ЗИМА

ЗИМА

Солодкий сон розвіяв тріск дров у печі. Мати вже з досвітку клопотала на кухні, готуючи всім сніданок.
— Саша, вставай, — гукнула вона, — пора в школу.

Я робив вигляд, що сплю і не чую. На дворі був мороз: стояв синій туман, дерева білі від інею, а шибки на вікнах вигравали різнокольоровими візерунками, ніби хтось малював на склі всю ніч.

На серці ворушилася тиха, приємна радість і якесь особливе, дитяче хвилювання — не гучне, не святкове, а глибоке: наближення Різдва й Нового року, запах канікул, ще не прожитих, але вже обіцяних зимою.

Я знав: Дід Мороз обов’язково принесе мені подарунок. Я не знав, який саме, та це було й не важливо. Важливим було інше — відчуття, що десь у морозній темряві він уже йде, несе щось дуже бажане й чарівне, таке, що світиться зсередини.

Тоді мені здавалося, що той подарунок майже дорожчий за все на світі, бо в ньому ховалася надія, обіцянка радості й тиха віра в те, що диво завжди знаходить дорогу до дитячого серця.

А під ковдрою було тепло й затишно. Кіт Данило муркотів свою котячу колискову, притулившись боком, важкий і спокійний. І вставати зовсім не хотілося.

Хуртовина цілу ніч стукала у вікна — напевно, багато снігу намело.
— Може, я не піду до школи? — наморщивши носа, запитав я у матері.
— Всі йдуть — і ти підеш, — відповіла вона. — Не лінуйся, а то неуком залишишся й будеш у колгоспі бикам хвости крутити.
— Та й Дід Мороз не принесе тобі подарунок: він ледачих не любить.

Вона сказала це без злості, так, як тоді говорили всі. Я мовчки взував чобітки — важкі, незграбні, ніби чужу долю приміряв. Запах дров, теплого хліба й чаю ще тримав мене в хаті, але двері вже чекали. За порогом світ був білий і глухий.

Шість кілометрів до школи. Вона була у сусідньому селі, за лісом. І ліс той не був просто лісом — він був велетенський, темний, мовчазний. За селом він починався одразу, без попередження. Дим з коминів лишався позаду, і разом із ним — усе людське.

Я зупинився на узліссі. Сніг скрипів під ногами надто голосно. Дерева стояли щільно, чорні стовбури здіймалися вгору, наче колони. Вітер ходив між ними, шепотів, ніби ліс жив своїм життям і дозволяв іти лише з ласки. Я стискав ремінець портфеля й ішов, бо повертатися було соромно, а йти — страшно.

І тоді з’явилося щось справжнє. Спершу — запах, теплий і сирий, чужий. Потім — сліди, глибокі, важкі, не людські. Серце забилося так голосно, що здавалося — ліс його чує. Я зупинився: мороз перестав бути холодом і став гострим. Десь хруснула гілка. Не вітер — вітер так не вагається.

Він вийшов між деревами повільно. Великий, темний, живий. Пара йшла з пащі, очі блищали низько над снігом. Ми дивилися один на одного мовчки, і в цю мить світ звузився до двох істот посеред лісу. Я не міг ні бігти, ні кричати. Лише стояв і відчував, як у мені щось ламається — не кістка, ні, а дитинство.

Він зробив крок і зупинився. Потім повернув голову, ніби почув щось інше, недоступне мені. Мить тягнулася вічністю. А тоді він відвернувся й пішов у глиб лісу, забравши з собою мою наївність. Я ще довго стояв, а потім сів у сніг і вперше зрозумів: я живий не тому, що був сміливий, а тому, що світ інколи дозволяє.

То був велетенський лось. Та хтось його налякав — неподалік здавалося, є ще хтось.

Я підвів голову — і тоді побачив його.

На узліссі, трохи осторонь стежки, стояв старий у довгому кожусі, припорошеному інеєм. Борода в нього була не біла, а сива, жорстка, як паморозь на дроті. В руках — палиця, проста, сучкувата. Ніяких дзвіночків, ніякого сміху. Він дивився не на мене — ніби крізь.

— Не стій довго, — сказав він тихо, так, що слова не злякали ліс. — Мороз не любить нерішучих.

Я спитав, хто ви, звідки, чи бачив він того звіра. Язик не слухався.
Він відповів:
— Я Дід Мороз. Та мене ніхто не має бачити. Я таємно приношу всім подарунки, поки вони сплять. Твій подарунок уже чекає на тебе вдома, під ялинкою.

Старий повільно повернувся, зробив кілька кроків у сніг — і його наче втягнула білизна. Ні слідів, ні звуку. Тільки запах диму, такий самий, як удома в печі.

Я ще не знав тоді, що так виглядає справжній Дід Мороз — те саме диво новорічних свят.

З боку села почувся гомін. Спершу далекий, потім усе ближчий. Темряву й тишу розрізали вогники — зграйка дітлахів із факелами в руках йшла дорогою. Ваня, Петрик та Кіндрат. Прості імена, але тоді вони звучали як оберіг. Ліс відступив, знову став просто лісом.

Ми пішли разом, залишаючи за собою спільні сліди, які сніг швидко замітав. Факели тріщали, і в тому тріску вже не було страху — тільки тепло. І хоч я тоді цього не знав, саме той ранок залишився зі мною назавжди: як спогад, що болить і світиться водночас.

Цілий день у школі я чекав з нетерпінням закінчення уроків, щоб повернутися додому та заглянути під ялинку, яка щороку стояла у куточку біля телевізора. І справді: після повернення додому я знайшов блискучий пакунок під ялинкою. То були цукерки.
Він приходив насправді. Він не обманював.

Через п’ятдесят років зять пожартує, сидячи в ресторані, де лампи світять м’яко, а за вікном уже не чути ні хуртовин, ні лісу — тільки місто дихає спокійно й сито. Він усміхнеться, підніме келих і скаже легко, майже між іншим: напевно, ти дуже сильно хотів учитися, раз так далеко ходив. І в тій фразі не буде зла — лише сучасна логіка, зручна, рівна, як асфальт.

Я посміхнуся у відповідь, бо навчився не сперечатися з жартами, але всередині щось тихо здригнеться, як тоді, в лісі. Ні, я не був у захваті від такого навчання. Не було в тому подвигу, не було романтики, не було мрії про знання заради знань. Був холод, страх, дорога крізь темряву і обов’язок, який не обговорюють.

То був єдиний і безкоштовний Гарвард на кілька сіл — не з бібліотеками й професорами, а з валянками, факелами й ранками, що починалися задовго до світла. І так наказала мати. Не тому, що була жорстокою, а тому, що іншого шансу вона не знала і не могла дозволити собі слабкість. Я тоді цього не розумів, а тепер розумію надто добре.

І коли сміх у ресторані стихає, я на мить повертаюся туди, де шість кілометрів здавалися вічністю, де ліс дивився в очі, де знання не обіцяли щастя, але давали право йти далі. І в тому спогаді є біль. І є світло. І вони давно навчилися жити разом.

Частина 2. Лісова хатинка

Через велетенські замети в голові сама собою народилася думка: не йти в школу. Вона була тепла, як рука в рукавиці, і така ж спокуслива. Але вдома сваритимуть. Мати не кричатиме — просто подивиться так, що сором стане гірший за холод. І цей погляд я знав напам’ять.

— Я бачив тут стареньку гатинку, — промовив Петрик, ніби між іншим, але голос у нього тремтів. — Там лісоруби були влітку. Там є пічка.

Ми зупинилися. Факели потріскували, сніг ліг на шапки, як мовчазна згода. Слово пічка прозвучало сильніше за дзвінок у школі. Воно означало тепло, означало перепочинок, означало — ще трохи бути дітьми.

— А якщо нас там знайдуть? — спитав Кіндрат і одразу ж сам зрозумів дурість питання. Хто нас тут шукатиме? Ліс не любив свідків, а дорослі не любили зайвих питань.

Ми звернули з дороги. Ліс прийняв нас без радості, але й без злості — як старий, що бурчить, та все ж відсуває лаву. Замети тут були по груди, ми пхалися крізь них, сміялися від утоми, падали й піднімалися. Страх кудись відступив, залишивши по собі лише пильність — як холод у щоках, до якого звикаєш.

Гатинка з’явилася зненацька. Низька, перекошена, з дверима, що трималися на честі й іржі. Дах провис, наче спина старого коня. Але вона стояла. І цього було досить.

Всередині пахло сирістю, старим димом і мишами. Петрик швидко знайшов пічку — чорну, закопчену, живу. Ми назбирали трісок, хтось запалив сірник, і полум’я спершу образилося, а потім погодилося жити. Вогонь завжди так робить — перевіряє, чи ти серйозний.

Ми сіли колом. Рукавиці парували, чоботи відтаювали, і з кожною хвилиною світ ставав меншим, затишнішим. Там, за стінами, ліс був велетнем. Тут — він уже не міг дістати.

— У школі сьогодні контрольна, — сказав Ваня і зітхнув так, ніби здав важливий іспит.
— От і добре, — відповів Петрик. — Значить, нічого не пропустимо.

Ми сміялися тихо, наче боялися розбудити самих себе. Я дивився на вогонь і думав, що, може, саме так і виглядає свобода: не велика, не гучна, а маленька, на кілька годин, з запахом диму й мокрих валянків. Але десь під грудьми вже ворушився інший холод — той, що нагадує: за кожну втіху є своя ціна. І полум’я в пічці тріщало, ніби рахувало цей борг наперед.

Ранішній вітер розгойдував верхівки велетенських ялин, шумів і засипав снігом наші сліди, ніби стирав саму пам’ять про ніч. Пахло хвоєю і якимось новорічним, дитячим дивом. Відблиск вогню грав на сніжинках усіма барвами, які вміє вигадувати тільки зима. Небо поволі світлішало, і ліс, важкий та мовчазний, готувався зустрічати новий день.