Зірки

Розділ 8. Зірки

Чудовий, теплий вечір… а може, вже й ніч — та сама пора, коли тиша робиться щільною, майже відчутною на дотик, і світ ніби відгортає підкладку свого піджака, дозволяючи зазирнути туди, де все справжнє, непідмінне, без гриму й дубляжу.Філософ, як це у них водиться, набив мені вуха великим і важливим: думками, смислами, посиланнями й посиланнями на посилання; говорив так упевнено, наче сам їв з руки у Геґеля і влаштовував кулачні бої між Кантом і Ніцше на задньому дворі Сократа. Спати не випадало — думки сичали й іскрилися, як сухе виноградне листя у вітрі.Я вийшов на подвір’я, закурив і зобразив обличчя розумне, зосереджене, майже музейне, таке, що його хочеться ставити у вітрину й витирати пил щочетверга. Погляд підняв угору, на зорі — ніби чекав відповіді, ніби хтось там, нагорі, мав моргнути ліхтариком і сказати: «Так, друже, ти правий. Усе не просто так».Який же прекрасний цей світ. Яке тонке мереживо небес із їхніми невидимими механіками. Яка вишукана винахідливість Землі з усією її кипучою флорою, фауною та людською фаунистикою. Якщо це й не божественний проєкт, то вже принаймні геніальний стартап.— Ото що ж таке курив Чарльз Дарвін, — пробурмотів я, — коли допетрав до думки, що після якогось там вибуху в абсолютному холоді з’явилися бактерії, потім рибки, тоді мавпи, а згодом і ми — горді нащадки синьо-зелених водоростей?Сумнівно. Вибухи взагалі рідко що-небудь створюють — переважно ламають, особливо в космосі, де нуль за Кельвіном, і логіка замерзає швидше, ніж Wi-Fi у підвалі. І все ж… щось у цьому є. Бо мавпи справді охоче опановують алкоголь і сигарети. А деякі гуманоїди так і не стали людьми — просто зручно облаштувалися на своєму рівні, оформили там ВНЖ і живуть собі щасливо, спльовуючи на еволюцію.Позаду зашелестіли кроки, ляпнули капці: хтось сонно шльопав гравієм.— Чого не спиш? — буркнув Петрович, почухавши груди в районі душі. — О, і пика в тебе занадто розумна. На зорі дивився, певно?Я кивнув, не обертаючись.— Запам’ятай, — продовжив він повчально, — розумний вираз обличчя — не ознака розуму. Усі головні дурниці люди роблять саме з таким виразом. Особливо коли вважають, що тямлять у політиці або в жінках.— Мене філософ підзавантажив, — усміхнувся я. — Потягло в космос.— Ха! Та він не філософ — він бухгалтер, тільки з поетичним ухилом. Завтра сам побачиш, як він кошики тягатиме. Базікати про зорі — це не те саме, що мішки ворочати.— Він говорив про вічне, — вставив я.— Ага. Завтра говоритиме про поперек. Ходімо спати, брате. Завтра понеділок, а той, у капелюсі Д’Артаньяна — клятий гасконець — знов улаштує фехтування ножицями. Відверто мстить за Французьку революцію.Ми мовчки подибали до нашого «багатозоряного» готелю — ангара з іржавими ліжками. Зорі сяяли тільки на дірявій стелі та в очах утомлених хлопців, які мріяли доспати до ранку.У півдрімоті прийшов рідний дім: батьки, дружина, лапочки-донечки, маленькі долоньки на моїй неголеній щоці. Домашній запах — не кава і не яблучний пиріг, а отой самий, неповторний, який не звариш у жодній хімлабораторії. Щемке тепло тих, хто вірить, що ти повернешся, хто чекає не грошей, а слів, хто мовчить у слухавку тільки б чути твоє дихання.«Ось закінчимо збір, — подумав я. — Доберуся до мегаполіса. Подзвоню. Наговоримося. Все розповім». Це було десь посередині віку — між вимиранням мамонтів і винайденням мобільного зв’язку. Тоді говорили лише проводами. А ще — поштою. На папері. З марками. З почерком, у якому ховалася душа.І десь там, серед зірок, хтось таки моргнув ліхтариком. А може, мені просто дуже хотілося так думати.До речі, зробив я одне несподіване відкриття: свіжий виноград — найпотужніший засіб від безсоння. Скільки ночей очей не стулити — ні під хропіння сусіда, ні під гавкіт сільських собак, ні під шурхіт власних думок. А тут — з’їси вдень пригорщу винограду, і все: відрубує до ранку, наче під легким наркозом. Ні тривог, ні спогадів, ні скрипучих ліжок. Самий сон — чистий, теплий, надійний.Так і пролітали дні й ночі: спершу важкі, потім легші, далі — майже звичні. Щоранку у дверях, мов за розкладом, з’являвся Вісенте — обличчя суворе, але добре, як у старшого брата, який усе зрозумів, але поки що мовчить. Він не був балакучим. Його «¡Vamos!» замінювало будь-яке вітання будь-якою мовою.Це було як у фільмі «Кін-дза-дза»: там казали «Ку», а в нас — «Бамос». У цьому слові було все — «добрий ранок», «як спалося», «поїхали працювати».Поля рідшали, винограду меншало, зате кишеня в спортивках приємно випиналася від дрібних купюр. Уборка добігала фінішу. За цей час кудись випарувалася крепатура, утома перетворилася на впевненість. Ми стали однією родиною — різномовною, різнокольоровою, але своєю.Я весь час ходив в одних спортивках — так зручніше. А парадні штани, ті самі, що чекали свого часу, лежали в сумці. І ось настав день: роботу закінчено, розрахунок отримано, душ прийнято — час ставати людиною. Я дістав штани, відпустив — і вони з глухим шльоп упали на підлогу, наче їх вітром здуло.— Оце так… — обурився я. — Тільки цього бракувало. Гудзик відірвався.Нахилився — а штани застебнуті. Гудзик на місці.— Чий це жарт? Хто тут гуморист? «Чиї штани?» — питаю.У відповідь — вибух сміху. Теплого, щирого, такого, що сміється не в обличчя, а разом з тобою. Сміялися всі. Навіть Вісенте, якого ми підозрювали у хронічній неусміхненості, раптом розквіт, як лоза після дощу.Виявилося: штани були мої. Просто я став іншим.Коучам і нутриціоністам — на замітку: виноград сприяє схудненню. Але тільки тоді, коли він щойно зірваний і з любов’ю зібраний, із сонцем усередині, а не з етикеткою із супермаркету.У день від’їзду ми обіймалися, як родина. Хоч були з різних країн, різних вір і мов — але були разом. Хтось їхав додому, хтось — шукати далі. Мені дали ще один номер телефону. Знову Мадрид. Та тепер — не в порожнечу, а за адресою, з грішми в кишені й гордістю в грудях.До автобусної зупинки нас підкинув Вісенте. Ми обнялися на прощання — хто міцно, хто ніяково, але всі по-справжньому. Потім він кивнув, сів за кермо й поїхав, залишивши нас стояти під знаком «PARADA». Я, як і обіцяв, купив Жені квиток. Обійняв Петровича — ми обмінялися телефонами.Прекрасна країна, зі всіма її контрастами, зі східним темпераментом і вічно живим теперішнім. Тут усе по-справжньому: люди — з гарячою кров’ю, вулиці — з душею, небо — як кіно без дубляжу. І тільки тут я вперше побачив справжнє диво: помаранчеві заходи, туманні світанки, дихання нового дня, яке обіймає тебе ще до того, як ти прокинешся.Я стояв у передсвітанковій тиші, і все здавалося неможливим — наче опинився всередині листівки, надісланої самому собі з майбутнього, де все вже склалося: де є дім, машина, гаряча кава зранку і легке «Buenos días» від сусідки через дорогу. Звісно, все це красивіше виглядає з вікна власного автомобіля, особливо коли шлунок не гарчить, як звір, але тоді в мене були тільки ранець за плечима, робочі руки й мрії.А мрії… Вони чекали на мене у світлому майбутньому, яке, я сподівався, колись таки набере мій номер. Або бодай крикне через дорогу: «Гей, ти! Усе недарма, чуєш?»З роками номери стираються, линяють, лишають сині плями на папері й на серці. Але спогади — не линяють. Вони пахнуть потом, виноградом, пилом полів, солідарністю і сміхом, який був із тобою, а не з тебе.Ніщо так не єднає людей, як спільна праця. І, звісно, добра зарплата.