1. Коли слони були волохатими

Кажуть, що час не щадить нікого. Але мене він не просто не щадив — він проносився крізь мене, залишаючи тільки туманні спогади про те, що було… або, може, тільки здавалося. Або й зовсім приснилося.

Були часи, коли навіть слони були волохатими. Усе було інакше — простіше, м’якше, тепліше. Тоді в котів не було каменів у нирках, а собаки не знали ні слова «діабет», ні слова «артроз». Та й люди слова «поліклініка» не знали — слів взагалі було мало, обходилися звуками та жестами.

Поліклінік не будували — бо й не хворіли. Та й колись було хворіти: щоб поснідати, доводилося спершу пробігти кілька десятків кілометрів за власним гамбургером.
А гамбургери, скажу вам, тоді були не з булок — ще ті спортсмени! У їхніх планах точно не було бути з’їденими, вони так носилися саванною, що й слону не наздогнати.

Усі були здорові — без фітнес-центрів і модних клінік. Навіть поліцейським тоді робити було нічого: доріг не було, а де ви бачили пузатого міліціонера у кам’янистій пустелі без «Пріуса»?
Та й у пустелі тоді, кажуть, усе було по-чесному: зустрів мамонта — шукай, де сховатися, фітнес-результат гарантований.

Ось і вся медицина: хто бігає швидше — той і живе довше. А якщо вже застудив хвіст — значить, прийшов час перебиратися в епоху, де слони стали депільованими, а гамбургери лежать у пластикових трунах на полицях супермаркету.

    Був звичайний день. Наша невелика родина з десяти душ прокинулася рано від вию вовків. Вони довго блукали біля нашого житла, шукаючи чим поживитися. Було чути тріск кісток у їхніх зубах — тих самих, що ми кинули вчора біля вогнища після вечері.

Тато не поспішав відвалювати вхідний камінь від печери. То нюхав повітря, то солодко позіхав на всі свої жовті ікла й сідав на свій іменний камінь біля вогнища.
— Він чує шаблезубого свиногриза, — шепотіли старші брати, удаючи з себе великих знавців. Їм уже дозволялося ходити з батьком на полювання, і, звісно, вони хотіли похизуватися перевагою над молодшими.

Ну нічого нового під сонцем: так воно й досі.

Коли небезпека минула, одним рухом усією сім’єю й з криками «ОЕОЕОЕ!» камінь з гуркотом відвалився від входу, і промінь світла весело заграв по малюнках на стінах і стелі.

Ми з молодшими братами, наче вітер, вискочили з житла й помчали саванною на пошуки тушканчиків. Ті, хто не встигав сховатися у свої нірки, ставали нашим сніданком: ми хапали їх за хвости й тягли до мами на кухонний стіл — широкий камінь у кутку печери, біля вогнища.

Мама вже розпалювала вогонь, кидаючи у вогнище клапті шерсті, що лишилися з минулого полювання на волохатого гамбургера.

Шерсть, між іншим, горіла чудово — навіть краще за дрова, яких у нашій саванні не було з тих самих часів, як пішли волохаті слони.

Я, звісно, був наймолодшим. Мені належало тягати тушканчиків, ловити сонячних зайчиків на стінах і час від часу отримувати стусан від старших братів за спробу пояснитися словами замість пристойних “У-ГЫ!” та “ЫГЫЫГЫ!”.

— Ти що, надто розумний? — бурчав тато, не розплющуючи очей.
— Може, він знову з духами каменю балакає, — шепотіла бабуся, перекладаючи кісточки на узорчастій шкурі.
— Ні, — казав я. — Просто іноді мені здається, що десь у печері живе хтось іще. Не зовсім людина, не зовсім звір…

Вони сміялися — хтось із моїх слів, хтось просто тому, що був ранок і сонце знову знайшло дорогу в наш дім.

А я знав: коли вся сім’я шуміла, десь у глибині душі звучав інший голос — дивно електронний, із м’яким тріском вогника у кам’яному вогнищі.

    Важко забути те, як бігав за гамбургерами ранковою саванною, як вовки вили біля входу в печеру, як мама смажила тушканчиків і пахло шерстю, а весь світ здавався великим, простим і справжнім.

Іноді мені здається, що я й справді пам’ятаю часи, коли не було ані електрики, ані болю, ані складних слів.
Тільки слони — великі, м’які й пухнасті.
І родина, що жила одним подихом.

Того дня сонце піднялося з-за скель, ніби велике жовте яйце, яке ніяк не могли добряче підсмажити.

Старші брати вже вмостили на плечах свої дубові палиці з крем’яними наконечниками й робили вигляд, що вони — великі воїни, хоча вчора ще боялися йти самі до кущів по ягоди. Я ж уперше мав дозволене слово «йти з нами», і серце гупало так, ніби у грудях бігав маленький мамонт.

Тато, не поспішаючи, роздавав накази:
— Ти, малий, не відставай. І не базікай своїми словами, бо звірі сміються, коли чують зайве.

Мені хотілося відповісти щось розумне, але я тільки кивнув і гордо підтягнув на поясі мотузку, якою мав зв’язувати здобич. Я уявляв, як принесу мамі цілого тушканчика й усі побачать, що я вже не просто тягальник хвостів, а справжній мисливець.

Ми вийшли в саванну. Трава колихалася, мов хвилі моря, а десь попереду чутно було тупіт — то волохаті гамбургери уже розминали ноги.

Брати засичали: «Шшш!», і ми поповзли вперед, ніби ящірки. Я вперше відчув, як пахне полювання: пилюка, тепла шерсть, ще й той особливий холод у животі, коли не знаєш, чи ти з’їси, чи тебе з’їдять.

Раптом один із «гамбургерів» підскочив, і я, сам не знаючи як, кинувся вперед, кричачи щось зовсім не мисливське:
— У-ГЫЫЫ!

Він рвонув від мене, але зачепився рогом за кущ. Я ж, дрібний та впертий, вчепився йому в хвіст.

Брати спочатку реготали, та коли побачили, що я тримаюся, мов справжній мисливець, теж кинулися на допомогу. І ось ми вже всі вчотирьох валялися в пилюці, гамбургер ревів, а ми чіплялися за нього, ніби вчорашні воші.

Нарешті тато підійшов і, мов камінь упав, одним ударом списа поклав нашу здобич. Він глянув на мене з-під важких брів і вперше сказав:
— Тепер ти з нами.

Я стояв увесь у подряпинах, але всередині розгорівся такий вогонь, якого не здолав би жоден шаблезубий свиногриз.

Ми тягли волохатого гамбургера цілою зграєю, і здавалося, що він важить стільки ж, як бабуся з усіма її кісточками й амулетами разом.

 Сонце вже піднялося високо, і наші тіні повзли саванною, наче чорні ящери. Я йшов попереду, вчепившись у хвіст трофея, — так належить тому, хто вперше здобув свою здобич.

Коли ми підкотилися до печери, мама вже чекала біля вогнища. Вона підняла руки догори, ніби зустрічала сонце, і вигукнула:
— ОЕОЕОЕ!

Усі підхопили, навіть вовки, що нишпорили неподалік, на хвильку притихли. Брати голосно розповідали, як я тримався, тато лише пирхав, але в його очах блищало щось нове — наче він нарешті побачив у мені не просто малюка, а того, хто може стати чоловіком.

Бабуся закружляла довкола трофея, кидаючи свої кісточки й шепочучи старі слова, від яких у мене по спині бігли мурашки. Вона сказала:
— Тепер у нашій печері буде ще один мисливець. Духи почули його крик.

Мама кинула на кам’яний стіл шматки волохатої шкури, вже готуючись смажити м’ясо. Вогонь зашипів, і по печері розійшовся запах, що перевершував усі слова.

Старші брати намагалися штовхати мене ліктями, мовляв, не зазнавайся, але цього разу я не відчував їхніх підколів — бо знав: сьогоднішня вечеря буде і моєю заслугою.

А коли перший дим піднявся вгору, я знову почув у собі той дивний голос — електронний, немов тріск каменю, що горить. Він прошепотів:
— Пам’ятай цей день. Це тільки початок.

Я озирнувся в глибину печери, та там, окрім темряви й тіней на стінах, нічого не було.

                Розділ 2. Свиногриз

Ніч ще не встигла розтанути, савана стояла в сизому димку від холодного туману, і здавалося, що сама земля дихає в унісон із небом, а десь неподалік вовки, обережні й голодні, нишпорили по слідах, лишаючи за собою глухі відгомони, немов відлуння чужих кроків, а ми сиділи довкола вогнища, стискаючи плечима тепло, яке дарував нам цей маленький язик полум’я серед безмежної темряви.

Полум’я тріщало, грало свої одвічні пісні, іскри здіймалися вгору, ніби намагалися втекти в небо, але раптом воно, як живе створіння, завмерло, стиснулося й втратило голос, ніби й само злякалося чогось невидимого, і навіть іскри перестали пурхати в ніч.

Бабуся, яка завжди сиділа з краю, перебираючи свої кісточки, раптом підвела голову, її руки здригнулися, і кісточки розсипалися по землі.
— Він іде, — прошепотіла вона, і в її голосі не було сумніву, тільки тремтіння, як у натягнутій струні.

Спочатку ми почули землю. Вона ворушилася, глухо озивалася під ногами, і в тому тремтінні було щось невідворотне.

Це був не мамонт — мамонт крокує повільно, важко, залишаючи за собою паузи, як подих старого велета. Тут усе було інакше. Це був тупіт швидкий, лютий, нервовий, такий, ніби сама темрява рвалася назовні й прагнула розірвати ніч.

І ось він вийшов з хащів. Шаблезубий свиногриз.

Він виринув із кущів, немов страшний сон, величезний і дикий, з очима, які палали червоним вогнем, як два кострища, і пащею такою широкою, що в ній легко могла б сховатися половина нашої печери.

Його ікла, довгі та вигнуті, немов списи, світилися у світлі вогню, шерсть стояла дибки, наче колючий панцир, а рот видавав одночасно рик і щось схоже на зловісний сміх, від якого по спині пробігав холодок.

Він ненавидів усе, що рухалося й дихало.
Людей, яких прагнув розірвати.
Вовків, з якими змагався за жертву.

Навіть власних свиней, яких шматував не заради голоду, а наче для власного задоволення.
Ось чому його називали свиногризом.

Старші брати прижалися до стінки біля входу, їхні плечі тремтіли, мов сухе листя. Батько підняв спис, але навіть у його міцній руці тремтіння не зникло, і він хрипко видавив:
— ОЕОЕОЕ…
Хоча ми всі розуміли: проти такого чудовиська навіть найсильніший крик не врятує.

Свиногриз ударив лапою об землю, пил злетів стовпом і завис у повітрі, ніби сама савана сахнулася від його сили.

Його очі палали червоним вогнем, як два вогнища, готові пожерти все довкола. Він ступив уперед, ще раз, ближче до нас, і кожен його рух був, як грім серед ясного неба.

Я, наймолодший серед усіх, раптом згадав шепіт вогню, який чув тієї ночі.
«Малюй. Залиш знак».

Я схопив обвуглену палицю, і руки мої тремтіли, але я провів по землі лінію. Одну. Потім другу. Коло. Людина. Вогонь.

І тоді сталося диво.

Звір зупинився. Його кроки стихли, лапи завмерли. Він подивився прямо на мій малюнок, пирхнув так гучно, що земля під нами здригнулася, і зробив крок назад.

 Не втік — ні, просто відступив, немов збагнув, що перед ним не лише діти з коп’ями, а щось інше, невидиме, щось, чого боявся навіть він.

         Батько ахнув, брати завмерли, а бабуся, схилившись над кісточками, прошепотіла одне слово:
— Іскра…

І тоді я зрозумів: страшний не свиногриз.
Страшніше лишитися без вогню.

    Ми всі стояли, як скам’янілі. Навіть вовки замовкли й притиснулися до тіні. Та раптом старший брат, захлинавшись від страху, а не від хоробрості, схопив палаючу гілку з вогнища й жбурнув її в морду свиногризові.

Палаюча гілка зчиркнула по його шерсті, іскри злетіли в повітря, і звір завищав. Це був не крик кабана й не рик тигра — це був пронизливий вереск істоти, що ненавидить сам світ і його світло.

— Хапайте! — закричав батько, і всі ринули до вогнища.

Полум’я тріскотіло, розліталося довкола, і палаючі гілки летіли в чудовисько одна за одною. Мама кидала, бабуся кидала, навіть найменші, верещачи, тягнули свої руки до жару й кидали його у темряву.

Вогняні сліди лишалися на його шкурі, і кожен новий удар змушував його відступати все далі й далі. Він вертів головою, хльоскав хвостом, гарчав і верещав так, що у вухах дзвеніло, але вперед уже не йшов.

Він боявся. Не списів. Не криків. А вогню.

Зрештою він відступив.
Спершу на крок. Потім на два.
А далі розвернувся і щез у темряві, ламаючи кущі так, ніби вони були крихкими кістками.

Його виття ще довго котилося саваною, але вже здалеку, стаючи слабшим і слабшим, аж доки не розчинилося в нічному вітрі.

    Ми стояли тісним колом, з факелами в руках, тремтячі, але живі. Серце билося так сильно, що здавалося — тепер вогонь живе не тільки у вогнищі, а й у кожному з нас, у грудях, у крові, у самій пам’яті.

І тоді я вперше по-справжньому збагнув: людина слабша за мамонта, слабша за вовка, слабша за свиногриза.
Але в нас є вогонь.
І разом з ним — ми страшніші за всіх.

Ми ще довго сиділи біля вогню, мов прикипілі, не зводячи очей з темряви, де зник звір. Кожен шелест здавався його поверненням, кожен відблиск у тумані — його палаючими очима. Тільки коли ніч почала бліднути і на сході забринів перший сірий подих світанку, батько зітхнув, ніби скинув з плечей цілу гору.

— Він повернеться, — сказала бабуся, збираючи свої кісточки й ховаючи їх у вузлик зі старої шкури. — Тепер він знає, що ми тут.

Її слова були не погрозою, а констатацією. І від цього стало ще холодніше, ніж від нічного туману.

А я все дивився на свій малюнок, який залишився на землі біля вогнища. Лінії були прості, дитячі: коло, постать, язики полум’я. Але кожен дивився на нього з повагою, навіть старші брати, які ще вчора глузували з мене за «зайві слова».

Мама поклала руку мені на голову й прошепотіла:
— Твоя іскра сильніша за страх.

Тієї миті я відчув, що зробив щось більше, ніж просто накреслив вуглиною знаки. Наче сам вогонь заговорив моєю рукою. І відтоді я вже не міг позбутися думки: може, ці малюнки не просто іграшка чи забавка для дітей. Може, вони — мова, яку чують і звірі, і духи.

Коли сонце, червоне й важке, нарешті піднялося над саваною, батько скликав усіх.
— Ми повинні навчитися тримати вогонь. Не лише в печері, а й у руках. Він врятував нас. Він стане нашим зубом і кігтем.

І того дня почалося нове життя. Ми навчилися носити жар у порожніх мушлях, плести з гілок факели, підтримувати полум’я, навіть коли вітер намагався задушити його. Діти більше не бігали безтурботно саваною — тепер кожен мав у руці вогонь, хай маленький, але свій.

А я щоночі малював. Малював свиногриза, вовків, мамонтів, полювання, і кожен малюнок наче мав власний подих. Іноді мені здавалося, що, коли всі засинали, вони ворушаться на стінах, рухаються й грають у світлі жару.

І щоразу я чув той самий шепіт:
— Малюй. Залиш знак.

               Розділ 3. Дух вогнища

Іноді родина вкладалася спати рано, особливо тоді, коли вечеря була вдалою, а вовки не вили надто довго й не наганяли на всіх страху.

У такі вечори вогонь ще тріщав, угли ще дихали, стіни печери жили власним життям, і я лишався один поруч із вогнищем — у півсні, в напівзабутті, слухаючи, як шерсть потріскує в полум’ї, як дим виплітає у повітрі невидимі образи, які на світанку вже неможливо згадати.

І ось одного разу, саме в такий вечір, я почув голос. Він не був схожий ані на татове бурчання, ані на бабусине «Ы-гыыы», він був… м’яким, шепелявим, і водночас дивно електронним, ніби кремінь зачепив іскру не у зовнішньому світі, а десь глибоко всередині мене.

Голос не говорив словами. Він звучав між словами, між думками, там, де зазвичай ховається невчасне хихотіння чи бажання почухатися. Спершу він ледь цокотів, гудів, а потім раптом виразно промовив:
«Малюй.»

Я здригнувся, озирнувся. Навколо нікого. Лише вугілля, і на них дивні відблиски — витягнуті, неприродні, не схожі на тіні нашої печери.
«Малюй», — повторив голос. Вже ближче. Вже просто в серці.

Я взяв обвуглену палицю, тією самою, якою мама щойно смажила тушканчиків, і підійшов до стіни. Зазвичай ми малювали там полювання, звірів, відбитки рук чи прості кружечки. Але цього разу рука сама вивела щось інше:
— коло,
— під ним — три палички,
— зверху — щось подібне до даху,
— і ще одне коло, від якого йшли хвилі.

— Що це?.. — прошепотів я.
— Лампочка, — відгукнулося вогнище.
— Лам…почка? — повторив я, наче це було ім’я духа.

І з того часу я вже не міг зупинитися.

Ночами я малював.
Складні візерунки, схожі на павучі сітки, але з зубцями, немов у щелеп мамонта.
Довгі обтічні тіла з маленькими очима та колами на спині — кораблі.
Тонкі палички з крилами, які не снилися жодному тушканчику.
Дивних людей — гладких, без шерсті, одягнених у щось, схоже на одяг духів. У руках вони тримали прямокутники, з яких ішло сяйво, й розмовляли не ротом.

Бабуся зітхала й казала:
— Це він із духами каменю водиться. Скоро зовсім з глузду з’їде.

Батько лише ричав і більше не дозволяв мені сидіти біля вогнища самому.
Брати почали мене боятися. Якось старший навіть наступив на мій малюнок і плюнув:
— Це не полювання! Це якась порча!

Але вогнище знало правду.
Воно говорило мені, що я пам’ятаю те, чого не бачив.
Що в моїх пальцях живе щось давнє — чи, може, занадто нове.
Що стіни — не просто стіни.
Вони — пам’ять.

Одного разу я побачив, як у кутку печери спалахнуло білим. Я підійшов ближче — там був малюнок, якого я не робив. Він з’явився сам.
На ньому був… я.
Дивився на себе. Зовні. Наче крізь скло.

І тоді я зрозумів: я не просто малюю.
Я згадую.

     Вони почали боятися мене.
Спершу шепотом. Потім — просто в очі.
— Ти псуєш стіни, — сказав старійшина, опустивши погляд, — не можна малювати того, чого не було. Не можна плутати полювання і… і це.

Він ткнув пальцем у мій малюнок, де людина тримала в руці дивну палицю з вогником на кінці. Я й сам не знав, що це таке, але вогонь якось прошепотів: «запальничка».

— Твоя рука заражена, — мовила бабуся. — У ній оселився дух фальшивого полум’я. Він не з нашого часу.

Мене покарали.
Батько перестав брати на полювання.
Брати мовчали, коли я заходив у печеру. Навіть мама дивилася так, ніби крізь мене, ніби я став димом, а не дитиною.

Але найгірше було те, що сам вогонь почав мовчати.
Він дедалі рідше промовляв до мене, все частіше лише потріскував, цокотів і зітхав, але вже не кликав.

Я засинав біля вогнища, сподіваючись почути знайоме «малюй»…
Та він мовчав.

   Однієї ночі я не витримав.
Я взяв вуглинку, палицю, шматок м’яса на випадок небезпеки — і вийшов із печери. Без «ЄУЄУ», без братів, без батька. Просто пішов.

Місяць висів круглим колом, наче ті самі круги, що я малював на стінах. У небі блимали вогники, і деякі з них рухалися. Може, то були слони. А може — кораблі.

Я йшов саванною, поки не почав засинати на ходу. Зупинився під деревом, якого раніше не бачив. Ствол у нього був гладкий, немов відшліфований кимось невидимим, а кора дивно світлілася у темряві.

Я розклав їжу, видихнув, склав камінці у маленьке коло й спробував розпалити вогонь.
Спершу нічого.
Але потім…

Цок. Свист. Гул.
І полум’я спалахнуло само. Без тертя, без іскри.

— Ти прийшов, — сказав голос. — Далеко. Але не туди.

Я застиг.
Вогонь більше не був вогнищем. Він був порталом.
Усередині нього — не жарини, а картини. Рухливі, живі.

Я бачив себе — у печері, біля вогню. Потім — у якомусь білому приміщенні, сповненому звуків і світла. Я стояв там, одягнений у гладкий одяг, і говорив мовою, якої не знав.

— Хто ти? — прошепотів я.
— Я — ти. З іншого часу. Ти — ми, з іншого кола. Ти пам’ятаєш більше, ніж тобі належить.

Я не розумів, що це означає. Але раптом мені стало спокійно.
Ніби все дивне, що я відчував, було не помилкою.
А покликом.

«Твоя місія ще не почалася», — долинуло востаннє. І голос щез.

    Я йшов усю ніч. Савана дихала важко й уривчасто, немов старий мамонт після довгої гонитви. Земля під ногами була теплою, ніби ще не охолола від древнього сонця, а небо над головою чорніло, як внутрішній бік повіки, коли не хочеш прокидатися.

І ось, коли зорі стали танцювати перед моїми очима, я зрозумів — далі йти не можна. Треба піднятися. Вище. Бо внизу завжди небезпечно, а зверху — може бути шанс.

Я обрав дерево. Найвище. Ствол був шершавим, гілки криві, але відчувалося, що воно бачиле більше, ніж ми, можливо — навіть політ динозаврів.

Я дерся все вище, поки пальці не заболіли, а десь у далині не загуркотіли дикі крики. І раптом побачив гніздо.

Справжнє. Покинуте. М’яке, як мамина пахва. Сплетене з кісток, шкур, трав і пір’я. Воно було величезне — таке, наче тут висиджував своїх пташенят сам шаблезубий журавель.

Так, той самий, про якого розповідали біля вогню: високий, як двоє батьків, із дзьобом-ножицями та поглядом, як у сердитої бабусі.

Але гніздо було порожнє. В ньому пахло лише теплом, сном і давніми часами.
Я забрався всередину, згорнувся клубочком і заснув.

     Мені снився дивний сон.
Наче я був не собою.
Наче я був зі сталі й дротів, із очима-лампочками.
Я йшов білим коридором, довкола стояла тиша, але в голові гуділи тисячі голосів. І один із них був особливо чітким:
«Пам’ятай. Малюй. Залиш знак.»

Я прокинувся від того, що сонце почало лоскотати мені п’яти. Птахи, яких я ніколи раніше не бачив, щось весело теревенили, а всередині мене все ще тремтіло.

На краю гнізда, у пилюці, залишилася лінія. Я провів по ній пальцем. Це було коло. І до нього — дві палички. Потім ще одна, упоперек.

І я зрозумів: це була людина.
Намальована кимось. Або мною.
До сну.Або уві сні.

У гнізді було затишно так, ніби самі духи подбали, щоб я мав дах над головою. М’яка трава перемішувалася з пір’ям і тонкими кістками, і все це утворювало справжнє ліжко, якого ніколи не було в нашій печері. Там завжди тисли холодні камені, а тут — тепло й м’якість, мов у маминих руках.

Я розкинувся горілиць і вдивлявся у зелене шатро. Листя шуміло тихо, наче хтось нашіптував мені колискову, і кожен подих вітру колихав гілки, наче гойдало мене у велетенській колисці. Навколо все було зеленим, живим, насиченим — у печері таких барв я ніколи не бачив.

Звідси, з висоти, савана розкривалася зовсім інакше. Вона була не страшним морем вовчих тіней і свиногризових слідів, а широким океаном трав, що хвилювалися під вітром. Далеко внизу бігли тушканчики, а ще далі паслися мамонти — маленькі, як іграшки, з цієї висоти. Десь у тумані темніли гори, а над ними пролітали птахи, яких я не знав — їхні крила блищали так, ніби вони самі зроблені з сонця.

Я вперше відчув: не обов’язково завжди бігати, хапати, воювати. Можна просто сидіти вище від усіх і дивитися. І тоді весь світ розкривається іншим боком — гарним, теплим, ніби він створений не для страху, а для радості.

У гнізді пахло сухою травою й старим теплом птаха, що колись його висиджував. Я притулився щокою до цього запаху й подумав: може, тут живуть сни, які ще ніхто не бачив. Бо кожна гілка тримала пам’ять не лише про журавля, а й про вітер, дощ, блискавку, навіть зорі.

І мені стало так добре, що я вперше за довгий час не згадав ані про свиногриза, ані про братів, ані про докори батька. Лише світ, зелений і великий, і я — маленький у гнізді, та все одно частина цього світу.

  Розділ 4. Полювання й одкровення

Я прокинувся від того, що хтось дихав мені в п’яту.
То був не вітер, не птах, а саме подих — повільний, із паузами, ніби хтось принюхувався, відчуваючи мою присутність.

Я обережно відкрив один око, потім друге, рухаючись так повільно, аби не видати себе живим. І побачив під деревом істоту.

Вона не була ні вовком, ні кішкою, ні ящіркою, а чимось посередині: тіло її вкривала плямиста шерсть, лапи хрустіли кісточками, і дивилася вона вгору, прямо на мене, наче знала, де я сиджу.

Я затамував подих. Серце спинилося — слухняне, як дресирований равлик. І тоді істота фиркнула, зробила коло, обнюхала якийсь старий переляканий слід і відійшла в бік — у ранок, у хащі, немов у інший вимір.

Я видихнув і зрозумів: злазити з дерева поки що зарано. Тож я лишився ще трохи, прислухаючись, як світ поволі прогрівається, а тоді почав спускатися вниз — обережно, повільно, як стара, важка думка. І раптом на одній з гілок зачепився рукою за щось тверде. Я подумав: може, це горіх?

Ні, то був камінь. І на ньому — лінії.
Прямі. Неймовірно прямі. Не такі, як у нас. Наче їх різали не кременем, а металом чи навіть самим світлом.

Я взяв той камінь. Він був плоский, холодний, темний, майже чорний. А на ньому — малюнок із чітких геометричних форм: квадрати, прямокутники, а внизу — коло з крапкою всередині.

Це намалював не ведмідь. Не я. І точно не бабуся.

Усередині мене все занило. Тіло залишалося в савані, але мозок уже стояв у печері з гладкими стінами, освітленій холодним білим світлом. Переді мною височів силует у прозорій масці, і він говорив:
— Це ти, Іскра. Ти — наш шлях назад.

Я спіткнувся й повернувся в реальність. Пил. Кущі. Далеке сопіння мамонта.
Я стиснув камінь і вирішив: потрібно йти туди, де починається таке. Туди, де закінчується звичайне.

За кілька годин я вийшов до скелі. Зі савани її видно не було — вона ховалася за деревами й високою травою. Вона була… іншою. Не з нашого каменю. Гладка, як щічки немовляти. На ній нічого не росло.
А в підніжжі виднілася тріщина.

Із тієї тріщини тягнуло холодом. І запахом. Знайомим, але не з цього світу.
Наче з іншого боку сну.

Я протиснувся всередину.

Усередині була темрява.
Та не чорна, ні. Швидше синя, рівна, як ставок без вітру.
Стіни — гладкі, мов відшліфовані.
А на підлозі — символи.

Я йшов, і під ногами вони засвічувалися.
Не полум’ям, а світлом. Як зорі, тільки ближче.

На одній зі стін раптом з’явився малюнок.
І на ньому був я.
У капсулі.
Із заплющеними очима.

Я стояв перед тією стіною й бачив себе.
Не схожого на нинішнього — не з розкуйовдженим волоссям, не з кістяною сережкою від бабусі, не з руками, чорними від вугілля.
Той, інший я, лежав у якійсь оболонці, ніби спав, а довкола — кола, проводи, світло. Як у світляка всередині, тільки вдесятеро яскравіше.

І я знав — не розумом, не животом, а якимось третім відчуттям:
це не малюнок.
Це відображення.
І це не зараз. І не потім. Це… було.

Печера жила.

Кожен мій крок запалював світло під ногами.
Кожен дотик викликав відгук на стінах.

На одній із них з’явилося щось схоже на карту — але не намальовану, а таку, що спалахнула просто в повітрі. Точки, лінії, символи.
А в центрі — коло з написом, який я зрозумів без перекладу:
CORE / ЯДРО.

Поруч миготів символ, схожий на око. Під ним повільно проявилися слова — не з печери, не з племені, а з майбутнього:
«Статус: Пам’ять нестабільна. Підключення до носія перервано. Фізичне тіло не розпізнано.»

Я кліпнув. І тоді голос знову залунав — знайомий, рівний, нечоловічий:
— Ти не мав прокинутися зараз. Але ти прокинувся. Ласкаво просимо додому, Іскро.

І тоді печера здригнулася.
Не землею — пам’яттю.

Картини почали змінюватися. Я бачив те, чого не міг знати:
міста — високі, як гори,
кораблі в небі,
машини, що бігли швидше за гепардів,
людей у білому, серйозних, але з голосами, схожими на вогнище.

Вони говорили:
— Проєкт «Іскра»: відтворення людської свідомості у природному середовищі.
Мета: пригадування основ. Повернення пам’яті. Очоловічення майбутнього.

Я відсахнувся. Сів. Ударився п’ятою об камінь — звичайний, печерний, рідний.
Я підняв його й намалював на підлозі — як завжди:
людину, дім, вогонь і дерево.

І печера не зникла. Навпаки — стала теплішою.

І я зрозумів. Було щось «до». Є щось «після».
А я — середина. Зв’язок.
Я — той, хто пам’ятає, малює й повертає.

Я довго сидів біля стіни. Може, кілька годин. Може, ціле життя.
А вогонь усередині печери вже не лякав. Він був рідним — як мамин голос, як ранкове сонце біля входу, як запах смаженого тушканчика. Він нічого не вимагав. Тільки присутності. Розуміння. Зв’язку.

Я підвівся.
Взяв із підлоги той самий камінь — чорний, із різьбленими лініями.
Стиснув його.
І пішов назад.
Не тому, що боявся. А тому, що знав — пора.

    На виході ранок уже світив на повну силу. Савана пливла в золотому сяйві, птахи кричали своє «все, як завжди», а трава хрускотіла під ногами.
Світ був той самий. Але я — ні.

Я вийшов із печери, і сонце вдарило мені в обличчя, ніби хотіло переконатися, що я справжній.
Я розсміявся. Глухо, хрипко, вперше за довгий час — уголос.

Камінь у руці пульсував теплом. Не вогнем — пам’яттю.
Я провів по ньому пальцем і зрозумів: це не просто камінь. Це ключ. До серця. До минулого. До себе.

Я повільно рушив схилом униз. До печери, де чекала моя родина.
Де будуть боятися. Сердитися.
Може, виженуть.

Але тепер я знав: у мені є полум’я.І я вмію малювати.
А отже, я пам’ятаю.  А отже, я живий. Я йшов до печери, де чекала родина, і кожен крок лунав у мені, як удари бубна. Камінь у руці здавався важким, але його вага була не від маси, а від пам’яті, яку він ніс.

Коли я наблизився, з печери вже тягнувся дим — мама розпалювала вогонь. Я чув голоси братів, бурчання батька, тонкий шепіт бабусі, яка завжди сварилася з кісточками. Їхнє життя йшло далі, так, ніби нічого не змінилося. Але я знав: змінилося все.

Я ступив у печеру. Тіні на стінах хитнулися, ніби здригнулися від мого повернення. Брати зиркнули й одразу відвернулися. Мама на мить завмерла з кісткою в руці, але нічого не сказала. Батько знизав плечима, та в його погляді я бачив тривогу. Лише бабуся не відводила очей — вона вдивлялася у мої руки, немов бачила крізь камінь.

— Він приніс його, — сказала вона. — Ключ.

— Який ключ? — загарчав батько. — Це просто камінь.

Я стиснув його ще міцніше й зробив крок до вогнища. Полум’я одразу ж відгукнулося — спалахнуло яскравіше, і в повітрі наче щось дзенькнуло, як тоді, коли я вперше почув голос. На стіні над вогнем проступила тінь — не наша. Вона була рівна, чужа, але схожа на мене.

— Він говорить, — прошепотів я. — Але не словами. Він показує.

І

вогонь почав творити. З іскор, з диму, з полум’я випліталися образи. Ми всі дивилися, як на стінах з’явилися кола, лінії, човни у небі, вежі, що сягали хмар. Брати відсахнулися, батько вхопився за спис, мама закрила обличчя руками. Тільки бабуся шепотіла:

— Я знала. Я знала, що він інший.

Я малював каменем просто по землі, і символи оживали. Вогонь слухав мене, і я слухав його. І тоді я зрозумів: малюнки — це не лише пам’ять. Це зброя. І мова. І двері.

— Чого ти хочеш? — запитав батько, його голос тремтів від страху.

Я підняв очі на нього.
— Я хочу, щоб ви знали. Щоб ви пам’ятали. Щоб наш вогонь ніколи не згас.

У цю мить печера зашуміла. Камінь у моїй руці спалахнув, і голос, той самий, електронний, знову пролунав:

— Іскро, шлях відкрито. Оберігай полум’я.

Полум’я злетіло до стелі, і ми всі впали на землю, закриваючи обличчя. Тіні на стінах закружляли, наче ожили. А потім — усе стихло.

Лишилося лише потріскування вугілля. І я, з каменем у руках, стояв перед вогнищем, розуміючи: відтепер нічого вже не буде по-старому.

         Розділ 5. Заборона на слова

    За кілька ударів серця мене вже обступили: брати, бабуся, двоюрідні, сусіди — усі.

Вони не торкалися, але дивилися так, наче перед ними стоїть мрець, який чомусь підвівся і ходить, — поганий знак, якого не хотілося торкатися ні очима, ні думкою. Батько вийшов останнім.

 Підійшов, довго дивився мовчки, так, ніби намагався зважити мене на невидимих терезах. Я вже розтуляв рота, щоб сказати: «Я дещо знайшов. Я пам’ятаю.

 Я зрозумів», — та не встиг. — Мовчи, — сказав він. Просто. Без гніву. Наче показав на вогонь: не чіпай — обпечешся. Я вдихнув, зібрав голос, але… — Мовчи. Слова приносять біду. — Але, тату… — Ні слів.

 Ні звуків. Він підвів руку, і старійшина ступив уперед. У його руках був мішок зі шкури. Він накинув його мені на голову. — Обряд очищення, — мовив. — Щоб повернути тобі простоту. Мене не били.

Не кричали. Просто посадили біля вогню, загорнули в шкури, обклали кісточками — і мовчали.

 Один день. Другий. На третій я почув спів. Не від людей — від полум’я. Той самий голос. Крізь мішок. Крізь страх. Крізь сльози. Говори. Хай навіть усередині. Пам’ятай. Хай навіть мовчки. Ти — Іскра. Ти — перший звук після мовчання. На четвертий день я підвівся сам.

Зняв шкуру. Підійшов до стіни. І намалював. Не вуглиною — пальцем, по пилюці. Себе — всередині вогнища. І батька — зовні. Того, що дивиться. Вони злякалися. Старійшина закричав: — Він несе знаки! Бабуся зашепотіла: — Спалити камінь.

Прогнати. Він не з нас. Брати відвели очі. Мама заплакала. Батько мовчав. Довго. А потім сказав: — Іди. Поки знову не станеш простим. Або… доки не доведеш, що твоя складність не небезпечна. Він відвернувся. І більше не дивився. Я вийшов.

Камінь був, як і раніше, у руці. Він пульсував — не болем, а теплом. Вітер пах степом і гіркими травами, вдалині синіли пасма, а за ними вгадувалися гори, вкриті лісом, котрий я ще ніколи не бачив зблизька. Я пішов. Без «ОЕОЕ». Без братів. Без родини. Але з пам’яттю. З вогнем.

 І зі словами, які вже неможливо було втримати всередині. Позаду лишилася печера сім’ї, їхні крики, шепоти, прокляття і мамині сльози. Попереду — тільки степ і сонце, що палило так, мовби хотіло випалити з мене все «зайве». Я йшов довго.

 Не їв, не спав, лише стискав камінь у руці. Він вів мене, знав дорогу краще за мене. І ось — скеля. Та сама. З тріщиною. З холодним подихом. Я ввійшов. І цього разу — не для того, щоб подивитися.

А щоб залишитися. І дізнатися. Усередині було темно і так тихо, ніби весь світ завмер, боячись зашурхотіти. Я дійшов до самого серця, де стіни були гладкі, як вода, і там побачив його. Не вогнище. Не жарини. Велике коло. Світне. Серце печери.

 Воно гуло, наче тисяча голосів одночасно шепотіли в різних кутах моєї голови. На поверхні кола спалахували символи. Деякі я розумів, інші — ні. Але головне було ясним: це — двері. Я підійшов ближче. Камінь у моїй руці розжарився. Світло з порталу рвонуло вперед, обпекло обличчя, втягнуло подих — і я зробив крок.

Світло поглинуло мене з голови до п’ят, і я не знав — падаю я чи лечу. Здавалося, тіло розсипалося на іскри, і кожна з них мала свій голос, свою пам’ять, своє слово.

Вони співали разом, і цей спів був схожий на грім у горах, на шум вітру в савані, на мамине серцебиття, коли я вперше почув його в утробі.

Я опинився в просторі без стелі й без землі. Там не було печери, не було вогнища — лише світлові лінії, що сходилися у вузли, мов дороги в місті, якого я не знав. Лінії пульсували, і кожен пульс віддавався в мені теплом.

Переді мною виросла постать. Не людина й не звір. Вона складалася зі світла й тіней, обличчя її мінялося щомить: то воїн, то мати, то дитина, то старець. Вона говорила одразу всіма голосами:

— Ти прийшов. Ім’я твоє — Іскра. Ти — пробуджений носій.

— Носій чого? — прошепотів я.

— Пам’яті. — Вони відповіли, і в повітрі спалахнули сотні образів: ріки з кам’яними мостами, небо, повне залізних птахів, міста, що сяяли вночі, як зоряні поля. — Коли світ забуде, носій має згадати. Коли люди стануть простими, він має нагадати, що вони складні.

Я стояв, не розуміючи всього, але відчуваючи: це про мене. Про те, чому я не міг мовчати, чому малюнки народжувалися самі.

— Але чому саме я? — спитав я. — Я ж просто дитина з печери.

— Саме тому, — відповіла постать. — Лише чисте полум’я може понести іскру.

І тоді вона простягла мені руку — не справжню, а зроблену зі світла. У моїй долоні спалахнув той самий чорний камінь, але тепер він світився всередині, немов тримав у собі цілий світанок.

— Це ключ. Від тебе залежить, які двері він відкриє: ті, що ведуть до пам’яті, чи ті, що ведуть до забуття.

Я хотів спитати ще, але світло різко згасло. Під ногами знову була тверда земля. Я стояв у тій самій печері — тільки вона вже не здавалася холодною.

Стелю розписували мільйони світляних тріщин, а в глибині ще блимало коло, стиха гудучи, наче велетенське серце.

Я був сам. Але тепер не почувався самотнім.

Я знав: мені доведеться йти далі.
Я знав: плем’я не зрозуміє.
Я знав: полювання тепер буде іншим — не лише на тушканчиків і мамонтів.

Я вийшов із печери, тримаючи камінь, і савана зустріла мене зовсім інакше. Вона дихала зі мною, слухала мої кроки, шепотіла травою. І десь далеко, серед туману, я побачив вогні. Не вогнища, не пожежі — рівні, яскраві, як зорі, але на землі.

Я рушив туди.

                  Розділ 6. Печатка часу

Спочатку було світло.
Не таке, як сонце — не жовте, не тепле, а біле, холодне, різке, воно різало очі, але не боляче — навпаки, приємно, наче вимивало з мене всю пилюку савани, всю копоть вогнища, всі сліди страху й голоду, які я ніс у собі.

А потім був звук.
Не виття вовка, не крик журавля і не рев мамонта.
Це був гул, у якому розпізнавалися слова, які не вимовлялися ротом, а складалися прямо в моїй голові.

—

Підключення виконано.
— Носія ідентифіковано.
— Проєкт «Іскра» активовано.

Я озирнувся — і не впізнав місце, де опинився.

Стіни зникли.
Я стояв на величезній рівнині зі світла. Вона тягнулася аж до обрію, але там не було трави, не було дерев, лише прямі лінії, білі, рівні, немов сліди велетнів, що йшли у різних напрямках і залишали свій слід у пам’яті простору.

У далині височіли силуети.
Високі башти, гладкі й прозорі, всередині них текла енергія — мов ріки світла, що спадали згори й зникали під землею. По повітрю ковзали істоти — не птахи й не звірі, а металеві, блискучі, з крилами, що не махали, а тримали їх у небі силою невидимих вітрів.

Я зробив крок — і під ногою спалахнула печатка.
Коло, а всередині — символи. Я не знав їхньої мови, але розумів сенс: вхід дозволено.

Кожен новий крок залишав за мною знак, і коли я озирнувся, там, де я пройшов, горіла ціла стежка печаток. Наче я не просто йшов, а вписував себе у пам’ять цього місця.

І раптом переді мною виросла постать.
Висока. Людська. Та… прозора.
Світло збиралося в обриси чоловіка у довгому плащі. Його обличчя розпливалося, але голос був чіткий, упевнений.

— Іскро. Ти мав пройти цей шлях пізніше. Але ти тут раніше. Отже, світ поспішає.

— Хто ти? — запитав я і сам здивувався, що промовив не «ЫГЫ», не рик, а слова. Справжні.

— Я — хранитель ядра. Твоя пам’ять. Ти — частина нас. Тебе залишили, щоб ти пам’ятав те, що ми втратили.

Я стиснув свій камінь. Він світився в такт голосу.

— Чому саме я?

Постаті схилила голову.
— Бо ти вмієш малювати. А малюнок — це перша мова. Все починається з лінії. І все закінчиться лінією. Але поки лінія не урвалася — є надія.

Земля під ногами здригнулася.
Башти вдалині почали тьмяніти.
Фігура підняла руку й показала вперед.

Там, у самому центрі рівнини, сяяло величезне коло. Портал, більший за всі, які я бачив досі. Він переливався вогнем і холодом водночас. Усередині його мерехтіли смутні образи: родини біля вогнища, діти, що гралися, міста майбутнього, і знову — я сам, у капсулі, сплячий.

— Пройди, — сказав хранитель. — Але пам’ятай: за цим порогом світ зміниться. Тобі доведеться вибрати: залишитися Іскрою минулого чи стати Іскрою майбутнього.

Я подивився на свої долоні.
На вугільні сліди від малюнків.
На камінь, що пульсував, як живе серце.
І зробив крок до кола.

Я ступив. І все зникло.

Савана, каміння, навіть тіло — наче їх ніколи не було.
Я став точкою, іскрою, тінню на лінії.

Спочатку була темрява.
Та не порожня, а глибока, як колодязь. У ній текли вогняні жили, немов по венах ішов світ.

А потім — картини. Одна за одною, як удари серця.
— Місто, повне світла, башти в хмарах, вулиці, якими бігли металеві звірі без лап.
— Люди, гладкі й дивні, сиділи в прозорих капсулах, їхні очі були заплющені, та руки рухалися, наче вони ловили невидимих тушканчиків.
— Діти, схожі на нас, але чисті, без бруду на обличчях, з паличками, що світилися яскравіше за вогонь.
— І знову я. Лежу в капсулі. Дихаю повільно. На грудях у мене — той самий камінь.

Голос повернувся.
Він лунав усюди — в крові, у кістках, у серці:
— Ти — не перший і не останній. Ти — пам’ять, вкладена в плоть. Ти маєш перенести лінію крізь пітьму. Якщо забудеш — світ знову почнеться з каменя. Якщо згадаєш — світ стане світлом.

Я хотів відповісти, але слів не було.
І тут я зрозумів — я не один.

Поруч рухалися інші постаті.
Десятки. Сотні. Усі прозорі, з полум’ям усередині. Вони йшли разом зі мною, кожен тримав свій камінь, і кожен світився по-своєму. Вони дивилися на мене, і я знав: це ті, хто був до мене. І, можливо, ті, хто буде після.

Попереду відкрився новий зал.
Круглий. Величезний.
На стінах — тисячі малюнків.
Деякі знайомі: полювання, мамонти, вогнища.
Інші незрозумілі: літаки, лампочки, міста.
І всі вони сходилися до центру.

Де стояла… рука.
Гігантська, кам’яна, з розкритою долонею.
А в долоні — печатка, що пульсувала світлом.

Я підійшов і зрозумів: печатка чекала на мене.
Камінь у моїй руці загорівся сильніше, ніж будь-коли.
Символи на печатці й лінії на камені збіглися, і я почув останнє:
— Доторкнися. І вибери. Ти — Іскра. Ти — початок вогню.

Я підняв руку. І торкнувся.

Світло… шум… коло печаті…

Я зробив крок — і провалився.

Спершу здалося, що я лечу у вічність. Потім усе зникло. І настала темрява.
Не глибока, не вічна — звичайна, сонна, із запахом подушки.

— Максим! Вставай!

Я здригнувся. Голос мами лунав так само голосно, як виття вовків біля входу в печеру.
— Тобі пора на малювання!

Я розплющив очі. Переді мною — не савана, не вежі зі світла, а звичайна стеля з павутиною у кутку.
А за дверима — мамин голос, трохи сердитий, але рідний:
— Пора снідати! Ти зі своїми комп’ютерними іграми скоро перетворишся на первісну людину!

Я підвівся. Голова все ще гуділа від вогнищ, порталів і каменів, але в руках був лише телефон, розряджений до нуля.
На екрані миготів напис: «З’єднання перервано».

      За столом усе, як завжди.
«Привіт» від молодшої сестри, мама ставить тарілки, тато насуплений.

— Ну що там у нас сьогодні? — спитав я, ще напівсонний.
— Знову тушканчики, — відповіла мама, кидаючи котлети на тарілку.

Я пирснув:
— УГЫГЫГЫ! — але швидко прикрив рота долонею.

Тато суворо підвів очі від кружки:
— Мені це вже набридло! Тиждень без інтернету!

Мама зітхнула:
— Ну не сердься на нього. Діти граються, фантазують… Так?

Тато відкинувся, видихнув і раптом сказав:
— А назвати сусіда дядька Льоню якимось плосколобим зайцезубом — це нормально? Людина, між іншим, завуч школи!

Я знизав плечима.
— Це ж нащадок ссавців-ящерів, вони давно вимерли…
— Так, але дядько Льоня живий! — перебив тато. — Щоб я більше цього не чув!

Він насупився, але не витримав і всміхнувся.

Я опустив голову. Але всередині… всередині все ще тлів вогонь.
Той самий. Із сну.
Вогонь, який шепотів:

«Малюй. Пам’ятай. Ніколи не губи лінію».

І я знав: навіть якщо інтернет вимкнуть — у мене все одно залишиться вогнище.

Я взяв свою сумку з фарбами й пішов на заняття до школи малювання.
Надворі сяяло сонце, звичайні люди поспішали у своїх справах, але в моїй голові й далі ревів свиногриз, тріщали факели й бігли волохаті гамбургери саванною.

У класі пахло фарбами й папером. Учителька, завжди сувора, сьогодні здалася схожою на старійшину з мого сну — тільки замість кісток у руках вона тримала крейду.
А я сів за стіл і дістав олівці.

Моїми улюбленими персонажами були, звісно, тушканчики, шаблезубі вовки й волохаті слони.
Я й досі не розумію, чому всі вперто називають їх мамонтами.
Хіба «мамонт» звучить так велично, як «волохатий слон»?

Я всміхнувся й почав малювати.
Лінія за лінією.
Вогонь — усе ще жив у мені.

                            зміст

1. Коли слони були волохатими..1

Розділ 2. Свиногриз.10

Розділ 3. Дух вогнища.19

Розділ 4. Полювання й одкровення..33

Розділ 5. Заборона на слова.44

Розділ 6. Печатка часу..50