МІСТИЧНА ПОВІСТЬ

               ПРОЛОГ Глибокий яр

На початку червня сорок п’ятого року війна вже скінчилася, але село ще не наважувалося говорити про мир.

Не всі чоловіки повернулися з фронту. У багатьох хатах замість них лежали складені вчетверо похоронки. На городах чорніли вирви, за старою школою виднілися напівзасипані окопи, а дорогою іноді проходили змучені солдати, які ще не знали, куди їм тепер іти.

Того ранку Марфа Ковальчук вибігла зі своєї хати боса, у самій полотняній сорочці.

— Німці! — закричала вона. — Люди добрі, німці повернулися!

Семеро озброєних гітлерівців з’явилися на світанку. Брудні, неголені, у пошматованій формі. Вони забрали з Марфиної хати хліб, сало, два глечики молока й стару кожушину. Один із них ударив господиню прикладом, коли вона спробувала вихопити з його рук вузлик із борошном.

Після цього чужинці подалися до старого лісу.

За кілька годин із району прибули солдати. До них приєдналися троє місцевих чоловіків, які добре знали лісові стежки. Найстаршим серед них був Матвій — мовчазний сивий мисливець із пошрамованим обличчям.

Коли командир показав у бік лісу, Матвій похитав головою.

— Якщо вони пішли до болота — знайдемо, — сказав він. — Якщо подалися до кам’яного пагорба — теж знайдемо.

— А якщо до яру? — запитав один із селян.

Мисливець подивився на нього так, що той відразу замовк.

Глибокий яр починався за кілька верст від села. Старі дуби там росли так щільно, що навіть опівдні земля залишалася темною. Їхні стовбури вкривав густий мох, а покручене коріння виходило назовні, немов велетенські пальці.

На самому дні яру текла вузенька річечка. Вода в ній була прозорою і крижаною навіть у найспекотніше літо. Люди казали, що вона бере початок не з-під землі, а з іншого світу.

Колись до джерела ходили по воду. Потім у яру почала пропадати худоба. Зник пастух, який шукав загублену телицю. Не повернулися двоє мисливців. А однієї осінньої ночі жителі крайніх хат почули з лісу дитячий плач.

Відтоді навіть найсміливіші намагалися обходити те місце стороною.

Удень про яр не говорили, а після заходу сонця боялися навіть вимовляти його назву.

Пошуки тривали два дні.

Знаходили зламані гілки, сліди важких чобіт і клапті німецької форми. Біля старої сосни лежав порожній глечик Марфи Ковальчук. Трохи далі знайшли недоїдений хліб.

Складалося враження, що втікачі раптом покинули їжу і кинулися навтьоки.

Але від кого вони тікали — ніхто не знав.

На третій день собака, якого привезли солдати, вивів пошуковців до краю Глибокого яру. Там він зупинився, заскавчав і притиснувся черевом до землі.

Кінологи тягнули його за повідець, наказували йти вперед, але пес виривався, ховав морду в траву і дрібно тремтів.

— Щось там є, — сказав командир.

Матвій став навколішки й торкнувся землі. Сліди сімох людей спускалися вниз.

Назад не повернувся ніхто.

— До ранку почекаємо, — вирішив командир.

Табір розбили неподалік. Запалили багаття, виставили вартових. Ніч була тиха й тепла, але близько опівночі з яру потягнуло таким холодом, що на траві з’явився білий іній.

Першим почув дитячий сміх молодий солдат.

Він підвів голову і прислухався.

— Там дитина.

— Яка ще дитина? — буркнув його товариш.

Із темряви знову долинув сміх. Тихий, дзвінкий, зовсім близький.

Потім хруснула гілка.

Між деревами майнула маленька біла постать.

Вартовий схопив гвинтівку.

— Стій! Хто йде?

Матвій одним рухом вибив зброю з його рук.

— Не клич! — прошепотів він. — І що б не почув — не відповідай.

У ту ж мить із глибини лісу пролунав постріл.

Над деревами знялося вороння. Чорна зграя кілька разів облетіла яр і зникла в темряві.

Більше тієї ночі ніхто не заснув.

На світанку над яром лежав густий молочний туман. Пошуковці спускалися повільно, тримаючись один біля одного. Мокре листя ковзало під ногами. Старі дуби стояли мов велетні, переплівши над головами важке гілля й затуляючи ранкове сонце.

Чим нижче спускалися люди, тим холодніше ставало.

На дні яру вони побачили німців.

Усі семеро були мертві.

Один лежав біля струмка, зануривши руку в крижану воду. Другий сидів під дубом, притиснувши коліна до грудей. Третій затулив долонями вуха. Ще один устиг вихопити пістолет, але вистрілив не в нападника, а високо в дерево.

Інші лежали поруч.

На тілах не було ані кульових, ані ножових поранень. Їх ніхто не душив і не бив. Зброя, харчі й набої залишилися при них.

Проте обличчя загиблих змусили замовкнути навіть тих, хто пройшов усю війну.

Їхні роти були розкриті в беззвучному крику. Очі дивилися перед собою, ніби перед смертю ці люди побачили щось таке, чого не мало існувати на світі.

Наймолодший із німців лежав біля коріння величезного дуба. Його пальці були стерті до крові — перед смертю він відчайдушно розгрібав землю.

У неглибокій ямці біліло щось маленьке.

Командир нахилився.

— Не чіпайте, — сказав Матвій.

Але командир уже підняв знахідку.

То була дерев’яна конячка з відламаною ногою. Стара, почорніла від землі, вона могла пролежати під дубом не один рік.

І тоді з-під коріння почувся плач.

Тихенький, майже немовлячий.

Чоловіки відступили. Хтось перехрестився. Молодий солдат випустив гвинтівку.

Плач раптово стих.

У тумані, на іншому березі струмка, стояв маленький босий хлопчик. На ньому була довга біла сорочка. Мокре волосся прилипло до чола, а посинілі від холоду губи ледь ворушилися.

Матвій дивився на нього, не кліпаючи.

Інші бачили лише невиразну білу постать.

— Мамо… — прошепотіла дитина.

Хлопчик простягнув руки.

Командир зробив крок до нього, але мисливець схопив чоловіка за плече.

— Не йдіть.

Дитина повільно підняла голову.

На блідому обличчі чорніли великі сумні очі.

— Хто я? — запитав хлопчик.

Ніхто не відповів.

Туман хитнувся, закрив дитину — і вона зникла.

З яру люди винесли сім тіл. Про дерев’яну конячку, дитячий плач і маленького хлопчика у звіті не написали.

Матвій повернувся додому посивілим. До кінця життя він більше не ходив до старого лісу і ніколи не розповідав, що побачив під дубом.

Люди знову почали обходити Глибокий яр стороною.

Минали роки. Виростали нові хати, народжувалися діти, помирали останні свідки війни. Давня історія перетворилася на страшну сільську легенду.

Та хлопчик під старим дубом нікуди не зник.

Він мерз, плакав і чекав.

Чекав на людину, яка зможе його побачити.

Чекав на того, хто нарешті відповість на його єдине запитання:

— Хто я?

          1.РОЗДІЛ.Стара заборона

Минуло п’ятдесят три роки.

Село Вільшани лежало поміж двома пагорбами, притулившись до невеликої річки. З одного боку його оточували поля, а з другого здіймався старий ліс. Уранці над селом пливли запахи свіжого хліба, диму та скошеного сіна. Після обіду вулиці порожніли, тільки кури порпалися в пилюці та зрідка проїжджав трактор.

Ліс починався відразу за останніми городами.

Здалеку він здавався зеленим і привітним. На узліссі росли молоді берези, червоніли ягоди горобини, а між кущами ліщини ховалися стежки, добре знайомі кожній сільській дитині.

Але далі дерева ставали старшими й темнішими.

Саме там починався Глибокий яр.

П’ятнадцятирічна Дарина жила майже на краю села. Від їхнього подвір’я до перших дерев можна було дійти за десять хвилин. Іноді вночі, коли вітер дув із лісу, дівчина чула, як скриплять старі дуби.

Їй подобався той звук.

Здавалося, дерева розмовляють між собою незрозумілою людям мовою.

Батько Дарини, Василь, працював механіком у тракторній бригаді. Він міг полагодити двигун, зібрати косарку з двох несправних і за звуком визначити, який підшипник потрібно замінити. Навіть удома від його рук пахло мастилом і металом.

Мати, Наталя, працювала медсестрою в сільському медпункті. Вона знала всі хвороби, всі родинні сварки та майже всі таємниці Вільшан, але вдома ніколи не розповідала почутого.

Був у Дарини й молодший брат Максим — дев’ятирічний непосида, який постійно повертався додому то з розбитим коліном, то з подряпаним носом, то з чужим цуценям за пазухою.

Сама Дарина була не схожа ні на батька, ні на брата.

Вона любила тишу, книжки та довгі прогулянки. Поки інші дівчата збиралися вечорами біля автобусної зупинки, обговорювали хлопців і слухали музику на старенькому магнітофоні, Дарина могла годинами сидіти біля річки або блукати узліссям.

Через це однокласники вважали її дивною.

— Книжниця йде, — іноді гукав їй услід Сергій Кравець. — Обережно, бо ще дерева заговорять!

Дарина не відповідала.

Насправді вона зовсім не боялася, що дерева можуть заговорити.

Їй навіть хотілося цього.

Того серпневого дня вона поверталася з крамниці, несучи в полотняній торбині хліб, сіль і коробку сірників. Сонце пекло немилосердно. Над дорогою тремтіло гаряче повітря, а пил липнув до босих ніг.

Біля старої криниці зібралися люди.

Дядько Грицько щось розповідав, розмахуючи руками. Поруч стояли дві сусідки й баба Уляна — найстаріша жінка в селі. Казали, їй уже виповнилося дев’яносто, але точного її віку ніхто не знав.

— Увечері ще була прив’язана, — говорив дядько Грицько. — Сам перевіряв. А вранці немає ні кози, ні мотузки.

— Може, обірвала й пішла до лісу, — припустила одна із жінок.

— Мотузка нова. Таку руками не порвеш.

— Вовки?

— Які вовки в серпні? Та й слідів немає.

Баба Уляна мовчала. Вона дивилася не на Грицька, а в бік темної смуги лісу.

— Де шукав? — нарешті запитала вона.

— Скрізь шукав. До самого сухого дуба дійшов.

Стара різко повернулася до нього.

— До якого дуба?

— До того, що над яром стоїть.

Жінки відразу замовкли.

Баба Уляна перехрестилася.

— Навіщо ти туди поліз?

— Козу шукав.

— Як забрав яр, то вже не знайдеш.

— Що значить — забрав? — усміхнувся Грицько. — Яр кіз не їсть.

— Ти не смійся. Він прокидається.

Дарина підійшла ближче.

— Хто прокидається?

Баба Уляна здригнулася, наче не помітила її раніше.

— А ти чого підслуховуєш?

— Я не підслуховую. Ви посеред дороги розмовляєте.

Стара наблизилася й несподівано міцно схопила Дарину за зап’ясток.

Її пальці були сухими та холодними.

— До яру не ходи.

— Чому?

— Не ходи — і все.

— Там справді хтось живе?

Обличчя баби Уляни змінилося. На мить у її очах з’явився страх.

— Живе? — перепитала вона. — Якби ж то живе…

Стара відпустила руку Дарини, підхопила свою торбинку й швидко пішла геть.

— Не слухай її, — сказав дядько Грицько. — Уляна всіх дітей тим яром лякає. Ще мою матір лякала.

Проте сам він більше не усміхався.

Дарина рушила додому, але біля повороту її наздогнали Сергій Кравець і Богдан Мельник. Вони їхали на велосипедах, здіймаючи колесами пил.

— Чула, Грицькова коза пропала? — запитав Богдан.

— Чула.

— Кажуть, її хлопчик забрав, — промовив Сергій.

— Який хлопчик?

Хлопці переглянулися.

— Ти що, не знаєш? Той, що в яру живе.

— І кіз краде?

— Не тільки кіз. Людей також.

Сергій зіскочив із велосипеда й заговорив тихіше:

— Мій дід розповідав, що після війни там сімох німців знайшли. Усі мертві, але без жодної рани. А на обличчях…

Він раптом вирячив очі й скривив рот.

Богдан засміявся.

— Дурниці, — сказала Дарина.

— Якщо дурниці, сходи й перевір.

— Навіщо?

— Бо боїшся.

— Нічого я не боюся.

— Усі так кажуть. А до старого дуба ніхто не доходить.

Дарина відчула, як обличчя заливає жар. Вона знала, що хлопці навмисне дражнять її, але відступати не хотілося.

— Дійду, якщо буде потрібно.

— Коли?

— Коли сама захочу.

— Значить, ніколи, — засміявся Сергій.

Вони поїхали, а Дарина ще довго дивилася їм услід.

Удома батько лагодив старий мотоцикл. Розібраний двигун лежав на верстаку, а Максим крутився поруч і подавав не ті ключі.

— Тату, а на дванадцять?

— Я просив на десять.

— Цей?

— Це на чотирнадцять.

— А цей?

— Максиме, краще йди курям води налий.

Побачивши Дарину, батько витер руки ганчіркою.

— Принесла сірники?

Вона подала йому коробку.

— Тату, а ти колись ходив до Глибокого яру?

Рука батька завмерла.

Лише на одну мить, але Дарина це помітила.

— Хто тобі про нього розповів?

— Усі про нього знають.

— Ти там була?

— Ні.

— Точно?

— Точно. А що?

Батько уважно подивився їй в очі.

— Нічого. Просто не ходи туди.

— Чому?

— Бо я так сказав.

— Це не відповідь.

— Іншої не буде.

Василь знову схилився над двигуном, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

За вечерею Дарина вирішила запитати ще раз.

Мати поставила на стіл картоплю, миску з огірками та глечик молока. Батько їв мовчки. Максим розповідав, як бачив біля ставка вужа завдовжки з людську руку.

— Мамо, можна я завтра піду по ожину? — запитала Дарина.

— Можна. Поклич Світлану, разом підете.

— Біля Глибокого яру ягід більше.

Ложка випала з материної руки й дзенькнула об край тарілки.

Батько повільно підняв голову.

— Що я тобі сьогодні сказав?

— Я тільки запитала.

— А я відповів. До яру не підходити.

— Але чому?

— Бо там небезпечно.

— Чим небезпечно?

— Можна зірватися зі схилу, — втрутилася мати. — Там ями, коріння, болото.

— Я не маленька.

— Саме тому повинна розуміти з першого разу, — відрізав батько.

— Усі щось знають, але ніхто не хоче розповідати. Баба Уляна сказала, що яр прокидається. Сергій говорить про мертвих німців. А ви вигадуєте якісь ями.

Максим перестав жувати.

— Яких німців?

— Їж, — наказала мати.

— Там справді знайшли мертвих людей? — не вгавала Дарина.

Батько поклав ложку на стіл.

— Послухай мене уважно. Ти не підходитимеш до Глибокого яру. Ні сама, ні з друзями. Якщо дізнаюся, що ти була хоча б біля сухого дуба, до кінця літа з подвір’я не вийдеш.

Дарина ніколи не бачила його таким.

Батько не кричав. Він говорив спокійно, але в голосі відчувалося щось сильніше за гнів.

Страх.

— Добре, — тихо відповіла вона.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

Мати полегшено зітхнула.

Після вечері Дарина пішла до своєї кімнати. За відчиненим вікном сюрчали коники. Над городами підіймався круглий жовтий місяць, а далі темнів ліс.

Дівчина дістала книжку, але читати не могла. Перед очима стояло батькове обличчя.

Вона ніколи не бачила, щоб він чогось боявся. Ні розлюченого бика, ні пожежі в сусідській клуні, ні трактора, який мало не перекинувся разом із ним.

Але одного слова «яр» вистачило, щоб його руки затремтіли.

Близько одинадцятої Дарина вийшла на кухню попити води. У кімнаті батьків тихо розмовляли.

— Треба було давно їй розповісти, — почула вона голос матері.

— Ні.

— Василю, вона все одно дізнається.

— Від кого?

— Від Уляни. Від інших дітей. У селі таємниці довго не живуть.

Запала тиша.

— Вона обіцяла туди не ходити, — сказав батько.

— Ти теж колись обіцяв.

Дарина притиснулася плечем до стіни.

— Це було давно, — глухо відповів він.

— Таке давнім не стає.

Рипнуло ліжко. Дівчина швидко повернулася до своєї кімнати, лягла й натягнула ковдру до самого підборіддя.

Отже, батько там був.

І щось побачив.

Дарина заплющила очі, але сон не приходив.

За вікном раптом стихли коники. Замовкли собаки. Навіть листя на яблуні перестало шелестіти.

З боку лісу повіяв холодний вітер.

Він торкнувся фіранки, пройшов кімнатою і ліг на обличчя крижаним подихом.

А потім Дарина почула сміх.

Дитячий, тихий і далекий.

Вона підвелася й подивилася у вікно.

На межі городу стояв маленький хлопчик у білій сорочці.

Його босі ноги ховалися в тумані.

Дарина кліпнула — і постать зникла.

Тільки за останніми хатами темнів старий ліс.

Десь у його глибині тихо плакала дитина.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Втеча до лісу

Уранці Дарина прокинулася з твердим переконанням, що ніякого хлопчика не було.

Їй наснився поганий сон — тільки й усього. Перед сном вона наслухалася розмов про Глибокий яр, потім випадково побачила між деревами щось біле, а уява домалювала решту.

Саме так вона пояснила собі нічну появу.

Проте, вийшовши надвір, Дарина відразу попрямувала до межі городу.

Земля там була сухою. Ніяких слідів босих ніг вона не знайшла. Лише під старою грушею трава була прим’ята, наче хтось довго стояв на одному місці.

Дарина торкнулася трави долонею.

Вона була холодною й мокрою від роси, хоча сонце вже піднялося над хатами.

— Що ти там шукаєш? — гукнула з ґанку мати.

Дарина швидко випросталася.

— Нічого.

— До школи не запізнися. Класна керівниця просила всіх прийти на дев’яту.

До початку навчального року залишалося три дні. Учні мали вимити вікна, витерти пил із парт і допомогти перенести підручники зі шкільної бібліотеки.

Дарина не хотіла йти.

Після вчорашньої розмови з батьками їй хотілося залишитися вдома й випитати в батька правду. Але Василь поїхав до тракторної бригади ще вдосвіта, а мати поспішала до медпункту.

— Поснідай, — сказала Наталя. — На столі молоко й пиріжки.

— Не хочу.

— Даринко, щось сталося?

— Нічого.

Мати підійшла, торкнулася її чола.

— Не гаряча. Може, погано спала?

— Просто не виспалася.

Дарина взяла полотняну сумку й рушила до школи.

Дорогою вона намагалася не дивитися на ліс. Та чим більше змушувала себе не думати про нього, тим частіше погляд повертався до темних дерев.

Удень ліс уже не здавався страшним.

Над верхівками дубів літали птахи, сонце золотило листя, а дорогою до пасовища пастух гнав корів. Усе виглядало звичайним.

Тільки над Глибоким яром, попри ясну погоду, трималася вузька смуга туману.

Біля школи вже стояло кілька велосипедів. Із відчинених вікон долинали голоси та сміх. У класі пахло мокрими ганчірками, крейдою й фарбою.

— Нарешті, — сказала класна керівниця Ольга Іванівна. — Дарина й Світлана миють вікна. Хлопці переносять книжки. І обережніше, не побийте шибки.

Світлана стояла на підвіконні й протирала скло старою газетою.

— Де тебе носить? — запитала вона. — Я вже половину сама вимила.

— Ще тільки дев’ята.

— Сергій сказав, що ти сьогодні не прийдеш.

— Чого це?

— Бо вночі до яру ходила.

Дарина мало не випустила відро.

— Хто йому таке сказав?

— Та він жартує. Не зважай.

У цей час до класу зайшли Сергій і Богдан. Вони несли оберемок старих підручників.

— А ось і наша мисливиця на привидів! — урочисто оголосив Сергій.

Кілька учнів засміялися.

Дарина відвернулася до вікна.

— Відчепись.

— То що, була біля дуба?

— Ні.

— А вчора казала, що нічого не боїшся.

— Я сказала, що піду, коли сама захочу.

— Просто зізнайся, що злякалася.

— Вона не злякалася, — втрутилася Світлана. — Їй батько заборонив.

Сергій розсміявся ще голосніше.

— П’ятнадцять років, а тато досі за ручку водить!

Дарина різко повернулася до подруги.

— Навіщо ти йому сказала?

— А що тут такого? — знизала плечима Світлана. — Усі знають, що до яру ходити заборонено.

— Не всім, — відповів Сергій. — Тільки малим дітям і боягузам.

Він поставив книжки на парту й помітив Даринину сумку. З неї визирав зошит у синій обкладинці.

— А це що?

— Не чіпай!

Дарина не встигла його зупинити. Сергій вихопив зошит і відскочив убік.

— Поверни.

— Та я тільки подивлюся.

Він розгорнув першу сторінку, потім другу.

У цьому зошиті Дарина записувала думки, уривки снів і малювала. Вона нікому його не показувала — навіть Світлані.

— Нічого собі, — протягнув Сергій. — Вірші пишеш?

— Віддай!

Хлопець швидко перегортав сторінки, не дозволяючи їй забрати зошит. Раптом усмішка зникла з його обличчя.

— А це хто?

Дарина побачила розгорнуту сторінку й завмерла.

На папері був намальований хлопчик у довгій білій сорочці. Він стояв серед дерев, а замість обличчя темніла порожня пляма.

Дарина не пам’ятала, щоб малювала його.

Під малюнком її почерком було написано:

ХТО Я?

— Дай сюди! — крикнула вона.

Сергій підняв зошит над головою.

— Дивіться! Вона закохалася в лісового привида!

Клас вибухнув сміхом.

— Наречена мерця! — підхопив Богдан.

— Замовкніть!

Дарина спробувала вихопити зошит, але Сергій відступив до дверей.

— Може, він уночі до тебе приходить? — не вгавав хлопець. — Сідає біля ліжка й питає: «Даринко, ти мене любиш?»

— Віддай зошит.

— А якщо не віддам?

— Сергію, досить, — невпевнено промовила Світлана.

— Нехай спочатку розповість, як її привида звати.

Він знову поглянув на малюнок.

— Що, навіть імені не знаєш? Може, це той хлопчик із яру? Кажуть, він шукає собі нову маму.

Дарина вдарила його.

Долоня дзвінко ляснула по щоці.

У класі стало тихо.

Сергій повільно опустив зошит. На його обличчі проступила червона пляма.

— Ти божевільна?

Він штовхнув Дарину в плече. Вона перечепилася через відро, впала на коліна, а брудна вода розлилася по підлозі.

Саме цієї миті до класу зайшла Ольга Іванівна.

— Що тут відбувається?

Ніхто не відповів.

Учителька перевела погляд із розлитої води на Дарину, потім на Сергієву почервонілу щоку.

— Вона мене вдарила, — сказав хлопець.

— Він забрав мій зошит!

— Я тільки підняв його з підлоги.

Дарина подивилася на Світлану.

— Ти ж бачила!

Подруга опустила очі.

— Я не знаю… Ви обоє кричали.

— Дарина, негайно попроси вибачення, — наказала вчителька.

— Але він…

— Я не хочу нічого чути. Спочатку витри воду, а потім вибачся.

Сергій простягнув їй зошит. Кутик однієї сторінки був надірваний.

Дарина вихопила його, поклала до сумки й підвелася.

— Я не буду вибачатися.

— Тоді я поговорю з твоїми батьками.

— Говоріть.

— Дарина!

Вона вибігла з класу.

Позаду хтось покликав її, але дівчина не зупинилася. Збігла сходами, перетнула шкільне подвір’я і звернула на стежку, що вела до річки.

Сльози застилали очі.

Їй було соромно, боляче й образливо. На Сергія, на Світлану, яка не стала її захищати, на вчительку, котра навіть не захотіла вислухати. Найбільше ж Дарина сердилася на себе.

Навіщо вона його вдарила?

Тепер Сергій розповість усім, що вона малює мертвого хлопчика. До першого вересня про це знатиме вся школа.

Дарина дійшла до річки, але й там не зупинилася. Біля кладки прали білизну дві жінки. Вони відразу замовкли й почали дивитися на неї.

Повертатися додому також не хотілося. Мати почне розпитувати, а ввечері Ольга Іванівна неодмінно прийде або передасть записку.

Дарина звернула до лісу.

Вона не збиралася йти до Глибокого яру. Хотіла лише посидіти на знайомій галявині, де росла стара калина. У дитинстві батько часто водив її туди по гриби. До яру від тієї галявини було далеко.

Отже, своєї обіцянки вона не порушувала.

Під деревами стояла приємна прохолода. Сонячні промені пробивалися крізь листя, на стежці стрибали дрібні пташки. Дарина витерла сльози й пішла вперед.

Незабаром голоси із села стихли.

Вона добре знала дорогу. Потрібно було пройти повз роздвоєну березу, повернути біля великого каменя, а потім спуститися до струмка. За струмком починалася Кругла галявина.

Роздвоєну березу Дарина знайшла швидко.

Але каменя за нею не було.

Стежка розділялася надвоє. Ліва губилася серед густої ліщини, права спускалася між старими дубами.

Раніше ніякого роздоріжжя тут не було.

Дарина озирнулася.

Напевно, вона не помітила потрібного повороту. Замислилася і звернула не туди.

Дівчина пішла назад.

Через кілька хвилин попереду знову з’явилася та сама роздвоєна береза.

Дарина зупинилася.

На її стовбурі виднілася довга світла подряпина. Помилитися було неможливо.

Вона ще раз повернула назад, тепер уважно придивляючись до кожного дерева. Пройшла не менше сотні кроків.

І втретє опинилася біля тієї самої берези.

Пташки більше не співали.

Зник навіть шелест листя.

Дарина дістала із сумки червону стрічку, якою перев’язувала волосся, і зав’язала її на нижній гілці.

— Я просто заблукала, — сказала вона вголос. — Нічого страшного.

Власний голос прозвучав неприродно глухо.

Вона обрала праву стежку.

Дерева ставали дедалі товстішими. Їхні стовбури вкривав мох, а коріння випиналося із землі, чіпляючись за ноги.

За кілька хвилин Дарина побачила попереду червону пляму.

На гілці старого дуба висіла її стрічка.

Але це вже була не та береза.

Дівчина торкнулася стрічки. Вузол був зав’язаний так само, як зав’язувала вона.

Від землі почав підійматися туман.

Спочатку тонкі білі пасма стелилися поміж травою. Потім вони огорнули дерева й закрили сонце. Повітря стало холодним, наче наприкінці осені.

Дарина притиснула сумку до грудей.

— Є тут хто-небудь?

Десь попереду хруснула гілка.

— Сергію, якщо це ти, то зовсім не смішно!

Відповіді не було.

Дарина зробила кілька кроків і помітила на вологій землі сліди.

Босі дитячі ступні.

Вони починалися посеред стежки й вели в туман.

Дівчина згадала постать біля городу. Хлопчика у білій сорочці. Дивний малюнок, якого вона не пам’ятала.

Треба було негайно повертатися.

Дарина розвернулася, але позаду вже не було стежки. Між дубами лежали повалені дерева, переплетені ожиною. Пройти там було неможливо.

— Дарино! — почувся з туману голос матері.

Дівчина завмерла.

— Мамо?

— Дарино, йди сюди!

Голос долинав зліва. Зовсім близько.

Дарина зраділа й зробила крок у той бік, але раптом згадала: мати зараз у медпункті. Вона не могла опинитися посеред лісу.

— Доню, я тут!

Голос став іншим.

Низьким і хрипким.

— Іди до мене…

У тумані вималювалася висока темна постать.

Дарина відступила.

Позаду неї тихо засміялася дитина.

Дівчина різко обернулася, але нікого не побачила.

— Не ходи туди, — промовив зовсім поруч хлопчачий голос.

— Хто ти?

Кілька секунд було тихо.

Потім із туману долинула відповідь:

— Я не знаю.

             3.РОЗДІЛ.Перша зустріч

— Я не знаю, — повторив хлопчачий голос.

Дарина вдивлялася в туман, але бачила лише темні стовбури дубів.

— Чого ти не знаєш?

— Хто я.

Зліва знову почувся голос матері:

— Дарино, доню, йди до мене!

Темна постать наближалася. Вона була надто високою для людини й рухалася дивно — не йшла, а немов пливла над землею. Туман перед нею чорнів, збирався у важкі клуби.

— Не відповідай їй, — прошепотів хлопчик.

— Хто це?

— Не знаю. Вона завжди приходить, коли хтось заблукає.

— Дарино! — голос матері став гучнішим. — Допоможи мені!

Дівчина мимоволі ступила вперед.

— Стій! — крикнув хлопчик. — Це не твоя мама!

Із туману висунулася довга темна рука. Пальці ворухнулися, намагаючись дотягнутися до дівчини.

Дарина відскочила.

Холодна долоня схопила її за руку.

— Біжи!

Вона не встигла нічого роздивитися. Хтось маленький тягнув її поміж дерев, легко перестрибуючи через коріння. Дарина бігла слідом, прикриваючи вільною рукою обличчя від гілок.

Позаду тріщав сухий хмиз.

Темна постать переслідувала їх.

— Сюди! — наказав хлопчик.

Вони звернули зі стежки й почали спускатися крутим схилом. Земля осипалася з-під ніг. Дарина кілька разів мало не впала, але її незнайомий провідник не відпускав руки.

Його пальці були крижаними.

Попереду заблищала вода.

Хлопчик перестрибнув через вузький струмок і потягнув Дарину за собою. Щойно вона опинилася на іншому березі, позаду щось сердито заверещало.

То вже не був голос матері.

Крик нагадував водночас плач дитини, виття собаки й скрип старого дерева.

Дарина затулила вуха.

Туман над струмком закрутився, ніби його підхопив сильний вітер. Темна постать зупинилася на протилежному березі. Вона не могла або не хотіла переходити через воду.

Кілька секунд істота дивилася на них із білої імли.

Дарина не бачила її обличчя, але відчувала погляд.

Потім тінь відступила й розчинилася серед дерев.

Стало тихо.

Хлопчик відпустив Даринину руку.

— Тепер вона не піде за нами.

— Хто це був?

— Не знаю.

— Ти весь час відповідаєш, що нічого не знаєш.

— Бо я справді не знаю.

Дарина нарешті змогла його роздивитися.

На вигляд хлопчикові було років сім. Можливо, вісім. Худенький, невисокий, із темним волоссям, яке спадало на чоло. На ньому була довга біла сорочка без ґудзиків. Її поділ забруднився землею, а рукави були подекуди розірвані.

Хлопчик стояв босоніж на мокрому камінні.

Його шкіра здавалася неприродно блідою. Губи посиніли від холоду, проте він не тремтів.

Це був той самий хлопчик, якого Дарина бачила вночі біля свого городу.

— То був ти, — прошепотіла вона.

— Коли?

— Учора. Стояв біля нашої хати.

Хлопчик нахилив голову.

— Я хотів подивитися на тебе.

— Навіщо?

— Ти мене почула.

— Я чула плач.

— То був я.

Він опустив очі.

— Мені було холодно.

Дарина подивилася на його босі ноги.

— Де твоє взуття?

— Не знаю.

— А де твій дім?

Хлопчик озирнувся на старі дуби.

— Тут.

— У лісі?

— Біля води. І ще під деревом.

Він показав рукою вгору.

Над струмком височів величезний дуб. Його коріння обплело схил і спускалося майже до самої води. Частина землі під корінням осипалася, утворивши темну заглибину.

Дарина згадала розповідь Сергія про мертвих німців.

Їх знайшли біля старого дуба.

— Це Глибокий яр? — запитала вона.

Хлопчик кивнув.

Дарина відчула, як усередині все похололо.

Вона порушила обіцянку.

Нехай ненавмисно, нехай через туман і зниклу стежку, але все-таки прийшла саме туди, куди батько заборонив їй ходити.

— Мені потрібно додому.

Дарина повернулася до схилу, але не побачила дороги. З усіх боків стояли однакові дерева. Туман висів між ними нерухомою білою стіною.

— Зараз не можна, — сказав хлопчик.

— Чому?

— Вона чекає.

— Та істота?

Він кивнув.

— Вона знає голоси. Спочатку кличе голосом матері. Потім батька. Якщо не відповідаєш, починає плакати, як маленька дитина.

— А що станеться, якщо піти за нею?

Хлопчик довго мовчав.

— Людина більше не повертається.

Дарина знову подивилася на туман.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачив.

— Кого?

Він насупився, наче намагався щось пригадати.

— Людей. Давно. Вони приходили зі зброєю. Кричали, стріляли, копали землю під дубом. А потім побачили…

Хлопчик замовк.

— Що вони побачили?

Він притиснув долоні до скронь.

— Не пам’ятаю. Коли намагаюся згадати, мені стає боляче.

Дарина підійшла ближче.

— Не треба. Розкажеш потім.

— Потім?

У його голосі промайнула надія.

— Якщо захочеш.

Хлопчик подивився на неї великими темними очима.

— Ти ще прийдеш?

Дарина не знала, що відповісти.

Вона повинна була боятися. Перед нею стояла дитина, яка жила сама в забороненому яру, не пам’ятала власного імені й могла з’являтися біля чужих будинків уночі.

Але страшно їй чомусь не було.

У хлопчикові відчувалося щось дивне, незрозуміле, проте не зле. Він урятував її від темної істоти. Якби не він, вона могла піти на голос матері й назавжди зникнути в тумані.

— Можливо, — сказала Дарина.

— Люди завжди так кажуть.

— Як?

— «Можливо». А потім не повертаються.

Він присів біля джерела й провів долонею по воді. Від його пальців по поверхні розійшлися кола.

— Вони мене бояться.

Дарина стала поруч.

Вода була така прозора, що на дні можна було розгледіти кожен камінчик. Дівчина нахилилася й побачила власне відображення: розпатлане волосся, подряпану щоку, перелякані очі.

Поруч мав відбиватися хлопчик.

Але у воді нікого більше не було.

Дарина різко випросталася.

— Що сталося? — запитав він.

— Тебе немає у воді.

Хлопчик зазирнув у джерело.

— Я знаю.

— Чому?

— Не знаю.

Дарина відступила на крок.

Хлопчик помітив її страх і сумно всміхнувся.

— Тепер ти теж утечеш?

— Я не тікаю.

— Ти мене боїшся.

— Трохи.

— Чому?

— Бо ти не відбиваєшся у воді. Не знаєш, де твій дім. Не пам’ятаєш батьків і приходиш уночі до мого вікна.

— Я не хотів тебе лякати.

— Я розумію.

— Не розумієш.

Він відвернувся.

Дарина дивилася на його худенькі плечі. У мокрій сорочці хлопчик здавався ще меншим.

— Ти привид? — наважилася вона запитати.

— А хто це?

— Людина, яка померла, але не пішла з цього світу.

Хлопчик замислився.

— Я не знаю, чи помер.

— А ти пам’ятаєш, коли народився?

— Ні.

— Скільки тобі років?

— Не знаю.

— Як звати твою маму?

Він похитав головою.

— Батька?

Знову заперечний рух.

— Хоч щось пам’ятаєш?

Хлопчик заплющив очі.

— Темно. Холодно. Пахне землею. Хтось співає.

— Що співає?

— Не знаю слів. Тільки голос.

Він тихо наспівав кілька нот.

Дарина ніколи не чула цієї мелодії, але від неї защеміло серце. То була колискова.

— Це співала твоя мама?

— Можливо.

— А потім що сталося?

— Потім вона плакала. Я теж плакав. А хтось сказав, що мене не повинно бути.

Хлопчик раптом схопився за горло.

Його очі широко розплющилися.

Дарина побачила на блідій шиї темні сліди від чиїхось пальців.

— Що з тобою?

Вона торкнулася його плеча.

Світ навколо зник.

На мить Дарина побачила темну кімнату. На столі горіла свічка. Молода жінка лежала на ліжку й кликала свою дитину. Інша, старша, стояла до неї спиною, тримаючи в руках білий згорток.

Плач немовляти раптово обірвався.

Потім була ніч.

Лопата входила у мокру землю.

Чиїсь руки поклали маленьке тіло під коріння дуба.

Дарина закричала й відсахнулася.

Видіння зникло.

Вона знову стояла біля джерела. Хлопчик сидів на землі, притиснувши руки до грудей.

— Не торкайся мене! — злякано вигукнув він.

— Я щось побачила.

— Я теж.

— Жінку зі свічкою?

— Не знаю, хто вона.

— І дитину…

— Замовкни!

Його голос прокотився яром, наче удар грому.

Вода в джерелі потемніла. Гілки старого дуба захиталися, хоча вітру не було. З-під землі долинув глухий стогін.

Дарина відступила.

Хлопчик побачив її переляк і відразу заспокоївся.

— Пробач, — прошепотів він. — Я не хотів.

Вода знову стала прозорою.

— Коли я згадую, яр сердиться.

— Яр не може сердитися.

— Може. Він усе чує.

Хлопчик підвів голову й подивився на старий дуб.

— І не хоче, щоб я пригадав.

— Чому?

— Не знаю.

Цього разу в його відповіді не було ні роздратування, ні образи. Тільки безмежний сум.

Дарина сіла поруч, залишивши між ними невелику відстань.

— А як мені до тебе звертатися?

— Ніяк.

— У кожного має бути ім’я.

— У мене немає.

— Може, ти просто забув.

— Тоді чому ніхто не приходить мене шукати?

Дарина не знайшла відповіді.

Хлопчик повернувся до неї.

— Ти знаєш, хто я?

Саме ці слова були написані під малюнком у її зошиті.

Дарина повільно похитала головою.

— Ні, не знаю.

Надія в його очах згасла.

— Але я можу допомогти тобі дізнатися.

— Як?

— Будемо шукати. Розпитаємо людей, подивимося старі записи. Хтось повинен знати, що тут сталося.

— Ти не боїшся?

Дарина поглянула на туман, темний дуб і холодне джерело.

— Боюся, — чесно відповіла вона. — Але все одно допоможу.

Хлопчик усміхнувся.

Уперше його обличчя стало схожим на обличчя звичайної дитини.

Він простягнув їй крижану долоню.

— Тоді ми друзі?

Дарина трохи повагалася, але потиснула її.

— Друзі.

У ту саму мить десь під корінням старого дуба щось прокинулося.

По землі пройшло легке тремтіння. Вода в джерелі вкрилася дрібними хвилями, а з глибини яру донісся низький, незадоволений голос:

— Віддай…

Хлопчик різко підвівся.

— Нам треба йти.

— Куди?

— Я виведу тебе з лісу.

— А ти підеш зі мною?

Він подивився туди, де за туманом мало бути село.

— Мені не можна.

— Чому?

— Якщо відійду далеко від дуба, стає дуже холодно.

Він стиснув Даринину руку.

— І ще одне: дорогою не озирайся. Що б не почула — не озирайся.

За їхніми спинами тріснуло коріння.

Із темної заглибини під дубом знову пролунав голос:

— Віддай її мені…

              4.РОЗДІЛ.Дорога додому

Під старим дубом щось важко заворушилося.

Затріщало коріння. Із темної заглибини посипалася земля, а вода в джерелі стала чорною, немов у неї вилили чорнило.

Хлопчик міцніше стиснув Даринину руку.

— Не озирайся, — повторив він. — І не відповідай, якщо тебе кликатимуть.

— А якщо це буде справжня людина?

— Тут немає справжніх людей.

Із-під дуба знову долинув голос:

— Віддай її…

Він був тихим, але Дарина відчула його всім тілом. Здавалося, слова звучали не в повітрі, а просто в неї в голові.

Хлопчик потягнув її вздовж струмка.

— Наступай туди, куди наступаю я.

Він рухався швидко, легко перестрибуючи з каменя на камінь. Дарина ледве встигала за ним. Мокрі гілки били по обличчю, ожина чіплялася колючками за сукню.

Позаду чулося важке дихання.

Хтось ішов за ними.

Неквапливо, впевнено, знаючи, що вони все одно не знайдуть виходу.

Дарина дивилася тільки під ноги хлопчикові. Босі ступні торкалися землі, але не залишали слідів.

— Дарино! — почувся позаду голос Світлани.

Дівчина здригнулася.

— Зачекай! Я хочу попросити вибачення!

Дарина мало не повернула голову.

— Це не вона, — прошепотів хлопчик.

— Звідки ти знаєш?

— Вона не може зайти так далеко.

Голос Світлани став жалібним:

— Дарино, не залишай мене тут саму!

Хлопчик зійшов зі стежки й повів Дарину поміж двома вкритими мохом дубами.

— Швидше.

— Я більше не можу.

— Якщо зупинимося, вона нас знайде.

Струмок залишився позаду. Тепер вони підіймалися схилом. Туман був таким густим, що Дарина не бачила навіть верхівок дерев.

Раптом хтось поклав руку їй на плече.

Дівчина мало не закричала.

— Не бійся, — почувся лагідний голос матері. — Це я.

Пальці на плечі стали важчими.

— Ходімо додому, доню.

Дарина заплющила очі й продовжила йти.

Рука повільно сповзла з її плеча.

— Ти мене не любиш? — запитав материн голос.

Дарина прикусила губу.

— Не слухай, — сказав хлопчик.

Позаду заплакали.

Спочатку плакала мати. Потім до неї приєднався Максим. Далі Дарина почула голос батька.

— Зупинися! — кричав він. — Дарино, там небезпечно!

Його голос був таким справжнім, що вона мимоволі сповільнила крок.

— Це тато.

— Ні.

— Я чую його!

— Вона вже чула твого батька. Тепер знає його голос.

— Звідки?

— Від тебе.

Дарина не зрозуміла відповіді, але часу на запитання не було.

Істота заговорила голосом Сергія:

— Божевільна! Наречена мерця!

Потім голосом Ольги Іванівни:

— Я все розповім твоїм батькам!

Далі десятки голосів змішалися. Вони сміялися, плакали, погрожували, благали зупинитися. Деякі голоси належали людям, яких Дарина знала. Інші були зовсім чужими.

Серед них вона почула немовля.

Дитячий плач лунав просто за спиною.

Хлопчик раптом зупинився.

Його рука затремтіла.

— Що сталося?

Він дивився перед собою, але, здавалося, більше не бачив дороги.

Плач ставав голоснішим.

— Не слухай, — сказала Дарина.

— Воно кличе мене.

— Це та істота. Ти сам говорив, що вона вміє обманювати.

— Ні. Це інше.

Хлопчик почав повертатися.

Тепер уже Дарина схопила його за руку.

— Не озирайся!

Він подивився на неї розгублено, наче тільки-но прокинувся.

— Ходімо, — наказала Дарина. — Ти обіцяв вивести мене з лісу.

Хлопчик кивнув.

Вони рушили далі.

Щоб не чути голосів, Дарина почала наспівувати мелодію, яку хлопчик згадав біля джерела. Вона не знала слів, тому просто повторювала кілька сумних нот.

Хлопчик прислухався.

— Я чув цю пісню раніше.

— Ти сам її мені наспівав.

— Ні. Дуже давно. Коли ще було тепло.

— Згадаєш потім.

— Якщо буде потім.

— Буде. Ми ж домовилися.

Він нічого не відповів, але пішов швидше.

Нарешті туман почав рідшати. Між деревами пробилися сонячні промені. Голоси залишилися далеко позаду, а потім зовсім стихли.

Хлопчик вивів Дарину до двох горобин, що росли по обидва боки вузької стежки. Їхні гілки переплелися, утворивши невисоку арку.

Він зупинився.

— Далі йди сама.

За горобинами починався звичайний ліс. Дарина впізнала стежку, яка вела до Круглої галявини. Звідти вона легко знайде дорогу до села.

— Чому ти не можеш піти зі мною?

Хлопчик простягнув руку вперед.

Щойно його пальці торкнулися невидимої межі між горобинами, повітря здригнулося. Він скрикнув і відсмикнув долоню.

На блідій шкірі залишився червоний опік.

— Мені не можна.

— Хто тебе не пускає?

Він озирнувся в бік яру.

— Не знаю. Може, ліс. А може, те, що лежить під дубом.

— Учора ти приходив до мого городу.

— Іноді межа слабшає. Коли з’являється туман, я можу відійти трохи далі. Але ненадовго. Потім холод повертає мене назад.

Хлопчик дмухнув на обпечені пальці.

— Болить? — запитала Дарина.

— Не так, як тобі. Просто стає ще холодніше.

Вона зняла із сумки хустинку й хотіла перев’язати йому руку, але хлопчик сховав її за спину.

— Не треба. Усе одно не допоможе.

— Я принесу тобі щось тепле.

— Тепле?

— Сорочку, светр або ковдру.

Він усміхнувся.

— Ти справді повернешся?

— Я обіцяла допомогти.

Посмішка зникла з його обличчя.

— Нікому про мене не розповідай.

— Чому?

— Бо люди прийдуть до дуба.

— Можливо, вони зможуть тобі допомогти.

Хлопчик похитав головою.

— Вони вже приходили. З лопатами, сокирами та зброєю. Одні хотіли знайти скарб. Інші — зрубати дерево. Коли вони копали, яр прокидався.

— Це було після війни?

— Не пам’ятаю. Тут багато разів була зима. Дерева засинали, прокидалися, знову засинали. А я залишався.

— Мої батьки не зроблять тобі нічого поганого.

— Вони не повірять. А якщо повірять — більше ніколи не відпустять тебе до мене.

У цьому він мав рацію.

Якщо батько дізнається, що Дарина не тільки побувала в Глибокому яру, а ще й розмовляла там із невідомим хлопчиком, її справді замкнуть удома.

— Добре, — погодилася вона. — Я нікому не розповім.

— Пообіцяй.

Дарина згадала, що вже дала одну обіцянку — батькові. І порушила її того ж дня.

— Обіцяю.

Хлопчик уважно подивився їй в очі, ніби намагався зрозуміти, чи можна вірити.

— Навіть якщо побачиш мене уві сні?

— Ти можеш приходити у сни?

— Не знаю. Іноді я бачу людей, коли вони сплять.

— Тоді приходь. Тільки не лякай мене.

— Я постараюся.

— І не стій більше вночі біля городу. Мама може побачити.

— Мене бачиш тільки ти.

Дарина хотіла запитати, звідки він це знає, але з боку села долинув далекий чоловічий крик.

— Дарино!

То був голос батька.

Дівчина завмерла.

— Це знову вона?

Хлопчик прислухався.

— Ні. Цей голос іде не з яру.

— Дарино! — знову покликав Василь.

Тепер Дарина почула гавкіт собак і голоси інших чоловіків.

Її шукали.

— Мені треба бігти.

Вона ступила між горобинами й озирнулася.

Хлопчик стояв на іншому боці невидимої межі.

— Ти прийдеш завтра? — запитав він.

— Не знаю, чи зможу.

Його обличчя стало сумним.

— Але я повернуся, — швидко додала Дарина. — Обов’язково.

— Я чекатиму біля джерела.

— А якщо туман знову заведе мене не туди?

— Поклич мене.

— Як? Я не знаю твого імені.

Хлопчик опустив голову.

— Просто скажи, що прийшла.

Дарина кивнула й побігла стежкою.

На Круглій галявині було сонячно. У траві стрекотіли коники, співали птахи. Ніщо не нагадувало про туман, темну істоту й голоси, що переслідували її в яру.

Лише рука, якою вона тримала хлопчика, залишалася крижаною.

— Дарино!

Тепер батько був зовсім близько.

— Я тут! — закричала вона.

З-за дерев вибіг Василь. За ним з’явилися дядько Грицько, ще двоє сусідів і Максим, який ледве встигав за дорослими.

Побачивши доньку, батько спочатку зупинився, наче не повірив власним очам. Потім підбіг і міцно притиснув її до себе.

— Де ти була?

Дарина ніколи не чула, щоб його голос так тремтів.

— Я заблукала.

— Ми шукаємо тебе вже шість годин!

— Шість?

Їй здавалося, що в лісі минуло не більше години.

Батько відсторонив її й оглянув із голови до ніг.

— Ти поранена?

— Ні.

— Де заблукала?

— Біля Круглої галявини.

Василь подивився на її взуття. До підошов прилип чорний вологий ґрунт, а на подолі сукні зеленів мох.

На Круглій галявині земля була сухою й піщаною.

Такий чорний ґрунт був лише на дні Глибокого яру.

— Ти ходила до струмка? — тихо запитав батько.

Дарина згадала свою обіцянку хлопчикові.

— Ні.

— Подивися мені в очі.

Вона підвела голову.

— Я не була біля яру.

Кілька секунд батько мовчав.

— Ходімо додому.

Дорогою Максим без упину розповідав, як усе село шукало сестру. Мати прибігла зі сльозами, обійняла Дарину, а потім відразу почала перевіряти, чи немає подряпин і переломів.

— Ти вся холодна, — сказала вона. — Наче взимку надворі була.

— У лісі прохолодно.

— Не настільки.

Мати змусила її випити гарячого молока й лягти в ліжко. Батько більше не розпитував, але Дарина бачила, що він не повірив жодному її слову.

Увечері до хати прийшла Ольга Іванівна. Вона вже не згадувала про сварку в школі. Посиділа біля Дарини, погладила її по голові й сказала, що головне — все закінчилося добре.

Проте Дарина знала: це був лише початок.

Коли стемніло, вона дістала із сумки зошит.

Малюнок хлопчика залишався на місці. Під ним, як і раніше, стояли два слова:

ХТО Я?

Дарина перегорнула сторінку.

Зі зошита випав мокрий дубовий листок. Його краї вкривав тонкий білий іній.

На руці, за яку тримав її хлопчик, проступили сліди маленьких пальців.

Дарина накрила їх долонею.

За стіною батько тихо сказав матері:

— Вона була в яру.

— Звідки ти знаєш?

— Я пам’ятаю цей холод.

Дарина затамувала подих.

— Може, настав час розповісти їй правду? — запитала мати.

— Ні. Якщо він її побачив, уже пізно щось розповідати.

— Що ти маєш на увазі?

Батько довго не відповідав.

— Тепер він її не відпустить.

                 5.РОЗДІЛ.Перший сон

Наступні три дні Дарину майже не випускали з дому.

Мати казала, що після довгого перебування в лісі їй потрібно відпочити. Батько нічого не пояснював, але щоразу, коли донька виходила на подвір’я, знаходив для неї якусь роботу.

Спочатку вона мала перебрати картоплю в погребі. Потім допомагала матері прати, збирала яблука, годувала курей і наглядала за Максимом.

Дарина розуміла: батько просто боїться, що вона знову піде до лісу.

За обідом вона кілька разів ловила на собі його уважний погляд.

— Тату, хто мене не відпустить? — нарешті запитала дівчина.

Василь перестав жувати.

— Про що ти?

— Я чула вашу розмову. Ти сказав мамі: «Тепер він її не відпустить».

Мати зблідла.

Батько повільно поклав виделку.

— Тобі наснилося.

— Я не спала.

— Значить, неправильно почула.

— Кого ти мав на увазі?

— Нікого.

— Ти знаєш про хлопчика?

Максим широко розплющив очі.

— Якого хлопчика?

— Досить, — різко сказав батько. — У тому лісі немає ніяких хлопчиків.

Дарина ледь не зізналася, що бачила його, говорила з ним і тримала за руку. Але згадала дану обіцянку.

— Тоді чого ти боїшся?

— Я не боюся.

— Боїшся. Варто тільки згадати яр — і ти стаєш зовсім іншим.

Василь підвівся з-за столу.

— Цю розмову закінчено.

Він вийшов надвір, грюкнувши дверима.

— Навіщо ти його розсердила? — запитала мати.

— Я хочу знати правду.

— Іноді краще чогось не знати.

— Це ви так вирішили?

Мати подивилася на Максима.

— Іди пограйся надворі.

— Але я ще не доїв.

— Забирай хліб і йди.

Хлопчик схопив скибку й вибіг із хати.

Наталя сіла навпроти доньки.

— Послухай мене, Даринко. У кожному селі є місця, куди не слід ходити. Не через привидів чи відьом. Просто там колись сталося щось погане, і люди пам’ятають.

— Що сталося в яру?

— Не знаю.

Мати відповіла надто швидко.

— Знаєш.

— Я знаю лише те, що там зникали люди. Твій батько в дитинстві теж заблукав у тому лісі. Його знайшли наступного ранку біля сухого дуба. Він був непритомний і мало не замерз, хоча стояло літо.

— Що він там побачив?

— Не пам’ятає. Або не хоче пам’ятати.

— Мамо, там був хлопчик?

Наталя відвела очі.

— Більше нічого не питай.

Отже, батько справді бував у Глибокому яру.

І повернувся звідти з тим самим холодом, який Дарина відчула після зустрічі з безіменним хлопчиком.

Тієї ночі він урятував її. Чому ж батько так його боявся?

Першого вересня Дарина прокинулася ще до світанку.

На стільці висіла випрасувана шкільна форма. Поруч лежав букет жоржин для класної керівниці. Після сварки й зникнення в лісі повертатися до школи не хотілося, але залишатися вдома під постійним наглядом було ще гірше.

Дарина вдягнулася, заплела волосся і відчинила вікно.

З боку лісу тягнуло прохолодою.

— Ти обіцяв прийти, — тихо промовила вона.

Відповіді не було.

Увесь день перед святом батько працював біля хати. Увечері сам зачинив хвіртку й перевірив засув на дверях. Дарина бачила, що він чогось чекає.

Лягла вона рано, але довго не могла заснути.

За стіною цокав годинник. У сусідній кімнаті сопів Максим. Із кухні долинали приглушені голоси батьків.

Дарина думала про холодне джерело, старий дуб і хлопчика, який чекав на неї в яру.

Непомітно цокання годинника змінилося на звук крапель.

Крап.

Крап.

Крап.

Дарина розплющила очі.

Посеред її кімнати текла вода.

Вузький струмок перетинав підлогу, огинав ліжко й зникав під стіною. Над водою стелився білий туман, а з нього виростали тонкі дерева.

— Мамо! — покликала Дарина.

Ніхто не відповів.

Вона сіла на ліжку й відразу зрозуміла, що спить.

Стіни кімнати зникли. Замість них навколо стояв нічний ліс. Місяць висів низько над деревами, освітлюючи шкільні парти, розставлені поміж дубами.

Біля чорної дошки стояв босий хлопчик.

— Ти прийшов, — сказала Дарина.

— Ти мене покликала.

— Я кликала тебе вранці.

— Тут немає ранку чи вечора. Уві сні час ходить колами.

Він провів пальцем по дошці. На ній самі собою з’явилися написані крейдою цифри:

[
\frac{x+1}{x-2}+\frac{x-2}{x+1}=\frac{5}{2}
]

Дарина насупилася.

— Що це?

— Завдання.

— Я бачу. Але навіщо воно тут?

— Завтра сивий чоловік напише його на дошці.

— Микола Степанович?

Хлопчик знизав плечима.

— Я не знаю, як його звати. Він спить біля відчиненого вікна. На столі перед ним лежить зошит із цими знаками.

— Ти був у його будинку?

— Ні. Я бачив його сон.

— Ти можеш ходити по чужих снах?

— Тільки коли люди залишають вікно відчиненим.

— А якщо зачинять?

— Для снів це не має значення, — усміхнувся хлопчик. — Просто мені подобаються відчинені вікна.

Він сів за одну з парт.

— Ти повинна розв’язати це завдання.

— Навіщо?

— Завтра чоловік викличе тебе до дошки.

— Звідки ти знаєш?

— Він уже вирішив. Ти пропустила останнє заняття перед канікулами, тому він хоче перевірити, чи не забула все за літо.

Дарина підійшла до дошки.

— Я не вмію розв’язувати такі рівняння.

— Умієш. Просто боїшся дробів.

— А ти не боїшся?

— Я боюся іншого.

Хлопчик узяв зі столу кілька камінців і розклав їх на парті.

— Спочатку знайди те, що в них спільне.

Він показав на знаменники.

— Потім помнож усе рівняння, щоб дроби зникли. Тільки запам’ятай: ці два числа брати не можна.

— Які?

— Два і мінус один.

Хлопчик терпляче пояснював кожну дію. Коли Дарина помилялася, напис на дошці зникав, і вони починали спочатку.

Нарешті вона отримала два корені:

[
x=5,\qquad x=-4
]

— Правильно, — сказав хлопчик.

— Ти звідки все це знаєш?

Він торкнувся пальцем її чола.

— Звідси.

— Із моєї голови?

— Коли ти спиш, я бачу те, що ти колись знала, але забула. Наче загублені речі на дні струмка.

— А можеш побачити, ким ти був?

Хлопчик опустив руку.

— Ні.

— Чому?

— У твоїй пам’яті мене немає.

Навколо стало темніше.

— Ти сердишся, що я не прийшла?

— Я чекав.

— Батьки не випускають мене з дому.

— Вони бояться яру.

— Мій батько був там у дитинстві. Ти його пам’ятаєш?

Хлопчик задумався.

— Улітку приходив один хлопець. Трохи старший за мене. Він упав біля струмка й довго спав.

— Це міг бути мій тато.

— Я хотів із ним погратися, але він почав кричати.

— Ти його налякав?

— Не хотів. Я тільки запитав, чи знає він моє ім’я.

— Що було потім?

— Прийшла вона.

— Та темна істота?

Хлопчик кивнув.

— Я сховав його біля води. Вранці люди забрали хлопця. Він мене не бачив, але почув.

Тепер Дарина починала розуміти батьків страх. Василь міг не пам’ятати самого хлопчика, але голос залишився десь глибоко в його свідомості.

— Я прийду до тебе, — сказала вона.

— Коли?

— Як тільки зможу.

— Принеси щось тепле.

— Обов’язково.

Хлопчик усміхнувся, але раптом подивився їй за спину.

Між деревами з’явилася висока темна постать.

— Тобі час прокидатися.

— Зачекай! Я ще хочу…

Хлопчик ударив долонею по дошці.

Вона розкололася навпіл.

Дарина прокинулася.

За вікном уже сіріло. Кімната була на місці, струмок зник. Тільки підлога біля ліжка залишалася мокрою.

Дівчина сіла й повторила рівняння, яке бачила уві сні. Потім записала всі дії в зошит, боячись щось забути.

На першій сторінці зошита лежав маленький білий камінець.

Такими було вкрите дно джерела у Глибокому яру.

На шкільному подвір’ї грала музика. Першокласники тримали букети, дорослі розмовляли біля ґанку. Сергій і Богдан стояли неподалік, але до Дарини не підходили.

Після святкової лінійки дев’ятий клас зібрався в кабінеті математики.

Микола Степанович привітав учнів, роздав нові підручники, а потім сказав:

— Канікули закінчилися. Перевіримо, що залишилося у ваших головах після трьох місяців відпочинку.

Він узяв крейду.

Дарина затамувала подих.

На дошці з’явилося те саме рівняння.

Кожна цифра стояла на тому самому місці, що й уві сні.

— Хто хоче спробувати? — запитав учитель.

Клас мовчав.

Микола Степанович озирнувся.

— Дарина давно не відповідала. Прошу до дошки.

Позаду тихо хихикнув Сергій.

Дівчина підвелася.

Вона знала, що станеться далі. Зараз учитель покладе журнал на край столу, потім витре крейду з пальців і скаже, що починати потрібно з області допустимих значень.

Саме так він зробив у її сні.

— Не забудь визначити, за яких значень вирази мають зміст, — промовив Микола Степанович.

Дарина взяла крейду.

Руки не тремтіли.

Вона записала, що (x) не може дорівнювати двом і мінус одному, знайшла спільний знаменник, позбулася дробів і розв’язала отримане квадратне рівняння.

— П’ять і мінус чотири, — сказала вона.

Учитель перевірив записи.

— Правильно. Молодець.

У класі стало тихо.

Сергій більше не сміявся. Світлана дивилася на Дарину з подивом.

— Ти все літо займалася математикою? — запитав Микола Степанович.

— Ні.

— Тоді в тебе дуже добра пам’ять.

Дарина повернулася до своєї парти.

На поверхні столу лежав маленький білий камінець.

Той, який вона залишила вдома.

Дівчина стиснула його в долоні й відчула знайомий холод.

Десь далеко, під старими дубами, тихо засміявся босий хлопчик.

           6.РОЗДІЛ.Білет на екзамені

Після уроку математики Дарина довго сиділа за партою, стискаючи в долоні білий камінець.

Вона намагалася знайти звичайне пояснення тому, що сталося.

Можливо, рівняння вже було записане десь у підручнику, а вона бачила його раніше й забула. Уночі пам’ять повернула побачене, а вчитель випадково обрав те саме завдання.

Навіть камінець міг опинитися в кишені ще в лісі. Вранці Дарина переклала його до зошита, не звернувши уваги, а тепер лише уявляла, що залишила вдома.

Усе можна було пояснити.

Майже все.

— Дарино, затримайся на хвилину, — сказала Ольга Іванівна.

Однокласники вийшли. Сергій, проходячи повз Дарину, нічого не сказав, тільки недовірливо поглянув на дошку з правильно розв’язаним рівнянням.

Класна керівниця сіла за стіл.

— Як ти почуваєшся?

— Добре.

— Після лісу нічого не болить?

— Ні.

— Мати розповіла, що ти сильно змерзла.

— Уже все минуло.

Ольга Іванівна уважно подивилася на дівчину, але більше про зникнення не запитувала.

— Ти пам’ятаєш про відкладений екзамен?

Дарина зітхнула.

Навесні, за два тижні до закінчення восьмого класу, вона захворіла на запалення легень і майже місяць пролежала вдома. Усі перевідні роботи вдалося написати пізніше, крім усного екзамену з історії України. Його перенесли на початок вересня.

— Пам’ятаю.

— Екзамен післязавтра о десятій. У кабінеті директора. Будуть троє вчителів.

— Я готувалася.

— Не хвилюйся. Витягнеш білет, матимеш двадцять хвилин на підготовку. Якщо щось забудеш, поставимо додаткові запитання.

Учителька всміхнулася.

— Після сьогоднішньої математики я за тебе спокійна.

Дарина спокійною не була.

Удома вона дістала список із двадцяти п’яти екзаменаційних білетів. Більшість тем знала добре. Любила історії про князів, козаків і стародавні міста. Значно гірше пам’ятала дати, назви договорів та адміністративні зміни.

Найскладнішим був дев’ятнадцятий білет:

1. Україна в роки Другої світової війни.
2. Німецька окупація та визволення області.
3. Воєнні й повоєнні події у рідному краї.

Про останнє запитання в підручнику майже нічого не було.

Дарина пішла до батька. Він працював у сараї, затиснувши в лещатах металеву деталь.

— Тату, мені для екзамену потрібно знати про війну в нашому селі.

Напилок у його руках зупинився.

— Запитай діда Корнія. Він тоді вже був підлітком.

— А ти нічого не знаєш?

— Знаю те саме, що всі. Німці зайшли в сорок першому, відступили в сорок четвертому.

— А семеро солдатів, яких знайшли в яру?

Батько відклав напилок.

— Хто тобі про них розповів?

— Сергій.

— Менше слухай Кравцевого язика.

— Отже, це правда?

— Для екзамену тобі потрібні справжні історичні події, а не сільські байки.

— Їх справді знайшли мертвими?

— Не знаю. Мене тоді ще на світі не було.

— Але твій батько міг розповідати.

— Не розповідав.

Василь знову взявся до роботи.

Дарина зрозуміла, що більше від нього нічого не почує.

До пізнього вечора вона сиділа над підручниками. Дати змішувалися в голові. Назви битв витісняли одна одну, а дев’ятнадцятий білет здавався дедалі складнішим.

Перед сном Дарина поклала список під подушку.

— Якщо ти справді можеш приходити у сни, допоможи мені, — прошепотіла вона.

Нічого не сталося.

За вікном шумів дощ. У кімнаті було тепло, але Дарина довго не могла зігріти ліву руку — ту саму, за яку її тримав хлопчик.

Вона заснула після опівночі.

Цього разу сон почався зі шкільного коридору.

Дарина стояла перед кабінетом директора. Навколо не було ні дверей, ні стін. Замість них здіймалися старі дуби. Зі стелі звисало мокре листя, а підлогою текла джерельна вода.

Хлопчик сидів на підвіконні й гойдав босими ногами.

Перед ним лежало двадцять п’ять складених аркушів.

— Ти довго не приходив, — сказала Дарина.

— Я приходив учора.

— Я тебе не бачила.

— Ти не спала. Тільки вдавала, що спиш.

— Чому не з’явився раніше?

— Між нами немає дороги, коли ти сердишся.

— Я не сердилася.

— Сердилася на батька.

Дарина не стала сперечатися.

— Ти знаєш, який білет я витягну?

Хлопчик зістрибнув із підвіконня.

— Оцей.

Він торкнувся одного зі складених аркушів. На папері проступило число дев’ятнадцять.

— Найгірший, — засмутилася Дарина.

— Чому?

— Я його майже не знаю.

— Тепер знатимеш.

— А якщо ти помилився?

— Я не помилився.

— Звідки тобі відомо?

Хлопчик зібрав аркуші й підкинув їх угору. Вони перетворилися на білих птахів і розлетілися між деревами.

— Жінка з темним волоссям уже поклала білети до червоної папки.

— Ольга Іванівна?

— Не знаю.

— Як мені знайти потрібний? Вони всі однакові.

— Він буде холодний.

— Що?

— Торкнися паперу. Твій білет буде холоднішим за інші.

Дарина похитала головою.

— Це нечесно.

— Чому?

— Я повинна витягнути білет випадково.

— Ти все одно мусиш вивчити відповіді.

— Але знатиму наперед, що саме запитають.

— Ти попросила допомогти.

— Попросила.

— Тоді вчи.

Хлопчик плеснув у долоні.

Ліс навколо змінився.

Дарина побачила сільську вулицю, якою йшли чужі солдати. На хатах висіли незнайомі прапори, біля школи стояла військова машина. Люди ховалися за зачиненими вікнами.

— Це наше село? — запитала вона.

— Не знаю. У снах місця стають схожими одне на одне.

— Ти пам’ятаєш війну?

Хлопчик стояв посеред дороги, дивлячись на солдатів.

Один із них раптом повернув голову.

Високий світловолосий чоловік побачив хлопчика й завмер. Його обличчя перекосив страх.

— Ти мене знаєш? — запитав хлопчик.

Солдат відступив.

Сон здригнувся.

Вулиця зникла. Дарина знову стояла в лісі, але тепер під старим дубом лежали семеро мертвих чоловіків.

— Це вони? — прошепотіла вона. — Ті німці, яких знайшли після війни?

Хлопчик затулив долонями вуха.

— Не питай.

— Ти їх убив?

— Не знаю!

Над лісом прокотився грім.

Коріння під ногами заворушилося. Із-під землі долинув дитячий плач.

Дарина схопила хлопчика за плечі.

Цього разу видіння не з’явилося, але холод пронизав її руки.

— Послухай мене. Я не думаю, що ти поганий.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Саме тому хочу дізнатися.

Він повільно опустив руки.

— Вивчи дев’ятнадцятий білет, — сказав він. — У старого вчителя запитай про солдатів. Він знає більше за твого батька.

— Якого старого вчителя?

Хлопчик не відповів.

Дерева почали зникати. Вода на підлозі піднялася до Дарининих колін.

— Зачекай! Хто цей учитель?

— Прийди до джерела.

— Я прийду.

— І принеси щось тепле.

Вода накрила хлопчика.

Дарина прокинулася.

У кімнаті було темно. Дощ припинився.

На підлозі біля ліжка виднівся мокрий слід босої дитячої ноги.

До екзамену залишався один день.

Дарина відклала всі інші теми й узялася за дев’ятнадцятий білет. Переписала дати, кілька разів прочитала розділ про окупацію, знайшла на карті напрямки наступу військ.

Про події у Вільшанах підручник не згадував.

Після обіду вона пішла до діда Корнія. Старий сидів під хатою й лущив квасолю.

— Кажеш, для екзамену? — перепитав він.

— Так. Потрібно розповісти про події в нашому селі під час війни.

— Багато чого тоді було.

— А про німців у Глибокому яру ви пам’ятаєте?

Квасолина випала з пальців старого.

— Хто тобі розказав?

— Люди говорять.

— Люди багато говорять.

— Їх справді було семеро?

Дід Корній довго мовчав.

— Семеро.

— Від чого вони померли?

— Ніхто не знає. На тілах жодної рани, а обличчя такі, що чоловіки потім ночами спати не могли.

— Ви їх бачили?

— Здалеку. Мені було дванадцять. Нас, малих, близько не підпускали.

— А старий учитель щось про них знав?

Корній підвів на неї здивовані очі.

— Який учитель?

— Не знаю. Мені сказали, що він може пам’ятати.

Старий трохи подумав.

— Степан Андрійович. Він багато років історію викладав, а тепер живе біля старого млина. Збирав документи про війну. Може, щось і знає.

Дарина відчула, як по спині пробіг холод.

Хлопчик не помилився.

Наступного ранку вона прийшла до школи раніше.

В екзаменаційній кімнаті за довгим столом сиділи директор, Ольга Іванівна та вчитель історії. Перед ними лежала червона папка.

Така сама, як у її сні.

— Не хвилюйся, — сказала Ольга Іванівна. — Обирай будь-який білет.

На столі розклали складені навпіл аркуші.

Дарина провела пальцями над першим. Потім над другим.

Звичайний папір.

Третій теж був теплим.

Коли вона торкнулася аркуша біля краю столу, пальці обпекло холодом. На папері виступив іній, але відразу розтанув.

Дарина взяла білет.

Розгорнула.

У верхньому кутку стояло число:

19.

Усе відбулося так, як показав хлопчик.

Вона сіла за окрему парту й почала готуватися. Руки трохи тремтіли, але відповіді самі поставали в пам’яті.

Через двадцять хвилин Дарина розповіла про початок війни, окупацію України та визволення області.

— А що вам відомо про воєнні події безпосередньо у Вільшанах? — запитав учитель історії.

— Після війни в Глибокому яру знайшли сімох німецьких солдатів. Вони померли з невідомої причини. На тілах не було поранень.

Директор нахмурився.

— Це більше схоже на легенду.

— Ні, — несподівано сказав учитель історії. — Такий випадок справді був. Я бачив згадку в старій районній газеті.

— А де вона зберігається? — запитала Дарина.

— Можливо, у Степана Андрійовича. Нашого колишнього вчителя. Він збирав усе, що стосувалося історії села.

Знову старий учитель.

Дарина відчула на плечі легкий холодний дотик.

Озирнулася.

Біля вікна стояв босий хлопчик. Він усміхався.

Більше його ніхто не бачив.

— Дарина, з тобою все гаразд? — запитала Ольга Іванівна.

Дівчина повернулася до комісії.

— Так.

Учитель історії поставив у відомості найвищу оцінку.

Коли Дарина знову поглянула на вікно, хлопчик уже зник. На підлозі залишилися два маленькі мокрі сліди.

Тепер вона більше не шукала звичайних пояснень.

Хлопчик існував.

Він приходив у її сни, бачив те, чого не могла бачити вона, і пам’ятав війну, хоча не знав навіть власного імені.

Дарина вийшла зі школи й подивилася на старий ліс.

Вона повинна була повернутися до джерела.

Але спочатку мала відвідати Степана Андрійовича.

         7.РОЗДІЛ.Повернення до яру

Степан Андрійович жив на іншому краю села, неподалік від старого млина.

Його хату Дарина знайшла без труднощів. Маленька, похилена, із синіми віконницями, вона майже вся ховалася за яблунями. На хвіртці висів замок.

— Даремно прийшла, — гукнула сусідка з-за паркану. — Степан Андрійович до доньки в район поїхав. У неділю, може, повернеться.

— А ви не знаєте, чи зберігаються в нього старі газети?

— У нього все зберігається. Газети, книжки, фотографії. Хата вже скоро під тим папером завалиться.

— Дякую.

Дарина рушила додому.

До неділі залишалося три дні. Почекати було недовго, але хлопчик просив прийти до джерела. Він допоміг їй на екзамені й тепер чекав.

Батьки не дозволять піти навіть на узлісся. Отже, доведеться зробити це таємно.

Наступного ранку батько поїхав ремонтувати трактор у сусіднє село. Мати була в медпункті, а Максим подався з друзями на річку.

Дарина дістала зі скрині стару картату сорочку. Колись її носив Максим, але тепер вона стала йому мала. Мати збиралася віддати речі молодшому синові тітки Ганни, тому зникнення сорочки могли помітити не відразу.

На кухні Дарина відрізала окраєць свіжого хліба, загорнула у чисту хустинку й поклала до маленької банки кілька ложок меду.

Залишалася іграшка.

У кімнаті Максима стояла дерев’яна скринька, наповнена поламаними машинками, солдатиками та кольоровими камінцями. Дарина довго перебирала їх, поки не знайшла маленький червоний автомобіль.

Одне колесо погано крутилося, а фарба на дверцятах подряпалася. Колись ця машинка була улюбленою іграшкою Максима, але останні два роки він про неї не згадував.

Дарина поклала все до сумки й залишила матері записку:

«Пішла до Світлани по зошит. Повернуся до обіду».

Їй було соромно брехати, але іншого виходу вона не бачила.

До лісу Дарина йшла городами, щоб не зустріти знайомих. День був сонячний і теплий. Після нічного дощу пахло грибами та мокрою землею.

Біля перших дерев вона зупинилася.

Тут починалася знайома стежка до Круглої галявини. Саме на ній Дарина заблукала минулого разу.

Дівчина стиснула ремінець сумки.

— Я прийшла, — тихо сказала вона.

Нічого не сталося.

— Чуєш мене? Це Дарина.

Десь далеко вдарив дятел. У траві зашелестіла ящірка.

Дарина рушила вперед.

Роздвоєна береза стояла на своєму місці. За нею лежав великий камінь, якого вона не змогла знайти минулого разу. Стежка нікуди не зникала й не розділялася.

Можливо, хлопчик з’являвся лише вночі.

Дарина вже хотіла повернутися, коли між деревами промайнуло щось червоне.

На гілці дуба висіла її стрічка.

Та сама, якою вона позначала дорогу в тумані.

Дівчина зняла її.

Стрічка була мокрою й холодною.

З-за дерева визирнув хлопчик.

— Ти довго йшла.

Дарина від несподіванки відступила.

— Не можна так лякати!

— Я не лякав. Я чекав.

На ньому залишалася та сама біла сорочка. Босі ноги були забруднені землею, а у волоссі заплуталося сухе листя.

— Ти справді прийшла, — сказав він, ніби досі не міг повірити.

— Я ж обіцяла.

Хлопчик подивився на сумку.

— Що там?

— Побачиш біля джерела.

— Мені можна нести?

Дарина простягнула йому сумку.

Щойно він торкнувся тканини, на ній виступили краплі води. Хлопчик легко підняв сумку й перекинув ремінець через плече.

— Вона тепла.

— Бо лежала на сонці.

— Я вже забув, яке воно.

— Що саме?

— Тепло.

Він провів Дарину іншою дорогою.

Цього разу туману не було. Вони йшли поміж дубами, спускалися вузькою стежкою, переступали через повалені дерева. Дорога до яру виявилася набагато коротшою, ніж Дарина уявляла.

Невдовзі вона почула дзюрчання води.

Біля старого дуба було тихо. Сонячне проміння майже не проникало крізь гілки, тому на дні яру панували прохолода й напівтемрява.

Хлопчик поставив сумку на великий камінь.

— Показуй.

Дарина дістала картату сорочку.

— Це тобі.

Він обережно торкнувся тканини.

— Що з нею робити?

— Одягнути.

— Поверх цієї?

— Можеш зняти стару.

Хлопчик похитав головою.

— Вона не знімається.

Дарина спочатку подумала, що він жартує.

— Як це?

Він узявся за поділ білої сорочки й потягнув. Тканина не піднялася, ніби була частиною його тіла.

— Я пробував, — сказав хлопчик. — Вона завжди зі мною.

Дарина допомогла йому одягнути картату сорочку поверх білої. Річ була трохи завеликою, тому довелося підгорнути рукави.

— Тепліше? — запитала вона.

Хлопчик заплющив очі.

Кілька секунд він стояв нерухомо.

— Ні.

— Зовсім?

— Я відчуваю, що сорочка колись була теплою. Але самого тепла немає.

Він притиснув тканину до грудей.

На картатій сорочці почав з’являтися іній. Спочатку побілів комір, потім рукави. За хвилину вся тканина стала твердою від морозу.

Дарина торкнулася її й відсмикнула руку.

— Зніми. Тобі стане ще холодніше.

— Нехай буде.

— Навіщо, якщо вона не гріє?

— Бо ти її принесла.

Хлопчик усміхнувся.

Дарина відвернулася, щоб він не побачив сліз у її очах.

— У мене ще дещо є.

Вона розгорнула хустинку з хлібом.

Хлопчик нахилився й понюхав.

— Це можна їсти?

— Ти не знаєш, що таке хліб?

— Знаю. Люди часто приносять його до лісу. Кладуть під деревами або кидають птахам. Але я ніколи не куштував.

Дарина відламала шматочок і простягнула йому.

Хлопчик узяв хліб. Той не впав і не пройшов крізь його пальці.

Він обережно відкусив.

— Ну як?

Хлопчик довго жував, прислухаючись до своїх відчуттів.

— Наче сухе листя.

— Хліб свіжий.

— Я знаю. Але не відчуваю смаку.

Дарина відкрила банку з медом і намастила ним інший шматочок.

— Спробуй так.

Хлопчик відкусив.

Його очі здивовано розширилися.

— Щось відчув?

— Трохи.

— Солодке?

— Не знаю, як називається.

— Мед.

— Ні. Інше.

Він замислився.

— Наче сонце світить крізь заплющені очі.

Хлопчик швидко доїв шматочок, але коли взяв другий, відчуття вже зникло.

— Знову листя, — засмучено сказав він.

— Наступного разу принесу цукерки.

— Не треба.

— Чому?

— Не хочу забувати, яким було те сонце.

Він загорнув хліб у хустинку й сховав між корінням дуба.

Дарина дістала останній подарунок.

— Це машинка.

Хлопчик узяв червоний автомобіль і почав роздивлятися.

— Маленька?

— Іграшкова. Нею граються.

— Як?

Дарина поставила машинку на плаский камінь і штовхнула. Вона проїхала трохи вперед, заскрипіла несправним колесом і зупинилася.

Хлопчик повторив рух.

Машинка покотилася до краю каменя. Він устиг її схопити й засміявся.

Дарина вперше почула його звичайний сміх.

Не той далекий, моторошний звук, який долинав із нічного лісу. Тепер сміялася дитина, що вперше отримала іграшку.

Вони довго пускали машинку по каменю. Потім збудували з гілочок дорогу, викопали невеликий тунель і зробили міст через струмок.

Хлопчик забув про холод.

Він бігав берегом, вигадував для машинки пригоди, сперечався з Дариною, де потрібно поставити міст. У такі хвилини вона майже не помічала його блідого обличчя, босих ніг і відсутнього відображення у воді.

Перед нею був звичайний семирічний хлопчина.

Лише коли Дарина випадково торкнулася його руки, крижаний холод нагадав, що це не так.

— У тебе раніше були іграшки? — запитала вона.

Хлопчик похитав головою.

— Ніхто не приносив?

— Іноді люди залишали під дубом хліб, монети або квіти. Але не для мене. Вони просили яр не чіпати їхніх дітей і худобу.

— А ти коли-небудь забирав худобу?

— Ні.

— Людей?

Хлопчик опустив машинку.

— Я нікого не забирав.

— А хто забирав?

Він подивився на темну заглибину під корінням.

— Та, що кликала тебе голосом матері.

— Вона живе під дубом?

— Вона всюди, де немає світла. Але під дубом її дім.

— Чому вона тебе не забирає?

— Бо я їй потрібен.

— Для чого?

Хлопчик знову насупився.

— Не пам’ятаю.

З-під коріння долинуло тихе шарудіння.

Він швидко сховав машинку за пазуху.

— Не говорімо про неї. Вона не любить, коли ми згадуємо.

Дарина сіла біля джерела.

— Я знайшла старого вчителя. Того, про якого ти говорив.

— Він знає моє ім’я?

— Ще не знаю. Його немає вдома. Повернеться в неділю.

— Не розповідай йому про мене.

— Чому?

— Старі люди краще чують ліс. Якщо він злякається, яр теж почує.

— Я тільки запитаю про німців.

Хлопчик притиснув машинку до грудей.

— Один із них мене знав.

— Той світловолосий, якого я бачила уві сні?

Він кивнув.

— Коли дивлюся на його обличчя, тут стає боляче.

Хлопчик торкнувся горла.

На шкірі знову проступили темні сліди від пальців.

— Можливо, він знав твою матір, — сказала Дарина.

— У мене була мама?

— Звичайно.

— Вона мене любила?

Дарина згадала молоду жінку з видіння. Та лежала на ліжку, плакала й кликала дитину.

— Думаю, що любила.

— Тоді чому не приходить?

На це запитання Дарина не могла відповісти.

Зверху, на краю яру, тріснула гілка.

Хлопчик підвів голову.

— Тобі час іти.

— Ще рано.

— Хтось увійшов до лісу.

— Можливо, грибники.

— Ні. Тебе шукають.

Дарина згадала записку, залишену матері. До обіду вона вже не встигала повернутися.

Хлопчик провів її до горобин.

— Сорочку не знімай, — сказала Дарина.

— Не зніму.

— І бережи машинку.

Він показав червону іграшку.

— Вона має ім’я?

— Машинам іноді дають імена.

— Як її звати?

Дарина замислилася.

— Вогник.

— Чому?

— Бо вона червона. І тому, що тобі потрібне хоча б маленьке тепло.

— Вогник, — повторив хлопчик.

Він притиснув машинку до вкритої інеєм сорочки.

— Приходь завтра.

— Не знаю, чи зможу. Мама вже, мабуть, прочитала записку.

— Жінка, до якої ти нібито пішла, сказала, що тебе в неї немає.

Дарина здивовано подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Я чув її сон.

— Світлана не спить серед дня.

— Вона не Світлана.

Хлопчик дивився кудись за Даринину спину.

— А хто?

Із-за дерев почувся хрускіт.

На стежці майнула жіноча постать із довгим зеленим волоссям.

— Моя подруга, — відповів хлопчик. — Вона давно хотіла з тобою познайомитися.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Мавка

Жіноча постать зупинилася між деревами.

Спочатку Дарина подумала, що це звичайна дівчина. Висока, струнка, одягнена в довгу зелену сукню. Та коли незнайомка наблизилася, Дарина помітила, що її вбрання було сплетене з тонких травинок, молодого листя та сріблястого павутиння.

Темно-зелене волосся спадало нижче колін. Поміж пасмами біліли дрібні квіти, а великі очі змінювали колір: то ставали карими, то зеленими, то зовсім чорними.

Незнайомка ступала босими ногами по сухих гілках, але жодна з них не хруснула.

— Не бійся, — сказав хлопчик. — Це Рута.

— Рута? — перепитала Дарина.

Дівчина в зеленому ледь усміхнулася.

— Так він мене називає. Людське ім’я коротке йому легше вимовляти.

— А яке твоє справжнє ім’я?

— У лісі справжніх імен не називають.

Рута підійшла ближче й уважно оглянула Дарину. Її погляд затримався на сумці, потім на руці, якою дівчина торкалася хлопчика.

— Отже, це ти його почула.

— Я не тільки почув, — похвалився хлопчик. — Вона мене бачить.

— Я бачу.

— І принесла мені сорочку.

Він розкинув руки, показуючи обновку. На картатій тканині все ще білів іній.

— А ще хліб із сонцем і Вогника.

Хлопчик дістав червону машинку.

Мавка торкнулася іграшки одним пальцем. Червона фарба на мить стала яскравішою, а несправне колесо саме прокрутилося.

— Вона подарувала тобі це добровільно? — запитала Рута.

— Так.

— Тоді річ залишиться з тобою довше.

— Що означає «довше»? — насторожилася Дарина.

— Усе, що належить живим, у цьому яру поволі вмирає. Залізо вкривається іржею, дерево трухлявіє, тканина перетворюється на порох. Але подарунки пам’ятають тепло людських рук.

Хлопчик притиснув машинку до грудей.

— Вогник не зникне.

— Колись зникне все, — відповіла мавка.

— Не кажи так! — образився він.

Рута провела долонею по його волоссю.

На мить зелені пасма мавки оповили плечі хлопчика, наче тепла ковдра. Проте відразу вкрилися інеєм. Квіти зів’яли, листя почорніло й осипалося на землю.

Мавка забрала руку.

— Бачиш? Навіть ліс не може зігріти тебе.

Хлопчик відвернувся.

— Дарина знайде спосіб.

— Люди завжди думають, що для всього існує спосіб.

— Я справді хочу допомогти, — сказала Дарина.

Рута перевела погляд на неї.

— Хочеш? Чи тобі просто цікаво?

— Він урятував мене.

— Тому тепер ти повертаєш борг?

— Він мій друг.

Мавка тихо засміялася. Від її сміху над травою піднялося кілька світлячків.

— Людська дівчина і дитина з-під дуба. Дивна дружба.

— Я не з-під дуба, — заперечив хлопчик.

— А звідки?

Він відкрив рот, але не знайшов відповіді.

Рута присіла перед ним.

— Іди до джерела, Малий. Покажи Вогникові міст, який ви збудували.

— Я хочу залишитися.

— Нам потрібно поговорити.

— Про мене?

— Саме про тебе.

Хлопчик насупився.

— Тільки не лякай її.

Він побіг до струмка, час від часу озираючись. Рута дочекалася, поки він відійде достатньо далеко.

— Не називай його Малим, — сказала Дарина. — Йому потрібне справжнє ім’я.

— Справжнє ім’я потрібно повернути, а не вигадати.

— Хіба не можна просто назвати його?

— Можна. Але тоді він прив’яжеться до твого слова, а не до власної долі. Стане твоєю тінню. Ходитиме за тобою у снах, питиме твоє тепло й поступово забуватиме, що колись був людиною.

Дарина подивилася на хлопчика. Він катав машинку дерев’яним мостом і щось весело розповідав сам собі.

— Хто він?

— Не знаю.

— Ти ж живеш у цьому лісі. Невже не пам’ятаєш, звідки він узявся?

— Ми знайшли його під час великої війни. Однієї ночі ліс почув дитячий плач. Під старим дубом ворушилася свіжа земля, але ми не могли підійти. Те, що живе під корінням, уже забрало його до себе.

— Отже, його закопали там?

— Тіло — так.

— А душу?

— Вона залишилася між дорогами.

— Якими дорогами?

Рута простягнула руку до сонячного променя. Її пальці стали прозорими, і Дарина побачила крізь них листя.

— Є світ живих. Є дорога тих, хто помер. А ще існує ліс — він приймає тих, хто належить землі, воді, деревам і вітру.

— Хлопчик належить лісу?

— Ні. Ліс прихистив його, але не може зробити своїм.

— Тоді він повинен піти до померлих.

— Там його не чують. Він не має імені. Над ним не прочитали молитви, його не оплакали біля могили. Для живих він ніколи не існував, а для мертвих іще не настав.

— Але ж це не його провина.

— Інший світ не знає провини. Він знає лише порядок.

— Дурний порядок.

Очі мавки стали темними.

— Обережніше, людська дитино. Не називай дурним те, чого не розумієш.

— А ти не називай його Малим, наче він якась загублена річ.

Рута довго дивилася на Дарину.

Потім її обличчя пом’якшало.

— Добре. Можливо, ти справді станеш йому другом.

— Скажи, як його врятувати.

— Я не знаю.

— Ти також?

— Ліс уміє ховати, лікувати й карати. Але він не відчиняє дорогу людським душам.

— Хтось повинен знати.

— Можливо. Та спочатку потрібно дізнатися, ким він був. Знайти ту, що народила його. Почути ім’я, яке вона хотіла дати дитині.

Дарина згадала видіння: молоду жінку на ліжку, свічку й білий згорток у руках старої.

— Я бачила його матір.

— Де?

— Коли торкнулася хлопчика. Це було схоже на спогад.

— Більше так не роби.

— Чому?

— Його пам’ять лежить надто близько до темряви. Коли ти відчиняєш одні двері, разом із ними можуть відчинитися інші.

— Там була стара жінка. Вона тримала дитину. Потім хтось закопав тіло під дубом.

Рута опустила очі.

— Я бачила лише кінець. Жінка прийшла вночі. Вона була сама й несла щось загорнуте в білу тканину. Земля прийняла її таємницю, але не змогла втримати дитячий плач.

— Ти бачила її обличчя?

— Людські обличчя швидко стираються з пам’яті лісу. Пам’ятаю тільки запах страху.

— А німецькі солдати?

— Вони розкопали могилу.

— Хлопчик їх убив?

— Він показав їм те, що вони принесли із собою.

— Що саме?

— Їхні власні спогади.

Дарина згадала закам’янілий жах на обличчях мертвих.

— Вони померли від страху?

— Не всі серця витримують правду про своїх господарів.

Біля струмка засміявся хлопчик. Червона машинка скотилася з каменя, і він кинувся її ловити.

— Він небезпечний? — тихо запитала Дарина.

Рута не відповіла відразу.

— Зараз він дитина. Самотня, скривджена й дуже сильна. Він може відчиняти чужі сни, торкатися спогадів і показувати людям те, чого вони найбільше бояться.

— Мені він допомагає.

— Бо ти йому подобаєшся.

— А іншим?

— Коли він сумує, в лісі з’являється туман. Коли сердиться — хворіють дерева й тварини. Коли ненавидить…

Мавка подивилася на старий дуб.

— Тоді прокидається та, що лежить під корінням.

— Чого вона хоче?

— Вийти з яру.

— Навіщо їй хлопчик?

— Безіменна душа може стати дверима.

Дарина відчула холод.

— Якими дверима?

— Між її темрявою та вашим світом.

Рута підійшла ближче.

— Твоя дружба робить хлопчика сильнішим. Кожен подарунок, кожна розмова, кожен сон повертають йому частину людського. Але разом із ним сильнішою стає й темрява, що тримає його.

— Тоді мені більше не приходити?

— Якщо покинеш його зараз, відчай зламає останнє, що залишилося в ньому від людини.

— А якщо продовжу приходити?

— Можеш урятувати його. А можеш відчинити двері.

— Ти вмієш хоч щось сказати прямо?

На вустах мавки з’явилася ледь помітна усмішка.

— Прямі дороги ростуть лише в людських полях. У лісі кожна стежка має два кінці.

Хлопчик підбіг до них.

— Ви вже поговорили?

— Так, — відповіла Рута.

— Ти її налякала?

— Трохи, — зізналася Дарина.

Хлопчик сердито подивився на мавку.

— Я просив не лякати.

— А я просила тебе не приводити живих до старого дуба.

— Вона не така, як інші.

— Саме тому я ще дозволяю їй тут стояти.

Рута підняла голову, прислухаючись.

— Її мати вже повернулася від Світлани. Стоїть біля хвіртки й не знає, де шукати доньку.

Дарина здригнулася.

— Мені треба додому.

— Я проведу короткою дорогою, — сказала мавка.

— Я сам можу! — заперечив хлопчик.

— Твоя дорога забере дві години. Моя — кілька хвилин.

Рута взяла Дарину за зап’ясток. Її рука була не холодною, як у хлопчика, а теплою та шорсткою, наче кора нагрітого сонцем дерева.

— Заплющ очі.

— Навіщо?

— Бо якщо побачиш усі дороги лісу одночасно, більше не знатимеш, якою прийшла.

Дарина заплющила очі.

Навколо зашуміли дерева. Їй здалося, що вона падає крізь листя, летить над струмками, проходить крізь стовбури й коріння.

— Пам’ятай, — прошепотіла Рута. — Дитина не належить лісу. Але світ живих її вже не прийме. Шукай третю дорогу.

— Де?

— Серед тих, хто пам’ятає війну.

Шум урвався.

Дарина розплющила очі й побачила знайому стежку за власним городом. До хати залишалося не більше сотні кроків.

Ні Рути, ні хлопчика поруч не було.

Біля хвіртки стояла мати.

— Де ти була? — запитала вона.

— Я ходила до Степана Андрійовича. Потім зайшла до лісу.

— У записці ти написала, що пішла до Світлани.

— Я збрехала.

Мати мовчала.

— Пробач, — сказала Дарина. — Я не хотіла, щоб ви з татом знову мене замкнули вдома.

— Ти була біля яру?

Дарина згадала обіцянку.

— Я не можу тобі розповісти.

— Не можеш чи не хочеш?

— Поки що не можу.

В очах матері з’явився біль.

— Таємниці цього лісу ніколи не приносили нашій родині нічого доброго.

Наталя зайшла у двір.

Дарина залишилася біля хвіртки.

Із сумки долинув тихий металевий звук.

Дівчина зазирнула всередину.

На дні лежало маленьке колесо від червоної машинки. Воно було вкрите іржею, наче пролежало під землею багато років.

Дарина стиснула його в долоні.

Усе, що належало живим, поволі вмирало в Глибокому яру.

Якщо вона не знайде для хлопчика дорогу, одного дня те саме станеться і з ним.

        9.РОЗДІЛ.Лісовичок і його правила

Два дні хлопчик не приходив у Даринині сни.

Вона засинала з думкою про нього, залишала вікно відчиненим, клала під подушку білий камінець, але нічого не відбувалося.

Лише одного разу серед ночі їй здалося, що хтось пошкрібся у шибку. Дарина підвелася й визирнула надвір.

Під яблунею стояла висока темна постать.

Вона мала обличчя її матері.

— Відчини, доню, — попросила постать.

Дарина озирнулася на двері. Справжня мати спала в сусідній кімнаті.

Коли дівчина знову подивилася у вікно, під яблунею вже нікого не було. Тільки на склі залишився довгий чорний слід, наче хтось провів по ньому мокрим пальцем.

Те, що жило під старим дубом, знайшло дорогу до села.

У неділю Дарина зібралася до Степана Андрійовича. Перед виходом вона показала матері порожню сумку й пообіцяла повернутися до обіду.

Цього разу дівчина не збрехала.

Вона справді збиралася відвідати старого вчителя. Але спочатку хотіла зайти до яру й повернути хлопчикові колесо від машинки.

У лісі було тихо. На павутинні блищала роса, поміж деревами лежали довгі ранкові тіні. Дарина дійшла до двох горобин і зупинилася.

— Я прийшла.

Хлопчик не з’явився.

— У мене колесо від Вогника.

З-за дерев долинув короткий свист.

На стежку вийшла Рута.

Її зелене волосся було заплетене в довгу косу, прикрашену червоним листям. Замість сукні з трави на ній цього разу був темний плащ, схожий на складені крила великого птаха.

— Ходімо, — сказала мавка.

— Де хлопчик?

— Біля джерела.

— Чому він не прийшов зустріти мене?

— Йому заборонили.

— Хто?

— Той, хто старший за дуби.

Рута рушила вглиб лісу. Дарина пішла слідом.

— Мені потрібно повернутися до обіду.

— Якщо Дід захоче, повернешся.

— А якщо не захоче?

— Тоді сонце може зійти й сісти багато разів, поки знайдеш дорогу.

Дарина зупинилася.

— Мені це не подобається.

Мавка озирнулася.

— Дідові також не подобається, що жива людина ходить стежками, які належать лісу. Проте він погодився поговорити.

— Навіщо?

— Хоче вирішити, чи дозволяти тобі повертатися до хлопчика.

— Він не може мені заборонити.

Дерева навколо зашуміли, хоча вітру не було.

— Ніколи не кажи такого в старому лісі, — тихо промовила Рута. — Тут кожна стежка, кожне дерево і кожен камінь слухаються його.

Вони зійшли зі знайомої дороги.

Рута йшла швидко, розсуваючи руками гілки. За кілька хвилин Дарина перестала розуміти, в якому напрямку розташоване село. Сонце то з’являлося праворуч, то раптом опинялося за спиною.

Нарешті дерева розступилися.

Посеред невеликої галявини стояв старезний пень. Він був удвічі вищий за Дарину, вкритий мохом і дрібними грибами. Біля нього сидів маленький сивий чоловічок.

Спочатку Дарина прийняла його за дитину. Та коли він підвів голову, побачила зморшкувате обличчя, довгий ніс і густі брови. Сива борода спускалася до землі й перепліталася з корінням. На плечах старого лежав кожух із сухого листя, а в руках він тримав костур із кривої гілки.

Поруч стояв хлопчик.

Картата сорочка на ньому зовсім побіліла від інею. Червону машинку він тримав за пазухою.

— Дарина! — зрадів він.

— Не рухайся, Безіменку, — наказав старий.

— Не називайте його так, — сказала дівчина.

Сиві брови піднялися.

— А як мені називати того, хто не має імені?

— Ми його знайдемо.

— Люди багато чого шукають. Найчастіше знаходять біду.

Старий підвівся.

Стоячи, він ледь сягав Дарині до пояса. Проте коли випростав плечі, дерева навколо схилили гілки, а тінь лісовичка стала величезною, закривши всю галявину.

— Я — Дід Дубовик, — промовив він. — Бережу цей ліс відтоді, коли вашого села ще не було. Бачив, як народжувалися й помирали дерева. Пам’ятаю людей, чиї імена давно стерлися навіть із кам’яних хрестів.

Він обійшов Дарину, уважно її роздивляючись.

— Пахнеш димом, молоком і людською брехнею.

— Я не брешу.

Лісовичок ударив костуром об землю.

Із сумки Дарини випала записка, яку вона залишала матері минулого разу:

«Пішла до Світлани по зошит».

Папірець лежав на траві, хоча вдома Дарина бачила, як мати кинула його у вогонь.

— У лісі нічого не згорає безслідно, — сказав Дубовик.

— Я попросила у матері пробачення.

— Але не сказала, куди ходила.

— Я дала хлопчикові обіцянку.

— Одну обіцянку ти вже дала батькові. Яка з них справжня?

Дарина мовчала.

— Обидві були справжніми, коли я їх давала.

— Слова не листя. Не можна розкидати їх, а потім чекати, що вітер прибере.

Хлопчик став між ними.

— Не сваріть її. Вона прийшла до мене.

— Саме тому й сварю, — відповів Дубовик. — Бо ти вже прив’язуєшся.

— Вона моя подруга.

— А коли піде звідси? Коли виросте? Коли забуде тебе?

— Не забуду, — сказала Дарина.

Лісовичок подивився на неї сумними бурштиновими очима.

— Усі живі так думають. Але час забирає навіть те, що люди присягаються пам’ятати вічно.

Дарина дістала іржаве колесо.

— Я прийшла повернути це.

Хлопчик вихопив машинку. Одного колеса справді бракувало.

— Вогник зламався.

— У яру речі живих швидко старіють, — нагадав Дубовик. — Особливо залізо. Воно пам’ятає вогонь, молот і людську кров. Темрява любить такі речі.

— Але це лише іграшка, — заперечив хлопчик.

— Для тебе — іграшка. Для тієї, що під корінням, — маленькі двері.

Дарина приклала колесо до машинки. Воно само стало на вісь, а іржа зникла.

— Ти це зробила? — здивувався хлопчик.

— Ні.

Дубовик невдоволено постукав костуром.

— Подароване з добром іноді вміє себе лікувати. Але тримай Вогника подалі від старого дуба.

Хлопчик поклав машинку до кишені.

— Навіщо ви мене покликали? — запитала Дарина.

— Щоб ти почула правила.

— Які правила?

Дід Дубовик провів костуром по землі. На траві з’явилося коло, всередині якого лежали пожовкле листя, крижинки та кілька білих квітів.

— Глибокий яр не спить постійно. Більшу частину року його стежки закриті, а Безіменко лежить під корінням і бачить чужі сни.

Хлопчик опустив голову.

— Коли він прокидається?

— Навесні, коли рушає крига. На Русальному тижні, коли вода кличе тих, хто не повернувся додому. І восени — від першого туману до Покрови.

— Зараз осінь.

— Перший туман уже з’явився. Тому хлопчик може відходити від дуба, приходити до твого вікна й торкатися живих.

— А після Покрови?

— Яр знову засне. Холод затягне його під коріння до наступного пробудження.

Хлопчик міцно стиснув Даринину руку.

— Там темно, — прошепотів він. — Я не хочу знову засинати.

— Цього року все інакше, — продовжив Дубовик. — Він знайшов людину, яка його бачить. Від твого тепла стає сильнішим не лише хлопчик.

— Та істота теж прокидається?

— Щоночі вона підходить ближче до межі лісу. Перед Покровою яр відчиниться повністю. Якщо темрява забере собі безіменну душу, то зможе вийти разом із нею.

— Як її зупинити?

— Дотримуватися правил.

Дубовик ударив костуром об землю.

На траві загорівся перший вогник.

— Перше правило: приходь до яру лише при денному світлі. Коли сова прокричить утретє, усі стежки належатимуть не людям.

Загорівся другий вогник.

— Друге: не відповідай голосові, якщо не бачиш обличчя того, хто кличе. Темрява не має власного голосу, тому краде голоси близьких.

Третій вогник.

— Третє: не бери нічого з-під старого дуба. Ні монети, ні іграшки, ні кістки. Усе, що лежить під його корінням, зв’язане з яром.

Четвертий вогник.

— Четверте: не вигадуй хлопчикові імені й не запрошуй його переступити поріг свого дому. Неправдиве ім’я зробить його твоєю тінню. Запрошення відчинить дорогу не лише йому.

Загорівся п’ятий вогник.

— І останнє: не дозволяй йому карати живих.

Хлопчик відпустив Даринину руку.

— Я нікого не караю.

— Поки що, — відповів Дубовик.

— Чому це так важливо? — запитала дівчина.

— Його образа годує темряву. Його гнів відчиняє двері. Якщо він побажає комусь смерті, та, що під дубом, отримає обличчя.

— Чиє?

Лісовичок подивився на хлопчика.

— Його.

На галявині стало холодно.

— Я не зроблю нічого поганого, — сказав хлопчик. — Дарина добра до мене.

— Не всі будуть добрими до неї.

— Я захищатиму її.

— Захищати й мститися — не одне й те саме.

— Якщо хтось завдасть їй болю, він повинен відповісти.

— Ось цього я й боявся, — прошепотів Дубовик.

Дарина стала навколішки перед хлопчиком.

— Пообіцяй, що не кривдитимеш людей.

— Навіть поганих?

— Навіть поганих.

— А якщо вони скривдять тебе?

— Я сама з ними впораюся.

Він не відповів.

— Пообіцяй, — повторила Дарина.

— Я постараюся.

— Це не обіцянка.

— Іншої не буде.

Дарина впізнала слова, які кілька днів тому сказав їй батько.

Дід Дубовик загасив вогники ударом костура.

— Не вимагай присяги від того, хто ще не розуміє різниці між справедливістю та помстою.

— Як його навчити?

— Покажи, що сила потрібна не лише для покарання.

— Що він має зробити?

— Допомогти комусь, не чекаючи нічого навзаєм. Урятувати того, хто не може віддячити.

Хлопчик насупився.

— Я врятував Дарину.

— Бо хотів, щоб вона залишилася з тобою.

— Це неправда!

— Хіба? — запитав Дубовик.

Хлопчик хотів відповісти, але промовчав.

Раптом із глибини лісу долинув дзвін.

Тихий, нерівний, наче хтось ішов поміж дерев із маленьким дзвіночком.

Рута насторожилася.

— Худоба зайшла за межу.

— Грицькова коза? — запитала Дарина.

— Ні, — відповів Дубовик. — Теля. Воно заплуталося біля висохлого болота.

Хлопчик прислухався.

Разом із дзвоном почувся відчайдушний крик:

— Рятуйте!

Кричала дитина.

— Там хтось є, — сказала Дарина.

Обличчя лісовичка стало похмурим.

— Малий пастух пішов шукати теля. Туман уже знайшов їх обох.

Хлопчик подивився на Дарину.

— Ми можемо допомогти.

— Можете, — відповів Дубовик. — Але пам’ятайте: темрява також чула цей крик.

Він підняв костур.

Між деревами відкрилася вузька стежка, вкрита білим туманом.

— Ось тобі перша нагода, Безіменку. Покажи, для чого тобі дана сила.

Із глибини лісу знову долинув дитячий крик.

Цього разу він урвався посеред слова.

       10.РОЗДІЛ.Перша добра справа

— Оленко! — крикнула Дарина.

Вона впізнала дитячий голос.

Шестирічна Оленка була молодшою сестрою Сергія Кравця. Їхня родина жила біля пасовища й тримала корову з маленьким телям. Дівчинка часто допомагала матері виганяти худобу.

— Ти її знаєш? — запитав хлопчик.

— Знаю. Треба поспішати.

Дід Дубовик простягнув Дарині коротку горобинову гілку з трьома червоними ягодами.

— Тримай перед собою. Поки ягоди червоні, дорога під ногами справжня.

— А коли почорніють?

— Зупинися. Наступний крок може стати останнім.

— Ви не підете з нами?

— Це має бути його добра справа, а не моя.

Лісовичок подивився на хлопчика.

— Пам’ятай: допомагаєш не заради подяки й не для того, щоб людська дівчина залишилася з тобою. Рятуєш, бо живе повинно повернутися до живих.

— Я зрозумів, — відповів хлопчик.

— Ще ні. Але, можливо, зрозумієш дорогою.

Рута торкнулася плеча Дарини.

— Не випускай гілку. І не вір першому, кого побачиш у тумані.

— Навіть Оленці?

— Особливо їй.

Дарина хотіла перепитати, але хлопчик уже побіг стежкою.

— Зачекай!

Вона кинулася слідом.

Туман швидко густішав. За кілька хвилин галявина, лісовичок і мавка зникли за білою стіною.

Попереду дзенькав маленький дзвіночок.

— Оленко! — покликала Дарина.

Відповіді не було.

Хлопчик зупинився й приклав палець до губ.

— Не клич.

— Але вона повинна знати, що ми йдемо.

— Вона вже знає.

— Хто — вона?

Хлопчик показав на туман.

Дзвін почувся праворуч. Потім ліворуч. За мить десятки невидимих дзвіночків задзвеніли з усіх боків.

— Який із них справжній? — запитала Дарина.

— Не слухай вухами.

— А чим?

Він став навколішки й притулив долоню до землі.

— Тварини не вміють брехати.

Дарина також присіла, але відчувала лише холодний мох.

Хлопчик заплющив очі.

— Теля боїться. Воно смикає мотузку й не може вийти. Там мокра земля.

— Болото?

— Висохле зверху. Живе всередині.

Він повернув ліворуч, туди, де дзвону майже не було.

Дарина поглянула на горобинову гілку. Усі три ягоди залишалися червоними.

Вони йшли мовчки.

Стежка спускалася дедалі нижче. Під ногами з’явилася чорна земля, вкрита тонкою зеленою травою. Дерева росли рідше, але їхні стовбури були кривими й напівсухими.

Дарина помітила на гілці клаптик блакитної тканини.

— Це з Оленчиної сукні.

Трохи далі лежала маленька плетена корзинка. Усередині виднілися розсипані яблука.

— Вона була тут, — сказала Дарина.

— Була.

— Чому ти говориш так, наче її вже немає?

Хлопчик не відповів.

Із туману долинув плач.

— Дарино! Допоможи!

Попереду з’явилася маленька постать у блакитній сукні.

— Оленко!

Дарина рушила до неї, але хлопчик перегородив дорогу.

— Стій.

— Це вона!

— Подивися на гілку.

Одна ягода почорніла.

Постать у тумані підійшла ближче. То справді була Оленка: світле волосся, подряпане коліно, блакитна сукня з відірваним клаптиком.

— Мені страшно, — плакала дівчинка. — Відведи мене додому.

Дарина міцніше стиснула горобинову гілку.

— Покажи обличчя.

— Ось моє обличчя.

Дівчинка підвела голову.

Замість очей у неї чорніли дві глибокі ями.

— Ходімо зі мною, — прошепотіла істота.

Друга ягода стала чорною.

Хлопчик ступив уперед.

— Вона не твоя.

Туман навколо несправжньої Оленки закрутився. Дитяче тіло витягнулося, руки стали довгими, а блакитна сукня почорніла.

— Ти мій, — заговорила істота. — Повернися під коріння.

— Ні.

— Без мене тебе не існує.

Хлопчик дістав із кишені червону машинку.

Вогник засвітився в його долоні. Спочатку слабко, потім яскравіше. Червоне світло торкнулося темної постаті.

Істота заверещала й розчинилася в тумані.

Почорнілі ягоди знову стали червоними.

— Іграшка світиться, — здивувалася Дарина.

— Вона пам’ятає твоє тепло.

Хлопчик заховав машинку.

Тепер він здавався блідішим, ніж раніше.

— Ти добре почуваєшся?

— Треба знайти дитину.

Вони рушили далі.

Незабаром поміж деревами з’явилася темна галявина. Тонкий шар трави вкривав старе болото. Посеред нього лежав повалений стовбур, за який трималася справжня Оленка.

Біля неї загрузло теля. Мотузка заплуталася навколо сухого кореня. Налякана тварина смикалася, дедалі глибше провалюючись у чорну багнюку.

— Не рухайся! — крикнула Дарина.

Оленка підвела заплакане обличчя.

— Я не можу вилізти!

Дарина ступила на траву.

Перша ягода почорніла.

Вона швидко відступила.

— Тут усюди болото.

— Я пройду, — сказав хлопчик.

— Ти можеш провалитися.

— Я легший за живих.

Він ступив на траву.

Поверхня болота під босими ногами навіть не ворухнулася. Хлопчик легко дійшов до поваленого стовбура.

Оленка побачила його й перестала плакати.

— Ти хто?

Хлопчик завмер.

Дарина зрозуміла, що Оленка також його бачить. Можливо, тому що опинилася так близько до Глибокого яру. Або тому, що страх відчинив її очі для того, чого зазвичай не бачать живі.

— Він мій друг, — відповіла за нього Дарина.

— У нього немає взуття.

— Мені не холодно, — сказав хлопчик.

Це була неправда.

— Допоможеш мені? — запитала Оленка.

Він подивився на Дарину.

— Допоможе, — сказала вона.

Хлопчик підійшов до теляти. Тварина спочатку забилася сильніше, але він поклав долоню їй на голову.

— Не бійся. Я теж хочу додому.

Теля перестало смикатися.

Хлопчик нахилився й спробував розплутати мотузку. Його пальці проходили крізь вузол, не відчуваючи грубого волокна.

— Не можу.

— Я дістануся до вас, — сказала Дарина.

Вона поклала на болото суху гілку. Та відразу провалилася.

Третя ягода на горобиновій гілці почала темніти.

— Не йди! — крикнув хлопчик.

— Тоді приведи Оленку до мене.

— Вона важка.

— Я не важка! — обурилася дівчинка.

— Ти жива, — пояснив він. — Усі живі важкі.

Оленка обхопила його за шию.

Хлопчик похитнувся. На мить його ноги провалилися в траву, але він утримався.

— Я поведу її, — сказав він. — Куди ступати?

Дарина підняла горобинову гілку. Ягоди засвітилися слабким червоним світлом. На болоті одна за одною з’явилися невеликі сухі купини.

— Бачиш?

— Бачу.

Хлопчик узяв Оленку за руку й повів до берега.

З кожним кроком він ставав прозорішим. Крізь картату сорочку вже можна було розгледіти дерева й туман.

— Швидше! — гукнула Дарина.

На півдорозі Оленка послизнулася.

Хлопчик устиг схопити її, але сам упав навколішки. Трава під ним розійшлася, і з болота висунулися чорні руки.

Вони вчепилися в його босі ноги.

— Відпусти його! — закричала Дарина.

Вона кинула горобинову гілку.

Гілка впала на чорні руки. Почулося шипіння. Пальці розтиснулися й зникли в багнюці.

Хлопчик підвівся.

Останні кілька кроків він майже ніс Оленку на собі.

Дарина схопила дівчинку й витягнула на тверду землю. Потім простягнула руку хлопчикові.

Його долоня була такою холодною, що Дарина відчула біль.

— Теля! — заплакала Оленка. — Ми не можемо його залишити!

Мотузка все ще тримала тварину.

Хлопчик ледве стояв.

— Я повернуся.

— Ти не зможеш, — сказала Дарина.

— Воно теж живе.

Він знову ступив на болото.

Цього разу його ноги провалювалися майже по коліна. Хлопчик дістав Вогника й поставив машинку на траву.

Червона іграшка покотилася сама.

Вона проїхала навколо теляти, перетинаючи мотузку. Там, де колеса торкалися волокна, з’являлися маленькі іскри.

Мотузка розірвалася.

Звільнене теля повільно вибралося з багнюки й пішло за червоним світлом до берега.

Хлопчик упав.

— Тримай Оленку! — наказала Дарина теляті, ніби воно могло її зрозуміти.

Вона ступила на болото.

Горобинова гілка лежала надто далеко, але сухі купини ще виднілися. Дарина перестрибувала з однієї на іншу, поки не дісталася хлопчика.

Він майже нічого не важив.

Дарина підняла його й понесла до берега. Крижаний холод проникав крізь одяг, але вона не відпускала.

Коли вони опинилися на твердій землі, з глибини болота долинув сердитий жіночий голос:

— Він належить мені!

З туману простягнулися чорні руки.

Хлопчик розплющив очі.

— До струмка, — прошепотів він. — Вона не перейде через воду.

Дарина взяла Оленку за руку. Хлопчик ішов поруч, спираючись на її плече. За ними шкутильгало теля.

Туман ожив.

Із нього виходили знайомі люди: мати, батько, Максим, Сергій, Ольга Іванівна. Вони кликали, простягали руки, обіцяли показати коротку дорогу.

Дарина не відповідала.

Попереду почувся крик сови.

Перший.

— Швидше, — сказав хлопчик. — Після третього крику дороги закриються.

— Але зараз день!

— Для яру вже ні.

Сова прокричала вдруге.

Дерева почали сходитися, закриваючи стежку. Туман піднявся вище, і Дарина перестала бачити небо.

Хлопчик дістав Вогника.

Червоне світло було зовсім слабким.

— Він згасає, — сказала Дарина.

— Я теж.

— Не говори так.

— Біжіть за світлом.

Машинка покотилася стежкою.

Дарина тягнула за собою Оленку. Теля бігло слідом, дзенькаючи маленьким дзвоником.

Вони почули шум води.

Третій крик сови пролунав саме тоді, коли попереду з’явився струмок.

Дарина разом з Оленкою перестрибнула на інший берег. Теля зайшло у воду.

Хлопчик залишився позаду.

Чорні руки виринули з туману й потягнулися до нього.

— Стрибай! — закричала Дарина.

— Я не можу.

— Можеш! Ти вже переходив воду!

— Тоді в мене було більше сили.

Темрява наближалася.

Оленка раптом простягнула йому руку.

— Ходи до нас.

Хлопчик подивився на дитячу долоню.

Він зібрав останні сили, розбігся й перестрибнув струмок.

Щойно його ноги торкнулися землі, чорні руки зникли, а туман відступив.

Хлопчик упав на берег.

Його тіло стало майже прозорим.

— Що з ним? — злякано запитала Оленка.

— Він утомився.

— Йому потрібен лікар?

— Лікар йому не допоможе.

Хлопчик розплющив очі.

— Треба вивести її до людей.

— Я сама виведу. Ти повертайся до дуба.

— Ні. Дід сказав — до села.

Він підвівся.

Дарина хотіла заперечити, але побачила рішучість у його очах.

Дорога до горобин забрала майже всі його сили. Кілька разів хлопчик зникав, а потім знову з’являвся поруч. Червона машинка більше не світилася. Її фарба потемніла, але Вогник усе ще котився попереду, показуючи дорогу.

Біля межі лісу почулися людські голоси.

— Оленко!

— Де ти?

— Відгукнися!

Дівчинка впізнала голос матері.

— Мамо!

Вона побігла вперед.

Із-за дерев вийшли люди. Попереду були Сергій та його батько. За ними йшли сусіди з мотузками й довгими жердинами.

Мати Оленки кинулася до доньки.

— Де ти була? Ми все село підняли!

— Я пішла за Зіркою, а там болото. Мене Дарина знайшла.

Сергій підійшов до теляти й узяв його за мотузку.

— Як ви вибралися?

Оленка показала назад.

— Нас хлопчик вивів.

Люди подивилися на ліс.

Хлопчик стояв між горобинами, але бачила його лише Дарина. Він хитнувся й притулився до дерева.

— Який хлопчик? — запитала мати Оленки.

— Босий. У білій і картатій сорочках. У нього ще червона машинка.

Дарина відчула, як навколо стало тихо.

Баба Уляна, що прийшла разом з іншими, повільно перехрестилася.

— Ніякого хлопчика не було, — сказала Дарина. — Оленці привиділося від страху.

Стара подивилася їй просто в очі.

— А тобі?

— Мені теж.

Хлопчик сповз по стовбуру на землю.

Дарина хотіла повернутися, але він похитав головою.

Іди, беззвучно промовили його губи.

Потім хлопчик зник.

На тому місці залишилася маленька червона машинка.

Баба Уляна побачила, як вона лежить поміж корінням.

— Він прокинувся, — прошепотіла стара. — І цього разу привів когось із собою.

       11.РОЗДІЛ.Покарання кривдника

Коли Дарина повернулася додому, батько вже чекав біля хвіртки.

Новина про знайдену Оленку розлетілася селом швидше, ніж люди встигли повернутися з лісу. Мати дівчинки розповідала всім, що Дарина врятувала її доньку й вивела з болота теля.

Василь не виглядав радісним.

— Заходь до хати, — сказав він.

На кухні сиділа мати. Перед нею стояла чашка давно охололого чаю.

— Ти знову була в яру? — запитав батько.

— Я пішла до Степана Андрійовича. Його не було вдома.

— І тому звернула до лісу?

— Я почула дитячий крик.

— Де саме ти знайшла Оленку?

— Біля висохлого болота.

Батько зблід.

— Туди немає прямої дороги від старого млина.

— Я заблукала.

— Знову?

Дарина мовчала.

— Оленка розповідає про босого хлопчика, — сказала мати. — Каже, що він вивів вас із туману.

— Їй здалося.

— Вона описала таку саму білу сорочку, про яку говорила баба Уляна, — промовив батько.

— Дівчинка була налякана.

— А червона машинка?

Дарина відчула, як похололи долоні.

— Яка машинка?

— Та, що лежала біля горобин. Максим сказав, що вона зникла з його скриньки.

Дарина опустила очі.

— Я взяла її.

— Для кого?

— Просто взяла із собою.

— Не бреши мені!

Василь ударив долонею по столу. Чашка підскочила, чай виплеснувся на скатертину.

— Досить! — сказала мати. — Вона повернула дитину живою. Міг би хоча б подякувати Богові, що все закінчилося добре.

— Нічого не закінчилося.

— Тату, чого ти так боїшся?

— Того, чого ти ще не розумієш.

— Тоді поясни!

Василь відвернувся до вікна.

— Відсьогодні після школи відразу повертатимешся додому. До лісу не підходити. Це востаннє.

Дарина хотіла заперечити, але мати похитала головою.

— Іди до своєї кімнати.

Увечері до них прийшла мати Оленки. Вона принесла банку сметани й загорнуті в рушник пиріжки.

— Дякую тобі, дитино, — сказала жінка, обіймаючи Дарину. — Не знаю, що було б, якби ти не знайшла її.

Біля хвіртки стояв Сергій. Він не зайшов до хати й навіть не подивився на Дарину.

Наступного ранку про пригоду знала вся школа.

Молодші діти збиралися навколо Оленки й просили розповісти про лісового хлопчика. Вона показувала, який він був на зріст, описувала білу сорочку й червону машинку.

Дорослі говорили, що дівчинці все привиділося від страху.

Діти вірили кожному слову.

— Кажуть, ти прямо через болото пройшла, — зустріла Дарину Світлана.

— Не прямо.

— А хлопчик справді був?

— Не знаю.

— Оленка не могла все вигадати.

— Могла.

— Чому ти його захищаєш?

— Я нікого не захищаю.

Дарина зайшла до класу й сіла за парту.

Незабаром з’явилися Сергій та Богдан. Вони про щось сперечалися. Побачивши Дарину, Богдан штовхнув друга ліктем.

— Подякуй рятівниці.

Сергій почервонів.

— Відчепись.

— Твою сестру дівчина з лісу витягла, а ти вдома сидів.

— Я разом з усіма її шукав!

— Та знайшла все одно Дарина.

Кілька хлопців засміялися.

Сергій кинув сумку на парту.

Дарина зрозуміла, що він соромиться. Не за сестру — за те, що сам не зміг її врятувати.

— Сергію, я випадково її знайшла, — сказала вона. — Припиніть сваритися.

— Тебе ніхто не питав.

— Я тільки хотіла…

— Героїнею себе уявила?

— Ні.

— Моя сестра через тебе пішла до лісу!

Дарина підвелася.

— Що ти таке говориш?

— Ти їй розповідала про хлопчика. От вона й вирішила його шукати.

— Я майже не розмовляю з Оленкою.

— Значить, заманила її якось інакше.

У класі стало тихо.

— Навіщо мені це робити?

— Щоб потім усі тебе хвалили. Спочатку сама завела її в болото, а тоді привела назад.

— Ти знаєш, що це неправда.

— Звідки? Ти постійно ходиш до яру, малюєш мерців і розмовляєш сама із собою.

Сергій підійшов до Дарининої парти й вихопив її зошит.

— Віддай.

Він знайшов сторінку з малюнком хлопчика.

— Ось він, ваш рятівник!

Богдан засміявся.

Сергій підняв зошит, показуючи всьому класу.

— Подивіться! Вона досі пише: «Хто я?» Може, тому й дружить із мертвяком, що живі з нею дружити не хочуть.

— Замовкни, — сказала Дарина.

— Навіть рідний батько тебе боїться. Усе село знає, що він колись повернувся з того лісу божевільним. Тепер і ти така сама.

Дарина відчула, як до очей підступають сльози.

— Віддай зошит.

— Забери.

Сергій вирвав сторінку з малюнком, зім’яв її й кинув під ноги.

— Таких, як ти, треба не до школи, а на кладовище відводити. Там тобі буде з ким дружити.

Дарина повільно підняла зім’ятий аркуш.

Цього разу вона його не вдарила.

Мовчки поклала зошит до сумки й вийшла з класу.

Світлана наздогнала її на сходах.

— Зачекай.

— Залиш мене.

— Сергій дурень. Він не мав права так говорити.

— Але говорив. А всі слухали.

— Не всі сміялися.

— Ти також нічого не сказала.

Світлана опустила голову.

— Я злякалася.

— Чого?

— Що він почне сміятися з мене.

Дарина витерла сльози.

— Тепер розумієш, як це?

Подруга кивнула.

— Пробач.

Ольга Іванівна змусила Сергія повернутися до класу й попросити вибачення. Він вимовив потрібні слова, дивлячись у підлогу, але Дарина не повірила жодному з них.

Удома вона заклеїла розірвану сторінку тонкими смужками паперу. Пляма замість обличчя хлопчика стала ще темнішою.

Дарина сховала зошит і лягла спати раніше.

Уві сні вона опинилася біля холодного джерела.

Хлопчик сидів під дубом. Без картатої сорочки, майже прозорий, він катав по каменю червону машинку з одним колесом.

— Ти ще слабкий, — сказала Дарина.

— Уже краще.

— Де сорочка?

— Вона розсипалася.

— Я принесу іншу.

— Не треба.

Він підняв голову.

— Хто тебе скривдив?

— Ніхто.

— Ти плакала.

— Це неважливо.

— Для мене важливо.

Вода в джерелі потемніла. На її поверхні з’явилася картина зі шкільного класу.

Сергій тримав Даринин зошит.

— Може, тому й дружить із мертвяком, що живі з нею дружити не хочуть, — повторило відображення його слова.

Хлопчик завмер.

— Він назвав мене мертвяком.

— Не слухай.

— Сказав, що тобі місце на кладовищі.

— Він сердився через сестру.

— Ми врятували її.

— Саме тому ти не повинен нічого йому робити.

— Чому він завдає тобі болю, якщо ми зробили добро?

— Люди іноді говорять жорстокі речі, коли їм соромно або страшно.

— Нехай йому теж буде боляче.

— Ні.

Дарина сіла поруч.

— Ти пам’ятаєш п’яте правило?

— Не дозволяти мені карати живих.

— Пообіцяй, що не чіпатимеш Сергія.

Хлопчик дивився на темну воду.

— Пообіцяй.

— Я не вб’ю його.

— Я сказала — не чіпай.

— Він не помре.

— Це не відповідь.

Хлопчик провів пальцем по поверхні джерела. Від його дотику вода вкрилася кригою.

— Я лише хочу, щоб його шкіра відчула те, що відчувала твоя душа.

— Не смій!

Дарина схопила його за руку.

Під старим дубом прокотився задоволений сміх.

Хлопчик усміхнувся, але усмішка була не його.

— Уже пізно, — сказав він.

Дарина прокинулася.

У кімнаті різко пахло кропивою та мокрою землею. На підвіконні лежав зім’ятий аркуш із малюнком хлопчика.

Темна пляма на місці його обличчя тепер усміхалася.

Наступного дня Сергій прийшов до школи здоровим.

На першому уроці він сидів позаду Дарини, шепотівся з Богданом і кілька разів пирхав від сміху.

Посеред уроку Сергій почав чухати руку.

Спочатку на шкірі з’явилася маленька червона пляма. За кілька хвилин висипка вкрила обидві долоні й піднялася до ліктів.

— Перестань чухатися, — сказала Ольга Іванівна.

— Не можу.

На шиї хлопця виступили великі червоні пухирі. Обличчя почало набрякати.

Сергій підвівся.

— Мені пече!

Діти відсахнулися.

Висипка поширювалася просто на очах. На руках і обличчі з’являлися нові пухирі, наче хлопця били невидимою кропивою.

Ольга Іванівна вибігла по медсестру.

За кілька хвилин до класу прибігла Даринина мати. Вона оглянула Сергія, зробила укол і наказала негайно викликати машину з районної лікарні.

— Це алергія? — запитала вчителька.

— Схоже на гостру кропив’янку.

— Від чого?

— Не знаю. Він щось їв?

Сергій похитав головою.

— До рослин торкався?

— Ні.

Дарина дивилася на його руки.

Червоні смуги на них перепліталися, утворюючи обриси маленьких пальців.

Сергій також їх помітив.

Він підняв на Дарину перелякані очі.

— Це ти зробила.

— Я тебе не торкалася.

— Відьма…

Щойно він вимовив це слово, висипка вкрила його губи.

Хлопець закричав.

У віконному склі Дарина побачила відображення босого хлопчика. Він стояв у неї за спиною, хоча в класі нікого не було.

Тепер він виглядав сильнішим. Уже не здавався прозорим, а щоки набули кольору.

Тільки очі стали зовсім чорними.

— Він більше не скривдить тебе, — прошепотів хлопчик.

Під його босими ногами ворушилося коріння старого дуба.

      12.РОЗДІЛ.Небезпечний захисник

Наступного дня Сергій до школи не прийшов.

Його залишили в районній лікарні. Висипка почала спадати, дихати він уже міг нормально, але лікарі так і не визначили причини гострої алергії.

У класі розмовляли лише про це.

Коли Дарина зайшла, голоси відразу стихли. Однокласники дивилися на неї з цікавістю та страхом. Дехто ховав руки за спиною, ніби боявся випадково її торкнутися.

Тільки Світлана не відвернулася.

— Не зважай, — тихо сказала вона. — За кілька днів знайдуть іншу тему.

— Вони думають, що це зробила я.

— Не всі.

— А ти?

Світлана повагалася.

— Я не знаю, що думати. Сергій образив тебе — і наступного дня опинився в лікарні.

— Я його не проклинала.

— Я вірю.

Проте голос подруги прозвучав невпевнено.

На перерві до Дарини підійшов Богдан. Він був найкращим другом Сергія й разом із ним сміявся над малюнком хлопчика.

— Задоволена? — запитав він.

— Чим?

— Сергій у лікарні.

— Я не маю до цього стосунку.

— Він сказав, що ти щось зробила.

— Сергій був наляканий.

— Покажи руки.

— Навіщо?

Богдан схопив її за зап’ясток.

— Тут повинно бути відьомське тавро.

Дарина вирвала руку.

— Не торкайся мене.

— А що буде? Теж висипкою вкриюся?

Кілька учнів зупинилися неподалік.

Богдан простягнув до неї долоню.

— Давай, прокляни мене.

— Відійди.

— Не можеш?

— Я сказала — відійди.

Він нахилився ближче.

— Якщо із Сергієм щось станеться, мій батько й Кравець підуть до лісу. Зрубають твій старий дуб і спалять усе, що під ним ховається.

Дарина зблідла.

— Не смійте туди ходити.

Богдан усміхнувся.

— Отже, там справді щось є.

— Там небезпечно.

— Для кого? Для нас чи для твого мертвого дружка?

За його спиною у віконному склі промайнула біла постать.

Дарина різко озирнулася.

У коридорі нікого не було.

— Що, прийшов? — засміявся Богдан. — Нехай послухає. У суботу ми підемо до яру й викопаємо його кістки.

Скло у вікні вкрилося тонкою кригою.

Дарина відчула знайомий холод.

— Богдане, припини.

— Бо що?

— Просто припини.

Хлопець відпустив її й пішов до класу.

На замерзлому склі проступив слід маленької долоні.

Дарина торкнулася його.

— Не роби нічого, — прошепотіла вона. — Чуєш? Він лише хвалиться.

Крижаний відбиток повільно зник.

Після уроків Дарина вийшла зі школи разом зі Світланою. Біля воріт стояв Богдан.

Поруч із ним блищав чорний мотоцикл «Мінськ», який належав його старшому братові. Богданові не дозволяли на ньому їздити, але він часто потайки брав ключі.

— Ти хоч права маєш? — запитала Світлана.

— Мені вони не потрібні.

— Зламаєш — брат тебе приб’є.

— Спочатку нехай наздожене.

Богдан завів двигун. Мотоцикл випустив хмару синього диму.

— Підвезти? — запитав він Дарину.

— Ні.

— Боїшся?

— Ти не вмієш їздити.

— Зате не літаю по ночах на мітлі.

Він різко рушив, обсипавши дівчат пилом.

— Дурень, — сказала Світлана.

Біля криниці їхні дороги розходилися. Світлана пішла до центру села, а Дарина повернула до своєї вулиці.

Незабаром позаду знову заревів двигун.

Богдан наздогнав її й проїхав так близько, що кермом зачепив сумку.

— Припини! — крикнула Дарина.

Він розвернувся й поїхав назад.

— Передай своєму привидові, що в суботу я прийду до нього!

— Не ходи до яру!

— Значить, прийду вже сьогодні!

Богдан знову розігнався.

Дорога попереду повертала біля старого млина. З одного боку стояли верби, з другого починався крутий спуск до річки.

Дарина зійшла на узбіччя.

— Досить! Їдь додому!

Богдан засміявся й натиснув на газ.

У ту мить посеред дороги з’явився босий хлопчик.

Він стояв спиною до Дарини, тримаючи в руці червону машинку.

Мотоцикл мчав просто на нього.

— Відійди! — закричала Дарина.

Хлопчик не поворухнувся.

Богдан побачив його.

Обличчя хлопця перекосилося від страху. Він смикнув кермо праворуч, потім спробував вирівняти мотоцикл, але переднє колесо раптом зупинилося.

Мотоцикл перекинувся.

Богдан перелетів через кермо, вдарився об землю й покотився до краю дороги. Машина зі скреготом врізалася у вербу.

Дарина кинулася до нього.

Хлопець лежав у пилюці. На скроні виступила кров, права нога була неприродно вивернута.

— Богдане, ти мене чуєш?

Він застогнав.

— Не рухайся. Я покличу допомогу.

Дарина зняла хустинку й притиснула до рани на голові.

— Він… він стояв на дорозі, — прошепотів Богдан.

— Хто?

— Хлопчик.

Дарина підняла голову.

Безіменний стояв біля розбитого мотоцикла. Він більше не був слабким і прозорим. Його обличчя порожевіло, а босі ноги здавалися майже живими.

У чорних очах відбивався старий дуб.

— Це ти зробив? — запитала Дарина.

Богдан не зрозумів, до кого вона звертається.

— З ким ти говориш?

Хлопчик підійшов ближче.

— Він хотів тебе налякати.

— Ти зупинив колесо?

— Я лише став перед ним.

— Ти знав, що він упаде.

— Він не помре.

Дарина здригнулася від того, як спокійно це прозвучало.

— Звідки ти знаєш?

— Я чув його серце. Воно ще довго битиметься.

— Він міг зламати шию!

— Не зламав.

— Це не має значення! Ти не мав права!

Хлопчик насупився.

— Він образив тебе. Погрожував розкопати мою могилу.

— Він просто вихвалявся.

— Він їхав на тебе.

— Хотів проїхати поруч.

— Ти злякалася.

— А тепер я боюся тебе!

Хлопчик завмер.

Дарина відразу пошкодувала про свої слова, але забрати їх уже не могла.

— Мене? — перепитав він.

Вона не відповіла.

Вдалині з’явився чоловік на велосипеді.

— Допоможіть! — закричала Дарина. — Тут аварія!

Хлопчик ступив до неї.

Дарина мимоволі відсахнулася.

Він опустив простягнуту руку.

— Я захищав тебе.

— Я не просила калічити людей.

— Ти просила мене нічого не робити. Але тоді вони не перестануть.

— Це моє життя. Я сама вирішуватиму, як із ними поводитися.

Очі хлопчика знову стали темними.

— А якщо вони тебе вб’ють?

— Не вб’ють.

— Ти не знаєш.

— І ти не знаєш!

Він подивився на Богдана.

— Я міг зробити так, щоб він більше не прокинувся.

— Не смій навіть думати про це.

Чоловік на велосипеді був уже зовсім близько.

— Їдьте до медпункту! — крикнула Дарина. — Скажіть, що Богдан розбився!

Чоловік кинув велосипед і побіг до них.

Хлопчик почав зникати.

— Не приходь до мене сьогодні, — сказала Дарина.

— Чому?

— Мені треба подумати.

— Ти покинеш мене?

У його голосі знову звучала самотня дитина.

— Не знаю.

— Ти обіцяла.

— А ти обіцяв постаратися не кривдити людей.

— Я зробив це для тебе.

— Саме це мене й лякає.

Хлопчик зник.

На місці, де він стояв, лежала червона машинка. Її переднє колесо було зламане так само, як у мотоцикла.

Незабаром прибігли люди. Богдана обережно поклали на двері, зняті зі старого млина, й понесли до медпункту. У нього виявили перелом ноги, вивих плеча та сильний струс мозку.

Лікар сказав, що хлопцеві дуже пощастило залишитися живим.

Дарина знала: це було не везіння.

Безіменний навмисно дозволив йому вижити.

Увечері вона сиділа біля вікна. Над лісом підіймався туман. Час від часу в ньому з’являлася маленька біла постать, але до будинку не наближалася.

Після опівночі Дарина почула хлопчачий голос:

— Ти єдина, хто мене бачить. Якщо не захищатиму тебе, вони заберуть тебе в мене.

— Людей не можна карати за кожне погане слово, — тихо відповіла вона.

— Мене покарали лише за те, що я народився.

Дарина не знала, що сказати.

— Я не хочу бути злим, — продовжив хлопчик. — Але коли серджуся, мені стає тепліше.

— Це не твоє тепло.

За вікном запала тиша.

— А чиє?

З боку старого лісу долинув жіночий сміх:

— Моє…

Хлопчик зник із туману.

А на склі залишився чорний відбиток дитячої долоні.

        13.РОЗДІЛ.Попередження уві сні

Після аварії Богдана батько заборонив Дарині виходити з дому самій.

Він не сказав, що вважає доньку винною. Не згадував ані хлопчика, ані старого лісу, проте щовечора перевіряв хвіртку, зачиняв вікна і залишав біля дверей сокиру.

Селом ширилися чутки.

Одні говорили, що Богдан просто не впорався з мотоциклом. Інші згадували Сергієву висипку й шепотілися, що обох хлопців покарала Дарина.

Найгірше було те, що вона сама вже не могла впевнено заперечувати.

Безіменний не приходив три ночі.

Дарина одночасно чекала і боялася його появи. Перед сном вона дивилася у вікно, але біля яблуні не було ні хлопчика, ні туману. Лише чорний відбиток долоні залишався на зовнішньому боці скла. Він не змивався водою і не стирався ганчіркою.

Увечері четвертого дня над селом почалася гроза.

Вітер гнув дерева, блискавки освітлювали подвір’я, а стара електрична лампочка на кухні раз у раз гасла. Батько хвилювався, що через перепади напруги згорить двигун, який він ремонтував у сараї.

— Після грози подивлюся проводку, — сказав він.

— Завтра подивишся, — відповіла мати. — Уночі туди не лізь.

— Я нікуди не збираюся.

Максим сидів на підлозі й грався з рудим цуценям, яке нещодавно приніс додому. Батько дозволив залишити його, але до хати не пускав. На ніч Рудько спав у сараї на старому кожусі.

— Йому під час грози страшно, — сказав Максим. — Можна сьогодні залишити тут?

— Не можна, — відповів батько. — Ще наробить калюж.

— Я приберу.

— Ти завжди так кажеш.

Коли гроза стихла, Максим відніс цуценя до сараю.

Перед сном Дарина перевірила братове ліжко. Хлопчик уже спав, розкинувши руки. Мати загасила світло в коридорі, а батько ще довго сидів на кухні.

Дарина заснула майже відразу.

Їй наснилося, що горить старий ліс.

Полум’я бігло стовбурами, стрибало з дерева на дерево, охоплювало сухе листя. Проте диму не було. Замість нього між дубами стелився білий туман.

Посеред вогню стояв хлопчик.

У руках він тримав червону машинку. Вогник палав, але не згорав.

— Ти прийшов, — сказала Дарина.

Хлопчик не відповів.

За його спиною з’явилася висока жіноча постать. Обличчя постаті постійно змінювалося: то ставало схожим на матір, то на Руту, то на Дарину.

— Він образився на тебе, — сказала жінка.

— Я не з тобою розмовляю.

— Ти назвала його небезпечним. Відвернулася, коли він простягнув руку.

— Він мало не вбив людину.

— Заради тебе.

Хлопчик стояв мовчки, дивлячись у полум’я.

— Ходімо зі мною, — покликала Дарина.

— Не підходь, — сказав він.

— Чому?

— Це не сон.

Вогонь навколо став яскравішим.

— Прокинься, Дарино.

— Що відбувається?

— Горить ваш сарай.

Жінка поклала руки хлопчикові на плечі.

— Нехай горить, — прошепотіла вона. — Якщо її батько помре, більше ніхто не заборонятиме їй приходити до тебе.

Дарина відчула, як усередині все похололо.

— Де тато?

Хлопчик заплющив очі.

— Усередині.

— А Максим?

— Він пішов по собаку.

— Допоможи їм!

— Твій батько хоче забрати тебе від мене.

— Він боїться! Але не бажає тобі зла!

— Він залишить село. Я чув, як він говорив із матір’ю. Вони заберуть тебе до міста.

Цього Дарина не знала.

— Якщо ти дозволиш їм загинути, я ніколи тобі не пробачу.

Темна жінка нахилилася до хлопчикового вуха.

— Не слухай її. Живі завжди йдуть. Вона також піде.

Хлопчик подивився на Дарину.

Його очі були чорними, але в самому центрі кожного тремтів маленький світлий вогник.

— Прокинься, — сказав він. — У вас мало часу.

Дарина розплющила очі.

У кімнаті пахло димом.

За вікном не було видно сараю. На його місці стояла чорна стіна, крізь яку пробивалося помаранчеве світло.

Дарина зіскочила з ліжка.

— Пожежа!

Вона забігла до кімнати батьків. Мати прокинулася, а батькового ліжка було порожнє.

— Де тато?

— Не знаю. Що сталося?

— Сарай горить!

Мати вибігла надвір.

Дарина кинулася до Максимової кімнати. Ковдра лежала на підлозі, але брата не було.

— Максиме!

З боку сараю долинув гавкіт.

Дарина побігла слідом за матір’ю.

Під дахом сараю вже вирувало полум’я. Через щілини між дошками виривався густий чорний дим. Головні двері були відчинені, але вхід перегородив охоплений вогнем дерев’яний стелаж.

— Василю! Максиме! — кричала мати.

Усередині щось упало.

— Вони там! — сказала Дарина.

— Біжи до сусідів! Нехай викликають пожежників!

Мати схопила відро й кинулася до криниці.

Дарина побігла до хвіртки, але біля кута сараю побачила босого хлопчика.

Він стояв просто в диму й показував на задню стіну.

— Там маленьке вікно, — сказав він. — Під старою грушею.

Дарина завернула за сарай.

Між гілками справді виднілося низьке віконце, наполовину закрите дошкою. Колись через нього подавали сіно, але батько давно прибив дошку цвяхами.

Зсередини почувся кашель.

— Тату!

— Дарино? — хрипко відповів Василь. — Не підходь!

— Де Максим?

— Біля мене. Він непритомний.

Хлопчик з’явився поруч із вікном.

— Зліва засув. Вибий нижню дошку.

Дарина схопила стару сапу, що лежала під грушею, і вдарила по дошці. Та не піддалася.

— Ще раз, — сказав хлопчик.

Другий удар послабив цвяхи. Після третього дошка відлетіла.

З отвору вирвалася хмара диму.

Дарина впала навколішки й закашлялася.

— Тату, подай мені Максима!

У темряві з’явилися батькові руки. Він тримав непритомного хлопчика.

Дарина схопила брата під пахви й витягнула назовні. Максим був важкий, його обличчя почорніло від кіптяви.

— Він не дихає!

— Дихає, — сказав Безіменний. — Слабо, але дихає.

Дарина відтягнула брата подалі від сараю. Поруч присіла мати.

— Максиме! Синочку, розплющ очі!

Наталя очистила йому рот, перевірила дихання. За кілька секунд хлопчик закашлявся.

— Тато ще там! — вигукнула Дарина.

Вона повернулася до вікна.

Усередині впала палаюча балка. Василь скрикнув.

— Я не можу пройти! — почувся його голос.

— Праворуч від вікна стоїть бочка, — сказав хлопчик. — Нехай вилізе через неї.

Дарина повторила батькові.

— Звідки ти знаєш? — запитав він.

— Просто роби!

Василь підсунув порожню металеву бочку, став на неї і просунув руки у вікно. Отвір був вузьким. Рама дряпала плечі, одяг зачепився за цвях.

Дарина схопила батька за руку.

— Тягни! — крикнув він.

Підбігли двоє сусідів. Разом вони витягнули Василя за мить до того, як дах сараю обвалився.

У небо піднявся стовп іскор.

Люди носили воду, але врятувати сарай уже було неможливо. Полум’я перекинулося на дровітню. Сусіди поливали дах будинку, щоб вогонь не дістався хати.

Пожежна машина приїхала за сорок хвилин.

На той час від сараю залишилися обгорілі стіни.

Максим сидів на ковдрі, притискаючи до грудей Рудька. Цуценя тремтіло, але не постраждало. Батькові перев’язали обпечені руки. На голові в нього була рана від удару.

— Як ти прокинулася? — запитала мати Дарину.

Дівчина подивилася на босого хлопчика.

Він сидів біля обгорілої груші. Його тіло знову стало прозорим, а біла сорочка вкрилася сажею.

— Мені наснився сон.

Батько прослідкував за її поглядом.

— Він тут?

Дарина здригнулася.

— Хто?

— Не бреши. Не зараз.

Вона повільно кивнула.

— Біля груші.

Василь подивився туди. Побачити хлопчика не міг, але, здається, відчував його присутність.

— Він показав тобі вікно?

— Так.

Батько мовчав.

— Якби не він, ми б вас не врятували, — сказала Дарина.

Василь опустив голову.

— Я знаю.

Пізніше з’ясувалося, що пожежа почалася через стару проводку. Під час грози пошкодило ізоляцію. Іскра впала на промаслене ганчір’я, яке лежало біля каністри з пальним.

Максим прокинувся від гавкоту Рудька й потайки пішов до сараю. Коли спалахнув вогонь, хлопчик злякався і сховався за верстаком. Батько помітив дим, кинувся його рятувати, але впала балка й перегородила вихід.

Ще кілька хвилин — і обидва могли загинути.

Коли люди розійшлися, Дарина підійшла до обгорілої груші.

Хлопчик усе ще сидів там.

— Дякую, — сказала вона.

Він не підняв голови.

— Ти врятував їх.

— Я лише попередив.

— Якби не ти, я б не прокинулася.

— Ти більше мене не боїшся?

Дарина сіла поруч.

— Боюся.

Хлопчик здригнувся.

— Але тепер знаю, що в тобі є добро.

— А ще темрява.

— Вона є в кожній людині.

— Я не людина.

— Був людиною. І зможеш нею залишитися.

Він подивився на згарище.

— Та, що під дубом, не хотіла, щоб я тебе будив. Вона сказала, що після смерті батька ти залишишся зі мною.

— А ти що подумав?

Хлопчик довго мовчав.

— Спочатку подумав, що вона має рацію.

Дарина відчула холод, але не відсунулася.

— А потім?

— Згадав, як ти витягла мене з болота. Ти могла врятувати лише Оленку, але повернулася по мене.

— Бо ти мій друг.

— Тому я теж повернувся по твоїх рідних.

Він простягнув руку.

Дарина трохи повагалася, а потім накрила її своєю долонею.

Пальці хлопчика залишалися крижаними.

Проте десь глибоко під холодом цього разу жевріло слабке справжнє тепло.

— Коли в тобі прокидається темрява, приходь до мене, — сказала Дарина. — Я нагадаю, хто ти.

— Але ти сама не знаєш, хто я.

— Знаю найголовніше.

— Що?

— Ти той, хто сьогодні врятував мою родину.

Хлопчик усміхнувся.

За його спиною з’явилася висока чорна тінь. Вона простягнула до нього довгі руки, але не змогла торкнутися.

На попелищі між босими ногами хлопчика пробилася маленька зелена травинка.

          14.РОЗДІЛ.Старий знахар

Після пожежі Дарина ніяк не могла зігрітися.

На дворі стояли теплі вересневі дні, але дівчина ходила у вовняній кофті й спала під двома ковдрами. Мати кілька разів вимірювала їй температуру. Термометр показував тридцять п’ять і дві.

— Так не повинно бути, — хвилювалася Наталя. — Треба їхати до лікарні.

— Я не хвора.

— У тебе крижані руки.

— Просто змерзла.

— Після чого? На дворі двадцять градусів тепла.

Найхолодніше ставало вночі.

Щойно Дарина засинала, біля її ліжка з’являлася тінь. Вона не мала обличчя, але дівчина відчувала, що та дивиться на неї. Іноді тінь говорила голосом хлопчика:

— Відчини вікно.

Дарина не відповідала.

Справжній Безіменний у сни більше не приходив.

Уранці після третьої безсонної ночі до них завітала баба Уляна. Вона принесла банку козячого молока й довго розглядала обгорілий сарай.

— Вогонь усе забрав, а хату не зачепив, — сказала стара. — Хтось відвів біду.

Батько промовчав.

Уляна зайшла до кімнати Дарини. Побачивши чорний відбиток дитячої долоні на вікні, перехрестилася.

— Давно це тут?

— Після аварії Богдана з’явилося, — відповіла Дарина.

Стара торкнулася скла й одразу відсмикнула руку.

— Це не його слід.

— Чий?

— Того, хто стоїть за ним.

Баба Уляна вийшла на кухню.

— Ведіть дівчину до Мирона.

— Ще цього бракувало, — сказав батько. — Я не поведу дитину до сільського чаклуна.

— Коли сам малим із яру повернувся, не відмовлявся від його допомоги.

Дарина подивилася на батька.

— Він лікував тебе?

Василь стиснув губи.

— Твоя мати принесла тебе до Мирона напівмертвим, — продовжила Уляна. — Три дні ти не розплющував очей і все питав про якогось хлопчика.

— Я нічого не пам’ятаю.

— Мирон пам’ятає.

Стара подивилася на Дарину.

— Якщо він ще може допомогти, то тільки зараз.

Дід Мирон жив за річкою, у маленькій хаті серед занедбаного саду. Йому було далеко за дев’яносто, але люди й досі приходили до нього по трави, мазі та поради.

Одні називали його знахарем. Інші — чаклуном. Сам він говорив, що лише вміє бачити те, повз що решта проходить із заплющеними очима.

Батько погодився піти лише після того, як у Дарини посиніли пальці.

Дорогою він мовчав.

Біля Миронової хвіртки росли дві старі горобини. На гілках висіли червоні нитки, маленькі дзвіночки й висушені пучки трав.

— Це не допоможе, — буркнув Василь.

— Тоді навіщо ми прийшли?

Батько не відповів.

Двері відчинилися раніше, ніж вони встигли постукати.

На порозі стояв худий старий у білій полотняній сорочці. Довге сиве волосся спадало йому на плечі, а світлі очі залишалися напрочуд ясними.

— Заходь, Василю, — сказав він. — Удруге привів до мене той самий холод.

Батько зблід.

— Ви знали, що ми прийдемо?

— Ні. Але тінь вашої дівчини стоїть біля моїх воріт від самого ранку.

Мирон подивився на Дарину.

— Ти заходь. А їй доведеться залишитися надворі.

— Кому? — запитала дівчина.

— Тій, що прийшла за тобою.

Дарина хотіла озирнутися, але знахар підняв руку.

— Не дивися.

Він зняв із дверей маленький мідний дзвіночок і легенько задзвонив. Позаду Дарини почувся сердитий шепіт.

Холодна рука торкнулася її волосся.

— Вона моя… — прошипів жіночий голос.

Мирон тричі вдарив костуром об поріг.

— За цей поріг без запрошення не ввійдеш.

Щось за спиною Дарини відступило.

— Тепер заходь.

У хаті пахло сушеними травами, яблуками та воском. На стінах висіли старі ікони, полиці були заставлені книжками й глиняними горщиками.

Мирон посадив Дарину за стіл. Перед нею поставив миску з чистою водою, а поруч запалив воскову свічку.

Полум’я відразу стало синім.

— Поклади руки біля миски, але води не торкайся.

Дарина виконала прохання.

На поверхні води з’явилося її відображення.

За правим плечем стояв босий хлопчик у білій сорочці. Його очі були заплющені. Навколо шиї обвивалися тонкі чорні корінці.

Позаду хлопчика височіла темна жіноча постать.

Василь різко відвернувся.

— Це він, — прошепотів батько. — Я бачив його.

— Коли? — запитала Дарина.

— У дитинстві.

— Ти казав, що не пам’ятаєш.

— Не хотів пам’ятати.

Мирон загасив свічку пальцями. Вода в мисці знову стала прозорою.

— Розповідай, дівчино.

— Що саме?

— Від першої зустрічі. Нічого не приховуй. Таємницями цю біду вже нагодували досхочу.

Дарина подивилася на батька.

Вона обіцяла хлопчикові нікому про нього не розповідати. Проте тепер мовчання могло зашкодити не лише їй, а й самому Безіменному.

Дарина розповіла все.

Про туман, холодне джерело і хлопчика, який не пам’ятав свого імені. Про сни, екзаменаційний білет, червону машинку й мавку Руту. Про знайдену Оленку, покарання Сергія та аварію Богдана.

Коли Дарина згадала пожежу, Мирон кивнув.

— Отже, людське в ньому ще живе.

— Він добрий, — сказала вона. — Просто самотній і не розуміє, що робить.

— Дитина може бути доброю і водночас небезпечною. Особливо дитина, яка багато років живе поруч із чужою ненавистю.

— Хто він?

Знахар знову запалив свічку.

— У народі такі душі називали потерчатами. Це діти, які померли неохрещеними й залишилися без імені та молитви.

— Але він виглядає семирічним. У моєму видінні було немовля.

— Душа не росте так, як тіло. Вона бере собі подобу того віку, якого прагнула дожити. Твій хлопчик ніколи не бігав, не говорив і не грався машинкою. Ліс створив для нього дитинство з чужих снів.

Дарина згадала, як він не знав, що робити із сорочкою та хлібом.

— Його вбили одразу після народження?

— Схоже на те.

— Хто?

— Цього я не бачу.

Мирон показав на воду.

— Між ним і минулим стоїть холодна тінь. Вона живиться соромом, страхом та мовчанням тих, хто закопав дитину. Поки правда прихована, тінь триматиме його біля дуба.

— Це та жінка без обличчя?

— Вона не жінка. Просто носить жіночу подобу, бо першою людиною, яку хлопчик побачив перед смертю, була жінка.

— Його мати?

— Можливо. А можливо, та, що відібрала в нього життя.

Дарина подивилася на свої руки.

— Чому тінь ходить за мною?

— Ти дала хлопчикові те, чого він ніколи не мав: дружбу, подарунки, турботу. Через тебе він знову торкнувся світу живих. Тепер ти стала мостом.

— Рута сказала, що він може стати дверима.

— Міст веде в обидва боки. Якщо по ньому пройде дитина — отримає шанс звільнитися. Якщо темрява — знайде дорогу до села.

— Як відрізнити хлопчика від неї?

— Хлопчик просить. Тінь наказує. Хлопчик може помилятися, сердитися й навіть робити зло, але потім шкодує. Тінь ніколи не шкодує.

Мирон узяв грудочку воску й поклав Дарині на долоню.

Віск одразу вкрився інеєм.

— Його холод уже в тобі. Кожен сон, у який ти його впускаєш, віддає йому частину твого тепла.

— Я не можу його покинути.

— І не кажу покидати. Якщо відвернешся, темрява отримає його швидше.

— Тоді що робити?

Мирон підійшов до старої скрині й дістав маленький полотняний мішечок.

— Спочатку знайди його справжню історію.

— Я збиралася поговорити зі Степаном Андрійовичем.

— Правильно. Він збирав воєнні документи. Шукай жінку, яка народила дитину під час окупації. Можливо, вона ще жива.

— Якщо знайду матір, хлопчик згадає ім’я?

— Якщо вона встигла його назвати.

— А якщо ні?

— Тоді ім’я потрібно буде дати. Але не тобі й не мені.

— Священнику?

— До цього ще далеко. Спершу знайди правду, могилу й хоча б одну людину, яка визнає: ця дитина жила.

Знахар зав’язав мішечок червоною ниткою й подав Дарині.

— Тут горобина, звіробій і шматочок воску зі свічки. Носи біля серця. Від хлопчика не захистить, бо він не твій ворог. Але тіні буде важче говорити його голосом.

— Скільки в мене часу?

— До Покрови.

Дарина згадала слова Діда Дубовика.

— Звідки ви знаєте?

— Бо саме в ніч перед Покровою багато років тому під старим дубом закопали немовля.

У кімнаті стало тихо.

— Це означає, що його мати народила восени, — сказала Дарина.

— У ніч із тринадцятого на чотирнадцяте жовтня сорок третього року.

— Ви знаєте більше, ніж говорите.

Мирон опустив очі.

— Я знаю лише те, що почув від людини, яка давно померла. Ім’я матері вона так і не назвала.

— Хто вам розповів?

— Жінка, яка принесла хлопчика до дуба.

Дарина підвелася.

— Ви її бачили?

— Через багато років. Вона прийшла до мене перед смертю й просила зняти прокляття.

— І ви не запитали, кого вона вбила?

— Запитав. Але тінь забрала її голос раніше, ніж вона встигла відповісти.

Мирон відчинив двері.

На порозі лежав тонкий шар інею. У ньому виднілися сліди босих дитячих ніг. Вони вели від хвіртки до хати, але не перетинали порога.

— Він чекає на тебе, — сказав знахар.

Дарина вийшла надвір.

Біля горобини стояв хлопчик. Чорні корінці обвивали його шию, але очі знову були дитячими.

— Ти розповіла йому про мене, — сумно промовив він.

— Інакше я не зможу тебе врятувати.

— Тепер ти знаєш, хто я?

Дарина підійшла ближче.

— Ще ні. Але знаю, де починати шукати.

Хлопчик торкнувся полотняного мішечка біля її серця. Чорні корінці на його шиї здригнулися й послабилися.

З дому вийшов Василь.

Він не бачив хлопчика, але повернув голову в його бік.

— Ти врятував мене тоді, в дитинстві? — тихо запитав батько.

Безіменний кивнув.

— І цієї ночі також?

Хлопчик знову кивнув.

— Дякую, — сказав Василь.

Уперше за багато років на обличчі хлопчика з’явилися сльози.

Вони скотилися по блідих щоках і впали на землю маленькими крижинками.

           15.РОЗДІЛ.Умова порятунку

— Зачекайте, — сказав Мирон, коли Василь і Дарина вже збиралися йти. — Я розповів не все.

Старий знахар стояв на порозі й дивився туди, де під горобиною плакав хлопчик.

— До Покрови залишилося менше місяця. Ви повинні знати, що станеться тієї ночі.

Василь озирнувся на доньку.

— Повертаймося до хати.

— Хлопчик не може переступити поріг, — сказала Дарина.

— І не повинен, — підтвердив Мирон. — Розмовлятимемо надворі.

Він виніс із хати низький дерев’яний стіл і поставив під старою яблунею. Потім приніс чотири речі: жменю землі, чистий аркуш паперу, незапалену свічку й маленьку миску з водою.

— Що це? — запитала Дарина.

— Чотири ключі.

Мирон поклав землю на середину столу.

— Перший ключ — могила. Потрібно знайти точне місце, де лежить дитина.

— Ми знаємо, — сказала Дарина. — Під старим дубом.

— Під тим дубом землі більше, ніж у вашому городі. За довгі роки коріння змінилося, схили осипалися, а вода проклала нове русло. Крім того, темрява ховатиме справжнє місце.

— Як його знайти?

— Біля дитини поклали дерев’яну іграшку. Маленьку конячку з відламаною ногою.

Дарина згадала стару розповідь про німецьких солдатів.

— Таку конячку знайшли після війни.

— Знайшов мисливець Матвій. Він забрав її з яру, бо зрозумів, що річ належала дитині. Перед смертю Матвій передав іграшку людині, якій довіряв.

— Кому?

— Цього я не знаю. Але якщо знайдете конячку й повернете під дуб, вона покаже місце поховання.

Хлопчик підійшов до столу. Побачити речі він міг, але торкатися не наважувався.

— У мене була конячка?

— Можливо, єдине, що тобі подарували, — відповів Мирон.

— Хто?

— Це також доведеться з’ясувати.

Знахар поклав на землю чистий аркуш.

— Другий ключ — правда. Потрібно встановити, хто народив дитину, хто позбавив її життя і чому тіло таємно закопали в яру.

— Хіба недостатньо знайти могилу? — запитав Василь.

— Ні. Його тримає не земля, а брехня. Люди приховали народження, смерть і саме існування немовляти. Поки таємницю не буде названо вголос, холодна тінь залишатиметься сильною.

— А якщо всі свідки померли?

— Залишаються листи, церковні книги, фотографії, старі газети. Іноді людська пам’ять живе довше за людину.

— Степан Андрійович збирав такі документи, — сказала Дарина.

— Почніть із нього. Розпитуйте тих, хто пам’ятає окупацію. Але не кажіть одразу, кого шукаєте. Темрява вміє слухати не лише дерева.

Мирон узяв незапалену свічку.

— Третій ключ — ім’я.

Хлопчик завмер.

— Моє?

— Твоє.

— А якщо в мене його ніколи не було?

— Мати могла називати тебе подумки. Могла записати ім’я в листі або прошепотіти його, коли вперше взяла на руки.

— А якщо вона мене не хотіла?

— Тоді ім’я дасть людина, яка визнає тебе своїм із любові, а не зі страху.

Хлопчик подивився на Дарину.

— Вона може?

— Лише якщо справжнього імені не існувало, — відповів Мирон. — Але поспішати не можна. Неправильне ім’я не звільнить тебе, а прив’яже до того, хто його дав.

Дарина згадала пересторогу Рути.

— Він стане моєю тінню.

— Так. Спочатку приходитиме у сни. Потім забиратиме тепло. Згодом ваші спогади змішаються, і ніхто з вас уже не зрозуміє, де закінчується одна душа й починається інша.

Хлопчик відступив від Дарини.

— Я не хочу забирати твоє тепло.

— Я знаю.

— Тоді не давай мені імені.

— Спершу ми знайдемо твою матір.

Мирон запалив свічку. Полум’я було маленьким, але рівним.

— Останній ключ — молитва.

— Його потрібно охрестити? — запитав Василь.

— Мертвих не хрестять. Жоден чесний священник не назве звичайним хрещенням те, що ми маємо зробити. Але над знайденою дитиною можна прочитати молитву, благословити могилу, поставити хрест і вперше пом’янути її на ім’я.

— Цього вистачить?

— Якщо хлопчик сам захоче піти.

Дарина подивилася на Безіменного.

— А якщо не захоче?

Полум’я свічки здригнулося.

— Жодна молитва не звільнить душу силоміць, — відповів Мирон. — Він повинен відмовитися від помсти, пробачити тим, хто не дав йому жити, і добровільно залишити яр.

— Я не хочу йти, — сказав хлопчик.

— Ти навіть не знаєш, куди веде та дорога.

— Дарини там не буде.

— Зате там не буде холоду.

— Я краще мерзнутиму.

Дарина підійшла до нього.

— Не говори так.

— Ти хочеш мене прогнати.

— Я хочу тебе врятувати.

— Щоб більше не бачити?

— Щоб ти став вільним.

Хлопчик притиснув Вогника до грудей.

— А якщо свобода — це знову самотність?

Дарина не знала відповіді.

Мирон поставив перед ним миску з водою.

— Подивися.

На поверхні з’явилося відображення старого дуба. Під його корінням лежала дитина, загорнута в білу тканину. Над маленьким тілом схилилася темна постать.

Далі стояла світла дорога.

Вона починалася за струмком і вела до місця, залитого теплим ранковим сонцем. Там хтось чекав, простягаючи руки.

Обличчя людини залишалося нечітким.

— Це моя мама? — запитав хлопчик.

— Можливо.

Він потягнувся до води.

Темна постать у відображенні різко повернула голову. Її довгі руки висунулися з миски й схопили хлопчика за зап’ясток.

Безіменний закричав.

Дарина кинулася до нього, але Мирон виплеснув воду на землю.

Чорні руки зникли.

На хлопчиковому зап’ястку залишилися темні сліди.

— Вона чула нас, — сказав знахар. — Тепер знає, що ми шукаємо дорогу.

З боку лісу долинув глухий удар.

Земля під ногами здригнулася. З яблуні посипалося листя, а свічка погасла.

— Що це було? — запитав Василь.

— Яр перевернувся уві сні.

— Він уже відкривається?

— Ще ні. Але тріщини з’явилися.

Мирон зібрав чотири речі й загорнув їх у біле полотно.

— Увечері тринадцятого жовтня стежки в яру зійдуться біля старого дуба. Опівночі коріння розступиться й відчиниться дорога між світами.

— Скільки вона буде відчинена? — запитала Дарина.

— До першого удару церковного дзвона перед світанком.

— Що станеться, якщо ми не встигнемо?

— Темрява забере хлопчика під коріння. Після цього він прокинеться вже не дитиною.

— А ким?

Мирон подивився в бік лісу.

— Новим обличчям того, що живе в яру.

Хлопчик торкнувся власних щік.

— Я стану нею?

— Якщо дозволиш гніву перемогти.

— Я не дозволю.

— Вона не проситиме дозволу. Прийде голосом матері, Дарини або когось, кого ти захочеш почути. Пообіцяє ім’я, тепло й вічну дружбу.

— Я їй не повірю.

— Ти вже повірив, коли вона допомогла покарати двох хлопців.

Безіменний відступив.

— Це зробив я.

— Її силою.

Очі хлопчика почорніли.

— Вони заслужили.

Чорна тінь від горобини поповзла землею й торкнулася його босих ніг.

— Не слухай її, — сказала Дарина. — Згадай Оленку, теля, мого батька й Максима. Ти врятував їх.

Темрява зупинилася.

Очі хлопчика знову стали звичайними.

Мирон уважно спостерігав за ним.

— Ось чому потрібні не тільки могила, правда, ім’я та молитва. Йому потрібна ти.

— Що я повинна зробити?

— У вирішальну мить нагадати, ким він обрав бути.

— А якщо він обере темряву?

— Тоді тікай і не озирайся.

— Я його не покину.

— Якщо він перестане бути хлопчиком, рятувати вже не буде кого.

Безіменний почув ці слова.

Він відвернувся й побіг до горобин. Дарина кинулася за ним, але Мирон схопив її за руку.

— Не зараз.

— Він думає, що я хочу його позбутися!

— Ти не переконаєш його словами. Лише вчинками.

— Якими?

— Знайди доказ того, що він жив. Поверни йому історію, яку в нього забрали.

Хлопчик зупинився біля хвіртки. На мить озирнувся, а потім зник між деревами.

Біля горобини залишився Вогник.

Дарина підняла машинку. Від колишнього червоного кольору майже нічого не лишилося. Іграшка стала сірою та холодною.

— Чому він її залишив? — запитала вона.

— Бо починає готуватися до самотності, — відповів Мирон. — Не дай йому повірити, що вона неминуча.

Василь поклав руку доньці на плече.

— Завтра підемо до Степана Андрійовича разом.

Дарина здивовано подивилася на батька.

— Ти мені допоможеш?

— Я надто довго мовчав. Можливо, саме нашим мовчанням яр і став таким сильним.

З боку лісу почувся дитячий плач.

Дарина притиснула холодну машинку до серця.

Тепер вона знала умови порятунку.

До ночі перед Покровою потрібно знайти могилу, встановити правду, повернути хлопчикові ім’я та привести до старого дуба священника.

Залишалося двадцять сім днів.

          16.РОЗДІЛ.Сільські легенди

Наступного ранку Василь і Дарина знову прийшли до хати із синіми віконницями.

Цього разу замка на хвіртці не було. У саду стояв високий худий чоловік у старому капелюсі. Він збирав яблука й обережно складав їх у плетений кошик.

Степанові Андрійовичу виповнилося вісімдесят два роки. Він пересувався з палицею, носив окуляри з товстими скельцями, але мав добру пам’ять. Майже сорок років викладав у сільській школі історію, а після виходу на пенсію збирав старі документи, фотографії та розповіді жителів Вільшан.

— Василь? — здивувався він. — Давно ти до мене не заходив.

— Привів доньку. Вона хоче дещо запитати.

Учитель уважно подивився на Дарину.

— Це ти знайшла Кравцеву дівчинку?

— Я.

— І вивела з висохлого болота?

— Не сама.

Василь кашлянув.

— Можемо поговорити в хаті?

— Заходьте.

У будинку майже не залишилося вільного місця. На полицях, стільцях і навіть на підлозі лежали книжки, перев’язані мотузками газети, коробки з листами та старими фотографіями.

Степан Андрійович звільнив від паперів два стільці.

— Про що хочете дізнатися?

— Про Глибокий яр, — сказала Дарина.

Учитель зняв окуляри.

— Історією яру краще не цікавитися.

— Нам потрібно.

— Усі так кажуть. Одні шукають скарб, інші хочуть викликати духів. Потім люди зникають, а винним роблять старий ліс.

— Ми шукаємо дитину, — відповіла Дарина.

Рука вчителя завмерла.

— Яку дитину?

— Немовля, яке восени сорок третього року закопали під старим дубом.

У хаті стало холодніше.

Степан Андрійович повільно вдягнув окуляри й подивився спочатку на Дарину, а потім на її батька.

— Хто вам розповів?

— Дід Мирон.

— Він ще живий?

— Живий.

Учитель підійшов до вікна й зачинив кватирку.

— Сільські люди люблять вигадувати легенди.

— А ви їх записували, — зауважила Дарина.

— Записував.

— Отже, не вважали цілковитими вигадками.

Степан Андрійович усміхнувся.

— Легенда — це правда, яку так довго передавали пошепки, що вона перестала бути схожою на себе.

Він дістав із шафи товсту папку.

— Офіційних документів про дитину я не знайшов. Але про сімох німців запис залишився.

Учитель поклав перед ними пожовклу газетну вирізку.

У короткій замітці повідомлялося, що в червні 1945 року в лісі біля Вільшан виявили тіла сімох німецьких військовослужбовців. Ознак насильницької смерті не знайшли. Причиною назвали отруєння невідомою речовиною.

— Вони отруїлися? — запитала Дарина.

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Мій батько допомагав виносити тіла. Жоден із них не блював, не корчився від болю. Вони померли від страху.

— Таке можливо?

— Людина може померти й від страху. Але що потрібно показати сімом озброєним солдатам, аби всі вони злякалися до смерті?

Дарина згадала слова Рути: хлопчик показав їм те, що вони принесли із собою.

— Хтось із них розкопав дитячу могилу?

Учитель різко підвів голову.

— Звідки ти це знаєш?

— Здогадалася.

Степан Андрійович подивився на Василя.

— Твоя донька також його бачить?

Батько не відповів.

— Кого? — запитала Дарина.

— Хлопчика у білій сорочці.

У коридорі щось тихо стукнуло.

Учитель відчинив двері, але там нікого не було.

— Після тієї події мисливець Матвій записав свідчення, — продовжив він. — Офіційно їх ніхто не прийняв. У районі вирішили, що старий збожеволів.

Степан Андрійович дістав тонкий зошит у полотняній обкладинці.

На першій сторінці нерівним почерком було написано:

«Вони копали під дубом. Один із них знав, чому плакала дитина. Хлопчик стояв біля води й питав, хто він. Ніхто не відповів».

— Що означає: «Один із них знав»? — запитала Дарина.

— Матвій не пояснив. Або не встиг.

— Хто може знати правду?

Учитель замислився.

— У селі залишилося кілька людей, які були дітьми під час окупації. Але кожен розповість іншу історію.

— Ми вислухаємо всіх.

Першою вони відвідали бабу Орисю.

Стара жила неподалік від кладовища. Почувши запитання про немовля, вона тричі перехрестилася й наказала зачинити двері.

— То було восени, — почала Орися. — Холодно вже стояло. Уночі хтось почув дитячий плач біля хати Параски Бойчук.

— Хто така Параска? — запитала Дарина.

— Вдова. Чоловік її ще до війни помер. Жила з донькою Ганною.

— Ганна була вагітна?

Орися стиснула губи.

— Люди так говорили. Сама вона з хати майже не виходила. Параска ховала її від сусідів.

— Від кого була дитина?

— Одні казали — від німця. Інші — від нашого поліцая.

— Що сталося після пологів?

— Уночі дитина плакала. Я сама чула. А вранці стало тихо. Параска сказала, що немовля народилося мертвим.

— Ви їй повірили?

Орися подивилася на зачинені двері.

— Ні. Мертві діти не плачуть.

— Куди поділася Ганна?

— Кажуть, померла від пологів. А може, мати відвезла її до родичів. Я більше не бачила.

— Хто закопав дитину під дубом?

Стара перехрестилася.

— Цього ніхто не бачив. Але через кілька днів Параска спалила закривавлену сорочку й винесла з хати порожню колиску.

Від баби Орисі вони пішли до діда Корнія.

Він вислухав Дарину й сердито постукав палицею.

— Усе на ту дитину списують! Яр був недобрим задовго до війни.

— Що там сталося раніше?

— Мій дід казав, що під старим дубом колись приносили жертви. Ще до християнства. Дерево росло на місці старого капища.

— Людські жертви?

— Хто його знає. Може, тварин. А може, й людей. Коріння того дуба п’є не воду.

— А що?

Корній нахилився до Дарини.

— Страх.

— Ви бачили хлопчика?

— Ні. Але чув.

— Коли?

— У сорок п’ятому. Тієї ночі, коли німці померли. З лісу долинув такий плач, що корови в хлівах порвали мотузки.

— Хто був батьком дитини?

— Німецький офіцер. Він часто приходив до Бойчуків.

— Він кохав Ганну?

Дід Корній засміявся.

— Хіба окупант питає дозволу? Забрав, що хотів, і пішов.

Третьою була баба Соломія — колишня сільська повитуха. Вона майже не бачила й лежала в маленькій кімнаті біля теплої печі.

Коли Дарина назвала Параску Бойчук, стара заворушилася.

— Вона приходила до мене.

— Коли?

— За день до пологів. Просила трави, щоб дитина не народилася.

— Ви дали?

— Ні. Сказала, що не братиму гріха на душу.

— Ви приймали пологи?

— Параска не пустила. Я прийшла, коли почула крик Ганни, але двері були замкнені.

— Немовля народилося живим?

Соломія заплющила сліпі очі.

— Я чула його. Хлопчик голосно плакав.

— Ви впевнені, що це був хлопчик?

— Параска сама крикнула: «Що я робитиму з німецьким байстрям?» Потім дитина раптом замовкла.

Дарина відчула, як полотняний мішечок біля серця став холодним.

— Що було далі?

— Уранці Параска сказала, що хлопчик помер. Ганна лежала непритомна й нічого не знала.

— Куди поділи тіло?

— Не бачила.

— А Ганна?

— Вижила. За кілька тижнів Параска відвезла її зі села. Куди — не знаю.

— Чому люди говорять, що вона померла?

— Бо так сказала її мати.

З кімнати долинув тихий дитячий плач.

Соломія здригнулася.

— Він знову тут?

Дарина озирнулася.

У темному кутку стояв хлопчик. На шиї чорніли сліди пальців.

— Ви його бачите? — запитала вона.

— Не бачу. Чую вже п’ятдесят п’ять років.

— Чому ви нікому не розповіли?

— Розповідала. Люди не хотіли слухати. Усі боялися німців, поліцаїв і одне одного. А потім стало соромно визнавати, що ціле село чуло плач і ніхто не вибив двері.

Хлопчик підійшов до ліжка.

— Вона знала мене?

— Чула, — тихо відповіла Дарина. — Але не могла допомогти.

Стара повернула голову на її голос.

— Ти не сама прийшла?

— З батьком.

— Ні. Біля тебе ще хтось стоїть.

Василь зблід.

Соломія простягнула руку. Хлопчик хотів її торкнутися, але пальці пройшли крізь долоню старої.

— Пробач, дитино, — прошепотіла повитуха. — Ми всі тебе зрадили.

На ковдрі з’явилася маленька крижинка.

Коли Дарина з батьком повернулися до Степана Андрійовича, сонце вже хилилося до заходу.

— Ну що? — запитав учитель.

— Одна людина каже, що Ганна померла, інша — що її відвезли. Одні говорять про кохання з німцем, інші — про насильство. Дід Корній узагалі вважає, що дуб був проклятий споконвіку.

— Я попереджав.

— Як зрозуміти, де правда?

Степан Андрійович налив чай.

— Не відкидай жодної легенди повністю. У кожній зберігся шматочок події.

— Тоді виходить, що Ганна Бойчук народила живого хлопчика. Параска сказала людям, що дитина померла, а доньку вивезла із села. Батьком був німецький солдат, який приходив до їхньої хати.

— Уже схоже на напрямок пошуку.

— Але доказів немає.

— Є одна книга.

Учитель підвівся й дістав із полиці стару фотографію.

На ній стояли кілька сільських дівчат. Одна тримала в руках вишитий рушник. На звороті чорнилом було написано:

«Ганна Бойчук. Весна 1943 року».

Дарина подивилася на дівчину.

Ганні було не більше вісімнадцяти. Темне волосся заплетене у дві коси, великі очі дивилися просто в об’єктив.

Десь поруч хлопчик тихо наспівав колискову.

— Він її впізнав? — запитав Степан Андрійович.

— Не знаю. Згадав пісню.

Учитель повернув фотографію Дарині.

— Під час окупації старий священник отець Федір потайки записував народження, смерті й шлюби. Навіть ті, про які люди просили мовчати.

— Де ця книга?

— Після закриття церкви її сховали в дзвіниці. Тепер архів зберігається у отця Олексія.

— Він дозволить подивитися?

— Якщо підете зі мною.

Степан Андрійович підійшов до старої скрині, відімкнув її й дістав невеликий згорток.

— Матвій передав це моєму батькові. Просив берегти, поки хтось не прийде шукати не скарб, а дитину.

Учитель розгорнув полотно.

На столі лежала маленька дерев’яна конячка з відламаною ногою.

Хлопчик з’явився біля Дарини.

Він простягнув руку до іграшки, але не торкнувся.

— Я її пам’ятаю, — прошепотів він.

— Хто тобі її дав?

Його обличчя скривилося від болю.

На мить Дарина побачила білу кімнату, молоду жінку й німецького солдата, який клав дерев’яну конячку біля дитячої колиски.

Потім видіння зникло.

— Він, — сказав хлопчик. — Той, що помер під дубом.

Дерев’яна конячка сама повернула голову.

Із її порожнього боку випав маленький потемнілий ґудзик із німецького військового мундира.

        17.РОЗДІЛ.Стара церковна книга

Стара Покровська церква стояла на пагорбі над селом.

Її збудували ще до революції, потім кілька разів закривали. За радянських часів у храмі зберігали зерно й добрива. Дзвони зняли, ікони розібрали люди, а церковні книги мали спалити.

Хтось устиг сховати частину архіву на дзвіниці.

Коли церкву повернули громаді, пожовклі книги знайшли під старими дошками. Більшість сторінок зіпсувала волога, але записи воєнних років могли зберегтися.

Наступного ранку Степан Андрійович повів Дарину та її батька до отця Олексія.

Безіменний ішов за ними.

Люди його не бачили, та Дарина відчувала знайомий холод за спиною. Хлопчик тримав дерев’яну конячку, яку старий учитель дозволив узяти із собою.

— Ти щось згадуєш? — запитала Дарина.

— Ні.

— Але вчора сказав, що бачив цю іграшку.

— Бачив. Вона лежала біля мене, коли було темно.

— У могилі?

Хлопчик притиснув конячку до грудей.

— Не знаю. Далі пам’ятаю тільки землю.

Коли вони підійшли до церковної огорожі, задзвонив дзвін.

Хлопчик зупинився.

Від першого удару його тіло здригнулося. Від другого на білій сорочці з’явився іній. Після третього він упав навколішки.

— Що з тобою? — Дарина кинулася до нього.

— Не можу йти далі.

Василь озирнувся.

— Він тут?

— Так. Йому погано від дзвона.

Степан Андрійович перехрестився.

— Нехай зачекає біля старої липи. Нечиста сила через церковну огорожу не переступить.

— Він не нечиста сила, — обурилася Дарина.

— Я не це мав на увазі.

Хлопчик підвів голову.

— Іди. Я чекатиму.

— Я швидко.

— Знайди моє ім’я.

Він сів під липою, залишившись за огорожею.

Отець Олексій зустрів відвідувачів біля входу. Це був ще не старий чоловік із короткою сивою бородою та уважними очима.

— Степане Андрійовичу, ви мали попередити, — сказав він. — Книги дуже крихкі. Їх не можна постійно переглядати.

— Ми шукаємо один запис.

— Який саме?

— Народження дитини в жовтні сорок третього року. Мати — Ганна Бойчук.

Священник подивився на Дарину.

— Навіщо вам цей запис?

— Дитину не поховали на кладовищі. Її могила в лісі.

— Звідки ти знаєш?

— Вона сама просить, щоб її знайшли.

Отець Олексій насупився.

— Мертві не повинні розмовляти з живими.

— А якщо їм більше немає з ким говорити? — запитала Дарина.

Священник не відповів.

Степан Андрійович поклав перед ним зошит мисливця Матвія та газетну вирізку про сімох німців.

Отець Олексій прочитав запис.

— Хлопчик у білій сорочці, — тихо промовив він. — Я чув цю легенду.

— Це не легенда, — сказав Василь. — Він двічі врятував мені життя.

Священник підвів очі.

— Ви його бачили?

— У дитинстві чув. Тепер його бачить моя донька.

Отець Олексій довго мовчав.

Потім відімкнув бічні двері.

— Ходімо.

Вузькі дерев’яні сходи вели на дзвіницю. На кожній сходинці лежав товстий шар пилу. Під дахом стояли дві великі шафи й кілька скринь.

Священник відчинив одну із шаф.

— Книги розкладені за роками. Але під час окупації записи вели нерегулярно.

Він дістав важку книгу в потрісканій шкіряній обкладинці. На корінці ледве виднівся напис:

1941–1944

Книгу поклали на стіл біля маленького вікна.

Отець Олексій обережно перегортав сторінки. Записи були зроблені різним чорнилом. Деякі літери розпливлися, частину аркушів поїли миші.

Дарина читала прізвища людей, які давно померли.

Хрещення. Шлюби. Поховання.

За кожним коротким записом стояло ціле життя.

Вони дійшли до осені 1943 року.

Вересень закінчувався записом про поховання двох селян, розстріляних за допомогу партизанам. Наступна сторінка була порожньою.

— Тут нічого немає, — сказав Василь.

— Повинен бути жовтень, — заперечив Степан Андрійович.

Отець Олексій провів пальцем уздовж палітурки.

— Сторінки склеїлися.

Між аркушами лежав тонкий шар чорного воску. Він був твердий і холодний.

Дарина відчула, як мішечок Мирона біля серця нагрівся.

— Не торкайтеся воску, — сказала вона.

— Чому?

— Це вона сховала запис.

Із темного кута дзвіниці долинув дитячий голос:

— Дарино…

Вона озирнулася.

За старими балками стояв хлопчик.

— Як ти зайшов? — запитала дівчина.

Він простягнув до неї руки.

— Допоможи мені.

Дарина зробила крок, але згадала правило Діда Дубовика: не відповідати голосові, якщо не бачиш його справжнього обличчя.

Обличчя хлопчика залишалося в тіні.

— Вийди на світло.

— Мені боляче.

— Покажи обличчя.

Постать ступила вперед.

Замість обличчя під темним волоссям була гладка бліда шкіра.

— Не відкривай книгу, — прошепотіла істота.

Дарина відступила.

Отець Олексій схопив зі стіни невеликий дерев’яний хрест.

— Хто тут?

Постать кинулася до столу.

Дарина зняла мішечок, розірвала червону нитку й висипала на книгу суху горобину та крихти воску зі свічки.

Чорний віск зашипів.

Дзвін над їхніми головами загув сам собою.

Безлика постать закричала й розсипалася чорним пилом.

Склеєні сторінки розійшлися.

На правому аркуші стояла дата:

14 жовтня 1943 року.

— Знайшли, — прошепотів Степан Андрійович.

Отець Олексій нахилив книгу до світла й прочитав:

— «У домі вдови Параски Бойчук її дочкою Ганною Петрівною народжене немовля чоловічої статі. Дитина народилася живою. Хрещення не здійснено через спротив родини».

У графі, де мало бути ім’я, нічого не було.

— А батько? — запитала Дарина.

Священник прочитав наступний рядок:

— «Батько не названий. За свідченням повитухи, військовий німецької армії».

— Отже, це правда, — сказав Василь.

Нижче іншим чорнилом було зроблено ще один запис:

— «П’ятнадцятого жовтня Параска Бойчук повідомила про смерть немовляти. Тіло до церкви не принесено. Місце поховання не вказане».

— Чому священник не перевірив? — запитала Дарина.

— Під час окупації він не мав такої можливості, — відповів отець Олексій. — Озброєні люди стояли в селі. Кожен боявся за власну родину.

Степан Андрійович показав на дрібний напис унизу сторінки.

— Тут є ще щось.

Священник підніс книгу ближче до вікна:

— «Мати дитини після пологів залишалася непритомною. Повідомлення про смерть зроблене бабою немовляти. Церковного поховання не було».

Дарина провела пальцем біля порожньої графи.

— Вона навіть не назвала його.

— Можливо, назвала, але Параска не дозволила записати, — сказав Степан Андрійович.

— У книзі немає доказу, що дитина померла природною смертю, — додав Василь.

— Немає навіть доказу поховання, — відповів священник. — Якби родина принесла тіло до церкви, отець Федір зробив би окремий запис.

Дарина перегорнула кілька сторінок. Серед померлих за жовтень безіменного немовляти не було.

— Для церкви він народився, але не помер, — сказала вона.

Отець Олексій подивився на порожнє місце в книзі.

— Ніби залишився між двома записами.

Із храму долинув тихий удар дзвона.

— Він чекає, — згадала Дарина.

Вона збігла сходами й вибігла надвір.

Хлопчик сидів під липою. Дерев’яна конячка лежала в нього на колінах.

— Знайшла? — запитав він.

Дарина стала поруч.

— Ти народився чотирнадцятого жовтня сорок третього року.

— На Покрову?

— Так.

— Я був живий?

— У книзі написано, що ти народився живим.

Хлопчик торкнувся власних грудей.

— У мене билося серце?

— Билося.

— Я дихав?

— Так.

На його очах з’явилися сльози.

— Отже, я справді був людиною.

— І залишаєшся нею.

— А ім’я?

Дарина не змогла відповісти відразу.

— Графа порожня.

Хлопчик опустив голову.

— Вона не хотіла мене називати.

— Ми цього не знаємо. Твоя мати після пологів була непритомною. Про смерть повідомила баба.

— Моя баба?

— Параска Бойчук.

Щойно Дарина вимовила це ім’я, дерев’яна конячка випала з хлопчикових рук.

Перед очима дівчини спалахнуло видіння.

Темна кімната. Молода жінка лежить на ліжку й слабким голосом просить принести дитину. Біля дверей стоїть Параска.

— Він помер, — холодно говорить вона.

— Я чула, як він плакав…

— Тобі здалося.

— Дайте мені його побачити.

— Забудь. У тебе не було ніякої дитини.

Видіння зникло.

Хлопчик стояв, затуливши обличчя руками.

— Вона сказала, що мене не було.

— Але книга доводить протилежне.

Дарина повернулася до церкви.

У дверях стояли батько, Степан Андрійович та отець Олексій.

Священник не міг бачити хлопчика, але дивився просто в його бік.

— Якщо ми знайдемо могилу, ви прочитаєте над ним молитву? — запитала Дарина.

— Звичайного хрещення провести не можна. Але я благословлю місце поховання і молитимуся за дитину, ім’я якої знає Бог.

— Ви підете до Глибокого яру?

Отець Олексій поглянув на темний ліс.

— Спочатку знайдіть правду та ім’я. Тоді дам відповідь.

Степан Андрійович знову розгорнув церковну книгу.

На краю сторінки отець Федір залишив ще одну ледь помітну примітку:

«Ганна Бойчук після одужання приходила до церкви. Не вірила у смерть сина. Просила показати могилу. Параска заборонила говорити з нею».

— Вона шукала його, — сказав Василь.

Хлопчик повільно опустив руки.

— Мама хотіла мене знайти?

— Так, — відповіла Дарина. — І, можливо, залишила якийсь запис.

Степан Андрійович зачинив книгу.

— Стара хата Бойчуків досі стоїть за млином. Після смерті Параски там ніхто не жив.

— Чому?

— Уночі з хати чувся плач немовляти. Люди вважали місце проклятим.

Дарина підняла дерев’яну конячку.

Усередині неї щось тихо зашаруділо.

— Там може залишитися лист, — сказала вона.

— Або те, що не хотіло, щоб цей запис знайшли, — відповів Степан Андрійович.

Коли вони залишали церковне подвір’я, Дарина озирнулася на стару книгу.

Порожня графа чекала на ім’я.

            18.РОЗДІЛ.Материн лист

Хата Бойчуків стояла за старим млином, майже біля самого лісу.

Колись до неї вела дорога, але тепер від дороги залишилася лише вузька стежка, заросла кропивою та ожиною. Дах у кількох місцях провалився, вікна були забиті дошками, а старий сад здичавів.

Навіть удень хата здавалася темною.

— Після смерті Параски тут намагалася оселитися родина з іншого села, — розповів Степан Андрійович. — Прожили три ночі.

— Чому виїхали? — запитала Дарина.

— Їхня маленька донька прокидалася й говорила, що під підлогою плаче немовля.

Безіменний стояв біля хвіртки й тримав дерев’яну конячку.

— Ти впізнаєш це місце? — запитала Дарина.

Хлопчик дивився на забиті вікна.

— Мені тут страшно.

— Ми можемо повернутися.

— Ні. Моя мама була тут.

Він першим увійшов у двір.

Василь відчинив двері за допомогою металевого прута. Іржавий замок зламався, але самі двері не піддалися.

— Зсередини щось тримає, — сказав він.

Із хати почувся повільний скрип.

Двері самі відчинилися.

Степан Андрійович перехрестився.

— Може, краще справді повернутися з людьми?

— Якщо прийде багато людей, тінь сховає все, — відповіла Дарина.

Вони зайшли.

У сінях пахло вогкістю, гнилим деревом і давно згаслим димом. На стінах висіли пучки почорнілих трав. Під ногами лежало сухе листя, хоча всі вікна були зачинені.

Безіменний переступив поріг.

Його тіло стало виразнішим.

— Тут тепліше, — прошепотів він.

— Ти відчуваєш тепло?

— Ні. Але пам’ятаю, що воно тут було.

Праворуч розташовувалася кухня з великою піччю. Ліворуч — маленька кімната. Посеред неї стояло іржаве ліжко, а біля стіни виднівся старий ткацький верстат.

На одному з кілочків висіла дитяча пелюшка.

Дарина обережно зняла її.

Тканина майже зотліла. У кутку синіми нитками була вишита маленька квітка.

Хлопчик торкнувся пелюшки.

Перед очима Дарини виникло видіння.

Молода Ганна сиділа біля вікна й шила. Її живіт уже був великим. Поруч стояла Параска.

— Викинь це у вогонь, — наказала мати.

— Ні.

— Ти не принесеш німецького байстрюка до моєї хати.

— Це моя дитина.

Параска вихопила пелюшку й кинула на підлогу.

Видіння зникло.

Дарина похитнулася. Батько підтримав її.

— Знову щось побачила?

— Ганна хотіла залишити дитину. Параска була проти.

— Видіння не можна вважати доказом, — нагадав Степан Андрійович.

— Тоді знайдемо справжній доказ.

Вони почали оглядати кімнату.

У шафі залишилося кілька жіночих сорочок, старий кожух і коробка з ґудзиками. У скрині лежали вишиті рушники, зіпсовані мишами книжки та пожовклі фотографії.

На одній світлині Дарина впізнала Ганну. Вона стояла поруч із Параскою. Мати була суворою жінкою з тонко стиснутими губами.

Чоловіка на фотографії не було.

— Нічого, — сказав Василь, оглянувши скриню.

Хлопчик ходив кімнатою, тримаючи конячку перед собою.

Біля старого ліжка іграшка раптом заворушилася в його руках. Її вціліла передня нога кілька разів ударила по підлозі.

Тук.

Тук.

Тук.

— Тут, — сказав хлопчик.

Василь постукав по дошках. Одна з них відгукнулася порожнім звуком.

Він підчепив її прутом.

Під підлогою ховалася невелика бляшана коробка. Вона заіржавіла, але кришка відчинилася.

Усередині лежали перев’язані блакитною стрічкою аркуші, маленька фотографія німецького солдата та незакінчений конверт.

На конверті було написано:

«Моїй тітці Марії».

— Це почерк Ганни, — сказав Степан Андрійович, порівнюючи напис із підписом на старій шкільній фотографії.

Дарина розв’язала стрічку.

Перший аркуш датувався двадцять п’ятим вересня 1943 року.

Вона почала читати вголос.

«Люба тітко Маріє!

Не знаю, чи наважуся надіслати цього листа. Мама забороняє мені виходити з хати й говорить усім, що я поїхала до родичів. Але я мушу розповісти правду хоча б паперові, бо боюся, що скоро мене також змусять мовчати.

Люди в селі кажуть, що я добровільно ходила до німецького солдата. Не вір їм. Його звати Карл Бергер. Узимку він прийшов до нашої хати разом з іншими військовими. Вони шукали партизанів і забирали харчі. Коли мама втекла до сусідів по допомогу, він залишився зі мною.

Я просила його не чіпати мене. Він не послухав.

Після того я хотіла померти. Мама дала мені гіркі трави й сказала, що потрібно позбутися дитини, поки ніхто не помітив. Я випила один кухоль, але більше не змогла. Дитина не винна в тому, ким є її батько.

Коли вперше відчула, як вона рухається під серцем, зрозуміла, що хочу жити. Якщо народиться хлопчик, я навчу його бути не таким, як той чоловік. Якщо дівчинка — зроблю все, щоб ніхто ніколи не скривдив її так, як скривдили мене.

Мама говорить, що після пологів віднесе дитину геть. Я не знаю, що вона задумала. Прошу тебе: якщо отримаєш цього листа, приїдь і забери нас до себе. Я працюватиму, не стану нікому тягарем. Тільки не дозволяй їй відібрати мою дитину».

Дарина зупинилася.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як по даху шкребеться суха гілка.

Хлопчик сидів на підлозі біля її ніг.

— Вона мене хотіла, — прошепотів він.

— Хотіла.

— Я не був для неї покаранням?

— Ні.

Василь відвернувся до вікна.

Степан Андрійович зняв окуляри й витер їх хустинкою, приховуючи сльози.

Дарина продовжила:

«Карл приходив ще двічі. Я не впускала його. Востаннє він залишив біля дверей дерев’яну конячку й сказав, що це для дитини. Я не пробачила йому і ніколи не пробачу того, що він зробив. Але іграшку залишила. Не для нього — для мого сина.

Я вже знаю, як назву хлопчика. Не пишу імені, бо боюся, що мама знайде лист. Скажу його синові сама, коли вперше візьму на руки.

Тітко, приїдь до Покрови. Я відчуваю, що дитина народиться скоро.

Твоя Ганна».

На цьому лист закінчувався.

— Вона не встигла його надіслати, — сказав Василь.

— Або Параска не дозволила, — відповів учитель.

Дарина взяла фотографію німецького солдата.

На звороті стояло ім’я:

Karl Berger

На його мундирі бракувало одного ґудзика.

Дарина дістала потемнілий ґудзик, що випав із дерев’яної конячки. Він був таким самим, як решта на фотографії.

— Це він, — сказав хлопчик.

— Ти його пам’ятаєш?

— Не знаю. Я бачив його обличчя біля старого дуба.

— Він був серед сімох мертвих солдатів?

Хлопчик заплющив очі.

Навколо запахло мокрою землею.

Дарина побачила сімох озброєних чоловіків у яру. Один із них, Карл Бергер, стояв навколішки біля розкопаної землі й тримав дерев’яну конячку.

— Ні… — шепотів він. — Цього не може бути.

Позаду нього з’явився босий хлопчик.

— Ти знаєш, хто я? — запитала дитина.

Карл закричав.

Видіння урвалося.

Дарина випустила фотографію.

— Він знав, чия це могила.

Хлопчик притиснув долоні до скронь.

— Я змусив його дивитися.

— На що?

— На все, що він зробив.

— Ти його вбив?

— Не пам’ятаю.

Із кухні долинув жіночий голос:

— Убив…

У дверях стояла Параска.

Вона виглядала так само, як на фотографії, тільки обличчя було мертвотно-блідим, а пальці вкривала чорна земля.

— Ви її бачите? — прошепотіла Дарина.

Василь і Степан Андрійович дивилися на порожні двері.

Постать Параски простягнула руку до листа.

— Віддай.

Дарина притиснула аркуші до грудей.

— Ні.

— Це ганьба нашої родини.

— Це правда.

— Дитина не мала народитися.

Хлопчик підвівся.

На його шиї проступили темні сліди пальців.

— Це ти зробила? — запитав він.

Параска відступила.

Її обличчя розпливлося, перетворюючись на гладку білу маску.

— Вона не справжня! — крикнула Дарина.

Безлика істота кинулася вперед.

Полотняний мішечок біля Дарининого серця спалахнув теплим світлом. Постать заверещала й розчинилася в повітрі.

Одночасно вхідні двері грюкнули, а підлога здригнулася.

Зі стіни впала стара ікона.

За нею виявилася вузька ніша.

Усередині лежав ще один конверт — почорнілий від часу, запечатаний краплею воску.

Василь обережно дістав його.

На конверті тремтячою рукою було написано:

«Отцю Федору. Сповідь Параски Бойчук».

Дарина подивилася на хлопчика.

Він стояв нерухомо, стискаючи дерев’яну конячку.

Тепер вони мали лист матері, яка хотіла врятувати дитину.

А в руках Василя лежало зізнання жінки, котра, можливо, забрала у хлопчика життя.

     19.РОЗДІЛ.Справжня злочинниця

Конверт пролежав за іконою понад пів століття.

Віск на печатці почорнів і потріскався. На ньому ще можна було розгледіти відбиток маленького хреста.

— Відкривати тут небезпечно, — сказав Степан Андрійович. — Заберімо лист до церкви.

— Ні, — заперечила Дарина. — Якщо винесемо його з хати, тінь може знищити.

— А тут вона не може?

Дарина подивилася на двері, у яких щойно стояла Безлика.

— Може. Тому потрібно прочитати зараз.

Василь обережно зламав печатку.

У конверті лежало кілька аркушів, списаних тремтячою рукою. Чорнило місцями розпливлося. На першій сторінці стояла дата:

12 травня 1966 року.

Нижче було написано:

«Отче Федоре, якщо цей лист колись потрапить до Ваших рук, прошу прочитати його до кінця. Я не смію називати це сповіддю, бо не маю мужності вимовити гріх уголос. Але скоро помру, а дитячий плач щоночі стає ближчим».

— Отець Федір тоді вже не служив у селі, — сказав Степан Андрійович. — Церкву закрили, а його вислали.

— Тому лист залишився тут, — відповів Василь.

Дарина продовжила читати.

«У ніч перед Покровою 1943 року моя дочка Ганна народила хлопчика.

Дитина народилася живою і здоровою. Вона голосно плакала. Ганна почула плач, усміхнулася й попросила дати їй сина. Я сказала, що спочатку повинна його обмити.

Насправді я вже вирішила, що робитиму.

Усе село знало про німецького солдата. Люди шепотілися, ніби Ганна сама його покликала. Я боялася, що після повернення наших її назвуть німецькою полюбовницею, а дитину — ворожим байстрям. Боялася, що нас виженуть із хати або покарають за зв’язок з окупантом.

Я думала не про доньку й не про немовля. Я думала про людські язики та власний страх».

Хлопчик стояв біля ліжка.

На його шиї проступили сині сліди. Він торкнувся їх пальцями, наче вперше зрозумів, звідки вони взялися.

— Не читай далі, — попросив він.

— Ми повинні знати правду.

— Я вже знаю.

— Поки що тільки частину.

Хлопчик відвернувся до стіни.

Дарина знову поглянула на лист.

«Коли Ганна знепритомніла, я загорнула дитину в білу пелюшку. Хлопчик був теплий. Він ворушив руками й шукав матір.

Я могла покликати Соломію. Могла віднести його до церкви. Могла залишити на порозі чужої хати. У мене було багато інших доріг.

Але я обрала найстрашнішу.

Я затулила дитині рот і ніс пелюшкою. Він був зовсім маленький, тому довго не пручався.

Коли немовля перестало дихати, я почула, як Ганна кличе сина».

Хлопчик закричав.

Вікна в хаті розлетілися. У кімнату ввірвався холодний вітер. Фотографії та пожовклі папери піднялися в повітря.

— Замовкни! — крикнув він Дарині.

Його очі стали чорними.

Під дошками заворушилося коріння. Воно пробило підлогу й поповзло до листа.

Василь схопив доньку за плече.

— Треба виходити!

— Якщо зупинимося, темрява знову сховає правду.

Дарина підняла голос, намагаючись перекричати вітер:

«Я поклала тіло в стару корзину. Поруч залишила дерев’яну конячку, яку приніс німець. Опівночі віднесла дитину до Глибокого яру.

Земля під дубом була м’якою, наче хтось уже чекав на мене. Я викопала яму між трьома великими коренями, поклала туди корзину й засипала землею.

Коли кинула останню жменю, з-під землі почувся плач.

Я знала, що дитина мертва. Сама зупинила її дихання. Але вона плакала.

Потім із темряви жіночий голос сказав: «Іди. Тепер він мій»».

Чорне коріння зупинилося біля Дарининих ніг.

На стіні з’явилася висока жіноча тінь.

— Він мій, — повторила вона.

Безіменний повернувся до постаті.

— Це ти змусила її мене вбити?

— Я лише прийняла те, що віддали добровільно.

— Я не річ!

— Для живих ти був ганьбою. Для мене станеш сином.

Тінь простягнула до нього руки.

— Я дам тобі ім’я. Назву своїм. Зігрію вогнем чужого страху. Ті, хто скривдить тебе або твою подругу, падатимуть мертвими.

Хлопчик зробив крок до неї.

— Не слухай! — сказала Дарина.

— Вона мене не покине.

— Вона не любить тебе. Їй потрібна твоя сила.

— А людям я не був потрібний.

Дарина підняла материн лист.

— Ганні був потрібний. Вона хотіла залишити тебе. Просила тітку врятувати вас обох.

— Але не врятувала.

— Бо лежала непритомна! Вона навіть не знала, що зробила Параска!

Тінь стала схожою на молоду Ганну.

— Синку, ходи до мене, — лагідно покликала вона.

Хлопчик завмер.

— Це не твоя мама, — сказала Дарина. — Справжня Ганна має обличчя. А в цієї його немає.

Хлопчик придивився.

Молоде обличчя розпливлося, перетворюючись на гладку білу маску.

— Ти не моя мама, — прошепотів він.

— Я єдина, хто залишиться з тобою назавжди.

— Ні.

Безіменний дістав червону машинку. Вогник спалахнув у його долоні.

Темна постать відступила.

— Ти ще повернешся під дуб, — прошипіла вона. — У ніч Покрови сам попросиш мене дати тобі ім’я.

Хлопчик направив червоне світло на тінь.

Вона розірвалася навпіл і зникла.

Коріння втягнулося під підлогу. Вітер ущух.

Безіменний упав біля стіни. Його очі знову стали дитячими.

Дарина хотіла підійти, але він підняв руку.

— Дочитай.

Вона повернулася до листа.

«Уранці я сказала Ганні, що хлопчик народився мертвим. Вона не повірила. Просила показати тіло й могилу, але я відповідала, що поховала дитину на сільському кладовищі.

Кілька тижнів донька ходила між могилами й шукала маленький хрест. Потім почала чути плач із лісу. Я боялася, що вона знайде яр, тому відвезла її до своєї сестри Марії в містечко Берестове.

Ганна прожила там багато років. Згодом вийшла заміж за Івана Левицького й узяла його прізвище. Їй я також не сказала правди.

Не знаю, чи жива моя донька тепер. Якщо жива, нехай колись пробачить мене. Хоча я сама себе не пробачила».

— Ганна Левицька, — повторив Степан Андрійович. — Тепер ми знаємо, кого шукати.

На останній сторінці Параска намалювала старий дуб і три великі корені. Між ними стояв маленький хрестик.

«Дитина лежить зі східного боку дуба, під пласким каменем. На камені я видряпала хрест. Дерев’яна конячка була в корзині разом із хлопчиком.

Після війни конячку знайшли німецькі солдати. Серед них був той, кого звали Карлом Бергером. Побачивши іграшку, він зрозумів, чия це могила.

Я спостерігала з краю лісу. Бачила, як туман оточив солдатів. Чула їхні крики. А потім дитячий голос запитав: «Хто я?»

Відтоді хлопчик приходить до мене щоночі. Він не мститься. Лише стоїть біля ліжка й чекає, коли я сама назву свій злочин.

Отче Федоре, я вбила сина своєї доньки.

Параска Бойчук».

Дарина опустила лист.

Ніхто не говорив.

Безіменний сидів на підлозі, обхопивши коліна руками.

— Чому вона це зробила? — запитав він.

— Злякалася людського осуду, — відповів Василь.

— Хіба страх важливіший за дитину?

— Ні.

— Тоді навіщо ви, живі, дозволяєте страху вирішувати за вас?

Василь не знайшов відповіді.

— Вона була моєю бабою?

— Так, — сказала Дарина.

— Я повинен її пробачити?

— Не зараз. Спочатку ти маєш право розсердитися й оплакати життя, якого тебе позбавили.

— Дід Мирон сказав, що без прощення я не піду.

— Прощення не можна наказати. Воно повинно прийти саме.

Хлопчик подивився на свої босі ноги.

— А якщо не прийде?

— Ми все одно шукатимемо дорогу.

Степан Андрійович обережно склав обидва листи до своєї папки.

— Тепер у нас є докази: церковний запис, лист Ганни та зізнання Параски.

— І точне місце могили, — додав Василь.

— Залишилося знайти матір.

Дарина взяла фотографію молодої Ганни.

— У дев’яносто восьмому їй мало б бути приблизно сімдесят три роки. Вона може бути живою.

Безіменний підвів голову.

— Вона знатиме моє ім’я?

— У листі написано, що знала.

— Знайди її.

— Знайду.

— До Покрови?

— Обіцяю.

Хлопчик підійшов до Дарини й обійняв її.

Він залишався холодним, але цього разу вона відчула, як у його грудях один раз ударило серце.

Тук.

Лише один удар — слабкий і далекий.

Та цього вистачило, щоб у старій мертвій хаті на кілька секунд запахло теплим молоком і свіжим хлібом.

На дні бляшаної коробки вони знайшли ще один конверт. На ньому збереглася стара адреса:

Берестове. Вулиця Садова, 18.
Марії Сороці.

Саме туди багато років тому Параска відвезла Ганну.

Дарина сховала адресу до кишені.

Тепер вони знали, де шукати останню живу свідку народження безіменного хлопчика.

Його матір.

           20.РОЗДІЛ.Остання свідка

До Берестового їхав лише один ранковий автобус.

Дарина сиділа біля вікна, тримаючи на колінах сумку з листами, фотографією та дерев’яною конячкою. Поруч мовчав батько.

Безіменний сидів на вільному місці навпроти.

Інші пасажири його не бачили. Коли хтось сідав на те саме сидіння, хлопчик зникав, а потім знову з’являвся поруч із Дариною.

— Вона справді жива? — запитував він уже втретє.

— Скоро дізнаємося.

— А якщо померла?

— Тоді знайдемо людей, які її знали.

— Вона пам’ятатиме мене?

— Мати не забуває своєї дитини.

Хлопчик подивився у вікно.

У склі відбивалися пасажири, сидіння й сама Дарина. Тільки його відображення не було.

— Вона ніколи мене не бачила, — прошепотів він.

— Чула твій плач. І шукала могилу.

— Може, давно забула.

— Ти ж її не забув, хоча майже не пам’ятаєш.

До Берестового приїхали близько десятої. Містечко було невеликим: кілька багатоповерхівок у центрі, старі приватні будинки, базар і залізнична станція.

Вулицю Садову знайшли швидко.

У будинку під номером вісімнадцять жила незнайома родина. Господиня вислухала Василя й похитала головою.

— Марія Сорока померла років двадцять тому. Ми купили хату в її сина.

— А Ганну Бойчук пам’ятаєте? — запитала Дарина.

— Ганну Левицьку?

— Можливо.

— Вона довго жила тут із тіткою. Потім вийшла заміж і перебралася ближче до станції. Чоловік давно помер, але сама Ганна Петрівна, здається, ще жива.

Жінка написала адресу на клаптику газети.

Будинок Ганни стояв у кінці тихої вулиці. Невеликий, охайний, із виноградом біля ґанку. На клумбі цвіли осінні айстри.

Дарина зупинилася біля хвіртки.

Хлопчик стояв поруч. Він був таким блідим, що крізь його тіло проступали дошки паркану.

— Ходімо, — сказала вона.

— Я боюся.

— Я також.

Василь постукав.

Двері відчинила невисока сива жінка. На вигляд їй було трохи за сімдесят. Вона спиралася на палицю, але трималася рівно.

— Ганна Петрівна Левицька? — запитав Василь.

— Так.

— Ми приїхали з Вільшан.

Жінка зблідла.

Її погляд зупинився на сумці в руках Дарини.

— Навіщо?

— Нам потрібно поговорити про вашу матір. І про дитину, яку ви народили в сорок третьому році.

Ганна схопилася за одвірок.

— Ідіть геть.

— Ми знайшли лист, — сказала Дарина. — Той, який ви писали тітці Марії.

— Я ніколи його не надсилала.

— Він залишився під підлогою у вашій старій хаті.

Ганна хотіла зачинити двері, але побачила дерев’яну конячку, що визирала із сумки.

— Звідки це у вас?

Дарина дістала іграшку.

Стара жінка простягнула тремтячу руку.

— Коник…

Вона торкнулася поламаного дерева й заплакала.

— Заходьте.

У кімнаті було тепло. На стінах висіли родинні фотографії. Біля вікна стояло старе піаніно, а на столі лежали окуляри й розгорнута книга.

Хлопчик зупинився на порозі.

— Ти можеш увійти? — запитала Дарина.

Він простягнув руку. Невидима межа не відштовхнула його.

— Тут немає темряви.

Хлопчик переступив поріг.

Ганна озирнулася.

— З ким ти говориш?

Дарина подивилася на батька.

Василь кивнув.

— Із вашим сином.

Стара жінка повільно сіла.

— Не жартуй так, дитино.

— Я не жартую. Він стоїть біля дверей.

Ганна притиснула долоню до грудей.

— Який він?

— Років сім. Темне волосся, великі очі. Босий, у довгій білій сорочці.

— Він мерзне?

— Завжди.

Ганна заплющила очі.

— Я бачила його уві сні. Саме таким. Він стояв під дубом і питав, хто він.

Хлопчик підійшов ближче.

— Вона мене чула?

Дарина кивнула.

— Він запитує, чи ви його чули.

— Щоночі протягом багатьох років.

— Чому не відповіли?

Ганна подивилася туди, де стояв хлопчик.

— Я відповідала. Називала тебе, але щоразу між нами з’являлася чорна жінка. Вона затуляла тобі вуха й відводила назад до лісу.

Хлопчик сів біля її ніг.

— Вона моя мама?

— Так, — передала Дарина його запитання.

Ганна простягнула руку, але її пальці пройшли крізь хлопчикове волосся.

Вона відчула холод і здригнулася.

— Він справді тут…

Дарина поклала на стіл листи.

— Ваша мати збрехала. Дитина не народилася мертвою.

— Я знала.

— Параска задушила хлопчика, а потім закопала під старим дубом.

Ганна довго дивилася на конверт зі сповіддю.

— Прочитайте, — сказала Дарина.

— Не можу.

— Ви маєте знати правду.

— Я й так прожила з нею все життя.

— Ви лише здогадувалися. Тепер є зізнання.

Ганна взяла лист матері.

Її руки тремтіли. Вона прочитала першу сторінку, потім другу. Коли дійшла до опису тієї ночі, поклала аркуші на стіл.

— Я чула його, — прошепотіла вона. — Після пологів була дуже слабкою, але пам’ятаю плач. Просила маму принести дитину. Вона сказала, що хлопчик помер.

— Ви їй не повірили?

— Спочатку повірила. Потім почала шукати могилу. Обійшла все кладовище. Мама говорила, що священник поховав його без мене, але не могла показати місце.

— Чому ви не повернулися до села пізніше?

— Поверталася.

Ганна витерла сльози.

— Через два роки після війни прийшла до старої хати. Мати ще жила. Я вимагала правди, але вона мовчала. Тієї ночі почула плач із лісу й пішла на голос.

— Дійшли до яру?

— Ні. На дорозі з’явилася висока жінка без обличчя. Вона сказала голосом моєї матері: «Якщо ввійдеш до лісу, твій син уб’є тебе». Я злякалася.

Хлопчик підняв голову.

— Я ніколи не скривдив би її.

— Він говорить, що не зробив би вам зла.

— Тепер я це знаю.

Ганна знову простягнула руку. Цього разу хлопчик сам поклав у неї свою долоню.

Вона не могла відчути пальців, але на шкірі з’явився тонкий іній.

— Пробач мені, синку.

— За що?

— Я повинна була знайти тебе.

— Ти не знала, де я.

Дарина передала його слова.

— Материнське серце мало знати.

— Воно знало. Ти чула його в снах.

Ганна заплакала.

Василь мовчки вийшов на ґанок, залишивши їх утрьох.

Коли жінка трохи заспокоїлася, Дарина поставила найважливіше запитання:

— Ви встигли дати синові ім’я?

Ганна підвела голову.

— Так.

У кімнаті стало тихо.

Навіть годинник на стіні перестав цокати.

— Як ви його назвали?

Стара жінка подивилася туди, де сидів хлопчик.

— Максим.

Від одного слова задзвеніло скло у вікнах.

Хлопчик здригнувся.

— Максим? — перепитав він.

— Я назвала тебе Максимом, коли ти ще був під моїм серцем, — продовжила Ганна. — Так звали мого батька. Він був доброю людиною і помер ще до війни. Я хотіла, щоб ти виріс схожим на нього.

— Скажіть іще раз, — попросила Дарина.

Ганна ніби почула.

— Максиме.

Хлопчик заплющив очі.

Чорні корінці на його шиї почали тріскатися.

— Ще раз, — прошепотів він.

— Максиме, синку.

По кімнаті пройшла тепла хвиля.

Вперше у віконному склі з’явилося його відображення.

Ганна побачила хлопчика.

Лише на кілька секунд.

Вона впала перед ним навколішки.

— Максиме…

Хлопчик дивився на матір великими темними очима.

— Мамо?

Ганна обійняла його.

Цього разу руки не пройшли крізь тіло. На мить хлопчик став майже живим. У його грудях забилося серце.

Тук.

Тук.

Тук.

Він притиснувся до матері й заплакав.

Не крижаними сльозами, як раніше, а звичайними — теплими й солоними.

За вікнами піднявся вітер.

Біля хвіртки з’явилася Безлика. Вона кинулася до будинку, але не змогла переступити поріг.

— Він мій! — закричала темрява.

Ганна міцніше притиснула хлопчика.

— Ні. Це мій син. Його звати Максим.

Безлика вдарила руками по вікну. Скло вкрили чорні тріщини.

— Назви його знову! — крикнула Дарина.

— Максим!

Від імені по кімнаті розійшлося золоте світло.

Темна постать відлетіла від будинку й розчинилася на вулиці.

Хлопчик знову став прозорим, але відображення у вікні не зникло.

— Я Максим, — сказав він.

— Так, — відповіла Дарина. — Тепер ти знаєш, хто ти.

— Чому мені досі холодно?

— Бо залишилися могила й молитва.

Ганна підвелася.

— Я поїду з вами до Вільшан.

— Вам буде важко, — сказав Василь, повернувшись до кімнати.

— Я чекала на це п’ятдесят п’ять років. Не залишу сина вдруге.

Вона підійшла до старої шафи й дістала невеликий згорток.

Усередині лежала дитяча шапочка, зв’язана з білої вовни. На ній синіми нитками була вишита літера М.

— Я зробила її ще до пологів, — сказала Ганна. — Мама не знала. Коли відвозила мене до Берестового, сховала під одягом.

Вона простягнула шапочку хлопчикові.

Максим узяв її.

Вовна не вкрилася інеєм.

— Вона тепла, — здивовано прошепотів він.

— Бо мати зберігала її для тебе, — сказала Дарина.

Максим одягнув шапочку. Вона була трохи мала, але він усміхався так щиро, що всі троє дорослих заплакали.

— У мене є ще дещо, — сказала Ганна.

Вона дістала зі старої книги складений аркуш.

— Цей лист принесли навесні сорок п’ятого року. Він був від Карла Бергера.

— Ви його читали?

— Так. Карл писав, що їхній загін відступає. Просив сказати, чи жива дитина. Я відповіла, що мати назвала хлопчика мертвим, але могили ніхто не бачив.

— Він отримав відповідь?

— Не знаю. Лист я передала через людину, яка працювала при німецькій комендатурі.

Дарина розгорнула аркуш.

Унизу Карл намалював дерев’яну конячку й написав кілька слів німецькою. Степан Андрійович пізніше зможе їх перекласти.

— Він шукав могилу, — сказала Дарина.

— Можливо. Через кілька місяців я дізналася, що в Глибокому яру знайшли сімох мертвих німців. Серед них був Карл.

Максим торкнувся фотографії солдата.

Відновлене ім’я відчинило частину його власної пам’яті.

Він побачив сімох чоловіків біля старого дуба. Один із них тримав дерев’яну конячку. Інші сміялися, копали землю й витягали з неї маленькі кістки.

Карл раптом упав навколішки.

— Це мій син, — прошепотів він.

Туман замкнувся навколо солдатів.

Максим випустив фотографію.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

— Що саме?

Хлопчик подивився на Дарину.

— Чому померли семеро німців.

         21.РОЗДІЛ.Правда про німців

Відновлене ім’я відчинило замкнену пам’ять хлопчика.

Максим стояв посеред кімнати, притискаючи до грудей дерев’яну конячку. Його очі дивилися кудись далеко, за стіни будинку, за довгі роки самотності.

— Що ти бачиш? — запитала Дарина.

— Ліс.

— Теперішній?

— Ні. Дерева молодші. У селі пахне димом, а дорогою йдуть озброєні люди.

Хлопчик простягнув Дарині руку.

— Я не хочу дивитися сам.

Вона взяла його за холодні пальці.

Кімната зникла.

Дарина опинилася посеред старого лісу.

Стояло літо 1945 року. Сонце пробивалося крізь дубові крони, але семеро чоловіків у німецькій військовій формі йшли так глибоко під деревами, щоб їх не помітили з повітря.

Одним із них був Карл Бергер.

Він виглядав виснаженим. Щока заросла темною щетиною, рукав мундира був розірваний. Карл ішов останнім і постійно озирався.

— Вони вже знають, що ми в лісі, — сказав один із солдатів.

— До ранку відпочинемо, а потім підемо на захід, — відповів старший.

— Тут погане місце.

— Усі ліси для тебе погані, коли доводиться йти пішки.

Чоловіки засміялися.

Карл не сміявся.

Він упізнав місцевість. Два роки тому служив у німецькій комендатурі у Вільшанах. Десь неподалік стояла хата Ганни.

Після того, що він зробив із дівчиною, Карл ще двічі повертався. Просив пробачення, приносив харчі, обіцяв допомогти. Ганна не відчинила йому дверей.

Востаннє він залишив на порозі власноруч вирізану дерев’яну конячку.

Не як прощення — бо розумів, що не заслуговує на нього. То була лише боягузлива спроба заглушити провину.

Солдати дійшли до старого дуба.

— Зупинимося тут, — наказав старший.

Вони скинули речі, відкрили викрадені в селі харчі й виставили вартового. Один із чоловіків почав копати яму, щоб сховати частину зброї.

Лопата наткнулася на плаский камінь.

— Тут щось є.

Під каменем виднілася напівзотліла корзина.

— Може, селяни заховали коштовності, — сказав інший солдат.

Вони почали розгрібати землю руками й ножами.

Першими знайшли залишки білої пелюшки.

Потім маленькі кістки.

Один із солдатів відкинув убік дитячий череп.

— Лише могила.

— Шукай під нею, — наказав старший. — Можливо, золото поклали разом із тілом.

Він наступив чоботом на край корзини.

У ту мить під дубом прокинулося щось давнє.

З коріння піднявся білий туман.

Карл нахилився й дістав із землі дерев’яну конячку. Її передня нога була зламана лопатою.

Він упізнав іграшку.

— Ні…

— Що сталося? — запитав солдат поруч.

Карл упав навколішки.

— Це дитина Ганни.

— Якої ще Ганни?

— Мій син.

Солдати засміялися.

— Ти знайшов своє німецько-селянське щеня?

Один із чоловіків підкинув дитячу кістку носком чобота.

— Закопай назад і ходімо.

Карл ударив його в обличчя.

— Не чіпай!

Вони зчепилися. Інші почали розтягувати їх, кричали й лаялися.

Ніхто не помітив хлопчика, який стояв на іншому березі струмка.

Він був босий, у довгій білій сорочці. На вигляд йому було років сім, хоча похованій дитині не виповнилося навіть одного дня.

Ліс дав його душі подобу дитинства, якого вона не прожила.

— Це був я, — прошепотів Максим.

Дарина бачила минуле його очима.

Хлопчик не розумів, ким були озброєні чоловіки. Не знав, що таке війна, смерть чи помста. Він тільки побачив, як вони розкидали його маленькі кістки.

— Хто я? — запитав він.

Солдати не почули.

Хлопчик ступив ближче.

— Ти знаєш, хто я?

Карл підняв голову.

Він побачив дитину.

— Мій син, — прошепотів німець.

— Як мене звати?

Карл мовчав.

Він не знав імені.

Із туману вийшла Безлика.

— Вони знають, хто ти, — сказала вона хлопчикові. — Але не хочуть говорити.

— Чому?

— Бо бояться правди.

— Я хочу, щоб вони відповіли.

— Тоді покажи їм те, що вони сховали у своїй пам’яті.

— Як?

Темна постать поклала руки йому на плечі.

— Просто подивися їм у вічі.

Хлопчик повернувся до першого солдата.

Той раптом побачив не ліс, а сільську хату, яку сам підпалив. У вікні стояли люди, яким він не дозволив вийти.

Солдат закричав і затулив обличчя руками.

Максим подивився на другого.

Перед чоловіком виник старий полонений, якого він забив за те, що той не міг іти далі. Мертвий стояв зовсім близько й мовчки простягав йому закривавлену ложку.

Другий солдат упав на землю.

Третій знову побачив рів, біля якого розстрілювали мирних жителів. Цього разу він стояв не за кулеметом, а серед приречених.

Четвертий почув плач дітей, у яких забирав останню їжу.

П’ятий побачив юнака, якого повісив біля школи.

Шостого оточили обличчя людей, яких він катував у підвалі комендатури.

Усі злочини, які чоловіки намагалися виправдати наказами, війною та страхом за власне життя, повернулися до них.

Вони не могли втекти.

Ліс став безмежним. Куди б солдати не бігли, знову опинялися біля старого дуба.

Один вихопив пістолет і вистрілив у хлопчика.

Куля пройшла крізь його тіло й увійшла у стовбур дерева.

Максим не торкнувся жодного з них.

Він лише дивився.

Серця чоловіків не витримували власних спогадів. Один за одним вони падали на землю без жодної рани.

Останнім залишився Карл.

— Що ти зробив із моєю мамою? — запитав хлопчик.

Карл побачив зимову ніч у хаті Бойчуків.

Побачив Ганну, яка благала залишити її. Знову почув власний голос, що наказував мовчати. Побачив її сльози й страх.

Потім перед ним постало все, чого раніше він не знав.

Ганна відмовляється вбивати ненароджену дитину.

Параска затуляє немовляті обличчя білою пелюшкою.

Стара жінка несе корзину до яру.

Земля падає на дерев’яну конячку.

Карл упав навколішки.

— Пробач, — прошепотів він.

— За що?

— За те, що зробив із твоєю матір’ю. За те, що через мене ти народився серед страху.

— Як мене звати?

Карл притиснув конячку до грудей.

— Я не знаю.

— Тоді хто я?

— Мій син.

— Цього недостатньо.

Карл простягнув руку, але не зміг торкнутися хлопчика.

Його серце зупинилося.

Він упав біля розкопаної могили.

Безлика засміялася.

Туман наповнився страхом семи мертвих чоловіків. Темна постать вдихнула його, і її тіло стало сильнішим.

— Ти вбив їх, — сказала вона хлопчикові.

— Я нікого не торкався.

— Ти показав їм правду.

— Вони самі боялися.

— Відтепер такою буде твоя сила. Кожен, хто завдасть тобі болю, побачить найстрашніше. Кожен, хто скривдить твою подругу, заплатить.

Хлопчик подивився на сім тіл.

— Я не хотів, щоб вони померли.

— Але тобі стало тепліше.

Це була правда.

Уперше після смерті Максим не відчував холоду. Чужий страх горів у ньому, наче вогонь.

Безлика простягнула руку.

— Ходімо зі мною. Я навчу тебе зігріватися.

Хлопчик відступив.

— Ні.

— Ти ще повернешся. Самотність завжди повертає дітей до темряви.

Видіння зникло.

Дарина знову стояла в кімнаті Ганни. Її рука все ще стискала холодні пальці Максима.

Хлопчик плакав.

— Я їх убив.

— Ти не торкнувся жодного.

— Якби не я, вони залишилися б живими.

— Вони померли від жаху перед власними злочинами.

— Але я відкрив їхні спогади.

Ганна не бачила сина так чітко, як під час повернення імені, проте чула його голос.

— Максиме, — сказала вона. — Ти був дитиною. Темрява скористалася твоїм болем.

— Карл був моїм батьком.

— По крові — так.

— Ти його ненавиділа?

Ганна довго мовчала.

— Я ненавиділа те, що він зробив. Він зруйнував частину мого життя. Його каяття не могло повернути мені минулого.

— А я нагадував тобі про нього?

— Ні. Ти був моїм сином. Не його злочином.

Максим підвів голову.

— Ти не соромилася мене?

— Ніколи.

Дарина передала хлопчикові лист Карла.

— Тут є кілька слів німецькою. Степан Андрійович перекладе.

Наступного дня старий учитель прочитав останні рядки:

«Я знаю, що не маю права просити пробачення. Якщо дитина жива, скажи їй лише одне: вона не винна в тому, як прийшла у цей світ».

Степан Андрійович також знайшов копію медичного висновку 1945 року.

— Тут написано, що на тілах не було поранень, слідів отрути чи боротьби. У всіх сімох зупинилося серце.

— Від страху? — запитав Василь.

— Іншого пояснення лікарі не мали.

Максим стояв біля вікна.

— Безлика сказала, що це моя сила.

— Сила не вирішує, ким ти є, — відповіла Дарина. — Вирішує те, як ти нею користуєшся.

— Я покарав Сергія й Богдана.

— Ти повторив те, чого навчила тебе темрява.

— Вони могли померти, як ті солдати.

— Могли.

Хлопчик стиснув кулаки.

— Я більше не хочу зігріватися чужим страхом.

— Тоді в ніч Покрови не слухай Безлику. Вона знову запропонує тобі цей вогонь.

Максим поклав дерев’яну конячку на стіл.

Іграшка сама повернула голову в бік старого лісу. Її вціліла нога тричі вдарила по дереву.

Тук.

Тук.

Тук.

— Вона показує дорогу до могили, — сказав хлопчик.

Ганна взяла білу шапочку з вишитою літерою М.

— Я готова повернутися до Вільшан.

До ночі перед Покровою залишалося дев’ять днів.

Вони знали правду.

Знайшли матір.

Повернули хлопчикові ім’я.

Тепер потрібно було знайти його тіло, переконати священника піти до Глибокого яру й відчинити Максимові дорогу до світла раніше, ніж Безлика забере його собі.

          22.РОЗДІЛ.Відмова священника

Повернення Ганни до Вільшан не залишилося непоміченим.

Щойно вона зійшла з автобуса, біля зупинки почали збиратися люди. Старші впізнавали в сивій жінці ту вісімнадцятирічну дівчину, яка зникла із села восени 1943 року. Молодші лише чули її ім’я у страшних розповідях про Глибокий яр.

Баба Орися першою підійшла до неї.

— Ганнусю?

Ганна кивнула.

— Значить, ти жива.

— Жива.

— А дитина?

Ганна подивилася на Максима.

Хлопчик стояв поруч у білій вовняній шапочці з вишитою літерою М. Бачили його тільки Дарина й мати.

— Також жива, — відповіла Ганна. — Тільки не так, як мала б.

Люди перехрестилися.

— Його звати Максим, — сказала вона. — Запам’ятайте. Не «німецьке байстря», не «хлопчик із яру» і не «нечиста сила». Максим.

Хлопчик підійшов до матері.

Від кожного повторення імені його постать ставала виразнішою.

Того самого дня вони вирушили до отця Олексія.

Разом із ними пішли Василь, Степан Андрійович і дід Мирон. Старий знахар пересувався повільно, спираючись на костур, але відмовився залишатися вдома.

Максим зупинився біля церковної огорожі.

— Я чекатиму під липою, — сказав він.

— Не відходь нікуди, — попросила Дарина.

— Тепер у мене є ім’я. Вона не зможе мене забрати.

— Саме тому й спробує.

Максим сів під деревом, поклавши біля себе Вогника та дерев’яну конячку.

Отець Олексій чекав у храмі.

На столі лежала стара церковна книга, відкрита на записі від 14 жовтня 1943 року. Графа для імені немовляти залишалася порожньою.

Ганна поклала перед священником свій лист, сповідь Параски й фотографію Карла Бергера.

— Мого сина звати Максим, — сказала вона. — Я дала йому це ім’я ще до народження.

Отець Олексій прочитав обидва листи. Потім кілька хвилин мовчав.

— Ми виконали умови, — сказала Дарина. — Знайшли матір, встановили правду та повернули хлопчикові ім’я. Залишилися могила й молитва.

— Ви просите мене провести хрещення над померлою дитиною.

— Так, — відповіла Ганна.

Священник похитав головою.

— Я не можу.

У храмі стало тихо.

— Чому? — запитала Дарина.

— Таїнство хрещення здійснюють над живою людиною. Не можна охрестити того, хто помер п’ятдесят п’ять років тому.

— Але він тут! — вигукнула дівчина. — Думає, говорить, допомагає людям. Хіба це не означає, що він живий?

— Його душа існує. Але земне життя завершилося.

— Не з його вини.

— Я знаю.

— Тоді зробіть виняток.

— Я не маю права назвати хрещенням те, що ним не є.

Ганна стала перед священником навколішки.

— Отче, мій син помер без імені, бо власна баба не дозволила мені взяти його на руки. Його закопали в лісі, наче непотрібну річ. Невже й церква тепер від нього відмовиться?

Отець Олексій допоміг їй підвестися.

— Церква не відмовляється від вашої дитини. Але я не можу змінити минуле.

— Ми й не просимо змінювати, — сказав дід Мирон. — Допоможіть душі вийти з нього.

— З яру?

— Із чужої темряви.

Священник перевів погляд на знахаря.

— Ви впевнені, що це душа дитини, а не сила, яка лише прикидається нею?

— Якби темрява хотіла обдурити нас, вона не стала б рятувати людей ціною власної сили.

— Ця дитина також карала живих.

— Бо п’ятдесят п’ять років не знала нічого, крім болю. Але Максим здатний обирати. Саме за цей вибір ми й боремося.

Отець Олексій підійшов до вікна.

Під липою сидів порожній для нього силует холоду. На траві навколо невидимого хлопчика лежав іній.

— Що станеться в ніч перед Покровою? — запитав священник.

Мирон поставив костур біля стіни.

— Опівночі старий яр відчиниться. Безлика спробує забрати ім’я Максима й вийти з лісу в його подобі.

— Як це зупинити?

— Знайти останки, назвати правду біля могили, прочитати молитву й дати хлопчикові можливість самому обрати дорогу.

— А якщо він обере темряву?

— Тоді молитва нас не врятує.

Священник довго дивився на стару церковну книгу.

— Звичайного хрещення не буде, — повторив він. — У цьому я не поступлюся.

Дарина стиснула кулаки.

— Тоді навіщо ми взагалі сюди прийшли?

— Дослухай до кінця.

Отець Олексій узяв чистий аркуш.

— Я можу прочитати над могилою молитву про Боже милосердя до невинної дитини. Можу благословити місце поховання, освятити знайдені останки й поставити хрест. Після цього Максима потрібно поховати по-людськи на сільському кладовищі.

— А ім’я? — запитала Ганна.

Священник умочив перо в чорнило.

У старій книзі він не став змінювати первинний запис, але зробив поруч примітку:

«У 1998 році зі свідчень матері встановлено ім’я дитини — Максим. Син Ганни Петрівни Бойчук. Народився живим 14 жовтня 1943 року. Місце поховання розшукується».

— Відтепер його ім’я є не лише у вашій пам’яті, — сказав отець Олексій. — Воно повернулося до людського світу.

Щойно перо поставило останню крапку, над храмом ударив дзвін.

Ніхто не торкався мотузки.

Старі свічки перед іконами спалахнули одночасно.

Із церковної книги піднялася маленька золота іскра. Вона пройшла крізь стіну й полетіла до липи.

Максим побачив її.

Іскра торкнулася білої шапочки. Вишита літера М засвітилася.

Хлопчик усміхнувся.

У ту ж мить із боку лісу долинув жіночий голос:

— Максиме…

Він здригнувся.

— Не слухай, — прошепотіла Дарина, хоча перебувала всередині храму.

Безлика повторила голосом Ганни:

— Синку, йди до мене.

Максим подивився на церковні двері. Мати ще не вийшла.

Він зрозумів, що це обман.

— Ти не моя мама.

Із лісу долинув сміх.

— Тепер я знаю твоє ім’я. Можу покликати так, як ти завжди хотів.

Чорний туман поповз до церковної огорожі.

Максим схопив Вогника й конячку.

— Ти не переступиш сюди.

— Мені й не потрібно. Ти сам повернешся до дуба.

Туман зупинився за кілька кроків від хлопчика.

У ньому з’явилося обличчя Дарини.

— Священник відмовився від тебе, — сказала Безлика її голосом. — Вони всі залишать тебе. Ходімо додому.

— Яр не мій дім.

— Іншого в тебе немає.

Двері церкви відчинилися.

Дарина вибігла надвір.

— Максиме!

Під липою нікого не було.

На траві лежав Вогник. Його червона фарба стала чорною.

Поруч виднілися сліди босих ніг. Вони вели до лісу.

— Він пішов, — прошепотіла Ганна.

Мирон нахилився над слідами.

— Не сам.

— Безлика його забрала? — запитала Дарина.

— Ще ні. Вона не може забрати його силоміць, поки ім’я тримається в людській пам’яті.

— Тоді навіщо він повернувся до яру?

Знахар підняв дерев’яну конячку. Її голова була повернута в бік старого лісу.

— Вона переконала його, що врятуватися неможливо.

Дарина схопила Вогника.

— Я знайду його.

— Зараз не можна, — попередив Дід Мирон. — Сонце сідає.

— Якщо залишимо Максима самого, темрява зламає його до ранку.

Отець Олексій вийшов із храму, тримаючи хрест і запалену свічку.

— Вона має рацію.

— Ви підете з нами? — запитала Дарина.

Священник подивився на чорний туман над лісом.

— Я відмовився проводити неправдиве хрещення. Але від дитини не відмовлявся.

Він замкнув церковні двері.

— Покажіть дорогу до Глибокого яру.

        23.РОЗДІЛ.Зникнення Максима

Чорний туман над лісом ставав густішим.

— Потрібні мотузки, ліхтарі й сокира, — сказав Василь. — Без підготовки туди не підемо.

— Якщо готуватимемося довго, втратимо його, — заперечила Дарина.

Дід Мирон підняв дерев’яну конячку.

— Звичайне світло в яру не допоможе. А сокира може розбудити те, чого краще не торкатися.

Отець Олексій передав Степанові Андрійовичу ключі від церкви.

— Залишайтеся тут. Коли сонце сховається, починайте дзвонити. Один удар кожні кілька хвилин. Дзвін показуватиме нам дорогу назад.

— А якщо не повернетеся до півночі?

— Не припиняйте.

Ганна взяла Дарину за руку.

— Я йду з вами.

— Вам буде важко, — сказав Василь.

— Максим п’ятдесят п’ять років чекав на мене під тим дубом. Цього разу я не залишуся в безпечному місці.

Вони рушили до лісу.

Сонце вже торкалося обрію. Довгі тіні від дерев перетинали дорогу, а на траві з’являлися перші білі пасма туману.

Біля двох горобин Дарина зупинилася.

Їхні червоні ягоди почорніли.

— Такого раніше не було, — прошепотіла вона.

Мирон торкнувся стовбура.

— Безлика зачинила звичайну дорогу.

Отець Олексій підняв хрест.

— Ми все одно ввійдемо.

— Хрест захистить людину, яка вірить, — відповів знахар. — Але ліс не зобов’язаний вірити разом із вами.

— Тоді що робити?

Із-за дерев вийшла Рута.

Її зелене волосся стало темним, а замість літніх квітів у ньому заплуталося сухе листя.

— Дайте мені конячку, — сказала мавка.

Мирон передав іграшку.

Рута поставила її між горобинами. Дерев’яна конячка тричі вдарила вцілілою ногою по землі.

Між деревами з’явилася вузька стежка.

— Максим у найглибшій частині яру, — сказала Рута. — Там, куди не ходимо навіть ми.

— Безлика забрала його? — запитала Дарина.

— Він пішов сам.

— Чому?

— Вона говорила твоїм голосом. Сказала, що священник відмовився, мати скоро помре, а ти виростеш і забудеш його.

— Він не міг повірити.

— Людина найчастіше вірить саме в те, чого найбільше боїться.

Ганна стиснула білу шапочку, яку Максим загубив біля церкви.

— Ведіть нас до нього.

Рута подивилася на темний ліс.

— До третього крику сови ви повинні вийти з яру. Після нього дороги закриються.

— Ми вже чули це правило, — сказала Дарина.

— Сьогодні третій крик може пролунати раніше за перший.

Вони ступили на стежку.

Щойно остання людина пройшла між горобинами, дорога позаду зникла. Туман піднявся до поясу. У ньому ворушилися невиразні постаті.

Попереду йшла Рута. За нею — Дарина з матір’ю Максима. Василь підтримував Ганну. Мирон і священник замикали ходу.

Перший удар церковного дзвона долинув здалеку.

Туман здригнувся.

На кілька секунд поміж деревами з’явилася світла нитка, що вела назад до села.

— Не втрачайте звук, — наказав Мирон.

Десь праворуч заплакало немовля.

Ганна зупинилася.

— Це він.

— Максим уже не немовля, — сказала Дарина.

— Для мене він завжди таким залишався.

Плач став голоснішим.

— Мамо…

Ганна ступила вбік.

Рута перегородила їй дорогу.

— Не дивіться.

— Він кличе мене!

— Це не ваш син.

У тумані з’явилася жінка з дитиною на руках. Вона стояла спиною.

— Ганно, забери його, — промовила постать голосом Параски. — Я більше не можу слухати плач.

Ганна затремтіла.

— Мамо?

— Подивіться на її ноги, — сказала Рута.

Ноги постаті були повернуті п’ятами вперед.

Отець Олексій перехрестив туман.

Примара розсипалася сухим листям.

— Далі вона показуватиме кожному те, чого він прагне або боїться, — попередив Мирон. — Не відходьте від стежки.

Другий удар дзвона пролунав слабше.

Дерева навколо ставали старшими. Дуби здіймалися мов чорні стіни. Між корінням виднілися людські обличчя, але коли Дарина придивлялася, вони перетворювалися на нарости кори.

Попереду почувся сміх.

— Дарина! — покликав Максим.

На стежку вибіг хлопчик у білій шапочці.

— Я тут!

Дарина зробила крок до нього, але дерев’яна конячка в руках Рути не ворухнулася.

— Це не він, — сказала мавка.

— Чому?

— Іграшка його не впізнає.

Несправжній Максим простягнув руки.

— Ти ж обіцяла мене врятувати.

Дарина залишилася на місці.

— Як тебе звати?

Хлопчик усміхнувся.

— Безіменний.

— Неправильно. Його звати Максим.

Обличчя примари розкололося. З-під дитячої шкіри визирнула біла маска.

Рута змахнула рукою, і зелене волосся обвило постать. Примара заверещала та зникла.

— Вона ще не звикла до його імені, — сказала мавка. — Це наша перевага.

Третій удар дзвона долетів ледь чутно.

Раптом дерев’яна конячка вирвалася з рук Рути й побігла стежкою.

— За нею! — крикнула Дарина.

Іграшка рухалася дивно: стрибала на трьох дерев’яних ногах, падала, але знову підводилася. Вона привела їх до краю Глибокого яру.

На дні стояв старий дуб.

Тепер дерево виглядало більшим, ніж раніше. Його гілки затуляли небо, а коріння обплітало весь схил. Між коренями відкрилася вузька чорна тріщина.

Конячка спустилася до плаского каменя й зупинилася.

На камені виднівся подряпаний хрест.

— Тут могила, — сказала Ганна.

Вона стала навколішки й торкнулася землі.

З-під коріння долинув голос:

— Мамо…

— Максиме!

— Я тут.

Дарина підбігла до чорної тріщини.

Усередині, далеко під землею, стояв хлопчик. Чорне коріння обвивало його руки, ноги та шию. Біля нього височіла Безлика.

— Відпусти його! — крикнула Дарина.

— Він прийшов добровільно, — відповіла темрява.

— Максиме, скажи, що хочеш вийти!

Хлопчик підняв голову.

— Я хочу. Але не можу.

— Ми витягнемо тебе.

Дарина простягнула руку в тріщину.

Мирон схопив її за плече.

— Не торкайся коріння.

— Чому?

— Яр ще не відчинився повністю. Якщо потягнеш зараз, розірвеш його душу.

— Тоді що робити?

— Чекати ночі перед Покровою.

— Ще дев’ять днів!

— Коли відчиниться дорога між світами, коріння послабне. Тоді Максим зможе вийти сам.

Безлика провела долонею по хлопчиковому волоссю.

— За дев’ять днів він забуде вас.

— Не забуду, — сказав Максим.

— Забудеш. Тут немає часу. Немає ранку й вечора. Є тільки холод.

Ганна підійшла до тріщини.

— Максиме, слухай мій голос.

Вона притиснула до грудей білу шапочку.

— Ти мій син. Тебе звати Максим. Ти народився чотирнадцятого жовтня. Я хотіла тебе й любила ще до народження.

Чорне коріння послабилося.

Отець Олексій запалив свічку.

— Максиме, твоє ім’я записане серед живих. Темрява не має над ним влади.

Світло проникло в тріщину.

Безлика відступила.

— Моліться скільки хочете, — прошипіла вона. — Коли відчиниться яр, він сам обере мене.

— Не оберу, — відповів хлопчик.

— Ти ще не знаєш, що я покажу.

З глибини лісу пролунав крик сови.

Перший.

— Нам потрібно йти, — сказала Рута.

— Я не залишу його, — заперечила Дарина.

— Якщо залишишся, Безлика отримає вас обох.

— Максиме, ми повернемося, — сказала Ганна.

— Коли?

— У ніч перед твоїм днем народження.

— Ви точно прийдете?

— Обіцяю.

Хлопчик подивився на Дарину.

— Ти також?

— Прийду, навіть якщо весь ліс стане проти мене.

Другий крик сови прокотився яром.

Дерева почали сходитися, закриваючи дорогу.

Мирон підняв конячку.

— Швидше!

Вони почали підійматися схилом.

Безлика засміялася.

— Дарина вже одного разу порушила обіцянку батькові. Чому ти віриш, що не порушить і твоєї?

Максим заплющив очі.

— Бо вона повернулася по мене в болото.

Чорне коріння знову стиснуло його тіло.

— І кожного дня повторюй своє ім’я! — крикнула Дарина. — Не дозволяй їй забрати його!

— Я Максим!

Тріщина почала закриватися.

— Син Ганни! — додала мати.

— Я Максим, син Ганни!

Коріння зійшлося.

Третій крик сови застав їх на середині схилу.

Стежка зникла.

З усіх боків піднялися білі дитячі постаті. Десятки хлопчиків у довгих сорочках простягали до Дарини руки.

— Допоможи мені!

— Я справжній Максим!

— Не залишай мене!

Рута кинула на землю дерев’яну конячку.

Іграшка побігла поміж примарами. Дарина трималася за нею, а решта йшла слідом.

Дзвін із села майже не було чути.

Ганна впала.

Василь підняв її на руки.

— Не зупиняйтеся! — наказав Мирон.

Позаду рухалася велика чорна тінь. Вона набувала подоби хлопчика, але з кожним кроком ставала вищою.

Попереду з’явилися дві горобини.

Конячка перестрибнула невидиму межу. Рута пропустила людей уперед, а сама повернулася до темряви.

Її волосся перетворилося на зелені батоги й ударило по тіні.

— Ідіть!

Дарина разом з іншими вискочила з лісу.

Щойно Мирон переступив межу, стежка зникла. Чорний туман ударився об горобини, але не зміг пройти.

У селі вже світало.

Їм здавалося, що в яру минуло не більше години. Насправді вони пробули там усю ніч.

Степан Андрійович усе ще дзвонив.

Отець Олексій подивився на старий ліс.

— До Покрови битимемо в дзвін щоранку й щовечора.

— Навіщо? — запитав Василь.

— Щоб Максим чув дорогу.

Ганна притиснула білу шапочку до серця.

— А я щодня називатиму його на ім’я.

Дарина взяла Вогника й дерев’яну конячку.

— Ми знаємо точне місце могили. Потрібно підготуватися до тієї ночі.

Мирон похитав головою.

— Підготуватися можна до лісу, холоду й туману. Але не до того, що Безлика покаже кожному з нас.

Глибоко під корінням Максим сидів у темряві.

— Хто ти? — шепотіла Безлика.

— Максим.

— Тебе ніхто не чує.

Іздалеку долинув церковний дзвін.

— Чують.

— Вони забудуть.

У темряві пролунав голос матері:

— Максиме, синку…

Хлопчик усміхнувся.

— Я Максим, син Ганни. І вони повернуться.

          24.РОЗДІЛ.Відкриття порталу

Дев’ять днів церковний дзвін лунав над Вільшанами щоранку й щовечора.

Люди зупинялися на вулицях, знімали шапки й дивилися в бік Покровської церкви. Ніхто не знав, чому Степан Андрійович підіймається на дзвіницю двічі на день і завдає рівно сім ударів.

Після кожного удару Ганна ставала біля церковної огорожі й голосно промовляла:

— Максиме, синку, я пам’ятаю тебе.

Дарина повторювала:

— Тебе звати Максим. Ми повернемося.

Перші дні ліс мовчав.

На четвертий ранок після останнього удару дзвона з боку Глибокого яру долинув дитячий голос:

— Я чую.

На шостий день у селі серед теплої погоди випав чорний іній. Він укрив тільки дорогу від лісу до церкви. Там, де проходили люди, на землі залишалися сліди босих ніг.

На восьму ніч Безлика прийшла до вікна Дарини.

Вона мала обличчя Максима.

— Не приходь завтра, — попросила постать. — Я вже обрав її.

Дарина не відповіла.

Тоді обличчя змінилося. За склом стояла її мати.

— Якщо підеш до яру, загине твій батько.

Дарина дістала полотняний мішечок Мирона.

— Покажи справжнє обличчя.

Постать ударилася головою об скло й зникла.

На ранок вікно було цілим, але на зовнішньому боці залишилися три довгі подряпини.

До ночі перед Покровою готувалося все село.

Василь зробив маленьку білу домовину. Ганна вистелила її рушником, який вишила ще до народження сина. Отець Олексій підготував хрест, свічки та воду для благословення могили.

На хресті було вирізано:

МАКСИМ БОЙЧУК
14 ЖОВТНЯ 1943 РОКУ

Працівник районної міліції та лікар оглянули документи й місце поховання. Після зізнання Параски й церковного запису сумнівів не залишалося: під старим дубом справді лежала вбита дитина.

Останки вирішили перенести на сільське кладовище після молитви.

Увечері тринадцятого жовтня люди зібралися біля Покровської церкви.

Більшість мала залишитися в селі. До яру пішли тільки Дарина, Василь, Ганна, дід Мирон та отець Олексій. Степан Андрійович піднявся на дзвіницю.

— Опівночі починайте дзвонити, — наказав Мирон. — Не зупиняйтеся до світанку, що б не почули.

— А якщо повернуться не всі? — запитав учитель.

— Дзвоніть однаково.

Наталя обійняла чоловіка й доньку.

— Поверніться.

— Повернемося, — пообіцяв Василь.

Дарина не стала повторювати обіцянку.

Тепер вона знала, якою небезпечною може бути кожна обіцянка, дана перед входом до старого лісу.

Біля горобин їх зустріли Рута й Дід Дубовик.

Мавка була одягнена в чорний плащ із сухого листя. У руках тримала Вогника. Червона машинка більше не була чорною — під пальцями Рути до неї повернувся слабкий червоний колір.

— Він знадобиться Дарині, — сказала мавка.

Дід Дубовик обійшов людей.

— Залізо залиште тут. Ножі, сокири, ключі — усе.

— Навіщо? — запитав Василь.

— Коли відчиниться яр, кожна залізна річ згадає кров, із якої народилася. Темрява використає її проти вас.

Василь поклав біля горобини складаний ніж і зв’язку ключів. Отець Олексій залишив металевий годинник. Навіть Ганна зняла шпильку з волосся.

— Далі йдіть, тримаючись за мотузку, — сказав лісовичок. — Якщо побачите поруч знайому людину, спочатку торкніться мотузки. Безлика може скопіювати голос і обличчя, але не здатна триматися за річ, яку зв’язали живі руки.

Василь обв’язав мотузкою зап’ястя кожного.

Рута відкрила стежку.

Ліс зустрів їх тишею.

Не співали птахи, не шелестіло листя. Навіть кроки не мали звуку. Між деревами стояли люди, які давно померли. Вони мовчки дивилися на процесію.

Дарина впізнала мисливця Матвія, хоча бачила його лише на старій фотографії. Поруч стояли семеро німецьких солдатів. Карл Бергер тримав руки на грудях і дивився в землю.

— Це справді вони? — запитала Дарина.

— Лише спогади лісу, — відповів Дубовик. — Не говори з ними.

Дерев’яна конячка рухалася попереду.

Коли сонце торкнулося обрію, вони дійшли до старого дуба.

Біля плаского каменя чекала відкрита могила. Землю обережно зняли вдень у присутності лікаря. Між трьома коренями лежали залишки зотлілої корзини й маленькі кістки, загорнуті в рештки білої пелюшки.

Ганна впала навколішки.

— Синку…

Вона не кричала й не плакала. Тільки простягнула руки до могили, але не наважилася торкнутися останків.

Отець Олексій став поруч.

— Ми перенесемо його після молитви.

Василь поставив білу домовину біля каменя. Дарина поклала всередину дерев’яну конячку. Рута залишила поруч Вогника.

Дід Мирон накреслив навколо могили коло горобиновою гілкою.

— До опівночі ніхто не виходить за межу кола.

— А Максим? — запитала Дарина.

— Коли відчиниться коріння, він опиниться з іншого боку. Покликати його зможуть лише мати й ти.

— Чому?

— Ганна дала йому життя та ім’я. Ти повернула пам’ять про них.

Отець Олексій запалив чотири свічки.

Одну поставив біля голови дитини. Другу — біля ніг. Третю передав Ганні. Четверту взяла Дарина.

— Що робитимете ви? — запитала вона священника.

— Молитимуся.

— А якщо молитва не допоможе?

— Тоді молитимемося голосніше.

Настала ніч.

Спочатку нічого не відбувалося.

Ганна сиділа біля домовини й наспівувала колискову. Дарина впізнала мелодію, яку Максим пам’ятав усі роки.

Близько одинадцятої вода у струмку зупинилася.

Рута підвела голову.

— Починається.

Вода потекла у зворотний бік.

Каміння на дні заворушилося. З-під дуба піднявся холод, від якого згасли три свічки.

Свічка в руках Ганни продовжувала горіти.

— Материнського вогню вона не торкнеться, — сказав Мирон.

Старий дуб застогнав.

Його коріння повільно розступалося, відкриваючи чорну щілину. За нею не було землі. Там виднілася інша дорога, освітлена блідим місяцем.

З церковної дзвіниці долинув перший удар.

Опівніч.

Від удару темрява в щілині здригнулася. Дорога стала ширшою.

Другий удар.

На ній з’явилися дитячі сліди.

Третій.

Із порталу вийшов Максим.

Чорне коріння обвивало його тіло, але біла шапочка з літерою М залишалася на голові.

— Мамо, — покликав він.

Ганна підвела свічку.

— Я тут, синку.

Максим зробив крок до неї.

Безлика виникла за його спиною.

Тепер вона мала обличчя молодої Ганни.

— Не йди, — сказала темрява. — Твоя мати постаріла. За кілька років вона помре, і ти знову залишишся сам.

— Ні, — відповів Максим. — На тій дорозі хтось чекає.

— Ти не знаєш хто.

— Але там тепло.

Безлика стиснула коріння.

Хлопчик скрикнув і впав.

Отець Олексій почав молитву:

— Господи, Ти знаєш ім’я кожної душі, навіть коли люди його забули. Прийми невинну дитину Максима, якій не дали прожити земне життя…

Темрява заревла.

Навколо могили з’явилися постаті померлих. Вони простягали руки до людей, кликали знайомими голосами й намагалися переступити горобинове коло.

Дубовик ударив костуром.

Із землі піднялася стіна живого коріння.

Рута розпустила волосся. Зелені пасма обвили коло, зміцнюючи захист.

— Довго ми їх не втримаємо! — крикнула мавка.

Дарина стала біля краю порталу.

— Максиме, дивися на мене!

Хлопчик підвів голову.

— Я не можу вийти.

— Можеш. Ти вже тікав від неї.

— Тоді я не мав імені. Тепер вона тримає мене за нього.

Безлика засміялася.

— Ви самі подарували мені ключ. Поки він був Безіменним, я володіла лише його холодом. Тепер отримаю все.

Ганна притиснула свічку до грудей.

— Ім’я дала я. Ти не маєш на нього права.

— Ти віддала дитину своїм страхом.

— Ні. Це зробила моя мати.

— А ти повірила їй і втекла.

Ганна похитнулася.

Полум’я свічки стало слабшим.

— Не слухайте! — крикнула Дарина. — Вона живиться вашою провиною!

Безлика повернулася до дівчини.

Її обличчя змінилося.

Тепер перед Дариною стояв Максим.

— Якщо хочеш урятувати мене, заходь, — сказав він. — Я не можу вийти сам.

— Це не він, — попередив Мирон.

У глибині порталу справжній Максим простягнув до неї руку.

— Дарино, не йди! Вона обманює!

Безлика також простягнула руку.

Перед дівчиною стояли два однакові хлопчики.

Обидва мали білу шапочку. Обидва тримали червону машинку. Обидва дивилися знайомими темними очима.

— Котрий із них справжній? — запитав Василь.

Дарина згадала першу зустріч біля джерела.

— Що ти сказав мені, коли я пообіцяла допомогти знайти твоє ім’я?

Перший хлопчик відповів:

— Що ми тепер друзі.

Другий похитав головою.

— Я запитав: «Ти ще прийдеш?»

Дарина впізнала його.

Вона направила Вогника на першого.

Несправжній Максим заверещав і перетворився на чорний дим.

Справжній хлопчик залишався за корінням.

— Я бачу тебе! — сказала Дарина.

— Не заходь сюди!

Безлика піднялася над ним.

— Без живої душі мертва не вийде. Такий закон дверей.

— Що вона говорить? — запитала Дарина.

Мирон зблід.

— Щоб повернути Максима, хтось із живих повинен добровільно переступити межу.

— Ні! — крикнув Василь.

Дарина розв’язала мотузку на своєму зап’ястку.

— Я обіцяла прийти по нього.

— Якщо ввійдеш, можеш не повернутися, — попередив Мирон.

— Тоді тримайте дорогу відчиненою.

Вона передала батькові свічку й узяла Вогника.

— Дарино, не смій! — закричав Василь.

Але дівчина вже ступила до порталу.

Крижана темрява проковтнула її.

За спиною зійшлося коріння, відрізаючи дорогу назад.

Дарина залишилася наодинці з Максимом і Безликою.

           25.РОЗДІЛ.Остання спокуса

Дарина падала в темряву.

Вона не відчувала землі під ногами, не бачила неба й не чула голосів людей, які залишилися біля могили. Тільки Вогник тремтів у долоні слабкою червоною іскрою.

Потім падіння припинилося.

Дарина опинилася на дні іншого лісу.

Дерева тут росли корінням догори. Їхні чорні крони входили в землю, а високо над головою перепліталося коріння. Між ним блукали людські тіні.

Одні плакали. Інші кликали рідних. Деякі повторювали останні слова, сказані перед смертю.

— Максиме! — покликала Дарина.

Вогник засвітився яскравіше.

Червоний промінь показав хлопчика. Він стояв біля перевернутого дуба, обплутаний корінням. Безлика тримала руку на його плечі.

— Ти все-таки прийшла, — сказала вона.

— Відпусти його.

— Я нікого не тримаю. Максим сам повернувся додому.

— Це не його дім.

— Запитай у нього.

Дарина підійшла ближче.

— Максиме, ходімо.

Він не дивився їй в очі.

— Я не можу.

— Ми звільнимо тебе від коріння.

— Не в корінні справа.

Безлика провела долонею по його волоссю.

— Хлопчик нарешті зрозумів, що чекає на нього за світлою дорогою.

— Що?

— Невідомість.

Навколо них виникли золоті двері.

За ними виднілося сліпуче світло, але не можна було розгледіти, що саме там знаходиться.

— Вони називають це волею, — продовжила Безлика. — Та ніхто не зміг розповісти, куди веде та дорога. Можливо, за нею немає нічого.

— Там не буде холоду, — сказала Дарина.

— А тебе?

Дарина мовчала.

— Ти підеш із ним? — запитала темрява.

— Я жива.

— Саме так. Максим утратить єдину подругу. Його мати невдовзі помре. А він знову залишиться один серед чужих душ.

Хлопчик підвів голову.

— Я не хочу втрачати вас.

— Ти нас не втратиш, — сказала Дарина. — Просто ми більше не зможемо бачитися так, як тепер.

— Значить, утрачу.

Безлика всміхнулася.

— Я можу запропонувати іншу дорогу.

Вона плеснула в долоні.

Перевернутий ліс зник.

Дарина опинилася на сонячній галявині. Поблизу стояла маленька біла хатина із синіми віконницями. Біля неї росли яблуні, цвіли квіти, а в прозорому струмку плавали срібні рибки.

Максим стояв поруч.

Тепер він був схожий на звичайного хлопчика. На щоках з’явився рум’янець, ноги більше не були босими. Замість білої сорочки він носив чистий одяг.

— Мені тепло, — здивовано промовив він.

Дарина торкнулася його руки.

Вона була живою.

Під шкірою бився пульс.

Із хатини вийшла молода Ганна.

Не сімдесятирічна сива жінка, а та сама дівчина з фотографії. Вона простягнула руки до сина.

— Максиме, ходи додому.

Хлопчик кинувся до неї.

Ганна обійняла його й поцілувала у волосся.

— Мамо, ти молода!

— Тут ніхто не старіє.

Біля хатини з’явилися батьки Дарини та її молодший брат. Усі були здорові, усміхнені й щасливі.

— Залишайся з нами, — сказала мати. — Тут ніколи не буде пожеж, хвороб і смерті.

— Це неправда, — прошепотіла Дарина.

— Хіба тобі погано?

На столі перед будинком стояло свіже молоко, мед і теплий хліб.

Максим відламав шматочок.

— Я відчуваю смак!

Він їв і сміявся.

Дарина дивилася на нього.

Це було все, про що хлопчик мріяв: мати, тепло, дім, їжа, звичайне дитинство.

— Вам потрібно лише залишитися, — сказала Безлика голосом Ганни.

— Яка ціна?

— Ніякої.

— Ти завжди щось забираєш.

— Лише час. Але хіба він потрібний у місці, де ніхто не старіє?

Дарина подивилася на годинник у хаті.

Стрілки не рухалися.

На яблуні сиділи птахи. Вони відкривали дзьоби, але співу не було. Квіти не хиталися від вітру. Вода в струмку текла, проте її поверхня залишалася нерухомою.

Дарина взяла шматок хліба.

Він був теплим і м’яким, але в роті перетворився на суху землю.

Вона виплюнула.

— Максиме, це обман.

— Але мені тепло.

— Не твоїм теплом.

Безлика вийшла з-за яблуні.

Тепер вона мала прекрасне жіноче обличчя.

— Чи має значення, звідки приходить тепло, якщо дитина більше не мерзне?

— Має. Ти зігріваєш його чужим страхом.

— Страху у світі живих вистачить на вічність.

Вона показала Дарині іншу картину.

Сергій лежав у лікарні, вкритий висипкою. Богдан стогнав із поламаною ногою. Люди, які сміялися з Дарини, один за одним падали перед Максимом.

— Ніхто більше не скривдить тебе, — сказала Безлика. — Хлопчик захистить від усіх ворогів.

— Тоді він стане таким, як ти.

— Він стане сильним.

Максим дивився на власні руки.

— Я зможу захистити її батьків?

— Від пожеж, хвороб і смерті.

— І маму?

— Вона ніколи не постаріє.

— Не слухай! — сказала Дарина. — Це не твоя мати. Лише її образ.

Молода Ганна підійшла до хлопчика.

— Хіба мої руки не теплі?

Максим торкнувся її долоні.

— Теплі.

— Хіба я не називаю тебе сином?

— Називаєш.

— Тоді залишайся.

Дарина підняла Вогника.

Червона машинка залишалася холодною й тьмяною.

Вона поставила її на землю.

Вогник сам покотився від білої хатини до темного краю галявини.

— Дивись, Максиме. Іграшка пам’ятає справжнє тепло. Якби це місце було твоїм домом, вона залишилася б тут.

Хлопчик подивився на хліб у своїй руці.

З нього сипалася земля.

Молода Ганна почала втрачати обличчя.

— Не йди, синку, — сказала вона.

— Моя мама назвала б мене Максимом.

— Максиме…

— Вона знає колискову.

Постать мовчала.

— Заспівай, — попросив хлопчик.

Безлика відкрила рот.

Замість пісні з нього вирвався крик сотень наляканих людей.

Максим відскочив.

Сонячна галявина почорніла. Біла хатина розсипалася, яблуні перетворилися на сухі корені, а молода Ганна знову стала Безликою.

— Невдячний! — заревла вона. — Я зігрівала тебе п’ятдесят п’ять років!

— Чужим страхом.

— Іншого тепла ти не мав!

— Тепер маю.

Максим підняв білу шапочку з літерою М.

Із далекого світу долинув голос справжньої матері:

— Максиме, синку…

Навколо них задзвонив церковний дзвін.

Кожен удар пробивав у темряві маленьку тріщину. Крізь них проникало світло свічок.

Безлика обернулася до Дарини.

— Ти думаєш, що перемогла?

— Ще ні.

— Тоді послухай правду про власне майбутнє.

Темрява показала Дарині роки, які ще не настали.

Вона побачила себе дорослою. Батьки постаріли й померли. Ганни більше не було. Село змінилося, а старий ліс вирубали. Люди забули Максима.

Дарина стояла біля маленької могили сама.

— Усе закінчується, — сказала Безлика. — Дружба, любов, пам’ять. Залишся тут — і нікого не втратиш.

— Якщо ніщо не закінчується, то нічого й не починається.

— Гарні слова. Але коли залишишся сама, пошкодуєш.

— Можливо. Та це буде моє життя.

Дарина простягнула руку Максимові.

— Ходімо.

Він не відразу рушив.

— Ти справді колись забудеш мене?

— Можу забути голос або обличчя. Але не забуду, ким ти став для мене.

— А якщо я піду за світлом, то побачу тебе знову?

— Не знаю.

— Ти завжди кажеш правду.

— Тепер намагаюся.

Максим узяв її за руку.

— Краще коротка справжня дружба, ніж вічна брехня.

Безлика закричала.

Коріння обвило їхні ноги. Темрява почала стягувати Дарину й Максима вглиб порталу.

З іншого боку Василь намагався розсунути коріння руками.

— Дарино!

— Не торкайся! — зупинив його Мирон. — Вона повинна знайти дорогу сама!

Отець Олексій продовжував молитву. Ганна тримала свічку, полум’я якої ставало дедалі слабшим.

Раптом неподалік тріснула гілка.

За горобиновим колом стояв Сергій.

Після лікарні його обличчя ще залишалося блідим. Хлопець потайки пішов за дорослими, бо хотів дізнатися правду про того, хто врятував його сестру й покарав його самого.

— Дарино! — крикнув він, побачивши відкритий портал.

Із туману долинув голос Оленки:

— Сергію, допоможи!

Хлопець озирнувся.

За межами кола стояла його маленька сестра.

— Що ти тут робиш?

— Мені страшно. Забери мене додому.

— Це не вона! — крикнув Василь.

Але Сергій уже переступив горобинову лінію.

Несправжня Оленка схопила його.

Чорне коріння обвило хлопцеві руки й потягнуло до порталу.

— Рятуйте!

Сергій упав у темряву.

Він опинився біля ніг Максима.

Безлика засміялася.

— Ось і справжня ціна.

Вона підняла Сергія над землею.

— Один живий залишиться тут — одна мертва душа вийде. Віддай мені свого кривдника, Максиме, і я відпущу тебе разом із Дариною.

Сергій побачив хлопчика й упізнав його.

— Це ти…

Максим дивився на того, хто називав його мертвяком, ображав Дарину й погрожував розкопати могилу.

Безлика простягнула йому довгі чорні пальці.

— Тобі навіть не потрібно його вбивати. Просто нічого не роби.

Коріння почало стискати Сергієві груди.

— Допоможи… — прошепотів він.

Перед Максимом постав останній вибір.

Врятувати кривдника й знову віддати власну силу.

Або дозволити йому померти та нарешті вийти з холодного яру.

           26.РОЗДІЛ.Добрий вибір

Коріння стискало Сергієві груди.

Хлопець намагався вирватися, але чорні стебла ставали тільки міцнішими. Одне обвило шию, інше закрило рот.

— Допоможи… — прохрипів він.

Максим стояв нерухомо.

Перед його очима постав шкільний клас. Сергій тримав Даринин зошит, сміявся з малюнка й називав його мертвяком.

Потім Максим побачив власну розкопану могилу.

— У суботу ми підемо до яру й викопаємо його кістки, — повторив голос Сергія.

Безлика нахилилася до хлопчика.

— Він прийшов виконати обіцянку.

— Неправда! — крикнув Сергій.

Коріння звільнило його рот.

— Тоді навіщо ти пішов за нами? — запитала Дарина.

— Я хотів побачити хлопчика. Оленка говорить про нього щодня. Каже, що він урятував її.

— І ти вирішив знову посміятися?

— Ні!

Сергій подивився на Максима.

— Я хотів запитати, навіщо він урятував мою сестру після всього, що я говорив.

— Оленка мене не кривдила, — відповів Максим.

— А я кривдив.

— Так.

— Це ти послав висипку?

Хлопчик кивнув.

— Хотів, щоб тобі було боляче.

— Було. Я думав, що помру.

— Тоді ти знаєш, що відчував я.

— Знаю.

Безлика засміялася.

— Він бреше. Люди просять пробачення тільки тоді, коли відчувають смерть.

Коріння знову почало стискатися.

Сергій закричав.

— Максиме, врятуй його! — попросила Дарина.

— Чому?

— Бо він живий.

— Німецькі солдати також були живими.

— Вони вбивали людей. Сергій говорив жорстокі дурниці.

— Його слова завдали тобі болю.

— Але я не хочу, щоб він помер!

Безлика стала за спиною Дарини.

— Він знову скривдить тебе. Такі люди не змінюються.

— Може, зміниться.

— А якщо ні?

— Це буде його вибір.

Максим подивився на Сергія.

— А моїм вибором може бути не рятувати.

— Може, — погодилася Дарина. — Але тоді вибір зробить твій гнів, а не ти.

— Я втомився бути добрим до тих, хто мене боїться.

— Ти не повинен бути добрим заради них. Зроби це заради себе.

— Якщо врятую його, залишуся тут.

— Ми знайдемо іншу дорогу.

— Мирон сказав, що потрібна одна жива душа.

Безлика усміхнулася.

— Старий не помилився. Віддай мені Сергія — і підете обоє.

Перед Максимом відчинилася світла стежка. На її кінці стояла Ганна з простягнутими руками.

— Синку, ходи до мене, — кликала вона.

Цього разу голос був справжнім.

Максим зробив крок до стежки.

Коріння на Сергієвій шиї затягнулося.

Дарина схопила хлопчика за руку.

— Згадай Оленку.

Він зупинився.

— До чого тут вона?

— Якщо Сергій загине, його сестра все життя чекатиме на брата. Як Ганна чекала на тебе.

У пам’яті Максима з’явилася маленька Оленка, яка стояла посеред болота й просила допомогти. Він пригадав, як вона простягнула йому руку біля струмка.

— Вона плакатиме? — запитав він.

— Щодня.

— Сергій не вартий її сліз, — сказала Безлика.

— Це вирішувати не тобі, — відповів Максим.

Світла дорога почала тьмяніти.

— Якщо відмовишся зараз, знову мерзнутимеш! — закричала темрява.

— Я вже знаю інше тепло.

Максим дістав із кишені білу шапочку з вишитою літерою М.

— Мати зберігала її п’ятдесят п’ять років. Дарина поверталася, навіть коли боялася. Оленка простягнула мені руку. Це тепло ти не можеш украсти.

— Вони все одно залишать тебе!

— Можливо. Але я не стану тобою, щоб утримати їх.

Максим підійшов до Сергія.

— Я ще не пробачив тебе.

— Розумію, — прошепотів хлопець.

— Але не дозволю тобі померти.

Максим поклав долоні на чорне коріння.

Безлика закричала:

— Не торкайся! Воно тримає й тебе!

— Більше ні.

— Ти мій!

— Мене звати Максим. Я син Ганни.

Біла літера на шапочці засвітилася.

Коріння задимілося. Воно намагалося обвити руки хлопчика, але Максим не відпускав.

— Дарина назвала мене другом, — продовжив він. — Оленка назвала рятівником. Священник записав моє ім’я. Ти не маєш наді мною влади.

Одне коріння луснуло.

Потім друге.

Сергій упав на землю.

— Біжи до світла! — крикнула Дарина.

Він спробував підвестися, але ноги не слухалися.

Безлика стала величезною. Її руки перетворилися на чорні гілки, які закрили вихід.

— Ніхто не піде!

Максим узяв Вогника.

Червона машинка спалахнула справжнім полум’ям. Воно не обпікало, але розганяло темряву.

Хлопчик поставив її на землю.

— Покажи дорогу.

Вогник покотився до виходу, залишаючи за собою червону світлу смугу.

Максим підняв Сергія.

— Я не можу йти, — сказав той.

— Ти живий. Усі живі важкі.

Хлопчик закинув Сергієву руку собі на плече.

Його тіло стало прозорим.

— Я допоможу, — сказала Дарина.

Вони разом потягли Сергія за Вогником.

Безлика простягнула до них руки. Максим обернувся й подивився їй у вічі.

— Хочеш показати мені мої злочини? — засміялася вона. — У мене їх більше, ніж у всіх людських війнах.

— Ні. Я покажу тобі те, чого ти ніколи не мала.

Перед Безликою виникли спогади Максима.

Дарина повертається до яру з теплим хлібом.

Оленка простягає руку через струмок.

Ганна вперше вимовляє ім’я сина.

Василь дякує невидимому хлопчикові за врятоване життя.

Справжнє тепло наповнило темряву.

Безлика закричала.

Вона могла живитися страхом, соромом і ненавистю, але не витримувала вдячності.

Її тіло вкрилося тріщинами.

— Припини!

Максим показував нові спогади.

Мати обіймає його.

Дарина називає другом.

Священник вписує ім’я до церковної книги.

Тріщини стали ширшими. Крізь них вирвалося біле світло.

— Я не твій! — крикнув Максим.

Безлика розсипалася чорним пилом.

Вихід із порталу відкрився.

З іншого боку Василь побачив доньку.

— Дарино!

Він простягнув руку, але відстань між світами залишалася надто великою.

— Мотузку! — наказав Мирон.

Василь кинув у портал кінець мотузки, якою вони були зв’язані дорогою до яру.

Дарина схопила її й обв’язала Сергія.

— Тягніть!

Василь та отець Олексій витягли хлопця до горобинового кола.

Щойно Сергій опинився біля могили, чорні сліди на його шиї зникли. Він закашлявся й розплющив очі.

— Максим ще там, — сказав він. — Допоможіть йому.

У порталі Дарина тримала хлопчика за плечі.

Максим майже зник. Від нього залишався лише слабкий дитячий силует.

— Ти віддав забагато сили, — сказала вона.

— Сергій живий?

— Живий.

Хлопчик усміхнувся.

— Тоді я все зробив правильно.

Під ними розкололася земля.

Безлика знову піднялася з темряви. Тепер вона не мала людської подоби. Замість обличчя вирувала чорна порожнеча.

— Ти порушив закон! — заревла вона. — Живий увійшов — живий повинен залишитися!

Із-за горобинового кола відповів Дід Дубовик:

— Це не закон. Це твоя брехня.

Мирон підняв свічку.

— Самопожертва відкриває третю дорогу. Ту, якої темрява не бачить.

Між Дариною та могилою з’явилася вузька золота стежка.

— Ідіть! — крикнула Рута.

Дарина ступила на неї, підтримуючи Максима.

Безлика кинулася слідом.

З кожним кроком золота стежка руйнувалася. Вогник котився попереду, показуючи дорогу.

До виходу залишилося кілька кроків.

Максим упав.

— Не можу далі.

Дарина підняла його.

Він знову майже нічого не важив.

— Цього разу я винесу тебе.

Безлика простягнула руку. Її пальці вже торкалися білої шапочки.

Ганна підняла свічку.

— Максиме!

Хлопчик почув материн голос і зібрав останні сили.

Він відштовхнувся від золотої стежки.

Дарина разом із ним упала біля відкритої могили.

Портал почав закриватися.

Безлика залишилася з іншого боку. Вона билася об невидиму межу й кричала:

— Він не піде до світла! Він не пробачив! Він досі мій!

Коріння старого дуба зійшлося, але чорна тінь залишилася біля могили.

Максим лежав на руках матері.

Його тіло було холодним і прозорим. Серця більше не було чути.

Отець Олексій став перед білою домовиною.

— Настав час завершити молитву.

Ганна поцілувала сина в чоло.

— Ти врятував того, кого мав право ненавидіти. Це найбільше добро, яке могла зробити скривджена душа.

Максим розплющив очі.

— Я не хочу бути схожим на тих, хто відібрав у мене життя.

— Тепер ти знаєш, ким є, — сказала Дарина.

Він кивнув.

— Я Максим. І я обрав не темряву.

Над старим дубом з’явився перший промінь світла.

Але Безлика ще трималася за його тінь.

                     27.РОЗДІЛ.Ім’я

Чорна тінь трималася за ноги Максима.

Вона вже не могла обвити його тіло корінням або заговорити голосом матері. Проте залишалася з’єднаною з його власною тінню, наче довгий потворний хвіст.

— Він не пробачив, — повторювала Безлика. — Ви можете називати його, молитися й запалювати свічки, але ненависть усе одно поверне хлопчика до мене.

Максим лежав на руках Ганни.

Його тіло було майже прозорим. Крізь білу сорочку проступало коріння дуба. Тільки вишита літера М на шапочці продовжувала світитися.

— Не слухай її, синку, — сказала Ганна.

— Я не слухаю. Але вона говорить у мені.

— Про що?

— Про Параску.

Безлика набула подоби старої жінки.

Параска стояла біля відкритої могили, тримаючи в руках білу пелюшку.

— Ти пам’ятаєш, як вона зупинила твоє дихання, — прошепотіла темрява. — Пам’ятаєш холодну землю. Вона прожила ще багато років, а тобі не дала навіть одного дня.

Очі Максима почали темніти.

— Це несправедливо.

— Так. Поклич її душу. Я віддам її тобі. Нехай відчує весь твій холод.

— Максиме, подивися на мене, — попросила Дарина.

Він не реагував.

— Вона забрала моє життя.

— І якщо ти дозволиш ненависті забрати твою душу, Параска переможе вдруге.

Хлопчик перевів погляд на Дарину.

— Я не можу сказати, що пробачив.

— Не потрібно брехати. Просто відмовся жити її злочином.

Безлика засміялася.

— Гарні слова живої дівчини. Вона не лежала під землею п’ятдесят п’ять років.

Ганна притиснула сина до грудей.

— Я також не можу пробачити своїй матері. Але не хочу, щоб вона й після смерті тримала нас обох.

Максим подивився на постать Параски.

— Я не забуду, що ти зробила.

Темрява простягнула до нього руку.

— Тоді ходи до мене.

— І не скажу, що ти мала право.

Рука зупинилася.

— Але я більше не хочу твоєї смерті. Не хочу бачити твій страх і чути крик. Ти забрала моє життя, та мою душу не отримаєш.

Подоба Параски почала тріскатися.

— Я відпускаю тебе, — сказав Максим. — Не заради тебе. Заради мами. Заради Дарини. Заради себе.

За спиною Безликої з’явилася справжня Параска.

Не молода й не страшна. Згорблена стара жінка стояла з опущеною головою. Її руки тремтіли.

— Пробач, — прошепотіла вона.

— Я ще не можу пробачити, — відповів Максим. — Але більше не триматиму тебе біля себе.

Параска впала навколішки.

Навколо неї з’явилося сіре світло. Воно огорнуло стару, і її постать повільно розчинилася.

Безлика закричала.

Чорна тінь відірвалася від ніг хлопчика.

— Він мій!

Отець Олексій став між нею та Максимом.

— Ні. Ця дитина належить не тобі.

Священник підняв хрест.

— Настав час назвати правду біля могили.

Василь і Мирон обережно підняли з землі залишки зотлілої корзини. Усередині лежали маленькі кісточки, рештки пелюшки та кілька синіх ниток.

Ганна дивилася, не відводячи очей.

— Це мій син, — сказала вона. — Я більше не дозволю ховати його від людей.

Останки поклали до білої домовини.

Ганна розгорнула рушник, який вишила в молодості, й накрила ним дитину. Дерев’яну конячку поклала поруч.

Дарина тримала Вогника.

— Його також покласти? — запитала вона.

Максим похитав головою.

— Ні. Вогник твій.

— Я принесла його тобі.

— Він уже виконав свою справу. Нехай нагадує, що навіть маленьке тепло може показати дорогу.

Дарина притиснула червону машинку до грудей.

Отець Олексій окропив могилу й домовину освяченою водою.

Краплі падали на чорну землю й перетворювалися на маленькі іскри.

Безлика відступала.

— Вода не зітре того, що сталося! — кричала вона.

— Ми й не стираємо, — відповіла Дарина. — Ми називаємо правду.

Вона розгорнула сповідь Параски й прочитала вголос:

— Чотирнадцятого жовтня 1943 року Ганна Бойчук народила живого хлопчика. Параска Бойчук, боячись людського осуду, задушила немовля й таємно закопала під старим дубом. Матері сказала, що дитина народилася мертвою.

З кожним словом Безлика ставала меншою.

Ганна продовжила:

— Мого сина зачали злочином, але сам він не був злочином. Він був невинною дитиною. Я хотіла його, любила й чекала.

Отець Олексій відкрив молитовник.

— Я не можу повернути йому земне життя. Не можу здійснити таїнство над тим, хто вже перейшов межу смерті. Але можу засвідчити перед Богом і людьми: ця дитина жила.

Священник став навколішки біля домовини.

— Господи милосердний, Ти знав цю дитину ще до її народження. Люди не дали їй хрещення, могили й людської пам’яті. Прийми невинну душу, яку ми сьогодні повертаємо з темряви.

Безлика кинулася до нього.

Дід Дубовик ударив костуром об землю. Коріння старого лісу обвило темну постать.

— Цей яр більше не твій, — сказав лісовичок.

Рута простягнула руки. Її зелене волосся перетворилося на тисячі тонких гілок, які міцно зв’язали Безлику.

— Назвіть дитину! — крикнув Мирон.

Ганна взяла сина за руки.

— Максим.

Із села долинув удар церковного дзвона.

Отець Олексій повторив:

— Максим, син Ганни.

Другий удар.

Дарина підійшла до хлопчика.

Вона називала його Максимом і раніше. У снах, біля джерела, в чужому будинку й темному порталі.

Але тепер уперше вимовила повне ім’я перед його відкритою могилою, матір’ю, священником, людьми та старим лісом:

— Максим, син Ганни Бойчук.

Третій удар дзвона прокотився над деревами.

Від імені спалахнуло біле світло.

Воно пройшло крізь домовину, могилу та коріння старого дуба. Чорна земля вкрилася зеленим мохом. Вода у струмку знову потекла у правильному напрямку.

Безлика заверещала.

— Він був моїм!

— Ти мала тільки його самотність, — відповіла Дарина. — Тепер він не сам.

Світло вдарило в темну постать.

Біла маска розкололася. Під нею не було обличчя — лише порожнеча, наповнена чужими страхами.

Із Безликої вирвалися голоси всіх людей, яких вона заманила до яру. Вони піднялися над лісом маленькими вогниками й полетіли до неба.

Темрява ставала дедалі меншою, поки від неї не залишився один чорний корінець.

Дід Дубовик підняв його й кинув у струмок.

Холодна вода понесла корінець геть. Він розсипався чорним піском і зник.

Старий дуб важко зітхнув.

Із його стовбура випала куля, випущена німецьким солдатом у 1945 році. Отвір затягнувся свіжою корою.

Максим підвівся.

Він більше не був прозорим.

Перед ними стояв звичайний семирічний хлопчик. Темне волосся, рум’яні щоки, чиста біла сорочка. Його босі ноги торкалися землі, але від них уже не розповзався іній.

Ганна обійняла сина.

— Тобі холодно?

Максим прислухався до себе.

— Ні.

— Зовсім?

Він усміхнувся.

— Мені тепло.

Над деревами почало світлішати.

Золота дорога, яку Дарина бачила у видінні Мирона, з’явилася за струмком. На її кінці стояли невиразні світлі постаті.

— Вони чекають на мене, — сказав Максим.

— Ти знаєш хто? — запитала Дарина.

— Ще ні. Але більше не боюся.

Отець Олексій закінчив молитву.

Домовину закрили. Після сходу сонця її мали перенести на сільське кладовище й поховати біля могили Ганниного батька.

Максим подивився на світлу дорогу.

— Мені вже час?

Мирон похитав головою.

— Дорога залишатиметься відчиненою до першого променя сонця. Ти маєш кілька хвилин.

Хлопчик повернувся до матері та Дарини.

— Тоді я хочу попрощатися.

                  28.РОЗДІЛ.Прощання

До сходу сонця залишалося зовсім мало часу.

Світла дорога починалася біля струмка й губилася поміж деревами. З кожною хвилиною вона ставала яскравішою.

Максим спочатку підійшов до матері.

Ганна стала перед ним навколішки. Тепер вона могла не лише бачити сина, а й торкатися його. Її пальці гладили темне волосся, щоки й маленькі теплі руки.

Вона намагалася запам’ятати кожну рису.

— Я так мало побула твоєю мамою, — сказала Ганна.

— Ти була нею все життя.

— Мене не було поруч.

— Але ти називала мене у снах. Просто Безлика не дозволяла почути.

— Якби я повернулася раніше…

— Не треба.

Максим витер її сльози.

— Дарина навчила мене, що минуле не можна змінити. Можна тільки не дозволити йому забрати майбутнє.

Ганна всміхнулася крізь сльози.

— Ти говориш зовсім не як семирічний хлопчик.

— Мені п’ятдесят п’ять років і один день.

— Тобі не було й дня.

— Тоді я сам не знаю, скільки мені.

Вони обоє засміялися.

Ганна зняла білу шапочку з літерою М, поправила її й знову одягнула синові.

— Тепер вона якраз, — сказала жінка.

— Я візьму її із собою?

— Вона твоя.

Максим міцно обійняв матір.

— Не плач після того, як я піду.

— Не можу цього пообіцяти.

— Тоді плач, але не звинувачуй себе.

— Добре.

— І приходь до моєї могили.

— Щодня.

— Не щодня. У тебе ще є власне життя.

Ганна поцілувала сина в чоло.

— Я люблю тебе, Максиме.

— І я тебе люблю, мамо.

Він відійшов, поки мати ще мала сили його відпустити.

Біля могили стояв Сергій. Хлопець уже міг триматися на ногах, хоча на шиї залишилися червоні сліди від коріння.

— Можна щось сказати? — запитав він.

Максим зупинився.

— Говори.

— Пробач мені.

— За що саме?

Сергій опустив голову.

— За те, що сміявся з тебе. Порвав Даринин малюнок. Називав мертвяком і погрожував розкопати могилу.

— Ти справді хотів це зробити?

— Спочатку хотів. Потім Оленка розповіла, як ти врятував її. Мені стало соромно.

— Тому пішов за нами?

— Хотів побачити тебе й попросити вибачення. Але знову зробив дурницю.

— Через твою дурницю я мало не залишився у темряві.

Сергій мовчав.

— І все одно врятував мене.

Максим подивився на Дарину.

— Вона попросила.

— Якби не захотів, її прохання нічого б не змінило, — сказала Дарина.

Хлопчик знову повернувся до Сергія.

— Я не забуду, що ти зробив. Але більше не хочу карати.

— Значить, пробачив?

— Ще не повністю. Та думаю, колись зможу.

Сергій кивнув.

— Я доглядатиму твою могилу.

— Краще доглядай сестру. Вона сміливіша за тебе, але постійно лізе туди, куди не потрібно.

Сергій уперше усміхнувся.

— Домовилися.

Отець Олексій благословив Максима.

— Я шкодую, що не міг дати тобі того, про що просила мати.

— Ви дали мені молитву.

— Сподіваюся, її вистачить.

— Якби не вистачило, дорога не з’явилася б.

Хлопчик подякував дідові Мирону.

— Ви знали про мене багато років.

— Знав недостатньо, щоб урятувати.

— Зате сказали Дарині, що шукати.

— Вона й без мене не зупинилася б.

Мирон простягнув йому маленьку воскову свічку.

— Візьми. Якщо дорога стане темною, запали.

Максим торкнувся ґнота.

Свічка спалахнула золотим вогником.

— Тепер мені не страшна темрява.

Дід Дубовик стояв біля старого дуба. Його борода знову переплелася з корінням.

— Хто тепер гратиметься з лісовими звірами й залишатиме машинки під моїми деревами? — пробурмотів він.

— Ви сумуватимете?

— Лісовики не сумують.

На його бурштинових очах блищала роса.

Максим обійняв старого.

— Дякую, що не дозволили лісу забути мене.

— Ліс нічого не забуває. Просто не завжди розповідає.

Дубовик дав хлопчикові маленький жолудь.

— Посади по той бік дороги.

— Що з нього виросте?

— Дізнаєшся.

Рута чекала біля струмка.

Її волосся знову стало зеленим. Поміж пасмами розквітли білі квіти, хоча стояла середина осені.

Максим підійшов до мавки.

— Ти була моєю першою подругою.

— Я була твоєю нянькою.

— Ти казала, що не любиш дітей.

— І досі не люблю. Вони галасливі, не слухають правил і приносять до лісу залізні іграшки.

— А мене?

Рута відвернулася.

— Тебе іноді терпіла.

Максим засміявся й обійняв її.

Мавка заплющила очі. З її волосся впали кілька прозорих крапель і перетворилися на квіти.

— Іди, — тихо сказала вона. — Поки я не передумала й не сховала тебе в найдальшій частині лісу.

— Бережи Дарину.

— Вона сама кого завгодно вбереже.

Максим підійшов до Василя.

— Ви більше не боїтеся мене?

— Боюся, — чесно відповів чоловік. — Але вже не тому, що вважаю тебе злим. Боюся забути, що ти зробив для моєї родини.

— Дарина не дозволить.

Василь простягнув руку.

Максим потиснув її.

— Дякую за доньку, — сказав батько.

— Це вона мене врятувала.

— Ви врятували одне одного.

Залишилася Дарина.

Вона стояла біля домовини, стискаючи червону машинку. Увесь час намагалася не плакати, але тепер сльози покотилися самі.

Максим підійшов.

— Ти обіцяла принести цукерки.

Дарина засміялася крізь сльози.

— Принесу на могилу.

— Я вже не відчую смаку.

— Зате діти із села з’їдять.

— Тоді принеси багато.

Вони замовкли.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — нарешті сказала Дарина.

— А сама говорила, що дружба не повинна бути в’язницею.

— Говорила. Але від цього не легше.

Максим простягнув руку.

Цього разу вона була теплою.

— Пам’ятаєш, що я запитав біля джерела?

— «Ти знаєш, хто я?»

— Тепер знаю.

— Хто ти?

Хлопчик усміхнувся.

— Я Максим. Син Ганни. Твій друг. Той, хто довго боявся холоду, але не дозволив темряві зробити себе злою.

— Я ніколи тебе не забуду.

— Не обіцяй того, чого не можеш знати.

— Тоді скажу інакше: доки пам’ятатиму, згадуватиму тебе з теплом.

— Так краще.

Дарина віддала йому Вогника.

— Це твоя іграшка.

Максим похитав головою й повернув машинку.

— Візьми. Вона показуватиме, що я поруч.

— Ти зможеш приходити у сни?

— Не знаю. Можливо, іноді.

— Як я зрозумію, що це справді ти, а не Безлика?

— Темряви більше немає.

— Усе одно скажи щось, що знатимемо тільки ми.

Максим нахилився й прошепотів їй на вухо кілька слів.

Дарина всміхнулася.

— Домовилися.

Хлопчик обійняв її.

Навколо них зник ліс. На коротку мить Дарина знову побачила холодне джерело, першу зустріч і босу дитину в тумані.

Тільки тепер Максим більше не мерз.

Над обрієм з’явився перший сонячний промінь.

Світла дорога за струмком спалахнула золотом.

На її кінці стояв високий чоловік. Ганна впізнала свого батька — того самого Максима, на честь якого назвала сина.

Чоловік простягнув хлопчикові руку.

— Твій дідусь прийшов, — сказала вона.

Максим перейшов струмок.

У воді відбивалося його обличчя.

На другому березі він озирнувся.

— До побачення, мамо!

— До побачення, синку!

— До побачення, Дарино!

— До побачення, Максиме!

Хлопчик узяв дідуся за руку.

Разом вони рушили золотою дорогою. З кожним кроком їхні постаті ставали світлішими, поки не розчинилися в перших променях сонця.

Дорога зникла.

Над старим лісом заспівали птахи.

Сонячне світло вперше за багато років проникло на дно Глибокого яру. Воно торкнулося джерела, старого дуба й маленької білої домовини.

Холод відступив.

Дарина розкрила долоню.

На ній лежав Вогник. Червона машинка була теплою.

На дверцятах з’явилася маленька золота літера:

М.

                    ЕПІЛОГ.Теплий сон

Минуло дванадцять років.

Глибокого яру більше не боялися.

Старий дуб продовжував рости біля джерела, але його коріння вже не ворушилося вночі. У лісі перестали зникати люди й худоба. Туман залишився звичайним туманом, а дитячий сміх, який іноді чувся між деревами, більше нікого не лякав.

Рута зрідка з’являлася біля струмка. Діти бачили поміж листям зелене волосся, але дорослі їм не вірили.

Дід Дубовик і далі стежив за лісовими дорогами. Біля двох горобин люди залишили табличку:

«До Глибокого яру після заходу сонця не ходити».

Навіть після зникнення Безликої старі правила залишалися правилами.

Максима поховали на сільському кладовищі.

На невеликому білому хресті було написано:

МАКСИМ БОЙЧУК
14 ЖОВТНЯ 1943 РОКУ

Нижче отець Олексій попросив вирізати ще два слова:

ВІН ЖИВ.

Ганна повернулася до Вільшан і прожила біля могили сина сім років. Вона розповіла правду всім, хто хотів слухати, а перед смертю попросила поховати її поруч із Максимом.

На її похороні над лісом довго кружляли два білі птахи.

Дарина закінчила університет, стала вчителькою історії й повернулася до сільської школи. Вона збирала старі листи, фотографії та спогади людей, щоб жодна прихована історія більше не перетворилася на прокляття.

Сергій також змінився.

Він доглядав Максимову могилу, допомагав старенькій Ганні й ніколи більше не сміявся з тих, хто не міг себе захистити. Оленка виросла, але продовжувала стверджувати, що в дитинстві її врятував босий хлопчик із червоною машинкою.

Щороку на Покрову Дарина приносила до могили білі квіти, хліб із медом і кілька цукерок для сільських дітей.

Вогник зберігався у неї.

Червона машинка стояла на письмовому столі. Золота літера М на дверцятах не потьмяніла, а колеса іноді самі поверталися, коли з боку лісу приходив теплий вітер.

Максим довго їй не снився.

Спочатку Дарина чекала щоночі. Залишала відчиненим вікно, клала Вогника біля подушки й прислухалася до кожного шереху.

Потім зрозуміла: якщо хлопчик не приходить, отже, йому добре.

На дванадцяту річницю визволення Максима Дарина повернулася з кладовища пізно ввечері.

Вона поставила червону машинку на стіл, відкрила зошит і продовжила писати історію про Глибокий яр. Дійшла до першої зустрічі біля джерела, але довго не могла підібрати потрібних слів.

Близько опівночі Дарина заснула за столом.

Їй наснився старий ліс.

Дуби стояли залиті сонцем. Джерело дзюрчало між камінням, а на іншому березі сидів хлопчик у білій сорочці та вовняній шапочці з літерою М.

На ногах у нього були черевики.

— Нарешті взувся, — сказала Дарина.

Максим засміявся.

— Тут босоніж не холодно. Просто дідусь сказав, що в гості треба приходити охайним.

— Чому так довго не приходив?

— Не дозволяли.

— Хто?

— Тут також є правила.

— Такі ж дивні, як у Дубовика?

— Ще дивніші.

Максим перейшов струмок. У воді чітко відбивалося його обличчя.

— Ти знову принесла хліб із сонцем? — запитав він.

Дарина усміхнулася.

Саме ці слова хлопчик прошепотів їй перед прощанням. Так вона мала впізнати його, якщо він колись повернеться уві сні.

— Це справді ти.

— А ти сумнівалася?

— Після Безликої я завжди все перевіряю.

Вони сіли на камені біля джерела.

— Як мама? — запитала Дарина.

— Вона зі мною. Уже не плаче.

— А Дід Максим?

— Увесь час намагається навчити мене рибалити. Але тут риба знає, що ми її все одно відпустимо, тому не клює.

Дарина засміялася.

— Ти щасливий?

— Так.

— Тоді навіщо прийшов?

— Ти надто довго сидиш над книжками й майже нікуди не виходиш.

— Ти перетворився на мого батька?

— Хтось же повинен нагадувати, що живим потрібно жити.

Максим дістав із кишені маленький папірець.

На ньому стояли шість чисел:

7 — 14 — 19 — 28 — 43 — 45

— Що це?

— Завтра біля автобусної станції продаватимуть лотерейні білети. Вибери ці числа.

Дарина подивилася на нього.

— Ти прийшов із того світу, щоб підказати лотерею?

— Не тільки.

— Я виграю?

— Виграєш достатньо, щоб закінчити свою книгу й відновити стару шкільну бібліотеку.

— А собі щось залишу?

— На нову сукню вистачить.

— Дуже щедро.

Максим удавано образився.

— Можу забрати числа назад.

— Не віддам.

Хлопчик усміхнувся.

— Біля кіоску зустрінеш чоловіка в сірій куртці. У тебе випаде Вогник, а він підніме.

— І що?

— Не проходь повз.

— Це і є моя доля?

— Доля — не людина, яка випадково зустрічається на дорозі. Це те, що ви обоє зробите після зустрічі.

— Як його звати?

— Не скажу.

— Чому?

— Не все можна підказувати. Інакше життя перетвориться на екзамен, де ти завжди знаєш потрібний білет.

Максим підвівся.

— Мені час.

— Ти ще прийдеш?

— Коли буде потрібно.

— А якщо я просто захочу тебе побачити?

— Подивися на Вогника. Або прийди до лісу вдень. Я не з’явлюся, але почую.

Він обійняв Дарину.

— Допиши нашу історію.

— Люди можуть не повірити.

— Головне, щоб пам’ятали.

Максим побіг до світлої дороги.

— Зачекай! — покликала Дарина. — Тепер ти точно знаєш, хто ти?

Хлопчик озирнувся.

— Знаю. А ти?

Дарина прокинулася.

За вікном сходило сонце.

На столі лежав аркуш із шістьма числами. Вогник стояв поверх нього, хоча перед сном залишався на іншому краю столу.

Того дня Дарина пішла до автобусної станції.

Біля газетного кіоску вона купила один лотерейний білет і вибрала числа, які назвав Максим.

Коли ховала квитанцію до сумки, Вогник випав на землю.

Червону машинку підняв незнайомий чоловік у сірій куртці.

— Ваша іграшка? — запитав він.

— Моя.

— Дивно. У мене в дитинстві була така сама.

Вони розговорилися.

Через рік цей чоловік став Дарининим чоловіком.

Лотерейний білет виявився виграшним. Грошей вистачило на ремонт шкільної бібліотеки, видання першої Дарининої книги й невеликий будинок неподалік від старого лісу.

Книгу вона назвала:

«ХТО Я?»

На першій сторінці написала:

«Максимові — хлопчикові, якому потрібне було лише ім’я, щоб знайти дорогу до світла».

Перший примірник Дарина принесла на його могилу.

Поклала книгу біля білих квітів, а поруч поставила Вогника.

Теплий вітер перегорнув сторінки.

Червона машинка сама проїхала кілька сантиметрів і зупинилася біля імені Максим.

Із боку старого лісу долинув дитячий сміх.

Цього разу він був світлим і радісним.