Вокзал

Розділ 4. Вокзал

За пів години ми зупинилися біля старенького мотелю в самому серці міста. Таксист кивнув у бік входу, і я вийшов — досі оглушений дорогою, мовою, самим собою.На рецепції мене зустріла літня сеньйора. Добра, з глибокими зморшками, схожими на сліди усмішок, залишені часом. Вона привітно кивнула й одразу почала тараторити скоромовкою — швидко, сонячно, і, на жаль, для мене — абсолютно незрозуміло.Аж раптом вона зупинилась. Взяла мій паспорт, подивилась на нього, потім на мене — і знову усміхнулась. Цього разу — тепліше, спокійніше. І все одразу стало простішим.Без зайвих слів вона виписала квитанцію. Я одразу зрозумів: ось ціна, ось валюта, ось що потрібно. Простягнув гроші — вона передала ключ. І знову — жодного зайвого слова.Це було перше справжнє спілкування. Вона не знала моєї мови, я — її. Але ми обидва вміли говорити по-людськи. І головне — вона вміла мовчати моєю мовою так, наче робила це все життя.Кімната коштувала стільки ж, скільки й поїздка на таксі. Я зрозумів: вона з таксистом не чужі. Тут це — нормально. І знаєш, мені навіть стало якось незручно від того, наскільки нестрашним виявилося це місто.Так, воно чуже. Але в ньому вже був таксист, теплий бутерброд, м’яке крісло в автобусі й жінка, яка мовчала по-моєму. Отже, не все так погано.У кімнаті на мене чекали свіжа постіль, гаряча вода й кольоровий телевізор. Як мало треба людині для щастя, подумав я. Якби ще рідні були поруч…Ніч пролетіла непомітно. Я виспався і нікуди не поспішав. Шкода лише, що треба було йти. А найгірше — не було куди.Гроші танули, як сніг навесні, як пісок крізь пальці. Тим паче, що це були не мої гроші. Важко знайти людину, яка дасть у борг на сумнівну подорож. І, знаючи це, я все одно хотів якнайшвидше знайти роботу — повернути борг і допомогти сім’ї.Виходячи, я віддав ключ сеньйорі й подякував як умів. Вона все зрозуміла й відповіла:— Не варто.Я не знав мови, але вгадав за її інтонацією. На моє запитання, де автобус, вона махнула рукою. Слово «автобус» по-іспанськи звучало майже так само.Я пішов упевненою ходою. І раптом — диво. Великий автовокзал був усього за десять хвилин від готелю. А поруч — знайомий таксофон. «Ану ж, Хуан», — подумав я. Знайомих у мене тепер лишився тільки телефон.Велика вокзальна стіна, здається, розбила мої надії. Прийшов… а далі? А далі — порожнеча.Але та порожнеча була не просто відсутністю звуку чи світла. Це був той самий момент, коли всі розмови й рухи стихають, і лишається лише одне — ти наодинці із собою.У цій паузі минуле й майбутнє зливаються в одне. Тут народжуються нові мрії, нові початки. Порожнеча — це не кінець, а проміжок між шумом і світлом. Заклик до продовження.Увесь день я тинявся навколо автовокзалу, мов шматок чужого життя, що випадково випав із чийогось чемодану. Сонце пекло, скутери гуділи, пахло кавою й пилом. Десь сеньйора переконувала помідори виглядати свіжіше. А для мене все це було ніби за склом: я наче тут, але не зовсім. Маленький мураха з торбою за плечима.Зробивши третє коло, я знову повернувся до своєї лавки. Смішно, але вона здавалася рідною. Майже з дитинства. Як дачний табурет, що скрипить тільки тобі — від надміру довіри.І раптом — біле обличчя. В цій іспанській спеці воно світилось, наче лампа в погребі. Біла шкіра, рожеві щоки, що мов кричали: «У мене хороша бабуся, корова, погріб з картоплею і два відра малини!»Хлопець років тридцяти — свій, рідний. Стояв біля кас із торбою, напружений, ніби збирався таємно перейти кордон.— Це доля! — зрадів я і підскочив:— Брате, ти не уявляєш, як я радий тебе бачити! Я тут один, телефон не відповідає, іти нікуди, а тут ти — подарунок долі!Хлопець застиг, почервонів, відступив на крок і тільки й видавив:— ¿Cómo? ¿Cómo?Голос наляканий, погляд бігає. Притворився іспанцем. Але я бачив — свій. Просто вже «перешитий» місцевим життям.Для нього я був як лист із минулого — важкий і зайвий. Але я не здався. Підійшов ближче і тихо запитав:— А ще які слова знаєш, брате?Він ще більше почервонів. У погляді — біль.— У мене немає грошей… я їду за направленням… я не можу тебе взяти…Я кивнув. Усередині була тільки втома. Але він дістав записник і написав номер телефону в Мадриді:— Ці люди займаються працевлаштуванням. Місто за чотириста кілометрів. За гроші.Це була нова мета. Нова надія. Наче завіса відкрилася, і я побачив: там сцена, світло, дорога. І по ній треба йти.