Віктрія Прус

БІЛА ЛІЛЕЯ

Поетична проза

Розметався зелений килим молодої трави беріг, а над ним рожевими пухнастими хмаринками перекинулося небо, вдивляючись у прозору воду, мов у дзеркало, і милуючись власною вродою. У шовковій травичці загубилася вузенька стежка, кучеряві дуби поважно тягнули свої віти в небесну височінь, а стрункі й горді сосни дивилися десь у далечінь, немов сторожа спокою. Густі верби схилялися над річкою, зазирали у воду, купаючи свої довгі коси.

Річка здавалася бездонною — така сама глибока й тиха, як небо над нею. Духмяні липи пахли медом, і серед цього безмежного водного простору просто собі квітла біла лілея.

Біла квітка спокійно лежала на воді, її зелені листки, ніби добрі, лагідні, турботливі руки, обіймали її. Вона, мов ніжна лебідка, купалася у водяній млі, така тендітна, як любі очі дорогій серцю людини, і така світла, як ясний вогник серед темної ночі. Хотілося торкнутися, пригорнутися, прихилитися щокою до її спокійної краси.

Сніжно-білі пелюстки наче гріли, мов маленьке сонце. Біля такої краси все неживе оживає, і душа — мов на крилах, немов пташка у небі, злітає все вище. Кожна пелюстка творила гармонію барв, у яких світився безцінний скарб. Ця квітка давала бажання жити, мріяти, творити; із її пелюсток веселі бджілки пили солодкий нектар, а в серці тихо народжувалося щось добре.

P.S.
Як хочеться на цьому світі жити:
писати вірші, любити,
вірити у прекрасне,
творити нове,
мріяти…
Одним словом — жити.