МІСТИЧНА ПОВІСТЬ

               ПРОЛОГ Глибокий яр

На початку червня сорок п’ятого року війна вже скінчилася, але село ще не наважувалося говорити про мир.

Не всі чоловіки повернулися з фронту. У багатьох хатах замість них лежали складені вчетверо похоронки. На городах чорніли вирви, за старою школою виднілися напівзасипані окопи, а дорогою іноді проходили змучені солдати, які ще не знали, куди їм тепер іти.

Того ранку Марфа Ковальчук вибігла зі своєї хати боса, у самій полотняній сорочці.

— Німці! — закричала вона. — Люди добрі, німці повернулися!

Семеро озброєних гітлерівців з’явилися на світанку. Брудні, неголені, у пошматованій формі. Вони забрали з Марфиної хати хліб, сало, два глечики молока й стару кожушину. Один із них ударив господиню прикладом, коли вона спробувала вихопити з його рук вузлик із борошном.

Після цього чужинці подалися до старого лісу.

За кілька годин із району прибули солдати. До них приєдналися троє місцевих чоловіків, які добре знали лісові стежки. Найстаршим серед них був Матвій — мовчазний сивий мисливець із пошрамованим обличчям.

Коли командир показав у бік лісу, Матвій похитав головою.

— Якщо вони пішли до болота — знайдемо, — сказав він. — Якщо подалися до кам’яного пагорба — теж знайдемо.

— А якщо до яру? — запитав один із селян.

Мисливець подивився на нього так, що той відразу замовк.

Глибокий яр починався за кілька верст від села. Старі дуби там росли так щільно, що навіть опівдні земля залишалася темною. Їхні стовбури вкривав густий мох, а покручене коріння виходило назовні, немов велетенські пальці.

На самому дні яру текла вузенька річечка. Вода в ній була прозорою і крижаною навіть у найспекотніше літо. Люди казали, що вона бере початок не з-під землі, а з іншого світу.

Колись до джерела ходили по воду. Потім у яру почала пропадати худоба. Зник пастух, який шукав загублену телицю. Не повернулися двоє мисливців. А однієї осінньої ночі жителі крайніх хат почули з лісу дитячий плач.

Відтоді навіть найсміливіші намагалися обходити те місце стороною.

Удень про яр не говорили, а після заходу сонця боялися навіть вимовляти його назву.

Пошуки тривали два дні.

Знаходили зламані гілки, сліди важких чобіт і клапті німецької форми. Біля старої сосни лежав порожній глечик Марфи Ковальчук. Трохи далі знайшли недоїдений хліб.

Складалося враження, що втікачі раптом покинули їжу і кинулися навтьоки.

Але від кого вони тікали — ніхто не знав.

На третій день собака, якого привезли солдати, вивів пошуковців до краю Глибокого яру. Там він зупинився, заскавчав і притиснувся черевом до землі.

Кінологи тягнули його за повідець, наказували йти вперед, але пес виривався, ховав морду в траву і дрібно тремтів.

— Щось там є, — сказав командир.

Матвій став навколішки й торкнувся землі. Сліди сімох людей спускалися вниз.

Назад не повернувся ніхто.

— До ранку почекаємо, — вирішив командир.

Табір розбили неподалік. Запалили багаття, виставили вартових. Ніч була тиха й тепла, але близько опівночі з яру потягнуло таким холодом, що на траві з’явився білий іній.

Першим почув дитячий сміх молодий солдат.

Він підвів голову і прислухався.

— Там дитина.

— Яка ще дитина? — буркнув його товариш.

Із темряви знову долинув сміх. Тихий, дзвінкий, зовсім близький.

Потім хруснула гілка.

Між деревами майнула маленька біла постать.

Вартовий схопив гвинтівку.

— Стій! Хто йде?

Матвій одним рухом вибив зброю з його рук.

— Не клич! — прошепотів він. — І що б не почув — не відповідай.

У ту ж мить із глибини лісу пролунав постріл.

Над деревами знялося вороння. Чорна зграя кілька разів облетіла яр і зникла в темряві.

Більше тієї ночі ніхто не заснув.

На світанку над яром лежав густий молочний туман. Пошуковці спускалися повільно, тримаючись один біля одного. Мокре листя ковзало під ногами. Старі дуби стояли мов велетні, переплівши над головами важке гілля й затуляючи ранкове сонце.

Чим нижче спускалися люди, тим холодніше ставало.

На дні яру вони побачили німців.

Усі семеро були мертві.

Один лежав біля струмка, зануривши руку в крижану воду. Другий сидів під дубом, притиснувши коліна до грудей. Третій затулив долонями вуха. Ще один устиг вихопити пістолет, але вистрілив не в нападника, а високо в дерево.

Інші лежали поруч.

На тілах не було ані кульових, ані ножових поранень. Їх ніхто не душив і не бив. Зброя, харчі й набої залишилися при них.

Проте обличчя загиблих змусили замовкнути навіть тих, хто пройшов усю війну.

Їхні роти були розкриті в беззвучному крику. Очі дивилися перед собою, ніби перед смертю ці люди побачили щось таке, чого не мало існувати на світі.

Наймолодший із німців лежав біля коріння величезного дуба. Його пальці були стерті до крові — перед смертю він відчайдушно розгрібав землю.

У неглибокій ямці біліло щось маленьке.

Командир нахилився.

— Не чіпайте, — сказав Матвій.

Але командир уже підняв знахідку.

То була дерев’яна конячка з відламаною ногою. Стара, почорніла від землі, вона могла пролежати під дубом не один рік.

І тоді з-під коріння почувся плач.

Тихенький, майже немовлячий.

Чоловіки відступили. Хтось перехрестився. Молодий солдат випустив гвинтівку.

Плач раптово стих.

У тумані, на іншому березі струмка, стояв маленький босий хлопчик. На ньому була довга біла сорочка. Мокре волосся прилипло до чола, а посинілі від холоду губи ледь ворушилися.

Матвій дивився на нього, не кліпаючи.

Інші бачили лише невиразну білу постать.

— Мамо… — прошепотіла дитина.

Хлопчик простягнув руки.

Командир зробив крок до нього, але мисливець схопив чоловіка за плече.

— Не йдіть.

Дитина повільно підняла голову.

На блідому обличчі чорніли великі сумні очі.

— Хто я? — запитав хлопчик.

Ніхто не відповів.

Туман хитнувся, закрив дитину — і вона зникла.

З яру люди винесли сім тіл. Про дерев’яну конячку, дитячий плач і маленького хлопчика у звіті не написали.

Матвій повернувся додому посивілим. До кінця життя він більше не ходив до старого лісу і ніколи не розповідав, що побачив під дубом.

Люди знову почали обходити Глибокий яр стороною.

Минали роки. Виростали нові хати, народжувалися діти, помирали останні свідки війни. Давня історія перетворилася на страшну сільську легенду.

Та хлопчик під старим дубом нікуди не зник.

Він мерз, плакав і чекав.

Чекав на людину, яка зможе його побачити.

Чекав на того, хто нарешті відповість на його єдине запитання:

— Хто я?

          1.РОЗДІЛ.Стара заборона

Минуло п’ятдесят три роки.

Село Вільшани лежало поміж двома пагорбами, притулившись до невеликої річки. З одного боку його оточували поля, а з другого здіймався старий ліс. Уранці над селом пливли запахи свіжого хліба, диму та скошеного сіна. Після обіду вулиці порожніли, тільки кури порпалися в пилюці та зрідка проїжджав трактор.

Ліс починався відразу за останніми городами.

Здалеку він здавався зеленим і привітним. На узліссі росли молоді берези, червоніли ягоди горобини, а між кущами ліщини ховалися стежки, добре знайомі кожній сільській дитині.

Але далі дерева ставали старшими й темнішими.

Саме там починався Глибокий яр.

П’ятнадцятирічна Дарина жила майже на краю села. Від їхнього подвір’я до перших дерев можна було дійти за десять хвилин. Іноді вночі, коли вітер дув із лісу, дівчина чула, як скриплять старі дуби.

Їй подобався той звук.

Здавалося, дерева розмовляють між собою незрозумілою людям мовою.

Батько Дарини, Василь, працював механіком у тракторній бригаді. Він міг полагодити двигун, зібрати косарку з двох несправних і за звуком визначити, який підшипник потрібно замінити. Навіть удома від його рук пахло мастилом і металом.

Мати, Наталя, працювала медсестрою в сільському медпункті. Вона знала всі хвороби, всі родинні сварки та майже всі таємниці Вільшан, але вдома ніколи не розповідала почутого.

Був у Дарини й молодший брат Максим — дев’ятирічний непосида, який постійно повертався додому то з розбитим коліном, то з подряпаним носом, то з чужим цуценям за пазухою.

Сама Дарина була не схожа ні на батька, ні на брата.

Вона любила тишу, книжки та довгі прогулянки. Поки інші дівчата збиралися вечорами біля автобусної зупинки, обговорювали хлопців і слухали музику на старенькому магнітофоні, Дарина могла годинами сидіти біля річки або блукати узліссям.

Через це однокласники вважали її дивною.

— Книжниця йде, — іноді гукав їй услід Сергій Кравець. — Обережно, бо ще дерева заговорять!

Дарина не відповідала.

Насправді вона зовсім не боялася, що дерева можуть заговорити.

Їй навіть хотілося цього.

Того серпневого дня вона поверталася з крамниці, несучи в полотняній торбині хліб, сіль і коробку сірників. Сонце пекло немилосердно. Над дорогою тремтіло гаряче повітря, а пил липнув до босих ніг.

Біля старої криниці зібралися люди.

Дядько Грицько щось розповідав, розмахуючи руками. Поруч стояли дві сусідки й баба Уляна — найстаріша жінка в селі. Казали, їй уже виповнилося дев’яносто, але точного її віку ніхто не знав.

— Увечері ще була прив’язана, — говорив дядько Грицько. — Сам перевіряв. А вранці немає ні кози, ні мотузки.

— Може, обірвала й пішла до лісу, — припустила одна із жінок.

— Мотузка нова. Таку руками не порвеш.

— Вовки?

— Які вовки в серпні? Та й слідів немає.

Баба Уляна мовчала. Вона дивилася не на Грицька, а в бік темної смуги лісу.

— Де шукав? — нарешті запитала вона.

— Скрізь шукав. До самого сухого дуба дійшов.

Стара різко повернулася до нього.

— До якого дуба?

— До того, що над яром стоїть.

Жінки відразу замовкли.

Баба Уляна перехрестилася.

— Навіщо ти туди поліз?

— Козу шукав.

— Як забрав яр, то вже не знайдеш.

— Що значить — забрав? — усміхнувся Грицько. — Яр кіз не їсть.

— Ти не смійся. Він прокидається.

Дарина підійшла ближче.

— Хто прокидається?

Баба Уляна здригнулася, наче не помітила її раніше.

— А ти чого підслуховуєш?

— Я не підслуховую. Ви посеред дороги розмовляєте.

Стара наблизилася й несподівано міцно схопила Дарину за зап’ясток.

Її пальці були сухими та холодними.

— До яру не ходи.

— Чому?

— Не ходи — і все.

— Там справді хтось живе?

Обличчя баби Уляни змінилося. На мить у її очах з’явився страх.

— Живе? — перепитала вона. — Якби ж то живе…

Стара відпустила руку Дарини, підхопила свою торбинку й швидко пішла геть.

— Не слухай її, — сказав дядько Грицько. — Уляна всіх дітей тим яром лякає. Ще мою матір лякала.

Проте сам він більше не усміхався.

Дарина рушила додому, але біля повороту її наздогнали Сергій Кравець і Богдан Мельник. Вони їхали на велосипедах, здіймаючи колесами пил.

— Чула, Грицькова коза пропала? — запитав Богдан.

— Чула.

— Кажуть, її хлопчик забрав, — промовив Сергій.

— Який хлопчик?

Хлопці переглянулися.

— Ти що, не знаєш? Той, що в яру живе.

— І кіз краде?

— Не тільки кіз. Людей також.

Сергій зіскочив із велосипеда й заговорив тихіше:

— Мій дід розповідав, що після війни там сімох німців знайшли. Усі мертві, але без жодної рани. А на обличчях…

Він раптом вирячив очі й скривив рот.

Богдан засміявся.

— Дурниці, — сказала Дарина.

— Якщо дурниці, сходи й перевір.

— Навіщо?

— Бо боїшся.

— Нічого я не боюся.

— Усі так кажуть. А до старого дуба ніхто не доходить.

Дарина відчула, як обличчя заливає жар. Вона знала, що хлопці навмисне дражнять її, але відступати не хотілося.

— Дійду, якщо буде потрібно.

— Коли?

— Коли сама захочу.

— Значить, ніколи, — засміявся Сергій.

Вони поїхали, а Дарина ще довго дивилася їм услід.

Удома батько лагодив старий мотоцикл. Розібраний двигун лежав на верстаку, а Максим крутився поруч і подавав не ті ключі.

— Тату, а на дванадцять?

— Я просив на десять.

— Цей?

— Це на чотирнадцять.

— А цей?

— Максиме, краще йди курям води налий.

Побачивши Дарину, батько витер руки ганчіркою.

— Принесла сірники?

Вона подала йому коробку.

— Тату, а ти колись ходив до Глибокого яру?

Рука батька завмерла.

Лише на одну мить, але Дарина це помітила.

— Хто тобі про нього розповів?

— Усі про нього знають.

— Ти там була?

— Ні.

— Точно?

— Точно. А що?

Батько уважно подивився їй в очі.

— Нічого. Просто не ходи туди.

— Чому?

— Бо я так сказав.

— Це не відповідь.

— Іншої не буде.

Василь знову схилився над двигуном, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

За вечерею Дарина вирішила запитати ще раз.

Мати поставила на стіл картоплю, миску з огірками та глечик молока. Батько їв мовчки. Максим розповідав, як бачив біля ставка вужа завдовжки з людську руку.

— Мамо, можна я завтра піду по ожину? — запитала Дарина.

— Можна. Поклич Світлану, разом підете.

— Біля Глибокого яру ягід більше.

Ложка випала з материної руки й дзенькнула об край тарілки.

Батько повільно підняв голову.

— Що я тобі сьогодні сказав?

— Я тільки запитала.

— А я відповів. До яру не підходити.

— Але чому?

— Бо там небезпечно.

— Чим небезпечно?

— Можна зірватися зі схилу, — втрутилася мати. — Там ями, коріння, болото.

— Я не маленька.

— Саме тому повинна розуміти з першого разу, — відрізав батько.

— Усі щось знають, але ніхто не хоче розповідати. Баба Уляна сказала, що яр прокидається. Сергій говорить про мертвих німців. А ви вигадуєте якісь ями.

Максим перестав жувати.

— Яких німців?

— Їж, — наказала мати.

— Там справді знайшли мертвих людей? — не вгавала Дарина.

Батько поклав ложку на стіл.

— Послухай мене уважно. Ти не підходитимеш до Глибокого яру. Ні сама, ні з друзями. Якщо дізнаюся, що ти була хоча б біля сухого дуба, до кінця літа з подвір’я не вийдеш.

Дарина ніколи не бачила його таким.

Батько не кричав. Він говорив спокійно, але в голосі відчувалося щось сильніше за гнів.

Страх.

— Добре, — тихо відповіла вона.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

Мати полегшено зітхнула.

Після вечері Дарина пішла до своєї кімнати. За відчиненим вікном сюрчали коники. Над городами підіймався круглий жовтий місяць, а далі темнів ліс.

Дівчина дістала книжку, але читати не могла. Перед очима стояло батькове обличчя.

Вона ніколи не бачила, щоб він чогось боявся. Ні розлюченого бика, ні пожежі в сусідській клуні, ні трактора, який мало не перекинувся разом із ним.

Але одного слова «яр» вистачило, щоб його руки затремтіли.

Близько одинадцятої Дарина вийшла на кухню попити води. У кімнаті батьків тихо розмовляли.

— Треба було давно їй розповісти, — почула вона голос матері.

— Ні.

— Василю, вона все одно дізнається.

— Від кого?

— Від Уляни. Від інших дітей. У селі таємниці довго не живуть.

Запала тиша.

— Вона обіцяла туди не ходити, — сказав батько.

— Ти теж колись обіцяв.

Дарина притиснулася плечем до стіни.

— Це було давно, — глухо відповів він.

— Таке давнім не стає.

Рипнуло ліжко. Дівчина швидко повернулася до своєї кімнати, лягла й натягнула ковдру до самого підборіддя.

Отже, батько там був.

І щось побачив.

Дарина заплющила очі, але сон не приходив.

За вікном раптом стихли коники. Замовкли собаки. Навіть листя на яблуні перестало шелестіти.

З боку лісу повіяв холодний вітер.

Він торкнувся фіранки, пройшов кімнатою і ліг на обличчя крижаним подихом.

А потім Дарина почула сміх.

Дитячий, тихий і далекий.

Вона підвелася й подивилася у вікно.

На межі городу стояв маленький хлопчик у білій сорочці.

Його босі ноги ховалися в тумані.

Дарина кліпнула — і постать зникла.

Тільки за останніми хатами темнів старий ліс.

Десь у його глибині тихо плакала дитина.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Втеча до лісу

Уранці Дарина прокинулася з твердим переконанням, що ніякого хлопчика не було.

Їй наснився поганий сон — тільки й усього. Перед сном вона наслухалася розмов про Глибокий яр, потім випадково побачила між деревами щось біле, а уява домалювала решту.

Саме так вона пояснила собі нічну появу.

Проте, вийшовши надвір, Дарина відразу попрямувала до межі городу.

Земля там була сухою. Ніяких слідів босих ніг вона не знайшла. Лише під старою грушею трава була прим’ята, наче хтось довго стояв на одному місці.

Дарина торкнулася трави долонею.

Вона була холодною й мокрою від роси, хоча сонце вже піднялося над хатами.

— Що ти там шукаєш? — гукнула з ґанку мати.

Дарина швидко випросталася.

— Нічого.

— До школи не запізнися. Класна керівниця просила всіх прийти на дев’яту.

До початку навчального року залишалося три дні. Учні мали вимити вікна, витерти пил із парт і допомогти перенести підручники зі шкільної бібліотеки.

Дарина не хотіла йти.

Після вчорашньої розмови з батьками їй хотілося залишитися вдома й випитати в батька правду. Але Василь поїхав до тракторної бригади ще вдосвіта, а мати поспішала до медпункту.

— Поснідай, — сказала Наталя. — На столі молоко й пиріжки.

— Не хочу.

— Даринко, щось сталося?

— Нічого.

Мати підійшла, торкнулася її чола.

— Не гаряча. Може, погано спала?

— Просто не виспалася.

Дарина взяла полотняну сумку й рушила до школи.

Дорогою вона намагалася не дивитися на ліс. Та чим більше змушувала себе не думати про нього, тим частіше погляд повертався до темних дерев.

Удень ліс уже не здавався страшним.

Над верхівками дубів літали птахи, сонце золотило листя, а дорогою до пасовища пастух гнав корів. Усе виглядало звичайним.

Тільки над Глибоким яром, попри ясну погоду, трималася вузька смуга туману.

Біля школи вже стояло кілька велосипедів. Із відчинених вікон долинали голоси та сміх. У класі пахло мокрими ганчірками, крейдою й фарбою.

— Нарешті, — сказала класна керівниця Ольга Іванівна. — Дарина й Світлана миють вікна. Хлопці переносять книжки. І обережніше, не побийте шибки.

Світлана стояла на підвіконні й протирала скло старою газетою.

— Де тебе носить? — запитала вона. — Я вже половину сама вимила.

— Ще тільки дев’ята.

— Сергій сказав, що ти сьогодні не прийдеш.

— Чого це?

— Бо вночі до яру ходила.

Дарина мало не випустила відро.

— Хто йому таке сказав?

— Та він жартує. Не зважай.

У цей час до класу зайшли Сергій і Богдан. Вони несли оберемок старих підручників.

— А ось і наша мисливиця на привидів! — урочисто оголосив Сергій.

Кілька учнів засміялися.

Дарина відвернулася до вікна.

— Відчепись.

— То що, була біля дуба?

— Ні.

— А вчора казала, що нічого не боїшся.

— Я сказала, що піду, коли сама захочу.

— Просто зізнайся, що злякалася.

— Вона не злякалася, — втрутилася Світлана. — Їй батько заборонив.

Сергій розсміявся ще голосніше.

— П’ятнадцять років, а тато досі за ручку водить!

Дарина різко повернулася до подруги.

— Навіщо ти йому сказала?

— А що тут такого? — знизала плечима Світлана. — Усі знають, що до яру ходити заборонено.

— Не всім, — відповів Сергій. — Тільки малим дітям і боягузам.

Він поставив книжки на парту й помітив Даринину сумку. З неї визирав зошит у синій обкладинці.

— А це що?

— Не чіпай!

Дарина не встигла його зупинити. Сергій вихопив зошит і відскочив убік.

— Поверни.

— Та я тільки подивлюся.

Він розгорнув першу сторінку, потім другу.

У цьому зошиті Дарина записувала думки, уривки снів і малювала. Вона нікому його не показувала — навіть Світлані.

— Нічого собі, — протягнув Сергій. — Вірші пишеш?

— Віддай!

Хлопець швидко перегортав сторінки, не дозволяючи їй забрати зошит. Раптом усмішка зникла з його обличчя.

— А це хто?

Дарина побачила розгорнуту сторінку й завмерла.

На папері був намальований хлопчик у довгій білій сорочці. Він стояв серед дерев, а замість обличчя темніла порожня пляма.

Дарина не пам’ятала, щоб малювала його.

Під малюнком її почерком було написано:

ХТО Я?

— Дай сюди! — крикнула вона.

Сергій підняв зошит над головою.

— Дивіться! Вона закохалася в лісового привида!

Клас вибухнув сміхом.

— Наречена мерця! — підхопив Богдан.

— Замовкніть!

Дарина спробувала вихопити зошит, але Сергій відступив до дверей.

— Може, він уночі до тебе приходить? — не вгавав хлопець. — Сідає біля ліжка й питає: «Даринко, ти мене любиш?»

— Віддай зошит.

— А якщо не віддам?

— Сергію, досить, — невпевнено промовила Світлана.

— Нехай спочатку розповість, як її привида звати.

Він знову поглянув на малюнок.

— Що, навіть імені не знаєш? Може, це той хлопчик із яру? Кажуть, він шукає собі нову маму.

Дарина вдарила його.

Долоня дзвінко ляснула по щоці.

У класі стало тихо.

Сергій повільно опустив зошит. На його обличчі проступила червона пляма.

— Ти божевільна?

Він штовхнув Дарину в плече. Вона перечепилася через відро, впала на коліна, а брудна вода розлилася по підлозі.

Саме цієї миті до класу зайшла Ольга Іванівна.

— Що тут відбувається?

Ніхто не відповів.

Учителька перевела погляд із розлитої води на Дарину, потім на Сергієву почервонілу щоку.

— Вона мене вдарила, — сказав хлопець.

— Він забрав мій зошит!

— Я тільки підняв його з підлоги.

Дарина подивилася на Світлану.

— Ти ж бачила!

Подруга опустила очі.

— Я не знаю… Ви обоє кричали.

— Дарина, негайно попроси вибачення, — наказала вчителька.

— Але він…

— Я не хочу нічого чути. Спочатку витри воду, а потім вибачся.

Сергій простягнув їй зошит. Кутик однієї сторінки був надірваний.

Дарина вихопила його, поклала до сумки й підвелася.

— Я не буду вибачатися.

— Тоді я поговорю з твоїми батьками.

— Говоріть.

— Дарина!

Вона вибігла з класу.

Позаду хтось покликав її, але дівчина не зупинилася. Збігла сходами, перетнула шкільне подвір’я і звернула на стежку, що вела до річки.

Сльози застилали очі.

Їй було соромно, боляче й образливо. На Сергія, на Світлану, яка не стала її захищати, на вчительку, котра навіть не захотіла вислухати. Найбільше ж Дарина сердилася на себе.

Навіщо вона його вдарила?

Тепер Сергій розповість усім, що вона малює мертвого хлопчика. До першого вересня про це знатиме вся школа.

Дарина дійшла до річки, але й там не зупинилася. Біля кладки прали білизну дві жінки. Вони відразу замовкли й почали дивитися на неї.

Повертатися додому також не хотілося. Мати почне розпитувати, а ввечері Ольга Іванівна неодмінно прийде або передасть записку.

Дарина звернула до лісу.

Вона не збиралася йти до Глибокого яру. Хотіла лише посидіти на знайомій галявині, де росла стара калина. У дитинстві батько часто водив її туди по гриби. До яру від тієї галявини було далеко.

Отже, своєї обіцянки вона не порушувала.

Під деревами стояла приємна прохолода. Сонячні промені пробивалися крізь листя, на стежці стрибали дрібні пташки. Дарина витерла сльози й пішла вперед.

Незабаром голоси із села стихли.

Вона добре знала дорогу. Потрібно було пройти повз роздвоєну березу, повернути біля великого каменя, а потім спуститися до струмка. За струмком починалася Кругла галявина.

Роздвоєну березу Дарина знайшла швидко.

Але каменя за нею не було.

Стежка розділялася надвоє. Ліва губилася серед густої ліщини, права спускалася між старими дубами.

Раніше ніякого роздоріжжя тут не було.

Дарина озирнулася.

Напевно, вона не помітила потрібного повороту. Замислилася і звернула не туди.

Дівчина пішла назад.

Через кілька хвилин попереду знову з’явилася та сама роздвоєна береза.

Дарина зупинилася.

На її стовбурі виднілася довга світла подряпина. Помилитися було неможливо.

Вона ще раз повернула назад, тепер уважно придивляючись до кожного дерева. Пройшла не менше сотні кроків.

І втретє опинилася біля тієї самої берези.

Пташки більше не співали.

Зник навіть шелест листя.

Дарина дістала із сумки червону стрічку, якою перев’язувала волосся, і зав’язала її на нижній гілці.

— Я просто заблукала, — сказала вона вголос. — Нічого страшного.

Власний голос прозвучав неприродно глухо.

Вона обрала праву стежку.

Дерева ставали дедалі товстішими. Їхні стовбури вкривав мох, а коріння випиналося із землі, чіпляючись за ноги.

За кілька хвилин Дарина побачила попереду червону пляму.

На гілці старого дуба висіла її стрічка.

Але це вже була не та береза.

Дівчина торкнулася стрічки. Вузол був зав’язаний так само, як зав’язувала вона.

Від землі почав підійматися туман.

Спочатку тонкі білі пасма стелилися поміж травою. Потім вони огорнули дерева й закрили сонце. Повітря стало холодним, наче наприкінці осені.

Дарина притиснула сумку до грудей.

— Є тут хто-небудь?

Десь попереду хруснула гілка.

— Сергію, якщо це ти, то зовсім не смішно!

Відповіді не було.

Дарина зробила кілька кроків і помітила на вологій землі сліди.

Босі дитячі ступні.

Вони починалися посеред стежки й вели в туман.

Дівчина згадала постать біля городу. Хлопчика у білій сорочці. Дивний малюнок, якого вона не пам’ятала.

Треба було негайно повертатися.

Дарина розвернулася, але позаду вже не було стежки. Між дубами лежали повалені дерева, переплетені ожиною. Пройти там було неможливо.

— Дарино! — почувся з туману голос матері.

Дівчина завмерла.

— Мамо?

— Дарино, йди сюди!

Голос долинав зліва. Зовсім близько.

Дарина зраділа й зробила крок у той бік, але раптом згадала: мати зараз у медпункті. Вона не могла опинитися посеред лісу.

— Доню, я тут!

Голос став іншим.

Низьким і хрипким.

— Іди до мене…

У тумані вималювалася висока темна постать.

Дарина відступила.

Позаду неї тихо засміялася дитина.

Дівчина різко обернулася, але нікого не побачила.

— Не ходи туди, — промовив зовсім поруч хлопчачий голос.

— Хто ти?

Кілька секунд було тихо.

Потім із туману долинула відповідь:

— Я не знаю.

             3.РОЗДІЛ.Перша зустріч

— Я не знаю, — повторив хлопчачий голос.

Дарина вдивлялася в туман, але бачила лише темні стовбури дубів.

— Чого ти не знаєш?

— Хто я.

Зліва знову почувся голос матері:

— Дарино, доню, йди до мене!

Темна постать наближалася. Вона була надто високою для людини й рухалася дивно — не йшла, а немов пливла над землею. Туман перед нею чорнів, збирався у важкі клуби.

— Не відповідай їй, — прошепотів хлопчик.

— Хто це?

— Не знаю. Вона завжди приходить, коли хтось заблукає.

— Дарино! — голос матері став гучнішим. — Допоможи мені!

Дівчина мимоволі ступила вперед.

— Стій! — крикнув хлопчик. — Це не твоя мама!

Із туману висунулася довга темна рука. Пальці ворухнулися, намагаючись дотягнутися до дівчини.

Дарина відскочила.

Холодна долоня схопила її за руку.

— Біжи!

Вона не встигла нічого роздивитися. Хтось маленький тягнув її поміж дерев, легко перестрибуючи через коріння. Дарина бігла слідом, прикриваючи вільною рукою обличчя від гілок.

Позаду тріщав сухий хмиз.

Темна постать переслідувала їх.

— Сюди! — наказав хлопчик.

Вони звернули зі стежки й почали спускатися крутим схилом. Земля осипалася з-під ніг. Дарина кілька разів мало не впала, але її незнайомий провідник не відпускав руки.

Його пальці були крижаними.

Попереду заблищала вода.

Хлопчик перестрибнув через вузький струмок і потягнув Дарину за собою. Щойно вона опинилася на іншому березі, позаду щось сердито заверещало.

То вже не був голос матері.

Крик нагадував водночас плач дитини, виття собаки й скрип старого дерева.

Дарина затулила вуха.

Туман над струмком закрутився, ніби його підхопив сильний вітер. Темна постать зупинилася на протилежному березі. Вона не могла або не хотіла переходити через воду.

Кілька секунд істота дивилася на них із білої імли.

Дарина не бачила її обличчя, але відчувала погляд.

Потім тінь відступила й розчинилася серед дерев.

Стало тихо.

Хлопчик відпустив Даринину руку.

— Тепер вона не піде за нами.

— Хто це був?

— Не знаю.

— Ти весь час відповідаєш, що нічого не знаєш.

— Бо я справді не знаю.

Дарина нарешті змогла його роздивитися.

На вигляд хлопчикові було років сім. Можливо, вісім. Худенький, невисокий, із темним волоссям, яке спадало на чоло. На ньому була довга біла сорочка без ґудзиків. Її поділ забруднився землею, а рукави були подекуди розірвані.

Хлопчик стояв босоніж на мокрому камінні.

Його шкіра здавалася неприродно блідою. Губи посиніли від холоду, проте він не тремтів.

Це був той самий хлопчик, якого Дарина бачила вночі біля свого городу.

— То був ти, — прошепотіла вона.

— Коли?

— Учора. Стояв біля нашої хати.

Хлопчик нахилив голову.

— Я хотів подивитися на тебе.

— Навіщо?

— Ти мене почула.

— Я чула плач.

— То був я.

Він опустив очі.

— Мені було холодно.

Дарина подивилася на його босі ноги.

— Де твоє взуття?

— Не знаю.

— А де твій дім?

Хлопчик озирнувся на старі дуби.

— Тут.

— У лісі?

— Біля води. І ще під деревом.

Він показав рукою вгору.

Над струмком височів величезний дуб. Його коріння обплело схил і спускалося майже до самої води. Частина землі під корінням осипалася, утворивши темну заглибину.

Дарина згадала розповідь Сергія про мертвих німців.

Їх знайшли біля старого дуба.

— Це Глибокий яр? — запитала вона.

Хлопчик кивнув.

Дарина відчула, як усередині все похололо.

Вона порушила обіцянку.

Нехай ненавмисно, нехай через туман і зниклу стежку, але все-таки прийшла саме туди, куди батько заборонив їй ходити.

— Мені потрібно додому.

Дарина повернулася до схилу, але не побачила дороги. З усіх боків стояли однакові дерева. Туман висів між ними нерухомою білою стіною.

— Зараз не можна, — сказав хлопчик.

— Чому?

— Вона чекає.

— Та істота?

Він кивнув.

— Вона знає голоси. Спочатку кличе голосом матері. Потім батька. Якщо не відповідаєш, починає плакати, як маленька дитина.

— А що станеться, якщо піти за нею?

Хлопчик довго мовчав.

— Людина більше не повертається.

Дарина знову подивилася на туман.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачив.

— Кого?

Він насупився, наче намагався щось пригадати.

— Людей. Давно. Вони приходили зі зброєю. Кричали, стріляли, копали землю під дубом. А потім побачили…

Хлопчик замовк.

— Що вони побачили?

Він притиснув долоні до скронь.

— Не пам’ятаю. Коли намагаюся згадати, мені стає боляче.

Дарина підійшла ближче.

— Не треба. Розкажеш потім.

— Потім?

У його голосі промайнула надія.

— Якщо захочеш.

Хлопчик подивився на неї великими темними очима.

— Ти ще прийдеш?

Дарина не знала, що відповісти.

Вона повинна була боятися. Перед нею стояла дитина, яка жила сама в забороненому яру, не пам’ятала власного імені й могла з’являтися біля чужих будинків уночі.

Але страшно їй чомусь не було.

У хлопчикові відчувалося щось дивне, незрозуміле, проте не зле. Він урятував її від темної істоти. Якби не він, вона могла піти на голос матері й назавжди зникнути в тумані.

— Можливо, — сказала Дарина.

— Люди завжди так кажуть.

— Як?

— «Можливо». А потім не повертаються.

Він присів біля джерела й провів долонею по воді. Від його пальців по поверхні розійшлися кола.

— Вони мене бояться.

Дарина стала поруч.

Вода була така прозора, що на дні можна було розгледіти кожен камінчик. Дівчина нахилилася й побачила власне відображення: розпатлане волосся, подряпану щоку, перелякані очі.

Поруч мав відбиватися хлопчик.

Але у воді нікого більше не було.

Дарина різко випросталася.

— Що сталося? — запитав він.

— Тебе немає у воді.

Хлопчик зазирнув у джерело.

— Я знаю.

— Чому?

— Не знаю.

Дарина відступила на крок.

Хлопчик помітив її страх і сумно всміхнувся.

— Тепер ти теж утечеш?

— Я не тікаю.

— Ти мене боїшся.

— Трохи.

— Чому?

— Бо ти не відбиваєшся у воді. Не знаєш, де твій дім. Не пам’ятаєш батьків і приходиш уночі до мого вікна.

— Я не хотів тебе лякати.

— Я розумію.

— Не розумієш.

Він відвернувся.

Дарина дивилася на його худенькі плечі. У мокрій сорочці хлопчик здавався ще меншим.

— Ти привид? — наважилася вона запитати.

— А хто це?

— Людина, яка померла, але не пішла з цього світу.

Хлопчик замислився.

— Я не знаю, чи помер.

— А ти пам’ятаєш, коли народився?

— Ні.

— Скільки тобі років?

— Не знаю.

— Як звати твою маму?

Він похитав головою.

— Батька?

Знову заперечний рух.

— Хоч щось пам’ятаєш?

Хлопчик заплющив очі.

— Темно. Холодно. Пахне землею. Хтось співає.

— Що співає?

— Не знаю слів. Тільки голос.

Він тихо наспівав кілька нот.

Дарина ніколи не чула цієї мелодії, але від неї защеміло серце. То була колискова.

— Це співала твоя мама?

— Можливо.

— А потім що сталося?

— Потім вона плакала. Я теж плакав. А хтось сказав, що мене не повинно бути.

Хлопчик раптом схопився за горло.

Його очі широко розплющилися.

Дарина побачила на блідій шиї темні сліди від чиїхось пальців.

— Що з тобою?

Вона торкнулася його плеча.

Світ навколо зник.

На мить Дарина побачила темну кімнату. На столі горіла свічка. Молода жінка лежала на ліжку й кликала свою дитину. Інша, старша, стояла до неї спиною, тримаючи в руках білий згорток.

Плач немовляти раптово обірвався.

Потім була ніч.

Лопата входила у мокру землю.

Чиїсь руки поклали маленьке тіло під коріння дуба.

Дарина закричала й відсахнулася.

Видіння зникло.

Вона знову стояла біля джерела. Хлопчик сидів на землі, притиснувши руки до грудей.

— Не торкайся мене! — злякано вигукнув він.

— Я щось побачила.

— Я теж.

— Жінку зі свічкою?

— Не знаю, хто вона.

— І дитину…

— Замовкни!

Його голос прокотився яром, наче удар грому.

Вода в джерелі потемніла. Гілки старого дуба захиталися, хоча вітру не було. З-під землі долинув глухий стогін.

Дарина відступила.

Хлопчик побачив її переляк і відразу заспокоївся.

— Пробач, — прошепотів він. — Я не хотів.

Вода знову стала прозорою.

— Коли я згадую, яр сердиться.

— Яр не може сердитися.

— Може. Він усе чує.

Хлопчик підвів голову й подивився на старий дуб.

— І не хоче, щоб я пригадав.

— Чому?

— Не знаю.

Цього разу в його відповіді не було ні роздратування, ні образи. Тільки безмежний сум.

Дарина сіла поруч, залишивши між ними невелику відстань.

— А як мені до тебе звертатися?

— Ніяк.

— У кожного має бути ім’я.

— У мене немає.

— Може, ти просто забув.

— Тоді чому ніхто не приходить мене шукати?

Дарина не знайшла відповіді.

Хлопчик повернувся до неї.

— Ти знаєш, хто я?

Саме ці слова були написані під малюнком у її зошиті.

Дарина повільно похитала головою.

— Ні, не знаю.

Надія в його очах згасла.

— Але я можу допомогти тобі дізнатися.

— Як?

— Будемо шукати. Розпитаємо людей, подивимося старі записи. Хтось повинен знати, що тут сталося.

— Ти не боїшся?

Дарина поглянула на туман, темний дуб і холодне джерело.

— Боюся, — чесно відповіла вона. — Але все одно допоможу.

Хлопчик усміхнувся.

Уперше його обличчя стало схожим на обличчя звичайної дитини.

Він простягнув їй крижану долоню.

— Тоді ми друзі?

Дарина трохи повагалася, але потиснула її.

— Друзі.

У ту саму мить десь під корінням старого дуба щось прокинулося.

По землі пройшло легке тремтіння. Вода в джерелі вкрилася дрібними хвилями, а з глибини яру донісся низький, незадоволений голос:

— Віддай…

Хлопчик різко підвівся.

— Нам треба йти.

— Куди?

— Я виведу тебе з лісу.

— А ти підеш зі мною?

Він подивився туди, де за туманом мало бути село.

— Мені не можна.

— Чому?

— Якщо відійду далеко від дуба, стає дуже холодно.

Він стиснув Даринину руку.

— І ще одне: дорогою не озирайся. Що б не почула — не озирайся.

За їхніми спинами тріснуло коріння.

Із темної заглибини під дубом знову пролунав голос:

— Віддай її мені…

              4.РОЗДІЛ.Дорога додому

Під старим дубом щось важко заворушилося.

Затріщало коріння. Із темної заглибини посипалася земля, а вода в джерелі стала чорною, немов у неї вилили чорнило.

Хлопчик міцніше стиснув Даринину руку.

— Не озирайся, — повторив він. — І не відповідай, якщо тебе кликатимуть.

— А якщо це буде справжня людина?

— Тут немає справжніх людей.

Із-під дуба знову долинув голос:

— Віддай її…

Він був тихим, але Дарина відчула його всім тілом. Здавалося, слова звучали не в повітрі, а просто в неї в голові.

Хлопчик потягнув її вздовж струмка.

— Наступай туди, куди наступаю я.

Він рухався швидко, легко перестрибуючи з каменя на камінь. Дарина ледве встигала за ним. Мокрі гілки били по обличчю, ожина чіплялася колючками за сукню.

Позаду чулося важке дихання.

Хтось ішов за ними.

Неквапливо, впевнено, знаючи, що вони все одно не знайдуть виходу.

Дарина дивилася тільки під ноги хлопчикові. Босі ступні торкалися землі, але не залишали слідів.

— Дарино! — почувся позаду голос Світлани.

Дівчина здригнулася.

— Зачекай! Я хочу попросити вибачення!

Дарина мало не повернула голову.

— Це не вона, — прошепотів хлопчик.

— Звідки ти знаєш?

— Вона не може зайти так далеко.

Голос Світлани став жалібним:

— Дарино, не залишай мене тут саму!

Хлопчик зійшов зі стежки й повів Дарину поміж двома вкритими мохом дубами.

— Швидше.

— Я більше не можу.

— Якщо зупинимося, вона нас знайде.

Струмок залишився позаду. Тепер вони підіймалися схилом. Туман був таким густим, що Дарина не бачила навіть верхівок дерев.

Раптом хтось поклав руку їй на плече.

Дівчина мало не закричала.

— Не бійся, — почувся лагідний голос матері. — Це я.

Пальці на плечі стали важчими.

— Ходімо додому, доню.

Дарина заплющила очі й продовжила йти.

Рука повільно сповзла з її плеча.

— Ти мене не любиш? — запитав материн голос.

Дарина прикусила губу.

— Не слухай, — сказав хлопчик.

Позаду заплакали.

Спочатку плакала мати. Потім до неї приєднався Максим. Далі Дарина почула голос батька.

— Зупинися! — кричав він. — Дарино, там небезпечно!

Його голос був таким справжнім, що вона мимоволі сповільнила крок.

— Це тато.

— Ні.

— Я чую його!

— Вона вже чула твого батька. Тепер знає його голос.

— Звідки?

— Від тебе.

Дарина не зрозуміла відповіді, але часу на запитання не було.

Істота заговорила голосом Сергія:

— Божевільна! Наречена мерця!

Потім голосом Ольги Іванівни:

— Я все розповім твоїм батькам!

Далі десятки голосів змішалися. Вони сміялися, плакали, погрожували, благали зупинитися. Деякі голоси належали людям, яких Дарина знала. Інші були зовсім чужими.

Серед них вона почула немовля.

Дитячий плач лунав просто за спиною.

Хлопчик раптом зупинився.

Його рука затремтіла.

— Що сталося?

Він дивився перед собою, але, здавалося, більше не бачив дороги.

Плач ставав голоснішим.

— Не слухай, — сказала Дарина.

— Воно кличе мене.

— Це та істота. Ти сам говорив, що вона вміє обманювати.

— Ні. Це інше.

Хлопчик почав повертатися.

Тепер уже Дарина схопила його за руку.

— Не озирайся!

Він подивився на неї розгублено, наче тільки-но прокинувся.

— Ходімо, — наказала Дарина. — Ти обіцяв вивести мене з лісу.

Хлопчик кивнув.

Вони рушили далі.

Щоб не чути голосів, Дарина почала наспівувати мелодію, яку хлопчик згадав біля джерела. Вона не знала слів, тому просто повторювала кілька сумних нот.

Хлопчик прислухався.

— Я чув цю пісню раніше.

— Ти сам її мені наспівав.

— Ні. Дуже давно. Коли ще було тепло.

— Згадаєш потім.

— Якщо буде потім.

— Буде. Ми ж домовилися.

Він нічого не відповів, але пішов швидше.

Нарешті туман почав рідшати. Між деревами пробилися сонячні промені. Голоси залишилися далеко позаду, а потім зовсім стихли.

Хлопчик вивів Дарину до двох горобин, що росли по обидва боки вузької стежки. Їхні гілки переплелися, утворивши невисоку арку.

Він зупинився.

— Далі йди сама.

За горобинами починався звичайний ліс. Дарина впізнала стежку, яка вела до Круглої галявини. Звідти вона легко знайде дорогу до села.

— Чому ти не можеш піти зі мною?

Хлопчик простягнув руку вперед.

Щойно його пальці торкнулися невидимої межі між горобинами, повітря здригнулося. Він скрикнув і відсмикнув долоню.

На блідій шкірі залишився червоний опік.

— Мені не можна.

— Хто тебе не пускає?

Він озирнувся в бік яру.

— Не знаю. Може, ліс. А може, те, що лежить під дубом.

— Учора ти приходив до мого городу.

— Іноді межа слабшає. Коли з’являється туман, я можу відійти трохи далі. Але ненадовго. Потім холод повертає мене назад.

Хлопчик дмухнув на обпечені пальці.

— Болить? — запитала Дарина.

— Не так, як тобі. Просто стає ще холодніше.

Вона зняла із сумки хустинку й хотіла перев’язати йому руку, але хлопчик сховав її за спину.

— Не треба. Усе одно не допоможе.

— Я принесу тобі щось тепле.

— Тепле?

— Сорочку, светр або ковдру.

Він усміхнувся.

— Ти справді повернешся?

— Я обіцяла допомогти.

Посмішка зникла з його обличчя.

— Нікому про мене не розповідай.

— Чому?

— Бо люди прийдуть до дуба.

— Можливо, вони зможуть тобі допомогти.

Хлопчик похитав головою.

— Вони вже приходили. З лопатами, сокирами та зброєю. Одні хотіли знайти скарб. Інші — зрубати дерево. Коли вони копали, яр прокидався.

— Це було після війни?

— Не пам’ятаю. Тут багато разів була зима. Дерева засинали, прокидалися, знову засинали. А я залишався.

— Мої батьки не зроблять тобі нічого поганого.

— Вони не повірять. А якщо повірять — більше ніколи не відпустять тебе до мене.

У цьому він мав рацію.

Якщо батько дізнається, що Дарина не тільки побувала в Глибокому яру, а ще й розмовляла там із невідомим хлопчиком, її справді замкнуть удома.

— Добре, — погодилася вона. — Я нікому не розповім.

— Пообіцяй.

Дарина згадала, що вже дала одну обіцянку — батькові. І порушила її того ж дня.

— Обіцяю.

Хлопчик уважно подивився їй в очі, ніби намагався зрозуміти, чи можна вірити.

— Навіть якщо побачиш мене уві сні?

— Ти можеш приходити у сни?

— Не знаю. Іноді я бачу людей, коли вони сплять.

— Тоді приходь. Тільки не лякай мене.

— Я постараюся.

— І не стій більше вночі біля городу. Мама може побачити.

— Мене бачиш тільки ти.

Дарина хотіла запитати, звідки він це знає, але з боку села долинув далекий чоловічий крик.

— Дарино!

То був голос батька.

Дівчина завмерла.

— Це знову вона?

Хлопчик прислухався.

— Ні. Цей голос іде не з яру.

— Дарино! — знову покликав Василь.

Тепер Дарина почула гавкіт собак і голоси інших чоловіків.

Її шукали.

— Мені треба бігти.

Вона ступила між горобинами й озирнулася.

Хлопчик стояв на іншому боці невидимої межі.

— Ти прийдеш завтра? — запитав він.

— Не знаю, чи зможу.

Його обличчя стало сумним.

— Але я повернуся, — швидко додала Дарина. — Обов’язково.

— Я чекатиму біля джерела.

— А якщо туман знову заведе мене не туди?

— Поклич мене.

— Як? Я не знаю твого імені.

Хлопчик опустив голову.

— Просто скажи, що прийшла.

Дарина кивнула й побігла стежкою.

На Круглій галявині було сонячно. У траві стрекотіли коники, співали птахи. Ніщо не нагадувало про туман, темну істоту й голоси, що переслідували її в яру.

Лише рука, якою вона тримала хлопчика, залишалася крижаною.

— Дарино!

Тепер батько був зовсім близько.

— Я тут! — закричала вона.

З-за дерев вибіг Василь. За ним з’явилися дядько Грицько, ще двоє сусідів і Максим, який ледве встигав за дорослими.

Побачивши доньку, батько спочатку зупинився, наче не повірив власним очам. Потім підбіг і міцно притиснув її до себе.

— Де ти була?

Дарина ніколи не чула, щоб його голос так тремтів.

— Я заблукала.

— Ми шукаємо тебе вже шість годин!

— Шість?

Їй здавалося, що в лісі минуло не більше години.

Батько відсторонив її й оглянув із голови до ніг.

— Ти поранена?

— Ні.

— Де заблукала?

— Біля Круглої галявини.

Василь подивився на її взуття. До підошов прилип чорний вологий ґрунт, а на подолі сукні зеленів мох.

На Круглій галявині земля була сухою й піщаною.

Такий чорний ґрунт був лише на дні Глибокого яру.

— Ти ходила до струмка? — тихо запитав батько.

Дарина згадала свою обіцянку хлопчикові.

— Ні.

— Подивися мені в очі.

Вона підвела голову.

— Я не була біля яру.

Кілька секунд батько мовчав.

— Ходімо додому.

Дорогою Максим без упину розповідав, як усе село шукало сестру. Мати прибігла зі сльозами, обійняла Дарину, а потім відразу почала перевіряти, чи немає подряпин і переломів.

— Ти вся холодна, — сказала вона. — Наче взимку надворі була.

— У лісі прохолодно.

— Не настільки.

Мати змусила її випити гарячого молока й лягти в ліжко. Батько більше не розпитував, але Дарина бачила, що він не повірив жодному її слову.

Увечері до хати прийшла Ольга Іванівна. Вона вже не згадувала про сварку в школі. Посиділа біля Дарини, погладила її по голові й сказала, що головне — все закінчилося добре.

Проте Дарина знала: це був лише початок.

Коли стемніло, вона дістала із сумки зошит.

Малюнок хлопчика залишався на місці. Під ним, як і раніше, стояли два слова:

ХТО Я?

Дарина перегорнула сторінку.

Зі зошита випав мокрий дубовий листок. Його краї вкривав тонкий білий іній.

На руці, за яку тримав її хлопчик, проступили сліди маленьких пальців.

Дарина накрила їх долонею.

За стіною батько тихо сказав матері:

— Вона була в яру.

— Звідки ти знаєш?

— Я пам’ятаю цей холод.

Дарина затамувала подих.

— Може, настав час розповісти їй правду? — запитала мати.

— Ні. Якщо він її побачив, уже пізно щось розповідати.

— Що ти маєш на увазі?

Батько довго не відповідав.

— Тепер він її не відпустить.

                 5.РОЗДІЛ.Перший сон

Наступні три дні Дарину майже не випускали з дому.

Мати казала, що після довгого перебування в лісі їй потрібно відпочити. Батько нічого не пояснював, але щоразу, коли донька виходила на подвір’я, знаходив для неї якусь роботу.

Спочатку вона мала перебрати картоплю в погребі. Потім допомагала матері прати, збирала яблука, годувала курей і наглядала за Максимом.

Дарина розуміла: батько просто боїться, що вона знову піде до лісу.

За обідом вона кілька разів ловила на собі його уважний погляд.

— Тату, хто мене не відпустить? — нарешті запитала дівчина.

Василь перестав жувати.

— Про що ти?

— Я чула вашу розмову. Ти сказав мамі: «Тепер він її не відпустить».

Мати зблідла.

Батько повільно поклав виделку.

— Тобі наснилося.

— Я не спала.

— Значить, неправильно почула.

— Кого ти мав на увазі?

— Нікого.

— Ти знаєш про хлопчика?

Максим широко розплющив очі.

— Якого хлопчика?

— Досить, — різко сказав батько. — У тому лісі немає ніяких хлопчиків.

Дарина ледь не зізналася, що бачила його, говорила з ним і тримала за руку. Але згадала дану обіцянку.

— Тоді чого ти боїшся?

— Я не боюся.

— Боїшся. Варто тільки згадати яр — і ти стаєш зовсім іншим.

Василь підвівся з-за столу.

— Цю розмову закінчено.

Він вийшов надвір, грюкнувши дверима.

— Навіщо ти його розсердила? — запитала мати.

— Я хочу знати правду.

— Іноді краще чогось не знати.

— Це ви так вирішили?

Мати подивилася на Максима.

— Іди пограйся надворі.

— Але я ще не доїв.

— Забирай хліб і йди.

Хлопчик схопив скибку й вибіг із хати.

Наталя сіла навпроти доньки.

— Послухай мене, Даринко. У кожному селі є місця, куди не слід ходити. Не через привидів чи відьом. Просто там колись сталося щось погане, і люди пам’ятають.

— Що сталося в яру?

— Не знаю.

Мати відповіла надто швидко.

— Знаєш.

— Я знаю лише те, що там зникали люди. Твій батько в дитинстві теж заблукав у тому лісі. Його знайшли наступного ранку біля сухого дуба. Він був непритомний і мало не замерз, хоча стояло літо.

— Що він там побачив?

— Не пам’ятає. Або не хоче пам’ятати.

— Мамо, там був хлопчик?

Наталя відвела очі.

— Більше нічого не питай.

Отже, батько справді бував у Глибокому яру.

І повернувся звідти з тим самим холодом, який Дарина відчула після зустрічі з безіменним хлопчиком.

Тієї ночі він урятував її. Чому ж батько так його боявся?

Першого вересня Дарина прокинулася ще до світанку.

На стільці висіла випрасувана шкільна форма. Поруч лежав букет жоржин для класної керівниці. Після сварки й зникнення в лісі повертатися до школи не хотілося, але залишатися вдома під постійним наглядом було ще гірше.

Дарина вдягнулася, заплела волосся і відчинила вікно.

З боку лісу тягнуло прохолодою.

— Ти обіцяв прийти, — тихо промовила вона.

Відповіді не було.

Увесь день перед святом батько працював біля хати. Увечері сам зачинив хвіртку й перевірив засув на дверях. Дарина бачила, що він чогось чекає.

Лягла вона рано, але довго не могла заснути.

За стіною цокав годинник. У сусідній кімнаті сопів Максим. Із кухні долинали приглушені голоси батьків.

Дарина думала про холодне джерело, старий дуб і хлопчика, який чекав на неї в яру.

Непомітно цокання годинника змінилося на звук крапель.

Крап.

Крап.

Крап.

Дарина розплющила очі.

Посеред її кімнати текла вода.

Вузький струмок перетинав підлогу, огинав ліжко й зникав під стіною. Над водою стелився білий туман, а з нього виростали тонкі дерева.

— Мамо! — покликала Дарина.

Ніхто не відповів.

Вона сіла на ліжку й відразу зрозуміла, що спить.

Стіни кімнати зникли. Замість них навколо стояв нічний ліс. Місяць висів низько над деревами, освітлюючи шкільні парти, розставлені поміж дубами.

Біля чорної дошки стояв босий хлопчик.

— Ти прийшов, — сказала Дарина.

— Ти мене покликала.

— Я кликала тебе вранці.

— Тут немає ранку чи вечора. Уві сні час ходить колами.

Він провів пальцем по дошці. На ній самі собою з’явилися написані крейдою цифри:

[
\frac{x+1}{x-2}+\frac{x-2}{x+1}=\frac{5}{2}
]

Дарина насупилася.

— Що це?

— Завдання.

— Я бачу. Але навіщо воно тут?

— Завтра сивий чоловік напише його на дошці.

— Микола Степанович?

Хлопчик знизав плечима.

— Я не знаю, як його звати. Він спить біля відчиненого вікна. На столі перед ним лежить зошит із цими знаками.

— Ти був у його будинку?

— Ні. Я бачив його сон.

— Ти можеш ходити по чужих снах?

— Тільки коли люди залишають вікно відчиненим.

— А якщо зачинять?

— Для снів це не має значення, — усміхнувся хлопчик. — Просто мені подобаються відчинені вікна.

Він сів за одну з парт.

— Ти повинна розв’язати це завдання.

— Навіщо?

— Завтра чоловік викличе тебе до дошки.

— Звідки ти знаєш?

— Він уже вирішив. Ти пропустила останнє заняття перед канікулами, тому він хоче перевірити, чи не забула все за літо.

Дарина підійшла до дошки.

— Я не вмію розв’язувати такі рівняння.

— Умієш. Просто боїшся дробів.

— А ти не боїшся?

— Я боюся іншого.

Хлопчик узяв зі столу кілька камінців і розклав їх на парті.

— Спочатку знайди те, що в них спільне.

Він показав на знаменники.

— Потім помнож усе рівняння, щоб дроби зникли. Тільки запам’ятай: ці два числа брати не можна.

— Які?

— Два і мінус один.

Хлопчик терпляче пояснював кожну дію. Коли Дарина помилялася, напис на дошці зникав, і вони починали спочатку.

Нарешті вона отримала два корені:

[
x=5,\qquad x=-4
]

— Правильно, — сказав хлопчик.

— Ти звідки все це знаєш?

Він торкнувся пальцем її чола.

— Звідси.

— Із моєї голови?

— Коли ти спиш, я бачу те, що ти колись знала, але забула. Наче загублені речі на дні струмка.

— А можеш побачити, ким ти був?

Хлопчик опустив руку.

— Ні.

— Чому?

— У твоїй пам’яті мене немає.

Навколо стало темніше.

— Ти сердишся, що я не прийшла?

— Я чекав.

— Батьки не випускають мене з дому.

— Вони бояться яру.

— Мій батько був там у дитинстві. Ти його пам’ятаєш?

Хлопчик задумався.

— Улітку приходив один хлопець. Трохи старший за мене. Він упав біля струмка й довго спав.

— Це міг бути мій тато.

— Я хотів із ним погратися, але він почав кричати.

— Ти його налякав?

— Не хотів. Я тільки запитав, чи знає він моє ім’я.

— Що було потім?

— Прийшла вона.

— Та темна істота?

Хлопчик кивнув.

— Я сховав його біля води. Вранці люди забрали хлопця. Він мене не бачив, але почув.

Тепер Дарина починала розуміти батьків страх. Василь міг не пам’ятати самого хлопчика, але голос залишився десь глибоко в його свідомості.

— Я прийду до тебе, — сказала вона.

— Коли?

— Як тільки зможу.

— Принеси щось тепле.

— Обов’язково.

Хлопчик усміхнувся, але раптом подивився їй за спину.

Між деревами з’явилася висока темна постать.

— Тобі час прокидатися.

— Зачекай! Я ще хочу…

Хлопчик ударив долонею по дошці.

Вона розкололася навпіл.

Дарина прокинулася.

За вікном уже сіріло. Кімната була на місці, струмок зник. Тільки підлога біля ліжка залишалася мокрою.

Дівчина сіла й повторила рівняння, яке бачила уві сні. Потім записала всі дії в зошит, боячись щось забути.

На першій сторінці зошита лежав маленький білий камінець.

Такими було вкрите дно джерела у Глибокому яру.

На шкільному подвір’ї грала музика. Першокласники тримали букети, дорослі розмовляли біля ґанку. Сергій і Богдан стояли неподалік, але до Дарини не підходили.

Після святкової лінійки дев’ятий клас зібрався в кабінеті математики.

Микола Степанович привітав учнів, роздав нові підручники, а потім сказав:

— Канікули закінчилися. Перевіримо, що залишилося у ваших головах після трьох місяців відпочинку.

Він узяв крейду.

Дарина затамувала подих.

На дошці з’явилося те саме рівняння.

Кожна цифра стояла на тому самому місці, що й уві сні.

— Хто хоче спробувати? — запитав учитель.

Клас мовчав.

Микола Степанович озирнувся.

— Дарина давно не відповідала. Прошу до дошки.

Позаду тихо хихикнув Сергій.

Дівчина підвелася.

Вона знала, що станеться далі. Зараз учитель покладе журнал на край столу, потім витре крейду з пальців і скаже, що починати потрібно з області допустимих значень.

Саме так він зробив у її сні.

— Не забудь визначити, за яких значень вирази мають зміст, — промовив Микола Степанович.

Дарина взяла крейду.

Руки не тремтіли.

Вона записала, що (x) не може дорівнювати двом і мінус одному, знайшла спільний знаменник, позбулася дробів і розв’язала отримане квадратне рівняння.

— П’ять і мінус чотири, — сказала вона.

Учитель перевірив записи.

— Правильно. Молодець.

У класі стало тихо.

Сергій більше не сміявся. Світлана дивилася на Дарину з подивом.

— Ти все літо займалася математикою? — запитав Микола Степанович.

— Ні.

— Тоді в тебе дуже добра пам’ять.

Дарина повернулася до своєї парти.

На поверхні столу лежав маленький білий камінець.

Той, який вона залишила вдома.

Дівчина стиснула його в долоні й відчула знайомий холод.

Десь далеко, під старими дубами, тихо засміявся босий хлопчик.

           6.РОЗДІЛ.Білет на екзамені

Після уроку математики Дарина довго сиділа за партою, стискаючи в долоні білий камінець.

Вона намагалася знайти звичайне пояснення тому, що сталося.

Можливо, рівняння вже було записане десь у підручнику, а вона бачила його раніше й забула. Уночі пам’ять повернула побачене, а вчитель випадково обрав те саме завдання.

Навіть камінець міг опинитися в кишені ще в лісі. Вранці Дарина переклала його до зошита, не звернувши уваги, а тепер лише уявляла, що залишила вдома.

Усе можна було пояснити.

Майже все.

— Дарино, затримайся на хвилину, — сказала Ольга Іванівна.

Однокласники вийшли. Сергій, проходячи повз Дарину, нічого не сказав, тільки недовірливо поглянув на дошку з правильно розв’язаним рівнянням.

Класна керівниця сіла за стіл.

— Як ти почуваєшся?

— Добре.

— Після лісу нічого не болить?

— Ні.

— Мати розповіла, що ти сильно змерзла.

— Уже все минуло.

Ольга Іванівна уважно подивилася на дівчину, але більше про зникнення не запитувала.

— Ти пам’ятаєш про відкладений екзамен?

Дарина зітхнула.

Навесні, за два тижні до закінчення восьмого класу, вона захворіла на запалення легень і майже місяць пролежала вдома. Усі перевідні роботи вдалося написати пізніше, крім усного екзамену з історії України. Його перенесли на початок вересня.

— Пам’ятаю.

— Екзамен післязавтра о десятій. У кабінеті директора. Будуть троє вчителів.

— Я готувалася.

— Не хвилюйся. Витягнеш білет, матимеш двадцять хвилин на підготовку. Якщо щось забудеш, поставимо додаткові запитання.

Учителька всміхнулася.

— Після сьогоднішньої математики я за тебе спокійна.

Дарина спокійною не була.

Удома вона дістала список із двадцяти п’яти екзаменаційних білетів. Більшість тем знала добре. Любила історії про князів, козаків і стародавні міста. Значно гірше пам’ятала дати, назви договорів та адміністративні зміни.

Найскладнішим був дев’ятнадцятий білет:

1. Україна в роки Другої світової війни.
2. Німецька окупація та визволення області.
3. Воєнні й повоєнні події у рідному краї.

Про останнє запитання в підручнику майже нічого не було.

Дарина пішла до батька. Він працював у сараї, затиснувши в лещатах металеву деталь.

— Тату, мені для екзамену потрібно знати про війну в нашому селі.

Напилок у його руках зупинився.

— Запитай діда Корнія. Він тоді вже був підлітком.

— А ти нічого не знаєш?

— Знаю те саме, що всі. Німці зайшли в сорок першому, відступили в сорок четвертому.

— А семеро солдатів, яких знайшли в яру?

Батько відклав напилок.

— Хто тобі про них розповів?

— Сергій.

— Менше слухай Кравцевого язика.

— Отже, це правда?

— Для екзамену тобі потрібні справжні історичні події, а не сільські байки.

— Їх справді знайшли мертвими?

— Не знаю. Мене тоді ще на світі не було.

— Але твій батько міг розповідати.

— Не розповідав.

Василь знову взявся до роботи.

Дарина зрозуміла, що більше від нього нічого не почує.

До пізнього вечора вона сиділа над підручниками. Дати змішувалися в голові. Назви битв витісняли одна одну, а дев’ятнадцятий білет здавався дедалі складнішим.

Перед сном Дарина поклала список під подушку.

— Якщо ти справді можеш приходити у сни, допоможи мені, — прошепотіла вона.

Нічого не сталося.

За вікном шумів дощ. У кімнаті було тепло, але Дарина довго не могла зігріти ліву руку — ту саму, за яку її тримав хлопчик.

Вона заснула після опівночі.

Цього разу сон почався зі шкільного коридору.

Дарина стояла перед кабінетом директора. Навколо не було ні дверей, ні стін. Замість них здіймалися старі дуби. Зі стелі звисало мокре листя, а підлогою текла джерельна вода.

Хлопчик сидів на підвіконні й гойдав босими ногами.

Перед ним лежало двадцять п’ять складених аркушів.

— Ти довго не приходив, — сказала Дарина.

— Я приходив учора.

— Я тебе не бачила.

— Ти не спала. Тільки вдавала, що спиш.

— Чому не з’явився раніше?

— Між нами немає дороги, коли ти сердишся.

— Я не сердилася.

— Сердилася на батька.

Дарина не стала сперечатися.

— Ти знаєш, який білет я витягну?

Хлопчик зістрибнув із підвіконня.

— Оцей.

Він торкнувся одного зі складених аркушів. На папері проступило число дев’ятнадцять.

— Найгірший, — засмутилася Дарина.

— Чому?

— Я його майже не знаю.

— Тепер знатимеш.

— А якщо ти помилився?

— Я не помилився.

— Звідки тобі відомо?

Хлопчик зібрав аркуші й підкинув їх угору. Вони перетворилися на білих птахів і розлетілися між деревами.

— Жінка з темним волоссям уже поклала білети до червоної папки.

— Ольга Іванівна?

— Не знаю.

— Як мені знайти потрібний? Вони всі однакові.

— Він буде холодний.

— Що?

— Торкнися паперу. Твій білет буде холоднішим за інші.

Дарина похитала головою.

— Це нечесно.

— Чому?

— Я повинна витягнути білет випадково.

— Ти все одно мусиш вивчити відповіді.

— Але знатиму наперед, що саме запитають.

— Ти попросила допомогти.

— Попросила.

— Тоді вчи.

Хлопчик плеснув у долоні.

Ліс навколо змінився.

Дарина побачила сільську вулицю, якою йшли чужі солдати. На хатах висіли незнайомі прапори, біля школи стояла військова машина. Люди ховалися за зачиненими вікнами.

— Це наше село? — запитала вона.

— Не знаю. У снах місця стають схожими одне на одне.

— Ти пам’ятаєш війну?

Хлопчик стояв посеред дороги, дивлячись на солдатів.

Один із них раптом повернув голову.

Високий світловолосий чоловік побачив хлопчика й завмер. Його обличчя перекосив страх.

— Ти мене знаєш? — запитав хлопчик.

Солдат відступив.

Сон здригнувся.

Вулиця зникла. Дарина знову стояла в лісі, але тепер під старим дубом лежали семеро мертвих чоловіків.

— Це вони? — прошепотіла вона. — Ті німці, яких знайшли після війни?

Хлопчик затулив долонями вуха.

— Не питай.

— Ти їх убив?

— Не знаю!

Над лісом прокотився грім.

Коріння під ногами заворушилося. Із-під землі долинув дитячий плач.

Дарина схопила хлопчика за плечі.

Цього разу видіння не з’явилося, але холод пронизав її руки.

— Послухай мене. Я не думаю, що ти поганий.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Саме тому хочу дізнатися.

Він повільно опустив руки.

— Вивчи дев’ятнадцятий білет, — сказав він. — У старого вчителя запитай про солдатів. Він знає більше за твого батька.

— Якого старого вчителя?

Хлопчик не відповів.

Дерева почали зникати. Вода на підлозі піднялася до Дарининих колін.

— Зачекай! Хто цей учитель?

— Прийди до джерела.

— Я прийду.

— І принеси щось тепле.

Вода накрила хлопчика.

Дарина прокинулася.

У кімнаті було темно. Дощ припинився.

На підлозі біля ліжка виднівся мокрий слід босої дитячої ноги.

До екзамену залишався один день.

Дарина відклала всі інші теми й узялася за дев’ятнадцятий білет. Переписала дати, кілька разів прочитала розділ про окупацію, знайшла на карті напрямки наступу військ.

Про події у Вільшанах підручник не згадував.

Після обіду вона пішла до діда Корнія. Старий сидів під хатою й лущив квасолю.

— Кажеш, для екзамену? — перепитав він.

— Так. Потрібно розповісти про події в нашому селі під час війни.

— Багато чого тоді було.

— А про німців у Глибокому яру ви пам’ятаєте?

Квасолина випала з пальців старого.

— Хто тобі розказав?

— Люди говорять.

— Люди багато говорять.

— Їх справді було семеро?

Дід Корній довго мовчав.

— Семеро.

— Від чого вони померли?

— Ніхто не знає. На тілах жодної рани, а обличчя такі, що чоловіки потім ночами спати не могли.

— Ви їх бачили?

— Здалеку. Мені було дванадцять. Нас, малих, близько не підпускали.

— А старий учитель щось про них знав?

Корній підвів на неї здивовані очі.

— Який учитель?

— Не знаю. Мені сказали, що він може пам’ятати.

Старий трохи подумав.

— Степан Андрійович. Він багато років історію викладав, а тепер живе біля старого млина. Збирав документи про війну. Може, щось і знає.

Дарина відчула, як по спині пробіг холод.

Хлопчик не помилився.

Наступного ранку вона прийшла до школи раніше.

В екзаменаційній кімнаті за довгим столом сиділи директор, Ольга Іванівна та вчитель історії. Перед ними лежала червона папка.

Така сама, як у її сні.

— Не хвилюйся, — сказала Ольга Іванівна. — Обирай будь-який білет.

На столі розклали складені навпіл аркуші.

Дарина провела пальцями над першим. Потім над другим.

Звичайний папір.

Третій теж був теплим.

Коли вона торкнулася аркуша біля краю столу, пальці обпекло холодом. На папері виступив іній, але відразу розтанув.

Дарина взяла білет.

Розгорнула.

У верхньому кутку стояло число:

19.

Усе відбулося так, як показав хлопчик.

Вона сіла за окрему парту й почала готуватися. Руки трохи тремтіли, але відповіді самі поставали в пам’яті.

Через двадцять хвилин Дарина розповіла про початок війни, окупацію України та визволення області.

— А що вам відомо про воєнні події безпосередньо у Вільшанах? — запитав учитель історії.

— Після війни в Глибокому яру знайшли сімох німецьких солдатів. Вони померли з невідомої причини. На тілах не було поранень.

Директор нахмурився.

— Це більше схоже на легенду.

— Ні, — несподівано сказав учитель історії. — Такий випадок справді був. Я бачив згадку в старій районній газеті.

— А де вона зберігається? — запитала Дарина.

— Можливо, у Степана Андрійовича. Нашого колишнього вчителя. Він збирав усе, що стосувалося історії села.

Знову старий учитель.

Дарина відчула на плечі легкий холодний дотик.

Озирнулася.

Біля вікна стояв босий хлопчик. Він усміхався.

Більше його ніхто не бачив.

— Дарина, з тобою все гаразд? — запитала Ольга Іванівна.

Дівчина повернулася до комісії.

— Так.

Учитель історії поставив у відомості найвищу оцінку.

Коли Дарина знову поглянула на вікно, хлопчик уже зник. На підлозі залишилися два маленькі мокрі сліди.

Тепер вона більше не шукала звичайних пояснень.

Хлопчик існував.

Він приходив у її сни, бачив те, чого не могла бачити вона, і пам’ятав війну, хоча не знав навіть власного імені.

Дарина вийшла зі школи й подивилася на старий ліс.

Вона повинна була повернутися до джерела.

Але спочатку мала відвідати Степана Андрійовича.

         7.РОЗДІЛ.Повернення до яру

Степан Андрійович жив на іншому краю села, неподалік від старого млина.

Його хату Дарина знайшла без труднощів. Маленька, похилена, із синіми віконницями, вона майже вся ховалася за яблунями. На хвіртці висів замок.

— Даремно прийшла, — гукнула сусідка з-за паркану. — Степан Андрійович до доньки в район поїхав. У неділю, може, повернеться.

— А ви не знаєте, чи зберігаються в нього старі газети?

— У нього все зберігається. Газети, книжки, фотографії. Хата вже скоро під тим папером завалиться.

— Дякую.

Дарина рушила додому.

До неділі залишалося три дні. Почекати було недовго, але хлопчик просив прийти до джерела. Він допоміг їй на екзамені й тепер чекав.

Батьки не дозволять піти навіть на узлісся. Отже, доведеться зробити це таємно.

Наступного ранку батько поїхав ремонтувати трактор у сусіднє село. Мати була в медпункті, а Максим подався з друзями на річку.

Дарина дістала зі скрині стару картату сорочку. Колись її носив Максим, але тепер вона стала йому мала. Мати збиралася віддати речі молодшому синові тітки Ганни, тому зникнення сорочки могли помітити не відразу.

На кухні Дарина відрізала окраєць свіжого хліба, загорнула у чисту хустинку й поклала до маленької банки кілька ложок меду.

Залишалася іграшка.

У кімнаті Максима стояла дерев’яна скринька, наповнена поламаними машинками, солдатиками та кольоровими камінцями. Дарина довго перебирала їх, поки не знайшла маленький червоний автомобіль.

Одне колесо погано крутилося, а фарба на дверцятах подряпалася. Колись ця машинка була улюбленою іграшкою Максима, але останні два роки він про неї не згадував.

Дарина поклала все до сумки й залишила матері записку:

«Пішла до Світлани по зошит. Повернуся до обіду».

Їй було соромно брехати, але іншого виходу вона не бачила.

До лісу Дарина йшла городами, щоб не зустріти знайомих. День був сонячний і теплий. Після нічного дощу пахло грибами та мокрою землею.

Біля перших дерев вона зупинилася.

Тут починалася знайома стежка до Круглої галявини. Саме на ній Дарина заблукала минулого разу.

Дівчина стиснула ремінець сумки.

— Я прийшла, — тихо сказала вона.

Нічого не сталося.

— Чуєш мене? Це Дарина.

Десь далеко вдарив дятел. У траві зашелестіла ящірка.

Дарина рушила вперед.

Роздвоєна береза стояла на своєму місці. За нею лежав великий камінь, якого вона не змогла знайти минулого разу. Стежка нікуди не зникала й не розділялася.

Можливо, хлопчик з’являвся лише вночі.

Дарина вже хотіла повернутися, коли між деревами промайнуло щось червоне.

На гілці дуба висіла її стрічка.

Та сама, якою вона позначала дорогу в тумані.

Дівчина зняла її.

Стрічка була мокрою й холодною.

З-за дерева визирнув хлопчик.

— Ти довго йшла.

Дарина від несподіванки відступила.

— Не можна так лякати!

— Я не лякав. Я чекав.

На ньому залишалася та сама біла сорочка. Босі ноги були забруднені землею, а у волоссі заплуталося сухе листя.

— Ти справді прийшла, — сказав він, ніби досі не міг повірити.

— Я ж обіцяла.

Хлопчик подивився на сумку.

— Що там?

— Побачиш біля джерела.

— Мені можна нести?

Дарина простягнула йому сумку.

Щойно він торкнувся тканини, на ній виступили краплі води. Хлопчик легко підняв сумку й перекинув ремінець через плече.

— Вона тепла.

— Бо лежала на сонці.

— Я вже забув, яке воно.

— Що саме?

— Тепло.

Він провів Дарину іншою дорогою.

Цього разу туману не було. Вони йшли поміж дубами, спускалися вузькою стежкою, переступали через повалені дерева. Дорога до яру виявилася набагато коротшою, ніж Дарина уявляла.

Невдовзі вона почула дзюрчання води.

Біля старого дуба було тихо. Сонячне проміння майже не проникало крізь гілки, тому на дні яру панували прохолода й напівтемрява.

Хлопчик поставив сумку на великий камінь.

— Показуй.

Дарина дістала картату сорочку.

— Це тобі.

Він обережно торкнувся тканини.

— Що з нею робити?

— Одягнути.

— Поверх цієї?

— Можеш зняти стару.

Хлопчик похитав головою.

— Вона не знімається.

Дарина спочатку подумала, що він жартує.

— Як це?

Він узявся за поділ білої сорочки й потягнув. Тканина не піднялася, ніби була частиною його тіла.

— Я пробував, — сказав хлопчик. — Вона завжди зі мною.

Дарина допомогла йому одягнути картату сорочку поверх білої. Річ була трохи завеликою, тому довелося підгорнути рукави.

— Тепліше? — запитала вона.

Хлопчик заплющив очі.

Кілька секунд він стояв нерухомо.

— Ні.

— Зовсім?

— Я відчуваю, що сорочка колись була теплою. Але самого тепла немає.

Він притиснув тканину до грудей.

На картатій сорочці почав з’являтися іній. Спочатку побілів комір, потім рукави. За хвилину вся тканина стала твердою від морозу.

Дарина торкнулася її й відсмикнула руку.

— Зніми. Тобі стане ще холодніше.

— Нехай буде.

— Навіщо, якщо вона не гріє?

— Бо ти її принесла.

Хлопчик усміхнувся.

Дарина відвернулася, щоб він не побачив сліз у її очах.

— У мене ще дещо є.

Вона розгорнула хустинку з хлібом.

Хлопчик нахилився й понюхав.

— Це можна їсти?

— Ти не знаєш, що таке хліб?

— Знаю. Люди часто приносять його до лісу. Кладуть під деревами або кидають птахам. Але я ніколи не куштував.

Дарина відламала шматочок і простягнула йому.

Хлопчик узяв хліб. Той не впав і не пройшов крізь його пальці.

Він обережно відкусив.

— Ну як?

Хлопчик довго жував, прислухаючись до своїх відчуттів.

— Наче сухе листя.

— Хліб свіжий.

— Я знаю. Але не відчуваю смаку.

Дарина відкрила банку з медом і намастила ним інший шматочок.

— Спробуй так.

Хлопчик відкусив.

Його очі здивовано розширилися.

— Щось відчув?

— Трохи.

— Солодке?

— Не знаю, як називається.

— Мед.

— Ні. Інше.

Він замислився.

— Наче сонце світить крізь заплющені очі.

Хлопчик швидко доїв шматочок, але коли взяв другий, відчуття вже зникло.

— Знову листя, — засмучено сказав він.

— Наступного разу принесу цукерки.

— Не треба.

— Чому?

— Не хочу забувати, яким було те сонце.

Він загорнув хліб у хустинку й сховав між корінням дуба.

Дарина дістала останній подарунок.

— Це машинка.

Хлопчик узяв червоний автомобіль і почав роздивлятися.

— Маленька?

— Іграшкова. Нею граються.

— Як?

Дарина поставила машинку на плаский камінь і штовхнула. Вона проїхала трохи вперед, заскрипіла несправним колесом і зупинилася.

Хлопчик повторив рух.

Машинка покотилася до краю каменя. Він устиг її схопити й засміявся.

Дарина вперше почула його звичайний сміх.

Не той далекий, моторошний звук, який долинав із нічного лісу. Тепер сміялася дитина, що вперше отримала іграшку.

Вони довго пускали машинку по каменю. Потім збудували з гілочок дорогу, викопали невеликий тунель і зробили міст через струмок.

Хлопчик забув про холод.

Він бігав берегом, вигадував для машинки пригоди, сперечався з Дариною, де потрібно поставити міст. У такі хвилини вона майже не помічала його блідого обличчя, босих ніг і відсутнього відображення у воді.

Перед нею був звичайний семирічний хлопчина.

Лише коли Дарина випадково торкнулася його руки, крижаний холод нагадав, що це не так.

— У тебе раніше були іграшки? — запитала вона.

Хлопчик похитав головою.

— Ніхто не приносив?

— Іноді люди залишали під дубом хліб, монети або квіти. Але не для мене. Вони просили яр не чіпати їхніх дітей і худобу.

— А ти коли-небудь забирав худобу?

— Ні.

— Людей?

Хлопчик опустив машинку.

— Я нікого не забирав.

— А хто забирав?

Він подивився на темну заглибину під корінням.

— Та, що кликала тебе голосом матері.

— Вона живе під дубом?

— Вона всюди, де немає світла. Але під дубом її дім.

— Чому вона тебе не забирає?

— Бо я їй потрібен.

— Для чого?

Хлопчик знову насупився.

— Не пам’ятаю.

З-під коріння долинуло тихе шарудіння.

Він швидко сховав машинку за пазуху.

— Не говорімо про неї. Вона не любить, коли ми згадуємо.

Дарина сіла біля джерела.

— Я знайшла старого вчителя. Того, про якого ти говорив.

— Він знає моє ім’я?

— Ще не знаю. Його немає вдома. Повернеться в неділю.

— Не розповідай йому про мене.

— Чому?

— Старі люди краще чують ліс. Якщо він злякається, яр теж почує.

— Я тільки запитаю про німців.

Хлопчик притиснув машинку до грудей.

— Один із них мене знав.

— Той світловолосий, якого я бачила уві сні?

Він кивнув.

— Коли дивлюся на його обличчя, тут стає боляче.

Хлопчик торкнувся горла.

На шкірі знову проступили темні сліди від пальців.

— Можливо, він знав твою матір, — сказала Дарина.

— У мене була мама?

— Звичайно.

— Вона мене любила?

Дарина згадала молоду жінку з видіння. Та лежала на ліжку, плакала й кликала дитину.

— Думаю, що любила.

— Тоді чому не приходить?

На це запитання Дарина не могла відповісти.

Зверху, на краю яру, тріснула гілка.

Хлопчик підвів голову.

— Тобі час іти.

— Ще рано.

— Хтось увійшов до лісу.

— Можливо, грибники.

— Ні. Тебе шукають.

Дарина згадала записку, залишену матері. До обіду вона вже не встигала повернутися.

Хлопчик провів її до горобин.

— Сорочку не знімай, — сказала Дарина.

— Не зніму.

— І бережи машинку.

Він показав червону іграшку.

— Вона має ім’я?

— Машинам іноді дають імена.

— Як її звати?

Дарина замислилася.

— Вогник.

— Чому?

— Бо вона червона. І тому, що тобі потрібне хоча б маленьке тепло.

— Вогник, — повторив хлопчик.

Він притиснув машинку до вкритої інеєм сорочки.

— Приходь завтра.

— Не знаю, чи зможу. Мама вже, мабуть, прочитала записку.

— Жінка, до якої ти нібито пішла, сказала, що тебе в неї немає.

Дарина здивовано подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Я чув її сон.

— Світлана не спить серед дня.

— Вона не Світлана.

Хлопчик дивився кудись за Даринину спину.

— А хто?

Із-за дерев почувся хрускіт.

На стежці майнула жіноча постать із довгим зеленим волоссям.

— Моя подруга, — відповів хлопчик. — Вона давно хотіла з тобою познайомитися.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Мавка

Жіноча постать зупинилася між деревами.

Спочатку Дарина подумала, що це звичайна дівчина. Висока, струнка, одягнена в довгу зелену сукню. Та коли незнайомка наблизилася, Дарина помітила, що її вбрання було сплетене з тонких травинок, молодого листя та сріблястого павутиння.

Темно-зелене волосся спадало нижче колін. Поміж пасмами біліли дрібні квіти, а великі очі змінювали колір: то ставали карими, то зеленими, то зовсім чорними.

Незнайомка ступала босими ногами по сухих гілках, але жодна з них не хруснула.

— Не бійся, — сказав хлопчик. — Це Рута.

— Рута? — перепитала Дарина.

Дівчина в зеленому ледь усміхнулася.

— Так він мене називає. Людське ім’я коротке йому легше вимовляти.

— А яке твоє справжнє ім’я?

— У лісі справжніх імен не називають.

Рута підійшла ближче й уважно оглянула Дарину. Її погляд затримався на сумці, потім на руці, якою дівчина торкалася хлопчика.

— Отже, це ти його почула.

— Я не тільки почув, — похвалився хлопчик. — Вона мене бачить.

— Я бачу.

— І принесла мені сорочку.

Він розкинув руки, показуючи обновку. На картатій тканині все ще білів іній.

— А ще хліб із сонцем і Вогника.

Хлопчик дістав червону машинку.

Мавка торкнулася іграшки одним пальцем. Червона фарба на мить стала яскравішою, а несправне колесо саме прокрутилося.

— Вона подарувала тобі це добровільно? — запитала Рута.

— Так.

— Тоді річ залишиться з тобою довше.

— Що означає «довше»? — насторожилася Дарина.

— Усе, що належить живим, у цьому яру поволі вмирає. Залізо вкривається іржею, дерево трухлявіє, тканина перетворюється на порох. Але подарунки пам’ятають тепло людських рук.

Хлопчик притиснув машинку до грудей.

— Вогник не зникне.

— Колись зникне все, — відповіла мавка.

— Не кажи так! — образився він.

Рута провела долонею по його волоссю.

На мить зелені пасма мавки оповили плечі хлопчика, наче тепла ковдра. Проте відразу вкрилися інеєм. Квіти зів’яли, листя почорніло й осипалося на землю.

Мавка забрала руку.

— Бачиш? Навіть ліс не може зігріти тебе.

Хлопчик відвернувся.

— Дарина знайде спосіб.

— Люди завжди думають, що для всього існує спосіб.

— Я справді хочу допомогти, — сказала Дарина.

Рута перевела погляд на неї.

— Хочеш? Чи тобі просто цікаво?

— Він урятував мене.

— Тому тепер ти повертаєш борг?

— Він мій друг.

Мавка тихо засміялася. Від її сміху над травою піднялося кілька світлячків.

— Людська дівчина і дитина з-під дуба. Дивна дружба.

— Я не з-під дуба, — заперечив хлопчик.

— А звідки?

Він відкрив рот, але не знайшов відповіді.

Рута присіла перед ним.

— Іди до джерела, Малий. Покажи Вогникові міст, який ви збудували.

— Я хочу залишитися.

— Нам потрібно поговорити.

— Про мене?

— Саме про тебе.

Хлопчик насупився.

— Тільки не лякай її.

Він побіг до струмка, час від часу озираючись. Рута дочекалася, поки він відійде достатньо далеко.

— Не називай його Малим, — сказала Дарина. — Йому потрібне справжнє ім’я.

— Справжнє ім’я потрібно повернути, а не вигадати.

— Хіба не можна просто назвати його?

— Можна. Але тоді він прив’яжеться до твого слова, а не до власної долі. Стане твоєю тінню. Ходитиме за тобою у снах, питиме твоє тепло й поступово забуватиме, що колись був людиною.

Дарина подивилася на хлопчика. Він катав машинку дерев’яним мостом і щось весело розповідав сам собі.

— Хто він?

— Не знаю.

— Ти ж живеш у цьому лісі. Невже не пам’ятаєш, звідки він узявся?

— Ми знайшли його під час великої війни. Однієї ночі ліс почув дитячий плач. Під старим дубом ворушилася свіжа земля, але ми не могли підійти. Те, що живе під корінням, уже забрало його до себе.

— Отже, його закопали там?

— Тіло — так.

— А душу?

— Вона залишилася між дорогами.

— Якими дорогами?

Рута простягнула руку до сонячного променя. Її пальці стали прозорими, і Дарина побачила крізь них листя.

— Є світ живих. Є дорога тих, хто помер. А ще існує ліс — він приймає тих, хто належить землі, воді, деревам і вітру.

— Хлопчик належить лісу?

— Ні. Ліс прихистив його, але не може зробити своїм.

— Тоді він повинен піти до померлих.

— Там його не чують. Він не має імені. Над ним не прочитали молитви, його не оплакали біля могили. Для живих він ніколи не існував, а для мертвих іще не настав.

— Але ж це не його провина.

— Інший світ не знає провини. Він знає лише порядок.

— Дурний порядок.

Очі мавки стали темними.

— Обережніше, людська дитино. Не називай дурним те, чого не розумієш.

— А ти не називай його Малим, наче він якась загублена річ.

Рута довго дивилася на Дарину.

Потім її обличчя пом’якшало.

— Добре. Можливо, ти справді станеш йому другом.

— Скажи, як його врятувати.

— Я не знаю.

— Ти також?

— Ліс уміє ховати, лікувати й карати. Але він не відчиняє дорогу людським душам.

— Хтось повинен знати.

— Можливо. Та спочатку потрібно дізнатися, ким він був. Знайти ту, що народила його. Почути ім’я, яке вона хотіла дати дитині.

Дарина згадала видіння: молоду жінку на ліжку, свічку й білий згорток у руках старої.

— Я бачила його матір.

— Де?

— Коли торкнулася хлопчика. Це було схоже на спогад.

— Більше так не роби.

— Чому?

— Його пам’ять лежить надто близько до темряви. Коли ти відчиняєш одні двері, разом із ними можуть відчинитися інші.

— Там була стара жінка. Вона тримала дитину. Потім хтось закопав тіло під дубом.

Рута опустила очі.

— Я бачила лише кінець. Жінка прийшла вночі. Вона була сама й несла щось загорнуте в білу тканину. Земля прийняла її таємницю, але не змогла втримати дитячий плач.

— Ти бачила її обличчя?

— Людські обличчя швидко стираються з пам’яті лісу. Пам’ятаю тільки запах страху.

— А німецькі солдати?

— Вони розкопали могилу.

— Хлопчик їх убив?

— Він показав їм те, що вони принесли із собою.

— Що саме?

— Їхні власні спогади.

Дарина згадала закам’янілий жах на обличчях мертвих.

— Вони померли від страху?

— Не всі серця витримують правду про своїх господарів.

Біля струмка засміявся хлопчик. Червона машинка скотилася з каменя, і він кинувся її ловити.

— Він небезпечний? — тихо запитала Дарина.

Рута не відповіла відразу.

— Зараз він дитина. Самотня, скривджена й дуже сильна. Він може відчиняти чужі сни, торкатися спогадів і показувати людям те, чого вони найбільше бояться.

— Мені він допомагає.

— Бо ти йому подобаєшся.

— А іншим?

— Коли він сумує, в лісі з’являється туман. Коли сердиться — хворіють дерева й тварини. Коли ненавидить…

Мавка подивилася на старий дуб.

— Тоді прокидається та, що лежить під корінням.

— Чого вона хоче?

— Вийти з яру.

— Навіщо їй хлопчик?

— Безіменна душа може стати дверима.

Дарина відчула холод.

— Якими дверима?

— Між її темрявою та вашим світом.

Рута підійшла ближче.

— Твоя дружба робить хлопчика сильнішим. Кожен подарунок, кожна розмова, кожен сон повертають йому частину людського. Але разом із ним сильнішою стає й темрява, що тримає його.

— Тоді мені більше не приходити?

— Якщо покинеш його зараз, відчай зламає останнє, що залишилося в ньому від людини.

— А якщо продовжу приходити?

— Можеш урятувати його. А можеш відчинити двері.

— Ти вмієш хоч щось сказати прямо?

На вустах мавки з’явилася ледь помітна усмішка.

— Прямі дороги ростуть лише в людських полях. У лісі кожна стежка має два кінці.

Хлопчик підбіг до них.

— Ви вже поговорили?

— Так, — відповіла Рута.

— Ти її налякала?

— Трохи, — зізналася Дарина.

Хлопчик сердито подивився на мавку.

— Я просив не лякати.

— А я просила тебе не приводити живих до старого дуба.

— Вона не така, як інші.

— Саме тому я ще дозволяю їй тут стояти.

Рута підняла голову, прислухаючись.

— Її мати вже повернулася від Світлани. Стоїть біля хвіртки й не знає, де шукати доньку.

Дарина здригнулася.

— Мені треба додому.

— Я проведу короткою дорогою, — сказала мавка.

— Я сам можу! — заперечив хлопчик.

— Твоя дорога забере дві години. Моя — кілька хвилин.

Рута взяла Дарину за зап’ясток. Її рука була не холодною, як у хлопчика, а теплою та шорсткою, наче кора нагрітого сонцем дерева.

— Заплющ очі.

— Навіщо?

— Бо якщо побачиш усі дороги лісу одночасно, більше не знатимеш, якою прийшла.

Дарина заплющила очі.

Навколо зашуміли дерева. Їй здалося, що вона падає крізь листя, летить над струмками, проходить крізь стовбури й коріння.

— Пам’ятай, — прошепотіла Рута. — Дитина не належить лісу. Але світ живих її вже не прийме. Шукай третю дорогу.

— Де?

— Серед тих, хто пам’ятає війну.

Шум урвався.

Дарина розплющила очі й побачила знайому стежку за власним городом. До хати залишалося не більше сотні кроків.

Ні Рути, ні хлопчика поруч не було.

Біля хвіртки стояла мати.

— Де ти була? — запитала вона.

— Я ходила до Степана Андрійовича. Потім зайшла до лісу.

— У записці ти написала, що пішла до Світлани.

— Я збрехала.

Мати мовчала.

— Пробач, — сказала Дарина. — Я не хотіла, щоб ви з татом знову мене замкнули вдома.

— Ти була біля яру?

Дарина згадала обіцянку.

— Я не можу тобі розповісти.

— Не можеш чи не хочеш?

— Поки що не можу.

В очах матері з’явився біль.

— Таємниці цього лісу ніколи не приносили нашій родині нічого доброго.

Наталя зайшла у двір.

Дарина залишилася біля хвіртки.

Із сумки долинув тихий металевий звук.

Дівчина зазирнула всередину.

На дні лежало маленьке колесо від червоної машинки. Воно було вкрите іржею, наче пролежало під землею багато років.

Дарина стиснула його в долоні.

Усе, що належало живим, поволі вмирало в Глибокому яру.

Якщо вона не знайде для хлопчика дорогу, одного дня те саме станеться і з ним.