Світлана Павлова

МОЇ СУНИЦІ

Іспанські гори дихали теплом, сонце повільно розмотувало свій золотий клубок поміж хребтів, і сосни, високі, мов щогли старих кораблів, угвинчувалися в небо так глибоко, що здавалось, іще крок — і віти затінять хмару; на другому боці яру, де тінь лежала холоднішою стрічкою, грілися дикі олені, вони майже не рухалися, тільки вуха в них ледве тремтіли, коли вітер шепотів у траві щось дуже давнє, ніби розповідав казку, яку чули всі, та пам’ятає кожен по-своєму.

Я йшла стежкою, і все навколо наче світилося зсередини: ягоди віддзвонювали теплом на долонях, прозорий струмок блищав, як розсипане скло, небо незворушно трималося над лісом, а вона, з повними жменями суниці, йшла, обережно, аби не розсипати, і сміялася сама до себе, бо це був той рідкісний сміх без причини, коли просто добре, і нікому нічого не винна, і день, мов велика лагідна тварина, лягає поруч і гріє.

Рацію вона волокла за самісінький кінчик антени, як непотрібну дрібницю з міського життя, — та побрязкувала на кущах, інколи сипала сухим «пшшш… шшш…», наче просила згадати про дисципліну та черговий звіт, але тут, серед смоли, що пахла медом, і світла, що на доторк було теплим, як шкіра, вона була зайвою, дивакуватим талісманом, який не відкриває жодних дверей, і Світлана сміялась іще раз, тихо, аби не луснула ця тонка плівка спокою над галявиною.

Вздовж струмка тяглися килими суниці — стиглої, теплої, такої духмяної, що від однієї жмені світ робився трішки повільнішим, і хотілося дякувати невідомому лісовому Хранителю за просту щедрість: ягоди, тиша, блиск води, кілька далеких кроків оленя і свобода, що не кричить, а просто є, як дихання, як тінь від сосни, як літо, що нікуди не поспішає.

А потім був обід — з тих, що не планують, а трапляються, — простий, як дитинство, справжній, як щастя: помідори, солодкий перець, кавун із зернистою прохолодою, сковорода, де Сашко, рум’яний і цілком задоволений, перевертав котлети, і вони шкварчали так, ніби хтось розшивав тишу акуратними теплими швами; пахло хвоєю, димком, м’ясом і трохи — сіллю від каміння, нагрітого сонцем, а птахи десь угорі вели свій невидимий хор, і навіть вітер поводився чемно, щоби не здути зі столу цю імпровізовану трапезу.

Я сиділа на кам’яній лаві, різала перець, і лезо мигтіло в тіні сосен, як тоненька рибка в чистій воді, і я посміхалася так, ніби знала: ця мить не проситиме в неї нічого навзамін, просто запам’ятається — тепла, зелена, сунична, з димком на язиці й смаком кавуна, з далекою присутністю оленів за ярком і рацією, що остаточно змирилася зі своєю невидимістю.

То був ідеальний день, який не доводив нічого і не вдавав із себе більше, ніж є: змішалися літо, свобода і крихта тихої магії, — та сама, що вміє ставити час на паузу, аби людина встигла доїсти свій шматочок щастя, не озираючись.