Вікторія Прус

Моє село — як писанка в гаю,
Там, де зозуля кує доленьку мою,
Де соловей у вишнях з ночі й дня
Співає так, що тішиться душа моя.

Десь в лісі дятел танок вибиває,
Над хатою лелеченько літає,
Летить в гніздо з далеких він чужин,
Бо тут його початок і рідний дім.

Іду селом — і кручі, і лужок,
І мов кришталь блищить малий ставок,
Нап’юся з джерела водиці я,
Бо то Поділля — сторона моя.

Лежать луги заливні у росі,
Шовкові трави шепчуть у красі,
І серце каже: «Ось мій отчий дім,
Де я ходила стежечкам ось цим».

А ти, читачу, вибачай мені,
Що так писать взялася в простоті,
Я не поет — як чую, так пишу,
А наостанок ось що вам скажу:

Здорові будьте — не колись, а вже,
Хай Бог усіх від лиха стереже!
Ні плакати, ні горювать нікому,
Нехай усі сини повернуця додому.