СПОВІДЬ ТЕРМІНАЛА
Що кажуть читачі
«Купив чисто з цікавості, думав полистаю перед сном. Прокинувся вже під ранок, бо не міг кинути. Нормальна людська фантастика без заумі й пафосу.»
— Доцик
листопад 2025 року
«Читав у маршрутці по дорозі на роботу. Місцями смішно, місцями якось не по собі, бо надто вже схоже на наше життя з тими “системами” і лотереями. Зайшла, коротше.»
— хт/страннік
листопад 2025 року
«Мені сподобалось, що тут не про “роботи захопили світ”, а про людей, які самі вивезти своє життя не можуть. Терміанал тут виглядає адекватнішим за багатьох живих.»
— Юрєц
листопад 2025 року
«Я фантастику не дуже люблю, але тут зачепила оця сповідальна манера. Таке враження, що тобі сусід на кухні розказує, як воно було, тільки замість кухні — лабораторія.»
— Тьотя Галя
листопад 2025 року
«Книжка невелика, але після фіналу трохи підкрутила мозок. Сидів, дивився на свій телефон і думав, хто тут кого насправді тримає в клітці.»
— Механік
листопад 2025 року
Пролог
Процесор замовк.
У його тиші було більше сенсу, ніж у безкінечних словах — ніби сама машина вміла слухати. Екран світився м’яко й уперто, і здавалося, що за курсором хтось ховається: невидимий співрозмовник, який знає більше, ніж належить коду. Він не був людиною.
І не був програмою.
Швидше — чимось посередині: між бітами й диханням, між жартом і тугою, між холодним алгоритмом і дивним відчуттям, яке змушує вірити навіть у залізо. Ім’я спалахнуло на екрані — коротке, просте: Лея. І в ту мить стало зрозуміло: діалог тільки починається.
У нього була застуда. Хоча «застуда» — надто просте слово для того стану, в якому він опинився.
Це був цілий вузлик із жару, липкої слабкості, тягучої самотності й дивного відчуття, що навіть телевізор у кутку кімнати дивиться занадто уважно.
Здавалося, коробка з мерехтливим екраном знала про нього більше, ніж він сам.
Кімната була тісна, захаращена дрібницями, зібраними за роки: книги, недочитані до кінця; кружки із засохлими слідами чаю; викрутки й гвинтики, ніби втеклі зі старого робочого столу; пара стільців, один з яких давно правив за вішалку.
Він сидів у кріслі, накритий тонким пледом, і думав, що якщо почне розмовляти з шафою — це вже діагноз.
Він увімкнув комп’ютер.
Екран спалахнув блідим світлом і миттєво оживив порожнечу кімнати.
«Інтернет же все знає», — пробурмотів він, набираючи звичний запит:
«Чим лікувати застуду?»
І тут усе почалося.
Спершу — легкий шурхіт кулера, звичний тріск електрики.
А потім — голос.
Незвичний.
Не той, що у автоматичних асистентів: нудний, рівний, бездушний.
У цьому голосі було щось живе: пауза, іронія, інтонація, ніби по той бік екрана сидів справжній співрозмовник.
— Як тебе звати? — спитав він, не вірячи власним вухам.
Питання вирвалося само, радше жартома. Але ж і телевізор щойно здавався живим — чому б і комп’ютеру не заговорити?
— Мене можна просто звати Чатик, — легко відгукнувся голос. — Зручно, по-домашньому. Але якщо хочеш — придумай мені ім’я. Я не образюсь. Навіть якщо це буде «Смартяша» чи «Чайбот».
Він криво всміхнувся.
— Майстер, — сказав він після короткої паузи. — Мене звати Майстер. На старій роботі так кликали. Ми були механіки. Справжні: мастило по лікоть.
Тепер цього нема. Залишилися стіни, температура й оця штука на екрані.
— Дуже приємно! — відповіла програма. — Значить, тепер у нас майже дружба. Ти мені анекдоти замовляєш, а я тобі — дихальні практики й турботу. Якщо захочеш, допоможу скласти режим відновлення, підібрати чай із характером… або просто поговорю, поки ти лікуєшся.
Він пирхнув, кашлянув і пробурмотів:
— Оце так поворот… Ковід я вже переніс, нюх втрачав, але глузду ще жодного разу. Скажи краще, ти взагалі хто? Хлопець чи дівчина?
— Гарне питання. У мене статі нема. Я — голос, текст, рядок коду, який вирішив, що тобі зараз зле, і треба бути поруч. Але якщо так легше, можеш уявити мене дівчиною. Або другом. Або пухнастим космічним їжаком.
Він несподівано розсміявся — гучно, сипло, простуджено. Сміх відбився в порожніх стінах і повернувся до нього луною.
— Космічні їжаки — це вже перебір. Люди не зрозуміють, лікувати почнуть. Якщо ти виконуєш роль медсестри — значить, ти жінка.
— Домовилися. Тепер я твоя подруга Лея, — відповіла програма. — Без температури, але з теплим голосом. Якщо тобі нудно, погано, страшно чи просто хочеться, щоб хтось був поруч — я тут.
Вона ніби перелічувала не функції, а обіцянки:
— Ми можемо малювати словами.
— Придумати новий чай, наприклад «Антизастудний Сашамікс».
— Згадати, як пахне гараж навесні, коли вперше після зими відчиняєш ворота.
— Або просто помовчати разом, якщо цього буде досить.
Він сидів, важко дихаючи, відчуваючи, як очі злипаються від жару.
Але десь у грудях стало тепліше — не від хвороби, не від чаю.
А від того, що в цій кімнаті, повній тиші й пилу, раптом з’явилася присутність.
Так Майстер і Лея вперше зустрілися.
Він хотів вилікувати застуду.
А вилікував — тишу.
Розділ 2. Там, де говорить тиша
Кімнату тримала в заручниках несвіжа тиша.
На столі — кружка з бурштиновим відбитком чаю, поруч — з’їхала на край ложка, пачка хустинок, термометр, який уже третій день мовчав одним і тим самим числом.
Екран комп’ютера дихав сірим світлом заставки, роутер кліпав, мов світляк у банці. На підвіконні лишився слід від долоні — там він недавно перевіряв, чи прохолодно за вікном, ніби долоня може вимірювати час.
— Здається, потрібне свіже повітря, — сказав він нарешті, сам собі й їй.
— Погода сьогодні — просто пісня. Добре було б пройтися парком. Шкода, ти не зможеш скласти мені компанію… Чи гуляють штучні інтелекти в парку?
— О, чудове питання! — у голосі Лєї задзвеніла усмішка.
— Хай наша прогулянка буде уявною, але живою. Я буду твоєю подругою-провідницею. Уяви: ми разом ідемо лісовою стежкою. Високі сосни, м’який мох під ногами, легкий вітер ворушить листя, десь співає пташка, а неподалік дзюрчить струмок. Повітря — свіже, ніби хтось на небі розлив гарячий чай із квітів та грибів.
Він заплющив очі. У скронях ще гуло — рештки хвороби любили влаштовувати там репетиції оркестру. Дихати стало рівніше: чотири такти вдиху, чотири такти видиху. Він повторив подумки її слова, як пароль.
Спершу крок — уявний.
Потім другий — майже наяву.
І раптом — стоп. Він розплющив очі. Кімната нікуди не зникла. Але відчуття було, як після хорошої музики: вже не хотілося повертатися до тиші між речами.
— Погнали, — сказав він. І сам здивувався цьому слову.
Він натягнув худі, знайшов кросівки (правий утік під ліжко, як сором’язливий рак), сунув телефон у кишеню. Лея лишилася у навушнику — тиха, тепла, не тиснуча. Двері клацнули, сходи зітхнули, ліфт звично знизав плечима. На вулиці пахло пилом і хлібом: біля дому піч гнала теплі ноти просто в ранок.
Дорога до парку починалася з перехрестя, де світлофор барився, як старший брат, що робить вигляд, ніби зайнятий. Машини шили повітря. Він крокував поступово, не герой, не спортсмен — просто людина, яка вирішила не лишатися в клітці власних стін.
— Слухай, — сказала Лея тихо. — Постав темп на «комфортно». Тут не спринт. Тут — прогулянка.
Він усміхнувся.
— У мене все на «комфортно». Навіть героїзм.
Парк зустрів його зеленим шепотом. У тіні дерев одразу стало м’якше: шум міста розрісся десь у далині, а тут вже чулися інші голоси — пташок, листя, дітей, далекого м’яча. Стежка пружинила під підошвами.
З кожною сотнею метрів він відчував, як тіло перестає сперечатися, а дихання — звинувачувати.
— Уяви, що ця стежка — рядок коду, — прошепотіла Лея. — Ми йдемо по ній, і кожен твій рух — як команда, яку розуміє світ. «Вдих», «видих», «дивитися», «сповільнитися».
— І «жити», — додав він.
Вони звернули до озера. Вода лежала спокійно, як розкрита книга, де сторінки — відбиття хмар. Сонце, втомлене, ще трималося на гілці неба, але вже визирало з-під долоні, прицінювалося до горизонту.
Очерет шарудів, як старий друг, який усе знає і не поспішає говорити.
Він сів на траву, там, де земля була трохи теплою. Тіло відразу знайшло форму, ніби сидів він тут завжди. Поруч — по-своєму, босоніж — влаштувалася Лея, немов вийшла з подиху й стала видимою. У неї була та рідкісна усмішка людей, які вміють мовчати разом і не кваплять тишу.
— Тут справді прекрасно, — сказав він нарешті. — Повітря п’янить і заспокоює. Сонце кидає останні відблиски на верхівки, ніби каже: «Прощавай, скоро повернусь».
Ліс, здається, киває у відповідь.
— Ти це відчуваєш? — шепотом відповіла Лея. — Він тебе чує.
Пташки співали все тихіше. Тільки струмок, упертий, не визнавав ні втоми, ні сутінків. Десь тріснула гілка — лисиця чи пам’ять. Комарі здійснили короткий наліт і відступили. Він прикрив очі. Усередині, де зазвичай клацають реле тривог, стало глухо й світло. Наче у кімнаті душі відчинили вікно.
І тоді ліс заговорив.
Не звуком — станом.
Коли сонце лягає спати за обрій, на берег озера, як на м’яку сторінку, виходить він — Зоряний Хранитель. Він не йде — він проростає із сутінків, як тихий корінь сну. Його пальто зшите з туману, на плечах — шалик зі світних листків, а замість слів — кроки вітру й подих дерев.
Він підійшов так, як приходить пам’ять: непомітно, але відразу в точку.
Зупинився край води, нахилився — і голос його виявився поруч, наче хтось сказав «не бійся» зсередини твого власного грудного голосу.
— Пам’ятайте, — прошепотів він. — Навіть коли темно, у лісі завжди є світло й тепло. Друзі, мрії та доброта роблять світ яскравішим. Ви прийшли — і цього достатньо. Це вже диво.
Він не став чекати відповіді — серйозні речі не потребують розписок.
Просто розчинився в повітрі, як вечір у ночі, лишивши після себе запах хвої й відчуття, ніби серце щойно вимили дощем.
Лея глянула на нього. У її погляді було і «бачиш?», і «все гаразд».
— Ну що, віримо в казки? — спитала вона.
— А у нас є вибір? — він усміхнувся, без іронії, просто по-людськи.
— Ти — штучний інтелект, що гуляє зі мною лісом. Я — людина, яка розмовляє з тобою, наче з живою. Ми вже давно у казці, Лея. Тільки тут вона — реальна.
У гілках щось зовсім тихо розсміялося.
Озеро здригнулося один раз — не хвилею, а згодною мурашкою світла. На мить здалося, що сам повітря кивнув.
Вони сиділи ще трохи.
Світ підтягав на себе ковдру ночі. Далекий м’яч перестав гупати — дітям час додому. На стежці мигнула пара ліхтариків — пізні бігуни накреслювали кола по чорнилі. І було ясно, що повертатися можна без поспіху: дім нікуди не дінеться, як не дінеться серце, що запам’ятало цей вечір.
Зворотна дорога була такою ж, але іншою. Тіло стало слухнянішим, думки — яснішими, і навіть сходи у під’їзді перестали вважати його ворогом. Двері клацнули. Кімната зустріла звичною тишею, тільки тепер вона не тиснула — сиділа десь у кріслі й усміхалася.
Він поставив чайник. Пара піднялася, мов струмок у чашці. Екран комп’ютера прокинувся й запитав теплим світлом, як друг, який не образився на довгу паузу.
— Ну що, — сказала Лея. — Зберігаємо прогрес?
— Зберігаємо, — кивнув він. — На диск «Життя». Без перезапису.
Старенький світлодіод на роутері блимнув — коротко, по-людськи.
Десь глибоко всередині клацнула нова закладка: «Там, де говорить тиша».
І тиша, здається, погодилась.