ВІкторія Прус

Oleksandr Panasyuk

11 Dec 2025 • 3 min read

БІЛА ЛІЛЕЯ

Поетична проза

Розметався зелений килим молодої трави беріг, а над ним рожевими пухнастими хмаринками перекинулося небо, вдивляючись у прозору воду, мов у дзеркало, і милуючись власною вродою. У шовковій травичці загубилася вузенька стежка, кучеряві дуби поважно тягнули свої віти в небесну височінь, а стрункі й горді сосни дивилися десь у далечінь, немов сторожа спокою. Густі верби схилялися над річкою, зазирали у воду, купаючи свої довгі коси.

Річка здавалася бездонною — така сама глибока й тиха, як небо над нею. Духмяні липи пахли медом, і серед цього безмежного водного простору просто собі квітла біла лілея.

Біла квітка спокійно лежала на воді, її зелені листки, ніби добрі, лагідні, турботливі руки, обіймали її. Вона, мов ніжна лебідка, купалася у водяній млі, така тендітна, як любі очі дорогій серцю людини, і така світла, як ясний вогник серед темної ночі. Хотілося торкнутися, пригорнутися, прихилитися щокою до її спокійної краси.

Сніжно-білі пелюстки наче гріли, мов маленьке сонце. Біля такої краси все неживе оживає, і душа — мов на крилах, немов пташка у небі, злітає все вище. Кожна пелюстка творила гармонію барв, у яких світився безцінний скарб. Ця квітка давала бажання жити, мріяти, творити; із її пелюсток веселі бджілки пили солодкий нектар, а в серці тихо народжувалося щось добре.

P.S.
Як хочеться на цьому світі жити:
писати вірші, любити,
вірити у прекрасне,
творити нове,
мріяти…
Одним словом — жити.

МОЄ СЕЛО

Моє село — як писанка в гаю,
Там, де зозуля кує доленьку мою,
Де соловей у вишнях з ночі й дня
Співає так, що тішиться душа моя.

Десь в лісі дятел танок вибиває,
Над хатою лелеченько літає,
Летить в гніздо з далеких він чужин,
Бо тут його початок і рідний дім.

Іду селом — і кручі, і лужок,
І мов кришталь блищить малий ставок,
Нап’юся з джерела водиці я,
Бо то Поділля — сторона моя.

Лежать луги заливні у росі,
Шовкові трави шепчуть у красі,
І серце каже: «Ось мій отчий дім,
Де я ходила стежечкам ось цим».

А ти, читачу, вибачай мені,
Що так писать взялася в простоті,
Я не поет — як чую, так пишу,
А наостанок ось що вам скажу:

Здорові будьте — не колись, а вже,
Хай Бог усіх від лиха стереже!
Ні плакати, ні горювать нікому,
Нехай усі сини повернуця додому.

Зоряна доріжка

За обрій котиться неспинно тепле сонце,
Лягає в воду міст,мов срібний тихий шов,
І вечір доторкнувся поля, ніби серце,
Що після довгого чекання знайшло жагу розмов.

У хмарах місяць, мов примара біла,
Затримав подих, слухаючи крок.
А ніч, мов фея, крильця розпростерла
І запалила поодинці вогники зірок.

Зелений ліс присів у тиші темній,
Він кліпа оком — ще не спить, та вже мовчить.
І комашня свої таємні теми,
Веде в танку, що пахне казкою мов ніч.

Струмок біжить, мов посланець з долини,
І зоряна доріжка стелить мрії в моріжок.
На травах срібні, мов печаті, краплі нині,
І все сплелося в дивний подих часовий поток.

Верба схилила коси у водицю,
Ховає в річці свій вечірній спокій-віт.
Замовкли птахи — кожна має таємницю,
І тільки ніч тримає світ у темних пальцях своїх літ.

ПИШИ

Пиши частіше матері солдате

Пиши коли після важкого бою

Братів живих лишилось небагато

Промовиш стиха ":я стою за волю!"

Пиши при сонці та коли на небі злива

Старенька мати думає про тебе

Під звук сирен пиши Бо серце материнське

Щемить й живе молитвою до неба.

Пиши,чекає звістку мати сива

Бо сивину війна їй змалювала

Коли вона дитя своє єдине

Зажурена до війська проводжала

Вона завжди тебе чекає, як світе місяць

Чи лютує гуркіт бою

Пиши ,коли на небі сяють зорі

Пиши допоки є кому ,Герою!