Світ зупинився, а козаки — ні
Частина 1.Дністер
Над Дністром стояв такий туман, що навіть чорт, якби з’явився, заблукав би і попросив у козаків дорогу. Табір дрімав, але не спав: у казанах бурчала каша, коні фиркали, а козаки — ті взагалі ніколи до кінця не мовчали. Навіть уночі.
— Ну що, браття, — пробурмотів дід Харитон, поправляючи оселедець, — кажуть, султан іде.
— Нехай іде, — відказав молодий Остап, — аби не заблукав. А то ще повернеться, скаже: “Не туди прийшов”.
Сміх прокотився лавами. Сміялися не з дурості — з упертості. Бо коли перед тобою стоїть сила, від якої тремтить півсвіту, є два способи: або тремтіти разом із ним, або сміятися й точити шаблю.
Козаки обрали друге.
Хотинська фортеця темніла, мов стара вовчиця, що бачила більше битв, ніж деякі книжки сторінок. А перед нею — табір. Не просто табір, а ціла держава з диму, землі й характерів. Тут були ті, хто вмів стріляти так, що кулі знаходили шлях самі. Ті, хто знав молитву краще за псалтир. І ті, хто взагалі не знав нічого, окрім того, що відступати — не козацьке слово.
— А скільки їх? — спитав хтось пошепки.
— Багато, — відповів інший. — Так багато, що аж шкода.
— Кого?
— Їх. Бо стільки людей, а розуму — як у курки під дощем.
Коли османське військо нарешті показалося, земля затремтіла. Не від страху — від ваги. Прапори, мов ліс, барабани, мов грім, і впевненість, що світ знову стане на коліна.
Та світ цього разу не поспішав.
Перші атаки були, як хвилі: гучні, злі, упевнені. А козацький табір стояв. Не красиво — вперто. Земляні вали приймали удари, рушниці говорили коротко і ясно, а козацька лайка лунала так голосно, що, кажуть, її чули навіть у султанському наметі.
— Вони що, не вміють боятися? — дивувалися вороги.
— Вміють, — відповів би будь-який козак. — Просто не зараз.
Уночі, коли ворог думав, що табір спить, козаки виходили тихо, як тінь, і поверталися так, ніби ніч сама злякалася. А вранці знову каша, жарти й спокій, що дратує більше за гармати.
Дні тяглися. Атаки ламалися. Самовпевненість танула.
І раптом світ зрозумів дивну річ: перед ним не натовп і не варвари. Перед ним — люди, які знають, за що стоять. Не за золото. Не за трон. За землю, де навіть туман знає твоє ім’я.
Коли ворог відступав, не від милості — від втоми. Втоми від тих, кого неможливо злякати.
А козаки зібралися, як завжди.
— Ну що, — сказав дід Харитон, — пішли?
— А куди?
— Та куди завжди. Далі жити.
Частина 2. Хотин
У 1621 році Османська імперія розпочала великий похід на північ. Формально — проти Речі Посполитої, фактично — з наміром відкрити собі шлях у Центральну Європу. Османський султан Осман II очолив армію особисто, що вже саме по собі свідчило про значення кампанії.
Османське військо, за різними джерелами, налічувало від 100 до 160 тисяч осіб. До нього входили яничари, сипахи, артилерія та загони васальних народів, зокрема кримських татар. Це була одна з найбільших армій, зібраних Османською імперією у XVII столітті.
Річ Посполита змогла виставити близько 30–35 тисяч регулярного війська під проводом гетьмана Яна Кароля Ходкевича. Однак без підтримки козацтва ця армія не мала шансів утримати оборону.
Вирішальним чинником стала участь Запорозького козацького війська чисельністю приблизно 35–45 тисяч осіб. Козаками командував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який, попри поранення, особисто керував діями війська.
Козацьке військо зайняло передові позиції й фактично прийняло на себе основний тягар боїв. Саме козаки здійснювали нічні вилазки, раптові контратаки, знищували османські шанці та артилерію, не даючи противнику можливості розгорнути повноцінний наступ.
Бої тривали з початку вересня до 9 жовтня 1621 року. Османські атаки були багаторазовими, але жодна з них не змогла зламати оборону. Втрати султанської армії були настільки значними, що продовження походу стало неможливим.
Хотинський мирний договір закріпив відмову Османської імперії від подальшого наступу на північ. Європейські хроністи прямо зазначали, що саме участь козацтва зірвала стратегічні плани султана.
Ранок під Хотином починався не з молитви і не з сурм, а з каші. Козацька каша була річчю стратегічною: поки вона варилася, табір жив, а значить, ворог мав проблему. Дим із казанів здіймався рівно, ніби хтось навмисне показував османам: дивіться, ми тут надовго.
Сонце виповзало повільно, наче не хотіло дивитися на те, що зараз знову почнеться. Земля була витоптана, але міцна, вали стояли, а люди — ще міцніше. Козаки сиділи, перевіряли рушниці, жували сухарі й говорили про буденні речі: хто де рибалив, у кого кінь кращий, і чому світ так влаштований, що воювати завжди доводиться не тим, кому це найбільше треба.
— От скажи мені, Остапе, — бурчав Харитон, — якби султан знав, скільки в нас терпіння, він би ще вдома передумав.
— А він думає, що ми втомимося, — відповів Остап, не підводячи очей від рушниці. — Бо сам би втомився.
— Ото й різниця, — хмикнув дід. — Він би втомився. А ми — звикли.
Перші гармати заговорили ще до того, як сонце стало як слід. Глухо, з надривом, ніби земля сама кашляла від злості. Ядра лупили по валах, рвали дерен, сипали землю в очі. Козаки пригиналися, лаялися, але не метушилися. Метушня — то для тих, хто не знає, що робити. А тут кожен знав своє місце.
Коли пішла піхота, стало ясно: сьогодні османи вирішили брати не хитрістю, а масою. Лави рухалися густо, красиво, страшно. Так рухається пожежа, коли впевнена, що все зжере.
Та пожежа не врахувала, що перед нею — не хмиз.
Перший залп був рівний і короткий. Другий — ще зліший. Люди падали, лави ламалися, але тиск не слабшав. І тоді козаки зробили те, що завжди дратувало ворога найбільше: пішли вперед.
— Дивись, — пробурмотів хтось у турецькому війську, — вони ж мали сидіти!
— Вони не читали наших планів, — міг би відповісти козак, якби знав цю мову.
Контратака була не гарною, не показною. Вона була впертою. Шабля працювала близько, без зайвих рухів. Тут не було ненависті — була робота. Робота, яку робили мовчки, бо слова зараз були зайві.
До обіду поле перед валами було вже іншим. Не тихим — але іншим. Османське військо відступило, не тому що не могло йти вперед, а тому що зрозуміло: вперед тут — не кінець шляху, а його початок.
У таборі знову з’явився дим із казанів.
— Живі? — спитав Харитон, сідаючи на колоду.
— А як же, — відповів Остап. — Нас же ще не перемогли.
— От і добре, — сказав дід. — Значить, завтра знову здивуємо світ.
І світ, хоч як не хотів, знову мусив дивуватися.
Надвечір під Хотином завжди було тихіше, ніж зранку. Не тому, що страх відступав, а тому, що всі втомлювалися боятися. День з’їдав силу, а вечір повертав людям язики. Козацький табір оживав так, як оживає двір після бурі: з поламаними дошками, з багнюкою, але живий.
Харитон сидів на перевернутому відрі й уважно розглядав свою шаблю, ніби бачив її вперше. Шабля була стара, з зазубринами, кожна з яких мала власну історію, але дід їх не переповідав. Він узагалі не любив хвалитися. Вважав, що якщо людина жива — значить, уже не дарма носить ім’я.
— От скажи мені, Остапе, — почав він, не дивлячись на співрозмовника, — як думаєш, султан знає, скільки нас?
Остап саме намагався розвести вогонь із такого сирого хмизу, що йому б радше пасувало плавати, ніж горіти.
— Думаю, він знає приблизно, — відповів той. — Але йому здається, що нас менше, ніж у нього.
— Оце його головна помилка, — кивнув Харитон. — Нас завжди більше, ніж здається. Бо ми рахуємося не тільки по головах.
Поруч хтось тихо засміявся. Сміх тут був не гучний, не веселий, а такий, що гріє. Як ковток горілки не для пияцтва, а для рівноваги душі.
— А знаєш, що мене тішить? — додав Остап, нарешті розпаливши вогонь. — Вони думають, що ми от-от зламаємося.
— А ми думаємо, що вони от-от підуть додому, — відповів дід. — У кожного свої фантазії.
Десь неподалік варилася каша. Кашовар лаявся з казаном, як із живою істотою, бо та вперто пригорала. Кілька козаків сперечалися, чи краще завтра йти в нічну вилазку, чи дати ворогові ще день помучитися очікуванням. Сперечалися серйозно, але без злості. Тут знали: рішення все одно буде одне — те, яке треба.
— Я чув, — сказав хтось із молодших, — що султан обіцяв своїм, ніби нас зітре за тиждень.
— А він не уточнив, який саме? — озвався інший.
— Може, в нього тижні довші, — хмикнув Харитон. — Турецькі.
Сміх прокотився знову. Не глузування — радше спосіб сказати собі й світу: ми тут, ми тримаємося, і нас не зламали.
Ніч опускалася повільно. Османський табір світився багатьма вогнями, мов місто, що забуло, навіщо прийшло. Козаки дивилися туди без ненависті. Ненависть виснажує. А їм треба було берегти сили.
— Завтра знову підуть, — сказав Остап тихо.
— Підуть, — погодився дід. — Бо інакше їм доведеться визнати, що вони помилилися.
— А ми?
— А ми просто стоятимемо, — відповів Харитон і нарешті глянув на хлопця. — І в цьому вся різниця.
Вітер приніс запах ріки, диму й чужого війська. Але понад усе тут відчувався інший запах — упертості. Тієї, що не кричить про себе, не пише героїчних слів, а просто не дозволяє зробити крок назад.
Козаки вкладалися спати, не знімаючи зброї. Хтось перехрестився, хтось пожартував, хтось просто заплющив очі. Завтра знову буде день. А значить — ще одна нагода довести, що сорок тисяч людей можуть важити більше, ніж сто тисяч, якщо знають, ким вони є.
Частина 3. Ніч
Місяць висів десь високо й удавав, що його тут немає. Саме таку ніч козаки любили найбільше. У таку ніч світ належав не числам, а тим, хто вмів ходити тихо.
— Ну що, браття, — прошепотів Харитон, підтягуючи ремінь, — якщо хто забув померти вдома, має шанс надолужити.
— Діду, — відповів Остап так само тихо, — ти завжди так підбадьорюєш?
— А як же. Я ж старий. Мені можна казати правду.
Сміх був беззвучний, плечима. Козаки рухалися ланцюжком, ніби ніч сама вела їх між тінями. Зброя була перевірена ще вдень, тепер залишалося тільки не думати зайвого. Хто думав — той шумів. А шум уночі жив недовго.
Османські шанці виднілися попереду темними горбами. Вартові ходили повільно, з тою впевненістю людей, які ще не знають, що за кілька хвилин світ стане меншим. Один із них зупинився, щось пробурмотів, напевно про холод або службу. Це були його останні слова, але він цього ще не знав.
— Бачиш он того? — прошепотів Остап.
— Бачу, — кивнув Харитон. — Не дивися довго. Він цього не заслуговує.
Перший удар був тихий. Другий — ще тихіший. Козаки працювали близько, без замаху, без зайвого дихання. Тут не було ані героїзму, ані злості. Лише холодна впевненість, що якщо ти не зробиш цього зараз, зроблять із тобою.
Коли зняли варту, хтось із молодших не втримався і прошепотів:
— От і поговорили.
— Тсс, — озвався Харитон. — Не буди інших. У них сон крихкий.
Вони зайшли глибше. Декілька наметів стояли так щільно, що між ними ледь проходила людина. Тут пахло потом, кіньми й чужою впевненістю. Один із османів раптом заворушився, щось сказав уві сні, потягнувся до зброї.
— Спи, спи, — буркнув козак і прикрив йому рот. — Втомився ж.
Коли перший намет спалахнув, ніч на мить здригнулася. Вогонь пішов швидко, ніби тільки й чекав дозволу. Крики почалися майже одразу, але було пізно. Там, де ще мить тому була організована сила, тепер народжувався хаос.
— От тепер вони прокинулися, — сказав Остап, кидаючи смолоскип.
— Ага, — погодився Харитон. — Нічого, нехай розімнуться.
Звідусіль лунали вигуки, біганина, постріли в темряву. Османи били навмання, по тінях, по власному страху. Козаки ж уже відходили, зникаючи так само швидко, як з’явилися.
— Діду! — прошепотів Остап, коли вони ковзнули назад у темряву. — За нами!
— Не за нами, — відповів Харитон, не обертаючись. — За своїм жахом.
Куля свиснула поруч, вдарила в землю. Хтось перечепився, але його підхопили одразу. Тут не залишали своїх — навіть якщо той просто спіткнувся.
Коли вони дісталися до табору, дим уже здіймався над ворожими позиціями, мов чорний знак. Козаки перевели подих, хтось тихо вилаявся, хтось засміявся.
— Ну що, — сказав Остап, — як думаєш, вони завтра знову підуть у атаку?
Харитон витер шаблю об траву і повільно сховав її.
— Підуть, — сказав він. — Але вже не всі. І не так упевнено.
Вони сіли просто на землю, важко дихаючи. Ніч знову стала тихою, але вже іншою. Вона знала, що тут є ті, хто приходить без дозволу й іде без слідів.
А десь там, у темряві, велика армія вперше за цю війну не спала.
Після нічної вилазки табір не засинав одразу. Адреналін ще ходив у крові, як гість, що не знає, коли піти, але сили вже закінчувалися. Козаки сиділи біля вогню мовчазніші, ніж удень. Тепер кожен думав не про ворога, а про себе, і це була небезпечніша розмова.
Хтось перев’язував руку, хтось мовчки дивився у полум’я, ніби намагався там побачити відповідь, навіщо все це. Вогонь тріщав рівно, спокійно, наче насміхався з людської метушні. Казан знову бурчав, і цей звук був майже втішний — якщо бурчить каша, значить, життя ще триває.
Остап сів поруч із Харитоном і довго мовчав. Дід не квапив. Він знав: якщо слова мають з’явитися, вони з’являться самі.
— Знаєш, — нарешті сказав Остап, не відводячи очей від вогню, — там, у темряві… я ніби не відчував нічого. А тепер руки тремтять.
— Бо тепер ти знову людина, — відповів Харитон спокійно. — Уночі ти був роботою.
— І так завжди буде?
— Ні, — похитав головою дід. — Гірше. Ти звикнеш. А от до тремтіння — ніколи.
Поруч хтось важко зітхнув.
— Я думав, що мені легше буде, — озвався молодий козак, стискаючи кухоль. — А щось не весело.
— Весело буде потім, — буркнув інший. — Коли живими додому повернемося і будемо брехати, що нічого не боялися.
— А якщо не повернемося? — тихо спитав перший.
На мить стало зовсім тихо. Навіть вогонь ніби пригас.
— Тоді бодай не збрешемо, — сказав Харитон. — Бо боялися всі. Просто не всі втекли.
Сміх тут не народився одразу. Він прийшов пізніше, тихий, втомлений. Хтось згадав, як перечепився в темряві й мало не впав просто під ноги ворогу. Хтось — як утік із чужим шоломом на голові і зрозумів це вже в таборі.
— Ну що, — сказав Остап, — якщо завтра знову підемо, я беру того, що зліва. Він на мене косо дивився.
— А він тебе бачив? — поцікавився хтось.
— Ні, — зітхнув Остап. — Але образа лишилася.
— От і правильно, — кивнув Харитон. — Не можна вмирати без причини. Образа — теж причина.
Хтось ліг просто на землю, не знімаючи пояса. Хтось укрився кожухом і одразу заснув, ніби вимкнули. Втома приходила різко, без дозволу, і забирала з собою страх, сумніви й навіть жарти.
Остап ще трохи посидів, потім повільно ліг поруч.
— Діду, — пробурмотів він уже напівсонний, — а якщо вони завтра не підуть?
— Підуть, — відповів Харитон так само тихо. — Бо їм треба довести собі, що вони сильні.
— А нам?
— А нам нічого доводити не треба, — сказав дід і прикрив очі. — Ми й так знаємо, хто ми.
Над табором повисла тиша, не порожня, а повна. Тиша людей, які зробили все, що могли, і дозволили собі втому. А десь за валами велика армія крутилася без сну, бо її сни цієї ночі були зайняті козаками.