Відкрита Книга
МОЇ ВІРШІ
Початкова школа
У краю, де ліс зелений,
Де пахучі квіти,
Не любив, скажу вам чесно,
До школи ходити.
Та не те щоб був ледачий
Чи дурний з природи, —
Просто школа забирала
Всю мою свободу.
От якби там тільки гратись,
Бігати, співати,
Яблука в садку трусити
Чи гав рахувати, —
Треба букви розбирати,
Палички писати,
А мені в гаю зеленім
Хотілось ганяти.
А найбільша там морока —
То уроки вчити,
Через ту шкільну науку
Важко було жити.
У тій школі, як на диво,
Вчителів аж двоє,
Та зробити з нас учених
Прагнули обоє.
Після вроків залишати
Мали дурну звичку,
Тільки через те, що
Не вивчив якусь там табличку.
Батьків в школу викликали:
— Ваш син — хуліган!
Вчителі ж були тутешні —
Мотря та Іван.
Мати слухала й зітхала,
Батько чухав вуса:
— Що ж ти, сину, так воюєш
Проти того плюса?
Я стояв собі, мов ангел,
Очі мов благають:
«Та закінчуйте скоріше,
Бо друзі чекають!»
От така була наука,
Отакі порядки:
Я тікав би краще в ліс,
Ніж писав диктанти.
Пролетіло безліч років,
Та як писати стану,
Хочу низько я вклонитись
Мотрі та Івану.
18 червень ·2025
Там, де сяяли зорі.
Там, де сяяли зорі над лісом,
Де ріка поміж вербами плила,
Берегами, що вкриті росою,
Я тебе під серденьком носила.
Тихо ніч колисала вербину,
Місяць сріблом стелився в долину,
Я молилась за долю дитини,
Щоби доленьку мала щасливу.
І шептали мені темні верби,
І світилась стежина в гаю:
“Бережи його, мати, для неба,
Бережи його душу й свою”.
Я руками живіт обіймала,
Наче світ увесь в ньому несла,
І крізь сльози тихенько співала,
Щоб дорога щаслива була.
А ріка все котила і котила
Свою воду в незнану імлу,
Я тебе ще на світ не родила,
Та вже більше за себе люблю.
Пахли трави, і зорі тремтіли,
Ніч ховала тривогу в садах,
А у грудях надії дзвеніли,
Наче жайвір у ранніх житах.
Я не знала, які будуть роки,
Та яка тобі випаде путь,
Тільки серце казало глибоко:
“Ти живи. І навчися любить”.
Бо життя — то не тільки дорога,
Не лиш радість, не тільки весна,
Та коли поруч мамина змога —
Не страшна навіть темна стіна.
Там, де сяяли зорі над лісом,
Де ріка поміж вербів плила,
Ходить мати старенька та сива,
На шлях в полі щодня вигляда.
ХАТИНА БІЛЯ ГАЮ
Олександр Панасюк
21.09.2025
Мені аж страшно, як згадаю
Той вірш — хатину біля гаю,
Де прадід мучився колись,
Де його сльози пролились.
Найперші сльози — мов росиця,
Що на світанку травам сниться,
Мов крик землі і серця спів,
Мов тінь усіх важких віків.
Народ великий не пропав,
Гнобителів на вила взяв,
Стави очистив від бур’яну
Та посадив сади весняні.
Заграло сонце між гіллям,
Зазеленіла вся земля,
І знову хата край дороги
Розквітла в щасті без тривоги.
Народ великий, працьовитий,
Заводів вмить набудував,
І хлібом, сонцем оповитий,
Голодних всіх нагодував.
Підняв поля, ліси і ріки,
Нових доріг сплів полотно,
Щоб люди вільнії раділи,
Біда не стукала в вікно.
Хліби піднялись на землі,
Та й на кордонах вартові,
І діточки біжать до школи —
Все стало наче у вісні.
Шумлять лани, млини гудуть,
Женці не плачуть вечорами.
Ключем лелеки в вирій йдуть,
Лунає пісня над ставами.
І світла радість розцвіта,
В садах черешні достигають,
У вікнах сяє доброта,
А в хатах діти засинають.
Немає більше темних літ,
Нема кайданів та неволі,
Бо вільний, гордий наш народ
Живе у щасті й добрій долі.
Чому ти плачеш знов, малий?
Де ділись люди, звідки дим?
Той час пройшов важких подій,
То лише спомин або сон?
Не дим війни — то хліб печуть,
Не крик — то пісня в полі лине,
Гостей у хату знов ведуть
Кермани вільної країни.
Ой, діду, ні! Ой, знов біда,
За лісом поле неоране,
Та білим тілом зволочане,
Там плачуть вдови з матерями,
Та чорний дим стоїть ланами.
І плаче поле, і ридає,
Життя у попелі зникає,
І знову стогне вся земля,
Та проклинає короля,
Сусіда лютого ординця,
За кров, що ллється мов з криниці.
Писав Тарас, і всі ж читали,
Та все одно таки приспали,
Спалили. Кров у ріки ллється,
І знову серце рветься й б’ється.
Та голос правди вдалині
Лунає, кличе: «Встань, мій сину!»
Хто ж, як не ти, спасе країну,
Підніме правду із руїни,
Зірве кайдани з батьківщини,
Зігріє волю для дитини.
Не спи, народе, час настав,
Вогонь у серці вже заграв!
Та крізь вогонь та чорний дим
Світло проб’ється — день новий,
Бо не задушиш правди слово,
Воно воскресне знову й знову.
Як колос із зерна в ріллі,
Так виросте народ у силі.
І буде син, і буде мати,
І буде щастя на землі.
СЕРПЕНЬ.
Крокує серпень над полями,
Торкнувся стиглого колосся.
І хліб шумить під небесами,
Немов золочене волосся.
Луги ще пахнуть різнотрав’ям,
Бринять над квітами джмелі.
А ліс, напоєний мовчанням,
Тримає пахощі землі.
Гудуть комбайни за селами,
Зерно пливе у засіки.
Земля частує нас хлібами,
Щоб був достаток на віки.
Дерева повняться плодами,
Червоні яблука в росі.
І тиха хата між садами
Купається в земній красі.
Ключ журавлиний над лісами
Вже прокладає в небо путь.
Вони курличуть над лугами,
Прощальну пісню нам несуть.
Серпневий день в душі лишаю,
Поля, хліба, ліси, луги.
Милішої землі не знаю,
Де рідні ріки й береги.
Олександр Панасюк
21.08.2026
ДОГОРАЄ ТЕПЛЕ ЛІТО.
Вже догорає тепле літо,
Коротша стежка ясних днів.
Ще сонцем яблука налиті,
Та тихне музика гаїв.
Лелеки вже готують крила,
Їх кличе небо в дальню путь.
А осінь пензлика вмочила,
Щоб золотом сади вдягнуть.
Ще пахне сіном біля хати,
Ще мальви квітнуть край воріт.
Та осінь вчиться малювати.
І сипле золото на світ.
Бо літо житиме в зернині,
У хлібі, яблуці й вині.
І навіть у зимовій днині
Воно озветься навесні.
А я складатиму у рими
Його останні ясні дні,
Щоб серед холоду і зими
Вони верталися у сні.
Олександр Панасюк
21.08.2026
ДОПОКИ ПАМ’ЯТЬ СВІТИТЬСЯ.
На старім фото — вечір край вікна,
Де мальви тихо туляться до тину.
І мами усмішка усе іще ясна —
Вона голубить милую дитину.
Там плине колискова крізь літа,
І правда в ній — нехитра та святая.
Вертає серце до порога нам.
Немов бальзам,нам гоїть кожну рану,
Коли мовчать утомлені вуста,
Над хатою злітає в небо птах.
Там оживає стежка золота,
Що не згубилась у чужих світах.
Нехай життя розвіє сивий дим,
І відстані розтануть без причини.
Допоки пам’ять світиться живим
—Не згасне тепле вогнище родини.
Олександр Панасюк
ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ.
Колись цей день нам пахнув олівцями,
Букетами і свіжістю книжок.
Ми йшли до школи тихими стежками,
А світ чекав, мов чистий наш листок.
Тоді здавалось: часу — через край,
Усе найкраще нас чекає в світі.
Ми квапились покинути свій рай,
Не знаючи ціни простого «жити».
Тепер цей ранок — погляд до екрана,
І серце ловить кожен тихий дзвін.
Найкраща звістка, мріяна, жадана:
«Усе гаразд. Тримаюся. Живий».
Ми раді тиші, хлібу на столі,
Рідному голосу — у ньому світла сила.
Бо найдорожче нині на землі
—Звичайний день, міцні обійми сина.
А осінь тихо стала край порога,
В руках — не тільки золото й дощі.
Вона питає: «Згадали ви про Бога"?
Чи стали світлом у чиїйсь душі?
Кого не встигли міцно обійняти?
Які слова ховали у собі?
Чи вміли у годину люту стати
Людьми — наперекір усій журбі?»
Дерева листя відпускають тихо
—Не від розпуки, не тому, що гинуть.
Вони коріння бережуть від лиха,
Бо вірять: знов весна до них плине.
Так само й ми крізь втрати та руїни
Несемо те, що не згорить в огні:
Любов, добро і пам’ять України
Та право жити вільно на землі.
В осінньої пори я не попрошу
Ні золота, ні лагідної днини.
Одне бажання в тиші прошепочу:
«Принеси мир на землю України».
Нехай рахують зустрічі у хатах,
А не хрести на змученій землі.
І тих, кого не втомлюються ждати,
Нехай живими приведе з війни.
Нехай цей день запахне знов книжками,
Початком стане мирного життя,
Де діти йдуть до школи із квітками,
А не ховають мрії в укриття.
Олександр Панасюк
31/08/2026
НЕСКОРЕНА ЗЕМЛЯ.
Сьогодні серце б’ється особливо,
Коли здіймається у височінь
Наш прапор — колос і небесне диво
Над пам’яттю незламних поколінь.
Нам волю не вручали як дарунок
Її кували прадіди в віках.
Вона — матусі тихий поцілунок
І сила у захисника в руках.
Вона живе у рідній нашій мові,
У хлібі, що парує на столі,
У маминій молитві та любові,
У кожній чесно зораній ріллі.
Схилімо голови перед синами
Й доньками, що за волю полягли.
Вони навіки житимуть між нами,
Щоб ми Вкраїну в серці берегли.
Не згасне світло у твоїх віконцях,
Не змовкне пісня в селах і містах.
Бо воля сходить, наче вранці сонце,
І проганяє темряву та страх.
І прийде день ,замовкне чорний грім,
Розквітнуть знов сади біля хатини.
І діти наші вернуться у дім
Під мирне небо вільної країни.
Хай береже Господь твої родини,
Твої міста, Карпати і поля.
З Днем Незалежності, моя Вкраїно
Єдина, вільна, дорога земля!
24 серпня 2026 року