ОЛЕКСАНДР ПАНАСЮК 

             ТАМ, ДЕ НАС НЕМА            

                         Розділ 1. Вихід

Дружина і дві доньки з бантами у волоссі дивилися у зимове вікно: вони чекали тата.
Я часто ловив себе на думці, що це чекання стало у нашій родині звичкою, доброю і тривожною водночас, наче ранковий дзвінок будильника, який і дратує, і рятує від запізнення.
Щоранку, прощаючись, коли вирушав на роботу, вони знали: я неодмінно повернуся — стомлений, але з усмішкою і з чимось смачним у руках.

За цією звичкою ховалося не тільки кохання, а й страх перед змінами, боязнь того, що колись усе трісне, і наш сімейний ритуал урветься назавжди.
Мої дві маленькі доньки були мов світлячки. Старша вже здогадувалася, що в житті існують нелегкі слова — «відповідальність», «обов’язок», «розлука», — вона завжди дивилася мені просто в очі, серйозніша, ніж годилося її вікові, наче прагнула зрозуміти все раніше часу.
Менша була, як подих вітру: у її очах завжди танцював сонячний промінь, вона вміла радіти будь-якій дрібниці, спіймати язиком сніжинку, заховатися за мамину сукню і відразу ж бігти до мене з розпростертими руками.

Жили ми просто. На п’ятому поверсі будинку, що постійно пах свіжим хлібом із сусідньої пекарні і чиї сходи були просочені вечірніми ароматами чужих вечерь.
Двір у нас був голосний: по обіді старі збиралися на лавках, а діти бігали по снігу, поки не падали без сил.
Коли дівчатка підіймалися сходами, їхні кроки — у сандалях влітку, у валянках узимку — були музикою цього дому, і я знав: допоки лунають ці кроки, допоки в оселі живуть сміх і гомін, життя триває, попри всі труднощі.

Моя молодість була іншою. Спершу — суворе сільське дитинство, де дорослішаєш надто рано, де корова важливіша за іграшки, а поле і робота важать більше за школу.
Потім — армія, де вчаться через біль і де найголовніше — не загубити в людині людське.
Повернувся я з твердою переконаністю: сім’я — це фортеця, яку боронять не мурами, а піклуванням, любов’ю і вірністю даному слову.

Мені було лише двадцять п’ять. Сильний, упевнений у собі, але вже свідомий того, що на моїх плечах лежить не тільки молодість, а й відповідальність за трьох — дружину і двох доньок.
Я не читав Макаренка, не знав слова «психотерапія», ніколи не ходив до психологів, бо у нас усе було простіше: якщо дитина щаслива — значить, усе гаразд.
Вірність була для мене другою шкірою. Присягав двічі: спершу Батьківщині, потім родині, і не дозволяв собі ані кроку вбік, ані думки про зраду — такою була моя сутність, може, надміру вперта, але інакше я не вмів.

Та життя вперто нагадувало: бути чесним — замало. Країна поволі скочувалася донизу: зарплати розвіювалися, ціни росли, один сусід втрачав роботу, інший продавав квартиру, аби якось вижити.
Я не міг миритися з тим, що мої доньки зростатимуть у постійному очікуванні кращого завтра, яке, здавалось, тут ніколи не настане.
І тоді я прийняв рішення. Пам’ятаю ту мить виразно — наче крижана вода, що з голови до п’ят проймає; я подав документи на виїзд за кордон. Дружина ночами плакала, уткнувшись обличчям у подушку, а я удавав, що не бачу, бо так було легше.
Дівчатка не розуміли, що відбувається, але відчували тривогу в повітрі, і я як міг відволікав їх: допомагав будувати ляльковий будиночок, лагодив санчата, розповідав казки перед сном, та в серці тим часом виростав передчуттєвий жах чогось великого, нового й лячного.

Процес тягнувся місяцями — безкінечні черги, довідки, розмови, сумніви; я не дозволяв собі здатися і працював день і ніч — електриком, вантажником, підсобником; грошей не вистачало, але мені здавалося важливим уже саме це зусилля, аби доньки знали: тато не зламався і не покинув їх.
Того вирішального дня зима була особливо сірою: змалку вогка сніжина падала з неба, вітер свистів у щілинах старих рам.
Після зміни ми з хлопцями зайшли до складу — випити чаю, обігрітися, відволіктися звичною балаканиною про гроші й дітей; було затишно і водночас сумно, бо всі розуміли, що ось-ось щось зміниться.

Телефон задзвонив несподівано; я не відразу втямив, що то дзвінок для мене.
— Усе готово. Час вирушати, — спокійно промовив чоловічий голос.
— Коли? — запитав я.
— Сьогодні вночі. Заїдемо по тебе.

Час ніби сповільнив біг. Я дивився на чашку чаю — на пару, що підіймалася вгору, на засвічені на столі кільця, на нерівний край фаянсу — і не вірив у реальність сказаного. Як сказати про це вдома? Як пояснити дівчаткам, що завтра все буде інакше?
— Хлопці, я їду… — прошепотів я.
— Куди?
— Якби ж знав…

Я пакувався мовчки. Сумка, як завжди, легка — армійська звичка.
Йшов додому містом, яке вже придавила вечірня заметіль; віконні вогні різали темряву, наче маяки серед моря, і за кожним вікном — чиєсь життя, мрії, надії; я питав себе: що буде з нами, чи повернуся коли-небудь, чи виконаю те, що пообіцяв своїм донькам.

Вдома все було, як завжди: мама на кухні, донька гралася на підлозі з котом, дружина прасувала сорочку; але варто було переступити поріг — і повітря стало густішим, це відчули всі.
— Що з тобою? — спитала дружина.
Я просто обійняв її, не сказавши нічого, і вона все зрозуміла.
Старша принесла ладанку — оберіг, який бабуся подарувала на Різдво, і образок святого Миколая. «Нехай допоможе», — прошепотіла.
Час зробився тягучим, мов мед: кожен рух, кожен погляд повільнів; ми обіймалися мовчки, наче намагаючись закарбувати цю мить навіки.

Я дивився на своїх дівчат і думав, як мало я їм дав, як мало встиг розповісти: що таке щастя, як бути чесним, як не зрадити себе, навіть коли страх стискає за горло.
Звичне вікно світилося назовні, і в ньому віддзеркалювалися ми всі — родина, зв’язана любов’ю і страхом перед майбутнім.
І раптом — дзвінок: «Машина внизу». Термін сплив. Час вирушати.

Збирався я хутко, майже автоматично; дружина витирала сльози й пробувала усміхатися; доньки вчепилися в мене — теплі, близькі, як завжди.
— Довгі прощання — то зайві сльози, — сказав я. — Не проводжайте. Я скоро повернуся.
Останній погляд — три рідні постаті: дружина і дві доньки з бантами у волоссі в золотому світлі зимового вечора, вони дивилися на мене крізь сніг, наче прагнули бодай поглядом затримати ще одну хвилину.

Я спустився, вийшов у ніч. Двір був порожній, лише сніг скрипів під ногами; я озирнувся і зрозумів: дім завжди стоятиме за моєю спиною, доки там чекають, доки світиться вікно.
…Кохання не завжди означає лишатися; іноді кохання означає піти, щоб повернутися і принести в оселю нову надію, означає перемогти страх, не загубити себе і йти вперед, навіть коли дороги не видно.
Тієї ночі я відчув це гостро: шлях додому — це не кілометри, а віра в те, що одного дня ти повернешся і що у вікні знову чекатимуть — моя дружина і дві доньки з бантами у волоссі; бо світло у рідному вікні — це і є твій сенс, твій вихід і твоя дорога назад.

Коли я ступив у сніг, у тій темряві народився перший імпульс. Я залишав їх заради чогось, чого й сам до пуття не міг пояснити, заради можливості, заради іскри, що мала стати початком повернення.
Я зрозумів: любов — це коли йдеш у невідоме, аби одного дня повернутися сильнішим і забрати з собою тих, кого довелося на мить залишити, навіть якщо на це піде ціле життя.

                          Розділ 2. Втеча

Усередині авто панувало затишне тепло, фари розтинали зимову темряву, вириваючи з напівмороку дорожні знаки й засніжену магістраль, і машина легко похитувалася на білих дюнах, наче пливла хвилями якихось уже забутих морів.
Сніжинки летіли розсипом уздовж шляху, здіймалися вгору і спадали на скло іскристими спалахами, нагадуючи давній новорічний феєрверк, а за вікнами дрімали сонні дерева: їхні темні силуети обгорнула інійна мантія, ніби сама природа вдягла їх у святкові строї, і все довкола здавалося завмерлим, настороженим у чеканні на диво.

Я дивився у вікно, і в тому нічному, майже космічному русі дедалі далі танули вогні мого рідного міста; там, у глибині тих відблисків, лишалося моє попереднє життя, мої звички, мій дім і люди, з якими я прощався без слів, і я не знав, чи побачу їх знову, а відтого минуле перестало бути просто тінню і стало чимось неповторним, таким, що вислизає з долонь.
Ніч минала швидко — у низці знаків, уривчастих снів і впертих думок, що ворушили душу; між сном і наявою пропливали обличчя моїх доньок, дружини, друзів, я то засинав, то прокидався в холодному поті й щоразу питав себе, чи не сниться мені все це і чи не вдома я ще, та дрімота хутко розвіювалася, і лишалися лише дорога й порожнеча попереду.

Невдовзі попереду виринула межа — сама доля наче провела риску між тим, що було, і тим, що буде; велетенські літери «Союз Радянських Соціалістичних Республік» здіймалися не тільки над країною, а й наді мною, а документи тим часом не були готові: Матінка-Батьківщина любила мене так міцно, що не хотіла відпускати, ніби боялася, що я вислизну назавжди, і чи можна, зрештою, ось так, разом, вирватися на волю.
Ми з попутником скидалися на двох школярів-розбишак, які зважилися втекти з уроку, тільки от урок той був не про літературу, а про виживання, і удвох було трішки не так страшно, у цьому чулося відлуння наших давніх сільських пригод — як ми тікали від сторожа саду, стрибали в яри і сміялися, поки страх не забувався, та тепер сміху не було, у животі стояв тугий вузол, ніби ми підступили до чогось надто великого для звичайної людини.

За порадою бувалих ми притулилися до велетенської фури на стоянці; водій — чоловік із втомленими очима і звичкою бачити все, не питаючи нічого — зрозумів нас одразу: ми були не першими і не останніми, він ледь кивнув і сказав коротко: — Залазьте.
Ми прослизнули під тент і поповзли до кузова, набитого вщерть залізом; деручись поміж пакунків важкого металу, я відчував, як рветься на мені куртка, як балка впирається в груди, як ковзає взуття на сталевій підлозі; мороз гриз пальці, вітер вив назовні, а я силувався не думати про кригу, повторюючи: «Нащо було брати стільки речей? Я ж їду в теплі краї, а не на Колиму…», лише прикордонники були вбрані так, наче прямували на Полюс: валянки, кожухи, карабіни за плечима.
Фура заревла, і в унісон її дизельному серцю загупало моє; пахло соляркою і зимою; якихось сто метрів — а кожна мить тяглася вічністю: чи зупинять нас, чи буде догляд, чи, може, проскочимо непоміченими.

Авто сповільнилося, стало; почулися приглушені голоси, тупіт чобіт по гравію, і гавкіт собак, що насувався все ближче — злий, настирний: два величезні вівчарі кидалися в тент, їхні лапи лупцювали брезент, наче хотіли вирвати нас звідти, подих палив, мов чорна пара, що проходить крізь тканину, зуби дряпали мою уяву і змушували тремтіти серце.
Я завмер, перестав дихати, і здавалося, що навіть серце на мить зупинилося.
— Шерхан, фу! — гаркнув військовий, силуючись вгамувати звіра, та як спинити мисливця, що вже чує здобич; я подумав, що коли їх спустять у кузов, місця для чотирьох не стане… і в цьому не було нічого смішного.

Зненацька клацнула пряжка, тент піднявся, і в місячному світлі з’явилася голова вартового; він ковзнув швидким поглядом по тих горах заліза, навіть не намагаючись вдивлятися в тіні: — То щур, — кинув напарникові. — Шерхан їх ненавидить.
Я ледь ворухнув губами: — Щур — це ти…
Серце гупало, наче навперейми власній свободі.

Двигун знову заревів, і кордон зостався позаду, собачий гавкіт стих, мов недобрий сон; я впав на твердий пакунок металу і вперше за довгі години дозволив собі вдихнути на повні груди.
У голові бриніли уламки старого романсу: «…ми тікали стежкою самотньою, боячись облави й сибірських псів…»
Я дивився у темне вікно життя і розумів, що позаду лишився не тільки край, а й частина мене самого, і тепер був лише шлях і надія на те, що ця втеча колись обернеться поверненням — може, за багато років, може, в іншому житті, хай навіть тільки уві сні.

Розділ 3. Теплий бутерброд від тітки Європи

Тітка Європа, хоч і не дуже зраділа моєму приходу, все ж не викинула з порога бідного родича, а протягнула ключі від чудового автобуса — довжелезного, блискучого, мов сон, — і дала теплий бутерброд… щоправда, за мої ж гроші, та тієї миті це було більше, ніж хліб: то було повітря свободи зі смаком кетчупу й дешевої салямі, і я вперше за довгий час вдихнув на повні груди, сів, заплющив очі й сказав собі: здається, я вижив, а може, й переміг.

Автобус рушив, і разом із ним — будинки, дерева, люди, наче не машина їхала, а земля відкотилася під колесами, як у кіно; враз я згадав старі російські ПАЗики, ті, що стрибали на ямах і де пасажири проживали ціле життя в межах одного рейсу: «Обережно, у мене яйця!» — «Та то ж не колоди, холєра!» — «Зупиніть тут! Нема напису? То мені треба!», а тут ніхто не кричав, усі їхали мовчки, ніби соромилися самих себе, і тільки я в тому автобусі знав справжню ціну квитка: він обійшовся мені в півжиття.
Нарешті я розслабився, доїв свій євробутерброд із штучним сиром та салямі, відкинувся на м’яке сидіння і, о диво, заснув — уперше за два дні; було тепло й затишно, тіло перестало тремтіти від напруги, а розум — бодай на хвильку — перестав рахувати кілометри до мети, і тільки одна думка не давала по-справжньому провалитися в сон: невдовзі автобус прибуде, і доведеться сходити — сходити в чужий, невідомий світ, без друзів, без знайомих і без мови.

Перед від’їздом знайомий знайомого записав мені номер ще одного знайомого, який нібито жив у тому місті: «Подзвониш, він добра людина, допоможе», — сказали, і вся моя надія вмістилася в тих цифрах; папірець лежав у внутрішній кишені куртки, я перевіряв його знову й знову — він був там, я намацував його крізь підкладку, і здавалося, що він гріє, бо це була єдина моя опора, мій місток до життя, моя «сим-картка виживання».
Їхав я не дарма: їхав заробляти — на навчання доньок і на туфлі дружині, як сказав колись Голубков, і це вже не видавалося жартом, це був план, план бідняка з внутрішньою кишенею, у якій лежав не просто номер — уся його доля.

Як і годилося, автобус прибув точно; когось зустрічали обіймами, хтось тягнув валізи сам, а я зійшов із торбою на плечі, не чекаючи ні обіймів, ні звичного «hola, qué tal», і пішов до виходу з вокзалу твердою ходою, ніби вже колись це проживав, бо армія навчила: голова холодна — серце гаряче, і понад усе — жодної паніки, паніка ворог, порядок спасіння.
Я крокував так, наче виріс на цих вулицях, хоча в кожній ліхтарній кулі, у кожній вітрині мене зустрічала незнана реальність; я не знав, куди йти, але був певен: за рогом буде телефонна будка, з дротом, із важкою трубкою, з диском, як у кіно, і так воно й сталося — вона стояла при стіні, чиста, ціла, наче чекала саме мене.

Я кинув монету, набрав номер із надією почути щось людське, але телефон не відповів — ні з першого разу, ні впродовж наступних двадцяти років, і після двох годин на твердiй вокзальній лавці я дзвонив знову і знову, та номер, на якому трималася вся моя надія, мовчав — ні на перший, ні на п’ятий, ні на десятий виклик, і слухавка відгукувалася порожнім дзвоном, ніби я справді телефонував у космос, а в голові дедалі голосніше дзвенів крижаний металевий передзвін, немов обруч стискав скроні, і я почувався астронавтом, відірваним від корабля: я ще бачив його, але вже не міг повернутися, і залишалося або рухатися вперед, або зникнути.

Тоді в голові крутилася одна-єдина думка: лишилося зрозуміти, де в Європи перед, і в який бік іти, щоб не впасти в ніщо; з фільмів я знав: таксисти знають усе, тож уперед — до таксистів, подумав я і підійшов до парубка років сорока, що грав обличчям, як найкращий актор сцени, очі його блищали так, що в них відбивалися пальми і сам вокзал, і він виглядав таким щасливим, ніби ми брати, що не бачилися багато років, і ще мить — і я подумав, що він мене обійме, і я навіть встиг подумати: отже, добрі люди ще існують.
Але була одна біда: з його повних, засмаглих вуст, на яких трималися крихти картоплі фрі (і очевидний слід марихуани з пивом), вилітала якась пісня — слів забагато, жестів ще більше, і я не міг второпати, чи він натхненно співає, чи пародіює мене; я знав іспанською чотири слова — робота, житло, оренда, їжа — і надіявся, що цього вистачить, бо в чужій країні навіть такі слова можуть ставати закляттями.

Він слухав уважно, як тямущий вівчар — нахиляючи голову то в один бік, то в інший, і я був певен, що він мене розуміє, тільки біда була в тому, що я не розумів його зовсім; варто мені було змовкнути, як на мене знову сипалися незнайомі звуки й жести, руки його малювали в повітрі «паелью», а губи цілували кінчики пальців, ніби він простягав мені кулінарне спасіння.
Ми не порозумілися, проте він зненацька відчинив дверцята таксі й чемно кивнув на сидіння, і все стало ясно без слів: він повезе мене кудись, а «кудись» уже було краще, ніж «нікуди».

                        Розділ 4. Готель

За пів години ми зупинилися перед старим мотелем у самому серці міста; таксист кивнув на вхід, і я вийшов — ще оглушений дорогою, мовою, нерозумінням і, понад усе, самим собою.
У рецепції мене зустріла літня пані — привітна, з такими зморшками, що радше нагадували усмішки, залишені часом; вона доброзичливо кивнула і одразу заговорила швидко, по-театральному світло — так само, як той таксист: прудко, яскраво і, на жаль, поки що для мене незбагненно.
Та раптом вона зупинилася, взяла мій паспорт, глянула на нього, тоді на мене і вдруге усміхнулася — тепліше, спокійніше, і в ту мить усе стало значно простішим.

Без жодного зайвого слова вона старанно виписала квитанцію; я глянув — і, на свій подив, зрозумів: ось ціна, ось валюта, ось що від мене потрібно; я віддав гроші, а вона передала ключ із номером кімнати — знову без зайвих слів.
То було перше справжнє порозуміння: вона не знала моєї мови, я не знав її, але обидва ми вміли говорити людською, і головне — вона вміла мовчати моєю мовою так, ніби робила це все життя.
Кімната коштувала рівно стільки, скільки й поїздка на таксі; я відразу збагнув: вони не чужі, вони спільники — допомагають одне одному, діляться клієнтами, так тут і живуть.
І знаєш що? Мені навіть стало ніяково від того, що місто виявилося не таким страшним, як зранку здавалося: так, воно чуже, невідоме, але в мене вже був таксист, гарячий бутерброд, м’яке сидіння в автобусі і жінка, яка вміє мовчати моєю мовою — значить, не все так похмуро, як видавалося зранку.

У кімнаті на мене чекали чисте ліжко, гаряча вода і кольоровий телевізор; «Яка мізерія потрібна людині для щастя», — подумав я, — «бракує тільки, щоб рідні були поруч».
Ніч минула швидко: я виспався, без поспіху, і шкода було лише одного — треба рушати далі, і найскладніше — куди саме.
Гроші танули, як сніг навесні, як пісок між пальцями, та ще й не мої — важко знайти того, хто позичить на таку непевну мандрівку; від цих думок шматок не ліз у горло, і я хотів одного: якнайшвидше знайти роботу, віддати борг і надіслати щось, бодай дрібку, додому.

Вийшовши, я повернув ключ пані і як умів подякував; вона все зрозуміла і відповіла: «Прошу», — мови я не знав, але впізнав зміст за інтонацією.
Коли запитав, де автобус, вона вказала пальцем напрямок; по-іспанськи «autobús» звучить майже так само, тільки пишеться інакше.
Я пішов твердим кроком, як людина, що вже тут росла, і — о диво — за десять хвилин від готелю переді мною постав велетенський автовокзал із тим самим, уже знайомим, старим таксофоном; «Тримайся, Хуан», — подумав я, — «з усього знайомого тут лишився лише цей апарат; сам Хуан, мабуть, уже везе іншого туриста».
Велика стіна вокзалу ніби перегородила моїм надіям шлях: приїхав… а далі що? Далі — порожнеча.

Але та порожнеча була не просто відсутністю шуму і світла — то була мить, коли всі клопоти, гамірні розмови і безугавний рух відсувалися вбік, звільняючи місце глибокій внутрішній тиші; у тій тиші час сповільнювався, і серце починало говорити з самим собою.
То був простір між очікуванням і дійсністю, де минуле й майбутнє перепліталися в одне, і саме там народжувалася можливість починати спочатку — переосмислювати зниклі надії і запалювати нову мрію; я зрозумів: порожнеча — це не кінець, а пауза між спалахами світла і вогню, між гамором і мовчанкою, і навіть коли здається, що все втратило сенс, саме там можна зібратися докупи, бо кожна пауза може стати точкою відліку для нового кроку; отож, ця порожнеча була покликом іти далі, м’яким запрошенням зазирнути всередину, щоб потім назбирати іскор і знову розпалити вогнище життя.

Я провів день, тиняючись довкола станції, наче уламок чужого життя, що випав із валізи; сонце палило нещадно, місто жило своїм південним ритмом: дзижчали скутери, пахло кавою і пилом, а на розі бабуся умовляла помідори здаватися свіжішими; для мене все це було ніби крізь скло — я був тут, але ніби не зовсім, мурашник чужий, де я — мураха з рюкзаком: зайвий, невидимий.
Зробивши третє чи четверте коло, я повернувся до своєї лавки — дивно, але вона вже здавалася знайомою, майже дитячою, як табурет на дачі, що скрипить лише для тебе — від надміру довіри.

І раптом — біле обличчя; посеред цієї іспанської спеки воно сяяло, мов лампа в підвалі: світла шкіра, рожеві щоки — ніби звіддалік вигукували: «У мене добра бабуся, корова, підвал із картоплею і два мішки малини!»
Чоловік літ тридцяти, свій, пізнаваний безпомилково; стояв у черзі до кас, тримаючи сумку, напружений, як той, хто ось-ось зважиться нелегально перейти кордон із Гондурасом.
«Доля!» — зрадів я і кинувся до нього, тараторячи на південний манір таксиста: — Брате, ти не уявляєш, як радий тебе бачити! Я тут сам, телефон мовчить, нікого немає, нікуди йти, а тут ти — мов подарунок, що випав із валізи!

Чоловік застиг, почервонів, відступив крок і глянув на мене з жахом. — ¿Cómo? ¿Cómo? — промовив тремтячим, утікацьким голосом.
«Хитрий, — подумав я, — прикидається іспанцем, усе ясно: він з наших, але вже пришитий до місцевого життя, метис між пам’яттю про батьківщину і реальністю виживання; я для нього — лист із минулого: незграбний, важкий і, може, небезпечний».
Я не відступив, підійшов ближче, глянув йому у вічі і тихо спитав: — А які ще слова ти знаєш, брате?

Він іще дужче спалахнув; у його очах був біль людини, що щойно склала іспанський іспит і збагнула: все вивчене дарма. — Немаю… грошей… іду… не можу взяти… — забелькотів він, ніби вибачався перед долею.
Я кивнув: злості вже не було, не було й докору — тільки втома і спокійне «розумію…».
Тоді він дістав записник, ручку і, ніби останній дарунок, вивів номер телефону в Мадриді: — Ці люди дають роботу, місто за чотириста кілометрів, за гроші.
То була нова ціль, нова надія — наче хтось раптом розсунув завісу, і ти побачив: ось сцена, ось світло, і хтось махає тобі рукою; а за сценою — дорога, і тією дорогою треба йти, просто — знову.

                     Розділ 5. Мадрид

Номер, який лишив мені той земляк на вокзалі, ожив лише глибокої ночі; гудки тягнулися довгі й ліниві, мов літня сієста, і зрештою озвався голос — серйозний, трохи хриплуватий, зі втомою й вічним валенсійським скепсисом у тембрі:
— Давайте, під’їжджайте, владнаємо. Обійдеться майже задарма… але платити доведеться. Тут за все є ціна. Це Європа.
Інтонація в нього була така, наче він сам мурував Європу цеглина по цеглині і тепер стягував з туристів амортизаційний збір.

Автобус відходив лише зранку. Я поклав слухавку й підвів очі до неба — темного, густого, наче кава без цукру. «Довгою буде ця ніч», — подумав я, а вокзальна лавка криво всміхнулася у відповідь: «Знову ти?»
Дивилася на мене, як давня знайома, з якою раз колись, після зайвого, поділив ліжко — а тепер обидва удаємо, що то була любов; вона рипіла, але робила вигляд, ніби бачить мене вперше.

Вирішено: спатиму в парку — під колискову пальм і спів місцевих цикад; варта без вартового й без покарань, ще одна лавка, волога від роси, і трава з запахом пилу й чужих доль. Є щось у цих південних широтах — ледаче й водночас святе, мов старе вино, яке п’ють без приводу, просто бо можна.
Ледь я розлягся, як на армійських нарах, куди часто падав після самовільних втеч, із темряви з’явилася… бригада.
Ні, не патруль і не туристи з наплічниками. Перше враження — шахтарі. Та чому такі закіптюжені? Вода скінчилася у штреку? І звідки, серед Валенсії, взялася шахта?
Я прислухався: говорили не іспанською — мій слух уже відрізняв; не румунською і не польською; щось гортанне, з ритмом джунглів і виживання.
Один витяг картон, інший — розірвані ковдри; один ліг, другий поруч; хтось сів, хтось напівлежачи — то були африканці. Якби в руках були списи, я б здогадався швидше; сцена була така: ніч, парк, братство бродяг.

Один присів поруч; дивився уважно — не вороже, а з обережною цікавістю, наче я — зебра на савані; сказав щось своєю мовою, я не зрозумів, але тон був спокійний; потім, мов у кіно, дістав із торби хліб, розломив і простяг мені половину.

Я прийняв — не з чемності, а з поваги й голоду; жував той хліб із тим самим відчуттям, із яким колись у потягах Москва—Братислава їв мамину відбивну: з вдячністю і тривогою.
Ми жували, дивилися одне на одного і посміхалися — як давні казармені товариші: різні, але свої.
«В Африці теж люди», — подумав я, — «тільки іншого кольору», як у фільмі Ворог мій, де прибулець сказав людині: «Яке ж у тебе неприємне обличчя».

І раптом я збагнув: цей чоловік — вождь племені; його трон — ця лавка; його стежка війни — дорога до церкви, де інколи наливають чай; удень це місце займають туристи, фотографуючись із голубами.
Я подякував за хліб і тихе тепло, показав на годинник, тоді в бік вокзалу, і жестом зробив «ту-туу»; він коротко, по-чоловічому, засміявся — усмішка була справжня, без жалю й глузування, і махнув рукою: йди, ти з наших.
Я пішов із шумом у серці, бо ніч була довга, а чужі не завжди ворожі.

Ніч тяглася, як черга до неба для тих, у кого немає паперів; я куняв, вставав розім’яти кістки, струсити холод; тіло ломило — нерви? грип? Озноб; свисткий кашель чіплявся до горла, мов іржавий гак.
У пам’яті гуркотів ритм фури, навантаженої залізом, і реп Шерхана: «Ось де собака заритий…» — я всміхнувся: «Ще цього мені бракувало», — і провалився у в’язку дрімоту.

Вранці, з головою наче з вати і дзвоном у вухах, я дійшов до кас і купив квиток; для певності знову набрав номер земляка; я тільки почав описувати себе — зелена куртка, метр сімдесят п’ять…
— Не хвилюйтеся, — перебив мене голос втомлений, але твердий. — Знайдемо. Чекайте біля кас.
Я чекав, як дерево без листя; голова гуділа, кашель трусив мене, мов старий двигун. «Лише б не запалення легень», — молився подумки; але тримався: «Серед своїх — пігулка, чай — і готово; завтра пробіжка на кілька кілометрів, душ, кава, робота; як усі; як європеєць».
Яка робота? Будь-яка: зварник, механік, що завгодно — у мене є руки, серце, голова.

Автобус підкотив м’яко, зітхнув по-старечому й розчинив двері; я піднявся назустріч ранкові — і в імлі побачив біле обличчя; ми ніколи не зустрічалися, але я впізнав його відразу; він махнув рукою:
— Іди.

Поруч із стареньким Opel Corsa чекав інший — із портфелем і цигаркою; схоже, розпорядник робіт; щойно ми рушили, він спитав без обиняків:
— Гроші?
Я згадав «Міміно»: «Хто це їде до Москви без грошей?» — усміхнувся:
— Спав на вокзалі… Готель, їжа… Усього не маю. Але з першої зарплати віддам. З відсотками.
Вони перезирнулися; авто зупинилося, багажник відчинили, мою торбу дістали й поклали на асфальт.
— На вокзалі є Western Union. Дзвони додому. Нехай перешлють. Як будуть — скажеш. І більше так не роби. Бідних ми знаємо: отримають гроші, а потім шукай вітру в полі.
Машина поїхала — разом із нею моя остання надія; легені стиснулися. Просити в рідних — неможливо: і так досить терплять без мене.

Я хитався; дихати було важко, паморочилося в голові, земля плавала; я побачив таксі, підійшов і пробурмотів щось про лікаря; таксист кивнув: сідай.
— У мене немає грошей, — прошепотів я.
Він подивився пильно й намалював на долоні «5».
— Це не гроші, — просто сказав він.

За п’ять хвилин і п’ять євро я вже був у лікарні; будівля стояла, мов круїзний лайнер, пришвартований у морі бетону; скляні двері самі розійшлися, і я увійшов, наче до інопланетного корабля: білі халати, клавіатури, запах кави й антисептика — тут лікували не тіла, тут лікували бюджети; люди бігли, мов на «Титаніку», сподіваючись, що айсберг обмине їх сам.
Ніхто мене не зустрів; мені просто дали папірець із хрестиками; я — як спійманий шпигун: німий, без страховки, без плану Б; лиш біль і палке бажання не вмерти сьогодні.
Рентген, крапельниця, укол — стандартний європейський коктейль, без цукру й без гарантії; за кілька годин полегшення; м’яке крісло, мов у бізнес-залі, але без квитка; пацієнтів лікували в коридорах, як на вокзалі — без валіз, зате з крапельницями. Ось вона, Європа.

І тут з’явилася вона — медсестра; молода, ніби щойно склала іспит із доброти; з папкою в руках і професійною усмішкою; говорила ніжно, наче я — дитина без парасольки; я слухав, як симфонію: не розуміючи, але насолоджуючись.
І раптом збагнув: вона просить гроші — м’яко, красиво, як говорять про погоду; інтонація ресторану без цін; наприкінці — «приймаємо всі картки, окрім картки долі».
Страховки не було. Паперів — теж. Ілюзій — тим паче. Тут кожен погляд, кожен дотик мав тариф; у кишені — на хліб чи на дзвінок; ми всміхалися; вона — і я; в цій усмішці була ніжність: вона знала, що я бідний, я знав, що вона — гвинтик системи; ми грали свої ролі; потім вона пішла.

Повернулася цілим комітетом: білі халати, серйозні обличчя; мій паспорт у їхніх руках, як фальшивий квиток; вони шепотілися; головний — суміш директора клініки і завскотобоєю — глянув на мене і сказав те, що не вимагало перекладу:

— Русо. Збийте температуру — і випишіть. Грошей немає.
Слова порізали не тіло — гордість.
Уночі, коли коридори затихли, вона знов прийшла — з пігулками й соком; виміряла температуру, усміхнулася і показала на двері:
— Ти вже здоровий. На роботу.

Ось вам і клятва Гіппократа: «Одужав — до праці. Вперед, homo migratus».
З лікарні — на вокзал тією ж стежкою: інше місто, та сама доля; моя лавка, мій телефон, моя географія падіння.
Я купив квиток на останнє; може, то були найдурніші витрачені євро — а може, найпотрібніші; в автобусі — тепло і м’якість; я заснув.
Світанок; ліхтарі гасли, як очі старої актриси після вистави; назовні — знайомі силуети; і ось вона — моя станція, моя лавка, моя безхатня траса надії; це було майже як удома — тільки без радості.

          Розділ 6. Стиглий виноград

Повернувшись до своєї лавки після ще однієї невдалої вилазки в пошуках роботи, я відчув, як вага дня лягає на груди глухим каменем, як голод і застуда, і це липке, наростаюче відчуття власної зайвості дряпають зсередини тупими кігтями, наче в мені оселилася кішка, що вперто шукає найболючіше місце; здавалося, ніби світ ледь-ледь нахилився, і я покотився невидимою щілиною між «хтось» і «ніхто».

Холод пробирав аж до кісток, утома лягала на плечі, як стара солдатська куртка — тепла, звична, але без надії, і в голові, мов зведена пружина, крутилися думки: зібратися і вдарити бодай куди-небудь, чи здатися й згорнутися в темному кутку, щоб уранці мене обминали перехожі і не заважав рухові перону; голодний мозок шепотів отруйно: «Ти годишся лише тоді, коли з тобою сталося щось погане».

Вокзал гудів, як рій на холодному порозі зими: люди поспішали, тягнули валізи, полювали на каву й розетки, а я сидів німий і порожній, немов квиток без пункту призначення, і в якийсь момент перестав бути людиною — перетворився на частину вокзального інвентарю, на камінь із очима.

Ніч тягнулася довгою, липкою смугою: годинники не відмірювали час — вони ніби капали; я загортався у тонку куртку і буквально грівся спогадами — рідна хата, діти, запах кухні, навіть той старий вимикач, що завжди підскакував іскрою, як я сам; і саме тоді, коли моє «я» майже перейшло в режим очікування, мов старенький «Нокіа», раптом озвався знайомий звук — рідна мова, близька і справжня: на сусідній лавці дві жінки теревенили «по-нашому», так просто й тепло, ніби під під’їздом удома, і в ту мить здалося, що всесвіт нарешті згадав про мене і натиснув кнопку «увімкнути».

Я ожив і підсмикнувся до них, як кіт на запах відбивних, а слова посипалися без розділових знаків: «Доброї ночі! Перепрошую! Я тут сам, телефон не відповідає, роботи немає, ночую невідомо де, не знаю, куди…»
Вони глянули й усміхнулися — тепло, без тіні страху; старша розсміялася: «Ласкаво просимо на фаєни!» — наче вручила мені диплом емігранта, а друга підморгнула: «Гроші за роботу вже віддав?»
Я розреготався нервово — від утоми й радості водночас: «Не встиг! Та й грошей немає!» — ми сміялися разом, без глузування і жалю, і той сміх укрив мене краще за будь-яку ковдру.

— То й пощастило тобі, — сказала одна.
— Еге ж, — відповів я, дивлячись у небо, де й зорі здавалися далеко від своїх домівок, — яке там іще щастя буває?
— Сядь тут, наші скоро будуть, глянуть, що з тобою робити, — кивнула жінка в темній куртці, і я сів слухняно, та вже не як загублений: я чекав, як достигле гроно, що нарешті дочекалося руки — помітити, торкнути, зірвати; і хай то будуть не боги і не роботодавці, а дві жінки з теплою усмішкою — цього досить, аби не вмерти нишком.

За годину підійшли двоє кавалерів — блискучі спортивні костюми, гладко голені щоки, запах дорогого шампуню; кросівки сяяли, як мрії безробітного, велосипеди виглядали так, ніби щойно з телевізійного каталогу.
— Що маємо? — спитали байдуже, наче ми в офісі, а не біля сміттєвого бака.
— У Вісенте чотири на виноград, — відповіли жінки, показавши на мене. — І ось ще один загублений.
— До нього ми не їдемо, він мало платить, дванадцять годин, — відмахнулися «спортсмени». — Цього забирайте собі. Іще один підходить слідом.

З’явився Петрович — кремезний, старший, дихав, як локомотив.
— Вибачайте, затримався, — мовив, хоча до автобуса було ще з чверть години.
— Купи мені квиток, — прошепотів я, опустивши погляд і ковтнувши гордість.
— Без питань. Потім свій мені назад візьмеш, — кивнув він, і я відчув, як тремтіння, що вже скрутило мене всередині, на мить відступає.

Ми рушили до кас, і з кожним кроком життя поверталося в суглоби: нежить відступав, смуток утікав, бо я їхав працювати — хай тяжко, хай брудно, головне, що їхав.
На зупинці чекав засмаглий іспанець років шістдесяти — живіт, як барабан, погляд добрий; Женя й Тамара, мої нові опікунки, виявилося, трохи знають іспанську — лотерея, не інакше.
У старенький фургон нас утиснулося п’ятеро, і за вікнами побігли поля, виноградники, дерева, яким не треба було шукати роботи.

Село зустріло нас велетенським ангаром: трактори з одного боку, ліжка — з іншого, імпровізована казарма; ми з Петровичем перезирнулися, як брати по нещастю.
— Ти хоч не з Африки? — жартома спитав я, згадавши нічного товариша з парку.
— У тебе дах не їде? — розсміявся він. — Уже в дорозі, — додав я, і ми зареготали вголос; сміх виявився першою ліками від моєї хвороби.

— ¡Vamos! — гримнув Вісенте, виноградний наглядач; моє перше іспанське слово прозвучало, наче ім’я кохання.
Нам видали ножиці й кошики, роботу розподілили просто: новачків — до місцевих; мені випав Міґель, мовчазний і серйозний, Петровичеві — молода Ана, Женя з Тамарою — удвох, як завжди.
Грона хрустіли в пальцях, падали в кошики, а іноді — й до рота; солодкий сік розливався по жилах так, ніби замість крові там тече сонце, і втома випаровувалася, поступаючись місцем несподіваній, майже дитячій солодкості.

Раптом — вигук: Женя порізала руку; Міґель підскочив, старша Ана з’явилася з аптечкою — швидка, материнська — бинт, уважний погляд, жодної метушні; вона не відсторонилася, прийняла біль так, ніби поділила його навпіл, і в цьому була тиха відвага.

Опівдні спина палала, кошики тягли до землі, піт лився, як душ ізсередини; дванадцять годин — іспанський кросфіт без тренера і без води.
Надвечір ми ледве сунули ногами, Вісенте платив без зайвих слів.
— Розрахунок щоденний? — спитав я.
— Не всі доживають до кінця місяця, — пирхнув Петрович, і ми засміялися — втомлено, але живо, і той сміх став нашою полегшею.

Потім — наввипередки до крамниці: хліб, тонка ковбаса, щось палке у дешевій пляшці; вечеря-молитва для розбитого тіла.
Далі — плутанина однакових вуличок, аж доки ми не натрапили на неї: молода Ана, хода вогняна, вона махнула — і повела, і ми вціліли; десь поруч хтось танцював, а ми верталися до ангара, ніби до невеликої, але вже своєї фортеці.

Ми ламали хліб, різали ковбасу, передавали каламутну пляшку по колу і їли мовчанкою, що важчала каменем; я з острахом стягнув взуття — ноги налиті, пекучі — і ліг, не роздягаючись, із єдиним бажанням: розчинитися в сні.

Мене розбудив Петрович — не до вбиральні, а до праці; у дверях уже стояв Вісенте, точнісінько вчорашній — функція, не людина.
— ¡Vamos! — і ні тіні сумніву, ні шансу на заперечення: знову виноград, знову день.
Трактори мовчали, наче зморшкуваті дядьки у під’їзді; якби їм дати рота, вони б спокійно мовили: «Авжеж, знову ви — сюди веде не бажання, а скрута».

          Розділ 7. Душ. Або революція

На третій день стало ясно: душ — це не побутова опція, а інструмент виживання, гра на вибування, олімпійська дисципліна з елементами драми, дипломатії і легеньким присмаком божевілля.
Вранці, коли спека лише починала гострити свої ножі, а пахви готувалися розквітнути всім південним букетом ароматів, ми з Петровичем стояли край стіни ангара і рахували, мов справжні інтенданти виживання: людей — двадцять шість, ліжок — двадцять із половиною (одне гниле), душів — один.

І той на «душ» тягнув лише в уяві поета-самогубця: труба зі стіни бетонної, кран кольору «цинковий іржавець» і клапоть фіранки відтінку «минуле життя». Вода ж, на додачу, текла — крижана, чесна, нещадна, як сповідь перед розстрілом.
— Якщо сьогодні не помиюся, — сказав я, — перехрещуся на «Душі-що-не-встигла».
Петрович жував хліб мовчки, дивлячись у бік тракторів, що сонно блищали фарами: вони знали все; вони бачили все.

Черга з’явилася сама — як у храмі: тиха, зосереджена, майже релігійна; кожен вірив, що саме його оберуть — і він упаде під струмінь крижаного відпущення.
— Я тільки ноги сполосну! — несміливо крикнув хлопчина в спортивках.
— Тут ми всі — ноги! — озвалося з тіні. Може, то прошепотів трактор.

Третя година чекання — люди почали втрачати віру і відчуття часу; хтось уже поставив табурет, як у радянській черзі по ковбасу.
Женя з Тамарою принесли пластиковий таз, немов прапор здорового глузду, і почали у кутку митися з тією ж гідністю, з якою римлянки приймали купелі в обложеному Карфагені.
— Це що за обхідний маневр? — здивувався Петрович.
— То називається жіноча кмітливість, — зітхнув я. — А ми — все про «душ»…

Надвечір пристрасті розгорілися: один у рушнику пробував «тільки на хвилинку» протиснутися, інший уже боронив позицію, тримаючи шльопанця, як кортик; народжувалося щось середнє між кухонними зборами і бунтом на піратському кораблі.
— Записуємо чергу! — запропонувала Женя. — Хто згоден — піднімай рушник!
— А хто тут начальник? — спитав новоприбулий.
— Начальник — Вісенте. Але в душі — анархія.

Я знайшов шматок картону і вивів маркером:

РОЗКЛАД ДУША (не плутати з розкладом життя)

1.      Женя

2.      Тамара

3.      Петрович (за поважну бороду)

4.      Я (якщо не помру раніше)

Трактор, здавалося, кивнув фарами: схвалено. Душ запрацював за графіком, ми навіть склали пісеньку:
«Ой, душику наш, душ,
Помий сорок душ …»

Коли я нарешті зайшов у це іспанське вологе нутро, відчув: повертаюся в людську подобу; пил, безнадія, піт, випадкові дотики і всі ті безкінечні «¡Vamos!» стекли, як погана думка, і привезена з чужини вода виявилася приємнішою за домашню — вона не просто мила, вона відпускала.
Я вийшов оновлений, пахнув милом, ілюзіями та надією; повз пройшов Вісенте, глянув, усміхнувся — як радянський сержант на плацу: він розумів усе; знав, що душ — не про гігієну, а про повернення до себе.
— Петровичу, вода кличе! — вигукнув я, але Петрович уже спав, підклавши під голову складену ковдру, і вві сні пробурмотів: — Мій черга завтра.

Ангар скидався на конференц-зал ООН: представники різних країн, акценти, покинуті дипломи; математики, військові, філологи, кухарі — і навіть один філософ.
Прийшов він, як усе справжнє, — раптом: не з неба і не з автобуса; просто зайшов, наче завжди тут жив, у пилюці й винограді; на ньому — светр кольору «осінь у Ризі», штани «економклас», запилені черевики, що говорили: «я пройшов багато, але шнурки ще тримаються», а за плечима — наплічник, мов бібліотека у вигнанні.
— Доброї ночі, — мовив м’яким балтійським акцентом. — Я — Харальдіс. Із Лієпні. — Зняв наплічник, сів біля стіни й додав: — Філософ. Тимчасово збираю виноград.

Петрович підвів брову і привідкрив око; я забув, куди йшов, і просто дивився.
— Виноград — це теж думка, — провадив Харальдіс, — тільки руками, думка з гілкою в долоні.
Ми перезирнулися і всміхнулися, і в ту мить усе стало легшим.
— А спину він теж розвиває? — долинуло з нижньої нари.
— Усе, що болить, наближає до правди, — відповів він, витягнувши потертий том. — Шестов добре сказав: «Праця — це спасіння лише тоді, коли людина знає, для чого працює; інакше — галера, прийнята в обмін на забуття».

— Тут Шестов — це наша фура, — буркнув Петрович. — Шостий день нас у ній трусить.
Харальдіс усміхнувся повільно — він усе робив неквапом, наче доводив: метушня — лише форма відчаю.
Женя присіла поруч із мискою винограду і хлібом, дивилася на нього, як на дивного птаха, що випадково залетів до ангара.
— І нащо вам оце все? — кивнула на наплічник. — Філософія гарна, але… при чому тут виноград?

Харальдіс розглянув свої долоні, наче там лежала мапа Європи і між ліній життя ховався сенс.
— Бачите, панно, філософія — наука міцна: здатна трьома фразами розібрати ціле життя; от лише в побуті мало затребувана, а філософи… теж хочуть їсти, як усі під сонцем, — мовив він і всміхнувся так, наче пив чай із Діогеном і ділив подушку з бідністю.
— То ви філософ виноградний? — не витримала Женя.
— А чому ні? — засміявся він. — Виноград — це думка під тінню лози: був зелений — став синій, потім — вино, потім — пісня, а далі — забуття; коло буття; Гегель би не сварив.

Він витягнув із наплічника потертий чайничок, налив води, розпалив пальник і заварив чай із м’ятою, звіробоєм і трішки пам’яті.
— Це чай із південного боку самотності, — сказав.
Ми пили і слухали — про Шестова, про Еклезіаста, про чоловіка, що хотів стати мостом між небом і землею, а завершив філософом в ангарі; навіть трактори мовчали, чи то пак слухали, їхні фари були очима і, може, відбивали більше, ніж ми звикли думати.
— А потім? — спитав я.
— Потім — збирати виноград. І збирати себе. Частинами. У цьому ми з тобою колеги, — відповів він.

І тоді я зрозумів: у нашому ангарі з’явився той, хто вмів говорити про біль — без ниття, і про сенс — без патетики.

                         Розділ 8. Зорі

То був теплий вечір, напрочуд гарний… а може, вже й ніч — та проміжна година, коли тиша згущується, стає майже відчутною на дотик, і світ ніби розстібає підкладку свого пальта, дозволяючи бодай на мить зазирнути туди, де все справжнє.
Філософ, як завжди, наповнив мені вуха високостями — думками, сенсами, посиланнями і посиланнями на посилання, говорив так упевнено, ніби справді їв з руки в Гегеля і влаштовував бійки між Кантом та Ніцше десь на задньому дворику Сократа, тож заснути не випадало.

Я вийшов на подвір’я, закурив, зробив розумне, зосереджене, майже музейне обличчя і підвів погляд угору — до зір, наче чекав на відповідь, наче хтось там міг підморгнути мені ліхтариком і сказати: «Так, друже, ти маєш рацію; випадковостей не буває».

Який же гарний цей світ; яке тонке мереживо неба з його невидимими механіками, якою вигадливо зібрана Земля з усією своєю флорою, фауною і людською фауною, і якщо це не божественний проєкт, то принаймні геніальний стартап.
«Цікаво, що палив Чарльз Дарвін, — пробурмотів я, — аби дійти думки, що після якоїсь вибухової пригоди, в абсолютному холоді, з’явилися бактерії, потім рибки, потім мавпи, а врешті ми — горді нащадки синьо-зелених водоростей», — думка сумнівна, бо вибухи рідко щось творять, частіше руйнують, надто вже у відкритому космосі, де абсолютний нуль заморожує логіку швидше, ніж у підвалі зникає Wi-Fi, і все ж… у цьому теж щось є, адже мавпи також швидко вчаться палити й пити, а деякі гомініди так ніколи й не стали людьми — зате комфортно лишилися на власному рівні, оформили прописку й живуть собі щасливо, плюючи на еволюцію.

Позаду зашурхотіли кеди по гравію.
— Чого не спиш? — пробурмотів Петрович, почухавши у грудях там, де в людей оселяється душа. — І не морщ той лоб, надто вже розумно виглядаєш; зірки розглядав, га?
Я кивнув, не озираючись.
— Пам’ятай, — повчально продовжив він, — розумне обличчя не доказ розуму; найбільші дурниці роблять саме з таким обличчям, особливо коли здається, що тямишся в політиці або в жінках.
— Філософ мене підзарядив, — усміхнувся я, — і запустив у космос.
— Та який він філософ, — пирхнув Петрович, — бухгалтер він, тільки з поетичною жилкою; от побачиш завтра, як носитиме ящики: говорити про зорі не те саме, що тягати мішки.
— Він про вічне говорив, — спробував я заступитися.
— А завтра говоритиме про радикуліт, — відрубав він. — Ходімо спати, брате; завтра понеділок, а той у беретi з півнячим пером — клятий гасконець — знову влаштує фехтування ножицями без обіду; певно, мститься за Французьку революцію.

І ми повернулися до тиші нашого багатозоряного готелю — ангара з іржавими ліжками, де зорі сяяли не лише в дірявому даху, а й у очах хлопців, стомлених так, що вони мріяли тільки дотягти до світанку.
У напівсні прийшла оселя: батьки, дружина, мої доньки, маленькі долоньки на неголеній щоці, запах дому — не кава і не пиріг з яблуками, а той, єдиний, який неможливо відтворити в лабораторії, гаряче вколююче тепло тих, хто вірить, що ти повернешся, хто чекає не грошей, а слів, хто мовчить у слухавці тільки для того, щоб чути твоє дихання.

«Як тільки доб’ємося з виноградом, — подумав я, — поїду в велике місто, подзвоню, усе розповім», — це було десь посеред історії, між вимиранням мамонтів і винайденням мобільного телефона, коли говорили лише дротом і листами, на папері, з марками, з почерком, у якому ховалася душа.
І там, між зірками, хтось таки підморгнув ліхтариком — або мені просто закортіло в це повірити.

До речі, я зробив несподіване відкриття: свіжий виноград — це дикий снодійний; стільки ночей я не змикав очей — ні під хропіння сусіда, ні під гавкіт псів, ні під хрускіт власних думок, а варто було наїстися гронами — і провалювався до ранку, наче під легкою анестезією, без тривог, без спогадів, без верескливих ліжок — тільки сон, чистий, теплий, безпечний.

Так минали дні й ночі — спершу важкі, згодом легші, а потім майже звичні; щоранку у дверях, точний як годинник, з’являвся Вісенте — обличчя суворе, проте привітне, як у старшого брата, який уже все зрозумів, та мовчить; він говорив небагато, і його «¡Vamos!» слугувало універсальним вітанням, було, як у «Кін-дза-дза»: там казали «Ку», ми казали «Vamos», і в цьому слові вміщалося все — «доброго ранку, колеги», «як спалося», «якщо вже поснідали — їдемо в поле».

Поля порожніли, грон меншало, зате кишені поволі важчали від дрібних банкнот; жнива добігали кінця, м’язовий біль розвіювався, а втома перетворювалася на впевненість; ми були сім’єю — різномовною, різнокольоровою, але справжньою.
Я все ходив в одному й тому самому спортивному костюмі — так зручніше; парадні штани, «на випадок людини», чекали своєї години акуратно складені в торбі; і от настав день — роботу скінчено, гроші отримано, душ прийнято — час бути «персоною»: я дістав штани, струсив — і вони впали на підлогу, ніби їх звалив вітер.
— Та ну… — пробурмотів я. — Тільки цього й бракувало — ґудзик відлетів.
Я нахилився підняти — а ґудзик на місці, усе ціле.
— Хто тут жартує? — озирнувся я. — Чиї це штани? Хто сміється?

Відповіддю став теплий, щирий сміх — не мені в обличчя, а разом зі мною; сміялися всі, навіть Вісенте, якого ми вважали невразливим до усмішок, розквіт, мов лоза після дощу.
Виявилося, штани справді мої. Просто я був інший.

Коучам і нутриціологам на замітку: виноград худить, але лише свіжий — зрізаний з любов’ю і з сонцем усередині, а не той, що з етикеткою з супермаркету.

У день від’їзду ми обіймалися, як родина: країни різні, віри різні, мови різні — а ми разом; хтось їхав додому, інші рушали далі шукати; мені дали ще один номер — знову Мадрид, але вже не у порожнечу, а за адресою, з грошима в кишені й гордістю в грудях.
Нас до зупинки підвіз Вісенте; ми попрощалися — хтось міцно, хтось скуто, але всі по-справжньому; він обернувся, кивнув, сів у машину і поїхав, а ми лишилися під табличкою «PARADA»; я купив Жені її квиток, обійняв Петровича, ми обмінялися телефонами.

Гарна країна — з усіма контрастами, східним темпераментом, метким серцем і вічною сучасністю; тут усе справжнє: люди з гарячою кров’ю, вулиці з душею, небо як кіно без дубляжу — і саме тут я побачив своє перше диво, ті помаранчеві присмерки, туманні світанки і подих нового дня, що обіймає тебе ще до того, як ти прокинувся.

Я стояв у тиші ранку, і все видавалося нереальним, наче я зайшов усередину листівки, надісланої мені самим собою з майбутнього, де все зійшлося: є дім, є машина, є гаряча кава і легке «Buenos días» від сусідки; звісно, у власній машині все виглядає красивіше — особливо, коли шлунок не гарчить, мов звір, але тоді в мене були лише наплічник, руки і мрії.
А мрії… чекали десь попереду — у світлому, фантастичному майбутньому, яке, може, набере мій номер, а може, принаймні гукне з протилежного тротуару: «Гей, ти! Недарма все це, чуєш?»

З роками номери тьмяніють, линяють, залишають сині плями на папері й на серці, але теплі спогади не вивітрюються — вони пахнуть потом, виноградом, пилом полів, взаємною підтримкою і розділеним сміхом, бо ніщо так не єднає, як спільна праця.
І, звичайно, добра платня.

                        Розділ 9. Цап

Автобус, ледь погойдавшись, плив рівною, мов скатертина, дорогою; за вікном проходили сади, виноградники й поля, залиті сонцем. У грудях тисло дивне відчуття — передчуття нового і тиха, шерхка, глибша за будь-який смуток, туга за домом.
Перед внутрішніми очима спалахували уламки минулого: ліс після дощу, школа з крейдяним запахом, перше кохання — несміливе, мов світанок. І все частіше поставало одне й те саме видиво: маленьке село на краю землі й хата біля лісу.

Дитиною я любив дертися на найвище дерево — вище за всі дахи і дзвіниці — і звідти обіймати поглядом увесь ліс; він стелився зеленою ковдрою до самої імли на обрії, наче безкраїй космос.
По другий бік, при підніжжі пагорба, тяглася наша вулиця: річка — як срібна стрічка, дерев’яна крамничка і пшеничні лани, що тікали в безмежжя.
Там я був вільний і від хатніх повинностей, і від тих, хто міг зіпсувати день. Хоч не завжди вдавалося сховатися від бджіл — вони гули довкола, коли мама відкривала вулик; і, звісно, від мого головного дитячого ворога — цапа.

Із цапами, як то кажуть, ми не здружилися. Може, тому що я був найменший і слабший, а може, просто тому, що він був цап.
Почалося з того, що дід, дякуючи старшим братам за поміч, подарував їм козеня. Вигодовували з пляшечки, пестили, доглядали, а потім узялися дресирувати — команди, «науки», навіть до читання й «розмов».
Говорив він небагато — переважно «Бі» та «Е». Видко, це й було все, що вклалося в голову нашого вихованця. А от «читати» міг годинами.

Брати, люди з фантазією, вирішили виховувати цапа на зібраннях творів Карла Маркса — томи завтовшки з цеглу і важчі за терпіння. Для мене — мука, а цапові, здавалося, на смак.
Таємниця проста: між сторінок вони посипали цукрові стежки. Надягали дідівські окуляри, садовили за стіл — і починалося «вчене заняття»: він перегортав сторінки, вів рилом рядок, злизував цукор — і тицявся далі.
Здалеку це скидалося на абсурдистський театр. Сільські бабусі, побачивши вперше, хрестилися, шепотіли молитви й хутко тікали. Телевізорів тоді в селі було всього три, ще й чорно-білі, а тут — живий цап-марксист у рогових окулярах.

Ходити на задніх умів, із завзяттям вигукував свої «Бі-Е», а головне — був майстром єдиноборств у дисципліні «таран». Дати комусь лобом — його улюблена розвага. Я, як найменший, відлітав найдалі — під регіт братів.
Від атак потерпав не лише я — у списку жертв значився й кіт Данило. Саме він мене й урятував: показав, що найнадійніше — пересуватися парканом. Я звик — і це став мій особистий спосіб виживання. Цап парканом не ходив — лютував, бив ратицями й, либонь, планував революцію; але, як кожен ідеолог, у побуті лишався полоненим своєї натури.

Якось улітку, коли сонце стояло в зеніті, а з розпеченого двору тягло солодкавою смолою, старші брати схилилися над старезним приймачем. Крутили тугу ручку, вишкрібаючи з тріску крихти музики; коли вдавалося піймати кілька знайомих нот — їхні обличчя світлішали, а ми, глядачі, затамовували подих, наче в сільському кіно.
Публіка була строката і гомінка: я — по праву молодшого в першому ряду, кіт Данило — гідно простягся поруч, цап-марксист — як же без нього, і пес Шарик біля будки, що намагався вити в тон, та влучав у мелодію приблизно так само, як радіо — у станцію; за це отримував суворі зауваження від середульшого.

Здавалось, ось-ось поллється музика, та саме тоді у хвіртці з’явилася мама. Поставила перед братами два цинкові відра і суворо звеліла: — По воду!
Вони перезирнулися з виразом, ніби їх відправляли не до криниці, а на галери; потім разом повернули голови на мене й Данила.
— Мені ще не черга! — розсміявся я. — Я малий. Мене й до танцклубу не пускають. Отож несіть, танцюристи, а ми з котом тим часом підростемо!
Данило солідарно облизав лапу: мовляв, лапки-то маю.
— І коли ж він доросте? — пробурчав середульший.

Тут і вибухнула ідея. — А навіщо тягтися до криниці? — кинув хтось. — Зробімо свою, тут, у дворі!
— І-і-і! — заволали всі хором; навіть цап звівся на задні й проказав вивчене «Бі-Е».
Мама, знаючи, що таким ледакам треба повторювати двічі, пішла й за якийсь час повернулася — настояти. Та, переступивши поріг, завмерла: в куті двору виросла гора землі, з ями стирчала голова старшого брата, а довкола, мов інженерна бригада, — ми, команда мрійників, чекали струменя води.
— Мам! — вигукнув я. — П’ять хвилин — і в нас буде власна вода!
Мама зітхнула, сіла на лаву, і навіть заспокоївшись, не припинила повчати: пояснила, що наша бригада тямить у водогоні десь як свиня Клава — у апельсинах; а поки що криниця почекає: відра в руки — і маршем до джерела!
Проєкт заморозили.

Увечері тато повернувся з роботи, вислухав звіт, хмикнув — і раптом мовив: — А чом би й ні? Зробімо свою криницю. Я опущу бетонні кільця, а ви копатимете.
— А чого саме тут почали? — спитав, дивлячись на яму.
Старший показав на мене: — Він кинув монетку — упала сюди. То й почали.
Тато усміхнувся тією особливою батьківською усмішкою, коли розумієш: дитяча дурничка — то зерно великої мрії. — Нехай так, — сказав

До осені дванадцять бетонних кілець зникли під землею, і криниця, викопана нашими руками, ожила; поставили мотор, вивели кнопку до хвіртки. Вода була чиста й крижана, як із холодильника. Сусіди приходили напитися, а мама із задоволенням оповідала, як усе почалося: з радіо, цапа і монетки.

…Скільки води відтоді спливло. Як далеко це все. Великий автобус ніс мене дедалі далі від тих картин; у вікні вже не миготіли яблуні й пшеничні поля — пливли пальми та міста чужої країни.
І тільки всередині, як і раніше, дзвеніла прозора вода нашої дворової криниці.

                    Розділ 10. Аточа

Місто підповзало повільно й велично, мов сон, у якому все здається справжнім; воно виростало за обрієм до гіганта — спершу, як мрія, а тоді вже, як вирок, і з кожним кілометром минуле розчинялося, наче вранішній туман, а дорога вела в інший вимір; місто дивилося на новоприбулих своїми холодними дзеркальними вікнами — прямо, суворо, майже байдуже, не приймало і не відштовхувало, просто було: живий організм зі скла, бетону і подиху тисяч сердець, і завдання було тільки одне — не розчинитися в ньому, не стати невидною порошинкою в його безмежному диханні.

Автобус, наче втомлений звір, чхнув димом і нехотя відчинив двері; в обличчя вдарив запах гарячого асфальту і свободи — шорсткої, пекучої, майже жорстокої.

Станція Аточа. Вона дихала, гуділа, бринілась голосами — портал, у якому мінялися людські долі: один крок — і життя звертає на іншу колію; хтось тут знаходив нову роботу, нове кохання, нове «я», а хтось втрачав усе і повертався до провінційної тиші, як переможений дуелянт; під великим годинником призначали побачення закохані, в тіні пальмового саду вичікували свої потяги втомлені мандрівники.

Натовп жив у миті — і в цій миті ніхто не помічав жінок біля невеликої водойми; вони сиділи тихо, мов тіні, і читали книжки; на перший погляд — пастораль: юні пані серед зелені, книжка на колінах, щоденна легка гармонія, та назви на обкладинках видавали іншу правду — «Розмовник іспанської мови», а темні плями на сторінках — сльози, яких ніхто не витер, ціле мовчазне багатоголосся долі про біль і надію; кожна прийшла сюди не заради себе — заради дітей, майбутнього, бодай шматочка завтрашнього дня: одна марила назбирати на житло, друга — на навчання, третя — на авто, щоб повернутися додому не з порожніми руками, але всіх їх єднав невидимий, важкий мур — мовчазна, чужа стіна мови, що поставала поперед них, як кам’яний храм, у якому їхніх молитов ніхто не розуміє.

Удома їх чекали діти і листи-нагадування про борги; удома чекали й слова сусідів, отруйні: «Подалася світ за очі, сім’ю покинула», — а тут, в Аточі, серед пальм і черепах, їх не слухав ніхто; ніхто — окрім самих черепах: давні сторожі штучної водойми дивилися на жінок нерухомими, темними очима, в їхньому погляді було те, чого бракувало людям, — іскра безмовного співчуття; за триста років вони бачили все і, якби могли говорити, розповіли б історії, від яких затремтіло б навіть саме місто.

У парку станції нерідко з’являлися двоє літніх кавалерів непевного громадянства; їхня поява викликала усмішки — наче відомі коміки вирішили дати безплатну виставу поміж пальм і черепах: дотепні, хитрі, як дворові лиси, вони брали напрокат у похоронній конторі смокінги за символічну плату; костюми сиділи криво — рукави задовгі, черевики явно не їхні, і саме ця незграбність додавала шарму їхній грі — пародії на розкіш, роль «пузатих панів», яку вони виконували з серйозністю придворних акторів; у своїх уявних ролях вони були олігархами, що особисто завітали на станцію наймати людей у «таємні й, звісно, високооплачувані» проєкти; знання їхні були куці — кілька фраз російською, завчених напам’ять і вимовлених із патетикою, наче закляття:
— Лястачка, ти меня любіт! — горлав один. — Я табє вілла купля! Как ти меня нє любіт — я закончу в сабє ілі сделаюсь в рукі! Я очєнь сильна любіт тєбя!

Натовп, звиклий до станційної рутини, зупинявся й дивився; вистава була дешева, але правдивіша за телевізор; фінал майже не змінювався: із натовпу лунала іронічна, втомлено-мудра репліка:
— Іди-но, артист, по добру-по здоров’ю. Вілли в мене вже є. І граблі. І лопата.
Парк — пальми й черепахи — вибухав сміхом, а двоє старих жартівників, уклонившись, знову танули в юрбі, щоб колись повернутися й повторити свою трагікомедію про любов і багатство.

— Роботу шукаєш, земляче? — пролунав у натовпі голос; для мого вуха він був, мов мед.
— Авжеж, — відповів я, і всередині все закипіло — надія, передчуття нового життя і жаданої кар’єри.
— Я — Федя, — представився. — Брате, ти запізнився: щойно приходив чоловік, шукав будівельників. Що вмієш?
— Та майже все, — усміхнувся я. — Легше спитати, чого не вмію.
Федя важливо кивнув:
— Він шукав зварювальників… Але я тут усіх знаю, треба приходити зранку, я все влаштую.

Його вигляд — зім’ятий одяг, втомлені очі, чорні нігті — ніяк не підтверджував статусу «людини з доступом до всіх робіт», та досвід шепотів: зовнішність бреше.
— Приходь завтра — знайдемо тобі роботу. Є дріб’язок? Голова тріщить. Ходімо, тут добре вино продають; сьогодні роботи все одно не буде — зранку приходять, майстрів шукають; вип’ємо вина, видихни.

Ми пройшли кілька метрів до супермаркету; біле вино в картоні лежало цеглинками — дешевше за молоко, трішки дорожче за воду.
— Бери два, щоб двічі не ходити, — порадив Федя.
Вийшли, сіли на лаву.
— Дивись і запам’ятовуй, — урочисто мовив він. — Не витягуй вино з картону: мусора тут суворі, пити на людях заборонено; але якщо в картоні — можна.

Я з цікавістю спостерігав за «майже корінним» мадридцем: його чорні нігті врізалися в тетрапак, і той розійшовся зі скрипом, наче літрова бляшанка; усередині, прозоре, мов сльоза, блимало біле — нагадало наше аліготе.
— Давай, половину — одним заходом, — великодушно простягнув він.
Спрага мучила, і я залюбки випив пів пакета, відчувши, як свіжа кислинка приємно поливає горло.
— Ого, свій! — схвально підсумував Федя. — Працюватимемо.

Потім пішли його історії — про несправедливе життя, про власний трудовий подвиг, про безглузду владу і злих поліціянтів; із другим пакетом він згадав сердиту жінку і невідкладні справи.
— Пробач, земляче, додому не кличу — ремонт; але завтра приходь на станцію — будеш зварювальником, — кинув він і розчинився в юрбі, лишивши по собі запах дешевого вина і обіцянку завтрашнього, що звучала надто вже легко, аби бути правдою.

Зелені крони пальм стояли нерухомо, як вартові чужої землі; вершечки, простягнені до неба, шепотіли: «Тепер ти під нашою владою, мандрівнику, і виходу нема», і синє небо здавалося добрим і безмежним, але в його глибині ховалася пастка — прозора баня, під якою легко загубитися і забути, хто ти і навіщо прийшов; перехожі пливли, мов знайомі з давнього сну, а місто усміхалося тією самою усмішкою шахрая — принадною, але з холодом у очах.

Лише набридливі мухи не витримували отрути дешевого вина і падали на гарячий камінь; я розумів: моя легка ейфорія така ж крихка — скоро розвіється, лишивши замість солодкого серпанку тільки пульсуючий біль у скронях і гіркоту в роті.

Потрібно було шукати житло. Потрібно було шукати роботу. Доки ще тримали ноги. Доки оманливе небо остаточно не зімкнулося наді мною.

                    Розділ 11. Людожер

Я знову вийшов на площу Аточі — наче від тієї миті нічого не змінилося. Ті самі пальми, стрункі, як вартові, стерегли браму до міста, куди мене ніхто не кликав.
Ті самі таксі з обличчями водіїв, ніби зі штампа. Той самий гамір довкола вокзалу, де кожен мчав у своє життя, а я — у непевність.
Лише всередині все гуділо інакше: важка голова, серце калатає, а в кишені останні купюри тануть швидше за воду на сонці.

— Кімнату? — питаю в першого вуличного крамаря, що торгував дешевими парасолями й пластиковими биками з лампочками-очима.
Він навіть не глянув, знизав плечима, ніби чув це тисячу разів: — Шукай у Лавап’єсі. Там завжди щось дешево…

Слово Лавап’єс зависло в повітрі, як дух від дешевої кухні: двозначне, і як обіцянка, і як загроза. Район мігрантів, тісні кімнати, спільні кухні, де каструлі киплять поряд із чужими долями; спеції змішуються з каналізацією, а дитячі крики змагаються з вереском телевізорів.

Я рушив далі, розпитував прибиральника, офіціантку, студента з наплічником. Відповіді різнилися, але всі показували в один бік — туди, де місто ставало вужчим, гучнішим і шорсткішим.

Дорогою мене зупинив погляд: чоловік із коробкою дешевого вина сидів просто на бруківці, обійнявши тетрапак, мов останній якір. Чорні нігті, хмільний погляд, з повік стікала безнадія. Коли він роздер картон, вино спалахнуло прозорими відблисками на сонці — нагадало наше аліготе.
Я завмер: на мить здалося, що це — моє віддзеркалення, лише на сходинку нижче; від цієї думки змерз, наче власна тінь ішла поруч і показувала майбутнє, якщо помилюся. Підтяг ремінь торби — і пішов. Треба знайти куток. Прихисток від бурі: бодай на ніч, бодай на тиждень.

— Кімнату? — питаю хлопця, що протирав скло припаркованому Opel’ю.
— Тобі? — примружився, «просканував» з ніг до голови й усміхнувся. — Якщо не боїшся тарганів розміром із тапок — то в Лавап’єс.
— Тарганів не боюся, — хмикнув я. — Виріс у лісі.
Хлопець розсміявся, махнув рукою кудись на південь вулиць і повернувся до ганчірки — ніби знав про таких, як я, вже все.

Я йшов, відчуваючи погляди в потилицю. Ніхто не дослуховував до кінця, усі відпускали репліки — порада, шпилька, засторога. Місто говорило до мене їхніми вустами, наче я потрапив у гру, де правила знає лише господар.
На розі мене спинив згорблений тип із дешевою цигаркою і металевим присмаком у запаху.
— Кімнату хочеш? — прошепотів, наче пропонував кокаїн.
— Хочу. Але без тарганів.
— З тарганами — дешевше, — усміхнувся. — Не бійся, вони тут як сусіди: вночі бігають, але оренду не платять.
Я зітхнув. Здавалося, місто саме мене випробовує, а лавоп’єсівські «кімнати» — не житло, а перша брама лабіринту, де доведеться заново знайти себе. Інтрига лише починалася.

Квартира на три кімнати зустріла стійким запахом тютюну й харчо. Важко було збагнути, звідки він: із кухні чи зі стін, що ввібрали аромати, прокльони, надії й навіть чужі сни.
Будинок, мабуть, із часів Дон Кіхота — і на його честь ремонту не бачив ніколи: тьмяні стіни, перекошені розетки, утомлені дерев’яні рами — дихали минулим століттям і страхом перед майбутнім.
У вітальні, перелицьованій на спальню, — три розкладушки й матрац на підлозі. В іншій — чотири залізні ліжка, дві хитаються, як скрипалі на гамах. У третій — ще четверо. Назвати це «життям» — жарт: радше в’язниця без ґрат і наглядачів, зате й без безплатних макаронів, як казав би Васілій Алібабаєвич.

— Ліжко треба? — хрипко спитав господар, продираючись крізь цигарковий дим. Під п’ятдесят, вуса «забув поголитися», футболка, що бачила забагато життів.
— Треба, — озирнувся я. — Хоч це більше на мурашник схоже.
Він усміхнувся, наче я похвалив: — Тут усі свої. Ніхто не скиглить.
— А якщо скиглить?
— Тоді йде. Швидко, — сказав тоном, від якого здавалося, дехто вже зник у цих стінах.

— Пощастило: один поїхав майже на місяць — матимеш власне ліжко. Далі побачимо.
З глибини вискочив босий хлопець у спортивках:
— Шефе, папір скінчився.
— Папір для листів чи «того»? — не обертаючись, спитав господар.
— «Того», — засапано кинув хлопець і розчинився.

Квартира жила, як примарний корабель: рипіла, тхнула, бурчала, але не тонула. В цьому пеклі — цибулі, диму і скреготу — треба було починати нову кар’єру.
— О-о, новачок, — протяг орендар із вовчою усмішкою: татуювання на грудях, цигарка в зубах, два ікла на згадку. — Куди його?
— До Людожера, — вуркнув господар, і в мене пересохло в горлі.

Мене завели до комірчини-гардероба: дві залізні койки, дві шафи й вузький прохід. Без вікон. Двері, що ніби лише впускають. На ліжку розгойдувався здоровенний азіат, дивлячись у фіксовану точку. Господар клацнув світлом:
— Оце твій кут. Чистоту тримай. Порядок. І головне — без бійок, — усміхнувся й щез.

Я сів. Погляд сусіда ожив. Простягнув руку:
— Монгол.
— Микола, — відповів. — Радий.
— Взаємно, — посміхнувся. — Розслабся, я нікого не їм. То брехні.

— Лише в Шанхаї в покидька відгриз вухо. Назвав мене «чужинцем». Так і прилипло — Людожер.
Казав спокійно, ніби про вечерю.
— Слухай, Колю, іди звідси. Пропадеш. Шукай інше житло. Кажу без злості: в тебе очі добрі, і на лобі написано «десять класів».

— А що вночі? — спитав я.
— Прийде Бахабаха. Питимуть на кухні. Кликатимуть. Шануй: пий, кури, але нічого не обіцяй.
— Паспорта не давай. Скажи — в камері схову. Роботу не хапай — скажи, вже працюєш. А завтра — шукай квартиру.

Ми лягли, витріщившись у стелю.
— Чому «Монгол»? Імені нема?
— Може, й є, — помовчав. — Кому воно треба?
— А хто такий той Бахабаха?
Монгол засміявся:
— Працював у зоопарку підсобником. Його мало не з’їли гієни. Видерся на пальму — і не міг злізти. Пів дня волав: «Баха! Баха!» Так і лишилося. Справжнє ім’я якесь дивне — Ніко́нор чи Ніко́дим. Але «Бахабаха» простіше.

Я уявив здоровила, що верещить на пальмі, — і вперше за день захотілося сміятися. Та в темряві комірчини сміх застряг.
Завтра Федя зробить мене зварювальником. Я малював собі блискуче майбутнє: ранкові пробіжки, біла чашка кави, гарячий душ; на мить повірив у кіно про нового себе. Але запах чужих шкарпеток і тютюну повернув у реальність.

Монгол гойдався, ніби заколисував тінь. За стіною хтось реготав над грубим жартом про поліціянта і повію. Брязкнула каструля — може, Бахабаха вже «прогрівав мотори».
«Ніч, Колю. Лише одна ніч. Завтра — інша людина», — повторював я, поки очі звикали до темряви, і здавалося, що хтось дивиться з шафи. І поруч із Монглом-Людожером і шафним привидом — мені раптом стало дивно спокійно. Мабуть, від співчуття. А може, від утоми.

               Розділ 12. ДІТИ ВУЛИЦІ

Прокинувся від дивного шаруду за дверима. Монгола вже не було — як завжди, пішов у свої монгольські справи, про які ніхто нічого не знав. Іноді здавалося, що він живе паралельне життя: там усі ходять степом і пасуть коней, а сюди — лише поспати.
Комірчина-гардероб, де я ночував, скидалася на підводний човен: без вікон, з важким, густим повітрям, ніби його не міняли ще з часів динозаврів. Запахи зі спільних шаф зливалися у коктейль, здатний прибити нюх навіть загартованому саперу.

Я підвівся й поплентався до ванни. Як і слід було чекати — двері зачинені. Усередині хтось гупав, сопів: доведеться чекати.
Спробував бодай ковтнути води на кухні — і теж «квест»: там чатував Бахабаха. Він мав вигляд людини, яка всю ніч готувалася до суду, і саме зараз починала «допит із пристрастю».
— Хто знову жер уночі? — загуркотів. — Хто лишив оцю гору немитого? Скільки це триватиме?
Я — по-чесному:
— Учора зранку й маківки в роті не мав. Ми з Людожером спали так, що якби біля нас пройшов парад слов’янської кухні з баянами і борщем — не помітили б.

Бахабаха примружився: на мийку, на мене, знов на мийку — ніби підраховував, як я встиг з’їсти каструлю супу уві сні.
З глибини спальників просичав, прокашлявшись, Хрипкий:
— Розганяти цей вертеп треба… З цими новенькими нас скоро всіх загребуть.
— А ти квартиру сам оплачуватимеш? — відрубав Бахабаха крізь дим. — Одна електрика — моя платня, про воду мовчу. П’ють, як коні після вівса. На душ не вистачає!

— Гаразд, я на роботу, — сказав я, намагаючись вислизнути.
Але Бахабаха вистрілив:
— Не в зварювальники часом подався?
— Так, зварювальник, — кивнув я, щиро здивований.
— А прораба часом не Федєй звуть?
— Федя, — сказав я ще здивованіше.

Кухня вибухнула реготом. Навіть ті, хто спав, засміялися вві сні.
— Не квапся, брате, — урочисто прошепотів Хрипкий. — Твій «шеф» спить поверхом вище. Учора Ма́ня вгатила йому чимось важким, ходить як варений. Про тебе вже й не згадає. Він не зварювальник — він оповідач. Новачків шукає, щоб пити. Так «влаштував» і нас — п’ять років тому.
— Йому мішок вина потрібен, аватар, покараний Іспанією, — докинув. — Сідай, поговоримо, чаю перехилимо. В джес тянеш? — Хрипкий зиркнув підозріло.

В голові крутилися варіанти: що за «джес» такий? Але він уже лупонув наступне:
— А картка в тебе є?
— Горілку, пиво і вино на свята пив, але «джес» — ніколи, — з кожним словом я тупів.

Вся хата знову зареготала.
— То ні паперів, ні стажу, а вже зранку — «працювати»… Тут люди роками з документами сидять — і нічого, а ти — з наскоку? Тебе обвели, брате. Безробітних і так вистачає.
— Не лякай його, — огризнувся Бахабаха, оголивши зуби, як вовк. — Іди, куди хочеш. Ласкаво просимо в Іспанію, добра людино. Усі дороги ведуть на Аточу. Побачиш Федю — вина не купуй. Веди сюди. Розберемося. Не пропадеш — виглядаєш серйозним.

На подвір’ї я вдихнув на повні груди й зрозумів: попри сюрпризи і труднощі, життя лишалося прекрасним.
Небо — таке синє, щедре, ніби його розливали згори повними відрами, просіюючи крізь пальми й будинки. Здавалося, неба вистачить на всіх — ще й зайве лишиться.
Сонце висіло прямо над головою, гріло, як лампа на тисячу ват у інкубаторі. Теплий сухий вітер торкався щоки, а з кав’ярні тягнуло кавою і свіжим хлібом.

«Оце думка, — майнула, — бодай хліба купити».
Згадав квадратні «цеглини» вдома — ще теплі, зі шкваркітливою скоринкою. Хто ж не любить золоту кірочку щойно спеченого? У дитинстві я приносив додому п’ять із половиною буханців з шести: та половинка зникала по дорозі. Для мене хліб заміняв і Мак, і Бургер разом.

У барі гули: хтось пив каву, хтось пиво, курили, говорили так голосно, що, здавалось, от-от спалахне бійка — але то лише темперамент: іспанці говорять із руками, наче роблять фітнес.
— Хочу купити хліб, — несміливо мовив я своєю мовою.
Бар на мить стих. Новий звук заінтригував, ніби інопланетянин зайшов привітатися. Усі чекали ще трохи галактичного діалекту.
Збагнувши дурницю, швидко додав іспанською:
— Pan… comida.

Офіціант кивнув і зник на кухні.
«Бачиш? — підбадьорив себе. — Уже розуміють. Не такий страшний той іспанський».
Він повернувся з пакетом, повним багетів, і, усміхнувшись, простягнув мені.
— Ні-ні, — заметляв руками, — один, пан, solo uno!
Та офіціант тільки кивав: sí, sí — мовляв, усе гаразд. Я взяв пакет і потягнув гроші, але він не взяв. Лише усміхнувся.

Згодом я дізнався: хліб купують у супермаркетах або пекарнях; у барах його дарують — залишки сніданку. Завтра він уже «не той», і його не викидають — віддають тим, хто просить. Хліб і вода — безплатно.
З таким «соціальним пакетом» я міг перезимувати. Принаймні голодна смерть тут мені не загрожувала.

Сидячи на парковій лавці, я нишпорив по пакету, вплітаючи «імпортний» хліб із таким апетитом, що голуби позліталися звідусіль і, здається, ковтали слину.

                    Розділ 13. КРАДУНКА

Довелося ділитися й із ними. Білий хліб сподобався голубам так само, як і мені. Навіть рудий кіт, що проходив повз, не прогаяв нагоди й приєднався до нашого бенкету: всівся просто посеред зграї з такою певністю, ніби щойно сам із ними з шкаралупи вилупився. Голуби прийняли його спокійно, збирали крихти довкола, не показуючи й тіні страху.
«Ото вже Європа, — подумав я. — Тут коти дружать із голубами. А зебри, мабуть, у шахи з крокодилами грають», — усміхнувся, ламаючи окраєць і простягнувши його котові.
Та рудий виявився гурманом: ліниво обнюхав скоринку, нахабно глянув і нявкнув іспанською щось на кшталт: «А де м’ясо?»
«Глянь-но, ще й замовлення приймає, — засміявся я. — Іди в бар — там дають м’ясо».
Здається, зрозумів пораду: підвівся й потюпав своєю дорогою — чи то по м’ясо, чи просто грітися на сонці.

Запивши хліб водою з крана, я подався до Аточі. Не тому, що мав план, — просто більше йти було нікуди.
Дістався «тропічного» парку станції якраз посеред чергового видовища. Тут майже щодня було на що глянути. Цього разу «розпаковували» іноземку — буквально.

Кмітлива пані вирішила, що гріх ігнорувати достаток паперових рушників у громадських вбиральнях: підкотивши блузу, намотала цілий рулон на талію, а кілька порожніх пляшок від «Фанти» наповнила рідким милом. Прибиральники давно скаржилися: щойно поповниш запас — за годину все щезає. Охорона влаштувала засідку.

Вийшло кумедно: до вбиральні зайшла струнка дівчина, а вийшла — ніби на десятому місяці. «Розмотували» її під камери й оплески веселого публіку. Щоки рожеві — ніби й сама не вірила в те, що коїться, наче охорона їй те добро підклала.
Пам’ятного про Мадрид їй вистачить: щоразу, заходячи до вбиральні — хоч у Жмеринці, хоч у Магадані — згадуватиме довіку. Папір і мило, звісно, лишилися в «варварів», а дівчину відпустили, записавши паспортні дані.
Парк іще довго гудів коментарями. Я пройшов повз черепах, як повз давніх знайомих: вони дивилися пильно, ніби впізнали мене, їхні чорні очка блищали на сонці, мов жарини, і здавалось, проводжали поглядом зі співчуттям.

У натовпі я побачив Федю. Вигляд мав не дуже свіжий, але без синців: тіточка Ма́ня, видно, майстер — б’є без слідів.
— Buenos días, — несміливо мовив я.
Плани мої вже встигли розвалити Хрипкий із Бахабахою, але я вирішив «грати далі» й таки спитати — коли знаєш, що тебе дурять, це вже не обман, а розвага.
— О, привіт, земляче! — пожвавішав Федя. — Роботу шукаєш, так? — це вже була майже традиційна репліка.
— Так, шукаю зварювання. Хотів би на будівництво.
Федя зиркнув навсібіч і ввімкнув стару платівку:
— Був один, шукав зварників. Почекай трохи: якщо з’явиться — покличу. Тільки не відходь далеко.

Було і смішно, і гірко водночас. Я сів під пальмами чекати «щось», сам не знаючи — що саме.
Телефон «для працевлаштування» відповів одразу, але голос сказав звичне: вакансій поки немає.
— Але мені терміново, — спробував пояснити.
— Усім терміново, — відказали. — Тут люди й рік шукають, навіть із паперами. А ти, такий кмітливий, хочеш усе зараз?

Я ходив парком без курсу — і це було єдиним правильним курсом. Сонце лупцювало в очі — наче випробовувало. Учорашній хліб у наплічнику хрумтів скоринкою на кожному кроці, нагадуючи: «Оце весь твій капітал, брате».

На лавці сиділи двоє пенсіонерів і сперечалися з пристрастю: один так вимахував руками, що, здавалося, от-от злетить; другий підтакував своїм «¡Sí, hombre!». Я не розумів ані слова, та з вигляду вони вирішували долю Європи.
Хотів пройти повз, та дід у береті раптом тицьнув у мене пальцем і крикнув щось про «trabajo».
Я зупинився, ніяково всміхнувся й випалив перше-ліпше:
— Sí… pan… comida.
Обидва перезирнулися — і засміялися так, що голуби з клумби злякано знялися вгору. Очевидно, я знову заїхав мовою просто в обличчя.

Поруч стояла сміттєва вантажівка. Водій висунувся у вікно й спитав, чи шукаю роботу.
Я ожив і підійшов. Він довго пояснював — іспанською, швидко, як автомат, — а я кивав, ніби все розумію. Насамкінець я щось прийняв — не маючи гадки, що саме.
Задоволений, він ляснув долонею по дверцятах і поїхав, покинувши мене в повній невизначеності: чи то завтра виходити вантажником, чи то він просто побажав мені доброго дня.

        Розділ 14. ПАМ’ЯТЬ ШВЕЙЦАРІЇ

Я лишився сам, і тільки черепахи в парку дивилися на мене тим самим поглядом: «Що, герою, знов надурили?»
Я вже збирався влаштувати сієсту під пальмою, коли раптом переді мною матеріалізувався Монгол. Очі круглі — ніби на коліях побачив дракона.
— Хату спалили, — видихнув. — Не йди туди. Поліція всіх забрала. Кажуть — крадіжка, бійка… Коротше, даху немає. Жити ніде.

Сказати, що я здивувався, — нічого не сказати. За кілька днів я вже звик до кухонних баталій із Бахабахою і філософських кашлів Хрипкого.
А тут — наш комунальний рай пішов догори дриґом.

До вечора підтягнулися й інші. Спершу Хрипкий із пакетиком насіння, потім Бахабаха зі своїм вічним:
— Ну що, хлопці, і де ми тепер питимемо?
Останнім прийшов Людожер з напівз’їденим багетом, очевидно, відбитим у голубів.
— Гаразд, — зиркнув навколо Бахабаха. — Якщо даху нема — ставимо табір тут. Парк великий, пальми — мов колони, майже курорт для романтиків.
Хрипкий захлинувся сміхом, розстрілюючи лушпинням:
— А намети де візьмемо? Чи чергуватимемось, хто коли в мішок із вином залазить?
Монгол мовчав, сів на траву і закрив обличчя руками.

Я дивився на всіх і розумів: так, це Європа. Одні будують собори й палаци, а ми тут плануємо комуну під пальмами.
І, що дивно, гірше вже не буде. Спати ж однак треба.

— Треба далі від очей, — буркнув Монгол, оглядаючи периметр. — Далі від людей і ближче до природи. Там менше питатимуть.
— Ото й сиди в своїй природі, в степах, — засичав Хрипкий, давлячись лушпинням. — Нащо, чорт забирай, у Мадрид приперся?
— Я не приперся, — спокійно відповів Монгол. — Мене депортували. Добровільно.
— Ага, — зареготав Бахабаха. — То що, в Монголії нафтовики портал у Європу знайшли? Бурили-бурили — а з-під землі Мадрид полився?

Монгол не усміхнувся. Сів на землю, обійняв коліна й, серйозний, почав:
— Ні. Спочатку я поїхав у Швейцарію. Там добре. Їжі багато, гори гарні. Але поліція — погана.
— Поліція — погана? — перепитав Людожер, жуючи багет.
— Так, — кивнув Монгол. — Я не поганий. Але паперів нема. Вони кажуть: «В тюрму». Я пішов. А там дуже добре. Їжі багато, ліжка м’які, телевізор кольоровий. У дворі — футбол. Усе безплатно.
— Санаторій, — фиркнув Хрипкий. — Треба було лишатися.
— Хотів. Але потім дали сигарети, а я кашляв. Спитали: чого кашляв? Я сказав: «Мальборо курю». Наступного дня принесли «Мальборо». Безплатно. Дуже хороші люди.
— Аякже, — засміявся Бахабаха. — Як мама рідна.

— Потім прийшов один із папкою. Сказав російською: «Пора додому». Я кажу: «Добре, але де мій дім?» Вони дістали велику, кольорову мапу. Я подивився: Іспанія! Багато моря, сонце, все красиво. Показав пальцем: ось тут мій дім. Вони купили квиток, нагодували й відправили мене сюди. Дуже хороші люди.
На цьому Монгол урочисто замовк, ніби поставив жирну крапку. Парк завмер. Навіть голуби перестали дзьобати й подивилися на нього.

Першим отямився Хрипкий:
— Стривай… Тобто тебе виштовхнули зі Швейцарії в Іспанію — бо ти ткнув пальцем у мапу?
— Так, — підтвердив Монгол. — Я думав, жарт. А вони — серйозно.
Бахабаха зареготав, схопившись за живіт:
— Оце демократія! У нас ткнеш у мапу — максимум до Сизрані пошлють. А тут — дивись, Європа!
— А якби показав на Австралію? — обережно спитав я.
— Хотів, — зізнався Монгол. — Але рука тремтіла.

Компанія попадала в траву від сміху; навіть Людожер вдавився багетом. Монгол сидів, як Будда, дивився вдалину.
— Але все одно добре, — сказав. — У Швейцарії — тюрма. В Іспанії — свобода. Тут тепло. Курки в парку, черепахи дивляться добрими очима. А в степах — холод і вітер.

Хрипкий так закашлявся, що лушпиння висипалося з кишені.
— Добре, філософе, — проворчав. — А де жити будемо? У парку?
— У парку, — серйозно кивнув Монгол. — Тут теж добре. Лавки м’які, смітники близько, вайфай безплатний. Дуже хороші люди.

                      Розділ 15. КЕМПІНГ

Далеко від вокзалу, в найгустішій зелені, ми знайшли закуток — цілком придатну базу. Уздовж тягнулася бетонна стіна з проломом — якраз біля закинутого будмайданчика. У нього пролазив навіть Людожер, а Хрипкий прослизав, як тарган.
Всередині нас чекав справжній рай для бомж-скаутів: травою порослі бетонні плити, пара заіржавілих бочок і ціла купа піддонів.
Монгол обвів усе поглядом, свиснув і задоволено підсумував: — Це краще, ніж Швейцарія.

Бахабаха миттю призначив ролі:
— Так, хлопці, розподіляємо обов’язки. Я — начальник постачання. Хрипкий — служба безпеки. Людожер — харчовий фронт.
— А земляк, — кивнув на мене, — відповідає за культурну програму.
— Яку ще програму? — вирячився я.
— Ти вмієш читати, читав книжки, можеш оповідати. Без цього табір — не табір, а проста п’янка, — поважно пояснив він.

Тим часом Монгол уже витяг із кущів шматок шиферу, поставив на дві цеглини:
— Стіл. Дуже харашо.
— Все, — зареготав Хрипкий, — можна відкривати курорт “Park-Resort Deportación”.

Уночі розпалили вогнище з решток піддонів. Полум’я облизувало бетонні мури — і здавалося, що ми не на руїнах, а на зйомках фільму про революцію.
Людожер дістав із наплічника пляшку дешевого вина і пустив по колу — ковток кожному, просто з горла.
Монгол відкусив хліба, усміхнувся в темряву й філософськи видав:
— Жити — добре.
А добре жити — ще краще.
Ми зареготали так, що пів парку, певно, почуло.

Тієї ночі й справді здавалося: гірше вже не буде. У нас були хліб, вогонь, компанія і діра в стіні — цілий всесвіт для виживання.
З будмайданчика «позичили» рулон брезенту — важкий, пилюжний, але для нас просто дар згори.
Натягнули з нього шатро — на арматурі, як великий навіс кочової теґери. Монгол світився щастям: вузли в’язав так спритно, наче все життя не юрти ставив, а репетирував саме цю мить.
Із контейнерів притягли старі матраци: одні — провалля до пружин, інші — з підозрілим душком, але на тлі голої плити — «люкс».
Бахабаха, розкочуючи особливо вгодований, оголосив:
— Оце, панове, мої апартаменти-сьют. Решта — хто що відхопить.

На дерево прилаштували умивальник: емальований тазику на ланцюгах, знайдений серед брухту. Поряд Хрипкий умудрився вбити в землю раму з величезним дзеркалом — теж із смітника.
Тепер щоранку могли бачити себе на повний зріст і ставити вічне питання: «Точно це я?»
Для інтендантської води пішли в хід пластикові каністри. Ходили до найближчого фонтанчика й тягли їх, як експедиція через пустелю.
Монгол носив по дві і гордо повторював: — Я верблюд. Дуже хараший верблюд.

Надвечір, коли вогонь відбивався у дзеркалі, наш табір скидався на панк-відеокліп: брезентове шатро, матраци в траві, тазику на дереві і вся банда колом.
Все — просто неба, під пальмами, за проломом у стіні.

Ближче до ночі Хрипкий з’явився самозадоволений, аж хитрий. Перешептався з Бахабахою, тоді звернувся до мене:
— Парубче, КамАЗ водити вмієш?
— Я хоч танк заведу, — одказав. — Умію все. Тільки без прав — як без рук.
— Тут права не потрібні, — підморгнув.

За годину — «загальні збори» біля вогню. Бахабаха урочисто оголосив:
— Вирушаємо на справу. Всі.
І вручив мені тачку на колесах:
— Ти — за кермом. Ось твій КамАЗ.
Та зареготав так, що мало не підскочив.

Сміх підхопив увесь табір: Монгол плескав, як дитина в цирку, Людожер витірав сльози.
За пів кілометра від нашого «кемпінгу» стояв супермаркет Lidl. Після закриття працівники робили інвентаризацію, і все, що мало «придатне до завтра», виносили у контейнери через чорний хід.
Близько опівночі контейнери викочували до смітників. Там уже товклися «генерали пісків»: одні — в старих куртках, інші — з тачками, треті — з простими торбами. Зграя напоготові.

Щойно контейнер з’являвся на вулиці — починався розбір: рибу — в один бік, м’ясо — в другий, картоплю з цибулею — по ящиках. Синхронно, ніби військовий оркестр репетирує парад.
Ми теж стали в стрій: Хрипкий шурхотів пакетами й кивав, Людожер перевіряв, щоб риба не текла, Монгол тягав вагу, а я, червоний, як школяр, намагався наповнити свій «КамАЗ».

Розділ 16. ОБІД ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ

Навколо неквапом гуляли молоді пари, мами з дітлахами, підлітки. Ніхто не дивувався: це вже майже частина місцевого пейзажу.
Лише мені було ніяково — здавалося, весь парк дивиться і думає: «Дивись, новенький, ще соромиться».

Хрипкий вгледів мою скутість і, мало не як класик, процитував:
— Якщо руку не тягнеш — ноги тягнутимеш.
І жорстко докинув:
— Не куняй, земляче, вантаж свій КамАЗ. Я тебе годувати не збираюся. Перший раз — бачу. Нічого, звикнеш.
У тюрмі перші п’ять років важко, далі — як удома, — підсумував із гіркою насмішкою.
Монгол філософсько кивнув:
— Дуже хороші слова.

Караван, завалений харчами, поволі докотився до бази. Тягти було важко, а от відпускати — ще важче.
Розсортували провіант по скринях — попадали, мов після полювання на мамонта: виснажені, зате задоволені.
Спати просто неба виявилося дивовижно приємно: свіже повітря, тиша — майже ліс. Лише зрідка її різали поліцейські сирени та гуркіт потягів.

Зранку першим побачили Монгола. Поки ми спали, він не встояв перед спокусою закинутого будмайданчика — і натягав цегли.
Він уже майже доклав цегляну плиту-піч під велетенську сковороду, яку виколупав із контейнера за рестораном.
Принесли води, вичистили «трофей» і заходилися готувати святковий обід. Цибуля, картопля, курячі стегенця, риба і навіть восьминоги — все у вакуумі.
А раз холодильника ще не мали — задача ясна: їсти все й одразу.

Парк просочився ароматом смаженої цибулі. На гігантській сковороді, в оливковій олії, кипіли десятки курячих стегонець.
Вони рум’янилися так, що Монгол от-от мав урочисто процитувати «Джентльменів удачі»:
— Обід подано! Прошу до столу!

Та замість цього в проломі стіни з’явилася поліцейська голова. І ще одна.
Зайшли обережно й рушили просто до вогнища, до Монгола.
Озирнулися й спитали, що ми тут робимо. Іспанською ми були «так собі», тож відповідали гуртом: хто словами, хто жестами.
Вийшло приблизно так: працювати хочемо, але через економічні труднощі жити ніде; тому чекаємо тут кращого майбутнього й готуємо обід.

Монгол навіть запросив поліцейських рукою до сковороди. Стегенця виглядали настільки апетитно, що в інспектора аж ковток застряг: він раз по раз ковтав слину й покахикував, але чемно відмовився.
Єдине, про що спитали, — про пожежну безпеку.
Я зрозумів натяк і показав на дві каністри води:
— Якщо що — гасимо. Води вистачає.

Закону ми не ламали, чистоту тримали. А бідність не є злочином.
Поліцейські побажали нам смачного й спокійно пішли.
Для нас це було ніби офіційне «громадянство» табору. І відтоді ми обідали — і святкували — до півночі.

               Розділ 17. ПІДКРІПЛЕННЯ

Чутки про наш табір розповзалися не те що днями — годинами.
І ось одного дня в проломі стіни з’явилися нові голови: обережно визирали до нашої «дачі» й щебетали якоюсь мішаниною, від якої італійцеві з французом стало б поперемінно соромно.
Ми сиділи край вогню, як господарі угідь, і мовчки розглядали делегацію.

— Туристи, — примружився Хрипкий. — Зараз екскурсії проситимуть.
— Або конкуренти, — поправив Бахабаха. — Теж табором прийшли, квадратні метри ділити захочуть.

Голови про щось порадились — і крізь пролом прослизнули двоє: один у кашкеті «Real Madrid», другий з гітарою через плече.
Слідом — дівчина з наплічником, напханим брелоками.
— О, хіпі! — упізнав Людожер і всміхнувся. — От тепер починаються мир, дружба і жуйка.

Незнайомці тараторили швидко: суміш франко-італійського, із усього я вловив лише camping.
Монгол кивнув захоплено й жестами показав наше брезентове шатро і матраци — наче п’ятизірковий готель демонстрував.
Гості пожвавішали, витягли з наплічників пляшку дешевого вина і пару багетів — ясно: прийшли з білим прапором.

За десять хвилин ми вже «накривали стіл» біля вогню.
Хрипкий, ламаючи багет, урочисто проголосив:
— Тепер наш курорт — міжнародний. Вивіску можна вішати: Hostal La Dura Vida.
Монгол серйозно кивнув:
— Дуже хороший бізнес.

Перекусили, трохи познайомилися — і Бахабаха повів новачків углиб території. Відміряв кроками, поміряв «поглядом інженера» і оголосив:
— Оце ваша ділянка. — Сказав так, ніби ключі від нової квартири вручив.

А тоді, на подив усіх, Бахабаха розквітнув у генія мови жестів. Розмашисто, як диригент, пояснив правила нашого «міжнародного резорту»:
чистота і порядок — спершу; далі — майже весь Старий Заповіт у пантомімі. Кожен рух — заповідь: «Не вкрадеш», «Не перелюбиш», «Не сотвори собі кумира».
Покарання: мінус привілеї і депортація з нашого раю тим самим проломом.

Диво, але всі все зрозуміли: французи кивали, італієць клав руку на серце, а дівчина навіть дістала записника — певно, вирішила, що це лекція з філософії.
Монгол задоволено заплескав:
— Дуже добрий закон. Тепер порядок.

Наступного дня двоє темношкірих хлопців дотягли до пролому дві здоровенні дерев’яні «скрині». На перший погляд — труни для велетнів, але кришки відчинялися, а всередині спокійно лягали справжні матраци.
Перемовини тривали довго — руками, ногами, словами по зернині. Бахабаха, як бувалий дипломат, виділив їм ділянку — та хлопці похитали головами: будувати не хочуть.
Показали на свої ящики: тут спиться краще й тепліше, ніж у наметах.

Виринула проблема: у наш «рай» була лише одна брама — пролом у стіні, а ящики не пролазили. Стіна висока, мов тюремна.
Після короткої наради вирішили: африканці спатимуть одразу поза стіною.
Так народилася «лежача охорона» нашого курорту: мов філія Букінгемського палацу зі своєю вартою — тільки замість ведмежих шапок у хлопців «труни»-скрині.

Монгол хмикнув і підсумував:
— Дуже хороша варта. Ніхто не зайде. Усі думатимуть — кладовище.
— Ага, — розсміявся Хрипкий, жуючи стегенце й позираючи на гітариста. — Курчата-гриль є, пісні з гітарою є… Бракує тільки цигана з ведмедем і балалайкою — і ярмарок повний.
Француз-трубадур слів не втямив, зате інтонацію зловив — заграв щось веселе, ледь не весільний марш. Монгол щасливо плескав, Людожер відстукував такт порожньою бочкою.

— Побачите, — прорік Бахабаха, — завтра сюди прийде пів парку. Курорт росте, як на дріжджах. Скоро матимемо свій РАЦС, свій супермаркет і власний Інтерпол.
— І ведмедя, — додав Хрипкий, повний рот. — Тільки без балалайки. Балалайку терпіти не можу.
Усі зареготали, гітара заграла гучніше — і на мить справді здалося, що наш «курорт» уже не табір бродяг, а міжнародний фестиваль просто неба.

Щоранку ми все одно йшли на вокзал із надією десь підхопити роботу. Обличчя стали знайомими; вранці станція скидалася на ринок надій.
Один розмахував аркушем «Habitación» і горлав, наче продавав тризірковий готель, поруч бабуся з торбою шепотіла кожному перехожому:
— Тільки без собак і без музики.

Ми слухали ті торги і розуміли: все впирається в гроші, а їх у нас — як квитків у кіно на Місяці.
Хрипкий підсумував філософськи:
— В одних — робота без грошей, в інших — гроші без роботи. А в нас ні того, ні цього. Зате — свобода.
— І курорт, — кивнув Бахабаха.

Навколо гуділи розмови: одні збиралися на апельсинові плантації, інші мріяли прорватися в будівництво, треті вже третій місяць шукали хоч щось і жили на багети з майонезом.
Час від часу з’являлися «агенти» — мутні типчики, які обіцяли золоті гори: за маленький «вхідний внесок» могли влаштувати хоч у президенти.
Монгол уже було записався — ми ледве відтягли.
— І що? — виправдовувався. — Президент — дуже хороша робота. Багато їжі і телевізор.

Ми сміялися — але всередині гірчило. В кожного в очах тлів вогник: може, сьогодні пощастить.

Розділ 18. МІЖНАРОДНИЙ ІНЦИДЕНТ

Та того дня замість роботи прийшли двоє нових гостей.
У плани не входило ущільнювати й без того тісний кемпінг, але хлопці виявилися щедрими: пригощали так, що надвечір ми мало не марширували піснями назад на базу.

— Оце наш курорт, за тим муром, — гордо пояснював Монгол. — А вхід — он у кутку.
Не дослухавши, п’яний Єка раптом рвонув уперед і стрибнув просто на дерев’яну скриню, щоб від неї здертися на стіну.
Проблема: кришка з гуркотом провалилася.

Пролунав дикий вереск: кричав переляканий африканець, що спав у своєму «труні»-ящику.
Але Єка перекричав усіх — виючи від паніки так, що у всіх дибом стали рештки волосся. П’янка випарувалась миттєво: чи то спирт, чи то страх — і він уже на гребені стіни, тремтить і зирить униз, де в ящику щось чорне, люто живе лементує невідомою мовою й намагається вибратися.
— Мамо рідна… зомбі! — прохрипів Єка, хрестячись із гикавкою.
Хрипкий, захлинаючись від сміху, тільки й спромігся:
— О, приїхав… Цирк із кіньми й жахами в одному наборі!

«Оце війна», — подумав я. Картинка постала виразна: уночі в нас полетять списи, а потім засмажать на вогнищі.
Та Людожер повівся як справжній міністр закордонних справ:
помчав до «складу» й притяг цілу купу пакунків із чипсами, сосисками — всім, що знайшов.

Міжнародний конфлікт залагодили за кілька хвилин: переляканий африканець сів у траві, жував чипси й плакав — то від страху, то за зниклим ліжком.
Скоро ми притягли піддони й інструмент, скриню полагодили — ще міцніше, ніж була: виходило, Єка просто провів «краш-тест».
Перепросили, сплатили «штраф» харчами й поклялися надалі стрибати лише у відведених місцях.

Лишалася дрібничка: зняти самого Єку зі стіни.
Весь цей час він висів за бетон, очі — круглі, рот — роззявлений, ніби зараз потягне гімн СРСР.
— Зніміть мене, лобурі! — нарешті заревів. — Я вже тверезий!
Монгол усміхнувся, приставив драбину:
— Дуже хараша опит. Тепер ти тоже охрана.

За вечерею край вогню Хрипкий знов не втрримався й повернувся до дисципліни: витяг наш «таборовий кодекс» — клітинчастий зошит — і, прочитавши кілька пунктів, додав:
— Тут, хлопці, всі живі. І в скринях теж живуть — наші молодші брати. Тож пісяти не на мур, а он, у вбиральню.
— А в траві хто живе? — злякано спитав Максим.
— Гноми, — цілком серйозно відказав Людожер. —
І щоб ніхто не смів їм на ковпаки. Потоплять усіх. Вони малі, але люті.
Монгол урочисто кивнув:
— Як поліція в Швейцарії.

Повисла тиша. Ми втупилися в темряву під муром, наче справді чекали побачити дрібних вартових у гостроверхих шапках.
І раптом — вибух реготу. Сміялися всі, навіть африканці, виглядаючи зі своїх «могил» — зі сльозами на очах.

Дні й тижні котилися, мов перекотиполе, — між пошуками роботи і хліба насущного.
Розваги в кемпінгу лише припудрювали порожнечу: вони не могли замінити домашнього тепла.
Ми ходили на вокзал, нишпорили по супермаркетах, уночі, як тіні, шукали прострочку. Жартували, сміялися — щоб не з’їхати з глузду.
Та за тією легкістю кожен ховав свою тугу — за домом, родиною, за простою певністю, що десь тебе чекають.

І нарешті настав мій день. Нічим не відрізнявся від інших — але на станції, в парку, до мене підійшла жінка:
сказала, що її роботодавцеві потрібен збирач меблів — шафи-купе в новобудовах на півдні Іспанії, біля моря.
Я, не думаючи, відповів, що все життя цим і займався. Головне — хотіти і зробити перший крок. Решта підтягнеться.

— А розбрід як? — збурчав Людожер. — Кому «начальствовать» лишаємо? Кемпінг сам себе не стерегтиме. Порядок потрібен — інакше розповзеться.
— Хто без нас загубиться? — примружився Хрипкий.
— Навіть гноми, — усміхнувся Людожер. — Ті, що в траві. Їм теж охорона потрібна.
— Ага, — підтакнув Монгол, — і феї образяться, якщо сміття не винесемо.

Команда засміялася — і на мить стало легше.
— Ти ж механік, — здивувався Монгол.
— Не тільки, — усміхнувся я. — Коли треба — й хірург. Мені треба колектив, люди, робота.

Вони проводили мене поглядами мовчки. Було шкода розлучатися — та й лишатися тут назавжди я не міг. У мене була мета.
Машина знову везла в невідоме — але в грудях палали надія і передчуття нового життя.