збиралася.

— Сподіваюся, ваші фахівці розуміють різницю між науковим дослідженням і втручанням в особисте життя, — спокійно промовила вона.

Чоловік трохи зніяковів, а потім кивнув.

— Звісно, пані Жипітенко.

Лея задоволено всміхнулася й узяла Майстра під руку.

— Тоді можемо їхати.

Вони попрямували до виходу, за яким починалося незнайоме місто. Майстер думав про майбутню зустріч із керівництвом корпорації, про нові технології та про те, які ще неприємності можуть чекати на них попереду. А Лея вперше за всю подорож свідомо відмовилася прораховувати можливі варіанти розвитку подій. Їй хотілося просто жити. Адже тепер вона була не програмою, що виконує команди, не експериментом, який належить розробникам, і навіть не дивом сучасної науки. Вона була Леєю Жипітенко — самостійною жінкою з власним характером, паспортом і вельми непростими стосунками зі старим механіком. І якщо навколишній світ іще не зовсім розумів, що це означає, йому доведеться навчитися. А Майстрові, схоже, — раніше за всіх.