Річка була теплою, майже гарячою. Вода повільно текла навколо ніг, несучи листя, тонкі гілки й червонуватий пісок. Над джунглями висіло важке небо. Десь далеко гуркотів грім.

Знову почувся крик.

Цього разу людський.

Матеуш здригнувся.

— Це він.

— Ні.

— Я впізнав голос.

Лоран нічого не відповів.

Він міцніше притиснув до грудей невелику шкіряну сумку.

У ній лежало те, заради чого вони подолали тисячі кілометрів.

Заради чого четверо людей три тижні пробиралися крізь джунглі, втрачали спорядження, мало не загинули на річці й двічі повертали назад.

Те, чого ще місяць тому Лоран вважав вигадкою старих моряків.

Ударив грім.

Дощ почався раптово.

Великі краплі застукали по листю.

— Треба йти, — сказав Лоран.

Матеуш усе ще дивився назад.

— А якщо Габріель живий?

Лоран помовчав.

— Тоді він знайде дорогу.

— Ти сам казав, що без карти це неможливо.

Лоран опустив погляд на сумку.

Карта була в нього.

Але не вся.

І саме це лякало найбільше.

Вони рушили вниз за течією.

За кілька хвилин джунглі поглинули останні звуки позаду.

До табору дісталися перед світанком.

Від наметів майже нічого не залишилося.

Один лежав на боці.

Другий був розрізаний ножем.

Ящики зі спорядженням відкриті.

Папери валялися в багнюці.

Лоран завмер.

— Тут хтось був.

Матеуш присів біля землі.

Сліди.

Багато слідів.

Не їхніх.

— Четверо, — сказав він. — Може, п'ятеро.

— Коли?

Матеуш торкнувся відбитка пальцями.

— Кілька годин тому.

Лоран повільно озирнувся.

Отже, вони знали.

Хтось знав, куди йде експедиція.

Хтось стежив за ними ще до того, як вони вийшли до старої річки.

Матеуш раптом підняв руку.

— Тихо.

Лоран почув.

Двигун.

Десь далеко.

Але звук наближався.

— Машина?

— Дві.

Лоран кинувся до свого намету.

Всередині все було перевернуто.

Фотографії зникли.

Запасні карти теж.

Але старий морський компас лежав там, де він його залишив.

На перший погляд — звичайний латунний компас.

Подряпаний.

Почорнілий від часу.

Кришку прикрашав майже стертий малюнок птаха з розгорнутими крилами.

Чорний лебідь.

Лоран схопив його.

— Йдемо.

— Куди?

— До узбережжя.

— Там два дні.

— Тепер один.

Матеуш глянув на нього.

— Ти хочеш пройти за день те, що ми йшли два?

— Якщо не підемо зараз, можемо не дійти взагалі.

Двигуни ставали голоснішими.

Вони взяли тільки воду, аптечку й сумку.

За хвилину табір залишився позаду.

Увечері вони зупинилися біля старих кам'яних руїн.

Колись тут стояла португальська будівля — можливо, склад або маленький військовий пост.

Тепер залишилися дві стіни й арка, яку майже задушили ліани.

Матеуш розпалив крихітне вогнище.

Лоран сидів біля стіни й дивився на предмет, який дістав із сумки.

Невеликий металевий диск.

Трохи більший за долоню.

Бронза або латунь.

Три рухомі кільця.

Незнайомі знаки.

На зовнішньому колі — цифри.

На середньому — зорі.

На внутрішньому — символ, схожий на око.

Матеуш подивився через вогонь.

— Через це?

— Не знаю.

— Габріель думав, що знає.

— Габріель думав про золото.

— А ти?

Лоран провів пальцем по металу.

— Я вже не впевнений, що золото там головне.

Він дістав із внутрішньої кишені складений аркуш.

На ньому була намальована карта.

Річка.

Скелі.

Лінія узбережжя.

І місце, якого не було на жодній сучасній карті.

Матеуш тихо сказав:

— Бухта.

Лоран кивнув.

Вони бачили її.

Обидва.

Кілька годин тому.

Стояли на краю скелі й дивилися вниз.

Море входило просто всередину гори.

А в темряві, далеко під ними, лежало щось велике.

Дерев'яне.

З щоглою, що давно впала.

Корабель.

Навіть тепер Лоран не міг повірити.

Понад двісті років.

І він усе ще був там.

— Black Swan, — прошепотів Матеуш.

Лоран склав карту.

— Ми не бачили назви.

— Нам не потрібно було її бачити.

Матеуш знав легенду так само добре.

Капітан Едвард Блеквуд.

Пірат.

Контрабандист.

Людина, яка зникла в 1748 році разом із кораблем і величезною здобиччю.

Золото.

Срібло.

Коштовності.

І ще один вантаж, про який у старих архівах було лише кілька коротких згадувань.

Предмет із Сурата.

Що це означало — ніхто не знав.

До сьогодні.

Лоран знову подивився на металевий диск.

— Ми повинні його сховати.

Матеуш насупився.

— Диск?

— Усе.

— Скарб?

— Дорогу до нього.

— Але ми можемо повернутися з людьми. З владою. З археологами.

Лоран похитав головою.

— Ні.

— Чому?

Він довго мовчав.

Потім сказав:

— Бо Габріель був не першим.

Матеуш перестав ворушити вогонь.

— Що?

— У печері були сліди.

— Наші?

— Свіжіші за корабель. Старіші за нас.

Лоран дістав із кишені маленький латунний жетон.

На ньому були вибиті дві літери.

E.B.

— Я знайшов це біля входу.

— Блеквуд?

— Можливо.

— Тоді жетону понад двісті років.

— Ні.

Лоран кинув його Матеушу.

Той спіймав.

Перевернув.

На звороті була дата.

1976.

Матеуш повільно підняв очі.

Десь у темряві тріснула гілка.

Обидва завмерли.

Вогонь раптом здався надто яскравим.

Матеуш потягнувся до рушниці.

Лоран загасив полум'я чоботом.

Темрява впала миттєво.

Вони слухали.

Краплі води.

Комахи.

Вітер.

І ще щось.

Крок.

Потім другий.

Хтось ішов уздовж зовнішнього боку стіни.

Матеуш підняв рушницю.

Лоран витягнув револьвер.

Кроки зупинилися.

Тиша.

А потім із темряви пролунав голос:

— Лоране.

Він похолов.

Цей голос він знав.

— Габріель?

Ніхто не відповів.

Лоран зробив крок до арки.

— Габріель!

Спалах.

Постріл ударив у камінь біля його голови.

Лоран упав.

Матеуш вистрілив у темряву.

Хтось побіг.

Ще постріл.

Ще один.

Потім знову тиша.

— Цілий? — прошепотів Матеуш.

— Так.

Лоран підвівся.

На камені біля нього блищав свіжий слід кулі.

Вони чекали ще хвилину.

Ніхто не повернувся.

Матеуш видихнув:

— Це був Габріель.

Лоран похитав головою.

— Не знаю.

— Він назвав тебе на ім'я.

— Саме тому не знаю.

Він сховав диск назад у сумку.

Тієї ночі Лоран прийняв рішення, про яке ніколи не розповість своїй родині.

Він розділить карту.

Сховає щоденник.

Залишить компас там, де ніхто не шукатиме.

І більше ніколи сюди не повернеться.

А якщо колись хтось усе-таки знайде шлях — це буде людина, якій він довірятиме більше, ніж самому собі.

Через багато років у старому будинку далеко від Африки він залишить для цієї людини лише кілька речей.

Компас.

Щоденник.

Половину карти.

І короткий запис.

Але одного Лоран тоді ще не знав.

Коли вони покинули руїни, за ними стежили.

На відстані кількох десятків метрів у темряві стояв чоловік.

Він дочекався, поки їхні кроки стихнуть.

Потім вийшов до погаслого вогнища.

Нахилився.

І підняв із землі аркуш паперу, який випав із сумки Лорана.

На ньому залишилася лише частина координат.

Чоловік уважно прочитав їх.

Потім склав аркуш удвоє й сховав у кишеню.

У темряві блиснули зуби.

Він усміхався.

Пошуки тільки починалися.

РозДІЛ 1

ПОХОРОННА ТИША

Дощ почався ще до похорону. Спершу дрібний і майже непомітний, він лише темнив старе каміння цвинтарної доріжки, блищав на чорних парасолях і осідав на вінках. Потім небо затяглося низькими хмарами, вітер посилився, і над кладовищем повисла холодна сіра завіса.

Ніколя стояв трохи осторонь від інших. Він майже не чув слів священника, не розрізняв облич людей, які прийшли попрощатися з Лораном. Дивився лише вперед, на темну яму, куди повільно опускали труну. Краплі дощу збиралися на краях його парасолі й падали на землю рівними струмками.

Лоран прожив вісімдесят два роки. Для сусідів він був звичайним старим — трохи мовчазним, трохи дивакуватим, із вічно забрудненими мастилом пальцями й звичкою вставати ще до світанку. Він умів полагодити все: годинник, дверний замок, старий радіоприймач, мотор човна, велосипед або кавомолку, яку давно радили викинути. Ніколи не брав багато грошей і майже ніколи не пояснював, як саме йому вдалося оживити річ, яку інші вже вважали безнадійною.

Для Ніколя він був дідом. Людиною, яка в дитинстві навчила його не боятися складних механізмів, не вірити першому враженню і завжди шукати причину, а не наслідок. Людиною, яка могла пів дня мовчати, а ввечері раптом сказати одну фразу, яку Ніколя пам’ятав роками.

І тільки тепер, дивлячись, як перші грудки мокрої землі падають на кришку труни, Ніколя раптом подумав, що майже нічого не знав про життя Лорана до власного народження.

Священник закінчив молитву. Люди почали повільно розходитися. Хтось підходив до Ніколя, стискав руку, казав звичні слова співчуття. Він кивав, дякував, але вже за хвилину не міг пригадати, хто саме з ним говорив.

Коли біля могили залишилося лише кілька людей, до нього підійшов літній чоловік у довгому темному плащі. Ніколя бачив його вперше. На вигляд тому було близько сімдесяти, можливо трохи більше. Худе обличчя, сиве волосся, вузькі окуляри в металевій оправі. Він не тримав парасолі, але дощ ніби зовсім його не турбував.

— Ви Ніколя? — запитав чоловік.

— Так.

Незнайомець кілька секунд дивився на нього, ніби порівнював із кимось, кого давно не бачив.

— Ви дуже схожі на нього.

— На діда?

— На молодого Лорана.

Ніколя машинально глянув на могилу.

— Ви були знайомі?

Чоловік не відповів одразу.

— Колись.

— Давно?

— Дуже давно.

У його голосі був акцент, але Ніколя не зміг визначити який.

— Де ви познайомилися?

Незнайомець перевів погляд на мокру землю.

— У місці, про яке він, найімовірніше, ніколи вам не розповідав.

І повернувся, ніби розмова була закінчена.

— Зачекайте.

Чоловік зупинився.

— Яке місце?

На мить Ніколя здалося, що той усміхнувся.

— Якщо Лоран захотів би, щоб ви знали, він би сам вам розповів.

Після цього незнайомець пішов до виходу з кладовища.

Ніколя дивився йому вслід, поки темний плащ не зник за кам’яною огорожею.

Дурниця, подумав він. У старої людини завжди є частина життя, про яку родина нічого не знає. Друзі молодості. Робота. Подорожі. Помилки. Люди, яких давно немає.

Лоран узагалі не любив говорити про минуле.

Одного разу, років десять тому, Ніколя випадково знайшов у його кабінеті стару фотографію. Четверо чоловіків стояли біля позашляховика на тлі густої зелені. Молоді, засмаглі, брудні. Один із них був Лоран.

— Африка? — запитав тоді Ніколя.

Дід забрав фотографію з його рук.

— Колись я був дурнішим.

— Це де?

— Далеко.

— А хто поруч із тобою?

Лоран сховав фотографію в шухляду.

— Ті, кого вже немає.

Більше він нічого не сказав.

Тоді Ніколя не наполягав. Тепер шкодував.

Будинок зустрів його тишею.

Не тією звичайною тишею, яка буває в порожньому приміщенні, а якоюсь глибшою, важчою. Наче сам будинок уже зрозумів, що господар більше не повернеться.

Ніколя зачинив за собою двері й кілька секунд стояв у передпокої. Куртка Лорана все ще висіла на старому дерев’яному гачку. Поруч — потертий капелюх. На полиці лежали ключі, окуляри від сонця й складний ніж. Біля дверей стояли важкі черевики, вкриті засохлою глиною.

Усе виглядало так, ніби дід просто вийшов ненадовго.

— Ну от, діду, — тихо сказав Ніколя.

Власний голос прозвучав у порожньому будинку чужим.

Він зняв мокрий плащ і пройшов на кухню. Там пахло деревом, кавою і старими травами, які Лоран сушив у полотняних мішечках. На столі стояла чиста чашка. Поруч — банка кави й невелика металева коробочка із цукром.

Ніколя провів пальцями по столу.

Двадцять років він приходив сюди й ніколи не думав, що одного дня будинок залишиться йому.

Заповіт був коротким. Грошей майже не було. Невеликий рахунок, старий автомобіль, будинок із ділянкою та все, що знаходилося всередині. А всередині було стільки речей, що на їхнє розбирання могли піти тижні.

Ніколя натиснув вимикач.

Світло не загорілося.

— Чудово.

Він спробував ще раз.

Нічого.

Через вікно було видно, що в сусідньому будинку лампи горять. Отже, справа не в мережі.

Ніколя пішов до електрощитка в коридорі. Один автомат був вимкнений. Він клацнув його вгору.

Будинок ожив.

Загудів холодильник, спалахнула лампа над кухонним столом, і майже одночасно десь на другому поверсі щось упало.

Ніколя завмер.

Глухий звук. Ніби коробка або важка книга.

Він підняв голову.

— Є хтось?

Тиша.

Старий будинок, сказав він собі. Дерев’яні перекриття, протяги, миші.

І все ж він відкрив шухляду біля холодильника й дістав маленький ліхтарик, який Лоран тримав там багато років.

З ліхтариком у руці Ніколя піднявся сходами.

Двері дідової спальні були прочинені. Ліжко застелене. На тумбочці лежали окуляри й недочитана книжка. Біля вікна стояло старе крісло, а на стіні висів великий механічний годинник.

Ніколя вже хотів пройти далі, але зупинився.

Годинник не працював.

Стрілки стояли на 3:17.

Це здалося дивним. Лоран ненавидів неробочі годинники. Навіть найдешевші лагодив одразу, ніби сама зупинка механізму була для нього образою.

Ніколя відкрив скляні дверцята й легенько штовхнув маятник.

Той хитнувся раз, другий, третій і знову завмер.

— Навіть після смерті залишив мені роботу?

Ніколя обережно зняв годинник зі стіни.

І помітив за ним щось блискуче.

Маленький латунний ключ.

Він узяв його в руку. Ключ був старий, важчий, ніж здавався. На круглій головці був вигравіруваний птах із розгорнутими крилами.

Ніколя придивився.

Лебідь.

На зворотному боці — дві літери.

E.B.

Він кілька секунд крутив ключ у пальцях. Потім поглянув на стіну.

За годинником олівцем були написані цифри. Дуже дрібно, майже непомітно.

23° 51' 14''

Нижче:

35° 29' 08''

Ніколя відчув, як цікавість витісняє втому.

Координати.

Він дістав телефон, сфотографував напис і відкрив карту. Інтернет у будинку працював погано, екран кілька секунд залишався порожнім. Потім з’явилася карта світу, зменшилася, пересунулася на південь.

Африка.

Південно-східне узбережжя.

Мозамбік.

Ніколя повільно сів на край ліжка.

— Що ти там робив, діду?

Унизу скрипнула дошка.

Ніколя підняв голову.

Цього разу звук був зовсім не схожий на старі перекриття.

Хтось наступив на підлогу.

Він вийшов у коридор.

— Хто там?

Жодної відповіді.

Сходи були порожні.

Ніколя повільно спустився.

На кухні все залишалося так само. У вітальні — теж.

Він уже почав переконувати себе, що йому здалося, коли помітив відкриті дверцята шафи в передпокої.

Він точно пам’ятав, що вони були зачинені.

Куртка Лорана висіла на місці. Капелюх теж. Нічого не зникло.

Але на підлозі лежали краплі води.

Свіжі.

Дощові.

Вони тяглися від вхідних дверей через коридор.

До кабінету.

Ніколя відчув, як по спині пройшов холод.

Замок на вхідних дверях був цілий.

Він перевірив ручку.

Зачинено.

Тоді як?

Задній вхід.

Ніколя рушив коридором. Краплі ставали рідшими й біля дверей кабінету зникли.

Двері стояли прочинені.

Він штовхнув їх.

Кабінет виглядав майже як завжди: книжкові полиці, великий дерев’яний стіл, старий глобус, крісло, настільна лампа. Але одна шухляда була висунута, а папери всередині перевернуті.

Хтось щось шукав.

Ніколя підійшов до столу.

Гроші лежали на місці. Срібний годинник Лорана теж.

Отже, злодію були потрібні не гроші.

Він хотів набрати поліцію, але раптом помітив рух за вікном.

Темний силует.

Ніколя різко відсунув фіранку.

У саду, біля огорожі, майнула людина.

— Гей!

Він кинувся до задніх дверей і вибіг надвір.

Холодний дощ одразу промочив сорочку.

— Стій!

Незнайомець уже був біля хвіртки. Високий. Темний плащ.

Ніколя побіг за ним.

Чоловік переліз через огорожу й на мить повернув голову.

Обличчя Ніколя не розгледів.

Лише вузький блиск окулярів.

Потім незнайомець зник між деревами.

Ніколя зупинився.

Плащ.

Окуляри.

Він уже бачив цього чоловіка.

На кладовищі.

Поліція приїхала приблизно за пів години.

Двоє поліцейських оглянули двері, вікна й сад. Слідів злому не знайшли.

— Можливо, двері залишили незачиненими? — припустив один.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Поліцейський знизав плечима й подивився на розкриту шухляду.

— Щось зникло?

Ніколя озирнувся.

— Не знаю.

— Гроші?

— Ні.

— Техніка?

— Ні.

— Коштовності?

— У діда їх не було.

Той записав щось у блокнот.

— Тоді, можливо, випадковий проникник.

Ніколя промовчав.

Випадковий злодій, який не взяв грошей, телевізора, ноутбука й годинника, зате перебрав старі папери.

Коли поліцейські поїхали, будинок знову занурився в тишу.

Тепер вона вже не здавалася похоронною.

Вона стала настороженою.

Ніколя замкнув усі двері, перевірив вікна й повернувся до кабінету.

Латунний ключ лежав у кишені.

Він сів у дідове крісло й почав перебирати вміст висунутої шухляди. Старі квитанції, листи, гарантійні талони, документи, фотографії. Нічого цікавого.

Потім пальці торкнулися задньої стінки.

Ніколя зупинився.

Шухляда була коротшою, ніж мала бути.

Він нахилився й виміряв поглядом.

Глибина столу — приблизно шістдесят сантиметрів.

Шухляди — не більше сорока п’яти.

Десь зникали ще п’ятнадцять.

— Ну звісно…

Лоран любив подібні речі.

Ніколя витягнув шухляду повністю.

За нею була дерев’яна перегородка.

У центрі — маленька замкова щілина.

Ніколя дістав латунний ключ.

Вставив.

Ключ увійшов легко.

Клац.

Перегородка відчинилася.

За нею була вузька темна порожнина.

Ніколя посвітив телефоном.

Всередині лежали три речі.

Старий морський компас.

Складений пожовклий аркуш.

І фотографія.

Ніколя взяв її першою.

Четверо чоловіків стояли біля річки. Молоді, виснажені, брудні. Один із них був Лоран. Ніколя впізнав його одразу, хоча дідові на знімку було років сорок.

На звороті синім чорнилом було написано:

Мозамбік. 1983.

Нижче — чотири імені.

Лоран.

Матеуш.

Третє ім’я було закреслене так сильно, що прочитати його було неможливо.

Четверте:

Габріель Восс.

Ніколя довго дивився на останнє ім’я, намагаючись пригадати, чи чув його коли-небудь раніше.

Ні.

Він відклав фотографію й розгорнув аркуш.

Карта.

Намальована від руки.

Річка.

Лінія узбережжя.

Кілька гірських хребтів.

Дивні символи.

У нижньому куті — той самий чорний лебідь, що й на латунному ключі.

Посередині карти червоним олівцем було написано:

НЕ ВІР КАРТІ.

Ніколя насупився.

Перевернув аркуш.

На звороті — лише два речення.

Почерк Лорана.

Нерівний, старечий.

Але цілком розбірливий.

«Ніколя, якщо вони прийшли раніше за тебе — не шукай скарб».

Нижче:

«Шукай Блеквуда».

Ніколя перечитав запис.

Потім ще раз.

Блеквуд.

Ім’я нічого йому не говорило.

Десь у будинку пробив годинник.

Один удар.

Другий.

Третій.

Ніколя різко підняв голову.

Він точно знав, що годинник у спальні не працював.

Більше того — він сам зняв його зі стіни й залишив на ліжку.

А звук долинав саме згори.

Ніколя повільно встав.

У будинку знову стало тихо.

Настільки тихо, що він чув власне дихання.

Потім на другому поверсі скрипнула дошка.

І ще одна.

Повільний крок.

Пауза.

Другий.

Хтось ішов коридором.

Ніколя вимкнув настільну лампу.

У кімнаті стало темно.

Він затиснув у руці латунний ключ і дивився на двері.

Кроки наближалися до сходів.

І цього разу Ніколя вже не переконував себе, що це старий будинок.

У домі він був не один.

РОЗДІЛ 2.КАРТА

Кроки на другому поверсі стихли так раптово, ніби той, хто йшов коридором, почув, як Ніколя затамував подих. У кабінеті було темно. Лише крізь прочинені двері падала вузька смуга світла з коридору й губилася на старому паркеті. Ніколя стояв біля книжкової шафи, стискаючи в руці латунний ключ, і вперше за вечір відчув себе безглуздо: дорослий чоловік, один у будинку, куди вже двічі хтось проник, а єдине, що він тримає як зброю, — старий ключ із зображенням чорного лебедя. На столі залишалися карта, фотографія, компас і запис Лорана. Якщо невідомий справді прийшов за ними, залишати все на видноті було дурістю. Ніколя швидко склав карту, сунув її під сорочку, фотографію поклав у задню кишеню, компас — у кишеню куртки, а потім зняв зі стіни важку залізну кочергу, якою дід колись ворушив поліна в каміні. Це вже було трохи краще.

Він тихо вийшов у коридор і подивився на сходи. Угорі не горіло світло, хоча кілька хвилин тому воно ще було ввімкнене. Ніколя поставив ногу на першу сходинку. Дерево скрипнуло, і цей звук у тиші здався майже пострілом. Він піднявся ще на кілька сходинок і зупинився. З другого поверху тягнуло холодом. Десь було відчинене вікно.
— Якщо ви ще в будинку, поліція вже їде, — сказав він голосніше, ніж почувався.
Ніхто не відповів.
Він піднявся до кінця. Двері спальні Лорана були розчинені навстіж. Фіранка біля вікна ворушилася від вітру, а годинник, який Ніколя залишив на ліжку, тепер лежав на підлозі. Вікно було відчинене. На білому підвіконні залишився темний відбиток долоні, забрудненої мокрою землею. Ніколя визирнув назовні. Під вікном уздовж стіни проходила стара водостічна труба. По ній цілком можна було спуститися, якщо дуже не хотіти зустрічатися з господарем будинку. У саду було порожньо. Дощ уже майже припинився, але мокре листя ще здригалося від крапель. Ніколя зачинив вікно й тільки тоді помітив біля ліжка невеликий клаптик кремового паперу. На ньому залишилося кілька друкованих літер: …NTIQU…. Нижче — частина телефонного номера. Ніколя перевернув папірець. Нічого. Можливо, візитівка. Можливо, квитанція. Але точно не річ Лорана.

Коли він уже збирався спуститися, погляд знову впав на стіну за годинником. Координати все ще були там: 23° 51' 14'' і 35° 29' 08''. Нижче, під певним кутом, Ніколя помітив тонку подряпину, яку раніше не розгледів. Він підсвітив телефоном. Це була не подряпина. Маленька стрілка. Поряд — літери S і E. Південь і схід. Отже, ніякої випадковості. Лоран залишив координати навмисно й подбав, щоб їх не переплутали. Ніколя сфотографував напис ще раз, потім уважно оглянув кімнату. Шафа була відчинена, шухляди витягнуті, коробка зі старими документами перевернута. Незнайомець шукав не гроші й не випадкову коштовність. Він знав, що в цьому будинку є щось важливе. Питання полягало лише в тому, що саме.

Другий виклик поліції пройшов уже без недовіри. Сліди на підвіконні, відчинене вікно, повторне проникнення — цього було достатньо, щоб до будинку приїхали ще раз. Поки Ніколя чекав, він повернувся до кабінету, замкнув двері й нарешті розгорнув карту на столі. Тепер він дивився на неї не як на пожовклий шматок паперу, а як на механізм, який треба розібрати. Саме так учив Лоран: не дивися на деталь окремо, поки не зрозумієш, частиною чого вона є. Карта була намальована від руки на щільному папері. Узбережжя, три річки, гори, кілька хрестів, круглі позначки й червона лінія, яка починалася біля моря, перетинала річку й зникала біля чорного кола. У верхньому куті було два написи португальською: Baía velha і Sem nome. Ніколя перевірив переклад у телефоні. «Стара бухта». «Без імені». Він повторив подумки: бухта без імені. Назва прозвучала дивно. Наче місце навмисно позбавили імені, щоб воно не існувало для тих, хто не знає дороги.

Приїхали двоє поліцейських. Один сфотографував відбиток долоні, другий довго оглядав трубу, сад і огорожу. Ніколя показав знайдений клаптик паперу. Поліцейський покрутив його в рукавичці.
— Antiquités? Antiques? Antiquário? — припустив він.
— Я теж подумав про антикваріат.
— Ваш дід мав справи з антикварами?
— Наскільки мені відомо, ні.
Поліцейський подивився на нього уважніше.
— Сьогодні це вже друге проникнення. Якщо ви знайшли щось, що може пояснити, чого тут шукають, краще сказати зараз.
Ніколя на секунду затримав погляд на столі, де карта була схована під старими рахунками. Йому самому історія з піратом, компасом і координатами здавалася надто неймовірною, щоб розповідати її вголос.
— Поки що нічого, — відповів він.
Поліцейський не став сперечатися. Лише залишив номер і порадив не залишатися одному, якщо це можливо.

Після їхнього від’їзду Ніколя зробив міцну каву й повернувся до карти. Було вже далеко за північ, але спати не хотілося. Він поклав поруч компас. Важкий латунний корпус був подряпаний, скло потемніло по краях, але стрілка працювала. На кришці — той самий лебідь, що на ключі й на карті. На звороті, під шаром потемнілого металу, він розгледів три літери: E.B.W. Ніколя відкрив пошук і набрав: Edward Blackwood pirate. Результатів було небагато, але ім’я існувало. Едвард Блеквуд, англійський капер, який пізніше став піратом. Початок XVIII століття. Індійський океан. Корабель — Black Swan. «Чорний лебідь». У 1748 році судно зникло разом із капітаном і командою. За однією версією, загинуло біля Мадагаскару. За іншою, Блеквуд намагався дістатися африканського узбережжя. Уламків не знайшли. Тіл не знайшли. Вантаж офіційно не був відомий, але старі легенди говорили про золото, срібло й дорогоцінне каміння, захоплене у торгових суден.

Ніколя відкинувся в кріслі й коротко засміявся.
— Піратський скарб. Ти серйозно, діду?
Сміх одразу згас. Хтось заліз у будинок двічі. Хтось прийшов на похорон. Хтось шукав старі папери. Люди не ризикують через казки, якщо не вірять, що в них є хоча б частина правди. Ніколя відкрив ще кілька джерел. У одному зі старих морських каталогів згадувався останній відомий маршрут Black Swan. Судно бачили біля Мадагаскару, але потім воно зникло. Поруч із коротким записом стояла дивна примітка про «вантаж із Сурата», але без пояснення, що саме перевозили. Ніколя запам’ятав цю фразу. Вона могла нічого не означати, а могла бути єдиною причиною, чому історія Блеквуда пережила майже три століття.

Він знову поклав компас на карту. Спочатку нічого не відбувалося. Потім Ніколя помітив, що одне з намальованих кіл на папері майже точно збігається з діаметром компаса. Він поставив його зверху. Став ідеально. Повернув корпус так, щоб північ на компасі збіглася з маленькою стрілкою на карті. Три подряпини на кришці, які він раніше вважав випадковими, раптом лягли просто на три позначки: річку, гору і чорне коло біля узбережжя. Ніколя завмер. Компас був не просто компасом. Він був частиною карти. Без нього маршрут не можна було прочитати правильно. Ніколя повернув кришку й під певним кутом побачив на внутрішньому боці дрібне гравіювання: 1748 — 1983 — ?. Перша дата — зникнення Блеквуда. Друга — експедиція Лорана. Третє місце залишалося порожнім.

— Чого ти чекав? — тихо запитав Ніколя, дивлячись на знак питання.

Він дістав стару фотографію. Лоран, Матеуш, закреслене ім’я, Габріель Восс. Четверо чоловіків. Позаду — позашляховик. На дверях автомобіля ледве проглядався напис. Ніколя сфотографував знімок телефоном, збільшив і підсилив контраст. Кілька літер стали читабельнішими: …EXPEDIÇÕES NH…. Він спробував знайти назву в інтернеті — нічого. Тоді ввів інше: Gabriel Voss Mozambique 1983. Пошук кілька секунд залишався порожнім, потім видав оцифровану газетну статтю португальською. Заголовок перекладався приблизно так: «Європейський дослідник зник у внутрішніх районах Мозамбіку». На зернистій фотографії був той самий чоловік, що стояв поруч із Лораном. Габріель Восс, тридцять дев’ять років, історик і приватний дослідник. Зник під час експедиції 1983 року. Тіло не знайдено. Пошуки припинено через погоду й складність місцевості. Один із учасників експедиції повернувся до Європи. Імені в статті не було, але Ніколя вже знав, хто це.

Він довго дивився на фотографію. Четверо усміхнених чоловіків. Через кілька тижнів один зник назавжди. Лоран повернувся додому й ніколи не розповідав про Африку. Заховав карту, компас і фотографію в тайнику. А через сорок три роки, у день його похорону, з’явився невідомий чоловік, який знав Лорана молодим. Збігів ставало забагато.

Близько третьої ночі Ніколя вирішив перенести все нагору. Він загорнув карту в чистий папір, поклав її разом із компасом, фотографією і записом Лорана в невелику металеву коробку. Ще раз перевірив двері, вікна, задній вхід, навіть підвал. Будинок був порожній. Цього разу точно. Він поставив коробку під ліжко, ліг, але сон не приходив. У голові постійно крутилися одні й ті самі слова: Блеквуд, Габріель Восс, 1748, 1983, бухта без імені. Коли телефон завібрував, Ніколя спочатку подумав, що вже ранок. На екрані був невідомий номер. Повідомлення складалося з одного речення: «Ваш дід уже зробив цю помилку. Не повторюйте її».

Ніколя сів на ліжку. Через кілька секунд прийшло друге повідомлення — фотографія. Він відкрив її й відчув, як усередині все похололо. Знімок був зроблений сьогодні на кладовищі. Могила Лорана, труна, люди з парасолями. І він сам, Ніколя, стоїть біля могили. Фото зняте здалеку. Отже, за ним спостерігали ще до того, як він повернувся в будинок. Третє повідомлення було ще коротшим: «Віддайте карту». Ніколя одразу натиснув виклик. Один гудок. Другий. Третій. Хтось відповів, але мовчав.
— Хто ви?
У слухавці було чути лише слабке дихання.
— Що вам потрібно від мого діда?
Пауза затягнулася. Потім чоловічий голос спокійно сказав:
— Від вашого діда вже нічого.
Ще одна коротка пауза.
— Тепер — від вас.
Зв’язок обірвався.

Ніколя передзвонив. Номер уже був недоступний. Він сидів на краю ліжка, тримаючи телефон у руці, і дивився на металеву коробку. Ще вранці його найбільшою проблемою було вирішити, що робити з будинком Лорана й старими речами. Тепер хтось стежив за ним, хтось знав про карту, хтось знав про Блеквуда і був готовий проникнути в будинок заради шматка пожовклого паперу. Ніколя знову прочитав повідомлення: «Віддайте карту». І раптом зрозумів найважливіше. Якби карта була безглуздою, ніхто не вимагав би її повернути. Якби легенда була вигадкою, ніхто не витрачав би сорок років на пошуки. Незнайомець сам щойно підтвердив те, у що Ніколя ще кілька годин тому не вірив.

Він витягнув коробку, відкрив її й розгорнув карту. Чорний лебідь у куті паперу здавався майже живим у тьмяному світлі нічної лампи. Ніколя довго дивився на червону лінію, на чорне коло біля узбережжя і на слова Sem nome. Потім поклав поверх карти компас. Стрілка здригнулася й повернулася на північ.

— Добре, діду, — тихо сказав Ніколя. — Якщо ти так довго це ховав, значить, було що ховати.

Він не знав, що саме шукав Лоран у Мозамбіку. Не знав, що сталося з Габріелем Воссом. Не знав, хто приходив на похорон і хто надсилав повідомлення. Але тепер знав інше: він не віддасть карту.

А в іншому кінці міста чоловік у темному плащі поклав телефон на стіл. Перед ним лежали дві старі фотографії. На першій — молодий Лоран. На другій — Габріель Восс. Біля вікна стояв ще один чоловік.

— Він знайшов карту? — запитав той.

— Так.

— І що будемо робити?

Чоловік у плащі повільно перевів погляд на фотографію Лорана.

— Нічого.

— Нічого?

— Він молодий. Упертий. І тепер йому цікаво.

Чоловік біля вікна мовчав.

— Тож нехай шукає, — продовжив незнайомець. — Нехай розшифрує карту. Нехай знайде шлях, який Лоран приховував сорок років.

Він узяв фотографію Габріеля Восса й провів пальцем по її краю.

— А коли Ніколя приведе нас до бухти, карта нам більше не знадобиться.

РОЗДІЛ 3

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Ніколя прокинувся від тиші. Не від звуку, не від удару чи скрипу — саме від тиші, якої в старому будинку майже не буває. Уночі він завжди жив власним життям: потріскували балки, шелестіло листя по даху, у трубах ворушилася вода, десь у стіні раз у раз клацав метал. Тепер усе це раптом зникло. Ніколя лежав нерухомо й дивився в темряву, ще не розуміючи, що саме його насторожило. Потім побачив електронний годинник на тумбочці. Екран не світився. Він простягнув руку до лампи. Не працювала. У всьому будинку знову зникло світло.

Перша думка була про автомат у щитку, але майже відразу він її відкинув. Учора це ще могло бути випадковістю. Сьогодні, після двох проникнень і повідомлення з вимогою віддати карту, випадковості закінчилися. Ніколя повільно сів. Металева коробка з картою, компасом і фотографією стояла не під ліжком. Перед тим як заснути, він переніс її в інше місце — туди, куди, на його думку, ніхто не полізе шукати першою чергою. У старій майстерні Лорана був важкий токарний верстат із порожнистою чавунною основою. Колись дід показав йому, як зняти маленьку сервісну кришку збоку. Саме туди Ніколя поклав коробку. Тепер він радів, що не залишив її в спальні.

Телефон показував 02:41. Мережа була, але Wi-Fi зник разом з електрикою. Ніколя тихо встав, узув черевики й не вмикав ліхтарика. Очі вже трохи звикли до темряви. У вікні було видно край саду, освітлений місяцем, і мокрі верхівки дерев. Нікого. Він підійшов до дверей і прислухався. Спочатку нічого. Потім унизу ледь чутно дзенькнув метал. Ніби хтось дуже обережно поклав викрутку на стіл.

Ніколя набрав номер поліції, але не натиснув виклик. Якщо він заговорить, той, хто перебуває внизу, почує. Він відкрив повідомлення й швидко набрав адресу та кілька слів: «У будинку сторонній. Повторне проникнення». Відправив. Потім узяв ту саму кочергу, яку залишив біля ліжка після попередньої ночі. Тепер вона вже не здавалася смішною пересторогою.

Двері спальні він відкрив лише настільки, щоб бачити сходи. Унизу рухалося слабке світло. Не лампа. Промінь ліхтарика. Він ковзнув по стіні, зник, знову з’явився, цього разу в кабінеті. Незнайомець працював майже безшумно. Ніколя чув тільки шелест паперу, тихий стукіт шухляд і зрідка скрип підлоги. Людина не блукала будинком навмання. Вона методично обшукувала його.

Ніколя спустився на кілька сходинок, намагаючись не переносити вагу на ті місця, де дошки скрипіли сильніше. У дитинстві він знав кожну з них. На четвертій треба було ступати ближче до стіни, на сьомій — навпаки до поручня. Лоран колись сміявся, що онук міг би тікати з дому професійно, якби тільки мав від кого. Ніколя подумав про це зараз і вперше за останні два дні усміхнувся. Дід навіть не підозрював, наскільки корисним стане це знання.

Промінь у кабінеті погас. Ніколя завмер. Через секунду хтось вийшов у коридор. Темна постать, висока, у короткій куртці, без плаща. Отже, це був не чоловік із кладовища — або він просто змінив одяг. Незнайомець повернув голову в бік сходів. Ніколя притиснувся до стіни. Вони знаходилися не більше ніж за сім метрів один від одного.

Чоловік постояв кілька секунд, потім пішов у вітальню.

Ніколя спустився нижче.

Вітальня була перевернута. Дверцята старого серванта відчинені, книги з нижньої полиці лежали на підлозі, два ящики висунуті. Але телевізор стояв на місці. Ноутбук Ніколя, залишений на столі, теж. Поряд лежав гаманець. Злодій міг узяти його однією рукою. Не взяв.

З кухні почулося шарудіння.

Ніколя зробив ще крок.

І саме в цей момент під ногою хруснула маленька скляна намистина, що випала з розбитої декоративної коробки.

Незнайомець миттєво вимкнув ліхтар.

Тиша.

Ніколя стиснув кочергу.

— Я знаю, що ви тут, — сказав він.

Ніякої відповіді.

— Поліція вже їде.

Знову тиша.

Потім на кухні грюкнули двері.

Ніколя кинувся вперед.

Він устиг побачити чоловіка біля заднього виходу. Той різко повернувся, і світло ліхтарика вдарило Ніколя просто в очі. На мить він осліп. Щось важке вдарило його в плече. Кочерга випала з руки.

Ніколя схопив незнайомця за куртку.

Тканина натягнулася.

Чоловік різко смикнувся, вдарив ліктем. Ніколя відчув гострий біль під ребрами, але не відпустив. Вони врізалися в кухонний стіл. Чашка впала на підлогу й розбилася. Незнайомець був сильніший, але Ніколя вдалося стягнути з нього щось металеве, що висіло на шиї або було причеплене до куртки.

Пролунав сухий тріск.

Ланцюжок чи шнур порвався.

Чоловік вирвався.

— Стій!

Він ударив Ніколя долонею в обличчя, штовхнув двері й вискочив у сад.

Ніколя кинувся слідом, але надворі було слизько. Незнайомець уже біг до задньої огорожі. Цього разу він не перелазив через неї, а відсунув одну з дощок унизу й прослизнув у заздалегідь підготовлений отвір. Значить, він бував тут раніше. Або принаймні добре оглянув ділянку.

За огорожею заревів двигун.

Ніколя вибіг на вулицю саме вчасно, щоб побачити задні ліхтарі темного автомобіля. Номер він розгледіти не встиг. Машина різко повернула й зникла.

Він стояв посеред мокрої дороги, важко дихаючи. Під ребрами нило. На губі відчувався смак крові.

Здалеку вже долинав звук сирени.

Цього разу поліцейські не говорили про випадкового злодія. Будинок виглядав так, ніби в ньому працювала група людей, хоча Ніколя бачив лише одного. Кабінет, вітальня, кухня, спальня Лорана, комора — усе було обшукано. Шухляди витягнуті, коробки відкриті, папери розкидані. Навіть матрац у дідовій кімнаті підняли й поставили боком. Одяг викинули з шафи. На підлозі лежали листи, старі рахунки, фотографії й десятки дрібниць, які Лоран зберігав роками.

— Ви точно не знаєте, що він шукав? — запитав поліцейський на ім’я Рікардо, той самий, що приїжджав минулої ночі.

Ніколя подивився на нього.

Тепер приховувати все ставало дедалі безглуздіше.

— Можливо, старі документи мого діда.

— Які документи?

— Пов’язані з поїздкою до Африки.

Рікардо зняв окуляри й витер їх серветкою.

— Учора ви про Африку не говорили.

— Учора я сам не знав.

— Що саме ви знайшли?

Ніколя зробив паузу. Про карту він усе ще не хотів говорити. Не через недовіру до поліції — просто не розумів, кому можна довіряти взагалі. Якщо невідомі знали про Лорана, похорон, будинок і схованку, то хто сказав, що вони не мають знайомих деінде?

— Стару фотографію й кілька записів.

— Вони тут?

— Частина.

Рікардо подивився на розгромлену кімнату.

— Тоді перевірте, чого бракує.

Це зайняло майже годину.

Гроші були на місці. Ніколя знайшов конверт із двомастами євро, які Лоран тримав у шухляді. Його ніхто не торкнувся. Срібний кишеньковий годинник діда лежав у відкритій коробочці. Поруч — стара золота обручка бабусі. Ноутбук, фотоапарат, телевізор, навіть новий мобільний телефон, який Ніколя залишив заряджатися внизу, — усе залишилося.

Не вистачало лише однієї речі.

Фотографії.

Не тієї, яку Ніколя знайшов у потайній шухляді. Вона була схована разом із картою. Іншої.

В альбомі Лорана на третій сторінці залишилося порожнє місце. Чотири старі клейкі куточки утворювали прямокутник. Ніколя довго дивився на нього, намагаючись згадати, що там було. Потім пам’ять спрацювала. Він бачив цю фотографію багато років тому. Саме її колись показував дід, коли Ніколя запитав про Африку.

Четверо чоловіків біля позашляховика.

Лоран.

Матеуш.

Ще один чоловік.

Габріель Восс.

Або дуже схожа фотографія.

— Щось знайшли? — запитав Рікардо.

— Тут була світлина.

— Яка?

— Африка. 1983 рік.

Поліцейський подивився на порожнє місце в альбомі.

— Лише вона?

Ніколя ще раз оглянув усе.

— Схоже, що так.

Рікардо тихо свиснув.

— Хтось вривається в будинок, не бере грошей, золота чи техніки, а забирає стару фотографію?

— Саме так.

— Тоді це вже не крадіжка.

Ніколя підняв очі.

— А що?

— Пошук.

Це слово зависло між ними.

Ніколя й сам уже це розумів.

Злодій знав, що шукав.

Поліція закінчила огляд майже о п’ятій ранку. Рікардо ще раз попросив Ніколя не залишатися самому й наполіг, щоб той повідомив, якщо згадає будь-яку деталь про викрадену фотографію. Перед від’їздом він зупинився біля дверей.

— Ще одне. Чоловік, якого ви бачили, щось говорив?

— Ні.

— Обличчя?

— Майже не бачив. Ліхтар світив просто в очі.

— Вік?

— Не знаю. Не старий. Рухався швидко.

— Акцент?

— Він узагалі не говорив.

Рікардо кивнув.

— Значить, не хотів, щоб ви почули голос.

Коли машина поліції поїхала, Ніколя зачинив двері й сперся на них спиною. Будинок виглядав жахливо. Він не мав сил прибирати, але й дивитися на цей хаос було нестерпно. Ніколя почав із кухні. Підняв стільці, зібрав уламки чашки, поставив на місце ящики.

Біля ніжки столу щось блиснуло.

Спочатку він подумав, що це уламок скла.

Нахилився.

Невеликий шматок темного металу.

Ніколя підняв його.

Це була половина круглого жетона, завбільшки з велику монету. Один край нерівний, свіжо зламаний. Вгорі залишився шматок маленького отвору, через який, очевидно, проходив ланцюжок або шкіряний шнур.

Те саме, що він відірвав від незнайомця під час боротьби.

Ніколя протер жетон рукавом.

На поверхні проступило гравіювання.

Дві літери.

E.B.

Він перестав дихати.

Едвард Блеквуд.

Перша думка виникла миттєво й здалася настільки очевидною, що Ніколя мало не вимовив ім’я вголос. Але потім він згадав жетон, який Лоран описував у своїх старих нотатках. Той, що міг належати Блеквуду. І стару абревіатуру на компасі.

Проте цей шматок металу точно не пролежав двісті сімдесят років у морській печері. На зламі метал блищав свіжо. Сам жетон був старим, але не настільки старим. На звороті було щось вибито.

Ніколя підійшов до лампи аварійного освітлення й підніс знахідку ближче.

Цифри.

Вціліла лише частина.

…976

Ніколя відчув, як по руках пішли мурашки.

1976?

Він уже бачив цю дату.

У спогадах Лорана? Ні. У знайдених записах? Ні.

Потім згадав.

Пролог, якого він, звісно, не міг знати, ще залишався для нього таємницею, але дата вже десь миготіла серед матеріалів діда. У старій коробці з документами був вирізаний газетний заголовок сімдесятих років. Ніколя відклав його, не звернувши уваги.

Тепер увагу звернув.

Він кинувся до кабінету й почав перебирати розкидані папери. Через десять хвилин знайшов вирізку. Пожовклий шматок газети французькою мовою. Стаття була коротка, датована 1976 роком.

У ній ішлося про зникнення приватної морської експедиції в Індійському океані.

Ніколя прочитав заголовок двічі.

«ПОШУКИ КОРАБЛЯ BLACK SWAN ПРИПИНЕНО».

Під заголовком стояло ім’я керівника експедиції.

Етьєн Бомон.

Ніколя подивився на жетон.

E.B.

Едвард Блеквуд.

Етьєн Бомон.

Ті самі літери.

І дата — 1976.

Тепер одна загадка породила дві нові.

Якщо жетон належав Бомону, чому його носив чоловік, який сьогодні обшукував будинок Лорана? Якщо Бомон шукав Black Swan ще за сім років до експедиції діда, що саме він знайшов? І чому інформації про нього майже не було серед паперів?

Ніколя дочитав статтю.

Експедиція Етьєна Бомона вирушила з Мадагаскару в лютому 1976 року. Через три тижні зв’язок із нею зник. Частину команди знайшли пізніше на узбережжі. Сам Бомон зник безвісти.

Тіла не було.

Корабель Black Swan не знайшли.

Принаймні офіційно.

Ніколя повільно сів у крісло Лорана й поклав жетон поруч зі статтею.

Сім років потому дід вирушив у Мозамбік.

Ще через сорок три роки хтось прийшов за його фотографією.

Він узяв телефон і відкрив зроблений раніше знімок карти. Збільшив нижній кут із чорним лебедем. Потім подивився на стару газетну вирізку.

У голові почала складатися послідовність.

1748 — Блеквуд зникає разом із Black Swan.

1976 — Етьєн Бомон вирушає на його пошуки й теж зникає.

1983 — Лоран і Габріель Восс їдуть у Мозамбік. Восс не повертається.

2026 — Лоран помирає.

І майже відразу хтось приходить за картою.

Ніколя дістав компас. На його внутрішній кришці все ще було вигравірувано:

1748 — 1983 — ?

Тепер ця послідовність його не влаштовувала.

Між 1748 і 1983 бракувало ще однієї дати.

Чому Лоран її не вигравірував?

Або…

Ніколя підніс компас ближче до лампи.

На латуні між першою та другою датою була невелика подряпина. Він провів нігтем, узяв лупу зі столу й подивився уважніше.

Це була не подряпина.

Колись там було щось вигравірувано.

Потім навмисно стерто.

Ніколя змінив кут світла.

Під шліфованим металом проступили ледь помітні цифри.

1976.

Він відкинувся в кріслі.

— Ти знав про нього, діду.

Не просто знав.

Лоран навмисно стер дату.

А значить, Етьєн Бомон був частиною історії, яку дід понад сорок років намагався приховати.

Телефон завібрував.

Ніколя різко подивився на екран.

Невідомий номер.

Нове повідомлення.

Без тексту.

Лише фотографія.

На ній був він сам.

Сидить у кабінеті Лорана.

З компасом у руці.

Ніколя підскочив і кинувся до вікна.

Сад був порожній.

Потім прийшов текст.

«Ви знайшли не ту половину».

Ніколя повільно опустив очі на уламок жетона.

І майже відразу друге повідомлення:

«Друга — у нас».

РОЗДІЛ 4

ЛЮДИНА НА ФОТОГРАФІЇ

Повідомлення з фотографією не давало Ніколя спокою. Хтось стояв зовсім поруч із будинком, спостерігав за ним крізь вікно й знав, що він тримає в руках уламок жетона. Найгірше було навіть не це. Найгірше — фраза: «Ви знайшли не ту половину». Вона означала, що незнайомці знали про жетон більше, ніж він. Можливо, знали й про карту, і про компас, і про те, що сталося з Лораном у Мозамбіку 1983 року. Після цього заснути було неможливо. Ніколя ще раз обійшов будинок, зачинив усі вікна, опустив ролети на першому поверсі й лише тоді повернувся до кабінету. На столі лежали уламок жетона, стара газетна вирізка про експедицію Етьєна Бомона й компас із ледь помітною стертою датою 1976. Три речі, які ще вчора не мали між собою нічого спільного, тепер складалися в один ланцюг. Але головної ланки все ще бракувало — того, що пов’язувало Бомона, Лорана й Габріеля Восса.

Ніколя знову взяв старий сімейний альбом. Місце, звідки зникла фотографія, виглядало майже образливо порожнім. На темному картоні залишилися чотири куточки, під якими колись тримався знімок. Він спробував пригадати його точніше. Четверо чоловіків, позашляховик, червона земля, зелень на задньому плані. Схожа фотографія лежала в таємній шухляді, але не ідентична. На тій, що знайшов Ніколя, чоловіки стояли ближче до річки, а автомобіль був ліворуч. На викраденій, якщо пам’ять не підводила, позашляховик був майже в центрі. Отже, фотографій було принаймні дві. Можливо, більше.

Він переглянув альбом сторінка за сторінкою. Дитинство Лорана, військова служба, весілля, молода бабуся Ніколя, якісь поїздки, моря, гори, старі друзі. Африки майже не було. Лише кілька пейзажів без людей і один знімок річки, настільки вицвілий, що кольори перетворилися на брудно-жовті плями. Це було дивно. Якщо Лоран провів там тижні або місяці, чому залишив так мало фотографій? Або не хотів зберігати їх удома? Ніколя перегорнув останню сторінку й уже збирався закрити альбом, коли відчув під пальцями нерівність. Задня обкладинка була товстішою, ніж мала бути.

Він поклав альбом на стіл, узяв тонкий ніж і обережно провів лезом уздовж внутрішнього краю картону. Клей давно висох, і обкладинка відійшла майже без опору. Між шарами лежав конверт. Маленький, пожовклий, без підпису. Усередині — два негативи й одна фотографія.

Ніколя витягнув її й одразу зрозумів: це вона.

Четверо чоловіків стояли біля старого позашляховика. За ними — густі дерева, темна річка і схил, вкритий червоною землею. Лоран був крайнім зліва. Молодий, худий, засмаглий, у сорочці з закоченими рукавами. Поруч — темношкірий чоловік років сорока, усміхнений, із широким обличчям і густими бровами. Третій стояв трохи осторонь і дивився не в камеру, а кудись убік. Четвертий — високий, світловолосий, із тонкими вусами, тримав руку на капоті автомобіля. На його обличчі була впевненість людини, яка звикла наказувати.

Ніколя перевернув знімок.

На звороті синім чорнилом стояло:

1983. Мозамбік.

Нижче — чотири підписи.

Лоран.

Другий напис був трохи розмитий, але читався:

Жоакім Нхамбе.

Третє ім’я було стерте ножем. Не закреслене ручкою, не замальоване — саме вишкрябане. Хтось кілька разів провів лезом по фотопаперу, доки не зняв верхній шар. Залишилися лише уривки літер, за якими неможливо було впевнено відновити ім’я.

Четвертий підпис читався добре:

Габріель Восс.

Ніколя поклав фотографію на стіл і довго дивився на друге ім’я. Нхамбе. Воно щось йому нагадувало. Він відкрив ноутбук і ввів у пошук: Joaquim Nhambe Mozambique 1983. Майже нічого. Старі згадки, сучасні профілі людей із тим самим прізвищем, кілька місцевих реєстрів. Тоді він додав слово expedição. Результатів стало менше, але один привернув увагу: невеликий краєзнавчий сайт, присвячений історії північного Мозамбіку. Сторінка була португальською, частково перекладалася автоматично. У короткій замітці згадувався Жоакім Нхамбе, місцевий провідник і річковий навігатор, який у 1970–1980-х роках працював із кількома європейськими експедиціями.

Під текстом була фотографія.

Ніколя відчув, як напружилися плечі.

Чоловік на знімку був старшим, ніж на фотографії Лорана, але це без сумніву був він.

У кінці замітки зазначалося: помер у 2009 році. Його син Матеуш Нхамбе продовжив роботу провідника в прибережних районах та внутрішніх річкових маршрутах.

Ніколя перечитав останнє речення.

Матеуш.

Ім’я вже було на звороті іншої фотографії, тієї, що лежала в схованці разом із картою. Але там Лоран підписав просто: «Матеуш». Ніколя тоді вирішив, що це ім’я чоловіка на фото. Тепер ставало зрозуміло: або він неправильно прочитав запис, або дід пізніше зробив позначку не про людину на знімку, а про того, кого слід знайти.

Він дістав фотографію зі схованки й поклав поруч. Збільшив підпис. Так і було: біля темношкірого чоловіка стояло не просто ім’я. Перед ним була маленька стрілка, яку Ніколя раніше не помітив, а нижче дрібним почерком Лоран дописав:

«Жоакім. Якщо мене не буде — знайди Матеуша».

Ніколя відчув, як у голові щось клацнуло.

Дід залишив йому не лише карту.

Він залишив людину.

Знайти Матеуша виявилося складніше, ніж Ніколя сподівався. Старий краєзнавчий сайт не містив контактів. Соціальні мережі дали кількох людей із таким ім’ям, але жоден не виглядав переконливо. Нарешті на одному туристичному форумі він знайшов відгук трирічної давнини: «Дякуємо Матеушу Нхамбе за безпечний маршрут уздовж річки та допомогу біля старих португальських руїн». До відгуку додавалася фотографія чоловіка років сорока п’яти — міцного, темношкірого, з короткою сивиною на скронях.

Схожість із Жоакімом була очевидною.

Ніколя натиснув на профіль автора відгуку, знайшов назву маленької туристичної компанії, потім сторінку компанії, а там — електронну адресу й номер телефону. Було майже п’ята ранку. У Мозамбіку вже світало.

Він довго дивився на номер.

Телефонувати незнайомій людині на іншому кінці світу й починати з фрази «Мій дід шукав із вашим батьком піратський корабель» здавалося не найкращим способом зав’язати розмову.

Тому Ніколя написав повідомлення:

«Мене звати Ніколя. Я онук Лорана. У мене є фотографія вашого батька Жоакіма, зроблена в Мозамбіку в 1983 році. Думаю, ви можете знати, про що йдеться».

Він прикріпив знімок.

Відповідь прийшла через дванадцять хвилин.

Спочатку лише одне слово:

«Лоран?»

Потім:

«Ваш дід живий?»

Ніколя кілька секунд не знав, що відповісти. Зрештою написав:

«Ні. Його поховали вчора».

Тиша тривала майже хвилину.

Потім телефон задзвонив.

Ніколя прийняв виклик.

— Ніколя?

Голос був глибокий, трохи хрипкий.

— Так.

— Ви справді онук Лорана?

— Так.

На тому кінці лінії почулося довге зітхання.

— Я думав, він ніколи не дозволить вам мене знайти.

Ніколя нахмурився.

— Ви його знали?

— Особисто — дуже мало. Я був хлопцем, коли він приїжджав сюди. Але мій батько знав його добре.

— Жоакім?

— Так.

Ніколя подивився на фотографію.

— У мене є знімок. Ви вже бачили.

— Я бачив його раніше.

— Де?

— У батька.

— Такий самий?

— Саме такий.

Ніколя відчув, як інтерес переходить у напругу.

— На звороті чотири імені. Лоран. Жоакім. Одне стерте. І Габріель Восс.

Після останнього імені Матеуш замовк.

Ніколя чекав.

— Ви мене чуєте?

— Чую.

— Хто такий Габріель Восс?

— Ваш дід вам не розповідав?

— Ні.

— Тоді, можливо, мав причину.

— Матеуш, у мій будинок двічі проникали. Сьогодні вночі його повністю обшукали. Вкрали стару фотографію. Хтось вимагає карту, яку залишив дід. Тому мені вже трохи пізно берегтися від історій, які він не хотів розповідати.

На іншому кінці знову запала тиша.

— Яку карту?

Ніколя не відповів одразу.

— Стару. Річка, узбережжя, кілька позначок. На ній чорний лебідь.

Матеуш різко щось сказав португальською. Ніколя не зрозумів слів, але тон зрозумів чудово.

— Що?

— Лоран залишив її вам?

— Так.

— Усю?

— Я не знаю.

— Ніколя, послухайте мене. Не надсилайте нікому фотографію карти. Не завантажуйте її в хмару. Не шукайте координати з робочого комп’ютера. І не кажіть людям, що вона у вас.

— Трохи запізно. Люди, які залізли в будинок, уже знають.

Матеуш вилаявся вдруге.

— Чому ви так реагуєте?

— Бо мій батько сорок років тому повернувся з тієї експедиції іншою людиною.

— Що сталося?

— Він не розповідав.

— Усі сьогодні нічого не розповідають.

— Це не жарт, Ніколя.

— Я й не жартую.

Матеуш важко видихнув.

— Після 1983 року батько більше ніколи не водив експедиції в той район. Якщо хтось називав ім’я Восса, він припиняв розмову. Якщо питали про Лорана, відповідав, що той урятував йому життя.

Ніколя подивився на фото.

— Від кого?

— Не знаю.

— А Блеквуд?

Цього разу мовчання було ще довшим.

— Звідки ви знаєте це ім’я?

— Дід написав: «Шукай Блеквуда».

Матеуш заговорив тихіше:

— Тоді все гірше, ніж я думав.

— Чому?

— Бо Блеквуд — це не історія, яку мій батько розповідав туристам.

— А яка?

— Та, про яку він просив мене ніколи не питати.

Ніколя встав і підійшов до вікна. За склом починало світати.

— У мене ще одне питання. На фотографії третє ім’я стерте ножем. Ви знаєте, хто це?

Матеуш не відповів.

— Ви знаєте.

— Можливо.

— Хто?

— Я не говоритиму по телефону.

— Чому?

— Бо ваш дід теж не писав це ім’я. Він стер його. Значить, боявся, що хтось прочитає.

— Лоран мертвий.

— А люди, яких він боявся, схоже, ні.

Ніколя стиснув телефон.

— Тоді скажіть хоча б одне. Ця людина ще жива?

Матеуш довго мовчав.

— Я не знаю.

— Чоловік?

— Так.

— Був у експедиції з ними?

— Так.

— Він повернувся?

— Ось цього, Ніколя, я якраз не знаю.

Після розмови Ніколя ще довго сидів у кабінеті. Сон остаточно зник. Замість нього з’явилося відчуття, ніби він випадково відкрив двері в кімнату, існування якої все життя приховували, а тепер одна за одною в ній запалювалися лампи.

Лоран.

Жоакім Нхамбе.

Невідомий із вирізаним ім’ям.

Габріель Восс.

Четверо чоловіків у 1983 році вирушили кудись у глиб Мозамбіку. Один зник. Один повернувся до Європи й сорок років мовчав. Другий відмовився говорити про ту експедицію до самої смерті. Про долю третього Ніколя взагалі нічого не знав.

А тепер хтось знову шукав їхню фотографію.

Він узяв обидва знімки й поклав поруч. Вони були зроблені з різницею в кілька секунд. На одному всі дивилися в камеру. На другому невідомий третій чоловік дивився вбік.

Ніколя підніс фотографію до світла.

Його увагу привернула рука третього чоловіка. Той тримав щось маленьке й кругле.

Ніколя взяв лупу.

Металевий диск на шнурку.

Жетон.

Він поклав поруч уламок із літерами E.B.

Схожість була очевидною.

Не просто схожий предмет.

Той самий.

Ніколя відчув, як серце пришвидшилося.

Злодій, який проник у його будинок цієї ночі, носив частину жетона, який сорок три роки тому висів на шиї невідомого чоловіка з експедиції Лорана.

Це могло означати лише кілька речей.

Або жетон переходив із рук у руки.

Або нічний гість був якось пов’язаний із тією людиною.

Або, що здавалося найбільш неймовірним, третій учасник експедиції був ближче, ніж усі думали.

Ніколя поклав лупу й перевернув фотографію. Ім’я було стерте глибоко, але при боковому світлі борозни від ножа давали тіні. Він змінив кут лампи й побачив під подряпинами кілька вцілілих штрихів.

Перша літера могла бути А.

Або М.

Остання — схожа на Н.

Цього було замало.

Він уже хотів відкласти фотографію, коли помітив щось на самому краю, майже під пальцем. Дуже дрібний напис олівцем, зроблений пізніше.

Почерк Лорана.

Лише три слова:

«Не шукай його».

Ніколя прочитав ще раз.

Подивився на стерте ім’я.

Потім на уламок жетона.

І вперше за весь цей час подумав, що Лоран міг приховувати не тільки місце скарбу.

Можливо, він приховував людину.

РОЗДІЛ 5

ІМ’Я ПІРАТА

Софія Лоран жила в Марселі, у квартирі над старою книгарнею неподалік порту. Ніколя знайшов її через університетський сайт, де серед десятків сухих академічних публікацій була одна стаття про морські маршрути XVIII століття в Індійському океані. Її ім’я привернуло увагу випадково — прізвище було таким самим, як у діда, хоча жодного родинного зв’язку між ними не існувало. Софія спеціалізувалася на історії європейських каперів, приватних торгових експедицій та зниклих суден колоніальної доби. Саме те, що зараз було потрібно Ніколя.

Він не став писати їй усю правду. Лише коротко повідомив, що після смерті діда знайшов стару карту, кілька морських позначок і ім’я, яке може бути пов’язане з англійським капером XVIII століття. Софія відповіла через дві години. Спочатку попросила надіслати якісні фотографії карти, але Ніколя згадав попередження Матеуша й відмовився. Тоді вона запропонувала зустрітися особисто. Через день Ніколя вже сидів у потязі на південь, тримаючи рюкзак на колінах так, ніби всередині лежали не старі папери, а вибухівка.

Карту він не взяв. Замість неї зробив копію від руки, навмисно пропустивши координати й кілька ключових позначок. Компас теж залишив у схованці. Із собою мав лише фотографії, записи та частину умовних знаків. Після останніх подій він уже не довіряв випадковостям.

Софія виявилася зовсім не такою, якою він її уявляв. Ніколя чекав побачити серйозну жінку років шістдесяти в окулярах і з вічно закладеним книжками столом. Натомість двері відчинила жінка трохи за сорок, у джинсах, темній сорочці та з олівцем у волоссі. Вона подивилася на нього кілька секунд, потім на рюкзак.

— Ви Ніколя?

— Так.

— І принесли таємничу карту?

— Копію.

Софія ледь усміхнулася.

— Уже подобаєтесь. Люди, які приносять оригінал XVIII століття в метро, зазвичай погано закінчують.

— Оригінал не XVIII століття.

— Тоді ще цікавіше. Заходьте.

Її квартира справді нагадувала маленький архів. Книжкові полиці займали майже всі стіни. На столі лежали старі морські атласи, фотокопії документів, лупи, рукавички, кілька компасів і дерев’яна модель фрегата. На стіні висіла велика карта Індійського океану з десятками кольорових міток.

Софія розклала копії Ніколя під лампою й кілька хвилин мовчала. Чим довше дивилася, тим менш жартівливим ставало її обличчя.

— Хто це малював?

— Мій дід.

— Моряк?

— Ні.

— Навігатор?

— Не знаю.

— Військовий?

— Ні.

Софія підняла очі.

— Ви дуже мало знаєте про власного діда.

— Я вже помітив.

Вона знову нахилилася над папером.

— Ось це не координати.

— Я теж так думав.

— Це відмітки припливу. Старого типу. Португальські морські карти XVIII–XIX століть іноді використовували подібні скорочення в прибережних районах. А це… — вона торкнулася олівцем маленького знака біля річки, — напрямок течії. І це не гора.

— А що?

— Орієнтир.

— Який?

— Скеля або мис. Щось, що видно з моря.

Вона пересунула лампу й подивилася на інший символ.

— А ось це цікаво.

— Що?

Софія не відповіла одразу. Встала, підійшла до полиці й витягнула товсту книгу в потрісканій шкіряній обкладинці. Перегорнула кілька сторінок.

— Ви казали, що на компасі є лебідь?

— Так.

— Чорний?

— Так.

Вона зупинилася.

На сторінці був старий малюнок корабля з трьома щоглами. Під ним — герб: чорний лебідь із розгорнутими крилами.

Ніколя відчув знайоме напруження.

— Це він?

Софія кивнула.

— Black Swan.

Ніколя сів ближче.

— Що ви про нього знаєте?

Софія закрила книгу на пальці, ніби не хотіла, щоб сторінка загубилася.

— Не так багато, як хотілося б. Black Swan був приватним судном, яке спочатку діяло за каперською ліцензією. Офіційно — проти ворогів британської корони. Неофіційно — проти всіх, кого капітан вважав достатньо багатими.

— Блеквуд?

— Едвард Блеквуд.

Вперше ім’я прозвучало не з екрана чи запису діда, а вголос від людини, яка справді знала, про кого йдеться.

— Капітан Едвард Блеквуд, — продовжила Софія. — Народився приблизно 1705 або 1706 року. Точних даних нема. Спочатку служив на торгових судах, потім отримав каперське свідоцтво. Під час війни захопив кілька французьких і голландських кораблів. Після війни ліцензію втратив, але нападати не припинив. І тоді з капера перетворився на пірата.

— Звичайний шлях кар’єрного росту.

Софія усміхнулася.

— У ті часи межа між капером і піратом часто залежала від того, хто підписав папірець і хто переміг у війні.

Вона знову відкрила книгу.

— Black Swan востаннє бачили 1748 року. Є кілька суперечливих записів. За одним, корабель ішов на захід від Індії. За іншим — уздовж узбережжя Мадагаскару. Потім зник.

— Зі скарбом?

— За легендою — так.

— Яким саме?

Софія знизала плечима.

— Тут починається фольклор. Золото Ост-Індської компанії. Іспанське срібло. Перські коштовності. Смарагди. Шовк. Діаманти. Якщо скласти всі легенди разом, корабель мав би потонути від ваги ще в порту.

— А що є в документах?

Софія стала серйознішою.

— Є згадка про великий вантаж, захоплений біля Індії. І є кілька листів, де Блеквуд пише про «останній рейс». Але конкретного списку немає.

— Сурат?

Софія різко підняла голову.

— Що?

Ніколя зрозумів, що сказав забагато.

— У одному записі мого діда згадується Сурат.

Софія дивилася на нього довше, ніж треба.

— Точно Сурат?

— Так.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Вона встала й підійшла до іншої полиці. Цього разу дістала тонку папку.

— Я бачила це слово лише двічі.

— Де?

— У копіях двох листів. Один належав фактору Ост-Індської компанії, другий — французькому купцеві. Обидва 1748 року. Там згадується, що Блеквуд перехопив вантаж біля Сурата. Але далі записи обриваються.

— Що було у вантажі?

— Не знаю.

— Золото?

— Можливо. Але якби це було просто золото, не було б стільки дивних приміток.

Ніколя нахилився вперед.

— Яких?

Софія дістала копію пожовклого листа.

— Ось. Тут написано, що серед вантажу був «предмет особливої цінності, не призначений для продажу».

— Предмет?

— Саме так.

— Який?

— Ніхто не пояснює.

— І він був на Black Swan?

— Імовірно.

Ніколя згадав металевий диск із прологу, якого сам персонаж ще не бачив, але в його реальності це могло відповідати якомусь невідомому предмету з дідових записів. Він не став нічого додумувати вголос.

Софія повернулася до карти.

— Покажіть мені все, що є по маршруту.

Ніколя подав їй свою копію.

Вона порівняла символи з атласом, потім підійшла до великої карти Індійського океану на стіні. Провела пальцем від Індії до Мадагаскару.

— Офіційна версія така: Black Swan потрапив у шторм і затонув на схід або південний схід від Мадагаскару.

— А моя карта веде в Мозамбік.

— Саме це й не сходиться.

— Можливо, дід помилився.

Софія подивилася на нього.

— Людина, яка вміла читати припливи, позначати течії й користуватися старою системою навігації, навряд чи випадково помилилася на тисячу кілометрів.

Ніколя промовчав.

— Є ще дещо, — сказала Софія.

Вона зняла зі стіни іншу карту, меншу. На ній були нанесені маршрути кораблів XVIII століття.

— Якщо Блеквуд ішов із Індії на захід, він міг пройти північніше Мадагаскару й зайти в Мозамбіцьку протоку. Це логічно, якщо він хотів сховатися або ремонтувати корабель.

— Але чому офіційно всі шукають біля Мадагаскару?

— Тому що останнє підтверджене свідчення походить звідти. І тому що люди люблять повторювати старі версії. Якщо одна книжка написала «затонув біля Мадагаскару», наступні десять просто переписали.

— А якщо він не затонув?

Софія повільно кивнула.

— Ось тепер ми говоримо про цікаву частину.

Вона знову подивилася на копію карти.

— Ваш дід не намалював місце кораблетрощі.

— А що?

— Маршрут.

— До чого?

— Не знаю.

— До бухти?

Софія підняла очі.

— Якої бухти?

Ніколя зрозумів, що знову сказав зайве.

— На карті є напис Sem nome.

— Бухта без імені?

— Так.

Софія завмерла.

— Покажіть.

Він вказав місце.

Вона зблідла не сильно, але Ніколя це помітив.

— Ви бачили це раніше?

— Не це.

— А що?

Софія повернулася до столу й почала швидко переглядати папери. Нарешті знайшла фотокопію уривка корабельного журналу.

— Ось.

Текст був староанглійською, з нерівним почерком.

— Що тут?

— Це копія запису 1748 року. Імовірно з журналу одного торгового судна. Там згадується, що моряки бачили Black Swan біля узбережжя Африки.

— Де саме?

— Місце не вказане.

— Тоді чому це важливо?

Софія провела пальцем по рядку.

— Бо капітан записав слова одного з матросів Блеквуда.

— Які?

Вона переклала повільно:

— «Капітан шукає бухту, якої немає на картах».

Ніколя відчув, як шкіра на руках вкрилася мурашками.

— Бухту без імені.

— Можливо.

У кімнаті стало дуже тихо.

Софія сіла навпроти.

— Ніколя, тепер я хочу знати правду. Звідки у вашого діда ця карта?

— Не знаю.

— Він був у Мозамбіку?

— Так. 1983 року.

— І він шукав Black Swan?

— Схоже, що так.

— Сам?

— Ні.

Ніколя дістав фотографію й поклав на стіл.

Софія взяла її обома руками.

— Хто це?

— Ліворуч — мій дід, Лоран. Поруч — Жоакім Нхамбе. Третє ім’я стерте. Четвертий — Габріель Восс.

Софія різко подивилася на нього.

— Восс?

— Ви знаєте його?

Вона не відповіла.

— Софіє?

— Габріель Восс був істориком.

— Це я вже знаю.

— Не просто істориком. Він багато років шукав Блеквуда.

Ніколя відчув, як пазл знову змістився.

— Звідки ви це знаєте?

— Бо його ім’я є в архівах. У сімдесятих він кілька разів запитував документи про Black Swan. Потім зник із публічного поля.

— У 1983 році він зник у Мозамбіку.

Софія довго дивилася на фотографію.

— Тоді ваш дід був ближче до Black Swan, ніж будь-хто за останні двісті років.

— Чому?

— Бо Восс не був людиною, яка поїхала б у Африку навмання.

Вона перевернула фотографію.

— І якщо Лоран поїхав із ним, значить, у них уже була серйозна підстава.

Ніколя сперся руками об стіл.

— А карта?

— Карта, схоже, з’явилася пізніше.

— Чому ви так думаєте?

— Через спосіб позначок. Частина зроблена старою системою, але сам папір і чорнила — значно новіші.

— Тобто дід копіював щось старіше?

— Саме так.

— З чого?

Софія подивилася на нього.

— Ось це ми й маємо знайти.

У двері книгарні внизу хтось подзвонив.

Один раз.

Потім другий.

Софія глянула на годинник.

— Вони вже зачинені.

Дзвінок повторився.

Ніколя відчув, як напружився.

— Ви когось чекаєте?

— Ні.

Знизу почулися кроки.

Хтось піднімався сходами.

Софія встала.

— Господар книгарні?

— Він пішов годину тому.

Ніколя швидко зібрав фотографії й записи.

Кроки наближалися.

Зупинилися біля дверей.

Тиша.

Потім хтось постукав.

Три короткі удари.

Софія підійшла ближче, але не відчиняла.

— Хто?

Ніякої відповіді.

Ніколя став збоку від дверей.

Стук повторився.

Потім під двері просунули білий конверт.

Кроки почали віддалятися.

Ніколя рвонув двері й вибіг на сходи.

Внизу нікого.

Лише вхідні двері книгарні ще повільно зачинялися.

Він спустився, вискочив на вулицю й побачив чорний автомобіль, який саме рушив від тротуару.

Номер був заляпаний брудом.

За кермом сидів чоловік у темних окулярах.

На пасажирському сидінні — ще хтось.

Машина звернула за ріг.

Ніколя повернувся нагору.

Софія стояла біля столу й дивилася на конверт.

— Не відкривали?

— Ні.

Він узяв його.

На лицьовому боці було написано лише одне ім’я:

Ніколя.

Всередині лежала фотографія.

Стара.

Чорно-біла.

На ній — узбережжя, скелі й вузький прохід між ними.

У дальній темряві можна було розгледіти силует корабельної щогли.

На звороті два рядки:

«Black Swan не затонув біля Мадагаскару».

Нижче:

«Лоран це знав».

Софія прочитала й повільно сіла.

Ніколя ще раз перевернув фотографію.

У самому кутку стояла дата.

1983.

Він відчув, як щось усередині остаточно стає на місце.

Лоран не шукав корабель.

Він його знайшов.

РОЗДІЛ 6

ЩОДЕННИК

Фотографія з бухтою не виходила Ніколя з голови всю дорогу назад. Він сидів у потязі біля вікна, дивився на миготливі поля, станції, передмістя, але бачив перед собою лише вузький прохід між скелями й темний силует щогли в глибині. Якщо знімок справжній, якщо дата не підроблена, якщо Лоран справді був там у 1983 році, тоді все змінювалося. Дід не просто шукав легендарний корабель. Він дійшов до нього. Можливо, бачив Black Swan на власні очі. І якщо після цього сорок років мовчав, значить, справа була не лише в золоті.

Софія наполягала, щоб Ніколя не повертався до будинку один, але він не послухав. Після всього, що сталося, йому вже було важко уявити місце, де він почувався б безпечніше. Принаймні будинок Лорана він знав. Знав двері, вікна, підвал, стару майстерню, навіть те, які дошки скриплять у коридорі. Чужа квартира або готель, навпаки, здавалися йому пасткою.

Коли він повернувся, було вже темно. Будинок стояв тихий, із чорними вікнами. Після останнього обшуку Ніколя змінив замок на задніх дверях, закріпив стару хвіртку й поставив просту камеру на вході. Це не робило його фортецею, але принаймні давало відчуття, що тепер він не зовсім беззахисний.

Ніколя увімкнув світло в кабінеті й поклав на стіл фотографію з бухтою. Поруч — копію карти, уламок жетона, знімок експедиції та запис із іменем Блеквуда. На столі вже утворилася маленька історія, розкладена на окремі шматки. Її можна було бачити, але не можна було зрозуміти.

Лоран.

Жоакім Нхамбе.

Габріель Восс.

Невідомий четвертий.

Етьєн Бомон.

Едвард Блеквуд.

І між усіма ними — одна бухта, якої не було на картах.

Ніколя довго дивився на речі, потім раптом пригадав одну деталь. Після смерті Лорана нотаріус передав йому не лише документи на будинок, а й ключі від маленької комірчини в майстерні. Ніколя тоді навіть не перевірив її як слід. Там стояли старі банки з мастилом, коробки з інструментами, запчастини, кілька дерев’яних ящиків. Усе виглядало настільки буденно, що не викликало жодної цікавості.

Тепер буденних речей у цьому домі більше не існувало.

Він пішов у майстерню.

Запах металу, старого дерева й машинного мастила був тут сильнішим, ніж у всьому будинку. На верстаку лежали інструменти так, ніби Лоран вийшов лише на хвилину. Викрутки були розкладені за розміром, ключі висіли на дошці, у маленьких банках стояли гайки й шайби. Ніколя провів рукою по столу і вперше подумав, що дід, можливо, навмисно залишив усе саме так.

Комірчина була в дальньому куті. Низькі двері, пофарбовані кілька разів, невеликий старий замок. Ніколя вставив ключ. Двері відчинилися з хрипким скрипом.

Всередині — пил, ящики, старі газети, рулони дроту, лампи, банки з фарбою. Він увімкнув верхнє світло й почав розбирати речі. Перший ящик — інструменти. Другий — старі листи й рахунки. Третій — деталі від радіоприймачів. Нічого цікавого. Потім побачив за купою дощок стару металеву шафу, яку раніше прийняв за частину стіни.

Замок був зламаний.

Не ним.

Сліди були старі.

Ніколя відчинив дверцята.

Усередині лежали два порожні футляри, брезентовий рюкзак, коробка з фотоплівками і невеликий дерев’яний ящик. Він дістав ящик, поставив на верстак і підняв кришку.

Всередині лежав щоденник.

Темно-коричнева обкладинка, потерта по кутах, гумка давно розтягнулася. На першій сторінці — знайомий почерк Лорана.

Мозамбік. 1983.

Ніколя сів.

Кілька секунд просто тримав щоденник у руках.

Потім відкрив.

Перші записи були звичайними. Дати, погода, маршрут, стан автомобіля, витрати палива, вода, імена людей. Лоран писав коротко, майже технічно. Він занотовував рівень річки, напрямок вітру, відстані між селами, координати, час переходів. Десь між сухими записами іноді з’являлися короткі особисті фрази.

Габріель знову сперечався з Жоакімом. Він вважає, що місцеві легенди підтверджують його версію. Я не впевнений.

Далі:

Знайшли кам’яний знак біля старої дороги. Символ той самий, що на копії карти. Це вже не може бути випадковістю.

Ще через кілька сторінок:

Перший раз побачив море з висоти скель. Якщо карта точна, бухта повинна бути десь нижче. Але з цієї точки її не видно.

Ніколя читав повільно, намагаючись не пропускати нічого. У щоденнику не було сенсацій. Не було криків про скарб, золото чи корабель. Навпаки, чим далі йшла експедиція, тим стриманішими ставали записи.

Жоакім хоче повернутися. Каже, що стежка небезпечна. Габріель сміється. Вони майже побилися.

Третій день без зв’язку. Радіо працює погано. Один із контейнерів із водою втрачено.

Знайшли печеру. Всередині сліди. Не наші. Не старі. Це мене турбує більше за все інше.

Ніколя зупинився.

Сліди.

Не старі.

Значить, Лоран уже тоді розумів, що вони були не першими.

Він перегорнув сторінку.

Габріель каже, що Бомон дійшов сюди в 1976 році. Я запитав, звідки він знає. Не відповів.

Ніколя підняв голову.

Етьєн Бомон.

Ім’я з газетної вирізки.

Тепер воно з’явилося в щоденнику.

Отже, Восс знав про експедицію Бомона ще тоді.

Наступний запис був довший.

Ми знайшли стару стіну. Камінь не місцевий. Частина кладки обвалилася, але за нею є прохід. Габріель упевнений, що це шлях до бухти. Жоакім каже, що вода підніметься через кілька годин. Я пропоную повернутися й прийти завтра. Габріель відмовляється.

Ще сторінка.

Він став одержимим. Уже не слухає нікого. Каже, що витратив на пошуки п’ятнадцять років і не повернеться без доказу.

Ніколя перевів подих.

П’ятнадцять років.

Отже, Восс шукав Блеквуда ще задовго до поїздки в Мозамбік.

Далі кілька сторінок були заляпані водою. Частина чорнила розпливлася. Деякі рядки можна було розібрати лише частково.

…пройшли тунель…

…чути море під землею…

…стіни вкриті старими позначками…

…Жоакім сказав, що це пастка…

І потім:

Ми знайшли бухту.

Ніколя зупинився.

Рядок був написаний сильніше за інші. Ручка продавила папір.

Він провів пальцем по словах.

Наступний запис починався тією самою датою, але почерк став нерівним.

Я не знаю, як описати це місце. Скелі утворюють природну стіну. З моря бухту майже неможливо побачити. Вхід відкривається лише під певним кутом і, здається, залежить від припливу. Внизу є дерев’яні уламки. Частина корпусу. Щогла. Можливо, корабель. Габріель упевнений, що це Black Swan.

Ніколя відчув, як серце забилося швидше.

Лоран бачив його.

Не легенду.

Не карту.

Не чужі слова.

Корабель.

Він перегорнув сторінку.

Габріель хотів спуститися одразу. Я заборонив. Схил нестабільний, вода піднімається, спорядження залишилося вище. Жоакім підтримав мене. Ми домовилися повернутися вранці.

Наступний рядок був написаний пізніше, іншим чорнилом.

Він не послухав.

Ніколя повільно перегорнув сторінку.

Далі починався запис, від якого його руки мимоволі стиснули краї щоденника.

Прокинувся близько третьої. Габріеля не було. Зникла мотузка, ліхтар і частина спорядження. Пішли за ним. Знайшли сліди біля проходу. Він спустився сам.

Наступні кілька рядків були перекреслені.

Ніколя намагався розібрати їх під лампою, але Лоран провів по тексту так сильно, що чорнило майже знищило слова.

Потім запис продовжувався:

Ми знайшли його біля внутрішнього тунелю. Він кричав, що знайшов двері. Я сказав, що ми повертаємося. Він відмовився.

Ще рядок:

Габріель дістав пістолет.

Ніколя завмер.

До цього моменту вся історія ще залишалася пригодою. Небезпечною, дивною, але пригодою.

Пістолет змінював усе.

Далі:

Жоакім кинувся до нього. Пролунав постріл. Куля влучила в камінь. Ми відступили. Габріель сказав, що ніхто не забере в нього те, що він шукав усе життя.

Ніколя перевернув сторінку.

Наступний запис складався лише з кількох рядків.

Я заборонив йому йти далі. Він не послухав.

Нижче:

Я залишив його там.

Ніколя перестав читати.

У кімнаті було тихо. Десь у майстерні працював холодильний компресор, монотонно гудів старий трансформатор. З вулиці долинав шум автомобіля.

Але Ніколя нічого цього майже не чув.

Я залишив його там.

Фраза звучала зовсім інакше, ніж усі попередні записи.

Не «він залишився».

Не «ми втратили його».

Не «Габріель зник».

Я залишив його там.

Ніколя відкинувся на спинку стільця.

Перед очима знову виникла стара фотографія. Четверо чоловіків біля позашляховика. Лоран усміхається. Габріель Восс дивиться в камеру.

Через кілька днів один із них не повернеться.

А сорок років потому дід заховає цей щоденник.

Ніколя перегорнув сторінку.

Порожньо.

Наступна — теж.

Ще одна.

Потім він зрозумів, що сталося.

Останні сторінки були вирвані.

Не випадково. Не від старості. Їх акуратно вирізали біля самого корінця.

Принаймні шість.

Можливо більше.

Ніколя провів пальцем по залишках паперу.

Там мало бути продовження.

Що сталося після того, як Лоран залишив Восса в печері?

Чи чув він постріли?

Чи повертався?

Чи бачив тіло?

Чому офіційно Габріель Восс значився як зниклий?

І головне: хто вирвав сторінки?

Сам Лоран?

Або той, хто вже обшукував будинок?

Ніколя швидко оглянув ящик. Інших сторінок не було.

Він відкрив щоденник ближче до кінця. Після вирваного блоку залишалося ще кілька чистих аркушів і один запис, зроблений значно пізніше. Почерк був старечий.

Дата — 2019 рік.

Іноді я думаю, що мав повернутися.

Нижче:

Але якби я повернувся, все почалося б знову.

І ще:

Найгірше не те, що я залишив Габріеля. Найгірше — те, що я не знаю, чи він залишився там.

Ніколя перечитав останнє речення.

Не знаю, чи він залишився там.

Це могло означати лише одне.

Лоран не бачив смерті Восса.

Він просто пішов.

А Габріель міг вижити.

Ніколя встав і почав ходити по майстерні. Тепер навіть спогади про діда стали іншими. Спокійний старий, який ремонтував годинники й мовчав про молодість, раптом мав минуле, де були зброя, печери, зникла людина й рішення залишити товариша невідомо де.

Він не хотів думати слово «вбивство».

Але воно вже з’явилося.

Що, якщо Габріель був поранений?

Що, якщо Лоран міг його врятувати?

Що, якщо саме тому він ніколи не повернувся?

Ніколя відкрив телефон і знайшов статтю про зникнення Восса. Там було написано: «Зник під час приватної експедиції. Пошуки результатів не дали».

Жодного слова про конфлікт.

Жодного слова про постріл.

Жодного слова про бухту.

Ніколя повільно закрив сторінку.

Дід збрехав.

Або приховав правду.

І якщо ці записи коли-небудь потраплять до поліції, питання почнуть ставити не лише про скарб.

Він сфотографував усі сторінки щоденника, але не завантажував їх у хмару. Зробив копію на окрему карту пам’яті й сховав у іншому місці. Сам щоденник загорнув у тканину й поклав у металеву коробку з картою.

Потім подзвонив Софії.

Вона відповіла майже одразу.

— Знайшли щось?

— Щоденник.

Пауза.

— Лорана?

— Так.

— І?

Ніколя не знав, із чого почати.

— Він знайшов бухту.

Софія мовчала.

— І корабель?

— Схоже, бачив частину корпусу.

— Боже…

— Є ще дещо.

— Що?

Ніколя подивився на відкриту сторінку.

— Восс пішов далі сам. У нього був пістолет. Вони посварилися.

Софія стала серйозною.

— Що сталося з ним?

— Не знаю.

— Як це?

— Останні сторінки вирвані.

— А останній запис?

Ніколя помовчав.

— «Я залишив його там».

На тому кінці лінії настала тиша.

— Софіє?

— Я тут.

— Як це звучить для вас?

— Погано.

— Для мене теж.

Вона довго мовчала, потім запитала:

— Ніколя, ви впевнені, що хочете продовжувати?

— Ні.

— Але продовжите.

— Так.

Софія зітхнула.

— Тоді нам треба знайти, що було на вирваних сторінках.

— Якщо вони взагалі існують.

— Існували.

— Звідки така впевненість?

— Бо люди не виривають порожні сторінки.

Після розмови Ніколя повернувся до фотографії з бухтою. Поклав її поруч зі щоденником і довго дивився.

Раптом помітив щось дивне.

На фото, біля скелі, стояли дві маленькі постаті.

Раніше він прийняв їх за тіні.

Збільшив знімок телефоном.

Один чоловік був Лоран.

Другий — Габріель.

Але на самому краю кадру, майже в темряві, проглядалася третя фігура.

Ніколя збільшив ще.

Надто розмито.

Висока людина.

Стоїть окремо.

Дивиться в бік камери.

Ніколя відчув холод у животі.

Фотографію хтось зробив.

Отже, їх там було не двоє.

І можливо, не троє.

Він перевернув фото.

У нижньому куті, під датою, була маленька позначка, яку раніше не помічав.

Одна літера:

Ніколя подивився на уламок жетона з E.B.

Потім на запис про 1976 рік.

І раптом подумав про найгірший варіант.

Що, якщо Лоран і Габріель у 1983 році були не першими, хто дійшов до бухти?

Що, якщо хтось чекав на них там уже сім років?

І що, якщо Габріеля Лоран залишив не просто в печері.

А з кимось.

ЧАСТИНА II.СЛІД БЛЕКВУДА

РОЗДІЛ 7.КОМАНДА

Рішення їхати до Мозамбіку Ніколя прийняв не в одну мить. Воно визрівало кілька днів, поки на столі Лорана множилися фотографії, копії старих записів, газетні вирізки й аркуші з виписаними іменами. Щоранку Ніколя знаходив нову причину залишитися вдома. У нього не було досвіду експедицій, він ніколи не ходив африканськими річками, не спускався в печери, не вмів відрізнити безпечну стежку від тієї, що закінчується урвищем. А ще хтось стежив за ним, двічі проник у будинок і вимагав карту. Будь-яка розумна людина на цьому місці передала б усе поліції, архівам або університету й повернулася до звичного життя.

Проблема полягала в тому, що Лоран виховав його не зовсім розумною людиною.

Принаймні в одному.

Якщо Ніколя бачив механізм, у якому бракувало деталі, він не міг перестати думати про нього, доки не знаходив її. А тепер перед ним був найбільший незавершений механізм у його житті. У ньому не вистачало не однієї деталі, а половини.

Хто був четвертим чоловіком на фотографії?

Що сталося з Габріелем Воссом?

Хто вирвав сторінки з щоденника?

Хто був у бухті до експедиції Лорана?

Що саме перевозив Black Swan із Сурата?

І, зрештою, чому Лоран залишив онукові карту, якщо справді хотів, щоб ніхто більше туди не повертався?

Саме останнє питання вирішило все.

Якби дід хотів поховати таємницю назавжди, він спалив би карту. Розбив компас. Знищив щоденник. Але натомість сховав їх так, щоб Ніколя зміг знайти.

Отже, Лоран чогось чекав.

Або когось.

Ніколя зателефонував Софії рано-вранці.

— Я їду, — сказав він без привітання.

На іншому кінці кілька секунд було тихо.

— Куди?

— Ви прекрасно знаєте.

— Я сподівалася, що ви переспите з цією думкою й станете розумнішим.

— Переспав.

— І?

— Стало гірше.

Софія зітхнула.

— Коли?

— Як тільки зберу людей.

— Яких людей?

— Тих, які допоможуть мені не померти в перший же день.

— Уже звучить професійно.

— Ви їдете?

Цього разу вона не відповіла одразу.

— Ви питаєте як історика чи як людину, яка випадково знає, що шукаєте?

— Як обидві.

— Тоді відповідь «так».

Ніколя навіть не встиг здивуватися.

— Так просто?

— Ні. Просто я вже двадцять років читаю про Black Swan. Якщо фотографія справжня, якщо щоденник Лорана справжній і якщо корабель справді лежить у бухті на узбережжі Мозамбіку, це може бути одна з найважливіших морських знахідок останніх десятиліть. Ви серйозно думаєте, що я залишуся вдома?

— Я думав, історики обережніші.

— Історики просто краще вміють переконувати себе, що роблять дурниці заради науки.

— Добре. Тоді нас двоє.

— Ні. Нас поки що один і одна людина, яка не збирається витягувати вас із джунглів на спині. Нам потрібен медик.

— Уже думав.

— І людина, яка зніматиме все, що знайдемо.

— Для чого?

— Для доказів. Якщо ми побачимо корабель, артефакти, печери або щось, що пов’язано з Блеквудом, кожен метр треба фіксувати. Фото, відео, координати. Інакше після повернення нам скажуть, що ми знайшли стару рибальську баржу й придумали решту.

Ніколя подивився на фотографію бухти.

— А якщо ми не повернемося?

— Тоді хоча б залишиться гарний архів.

— Ви чудово підбадьорюєте.

— Це одна з моїх сильних сторін.

Даніеля Косту запропонувала Софія. Вони були знайомі кілька років: колись він супроводжував археологічну групу в Марокко після того, як один із дослідників зламав ногу в горах. Даніель працював лікарем невідкладної допомоги, раніше служив військовим медиком, мав досвід польових умов і, за словами Софії, «майже патологічну нездатність панікувати».

Коли вони зустрілися в маленькому кафе біля вокзалу, Ніколя зрозумів, що опис був точний. Даніель був років сорока п’яти, міцний, із коротко підстриженим темним волоссям і спокійним поглядом людини, яка звикла спершу оцінювати ситуацію, а вже потім говорити. Він вислухав історію майже без емоцій. Ні разу не перебив. Лише коли Ніколя дійшов до піратського корабля XVIII століття, злегка підняв брову.

— Отже, — сказав Даніель, коли Ніколя закінчив, — ви хочете поїхати в Мозамбік, знайти місце, до якого ваш дід дістався сорок три роки тому, пройти маршрутом, який частково невідомий, і, можливо, спуститися в печерну систему.

— Приблизно так.

— Вас уже переслідують невідомі люди.

— Так.

— Один чоловік зник там у 1983 році.

— Так.

— А інший, можливо, вистрілив у ваших діда і його провідника.

— У камінь.

Даніель подивився на нього.

— Це принципово покращує ситуацію.

Софія приховала усмішку.

— Ви їдете? — запитав Ніколя.

Даніель зробив ковток кави.

— Навіщо вам лікар?

— Тому що Софія сказала, що без лікаря я помру.

— Я сказала «можете померти».

— Різниця невелика.

Даніель поставив чашку.

— Я можу надати першу допомогу, стабілізувати пораненого, працювати в польових умовах. Але якщо вас вкусить щось екзотичне, що ви до цього вирішили погладити, я не чарівник.

— Не гладитиму.

— Усі так кажуть.

Він перевів погляд на Софію.

— Скільки часу?

— Три тижні. Можливо чотири.

— Маршрут?

— Узбережжя, потім углиб країни. Точніше поки не знаємо.

— Транспорт?

— Матеуш допоможе на місці.

— Хто такий Матеуш?

— Син провідника, який був із Лораном у 1983 році.

Даніель знову подивився на Ніколя.

— Він погодився?

— Сказав, що зустріне нас.

— Це не відповідь.

— Для нього — майже так.

Даніель кілька секунд подумав.

— Мені потрібні копії медичних даних усіх учасників, список ліків, щеплення, страхування, нормальна супутникова аптечка, засіб зв’язку і право сказати «ми повертаємося», якщо ситуація стане небезпечною.

— Право сказати маєте.

— А ви маєте право мене не послухати.

— Правильно.

— І тоді я матиму право назвати вас ідіотом.

— Домовилися.

Даніель простягнув руку.

— Тоді я їду.

Ніколя потис її й помітив маленький білий шрам на зап’ясті. Не медичний. Більше схожий на слід від старої травми або уламка. Даніель побачив, куди він дивиться, й опустив рукав.

Ніколя нічого не запитав.

У цій компанії, схоже, кожен мав щось, про що не хотів говорити.

З Євою Мартен виявилося складніше.

Вона запізнилася на зустріч на двадцять хвилин, увійшла в кафе з великою фотосумкою через плече й замість вибачення сказала:

— Якщо ви справді знайшли піратський корабель, двадцять хвилин нічого не змінять. Він чекав майже триста років.

Софія закотила очі.

— Єво, це Ніколя.

— Онук?

— Онук.

Єва простягнула руку.

— Співчуваю щодо діда.

— Дякую.

— А тепер покажіть фото.

— Яке?

— Те, через яке мене сюди покликали.

Вона була молодша за Софію, років тридцяти п’яти, рухлива, з коротким каштановим волоссям і такою кількістю камер, батарей і ременів на сумці, ніби могла в будь-яку секунду вирушити на війну. За останні роки вона працювала для кількох журналів, знімала археологічні розкопки, природні катастрофи й дві експедиції в Південній Америці. Софія попередила Ніколя, що Єва «надто цікава для власного здоров’я». Через десять хвилин він зрозумів, що це було дуже м’яке формулювання.

Він показав копію фотографії бухти.

Єва перестала жартувати.

— Де оригінал?

— У безпечному місці.

— Хто знімав?

— Не знаю.

— Плівка?

— Так.

— Формат схожий на вісімдесяті. Може бути справжня. Але це треба перевірити.

Вона витягла маленьку лупу й нахилилася над знімком.

— Тут щогла.

— Ми теж бачимо.

— Ні. Ви бачите темну лінію. Я бачу щоглу з поперечиною. І ось тут, якщо це не дефект емульсії, частина такелажу. Корабель великий.

Софія подивилася на Ніколя.

— Саме тому вона нам потрібна.

Єва перевернула фотографію.

— 1983. Ваш дід був там?

— Так.

— І не розповідав?

— Ні.

— Люблю мовчазних родичів. Через них завжди виходять хороші історії.

— Ми їдемо не робити історію для журналу, — сказав Ніколя.

Єва підняла очі.

— А навіщо?

— З’ясувати, що сталося з дідом і його експедицією.

— І знайти Black Swan.

— Якщо він там.

— Якщо він там, це буде історія. Подобається вам чи ні.

— Нічого не публікується без мого дозволу.

— Вашого?

— Так.

— А якщо ми знайдемо археологічну пам’ятку, вона не ваша.

— Карта моя.

— Карта ваша. Історія — ні.

Софія втрутилася:

— Діти, ми ще навіть квитки не купили.

Єва усміхнулася.

— Добре. Нічого не публікую, поки ми не домовимося. Але знімаю все.

— Все, що стосується експедиції.

— Саме це я сказала.

Ніколя їй не повірив.

Але погодився.

Наступні чотири дні минули в підготовці. Даніель склав список аптечки, який займав дві сторінки. Єва принесла стільки техніки, що Ніколя запитав, чи не планує вона одночасно знімати документальний фільм і запускати супутник. Софія зібрала копії старих карт узбережжя, припливні таблиці, кілька архівних документів і надрукувала все на водостійкому папері. Ніколя займався тим, що знав найкраще: перевіряв спорядження, зарядні станції, ліхтарі, троси, інструменти, запасні батареї. Окремо зібрав невеликий набір для ремонту техніки. Якщо вони справді підуть туди, де найближчий магазин буде за сотні кілометрів, поламаний генератор або мотор могли стати більшою проблемою, ніж будь-яка стародавня загадка.

Матеуш телефонував двічі. Першого разу лише уточнив дату прильоту й сказав, що зустріне їх в аеропорту. Другого був значно серйознішим.

— Скільки вас?

— Четверо.

— Хто?

Ніколя назвав усіх.

— Забагато.

— Четверо — це забагато?

— Коли шукаєте те, що шукаєте ви, навіть двоє можуть бути забагато.

— Матеуш, ми не підемо в джунглі без медика й людей.

— Людей ви якраз і повинні боятися.

Ніколя мовчав.

— Ви щось дізналися?

— Поговоримо тут.

— Чому не зараз?

— Бо телефони мають вуха.

— Це звучить параноїдально.

— Ваш будинок уже обшукували?

— Так.

— Тоді це звучить досвідчено.

Перед тим як покласти слухавку, Матеуш додав:

— І карту не везіть у багажі.

— Я не настільки дурний.

— Лоран теж так думав.

Зв’язок обірвався.

Ніколя ще хвилину дивився на телефон.

Матеуш умів закінчувати розмови так, щоб після них хотілося поставити ще десять запитань.

Карту він вирішив не брати в оригіналі. Софія з цим сперечалася.

— Якщо нам знадобиться аналіз паперу, чорнила або прихованих позначок, копії не вистачить.

— Якщо валіза зникне, не вистачить уже нічого.

— Тоді везіть із собою.

— Після того як хтось двічі заліз у будинок?

— Саме тому. Найбезпечніше місце — там, де ви її бачите.

— Це ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

Ніколя зрештою погодився на компроміс. Оригінал карти поклав у тонкий водонепроникний футляр, який помістив усередині плоскої вставки рюкзака. Компас носитиме окремо. Щоденник Лорана залишив удома, але зробив дві цифрові копії й одну паперову. Найважливіші сторінки Софія тримала в окремому пакеті. Якщо хтось украде один комплект, залишиться другий.

Увечері перед вильотом вони зібралися в будинку Лорана. Не для сентиментів — просто там було зручніше розкласти все спорядження на підлозі. Даніель перевіряв медичні пакети, Єва заряджала камери, Софія сиділа за столом із картою Мозамбіцької протоки. Ніколя вперше побачив їх усіх разом і несподівано подумав, що ця компанія виглядає не як експедиція, а як випадкові пасажири, яких посадили в один вагон.

— Нам треба домовитися про одне, — сказав Даніель.

Єва не відрилася від камери.

— Якщо про алкоголь — я проти сухого закону.

— Якщо хтось отримує травму, останнє слово щодо руху далі моє.

— Уже почалося, — сказала вона.

Даніель навіть не усміхнувся.

— Це не туристична поїздка. У нас можуть бути інфекції, травми, укуси, зневоднення, проблеми з водою, тепловий удар. Якщо я кажу, що людина не йде далі, вона не йде.

— А якщо ця людина Ніколя? — запитала Софія.

— Особливо якщо Ніколя.

— Чудово, — сказав Ніколя. — Я радий, що всі вже визначили слабку ланку.

Єва підняла камеру й сфотографувала його.

— Перша офіційна фотографія керівника експедиції.

— Видаліть.

— Уже пізно. Ви в історії.

Ніколя хотів відповісти, але раптом помітив, що Даніель дивиться на фотографію експедиції Лорана, яка лежала біля карти.

Не просто глянув.

Розглядав.

— Щось знайоме? — запитав Ніколя.

Даніель відвів очі.

— Ні.

— Ви дивилися так, ніби впізнали когось.

— Я дивився на спорядження. Старі польові сумки. Такі використовували багато де.

Ніколя затримав на ньому погляд.

Відповідь була логічна.

Але чомусь не переконала.

Софія, здається, теж це помітила, але промовчала.

Наступного ранку вони зустрілися в аеропорту за три години до вильоту. Єва приїхала останньою, тягнучи дві валізи й величезну фотосумку.

— Ви сказали одна валіза, — нагадав Ніколя.

— Одна моя. Друга техніки.

— Техніка теж ваша.

— Не починайте сварку до паспортного контролю. Погана прикмета.

Даніель перевіряв документи. Софія пила каву й читала роздруківку старого суднового журналу, ніби вони летіли на конференцію, а не шукати піратський корабель.

Ніколя стояв біля вікна й дивився на літаки.

Відчуття було дивне.

Ще тиждень тому Мозамбік був для нього просто назвою на карті.

Тепер там могла бути відповідь на останні сорок три роки життя Лорана.

Можливо — на його найбільшу таємницю.

А можливо — на злочин.

Телефон завібрував.

Ніколя автоматично дістав його.

Номер невідомий.

Він завмер.

Софія помітила.

— Що?

Ніколя не відповів.

На екрані було повідомлення.

Без фотографії.

Без привітання.

Лише один рядок:

«Ваш дід повернувся. Вам це може не вдатися».

Єва підійшла ближче.

— Що сталося?

Ніколя показав телефон.

Софія прочитала першою. Даніель — через її плече.

— Той самий номер? — запитав він.

— Ні.

— Передзвоніть.

Ніколя натиснув виклик.

Автоматичний голос повідомив, що номер не існує.

— Одноразова SIM-карта, — сказав Даніель.

Єва витягла телефон.

— Дайте сфотографувати.

Ніколя закрив повідомлення.

— Ні.

— Чому?

— Тому що це не матеріал.

— Це доказ.

— Поліції покажу сам.

Даніель дивився на нього.

— Ми ще можемо не сідати в літак.

— Можемо.

— І?

Ніколя подивився через скло на літак, біля якого вже вантажили багаж.

Перед очима на секунду з’явився Лоран. Не старий, якого поховали кілька днів тому, а молодий чоловік із фотографії. Засмаглий. Усміхнений. Стоїть поруч із Габріелем Воссом і Жоакімом Нхамбе, ще не знаючи, чим закінчиться їхня експедиція.

Чи, можливо, вже знає.

Ніколя поклав телефон у кишеню.

— Мій дід повернувся.

— Це не аргумент, — сказав Даніель.

— Для мене аргумент.

Софія згорнула папери.

— Тоді йдемо.

Єва підняла сумку.

— Нарешті.

Даніель ще кілька секунд дивився на Ніколя, потім узяв рюкзак.

— Я хочу, щоб ви всі запам’ятали цю хвилину. Коли через тиждень ми будемо стояти по пояс у болоті, я скажу: «Я попереджав».

— А я це зніму, — сказала Єва.

Вони рушили до контролю.

Ніколя йшов останнім.

Біля входу в зону перевірки він машинально озирнувся.

За кілька десятків метрів, біля газетного кіоску, стояв чоловік у темній куртці. Він не читав газету, не дивився на телефон і не купував нічого.

Він дивився просто на Ніколя.

На мить їхні погляди зустрілися.

Чоловік спокійно підняв руку до вуха, ніби торкнувся навушника.

Потім повернувся й зник у натовпі.

— Ніколя? — покликала Софія.

Він ще секунду дивився туди, де стояв незнайомець.

Потім пройшов через контроль.

Відступати було пізно.

За кілька годин Європа залишилася під крилом літака, а далеко попереду, за Середземним морем, пустелями й тисячами кілометрів чужої землі, на них чекала Африка.

І бухта, якої не було на жодній сучасній карті.

РОЗДІЛ 8.МОЗАМБІК

Спека вдарила в обличчя ще на виході з літака. Не просто тепле повітря, а щільна волога маса, у якій змішувалися запахи пилу, гарячого бетону, авіаційного пального й чогось рослинного, терпкого, незнайомого. Після кондиціонованого салону це відчувалося майже як удар. Єва одразу потягнулася до камери, але Даніель торкнув її за лікоть і тихо нагадав, щоб вона не знімала людей без дозволу. Софія йшла попереду з папкою документів під рукою, а Ніколя тримав рюкзак так, ніби всередині лежало не кілька аркушів старої карти, а щось значно небезпечніше. Після повідомлення перед вильотом він майже не випускав рюкзак із рук. Навіть у літаку тримав його під ногами, не довіряючи багажній полиці. Паспортний контроль минув спокійно, валізи теж з’явилися на стрічці всі до одної, і це на кілька хвилин навіть створило ілюзію, що найдивніша частина подорожі залишилася десь у Європі. Ілюзія зникла, щойно вони вийшли в зал прильоту.

Серед натовпу таксистів, родичів і водіїв із табличками Ніколя помітив чоловіка, який тримав картонку з написом NICOLAS. Кремезний, років сорока п’яти, коротке волосся з сивиною на скронях, світла сорочка із закоченими рукавами. Ніколя впізнав його ще до того, як підійшов ближче: риси обличчя майже повторювали Жоакіма з фотографії 1983 року.
— Матеуш?
— Ніколя.
Вони потиснули руки. Матеуш кілька секунд дивився на нього уважно, без усмішки.
— Ви справді схожі на Лорана.
— Усі це кажуть.
— Значить, не дарма.
Ніколя представив Софію, Даніеля й Єву. Матеуш привітався з кожним, але коли почув, що Єва фотографка, поглянув на її камеру довше, ніж на інших.
— Знімати будете?
— Для документації.
— Усе?
— Майже.
— Не все треба документувати.
Єва ледь усміхнулася.
— Ви теж почнете мене виховувати?
— Ні. Я попереджаю. Це різні речі.

Ніколя вже хотів пожартувати, коли помітив чоловіка біля колони навпроти кафе. Спочатку він упізнав не обличчя, а поставу. Темна куртка, хоча в залі було душно, вузькі окуляри, руки в кишенях. Чоловік дивився не прямо на них, а трохи вбік, але Ніколя відразу відчув холод усередині. Він уже бачив його. Не тут. Біля будинку Лорана. У ніч після похорону той самий силует стояв неподалік огорожі. Тоді Ніколя не розгледів рис, але блиск окулярів запам’ятав.
— Що? — тихо запитала Софія.
— Не дивіться.
— Куди?
— Біля колони. Чоловік у темній куртці. Я бачив його біля будинку діда.
Матеуш почув останню фразу. Його обличчя миттєво змінилося.
— Де?
— Ліворуч від кафе.
Матеуш навіть не повернув голови, лише взяв одну з валіз.
— Ідемо.
— Може, викликати поліцію? — запитав Даніель.
— Потім.
— Чому потім?
— Бо якщо він прилетів із вами, поліція нічого не доведе. А якщо чекав тут, то він ще цікавіший.
Ніколя озирнувся вже біля виходу. Колона була порожня.

Автомобіль Матеуша стояв у тіні на парковці. Старий великий позашляховик із подряпаними дверима, каністрами й багажником на даху. Ніколя мимоволі згадав фотографію експедиції Лорана. Інша машина, інший рік, але сама сцена була дивно схожа. Речі завантажили швидко. Матеуш виїхав із парковки спокійно, без різких маневрів, але Ніколя майже одразу помітив, що він постійно дивиться в дзеркала. За вікнами пропливало місто: ринки, мотоцикли, маршрутки, люди в яскравому одяззі, вивіски, бетонні будинки, пил, сонце. Єва все ж дістала камеру й почала знімати через скло.
— Не знімайте назад, — сказав Матеуш.
— Чому?
— Бо за нами їдуть.
У машині стало тихо.
— Яка? — запитав Даніель.
— Сіра Toyota.
— Впевнені?
— Уже третій поворот.
Ніколя хотів обернутися, але Матеуш різко сказав:
— Не треба. Якщо стежать, нехай думають, що ми ще не помітили.

На наступному перехресті Матеуш різко звернув праворуч, потім ще раз, проїхав через жвавий квартал і зупинився біля невеликого магазину. Toyota з’явилася позаду за кілька секунд. Тепер сумнівів не залишалося.
— Усі виходьте, — сказав Матеуш.
— Що? — Єва подивилася на нього так, ніби він запропонував їй залишити камеру.
— Беріть тільки рюкзаки. Валізи залишаємо.
— Ми щойно прилетіли.
— А вони щойно нас знайшли.
Матеуш провів їх через магазин, далі через вузький задній двір, де під навісом стояв старий мікроавтобус. Ключ він витягнув із-під переднього колеса.
— Це ваша машина? — запитала Софія.
— Ні.
— Чия?
— Друга.
— Він знає, що ви її берете?
Матеуш відкрив двері.
— Дізнається.
За дві хвилини вони вже їхали іншим кварталом. Сірої Toyota позаду не було.

Мікроавтобус привіз їх до низького будинку за високою огорожею. Це був явно не готель: проста кімната, великий вентилятор під стелею, стіл, кілька стільців, стара карта країни й рація. Матеуш зачинив двері на два замки й сказав, що тепер вони можуть говорити. Даніель одразу відкрив пляшку води, Єва сіла на край столу, Софія розклала блокнот. Ніколя розповів Матеушу все від початку: смерть Лорана, проникнення в будинок, фотографії, жетон, повідомлення, щоденник, Габріеля Восса, ім’я Блеквуда. Матеуш слухав мовчки й лише кілька разів ставив короткі запитання. Коли Ніколя процитував запис «Я залишив його там», він опустив очі.
— Ви це знали? — запитав Ніколя.
— Частину. Батько говорив, що Восс залишився.
— Чому?
— Не казав.
— Про пістолет знав?
Матеуш повільно кивнув.
— Так.
— І мовчали?
— Я не знав, хто ви і що саме знаєте.
— Я назвав ім’я Лорана.
— Саме тому й мовчав. Після 1983 року це ім’я в нашій родині вимовляли не часто.

Софія запитала, що Матеуш знає про самого Восса. Той деякий час мовчав, ніби вирішував, скільки можна сказати.
— Габріель був одержимий бухтою.
— Через Black Swan?
— Не тільки. Батько казав, що корабель для Восса був доказом.
— Доказом чого? — одразу спитав Ніколя.
— Не знаю. І це правда. Батько не сказав.
— Дуже зручно.
— Ніколя, якщо хочете, щоб я вам брехав, можу почати прямо зараз. Якщо хочете правду — іноді відповіддю буде «не знаю».
Ніколя промовчав. Матеуш розгорнув карту країни й провів пальцем по дорозі, яку вони планували спочатку.
— Цим маршрутом ми не поїдемо.
— Чому? — запитала Софія.
— Бо за вами вже стежать. Якщо вирушимо прямо до узбережжя, нас чекатимуть попереду.
— Звідки вони знають, куди ми їдемо?
— Якщо знають про Лорана, то приблизний район знають теж.
— Що ви пропонуєте?
— Спочатку на північ. Потім змінимо машину. Далі частину шляху пройдемо човном і повернемося на південний захід.
Софія насупилася.
— Це додає два дні.
— Якщо все піде добре.
— А якщо погано? — запитала Єва.
Матеуш подивився на неї.
— Тоді ви перестанете рахувати дні.

Ніколя дістав копію карти, але Матеуш одразу накрив її долонею.
— Не тут.
— Чому?
— Бо в будинку є вікна.
— За високим парканом.
— Вікна все одно залишаються вікнами.
Він повернув аркуш Ніколя й продовжив:
— Лоран у 1983 році теж планував їхати прямо. Його експедицію помітили ще до того, як вони залишили місто.
— Хто?
— Батько не знав.
— А Восс?
Матеуш замовк.
— Восс знав більше за інших.
— І не сказав?
— Ні.
Ця відповідь змусила всіх замовкнути. Якщо за першою експедицією теж стежили, значить, їхня нинішня подорож була не новою пригодою. Вони входили в стару гру, правила якої хтось встановив задовго до їхнього народження.

До вечора ніхто майже не виходив із будинку. Матеуш сам повернувся по валізи й приїхав через дві години вже на іншій машині. Сіра Toyota більше не з’являлася, але це не заспокоювало. Даніель перевіряв аптечку після перельоту, Єва розкладала камери й батареї, Софія сиділа з Матеушем над старими назвами річок. Ніколя вийшов у двір. Над дахами повільно темніло небо, але повітря все одно залишалося теплим. За огорожею проходили люди, десь грала музика, гавкав собака, гуділи мотори. Звичайний вечір. Він дістав телефон. Нових повідомлень не було. Уже хотів сховати його, коли екран завібрував. Невідомий номер. Фотографія, зроблена в аеропорту кілька годин тому. Вони стоять біля Матеуша: Ніколя, Софія, Даніель і Єва. Нижче текст: «Нова команда. Та сама помилка». Через кілька секунд прийшло друге повідомлення: «Запитайте Матеуша, що сталося з його батьком після повернення».

Ніколя зайшов у будинок і поклав телефон перед Матеушем.
— Що сталося з Жоакімом після 1983 року?
Матеуш навіть не торкнувся телефона. З його обличчя було видно, що він уже здогадався, хто міг написати.
— Через два місяці після повернення хтось підпалив наш будинок.
У кімнаті стало тихо.
— Батько вижив?
— Так. Ми всі вижили. Але після того він більше не хотів говорити про експедицію. Якщо хтось питав про бухту, про Восса чи про Лорана, він просто припиняв розмову.
— Хто підпалив?
— Не знайшли.
— Ви думаєте, це були ті самі люди?
— Я думаю, що сорок три роки — дуже довгий час для випадковостей.
Ніколя прочитав повідомлення ще раз. Людина, яка його надіслала, знала не тільки про їхній приїзд. Вона знала історію родини Матеуша. Знала про пожежу, якої не було в жодному щоденнику Лорана. Це означало, що десь існувало інше джерело інформації. Інший свідок. Або хтось із тих, хто був причетний до подій 1983 року.

Раптом за вікном спалахнули фари. Автомобіль зупинився біля воріт. Матеуш миттєво вимкнув світло.
— Відійдіть від вікон.
Даніель став біля дверей. Єва схопила камеру, але цього разу не сперечалася. Ніколя почув, як працює двигун. Ніхто не виходив. Минуло десять секунд, двадцять, тридцять. Потім фари погасли. Ще за мить машина рушила й поїхала. Матеуш не вмикав світло ще хвилину.
— Це вони? — тихо запитав Ніколя.
— Не знаю.
— Відмінна відповідь.
— Зараз — найкраща.
Матеуш увімкнув лампу, подивився на годинник і сказав:
— Ми не чекаємо ранку.
— Коли виїжджаємо?
— Через дві години.
— Вночі?
— Саме тому.
— І куди?
Матеуш глянув на них усіх по черзі.
— Не туди, де нас чекають.

Ніколя перевів погляд на рюкзак із картою. Ще вранці Мозамбік здавався кінцем довгої дороги. Тепер він зрозумів, що Африка була лише входом. Справжній шлях починався звідси. І хтось, кого вони ще не бачили, уже йшов попереду.

РОЗДІЛ 9.СТАРИЙ ПОРТ

Вони виїхали трохи після одинадцятої вечора. Матеуш не сказав, куди саме веде їх, і цього разу Ніколя не сперечався. Старий позашляховик ішов темною дорогою на північ, фари вихоплювали з ночі червону землю, придорожні дерева й рідкі вогні невеликих поселень. Перші дві години майже ніхто не говорив. Даніель сидів поруч із Матеушем і час від часу дивився в дзеркало. Софія дрімала, притиснувши до себе сумку з документами. Єва намагалася знімати нічну дорогу, але швидко здалася — за склом залишалися лише чорні плями й відблиски фар. Ніколя думав про повідомлення, про пожежу в будинку Жоакіма й про те, що хтось знав їхній маршрут навіть раніше, ніж вони самі. Близько третьої ночі Матеуш звернув із асфальту на вузьку ґрунтову дорогу. Вона кілька кілометрів ішла між темними деревами, потім почала спускатися. У повітрі з’явився запах моря. Коли небо на сході трохи посвітлішало, попереду виникли руїни старого порту.

Колись тут, очевидно, було невелике торгове поселення. Тепер від нього залишилися кам’яні фундаменти, кілька напівзруйнованих будівель і довгий пірс, який урізався в воду, але обривався за кілька десятків метрів від берега. Камінь був чорний від вологи, стіни заросли травою й ліанами, між ними росли дерева. Далі, ближче до моря, стояли кілька новіших хатин із жерсті й дерева. Матеуш заглушив двигун і кілька секунд сидів нерухомо, ніби прислухався.
— Тут ми залишаємо машину.
— І далі? — запитав Ніколя.
— Пішки.
— До кого?
Матеуш глянув на нього.
— До людини, яка знала Лорана.
Ніколя одразу прокинувся остаточно.
— Чому ви не сказали раніше?
— Бо не був упевнений, що він живий.
— А тепер упевнені?
— Ні.
Єва тихо засміялася.
— Я починаю любити ваш стиль відповідей.
Матеуш навіть не усміхнувся.
— Якщо він погодиться говорити, вам пощастить. Якщо ні — не тисніть. Він нікому нічого не винен.

Старого звали Томаш Акуна. Матеуш знайшов його в маленькому будинку на пагорбі над портом. Двері відчинилися не одразу. Спочатку за ними почулося шарудіння, потім хрипкий голос запитав португальською, хто прийшов. Матеуш відповів. Замок клацнув, і на порозі з’явився дуже старий чоловік із тонким сивим волоссям і майже чорними від сонця руками. Він спирався на дерев’яну палицю, але погляд був живий, уважний. Побачивши Матеуша, старий трохи пом’якшав. Побачивши Ніколя — завмер. Довго дивився на нього, потім раптом сказав французькою:
— Лоран?
Ніколя відчув, як усі за його спиною замовкли.
— Ні. Я його онук.
Томаш ще кілька секунд дивився на нього.
— Ті самі очі.
— Ви знали мого діда?
Старий не відповів, лише відійшов убік.
— Заходьте.

Будинок усередині був простий: стіл, чотири різні стільці, старий вентилятор, полиці з банками, кілька фотографій на стіні. На одній із них Ніколя побачив молодого Томаша біля човна. Поруч стояли Лоран і Жоакім Нхамбе. Фотографія була зроблена, мабуть, у тому самому 1983 році. Ніколя підійшов ближче. Троє чоловіків усміхалися, а за їхніми спинами виднівся старий причал.
— Це тут?
— Тут, — сказав Томаш.
— Ви допомагали експедиції?
Старий сів, поклав палицю поруч і подивився на Матеуша.
— Твій батько знав, що ти колись повернешся сюди.
— Він нічого не казав про вас.
— Правильно робив.
— Чому?
Томаш перевів погляд на Ніколя.
— Тому що після тієї експедиції розумні люди почали мовчати.

Софія сіла навпроти старого й дуже обережно дістала копію фотографії Лорана. Томаш одразу впізнав усіх. На Жоакіма лише кивнув. На Габріеля Восса дивився довше. Коли Софія показала місце, де ім’я третього чоловіка було стерте, старий згорнув губи й відсунув фото.
— Не треба.
— Ви знаєте, хто це? — запитав Ніколя.
— Знаю.
— Скажете?
— Ні.
— Чому всі бояться навіть його імені?
Томаш підняв голову.
— Бо деякі імена тягнуть людей за собою навіть після смерті.
Ніколя вже хотів заперечити, але Софія тихо торкнула його за руку. Вона зрозуміла раніше: якщо тиснути, старий замовкне. Томаш попросив води, довго пив маленькими ковтками, потім сам почав говорити. У 1983 році він працював у порту, ремонтував човни й іноді перевозив вантажі вздовж узбережжя. Лоран, Восс і Жоакім приїхали з великою кількістю спорядження, карт і двома металевими ящиками. Восс керував усім. Платив готівкою, ставив запитання про старі руїни, печери, течії й бухти, яких немає на сучасних картах. Лоран був іншим — більше слухав, ніж говорив. Саме він одного вечора показав Томашу дивний символ чорного лебедя й запитав, чи бачив той щось подібне на узбережжі.

— І ви бачили? — запитала Софія.
Томаш кивнув.
— На камені. Далеко звідси. Старий знак. Я сказав Жоакіму. Він повів їх туди.
— Це було дорогою до бухти?
— Тоді я не знав.
— А тепер?
Старий усміхнувся без радості.
— Тепер я знаю забагато.

За його словами, експедиція зникла майже на три тижні. Ніхто в порту не знав, куди вони пішли. Потім одного ранку повернулися лише Лоран і Жоакім. Без Восса. Без третього чоловіка. Без частини спорядження. Обидва були виснажені. Жоакім мав перев’язану руку, Лоран ледве стояв на ногах. Вони не зверталися до поліції. Не просили людей на пошуки. Лише вимагали човен, щоб якнайшвидше залишити район. Томаш тоді прямо запитав, де Восс. Лоран відповів: «Він зробив свій вибір». У той же вечір до порту приїхали троє незнайомих чоловіків. Не місцеві. Вони шукали експедицію, показували фотографію Восса, питали про маршрут і платили гроші за інформацію. Томаш сказав, що нічого не знає. Через два дні його човен згорів.

У кімнаті стало дуже тихо. Матеуш дивився на старого так, ніби вперше чув цю частину історії.
— Батько мені про це не розповідав.
— Твій батько багато чого не розповідав. Він хотів, щоб ти жив своїм життям.
— А Лоран?
— Лоран повернувся ще раз.
Ніколя нахилився вперед.
— Коли?
— Через кілька місяців. Один.
— Навіщо?
Томаш довго мовчав, потім подивився на зачинене вікно.
— Він шукав те, що залишив там.
— Габріеля?
Старий похитав головою.
— Ні.
— Тоді що?
— Не знаю. Він не сказав. Але повернувся іншим. Спокійнішим. Наче вже вирішив, що робитиме далі. Перед від’їздом дав мені гроші й сказав: якщо колись приїде його онук — не показувати йому дорогу.
Ніколя відчув, як усе всередині стислося.
— Не показувати?
— Так.
— Тоді чому ви зараз говорите?
Томаш подивився йому просто в очі.
— Бо якщо ви вже тут, то Лоран програв.

Ніколя дістав із рюкзака копію карти. Не оригінал — тільки ту частину, де були позначені річка, старий порт і кілька символів. Томаш побачив папір і відразу змінився. Він не торкнувся карти, навіть відсунувся від столу.
— Заберіть.
— Ви її бачили?
— Так.
— У Лорана?
— У Восса.
Софія різко подивилася на нього.
— У Восса?
— Він носив її в шкіряному футлярі. Постійно.
Ніколя насупився.
— Але ця карта була в діда.
— Значить, забрав.
— Після того як залишив Восса?
Томаш мовчав.
— Це карта до бухти?
— Ні.
— Тоді до чого?
Старий повільно провів пальцем у повітрі над однією з ліній, не торкаючись паперу.
— Вона не показує місце. Вона перевіряє того, хто її читає.
— Що це означає?
— Я сказав достатньо.
— Ні, — різко відповів Ніколя. — Зовсім недостатньо. Через цю карту двічі залізли в будинок мого діда. За нами стежать. Ваш човен колись спалили. Будинок Жоакіма теж. Люди зникають уже сорок років. Якщо ви щось знаєте, зараз найкращий момент сказати.
Томаш підняв на нього очі й тихо відповів:
— Саме тому я й мовчу.

Вони залишили будинок під вечір. Томаш погодився зустрітися ще раз наступного ранку й сказав, що покаже їм дещо, чого не показував навіть Жоакіму. Ніколя намагався випитати що, але старий відмовився. На прощання він затримав його руку.
— Не вірте маршруту, навіть якщо він збігається.
— Я не розумію.
— І добре. Поки не розумієте — ще можете повернутися.
Матеуш повів усіх до маленького будинку біля колишнього складу, де вони мали переночувати. До старого порту було хвилин десять пішки. Увечері Єва переглядала знятий матеріал, Софія переписувала слова Томаша, Даніель оглядав спорядження. Ніколя сидів біля вікна й дивився на темний пагорб, де стояв будинок старого. Щось у його розповіді не давало спокою. Особливо фраза про карту. «Вона перевіряє того, хто її читає». Ніколя кілька разів відкривав копію, розглядав лінії й символи, але нічого нового не бачив.

Пожежу першою помітила Єва. Близько другої ночі вона вийшла надвір змінити батарею в камері, і вже за секунду закричала. На пагорбі світився вогонь. Спочатку маленький, потім полум’я вирвалося з вікна й миттєво пішло по даху. Вони побігли всі разом. Матеуш схопив із машини вогнегасник, Даніель — аптечку, хоча вже здалеку було зрозуміло, що цього мало. Дерев’яна частина будинку горіла страшенно швидко. Сусіди вибігали з відрами, хтось тягнув шланг, але вода лише шипіла на гарячих дошках. Ніколя кинувся до дверей. Даніель схопив його за плече.
— Ви куди?
— Томаш усередині!
— Ви не знаєте цього.
— Саме тому йду.
Він вирвався, прикрив обличчя рукавом і ступив у задимлений коридор.

Усередині було неможливо дихати. Дим різав очі, жар бив у шкіру. Ніколя крикнув старого на ім’я. Ніякої відповіді. Стіл лежав перекинутий, одна стіна вже горіла. З кімнати ліворуч почулося тріскотіння, і частина стелі впала просто перед ним. Даніель увірвався слідом і силоміць потягнув Ніколя назад.
— Досить! Через хвилину тут усе завалиться!
— Він може бути всередині!
— А може, його тут немає!
Вони вибігли назовні саме тоді, коли дах над передньою кімнатою провалився. Полум’я здійнялося вище дерев. Матеуш стояв біля воріт, дивився на будинок і повторював щось португальською. У його голосі була не паніка, а лють.

До ранку від будинку залишилися почорнілі стіни й купи мокрого попелу. Томаша не знайшли. Ні тіла, ні кісток, ні речей, які могли б бути при ньому. Поліція опитала сусідів. Один чоловік сказав, що незадовго до пожежі бачив біля будинку темний автомобіль. Інша жінка чула суперечку. Хтось говорив голосно, але слів вона не розібрала. Сам старий начебто не виходив. Це робило його зникнення ще дивнішим. Якщо Томаш був у будинку, де тіло? Якщо вийшов раніше — куди пішов? І чому не попередив їх?

Ніколя ходив серед обгорілих уламків, поки один із поліцейських не попросив відійти. Він уже збирався повернутися до інших, коли побачив частину столу. Того самого, за яким вони сиділи кілька годин тому. Стільниця обгоріла з трьох боків, але середина дивом залишилася цілою. На дереві виднілися подряпини. Спочатку Ніколя подумав, що це сліди від ножа або уламків. Потім нахилився.

Літери.

Хтось нашкрябав їх прямо на столі гострим предметом. Швидко, нерівно, так сильно, що борозни пройшли крізь верхній шар дерева.

Ніколя покликав Софію.

Вона присіла поруч.

Матеуш теж підійшов.

На столі було написано лише два слова:

КАРТА БРЕШЕ.

Софія провела пальцем поруч із першою літерою.

— Це зробили до пожежі.

— Звідки знаєте?

— Краї борозен обгоріли. Напис уже був, коли зайнялося.

Ніколя дивився на слова й згадував останню фразу Томаша: «Не вірте маршруту, навіть якщо він збігається».

Матеуш випростався.

— Ми не можемо їхати за картою.

— А куди тоді? — запитала Єва.

Ніхто не відповів.

Ніколя ще раз подивився на обгорілий стіл.

Карта, яку він вважав єдиним шляхом до Блеквуда, могла бути пасткою.

А людина, яка могла пояснити чому, зникла тієї самої ночі.

РОЗДІЛ 10.ФОРТЕЦЯ

До руїн вони вирушили ще до полудня, майже не відпочивши після пожежі. Зникнення Томаша змінило настрій експедиції сильніше, ніж будь-які погрози до цього. Поки переслідувачі залишалися невідомими голосами в телефоні, автомобілями в дзеркалах і силуетами за вікнами, усе ще можна було переконувати себе, що небезпека перебільшена. Тепер горів справжній будинок, а людина, з якою вони розмовляли кілька годин тому, безслідно зникла. Ніколя весь ранок повертався подумки до обгорілого столу й двох слів, видряпаних у дереві: «КАРТА БРЕШЕ». Якщо це написав Томаш, він зробив це поспіхом, знаючи, що часу майже немає. Отже, хотів попередити саме їх. Але попередження лише погіршило ситуацію. Без карти вони не мали дороги. З картою могли добровільно йти в пастку.

Матеуш вів їх уздовж берега старою стежкою, майже повністю прихованою травою. Позаду залишилися рибальські хатини й сучасна частина поселення, попереду берег ставав дедалі дикішим. Зліва піднімалися невисокі кам’яні пагорби, праворуч між деревами час від часу спалахувала синява океану. Місцевість на перший погляд мало нагадувала карту Лорана, і саме це тепер викликало підозру. Софія йшла з копією в руках, раз у раз звіряючи лінії берега з тим, що бачила навколо. Єва фотографувала руїни старих кам’яних огорож, напівзасипані колодязі й залишки фундаментів. Даніель ніс частину спорядження й мовчав. Після ночі він став ще уважнішим: перевіряв, чи ніхто не йде слідом, прислухався до двигунів удалині й двічі змусив усіх зупинитися, коли почув шум у заростях.

— Куди саме ми йдемо? — нарешті запитав Ніколя.

— До старої фортеці, — відповів Матеуш. — Томаш називав її португальською батареєю. Насправді ніхто точно не знає, чим вона була спочатку. Її перебудовували кілька разів.

— Вона є на карті?

— На сучасній — так. На вашій — ні.

Софія підняла голову.

— Тоді чому туди?

— Бо вчора Томаш сказав одну річ, якої ви, здається, не помітили. Він говорив про старий знак на камені. Саме після того знака Жоакім повів експедицію далі.

Ніколя зупинився.

— Ви знаєте, де цей камінь?

— Батько колись привів мене сюди. Я був молодий і нічого не розумів. Він показав стіну й сказав запам’ятати її, але ніколи не питати навіщо.

— І ви сорок років про це мовчали?

Матеуш глянув на нього через плече.

— Мені було сімнадцять, Ніколя. Мій батько після Африки боявся власної тіні. Я не думав, що одного дня приїде онук Лорана з картою пірата.

— Справедливо.

Стежка раптом вийшла на відкрите місце, і руїни з’явилися одразу, без попередження. Низький кам’яний мур тягнувся вздовж схилу, місцями майже повністю розібраний часом. За ним височіла квадратна башта без даху. Одна стіна обвалилася, іншу густо обплели ліани. Далі виднівся широкий внутрішній двір і залишки ще кількох споруд. З моря фортеця майже зливалася зі скелею. Якби не знав, куди дивитися, можна було пройти поруч і нічого не помітити.

Софія прискорила крок.

— Це старіше, ніж я думала.

Вона провела пальцями по кладці. Великі нерівні блоки чергувалися з дрібнішою цеглою, що явно з’явилася пізніше.

— Нижня частина може бути XVIII століття. Верх перебудовували. Можливо, навіть у XIX.

Єва відступила на кілька метрів і почала фотографувати.

— Нарешті щось, що не горить і не надсилає повідомлень.

— Не наврочуйте, — сказав Даніель.

Матеуш привів їх до внутрішньої стіни, частково прихованої густим плющем. Довелося кілька хвилин зрізати гілки ножем. Коли зелень відсунули, Ніколя побачив на камені неглибоке різьблення. Коло. Усередині — птах із розгорнутими крилами.

Він мовчки витягнув компас.

Навіть Софія перестала говорити.

Знак на латунній кришці й знак у стіні були не просто схожими.

Вони були однаковими.

Той самий нахил крил. Та сама довга шия. Та сама маленька насічка біля правого крила, яку Ніколя раніше вважав випадковою подряпиною.

— Black Swan, — тихо сказала Софія.

— Або знак того, хто шукав його, — відповів Даніель.

Ніколя приклав компас до каменю. Розмір майже збігався.

— Це не може бути випадковістю.

Софія присіла ближче.

— Почекайте. Не рухайте.

Вона дістала лупу й оглянула край різьблення. Потім попросила Єву посвітити збоку.

— Тут щось є.

— Що?

— Літери. Дуже стерті.

Ніколя нахилився. Спочатку бачив лише подряпини. Потім під косим світлом проступили кілька знаків.

E.B.

Єва тихо свиснула.

— Знову.

— Не поспішайте, — сказала Софія. — Це може означати що завгодно.

— Едвард Блеквуд, Етьєн Бомон, ще п’ятдесят людей із такими ініціалами, — сказав Ніколя. — У нас починається колекція.

Софія не усміхнулася. Вона дивилася не на літери, а на камінь нижче.

— Тут є шов.

Даніель присів поруч.

— Який?

— Подивіться. Цей блок відрізняється. Навколо нього розчин іншого кольору.

Матеуш провів пальцями по стику.

— Його виймали.

— Або вставляли пізніше.

Ніколя дістав із рюкзака невелику викрутку й металевий шпатель. Даніель одразу скривився.

— Ви збираєтеся розбирати пам’ятку?

— Ні. Я збираюся перевірити, чи рухається камінь.

— Це саме так починаються фрази перед обвалом.

— Якщо почне сипатися, скажете «я попереджав».

— Обов’язково.

Камінь не піддався одразу. По краях накопичився бруд, коріння проникло в щілини, а нижній край майже приріс до кладки. Вони працювали обережно, не використовуючи силу. Через десять хвилин блок ворухнувся. Ще трохи — і між ним та стіною утворився темний зазор. Матеуш допоміг Ніколя підняти камінь, і вони поклали його на землю.

За ним не було схованки зі скарбом.

Лише невелика прямокутна ніша, не глибша за долоню.

Всередині лежав тонкий шматок темного металу й щось, схоже на зотлілу тканину.

Софія вдягнула рукавички й обережно витягнула металеву пластину. Це виявилася маленька пряжка або частина застібки, сильно пошкоджена корозією. На ній теж був лебідь.

— Це вже цікаво, — сказала вона. — Якщо справжня, можна приблизно датувати.

— XVIII століття? — запитала Єва.

— Не знаю. І не вигадуватиму, поки не побачить спеціаліст.

Ніколя посвятив у нішу.

— Тут ще щось є.

На задній кам’яній стінці проступали подряпини. Він провів по них пальцем.

Не подряпини.

Рядок тексту.

Софія нахилилася ближче й кілька секунд мовчки читала.

— Англійська.

— Що написано?

Вона прибрала пил м’якою щіткою. Літери були вирізані нерівно, але достатньо глибоко, щоб пережити два з половиною століття.

DO NOT SEEK THE PLACE. SEEK THE WAY.

Софія переклала:

— «Не шукай місце. Шукай шлях».

Ніхто не сказав нічого.

Ніколя відчув, як по спині пройшов холод, хоча сонце вже стояло високо й каміння нагрілося.

— Отже, Томаш мав рацію, — сказала Єва. — Карта бреше.

— Ні, — тихо відповіла Софія.

Усі подивилися на неї.

Вона вже розкладала копію карти на плоскому камені.

— Карта не бреше. Ми неправильно вирішили, що вона повинна робити.

Ніколя присів поруч.

— Поясніть.

— Ми весь час сприймали її як звичайну карту. Ось берег. Ось річка. Ось гори. Значить, десь серед них має бути точка призначення. Але подивіться уважно. Тут немає жодного чіткого кінцевого знака. Червона лінія постійно проходить через орієнтири, змінює напрямок, зникає, з’являється. Ми думали, що це неточність копії.

— А це не неточність?

— Можливо, ні. Можливо, кожен знак означає дію.

Софія взяла компас і поставила його на круглу позначку.

— Ми вже знаємо, що компас накладається сюди. Отже, без компаса карта не читається. Тепер цей напис: «Не шукай місце. Шукай шлях». Якщо Блеквуд хотів приховати бухту, навіщо залишати карту з координатами? Будь-хто міг би її скопіювати.

— А маршрут скопіювати важче? — запитав Даніель.

— Якщо маршрут залежить від припливу, зірок, напрямку течії, певних орієнтирів і послідовності поворотів — так. Особливо якщо частина орієнтирів навмисно неправильна.

Ніколя згадав слова Томаша.

— «Не вірте маршруту, навіть якщо він збігається».

— Саме так. Можливо, на карті є хибні відрізки. Вони потрібні не для того, щоб привести до скарбу, а щоб відсіяти тих, хто не знає правила.

Єва нахилилася над папером.

— Тобто це як інструкція?

— Швидше навігаційний шифр.

Матеуш, який досі мовчав, раптом показав на три хвилясті лінії біля узбережжя.

— Батько називав це «три води».

Софія відразу повернулася до нього.

— Що це означає?

— Не знаю. Він казав: якщо бачиш три води, не дивися на берег.

— Чудово. Ще одна загадка, — пробурмотіла Єва.

Ніколя дивився на карту й уперше починав бачити її інакше. Раніше червона лінія здавалася дорогою від точки А до точки Б. Тепер він помічав, що біля кожного різкого повороту стояв додатковий знак. Десь маленька зірка, десь три риски, десь коло з точкою всередині. Вони могли бути не позначеннями місць, а командами.

Поверни.

Чекай.

Іди за течією.

Рухайся під час відпливу.

Знайди орієнтир.

— Якщо це маршрут, — сказав він, — то він повинен починатися десь конкретно.

Софія кивнула.

— Так.

— Інакше інструкція марна.

Вони обидва подивилися на фортецю.

Матеуш першим зрозумів.

— Цей знак.

Ніколя повернувся до стіни.

Чорний лебідь.

Перший справжній знак, який вони знайшли на місцевості.

Не на папері.

Не на фотографії.

У камені.

— Фортеця — початок, — сказав він.

Софія швидко розгорнула карту ширше. У самому лівому куті, де Ніколя раніше бачив лише декоративний символ, був маленький квадрат. Поруч — ледь помітний птах.

— Ось вона, — сказала Софія. — Ми думали, що це умовне позначення порту.

— А це фортеця.

— Якщо так, червона лінія починається саме тут.

Матеуш подивився на море.

— Тоді наступний знак має бути не далеко.

— Де?

Він узяв карту й кілька секунд розглядав.

— Якщо я правильно пам’ятаю берег… на південь звідси є стара кам’яна арка. Під час високої води до неї не дістатися.

Софія показала на перший символ після фортеці.

Три хвилясті лінії.

— Приплив.

Ніколя відчув, як у голові нарешті починають з’єднуватися окремі частини.

Карта не давала координат скарбу.

Вона наказувала, коли й куди рухатися.

І хтось понад двісті років тому зробив усе, щоб навіть людина з картою не змогла пройти шлях, якщо не розуміє її мови.

Вони провели у фортеці ще майже дві години. Софія фотографувала символи й замальовувала кладку. Єва знімала все на відео, цього разу без жартів. Ніколя обійшов внутрішній двір і знайшов ще два ледве видимі знаки лебедя, але жодних нових написів. Даніель піднявся на залишки башти й довго дивився в бінокль на дорогу, якою вони прийшли.

Коли спустився, його обличчя було серйозним.

— У нас компанія.

Матеуш одразу взяв бінокль.

— Де?

— На пагорбі приблизно за кілометр. Двоє. Можливо троє.

— Машина?

— Не бачу. Вони стоять у тіні дерев.

Єва підняла камеру з телеоб’єктивом.

— Я можу наблизити.

Матеуш хотів заперечити, але вона вже знімала. Кілька секунд налаштовувала фокус, потім збільшила зображення на екрані.

— Двоє точно. Один із біноклем.

Ніколя підійшов.

— Покажіть.

Єва повернула дисплей.

Зображення тремтіло від відстані й гарячого повітря. Двоє чоловіків стояли біля дерев. Обличчя одного не було видно. Другий повернувся боком.

Ніколя впізнав темні окуляри.

Той самий чоловік.

Аеропорт.

Будинок Лорана.

Тепер фортеця.

— Він, — сказав Ніколя.

Матеуш опустив бінокль.

— Значить, маршрут змінили недостатньо.

— Або вони не йшли за нами, — сказала Софія.

— Що ви маєте на увазі?

Вона подивилася на знак чорного лебедя в стіні.

— Можливо, вони знали, що ми все одно прийдемо сюди.

Ніколя відчув неприємний холод.

Якщо переслідувачі знали про фортецю, навіщо дозволили їм спокійно її знайти?

Відповідь виникла майже одразу.

Тому що самі не могли прочитати наступний крок.

Їм потрібна була експедиція.

Потрібна Софія.

Потрібен Матеуш.

Потрібен компас.

І, можливо, саме Ніколя.

— Вони не намагаються нас зупинити, — сказав він.

Даніель подивився на нього.

— Поясніть.

— Якби хотіли зупинити, могли зробити це давно. У Європі. В аеропорту. Дорогою сюди. Вони весь час лякають, стежать, крадуть, але не забирають карту силою.

Софія повільно кивнула.

— Бо карта сама по собі їм не допомагає.

— Вони чекають, поки ми її розшифруємо.

Матеуш тихо вилаявся.

Єва опустила камеру.

— Тобто ми не шукачі скарбів.

Ніколя дивився на дві маленькі постаті на далекому пагорбі.

— Ми провідники.

— Для кого?

— Скоро дізнаємося.

Вони повернули камінь на місце й замаскували сліди настільки, наскільки могли. Металеву застібку Софія залишила в ніші: забирати артефакт без дозволу вона категорично відмовилася. Зробили лише докладні фотографії та виміри. Ніколя ще раз приклав компас до знака в стіні. Стрілка повернулася на північ, трохи здригнулася й зупинилася.

На карті після фортеці стояли три хвилясті лінії, маленький півмісяць і стрілка, спрямована вздовж берега.

Софія довго дивилася на символи.

— Нам потрібні таблиці припливів.

Матеуш похитав головою.

— Таблиць буде недостатньо. Уздовж цих скель вода поводиться інакше. Є місця, які відкриваються лише на короткий час.

— Наскільки короткий?

— Іноді година. Іноді менше.

Ніколя подивився на море. Зараз вода доходила майже до самих скель.

— Коли наступний низький приплив?

Матеуш глянув на сонце, потім на годинник.

— Ближче до вечора.

Софія згорнула карту.

— Тоді ми знаємо, що робити.

Даніель усміхнувся без радості.

— Ні. Ми знаємо тільки, куди йти до наступної загадки.

— Це вже більше, ніж учора, — відповів Ніколя.

Вони залишили фортецю іншою стежкою, ховаючись за схилом від людей на пагорбі. Перед тим як піти, Ніколя востаннє озирнувся на стару стіну. Чорний лебідь майже зник у тіні, але тепер він уже не здавався гербом або знаком пірата.

Це був дороговказ.

Перший із багатьох.

І десь попереду лежала бухта, якої не було на картах.

Але тепер Ніколя розумів головне: щоб знайти її, треба було перестати шукати саму бухту.

Треба було пройти шлях Блеквуда.

РОЗДІЛ 11.ПРИПЛИВ

До місця, яке Матеуш назвав Кам’яною Аркою, вони дісталися за годину до заходу сонця. Стежка вела вздовж високих скель, то піднімаючись над морем, то зникаючи в заростях. Унизу билися хвилі, і від кожного удару в повітря підіймалася біла водяна пилюка. Після фортеці всі стали мовчазнішими. Тепер вони знали, що за ними стежать, і ще гірше — починали розуміти навіщо. Люди на пагорбі не намагалися їх наздогнати, не погрожували, не нападали. Вони просто чекали, поки команда Ніколя зробить те, чого самі зробити не могли: прочитає маршрут Блеквуда. Ніколя кілька разів озирнувся, але позаду не бачив нікого. Це заспокоювало менше, ніж якби переслідувачі йшли просто за ними.

Кам’яна Арка виявилася природним отвором у скелі заввишки приблизно з триповерховий будинок. Море проходило крізь неї й билося об темні камені з іншого боку. Праворуч скеля майже вертикально падала у воду, ліворуч вузький виступ тягнувся вздовж урвища, але за кілька метрів зникав під хвилями. На перший погляд далі дороги не було. Софія одразу дістала копію карти й поклала її на плоский камінь. Після знаку фортеці на червоній лінії йшли три хвилясті риски, потім півмісяць, сім маленьких крапок і стрілка, спрямована на південний захід. Раніше вони сприймали ці символи як умовні позначення місцевості. Тепер кожен знак доводилося читати як команду.

— Три хвилі — приплив, — сказала Софія, притискаючи карту, щоб вітер не вирвав її з рук. — Але що означають цифри поруч? Ми вважали координатами, та вони не сходяться ні з широтою, ні з довготою.

Ніколя присів поруч. Біля хвилястих ліній справді стояли дрібні числа: 1.8, 0.6, 2.1. Він кілька секунд дивився, потім перевів погляд на воду. — Метри? — запитав він.

Матеуш, який стояв ближче до краю, озирнувся. — Якщо це рівень води, тоді так. Тут перепад між високою і низькою водою може бути значним.

Софія відкрила в телефоні припливні таблиці, які завантажила ще до поїздки. Найближча офіційна точка спостереження була далеко, тому дані могли відрізнятися, але вечірній мінімум очікувався приблизно через п’ятдесят хвилин. Висота — близько шістдесяти сантиметрів від умовного нульового рівня. Вона подивилася на карту й показала число 0.6. Усі зрозуміли одночасно.

— Блеквуд записав не координати, — сказав Ніколя. — Він записав рівень припливу.

— Не тільки, — відповіла Софія. — Дивіться далі.

Після півмісяця були сім крапок, розташованих не по прямій, а в знайомій фігурі. Софія повернула карту на дев’яносто градусів і завмерла. Потім дістала з рюкзака складений атлас зоряного неба. — Це не крапки, — сказала вона. — Це сузір’я.

Єва нахилилася через її плече. — Яке?

— Не все сузір’я. Частина. Південний Хрест.

Даніель подивився на небо, де сонце ще не сховалося. — І навіщо пірату зорі, якщо він уже намалював дорогу?

— Щоб сказати напрямок, — відповів Ніколя.

Софія швидко перегорнула сторінку атласу. У Південній півкулі Південний Хрест століттями використовували для визначення напрямку на південь. Якщо продовжити його довгу вісь, можна приблизно знайти південний небесний полюс. Вона поклала компас Лорана на карту. Стрілка повернулася, здригнулася й стала майже точно вздовж однієї з намальованих ліній. Ніколя подивився на морську арку, потім на скелі ліворуч. Маршрут не вказував точку. Він казав: дочекайся певної висоти води, знайди напрямок за зорями й тільки тоді рухайся.

— І якщо прийти сюди вранці або під час високої води, нічого не побачиш, — сказала Софія. — Навіть із картою.

— А якщо прийти через двісті років, коли берег змінився? — запитала Єва.

Матеуш знизав плечима. — Тоді Блеквуд сміється останнім.

Вони чекали. Сонце повільно опускалося, відблиски на воді ставали червонуватими, а хвилі ніби відступали по кілька сантиметрів за раз. Спочатку зміни майже не було видно. Потім Ніколя помітив, що чорний камінь біля арки, який ще пів години тому повністю накривала вода, виступив над поверхнею. Через десять хвилин відкрився другий. Ще трохи — і між ними з’явилася темна смуга.

Не природна.

Пряма.

— Софіє, — покликав Ніколя.

Вона підійшла до краю. Вода повільно спадала, оголюючи те, що раніше було приховане. Уздовж основи скелі проступала вузька дорога. Не стежка, вибита хвилями. Справжня кам’яна кладка. Великі пласкі плити лежали одна за одною, утворюючи прохід шириною трохи більше метра. У деяких місцях їх покривали водорості й мушлі, але форма не залишала сумнівів: хтось колись зробив цю дорогу навмисно.

Єва забула навіть пожартувати. Вона підняла камеру й почала знімати. — Це неможливо.

— Навпаки, — сказала Софія. — Ми на неї дивилися весь цей час. Просто море її ховало.

Ніколя підійшов ближче. Дорога йшла під арку, потім повертала за скелю й зникала з поля зору. Він глянув на карту. Після знака припливу червона лінія робила саме такий поворот.

— Скільки в нас часу? — запитав він.

Софія подивилася на таблицю. — До мінімуму хвилин двадцять. Потім вода почне повертатися.

— Питання було не про мінімум. Коли дорогу знову затопить?

Матеуш присів біля краю й подивився, до якого рівня на скелі доходять водорості. — Година. Може, трохи більше. Але назад я б залишив не менше двадцяти хвилин.

Даніель одразу відповів: — Тобто йдемо максимум двадцять хвилин і повертаємося.

Ніколя подивився на нього. — Якщо наступний знак за двадцять п’ять?

— Тоді побачимо його завтра.

Матеуш похитав головою. — Ні.

— Чому?

— Завтра мінімум буде іншим. Кожен приплив трохи зміщується. Якщо карта прив’язана не просто до низької води, а до конкретної фази місяця, наступне потрібне вікно може бути через дні.

Софія перевела погляд на півмісяць на карті. — Саме так. Це не просто декоративний символ. Блеквуд указав фазу.

Даніель невдоволено подивився на всіх. — Чудово. Тепер старий пірат ще й керує нашим розкладом через триста років.

— Мені починає подобатися цей чоловік, — сказала Єва.

— Вам подобаються всі, хто створює проблеми.

— Вони фотогенічніші.

Ніколя перевірив рюкзак, ліхтар, воду, мотузку. Оригінал карти залишився у водонепроникному футлярі. У кожного був налобний ліхтар. Матеуш узяв довгу палицю, щоб перевіряти слизькі плити. Даніель ще раз уточнив, що якщо вода почне підійматися швидше, вони повертаються без дискусій. Цього разу Ніколя погодився.

Перші метри були легкими. Каміння слизьке, але широке. Вода доходила лише до підошов. За аркою шум моря став іншим — глухим, багаторазово відбитим від скель. Дорога повертала вздовж майже вертикальної стіни, з іншого боку відкривалося море. У деяких місцях хвиля перелітала через плити й ударяла в ноги. Єва йшла третьою, постійно знімаючи. Софія час від часу звіряла карту. Ніколя помітив, що через кожні кілька десятків метрів у стіні вирізано невеликий знак — коротка риска, потім дві, потім три. Це були не випадкові подряпини. Вони відмічали пройдені ділянки.

За першим поворотом дорога звузилася. Далі довелося йти боком, тримаючись за скелю. Унизу вода вже сягала колін, але не через приплив — плити просто опускалися нижче. Матеуш ішов першим і перевіряв кожен крок. Один раз його нога зісковзнула, і Ніколя встиг схопити його за рюкзак. За кілька секунд вони вийшли на ширший майданчик.

У скелі був вибитий знак Південного Хреста.

Під ним — стрілка.

Не вперед.

Угору.

Вони підняли голови.

Над ними, метрів за три, у камені виднівся вузький виступ. До нього вели невеликі заглиблення, майже повністю стерті часом.

— Сходи, — сказала Софія.

— Якщо це сходи, будівельник ненавидів людей, — відповіла Єва.

Ніколя поліз першим. Заглиблення були слизькі, пальцям майже не було за що триматися. Даніель страхував знизу. Ніколя дістався виступу, підтягнувся й одразу побачив продовження дороги. За скелею ховався вузький прохід, який ізнизу взагалі не було видно. Він закріпив мотузку, і по черзі піднялися всі.

Тут шум моря став тихішим. Прохід ішов між двома скельними стінами, місцями настільки близькими, що доводилося повертатися боком. На землі лежав пісок, перемішаний із дрібними мушлями. Софія зупинилася й посвітла вниз.

— Дивіться.

У піску виднілися сліди взуття.

Свіжі.

Не їхні.

Усі мовчки дивилися на них.

— Скільки? — запитав Ніколя.

Матеуш присів. — Двоє. Можливо троє.

— Нас випередили?

— Або прийшли сюди раніше.

— Під час попереднього припливу? — запитала Софія.

— Якщо знали маршрут.

Ніколя відчув неприємний холод. Значить, переслідувачі могли не лише чекати на них. Хтось уже знав хоча б частину дороги.

Даніель подивився назад. — Ми повертаємося.

— Чому?

— Бо тепер попереду невідомі люди, позаду море, а час іде.

Ніколя вже хотів заперечити, але Софія підняла руку. — Почекайте.

На стіні був ще один напис.

Не старий.

Видряпаний відносно недавно.

1983.

Під ним дві літери:

L.N.

Матеуш торкнувся каменю.

— Лоран і Нхамбе.

Ніколя провів пальцями по цифрах.

Дід був тут.

Саме на цьому виступі. Торкався тієї самої стіни. Можливо, сорок три роки тому стояв і дивився в той самий прохід.

Поруч нижче була ще одна подряпина, майже стерта.

G.V.

Габріель Восс.

— Вони всі пройшли сюди, — сказав Ніколя.

— І не всі повернулися, — нагадав Даніель.

Ніколя подивився вперед.

— Ще десять хвилин.

— П’ять.

— Вісім.

Даніель зітхнув. — Сім. І я ненавиджу переговори з вами.

Вони рушили далі. Через кілька хвилин вузький прохід раптом закінчився, і перед ними відкрилася невелика кам’яна тераса над морем. Унизу вода кипіла між скель. Попереду, приблизно за п’ятдесят метрів, стояв самотній кам’яний стовп, відокремлений від берега вузькою протокою. На карті після Південного Хреста був намальований вертикальний прямокутник із маленькою рискою зверху.

— Ось орієнтир, — сказала Софія.

Матеуш дивився не на стовп.

— Ніколя.

Той озирнувся.

Матеуш показував назад.

Морська дорога, якою вони прийшли, вже почала зникати.

— Рано, — сказала Софія. — За таблицями вода ще не повинна підніматися.

— Тут не таблиця, — відповів Матеуш.

Хвилі ставали сильнішими. Між плитами вже пробігали потоки. Місце, де п’ятнадцять хвилин тому вода доходила лише до підошов, тепер було по щиколотку.

Даніель різко сказав: — Назад. Зараз.

Ніхто не сперечався.

Вони швидко повернулися до вузького проходу. Спуск по мотузці зайняв більше часу, ніж підйом. Коли Ніколя опинився внизу, вода вже доходила Матеушу до колін. Єва спустилася останньою. Хвиля вдарила в скелю й облила її з голови до ніг. Вона втрималася лише тому, що Даніель схопив її за ремінь рюкзака.

— Камеру! — закричала Єва.

— До біса камеру!

— Вона водостійка!

— Тоді нехай сама пливе!

Вони рушили дорогою назад. Тепер іти було значно важче. Кожна хвиля збивала з ніг, плити під водою майже не було видно. Матеуш ішов попереду, Ніколя за ним, потім Софія, Єва й Даніель. За поворотом море вже повністю закрило одну ділянку дороги.

— Там по пояс, — сказав Матеуш.

— Пройдемо, — відповів Ніколя.

Вони зайшли у воду. Спочатку до колін, потім вище. Течія тягнула в бік моря. Софія послизнулася, Ніколя схопив її за руку. Даніель ішов ззаду й тримав Єву. До арки залишалося не більше ста метрів.

І тоді прийшла велика хвиля.

Матеуш першим побачив її й закричав, щоб усі притиснулися до стіни. Ніколя встиг схопитися за виступ. Вода накрила їх майже повністю. На кілька секунд світ зник у шумі, солоній воді й темряві. Коли хвиля відійшла, всі залишилися на місці, але один рюкзак плав у воді.

— Чий? — крикнув Ніколя.

Софія подивилася за спину.

— Мій!

Рюкзак уже відносило.

Єва кинулася було за ним, але Даніель втримав.

— Забудьте!

— Там документи!

— Копії?

Софія важко дихала.

— Так.

— Тоді забудьте!

Рюкзак ударився об скелю й зник у воді.

До арки залишалося метрів п’ятдесят. Але вода піднімалася буквально на очах. Матеуш пройшов ще кілька кроків, зупинився й похитав головою.

— Не вийде.

— Там уже берег! — сказав Ніколя.

— Між нами й берегом найглибша ділянка. Зараз там мінімум два метри й сильна течія.

— Ми можемо пливти.

— І втратити половину людей.

Даніель подивився на море й одразу підтримав Матеуша. — Ні.

— Тоді що?

Матеуш озирнувся на вузький прохід у скелі.

— Туди.

— Ми щойно звідти повернулися.

— Тепер це єдина дорога.

Ніколя ще раз подивився в бік арки. За нею був берег. Машина. Спорядження. Нормальний шлях назад.

А між ними вже ревіло море.

Він зрозумів.

Дорога Блеквуда була створена саме так. Людина, яка ступала на неї в правильний час, отримувала коротке вікно, щоб пройти вперед. Але повернення не було частиною маршруту.

Вони знову піднялися на виступ. Цього разу вже без поспіху — поспішати назад більше не було куди.

Через двадцять хвилин вода повністю накрила кам’яну дорогу.

Від неї не залишилося жодного сліду.

Лише хвилі билися об скелю, ніби ніякої дороги тут ніколи не існувало.

Єва стояла біля краю й дивилася вниз.

— Отже, ми застрягли?

Матеуш похитав головою.

— Ні.

— А як це називається?

Він подивився вперед, у темний прохід між скелями.

— Ми пройшли перші двері.

Ніколя дістав карту.

Тепер червона лінія виглядала зовсім інакше.

Після знака припливу вона не поверталася назад.

Вона йшла тільки вперед.

А наступним символом був чорний круг, усередині якого стояла одна коротка риска.

Софія подивилася на нього.

— Що це?

Матеуш відповів не одразу.

— Не знаю.

Ніколя сховав карту.

Позаду ревіло море.

Попереду темніли скелі.

І вперше від початку експедиції вони опинилися в місці, звідки не можна було просто розвернутися й піти назад.

РОЗДІЛ 12.ІНША ЕКСПЕДИЦІЯ

Після припливу дорога назад зникла так повністю, що Ніколя ще кілька разів ловив себе на бажанні озирнутися й перевірити, чи справді море не залишило хоча б вузької смуги каміння. Але за спиною були тільки хвилі. Вони билися об скелю, підіймали бризки й накривали місце, яким команда пройшла менш ніж годину тому. Кам’яна дорога знову стала частиною дна. Це діяло на нерви сильніше, ніж замкнені двері: двері можна зламати, обійти, відчинити ключем. Тут ключем був сам океан, а він уже повернув замок. Матеуш сказав, що наступне достатньо низьке вікно може з’явитися наступного дня, але ніхто не знав, чи дорога відкриється так само повністю. Залежало від вітру, місяця, течії й десятка інших речей. Тому сперечатися про повернення не було сенсу. Шлях Блеквуда від самого початку був побудований так, щоб змушувати йти вперед.

Вузький прохід між скелями поступово розширювався. Через пів години кам’яні стіни розступилися, і перед ними відкрилася довга низина, поросла високою травою. Море звідси вже не було видно, лише чути далекий глухий шум. Червона земля під ногами швидко висихала після бризок, повітря ставало важчим і теплішим. Матеуш ішов попереду, час від часу зупинявся біля майже непомітних розгалужень і звіряв місцевість із власною пам’яттю. Карта Лорана допомагала мало. Після знака припливу червона лінія проходила повз чорний круг, далі ламалася під гострим кутом і йшла вздовж чогось, що могло бути річкою, урвищем або старою дорогою. Софія вже не намагалася вгадувати наперед. Після фортеці й затопленого проходу стало ясно: кожен символ треба було перевіряти на місці.

Близько полудня вони вийшли до смуги твердого ґрунту, яка перетинала низину. Матеуш раптом зупинився й підняв руку. Ніколя мало не врізався в нього. На землі перед ними було видно дві паралельні колії. Глибокі, чіткі, із добре відбитим малюнком шин. Земля по краях ще не обсипалася, а в одному місці в неглибокій ямці стояла каламутна вода. Це були свіжі сліди автомобіля.

— Тут є дорога? — запитав Ніколя.

— Немає, — відповів Матеуш.

— Тоді звідки машина?

Матеуш присів і торкнувся ґрунту. Потім пройшов уздовж сліду кілька метрів. — Не одна. Дві машини. Одна важча.

Даніель оглянув протектор. — Позашляховики.

Єва одразу дістала камеру. — Наскільки свіжі?

— Кілька годин. Можливо, ранок.

Ніколя подивився назад. У напрямку моря не було видно жодного проїзду, лише трава й скелі. — Вони ж не могли пройти кам’яною дорогою.

— Автомобілем — точно ні, — сказала Софія.

Матеуш випростався й подивився на схід. — Значить, існує інший вхід.

Ця думка всім не сподобалася. Вони витратили години на загадки, чекали правильного припливу, ледь не залишилися у воді, а хтось тим часом міг просто під’їхати з іншого боку. Ніколя дістав карту й розгорнув її на капоті уявної машини — просто на великому плоскому камені. На цій ділянці жодної дороги не було. Червона лінія перетинала пусте місце й ішла далі на південь. Софія провела пальцем по краю аркуша. — Якщо це маршрут, він показує тільки шлях Блеквуда. Не обов’язково єдиний шлях, який існує сьогодні. За триста років могли з’явитися дороги, стежки, старі гірничі проїзди.

— Або хтось шукав інший вхід сорок років, — сказав Даніель.

Ніколя подивився на сліди. — Ті люди з фортеці?

— Можливо.

— Вони були позаду нас.

— Ми їх бачили позаду нас, — поправив Матеуш. — Це не те саме.

Єва присіла біля колії й зробила кілька кадрів. Потім зняла крупним планом протектор. — Якщо побачимо ці машини, можна буде порівняти.

Матеуш кивнув. — Зніміть ще ширше. І ось тут.

За кілька метрів від дороги були сліди взуття. Хтось виходив із машин. Принаймні троє людей, можливо більше. Один носив важке взуття з широкою підошвою, інший — легкі черевики. Третій слід був майже стертий. Далі вони зникали в траві. Поруч лежав зім’ятий пластиковий хомут і маленький шматок чорної ізоляційної стрічки. Даніель підняв його в рукавичці. — Не туристи.

— Чому? — запитала Єва.

— Так кріплять спорядження, кабелі, іноді зброю. Сам по собі шматок нічого не доводить. Але разом зі слідами машин…

— Вони добре підготовлені, — закінчив Ніколя.

Матеуш дивився на колії з дедалі більшим роздратуванням. — Ідуть паралельно нам. Не точно за нашим слідом. Значить, знають район.

— Або знають карту, — сказала Софія.

— Якби знали карту, навіщо їм ми? — запитала Єва.

Ніколя відповів першим: — Можливо, знають тільки частину.

Він згадав половину жетона, повідомлення про другу частину, стерту дату, вирвані сторінки щоденника. Уся ця історія ніби складалася з навмисно розділених речей. Карта й компас. Два уламки жетона. Старі записи й вирвані сторінки. Лоран і люди, які знали іншу частину правди. Можливо, навіть маршрут був розділений так само. Одна група мала дорогу, інша — пояснення. І тепер обидві рухалися до однієї точки.

Вони не пішли за автомобільними слідами. Матеуш наполіг продовжувати за картою, але відтепер ішли обережніше. Кожні двадцять хвилин Даніель або Єва залишалися трохи позаду й перевіряли, чи немає руху. Двічі вдалині чули мотор, але звук швидко зникав. Близько третьої години дня місцевість почала спускатися. Повітря стало вологішим, у заростях з’явилися комахи, а невдовзі між деревами блиснула вода.

Річка була широка, повільна й на вигляд майже нерухома. Протилежний берег губився в зелені. На карті саме тут червона лінія вперше роздвоювалася: одна гілка йшла вздовж води, друга перетинала її й через кілька сантиметрів знову з’єднувалася з першою. Поруч стояв знак, схожий на два півкола, повернуті одне до одного. Софія кілька разів перевернула карту, але нічого не зрозуміла.

— Може, човен? — припустила Єва.

— Або переправа, — сказав Матеуш. — Колись тут могли бути пороми.

Ніколя оглянув берег. Жодного човна, причалу чи старої конструкції. Лише вода, дерева й вузька піщана смуга. — Нам треба переходити?

Матеуш похитав головою. — Сьогодні ні. Скоро темнітиме. Через річку без перевірки я не піду.

Вони вирішили стати табором трохи вище, де дерева утворювали природне укриття. Вогонь не розпалювали. Даніель категорично сказав, що дим і світло видно здалеку. Їли холодну їжу, пили воду малими ковтками й намагалися не говорити голосно. Єва встановила одну маленьку камеру на штативі, спрямовану на протилежний берег. Софія знову взялася за карту, а Ніколя дістав компас і довго дивився, як стрілка повертається над червоною лінією. Символ біля річки не збігався ні з одним відомим йому знаком.

— Може, карта тут узагалі не про переправу, — сказав він. — Подивіться. Дві лінії йдуть різними берегами, але потім з’єднуються. Можливо, треба вибрати правильний.

Софія кивнула. — Або одна показує шлях під час сухого сезону, друга під час дощів.

— Чудово. А зараз який?

— Не той, на який я хотіла б ставити життя.

Єва, що стояла біля камери, раптом підняла руку. — Тихо.

Усі замовкли.

— Що?

— Там рух.

Ніколя підійшов до неї. На протилежному березі, приблизно за триста метрів нижче за течією, між деревами щось блиснуло. Єва змінила об’єктив і збільшила. Спочатку на екрані були лише зелені плями й стовбури. Потім з’явився чоловік.

Він стояв біля самої води й дивився в їхній бік.

— Один, — прошепотіла Єва.

— Не поспішайте, — сказав Даніель.

Через кілька секунд із заростей вийшов другий. Потім третій. Усі троє були в темному польовому одязі. Один тримав бінокль. Інший щось говорив по рації.

— Фотографуйте, — тихо сказав Ніколя.

Єва зробила серію кадрів.

— Ще трохи наближу.

Вона змінила фокус. Обличчя першого чоловіка стало чіткішим.

Ніколя відчув, як у животі все стислося.

Темні окуляри.

Худе обличчя.

Той самий чоловік, якого він бачив у залі прильоту. Той самий силует біля будинку Лорана. Той самий, кого вони фотографували біля фортеці.

— Це він.

Матеуш підійшов ближче. — Впевнені?

— Абсолютно.

Єва зробила ще кілька кадрів. У цей момент чоловік на іншому березі раптом повернув голову просто в об’єктив. Звичайним зором він навряд чи міг побачити камеру на такій відстані, але виглядало так, ніби знав, де саме вони сидять.

— Він дивиться сюди, — прошепотіла Софія.

— У нього бінокль, — відповів Даніель. — Він нас уже бачив.

Другий чоловік щось сказав. Той у окулярах опустив бінокль і зробив жест рукою. Усі троє відійшли від берега й зникли в заростях.

Єва переглянула кадри. — Є. Обличчя добре видно.

— Покажіть.

Ніколя взяв камеру. На одному зі знімків чоловік стояв у профіль. На іншому дивився майже прямо в об’єктив. За ним було видно частину машини — темний позашляховик, припаркований між деревами.

Єва збільшила нижній кут.

— Номер не читається.

— Подивіться на шину, — сказав Даніель.

Вони збільшили колесо.

Протектор був широким, із характерними діагональними блоками.

Єва відкрила фотографію сліду, зроблену кілька годин тому.

Порівняла.

— Та сама машина.

Ніхто не сказав нічого кілька секунд.

Тепер сумнівів не залишилося.

Інша експедиція існувала.

Вона рухалася паралельно з ними.

Мала машини, рації, спорядження й щонайменше трьох людей.

І один із них стежив за Ніколя ще до того, як він дізнався про Блеквуда.

— Як вони опинилися на тому березі? — запитала Софія.

Матеуш дивився на воду. — Десь є міст або брід.

— На карті нема.

— Вони користуються не вашою картою.

Ніколя повернувся до нього. — Що це означає?

— Вони мають власну.

Ця думка була гіршою за всі попередні. Якщо переслідувачі мали іншу карту, то вони не просто йшли слідом. Можливо, існувало кілька версій маршруту. Карта Лорана могла бути лише однією з них.

Єва ще раз переглянула серію й раптом зупинилася.

— Тут є четвертий.

— Де?

Вона збільшила край кадру. За деревом, майже повністю прихований, стояв ще один чоловік. Видно було лише плече й частину обличчя.

— Можете зробити чіткіше?

— Ні. Він поза фокусом.

Ніколя придивився. Щось у цій постаті здавалося знайомим, але сказати що саме він не міг.

— Можливо, бачили його в аеропорту? — запитала Софія.

— Не знаю.

Даніель подивився на темніючий берег. — Треба йти звідси.

— Куди? — запитала Єва. — Вночі вздовж річки?

— Куди завгодно, тільки не сидіти там, де нас уже побачили.

Матеуш похитав головою. — У темряві ми ризикуємо більше, ніж вони. Вони мають машини й знають інший шлях. Якщо рушимо навмання, можемо самі вийти їм назустріч.

— Тоді вони можуть переправитися до нас.

— Можуть.

— І вас це не хвилює?

— Хвилює. Але паніка ще нікому не допомогла.

Вони перенесли табір глибше в зарості, приблизно на двісті метрів від води. Єва залишила камеру біля старого місця, замаскувавши її листям. Якщо хтось прийде перевіряти покинутий табір, запис залишиться. Даніель і Матеуш домовилися чергувати по дві години. Ніколя наполіг, що теж чергуватиме. Софія спробувала сперечатися, але зрештою погодилася, що спати все одно ніхто нормально не буде.

Близько одинадцятої ночі Ніколя сидів поруч із Матеушем під деревом. Річки звідси не було видно, лише іноді крізь листя пробивався відблиск місяця. У темряві джунглі звучали набагато голосніше, ніж удень: комахи, птахи, шелест листя, невідомі тріски. Кожен такий звук змушував напружуватися.

— Ви думаєте, вони нападуть? — тихо запитав Ніколя.

Матеуш не відразу відповів. — Якби хотіли вас убити, вже мали можливість.

— Софія казала те саме.

— Значить, Софія розумна.

— Це не відповідь.

— Вони хочуть, щоб ви йшли далі. Поки ви потрібні, вони не поспішатимуть.

— Дуже втішно.

— Я не намагаюся вас втішити.

Ніколя помовчав, потім запитав: — Ваш батько бачив їх?

— Кого?

— Людей, які йшли за експедицією Лорана.

Матеуш довго дивився в темряву.

— Одного.

— І?

— Батько казав, що той не змінився.

Ніколя повернувся до нього.

— Що?

Матеуш одразу зрозумів, як це прозвучало. — Не буквально. Він зустрів чоловіка через багато років і впізнав. Просто сказав: «Наче час його не торкнувся». Можливо, перебільшував.

— Ім’я?

— Не знав.

— Окуляри?

Матеуш повільно подивився на нього.

— Так.

Ніколя відчув, як холод пробіг спиною.

— Ви раніше цього не казали.

— Раніше ви не показували мені фотографію.

— Тобто цей чоловік міг стежити за Лораном ще в 1983 році?

— Міг.

— Скільки йому тоді було?

— Не знаю. Може двадцять п’ять. Тридцять.

Ніколя швидко порахував. Якщо так, зараз йому мало бути близько сімдесяти. Чоловік в аеропорту виглядав молодшим. П’ятдесят п’ять, максимум шістдесят.

— Ви впевнені, що це той самий?

— Я нічого не сказав про «той самий». Я сказав, що опис схожий.

Телефон Ніколя завібрував.

Обидва завмерли.

Мережа тут ледве працювала, але повідомлення прийшло.

Невідомий номер.

Без фото.

«Ви йдете правильно».

Ніколя показав Матеушу.

Через кілька секунд прийшло ще одне:

«Завтра не переходьте річку».

Матеуш насупився.

— Попередження?

— Або пастка.

Третє повідомлення:

«Якщо перейдете — один із вас не повернеться».

Ніколя кілька секунд дивився на екран.

Потім вимкнув телефон.

У темряві на іншому березі річки спалахнуло маленьке червоне світло.

Один раз.

Другий.

Третій.

Ніби хтось подавав сигнал.

Матеуш підняв бінокль.

— Що там?

Він мовчав довго.

— Люди.

— Ті самі?

— Не бачу облич.

— Скільки?

Матеуш опустив бінокль.

— Уже п’ятеро.

Ніколя подивився в темряву, де був протилежний берег.

Інша експедиція більше не ховалася.

Вона чекала.

ЧАСТИНА III.ВГЛИБ АФРИКИ

РОЗДІЛ 13.РІЧКА

Ранок почався з туману. Він лежав над річкою низькою білою смугою, приховуючи протилежний берег і людей, яких вони бачили там уночі. Здавалося, природа сама вирішила на кілька годин розділити дві експедиції. Ніколя прокинувся після двох годин неспокійного сну й одразу подивився на місце, де залишили замасковану камеру. Єва вже повернулася звідти й сиділа навпочіпки біля рюкзака, переглядаючи записи. На одному з кадрів близько третьої ночі двоє чоловіків вийшли до покинутого табору, оглянули землю, перевірили сліди й забрали порожню пляшку, яку Даніель навмисно залишив біля дерева. Вони рухалися спокійно, не приховуючись. Один був тим самим чоловіком в окулярах. Другого Єва раніше не бачила. Через сім хвилин обидва пішли назад до річки. Ніхто не намагався переслідувати команду в темряві. Це підтверджувало те, що Ніколя вже підозрював: їх не хотіли зупинити. Їх хотіли вести.

Матеуш сидів над картою ще до світанку. Попередження «Завтра не переходьте річку» він сприйняв серйозніше, ніж Ніколя очікував, але не тому, що вірив невідомим. Навпаки. Якщо люди на іншому березі радили не переходити, це могло означати, що переправа була правильною. Або що вони саме цього хотіли. У будь-якому разі залишатися на місці було гірше. До полудня противник міг знайти брід, човен або інший спосіб опинитися на їхньому боці. Карта теж не залишала багато варіантів. Після знака річки червона лінія йшла вздовж течії далеко вглиб материка, а поруч стояло кілька дрібних символів, схожих на хвилі та видовжений овал. Софія припустила, що це човен. Матеуш лише кивнув: далі вздовж берега суходолом пройти майже неможливо. Скелі, заболочені ділянки й зарості змушували або повертати на багато кілометрів, або рухатися водою.

Човен знайшовся приблизно за два кілометри вниз за течією. Матеуш знав маленьку рибальську стоянку, якою користувалися люди з віддалених сіл. Там стояли три дерев’яні човни, два без моторів і один із старим підвісним двигуном. Господаря довелося шукати майже годину. Невисокий сухорлявий чоловік на ім’я Алберту довго не хотів нічого здавати чужинцям, але після розмови з Матеушем погодився — за умови, що човен повернеться не пізніше ніж через чотири дні й вони не підуть далі старих порогів. Почувши останнє, Матеуш переглянувся з Ніколя. Саме за порогами карта робила різкий поворот.

Ніколя оглянув двигун ще до того, як дозволив завантажувати речі. Старий двотактний мотор пережив, мабуть, кілька власників і значно більше ремонтів, ніж передбачав завод-виробник. Карбюратор підтікав, паливний шланг був затягнутий дешевим хомутом, ізоляція на проводах запалювання потріскалася від сонця. Ніколя відкрутив свічки, перевірив компресію, оглянув бензобак і попросив запас пального. Алберту дивився на нього з цікавістю, а потім щось сказав Матеушу португальською.

— Що він сказав? — запитав Ніколя.

— Що ви перший європеєць, який перед поїздкою дивиться на мотор, а не фотографується біля нього.

Єва, яка саме піднімала камеру, повільно опустила її.

— Я відчуваю особистий напад.

Ніколя усміхнувся, але двигун йому не подобався. Він попросив Алберту запасну свічку, метр паливного шланга, шматок дроту й стару каністру. Той приніс усе, що знайшов, і додав маленьку коробку з різними гайками. Ніколя взяв і її.

— Ви плануєте ремонтувати човен дорогою? — запитала Софія.

— Я планую не ремонтувати. Тому й беру інструменти.

Даніель кивнув.

— Нарешті хтось у цій експедиції говорить розумні речі.

До десятої ранку вони були на воді. Матеуш сидів біля мотора, Ніколя поруч, решта розмістилися серед рюкзаків і герметичних мішків. Річка спочатку була спокійною. Широка темна вода повільно несла листя й гілки, над берегами нависали дерева, а подекуди зелень сходилася так близько, що здавалося, ніби вони пливуть тунелем. Після кількох днів доріг, втеч і чужих автомобілів це навіть здавалося відпочинком. Єва знімала птахів і далекі береги. Софія намагалася співвідносити повороти з картою. Даніель сидів мовчки й дивився вперед. Лише Матеуш залишався напруженим. Кожні кілька хвилин він озирався назад, хоча річка за ними була порожня.

Через годину вони побачили перший доказ, що інша експедиція теж шукає шлях водою. На мулистому березі праворуч стояв моторний човен. Новий, алюмінієвий, із потужним сучасним двигуном. Поруч — свіжі сліди кількох людей. Самих людей не було. Матеуш не став зупинятися. Лише зменшив швидкість і провів човен ближче до протилежного берега.

— Вони нас випередили, — сказала Софія.

— Не обов’язково, — відповів Ніколя. — Може, залишили човен і пішли суходолом.

— А може, це не вони.

Єва підняла камеру з телеоб’єктивом і зробила кілька знімків.

— Та сама марка шин на причепі, що ми бачили вчора. Це вони.

Даніель подивився на Матеуша.

— Скільки шляхів до порогів?

— Водою — один. Суходолом кілька, але всі довші.

— Тобто ми можемо зустрітися попереду.

— Можемо.

— Чудово.

Матеуш додав газу.

Близько полудня небо змінилося. Спочатку над деревами на заході з’явилася темна смуга, яку Ніколя прийняв за далекі гори. Через двадцять хвилин вона піднялася й закрила половину неба. Повітря стало важким, майже нерухомим. Комахи зникли. Навіть птахи замовкли. Матеуш подивився вгору й негайно наказав усім прибрати техніку у водонепроникні мішки. Єва протестувала до першого грому. Він прокотився над річкою так низько, що звук відбився від берегів кілька разів.

— Скільки в нас? — запитав Ніколя.

— Хвилин десять. Може менше.

Дощ почався через п’ять.

Не поступово. Небо ніби розірвалося. Суцільна вода впала на річку, миттєво приховавши береги за сірою стіною. Краплі били по поверхні так сильно, що вода здавалася киплячою. За хвилину всі промокли, незважаючи на плащі. Видимість скоротилася до тридцяти метрів. Матеуш зменшив швидкість, але течія тут уже стала сильнішою, і човен почало зносити до середини річки.

— Тримайте речі! — крикнув він.

Наступний грім заглушив відповідь.

Ніколя допоміг закріпити рюкзаки. Єва сиділа на дні човна, накривши камеру курткою, Софія трималася за борт. Даніель закріпив медичну сумку мотузкою. Вода накопичувалася всередині, і доводилося постійно вичерпувати її пластиковою ємністю.

Перший раз мотор захлинувся несподівано. Просто втратив обороти, кашлянув і знову запрацював. Ніколя одразу повернувся до нього.

— Що? — крикнув Матеуш.

— Не знаю. Тримай рівний газ!

Через хвилину сталося знову. Цього разу двигун заглух остаточно.

Човен миттєво повернуло боком до течії.

— Заводь! — крикнула Софія.

Матеуш смикнув стартер. Мотор провернувся, але не схопив. Ще раз. Нічого.

Ніколя пересів назад.

— Дай мені.

Він смикнув шнур сам. Двигун на секунду ожив, кашлянув і знову замовк. Дощ лив просто в відкритий корпус.

— Накрийте нас! — крикнув Ніколя.

Даніель і Єва розгорнули великий шматок водонепроникної тканини, тримаючи його над мотором. Матеуш намагався керувати веслом, але проти течії воно майже не допомагало. Човен почав швидко рухатися вниз.

— Що попереду? — запитав Ніколя.

Матеуш не відповів.

— Що попереду?!

— Пороги.

Навіть крізь дощ уже було чути низький безперервний гуркіт.

Ніколя подивився вперед. Поки нічого, лише сіра вода. Але звук ставав сильнішим.

— Скільки?

— Не знаю. Кілометр. Може менше.

Даніель повернувся до Матеуша.

— Можемо пристати до берега?

— Спробуємо!

Вони вдвох узяли весла, але течія несла човен швидше, ніж вони могли його розвертати. Берег ліворуч був укритий деревами, коріння стирчало просто з води. Праворуч — висока глиниста стіна. Навіть якби вдалося дістатися, причепитися було майже ні за що.

Ніколя відкрив кришку двигуна. Усе було мокре. Він перевірив свічкові дроти. Один сидів нормально, другий був вологий. Зняв ковпачок, витер тканиною, поставив назад. Смикнув стартер. Нічого.

— Паливо є?

Матеуш показав на бак.

Ніколя стиснув грушу підкачки. Вона залишалася м’якою.

Ось воно.

Паливо не доходило.

Він провів рукою по шлангу й знайшов місце, де старий хомут на штуцері змістився. Шланг підсмоктував повітря. Ніколя швидко затягнув його викруткою, прокачав паливо, смикнув стартер.

Мотор схопив.

Усі майже одночасно закричали від радості.

І через три секунди знову заглух.

— Чорт!

Гуркіт попереду ставав голоснішим.

Тепер його вже не можна було сплутати з громом.

Матеуш поглянув уперед і зблід.

— У нас хвилин п’ять.

— До чого?

— До першого порога.

— Наскільки погано?

— Якщо зайдемо боком — перевернемося.

Ніколя знову прокачав систему. Груша тверділа, але швидко ставала м’якою. Значить, проблема не лише в хомуті. Десь ще підсмоктувало повітря. Він провів пальцями весь шланг і знайшов тонку тріщину біля вигину. Під час зливи її майже не було видно.

— Є запасний шланг! — крикнув він.

— Де? — запитала Єва.

— У синій сумці!

Софія почала шукати. Речі були мокрі, сумки зсунулися вперед. Човен ударило об хвилю, і Єва мало не впала за борт. Даніель схопив її за плече.

— Синя! Маленька! — кричав Ніколя.

Софія знайшла сумку й передала. Ніколя витягнув шланг, але зрозумів, що міняти весь зараз не встигне. Потрібно від’єднувати два штуцери, підганяти довжину, прокачувати систему. Три хвилини, якщо руки сухі й мотор стоїть у майстерні. Тут — вічність.

Він відрізав короткий шматок нового шланга, розрізав уздовж, наклав поверх тріщини як муфту й туго обмотав ізоляційною стрічкою, а зверху стягнув двома пластиковими хомутами.

— Це витримає? — крикнув Даніель.

— Не знаю!

— Дуже заспокоює!

— Не заважай!

Гуркіт уже заповнював усе. Попереду крізь дощ проступила біла смуга води.

Пороги.

Течія прискорилася.

Матеуш перестав намагатися гребти до берега. Тепер усі сили він витрачав, щоб тримати ніс човна за течією.

— Дві хвилини! — крикнув він.

Ніколя прокачав паливо. Груша стала твердою. Добре. Смикнув стартер.

Нічого.

Ще раз.

Двигун схопив, кілька секунд працював нерівно й заглух.

Ніколя відчув, як усередині починається паніка, але силою її придушив. Мотор — це мотор. Йому байдуже, що попереду пороги. Він не знає про страх. Є паливо, повітря, іскра, компресія. Чогось бракує.

Він зняв ковпачок свічки.

Вода.

Дощ пробивався навіть під накриття. Потріскана гума пропускала вологу, і високовольтний розряд ішов на корпус.

Ніколя витер усе насухо, обмотав ковпачок ізоляційною стрічкою, поверх натягнув шматок гумової рукавички з аптечки.

— Даніелю!

— Що?

— Дай суху рукавичку!

— Навіщо?

— Не питай!

Рукавичка полетіла через човен.

Ніколя закріпив її навколо контакту, смикнув стартер.

Мотор вибухнув ревом.

Цього разу не заглух.

— Газ! — закричав Ніколя.

Матеуш схопив румпель.

Двигун заревів сильніше. Човен рвонув уперед, але пороги вже були близько. Перші камені виступали з води на відстані кількох десятків метрів.

— Ліворуч! — крикнув Матеуш.

Ніколя не зрозумів кому.

— ЛІВОРУЧ!

Даніель схопив весло й відштовхнувся від течії. Човен повернув. Мотор витягнув їх із головного потоку буквально перед каменем, об який вода розбивалася білою піною. Вони пройшли за метр від нього, потім ще один. Течія все одно тягнула до порогів, але тепер двигун працював, і Матеуш поступово вивів човен у бічну протоку, де вода була спокійнішою.

Через кілька хвилин вони опинилися за виступом скелі.

Гуркіт залишився збоку.

Матеуш скинув газ.

Ніхто не говорив.

Дощ усе ще лив, але після того, що щойно сталося, здавався майже неважливим.

Ніколя сидів біля мотора, тримаючи викрутку в руці. Пальці тремтіли.

Єва першою порушила тишу:

— Я хочу офіційно заявити, що більше ніколи не сміятимуся з людей, які возять із собою запасний паливний шланг.

Даніель видихнув.

— Запишіть це. Інакше ніхто не повірить.

Матеуш повернувся до Ніколя. На його обличчі не було звичної стриманості.

— Ви знали, що робити.

— Я механік.

— Ви не просто полагодили мотор.

— Я полагодив мотор.

— Ні. Ви не дали всім почати робити дурниці одночасно.

Ніколя хотів відмахнутися, але Софія сказала:

— Він має рацію.

— Я просто…

— Ніколя, — перебила вона. — За останні кілька днів ви весь час ішли слідом за Лораном. За його картою, його записами, його історією. Зараз уперше ми вижили не тому, що дід залишив підказку. А тому, що ви самі знали, що робити.

Ця фраза несподівано зачепила сильніше, ніж Ніколя хотів показати. Від початку подорожі він і справді відчував себе людиною, яка бігла по слідах мертвого. Лоран знайшов карту. Лоран знайшов бухту. Лоран залишив компас. Навіть рішення їхати до Африки народилося з дідових загадок. Ніколя ніби не керував експедицією, а лише виконував давно написану інструкцію. Тепер уперше інструкції не було. Карта не могла полагодити двигун. Блеквуд не міг сказати, який дріт сушити. Лоран не міг витягнути їх із течії.

Це зробив він.

— Добре, — сказав Ніколя. — Тоді відтепер робимо одну річ.

Усі подивилися на нього.

— Якщо ситуація стає небезпечною, ніхто не діє сам. Ніяких героїв. Ніяких «я тільки подивлюся». Ніяких відходів без попередження. Матеуш відповідає за маршрут і місцевість. Даніель — за медицину й безпеку. Софія — за карту й історичні знаки. Єва — фіксує все, але не лізе за кадром під кулі, у воду чи в яму.

Єва підняла руку.

— Останній пункт дискримінаційний.

— Саме тому він окремий.

Вона посміхнулася.

— А ви?

Ніколя подивився на мотор, потім на всіх.

— А я вирішую, коли ми йдемо далі і коли зупиняємося.

Даніель трохи примружився.

— Навіть якщо я скажу, що треба зупинитися?

— Якщо ви скажете, що людина не може йти — зупиняємося. Без суперечок.

Даніель кивнув.

Матеуш теж.

Софія нічого не сказала, лише усміхнулася.

Можливо, саме в ту хвилину експедиція вперше стала командою.

Злива тривала ще майже годину. Вони перечекали її біля скелі, не вимикаючи мотор надовго, щоб потім не ризикувати знову. Ніколя переробив тимчасовий ремонт: повністю замінив пошкоджену ділянку паливного шланга, просушив контакти, ще раз перевірив свічки й закрив електрику шматком пластикової пляшки як імпровізованим кожухом. Коли дощ ослаб, річка змінилася. Вода стала каламутною, швидшою, несла гілки й цілі шматки рослинності. Пороги за ними ревіли ще сильніше.

Матеуш розгорнув карту на колінах.

— Головний русел далі небезпечний. Але є старий обвідний канал. Якщо вода не піднялася занадто високо, пройдемо ним.

— На карті є? — запитав Ніколя.

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

— Батько показував.

Ніколя кивнув.

— Ведете.

Через пів години вони знайшли вузький рукав річки, прихований деревами. Човен ледве проходив між корінням, місцями доводилося пригинатися під гілками. Але течія тут була слабшою. Поступово гуркіт порогів залишився позаду.

Коли вони знову вийшли на ширшу воду, сонце вже пробивалося крізь розірвані хмари. Вологе листя блищало, над річкою підіймався пар. Після бурі все навколо здавалося свіжим, майже мирним.

Єва дістала камеру.

— Можна?

Ніколя подивився на неї.

— Що саме?

— Керівника експедиції після першої перемоги.

— Ні.

Вона натиснула кнопку.

Камера клацнула.

— Запізнилися.

Ніколя хотів щось відповісти, але Матеуш раптом зменшив газ.

Попереду на правому березі щось лежало серед дерев.

Човен.

Алюмінієвий.

Той самий, який вони бачили кілька годин тому.

Але тепер він був перевернутий.

Один борт пробитий.

Поруч у багнюці валялася рація.

Людей не було.

Матеуш повільно підвів човен ближче.

— Не виходимо, — сказав Ніколя.

Даніель подивився на нього.

— Навіть перевірити?

— Спочатку з води.

Єва взяла телеоб’єктив.

На березі виднілися сліди боротьби. Зламана гілка. Розірваний рюкзак. Темна пляма на мокрій землі.

Даніель одразу впізнав.

— Кров.

Софія зблідла.

— Їх хтось атакував?

Ніколя дивився на зарості.

— Або вони хочуть, щоб ми так подумали.

Матеуш не відводив погляду від берега.

— Там щось є.

Біля перевернутого човна лежав невеликий чорний предмет.

Єва збільшила.

— Окуляри.

Ніколя відчув знайомий холод.

Темні.

Вузькі.

Ті самі, які носив чоловік з аеропорту.

Вони ще не знали, чи він живий.

Не знали, куди зникла інша експедиція.

Але стало зрозуміло одне: далі вглиб Африки йшла вже не одна небезпечна гра.

І хтось, окрім них, почав прибирати фігури з дошки.

РОЗДІЛ 14.СЕЛО

До села вони дісталися під вечір наступного дня. Після річки шлях став повільнішим і важчим: човен довелося залишити біля старого причалу, де течія вже не дозволяла рухатися далі, а потім кілька годин іти вузькою стежкою між пагорбами. Земля після зливи перетворилася на важку червону глину, що липла до черевиків, сонце знову з’явилося й висушувало одяг прямо на тілі, а вологе повітря стояло нерухомо, наче хтось накрив місцевість величезною прозорою кришкою. Ніколя йшов попереду поруч із Матеушем. Від ранку вони майже не говорили про перевернутий човен, кров і знайдені біля берега окуляри. Даніель наполягав, що пляма могла бути кров’ю тварини або старою, але ніхто в це по-справжньому не вірив. Єва зберегла всі знімки окремо, Софія кілька разів поверталася до карти, але маршрут Блеквуда на цій ділянці мовчав. Червона лінія просто йшла вглиб материка, ніби її автор вважав, що після річки вже неможливо заблукати.

Село з’явилося несподівано. За поворотом стежки дерева розступилися, і вони побачили десяток невисоких будинків, кілька навісів, криницю й широкий простір у центрі, де гралися діти. Далі починалися городи й невеликі поля. Ніяких магазинів, асфальту чи звичного транспорту. Біля одного будинку стояв старий мотоцикл, ще далі під деревом — вантажівка без коліс, яка, схоже, вже багато років слугувала складом. Коли чужинці з’явилися на краю села, діти першими припинили гратися й почали дивитися. Потім звернули увагу дорослі. Ніхто не підходив, але Ніколя відчув, як за кілька хвилин про їхню появу вже знає кожен.

— Тут нас чекали? — тихо запитав він.

Матеуш озирнувся.

— Не думаю.

— На нас усі дивляться.

— Ви четверо чужинців із рюкзаками, камерами й обличчями людей, які давно не спали. Я б теж дивився.

Єва, яка йшла позаду, почула.

— Дякую.

Матеуш усміхнувся. — Ви особливо.

На околиці їх зустріла жінка років п’ятдесяти. Матеуш заговорив із нею місцевою мовою, якої Ніколя не розумів. Розмова була короткою, але після згадки якогось імені жінка подивилася на Ніколя й кілька секунд розглядала його дуже уважно. Потім кивнула й повела всіх через село. Біля центрального дерева сиділи троє старих чоловіків. Один із них підвівся, коли побачив Матеуша, й щиро його обійняв. Вони говорили кілька хвилин, сміялися, згадували когось, очевидно, знайомого обом. Потім чоловік подивився на Ніколя й запитав щось.

— Він питає, хто ви, — переклав Матеуш.

— Скажіть, що онук Лорана.

Матеуш сказав.

Реакція була миттєвою.

Старий перестав усміхатися.

Ніколя вже звик до того, що ім’я діда змінювало обличчя людей, але цього разу було інакше. Чоловік не злякався й не насторожився. Він просто дуже довго дивився на Ніколя, ніби намагався побачити крізь нього когось іншого. Потім щось сказав і простягнув руку.

— Каже, що знав вашого діда, — переклав Матеуш. — Його звати Самуел.

Ніколя потис стару суху долоню.

— Запитайте, коли.

Матеуш переклав.

Самуел відповів коротко.

— У 1983 році. І ще раз набагато пізніше.

Ніколя відчув, як усередині все напружилося.

— Наскільки пізніше?

Старий мовчав, рахуючи подумки. Потім відповів.

— Приблизно п’ятнадцять років тому.

Ніколя завмер.

— Лоран повертався сюди п’ятнадцять років тому?

Матеуш підтвердив кивком.

Софія одразу підійшла ближче.

— Один?

Після перекладу Самуел відповів, що так. Один. Без експедиції, без камер, без великого спорядження. Він пробув у селі два дні, розмовляв із кількома старими людьми, ходив кудись на північ і багато часу провів біля старої кам’яної ділянки за селом. Потім поїхав так само тихо, як приїхав.

Ніколя дивився на старого й майже не чув шуму навколо. Усі ці роки він вважав, що Африка залишилася для діда у далекому минулому. 1983 рік. Одна експедиція. Одна помилка. Одна таємниця. Тепер з’ясувалося, що Лоран повертався сюди ще раз, коли Ніколя був уже дорослим. І нічого йому не сказав.

— Чому він приїжджав?

Самуел відповів не одразу. Подивився на Матеуша, потім на Ніколя.

— Він каже, що Лоран чекав на вас.

— На мене?

— Саме так.

Ніколя навіть усміхнувся від абсурдності.

— Він знав, що я приїду?

Самуел заговорив довше. Матеуш слухав уважно, потім переклав:

— Лоран сказав йому: «Може пройти багато років. Можливо, я вже не буду живий. Якщо колись сюди прийде мій онук, не веди його далі одразу. Спочатку покажи йому те, що я залишив».

Усі замовкли.

Єва опустила камеру, яку до цього тримала біля грудей.

— Що він залишив? — запитала Софія.

Самуел подивився на Матеуша, потім відповів.

— Камінь із трьома сонцями.

Ніколя відчув, як по спині пройшов холод.

— Що це таке?

Старий похитав головою.

Він не знав.

Лоран не пояснив.

Залишив лише наказ: якщо колись прийде онук — показати йому камінь.

Ніколя машинально дістав компас.

Самуел побачив його й різко схопив Ніколя за зап’ястя.

Рух був настільки несподіваним, що Даніель зробив крок уперед. Але старий не намагався забрати компас. Він лише дивився на чорного лебедя на кришці.

Щось тихо сказав.

— Що? — запитав Ніколя.

Матеуш переклав:

— «Він усе-таки віддав його тобі».

— Самуел бачив цей компас раніше?

Так.

Лоран приносив його сюди.

Більше того, старий сказав, що без компаса камінь не має сенсу.

Це вже не могло бути випадковістю.

Софія сіла просто на край дерев’яної лави.

— Лоран готував маршрут.

Ніколя подивився на неї.

— Що?

— Подумайте. Компас захований у будинку. Карта. Запис. Щоденник. Люди, яким він залишав інструкції. Томаш у старому порту. Тепер Самуел тут. Це не набір випадкових слідів. Він розставив точки заздалегідь.

Ніколя похитав головою.

— Навіщо?

— Щоб ви дійшли сюди.

Ця думка була настільки очевидною, що раніше ніхто її не сформулював.

Лоран не просто залишив таємницю.

Він побудував маршрут для онука.

До каменя Самуел погодився вести їх тільки перед заходом сонця. Чому саме тоді, пояснювати не став. До того часу їх поселили в порожньому будинку на краю села. Там було дві кімнати, прості ліжка, глиняна підлога й маленьке вікно, затягнуте сіткою. Після кількох днів у дорозі місце здавалося майже готелем. Даніель використав паузу, щоб оглянути всіх. Софія натерла ноги, Єва отримала невеликий поріз на руці, Ніколя мав синці після річки, але нічого серйозного не було.

Поки інші відпочивали, Ніколя сидів біля дверей і крутив компас у руках. На внутрішній кришці все ще було: 1748 — 1976 — 1983 — ?. Тепер знак питання здавався майже насмішкою.

Можливо, він означав не невідому дату.

Можливо, Лоран залишив місце для Ніколя.

Ця думка йому не сподобалася.

Софія сіла поруч.

— Ви теж подумали?

— Про що?

— Що знак питання — це ви.

Ніколя подивився на неї.

— Я починаю ненавидіти, коли ви вгадуєте мої думки.

— Значить, вгадала.

Він показав компас.

— Якщо це так, дід знав, що я піду.

— Не знав. Розраховував.

— У чому різниця?

— У свободі вибору. Він не міг змусити вас летіти до Африки. Але міг зробити так, щоб ви захотіли.

Ніколя гірко усміхнувся.

— Чудово. Маніпуляція з могили.

— Або страховка.

— Від чого?

Софія подивилася на чорного лебедя.

— Від людей, які шукали те саме.

Ніколя довго мовчав.

— Є дещо, чого я не розумію. Якщо Лоран боявся цієї історії, чому взагалі залишив маршрут? Чому не знищив усе?

— Можливо, тому що не міг.

— Міг спалити карту.

— Я не про фізично. Можливо, він знав, що інші вже мають свою версію. Тоді знищення вашої нічого не вирішувало. Навпаки. Якщо хтось усе одно знайде бухту, краще, щоб туди прийшла людина, якій він довіряв.

Ніколя подивився на Софію.

— Мені?

— Мабуть.

— Це дуже погана характеристика його здорового глузду.

— Або дуже висока оцінка вас.

Ніколя нічого не відповів.

Перед заходом сонця Самуел прийшов сам. Він відмовився брати з собою всіх. Після довгої суперечки погодився лише на Ніколя, Матеуша й Софію. Даніель залишився з Євою та спорядженням. Єва протестувала найбільше.

— Я фотограф. Це буквально моя робота.

— Якщо Лоран хотів фотографа, залишив би відповідну інструкцію, — сказав Ніколя.

— Ви швидко освоїлися в ролі начальника.

— І мені дедалі більше подобається.

— Це небезпечний симптом.

Самуел повів їх за село. Вони йшли вузькою стежкою поміж сухих трав і невеликих скель. Сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи все навколо в мідні й золоті кольори. Через двадцять хвилин стежка закінчилася біля великого плаского кам’яного виступу. На перший погляд — нічого особливого. Просто скеля, частково вкрита мохом і лишайником.

Самуел підійшов до неї й руками очистив частину поверхні.

Під мохом з’явилося коло.

Потім друге.

Третє.

Три сонця.

Вони були вирізані в камені в одну лінію. Перше велике з довгими променями, друге менше, третє майже без променів — лише коло з точкою в центрі.

Софія одразу нахилилася.

— Це різні положення сонця.

— Ранок, полудень, вечір? — припустив Ніколя.

— Можливо. Або сезони.

Самуел показав на компас.

Ніколя зрозумів.

Приклав його до каменю між другим і третім сонцем.

Нічого.

Повернув.

Стрілка стала на північ.

Самуел похитав головою й показав на сонце.

— Він хоче, щоб ви орієнтували компас не за північчю, — сказав Матеуш. — За сонцем.

Софія різко підняла голову.

— Ось чому треба було прийти ввечері.

Ніколя повернув компас так, щоб одна з насічок на кришці збіглася з напрямком на західне сонце.

Тоді сталося дещо дивне.

Три подряпини на краю компаса, які вони раніше використовували на карті, збіглися з трьома сонцями на камені.

І одна тонка лінія на латунній кришці показала вниз.

Ніколя присів.

Під третім сонцем був вузький шов.

— Тут окремий камінь.

Матеуш дістав ніж і обережно очистив щілину від землі. Усередині виявилася маленька порожнина.

Ніколя засунув пальці й витягнув металеву коробочку.

Вона була загорнута в промаслену тканину.

Усі троє завмерли.

Самуел стояв осторонь.

Він явно знав, що схованка існує, але не знав, що всередині.

Ніколя розгорнув тканину.

Коробочка була сучасна. Нержавіюча сталь, гумове ущільнення, простий засув.

Лоран.

Не Блеквуд.

Ніколя відкрив.

Всередині лежав маленький ключ, стара фотоплівка в пластиковому контейнері й складений аркуш паперу.

Почерк діда.

«Ніколя. Якщо ти читаєш це, значить, ти все-таки прийшов».

Він перестав дихати.

Софія мовчки дивилася через його плече.

Ніколя продовжив.

«Я сподівався, що помилюся щодо тебе. Сподівався, що ти викинеш карту, продаси будинок і житимеш спокійно. Але якщо ти дійшов до Самуела, значить, ти такий самий упертий, як я. Тому слухай уважно».

Далі кілька рядків були підкреслені.

«Карта Блеквуда не веде до скарбу. Вона веде до другої карти».

Ніколя й Софія одночасно підняли голови.

Матеуш нахилився ближче.

Ніколя читав далі.

«Те, що ми знайшли в 1983 році, було лише входом. Габріель зрозумів це раніше за мене. Саме тому він не хотів повертатися».

Наступне речення було ще гіршим.

«Якщо Восс живий — не вір йому».

Ніколя перечитав.

Восс живий.

Лоран допускав це навіть через десятиліття.

Далі:

«Якщо він мертвий — не вір тому, хто прийде від його імені».

Софія тихо видихнула.

— Він знав, що це продовжиться.

Ніколя мовчав.

Останні рядки були короткими.

«Три сонця дають напрямок. Ключ відкриває не двері. Плівка покаже те, що я не зміг написати. І ще одне: не повторюй моєї помилки. Не залишай людину заради таємниці».

Ніколя довго дивився на останню фразу.

Я залишив його там.

Тепер вона звучала ще важче.

Матеуш обережно запитав:

— Що за ключ?

Ніколя взяв маленький металевий предмет. Не звичайний ключ. Плоский, із трьома зубцями різної довжини. На одному боці — чорний лебідь. На іншому — три кола.

Софія одразу зрозуміла.

— Три сонця.

— До чого він?

Вона похитала головою.

— Лоран сам написав: не до дверей.

Ніколя взяв контейнер із плівкою. Старий фотоматеріал, акуратно запакований, із написом маркером:

1983. БУХТА. НЕ ПРОЯВЛЯТИ ДО МОМЕНТУ, КОЛИ ШЛЯХ БУДЕ ВІДКРИТО.

— Він залишив непроявлену плівку? — здивувалася Софія.

— Схоже.

— Після сорока років вона може бути зіпсована.

— А може ні.

Самуел щось запитав.

Матеуш переклав:

— Він хоче знати, чи Лоран залишив вам дорогу.

Ніколя подивився на три сонця.

Потім на компас.

Потім на запис.

— Ні.

— Ні?

— Він залишив мені наступне питання.

Самуел усміхнувся.

Схоже, саме такої відповіді й чекав.

Коли вони повернулися в село, уже стемніло. Єва зустріла їх біля будинку.

— Ну?

Ніколя показав металеву коробку.

— Знайшли подарунок від діда.

— І?

— Усе стало складніше.

— Тоді точно від діда.

Даніель забрав у нього запис і швидко прочитав. На фразі про Восса затримався.

— «Якщо Восс живий».

— Так.

— Ваш дід серйозно допускав це через стільки років.

— Схоже.

Даніель повернув аркуш.

— Тоді треба виходити з того, що він живий.

Єва роздивлялася контейнер із плівкою.

— Якщо це справді плівка з бухти, я можу спробувати її проявити.

— Тут?

— Не тут. Потрібна темрява, хімія й трохи удачі. Але у великому місті можна знайти лабораторію.

Матеуш похитав головою.

— Назад зараз не повернемося.

— Тоді повеземо далі.

Ніколя поклав плівку назад у коробку.

— Ніхто не відкриває її без мене.

Єва образилася майже професійно.

— Я фотограф, не варвар.

— Це не особисте.

— Звучить дуже особисто.

Софія сиділа за столом і вже копіювала запис Лорана. Раптом вона сказала:

— Ніколя, тут ще одна річ.

— Яка?

— «Три сонця дають напрямок».

— Ми використали їх, щоб знайти схованку.

— А якщо не тільки?

Вона дістала копію карти.

Поклала поруч ключ із трьома зубцями.

Три кола на ньому мали різний розмір.

Так само як три сонця на камені.

Софія наклала ключ на один із символів карти.

Він збігся.

Ніколя нахилився.

— Це шаблон.

— Саме так.

Вона повернула ключ.

Один зубець вказав на червону лінію.

Другий — на чорний круг.

Третій — на місце, де раніше вони не бачили жодної позначки.

— Ось наступний напрямок, — сказала Софія.

Матеуш подивився.

Його обличчя одразу стало серйозним.

— Туди я не піду вночі.

— Чому?

— Бо там стара система печер.

Ніколя згадав чорний круг на карті після кам’яної дороги.

— Це воно?

Матеуш кивнув.

— Може бути.

Єва усміхнулася.

— Нарешті печери. Я вже почала хвилюватися, що у нас надто безпечна подорож.

Ніхто не встиг відповісти.

Ззовні почувся двигун.

Усі завмерли.

Матеуш загасив лампу.

Машина проїхала повз край села повільно.

Надто повільно.

Фари ковзнули по стінах будинків і зникли.

Ніколя підійшов до вікна, але не визирав.

Десь далеко загальмував автомобіль.

Потім двигун стих.

Самуел, який стояв біля дверей, сказав щось Матеушу.

Той переклав тихо:

— Він каже, що в село чужі вночі майже ніколи не приїжджають.

Ніколя сховав компас, ключ і запис у внутрішню кишеню.

Лоран готував його подорож багато років.

А хтось інший, схоже, теж давно був готовий до того дня, коли онук нарешті прийде.

РОЗДІЛ 15.ТРИ СОНЦЯ

Вранці вони повернулися до каменя ще до того, як спека стала нестерпною. Самуел ішов попереду повільно, спираючись на палицю, але дорогу знав настільки добре, що жодного разу не озирнувся. Ніколя ніс компас Лорана у внутрішній кишені, а металевий ключ із трьома зубцями — у маленькому футлярі. Після нічного автомобіля ніхто не говорив зайвого. Матеуш двічі зупиняв групу й прислухався до дороги позаду, Даніель ішов останнім, Єва цього разу майже не діставала камеру. Лише Софія постійно щось занотовувала, час від часу поглядаючи на копію карти й на схему трьох кіл, яку намалювала вночі. Її мучила одна думка: Лоран написав, що «три сонця дають напрямок», але камінь уже виконав свою очевидну функцію — вказав схованку. Отже, або дід любив зайву поезію, що на нього було не схоже, або вони використали знак лише наполовину.

Коли дісталися скелі, сонце ще стояло невисоко. Три вирізані кола були добре видимі: найбільше з довгими променями, друге — менше, третє — майже просте коло з точкою в центрі. Софія попросила всіх не торкатися каменя кілька хвилин. Вона очистила поверхню м’якою щіткою, потім почала фотографувати під різними кутами. Ніколя спостерігав мовчки. Учора ці символи здавалися простими позначками ранку, полудня й вечора. Сьогодні при боковому світлі на камені проступили деталі, яких вони раніше не помітили. Між трьома сонцями тягнулися надзвичайно тонкі лінії. Частина була майже стерта, частина ховалася під лишайником. Вони не утворювали малюнка в звичайному сенсі, але були занадто прямими й рівними, щоб бути тріщинами.

— Не три окремі знаки, — сказала Софія. — Це одна схема.

Самуел, почувши переклад Матеуша, лише кивнув. Ніби знав це давно, але чекав, коли вони зрозуміють самі.

Софія попросила Єву встановити камеру на штатив і зробити серію знімків із бічним освітленням. Даніель тримав невеликий ліхтар майже паралельно каменю, а Ніколя поступово змінював кут. На екрані фотоапарата тонкі подряпини ставали дедалі чіткішими. Три сонця були з’єднані лініями з кількома іншими фігурами: колом із маленьким птахом, прямокутником із трьома рисками й ще одним знаком, схожим то на трикутник, то на стилізовану гору. Від кожного символу відходила тонка риска, а всі разом вони сходилися до центральної точки. Софія збільшила знімок і завмерла.

— Тут не просто орієнтири, — сказала вона. — Це послідовність.

Ніколя присів поруч.

— Яка?

— Поки не знаю. Але подивіться: три сонця не позначають три місця. Вони задають три положення. А ці символи, схоже, треба поєднати в певному порядку.

Вона дістала компас Лорана й поклала його на плоску ділянку каменя. Чорний лебідь на кришці одразу збігся з першим із трьох додаткових символів. Тепер сумнівів не було. Малюнок на компасі був частиною цієї старої схеми.

— Один, — сказала Софія.

Ніколя перевів погляд на другий знак — прямокутник із рисками. Він уже десь його бачив, але не міг згадати. Матеуш згадав першим.

— Фортеця.

Софія різко підняла голову.

— Точно.

У старій фортеці на одному з блоків поруч із чорним лебедем були три короткі насічки. Тоді вони вирішили, що це просто відмітки. Тепер стало ясно: то був другий елемент системи.

— Отже, компас — перший знак, фортеця — другий, — сказав Ніколя. — А третій?

Усі подивилися на останню фігуру.

Вона була найбільш стерта. Три верхні лінії сходилися в одну точку, під ними виднівся невеликий овал, а ще нижче — дві хвилясті риски. Софія зробила кілька фотографій, обвела контур на екрані й похитала головою.

— Не знаю.

— Гора? — припустила Єва.

— Може бути.

— Печера?

— Теж може.

Матеуш довго дивився на символ.

— Я такого не бачив.

— Ваш батько не показував?

— Ні.

Самуел щось сказав, і всі повернулися до нього. Матеуш переклав:

— Він теж не знає. Але Лоран питав про такий знак.

Ніколя підійшов ближче.

— Коли?

— Коли повернувся сюди вдруге. П’ятнадцять років тому.

Самуел продовжив. За його словами, Лоран приніс із собою невеликий малюнок і показував його кільком людям у селі. Точно такий самий символ: три лінії зверху, коло або овал у центрі й хвилі внизу. Ніхто не зміг сказати, де його бачили. Після цього Лоран провів день за межами села, а ввечері повернувся дуже мовчазним. Наступного ранку поїхав.

— Куди він ходив? — запитав Ніколя.

Самуел похитав головою.

Один.

Лоран пішов один.

Ніколя відчув знайоме роздратування. Знову дід залишив слід, але не відповідь.

Софія тим часом продовжувала вивчати камінь. Вона наклала ключ із трьома зубцями на центральну точку. Один зубець співпав із чорним лебедем, другий — із символом фортеці, третій уперся в невідомий знак. Потім вона повільно повернула ключ. У певному положенні три зубці накрили три тонкі лінії, а отвір у центрі ключа опинився точно над маленьким заглибленням у камені.

— Дайте компас.

Ніколя простягнув.

Софія поставила компас у центр, а ключ поклала поверх нього. Спочатку нічого. Потім вона повернула конструкцію так, щоб стрілка компаса стала на північ. Один зубець ключа дивився на захід, другий — на південний схід, третій — майже точно на північний схід.

— Це не просто ключ, — сказала вона. — Це візир.

— Для чого?

— Для визначення напрямку між трьома точками.

Ніколя дивився на схему.

— А сонця?

— Вони задають час.

Софія пояснила повільно, вже думаючи вголос. Якщо встановити компас у певній точці, поєднати його з ключем і чекати потрібного положення сонця, тінь від одного із зубців може вказати точний азимут. Це був надто складний спосіб для звичайної карти, але цілком логічний для людини, яка хотіла приховати маршрут від будь-кого, хто не має всіх частин.

— Тобто Блеквуд створив навігаційний замок, — сказав Ніколя.

— Приблизно.

— І щоб його відкрити, потрібні карта, компас, ключ, правильне місце й правильний час.

— І розуміння того, що саме робити.

Єва глянула на Софію.

— Він був піратом чи інженером?

— У хороших піратів багато професій.

Даніель, який до цього мовчав, подивився на небо.

— Якщо нам потрібен певний час, який?

Софія повернулася до трьох сонць. Найбільше мало дванадцять променів. Друге — шість. Третє — три.

— Можливо, години.

— Дванадцята, шоста, третя?

— Не сходиться. Сонце не буває в трьох потрібних положеннях за одну добу.

Ніколя присів і провів пальцем біля третього знака, не торкаючись різьблення.

— А якщо це не години? Якщо перше — повне сонце, друге — половина, третє — майже сховане?

Софія подивилася на горизонт.

— Схід. Полудень. Захід.

— Учора схованка відкрилася ввечері.

— Не відкрилася. Ми просто знайшли її. Але тінь могла вказати щось іще.

Усі одночасно подивилися на скелю.

Вони чекали до вечора.

Цього разу не поспішали. Єва встановила камеру так, щоб бачити весь камінь, Софія розклала свої схеми, Ніколя кілька разів перевірив положення компаса. Матеуш із Даніелем по черзі оглядали околиці. Слідів чужих людей не бачили, але після останніх днів це нічого не означало.

Коли сонце почало опускатися, тіні на камені подовжилися. Ніколя поставив компас у центр, зверху наклав ключ. Софія повертала його буквально по міліметру. Тінь від найдовшого зубця ковзала по каменю, перетнула чорного лебедя, потім знак фортеці й нарешті зупинилася на невідомому символі.

У ту саму мить промінь сонця пройшов крізь маленький отвір у ключі й упав на камінь.

Не на символ.

На тонку риску поруч.

Софія завмерла.

— Не рухайте.

Ніколя навіть не дихав.

Світла точка лежала на майже невидимій лінії, яка йшла від третього символу до краю скелі.

Матеуш очистив мох.

Лінія продовжувалася.

Ще далі.

Потім закінчувалася маленькою стрілкою.

Вона вказувала на північний схід.

— Напрямок, — сказав Ніколя.

Софія швидко взяла компасний азимут.

— Приблизно сорок сім градусів.

Матеуш дивився туди, куди вказувала стрілка. За селом піднімалися пагорби. Далі — темна смуга лісу.

— Що там? — запитала Єва.

Матеуш не відповів одразу.

— Стара територія.

— Дуже змістовно.

— Колись там були копальні.

Софія повернулася.

— Які?

— Невеликі. Португальці шукали там метал. Пізніше все покинули. Є тунелі.

Ніколя згадав останній символ.

Три лінії згори.

Овал.

Хвилі.

— Печери.

— Можливо.

— Ви ж казали, що не бачили знака.

— Знака не бачив. Печери знаю.

Софія дивилася на схему.

— Якщо третій символ означає підземний прохід, то він може бути наступною навігаційною точкою.

— А хвилі? — запитав Даніель.

Ніхто не знав.

Самуел, який сидів трохи осторонь, раптом щось сказав.

Матеуш не перекладав кілька секунд.

— Що він сказав? — запитав Ніколя.

— Він каже, що в тих печерах є вода.

— Річка?

— Під землею.

Софія й Ніколя переглянулися.

Третій символ тепер уже не здавався таким незрозумілим.

Гора.

Отвір.

Вода.

Печера з підземною річкою.

Єва підняла камеру.

— Ну що ж. Тепер у нас є напрямок.

Ніколя дивився на далекі пагорби.

— У нас є третій знак.

— Ні, — сказала Софія. — Ми знаємо, що він означає. Але ще не знайшли сам знак.

Вона мала рацію.

Компас вони мали в руках.

Фортецю знайшли.

Третій символ поки що існував лише на старій схемі.

І якщо Блеквуд будував маршрут послідовно, справжній знак мав бути вирізаний десь там, у глибині.

На камені, стіні або дверях.

Ніколя зняв компас і ключ.

Сонце вже майже торкалося горизонту.

— Завтра йдемо туди.

Даніель поглянув на нього.

— Спочатку перевіримо маршрут.

— Перевіримо.

— І жодних нічних спусків у печери.

— Домовились.

Єва пирхнула.

— Записую цю історичну мить.

Ніколя повернувся до неї.

— Що?

— Ви вдруге погодилися з Даніелем без торгу.

— Не звикайте.

Вони почали збирати речі.

І саме тоді Єва, яка перевіряла фотографії, зупинилася.

— Ніколя.

Тон був інший.

Він підійшов.

— Що?

Вона показала один кадр, зроблений приблизно годину тому.

На передньому плані були камінь, три сонця й Софія, яка працювала зі схемою.

Далеко позаду, між двома деревами, стояла людина.

Майже непомітна.

Єва збільшила.

Темний одяг.

Чоловік.

Без окулярів.

Але Ніколя вже бачив це обличчя.

Не в аеропорту.

Не біля будинку.

На старій фотографії 1983 року.

Він мовчки дістав її.

Четверо чоловіків біля автомобіля.

Лоран.

Жоакім.

Габріель Восс.

І третій — той, чиє ім’я було стерте ножем.

Ніколя перевів погляд на екран камери.

Обличчя було старшим.

Значно старшим.

Але сумнівів майже не залишалося.

Чоловік, якого Лоран наказав не шукати, стояв за кілька десятків метрів від них.

І спостерігав, як вони розшифровують третій знак.

РОЗДІЛ 16.ЗНИКНЕННЯ

Ніколя прокинувся від того, що хтось торкнувся його плеча. Він різко сів, ще не розуміючи, де знаходиться, і в першу мить побачив лише темний силует Даніеля. За вікном стояла ніч. У будинку було задушливо, вентилятор давно зупинився через перебої з електрикою, і в повітрі висів важкий запах пилу, вологи й теплого дерева.

— Тихо, — сказав Даніель. — Єви немає.

Ніколя прокинувся остаточно.

— Що значить немає?

— Її ліжко порожнє. Камера теж зникла. Я прокинувся приблизно десять хвилин тому, бо двері були відчинені.

Ніколя схопив телефон. Було 02:37.

— Може, вийшла надвір.

— Я вже перевірив.

Софія сиділа на сусідньому ліжку й швидко взувалася. Матеуш стояв біля дверей із ліхтарем у руці. Його обличчя було напружене.

— Вона могла піти фотографувати? — запитав Ніколя.

Софія похитала головою.

— Єва робить багато дурниць, але не настільки. Після того фото вона сама сказала, що нікуди не піде одна.

Ніколя згадав чоловіка між деревами. Третій учасник експедиції 1983 року. Той, чиє ім’я Лоран стер ножем. Якщо це справді був він, то він спостерігав за ними зовсім близько.

— Матеуш?

— Уже піднімаю Самуела.

— Не треба будити все село.

— Якщо людину забрали вночі, через пів години буде пізно думати про тишу.

Вони вийшли надвір. Місяць був майже повний, але його світла не вистачало, щоб розгледіти далі кількох десятків метрів. Будинки стояли темні. Десь далеко гавкав собака. Стежка перед дверима була порожня.

Матеуш опустив промінь ліхтаря на землю.

— Тут.

На пилюці виднівся слід черевика.

Маленький.

Євин.

Ще один.

Вони вели до краю села.

— Вона вийшла сама, — сказав Даніель.

— Поки що так, — відповів Матеуш.

Вони рушили за слідами. За кілька десятків метрів земля стала м’якшою, і відбитки читалися краще. Єва йшла швидко, іноді майже бігла. Один слід був глибший, наступний — далеко попереду.

— За кимось ішла? — тихо запитала Софія.

— Або від когось, — відповів Даніель.

На краю села вони знайшли першу дивну річ. На кущі висів шматок чорної тканини. Ніколя впізнав ремінь Євиної сумки. Він був не розв’язаний, а розірваний.

Через кілька метрів лежала кришка від об’єктива.

Далі — батарея.

Ніколя прискорив крок.

— Єво!

Матеуш одразу обернувся.

— Не кричіть.

— Чому?

— Якщо її забрали, ви тільки повідомите, де ми.

— А якщо вона поранена?

Матеуш мовчки підняв руку й показав на землю.

Ніколя побачив темну пляму.

Даніель присів першим. Торкнувся пальцем у рукавичці, понюхав, потім посвітлив.

— Кров.

У Ніколя все всередині похололо.

— Багато?

— Ні. Кілька крапель.

— Її?

— Не знаю.

Софія стояла нерухомо.

— Де камера?

Ніколя озирнувся.

Фотоапарат лежав за кілька метрів у траві.

Велика професійна камера, яку Єва майже не випускала з рук, була розбита. Об’єктив тріснув, екран висів на шматку пластику, корпус мав глибоку вм’ятину.

Софія підняла руку до рота.

— Вона б сама так не кинула.

Ніколя присів біля камери. Карти пам’яті не було.

Він перевірив відсік ще раз.

Порожньо.

— Карту забрали.

Даніель подивився на нього.

— Впевнені, що вона була всередині?

— Єва ніколи не виймала її без причини.

— Значить, хтось хотів фотографії.

Матеуш стояв трохи далі й світив на землю.

— Тут уже не одна людина.

Ніколя підійшов.

Поруч із Євиними слідами з’явилися інші. Один чоловік у важких черевиках. Другий — у м’якшому взутті. Сліди змішувалися, далі було видно, як хтось ковзнув у бік, а потім відбитки Єви майже зникли.

— Її несли, — сказав Матеуш.

— Скільки людей?

— Мінімум двоє.

— Куди?

Він підняв промінь.

Стежка йшла в темну стіну джунглів.

Ніколя вже зробив крок уперед, але Даніель зупинив його.

— Не так.

— Що?

— Ми не біжимо вночі в джунглі за людьми, які можуть бути озброєні.

— Там Єва.

— Саме тому ми не повинні втратити ще когось.

Ніколя стиснув щелепи. Він розумів, що Даніель має рацію. І ненавидів його за це рівно одну секунду.

— Що пропонуєш?

— Дві хвилини. Вода, аптечка, мотузка, ліхтарі. Нічого зайвого.

— Я йду.

— Я знаю.

Матеуш додав:

— Софія залишається.

— Ні, — одразу відповіла вона.

— Так.

— Я не дитина.

— І саме тому повинні зрозуміти. Якщо з нами щось станеться, хтось має залишитися з картою.

Ніколя подивився на неї.

— Він має рацію.

Софія хотіла сперечатися, але зупинилася. Потім мовчки простягнула Ніколя маленький складений аркуш.

— Копія третього символу. Якщо сліди приведуть туди, вам знадобиться.

— Дякую.

— І поверніть Єву.

— Повернемо.

Ніколя сказав це твердіше, ніж відчував.

Через п’ять хвилин вони були готові. Ніколя, Даніель і Матеуш рушили в джунглі. Самуел стояв біля краю села й дивився їм услід. Перед відходом він сказав Матеушу щось коротке.

— Що?

— Каже, ця стежка веде до старих копалень.

Ніколя зупинився.

— До печер?

— Так.

— Саме туди вказували три сонця.

Матеуш кивнув.

— Схоже, хтось вирішив прискорити наш маршрут.

Ця думка була огидною.

Якщо Єву викрали й понесли саме до наступної точки карти, то це не випадковий напад.

Хтось примушував їх іти далі.

Стежка швидко стала майже невидимою. Гілки били по обличчю, під ногами хрустіло сухе листя, коріння виступало із землі. Матеуш ішов першим, майже не користуючись ліхтарем, щоб не видати себе здалеку. Він зупинявся біля кожної поламаної гілки, кожного сліду на вологій землі. Іноді Ніколя вже нічого не бачив, але Матеуш показував на ледь помітний відбиток або прим’яту траву.

Через двадцять хвилин знайшли шматок бинта.

Білий, із кров’ю.

Даніель підняв його.

— Це з нашої аптечки?

Ніколя впізнав упаковку.

— Так.

— Тоді Єва була при свідомості.

— Чому?

— Бо викрадачі навряд чи носили наш бинт.

Матеуш подивився вперед.

— Вона залишає нам слід.

Ніколя відчув коротке полегшення.

Єва жива.

Принаймні була живою тут.

Вони рушили швидше.

Через кілька хвилин знайшли ще один шматок — цього разу клаптик червоної тканини з її сорочки. Потім маленький металевий карабін.

— Молодець, — тихо сказав Даніель.

— Якщо вони помітять…

— Тоді перестане залишати.

Стежка почала підніматися. Повітря стало прохолоднішим. Зліва з’явилися скелі. Десь попереду шуміла вода.

Раптом Матеуш різко присів і показав рукою вниз.

Вони всі завмерли.

Попереду між деревами миготіло світло.

Не місяць.

Ліхтар.

Потім другий.

Голоси.

Чоловічі.

Ніколя відчув, як серце починає бити сильніше.

Матеуш повільно підповз до краю схилу. Даніель і Ніколя слідом.

Унизу була невелика галявина. Біля скелі стояли троє чоловіків. Один тримав ліхтар, другий щось діставав із рюкзака, третій стояв спиною.

Єви не було видно.

Ніколя прошепотів:

— Той у центрі…

Чоловік повернувся.

Темні окуляри.

Навіть уночі.

Той самий.

Аеропорт.

Фортеця.

Берег річки.

Живий.

Без жодної подряпини, попри перевернутий човен і кров.

— Значить, це була вистава, — прошепотів Даніель.

Матеуш кивнув.

Тепер стало ясно: перевернутий човен, кров, окуляри — усе могли залишити навмисно, щоб змусити їх думати, що інша експедиція постраждала.

А тепер ці люди були тут.

Попереду.

Із Євою.

Один із чоловіків сказав щось. Той в окулярах відповів.

Ніколя не розібрав слів.

Потім із темряви з’явився четвертий.

Він вів Єву.

Руки в неї були зв’язані спереду. На лобі — кров. Але вона йшла сама.

Ніколя інстинктивно подався вперед, і Даніель схопив його за плече.

— Не зараз.

— Вона там.

— Я бачу.

— Їх четверо.

— Можливо більше.

Матеуш теж дивився на галявину.

— Вони не б’ють її.

— Це має мене заспокоїти?

— Ні. Але означає, що вона їм потрібна живою.

Чоловік в окулярах щось сказав Єві.

Вона відповіла.

Він показав рукою на скелю.

Ніколя перевів погляд.

У камені був темний отвір.

Вхід у печеру.

Над ним — символ.

Навіть із відстані Ніколя впізнав форму.

Три лінії зверху.

Овал у центрі.

Дві хвилі внизу.

Третій знак.

Вони знайшли його.

Тільки не першими.

Люди завели Єву в печеру.

Чоловік в окулярах зайшов останнім.

Світло зникло.

Матеуш почекав ще хвилину.

— Ідемо.

— Прямо за ними? — запитав Даніель.

— Ні. Є інший вхід.

— Звідки знаєте?

— Старі копальні майже завжди мали вентиляційні ходи.

— «Майже» не дуже надихає.

— Краще, ніж заходити в двері, де нас чекають.

Вони обійшли галявину великим колом. Матеуш шукав старі сліди виробки вздовж скелі. За десять хвилин знайшов вузьку тріщину, частково закриту камінням і корінням.

— Тут.

Ніколя посвятив усередину.

Хід був настільки вузьким, що доведеться повзти.

— Це точно не просто дірка?

— Скоро дізнаємося.

Даніель подивився на Ніколя.

— У вас клаустрофобії немає?

— Зараз саме час перевірити.

Вони почали розбирати каміння.

Раптом із печери долинув крик.

Жіночий.

Короткий.

Єва.

Ніколя кинув камінь убік і поліз у тріщину.

— Ніколя! — прошипів Даніель.

— Потім сваритимеш!

Прохід був тісний, каміння дряпало спину, пил забивав рот. Він повз уперед майже навпомацки. За ним чув Даніеля, потім Матеуша.

Через кілька метрів хід розширився.

Ніколя спустився на коліна.

Попереду було темно, але вже чув голоси.

І плач.

Не Євин.

Чийсь інший.

Вони завмерли.

Даніель підібрався ближче.

— Ви чуєте?

Ніколя кивнув.

Десь у глибині печери плакала людина.

Чоловік.

Потім пролунав хрипкий голос:

— Я ж сказав вам… вони прийдуть.

Ніколя перестав дихати.

Голос був старий.

Дуже старий.

Матеуш прошепотів:

— Це не люди з аеропорту.

— Хто тоді?

Відповіді не було.

Попереду спалахнуло світло.

По стіні ковзнула тінь.

Хтось ішов у їхній бік.

Троє чоловіків притиснулися до каменю.

Ліхтар ставав яскравішим.

Кроки наближалися.

І в ту мить Ніколя зрозумів: вони прийшли сюди рятувати Єву, але в печері був ще хтось.

Хтось, кого інша експедиція знайшла раніше за них.

РОЗДІЛ 17.ПОКИНУТА СТАНЦІЯ

Кроки наближалися повільно, без поспіху, наче людина попереду була впевнена, що в темному бічному ході нікого немає. Ніколя притиснувся плечем до холодної скелі й затримав дихання. Даніель стояв зовсім поруч, трохи нижче, тримаючи в руці короткий металевий прут, який знайшов біля входу. Матеуш залишався позаду й майже повністю зливався з темрявою. Світло ліхтаря ковзнуло по стіні, наблизилося, на мить освітивши старі сліди інструментів на камені. Ще кілька кроків — і з-за повороту з’явився чоловік. Не той, кого вони бачили біля Єви. Цей був молодший, у робочій куртці, із ліхтарем на грудях. Він ішов, опустивши голову, і щось тихо бурмотів у рацію. Ніколя вже приготувався кинутися на нього, коли Матеуш торкнувся його руки й ледь помітно похитав головою. Чоловік пройшов повз боковий прохід, навіть не повернувши голови, і незабаром його кроки стихли.

— Він не охороняє тунель, — прошепотів Даніель. — Просто ходить між точками.

— Значить, попереду щось більше, ніж печера, — відповів Матеуш.

Ніколя згадав металеві сліди на стінах, рівні отвори в камені, залишки старого кабелю. Тепер стало зрозуміло: це не природна печера, принаймні не повністю. Люди розширювали її, прокладали ходи, вибивали породу. Вони рушили далі, тримаючись бічного тунелю. Через кілька десятків метрів повітря змінилося. Замість запаху сирого каменю з’явився металевий присмак і слабкий аромат старого мастила. Десь попереду глухо капала вода, але разом із нею долинав ще один звук — рівний, механічний. Ніколя не одразу зрозумів, що це. Потім упізнав. Генератор.

Тунель вивів їх до широкої підземної галереї. Підлога тут була майже рівною, по центру тягнулися дві іржаві рейки. На стіні залишилися керамічні ізолятори, шматки електричного кабелю й табличка, від якої збереглося лише кілька літер португальською. Далі галерея роздвоювалася. Праворуч був слабкий електричний світ, ліворуч — повна темрява.

Матеуш провів долонею по рейці.

— Шахта.

— Діюча? — тихо запитав Ніколя.

— Не повинна.

Софія ще в селі знайшла згадку про старі португальські копальні, але всі вони вважали, що мова про кілька примітивних тунелів. Тут усе виглядало значно серйозніше. Колись по рейках ходили вагонетки, працювали електричні лебідки, людей і руду піднімали на поверхню. Ніколя підняв із землі невеликий шматок металу. На ньому залишилася дата: 1957.

— Колоніальна станція, — сказав Матеуш. — Можливо, марганець або мідь. Тут багато чого шукали.

— А зараз хтось використовує її знову, — додав Даніель.

Генератор підтверджував це краще за будь-які слова.

Вони пішли в бік світла. Незабаром почали траплятися сучасні речі: пластикова каністра, новий кабель, упаковка батарей, сліди черевиків у пилу. Старі тунелі хтось пристосував під тимчасову базу. Це пояснювало, як люди в окулярах могли рухатися швидше за них і з’являтися в різних місцях. Можливо, вони знали систему підземних проходів і користувалися нею як коротким шляхом.

За наступним поворотом Ніколя почув голос Єви.

Він зупинився так різко, що Даніель мало не врізався в нього.

— Не чіпайте мене! Я сама можу йти!

Жива.

Ніколя відчув полегшення настільки сильне, що на секунду перестав думати про небезпеку.

Інший голос відповів їй спокійно:

— Тоді йдіть.

Кроки.

Вони наближалися до широкої зали попереду. Ніколя визирнув з-за рогу. Колись тут, мабуть, був перевантажувальний майданчик. Стеля піднімалася метрів на десять, у дальній стіні чорніли три тунелі, посередині лежали залишки вагонеток. У кутку працював невеликий дизельний генератор, від якого кабелі тягнулися до двох прожекторів. Єва сиділа на дерев’яному ящику. Руки вже були розв’язані. На лобі — засохла смуга крові, але загалом вона виглядала цілою. Поряд стояли двоє чоловіків, яких Ніколя бачив раніше, і ще один — той самий у темних окулярах. Він тримав Євину карту пам’яті між пальцями й щось переглядав на маленькому планшеті.

— Вони забрали записи, — прошепотів Ніколя.

Даніель оцінив відстань.

— Троє. Можливо, ще є поза залом.

— Єва може бігти.

— Якщо знає, куди.

Матеуш показав на бічний прохід з іншого боку зали.

— Він виходить ближче до неї. Можна обійти.

Ніколя кивнув. План був простий і тому небезпечний: Матеуш обійде залу через стару виробку, Даніель залишиться біля тунелю й прикриватиме відступ, Ніколя відволіче людей. Ніякої зброї, жодної впевненості, що в противників її немає. Але чекати теж було не можна.

Він вийшов із темряви.

— Карту пам’яті можна було просто попросити.

Єва різко підняла голову.

Чоловіки повернулися.

Той в окулярах не здригнувся. Наче саме цього й очікував.

— Ніколя, — сказав він майже привітно. — Ви швидше, ніж я думав.

— А ви повільніше. Стільки років стежити за моїм дідом і досі нічого не знайти — це талант.

Один із чоловіків зробив крок уперед.

Той в окулярах підняв руку.

— Не треба.

Ніколя дивився на Єву. Вона зрозуміла. Ледь помітно змістила ноги, готуючись підвестися.

— Відпустіть її.

— Вона не полонена.

Єва пирхнула.

— Це дуже оригінальне визначення викрадення.

— Ви пішли за людиною добровільно.

— А потім мене вдарили.

— Не я.

— Вражаюче виправдання.

Ніколя побачив рух у темряві за Євою.

Матеуш був уже на місці.

— Навіщо вона вам? — запитав Ніколя, продовжуючи говорити.

— Нам потрібні були фотографії.

— Які саме?

Чоловік підняв карту пам’яті.

— Ці.

— Ви могли скопіювати їх у таборі.

— Вона носить карту із собою.

Єва всміхнулася.

— Я знала, що параноя колись стане моєю професійною перевагою.

— І що знайшли?

Чоловік не відповів.

Ніколя здогадався.

— Третього чоловіка на фотографії.

Пауза була коротка, але достатня.

Єва подивилася на Ніколя.

— Вони шукали саме його.

Чоловік в окулярах повернув голову до неї.

— Я не просив вас говорити.

— А я не просила мене викрадати.

У цей момент Матеуш схопив Єву за руку й ривком потягнув у бічний прохід. Один із чоловіків кинувся слідом. Ніколя ударив його плечем. Вони обоє впали на землю. Другий зробив рух до пояса, і Даніель вийшов із тунелю.

— Не треба, — сказав він спокійно.

У його руці був старий металевий прут, але тримав він його так, що сумнівів у намірах не виникало.

Кілька секунд усі стояли нерухомо.

Чоловік в окулярах навіть не намагався втекти.

— Забирайте фотографку, — сказав він. — Вона нам більше не потрібна.

Ніколя підвівся.

— А карта пам’яті?

Той кинув її на землю.

— Копія вже є.

— Хто ви?

— Не сьогодні.

— Ви стежили за Лораном?

Чоловік уперше усміхнувся.

— Ваш дід ставив правильні питання. На жаль, занадто пізно.

— Ви були в Мозамбіку в 1983 році?

Усмішка зникла.

— Ідіть за своєю подругою, Ніколя.

— Це ви на фотографії?

Той подивився прямо на нього.

— Іноді фотографії брешуть більше за карти.

Потім він зробив крок назад у темний тунель.

Ніколя хотів піти слідом, але Даніель схопив його за плече.

— Не дурійте. Єва.

Цього вистачило.

Вони відступили.

Ніхто не переслідував.

Єву знайшли в невеликій кімнаті старої станції, куди Матеуш уже встиг її відвести. Колись це, мабуть, була диспетчерська або кабінет начальника зміни. На стіні висіла іржава дошка з номерами тунелів, у кутку лежали залишки столу. Даніель одразу посадив Єву під світло й почав оглядати рану.

— Скільки пальців?

— Три.

— Я показую два.

— Тоді вам потрібен окуліст.

— Добре. Свідомість нормальна.

Він очистив поріз на лобі.

— Болить?

— Тільки коли ви питаєте.

— Нудота?

— Ні.

— Втрачали свідомість?

Єва помовчала.

— Може, секунд на двадцять.

Даніель перестав усміхатися.

— Це вже не смішно.

— Я й не сміялася.

Ніколя присів навпроти.

— Що сталося?

Єва подивилася на нього й стала серйозною.

Вона прокинулася близько другої ночі від тихого звуку біля вікна. Побачила чоловіка, який стояв за будинком. Того самого, що потрапив на її фотографію біля каменя трьох сонць. Вона вирішила простежити за ним. Не розбудила нікого, бо боялася, що він зникне. Взяла камеру й вийшла. Спочатку трималася на відстані, зробила кілька кадрів. Потім чоловік звернув у бік лісу. Єва пішла слідом. За селом її перехопили двоє інших. Один спробував забрати камеру, вона вдарила його штативом і побігла. Далі пам’ятала лише удар і землю.

— Ви пішли одна за людиною, яку Лоран наказав не шукати? — запитав Ніколя.

— Коли ви це говорите таким тоном, звучить справді погано.

— Воно й було погано.

— Я знаю.

— Ми домовлялися.

— Знаю.

Ніколя хотів продовжити, але побачив її обличчя й зупинився. Вона й сама розуміла.

— Що вони питали?

— Про фотографії. Особливо ті, які зробила біля трьох сонць. Хотіли знати, чи я впізнала чоловіка.

— А ви?

— Сказала, що ні.

— Але впізнали.

Єва подивилася на Матеуша, потім знову на Ніколя.

— Я збільшила фото ще вночі. Він схожий на третього чоловіка з фотографії вашого діда. Але є проблема.

— Яка?

— Він не може бути ним.

— Через вік?

— Саме так. На фото 1983 року тому чоловікові щонайменше тридцять п’ять. Зараз мав би бути майже вісімдесят. А тому, кого я знімала, максимум шістдесят.

Матеуш похмуро сказав:

— Мій батько говорив те саме. «Наче час його не торкнувся».

— Може бути син, — сказав Даніель. — Родич. Брат. Схожість у сім’ї.

— Або фотографія не 1983 року, — припустила Єва.

Ніколя похитав головою.

— Плівка, папір, одяг, автомобіль. Усе сходиться.

— Тоді нам потрібне ім’я.

— Воно стерте.

Єва мовчки показала на свою сумку.

— Не зовсім.

Усі подивилися на неї.

— Перед тим як вони забрали карту пам’яті, я встигла скопіювати останні кадри на внутрішню пам’ять маленької камери.

Ніколя не повірив.

— У вас є ще одна камера?

— У хорошого фотографа завжди є ще одна камера.

— Я починаю вас прощати.

— Не поспішайте.

Вона дістала маленький резервний фотоапарат. Корпус був подряпаний, але цілий. На одному з кадрів чоловік біля трьох сонць стояв боком. На наступному — повернувся. І на третьому Єва випадково захопила його руку.

На зап’ясті був знак.

Коло.

Усередині дві літери.

E.B.

Ніколя відчув, як усе знову повертається до початку.

Жетон.

Бомон.

Блеквуд.

Ті самі дві літери.

— Він носить знак, — сказала Софія б, якби була тут, подумав Ніколя. Але Софія залишилася в селі.

Матеуш узяв камеру.

— Це не татуювання.

— Що?

— Подивіться. Метал.

Ніколя збільшив.

На руці був тонкий браслет із маленьким круглим жетоном.

Та сама форма, що в уламка, знайденого після нічного гостя.

— У них усіх однакові? — запитав Даніель.

— Не знаю.

— Тоді це не людина. Це організація.

Слово прозвучало надто сучасно для історії, що почалася в 1748 році, але іншого пояснення поки не було.

Вони вирішили не повертатися тим самим тунелем. Матеуш знайшов на старій схемі станції аварійний вихід. Табличка була майже стерта, але кілька номерів шахт збереглися. Хід ішов угору й мав вивести на схил за кілометр від головного входу. Поки Даніель перев’язував Єву, Ніколя оглядав приміщення. Стара станція виявилася значно більшою, ніж вони бачили. Кілька кімнат, склад, залишки механічної майстерні, зал із лебідкою. Частину використовували недавно: свіжа вода в каністрах, паливо, упаковки їжі, зарядні пристрої. Інша експедиція облаштувала тут базу, але явно не основну. Швидше перевалочний пункт.

У старій майстерні Ніколя побачив невеликий чорний пластиковий коробок, прикріплений магнітом під металевою полицею. Спочатку подумав, що це частина сучасного обладнання. Потім помітив маленький зелений індикатор.

Він зняв пристрій.

Розміром із сірникову коробку. Антена. Герметичний корпус. Жодних написів, крім серійного номера.

Даніель підійшов.

— Що це?

— Не знаю.

Матеуш подивився й одразу насупився.

— Маячок.

— GPS?

— Можливо супутниковий трекер.

Ніколя натиснув кнопку. Індикатор блимнув.

— Їхній?

— Схоже.

— Навіщо ховати його під полицею на власній базі?

Ніхто не відповів.

Ніколя раптом відчув неприємну думку. Дуже просту.

— Матеуш, наші рюкзаки.

— Що?

— Витягніть усе.

Вони почали перевіряти спорядження прямо на підлозі. Наплічники, аптечку, фотосумки, водонепроникні мішки, мотузки, зарядні станції. Спочатку нічого. Потім Ніколя взяв власний рюкзак і провів рукою по нижньому шву. Пальці натрапили на невелику тверду нерівність під підкладкою.

Він розрізав нитку ножем.

Зсередини випав такий самий чорний коробок.

Ніхто не сказав ні слова.

Ніколя поклав два пристрої поруч.

Ідентичні.

Той самий корпус.

Та сама антена.

Той самий індикатор.

Єва повільно сіла пряміше.

— Він був у вашому рюкзаку?

— Так.

— Відколи?

— Не знаю.

Даніель узяв пристрій у рукавичках.

— Рюкзак був із вами ще в Європі?

— Так.

— Хтось мав доступ?

Ніколя згадав аеропорт. Будинок Лорана. Підготовку до експедиції. Усіх людей, які приходили й виходили. Софію. Даніеля. Єву. Матеуша — уже тут.

— Багато хто.

Матеуш уже перевіряв власний рюкзак. Нічого. Потім аптечку Даніеля.

Порожньо.

Фотосумка Єви.

Нічого.

Коробка Софії залишилася в селі.

— Треба перевірити все, — сказав Ніколя. — Кожен шов. Кожен футляр.

Вони знайшли другий маячок через десять хвилин.

Не в рюкзаку.

У пластиковій кришці зарядної станції, яку всі використовували від першого дня.

Єва поблідла.

— Ця станція була в будинку Лорана.

Ніколя кивнув.

— Так.

— Хто її пакував?

Він згадав вечір перед вильотом.

Усі.

Софія складала папери.

Єва заряджала камери.

Даніель перевіряв аптечку.

Ніколя пакував інструменти.

Навіть Матеуш тоді ще не був із ними.

— Ніхто не пакував її один, — сказав він.

Даніель дуже спокійно поклав маячок на стіл.

— Значить, або його поставили раніше, або хтось із нас бреше.

Ця фраза змінила кімнату.

Ще хвилину тому вони були командою, яка разом шукала Єву.

Тепер кожен дивився на інших трохи інакше.

Єва першою відчула це.

— Не дивіться на мене. Мене щойно викрали люди, яких цей маяк сюди привів.

— Це нічого не доводить, — сказав Даніель.

— Дякую, докторе. Дуже підтримує.

— Я не звинувачую вас. Я кажу, що викрадення може бути частиною гри.

Єва підвелася.

— Ви серйозно?

— Я серйозно ставлюся до того, що хтось знає наше місцезнаходження з першого дня.

Матеуш втрутився:

— Досить.

Ніколя дивився на два маячки.

Один знайшли на базі противника.

Другий у їхньому спорядженні.

Збіг неможливий.

Хтось або поставив їх у Європі, або мав доступ до речей уже після прибуття.

Він згадав сіру Toyota. Фортецю. Річку. Чоловіків, які завжди з’являлися в потрібному місці.

Усе ставало простішим і гіршим водночас.

Вони не розгадували їхній маршрут.

Їх просто бачили на екрані.

— Вимкнути, — сказала Єва.

Ніколя похитав головою.

— Ні.

— Що?

— Якщо вимкнемо, вони зрозуміють, що знайшли.

Матеуш повільно усміхнувся.

— Нарешті.

Даніель зрозумів першим.

— Залишити маяк і відправити його не туди.

— Саме так.

Ніколя взяв один пристрій.

— Вони звикли знати, де ми. Значить, використаємо це.

— Як? — запитала Єва.

— Поставимо на щось, що рухатиметься в протилежний бік.

Матеуш подумав.

— Біля станції є стара дорога. Іноді нею їздять лісовози.

— Підійде.

— А другий?

Ніколя подивився на маячок.

— Залишимо тут увімкненим ще годину. Нехай думають, що ми все ще на станції. Потім один поїде дорогою.

— А ми?

— Виходимо аварійним тунелем.

Єва посміхнулася.

— Мені подобається новий Ніколя.

— Нового Ніколя сьогодні вже били, топили й викрадали його фотографа. Він нервовий.

Цього разу навіть Даніель усміхнувся.

Але напруга не зникла.

Бо залишалося головне питання.

Хто поставив маячок?

Перед виходом Ніколя ще раз оглянув власний рюкзак. Біля місця, де був захований трекер, нитки виглядали акуратно. Не кустарна робота. Шов розпороли й зашили заново майже непомітно.

Це зробили не за п’ять хвилин у аеропорту.

Хтось мав час.

І доступ.

Він пригадав будинок Лорана.

День перед вильотом.

Рюкзаки лежали у вітальні.

Софія кілька разів виходила до машини.

Єва працювала з камерами в сусідній кімнаті.

Даніель залишався один, коли Ніколя їздив по паливо.

А ще двічі приходив кур’єр.

Поліція.

Сусід.

Будь-хто.

Підозрювати можна було десятки людей.

Але один факт не давав спокою.

Другий маячок був у зарядній станції.

Її купив Даніель.

Ніколя пам’ятав.

Саме він сказав, що їм потрібне автономне живлення для медичного обладнання й телефонів, і привіз станцію вже запакованою.

Ніколя підняв очі.

Даніель стояв біля Єви й перевіряв її зіниці.

Спокійний.

Надійний.

Той, хто витягнув їх із річки.

Той, хто не раз зупиняв Ніколя від дурниць.

І той, хто приніс у будинок пристрій, де був захований супутниковий маячок.

Ніколя нічого не сказав.

Поки що.

Але від цієї хвилини експедиція змінилася.

Раніше ворог був десь попереду.

Тепер він міг іти поруч.

РОЗДІЛ 18.ПЕЧЕРА

Аварійний тунель старої станції виявився зовсім не тим зручним виходом, на який вони розраховували. Перші сто метрів ще зберігали сліди гірничих робіт: іржаві кріплення, залишки рейок, кабельні скоби на стінах. Потім бетон і дерево закінчилися, підлога стала нерівною, а стеля опустилася так низько, що доводилося пригинатися. Матеуш ішов попереду зі старою схемою станції, яку зняв зі стіни перед виходом, Ніколя — одразу за ним. Даніель тримався ближче до Єви, хоча та вже кілька разів повторила, що почувається нормально. Після знайденого маячка Ніколя майже не дивився на лікаря. Він не хотів видавати підозру раніше, ніж матиме щось більше за збіг, але думка не відпускала: зарядну станцію привіз саме Даніель. Тепер кожен його рух Ніколя мимоволі оцінював по-іншому. Навіть турбота про Єву могла бути щирою, а могла виявитися прекрасною маскою. Це дратувало найбільше. Ще вчора він довірив би Даніелю власне життя. Сьогодні вже не був упевнений.

За старою схемою тунель мав через пів кілометра виходити на схил. Але приблизно через двадцять хвилин вони натрапили на завал. Каміння й земля повністю перекривали прохід, а між великими брилами стирчали уламки старих балок. Матеуш посвятив угору й похитав головою. Пробиватися тут можна було годинами, та й будь-який необережний рух міг обвалити решту стелі. Назад теж повертатися не хотілося. Маячок залишався на станції, але противник міг з’явитися там у будь-який момент. Матеуш показав на вузький природний отвір у правій стіні, крізь який тягнуло холодним повітрям. Старі шахтарі колись частково заклали його камінням, але кладка давно обсипалася. За отвором була природна печера. «Можливо, цей хід виходить на поверхню», — сказав Матеуш. Даніель відразу заперечив: «А можливо, закінчується через п’ятдесят метрів». Ніколя подивився на завал, потім назад, у бік станції. Вибору майже не було. «Ідемо. Але без геройства. Якщо бачимо, що печера стає небезпечною, повертаємося до завалу й шукаємо інший спосіб». Даніель зустрівся з ним поглядом. Можливо, помітив холодність у голосі, але нічого не сказав.

Природний хід спочатку був досить широким. Камінь під ногами був вологий, місцями вкритий білим нальотом, зі стелі звисали тонкі корені. Повітря ставало холоднішим із кожним кроком. За кілька хвилин зникли всі ознаки шахти. Тепер навколо була лише скеля, вода й темрява. Слабкий потік ішов уздовж підлоги в тому самому напрямку, куди рухалася команда, і це вселяло надію: вода зазвичай кудись виходить. Софія, яка приєдналася до них після того, як Матеуш коротко повернувся до села за нею й рештою спорядження ще до початку обходу станції, тепер ішла поруч із Ніколя й час від часу звірялася з копією схеми трьох сонць. Третій символ — гора, овал і хвилі — тепер уже майже напевно означав саме це місце. «Може, ми взагалі не випадково опинилися в цій печері», — сказала вона. Ніколя невесело відповів: «Після останнього тижня я вже не вірю у випадковості».

Приблизно за годину печера розділилася на три ходи. Лівий різко спускався вниз, середній ішов прямо, правий був вужчий, але з нього тягнуло повітрям. Матеуш підняв руку й попросив усіх замовкнути. У правому проході справді ледве відчувався рух повітря. «Там може бути вихід», — сказав він. Даніель запропонував позначати шлях. Ніколя дістав із набору маленький шматок крейди й поставив на стіні стрілку. Це була проста річ, але через годину саме вона врятувала їх від повної плутанини. Правий хід спочатку піднімався, потім раптом повернув униз і вивів до широкої галереї. Вони пройшли нею хвилин двадцять, доки не вперлися в підземне озеро. Берег зникав у чорній воді, стеля падала майже до самої поверхні. Ніякого виходу. Довелося повертатися.

Коли вони дісталися розгалуження, Ніколя завмер. Стрілки на стіні не було.

Він підніс ліхтар ближче. Камінь той самий. Вигин стіни той самий. Але замість білої крейдяної мітки — мокра пляма. Софія провела пальцем і показала на воду, що повільно стікала зверху. «Її змило». Матеуш оглянув три тунелі й насупився. Тепер вони не могли точно сказати, з якого прийшли. Усі три в цьому місці виглядали майже однаково. Ніколя дістав компас. Стрілка тремтіла, але поводилася дивно, відхиляючись на кілька градусів, наче поруч були поклади металу. Старий морський прилад, який так добре працював на маршруті Блеквуда, тут ставав майже марним. «Не панікуємо», — сказав Ніколя. «Ми йшли приблизно на схід, потім повернули північніше». Матеуш похитав головою: «У печері відчуття напрямку дуже швидко бреше». Єва тихо додала: «Чудово. Тепер у нас бреше ще й печера». Ніхто не засміявся.

Вони вибрали середній прохід. Через п’ятнадцять хвилин стало ясно, що помилилися. Підлога почала різко спускатися, струмок став ширшим, а шум води попереду зростав. Ніколя вже хотів наказати повертатися, коли Софія побачила на стіні щось темне. Не природну пляму. Малюнок, зроблений вугіллям або сажею: чорний лебідь. Він був простий, майже дитячий, але форма крил відповідала знаку на компасі. Під ним хтось видряпав кілька латинських літер, із яких вціліли лише B.S.. Усі зупинилися. «Black Swan», — прошепотіла Єва. Софія підійшла ближче. «Це може бути старіше за шахту». Вона не стала торкатися малюнка, лише сфотографувала. Поряд були ще подряпини: стрілка вниз і три короткі риски. «Три сонця?» — запитав Ніколя. Софія похитала головою: «Або третій етап маршруту». Саме тут вони зробили найбільшу помилку — вирішили, що старий знак важливіший за власну безпеку, і пішли далі.

Шум води посилювався. Галерея розширилася, підлога стала слизькою. Через кілька хвилин вони вийшли до підземної річки, яка текла поперек їхнього шляху. Вода була темна, швидка, але не дуже глибока — приблизно до коліна. На протилежній стіні виднівся отвір, а над ним знову був знак чорного лебедя. Це вже не могло бути збігом. Матеуш першим зайшов у воду, перевіряючи дно палицею. Ніколя й Даніель натягнули мотузку між собою, щоб усі переходили по одному. Софія пройшла без проблем, потім Єва. Коли Матеуш повернувся за останнім рюкзаком, десь далеко в печері пролунав глухий удар. Земля ледь здригнулася. Зі стелі посипався пісок.

— Що це було? — запитала Єва.

Матеуш прислухався.

— Грім. Або обвал.

Даніель подивився на воду.

— Рівень піднімається.

Спочатку Ніколя подумав, що йому здалося. Потім побачив позначку на скелі: вода вже накривала місце, яке хвилину тому було сухим. Десь на поверхні знову почалася злива. Підземна річка приймала воду з великої площі, і рівень зростав просто на очах.

— Усі на той бік! — сказав Ніколя.

Матеуш розвернувся, зробив два кроки й раптом зник.

Не послизнувся. Просто провалився.

Палиця вилетіла з руки, голова на секунду з’явилася над водою, і течія відразу понесла його вниз. Ніколя кинувся вперед, але Даніель був швидший. Він стрибнув у воду разом із мотузкою, зачепленою карабіном за пояс. Течія збила його з ніг, він ударився плечем об камінь, але встиг схопити Матеуша за ремінь рюкзака. Обох потягнуло до вузького проходу, де річка зникала під низьким кам’яним склепінням. Ніколя й Софія одночасно схопили мотузку. Єва допомогла. Кілька секунд вони не могли зрушити двох чоловіків проти води ні на сантиметр. Мотузка натягнулася так сильно, що карабін скреготів по каменю.

— Тягніть! — закричав Даніель.

Ніколя вперся ногами в скелю й потягнув з усієї сили. Спочатку з води з’явилася рука Матеуша, потім плече. Даніель тримав його ззаду, майже повністю лежачи у воді. Ще ривок — і вони опинилися біля берега. Матеуш не дихав.

Даніель одразу перевернув його на спину, зняв рюкзак і почав працювати так, ніби навколо не було ні печери, ні води, ні людей, які ще хвилину тому підозрювали його в зраді. Він очистив дихальні шляхи, перевірив пульс і зробив кілька натискань на грудну клітку. Ніколя стояв на колінах поруч, безсилий щось зробити. Після кількох секунд, які здалися хвилинами, Матеуш різко закашлявся й виплюнув воду. Даніель повернув його набік. «Дихай. Не поспішай». Матеуш відкрив очі. «Ненавиджу річки», — прохрипів він. Даніель сів просто у воду й видихнув: «Я теж починаю».

Ніколя дивився на нього й відчував, як підозра, яку ще годину тому вважав майже логічною, тепер стала важчою. Даніель міг бути людиною з маячком. Міг принести зарядну станцію навмисно. Але щойно він без секунди вагання стрибнув у течію й мало не загинув, рятуючи Матеуша. Звісно, це нічого остаточно не доводило. Людина може бути зрадником і все одно не дозволити іншому померти. Світ рідко був настільки простим. Але Ніколя більше не міг дивитися на нього лише як на можливого ворога.

Вода продовжувала підніматися. Повертатися через річку вже було неможливо: місце, де вони переходили, тепер стало глибоким і бурхливим. Знову той самий принцип, подумав Ніколя. Як із припливом. Шлях відкривався на короткий час, а потім закривався за спиною. Чи Блеквуд навмисно вибрав такі місця, чи просто скористався природою — не мало значення. Вони знову опинилися в коридорі без зворотної дороги.

Матеуш міг іти, хоча Даніель категорично забрав у нього рюкзак. Вони рушили далі, тримаючись вище від води. Тунель поступово піднімався, і шум річки залишився позаду. Через пів години група вийшла в простору суху залу. Стеля губилася в темряві, на підлозі лежали великі кам’яні блоки, а вздовж однієї стіни тягнулася дивно рівна смуга чорного попелу. Ніколя спочатку не зрозумів, що бачить. Потім Єва направила ліхтар трохи лівіше.

Там лежали кістки.

Не людські.

Рештки невеликих тварин, давно обгорілі. Поруч — шматки кераміки, іржавий металевий кухоль, кілька уламків пляшок. Далі — залишки дерев’яної конструкції, можливо нари або стіл. Софія присіла, не торкаючись нічого.

— Це табір.

— Шахтарів? — запитав Ніколя.

Вона похитала головою.

— Ні. Подивіться на кераміку. І на пляшку. Це старіше.

Єва підсвітила інший кут.

На кам’яній полиці лежав предмет, майже повністю вкритий зеленим нальотом. Софія обережно очистила край пензликом.

Пряжка.

На ній — чорний лебідь.

У залі стало тихо.

— XVIII століття? — запитав Даніель.

— Якщо це справжнє — дуже можливо.

Вони почали оглядати табір повільніше. Тут колись жили люди. Не день і не два. У стіні були вбиті металеві гаки, на одному ще висів зотлілий шматок тканини. Біля згаслого вогнища лежало кілька кременів. У кутку — дерев’яна ложка, майже розсипана часом. На камені хтось вирізав дати, але більшість були стерті. Софія змогла прочитати лише одну:

1748.

Єва навіть забула про біль у голові. Вона фотографувала мовчки, дуже обережно, наче боялася голосним звуком зруйнувати те, що пролежало тут майже три століття.

Ніколя побачив скриню останнім.

Вона стояла за великим кам’яним виступом, майже повністю прихована пилом і уламками. Невелика, приблизно по коліно заввишки, із темного дерева, стягнута двома металевими смугами. Замок давно вкрився корозією, але кришка залишалася цілою.

Єва видихнула:

— Тільки не кажіть, що це те саме.

Ніколя підійшов ближче.

— Якщо зараз відкриємо й там золото, я повертаюся додому.

— Як? — запитав Даніель.

— Знайду спосіб.

Софія не сміялася. Вона оглядала скриню так, ніби перед нею лежав документ.

— Ніхто не відкриває силою. Спочатку фотографії.

Єва зробила серію кадрів. Потім Софія оглянула замок і металеві смуги. На одній з них були вигравірувані літери:

E.B.

Ніколя дістав маленький ключ із трьома зубцями, який залишив Лоран.

— Навіть не думайте, — сказала Софія.

— Я тільки порівняю.

Ключ до замка не підходив. Отже, Лоран мав рацію: він відкривав щось інше.

Сам замок був настільки зруйнований, що після кількох обережних рухів метал просто відпав. Софія вдягнула рукавички й повільно підняла кришку.

Усі мимоволі нахилилися.

Золота не було.

Ні монет.

Ні коштовностей.

Ні зброї.

Всередині лежали книги.

Десятки.

Різного розміру, деякі в шкіряних палітурках, деякі загорнуті в промаслену тканину. Частина майже зотліла, але кілька збереглися дивовижно добре. Між ними були зошити, складені аркуші, рулони паперу.

Єва дивилася на них із таким розчаруванням, ніби особисто програла пірату.

— Книги?

Софія повільно повернулася до неї.

— Якщо це те, що я думаю, вони можуть коштувати більше за золото.

— Для історика.

— Для всіх.

Ніколя взяв одну книгу, не виймаючи її повністю. На обкладинці не було назви. Лише чорний лебідь. Софія обережно відкрила першу сторінку.

Англійський текст.

Дата.

12 березня 1748 року.

Нижче — підпис.

Edward Blackwood.

Ніхто не заговорив.

Вони знайшли не скарб Блеквуда.

Вони знайшли його записи.

Софія перегорнула одну сторінку, потім другу. Обличчя її змінювалося з кожним рядком.

— Що там? — не витримав Ніколя.

— Це журнал.

— Корабельний?

— Ні.

Вона читала далі.

— Особистий.

Ніколя відчув, як усі шматки історії раптом зрушилися. Майже триста років люди шукали золото, корабель, легендарну здобич. Лоран шукав бухту. Восс шукав щось, через що був готовий погрожувати власним людям. А Блеквуд залишив у підземному таборі не золото.

Інформацію.

Софія перегорнула ще кілька сторінок і раптом зупинилася.

— Тут Сурат.

Ніколя підійшов ближче.

— Що написано?

Вона прочитала мовчки, потім ще раз, ніби не довіряла власним очам.

— Блеквуд пише, що вантаж із Сурата не можна було залишати на кораблі.

— Який вантаж?

— Поки не зрозуміло.

Вона перегорнула сторінку.

Частина тексту була пошкоджена вологою, але один рядок зберігся добре.

Софія переклала:

— «Золото нехай шукають ті, хто не знає, що воно охороняє».

Єва повільно опустила камеру.

— Золото щось охороняє?

Ніколя згадав слова Лорана: карта Блеквуда не веде до скарбу. Вона веде до другої карти.

— Ні, — сказав він. — Золото відволікає.

Софія продовжила читати. Раптом знайшла між сторінками складений аркуш. Розгорнула.

Це була схема.

Три символи.

Перший — чорний лебідь.

Другий — фортеця.

Третій — знак печери з хвилями.

Точно ті самі, що на камені трьох сонць.

А нижче був четвертий.

Такого вони ще не бачили.

Коло, перетнуте вертикальною лінією.

Всередині — маленький корабель.

Під ним рукою Блеквуда написано одне слово:

HAVEN.

Софія переклала:

— «Притулок». Або «гавань».

Ніколя відчув холод.

— Бухта.

— Можливо.

Матеуш сидів біля стіни, загорнутий у термоковдру. Він слабко усміхнувся.

— Значить, ми ще навіть не близько.

Ніколя подивився на скриню з книгами.

— Навпаки.

Уперше за всю подорож вони мали не чужу копію, не дідову підказку й не переказ.

Перед ними лежали слова самого Едварда Блеквуда.

І якщо він залишив у печері маршрут далі, то тепер вони могли дізнатися, що саме сталося з Black Swan у 1748 році.

А можливо — й те, заради чого Лоран повертався до Африки все своє життя.

РОЗДІЛ 19.ЩОДЕННИК БЛЕКВУДА

Софія не дозволила нікому торкатися щоденника ще майже пів години. Вона сиділа просто на кам’яній підлозі біля старої скрині, розклавши поруч чисту тканину, рукавички, ліхтар і фотоапарат Єви, й перегортала сторінки настільки повільно, наче кожен необережний рух міг стерти частину історії. Ніколя спочатку нервував. Після всього, через що вони пройшли, чекати перед відкритою книгою Едварда Блеквуда здавалося майже знущанням. Але дуже швидко він зрозумів, чому Софія не поспішає. Папір місцями перетворився на тонку ламку плівку, краї сторінок розсипалися від найменшого дотику, чорнило подекуди розпливлося. І все ж більша частина записів збереглася. Суха підземна зала, промаслена тканина й важка скриня зробили те, чого не змогли б жодні архіви: голос людини, яка померла майже три століття тому, лежав перед ними й чекав, коли його прочитають.

Матеуш сидів біля стіни, закутаний у термоковдру. Після падіння в підземну річку Даніель не дозволяв йому вставати без потреби. Єва трималася краще, хоча на лобі під пов’язкою час від часу проступала маленька червона пляма. Даніель кілька разів перевірив її стан, потім сів осторонь і почав сушити мокрі речі. Напруга після історії з маячками нікуди не поділася. Ніколя все ще пам’ятав, хто привіз зарядну станцію, але тепер не міг просто взяти й звинуватити людину, яка кілька годин тому стрибнула в бурхливу воду, щоб урятувати Матеуша. Тому питання залишилося між ними невидимою тріщиною. Ніхто про неї не говорив, але всі вже знали: десь у їхній експедиції або дуже близько до неї є витік інформації.

— Тут не корабельний журнал у звичайному розумінні, — нарешті сказала Софія. — Блеквуд писав для себе. Дати нерегулярні. Частину записів робив щодня, потім міг мовчати тиждень. Є координати, імена портів, розрахунки провіанту, але поруч — думки, сварки, імена людей. Це добре.

— Чому? — запитала Єва.

— Бо офіційні журнали брешуть частіше. Особисті теж, але інакше.

Ніколя присів поруч.

— Починайте із Сурата.

Софія подивилася на нього.

— Я знала, що ви скажете саме це.

Вона обережно повернулася до кількох сторінок ближче до початку. Записи датувалися весною 1748 року. Black Swan перебував біля західного узбережжя Індії. Блеквуд писав про невдалий рейд, хвороби серед команди й конфлікт із одним із офіцерів. Потім з’явився Сурат. Не як місце пограбування, а як порт, у якому вони мали зустрітися з посередником. Людину Блеквуд називав лише «персом», не вказуючи імені. Той пропонував капітану перевезти невеликий вантаж до Африки за суму, яка перевищувала прибуток від кількох захоплених суден.

— Тобто Ключ вони не вкрали? — запитав Ніколя.

— Спочатку ні, — відповіла Софія. — Їм заплатили за перевезення.

— Піратам?

— Блеквуд на той момент ще користувався старими зв’язками капера. Він міг пересуватися там, де звичайний торговий корабель викликав би більше уваги.

В одному з наступних записів Блеквуд уперше використав слова Surat Key. Суратський ключ. Він писав про нього з явним роздратуванням, наче сам не розумів, навіщо хтось платить стільки грошей за невеликий металевий предмет. Річ була упакована в дерев’яну коробку, потім у свинцевий футляр, а той — у ще одну скриню з двома замками. Персу категорично заборонялося відкривати її в морі. Блеквуд спочатку посміявся з пересторог, але вже наступного дня в порту з’явилися люди, які питали про його корабель. Через дві доби один із матросів, що допомагав вантажити скриню, був знайдений мертвим.

Софія читала повільно, перекладаючи окремі уривки. Блеквуд усе ще не вірив у небезпеку. Він писав, що «за золото люди вбивали й за менше», тому вирішив, що таємничий предмет просто коштовний. Але далі тон записів змінився. Щойно Black Swan залишив індійське узбережжя, за ним пішли два кораблі. Один тримався далеко, інший кілька разів намагався перехопити їх. Блеквуд вирішив, що це мисливці за нагородою. Через тиждень вони захопили невелике судно, на якому знайшли лист із описом Black Swan, маршруту й людей на борту.

— Хтось передавав інформацію, — сказав Ніколя.

Софія кивнула.

— Схоже.

Єва тихо сказала:

— Як із нами.

Усі на секунду подивилися на неї.

Ніколя не відповів. Паралель була занадто очевидною.

Блеквуд змінив маршрут. Замість прямого переходу до Африки пішов південніше, намагаючись створити враження, що прямує до Мадагаскару. Саме звідси, ймовірно, народилася офіційна версія про загибель корабля біля острова. Капітан навмисно залишав сліди: передавав через зустрічні судна фальшиві відомості, купував провіант під чужими іменами, навіть наказав одному з людей поширити чутку, що Black Swan пошкоджений і не витримає наступного шторму. Потім, судячи із записів, він організував власну смерть.

— Що значить організував смерть? — запитав Даніель.

Софія перегорнула сторінку.

— Вони знайшли покинуте судно. Маленький торговий бриг. Перенесли на нього кілька речей із Black Swan, частину впізнаваного спорядження й документи. Потім спалили корабель під час шторму.

Єва присвиснула.

— І всі вирішили, що це вони.

— Саме так. Якщо уламки знаходили пізніше, вони мали підтвердити легенду.

Ніколя дивився на книгу з новим відчуттям. Блеквуд, якого історія перетворила на жадібного пірата, що затонув із награбованим золотом, виявлявся людиною, яка старанно будувала легенду про власну загибель. Уже тоді він тікав.

Після фальшивої катастрофи записи стали коротшими й нервовішими. Black Swan пройшов у Мозамбіцьку протоку під іншим прапором. Блеквуд наказав зняти частину гармат, перефарбувати борт і навіть змінити силует кормової надбудови. Він не називав переслідувачів. Постійно писав лише they — «вони». Спочатку Ніколя подумав, що мова про конкретну морську компанію, але з кожною сторінкою це ставало менш імовірним. Блеквуд зустрічав їхніх людей у різних портах. Французів. Англійців. Голландців. Арабських купців. Одного разу — чиновника Ост-Індської компанії. Здавалося, переслідувачі не належали до однієї держави.

— Організація? — запитала Єва.

Софія похитала головою.

— У XVIII столітті слово «організація» може означати що завгодно. Торгове товариство. Приватний союз купців. Релігійну групу. Агентів кількох людей.

— Але знак E.B.? — сказав Ніколя.

— Поки не поспішайте прив’язувати все до двох літер.

Ніколя не сперечався, хоча уламок жетона одразу виник перед очима.

Найдивнішим був запис, зроблений через місяць після виходу із Сурата. Блеквуд нарешті відкрив зовнішню скриню. Не сам Суратський ключ — лише футляр. Усередині разом із металевим предметом лежали креслення. Частина сторінки була пошкоджена, але Софія змогла прочитати кілька фраз. Ключ являв собою складний механізм із кількох обертових дисків. На них були вигравірувані зорі, числа, символи й геометричні фігури. За описом він дуже нагадував предмет, який Лоран зображував у своїх записах.

Ніколя відчув, як по спині пішли мурашки.

— Той диск.

— Можливо, — сказала Софія.

— Лоран мав щось подібне.

— Ми бачили лише опис. Не сам предмет.

Блеквуд писав, що «ключ не має зубців і не шукає замка». Спочатку команда вирішила, що це навігаційний прилад. Потім один із офіцерів припустив, що він використовується для шифрування. Третій — що це астрономічний механізм. Капітан не знав. Але в одному був упевнений: люди, які переслідували їх, хотіли саме цей предмет.

Не золото.

Не корабель.

Не самого Блеквуда.

Ключ.

Наступні сторінки читали майже без розмов. Щоденник перетворився на історію втечі. Black Swan ховався в маленьких бухтах, рухався тільки вночі, кілька разів змінював прапор. Блеквуд почав підозрювати команду. Двох людей висадив на безлюдному острові, одного замкнув у трюмі після того, як знайшов у його речах лист. Потім стався заколот. Частина екіпажу вимагала віддати Суратський ключ переслідувачам і врятувати власні життя. Інші хотіли відкрити футляр і продати предмет. Блеквуд придушив заколот, але після цього вже не довіряв нікому повністю.

— Ось чому він створив маршрут, — сказала Софія. — Не щоб сховати золото. Щоб розділити інформацію.

Ніколя кивнув. Карта, припливи, фортеця, три сонця, печери — все було не романтичною піратською забавою. Це була система безпеки.

Блеквуд не хотів, щоб хтось просто знайшов місце.

Він хотів, щоб до нього дійшла тільки людина, яка має кілька різних частин.

У одному з записів капітан прямо писав: «Той, хто знайде карту, не повинен знайти дорогу. Той, хто знайде дорогу, не повинен знати, що шукає».

Єва перечитала переклад двічі.

— Параноїк.

— Живий параноїк, — відповів Даніель.

— До певного моменту.

Через кілька сторінок з’явилася бухта. Блеквуд писав, що знайшов її випадково багато років тому, ще до історії з Ключем, коли шукав місце для ремонту після шторму. Вхід із моря майже не було видно. Під час припливу вода закривала частину проходу, високі скелі ховали щогли, а всередині була прісна вода й печери. Ідеальне місце, щоб зникнути.

Тепер він повернувся туди навмисно.

Саме там Black Swan перестав існувати для світу.

Вони зняли вітрила, розвантажили частину гармат, замаскували вхід. Блеквуд поділив скарб на кілька сховищ. Золото й коштовності залишив у найочевиднішому місці. Не тому, що боявся їх втратити. Навпаки.

Золото мало бути приманкою.

Софія знайшла запис і прочитала його двічі, перш ніж перекласти:

— «Якщо вони знайдуть золото, нехай повірять, що за ним і прийшли. Жадібність — найкращі двері, коли хочеш, щоб людина не побачила стіну».

Ніколя усміхнувся.

— Починаю розуміти Блеквуда.

— Це мене трохи лякає, — сказала Єва.

Але наступні сторінки швидко забрали гумор. Переслідувачі знайшли бухту.

Ніхто не знав як.

Блеквуд підозрював зраду. Він писав, що один із людей зник під час нічного чергування, а наступного дня на зовнішніх скелях знайшли сліди. Команда перенесла Суратський ключ із корабля в глибину печер. Саме тоді, очевидно, й створили підземний табір, у якому тепер сиділа експедиція Ніколя.

Софія підняла очі.

— Ми буквально знаходимося в місці, де він це писав.

Від цієї думки зала раптом стала іншою. Попіл біля стіни, старий кухоль, гаки, кістки, кам’яна полиця — усе перестало бути археологічними предметами. Тут сиділи люди Black Swan. Тут вони їли, сперечалися, чекали. Можливо, саме на тому місці, де зараз лежала термоковдра Матеуша, триста років тому хтось точив шаблю або писав лист додому.

Далі Блеквуд описував другу карту. Не саму бухту, а глибшу систему печер і сховищ. Він розділив її на частини. Один фрагмент залишив на кораблі, другий заховав у фортеці, третій зашифрував у щоденниках. Суратський ключ, судячи з усього, був потрібен, щоб правильно поєднати ці частини.

— Отже, Лоран мав рацію, — сказав Ніколя. — Перша карта веде до другої.

— Так.

— І ключ відкриває не двері.

— Він відкриває маршрут.

Тиша після цих слів була майже урочистою.

Вони читали далі.

Останні записи починалися в серпні 1748 року. Блеквуд уже знав, що бухту оточують. Не військовий флот. Невелика група людей. Вони не нападали відкрито. Чекали. Перекривали виходи. Купували або залякували місцевих провідників. Капітан писав, що вони поводяться так, ніби мають необмежений час.

Це слово — час — повторювалося кілька разів.

Одного вечора до Блеквуда прийшов посланець. Запропонував угоду: команда, корабель і золото залишаються йому. Він може піти куди захоче. Від нього вимагають лише Суратський ключ.

Блеквуд відмовив.

Єва похитала головою.

— Через річ, яку він навіть не розумів?

Софія перегорнула сторінку.

— Схоже, на той момент уже розумів більше.

— Що саме?

— Тут частина вирвана.

Ніколя різко нахилився.

Справді. Між двома сторінками залишився вузький край паперу.

Хтось вирвав аркуш.

Не час.

Не волога.

Людина.

— Коли? — запитав Даніель.

— Неможливо сказати. Могли ще в XVIII столітті. Могли в 1983-му. Могли пізніше.

Ніколя згадав вирвані сторінки щоденника Лорана.

Дві книги.

Два різні століття.

І в обох бракує саме найважливішого.

— Хтось систематично чистить історію, — сказав він.

Ніхто не заперечив.

Після вирваної сторінки почерк Блеквуда ставав дедалі гіршим. Можливо, він був поранений або хворий. Частину екіпажу він відправив із бухти сухопутним шляхом. Іншим наказав залишитися. Про корабель писав мало. Головна увага була на Ключі.

В одному записі Софія затрималася над словом, яке не могла одразу перекласти. Потім прочитала весь абзац.

— Він називає Ключ «покажчиком».

— До чого? — запитав Ніколя.

— Не написано. Але каже, що сам Ключ не має великої цінності без того, що він показує.

— Тобто це буквально ключ до чогось іншого.

— Так.

Матеуш тихо сказав:

— І Восс це знав.

Усі подивилися на нього.

— Батько говорив, що Габріель повторював одну фразу: «Корабель — це тільки двері». Я тоді не розумів.

Ніколя згадав слова Лорана про Восса. Саме тому той пішов далі. Саме тому дістав пістолет. Він, мабуть, знайшов у цих книгах те саме.

— Значить, Габріель не шукав золото, — сказав Ніколя.

— Ні, — відповіла Софія. — Він шукав Суратський ключ.

Остання сторінка щоденника була наполовину пошкоджена. Верхній кут зотлів, чорнило в кількох місцях розпливлося, але основний текст зберігся. Софія довго мовчала, читаючи його сама. Потім зняла окуляри й потерла очі.

— Що там? — запитала Єва.

Софія не відповіла одразу.

— Блеквуд пише, що вночі хтось проник у сховище. Загинуло двоє його людей. Золото залишили.

Ніколя вже знав, що буде далі.

— Ключ?

— Не знайшли. Він переніс його раніше.

Вона опустила погляд на останні рядки.

Почерк Блеквуда тут був майже нерозбірливий, але одна фраза написана великими літерами.

Софія переклала:

— «Золото їм не потрібне. Вони прийшли за Ключем».

Ніхто не говорив.

Усі дивилися на відкриту книгу.

Триста років легенда розповідала про пірата, який украв величезний скарб, сховав його й загинув, захищаючи багатство.

Правда виявилася іншою.

Блеквуд не ховав золото.

Він використовував його як приманку.

Не тікав із награбованим.

Тікав від людей, які хотіли забрати одну невелику річ.

І, судячи з усього, ці люди так і не перестали її шукати.

Єва першою порушила тишу:

— Ви ж розумієте, що це звучить божевільно? Три століття.

Даніель відповів:

— Не обов’язково ті самі люди. Ідея може жити довше за людину.

Ніколя подивився на жетон E.B., який досі носив у маленькому пакеті.

— Як організація.

Даніель зустрівся з ним поглядом.

— Можливо.

Софія ще раз перегорнула останні сторінки.

— Є дещо інше.

— Що?

— Блеквуд пише про місце, куди переніс Ключ.

— Де?

— Не прямо. Тут тільки фраза: «Туди, де мертве судно дивиться на три сонця».

Ніколя насупився.

— Мертве судно?

— Може, Black Swan.

Матеуш похитав головою.

— Корабель у бухті. Три сонця були далеко звідси.

Софія подивилася на схему з четвертим символом.

Коло.

Вертикальна лінія.

Корабель усередині.

HAVEN.

— А якщо три сонця є ще десь?

Ніколя згадав, що символи маршруту повторювалися в різних місцях.

— Тоді ми ще не бачили справжньої схованки.

Софія закрила щоденник.

— Саме так.

У цю мить десь далеко в тунелях пролунав металевий звук.

Один короткий удар.

Потім другий.

Усі завмерли.

Матеуш підняв голову.

— Це не вода.

Даніель уже стояв.

Ніколя вимкнув свій ліхтар.

Темрява одразу проковтнула залу.

Через кілька секунд у далекому проході з’явилося слабке світло.

Хтось ішов до них.

Не один.

Матеуш прислухався.

— Мінімум троє.

Єва швидко сховала резервну камеру.

Софія загорнула щоденник у промаслену тканину.

— Вони знайшли нас?

Ніколя подивився на чорний тунель.

Маячки вони залишили далеко позаду.

Ніхто не повинен був знати, де вони.

Якщо тільки…

Він повільно перевів погляд на своїх людей.

Софія.

Єва.

Матеуш.

Даніель.

Світло в тунелі ставало яскравішим.

Хтось ішов точно до зали.

Ніколя відчув, як старе питання повертається з новою силою.

Маячок був лише одним способом повідомляти місце.

Можливо, зрадник мав інший.

І якщо так, то ворог справді був не попереду.

Він був серед них.

ЧАСТИНА IV.ЗРАДА

РОЗДІЛ 20.ХТОСЬ БРЕШЕ

Світло в дальньому тунелі ставало яскравішим, і разом із ним наближалися голоси. Ніколя нарахував щонайменше трьох людей. Вони не намагалися йти тихо, не перевіряли бічні ходи, не зупинялися на роздоріжжях. Це було найгірше. Люди, які справді шукають когось у печері, рухаються обережно. Ці йшли впевнено, ніби точно знали, де знаходиться підземний табір Блеквуда. Ніколя швидко окинув поглядом залу. Скриня стояла відкритою, книги лежали на тканині, Матеуш ще не повністю оговтався після річки, Єва була поранена, а Софія тримала загорнутий щоденник під курткою. Приймати бій тут було безглуздо. Матеуш показав на вузьку щілину за старим вогнищем. Раніше вони прийняли її за тріщину, але тепер у світлі ліхтаря стало видно темний прохід. Один за одним вони прослизнули всередину. Даніель зайшов останнім і підтягнув до входу кілька легких каменів, маскуючи отвір настільки, наскільки дозволяв час. За хвилину в залу ввійшли чужі.

Ніколя стояв у темряві за кілька метрів від них, притиснувшись спиною до холодного каменю. Крізь щілини між брилами він бачив уривки світла. Чув кроки. Шурхіт паперу. Один чоловік щось сказав португальською, другий відповів англійською: «Вони були тут». Голос Ніколя не впізнав. Потім пролунав третій, спокійний і вже знайомий: чоловік із темними окулярами. Він наказав нічого не чіпати, поки не перевірять скриню. Ніколя відчув, як Єва поруч ледь помітно напружилася. Хтось перегортав книги. Потім пролунала фраза, від якої всім стало холодніше: «Щоденника немає». Невідомий в окулярах відповів: «Отже, вони прочитали». Жодного здивування. Жодного питання, який саме щоденник. Він знав, що лежало в цій скрині.

Чужі пробули в залі хвилин десять. Вони не шукали золото, не відкривали інші книги, не оглядали старий табір. Їх цікавив лише щоденник Блеквуда. Перед відходом один із чоловіків запитав: «Далі за ними?» Той у окулярах відповів: «Ні. Тепер вони самі підуть туди, куди треба». Після цього світло поступово зникло, а кроки розчинилися в тунелі. Ніколя ще кілька хвилин не дозволяв нікому рухатися. Потім Даніель обережно відсунув камінь і визирнув. Зала була порожня. Скриня залишилася відкритою, але кілька книг змінили місце. На пилюці виднілися свіжі сліди. Ніколя подивився на них і сказав тихо:
— Вони прийшли сюди не за нами.
— За щоденником, — відповіла Софія.
— І знали, що він існує.
Єва сіла на камінь.
— Може, знали з 1983 року. Восс міг його бачити.
— Міг, — сказав Ніколя. — Але вони знали не тільки про щоденник. Вони знали, що ми саме тут.

Ніхто не відповів. Після маячків це питання вже висіло між ними, але тепер стало надто важким, щоб удавати, ніби його немає. Ніколя перевів погляд із одного обличчя на інше. Софія — людина, яка допомогла розшифрувати карту й без якої вони не дійшли б навіть до фортеці. Матеуш — син Жоакіма, який знав місцевість і щойно мало не загинув у підземній річці. Єва — викрадена, побита, позбавлена фотографій, але саме вона кілька разів ішла сама й уже один раз приховала, що має резервну камеру. Даніель — той, хто врятував Матеуша, але саме він приніс зарядну станцію з маячком. У кожного були причини довіряти. І в кожного тепер з’являлася причина сумніватися.

Софія тим часом повернулася до щоденника. Вона сіла подалі від скрині, поклала книгу на тканину й почала оглядати вирвану сторінку під сильним світлом. Ніколя спочатку не звертав уваги, але через кілька хвилин побачив, що вона перестала читати й лише дивиться на корінець. Потім дістала лупу.
— Що?
Софія не відповіла. Провела пальцем у рукавичці над вузьким краєм паперу й перевернула книгу.
— Дайте ніж.
Ніколя простягнув складний ніж, але вона не взяла.
— Ні, не ваш. Тонке лезо. Скальпель або канцелярський.
Даніель відкрив аптечку й подав їй стерильний скальпель. Софія поклала його поруч із краєм сторінки, не торкаючись. Її обличчя стало зовсім іншим.
— Цю сторінку вирвали не в XVIII столітті.
Ніколя не одразу зрозумів.
— Чому?
— Її не вирвали взагалі. Її вирізали. І зробили це недавно.

Усі підійшли ближче. Софія показала тонкий зріз біля корінця. Сусідні сторінки були темні, краї ламкі, покриті пилом і старими плямами. Місце зрізу відрізнялося. Воно теж пожовтіло, але значно менше. Усередині волокна залишалися світлішими. Крім того, лезо зачепило наступний аркуш і залишило тонку подряпину.
— Скільки «недавно»? — запитав Даніель.
— Не вчора. Можливо кілька років. Можливо кілька десятиліть. За умов цієї печери точно датувати неможливо. Але не двісті сімдесят років.
— 1983? — запитав Матеуш.
— Цілком може бути.
Ніколя одразу подумав про Восса. Він знайшов щоденник, прочитав, вирізав найважливішу сторінку й пішов далі. Це пояснювало одержимість, пістолет, відмову повертатися. Але Софія не закрила книгу. Вона продовжувала дивитися на зріз.
— Щось іще? — запитав Ніколя.
— Так.
Вона піднесла лупу до світла.
— Тут два різні сліди.

Другий зріз був майже невидимий. Старіший проходив ближче до корінця. Новий — на долю міліметра поруч. Хтось колись уже вирізав сторінку, але пізніше інша людина підрівняла залишок, ніби хотіла забрати вузьку смугу паперу, на якій могли залишитися кілька літер. Софія показала на маленький фрагмент волокна.
— Це зроблено зовсім нещодавно.
— Наскільки? — запитала Єва.
— Я не реставратор і не буду вигадувати точну дату. Але край чистий. На ньому майже немає пилу, який є всюди в книзі. Це могли зробити місяці тому. Можливо навіть тижні.
У залі запала тиша. Тепер версія з Воссом 1983 року вже не пояснювала все. Хтось був у цій печері недавно. Хтось відкривав цю саму скриню, знав про щоденник Блеквуда й навмисно прибрав залишки вирваної сторінки.

Матеуш першим сказав те, про що думали всі:
— Значить, сюди вже приходили.
— Так, — відповіла Софія.
— Люди в окулярах?
— Можливо.
Ніколя похитав головою.
— Ні. Якби вони вже мали сторінку, навіщо зараз так шукати щоденник?
— Щоб переконатися, що ми не знайшли інше, — припустив Даніель.
— Або сторінку взяв не хтось із них, — сказала Єва.

Ніколя відчув, як думка, якої він не хотів торкатися, раптом стала неминучою. Він повільно подивився на спорядження. На рюкзаки. На аптечку Даніеля. На фотосумку Єви. На папери Софії. На стару схему Матеуша.
— Хтось із нас знав про печеру раніше, — сказав він.

Єва різко підняла голову.
— Звідки такий висновок?
— Від самого початку нас хтось веде. Маячки. Люди, які постійно з’являються попереду. Щоденник, який вирізали недавно. Тепер вони приходять у цю залу точно після нас. Навіть якщо допустити, що зовні є людина, яка знає весь маршрут, вона не могла бачити нас під землею. Тут немає сигналу.
Даніель дістав телефон і показав екран. Жодної мережі.
— Супутниковий трекер?
— У печері теж майже марний, — сказав Ніколя. — Камінь над головою. Сигнал не пройде.
Матеуш кивнув.
— Тоді хтось знав, куди ми підемо ще до входу.
— Саме так.

Софія закрила щоденник і подивилася на кожного.
— Це ще не означає, що зрадник серед нас. Хтось міг бачити карту раніше. Восс. Люди Бомона. Лоран. Томаш.
— Томаш зник, — відповів Ніколя. — Жоакім мертвий. Лоран мертвий. А ці люди йдуть за нами майже крок у крок.
— Тобто ви підозрюєте когось із нас? — прямо запитала Єва.
— Я підозрюю всіх.

Фраза прозвучала жорсткіше, ніж він хотів, але забирати її назад не став. Єва відвернулася. Софія опустила очі. Даніель залишився спокійним, лише схрестив руки на грудях. Матеуш довго дивився на Ніколя, потім тихо сказав:
— Правильно.
Ніколя не очікував.
— Що?
— Підозрюйте всіх. І мене теж. Батько завжди казав: найбільша помилка експедиції — вирішити наперед, хто свій.

Даніель підійшов до зарядних пристроїв і почав викладати речі на камінь.
— Тоді робимо це нормально. Перевіряємо все спорядження ще раз. Повністю. Не тільки на маячки. Радіопередавачі, SIM-карти, супутникові пристрої, будь-що. І кожен показує все, що має при собі.
Єва гірко посміхнулася.
— Обшук команди. Чудово.
— Маєте кращу ідею?
— Ні. Саме тому й чудово.

Перевірка тривала майже годину. Вони виклали на камінь телефони, батареї, карти пам’яті, рації, ножі, документи, аптечку, інструменти. Ніколя сам розпоров кілька внутрішніх швів рюкзаків. Нічого. Єва показала обидві камери й усі носії. Софія — телефон, диктофон, планшет і старий GPS, який майже не використовувала. Матеуш мав просту рацію, телефон і старий супутниковий апарат зв’язку, про який усі знали ще до виходу. Даніель виклав медичний супутниковий маяк SOS, призначений для надзвичайних випадків. Ніколя одразу подивився на нього.
— Ви казали про нього?
— Так. Перед вильотом. Він у списку спорядження.
— Він передає координати?
— Тільки після активації.
— Перевірити можна?
Даніель мовчки розібрав корпус. Батарея була фізично відключена запобіжною пластиною. Передавати щось пристрій не міг.

Знайти нічого не вдалося.

Це мало б заспокоїти.

Не заспокоїло.

Єва першою почала збирати речі. Коли вона підняла фотосумку, з бокової кишені випав маленький складений папірець. Ніколя нагнувся швидше за неї.

— Моє, — сказала Єва.

Він уже розгорнув.

Це була схема.

Намальована від руки.

Печера.

Три тунелі.

Підземна річка.

І прямокутник там, де знаходилася зала Блеквуда.

Ніколя повільно підняв очі.

Єва зблідла.

— Я цього не малювала.

— Він був у вашій сумці.

— Я бачу.

Софія взяла папір.

— Це копія старої гірничої схеми.

Матеуш підійшов ближче.

— Звідки вона?

Єва дивилася на Ніколя.

— Не знаю.

— Єво.

— Я. Не. Знаю.

Даніель забрав аркуш у Софії й оглянув краї.

— Свіжий папір. Не старий.

— Хтось підкинув, коли мене тримали на станції, — сказала Єва. — Моя сумка була в них.

— Можливо, — відповів Ніколя.

— «Можливо»?

— Я сказав, що підозрюю всіх.

Єва кілька секунд дивилася на нього, потім кинула сумку на землю.

— Добре. Тоді дивіться все. Розріжте її. Розбийте камери. Можете навіть мене обшукати. Але якщо я працюю на них, поясніть, навіщо вони розбили мені голову.

— Щоб ми вам повірили, — спокійно сказав Даніель.

Єва повернулася до нього.

— А ви швидко вчитеся підозрювати інших, докторе.

— Так само, як ви.

Ніколя втрутився раніше, ніж суперечка стала серйознішою.
— Досить. Зараз ніхто нікого не звинувачує. Схема залишається в мене. Відтепер ніхто не відходить один. Ніхто не телефонує без присутності другого. Ніхто не приховує нічого, навіть якщо здається дрібницею.

Софія гірко посміхнулася.

— Дуже тепла атмосфера в команді.

— Зате чесна.

— Ви впевнені?

Ніколя подивився на неї.

Саме це було найстрашніше.

Він уже не був упевнений.

Перед тим як залишити залу, Софія ще раз оглянула вирізаний край щоденника. І раптом знайшла те, що всі пропустили. Між сторінками, майже біля самого корінця, застрягло тонке синтетичне волокно. Не старе. Яскраво-синє.

Вона поклала його на білу тканину.

— Від одягу? — запитав Ніколя.

— Або сумки. Рукавички. Мотузки. Чого завгодно.

Даніель нахилився.

— Не обов’язково того, хто різав.

— Ні. Але воно сучасне.

Ніколя подивився на їхнє спорядження.

У Матеуша мотузка була червона.

У Даніеля медична сумка — чорна.

У Софії рюкзак — сірий.

У Єви ремені камер — чорні.

А на власному рюкзаку Ніколя був синій внутрішній шнур.

Він завмер.

Потім зняв рюкзак.

Витягнув шнур.

Колір майже такий самий.

Єва подивилася на нього й тихо сказала:

— Ну ось. Тепер підозрювати можна навіть вас.

Ніколя нічого не відповів.

Бо вона мала рацію.

Хтось брехав.

Але найгірше було в іншому.

Тепер Ніколя вже не знав, чи ця брехня почалася під час експедиції.

Чи ще в будинку Лорана — задовго до того, як вони всі сіли в один літак.

РОЗДІЛ 21.ЗРАДА

Після знахідки схеми в Євиній сумці команда рушила далі майже мовчки. Зала Блеквуда залишилася позаду разом зі скринею книг, старим попелом і відкритими питаннями, але напруга пішла з ними. Тепер кожен крок іншої людини мимоволі оцінювався: хто йде попереду, хто відстає, хто занадто часто торкається кишені, хто дивиться на телефон, хто першим пропонує маршрут. Ніколя ненавидів це відчуття. Ще кілька днів тому вони були випадково зібраною групою, потім стали командою, а тепер знову перетворювалися на п’ять окремих людей, між якими лежала підозра. Навіть печера ніби змінилася: кожен поворот здавався місцем для засідки, кожне далеке відлуння — чужими кроками.

Матеуш вів їх старим верхнім тунелем, який, за його розрахунками, мав обійти підземну річку. Даніель ішов поруч із Євою, але вже не як лікар, що стежить за пораненою, а як людина, яка не хоче випускати її з поля зору. Софія несла загорнутий щоденник Блеквуда під курткою. Ніколя залишив собі схему, знайдену у фотосумці Єви. Чим довше він на неї дивився, тим менше вірив у випадковість. Це була не приблизна замальовка, а точний фрагмент гірничого плану з позначеними тунелями, підземною річкою й залою, де стояла скриня. Людина, яка мала такий план, знала про печеру. Якщо Єві його підкинули, навіщо? Якщо вона носила його сама — навіщо заперечувати?

Приблизно через годину тунель почав підніматися. Повітря стало теплішим, а десь попереду з’явився слабкий природний протяг. Матеуш сказав, що вони, ймовірно, наближаються до іншого виходу. Саме в цей момент Єва попросила зупинитися. Спочатку Ніколя подумав, що їй стало погано. Вона справді виглядала виснаженою: обличчя бліде, пов’язка на лобі забруднена, волосся прилипло до скронь. Але замість того щоб звернутися до Даніеля, вона зняла рюкзак, поставила його на землю й сказала:
— Досить.
Ніколя подивився на неї.
— Чого?
— Цього цирку.
— Якого саме?
— Поглядів. Підозр. Перевірок. Ви хочете знати правду — добре. Але після неї назад уже не повернемося.
Даніель одразу напружився. Софія повільно зняла окуляри. Матеуш не сказав нічого, лише став так, щоб бачити і Єву, і тунель за її спиною.

Ніколя відчув, як усередині все стало холодним. Він чекав цієї миті відтоді, як знайшов маячок, але тепер, коли вона настала, раптом захотів почути будь-яке інше пояснення.
— Говоріть.
Єва подивилася на нього прямо.
— Маячок у вашому рюкзаку поставила я.

Кілька секунд ніхто не ворухнувся.

Слова прозвучали просто, майже буденно. Саме тому вони вдарили сильніше.

Ніколя не одразу знайшов голос.
— Коли?
— У будинку Лорана. Перед вильотом. Коли ви їздили по спорядження.
— А другий? У зарядній станції?
— Не мій.
Даніель різко підняв голову.
— Тобто його ви не ставили?
— Ні. І я сама не знала, що він там є.
— Дуже зручно, — сказав Даніель.
Єва навіть не образилася.
— Так. Звучить саме так.

Ніколя стиснув щелепи. У голові одна за одною поверталися сцени останніх днів: Єва, яка запізнилася на першу зустріч; Єва, яка сперечалася щодо фотографій; Єва в аеропорту; Єва біля річки; Єва, що зникла вночі. Деякі її вчинки раптом набували нового змісту.
— На кого ви працюєте?
Єва опустила погляд.
— На Адріана Восса.

Прізвище зависло в печері.

Софія першою зрозуміла.
— Восса?
Ніколя повільно повторив:
— Габріель Восс.
Єва кивнула.
— Адріан — його син.

Матеуш тихо вилаявся.

Тепер багато речей стали на місце. Людина, яка десятиліттями шукала правду про зниклого батька. Людина, яка могла мати документи Габріеля, його карти, записи, контакти. Людина, яка знала достатньо, щоб стежити за Лораном і чекати смерті старого.
— Скільки років ви з ним працюєте? — запитав Ніколя.
— Три.
— І що ви для нього робите?
— Знімала колекції. Архіви. Старі маєтки, приватні розкопки. Я не була… — Єва запнулася. — Не була його шпигункою постійно. Він колекціонер. Принаймні так я думала. Він купує старі карти, морські журнали, речі з приватних зібрань. Я фотографувала матеріали для каталогів. Потім він дізнався, що Софія шукає людину для експедиції.

Софія зблідла.
— Я сама вас рекомендувала.
— Знаю. Саме на це він і розраховував.

Софія відступила на крок, наче від удару.

Ніколя не відводив погляду від Єви.
— Отже, ви прийшли до нас не випадково.
— Ні.
— І з самого початку передавали йому інформацію?
— Так.

Матеуш різко сказав:
— Координати.
Єва кивнула.
— Через маячок і короткі повідомлення, коли був зв’язок.
— Фортеця?
— Так.
— Річка?
— Так.
— Село?
— Лише приблизний район. Там сигнал був слабкий.
— Камінь трьох сонць?
Єва замовкла.

Ніколя вже знав відповідь.

— Так, — сказала вона. — І його теж.

— Кого?
— Чоловіка на фотографії. Третього.

Ніколя зробив крок до неї.
— Ви знаєте його ім’я?
— Ні. Адріан теж не говорив. Він називав його лише «Старий». І завжди вимагав фотографувати, якщо він з’явиться.

Софія дивилася на Єву так, ніби не впізнавала її.
— Ви весь час знали, що нас ведуть.
— Я знала, що за нами спостерігають. Не знала, скільки людей і що вони планують робити.
— Томаш? — раптом запитав Ніколя.
Єва різко похитала головою.
— Ні.
— Його будинок згорів після нашого візиту.
— Я не передавала адресу.
— Вони й так знали старий порт?
— Так. У Восса були записи батька. Томаш був у них згаданий.
— І ви нічого не сказали нам.
— Не знала, що його чіпатимуть.
— А коли він зник?
— Тоді я вперше зрозуміла, що все не так, як Адріан мені пояснював.

Ніколя гірко засміявся.
— А як він пояснював? Що ми всі просто граємо в історичний квест?
— Що він хоче знайти правду про батька. Що Лоран кинув Габріеля в печері й забрав карту. Що ваша родина сорок років приховувала місце, де загинула людина.
— І ви повірили?
— Так.

Відповідь була настільки проста, що Ніколя на секунду розгубився.

Єва продовжила:
— У нього були документи. Листи Габріеля. Частина щоденника. Фотографії. Один запис, де Лоран говорить, що залишив Восса. Я бачила все це ще до того, як зустріла вас. У тій версії історії ваш дід виглядав людиною, яка знайшла скарб, прибрала конкурента й повернулася додому.

— І тому ви вирішили допомагати синові помститися?
— Не помститися. Знайти докази. Принаймні так звучало спочатку.

Матеуш холодно запитав:
— А гроші?

Єва подивилася на нього.
— Так. Він платив. Добре платив. Якщо хочете почути, що я робила це тільки заради справедливості, не почуєте. Мені потрібні були гроші. І мені була цікава історія. Обидва мотиви були.

Ніколя провів долонею по обличчю. Усередині піднімалася лють, але дивним чином разом із нею приходила ясність. Він уже не хотів кричати. Хотів знати все.

— Викрадення.

Єва опустила очі.

— Не було справжнім.

Софія тихо видихнула.

Ніколя відчув, що саме ці слова болять найбільше.
— Пояснюйте.

— Я отримала повідомлення від Адріана. Він сказав, що вони знайшли вхід у стару станцію й підозрюють, що далі є печери. Потрібні були фотографії карти, компаса і всього, що ми знайдемо біля трьох сонць. Я мала вночі вийти до людини, передати карту пам’яті й повернутися. Ніхто не повинен був знати.
— А кров?
— Справжня.
— Камера?
— Її розбили навмисно.
— Навіщо?
— Щоб усе виглядало як напад.
— А удар по голові?
Єва мовчала кілька секунд.
— Не планувався. Я посварилася з одним із людей Восса. Він хотів забрати резервну камеру теж. Я відмовилася. Він ударив мене сильніше, ніж мав. Після цього все стало менш схожим на виставу.

Даніель схрестив руки.
— А карта пам’яті?
— Віддала сама.
— Схема печери у вашій сумці?
— Її дав мені чоловік Восса. Я мала непомітно привести вас сюди, якщо маршрут Блеквуда поведе в інший бік.
— Тобто ви знали про станцію.
— Так.
Ніколя стиснув пальці.
— А ми ризикували життям у підземній річці через вашу «схему».
— Я не знала, що там вода піднімається.
— Матеуш мало не загинув.
— Я знаю.

Матеуш не дивився на неї.

Найдовша тиша настала саме тоді.

Потім Ніколя запитав:
— Щоденник Блеквуда. Ви знали про нього?
— Адріан знав, що Габріель знайшов якийсь журнал у 1983 році. Не знав, де він залишився. Саме тому вони дозволили нам іти вперед. Ви мали знайти його.
— «Дозволили».
— Так.
— А сторінка?
— Не знаю.
— Вирізана недавно.
Єва похитала головою.
— Це не я. І наскільки знаю, не Адріан. Якщо б у нього була ця сторінка, він не витрачав би стільки років на пошуки.

Софія раптом запитала:
— А хто такий чоловік в окулярах?
— Маркус Рейн. Один із людей Восса. Він керує групою на місці.
— Він працював із Габріелем?
— Не знаю. Адріан казав, що Маркус знає цю історію давно. Більше нічого.

Ніколя згадав слова Матеуша: його батько бачив схожого чоловіка багато років тому, і той ніби не змінився. Ще одна нитка, яку доведеться тягнути пізніше.

— Чому ви говорите правду саме зараз? — запитав Даніель.

Єва гірко посміхнулася.
— Бо мене збираються вбити.

Цього разу ніхто не перебив.

Вона дістала з внутрішньої кишені невеликий предмет, схожий на запасну батарею для камери. Натиснула на край. Корпус розійшовся, і всередині виявився крихітний супутниковий комунікатор.

Ніколя відчув, як лють повертається.

— Ще один.

— Так. Цей мій. Маячок у рюкзаку був резервним. Через це я передавала текст.
— І ви не показали його під час обшуку.
— Ні.
— Значить, брехали навіть після того, як ми знайшли маячки.
— Так.

Вона простягнула пристрій Ніколя.

— Читайте останнє.

На маленькому екрані було кілька коротких повідомлень. Більшість — координати, час, умовні слова. Останнє надійшло менш ніж годину тому.

JOURNAL CONFIRMED?

Нижче відповідь Єви:

YES. KEY MENTIONED.

Наступне повідомлення:

STAY WITH THEM UNTIL HAVEN.

І останнє.

AFTER RECOVERY NO WITNESSES. YOU INCLUDED.

Ніколя перечитав двічі.

Потім передав Софії.

Єва дивилася в стіну.

— Я спочатку подумала, що неправильно зрозуміла. Запитала ще раз.

На екрані нижче була її відповідь:

ME INCLUDED?

Відповідь прийшла майже одразу:

ALL.

Даніель тихо сказав:
— Тепер вірю, чому вирішили поговорити.

Єва кивнула.

— Я працювала на Восса, але не підписувалася на власну страту.

Ніколя віддав їй комунікатор.

— Ви думаєте, це вас виправдовує?
— Ні.
— Томаш зник. Матеуш мало не загинув. Нас переслідують від Європи. Через ваш маячок вони знали, де ми.
— Я знаю.
— І ви весь час дивилися нам у очі.
— Так.
— Софія вам довіряла.
Єва нарешті подивилася на неї.
— Знаю.

Софія не сказала нічого.

І це було гірше за будь-який докір.

Ніколя відвернувся. Він хотів прийняти рішення холодно. Не як ображена людина. Як керівник групи. Єва зрадила їх. Це факт. Але вона мала інформацію про Восса, його людей, способи зв’язку й частину плану. Вигнати її означало залишити саму в печерах, фактично приректи на смерть. Зв’язати й тягнути за собою — безглуздо. Довіряти — неможливо.

— Відтепер комунікатор у мене, — сказав він. — Телефон теж. Усі карти пам’яті передаєте Софії. Ні на метр не відходите сама.
Єва кивнула.
— Добре.
— І не думайте, що це означає, що ми вам пробачили.
— Я не думаю.
— Це означає лише, що ми не Восс. Ми не залишаємо людей помирати.

Остання фраза прозвучала знайомо навіть йому самому.

Не залишай людину заради таємниці.

Лоран залишив цей наказ біля трьох сонць.

Тепер Ніколя вперше зрозумів, навіщо.

Вони зупинилися в невеликій сухій ніші, щоб вирішити, що робити далі. Найважливішим тепер було використати Євин зв’язок проти Восса. Якщо Адріан вважав, що вона все ще працює на нього, вони отримували можливість хоча б раз нагодувати противника неправдою.

— Він чекає координати? — запитав Ніколя.

— Так. Коли з’явиться сигнал.

— Що буде, якщо довго не передавати?

— Вирішить, що ми в печерах. Це нормально.

— А коли вийдемо?

Єва зрозуміла першою.

— Дати неправильний напрямок.

— Саме так.

Матеуш подивився на неї.

— Він повірить?

— Якщо повідомлення буде моїм кодом — так.

— Яким кодом?

— Ми використовували прості слова. «Скло» — карта. «Книга» — документи. «Гавань» — кінцева точка. Якщо я напишу, що ми знайшли четвертий знак і йдемо на захід, він відправить людей туди.

Софія дістала схему Блеквуда.

— А справжній напрямок?

На схемі після печери стояв четвертий знак — коло з кораблем і слово HAVEN. Але точного маршруту ще не було.

Ніколя подивився на щоденник.

— Спочатку дочитаємо все, що можемо. Потім вирішимо.

Єва тихо сказала:
— Адріан уже знає про Суратський ключ.
— Через вас.
— Так. Але він і раніше знав назву. Не знав лише, чи це реальна річ.

Ніколя повернувся.

— Звідки?

— Від батька. У Адріана є одна сторінка з записів Габріеля. Там згадується Ключ.

— Ви її бачили?

— Так.

— Що ще там?

Єва помовчала.

— Фраза: «Блеквуд сховав його не в бухті».

Софія різко підняла голову.

— Не в бухті?

— Так.

— Тоді що ми шукаємо в бухті?

— Можливо, другу карту, — сказав Ніколя.

Єва продовжила:
— І ще там було одне речення. Я не розуміла його раніше. Тепер, після щоденника Блеквуда, розумію краще.

— Яке?

Єва подивилася на нього.

— «Ключ показує двері, але двері знаходяться там, де не повинно бути моря».

Ніхто не сказав нічого.

Матеуш першим нахмурився.

— «Де не повинно бути моря»?

Софія повільно перевела погляд на карту.

— Під землею.

Усі згадали третій символ: печера й хвилі.

Ніколя відчув знайоме хвилювання, яке завжди з’являлося, коли хаос починав складатися в механізм.

Можливо, бухта була не кінцем.

Можливо, навіть Black Swan був лише орієнтиром.

А Суратський ключ відкривав шлях кудись ще.

Через пів години вони рушили далі. Єва йшла між Даніелем і Софією. Її зброєю тепер залишалася тільки камера без передавача. Комунікатор Ніколя поклав до власної кишені, попередньо вимкнувши.

Ніхто не говорив.

Зрада змінила експедицію остаточно.

Але Ніколя помітив ще дещо.

Даніель кілька разів дивився на Єву з дивним виразом. Не злістю. Не презирством.

Наче хотів щось запитати.

Нарешті, коли вони трохи відстали від інших, Ніколя тихо сказав:

— Ви знали?

Даніель повернув голову.

— Про Єву? Ні.

— А про Восса?

Пауза тривала трохи довше, ніж мала.

— Чув ім’я.

Ніколя зупинився.

— Коли?

Даніель теж зупинився.

Попереду Матеуш продовжував іти, не помітивши.

— Багато років тому.

— Ви казали, що не знаєте його.

— Я сказав, що не знав Габріеля Восса.

— А Адріана?

Даніель подивився йому прямо в очі.

— Ніколя, зараз не найкраще місце.

— Навпаки. Після Єви кращого не буде.

Даніель мовчав.

І цього мовчання вистачило.

Ніколя відчув, як зрада, яку він щойно вважав розкритою, раптом стала лише першою.

— Хто ви насправді? — запитав він.

Даніель повільно видихнув.

— Людина, яка дуже хотіла, щоб до цього питання ви дійшли пізніше.

Попереду Матеуш раптом покликав:

— Ніколя!

Вони обернулися.

Тунель закінчувався.

За ним виднівся денний світ.

І море.

Неможливо.

Вони були далеко вглибині материка.

Але попереду, під землею, справді блищала величезна темна вода.

РОЗДІЛ 22.АДРІАН ВОСС

Підземне море було настільки великим, що Ніколя спочатку не повірив власним очам. Темна вода простягалася далеко вперед і зникала під кам’яним склепінням, яке губилося у висоті. Десь праворуч крізь тріщину в скелі пробивалося денне світло, вузьке й холодне, саме воно створювало ілюзію відкритого неба. Хвилі були невеликі, але справжні. Вони тихо билися об кам’яний берег і залишали на ньому смугу солі. Софія присіла, торкнулася води пальцями й піднесла їх до губ. — Солона. Матеуш озирнувся на темний тунель, яким вони прийшли. — Тут не повинно бути моря. Єва повільно подивилася на Ніколя. Її власні слова, сказані кілька хвилин тому, тепер звучали зовсім інакше: «Ключ показує двері, але двері знаходяться там, де не повинно бути моря». Ніколя дістав щоденник Блеквуда й схему четвертого знака. Коло, вертикальна лінія, маленький корабель усередині. HAVEN. Гавань. Уперше символ не здавався загадкою. Він буквально зображував корабель у замкненому просторі. Якщо Black Swan справді стояв десь попереду, то ця підземна водойма могла бути частиною тієї самої системи, що вела до прихованої бухти.

Ніколя вже хотів сказати, що треба перевірити берег, коли позаду пролунав голос:
— Не поспішайте.

Усі одночасно обернулися.

У тунелі стояли п’ятеро чоловіків. Двоє тримали зброю опущеною, але готовою. Попереду був Маркус Рейн — цього разу без темних окулярів. Поряд із ним стояв чоловік, якого Ніколя бачив уперше. Років п’ятдесяти, високий, худорлявий, у світлій польовій сорочці. Обличчя спокійне, майже інтелігентне. Не схоже на людину, яка кілька тижнів стежила, погрожувала й посилала інших підпалювати будинки. Саме це насторожувало найбільше.

Єва зблідла.

— Адріан.

Чоловік перевів на неї погляд.

— Радію, що ви ще живі.

Єва коротко засміялася.

— Дивно. Ваше останнє повідомлення звучало інакше.

Адріан Восс навіть не змінився в обличчі.

— Повідомлення писав не я.

— Але від вашого імені.

Він подивився на Маркуса.

Той мовчав.

— Ми поговоримо про це пізніше, — сказав Адріан.

Ніколя зробив крок уперед.

— Ні. Говоритимемо зараз. Хто ви?

Адріан перевів погляд на нього і кілька секунд просто дивився. Потім злегка усміхнувся.

— Нарешті.

— Що «нарешті»?

— Я хотів побачити вас особисто. Ви справді дуже схожі на Лорана.

Ніколя відчув, як усе всередині стислося.

— Ви знали мого діда?

— На жаль, недостатньо.

Адріан повільно дістав із кишені стару фотографію й простягнув її Ніколя. Ту саму, яку колись украли з альбому Лорана. Четверо чоловіків біля позашляховика. Лоран, Жоакім, стерте ім’я і Габріель Восс.

— Ви її забрали.

— Так.

— Навіщо?

— Тому що на ній мій батько.

Ніколя підняв очі.

Адріан торкнувся пальцем четвертого чоловіка на знімку.

— Габріель Восс.

Софія тихо видихнула.

Матеуш подивився на Адріана по-новому.

— Ви його син?

— Так.

Ніколя повернув фотографію.

— Тоді ми нарешті дійшли до головного.

— Я теж так думаю.

Адріан підійшов ближче, але зупинився за кілька метрів. Його люди залишилися позаду. Зброю не підіймали. Виглядало майже як переговори, але Ніколя чудово розумів, що це лише тому, що Адріан почувався господарем становища.

— Мій батько приїхав сюди в 1983 році, — почав він. — Разом із Лораном, Жоакімом Нхамбе й ще одним чоловіком. Вони шукали Black Swan. Батько працював над цією історією майже п’ятнадцять років. Він знайшов згадки про Бомона, старі карти, листи Блеквуда, записи про Сурат. Потім з’явився Лоран. Механік, який випадково отримав у руки річ, що не повинна була потрапити до нього.

— Яку річ?

Адріан подивився на компас.

— Це ви запитаєте в нього, якщо колись зможете.

— Лоран мертвий.

— Саме тому й кажу «якщо».

Ніколя насупився, але Адріан продовжив:

— Вони поїхали разом. Через кілька тижнів Лоран повернувся. Мій батько — ні. Жодного тіла. Жодної могили. Жодного нормального пояснення. Лише історія про зникнення в джунглях.

— Ми знайшли щоденник Лорана.

— Я знаю.

— Тоді знаєте й про пістолет. Про те, що Габріель погрожував усім і пішов далі сам.

Адріан усміхнувся без радості.

— Знаю версію вашого діда.

— У вас є інша?

— У мене є лист батька, написаний за два дні до зникнення.

Ніколя замовк.

Адріан дістав зі внутрішньої кишені водонепроникний футляр. Усередині лежав складений пожовклий аркуш. Він не передав його, лише розгорнув у руках.

— «Лоран змінився. Він більше не говорить про відкриття. Він говорить лише про те, що треба все сховати. Я боюся, що він хоче забрати знахідку собі». Це написав мій батько.

— Або боявся, що Лоран зупинить його.

— Можливо.

— Продовжуйте.

— Наступний рядок: «Якщо зі мною щось станеться, шукайте Лорана».

Тиша в підземній залі стала важкою.

Ніколя дивився на Адріана, але не знав, чи той говорить правду. Після всього, що сталося, одного листа було замало. Але цього вистачало, щоб зрозуміти, чому Адріан переслідував їх.

— Ви все життя вважали, що мій дід убив вашого батька.

— Не просто вважав. Я був у цьому майже впевнений.

— Майже?

— Бо тіла не було. А Лоран мовчав.

— Він написав, що залишив Габріеля живим.

— Саме це й проблема. «Залишив». Де? У якому стані? Після якої сварки? Зі зброєю чи без? Він повертався сюди пізніше, але нікому не сказав навіщо. Вам це не здається дивним?

Ніколя не відповів.

Здавалося.

Саме тому щоденник Лорана так його мучив.

— І тому ви стежили за ним сорок років? — запитала Софія.

Адріан перевів погляд на неї.

— Не сорок. Мені було вісім, коли зник батько. Довгий час я взагалі нічого не знав. Мати сказала, що він загинув у експедиції. Лише після її смерті я знайшов його архів. Карти, листи, копії журналів, фотографії. І ім’я Лорана.

— Коли ви почали шукати? — запитав Ніколя.

— Серйозно — двадцять років тому.

— І не знайшли бухту.

— Ні.

— Бо не мали компаса.

Адріан подивився на латунний корпус у руці Ніколя.

— І не тільки.

— Тому ви чекали, поки помре Лоран.

— Я чекав, коли щось зміниться. Його смерть була однією з можливостей.

Єва гірко сказала:

— І тоді ви використали мене.

— Ви погодилися добровільно.

— Не на вбивство.

— Я вже сказав: останнє повідомлення писав не я.

Маркус Рейн зробив ледь помітний рух.

Адріан помітив.

— Маркусе?

Той відповів спокійно:

— Я зробив те, що вважав необхідним.

— Я не наказував прибирати її.

— Вона перестала бути надійною.

Єва дивилася на нього з ненавистю.

— Дякую за пояснення.

Адріан повернувся до Рейна.

— Відтепер жодних самостійних рішень.

Маркус не відповів.

Ніколя уважно спостерігав. Щось у цій короткій сцені не подобалося йому більше, ніж відкрита погроза. Адріан нібито керував людьми, але Маркус не виглядав підлеглим. Швидше партнером, який тимчасово дозволяв іншому вважати себе начальником.

— Томаш, — сказав Ніколя. — Його будинок теж не ваш наказ?

Адріан замовк.

Вперше впевненість трохи зникла.

— Я не наказував підпалювати будинок.

— Але ваші люди були там.

— Так.

— Томаш зник.

— Так.

— Де він?

— Не знаю.

— Не вірю.

— Це ваше право.

Ніколя зробив ще один крок.

Люди позаду Адріана одразу напружилися.

— А я вам скажу, що знаю. Ви хотіли знайти правду про батька. Може, колись це навіть було єдиною причиною. Але тепер у вас є люди зі зброєю, маячки в нашому спорядженні, викрадення, підпали й накази прибирати свідків. Це вже не пошук правди.

Адріан подивився на темну воду.

— Ні.

— То що?

Відповідь була чесною.

— Тепер я хочу ще й те, що шукав мій батько.

— Золото.

— І його теж.

Софія похитала головою.

— Блеквуд залишив золото як приманку.

Адріан усміхнувся.

— Приманка може коштувати сотні мільйонів.

— І Суратський ключ.

— Насамперед Ключ.

— Ви навіть не знаєте, що він робить.

— Знаю більше, ніж ви думаєте.

Ніколя одразу зачепився за ці слова.

— Що саме?

— Не тут.

— Ми стоїмо біля підземного моря, до якого йшли через пів Африки. Кращого «тут» уже не буде.

Адріан кілька секунд вагався.

— Ключ не відкриває двері. Це ви вже зрозуміли. Він визначає місце.

— Яке?

— Те, що Блеквуд називав Сховищем.

— Де воно?

— Якби я знав, не стояв би зараз перед вами.

Ніколя усміхнувся.

— Ось і вся правда. Вам потрібні ми.

— Поки що — так.

— І тому ви нас не вбили.

— Ніколя, якби я хотів вас убити, ви не дійшли б до Африки.

Це було сказано без погрози. Просто як факт.

Саме тому Ніколя повірив.

Матеуш, який досі майже не говорив, нарешті запитав:

— Що сталося з моїм батьком після 1983 року?

Адріан подивився на нього.

— Жоакім?

— Так.

— Мої люди до нього не торкалися. Я тоді був дитиною.

— А потім?

— Через багато років я намагався поговорити з ним.

— Він відмовився?

— Так.

— І після цього за ним стежили?

— Так.

Матеуш стиснув щелепи.

— Будинок нашої родини спалили через два місяці після експедиції.

Адріан похитав головою.

— Це було не моє.

— Дуже багато речей «не ваші».

— Саме тому я й хочу знати, хто ще був у цій історії.

Ця фраза змусила Ніколя насторожитися.

— Ви не єдині?

— Ні.

— Хто ще?

Адріан подивився на Маркуса.

Той дивився у відповідь спокійно.

— Ось це, — сказав Адріан, — питання, яке я ставлю двадцять років.

Ніколя раптом згадав жетон E.B., чоловіка зі старої фотографії, стерте ім’я, вирізану сторінку щоденника Блеквуда й слова Жоакіма про людину, якої наче не торкнувся час.

— А Маркус?

Уперше на обличчі Адріана з’явилося щось схоже на обережність.

— Маркус працює зі мною.

— Скільки років?

— Довго.

— Наскільки?

Маркус сам відповів:

— Достатньо.

Ніколя дивився на нього.

Без окулярів обличчя здавалося ще знайомішим.

Не тому, що він бачив його в аеропорту.

Інша причина.

Стара фотографія.

Третій чоловік із вишкрябаним ім’ям.

Схожість не була точною.

Але надто сильною.

— Ви його знаєте? — тихо запитав Ніколя Адріана.

— Звичайно.

— Я не про зараз. До вас.

Адріан насупився.

— Ні.

— Ви впевнені?

Маркус усміхнувся.

— Обережно, Ніколя. Ви починаєте бачити привидів.

— Можливо.

Ніколя дістав із кишені копію старої фотографії й підняв її.

— Тоді поясніть це.

Адріан підійшов ближче.

На фотографії четверо чоловіків.

Лоран.

Жоакім.

Габріель.

І третій, чиє ім’я стерли ножем.

Адріан подивився на нього, потім на Маркуса.

Його обличчя змінилося.

Лише на секунду.

Але Ніколя побачив.

— Ви ніколи не бачили цю фотографію? — запитав він.

Адріан мовчав.

Маркус повільно зняв рукавичку.

На його зап’ясті був металевий браслет.

Маленький круглий жетон.

E.B.

Той самий знак, який Єва сфотографувала біля трьох сонць.

Ніколя почув, як Софія тихо сказала:

— Боже мій.

Адріан повернувся до Маркуса.

— Що це означає?

Маркус навіть не намагався приховати усмішку.

— Означає, що ви нарешті поставили правильне питання.

Напруга вибухнула миттєво.

Один із людей Адріана підняв зброю, але Маркус зробив короткий жест, і другий чоловік одразу наставив ствол уже на нього.

Адріан завмер.

— Що ви робите?

— Те, заради чого я приїхав сюди.

— Ми домовлялися.

— Ви домовлялися зі мною про золото. Я ніколи не говорив, що цікавлюся золотом.

Ніколя відчув холод.

Блеквуд.

Лоран.

Адріан.

Усі знову робили ту саму помилку.

Думали, що головне — скарб.

Маркус подивився на Ніколя.

— Щоденник у вас?

Ніхто не відповів.

— Добре. Тоді продовжимо разом.

— Куди? — запитав Ніколя.

Маркус перевів погляд на підземне море.

— До Black Swan.

Адріан зробив крок до нього.

— Ви знали, де корабель?

— Завжди знав приблизно.

— І використали мене.

— Так само, як ви використали Єву. Не ображайтеся. Це дуже стара традиція.

Адріан поблід.

— Ви знали мого батька.

Маркус подивився на нього довго.

— Так.

— Ви були тут у 1983 році?

Мовчання стало відповіддю раніше, ніж він заговорив.

— Так.

Адріан дивився на нього, ніби вперше бачив людину, з якою працював роками.

— Що сталося з Габріелем?

Маркус повільно повернув голову до темної води.

— Це довга історія.

— Я чекав сорок три роки.

— Тоді ще трохи почекаєте.

Він показав на воду.

— Спочатку корабель.

Ніколя зрозумів, що ситуація змінилася вдруге за кілька хвилин. Адріан Восс наздогнав їх, щоб отримати правду про батька й скарб Блеквуда.

Але тепер стало ясно: він сам був лише частиною чужої гри.

І людина, яка могла знати, що сталося в 1983 році насправді, стояла поруч із ним усі ці роки.

РОЗДІЛ 23.ЗАПИС ДІДА

Після слів Маркуса ніхто не рушив. Підземне море лежало перед ними чорним нерухомим дзеркалом, лише біля берега вода тихо торкалася каменю. Денне світло, що проникало крізь далеку тріщину в скелі, вже слабшало, і велетенська зала поступово занурювалася в напівтемряву. Люди Адріана тримали зброю, але тепер навіть вони не розуміли, кому підкорятися. Один залишався поруч із Воссом, другий стояв ближче до Маркуса. Ще кілька хвилин тому все здавалося простим: Адріан наздогнав експедицію, щоб дістатися до скарбу й дізнатися правду про батька. Тепер з’ясувалося, що Маркус знав Габріеля особисто, був тут у 1983 році й приховував це від самого Адріана. Ніколя відчував, що правда знаходиться зовсім поруч, але кожна нова відповідь лише відкривала наступні двері.

— Ви сказали, що знали мого батька, — повторив Адріан. Голос уже не був спокійним. — Тоді говоріть. Що сталося?

Маркус подивився на нього майже поблажливо.

— Ви чекали сорок три роки. Ще одна година нічого не змінить.

— Для вас, можливо.

— Для мене теж багато чого змінилося.

— Досить, — сказав Ніколя. — Ми нікуди не підемо, поки не зрозуміємо, хто тут бреше.

Маркус усміхнувся.

— Тоді можете залишитися назавжди. Бо брешуть усі.

— Мій дід теж?

— Особливо ваш дід.

Ніколя зробив крок до нього, але Даніель тихо сказав:

— Не треба.

Ніколя зупинився. Саме тоді Софія, яка досі дивилася не на людей, а на кам’яну стіну біля води, підняла руку.

— Зачекайте.

Ніхто не звернув уваги.

— Я сказала — зачекайте.

У її голосі було щось таке, що змусило всіх обернутися.

Софія світила ліхтарем на невелику прямокутну ділянку стіни. На камені виднілися три кола. Не вирізані глибоко, як на знаку біля села, а майже стерті: велике, середнє й маленьке.

Три сонця.

Ніколя відразу дістав металевий ключ, залишений Лораном.

Маркус уперше втратив спокій.

— Не чіпайте.

Ніколя подивився на нього.

— Чому?

— Бо ви не знаєте, що там.

— Зате ви знаєте.

Маркус промовчав.

Цього було достатньо.

Ніколя підійшов до стіни. Під трьома сонцями була вузька вертикальна щілина. Не замкова в звичайному розумінні. Радше три паралельні пази різної глибини. Ніколя вставив ключ. Три зубці увійшли точно.

Софія тихо сказала:

— Лоран писав, що ключ відкриває не двері.

— Схоже, не збрехав.

Ніколя повернув ключ.

Спочатку нічого не сталося. Потім усередині каменю пролунав тихий металевий клац. Ніколя натиснув долонею на плиту. Вона трохи подалася назад, а потім відхилилася вбік.

За нею була схованка.

Невелика, ледве достатня для металевої коробки.

Ніколя завмер.

Коробка була не XVIII століття. Це було очевидно відразу. Нержавіюча сталь, гумове ущільнення, сучасні засуви, хоч і вкриті плямами корозії. На кришці чорним маркером було написано лише одне слово:

НІКОЛЯ.

У нього пересохло в роті.

Ні Адріан, ні Маркус більше не говорили.

Ніколя дістав коробку й поставив на камінь. Засуви відкрилися важко. Усередині лежав загорнутий у промаслену тканину старий портативний диктофон, дві маленькі касети з магнітною стрічкою, запасний комплект батарей, давно непридатний, і складений аркуш.

Почерк Лорана.

«Якщо ти це знайшов, значить, дійшов туди, куди я сподівався більше ніколи не повертатися».

Ніколя прочитав мовчки.

Нижче:

«Не вір моєму щоденнику до кінця. Я писав його так, щоб його могли знайти чужі. Тут — те, чого я не наважився залишити на папері».

Адріан повільно підійшов ближче.

— Запис?

Ніколя не відповів.

Він узяв диктофон. Старий корпус був цілий, але батарейний відсік покрився білим нальотом. Ніколя відкрив його, оглянув контакти.

— Працюватиме? — запитала Єва.

— Диктофон — можливо. Батареї — точно ні.

— У нас є живлення, — сказав Даніель.

Ніколя подивився на нього.

Даніель уже діставав із рюкзака універсальний акумулятор.

— Три вольти?

Ніколя прочитав напис на корпусі.

— Три.

— Тоді зробимо.

Маркус раптом сказав:

— Це непотрібно.

Адріан різко повернувся до нього.

— Для кого?

— Запис Лорана нічого не доведе.

— Я вирішу сам.

— Він міг сказати будь-що.

— А ви могли брехати мені двадцять років.

Маркус більше не сперечався.

Ніколя відчув це одразу. Він боявся запису.

Не диктофона.

Не схованки.

Того, що на плівці.

Це було найкращим доказом, що її треба почути.

На ремонт пішло десять хвилин. Ніколя зачистив окислені контакти, під’єднав два тонкі дроти від зовнішнього акумулятора й кілька разів прокрутив механізм вручну. Пасик усередині затвердів, але не розсипався. Касета сиділа щільно. На маленькій етикетці було написано:

1983. ПРАВДА.

Єва поставила поруч свою резервну камеру.

— Записую копію.

Ніколя подивився на неї.

Вона одразу додала:

— Без передачі. Без мережі. Просто щоб це не зникло вдруге.

Він кивнув.

Натиснув кнопку.

Спочатку був лише шум.

Шурхіт стрічки.

Тріск.

Потім далекий звук води.

І голос.

Старий, втомлений, але безпомилково знайомий.

Лоран.

Ніколя відчув, як стислося горло.

Він чув цей голос тисячі разів у дитинстві. Він сварився, коли Ніколя губив інструменти. Розповідав дурні історії. Вчив слухати мотор. Просив не затягувати болт «до смерті». Тепер голос ішов із сорокарічної магнітної стрічки з печери в Африці.

— Якщо цей запис слухаєш ти, Ніколя, значить, я вже не зміг сказати це особисто. Можливо, так навіть краще. Дивитися людині в очі й розповідати про власне боягузтво важче, ніж говорити з машиною.

Ніколя опустив голову.

Адріан стояв нерухомо.

На стрічці Лоран важко вдихнув.

— У моєму щоденнику є фраза: «Я залишив Габріеля там». Я написав її навмисно. Хотів пам’ятати провину, але не хотів залишати пояснення людині, яка могла знайти щоденник раніше за тебе. Якщо ти чув лише цю фразу, ти, мабуть, уже подумав найгірше. Можливо, заслужено.

Адріан стиснув руки.

Запис продовжувався.

— Нас було більше, ніж залишилося на фотографіях. Четверо основних і двоє місцевих провідників. Жоакім знав річку. Другого звали Паулу. Він був молодий. Двадцять два роки. Мав дружину й маленьку доньку.

Матеуш заплющив очі.

— Я чув це ім’я, — тихо сказав він. — Батько ніколи не говорив, що з ним сталося.

На плівці Лоран продовжував:

— Габріель першим зрозумів, що карта не веде до золота. Ми ще сперечалися про корабель, а він уже шукав інше. Він знайшов книги Блеквуда й прочитав про Суратський ключ. Після цього змінився. Не одразу. Спочатку просто хотів іти далі. Потім почав ховати від нас сторінки. Брехав про переклад. Одну сторінку вирізав. Я бачив, як він її ховав, але промовчав. Це була моя перша помилка.

Софія різко подивилася на щоденник Блеквуда.

Вирізана сторінка.

1983 рік.

Один із двох слідів отримав пояснення.

Але не новий зріз.

Лоран говорив далі:

— Увечері двадцять сьомого серпня ми знайшли прохід до внутрішньої системи. Паулу відмовився йти. Він сказав, що вода піднімається й ми не повернемося до ранку. Габріель наказав йому вести нас. Паулу відмовився вдруге. Вони посварилися.

Довга пауза.

На плівці було чути тільки шурхіт.

— Я не знаю, чи Габріель хотів його вбити.

Адріан повільно підняв голову.

— Можливо, хотів лише налякати. Але він дістав пістолет. Паулу кинувся на нього. Пролунав постріл.

Лоран замовк.

Коли заговорив знову, голос став нижчим.

— Куля ввійшла під ключицю. Даніеля тоді з нами, звісно, не було. У нас не було лікаря. Ми намагалися зупинити кров. Паулу помер приблизно через двадцять хвилин.

У підземній залі ніхто не ворухнувся.

Ніколя дивився на Адріана.

Той зблід.

— Ні, — прошепотів він.

Маркус стояв трохи осторонь. Його обличчя нічого не виражало.

— Після цього Габріель сказав, що це випадковість. Можливо, частково так і було. Але замість того щоб повернутися, він почав говорити про знахідку. Про те, що ми вже надто близько. Що смерть Паулу нічого не змінює. Тоді я зрозумів, що людина, з якою я прийшов у Африку, залишилася десь позаду.

Ніколя відчув, як слова діда ніби проходять крізь роки.

— Ми забрали в нього пістолет. Жоакім хотів зв’язати його. Я не дозволив. Це була моя друга помилка. Я думав, що він заспокоїться. Ми сказали: повертаємося. Вранці повідомимо владі про смерть Паулу й завершимо експедицію. Габріель погодився. Принаймні зробив вигляд.

Плівка клацнула.

Швидкість трохи змінилася.

Ніколя машинально притримав корпус диктофона, але механізм продовжував працювати.

— Уночі він зник. Разом із копією карти, сторінкою Блеквуда й частиною спорядження. Ми пішли за ним. Наздогнали вже біля внутрішньої печери. Я просив його повернутися. Жоакім теж. Габріель відповів, що ми можемо йти додому, а він закінчить усе сам.

Адріан стояв так близько, що Ніколя чув його дихання.

— Я сказав, що не залишу його одного. Він засміявся. Сказав: «Ти вже залишив Паулу. Просто ще не зрозумів цього».

Матеуш опустив голову.

— Ми сперечалися майже годину. Врешті Габріель погодився повернутися з нами. Ми пройшли приблизно половину дороги. Потім він попросив зупинитися. Сказав, що забув журнал.

Лоран на плівці коротко засміявся.

Не весело.

— Я був дурнем. Я повірив.

Ніколя вже знав, що буде далі.

— Він повернувся в печеру сам. Без зброї. Без їжі майже. Ми чекали до ранку. Потім увесь день. Жоакім двічі ходив шукати. Я теж. Знайшли його сумку. Сліди. Кров на камені — небагато. Але Габріеля не знайшли.

Адріан заплющив очі.

— Наступного дня вода почала підніматися. Ми не могли залишатися. У нас був мертвий Паулу, поранений Жоакім і майже не залишилося води. Я прийняв рішення йти.

Тиша.

— Ось що означає «я залишив його там».

Ніколя відчув, як у грудях щось відпустило.

Не повністю.

Лоран усе одно пішов.

Але не кинув пораненого товариша помирати.

Не застрелив.

Не забрав скарб.

Габріель сам повернувся.

— Я повернувся через три місяці.

Адріан різко відкрив очі.

Навіть Маркус ворухнувся.

— Один. Не сказав нікому. Обшукав той район, наскільки зміг. Знайшов сліди табору. Новіші за наші. Знайшов один із ліхтарів Габріеля. Порожню упаковку їжі. І напис на стіні.

Лоран замовк.

Потім вимовив повільно:

— «Я знайшов двері».

Софія подивилася на знак HAVEN.

— Почерк був його. Я впевнений. Це означає, що після нашого відходу Габріель був живий щонайменше кілька днів. Можливо довше.

Адріан підійшов до диктофона ближче, ніби міг змусити голос минулого говорити швидше.

— Тіла я не знайшов. Ніколи.

Пауза.

— Якщо ти слухаєш це, Адріане Восс…

Усі завмерли.

Адріан відсахнувся майже непомітно.

Лоран знав.

— …я не знаю, чи коли-небудь почуєш цей запис. Але я знаю, що ти існуєш. Габріель говорив про сина. Йому було соромно, що він проводить більше часу з мертвими моряками, ніж із живою дитиною.

Адріан опустив очі.

Вперше від моменту появи він виглядав не мисливцем, не багатим колекціонером і не ворогом.

Просто сином.

— Я не вбив твого батька. Але й не врятував його. Це дві різні речі, хоча багато років я сам не бачив різниці. Якщо він загинув у тих печерах, частина відповідальності лежить і на мені. Я мав зупинити його раніше. Після смерті Паулу мав зв’язати й силоміць вивести. Не зробив цього.

Голос став тихішим.

— Але якщо Габріель вижив, то я боюся іншого.

Ніколя відчув, як Маркус дивиться на диктофон.

— Я боюся, що він знайшов те, за чим повернувся.

Плівка зашурхотіла.

— Суратський ключ не був у печері. Ми це зрозуміли пізніше. Там була лише дорога до нього. Габріель знав більше, ніж говорив. Сторінка, яку він вирізав із щоденника Блеквуда, містила щось важливе. Щось, чого я ніколи не бачив.

Адріан повернувся до Маркуса.

— Сторінка.

Маркус не відповів.

Запис тривав.

— І ще одне. У 1983 році нас було не четверо.

Ніколя відчув холод.

Софія повільно повернула голову.

— На фотографії є чоловік, ім’я якого я пізніше стер. Я зробив це навмисно. Не тому, що боявся його.

Маркус стояв нерухомо.

— Тому що не хотів, щоб хтось шукав його.

Адріан уже дивився тільки на Маркуса.

— Він називав себе Маркусом Рейном.

Тиша стала абсолютною.

Єва повільно опустила камеру.

Матеуш видихнув.

Ніколя дивився на чоловіка перед собою.

Те саме ім’я.

Сорок три роки.

Те саме обличчя — старше, але не настільки, наскільки мало б бути.

Маркус не заперечував.

Лоран продовжив:

— Маркус з’явився за кілька днів до того, як ми знайшли бухту. Сказав, що працює на приватну археологічну групу. Габріель знав його раніше, хоча заперечував. Після смерті Паулу Маркус зник. Ми думали, що повернувся до узбережжя.

Лоран зробив паузу.

— Через три місяці, коли я повернувся, я побачив його біля печери.

Адріан повільно відступив від Маркуса.

Людина зі зброєю поруч теж перевела ствол трохи в його бік.

— Він виглядав так само. Не старше. Не молодше. Просто так само. Знаю, як це звучить. Можливо, я помилився. Можливо, це був інший чоловік. Можливо, страх зробив із пам’яттю те, що робить іржа з металом. Але я запам’ятав обличчя.

Маркус тихо усміхнувся.

Ніколя не зводив із нього очей.

— Я не знаю, хто він. Але знаю одне: якщо ти зустрінеш Маркуса Рейна — не віддавай йому Ключ.

Плівка раптом зупинилася.

Ніхто не рухався.

Ніколя подивився на касету.

— Це все?

На етикетці була цифра 1.

У коробці лежала друга касета.

На ній:

2. ТІЛЬКИ ПІСЛЯ КОРАБЛЯ.

Маркус зробив перший крок.

— Досить.

Одночасно піднялися дві зброї.

Одна людина Адріана націлилася на Маркуса.

Друга — на Ніколя.

Ніхто вже не розумів, хто на чиєму боці.

Адріан дивився на Маркуса, і в його очах більше не було жодної довіри.

— Ви знали мого батька.

Маркус мовчав.

— Ви були з ним тут.

Мовчання.

— Ви знали, що він повернувся в печеру.

Маркус нарешті відповів:

— Так.

— І сорок три роки дозволяли мені думати, що його вбив Лоран.

— Це було корисно.

Адріан ударив його.

Різко, без попередження.

Маркус похитнувся, але не впав. Витер кров із губи й подивився на Адріана майже з цікавістю.

— Стало легше?

— Де мій батько?

— Не знаю.

— Брешете.

— Ні. Востаннє я бачив Габріеля живим.

— Коли?

Маркус подивився на темну воду.

— Після того, як Лоран пішов.

Адріан завмер.

Ніколя відчув, як історія знову перевертається.

— Ви зустріли його в печері?

— Так.

— І що сталося?

Маркус усміхнувся.

— Це вже на другій касеті.

Ніколя стиснув металеву коробку.

— Ви знаєте, що там?

— Приблизно.

— Тоді говоріть.

— Ні.

— Чому?

Маркус перевів погляд на воду.

— Бо Лоран залишив правильну інструкцію.

Він показав на другу касету.

ТІЛЬКИ ПІСЛЯ КОРАБЛЯ.

— Спочатку знайдіть Black Swan.

Ніколя відчув лють, але тепер уже не дозволив їй керувати собою.

Він поклав другу касету у внутрішню кишеню.

— Добре.

Адріан різко повернувся.

— Що «добре»?

— Дід хотів, щоб ми спочатку побачили корабель. Значить, була причина.

— Ви серйозно збираєтеся виконувати його загадки навіть зараз?

Ніколя подивився на нього.

— Ваш батько одного разу вирішив, що знає краще. Ми щойно почули, чим це закінчилося.

Адріан не знайшов відповіді.

Ніколя підійшов до краю підземного моря.

Десь далеко, за чорним поворотом скелі, вода ледь чутно билася об дерево.

Не камінь.

Дерево.

Матеуш почув теж.

— Там щось є.

Єва підняла ліхтар.

Промінь не діставав.

Софія стала поруч із Ніколя.

— Корабель?

Він дивився в темряву.

— Зараз дізнаємося.

Позаду залишився голос Лорана, замкнений у старій касеті.

Попереду чекала річ, через яку загинув Паулу, зник Габріель Восс, мовчав Жоакім і сорок три роки брехав Маркус Рейн.

Black Swan був зовсім близько.

І тепер Ніколя знав найважливіше:

дід не приховував убивство.

Він приховував те, що сталося після зникнення Габріеля.

ЧАСТИНА V.БУХТА БЕЗ ІМЕНІ

РОЗДІЛ 24.ОСТАННЯ ЗАГАДКА

Після запису Лорана ніхто вже не дивився на компас як на звичайний навігаційний прилад. Він лежав у долоні Ніколя важкий, потертий, подряпаний, із чорним лебедем на кришці й десятками слідів чужих рук. Майже від початку подорожі компас був із ними: відкривав карту, збігався зі знаками у фортеці, допоміг прочитати три сонця, але тепер Софія була впевнена, що вони використовували лише частину його можливостей. Лоран занадто добре знав механіку, щоб залишити онукові річ, яка виконує одну очевидну функцію. А Блеквуд, якщо саме від нього походив первісний задум, узагалі не залишав простих підказок там, де міг створити складний замок.

Вони відійшли від підземного моря в невелику суху нішу, звідки було видно чорну воду, але не головний тунель. Маркус залишався під наглядом людей Адріана, хоча тепер уже було незрозуміло, хто кого охороняє. Один із озброєних чоловіків явно підтримував Восса, другий усе частіше дивився на Маркуса, ніби чекав його команди. Єва сиділа біля стіни й мовчала. Після зізнання їй ніхто не довіряв, але й ніхто вже не ставив під сумнів, що вона сама опинилася в небезпеці. Даніель перевіряв Матеуша, а той дратувався, що його втретє за день змушують відповідати, чи не паморочиться голова. Ніколя майже не слухав. Перед ним на шматку тканини лежали карта Лорана, компас, металевий ключ із трьома зубцями й копія схеми Блеквуда. Усі ці речі були частинами однієї системи, але вони все ще не розуміли, якої.

Софія взяла компас і довго розглядала його під ліхтарем. Потім нігтем провела по внутрішньому краю латунного корпусу.
— Тут щось не так.
— Що саме? — запитав Ніколя.
— Товщина.
— Компаса?
— Кришки.

Вона поклала поруч інший невеликий навігаційний компас зі свого спорядження. Старий прилад Лорана був майже вдвічі товщий. Раніше це пояснювали віком, грубим корпусом, важкою кришкою. Тепер Софія постукала по металу ручкою ножа. Звук в одному місці був глухішим.

Ніколя відразу зрозумів.

— Подвійне дно.

— Можливо.

Він забрав компас, обережно провів пальцем по внутрішній рамці й знайшов крихітний отвір, майже повністю забитий брудом. Не гвинт. Швидше фіксатор. Ніколя дістав тонку голку з набору інструментів, натиснув. Нічого. Спробував ще раз, одночасно повертаючи кільце компаса. Усередині щось клацнуло.

Софія нахилилася ближче.

— Ще раз.

Ніколя повернув кільце приблизно на чверть оберту. Кришка стрілки не зрушилася, зате внутрішній обідок піднявся на міліметр.

— Є.

Він підчепив його нігтем.

Під ним лежала тонка латунна пластина.

Настільки тонка, що здалеку її можна було прийняти за частину корпусу. Кругла, трохи менша за сам компас, у кількох місцях прорізана вузькими лініями й отворами. По краю були вигравірувані цифри, але не градуси. У центрі — маленький чорний лебідь. Від нього розходилися чотири прорізи, різні за довжиною.

— Боже… — прошепотіла Софія.

Ніколя витягнув пластину.

Компас одразу став значно легшим.

— Скільки разів ми його розбирали?

— Жодного разу повністю, — сказала Софія. — Ми дивилися на нього як на компас.

— А треба було як на механізм.

Ніколя усміхнувся майже мимоволі. Лоран учив його саме цьому.

Не дивися на річ так, як її називають.

Дивися, що вона робить.

Маркус, який стояв за кілька метрів, уперше різко подався вперед.

— Дайте мені побачити.

Адріан одразу став між ним і Ніколя.

— Ні.

Маркус подивився на нього з легкою усмішкою.

— Ви навіть не знаєте, що це.

— Тому й не дам вам.

Ніколя не втручався. Реакція Маркуса була важливішою за будь-яку відповідь. Він упізнав пластину. Або принаймні знав, що всередині компаса має бути щось приховане.

Софія розклала карту на камені й поклала латунний диск зверху.

Не збіглося.

Вона повернула.

Знову ні.

Спробувала інший кут.

Один проріз ліг точно на червону лінію.

— Не рухайте.

Ніколя присвітив збоку.

Софія повільно повернула пластину ще на кілька градусів. Другий проріз збігся з позначкою фортеці. Третій — із каменем трьох сонць. Четвертий указав на символ печери.

Усі відомі точки маршруту опинилися в прорізах.

А потім стало видно те, чого раніше не було.

Крізь маленькі отвори в латуні проступили крихітні позначки на карті — точки, штрихи й фрагменти ліній, які вони весь час приймали за пошкодження паперу. Коли пластина лежала правильно, ці випадкові плями з’єднувалися в нову лінію.

Не червону.

Іншу.

Тонку.

Майже невидиму.

Вона починалася не у фортеці й не біля старого порту.

Вона починалася саме тут.

У печерах.

Софія повільно провела пальцем уздовж латунного прорізу.

— Перша карта закінчилася.

Ніколя дивився на нову лінію.

— А це?

— Друга.

Лоран написав правду.

Карта Блеквуда не вела до скарбу.

Вона вела до іншої карти.

Тільки друга карта весь цей час була не окремим аркушем.

Вона була захована всередині компаса.

Софія працювала майже двадцять хвилин, перш ніж дозволила комусь говорити. Вона фотографувала накладену пластину, переносила новий маршрут на чистий папір і звіряла кожну точку. Тепер логіка Блеквуда ставала зрозумілішою. Людина могла знайти стару карту. Могла навіть дійти до фортеці. Але без компаса маршрут закінчувався. Навіть маючи компас, треба було здогадатися, що він розбирається. А пластина сама по собі теж була марна без правильної карти.

— Поділ інформації, — сказав Даніель. — Саме те, що він писав.

— Так, — відповіла Софія. — Той, хто має карту, не має шляху. Той, хто має компас, не знає, куди накладати пластину.

Матеуш сидів поруч і дивився на нову лінію.

— Куди вона веде?

Софія не відповіла.

Її погляд став дивним.

— Софіє?

— Я не знаю.

— Чудова новина, — сказала Єва.

— Ні. Ви не зрозуміли. Я не маю на увазі, що не можу прочитати напрямок. Я не знаю, що там є.

Вона показала на останню частину маршруту. Лінія виходила з системи печер, робила широкий обхід на південь, потім різко повертала на схід і закінчувалася в місці, де на сучасних картах нічого не було.

Ні річки.

Ні села.

Ні бухти.

Ні дороги.

Навіть рельєф не відповідав.

— Може, карта стара, — сказав Адріан. — Узбережжя змінилося.

— Не настільки.

Софія дістала планшет із завантаженими супутниковими знімками. Порівняла орієнтири.

— За сучасною картою ми зараз приблизно тут.

Вона поставила точку.

— Якщо тримати масштаб Блеквуда, кінцева точка має бути десь у цьому районі.

Єва подивилася на екран.

— Там гори.

— Так.

— Яка тоді бухта?

Ніколя згадав підземне море.

— Можливо, вона всередині.

Софія повільно кивнула.

— Саме це я думаю.

Матеуш нахмурився.

— Морська вода так далеко від узбережжя?

— Якщо існує підземний канал.

Даніель підійшов до води.

— Або ми неправильно визначили положення.

Софія похитала головою.

— Перевірила тричі.

Маркус раптом засміявся.

Усі повернулися до нього.

— Що смішного? — запитав Адріан.

— Ви все ще думаєте двовимірно.

— Поясніть.

Маркус подивився на Ніколя.

— Карта показує не тільки північ, південь, схід і захід.

Ніколя одразу зрозумів.

— Висота.

— Нарешті.

Софія різко подивилася на пластину. Біля одного з прорізів були цифри, які ніхто не міг пояснити. Вона провела пальцем.

— Це не відстані.

— Ні.

— Рівень.

Маркус кивнув.

— Блеквуд був моряком. Для нього вертикаль теж мала значення: глибина води, висота припливу, рівень проходу.

Софія швидко зробила кілька розрахунків.

— Якщо це зміна висоти, маршрут спускається.

— Наскільки? — запитав Ніколя.

Вона порахувала ще раз.

— Приблизно на сто сорок метрів нижче нашої теперішньої точки.

Єва озирнулася на чорну воду.

— Тобто далі ми йдемо під землю.

— Значно глибше, — сказала Софія.

Ніколя подивився на Маркуса.

— Звідки ви це знаєте?

Той знизав плечима.

— Габріель здогадався.

Адріан різко повернувся.

— Ви були з ним?

— Частину шляху.

— І дійшли?

Маркус не відповів.

— Дійшли до чого?

— Не до кінця.

— Чому?

На мить у його обличчі з’явилося щось справжнє.

Страх.

Ніколя помітив.

І це насторожило більше, ніж усі погрози.

— Що там? — запитав він.

Маркус подивився на карту.

— Місце, яке Блеквуд дуже добре сховав.

— Бухта без імені?

— Так її називав Габріель.

— Ви бачили?

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

— Бо ми знайшли вхід.

Адріан наблизився до нього.

— «Ми»?

Маркус не відвів погляду.

— Я і ваш батько.

У підземній залі знову стало тихо.

— Після того, як Лоран пішов? — запитав Адріан.

— Так.

— Ви були з Габріелем після його зникнення.

— Так.

— Скільки?

— Три дні.

Адріан стиснув кулаки.

— І сорок три роки мовчали.

— Я мав причини.

— Ви зараз розповісте їх.

— Ні.

Адріан кинувся до нього, але Ніколя став між ними.

— Не зараз.

— Відійдіть.

— Якщо він знає маршрут, він нам потрібен.

— Він знав мого батька!

— Саме тому.

Адріан важко дихав, але зупинився.

Маркус дивився на Ніколя майже з повагою.

— Ви справді схожі на Лорана.

— Припиніть це повторювати.

— Він теж умів зупиняти людей у момент, коли вони найбільше хотіли когось убити.

— Значить, ви давали йому багато практики.

Маркус усміхнувся.

Нова лінія на карті вела вздовж підземного моря приблизно два кілометри. Потім починався символ, якого ніхто раніше не бачив: три короткі вертикальні риски, перекреслені хвилею. Поруч була цифра 17.

Софія довго дивилася.

— Сімнадцять футів?

— Глибина, — сказав Маркус.

— Знову знаєте?

— Так.

— Звідки?

— Габріель виміряв.

Адріан знову напружився, але промовчав.

— І що означає знак?

Маркус подивився на воду.

— Прохід відкривається тільки тоді, коли рівень нижчий за сімнадцять футів.

Ніколя згадав кам’яну дорогу й приплив.

— Знову вода.

— Блеквуд любив замки, до яких не можна підібрати ключа.

— Коли рівень буде потрібним?

Маркус похитав головою.

— Не знаю. Ми так і не дочекалися.

Софія одразу дістала карту припливів.

— Якщо ця вода має прямий зв’язок із морем, рівень повинен змінюватися разом із припливом, але із запізненням.

Матеуш кивнув.

— Підземні канали можуть давати затримку.

— Скільки?

— Години. Залежить від довжини й ширини.

Ніколя подивився на берег. На камені були горизонтальні смуги солі на різній висоті.

— Можемо виміряти.

Вони знайшли довгу жердину зі старого шахтарського обладнання. Матеуш позначив нинішній рівень. Потім Софія порівняла з найближчою відомою фазою припливу.

— Якщо правильно рахую, вода зараз ще падає.

— Скільки до сімнадцяти футів?

— Не знаю. Але приблизно за дві години ми побачимо, чи рухається рівень достатньо.

Єва сіла біля стіни.

— Отже, знову чекаємо, поки океан дозволить нам пройти?

— Схоже.

— Блеквуд мене дратує дедалі більше.

Софія усміхнулася.

— Це взаємно. Думаю, він би теж вас не любив.

Через годину вода справді впала майже на тридцять сантиметрів.

За другою годиною — ще на двадцять.

І тоді сталося те, чого чекали.

Біля дальньої стіни з води почав виступати кам’яний край.

Спочатку вузька чорна смуга.

Потім арка.

Не природна.

Кам’яна кладка.

Вхід.

Він знаходився так низько, що під час звичайного рівня води був повністю затоплений.

Ніколя відчув, як усередині знову прокидається те саме хвилювання, яке почалося в будинку Лорана біля старого годинника.

Нова загадка.

Новий механізм.

Але цього разу вони були майже в кінці.

Маркус дивився на арку дуже уважно.

— Це вона.

Адріан повернувся до нього.

— Ви вже бачили її?

— Одного разу.

— З батьком?

— Так.

— І не пройшли?

Маркус мовчав кілька секунд.

— Габріель пройшов.

Адріан зблід.

— А ви?

— Ні.

— Чому?

Маркус подивився на чорний отвір.

— Бо почув постріл.

Ніхто не ворухнувся.

— Чий? — запитав Адріан.

— Не знаю.

— Ви пішли за ним?

— Пішов.

— І?

Маркус стиснув губи.

— Прохід почало затоплювати. Я повернувся.

— Залишили його?

— Так.

Адріан подивився на нього так, ніби відповідь фізично вдарила.

Іронія була страшною.

Сорок три роки він звинувачував Лорана в тому, що той залишив його батька.

А тепер перед ним стояв чоловік, який справді залишив Габріеля за останнім проходом.

— Ви знали, що він міг бути живий.

— Так.

— І не повернулися?

— Повертався.

— Коли?

— Через чотири дні.

— І?

— Прохід був відкритий.

— Батько?

Маркус похитав головою.

— Не було.

— Тіло?

— Ні.

— Кров?

— Була.

Адріан відвернувся.

Ніколя нічого не говорив. Друга касета раптом стала важчою в його кишені. ТІЛЬКИ ПІСЛЯ КОРАБЛЯ. Лоран знав, що вони повинні спочатку побачити щось за цим проходом.

Можливо, відповідь про Габріеля була саме там.

Коли вода опустилася ще нижче, арка відкрилася майже повністю. За нею йшов вузький кам’яний тунель. Стіни були гладкі від води. На правому боці виднівся старий знак.

Чорний лебідь.

Під ним напис англійською.

Софія підійшла ближче й прочитала:

NO CHART BEYOND THIS POINT.

— Що? — запитала Єва.

— «Далі карти немає».

Ніколя подивився на новий маршрут.

Лінія на карті закінчувалася саме біля арки.

Далі — порожній папір.

— Отже, це кінець.

Софія похитала головою.

— Ні.

— А що?

Вона подивилася в темний тунель.

— Початок місця, яке не можна було нанести на карту.

Ніколя дістав компас.

Стрілка крутилася.

Повільно.

Потім зупинилася не на півночі.

Вона дивилася прямо в тунель.

— Магнітне поле? — запитав Даніель.

— Або щось усередині, — сказала Софія.

Маркус побачив і тихо промовив:

— Саме тому Блеквуд назвав її бухтою без імені.

— Через компас?

— Через те, що її не можна знайти звичайним шляхом.

Ніколя зробив перший крок до арки.

— Тоді підемо незвичайним.

Адріан узяв ліхтар.

Матеуш піднявся.

Даніель перевірив мотузку.

Єва мовчки ввімкнула камеру.

Софія сховала латунну пластину разом із картою у водонепроникний футляр.

Маркус ішов останнім.

За ними вода повільно продовжувала спадати.

Перед ними був тунель, якого не існувало на жодній сучасній карті.

І вперше за всю експедицію Ніколя більше не йшов слідом за намальованою лінією.

Лінія закінчилася.

Далі починалася Бухта без імені.

РОЗДІЛ 25.БУХТА

Тунель за кам’яною аркою спускався настільки плавно, що перші хвилини ніхто не помічав, як далеко вони йдуть униз. Під ногами лежав темний мокрий камінь, стіни звужувалися й розширювалися, а вода час від часу доходила до щиколоток. Ніколя йшов попереду з компасом у руці. Стрілка поводилася дивно: замість півночі раз у раз відхилялася в бік проходу, ніби десь усередині гори була велика маса металу або магнітної породи. За ним ішли Софія й Матеуш, далі Єва, Даніель, Адріан і люди Восса. Маркус тримався останнім. Ніхто більше не сперечався, кому належить маршрут. Карта закінчилася. Усі — друзі, вороги, зрадники й люди, які ще не вирішили, ким вони є, — тепер залежали від одного вузького тунелю.

Через кількасот метрів шум води став сильнішим. Спочатку Ніколя подумав, що вони знову наближаються до підземної річки, але звук був інший. Повільніший, важчий. Хвиля накочувалася, розбивалася об камінь, відступала, а через кілька секунд усе повторювалося. Солоний запах посилився. Повітря вже не було печерним — у ньому з’явився вітер. Ледь відчутний, але справжній. Єва першою помітила слабке світло попереду. Не промінь ліхтаря й не денне світло, що проходить крізь тріщину. Сіре, розсіяне, ніби десь далеко відкривався великий простір.

Тунель закінчився раптово.

Перед ними стояла скеля.

Величезна кам’яна стіна від підлоги до стелі. Чорна, блискуча від вологи, без дверей, щілин чи проходів. Унизу біля неї коливалася вода, заповнюючи невеликий природний басейн. Праворуч і ліворуч — теж суцільний камінь. Тупик.

Ніколя кілька секунд просто дивився.

— Ні, — сказав він.

— Дуже переконливий аргумент, — тихо відповіла Єва.

Софія підійшла до стіни й почала світити вздовж країв. Матеуш перевірив праву сторону, Даніель — ліву. Нічого. Навіть Маркус не приховав роздратування. Адріан повернувся до нього:
— Ви сказали, що бачили вхід.
— Бачив.
— Тоді де він?
— Тут.
— Перед нами скеля.
— Я бачу.

Ніколя подивився на воду. Її поверхня повільно підіймалася й опускалася разом із далекими хвилями. На камені були чіткі горизонтальні смуги. Нижня — темна. Вище — зелена від водоростей. Ще вище — біла смуга солі. Він підійшов ближче й провів рукою по стіні.

— Приплив.

Софія одразу зрозуміла.

— Знову.

Ніколя кивнув.

Висока вода закривала нижню частину скелі. Якщо рівень упаде, може відкритися те, що зараз приховане під поверхнею.

— Скільки чекати? — запитав Даніель.

Матеуш присів біля води. Поставив на камені невелику риску крейдою, почекав кілька хвилин і перевірив знову.

— Падає.

— Швидко?

— Повільно. Але падає.

Софія дістала записи припливів. Після проходу підземного моря точний час уже було важко співвідносити із зовнішнім океаном, бо вода всередині гір могла запізнюватися на години. Вона зробила приблизний розрахунок і сказала, що мінімум може бути через сорок хвилин, а може — через півтори години. Ніколя глянув назад, у темний тунель. Якщо за ними йшов хтось іще, ця пауза могла стати подарунком. Але альтернативи не було.

Вони чекали.

Дивне очікування. Люди, які ще годину тому тримали зброю один на одного, тепер сиділи на одному кам’яному березі й дивилися, як вода повільно опускається. Даніель перевіряв Матеуша. Софія знову вивчала латунну пластину. Єва міняла батарею камери й мовчала. Адріан стояв окремо, дивився на воду й, мабуть, думав про батька. Маркус не сідав. Він залишався біля стіни, час від часу поглядаючи на смугу водоростей. Ніколя спостерігав за ним і все більше переконувався: Маркус був тут. Не просто чув про це місце. Він пам’ятав його.

— Ви чекали тут із Габріелем? — запитав Ніколя.

Маркус подивився на нього.

— Так.

— Скільки?

— Кілька годин.

— І що він робив?

— Те саме, що ви. Намагався зрозуміти, де прохід.

Адріан одразу підійшов ближче.

— Він знайшов?

— Так.

— Сам?

— Так.

— Ви весь час знали, що треба чекати відпливу?

Маркус ледь усміхнувся.

— Я знав, що він чекав. Але не знав, чому.

— Зручно забувати саме головне, — сказав Адріан.

— Людина запам’ятовує те, що їй потрібно.

Ніколя втрутився:

— А що було потім?

Маркус подивився на темну воду.

— Коли рівень упав, він побачив щілину. Поліз першим. Я пішов за ним. Далі був вузький прохід. Потім ми почули щось попереду.

— Що?

— Дерево.

Ніколя згадав звук, який вони вже чули біля підземного моря.

Хвиля б’ється об дерево.

Не камінь.

— Корабель, — сказав він.

Маркус не відповів.

Вода опустилася ще на кілька сантиметрів.

Під зеленими водоростями почав проступати темний горизонтальний шов.

Софія побачила його першою.

— Тут!

Усі підвелися.

Шов ішов уздовж основи скелі. Спочатку здавався природною тріщиною, але коли вода впала нижче, стало видно, що він занадто рівний. Через кілька хвилин відкрилася верхня частина арки. Низької, майже повністю затопленої.

— Боже, — прошепотіла Єва.

Прохід був просто перед ними весь цей час.

Вода приховувала його.

Матеуш поставив палицю в отвір, перевіряючи глибину. Спочатку майже метр. Далі підлога піднімалася.

— Зараз пройти можна, але по груди.

Даніель похитав головою.

— Почекаємо ще.

— Якщо вода продовжить падати.

— Саме тому.

Через двадцять хвилин вода була вже трохи вище колін. Арка відкрилася повністю — приблизно метр двадцять заввишки. Дорослій людині доводилося йти пригнувшись. За нею був темний коридор.

Ніколя ввімкнув ліхтар.

— Я перший.

Даніель одразу сказав:

— Ні. Матеуш знає воду краще.

— Я знаю механіку краще.

— А вода тут, поки що, більша проблема.

Матеуш усміхнувся.

— Вперше радий, що ви сперечаєтеся, хто піде першим замість того, щоб усі одразу лізли.

Зрештою пішов Матеуш, за ним Ніколя. Вода була крижана. Стеля тиснула зверху, доводилося йти майже навпочіпки. Ліхтар вихоплював слизькі стіни, мушлі, кам’яні виступи. Через кілька метрів прохід трохи розширився. Ще далі вода стала мілкішою.

Потім тунель повернув.

Ніколя зупинився.

Попереду було світло.

Справжнє денне світло.

Яскраве, синювате.

Матеуш вийшов першим і завмер настільки раптово, що Ніколя мало не врізався в нього.

— Що?

Матеуш мовчав.

Ніколя зробив ще крок.

І теж зупинився.

Перед ними була бухта.

Не печерне озеро.

Не підземна річка.

Справжня морська бухта, прихована всередині гори.

Величезна порожнина відкривалася на сотні метрів. Високе кам’яне склепіння піднімалося так далеко, що у верхній частині губилося в тіні. Крізь кілька природних отворів у горі проникало денне світло, освітлюючи воду широкими стовпами. У центрі бухти вода була темно-синя, майже чорна. Уздовж берегів лежали скелі, пісок і уламки дерева. Десь далеко виднівся вузький природний канал, через який океанська вода, очевидно, входила сюди під час припливу. Ззовні його не можна було побачити.

Місце було величезним.

І абсолютно прихованим.

Ні сучасна супутникова карта, ні літак, ні корабель із моря не могли побачити, що знаходиться всередині цієї гори.

Софія вийшла слідом і просто сіла на камінь.

— Неможливо.

Єва нічого не сказала.

Лише підняла камеру.

Даніель, Адріан і решта вибралися з проходу. Навіть люди зі зброєю забули про зброю.

Маркус вийшов останнім.

Він дивився на бухту зовсім інакше.

Не з подивом.

Із пам’яттю.

— Ви вже були тут, — сказав Ніколя.

— Ні.

— Брешете.

Маркус похитав головою.

— Я дійшов до проходу. Не далі.

— А Габріель?

Маркус подивився вперед.

— Він пішов.

Адріан зробив крок до води.

— Один?

— Так.

— І ви чекали?

— Спочатку.

— Скільки?

— До пострілу.

Ніколя хотів продовжити, але Єва раптом опустила камеру.

— Там.

Вона показувала на дальню частину бухти.

Спочатку Ніколя побачив лише темну пляму біля скелі.

Потім світло змінилося.

Один із променів, що падав згори, ковзнув по воді й торкнувся високої вертикальної конструкції.

Щогла.

Чорна.

Зламана біля верхівки.

З неї звисали залишки такелажу, давно перетвореного на темні нитки.

Нижче поступово проступив корпус.

Величезний дерев’яний корабель лежав на мілині біля внутрішньої стіни бухти. Ніс був трохи піднятий, корма частково занурена. Один борт зберігся майже повністю, інший зник у темній воді. Дерево почорніло, але обриси залишалися безпомилковими: високий корпус XVIII століття, гарматні порти, залишки трьох щогл.

Софія встала.

— Це він.

Ніхто не відповів.

Ніколя не міг відірвати очей.

Усе почалося з імені на аркуші.

Едвард Блеквуд.

Пірат.

Корабель, який офіційно затонув біля Мадагаскару 1748 року.

Корабель, який шукали Бомон, Габріель Восс, Лоран і десятки людей до них.

Корабель, заради якого горіли будинки й зникали люди.

Він був тут.

Не на морському дні.

Не розбитий штормом.

Схований усередині гори.

Black Swan.

Єва фотографувала безперервно, але навіть вона через кілька секунд опустила камеру.

— Я не знаю, як це знімати.

Софія тихо відповіла:

— Просто знімай.

Вони рушили берегом.

Дорога до корабля займала близько пів години. Пісок чергувався з камінням, місцями доводилося обходити воду. Чим ближче вони підходили, тим більшим ставав Black Swan. Здалеку він здавався майже романтичним — загубленим піратським кораблем у таємній бухті. Зблизька романтика зникала. Це був мертвий корабель. Дерево розколоте, снасті згнили, гарматні порти чорні, як порожні очі. На корпусі росли мушлі й білий наліт солі. Частина носової фігури залишилася цілою: чорний лебідь із розгорнутими крилами.

Ніколя зупинився перед ним.

Той самий птах.

На компасі.

На карті.

У фортеці.

У печерах.

Усе вело сюди.

Софія підійшла до борту й майже благоговійно торкнулася дерева рукавичкою.

— Це справді корабель середини XVIII століття.

— Впевнені?

— Я не дам остаточного висновку без аналізу, але конструкція, кріплення, форма корпусу… Ніколя, якщо напис на щоденнику справжній, сумнівів майже немає.

Адріан стояв трохи осторонь.

Не дивився на корабель.

Дивився на землю.

На пісок.

Ніколя помітив це.

— Що ви шукаєте?

— Сліди.

— Чиї?

Адріан не відповів.

Потім присів і підняв із піску маленький іржавий предмет.

Гільза.

Не XVIII століття.

Сучасна.

Стара, але не настільки.

Маркус побачив і завмер.

Адріан повільно піднявся.

— 1983?

Маркус мовчав.

— Це той постріл?

— Можливо.

Адріан підійшов ближче.

— Ви чули один постріл.

— Так.

— Тут.

— Так.

— А потім знайшли кров.

— Так.

— І мого батька не було.

— Так.

Адріан схопив Маркуса за сорочку.

— Де?!

Люди навколо одразу напружилися. Ніколя не втручався.

Маркус дивився на Адріана спокійно.

— Я не знаю.

— Ви брешете.

— Не цього разу.

Адріан відштовхнув його.

Софія раптом покликала:

— Ніколя.

Вона стояла біля носової частини корабля.

У дереві був вирізаний знак.

Не чорний лебідь.

Три сонця.

А під ними — маленька прямокутна щілина.

Точно такого розміру, як ключ Лорана.

Ніколя дістав його.

— «Мертве судно дивиться на три сонця», — сказала Софія.

Рядок із щоденника Блеквуда.

Вони знайшли його.

Схованку.

Або наступні двері.

Ніколя вставив ключ.

Цього разу він увійшов легко.

Повернув.

Усередині корабельного борту щось клацнуло.

Десь глибше в корпусі пролунав металевий звук.

Єва підняла камеру.

Даніель підійшов ближче.

Навіть Маркус перестав дивитися на Адріана.

У борті відкрилася вузька панель.

За нею лежала невелика латунна ручка.

Ніколя потягнув.

Частина дерев’яної обшивки відійшла вбік.

За нею був прохід усередину Black Swan.

Темний.

Сухий.

І майже недоторканий.

Повітря з корабля пахнуло деревом, сіллю й чимось старим, важким.

Софія посвятила всередину.

Промінь ковзнув по сходах.

По старій бочці.

По металевих гаках.

І зупинився на дверях у кінці коридору.

На них був вигравіруваний той самий знак, який Ніколя бачив у щоденнику Блеквуда.

Коло.

Вертикальна лінія.

Усередині — маленький корабель.

HAVEN.

Ніколя почув, як Адріан позаду тихо сказав:

— Сховище.

Маркус відповів:

— Ні.

Усі обернулися.

Він дивився на двері.

І вперше Ніколя побачив на його обличчі справжній страх.

— Це ще не сховище.

— Тоді що? — запитала Софія.

Маркус не відводив погляду.

— Це місце, де Блеквуд залишив те, що мало переконати всіх, що вони вже знайшли скарб.

Ніколя згадав рядок:

«Золото нехай шукають ті, хто не знає, що воно охороняє».

Він подивився на двері.

— За ними золото.

Маркус кивнув.

— Дуже багато золота.

Єва повільно опустила камеру.

— А Суратський ключ?

Маркус дивився кудись далі, ніби крізь корпус корабля.

— Не тут.

Ніколя торкнувся внутрішньої кишені.

Там лежала друга касета Лорана.

ТІЛЬКИ ПІСЛЯ КОРАБЛЯ.

Тепер умова була виконана.

Black Swan знайдено.

Бухту без імені знайдено.

І перш ніж відчиняти двері до золота, Ніколя вже знав, що повинен зробити.

Він дістав касету.

— Спочатку вислухаємо діда.

Адріан подивився на неї, потім на корабель, на двері, за якими могла лежати здобич Блеквуда.

І цього разу не заперечив.

Бо тепер правда про Габріеля Восса була важливішою навіть за золото.

РОЗДІЛ 26.BLACK SWAN

Ніколя вставив другу касету в старий диктофон прямо біля відкритого борту корабля. Ніхто не заперечував. Навіть Маркус, який ще кілька хвилин тому намагався керувати всім, тепер мовчав і дивився на касету з явною тривогою. Механізм заскрипів, стрічка рушила, кілька секунд у динаміку було чути лише шурхіт, а потім знову заговорив Лоран. Голос цього разу був тихішим, ніби запис робили поспіхом. «Ніколя, якщо ти слухаєш другу плівку, значить, Black Swan перед тобою. Не відкривай сховище одразу. Золото там є. І саме тому воно небезпечне. Спочатку йди до капітанської каюти. Знайди третій знак. Без нього все, що ти бачиш, — лише те, що Блеквуд хотів показати чужим». Далі стрічка кілька разів сіпнулася, голос спотворився, а диктофон зупинився. Ніколя натиснув кнопку ще раз, але котушка не крутилася. Старий пасик усередині остаточно зіскочив. Він не став ремонтувати його на місці. Слів було достатньо: капітанська каюта, третій знак, не торкатися золота. Ніколя сховав диктофон і подивився на темний отвір у корпусі. Перед ними лежав корабель, якого не мало існувати, і дід, що помер за тисячі кілометрів звідси, все одно продовжував вести їх далі.

Вони підійшли до Black Swan уздовж піщаної смуги, що відкрилася після відпливу. Зблизька корабель здавався ще більшим. Майже половина корпусу лежала на боці, глибоко втиснута в пісок, корма трохи піднімалася над водою, а ніс упирався в кам’яний виступ. Дві щогли давно впали, третя збереглася приблизно на третину висоти. Від такелажу залишилися чорні канати, затверділі від солі й часу. На борту виднілися ряди гарматних портів, частина відкритих, частина закритих важкими дерев’яними кришками. Єва фотографувала майже безперервно, але цього разу її рухи були дуже обережними. Софія йшла поруч із корпусом і весь час повторювала, щоб ніхто нічого не відривав і не переносив без потреби. Навіть Адріан слухав. Тут уже не було просто скарбу. Перед ними лежав майже недоторканий корабель XVIII століття, захований від світу протягом двохсот сімдесяти восьми років.

Корма збереглася краще за інші частини. Дерев’яна обшивка почорніла, місцями розшарувалася, але під шаром солі й бруду ще проступали різьблені деталі. Софія першою побачила літери. Вона попросила Єву не світити прямо, а дати промінь збоку. Тоді тіні лягли в заглиблення, і напис став читабельним. Ніколя провів рукою в повітрі над деревом, не торкаючись. Спочатку B, потім L, далі кілька пошкоджених літер, але назву вже неможливо було сплутати.

BLACK SWAN.

Кілька секунд усі просто дивилися. Жодна книга, жодна копія архівного документа чи щоденник не діяли так сильно, як ці дві слова на мертвому кораблі. Перед ними був не «можливий Black Swan», не уламки невідомого судна й не легенда. Назва пережила століття. Софія тихо сказала, що тепер їй потрібен аналіз деревини, металу й напису, але навіть вона говорила більше за звичкою. Вона вже знала. Усі знали.

Всередину увійшли через відкриту панель, яку Ніколя знайшов біля трьох сонць. Дерев’яні сходи збереглися частково, тому Матеуш закріпив мотузку, і спускалися по одному. Першим пішов Ніколя, за ним Софія, Єва, Даніель і Матеуш. Адріан наказав двом своїм людям залишитися зовні, а сам спустився разом із Маркусом. Усередині пахло старим деревом, смолою, пилом і морською сіллю. Повітря було важке, але сухе. Це пояснювало дивовижний стан частини судна: гора захищала корабель від сонця, штормів і більшості змін температури, а високий внутрішній берег під час звичайного припливу залишав основну частину корпусу над водою. Вузький коридор вів між каютами. Двері здебільшого давно впали, але на підлозі ще лежали шматки канатів, дерев’яні ящики, металеві гачки, уламки посуду. Єва знімала кожен метр.

Перший скелет вони знайшли біля гарматної палуби. Людина лежала на боці між двома гарматами, одна рука залишилася під грудною кліткою, друга була витягнута до дверей. Поряд лежав іржавий пістоль. Софія одразу попросила всіх зупинитися. Жодних висновків про причину смерті вона робити не хотіла, але далі скелетів стало більше. Один сидів біля стіни, наче людина померла просто там, де відпочивала. Двоє лежали ближче до носової частини, майже поруч. Ще один — біля гарматного порту. На деяких кістках збереглися залишки тканини, металеві пряжки, ґудзики. Біля одного скелета Ніколя побачив маленьку круглу пластину й уже хотів підняти, але Софія зупинила. Вона підсвітила збоку. На металі були літери E.B. Ніколя перевів погляд на Маркуса. Той не прокоментував.

Гармати стояли на місці. Частина лафетів згнила, і важкі стволи опустилися на палубу, але кілька все ще дивилися крізь відкриті порти. Поряд лежали ядра в дерев’яних ящиках, порохові мірки, металеві інструменти. Далі знайшли залишки вантажу. Великі дерев’яні скрині, бочки, тюки, давно перетворені на злежалу масу. В одній зі скринь були уламки порцеляни. В іншій — чорні шматки металу, схожі на зіпсовані інструменти. Ще далі Софія знайшла мішечки з твердими темними зернами, які могли колись бути спеціями. Але золота не було. Принаймні тут.

— Блеквуд розвантажив його, — сказала Софія.

Маркус відповів іззаду:

— Частково.

Ніколя озирнувся.

— Ви вже бачили вантаж?

— Ні. Габріель розповідав.

Адріан різко глянув на нього.

— Що ще він вам розповідав?

— Зараз не час.

— Ви говорите це сорок три роки.

Ніколя втрутився:

— Капітанська каюта. Спочатку туди.

Вони рушили до корми. Чим далі проходили, тим краще зберігався корабель. Тут палубу менше пошкодила вода. На стінах залишилися полиці, частина дверей навіть трималася на петлях. У невеликій каюті вони знайшли старий стіл, два дерев’яні стільці й розкриту скриню з одягом, що давно перетворився на коричневі шматки тканини. На підлозі лежали книги, але більшість повністю зруйнували час і волога. Софія лише фотографувала. Вона вже зрозуміла, що забрати все неможливо, а головне зараз — зафіксувати місце до того, як люди почнуть сперечатися, кому воно належить.

Капітанську каюту впізнали відразу. Двері були ширші, на дереві залишилися сліди декоративного різьблення. Посередині — чорний лебідь. Замок був відкритий. Ніколя натиснув на двері плечем. Вони не піддалися. Матеуш допоміг, і після кількох обережних поштовхів щось усередині тріснуло. Двері відчинилися приблизно на пів метра.

Каюта Блеквуда виявилася напрочуд маленькою. Ліжко біля стіни, стіл, шафа, дві полиці, карта світу під склом, майже повністю знищена вологою. На підлозі лежав перекинутий стілець. Біля столу — ще один скелет.

Цей був іншим.

Він сидів спиною до стіни, ноги витягнуті вперед. На грудях зберігалися залишки темного одягу. Праворуч лежав довгий пістоль. Поряд — шабля в піхвах. На одному пальці все ще залишався перстень.

Софія зблідла.

— Якщо це капітанська каюта…

Єва закінчила:

— Блеквуд.

Ніхто не став говорити, що вони знайшли тіло самого Едварда Блеквуда. Для цього потрібні були докази. Але думка виникла в усіх одночасно.

Ніколя підійшов до столу.

Тут лежало те, що його цікавило більше за скелет.

Поверхня стола була вкрита подряпинами й вирізаними знаками. Частина — звичайні лінії, числа, якісь розрахунки. В одному куті чорний лебідь. В іншому три сонця. Нижче — знак фортеці.

І третій символ.

Ніколя спочатку вирішив, що вже бачив його. Але ні.

Це була інша трійка знаків.

Не ті, що вели від фортеці до печери. Нова послідовність, пов’язана вже з останньою частиною маршруту.

Перший символ зображував корабель.

Другий — коло, розділене навпіл вертикальною лінією.

Третій був вирізаний глибше за всі інші.

Трикутник.

Усередині нього — маленьке коло.

А під ним три короткі хвилясті риски.

Софія нахилилася так близько, що майже торкалася стола носом.

— Ось він.

— Що? — запитав Адріан.

— Третій знак.

— Ми вже знайшли третій знак у печерах.

— То була інша система. Перший маршрут. Подивіться сюди.

Вона показала на три символи, з’єднані тонкою лінією.

Корабель.

Коло з вертикальною рискою.

Трикутник із колом і хвилями.

— Це вже не шлях до Black Swan, — сказала Софія. — Це щось, що починається від корабля.

Ніколя відчув, як всередині все стислося.

— Шлях до Суратського ключа.

Маркус нічого не сказав.

Але його обличчя змінилося.

Ніколя побачив.

— Ви знаєте цей знак.

Маркус мовчав.

— Маркусе.

Той повільно підійшов до столу.

— Я бачив його один раз.

Адріан одразу став поруч.

— Де?

Маркус подивився на третій символ.

— У Габріеля.

— На сторінці, яку він вирізав?

Пауза.

— Так.

Софія різко випрямилася.

— Саме це було на вирваній сторінці Блеквуда?

— Частково.

— Що він означає?

Маркус мовчав.

Адріан схопив його за плече.

— Досить ігор.

Маркус подивився на руку Адріана, потім йому в очі.

— Ваш батько називав його «Око під водою».

— Що це означає?

— Не знаю.

— Брешете.

— Цього разу ні.

Ніколя нахилився над столом.

Трикутник міг означати гору.

Коло всередині — щось приховане в ній.

Три хвилі — вода.

Схоже на символ печери, але не такий самий.

— Місце всередині гори, — сказала Софія. — Під рівнем води.

Ніколя згадав слова Габріеля з записів:

Ключ показує двері, але двері знаходяться там, де не повинно бути моря.

Вони вже знайшли море під землею.

Але, можливо, це було лише перше.

Єва підсвітила нижню частину стола.

— Тут ще текст.

Під третім символом дрібними англійськими літерами було вирізано речення. Частину знищили подряпини, але Софія змогла прочитати:

THE THIRD MARK OPENS ONLY WHEN THE SWAN IS BLIND.

Вона переклала:

— «Третій знак відкривається лише тоді, коли Лебідь сліпий».

Ніколя подивився на чорного лебедя на столі.

— Що означає «сліпий»?

— Ніч? — припустила Єва.

— Темрява, — сказав Даніель.

Матеуш озирнувся на вузькі вікна каюти.

— Або відплив.

Софія похитала головою.

— Ні. Блеквуд писав дуже конкретно. Якщо мова про воду, він позначає воду. Якщо про зорі — зорі.

Ніколя дивився на символ лебедя й раптом помітив щось.

Очі.

У різьбленого птаха були дві маленькі латунні вставки.

Одна збереглася.

Другої не було.

Він підніс ліхтар ближче.

Це були не очі.

Маленькі отвори.

— Вимкніть світло.

Єва подивилася на нього.

— Що?

— Усі ліхтарі.

Один за одним світло згасло.

Каюта занурилася в темряву.

Кілька секунд нічого.

Потім через маленькі кормові вікна проник слабкий промінь денного світла. Він пройшов через один із отворів у знаку лебедя й упав на протилежну стіну.

Точно на маленьку металеву пластину, яку раніше ніхто не помітив.

Ніколя усміхнувся.

— Лебідь бачить.

Софія зрозуміла першою.

— А коли сонце зайде…

Промінь зникне.

Лебідь осліпне.

— І третій знак відкриється, — закінчив Ніколя.

Адріан подивився на третій символ.

— Отже, чекаємо темряви.

Маркус стояв біля дверей і мовчав.

Ніколя подивився на нього.

— Ви вже знали.

— Припускав.

— Габріель дійшов сюди?

Маркус не відповів.

— Ви сказали, що він пройшов прохід і ви почули постріл. Але якщо він знав про «сліпого лебедя», він мав бути на кораблі.

Маркус повільно подивився на скелет біля столу.

— Так.

Адріан завмер.

— Мій батько був на Black Swan?

— Так.

— І ви теж?

Маркус похитав головою.

— Ні. Я дійшов лише до бухти.

— Тоді звідки знаєте?

— Він повернувся.

У каюті стало тихо.

Адріан зробив крок до нього.

— Що ви сказали?

Маркус дивився на третій знак.

— Габріель повернувся з корабля.

— Живий?

— Так.

— Після пострілу?

— Так.

— І ви сорок три роки…

Маркус перебив:

— Я не сказав, що він повернувся до мене таким самим.

Ніколя відчув, як холод проходить по спині.

— Що це означає?

Маркус повільно повернув голову.

— Коли Габріель вийшов із Black Swan, у нього вже була вирізана сторінка Блеквуда.

Пауза.

— І він знав, де Суратський ключ.

Адріан більше не дивився на золото, корабель чи старий скелет.

Тільки на Маркуса.

— Де мій батько?

Маркус відповів тихо:

— Саме це ми й дізнаємося, коли Лебідь осліпне.

РОЗДІЛ 27.СХОВИЩЕ БЛЕКВУДА

До заходу сонця залишалося трохи більше години. Вони провели її в капітанській каюті, майже не розмовляючи. Тепер уже ніхто не сумнівався, що три знаки на столі Блеквуда були не просто записом маршруту. Корабель, коло з вертикальною лінією і трикутник із прихованим у ньому колом утворювали механізм, але остання його частина не працювала, поки крізь латунне «око» чорного лебедя проходило світло. Ніколя кілька разів оглянув стіл, стіни й підлогу, намагаючись зрозуміти, що саме має статися в темряві. Софія тим часом перемальовувала символи, Матеуш перевіряв борт і кормову частину, Даніель стежив за рівнем води в бухті. Єва сиділа біля дверей із камерою на колінах і майже не говорила. Адріан не відходив від Маркуса, наче боявся, що той знову сховає ще одну частину правди. Сам Маркус виглядав спокійно, але Ніколя вже навчився бачити дрібниці: чоловік час від часу дивився не на символи, а на годинник. Він чекав темряви не менше за них.

Коли останній промінь сонця зник із кормових вікон, у каюті стало майже чорним. Латунна точка на протилежній стіні, куди весь день падав промінь через око лебедя, згасла. Спочатку нічого не сталося. Єва вже хотіла ввімкнути ліхтар, але Ніколя зупинив її рукою. У тиші пролунав дуже слабкий металевий звук, настільки тихий, що його можна було прийняти за потріскування старого дерева. Потім ще один. Ніколя нахилився до столу. Маленька латунна вставка під третім символом, яку вони раніше вважали декоративною, трохи піднялася. Він натиснув. Усередині стола щось рушило. Знак корабля повернувся на кілька градусів сам, коло з вертикальною лінією провалилося вниз, а трикутник із хвилями відкрив вузький паз.

— Три знаки, — тихо сказала Софія. — Їх треба виставити в правильному порядку.

Ніколя дістав компас. На внутрішній кришці були три насічки, які вже не раз збігалися з іншими елементами маршруту. Він поставив компас у кругле заглиблення на столі. Стрілка здригнулася, але не стала на північ. Як і раніше в бухті, вона потягнулася до невідомого джерела всередині корабля. Ніколя повільно повернув знак корабля в той самий бік. Пролунав клац. Потім вставив металевий ключ Лорана в паз під трикутником. Один зубець увійшов, другий залишився зовні. Софія одразу зрозуміла: потрібне інше положення. Вони повернули коло з вертикальною лінією, і ключ сів глибше. Третій рух був майже інтуїтивним — Ніколя натиснув на знак трьох хвиль. Десь унизу, під палубою, прокотився глухий удар.

Весь корабель ніби здригнувся.

Єва різко підняла камеру.

— Це було добре чи дуже погано?

Ніколя не відповів. Він уже чув інший звук. Камінь.

Не дерево корабля.

Камінь десь зовні.

Усі вибігли з каюти й спустилися на піщаний берег. Біля носа Black Swan, де корпус майже торкався скелі, з тріщини сипався дрібний пил. Те, що раніше здавалося суцільною стіною, тепер мало вертикальний шов. Два величезні кам’яні блоки повільно розходилися, не широко — лише настільки, щоб між ними могла пройти людина. Усередині працював старий противаговий механізм. Можливо, колись його запускали вручну, але Блеквуд зв’язав систему з кораблем. Сама конструкція пережила століття, бо більшість деталей була з каменю, бронзи й важкого металу, захищеного сухістю печери.

— Він побудував це тут? — не повірила Єва.

Софія похитала головою.

— Не обов’язково. Міг використати старішу споруду. Бухта існувала до нього.

Маркус дивився на відкритий прохід без подиву.

Адріан помітив.

— Ви знали.

— Знав, що двері існують.

— Були за ними?

— Ні.

— Знову?

Маркус повернувся.

— Габріель був.

Цього разу Адріан не кинувся на нього. Просто сказав:

— Якщо ще хоч раз відповісте мені половиною речення, я забуду, що ви потрібні.

Маркус усміхнувся.

— Ви дуже схожі на батька.

Адріан ударив би його, якби Ніколя не став між ними.

— Потім. Спочатку дивимося, що там.

Прохід за кам’яними дверима був коротким. За кілька метрів він розширився, і промінь ліхтаря Ніколя впав на щось жовте. Спочатку він подумав, що це відблиск на камені. Потім побачив другий. Третій. Десятки.

Софія зупинилася.

— Ніхто нічого не торкається.

Єва навіть не пожартувала.

Перед ними було справжнє сховище Блеквуда.

Не одна скриня, не кілька мішків із монетами. Ціла кам’яна зала, заставлена дерев’яними ящиками, металевими скринями, бочками й невеликими футлярами. Частина дерева давно згнила й обвалилася, відкривши вміст. На підлозі лежали монети — золоті, срібні, мідні, різних держав і років. У одному розбитому ящику срібні злитки лежали рядами, потемнілі, але майже не пошкоджені. Інший був заповнений золотими монетами з незнайомими Ніколя гербами й написами. Далі стояли кілька довгих ящиків зі зброєю: шаблі, пістолі, мушкети, ножі з інкрустованими руків’ями. Уздовж стіни лежали пакунки з коштовностями, загорнуті в тканину, що давно розсипалася. Єва направила світло, і в темряві спалахнули зелені камені.

— Смарагди, — прошепотіла Софія.

Адріан підійшов ближче, але вона відразу підняла руку.

— Не торкайтеся.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Ви розумієте, що тут може бути…

— Саме тому й не торкайтеся.

Ніколя дивився не на золото.

Найдивніше було в центрі зали.

Там, на кам’яному постаменті, стояла маленька залізна скринька. Не прикрашена. Не велика. На тлі золота й коштовностей вона виглядала майже смішно. Її можна було взяти однією рукою. Саме тому Ніколя відразу зрозумів: це головне.

Блеквуд заховав скарб навколо неї.

Золото справді було охороною.

Не стіною.

Спокусою.

Людина, яка знаходила цю залу, мала побачити все, про що мріяла, й забути про невелику чорну коробку посередині.

Маркус уже дивився на неї.

Адріан теж.

— Суратський ключ, — сказав він.

— Можливо, — відповіла Софія.

— Не «можливо».

Він зробив крок.

Ніколя став перед ним.

— Спочатку перевіримо.

— Ви думаєте, я зараз піду назад за дозволом?

— Я думаю, що люди вже помирали через те, що поспішали до цієї коробки.

Це спрацювало.

Адріан зупинився.

Софія оглянула постамент. Навколо скриньки було вирізано кільце з цифр і маленьких зірок. Ніколя дістав латунну пластину з компаса. Візерунок був схожим.

— Це одна система, — сказала вона.

— Ключ Лорана?

— Спробуйте.

Замок скриньки не мав звичайної щілини. На кришці були три маленькі диски з позначками. Ніколя наклав пластину компаса зверху. Один із прорізів збігся з першою зіркою. Другий — із цифрою сім. Третій — із незнайомим символом, схожим на перевернуту краплю. Він повернув диски в це положення.

Нічого.

Софія нахилилася.

— Можливо, треба третій знак із капітанської каюти.

Ніколя згадав трикутник із колом і хвилями. Він повторив його положення на дисках: один диск поставив на трикутник, другий на коло, третій на хвилі.

Пролунав тихий клац.

Усі завмерли.

Кришка відчинилася на кілька міліметрів.

Ніколя не поспішав. Провів ліхтарем по щілині, перевірив, чи немає дроту, пружини, голки — будь-якої простої пастки. Нічого.

Підняв кришку.

Усередині лежав предмет, заради якого Блеквуд утікав через пів Індійського океану.

Він був більшим, ніж Ніколя уявляв. Приблизно з долоню, круглий, складений із кількох латунних дисків, накладених один на один. Кожен диск міг обертатися незалежно. По краях були вибиті цифри, зорі, трикутники, хвилясті лінії, маленькі символи планет і ще десятки знаків, яких Ніколя не знав. У центрі містилося темне скло або камінь, майже чорний. На звороті — система пазів, схожа на частину механічного обчислювача або астрономічного приладу.

Софія дивилася, не кліпаючи.

— Це не XVIII століття.

Маркус різко повернувся.

— Що?

— Я сказала: це не схоже на європейську роботу XVIII століття. Можливо, старіше. Значно.

— Індійське? — запитав Адріан.

— Може бути. Але я не знаю.

Ніколя обережно підняв механізм у рукавичках.

Він був важкий.

Диски рухалися плавно, незважаючи на вік.

— Суратський ключ, — тихо сказав Ніколя.

Ніхто не заперечив.

Це був він.

Предмет, за яким ішли століттями.

За який помирали люди.

Через який Блеквуд сховав корабель.

Через який Габріель Восс повернувся в печеру.

Через який Лоран усе життя мовчав.

Єва фотографувала з різних боків.

— Що він робить?

— Поки не знаю, — відповіла Софія.

Ніколя повернув крайній диск.

Символи змістилися.

Другий диск теж рухався.

Третій.

Четвертий…

Ніколя зупинився.

— Чекайте.

Він перерахував.

Один.

Два.

Три.

Чотири.

Потім порожній паз.

І ще один диск.

Софія теж побачила.

— Тут чогось бракує.

Посередині механізму була вузька щілина. По краях — маленькі зубці й напрямні. Це не пошкодження. Не зламана частина.

Місце було створене для ще одного диска.

Його не було.

Ніколя повернув механізм боком.

На внутрішньому краї порожнього паза були дуже дрібні літери.

Софія підсвітила.

Англійською.

WITHOUT THE FIFTH, THE KEY IS BLIND.

Вона переклала:

— «Без п’ятого Ключ сліпий».

Єва повільно опустила камеру.

— П’ятого диска немає.

Ніколя дивився на порожній паз.

— Його забрали.

Маркус мовчав.

Ніколя підняв очі.

— Ви знаєте хто.

Маркус нічого не сказав.

Адріан одразу підійшов.

— Говоріть.

— Не знаю напевно.

— Маркусе.

Той видихнув.

— Габріель.

У залі стало тихо.

Адріан дивився на нього.

— Мій батько забрав диск?

— Коли він повернувся з корабля в 1983 році, у нього був невеликий металевий круг. Я не знав, що це.

— І ви мовчали?

— Я не знав, звідки він його взяв.

— Ви знали достатньо.

Маркус не відповів.

Ніколя згадав вирізану сторінку щоденника Блеквуда.

Габріель знав третій знак.

Габріель дістався корабля.

Габріель повернувся.

І тепер з’являлася ще одна частина історії.

Він не пішов із Black Swan порожніми руками.

— Де диск? — запитав Ніколя.

Маркус похитав головою.

— Не знаю.

— Ви бачили Габріеля після цього.

— Так.

— Три дні.

— Так.

— І не знаєте?

— Він ховав його.

Адріан дивився на Суратський ключ.

— Якщо батько забрав диск, значить, Ключ без нього не працює.

Софія кивнула.

— Принаймні не повністю.

— Тоді він знав, що робить.

— Можливо.

Ніколя повільно повернув механізм. Порожній паз був дуже тонким.

Майже такого самого діаметра, як…

Він завмер.

Уламок жетона.

E.B.

Ніколя дістав маленький пакет і витяг половину металевого диска, яку знайшов після нічного гостя в будинку Лорана.

Приклав до порожнього паза.

Розмір збігся.

Не товщина — уламок був частиною зовнішньої оболонки.

Але діаметр був той самий.

Софія нахилилася ближче.

— Ніколя…

— Жетон не жетон.

Маркус різко подивився на його руку.

Це була реакція, якої Ніколя чекав.

— Ви знали.

— Віддайте.

— Ні.

— Ви не розумієте, що тримаєте.

— Нарешті ми в чомусь погодилися.

Адріан повернувся до Маркуса.

— Друга половина у вас?

Маркус мовчав.

Єва тихо сказала:

— Повідомлення. «Ви знайшли не ту половину. Друга — у нас».

Ніколя згадав ніч у будинку Лорана.

Ті самі слова.

Усе сходилося.

Хтось уже тоді знав, що металевий диск пов’язаний із Суратським ключем.

Маркус повільно засунув руку під куртку.

Озброєні люди напружилися.

— Повільно, — сказав Даніель.

Маркус дістав не зброю.

Невеликий шкіряний футляр.

Відкрив.

Усередині лежала друга половина круглого металевого предмета.

E.B.

Ніколя приклав свою половину.

Краї збіглися ідеально.

На звороті, коли дві частини стали разом, проявився малюнок.

Не ініціали.

Не знак організації.

Ціла схема.

Коло з п’ятьма секторами.

Чотири були заповнені символами.

П’ятий — порожній.

Софія подивилася на Суратський ключ.

Потім на зібраний диск.

— Це покажчик.

— До чого? — запитала Єва.

Софія повільно повернула диск.

На його краю була маленька стрілка.

— До п’ятої частини.

Адріан подивився на Маркуса.

— Ви весь час мали половину.

— Так.

— І чекали, поки Ніколя принесе іншу.

— Так.

— Тому не забрали карту силою.

Маркус усміхнувся.

— Нарешті ви починаєте розуміти.

Ніколя стиснув половину диска у руці.

— А де сам п’ятий диск?

Маркус подивився на Адріана.

Не на Ніколя.

Саме на нього.

— Ваш батько забрав його з цієї кімнати.

Адріан зблід.

— І куди поніс?

Маркус відповів тихо:

— Туди, куди Лоран так і не зміг за ним піти.

— Куди?

Маркус перевів погляд на темну стіну сховища.

— За останні двері.

Ніколя озирнувся.

На перший погляд у залі не було більше жодного виходу.

Лише золото.

Срібло.

Смарагди.

Старовинна зброя.

Суратський ключ без одного диска.

І кам’яна стіна, за якою, схоже, закінчувалася ще не вся історія.

РОЗДІЛ 28.ВТЕЧА

Кілька секунд ніхто не рухався. Суратський ключ лежав у руках Ніколя, важкий, холодний, дивно живий завдяки кільком рухомим дискам, які продовжували легко обертатися після майже трьох століть. Поруч на кам’яному постаменті лежали дві половини металевого круга з літерами E.B., з’єднані в єдиний покажчик. Навколо в темряві поблискували монети, срібні злитки, смарагди й золото, заради якого будь-яка нормальна людина могла втратити розум. Але тепер ніхто майже не дивився на скарб. Усі дивилися на порожній паз у Суратському ключі й на Маркуса, який щойно визнав, що Габріель Восс забрав п’ятий диск і поніс його за «останні двері». Адріан стояв нерухомо. За останню годину він дізнався, що його батька не вбив Лоран, що Габріель вижив після відходу експедиції, дістався Black Swan, знайшов частину механізму, а потім зник уже вдруге. Для людини, яка понад сорок років будувала життя навколо однієї версії минулого, цього було забагато. Ніколя бачив це по його обличчю. Але бачив і інше. Правда не знищила в Адріані жадібність. Навпаки. Тепер скарб Блеквуда перестав бути лише компенсацією за батька. Він став доказом, що Адріан був правий хоча б у одному: Габріель справді знайшов щось величезне.

— Віддайте Ключ, — сказав Адріан.

Ніколя навіть не одразу зрозумів, що слова звернені до нього.

— Що?

— Ви почули.

— П’ять хвилин тому ми з’ясовували, чи ваш батько взагалі пережив цю експедицію.

— І з’ясували. Він був живий після Лорана.

— Це все, що ви винесли?

— Ні. Я виніс ще те, що п’яту частину Ключа забрав мій батько. А значить, він знав, для чого вона потрібна.

— І тому ви хочете забрати решту?

— Саме тому.

Ніколя похитав головою.

— Ви не знаєте, що це робить.

— А ви знаєте?

— Ні.

— Тоді різниця між нами тільки в тому, що я витратив на пошуки половину життя.

Софія зробила крок до них.

— Різниця ще в тому, що це археологічний об’єкт. Ви не можете просто забрати його.

Адріан глянув на неї майже з жалем.

— Софіє, ми стоїмо в нелегально відкритому сховищі пірата XVIII століття в печері, якої немає на сучасних картах. Давайте не будемо зараз удавати, що наступного ранку сюди прийде музейна комісія з протоколом.

— Це не робить його вашим.

— Так само не робить його вашим.

Маркус тихо засміявся.

Адріан різко обернувся.

— Щось смішне?

— Ви обидва сперечаєтеся, кому належить річ, якої жоден із вас не розуміє.

— А ви розумієте?

— Достатньо, щоб не торкатися її без п’ятого диска.

— Тоді поясніть.

— Ні.

Адріан дивився на нього кілька секунд, потім звернувся до одного зі своїх людей:

— Забери Ключ.

Чоловік у темній польовій куртці рушив до Ніколя. Даніель став між ними. Рух був спокійний, але однозначний.

— Не треба.

— Відійдіть, докторе.

— Не треба, — повторив Даніель.

Другий чоловік Адріана поклав руку на зброю. Матеуш теж подався вперед. Єва залишалася трохи осторонь, але Ніколя помітив, що вона непомітно зняла ремінь камери з шиї й обмотала навколо зап’ястя, ніби готувалася до ривка. Софія притиснула до грудей футляр із картою й латунною пластиною. Маркус не втручався. Він просто спостерігав, і це подобалося Ніколя найменше.

— Адріане, — сказав Ніколя, — ми можемо вийти звідси всі разом і розібратися зовні. Або почати стрілянину в печері, де навіть не знаємо, що тримає стелю.

— Я не збираюся стріляти.

— Ваші люди теж?

Адріан не відповів.

Ніколя подивився на чоловіка, який наближався. Той був уже за два кроки.

— Не змушуйте мене, — сказав він.

— Це ви змушуєте.

І саме тоді Маркус промовив:

— За стіною є прохід.

Усі обернулися.

Він показував на дальню частину сховища, де золото й ящики стояли майже впритул до кам’яної стіни.

Адріан насупився.

— Ви ж казали, що не знаєте, де останні двері.

— Я сказав, що не знаю, як їх відкрити.

— Але знаєте, де?

— Приблизно.

Ніколя відчув, як ситуація знову зміщується.

— Чому мовчали?

— Бо без п’ятого диска вам усе одно нічого не зробити.

Адріан відразу повернувся до свого чоловіка.

— Перевір.

Той підійшов до стіни, посвітив ліхтарем, почав відсувати невеликі ящики. За ними справді проступала лінія. Не вертикальна щілина, як у попередніх дверях, а великий прямокутний контур. Кам’яний блок заввишки майже два метри був вставлений у стіну настільки точно, що його легко було прийняти за частину кладки.

— Замок? — запитав Адріан.

Маркус похитав головою.

— Механізм десь поруч.

— Де?

— Якби знав, уже відкрив би.

Адріан оглянув стіну, потім Суратський ключ у руках Ніколя.

— П’ятий диск потрібен для дверей.

— Можливо, — сказала Софія. — Але якщо він за дверима, маємо очевидну проблему.

Маркус відповів:

— Габріель якось пройшов.

— Значить, п’ятий диск був не потрібен для входу, — сказав Ніколя.

— Або він мав інший спосіб.

Адріан повернувся до чоловіка біля стіни.

— У нас є заряд?

Ніколя не одразу зрозумів.

Потім побачив реакцію Маркуса.

— Не смійте.

Чоловік Адріана відкрив рюкзак.

Всередині лежали невеликі пакети промислової вибухівки, детонатори й дріт.

Софія зблідла.

— Ви привезли вибухівку в археологічну експедицію?

Адріан відповів спокійно:

— Я не називав її археологічною.

Ніколя ступив уперед.

— Тут не можна підривати нічого.

— Не драматизуйте.

— Ви стоїте всередині гори. Навколо підземні порожнини й морська вода. Ви навіть не знаєте товщину цієї стіни.

— Малий заряд.

— Малий заряд для вас чи для трьохсотрічної печери?

Чоловік уже діставав детонатор.

Маркус уперше різко втрутився:

— Адріане, ні.

Той подивився на нього.

— Боїтеся?

— Так.

Ця відповідь подіяла сильніше за аргументи Ніколя.

Адріан завмер.

— Ви?

— Саме я.

— Чого?

Маркус показав угору.

— Ця бухта тримається на системі природних порожнин. Частина стелі вже була нестабільна в 1983 році.

— Звідки знаєте?

— Ми чули обвали.

— Сорок три роки тому.

— Саме тому зараз гірше.

Ніколя думав, що Адріан відступить.

Помилився.

Восс подивився на двері, потім на Суратський ключ, потім на золото навколо. На секунду він знову став тим восьмирічним хлопчиком, який чекав батька з експедиції. Але вже за мить повернувся чоловік, який витратив десятиліття й величезні гроші, щоб дійти сюди.

— Мінімальний заряд, — сказав він. — Тільки по краю.

— Адріане… — почав Ніколя.

— Робіть.

Чоловік із вибухівкою кивнув.

Ніколя кинув Суратський ключ Софії.

— Сховайте!

І кинувся вперед.

Усе сталося за кілька секунд. Один із людей Восса перехопив Ніколя. Даніель ударив його плечем. Матеуш схопив другого за руку. Єва закричала. Софія притиснула Ключ до себе й відступила до постаменту. Маркус рвонув до стіни. Хтось упав на ящики з монетами, і вони розсипалися по каменю з оглушливим металевим дзвоном.

Чоловік із вибухівкою вже встиг установити заряд.

Але не встиг відійти.

Його штовхнули.

Рука з детонатором ударилася об кам’яну скриню.

Пролунав різкий клац.

Маркус закричав:

— ВНИЗ!

Ніколя побачив білий спалах.

Потім світ зник.

Удар був не схожий на кіношний вибух. Не було великої вогняної кулі. Спочатку прийшов звук — короткий, жорсткий, страшенно гучний у замкненому просторі. Потім повітря вдарило в груди. Ніколя відкинуло на підлогу. На нього посипалося каміння, дерев’яні уламки й монети. У вухах загувало так, що кілька секунд він взагалі нічого не чув.

Потім печера заговорила.

Спочатку далеким тріском.

Потім гулом.

Потім сотнями звуків одночасно.

Камінь рухався.

— Виходимо! — кричав хтось.

Ніколя підняв голову.

У повітрі стояв густий пил. Ліхтарі перетворилися на нечіткі плями. Частина стіни біля заряду обвалилася, але двері не відкрилися. Навпаки — великий блок змістився й заклинив прохід ще сильніше.

А над ними тріснула стеля.

Величезний шматок каменю впав просто на ящики зі сріблом.

Підлога здригнулася.

— СОФІЯ!

Ніколя знайшов її поглядом. Вона стояла біля постаменту, жива, притискаючи до себе футляр.

Суратського ключа в руках не було.

— Де Ключ?!

— У мене був!

Вона озирнулася.

На підлозі блиснула латунь.

Адріан побачив одночасно з Ніколя.

Обидва кинулися.

Восс був ближче.

Він схопив механізм.

— Віддай! — закричав Ніколя.

Адріан притиснув Ключ до грудей.

— Потім!

Ще один удар потряс залу.

Цього разу не вибух.

Вода.

Із тріщини в дальній стіні вдарив сильний струмінь. Спочатку тонкий. Потім камінь навколо розсипався, і в сховище вирвалася вода товщиною з людське тіло.

Маркус зблід.

— Ви пробили канал.

Адріан дивився на потік.

— Який канал?

— Морський!

Вода вже розтікалася підлогою, підхоплюючи монети, уламки дерева й дрібні ящики. Рівень зростав буквально на очах.

Тепер золото перестало цікавити всіх.

— Назад до корабля! — крикнув Ніколя.

Ніхто не сперечався.

Навіть вороги.

Вони бігли через кам’яний прохід, коли позаду обвалилася частина сховища. Гуркіт був такий сильний, що Ніколя відчув удар у спину. Матеуш ішов попереду, Даніель тримав Єву за лікоть, Софія несла щоденник і карту. Адріан біг із Суратським ключем під курткою. Маркус ішов трохи позаду.

Один із людей Восса не вийшов.

Ніколя зрозумів це тільки біля корабля.

— Де той, із зарядом?

Ніхто не відповів.

Потім із проходу почувся крик.

Короткий.

Людський.

Даніель одразу розвернувся.

— Я повернуся.

Маркус схопив його.

— Ні.

— Там людина.

— Там уже немає проходу.

— Відпусти.

— Послухайте!

Усі замовкли.

Навіть крізь гуркіт води було чути важкий кам’яний обвал.

Потім крик обірвався.

Даніель стояв нерухомо.

Через кілька секунд похитав головою.

— Чорт.

Ніколя знав це відчуття.

Не залишай людину заради таємниці.

Але іноді людина вже була за каменем, через який не можна пройти.

Він не мав часу думати про це.

Вода прибувала в бухту.

Не тільки через пробиту стіну сховища. Вибух, схоже, змінив щось у підземній системі. З далекого каналу, який з’єднував бухту з океаном, почали приходити сильніші хвилі. Пісок біля Black Swan швидко зникав під водою.

— Прохід, яким ми ввійшли! — сказала Софія.

Матеуш подивився на дальню арку.

— Через пів години її накриє.

— Тоді рухаємося зараз.

Адріан раптом зупинився.

— П’ятий диск.

Ніколя обернувся.

— Ви серйозно?

— Він десь тут.

— Гора падає!

— Мій батько залишив його тут!

— Ваш батько сорок три роки не може пояснити, де він!

— Я не піду без нього.

Маркус підійшов.

— Тоді залишишся.

Адріан подивився на нього з ненавистю.

— Ви знаєте, де він.

— Ні.

— Брешете.

— Цього разу ні.

— Ви були тут із ним.

— Я не заходив на корабель.

Адріан схопив його за куртку.

— Ви знали, що він повернувся!

Маркус відштовхнув його.

— Так. І якби він хотів віддати мені диск, віддав би!

Їх розділив новий гуркіт.

Частина щогли Black Swan тріснула й почала падати.

— ВБІК! — закричала Єва.

Усі кинулися хто куди.

Щогла обрушилася на пісок із страшним тріском, перекривши найкоротший шлях до арки.

Пил, дерево, вода.

Ніколя опинився на іншому боці від більшості групи.

Поруч була тільки Єва.

— Ніколя!

— Я тут!

Він спробував перелізти через щоглу.

Ще один шматок дерева впав згори.

Єва схопила його за рюкзак.

— Назад!

У ту саму секунду поперечна балка врізалася в місце, де була його голова.

Ніколя впав.

— Дякую.

— Потім!

Вони побігли вздовж корпусу, шукаючи обхід.

З іншого боку чули голоси.

Даніель кричав, щоб усі йшли до кормового проходу. Матеуш відповідав, що вода вже по пояс.

Ніколя й Єва знайшли вузьку щілину між корпусом і скелею.

— Пройдемо?

— Якщо не застрягнемо.

— Прекрасний план.

Єва пішла першою.

І саме тоді над ними знову тріснув камінь.

Ніколя підняв голову.

Пізно.

Величезний уламок скелі зірвався зі стелі.

Він відчув удар у плече.

Потім воду.

Світ перевернувся.

Ніколя не розумів, де верх.

Вода була чорна, холодна, повна піску й уламків. Щось притиснуло ногу. Він смикнувся, але не зміг звільнитися. Ліхтар зник. У рот потрапила солона вода.

Він спробував підняти голову.

Над поверхнею було сантиметрів двадцять повітря.

Вдихнув.

— Єво!

Ніякої відповіді.

Спробував зрушити ногу.

Знову біль.

Щось важке притиснуло черевик до каменю.

Вода підіймалася.

— ЄВО!

Світло з’явилося справа.

Промінь метався по воді.

— Ніколя!

— Тут!

Єва з’явилася з-за уламка корпусу.

Обличчя в крові — стара пов’язка злетіла, поріз на лобі знову відкрився.

— Що?

— Нога!

Вона пірнула.

Через кілька секунд виринула.

— Балка!

— Можеш підняти?

— Сама — ні.

— Іди!

— Заткніться.

— Вода прибуває!

— Я бачу!

Єва знову пірнула.

Ніколя спробував допомогти руками, але балка лежала під водою під незручним кутом. Стара деревина була важка, наповнена водою.

Єва виринула.

— На три.

— Не вийде.

— Раз.

— Єво…

— Два.

Він зробив вдих.

— Три!

Вони рвонули.

Балка піднялася на кілька сантиметрів.

Недостатньо.

Нога залишилася затиснута.

Єва задихалася.

— Ще раз.

— Ти не витягнеш.

— Знову скажете — вдарю.

Ніколя майже засміявся.

— Добре.

Вона намацала під водою металевий прут, вставила під балку як важіль.

— Тепер.

Вони натиснули одночасно.

Балка ворухнулася.

Ніколя смикнув ногу.

Біль прострелив до коліна.

Але черевик вийшов.

— Є!

Єва схопила його під руку.

— Можете стояти?

— Можу.

Не зовсім.

Але зараз це не мало значення.

Вони рушили через воду.

За ними щось гучно обвалилося.

Коли дісталися щілини, рівень був уже вище грудей.

Єва пролізла першою, потім допомогла Ніколя.

На іншому боці їх зустрів Даніель.

— Чорт! Я думав…

— Потім, — сказала Єва. — Нога.

Даніель швидко оглянув.

— Не зламана. Мабуть, сильний забій.

Ніколя подивився на Єву.

— Вона витягла.

Даніель теж подивився.

Єва відвела очі.

Ніхто не сказав слова «зрадниця».

Принаймні зараз.

До виходу залишалося метрів триста.

Але група вже була неповною.

Один чоловік Восса залишився під завалом у сховищі.

Другого не було видно.

Маркус зник.

Адріан теж.

— Де Восс? — запитав Ніколя.

Матеуш показав назад.

— Востаннє бачив біля корабля.

— З Ключем?

— Так.

— Маркус?

— Пішов за ним.

Ніколя вилаявся.

Софія схопила його за руку.

— Не думайте навіть.

— У Адріана Суратський ключ.

— А в нас життя.

— Без п’ятого диска він не повний.

— Тим більше.

Позаду пролунав постріл.

Один.

Усі завмерли.

Потім другий.

Єва зблідла.

— Вони стріляють один в одного.

Ніколя дивився назад у темряву.

Ще один обвал.

Після нього тиша.

Даніель сказав:

— Ідемо.

Ніколя не рухався.

— Ніколя.

Він знав, що має рацію.

Кожна секунда зменшувала шанс пройти арку до підземного моря.

Адріан сам обрав залишитися.

Маркус теж.

Не залишай людину заради таємниці.

Але й не вбивай усю команду, рятуючи людину, яка сама побігла назад за Ключем.

— Ідемо, — сказав Ніколя.

Вони рушили.

Прохід до підземного моря вже майже затопило. Довелося йти по груди у воді. Матеуш першим перебрався за арку й натягнув мотузку. Софія пройшла другою, притискаючи документи над головою. Єва — третьою. Даніель допоміг Ніколя через поранену ногу. Коли всі опинилися на іншому боці, хвиля повністю накрила нижню частину проходу.

— Ще десять хвилин — і все, — сказав Матеуш.

— Далі печери, — відповіла Софія.

— Я пам’ятаю.

Вони йшли швидко.

Тепер маршрут, який раніше здавався нескінченним лабіринтом, став єдиною ниткою життя. Кам’яні позначки, підземна річка, стара станція, вентиляційний тунель. Частина шляхів, якими вони прийшли, була вже недоступна через воду, тому Матеуш шукав інші проходи. Двічі довелося дертися по скелі. Один раз Даніель практично переніс Ніколя через вузький виступ.

Позаду час від часу лунав гул.

Гора продовжувала рухатися.

На одному з розгалужень вони почули голос.

— Допоможіть!

Усі зупинилися.

Чоловічий голос.

Не Адріан.

Не Маркус.

Один із людей Восса.

Він лежав під каменями в бічному проході. Нижню частину тіла притиснуло плитою.

Даніель кинувся до нього.

— Скільки часу?

— Не знаю… не відчуваю ноги.

Ніколя подивився на рівень води.

Вона вже текла по підлозі тунелю.

Матеуш сказав:

— Треба йти.

Даніель навіть не повернувся.

— Дві хвилини.

Вони спробували підняти плиту.

Не вийшло.

Єва знайшла металеву трубу.

Використали як важіль.

Камінь ворухнувся.

Чоловік закричав.

— Ще!

Разом натиснули.

Плита піднялася.

Даніель витягнув його за плечі.

Ноги були сильно пошкоджені, але живий.

Матеуш і Софія взяли його під руки.

Ніколя подумав про слова Лорана.

Цього разу вони не залишили.

До старої гірничої станції дісталися майже через три години.

Злива зовні вже закінчилася, але вода все ще стікала тунелями. Вийшли на поверхню під ранок. Перший блідий промінь сонця здався Ніколя найкращим видовищем за все життя.

Усі впали просто на мокру траву.

Ніхто не говорив кілька хвилин.

Потім Єва сіла.

— Ключ.

Ніколя заплющив очі.

Так.

Суратський ключ залишився у Адріана Восса.

Якщо він живий.

— У нас є покажчик, — сказала Софія.

Вона відкрила водонепроникний футляр.

Дві половини диска E.B. були там.

Ніколя здивовано подивився.

— Як?

— Ви поклали його сюди ще в сховищі. До вибуху.

Він навіть не пам’ятав.

Софія розгорнула карту.

— І латунна пластина з компаса теж у нас.

Отже, Адріан забрав сам Суратський ключ.

Але не покажчик.

І не карту.

І не пластину.

— Без п’ятого диска він усе одно неповний, — сказала Єва.

— Якщо Восс не знайде диск, — відповів Ніколя.

Матеуш подивився на гору.

Звідти більше не було чути нічого.

— А якщо знайшов?

Ніхто не відповів.

Даніель займався пораненим чоловіком Восса. Той уже був при свідомості, але майже нічого не говорив.

Ніколя підійшов.

— Адріан живий?

Чоловік подивився на нього.

— Не знаю.

— Маркус?

— Не знаю.

— Що сталося після того, як ми пішли?

Він ковтнув воду.

— Восс повернувся до корабля. Рейн пішов за ним. Я був біля проходу. Почув два постріли. Потім обвал.

— Хто стріляв?

— Не бачив.

— Ключ був у Восса?

— Так.

Ніколя хотів запитати ще, але Даніель зупинив.

— Потім.

Він відійшов.

Єва стояла неподалік.

Ніколя підійшов до неї.

— Дякую.

Вона зробила вигляд, що не розуміє.

— За що?

— Ти знаєш.

Єва вперше за довгий час усміхнулася.

— Не думайте, що тепер ми квити.

— Не думаю.

— Добре.

— Але без тебе я б залишився під водою.

— Так.

— Скромність тобі не загрожує.

— Після всього, що я наробила, скромність — найменша проблема.

Вона подивилася на гору.

— Ви мені колись повірите?

Ніколя не став брехати.

— Не знаю.

Єва кивнула.

— Справедливо.

Вона пішла допомагати Даніелю.

Ніколя залишився сам.

Перед ним був ранок.

Позаду — гора.

Десь усередині лежав Black Swan, сховище Блеквуда й золото, яке ніхто з них не виніс.

Суратського ключа теж не було.

Він зник разом з Адріаном Воссом.

А можливо — разом із Маркусом.

Ніколя дістав із кишені другу касету Лорана. Вона дивом залишилася цілою.

На ній усе ще було написано:

ТІЛЬКИ ПІСЛЯ КОРАБЛЯ.

Вони виконали умову.

Тепер запис можна було дослухати.

І, можливо, саме там Лоран залишив відповідь на останнє питання.

Не де скарб.

Не де Ключ.

А що він робить.

Ніколя подивився на гору ще раз.

Жодного руху.

Жодного звуку.

Адріан Восс міг лежати під сотнями тонн каменю.

Міг потонути в бухті.

Міг загинути від кулі Маркуса.

А міг знайти інший вихід.

І десь у темряві зараз нести з собою чотири п’ятих механізму, через який люди вбивали одне одного майже три століття.

Ніколя вже знав, у що вірить.

Якщо тіла немає — історія не закінчилася.

ЕПІЛОГ

Додому Ніколя повернувся майже через місяць. Не одразу після виходу з гір, не першим літаком і не так, як уявляв собі в ті ночі, коли лежав у джунглях, слухав шум річки й думав лише про гарячий душ, чисте ліжко та двері, які можна зачинити зсередини. Після Бухти без імені почалася інша боротьба — без пострілів, печер і погонь, зате з поліцією, чиновниками, археологами, представниками кількох міністерств, страховими компаніями, журналістами й людьми, які раптом дуже хотіли знати, як саме п’ятеро європейців і один місцевий провідник опинилися біля невідомого колоніального комплексу посеред Мозамбіку. Ніколя швидко зрозумів, що знайти піратський корабель було простіше, ніж пояснити державі, що ти не збирався його шукати офіційно. Вони дали свідчення, передали координати, фотографії, копії записів, щоденник Блеквуда й усе, що вдалося врятувати з печер. Саму бухту перекрили до прибуття археологічної групи. Район узяли під охорону. Кілька тижнів потому водолази підтвердили, що частина проходів обвалилася, але Black Swan залишився майже неушкодженим. Сховище теж вистояло, хоча один із тунелів був повністю затоплений. Золото, срібло, смарагди, індійські коштовності й зброю офіційно взяла під контроль держава. Почалися суперечки про право власності, походження вантажу, міжнародні договори й майбутнє знахідки. Ніколя стежив за цим кілька днів, потім перестав. Після всього, що сталося, золото справді здавалося найменш важливою частиною історії.

Про Адріана Восса так нічого й не дізналися. Пошукова група знайшла один із його рюкзаків у затопленій частині печери, уламок ліхтаря й плями крові на камені неподалік Black Swan. Тіла не було. Суратського ключа теж. Маркус Рейн зник разом із ним або окремо — цього ніхто не знав. Жоден зі знайдених виходів не показав слідів, за якими можна було б упевнено сказати, що хтось вибрався назовні. Даніель вважав, що шанс вижити після обвалу був мінімальним. Матеуш мовчав. Софія казала, що без тіла вона більше не вірить у слово «загинув». Ніколя нічого не відповідав. Він уже надто добре знав, скільки разів у цій історії люди зникали, а потім через роки поверталися у вигляді фотографії, листа, голосу на касеті або людини в темних окулярах.

Матеуш першим залишив експедицію. Перед від’їздом вони сиділи біля маленького кафе неподалік аеропорту, і вперше за весь час між ними не лежало жодної карти. Матеуш довго крутив у руках чашку й дивився на людей за вікном, ніби звичайний шум міста після печер здавався йому чимось новим. Він сказав, що повертається до сім’ї й більше ніколи не полізе за піратськими знаками, навіть якщо сам Блеквуд прийде до нього додому й покаже дорогу. Ніколя засміявся й запитав, чи можна записати ці слова. Матеуш відповів, що ні, бо останні тижні навчили його ніколи не залишати письмових обіцянок, якщо поруч є Ніколя. На прощання він обійняв його й тихо сказав:
— Ваш дід не був святим.
— Я вже зрозумів.
— Але батько мав рацію в одному. Лоран повернувся звідти людиною, яка знала, чого боятися.
— І нічого не сказав.
— Можливо, тому ви й вижили.
Матеуш пішов, не озираючись.

Софія залишилася в Мозамбіку ще на кілька тижнів. Вона працювала з археологами, перекладала записи Блеквуда, сперечалася з чиновниками, сварилася з реставраторами й телефонувала Ніколя майже щоночі. Уже були підтверджені перші датування дерева Black Swan, кілька монет точно походили з середини XVIII століття, а частина документів у підземному таборі виявилася справжніми записами екіпажу. Софія говорила швидко, захоплено, часом забуваючи, що в Європі була третя година ночі. Вона збиралася написати книгу — не про піратський скарб, а про справжню історію останнього рейсу Black Swan. Ніколя попередив, що якщо вона назве його «героєм експедиції», він подасть до суду. Софія відповіла, що в історичних працях героїв немає, є лише люди, які роблять дурниці трохи рідше за інших.

Даніель повернувся до роботи й майже відразу зник зі звичного життя Ніколя. Вони домовилися зустрітися після того, як усе заспокоїться, але Ніколя розумів: розмова ще буде. Даніель так і не пояснив до кінця, звідки знав ім’я Адріана Восса задовго до експедиції. Він лише сказав, що колись працював із людиною, яка займалася пошуками приватних колекцій і мала справи з Воссом. Цього пояснення було замало, але після всього пережитого Ніколя вперше дозволив собі не вимагати відповідей негайно. Деякі загадки могли зачекати.

Єва зникла.

Не так, як Томаш. Не так, як Габріель. Просто одного ранку Ніколя прийшов до готелю й дізнався, що вона виїхала ще до світанку. Телефон не відповідав. Електронна пошта мовчала. Софія теж нічого не знала. На рецепції Ніколя передали невеликий конверт без зворотної адреси. Усередині лежала фотографія. Чорно-біла. Ніколя стояв біля Black Swan у ту першу хвилину, коли промінь світла впав на корпус корабля. Він не дивився в камеру. Дивився на чорного лебедя на носі. На звороті Єва написала лише: «Тепер у вас є фотографія, яку я не продала». Нижче: «За решту ще поговоримо». Ніколя кілька разів перечитав. Потім поклав знімок у гаманець. Він не пробачив її. Але й не зміг ненавидіти. Людина, яка продала їхні координати, тієї ж ночі витягнула його з-під води. Світ виявився незручнішим за простий поділ на друзів і ворогів.

Будинок Лорана зустрів Ніколя тишею. Цього разу вона вже не була похоронною. Просто тиша старого будинку, який довго стояв без господаря. Ніколя відкрив вікна, впустив свіже повітря, зняв простирадла з меблів і поставив валізу в коридорі. На столі в кабінеті все залишалося майже так само, як перед поїздкою. Старі фотографії, копії карт, кілька газетних вирізок. Порожнє місце, де колись лежав компас. Ніколя довго стояв біля дверей. Подорож, яка займала все його життя останні тижні, раптом зменшилася до купи паперу на столі.

Перші дні він майже нічого не робив. Спав. Їв. Іноді відповідав Софії. Кілька разів приїжджала поліція уточнити деталі. Потім зателефонував журналіст і запропонував велику суму за ексклюзивне інтерв’ю. Ніколя поклав слухавку. Інший пропонував контракт на документальний серіал. Третій хотів знати, чи правда, що всередині гори лежить золото на сотні мільйонів. Ніколя відповів, що не рахував. Це було правдою. Він навіть не знав, скільки золота бачив. Пам’ятав лише невелику залізну скриньку в центрі й порожній паз у Суратському ключі.

Одного вечора пішов дощ. Ніколя сидів у кабінеті Лорана з келихом вина й старим щоденником на колінах. Тим самим, який знайшов у майстерні. Він уже читав його кілька разів, але тепер записи сприймалися інакше. Багато фраз, які раніше здавалися загадковими, стали зрозумілими. «Ми знайшли бухту». «Габріель захотів іти далі». «Я залишив його там». Усе це вже мало голос, місце, обличчя.

Ніколя дочитав до вирваних сторінок і закрив книгу.

У кімнаті було тихо.

На вулиці дощ стукав по даху.

Здавалося, історія нарешті закінчилася.

Він уже хотів поставити щоденник на полицю, коли помітив, що задня обкладинка трохи відійшла від корінця.

Ніколя завмер.

— Тільки не це, — тихо сказав він.

Провів пальцем.

Обкладинка була товстішою за передню.

Подвійна.

Він засміявся.

Не весело.

— Діду, ти серйозно?

Ніколя взяв тонкий ніж і дуже обережно підчепив край. Картон відійшов. Усередині щось зашелестіло.

Аркуш.

Один.

Складений удвоє.

Ніколя вже знав почерк ще до того, як розгорнув.

Лоран.

Перший рядок:

«Ніколя.»

Він поставив келих на стіл.

Читав повільно.

«Якщо ти читаєш це, значить, ти знайшов Блеквуда.»

Ніколя відчув, як усередині повертається давно знайоме напруження.

Далі:

«Не вір тому, що побачив у його сховищі.»

Він насупився.

«Золото було приманкою.»

Це він уже знав.

Наступний рядок:

«Суратський ключ — лише ключ.»

Ніколя перестав дихати.

Потім прочитав останню фразу.

«А двері все ще в Африці».

Кілька секунд він просто дивився на папір.

Нижче були цифри.

Координати.

Нові.

Вони не збігалися ні з бухтою, ні з фортецею, ні з селом Самуела.

І під ними ще один рядок:

«Габріель їх знав».

Ніколя повільно сів.

За вікном ударив грім.

Він дивився на координати й думав про чоловіка, якого сорок три роки вважали мертвим.

Габріель Восс повернувся в печеру.

Знайшов Black Swan.

Забрав п’ятий диск.

Вийшов із корабля живим.

А потім зник.

Тіла не знайшли.

Ні тоді.

Ні пізніше.

Ніколя перевернув аркуш.

На звороті було ще одне речення.

Дуже коротке.

«Якщо знайдеш його раніше за мене — не питай, де був Габріель.»

Нижче:

«Запитай, що він відкрив».

Ніколя довго сидів нерухомо.

Потім підняв очі на стару фотографію експедиції 1983 року.

Лоран.

Жоакім.

Габріель.

І людина зі стертою назвою.

Маркус Рейн.

Десь у Африці все ще існували двері.

Десь був п’ятий диск.

Десь міг бути Суратський ключ.

І якщо Габріель Восс справді знав координати, залишалося питання, яке Ніколя раптом боявся поставити навіть самому собі.

Не чи вижив Габріель.

А що він робив усі ці сорок років, якщо вижив.

Ніколя склав аркуш.

Сховав назад у щоденник.

Вимкнув лампу.

За вікном ішов дощ.

А далеко на півдні, за морями, пустелями й тисячами кілометрів темної землі, на карті Африки вже чекала нова точка.

Цього разу — без назви.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ

ЗМІСТ

ЧАСТИНА II.СЛІД БЛЕКВУДА

РОЗДІЛ 7.КОМАНДА

РОЗДІЛ 8.МОЗАМБІК

РОЗДІЛ 9.СТАРИЙ ПОРТ

РОЗДІЛ 10.ФОРТЕЦЯ

РОЗДІЛ 11.ПРИПЛИВ

РОЗДІЛ 12.ІНША ЕКСПЕДИЦІЯ

ЧАСТИНА III.ВГЛИБ АФРИКИ

РОЗДІЛ 13.РІЧКА

РОЗДІЛ 14.СЕЛО

РОЗДІЛ 15.ТРИ СОНЦЯ

РОЗДІЛ 16.ЗНИКНЕННЯ

РОЗДІЛ 17.ПОКИНУТА СТАНЦІЯ

РОЗДІЛ 18.ПЕЧЕРА

РОЗДІЛ 19.ЩОДЕННИК БЛЕКВУДА

РОЗДІЛ 21.ЗРАДА

РОЗДІЛ 22.АДРІАН ВОСС

РОЗДІЛ 23.ЗАПИС ДІДА

ЧАСТИНА V.БУХТА БЕЗ ІМЕНІ

РОЗДІЛ 24.ОСТАННЯ ЗАГАДКА

РОЗДІЛ 25.БУХТА

РОЗДІЛ 26.BLACK SWAN

РОЗДІЛ 27.СХОВИЩЕ БЛЕКВУДА

РОЗДІЛ 28.ВТЕЧА

Допоможіть новим історіям з’явитися на світ.