Втеча

Розділ 2.

ВтечаУ салоні автомобіля було тепло й затишно. Фари прорізали зимову темряву, вириваючи з мороку дорожні знаки та засніжену магістраль. Машина м’яко погойдувалась на снігових барханах, наче пливла хвилями давно забутих морів. Сніг летів уздовж дороги, здіймався вгору й осідав на склі іскристими, переливчастими вогниками — немов залишки забутого новорічного феєрверку.За вікном сонно дрімали дерева — їхні темні силуети вкривав білий іній, ніби сама природа вдягала їх у різдвяні шати. Усе довкола завмерло в очікуванні дива. Я дивився у вікно, і в цьому нічному, майже космічному русі щораз далі зникали вогні мого рідного міста. Там, у глибині цих вогнів, залишалося моє попереднє життя — звички, дім, люди, з якими я прощався без слів.Я не знав, чи побачу їх знову. У цю мить минуле стало не просто тінню, а чимось невідворотним, тим, що вислизає з рук. Ніч пролетіла швидко — дорожні знаки, уривчасті сни, тривожні думки. Десь на межі між сном і реальністю миготіли обличчя доньок, дружини, друзів.Я то засинав, то прокидався в холодному поту, щоразу озираючись: а раптом це тільки сон, і я все ще вдома? Але сон минав, і залишалась тільки дорога. І порожнеча попереду. Незабаром у далечині з’явився кордон — сама доля провела цю лінію між «було» і «буде».Величезні літери «Союз Радянських Соціалістичних Республік» нависали не лише над країною, а й наді мною. Документи ще не були готові: Батьківщина-Мати не хотіла відпускати. Здавалося, вона боялася, що я піду назавжди.Ми з попутником були мов два недосвідчені школярі, що втекли з уроку — тільки цей урок був не з літератури, а з виживання. Вдвох було трохи легше. У цьому відчувалось щось від старих сільських пригод: як ми тікали від сторожа саду, пірнали в яри й сміялись, забувши про страх. Але зараз сміху не було.Тільки тремтливий клубок у животі — відчуття, що стоїш на межі чогось надто великого для однієї людини. Ми підійшли до велетенської фури на стоянці. Водій — чоловік із втомленими очима, який, здавалося, вже бачив усе і ні про що не питав — одразу зрозумів, хто ми. Не перші. Не останні.Він мовчки кивнув:— Залазьте.Ми пролізли під брезент, втягнулися в кузов, до краю завантажений металом. Між пакунками важкої сталі рвалася куртка, в груди впивався кут балки, взуття ковзало по холодній металевій плиті. Мороз кусав пальці, вітер вив десь ззовні. Я намагався не думати про холод.Згадався жарт: «Навіщо брати багато речей? Все одно їду в теплі краї, а не на Колиму…» Тільки от прикордонники були вдягнені так, наче прямували на Північний полюс: валянки, кожухи, автомати напереваги.Грузовик заревів — і в такт його дизельному бурчанню забилося моє серце. Пахло соляркою і зимою. Сто метрів до шлагбаума здавалися вічністю.Фура пригальмувала. Чути було голоси, скрип чобіт по гравію, гавкіт собак. Лай ставав усе ближчим і злішим — дві величезні вівчарки рвалися вперед, лапами били по брезенту, ніби хотіли витягти нас звідти. Їхнє дихання було гарячим, як чорна пара, що просочувалась крізь тканину. Зуби, здавалося, дряпали саму свідомість. Я застиг, перестав дихати — серце на мить завмерло.— Шерхан, фу! — крикнув один з військових.Але мисливця не зупинити, якщо він відчув здобич. Мені здавалося, тільки-но впустять їх у кузов — і нам буде тісно. До жаху тісно.Раптом клацнула застібка. Брезент трохи піднявся. У місячному світлі з’явилася голова прикордонника. Він кинув побіжний погляд на купи металу, навіть не намагаючись вдивлятись у тінь.— Мабуть, щур, — сказав він напарникові. — Шерхан їх не любить.Я подумки відповів:— Сам ти щур…Серце калатало так, ніби гналось за власною свободою. Знову загудів двигун. Вантажівка рушила. Лай стих. Кордон залишився позаду. Я відкинувся на жорсткий пакунок металу і вперше за багато годин вдихнув на повні груди.У голові крутилась стара пісня:«…ми тікали з тобою самотньою стежкою,уникаючи погоні злих сибірських псів…»Я дивився в чорне вікно життя і розумів: позаду залишилась не тільки країна. Там залишилась частина мене. Тепер попереду — тільки дорога. І надія, що ця втеча колись обернеться поверненням. Хай навіть через багато років. У іншому житті. Або хоч би уві сні.