ПОВІСТЬ

                                ПРОЛОГ

Валєру випустили о дев’ятій ранку.

Без музики, прощальних промов і вибачень за незручності.

Черговий поклав перед ним прозорий пакет.

— Перевіряйте.

У пакеті лежали телефон, гаманець, ключі, ремінь, запальничка і тридцять два євро.

— Тут було сорок, — сказав Валєра.

Черговий навіть не підвів очей.

— Розпишіться.

— Вісім євро де?

— Не знаю.

— А хто знає?

— Наступний!

За спиною Валєри ніхто не стояв.

Він хотів нагадати про це черговому, але передумав. Свобода коштувала значно дорожче за вісім євро, а торгуватися на виході з в’язниці було поганою прикметою.

Валєра поставив підпис, забрав пакет і просунув ремінь у штани.

— До побачення, — сказав черговий.

— Це ви даремно.

— Що?

— Сподіваєтесь побачитися.

Черговий уперше глянув на нього й усміхнувся.

— Усі так кажуть, Гандольєро.

Валєра завмер.

— Не називайте мене так.

— Чому?

— Не люблю.

— Гарне прізвисько.

— Вам легко говорити. Це не вам його адвокат пояснював.

Черговий щось відзначив у журналі й натиснув кнопку.

Залізні двері відчинилися.

Сонце вдарило Валєрі в очі. Після тьмяних коридорів воно здавалося надто яскравим, небо — неприродно синім, а повітря — підозріло свіжим.

Він ступив за ворота.

Двері за спиною зачинилися з таким звуком, ніби в минулому поставили крапку.

Валєра дістав телефон. Апарат не вмикався. Він натиснув кнопку ще кілька разів, постукав ним по долоні й заховав назад.

Біля дороги нікого не було.

Славко обіцяв приїхати.

Щоправда, Славко багато чого обіцяв. Кинути пити по буднях. Повернути борг до Різдва. Одружитися з Лолою. Не сідати за кермо після третьої чарки. І кожну обіцянку він виконував приблизно наполовину.

Валєра почекав десять хвилин, потім ще п’ять.

Повз проїхало кілька автомобілів. Один пригальмував, але відразу набрав швидкість. Мабуть, водій побачив ворота й вирішив, що попутник із Валєри ненадійний.

За огорожею кричали чайки.

Десь неподалік було море.

Валєра вдихнув на повні груди й відчув запах пилу, гарячого асфальту та свободи. Свобода трохи віддавала бензином.

На дорозі з’явився білий фургон. Він їхав повільно, скреготів чимось під днищем і димів так, наче востаннє проходив техогляд ще за життя попереднього короля.

Фургон зупинився навпроти.

Дверцята відчинилися.

— Сідай! — крикнув Славко.

— Ти запізнився.

— Я приїхав.

— Це не одне й те саме.

— Для людини, яку щойно випустили, ти дуже перебірливий.

Валєра сів у фургон. Усередині пахло рибою, дешевим освіжувачем і тютюном.

Славко обійняв його однією рукою.

— Ну що, Гандольєро, з поверненням!

— Ще раз так назвеш — поїдеш до травмпункту.

— О! Нарешті впізнаю давнього друга.

Фургон рушив.

Кілька хвилин їхали мовчки. Валєра дивився у вікно на пальми, кав’ярні й людей, які поспішали у своїх справах. Ніхто з них не знав, що сьогодні він вийшов на волю. І це було добре.

— Житло знайшов? — запитав Славко.

— Переночую в тебе.

— Я питав про житло.

— Перші два дні — в тебе. Далі розберуся.

Славко скривився, але сперечатися не став.

— Робота потрібна?

— Законна.

— Є така.

— Точно законна?

— Удень.

Валєра повернувся до нього.

— А вночі?

— Уночі порядні люди сплять.

— А ми?

— А ми заробляємо.

— Я більше нікуди не вплутуюся.

— Хто говорить про пригоди? Звичайна риболовля. Маленький баркас, туристи, море. Власник платить небагато, зате чайові твої.

— Чому місце вільне?

— Попередній працівник зламав ногу.

— На баркасі?

— Ні. Тікав від чоловіка однієї туристки.

Валєра подивився на Славка.

Той зберігав серйозне обличчя.

— Жартуєш?

— Побачиш.

Дорога спускалася до узбережжя. Між білими будинками блиснуло море. На сонці воно було спокійним, чистим і зовсім не схожим на місце, де на людину можуть чекати неприємності.

Валєра знав, що це оманливе враження.

— Спочатку заїдемо до мене, — сказав Славко. — Душ, кава, нормальний одяг. Потім покажу баркас.

— А господар знає, звідки ти мене забрав?

— Я сказав, що ти повернувся з відрядження.

— З якого?

— Тривалого.

— І ким я там працював?

Славко усміхнувся.

— Гондольєром.

Валєра повільно повернув до нього голову.

— Дивись на дорогу, Славко.

— Дивлюся.

— Уважніше дивись. Бо назад я сьогодні не поїду.

Валєра відкинувся на сидінні й заплющив очі.

Він твердо вирішив почати нове життя.

Чесне, спокійне й безпечне.

Перша брехня прозвучала ще до того, як вони доїхали до моря.

                 1.РОЗДІЛ .ВІДРЯДЖЕННЯ

До Славкового помешкання вони не доїхали.

Коли фургон спустився до набережної, Славко звернув не праворуч, а ліворуч — у бік порту.

— Ти куди? — запитав Валєра.

— На роботу.

— Ми домовлялися: спочатку душ, кава і нормальний одяг.

— Про душ говорив ти. Про каву я. А нормального одягу в мене немає.

— Я три місяці ходив у казенному. Від мене тюрмою пахне.

Славко втягнув носом повітря.

— Тут рибою смердить сильніше. Ніхто не помітить.

За кілька хвилин фургон зупинився біля порту. З одного боку погойдувалися білі яхти, начищені так, ніби їх ніколи не спускали на воду. З іншого стояли рибальські човни — потерті, закіптюжені й обвішані сітками. Між ними снували люди з ящиками, відрами та візками з льодом.

— Де баркас? — запитав Валєра.

— Он.

Славко показав на невелике суденце з білими бортами й синьою смугою. На кормі было написано: LA SIRENA.

Фарба місцями облупилася, на палубі лежали згорнуті сіті, а над рубкою стирчала стара антена, зігнута так, наче втомилася ловити сигнали.

— «Русалка»? — прочитав Валєра.

— Красуня.

— Скільки їй років?

— Човнів про вік не питають.

— Вона плаває?

— Переважно.

Валєра подивився на друга.

— Що означає «переважно»?

— Те саме, що й у людей. Іноді лежить.

На палубі з’явився кремезний темноволосий чоловік у світлій сорочці. Він глянув на Славка, потім на Валєру й щось коротко запитав іспанською.

— Це Мігель, — пояснив Славко. — Господар баркаса.

— Я зрозумів.

— Він питає, де тебе носило.

— Скажи: був у тривалому відрядженні.

Славко переклав. Мігель уважно подивився на Валєру й поставив наступне запитання.

— Тепер питає, де саме.

— Далеко.

— Далеко — це не місце.

— Там, звідки не можна піти раніше.

Славко зітхнув і заговорив до Мігеля швидко та впевнено. Той слухав, кивав, а потім усміхнувся Валєрі.

— Що ти йому сказав?

— Що ти працював на закритому об’єкті.

— Це майже правда.

Мігель простягнув руку.

— Валеріо?

— Валєра.

— Валеріо, — повторив господар і потиснув йому руку. — Славко каже, ти знаєш човни.

— Славко багато говорить.

— Це правда, — погодився Мігель. — Але працює добре.

— Це вже неправда, — сказав Валєра.

Мігель розсміявся.

Славко не переклав.

Вони піднялися на борт. Під ногами скрипнули дошки. Валєра пройшовся палубою, зазирнув у рубку, торкнувся штурвала. Усередині пахло соляркою, канатами й морською водою.

— Двигун запускається через раз, — сказав Мігель. — Учора працював. Сьогодні не хоче.

— Характер має.

— Ти подивишся?

— Подивлюся.

Мігель повернув ключ. Стартер покрутив двигун, але той навіть не схопив.

Валєра спустився вниз. Через хвилину висунув голову.

— Ще раз.

Мігель повернув ключ. Двигун кашлянув і завівся.

— Що було? — запитав Славко.

— Паливний кран перекритий.

Мігель перевів погляд на Славка.

— А я звідки знав? — обурився той. — Я його не чіпав.

— Учора ти останній сходив із баркаса, — нагадав Мігель.

— Отже, хтось зайшов після мене.

— Навіщо?

— Перекрити кран і зіпсувати мені репутацію.

— Для цього не треба перекривати кран, — сказав Валєра.

Мігель знову засміявся.

— Робота твоя.

— А зарплата?

Господар назвав суму.

Валєра почекав, думаючи, що той продовжить.

Мігель не продовжив.

— Це за день? — уточнив Валєра.

— За тиждень.

— А харчування?

— Риба.

— Житло?

— У Славка.

Славко відразу похитав головою.

— Ні, про житло ми не домовлялися.

— Ти сам сказав, — нагадав Валєра.

— Я сказав: переночуєш.

— Першу ніч.

— Саме так.

— А друга почнеться лише завтра.

Мігель дивився то на одного, то на другого, намагаючись зрозуміти, жартують вони чи сваряться.

— Чайові ділимо, — сказав він. — Половина команді, половина мені.

— За що вам половина?

— За баркас.

— Баркас чайових не отримує.

— Тоді можеш шукати інший.

Валєра зійшов на причал і подивився на яхти. На одній чоловік у білому кашкеті пив каву. На іншій двоє матросів мили й без того чисту палубу.

— Коли починати? — запитав Валєра.

— Завтра о шостій.

— Домовилися.

Саме цієї миті з боку набережної почулися жіночі голоси.

До баркаса наближалася група туристів: четверо жінок, двоє чоловіків і дівчина з папкою в руках. Усі були в капелюхах, окулярах та яскравому курортному одязі. Один із чоловіків уже тримав відкриту пляшку шампанського.

Дівчина з папкою йшла попереду. На вигляд їй було трохи за тридцять. Темне волосся зібране у хвіст, біла сорочка зав’язана на поясі, на шиї — сонцезахисні окуляри.

Вона швидко заговорила до Мігеля іспанською.

Той спочатку слухав спокійно, потім глянув на годинник і почав розмахувати руками.

— Що сталося? — запитав Валєра.

— Вони замовляли прогулянку на завтра, — пояснив Славко. — Але прийшли сьогодні.

— Переплутали день?

— Ні. Кажуть, завтра їм незручно.

— Серйозна причина.

Дівчина з папкою перейшла на англійську, але Мігель замахав руками ще сильніше.

— Він сам сьогодні не може, — сказав Славко. — Має зустріч.

— Яку?

— Не знаю. Може, важливу.

З телефону Мігеля долинув жіночий голос. Господар відійшов убік і заговорив тихіше.

Славко посміхнувся.

— Дуже важливу.

Дівчина з папкою помітила Валєру й підійшла до нього.

— Ви з команди? — запитала українською.

Валєра здивувався.

— А ви звідки знаєте?

— Чула, як ви сварилися.

— Ми не сварилися. Ми ділили майбутню зарплату.

— Успішно?

— Майбутнього в неї майже не залишилося.

Вона ледь усміхнулася.

— Я Аліна. Працюю з туристичною агенцією. У нас оплачена двогодинна морська прогулянка.

— Вітаю.

— Мені потрібен не ваш гумор, а капітан.

— Тоді вам не пощастило двічі. Я не капітан і гумор у мене безплатний.

Аліна окинула його поглядом — від старих кросівок до сорочки, яка три місяці пролежала в пакеті.

— Ви щойно з дороги?

— З відрядження.

— Далеко їздили?

— Досить.

— Надовго?

— Довше, ніж планував.

Аліна ще раз подивилася на нього, ніби намагалася вгадати країну, з якої повертаються без валізи, в несвіжій сорочці та з непрацюючим телефоном.

До них підійшов Мігель.

— Валеріо! — Він показав на баркас, потім на море. — Дві години. Уздовж берега. Славко з тобою.

— Я починаю завтра.

— Тепер сьогодні.

— А гроші?

Мігель підняв два пальці.

— Подвійна ставка?

— Два туристичні напої безплатно, — переклав Славко.

— Щедра людина.

За десять хвилин туристи розмістилися на палубі. Чоловік із шампанським вимагав дозволити йому керувати. Одна жінка боялася хвиль, хоча баркас ще стояв біля причалу. Друга безперервно фотографувалася. Третя запитувала, чи побачать вони дельфінів.

— Побачите, — пообіцяв Славко.

— Тут є дельфіни? — тихо запитав Валєра.

— Іноді.

— А якщо не буде?

— Скажемо, що вони сьогодні відпочивають.

Мігель відв’язав кормовий канат.

Перед тим як зійти на причал, він суворо подивився на Валєру.

— Уздовж берега. Не далі маяка. Ніякої риболовлі. Ніяких купань. Ніяких зупинок у бухтах. О шостій повернутися.

— А що можна?

— Повернутися о шостій.

Двигун запрацював. Баркас повільно відійшов від причалу.

Валєра взявся за штурвал. Попереду блищало море, позаду залишався порт, а поруч стояла Аліна й перевіряла туристів за списком.

— Ви хоч керувати вмієте? — запитала вона.

— Пізно питаєте.

— Я серйозно.

— Я теж.

Баркас вийшов за хвилеріз. Перша хвиля легко підняла його й опустила. Туристи закричали від захвату.

Валєра вдихнув солоне повітря.

Уперше від ранку він відчув, що справді вийшов на волю.

Аліна нахилилася до нього, щоб перекричати двигун:

— Мені ввечері знову буде потрібен човен.

— Звертайтеся до Мігеля.

— Мігель не повинен знати.

Валєра повернувся до неї.

— Я сьогодні працюю перший день.

— Я помітила.

— І не збираюся втрачати роботу першого дня.

— Я добре заплачу.

— Справа не в грошах.

— Усі так кажуть, поки не почують суму.

Вона написала щось на звороті своєї візитівки й поклала біля штурвала.

Валєра глянув на цифру.

Потім ще раз.

— Куди плисти? — запитав він.

Аліна посміхнулася.

До обіцянки жити чесно Валєрі залишалося трохи менше дев’яти годин.

                2. РОЗДІЛ .П’ЯТСОТ ЄВРО

Візитівка Аліни лежала біля штурвала.

На звороті було написано одне слово — «сьогодні», нижче стояв час — 23:30, а під ним сума: 500 євро.

Валєра ще раз подивився на цифру.

— За такі гроші, — сказав він, — люди або роблять щось дуже добре, або дуже погане.

— Ти берешся? — запитала Аліна.

— Я ще не знаю, що треба робити.

— Але вже запитав, куди плисти.

— Це професійна цікавість.

— Ти працюєш тут десять хвилин. Яка в тебе професія?

— Тимчасово — не ставити зайвих запитань.

— Саме така людина мені й потрібна.

Вона відійшла до туристів, не пояснивши більше нічого.

Баркас ішов уздовж берега. Білі будинки спускалися до самого моря, на пляжах під кольоровими парасолями лежали відпочивальники, а біля скель кружляли невеликі прогулянкові катери.

Чоловік із пляшкою шампанського підійшов до Валєри.

— Капитан! — голосно сказав він і показав на штурвал. — Фото!

— Не зрозумів, — відповів Валєра.

— Він хоче сфотографуватися за штурвалом, — переклала Аліна.

— Ні.

— Чому?

— Бо він п’яний.

— Він турист.

— Одне іншому не заважає.

Чоловік уже передав пляшку дружині й став поруч із Валєрою, широко усміхаючись у телефон.

— Нехай зробить фотографію, — сказала Аліна. — Інакше всю дорогу діставатиме.

Валєра поступився місцем, але штурвала не відпустив.

Турист обхопив його обома руками, випнув груди й крикнув:

— Полный ход!

— Що він сказав?

— Повний хід.

— Скажи, що бензин платний.

Аліна переклала. Турист розсміявся, вирішивши, що це жарт.

Він крутнув штурвал.

Баркас різко пішов убік. Жінки заверещали. Пляшка шампанського впала на палубу, покотилася до борту й зникла у воді.

Славко кинувся до штурвала.

— Ти що робиш?!

— Це не я!

— А хто?

— Капітан!

П’яний турист продовжував усміхатися, не розуміючи, чому всі кричать.

Валєра відсунув його й вирівняв баркас.

— Фотографія вийшла? — запитав він Аліну.

Вона подивилася на телефон туристки.

— Розмита.

— Чудово. Хай повторить на березі.

Одна з жінок перехилилася через борт і дивилася на хвилі.

— Champagne! — сумно сказала вона.

— Куплять інше, — відповів Валєра.

— Воно коштувало сто двадцять євро, — переклала Аліна.

Валєра глянув назад. Пляшка вже зникла серед хвиль.

— Тоді хай вважають, що пригостили море.

Славко дістав із ящика мотузку й натягнув її перед рубкою.

— Що це? — запитав Валєра.

— Межа для туристів.

— Треба було натягнути раніше.

— Раніше капітан був тверезий.

Море залишалося спокійним. Баркас ішов повільно, сонце гріло, а туристи поступово забули про втрату. Вони фотографували скелі, будинки й одне одного.

За кілька хвилин жінка в широкому капелюсі запитала про дельфінів.

Аліна переклала.

— Скажи, що ще рано, — порадив Славко.

— Для чого рано?

— Для дельфінів.

— А коли вони приходять?

— Коли туристи перестають питати.

Аліна похитала головою.

— Я скажу, що побачити їх ніхто не гарантував.

— Тоді чайових не буде, — заперечив Славко.

Він підняв руку, показав кудись у море й радісно закричав:

— Dolphin!

Усі туристи кинулися до правого борту.

— Де? — запитав Валєра.

— Не знаю.

— Ти ж показав.

— Може, з’явиться.

Баркас нахилився під вагою пасажирів.

— Усі на середину! — наказав Валєра.

Його ніхто не послухав.

Тоді він різко скинув оберти. Туристи похитнулися й відступили від борту.

— Ти їх налякав, — сказала Аліна.

— Зате не втопив. За це теж можна залишити чайові.

Раптом попереду справді щось блиснуло над водою.

Потім ще раз.

Пара дельфінів пройшла зовсім близько від баркаса. Туристи закричали, телефони піднялися над головами, а Славко повернувся до Валєри з переможною усмішкою.

— Бачиш?

— Що?

— Вони мене слухають.

— Тоді попроси ще пляшку шампанського повернути.

Дельфіни кілька хвилин супроводжували баркас, а потім зникли так само несподівано, як з’явилися.

Коли туристи заспокоїлися, Аліна стала поруч із Валєрою.

— Тобі пощастило.

— Їм пощастило. Я дельфінів не замовляв.

— А з людьми ти завжди так розмовляєш?

— Тільки з тими, хто може мене зрозуміти.

— А з іншими?

— Усміхаюся.

Валєра усміхнувся чоловікові, який знову наближався до штурвала. Той зупинився і повернув назад.

Аліна засміялася.

Саме в цей момент з-за мису вилетів чорний швидкісний катер. Він ішов надто близько й надто швидко.

За кермом стояв засмаглий чоловік у червоній сорочці. Побачивши Аліну, він помахав їй рукою.

Вона не відповіла.

Катер пройшов перед носом «Русалки», залишивши високу хвилю.

— Тримайтеся! — крикнув Валєра.

Баркас підкинуло. Туристи знову заверещали. Один упав на сидіння, інша жінка облила себе вином.

Чорний катер зробив коло й пішов уздовж берега.

— Хто цей ідіот? — запитав Валєра.

— Рамон, — відповіла Аліна.

— Твій знайомий?

— На жаль.

— Він завжди так вітається?

— Коли хоче показати, що море належить йому.

Славко підійшов ближче.

— Це конкурент Мігеля. У нього три катери, домовленості з готелями й дуже поганий характер.

— У мене теж поганий характер.

— У нього ще є гроші.

— Це нечесна перевага.

Рамон зменшив швидкість неподалік і знову помахав Аліні.

Цього разу вона показала йому середній палець.

— Тепер я розумію, чому він привітався, — сказав Валєра.

— Ми колись працювали разом.

— Довго?

— Досить, щоб більше не працювати.

Валєра не став розпитувати. Перед ним було море, позаду — туристи, а в кишені лежала візитівка з цифрою, яка не давала спокою.

Вони повернулися до порту без десяти шоста.

Мігель уже чекав на причалі. Поруч стояла жінка в зеленій сукні й дивилася на годинник. Судячи з її обличчя, важлива зустріч господаря баркаса могла закінчитися, не почавшись.

Щойно туристи зійшли на берег, Мігель простягнув руку.

Один із чоловіків поклав йому двадцять євро.

Господар швидко заховав купюру.

— Половина команді, — нагадав Валєра.

— Це за баркас.

— Ви ж казали, що баркас чайових не отримує.

— Сьогодні отримав.

Туристка в капелюсі підійшла до Славка й дала йому ще двадцять.

Славко одразу засунув гроші в кишеню.

— А це? — запитав Валєра.

— За дельфінів.

— Їх теж ділимо.

— Ти в них не вірив.

— Але керував баркасом, на якому вони їх побачили.

— Добре. Дам п’ять.

— Десять.

— Сім.

— Домовилися.

Славко відрахував сім євро.

Мігель оглянув палубу, перевірив канати й паливний бак.

— Завтра о шостій, — сказав він Валєрі. — Не запізнюйся.

— А сьогодні?

— Сьогодні відпочивай.

Валєра глянув на Аліну.

Вона стояла біля виходу з порту й чекала.

Мігель замкнув рубку, попрощався і пішов разом із жінкою в зеленій сукні.

Коли вони зникли за рибним складом, Аліна повернулася.

— Тепер поговоримо?

— Говоріть.

— Об одинадцятій треба вийти з порту. За мисом є невелика бухта — Кала-Роха. Там заберемо одну людину й повернемося.

— Кого?

— Жінку.

— Вона знає, що ми її забираємо?

— Знає.

— Поліція знає?

— Ні.

— Мігель?

— Теж ні.

— А хто знає?

— Ми з тобою.

Славко кашлянув.

— І я.

Аліна подивилася на нього.

— Він пливе з нами?

— Це залежить від того, скільки ти заплатиш, — відповів Славко.

— П’ятсот за баркас.

— Тоді не пливе, — сказав Валєра.

— Пливу, — заперечив Славко. — Я знаю, де Мігель тримає запасний ключ.

Валєра зітхнув.

— Чому ця жінка не може виїхати автомобілем?

— Бо дорогу перекриють.

— Хто?

— Люди, від яких вона тікає.

Славко перестав усміхатися.

— Це вже не прогулянка.

— Я й не казала, що буде прогулянка, — відповіла Аліна.

— У них є зброя? — запитав Валєра.

— Не знаю.

— Це означає, що є.

— Можливо.

— А в неї?

— Сподіваюся, що немає.

Валєра дістав із кишені візитівку й повернув Аліні.

— Шукай інший баркас.

Вона не взяла картку.

— Рамон погодиться. Але тоді вже завтра вся бухта знатиме, кого й звідки він забрав.

— Це ваша проблема.

— Поки що наша.

— Чому наша?

Аліна подивилася на чорний катер, пришвартований на іншому боці порту.

На кормі сидів чоловік у червоній сорочці. Рамон дивився просто на них.

— Бо він уже бачив, як ми розмовляємо.

Рамон підвівся, поправив окуляри й усміхнувся Валєрі.

Потім провів великим пальцем по горлу.

— Може, він показує, що голитися треба? — припустив Славко.

— Може, — сказав Валєра. — Але перевіряти не будемо.

Він знову подивився на цифру на візитівці.

П’ятсот євро.

Рівно стільки коштувала нова робота, яку він збирався втратити першого ж дня.

                 3.РОЗДІЛ.НІЧНИЙ ТАРИФ

О десятій сорок вечора порт майже спорожнів.

Рибалки розійшлися, туристичні катери стояли біля причалів, а в ресторанах на набережній подавали останні вечері. Музика лунала тихіше, офіціанти складали порожні стільці, і лише чайки продовжували поводитися так, ніби день був у самому розпалі.

Валєра чекав біля «Русалки».

Після душу він почувався людиною. Сорочку позичив у Славка. Вона була трохи завелика й мала такий яскравий малюнок, що в темряві могла замінити сигнальний жилет.

— Іншої не було? — запитала Аліна, підійшовши до причалу.

— Була з папугами.

— Треба було брати її.

— Папуги виглядали тверезішими за мене.

Аліна прийшла в темних джинсах і легкій куртці. За плечима висів невеликий рюкзак.

— Де Славко?

— Добуває ключ.

— Ти сказав, що ключ у нього.

— Він теж так думав.

За хвилину з-за складу з’явився Славко. Він ішов швидко, постійно озираючись.

— Є, — прошепотів він і показав ключ.

— Чому ти шепочеш? — запитав Валєра.

— Бо ми крадемо баркас.

— Ми його не крадемо. Ми позичаємо.

— Без дозволу господаря.

— Тоді не говори вголос.

Славко перестрибнув на палубу й відімкнув рубку.

— Мігель ховає запасний ключ у коробці з рятувальними жилетами.

— Дуже надійне місце, — сказала Аліна.

— Було надійне, поки я не знайшов.

Валєра не поспішав заводити двигун.

— Спочатку гроші.

Аліна дістала з рюкзака конверт.

— Двісті п’ятдесят зараз. Решта після повернення.

Валєра перерахував купюри.

— Це за баркас, — нагадав Славко.

— Це за ризик, — відповів Валєра.

— А ризикуємо ми разом.

— Ти живеш безплатно у власній квартирі. Я сьогодні — на твоєму дивані. У мене ризику більше.

— Сто двадцять п’ять кожному.

— Після повернення.

— Чому?

— Щоб ти не втік до повернення.

Аліна ступила на палубу.

— Ви завжди так довго ділите гроші?

— Коли їх мало, — сказав Валєра. — Коли багато, сваримося швидше.

Він завів двигун. «Русалка» здригнулася, випустила хмару сизого диму й повільно відійшла від причалу.

Аліна потягнулася до вимикача ходових вогнів.

— Не чіпай, — сказав Валєра.

— Нас можуть побачити.

— У морі це перевага.

— Я думала, ми підемо без вогнів.

— Без вогнів ходять або контрабандисти, або дурні.

— А ми хто?

Валєра глянув на Славка.

— Поки що туристи.

Вони минули хвилеріз і вийшли у відкрите море. Берег тягнувся праворуч ланцюжком вогнів. Удень він здавався веселим і безтурботним, але вночі між освітленими готелями та ресторанами лежали темні ділянки скель, закриті бухти й приватні вілли.

— Скільки до Кала-Рохи? — запитав Валєра.

— Хвилин сорок, — відповіла Аліна.

— Якщо море буде спокійне, — додав Славко.

— А якщо ні?

— Тоді довше.

— Дуже корисна інформація.

Аліна стала біля Валєри.

— Тримайся ближче до берега. Після другого мису побачиш освітлену віллу. Бухта одразу за нею.

— Хто ця жінка?

— Її звати Єва.

— Чому вона тікає?

— Передумала.

— Що саме?

Аліна трохи помовчала.

— Виходити заміж.

Валєра повернувся до неї.

— Сьогодні?

— Сьогодні.

— Ти везеш мене викрадати наречену?

— Ми нікого не викрадаємо. Вона сама попросила допомогти.

— А наречений знає?

— Уже, мабуть, знає.

— І хто він?

— Власник кількох нічних клубів.

Славко присвиснув.

— Ім’я?

— Ектор Сальвадор.

Славко перестав усміхатися.

— Той самий Ектор?

— Ти його знаєш? — запитав Валєра.

— Особисто — ні. І хочу, щоб так залишалося.

— Що з ним не так?

— У нього дуже хороші адвокати й дуже погані друзі.

Валєра скинув оберти.

— Повертаємося.

— Ти взяв гроші, — нагадала Аліна.

— Поверну.

— Єва залишилася там сама.

— Вона не знала, за кого виходить?

— Знала. Але не знала всього.

— А ти знаєш?

— Достатньо.

— Чому не звернулася до поліції?

— Бо до весілля вона віддала Ектору свій паспорт. Він обіцяв оформити документи. Тепер паспорта немає, телефон забрали, ворота вілли охороняють.

— А валіза?

— Яка валіза?

— У людини, яка тікає, завжди є валіза.

— Вона візьме лише необхідне.

— Отже, буде дві валізи.

Аліна поклала руку на важіль газу й повернула його вперед.

— Не чіпай штурвал і газ, — сказав Валєра.

— Тоді не зупиняйся.

Він подивився їй в очі.

— Якщо нас затримає поліція, ти розповідаєш усе.

— Домовилися.

— Якщо з’явиться Ектор, говориш ти.

— Добре.

— Якщо почнуть стріляти…

— Що?

— Славко повертає гроші.

— Чому я? — обурився той.

— Бо тобі вони вже не знадобляться.

Кала-Роха з’явилася за другим мисом.

Над скелями стояла велика біла вілла. Вікна світилися, біля басейну грала музика, а на терасі рухалися люди. З моря все виглядало спокійно — звичайна дорога вечірка.

Валєра вимкнув двигун за сотню метрів від бухти. «Русалка» пішла за інерцією.

— Далі тихо, — сказала Аліна.

— Тепер можна без вогнів?

— Тепер треба.

Славко вимкнув ходові вогні.

Берег одразу зник у темряві. Залишилися лише музика з вілли та вузька смуга світла на воді.

Валєра знову запустив двигун на малих обертах. Баркас повільно увійшов у бухту.

— Де вона? — прошепотів Славко.

— Біля старого причалу, — відповіла Аліна.

Старий причал виявився двома бетонними стовпами та кількома дошками, що дивом трималися над водою.

Біля нього нікого не було.

Минуло п’ять хвилин.

Потім десять.

— Нас обдурили, — сказав Славко. — Пливімо назад.

— Почекай, — відповіла Аліна.

На схилі блимнув ліхтарик.

Один раз.

Потім двічі.

Між кущами з’явилася біла постать.

— Це вона, — сказала Аліна.

Постать спускалася до води, раз у раз перечіпляючись. Коли вона наблизилася, Валєра побачив довгу весільну сукню, високі підбори й невелику чорну валізу.

За жінкою біг маленький білий пес.

— Ти казала — одна людина, — нагадав Валєра.

— Собака не людина.

— Він про це знає?

Пес підбіг до краю причалу й загавкав.

— Тихо! — прошепотіла Єва.

Пес загавкав голосніше.

— Дуже таємна втеча, — сказав Славко.

Єва зняла туфлі, взяла їх у руку й ступила на хиткі дошки. Весільна сукня зачепилася за цвях.

— Допоможіть! — крикнула вона.

На терасі вілли музика раптом замовкла.

— Тихіше! — сказала Аліна.

— Я застрягла!

На схилі спалахнули кілька ліхтарів.

Почулися чоловічі голоси.

— Відривай сукню! — крикнув Валєра.

— Вона коштує сім тисяч євро!

— Тоді залишайся заміжньою!

Єва смикнула тканину. Пролунав тріск, частина мережива залишилася на цвяху, а вона побігла до баркаса.

Славко прийняв валізу й мало не випустив її.

— Що тут?

— Особисті речі.

— Цегла теж особиста?

Єва перестрибнула на палубу. Аліна схопила її за руку. Пес залишився на причалі й продовжував гавкати.

— Наполеоне, сюди! — покликала Єва.

Пес не зрушив.

На схилі з’явилися двоє чоловіків.

— Немає часу! — сказав Валєра.

— Я без нього не поїду!

Славко простягнув руки до собаки.

Наполеон вкусив його за палець.

— Ах ти ж зараза!

— Не лякайте його! — обурилася Єва.

— Я його рятую!

— Він цього не розуміє!

— Тепер і я не розумію!

Славко схопив собаку разом із шматком весільної тканини й стрибнув на палубу.

Валєра дав задній хід.

Один із чоловіків добіг до причалу.

— Єво! — закричав він. — Повернися!

— Це Ектор? — запитав Валєра.

— Ні, його охоронець, — відповіла Аліна.

— А де Ектор?

Із-за скелі вийшов білий швидкісний катер. На носі стояв чоловік у чорному костюмі.

— Там, — сказала Єва.

Валєра розвернув «Русалку» й додав газу.

Весільна сукня Єви розлетілася по палубі, Наполеон гавкав на двигун, Славко тримав укушений палець, а білий катер швидко скорочував відстань.

— Він нас наздоганяє! — крикнула Аліна.

— Я бачу.

— Можна швидше?

— Можна. На іншому баркасі.

З темряви праворуч виринув ще один катер — чорний, із червоною смугою.

За штурвалом стояв Рамон.

Він порівнявся з «Русалкою», усміхнувся й голосно запитав:

— Допомога потрібна, Гандольєро?

Валєра нічого не відповів.

— Він тебе знає? — запитала Аліна.

— Уже ні.

Рамон додав газу й пішов уперед, перекриваючи шлях до порту.

Позаду наближався білий катер Ектора.

А за кілька секунд над морем спалахнув синій проблисковий маячок.

Поліцейський патруль ішов просто на них.

Із гучномовця пролунав наказ зупинитися.

Славко подивився на Валєру.

— У тебе хоч документи є?

— Є.

— На баркас?

— На мене.

— А пояснення?

Валєра глянув на наречену, собаку, чорну валізу й два катери, що стискали їх із різних боків.

— Пояснення, Славко, коштуватиме значно дорожче за п’ятсот євро.

                   4.РОЗДІЛ.НАРЕЧЕНА.

— Зупиніть двигун!

На поліцейському катері ввімкнули прожектор. Біле світло вдарило Валєрі в очі й залило всю палубу «Русалки».

Тепер наречену у весільній сукні, переляканого Славка й маленького собаку було видно краще, ніж удень.

— Що робимо? — запитав Славко.

— Зупиняємося.

— А може, втечемо?

— Від поліції?

— Ти ж умієш.

Валєра подивився на нього.

— Звідки такі висновки?

— Ти сьогодні вранці звідти вийшов.

— Саме тому вдруге поспішати не буду.

Він вимкнув двигун.

«Русалка» хитнулася на хвилі. Поліцейський катер підійшов зліва, білий катер Ектора зупинився трохи далі, а Рамон тримався праворуч. Виходило, що невеликий рибальський баркас оточили так, наче на ньому перевозили щонайменше половину державного бюджету.

На борт піднялися двоє поліцейських.

Перший був невисоким, широкоплечим і дивився на людей так, ніби кожен уже встиг його обдурити. Другий тримав руку біля кобури й насторожено стежив за Наполеоном.

Пес загарчав.

— Заберіть собаку, — наказав поліцейський.

— Він добрий, — сказала Єва.

Наполеон кинувся до його черевика.

Славко встиг схопити пса за шматок весільної тканини.

— Дуже добрий, — підтвердив він. — Мене вже вкусив.

Старший поліцейський оглянув палубу.

— Хто керує судном?

— Я, — відповів Валєра.

— Документи.

Валєра дістав посвідчення.

Поліцейський узяв його, підніс до світла й уважно прочитав ім’я.

— Валерій Панасюк?

— Так.

— Адреса проживання?

— Зараз уточнюється.

— Що це означає?

— Сьогодні вранці вона була одна, ввечері стала іншою, а до ранку може знову змінитися.

Поліцейський підняв очі.

— Нормальну адресу назвіть.

Валєра показав на Славка.

— Його квартира.

— Яку саме? — запитав поліцейський.

Славко назвав адресу.

— Ви власник баркаса?

— Ні, — відповів Валєра.

— Хто власник?

— Мігель.

— Прізвище?

Валєра подивився на Славка.

— Яке в Мігеля прізвище?

— Я його завжди Мігелем називаю.

— Давно працюєте разом?

— Два роки.

— І не знаєте прізвища?

— Ми працюємо, а не одружуємося.

Поліцейський перевів погляд на Валєру.

— А ви давно тут працюєте?

— Від сьогодні.

— Власник дозволив вам вийти в море вночі?

Валєра мовчав.

— Дозволив? — повторив поліцейський.

— Удень він дозволив виходити в море.

— А вночі?

— Вночі він не забороняв особисто мені.

— Тому що не знав, — тихо сказала Аліна.

Валєра глянув на неї.

— Допомогла.

До борту «Русалки» підійшов білий катер. Ектор щось крикнув іспанською.

Єва притиснула до себе Наполеона.

— Що він хоче? — запитав Валєра.

— Каже, що ви мене викрали.

— Я вас уперше побачив десять хвилин тому. Уже встиг викрасти?

Старший поліцейський повернувся до Єви.

— Вас утримують проти волі?

— Ні.

— Ви добровільно сіли на цей баркас?

— Так.

— Хтось вам погрожував?

Єва подивилася на білий катер.

— До баркаса чи після?

— До.

— Мій наречений забрав паспорт і телефон. Мене не випускали з вілли.

Ектор знову закричав.

— Він каже, що це брехня, — переклала Аліна.

— А ще що? — запитав Валєра.

— Що Єва вкрала гроші й коштовності.

Усі подивилися на чорну валізу.

Єва зблідла.

— Там мої речі.

— Відкрийте, — наказав поліцейський.

— Навіщо?

— Щоб ми це побачили.

Єва поставила валізу на сидіння й набрала код. Замок не відкрився.

Вона спробувала ще раз.

Нічого.

— Це точно ваша валіза? — запитав Славко.

— Звичайно.

— Тоді чому код не підходить?

— Я хвилююся.

— Спробуй дату весілля, — порадила Аліна.

— Яку?

— Сьогоднішню.

Єва набрала цифри. Замки клацнули.

— Бачиш? — сказала Аліна.

— Я вже почала її забувати.

Валіза відкрилася.

Зверху лежали жіночі сукні, косметичка, білизна, дві пари взуття та фен.

Славко розчаровано подивився всередину.

— І це таке важке?

— Там ще подарунки, — сказала Єва.

На дні лежала дерев’яна скринька. Поліцейський відкрив її.

Усередині були сережки, браслет і кольє.

Ектор побачив прикраси й почав кричати ще голосніше.

— Каже, що вони належать його родині, — переклала Аліна.

— Він подарував їх мені, — відповіла Єва.

— До весілля чи після? — поцікавився Валєра.

— Учора.

— Тоді це подарунок.

— Вас ніхто не питав, — сказав поліцейський.

— Я просто намагаюся зрозуміти, за що нас арештують.

— Поки що вас ніхто не арештовує.

— Гарне слово — «поки».

Поліцейський закрив скриньку.

— Усе з’ясовуватимемо в порту. Ви йдете за нами.

— Своїм ходом? — запитав Валєра.

— А як іще?

— Можна на вашому катері. Він швидший.

Поліцейський подивився на нього так, що Валєра завів двигун без подальших запитань.

Колона рушила до порту.

Попереду йшов поліцейський катер, за ним — «Русалка». Білий катер Ектора тримався позаду. Рамон ішов поруч і час від часу посміхався Валєрі.

— Чому він назвав тебе Гандольєро? — запитала Єва.

— Не знаю.

— Він же звертався до тебе.

— У темряві легко переплутати.

— І охоронець у тюрмі переплутав? — тихо запитав Славко.

— Хочеш доплисти — мовчи.

Аліна стояла біля борту й дивилася на темне море.

— Ти могла сказати про весілля, — промовив Валєра.

— Тоді ти б не погодився.

— Правильно.

— Але погодився.

— Бо не знати правди іноді дорожче, ніж знати.

— Ти завжди такий розумний?

— Ні. Тільки після тюрми.

Аліна повернулася до нього.

— То ти справді був у тюрмі?

Валєра глянув на Славка.

Той удав, що дуже зайнятий мотузкою.

— У відрядженні, — відповів Валєра.

— На закритому об’єкті?

— Саме так.

— І за що?

— Це довга історія.

— Пов’язана з Гандольєро?

— Ще довша.

Вони увійшли до порту після першої ночі.

На причалі вже стояв Мігель.

Він був у домашніх штанах, розстебнутій сорочці й капцях. Поруч чекала жінка в зеленій сукні. Тепер вона дивилася не на годинник, а на нього.

— Я ж казав, зустріч була важлива, — прошепотів Славко.

Щойно «Русалка» пришвартувалася, Мігель почав кричати.

— Він питає, якого біса ми вкрали його баркас, — переклав Славко.

— Передай, що не вкрали. Повернули.

— Ще питає, чому тут поліція.

— Вони нас супроводжували.

— І чому на палубі наречена.

— Це пасажирка.

— А собака?

— Безкоштовний багаж.

Мігель вислухав переклад і схопився за голову.

Старший поліцейський відвів його вбік. Вони говорили кілька хвилин. Мігель спочатку розмахував руками, потім глянув на жінку в зеленій сукні, яка стояла поруч і все чула.

Після цього він помітно заспокоївся.

Поліцейський повернувся до Валєри.

— Власник не подаватиме заяву про викрадення баркаса.

— Розумна людина.

— Але ви оплатите витрачене пальне.

— Скільки?

Мігель назвав суму, удвічі більшу за справжню.

— На ці гроші можна доплисти до Африки, — обурився Валєра.

— Тоді наступного разу пливи туди, — відповів Мігель.

— Наступного разу?

— Завтра о шостій на роботу.

— Ви мене не звільняєте?

Мігель подивився на «Русалку», потім на Славка.

— Якщо звільню вас обох, хто відмиватиме палубу після собаки?

Наполеон саме підняв лапу біля ящика із сітками.

Мігель заплющив очі.

— О п’ятій тридцять, — виправився він.

Поліція забрала Єву та Ектора до відділку. Аліна поїхала з ними як перекладачка.

Перед тим вона передала Валєрі решту грошей.

— Тут двісті п’ятдесят.

— Сто забрав Мігель за пальне.

— Залишилося чотириста.

— Ще поділитися зі Славком.

— Я чую, — нагадав той.

— І відмити палубу.

Аліна усміхнулася.

— Але вона в безпеці.

— Це поки що.

— Дякую.

Вона торкнулася його руки й затримала пальці трохи довше, ніж було потрібно.

— Не звикай, — сказав Валєра. — Наступного разу тариф буде подвійний.

— Наступного разу?

— Я сказав: якщо буде.

Аліна пішла до поліцейського автомобіля.

Славко дочекався, поки вона відійде, і штовхнув Валєру ліктем.

— Гарна.

— Хто?

— Не починай.

Вони взяли відра й почали мити палубу.

За кілька хвилин Славко нахилився під сидінням і щось дістав.

— Валєро.

— Що там?

— Схоже, наречена забула.

У його руці лежав невеликий чорний конверт, заклеєний широкою стрічкою.

На конверті срібним маркером було написано одне слово:

САЛЬВАДОР

— Відкривай, — сказав Славко.

— Не чіпай.

— Чому?

— Бо все, на чому написане чуже прізвище, краще не відкривати.

— А якщо там гроші?

— Тоді тим більше.

Славко перевернув конверт. З нього випав маленький ключ і чорна флешка.

Валєра подивився на порожній причал.

На іншому боці порту стояв Рамон.

Він уже не усміхався.

Рамон дивився на флешку в руці Славка.

                   5.РОЗДІЛ ФЛЕШКА

Рамон ішов через причал повільно, не зводячи очей із руки Славка.

— Сховай, — тихо сказав Валєра.

— Куди?

— У кишеню.

— В мене мокрі штани.

— Флешка не цукрова.

Славко засунув її в кишеню. Маленький ключ залишився в його долоні.

Рамон зупинився біля «Русалки».

— Гарна була прогулянка? — запитав він.

— Чудова, — відповів Валєра. — Наречена, поліція, собака. Тебе тільки не вистачало.

— Я був поруч.

— Саме це й зіпсувало вечір.

Рамон подивився на чорний конверт.

— Загубили щось?

— Знайшли.

— Це належить Ектору.

— Тоді нехай прийде й попросить.

— Він не просить.

— Погано вихований.

Рамон усміхнувся, але очі залишилися холодними.

— Дві тисячі євро.

Славко завмер.

— За що? — запитав Валєра.

— За конверт і все, що було всередині.

— Там нічого не було.

— Тоді дві тисячі за порожній конверт — вигідна угода.

Славко тихо кашлянув.

— Може, подумаємо?

— Ми вже подумали, — сказав Валєра.

— Ти подумав. А конверт знайшов я.

— На баркасі.

— Під моїм сидінням.

Рамон спостерігав за ними з цікавістю.

— От бачиш, Гандольєро? Твій друг розумніший.

Валєра переступив із палуби на причал.

— Не називай мене так.

— Чому? У порту тебе вже всі так називають.

— Ти перший почав.

— Не я. Білл.

Валєра зробив крок до нього.

Славко схопив друга за рукав.

— Спокійно.

Рамон відступив і поправив сорочку.

— До полудня пропозиція діє. Потім Ектор шукатиме вас без грошей.

— Нехай стає в чергу, — відповів Валєра.

— За ким?

— За поліцією.

Рамон кивнув на чорний конверт.

— Поліція — останні люди, яким варто це показувати.

Він розвернувся й пішов до свого катера.

Валєра дочекався, поки Рамон відійде.

— Діставай флешку.

— Навіщо? — запитав Славко.

— Викину в море.

— Дві тисячі євро?

— Флешка нічого не коштує.

— Тоді чому за неї платять дві тисячі?

— Тому й викину.

Славко накрив кишеню долонею.

— Спочатку подивимося.

— У тебе є комп’ютер?

— Є.

— Той, що вмикається десять хвилин?

— Зате безкоштовний.

— Якщо він зламає флешку?

— Тоді Ектор перестане за нами ганятися.

Валєра визнав, що в цьому була логіка.

Вони відмили палубу, замкнули рубку й пішли до фургона. Перед тим Валєра озирнувся.

Катер Рамона стояв на місці, але самого Рамона вже не було.

Славко жив над невеликим баром за дві вулиці від набережної.

Помешкання складалося з кімнати, кухні й балкона, з якого було видно сусідню стіну. У кімнаті стояли диван, стіл, телевізор і велика валіза замість шафи.

— Де я спатиму? — запитав Валєра.

— На дивані.

— А ти?

— На ліжку.

— У тебе є ліжко?

— У спальні.

— Ти казав, тут одна кімната.

— Одна вільна.

Валєра подивився на зачинені двері.

— Із ким ти живеш?

— Із Лолою.

— Тією, з якою обіцяв одружитися?

— Я не уточнював коли.

— Вона вдома?

— Працює внизу, у барі.

— І знає, що я ночуватиму тут?

Славко поставив на стіл старий ноутбук.

— Скоро дізнається.

Комп’ютер вмикався не десять хвилин.

Дванадцять.

За цей час Славко приніс із кухні дві пляшки пива, відкрив їх ложкою й одну подав Валєрі.

— За свободу.

— Уже пили?

— Ти був у тюрмі три місяці. За таке можна випити двічі.

— Один раз до, другий після?

— Головне — не під час.

Ноутбук нарешті завантажився.

Славко вставив флешку.

На екрані з’явилося кілька папок. Більшість назв складалася з цифр і дат. Одна называлась CLUBES, друга — PUERTO, третя — PAGOS.

— Іспанською читаєш? — запитав Славко.

— Читаю.

— Что таке pagos?

— Платежі.

— Уже цікаво.

Він відкрив папку.

Комп’ютер зажадав пароль.

Славко спробував написати SALVADOR.

Не підійшло.

Затем — ECTOR, EVA, DINERO и AMOR.

— Чому «кохання»? — запитав Валєра.

— Люди іноді ставлять прості паролі.

— Ектор на тебе не схожий.

— Тогда спробуємо «mafia».

Пароль знову не підійшов.

— Дай сюди, — сказав Валєра.

Він повернувся до чорного конверта. На внутрішньому боці була написана дата весілля.

Валєра ввів цифри.

Папка відкрилася.

— Є! — вигукнув Славко.

Усередині лежали таблиці, фотографії документів і кілька відеозаписів.

Славко відкрив першу таблицю.

На екрані з’явилися назви нічних клубів, суми, дати й прізвища. Навпроти деяких стояли слова поліція, порт, митниця.

— Закривай, — сказав Валєра.

— Чекай.

— Я вже достатньо побачив.

— Тут за місяць проходить більше грошей, ніж ми заробимо за все життя.

— Саме тому закривай.

Славко відкрив відео.

Камера була встановлена високо й знімала кабінет. За столом сидів Ектор. До нього увійшов чоловік у поліцейській формі.

Обличчя спочатку було погано видно. Потім він повернувся до камери.

Валєра впізнав старшого поліцейського, який годину тому перевіряв його документи на баркасі.

На відео Ектор передав йому товстий конверт.

Славко зупинив запис.

— Тепер зрозуміло, чому Рамон не радив іти до поліції.

У двері постукали.

Обидва завмерли.

— Лола? — тихо запитав Валєра.

— У неї є ключ.

Знову постукали.

Три рази.

Потім жіночий голос сказав:

— Славку, відчиняй. Це Аліна.

Валєра забрав флешку з ноутбука й засунув у кишеню.

Славко відчинив двері.

Аліна зайшла до кімнати й одразу побачила чорний конверт на столі.

— Ви його відкрили?

— Ні, — відповів Славко.

Ноутбук пискнув. На екрані залишився кадр із поліцейським та конвертом у руці.

Аліна подивилася на Славка.

— Він сам відкрився?

— Старий комп’ютер. Живе власним життям.

Вона зачинила двері.

— Єва згадала, що залишила конверт на баркасі. Я повернулася до порту, але вас уже не було.

— Що на флешці? — запитав Валєра.

— Не знаю всього. Копії документів, рахунки, записи з камер.

— Звідки вона це взяла?

— Працювала в Ектора.

— Ким?

— Вела частину рахунків його клубів. Потім побачила те, чого не повинна була бачити.

— І вирішила вийти за нього заміж?

— Ектор дізнався, що вона скопіювала файли. Весілля мало закрити проблему.

Славко почухав потилицю.

— Яким чином?

— Дружина не зобов’язана свідчити проти чоловіка.

— А якщо вона відмовиться?

— Тому в неї забрали паспорт і телефон.

Валєра дістав флешку.

— Забирай.

Аліна не простягнула руки.

— Не можу.

— Чому?

— За мною могли стежити.

— Чудово. І ти прийшла сюди?

— Я перевірила.

— Як?

— Тричі обійшла квартал.

Славко підійшов до вікна й обережно визирнув.

— Треба було чотири.

Біля входу до бару стояв чорний автомобіль. Усередині сиділи двоє чоловіків.

— Може, клієнти Лоли, — припустила Аліна.

— Її клієнти заходять у бар, — сказав Славко. — Ці дивляться на наш балкон.

Валєра вимкнув світло.

Кімната занурилася в темряву.

— Хто ще знає про флешку? — запитав він.

— Єва, я, тепер ви.

— Рамон.

— Звідки?

— Бачив, як ми її знайшли.

Аліна тихо вилаялася.

— Він запропонував дві тисячі, — сказав Славко.

— І ви відмовилися?

— Валєра відмовився. Я ще думаю.

— За дві тисячі Ектор купить флешку, — відповіла Аліна. — А потім прибере тих, хто її бачив.

Славко перестав думати.

Знизу грюкнули двері.

У під’їзді почулися кроки.

— Чорний хід є? — запитав Валєра.

— Немає.

— Балкон?

— Другий поверх.

— Високо?

— Якщо стрибати — так.

Кроки наближалися.

Хтось зупинився біля дверей.

Славко взяв зі столу порожню пляшку. Аліна сховалася біля стіни. Валєра стиснув у руці важку попільничку.

У замку повернувся ключ.

Двері відчинилися.

На порозі стояла невисока темноволоса жінка з пакетами продуктів.

Вона ввімкнула світло й подивилася на трьох людей, які приготувалися захищатися.

— Що тут відбувається? — запитала вона.

Славко опустив пляшку.

— Лоло, познайомся. Це Валєра.

— Той, що з тюрми?

Аліна повернулася до нього.

— Отже, не відрядження?

— Закритий об’єкт, — нагадав Валєра.

Лола перевела погляд на Аліну.

— А це хто?

— Проблема, — відповів Валєра.

— Аліна, — представилася вона.

— Проблема Аліна, — уточнив Славко.

Знизу знову грюкнули двері.

Цього разу кроків було двоє.

Лола поставила пакети на підлогу.

— Якщо це твої друзі, — сказала вона Славкові, — нехай витирають ноги.

Хтось сильно вдарив у двері.

— Відчиняйте! — пролунав чоловічий голос.

Лола подивилася на Славка.

— Поліція?

— Гірше.

— Господар квартири?

— Люди Ектора.

Лола мовчки взяла зі столу другу пляшку.

Валєра подивився на неї з повагою.

— Тепер зрозуміло, чому ти обіцяв одружитися.

— Не відволікайся, — сказав Славко.

Двері здригнулися від нового удару.

Валєра стиснув у кишені флешку.

Його перша ніч на волі ще не закінчилася.

             6.РОЗДІЛ.ПЕРША БРЕХНЯ

Наступного ранку Аліна прийшла без туристів.

До початку екскурсії залишалося майже пів години. Мігель готував документи, Валєра переносив на баркас воду, а Серхіо розплутував канати.

Серхіо колись був Сергієм, але прожив в Іспанії стільки років, що тепер навіть сам представлявся на місцевий лад. Лише Лола називала його Сергієм — переважно тоді, коли сердилася.

Аліна зупинилася біля Валєри.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Вигляд у вас не дуже добрий.

— Дякую.

— Не виспалися?

— Чому?

— Очі червоні.

Валєра глянув на Серхіо.

Той опустив голову й узявся за канат старанніше.

Після нічної прогулянки вони спали не більше чотирьох годин. Серхіо запевняв, що Мігель нічого не помітив, але рожева пір’їна залишалася надто переконливим доказом.

— Просто рано встав, — відповів Валєра.

— Учора ви теж рано вставали.

— Ще не звик до роботи.

— А до попередньої звикли?

Валєра поставив ящик із водою на палубу.

— Ви прийшли туристів привезти чи мене допитувати?

— Туристи підійдуть за двадцять хвилин. Отже, маю час.

Аліна дістала фотоапарат і зробила знімок баркаса.

— Ви не відповіли на моє запитання.

— На яке саме?

— Де були останні місяці?

Серхіо завмер із канатом у руках.

Валєра відчув його погляд.

Правду можна було сказати одним реченням. Вона була простою, короткою й не вимагала пояснень.

Саме тому Валєра вирішив збрехати.

— У морському рейсі.

Серхіо різко закашлявся.

Аліна повернулася до нього.

— Усе гаразд?

— Канат запилився, — відповів він.

— Мокрий канат?

— Морський пил.

Валєра кинув на нього попереджувальний погляд.

Аліна знову подивилася на Валєру.

— У тривалому рейсі?

— Так.

— На якому судні?

— На вантажному.

— Я зрозуміла, що не на круїзному. Як називалося?

Валєра не очікував, що брехня вимагатиме назви.

Погляд упав на борт «Русалки».

— «Сирена».

Серхіо відвернувся до моря.

Його плечі затремтіли.

— Щось смішне? — запитала Аліна.

— Ні. Згадав морський анекдот.

— Розкажіть.

— Дуже довгий.

— Я нікуди не поспішаю.

— А я забув кінець.

Аліна повернулася до Валєри.

— Отже, вантажне судно «Сирена». Під яким прапором?

— Під панамським.

Цю відповідь Валєра колись чув від знайомого моряка й тепер сподівався, що вона звучить переконливо.

Аліна кивнула.

— Який маршрут?

— Різний.

— Звідки вийшли?

— Із Кадіса.

— Куди пішли?

— До Марокко.

— У який порт?

Валєра задумався.

Серхіо прикрив обличчя рукою.

— Касабланка, — відповів Валєра.

— А потім?

— Потім далі.

— Куди далі?

— По вантаж.

— Який?

— Закритий.

— Вантаж?

— Рейс.

Серхіо не витримав і голосно засміявся.

Валєра повільно повернувся до нього.

— Анекдот згадав?

— Кінець, — відповів Серхіо, витираючи очі. — Дуже несподіваний.

Аліна схрестила руки.

— Ким ви працювали на судні?

— Матросом.

— На палубі?

— Переважно.

— І скільки тривала подорож?

— Три місяці.

— Без заходу в порти?

— Заходили.

— Чому тоді телефон увесь час був вимкнений?

Валєра помовчав.

— Звідки ви знаєте?

— Учора я намагалася надіслати вам фотографію. Номер дав Серхіо. Повідомлення не доставилося.

— Телефон зламався.

— У рейсі?

— Після.

— Коли саме?

— Коли повернувся.

— Зручно.

— Для телефону — не дуже.

Аліна подивилася йому просто в очі.

— Ви погано брешете.

Серхіо знову закашлявся.

— А ти помовчи, — сказав Валєра.

— Я нічого не говорив.

— Ти смієшся голосніше, ніж говориш.

До порту почали підходити туристи. Цього разу їх було п’ятеро: дві дівчини, молоде подружжя й чоловік із підводною камерою.

Аліна більше не ставила запитань. Вона привітала групу, перевірила список і почала роздавати жилети.

Перед посадкою зупинилася поруч із Валєрою.

— Сьогодні їдемо до морських печер. Там поганий зв’язок.

— Я звик.

— Після тримісячного рейсу?

— Саме так.

— Добре. Якщо загубимося, дорогу покаже досвідчений моряк.

Валєра зрозумів, що ця брехня ще довго йому відгукуватиметься.

До печер ішли майже годину.

Море було спокійним. Аліна стояла на носі й показувала туристам скелі, маленькі бухти та старі сторожові вежі на вершинах пагорбів.

Валєра допомагав Мігелю біля штурвала. Серхіо готував маски й трубки для купання.

— «Сирена»? — тихо запитав він.

— Перше, що спало на думку.

— Треба було сказати «Титанік».

— Чому?

— Там теж зв’язок поганий.

— Ще раз засмієшся при ній — викину за борт.

— Як справжній морський вовк?

Валєра штовхнув його плечем.

Біля печер Мігель вимкнув двигун. Баркас повільно погойдувався на воді. Туристи надягли маски й почали спускатися за борт.

Аліна залишила фотоапарат у рубці.

— Ви не купаєтеся? — запитав Валєра.

— Стежу за групою.

— Вони дорослі.

— Дорослі туристи небезпечніші за дітей. Діти хоча б знають, що можуть потонути.

Вона сіла на край палуби й опустила ноги у воду.

— А ви? — запитала Аліна.

— Що я?

— Підете плавати?

— Я на роботі.

— Учора ви теж були на роботі, але опинилися у воді.

— Звідки знаєте?

— Туристи виклали відео.

Валєра завмер.

— Яке відео?

Аліна дістала телефон.

На екрані Валєра лежав у рибальській сітці на палубі, мокрий і сердитий. За кадром усі сміялися.

— Уже багато переглядів, — сказала вона.

— Видаліть.

— Це не моє відео.

— Хто виклав?

— Жінка, яку ви врятували.

— Вона мене у воду затягнула.

— Про це в описі немає.

— А що написано?

Аліна прочитала:

— «Наш веселий гондольєр».

Серхіо, який стояв неподалік, упустив маску.

— Що? — запитала Аліна.

— Нічого, — швидко відповів він.

— Чому вона назвала вас гондольєром?

— Переплутала.

— З ким?

— Із людиною, яка возить туристів на човні.

— Це і є гондольєр.

— У Венеції.

— А ви були у Венеції?

— Ні.

— Може, ваша «Сирена» туди заходила?

Серхіо сів на ящик і закрив обличчя рушником.

Валєра глянув на Аліну.

Вона ледь стримувала усмішку.

— Ви знущаєтеся?

— Трохи.

— Навіщо?

— Хочу зрозуміти, скільки ще історій ви вигадаєте.

— Стільки, скільки буде запитань.

— Тоді запас великий.

Одна з туристок покликала Аліну. Їй у маску потрапила вода. Аліна допомогла, перевірила кріплення й знову сіла поруч із Валєрою.

— Не хочете говорити — не говоріть, — сказала вона.

— Нарешті.

— Але не треба вигадувати морський рейс.

— Чому ви вирішили, що я вигадав?

— Бо людина, яка три місяці провела на вантажному судні, не назвала б його так само, як баркас, на якому стоїть.

— Збіг.

— І морський пил на мокрому канаті — теж?

Валєра подивився на Серхіо.

— Це він придумав.

— Я рятував ситуацію, — відповів той.

— Ти її поховав.

Аліна розсміялася.

Валєрі подобався її сміх. Саме це було найнебезпечнішим.

Коли туристи повернулися на борт, Мігель завів двигун. «Русалка» взяла курс на порт.

Аліна знову дістала фотоапарат.

— Можна одне запитання? — сказала вона.

— Ви вже використали приблизно двадцять.

— Останнє.

— Спробуйте.

— Ви ховаєтеся від когось чи просто соромитеся свого минулого?

Валєра не відповів.

Вона почекала кілька секунд і підняла фотоапарат.

— Не фотографуйте.

— Чому?

— Не хочу.

Аліна опустила об’єктив.

— Оце вперше була чесна відповідь.

Після повернення туристи розійшлися, Мігель пішов до контори, а Серхіо залишився складати спорядження.

Аліна стояла біля виходу з порту.

Валєра наздогнав її.

— Ви хотіли надіслати фотографію?

— Хотіла.

— Телефон справді зламався.

— У морському рейсі?

— Після нього.

Вона усміхнулася.

— Принесіть завтра. Подивлюся. Можливо, його ще можна врятувати.

— Ви ремонтуєте телефони?

— Ні. Але знаю людину.

— Ви всіх знаєте?

— Майже.

— Із поліції теж?

Запитання вирвалося швидше, ніж Валєра встиг подумати.

Аліна помітила це.

— Тепер мені ще цікавіше.

— Забудьте.

— Уже не вийде.

Вона відійшла на кілька кроків, потім озирнулася.

— До речі, панамської «Сирени», яка за останні три місяці ходила з Кадіса до Касабланки, не існує.

— Ви перевіряли?

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

— Тепер знаю. Ви самі підтвердили.

Аліна пішла, залишивши Валєру посеред причалу.

Серхіо підійшов ззаду.

— Три місяці у в’язниці, а брехати так і не навчився.

— Треба було сказати правду?

— Ні. Треба було придумати коротшу брехню.

Валєра дивився вслід Аліні.

Перша брехня рідко буває останньою.

Особливо якщо її говорять жінці, яка вже знає відповідь.

        7.РОЗДІЛ.РИБОЛОВЛЯ БЕЗ РИБИ

Заможні туристи відрізнялися від звичайних ще на причалі.

Звичайні питали, скільки триватиме прогулянка, чи є на баркасі вода і де лежать рятувальні жилети.

Ці запитали лише одне:

— Де велика риба?

Їх було четверо. Усі в однакових білих футболках із зображенням блакитного марліна, дорогих окулярах і нових рибальських жилетах. Один ніс вудку у шкіряному футлярі. Другий — холодильник для майбутнього улову. Третій не випускав із рук телефон, а четвертий одразу повідомив, що риба вагою менше п’яти кілограмів його не цікавить.

Аліна стояла поруч із ними й перекладала.

— Вони оплатили риболовлю за преміальним тарифом, — тихо сказала вона Мігелю.

— Я знаю.

— У рахунку написано: «гарантований улов».

— Це реклама.

— Вони сприйняли буквально.

Мігель подивився на клієнтів.

— Скажи, що море нічого не гарантує.

— Треба було написати це до того, як узяв гроші.

Мігель зробив вигляд, що не почув.

Валєра стояв на палубі й перевіряв снасті. Серхіо складав наживку в холодильник.

— Скільки заплатили? — запитав Валєра.

Серхіо назвав суму.

— За ці гроші риба сама повинна прийти в порт.

— Мігель пообіцяв тунця.

— Тут є тунець?

— У ресторанах є.

Аліна піднялася на борт.

— Я йду з вами.

— Навіщо? — запитав Валєра.

— Перекладати.

— Риба теж іноземна?

— Стежити, щоб ви не пообіцяли їм кита.

— Кит не риба.

— Добре, що хоч це ви знаєте після морського рейсу.

Серхіо опустив голову й усміхнувся.

— Що? — запитала Аліна.

— Знову згадав анекдот.

— У тебе небезпечна пам’ять, — сказав Валєра.

Мігель цього разу залишився в порту. Він передав ключ Серхіо, ще раз нагадав про преміальних клієнтів і наказав повернутися з уловом.

— А якщо не клюватиме? — запитав Валєра.

— Змініть місце.

— А якщо ніде не клюватиме?

— Шукайте краще.

— А якщо риби в морі немає?

Мігель подивився на нього як на нерозумного.

— Море велике.

І пішов.

Першу годину не клювало.

Серхіо міняв наживку. Валєра переставляв вудки. Туристи по черзі перевіряли котушки, вдивлялися у воду й питали Аліну, чи правильно вибране місце.

— Скажи, що треба чекати, — попросив Серхіо.

— Я вже сказала.

— Скажи ще раз.

— Від повторення риба не з’явиться.

— Але вони трохи помовчать.

Минуло ще пів години.

Найвищий турист, якого звали Роберт, підійшов до Валєри.

— Fish?

— No fish, — чесно відповів Валєра.

Роберт невдоволено покликав Аліну.

— Він питає, коли буде улов.

— Коли клюне.

— А коли клюне?

— Коли зголодніє.

Аліна переклала м’якше.

Роберт подивився на годинник.

— Він каже, що за такі гроші риба вже мала зголодніти.

Серхіо відвів Валєру вбік.

— Треба міняти місце.

— Мігель це вже радив.

— Підемо до кам’яного мису.

— Там є риба?

— Учора була.

— Ти бачив?

— Мені розповідали.

— Хто?

— Мігель.

— Він сьогодні теж багато розповідав.

Вони підняли снасті й перейшли ближче до мису.

Туристи знову закинули вудки.

Не клювало.

За наступну годину вони змінили ще два місця. Один раз волосінь смикнулася, але на гачку виявився шматок водорості.

Роберт сфотографував його й одразу видалив знімок.

О другій годині клієнти почали вимагати повернення грошей.

Аліна переклала їхні слова.

— Вони кажуть, що «гарантований улов» означає рибу, а не морську прогулянку з вудками.

— Нехай звертаються до Мігеля, — сказав Валєра.

— Вони й звернуться.

— Тоді завтра ми шукатимемо нову роботу, — зауважив Серхіо.

— Це Мігель обіцяв.

— А звільнить нас.

Роберт підійшов до холодильника для улову й демонстративно відкрив порожню кришку.

— Великий холодильник, — сказав Валєра.

— Він показує, що класти нічого, — пояснила Аліна.

— Можемо дати водорість.

Вона не усміхнулася.

— Це важливі клієнти. Вони працюють із кількома готелями. Якщо поскаржаться, моя агенція теж втратить замовлення.

Серхіо подивився в бік берега.

За мисом лежав невеликий сусідній порт.

— У мене є ідея.

— Ні, — одразу сказав Валєра.

— Ти ще не чув.

— Усі твої ідеї починаються з цих слів і закінчуються поділом грошей.

— Запропонуємо їм обід у порту. Скажемо, що рибі теж треба відпочити.

— А далі?

Серхіо нахилився до нього й тихо пояснив.

Валєра кілька секунд мовчав.

— Ні.

— Іншого виходу немає.

— Повернемо гроші.

— Зі своєї кишені?

— Із Мігелевої.

— Тоді він вирахує з нашої.

Аліна дивилася на них.

— Що ви задумали?

— Обід, — відповів Серхіо.

— Лише обід?

— Смачний.

Вона примружилася, але переклала пропозицію туристам.

Клієнти погодилися. Вони теж зголодніли й втомилися дивитися на нерухомі поплавці.

«Русалка» взяла курс до сусіднього порту.

Біля причалу стояло кілька рибальських човнів. Поряд працював невеликий ринок, а над ним — ресторан із терасою.

Аліна повела туристів обідати.

— За годину повертаємося, — сказала вона.

— Не поспішайте, — відповів Серхіо. — Хорошу їжу треба їсти повільно.

— А що ви робитимете?

— Готуватимемо нове місце.

— У порту?

— Морально.

Аліна подивилася на Валєру.

— Ви точно нічого не задумали?

— Я — ні.

— А він?

— Уже задумав.

— І ви погодилися?

— Ще сперечаємося.

Вона пішла слідом за туристами, але кілька разів озирнулася.

Щойно група зникла в ресторані, Серхіо схопив порожній ящик.

— Ходімо.

— Куди?

— По гарантований улов.

На ринку вони знайшли продавця живої риби. У великому резервуарі плавали дорадо й морські окуні.

— Нам треба чотири, — сказав Серхіо.

— Великі?

— Достатньо великі для фотографії й достатньо дешеві для нашої кишені.

Продавець назвав ціну.

— За ці гроші можна купити половину баркаса, — обурився Валєра.

— Половина баркаса не клює.

Вони поторгувалися й купили чотири рибини. Продавець посадив їх у пластиковий бак із морською водою.

На зябрах кожної залишилася невелика жовта бирка з номером.

— Бирки зніми, — сказав Валєра.

— Потім.

— Зараз.

— Вони слизькі.

— А коли турист витягне, стануть сухі?

Серхіо зняв три бирки. Четверта не піддавалася.

— Відірвемо на баркасі.

Вони повернулися до «Русалки», витягли з води клієнтські снасті й почали обережно чіпляти рибу на гачки.

— Мені соромно, — сказав Валєра.

— Зате клієнтам буде приємно.

— Це шахрайство.

— Це виконання реклами Мігеля.

Першу рибу вони опустили за борт.

Вона рвонула вбік, вудка зігнулася й мало не полетіла у воду.

— Тримай!

Валєра схопив вудку.

Друга риба заплутала волосінь навколо гвинта.

Третя вистрибнула з бака й почала битися на палубі.

— Швидше! — сказав Серхіо. — Вони можуть повернутися.

— Я ж казав зняти бирки!

— Не час про бирки!

Саме в цю мить на причалі з’явилася Аліна.

Вона зупинилася й подивилася на рибу, яка билася біля ніг Валєри.

Потім — на Серхіо з гачком у руці.

Потім — на пластиковий бак із назвою рибного ринку.

— Ви серйозно?

— Вона сама застрибнула, — відповів Серхіо.

— Із ринку?

— Переплутала дорогу.

Аліна піднялася на борт.

— Я знала, що ви щось задумали.

— Мігель гарантував улов, — сказав Валєра.

— Тому ви купили його на базарі?

— Технічно це теж риба з моря.

— А технічно ви двоє — шахраї.

— Троє, — поправив Серхіо. — Ти привела клієнтів.

— Я нічого не знала.

— Тепер знаєш.

З ресторану вийшов Роберт.

— Швидше! — сказав Валєра.

Аліна ще секунду вагалася, потім схопила рушник і накрила бак із рибою.

— Якщо нас викриють, я вас не знаю.

— Учора знала, — нагадав Валєра.

— Учора ви лише брехали про морський рейс. Сьогодні торгуєте уловом.

Туристи повернулися на баркас у гарному настрої. Обід і вино зробили їх значно терплячішими.

Серхіо запропонував спробувати ще раз неподалік порту.

Коли «Русалка» відійшла від причалу, клієнтам повернули їхні вудки.

Роберт першим відчув натяг.

— Fish! — закричав він.

— Повільно! — наказав Серхіо. — Не поспішайте!

Інші вудки теж почали згинатися.

На баркасі здійнявся галас.

Четверо туристів одночасно крутили котушки, кричали й заважали один одному. Аліна фотографувала, намагаючись не дивитися на Валєру.

Першу дорадо витягнув Роберт.

Вона билася на палубі, блищала на сонці й виглядала цілком переконливо.

Роберт радісно обійняв Серхіо.

Другий турист підняв морського окуня.

Третій витягнув ще одну дорадо.

Четверта риба довго не піддавалася. Коли її нарешті перекинули через борт, Валєра побачив жовту бирку на зябрах.

— Що це? — запитав турист.

Аліна подивилася на Валєру.

Валєра подивився на Серхіо.

Серхіо вивчав небо.

— Наукова мітка, — сказав Валєра.

— Яка мітка? — перепитала Аліна.

— Для спостереження за рибою.

— І що мені перекласти?

— Що він зловив рідкісний екземпляр.

Аліна заплющила очі.

— Не можу повірити, що роблю це.

Вона переклала.

Турист зрадів ще більше. Він попросив сфотографувати мітку окремо й пообіцяв показати її знайомому біологу.

Валєра непомітно відірвав бирку й засунув у кишеню.

До свого порту вони повернулися героями.

Мігель побачив чотири великі рибини й не повірив очам.

— Де зловили?

— За кам’яним мисом, — відповів Серхіо.

— Там сьогодні ніхто нічого не спіймав.

— Вони не вміють.

Роберт залишив великі чайові й одразу замовив ще одну риболовлю на наступний тиждень.

— Те саме місце, — сказав він через Аліну.

— Обов’язково, — пообіцяв Серхіо.

Коли туристи пішли, Аліна притиснула Валєру до борту одним поглядом.

— Більше ніколи.

— Це була ідея Серхіо.

— Але рибу чіпляли ви.

— Я рятував репутацію вашої агенції.

— Не прикривайтеся мною.

— Ви назвали бирку науковою.

— Бо клієнт уже тримав її перед фотоапаратом!

Серхіо ділив чайові.

— Не сваріться. Усі задоволені.

— Риба — ні, — сказала Аліна.

Він простягнув їй частину грошей.

— Це за переклад.

— Не візьму.

— Тоді за мовчання.

— Тим більше.

Валєра забрав купюри в Серхіо й поклав Аліні в кишеню рюкзака.

— Віддасте агенції.

— Навіщо?

— На розвиток морської науки.

Вона намагалася залишатися сердитою, але не витримала й засміялася.

— Ви двоє ненормальні.

— Зате з уловом, — сказав Серхіо.

Мігель підійшов до них.

— Наступного тижня ті самі клієнти. Хочуть чотири великі риби.

Він пішов до контори, задоволено перераховуючи свою частину грошей.

Валєра подивився на Серхіо.

— І що робитимемо?

Той знизав плечима.

— Ринок відкривається о шостій.

        8.РОЗДІЛ.НІЧНА ПАСАЖИРКА

Жінка з’явилася біля «Русалки» о пів на десяту вечора.

Валєра саме збирався йти. Серхіо відніс ключ Мігелю, порт спорожнів, а набережна за воротами світилася вивісками ресторанів і готелів.

Жінка була в темних окулярах, хоча сонце давно сіло. Легка хустка закривала волосся, а в руці вона тримала невелику синю валізу.

— Хто керує цим баркасом? — запитала вона іспанською.

Валєра озирнувся.

— Зараз ніхто.

— Ви працюєте тут?

— Уже закінчив.

— Мені треба в сусідню бухту.

— Туристичні прогулянки лише вдень.

— Я не туристка.

— Тоді тим більше звертайтеся до офіційного перевізника.

Жінка подивилася на нього поверх окулярів.

— Мені сказали, що тут можна домовитися.

— Хто сказав?

— Люди, які знають.

— Погано знають.

Вона відкрила сумочку й показала кілька великих купюр.

— П’ятсот євро. Сорок хвилин туди й одразу назад.

Валєра глянув на гроші.

П’ятсот євро виглядали переконливіше за будь-яку рекомендацію.

— Куди саме?

— Кала-Негра.

— Там немає нормального причалу.

— Є приватний пірс.

— Чий?

— Це не ваша справа.

— Тоді шукайте іншого.

Жінка додала ще одну купюру.

— Шістсот.

— Справа не в грошах.

— Завжди в них.

У цей момент повернувся Серхіо.

Він побачив жінку, валізу та купюри в її руці. На його обличчі одразу з’явилася ділова зацікавленість.

— Добрий вечір.

— Уже добрий, — сказав Валєра. — Ми відмовилися.

— Від чого?

— Від шістсот євро.

Серхіо мало не впустив телефон.

— Чому?

— Бо баркас не наш.

— Удень теж не наш, але ми працюємо.

— Мігель забрав ключ.

Серхіо дістав із кишені копію.

— Не забрав.

Жінка спостерігала за ними.

— Ви двоє завжди так довго домовляєтеся?

— Лише коли мало платять, — відповів Серхіо.

— Шістсот мало?

— Уночі, без документів, до приватного пірса — мало.

Валєра подивився на нього.

— Звідки ти взяв «без документів»?

— У неї валіза, темні окуляри й бажання плисти вночі. З документами так не вдягаються.

Жінка зняла окуляри.

Їй було трохи за тридцять. Утомлені очі, спокійне обличчя й погляд людини, яка не звикла повторювати двічі.

— Сімсот. Половина зараз.

Серхіо простягнув руку.

Валєра відвів її.

— Спочатку умови. Один рейс. Без вантажу, крім цієї валізи. На баркасі не ховаємося, ходові вогні не вимикаємо. Якщо з’явиться поліція, говорите самі.

— Поліції не буде.

— Усі так кажуть.

— І жодних запитань, — додала вона.

— Уже були.

— Більше не буде.

Серхіо кивнув.

— Домовилися.

Жінка відрахувала триста п’ятдесят євро.

— Ви навіть не знаєте, як мене звати.

— Це коштує окремо? — запитав Серхіо.

Вона не відповіла.

Поки Серхіо готував баркас, Валєра приніс із комірчини рятувальні жилети й каністру з пальним.

Жінка чекала біля причалу. Валізу не випускала з рук.

— Там точно немає нічого небезпечного? — запитав Валєра.

— Для вас — ні.

— Погана відповідь.

— Іншої не буде.

Вона ступила на палубу й на мить поклала руку Валєрі на плече, щоб не втратити рівновагу.

Саме тоді біля воріт з’явилася Аліна.

На шиї висів фотоапарат, у руці вона тримала папку. Побачивши Валєру, усміхнулася, але потім помітила жінку поруч із ним.

Її погляд ковзнув по валізі, вечірній сукні та руці на Валєриному плечі.

— Аліно! — покликав він.

Вона зупинилася.

— Пізня екскурсія? — запитала українською.

— Це не те, що ти думаєш.

Жінка прибрала руку.

Аліна усміхнулася вже зовсім інакше.

— Я ще нічого не подумала.

— Можна пояснити.

— Не треба. Я прийшла залишити Мігелю документи на завтра.

Вона поклала папку в ящик біля рубки.

— Гарної прогулянки.

— Аліно…

— У вас пасажирка чекає.

Вона пішла до виходу з порту.

Жінка в темних окулярах подивилася їй услід.

— Ваша дружина?

— Ні.

— Дівчина?

— Теж ні.

Серхіо завів двигун.

— Поки що ні, — уточнив він.

— Тебе ніхто не питав, — сказав Валєра.

«Русалка» відійшла від причалу.

Аліна не озирнулася.

За хвилерізом море було темним і спокійним. Берег тягнувся праворуч ланцюгом жовтих вогнів.

Жінка сіла біля рубки. Валізу поставила між ногами й тримала за ручку.

— Кала-Негра за третім мисом, — сказала вона. — Підійдете з північного боку.

— Я знаю, де бухта, — відповів Валєра.

— Ви там бували?

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

— Карти існують.

Серхіо став поруч.

— Можна хоча б знати, кого заберемо на зворотному шляху?

— Нікого.

— Тобто чекати не треба?

— Висадите мене й одразу підете.

— А якщо пірс зайнятий?

— Не буде.

— А якщо хтось запитає, хто ми?

— Не відповідайте.

— Це найкраща частина роботи, — сказав Серхіо. — Особливо для Валєри.

Жінка перевела погляд на нього.

— Валєра?

— Так.

— А вас?

— Серхіо.

— Справжнє ім’я?

— Достатньо справжнє за сімсот євро.

Вона вперше усміхнулася.

Через кілька хвилин дістала телефон, але не набрала номер. Подивилася на екран і сховала назад.

— Зв’язку немає? — запитав Валєра.

— Я не телефоную.

— Тоді навіщо перевіряєте?

— Чекаю повідомлення.

— Від кого?

Жінка повернулася до нього.

— Ви обіцяли не ставити запитань.

— Це було до того, як ви сіли на мій баркас.

— Він не ваш.

Серхіо тихо засміявся.

— Вона швидко розібралася.

Валєра дав більше газу.

— Чим швидше допливемо, тим швидше забудемо одне одного.

— Саме на це я й розраховую, — відповіла пасажирка.

Після другого мису вона почала частіше озиратися.

Позаду, далеко в морі, світилися вогні невеликого катера.

— Він за нами? — запитала жінка.

— У морі є інші човни.

— Змініть курс.

— Навіщо?

— Хочу переконатися.

Валєра повернув трохи ліворуч.

Катер позаду продовжив іти прямо й через кілька хвилин зник за мисом.

Жінка видихнула.

— Когось боїтеся? — запитав Серхіо.

— Ні.

— Тоді добре ховаєте.

— А ви погано мовчите.

— Це в нього професійне, — сказав Валєра.

Біля третього мису берег став темним. Тут не було готелів і ресторанів. Лише скелі, поодинокі вілли й вузькі сходи, що спускалися до води.

Кала-Негра ховалася між двома кам’яними виступами.

Приватний пірс справді був.

На його кінці горів невеликий синій ліхтар.

— Повільніше, — сказала жінка.

Валєра зменшив оберти.

На пірсі стояв чоловік. Його обличчя залишалося в тіні.

Коли «Русалка» підійшла, він не допоміг зі швартуванням. Просто чекав.

Серхіо перестрибнув на пірс і прийняв валізу.

Жінка віддала Валєрі решту грошей.

— Тут ще сто зверху.

— За що?

— За мовчання.

— Воно дорожче.

— Наступного разу домовимося.

— Наступного разу не буде.

— Усі так кажуть.

Вона вийшла на пірс.

Чоловік забрав валізу й швидко заговорив до неї. Валєра не розчув слів, але тон був різким.

Жінка відповіла спокійно.

Потім озирнулася на баркас.

— Відпливайте.

— Усе гаразд? — запитав Валєра.

— Ви отримали гроші.

— Я не про гроші.

Чоловік зробив крок до краю пірса.

— Вона сказала: відпливайте.

Серхіо повернувся на палубу.

Валєра ще секунду дивився на жінку.

Вона ледь помітно кивнула.

Він дав задній хід.

Коли «Русалка» виходила з бухти, синій ліхтар на пірсі згас.

До порту поверталися мовчки.

Серхіо перерахував гроші тричі.

— По чотириста кожному.

— П’ятдесят на пальне.

— Вона дала зверху.

— Все одно.

— Ти завжди стаєш чесним після того, як гроші вже в кишені.

Валєра дістав телефон.

Після допомоги Аліни він знову працював. На екрані було одне нове повідомлення.

Аліна:
«Бачу, морські рейси у вас тривають і вночі. Не заважатиму.»

Валєра почав писати відповідь.

«Це була пасажирка…»

Стер.

Написав:

«Я все поясню…»

Знову стер.

— Що там? — запитав Серхіо.

— Нічого.

— Вона?

— Не твоя справа.

— Напиши правду.

— Яку?

— Що незнайома жінка без документів заплатила нам сімсот євро, щоб ми таємно відвезли її до приватного пірса.

Валєра подивився на нього.

— Тоді краще збрехати.

Біля входу в порт він помітив на палубі тонку шовкову хустку. Вона зісковзнула з голови пасажирки й зачепилася за мотузку.

Валєра підняв її.

Від тканини залишився легкий запах парфумів.

— Викинь, — порадив Серхіо.

— Навіщо?

— Бо Аліна знайде.

— Вона не обшукує баркас.

— Вона фотограф. Вони помічають те, чого інші не бачать.

Валєра склав хустку й поклав у кишеню.

— Поверну власниці, якщо з’явиться.

— З’явиться, — сказав Серхіо. — Люди, які платять за мовчання, завжди повертаються перевірити, чи ти мовчиш.

На причалі нікого не було.

Але високо над портом, біля дороги, стояв темний автомобіль із вимкненими фарами.

Щойно «Русалка» пришвартувалася, автомобіль рушив.

Валєра проводив його поглядом.

Перший нічний рейс закінчився.

Запитання тільки починалися.

          9.РОЗДІЛ.РЕВНОЩІ НА ПАЛУБІ

Наступного ранку Аліна вже стояла на палубі, коли Валєра прийшов до порту.

Вона перевіряла маски для плавання й складала їх у ящик. Фотоапарат лежав поруч.

— Доброго ранку, — сказав Валєра.

— Доброго.

— Давно тут?

— Достатньо.

— Каву будеш?

— Уже пила.

Валєра поставив свій стаканчик біля рубки.

— Про вчора…

— Не треба.

— Ти неправильно зрозуміла.

Аліна продовжувала складати маски.

— Я нічого не зрозуміла. Побачила чоловіка, жінку, валізу й нічний баркас. Звичайна туристична прогулянка.

— Це була пасажирка.

— Я бачила.

— Просто пасажирка.

— У вечірній сукні?

— Одяг не входив у наші умови.

— У ваші умови?

Валєра зрозумів, що сказав зайве.

— Я мав на увазі прогулянку.

— Звичайно.

Вона закрила ящик і підняла фотоапарат.

— Аліно, послухай.

— Туристи прийдуть за двадцять хвилин. Мені треба перевірити маршрут.

— Ти сердишся?

— Ні.

— Тоді чому не дивишся на мене?

— Бо перевіряю фотоапарат.

— Він у тебе в руках, а дивишся ти на море.

Аліна повернулася.

— Добре. Дивлюся. Що ти хочеш пояснити?

Валєра відкрив рот і замовк.

Щоб розповісти правду, треба було зізнатися, що він із Серхіо вночі взяли чужий баркас, скористалися запасним ключем, витратили пальне Мігеля й отримали за незаконний рейс вісімсот євро.

Після цього розмова про незнайому жінку могла стати найменшою проблемою.

— Вона попросила допомогти, — сказав Валєра.

— У чому?

— Не можу сказати.

— Чому?

— Пообіцяв.

— Їй?

— Так.

Аліна кивнула.

— Дуже шляхетно.

— Це не те, що ти думаєш.

— Ти вже говорив.

— І що ти думаєш?

— Нічого.

— Знову неправда.

— Тепер ти визначаєш, де правда?

— Я вчуся у тебе.

Валєра нахилився по стаканчик. Із кишені випала шовкова хустка нічної пасажирки.

Аліна підняла її швидше за нього.

— Гарна.

— Вона забула.

— Просто пасажирка?

— Так.

— Без імені, але з хусткою у твоїй кишені.

— Я хотів повернути.

— Як, якщо не знаєш, хто вона?

Валєра забрав хустку.

— Вона може ще з’явитися.

— Не сумніваюся.

На причал прийшов Серхіо з каністрою пального.

Побачив Аліну, хустку в руках Валєри й одразу зрозумів, що потрапив невчасно.

— Доброго ранку.

— Де взяв пальне? — запитав Валєра.

— Купив.

— Навіщо?

— Щоб долити.

— Куди?

Серхіо показав на «Русалку».

— А чому його треба доливати? — поцікавилася Аліна.

— Учора багато витратили, — відповів Серхіо.

Валєра заплющив очі.

— Коли саме? — запитала вона.

Серхіо подивився на друга.

— Під час… перевірки.

— Якої перевірки?

— Нічної.

— Нічної перевірки баркаса?

— Море вночі інше.

— Серхіо, замовкни, — сказав Валєра.

— Я намагаюся допомогти.

— У тебе не виходить.

Аліна взяла каністру й прочитала чек, приклеєний до ручки.

— Двадцять літрів. Дорога була довга?

— Сорок хвилин, — відповів Серхіо.

— В один бік, — додав Валєра і відразу пошкодував.

Аліна повернула каністру.

— Тепер усе зрозуміло.

— Що саме?

— Мігель не знав.

Ніхто не відповів.

— Ви взяли баркас без дозволу?

— Ми повернули, — сказав Серхіо.

— Я питала не це.

— Технічно ключ у нас був.

— Запасний?

— Дуже запасний.

Валєра відійшов до борту.

— Тільки Мігелю не кажи.

— Чому я повинна вас прикривати?

— Бо ти теж іноді привозиш клієнтів поза розкладом.

— За договором і з дозволом власника.

— Отже, не прикриєш?

Аліна подивилася на нього.

— Я ще не вирішила.

Туристи прийшли рівно о восьмій.

Це були дві молоді пари й чоловік на ім’я Адріан, який подорожував сам. Він мав засмагу, білу сорочку й говорив більше за всіх разом.

Адріан одразу помітив Аліну.

Поки вона пояснювала правила безпеки, він ставив запитання, які не мали жодного стосунку до моря.

— Що він хоче? — запитав Валєра.

— Знати, де вона живе, — переклав Серхіо.

— Для чого?

— Може, боїться загубитися.

— На баркасі?

— У житті.

Коли «Русалка» вийшла в море, Адріан сів поруч з Аліною. Він показував їй фотографії у телефоні, смішив і кілька разів торкався її руки.

Валєра спостерігав із рубки.

— Дивись на курс, — сказав Серхіо.

— Я дивлюся.

— На Аліну.

— Вона сидить у напрямку курсу.

— А Адріан?

— Заважає огляду.

Серхіо усміхнувся.

— Ти ревнуєш.

— Ні.

— Тоді чому хочеш викинути пасажира?

— Він сидить неправильно.

— Як?

— Близько до борту.

— Він посередині палуби.

— Тим більше заважає.

Валєра вийшов із рубки.

— Усім залишатися на своїх місцях, — сказав він.

Аліна подивилася на нього.

— Ми й так сидимо.

— Він переходив.

— Коли?

— Бачив.

Адріан нічого не зрозумів і продовжував усміхатися.

— Скажи йому, щоб не ходив палубою, — звернувся Валєра до Аліни.

— Він не ходить.

— Але може.

— Я теж можу.

— Ти працюєш.

— А він пасажир.

— Саме тому має слухатися.

Аліна переклала. Адріан підняв руки, показуючи, що зрозумів, і пересів ще ближче до неї.

Серхіо відвернувся, щоб не було видно усмішки.

Біля невеликої бухти туристам дозволили скупатися.

Мігель кинув якір. Обидві пари спустилися у воду. Адріан залишився на палубі й попросив Аліну сфотографувати його біля штурвала.

Після кількох знімків він запропонував сфотографувати її.

Аліна передала йому фотоапарат і стала біля борту.

Валєра підійшов.

— Не давай чужим фотоапарат.

— Чому?

— Може впустити.

— Не впустить.

— Звідки знаєш?

— Ти сьогодні всіх підозрюєш?

— Я відповідаю за безпеку.

— Фотоапарата чи мою?

Адріан зробив кілька знімків і повернув камеру. Потім щось запитав.

Аліна відповіла йому, усміхаючись.

— Що він сказав? — запитав Валєра.

— Запросив увечері на вечерю.

— А ти?

— Ще не вирішила.

— Ти працюєш.

— Увечері закінчу.

— Завтра рано вставати.

— Ти тепер складаєш мій розклад?

Адріан відійшов до носа баркаса.

Аліна поклала фотоапарат у футляр.

— Тобі не подобається?

— Що саме?

— Що мене запросили.

— Мені байдуже.

— Тоді навіщо допитуєш?

— Я не допитую.

— Учора ти був із жінкою. Сьогодні вказуєш, із ким мені вечеряти.

— Я нічого не вказую.

— Ти навіть не знаєш її імені?

— Не знаю.

— Куди відвозив?

— Не можу сказати.

— Скільки вона заплатила?

Валєра промовчав.

— Отже, справа в грошах?

— Частково.

— І Мігель нічого не знає?

— Аліно…

— Я зрозуміла.

Вона рушила до рубки.

Валєра схопив її за руку.

— Зачекай.

Аліна подивилася на його пальці. Він відпустив.

— Між мною й тією жінкою нічого не було.

— Ти не зобов’язаний виправдовуватися.

— Але ти ревнуєш.

— Не вигадуй.

— Тоді скажи, що тобі байдуже.

Аліна мовчала.

Море тихо билося об борт. На палубі нікого не було: Мігель сидів у рубці, Серхіо допомагав туристам у воді, а Адріан стояв на носі спиною до них.

— Я не маю права ревнувати, — нарешті сказала Аліна.

— Шкода.

Вона підняла очі.

На мить вони опинилися зовсім близько.

— А ти? — запитала вона. — Не маєш права чи не ревнуєш?

— Я стежу за безпекою пасажирів.

— Звичайно.

Адріан покликав Аліну.

Валєра глянув у його бік.

— Особливо цього.

Вона засміялася, хоча намагалася залишатися сердитою.

У рубці з’явився Мігель.

— Сімсот! — крикнув Серхіо з води. — Валєро, скажи їй про сімсот!

Мігель повернувся.

— Які сімсот?

Валєра завмер.

Серхіо зрозумів, що господар його почув.

— Переглядів! — вигукнув він. — Відео, де Валєра падає у воду. Уже сімсот переглядів!

Мігель кивнув і повернувся до штурвала.

Аліна подивилася на Валєру.

— Сімсот євро?

— Не тут.

— Отже, правда?

— Не тут, — повторив він.

Вона похитала головою.

— У тебе дивний талант. Щоразу, коли хочеш виправдатися, стаєш ще виннішим.

Після повернення Адріан знову запросив Аліну на вечерю.

Вона подякувала й відмовилася.

Валєра чув це, хоча стояв на іншому кінці палуби.

Коли туристи пішли, Аліна забрала папку й фотоапарат.

— Ти не пішла з ним, — сказав Валєра.

— Це не твоя справа.

— Правильно.

Вона пройшла кілька кроків і зупинилася.

— А хустку поверни пасажирці.

— Якщо побачу.

— І більше не кажи: «Це не те, що ти думаєш».

— Чому?

— Бо після цих слів завжди виявляється саме те.

— Аліно.

Вона озирнулася.

— Я справді лише відвіз її.

— Я тобі майже вірю.

— Майже?

— Решта потонула разом із твоїм морським рейсом.

Аліна пішла.

Серхіо став поруч із Валєрою.

— Ну що, пояснив?

— Майже.

— Вона повірила?

— Майже.

— Тоді все добре.

Валєра дивився їй услід.

Майже правда, як і майже кохання, завдавала більше клопоту, ніж відверта брехня.

  10.РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ.ЧУЖИЙ БАРКАС

Чужий баркас стояв на місці «Русалки».

Новий, білий, із блискучими поручнями та синім тентом. На борту золотими літерами було написано:

LA REINA

— «Королева», — прочитав Валєра.

— Знаю, — похмуро відповів Мігель.

— А де «Русалка»?

Серхіо показав на дальній кут порту.

Їхній баркас був прив’язаний біля рибальського складу між двома старими човнами. На штурвалі висіла табличка:

НЕ ПРАЦЮЄ. РЕМОНТ.

— Хто її туди переставив? — запитав Валєра.

— Рамон, — відповів Мігель.

— Хто такий Рамон?

— Людина, яка вважає, що весь порт належить йому.

— А насправді?

— Лише половина.

На палубі «Королеви» з’явився високий засмаглий чоловік у червоній сорочці. Він тримав чашку кави й усміхався так, ніби щойно зробив добру справу.

— Доброго ранку, Мігель!

— Забери свій катер!

— Баркас.

— Мені байдуже. Забери!

Рамон розвів руками.

— Моє місце зайняли рибалки. Я поставив тимчасово.

— На моє місце?

— Ти ж сьогодні не працюєш.

Мігель зірвав табличку з «Русалки» й підняв над головою.

— Це хто повісив?

— Напевно, клієнти. Старенька має втомлений вигляд.

— Їй менше років, ніж тобі!

— Тоді вона погано збереглася.

Серхіо відвів Мігеля вбік.

— Не бий його. Тут камери.

— Саме тому й треба. Нехай усі бачать.

Рамон зійшов на причал.

Поруч із ним з’явилися двоє працівників у однакових червоних футболках. Один почав розкладати рекламні буклети, другий виставив табличку:

МОРСЬКІ ПРОГУЛЯНКИ — ЗНИЖКА 30%
ШАМПАНСЬКЕ БЕЗПЛАТНО

Мігель прочитав оголошення.

— За такі гроші він працює собі у збиток.

— Зате твої клієнти підуть до нього, — сказав Серхіо.

— Ніхто не піде.

Саме цієї миті до порту зайшла група туристів.

Попереду йшла Аліна з фотоапаратом і папкою. За нею — семеро людей у літньому одязі.

Працівник Рамона одразу побіг їм назустріч.

— Почалося, — сказав Валєра.

Чоловік у червоній футболці показав туристам буклет і запросив до «Королеви». Рамон привітно махав із палуби.

Двоє туристів уже повернули в його бік.

Аліна зупинила групу.

Кілька хвилин усі говорили одночасно. Рамон показував на свій новий баркас, шампанське й м’які сидіння. Мігель — на документи бронювання. Туристи порівнювали судна.

Поруч із блискучою «Королевою» стара «Русалка» справді виглядала невпевнено.

— Треба щось робити, — сказав Серхіо.

— Що?

— Знижку.

— За чий рахунок?

— Мігеля.

— Він скоріше втопиться.

Аліна підійшла до команди.

— Рамон каже, що ваша прогулянка скасована через несправність баркаса.

— Він бреше, — відповів Мігель.

— А табличка?

— Його табличка.

— Чому «Русалка» стоїть біля складу?

— Він переставив.

Рамон наблизився.

— Я лише запропонував туристам кращі умови. Вільний ринок.

— Тоді звільни моє місце, — сказав Мігель.

— Після екскурсії.

Рамон повернувся до Аліни.

— Приводь групи до мене. Отримаєш двадцять відсотків із кожного замовлення.

— У мене договір із Мігелем.

— Договори змінюються.

— Не сьогодні.

Аліна повернулася до туристів і щось пояснила.

Група пішла до «Русалки».

Усмішка з обличчя Рамона зникла.

— Пошкодуєш, — сказав він Аліні.

— Запишися в чергу, — відповіла вона.

Валєра почув і усміхнувся.

— Що? — запитала Аліна.

— Нічого. Гарна відповідь.

— Навчилася у тебе.

Вони вийшли з порту майже одночасно.

«Русалка» йшла першою. Мігель стояв за штурвалом, Валєра допомагав біля рубки, Серхіо роздавав пасажирам воду.

Позаду з’явилася «Королева».

Новий двигун дозволяв їй легко набирати швидкість. Рамон підійшов зліва й порівнявся з «Русалкою».

На його палубі теж сиділи туристи. У руках вони тримали пластикові келихи із шампанським.

Рамон подав сигнал.

— Чого він хоче? — запитав Валєра.

— Показує, що швидший, — відповів Мігель.

— Він і так швидший.

— Баркасом керує не двигун.

— А хто?

— Людина.

Рамон додав газу, обігнав їх і пройшов надто близько перед носом.

Хвиля вдарила в борт. Туристи на «Русалці» закричали й схопилися за сидіння.

Аліна втримала фотоапарат обома руками.

— Він ненормальний! — сказала вона.

— Тепер бачиш, чому ми дружимо? — відповів Мігель.

— Ви не дружите.

— Раніше дружили.

— Що сталося?

— Він купив новий баркас.

«Королева» сповільнилася попереду. Один із туристів Рамона повернувся й показав великий палець униз.

Серхіо обурився.

— Вони нас дражнять.

— Не звертай уваги, — сказав Валєра.

— Легко тобі говорити. Це не тобі показали.

— Усім показали.

Рамон знову подав сигнал і вказав на далекий кам’яний мис.

— Викликає на перегони, — сказав Мігель.

— У нас туристи, — нагадала Аліна.

— У нього теж.

— Саме тому ніяких перегонів.

Мігель мовчав.

— Мігель, — суворо сказала вона.

— Я нічого не роблю.

«Королева» знову пройшла поруч. Хвиля перекинула стаканчик із кавою просто на штани Мігеля.

Він витерся рушником.

— Валєро, ставай за штурвал.

— Навіщо?

— Бо я зараз сяду.

— А перегони?

— Якихось перегонів немає.

Серхіо почав просити туристів сісти й застебнути жилети.

Аліна подивилася на нього.

— А це навіщо?

— Безпека.

— Перед чим?

— Перед перегонами, яких немає.

Валєра взяв штурвал.

— Куди йдемо?

— До Блакитної печери, — сказав Мігель.

— «Королева» швидша.

— Через зовнішній мис — так.

Мігель показав на вузький прохід між берегом і двома жовтими буями.

— Там мілко. Ми пройдемо.

— А він?

— У нього більша осадка.

Аліна стала поруч із Валєрою.

— Це безпечно?

— Якщо Мігель не бреше.

— Заспокоїв.

«Королева» вже відірвалася на кількасот метрів і взяла курс навколо зовнішнього мису.

Валєра направив «Русалку» до жовтих буїв.

Прохід виявився вузьким. Праворуч темніли скелі, ліворуч хвилі розбивалися об підводне каміння.

— Тримай посередині, — наказав Мігель.

— Бачу.

— Не поспішай.

— Ми ж змагаємося.

— Не змагаємося. Просто маємо прийти першими.

Туристи зрозуміли, що відбувається, й почали підбадьорювати Валєру.

Аліна підняла фотоапарат.

— Тільки не знімай, якщо сядемо на каміння.

— Чому?

— Мігель повісить це відео замість реклами Рамона.

«Русалка» пройшла між буями.

За проходом море знову стало глибоким. Блакитна печера була вже зовсім близько.

Коли вони підійшли до неї, «Королева» лише з’явилася з-за зовнішнього мису.

Туристи на «Русалці» радісно закричали.

Серхіо підняв над головою рушник, наче прапор.

Мігель стояв на кормі й намагався виглядати так, ніби саме так було заплановано.

Рамон наблизився за кілька хвилин.

— Це нечесно! — крикнув він.

— Вільний ринок! — відповів Мігель.

Аліна засміялася.

На зворотному шляху Рамон більше не влаштовував перегонів.

Але в порту чужий баркас знову стояв на місці «Русалки».

Мігель наказав прив’язатися поруч.

Коли обидві групи туристів зійшли, між господарями почалася нова сварка.

— Забирайся з мого причалу! — кричав Мігель.

— У тебе немає власного причалу!

— Це місце орендоване!

— Покажи договір!

— Покажу тобі кулак!

Працівники Рамона підійшли ближче. Серхіо став поруч із Мігелем.

Валєра встав між ними.

— Досить. Тут туристи.

Рамон упізнав його.

— А це хто? Новий капітан?

— Працівник, — відповів Мігель.

— Я бачив його в інтернеті. Веселий рятувальник.

Рамон усміхнувся.

— Гандольєро!

Серхіо тихо сказав:

— Не реагуй.

— Я й не реагую.

— У тебе кулак стиснувся.

— Від роботи.

Рамон поплескав Валєру по плечу.

— Обережніше з водою, Гандольєро. Кажуть, ти частіше плаваєш поруч із баркасом, ніж на ньому.

Валєра прибрав його руку.

— А ти частіше говориш, ніж думаєш.

— Хочеш перевірити?

— Не тут.

— Правильно. Камери.

Мігель і Серхіо одночасно відтягнули Валєру назад.

Аліна стала між командами.

— Якщо ви продовжите, туристичні агенції відмовляться працювати з обома.

— Я пропонував тобі кращі умови, — сказав Рамон.

— А я відмовила.

— Поки що.

Він махнув своїм людям і наказав відвести «Королеву» на інше місце.

Мігель дивився, як чужий баркас повільно відходить від причалу.

— Ми перемогли, — сказав Серхіо.

— Сьогодні, — відповів Мігель. — Завтра він придумає щось інше.

Аліна показала на своїх туристів. Вони переглядали фотографії перегонів і весело обговорювали поїздку.

— Зате ця група задоволена. І вже замовила ще одну прогулянку.

Мігель повеселішав.

— Тоді ввечері я пригощаю.

— Усіх? — запитав Серхіо.

— Перший напій.

— А далі?

— Далі заробляйте самі.

— Де святкуємо?

— У Лоли.

Серхіо подивився на Валєру.

— Сьогодні розповіси.

— Що саме?

— Чому всі називають тебе Гандольєро.

Аліна одразу зацікавилася.

— Я теж хочу почути.

Валєра глянув на них.

— Нічого цікавого.

— Тоді швидко розповіси, — сказала вона.

Він зрозумів, що цього разу відмовчатися не вдасться.

Деякі перегони можна було виграти короткою дорогою.

Від минулого короткої дороги не існувало.

          11.РОЗДІЛ.ВЕЧІРКА В ПОРТУ

Бар Лоли називався «Останній причал».

Він стояв за дві вулиці від порту й був останнім лише для тих, хто після третьої чарки вже не міг знайти наступний.

На стінах висіли старі рибальські сіті, фотографії човнів і рятувальний круг із написом:

«КИДАТИ ЛИШЕ ТВЕРЕЗИМ»

Лола працювала за стійкою. Невисока, темноволоса й швидка настільки, що встигала одночасно наливати напої, рахувати гроші та стежити, щоб Серхіо не взяв зайвого без дозволу.

— Це Валєра, — представив його Серхіо.

Лола оглянула Валєру.

— Той самий?

— Який? — насторожився він.

— Із тривалого морського рейсу.

Серхіо опустив голову.

— Він тобі вже розповів? — запитав Валєра.

— Тільки те, що можна розповідати при світлі.

— А в темряві?

— Він повертається пізно й одразу засинає.

Лола простягнула Валєрі руку.

— Ласкаво просимо. Диван у нас один, гроші вперед, сніданку немає.

— Я ще не просився жити.

— Серхіо сказав, що попросишся.

Валєра подивився на друга.

— Я думав про майбутнє, — пояснив той.

— Краще подумай, де сам житимеш, якщо ще раз приведеш когось без попередження, — сказала Лола.

Мігель прийшов першим і зайняв найбільший стіл на терасі. Він замовив пляшку вина, пиво й кілька тарілок закусок.

— Я пригощаю, — оголосив він.

Серхіо поставив перед собою дві пляшки.

— Одним напоєм, — уточнив Мігель.

— Ти сказав пізно.

— Другий за твій рахунок.

Серхіо повернув одну пляшку на тацю.

— Тоді відкривай повільніше.

До столу приєдналися двоє рибалок із сусіднього причалу, кухар Пабло й чоловік, який ремонтував сіті для половини порту.

Аліна запізнилася на двадцять хвилин.

Валєра побачив її біля входу й посунувся, звільняючи місце поруч.

— Я думав, ти не прийдеш.

— Чому?

— Могла піти на вечерю.

— З ким?

— З Адріаном.

— Ти запам’ятав ім’я?

— Я відповідав за пасажирів.

Аліна сіла.

— Він поїхав до Мадрида.

— Шкода.

— Видно.

Лола поставила перед нею келих вина.

— За рахунок Мігеля.

— Один, — нагадав той.

— Для неї два, — відповіла Лола.

— Чому?

— Вона гарна.

Валєра усміхнувся.

— Мені вона сказала те саме.

— А ти Гандольєро, — відрізала Лола.

Аліна повернулася до Валєри.

— Вона теж знає?

— Ніхто нічого не знає.

— Але називають усі.

— Тимчасове непорозуміння.

Серхіо підняв пляшку.

— За непорозуміння!

— За перемогу! — виправив Мігель.

Усі випили.

Перші пів години говорили про перегони. Мігель уже розповідав їх так, ніби особисто керував баркасом, указував Валєрі курс і заздалегідь прорахував кожну хвилю.

— Ти сказав, що перегонів немає, — нагадав Валєра.

— Для туристів не було.

— А для нас?

— Для нас була перемога.

Серхіо показував руками, наскільки близько «Русалка» пройшла від скель. Із кожним келихом відстань зменшувалася.

— Там залишалося сантиметрів двадцять, — сказав він.

— Було метрів п’ять, — заперечила Аліна.

— Ти дивилася через фотоапарат. Він наближає.

— Саме тому я бачила краще.

Мігель підняв келих.

— Головне, ми прийшли першими. Завтра всі туристи говоритимуть про «Русалку».

— І про те, що її господар обливається кавою, — додав Валєра.

— Цю фотографію видалити, — наказав Мігель Аліні.

— Пізно. Вона вже в агенції.

Лола принесла ще вина.

Музика стала гучнішою. На терасі звільнили місце біля стіни, і кілька пар почали танцювати.

Серхіо запросив Лолу.

— Тепер згадав, що я жінка? — запитала вона.

— Я ніколи не забував.

— А дату весілля?

— Сьогодні свято. Не будемо про сумне.

Лола взяла його за вухо й повела танцювати.

— Вони давно разом? — запитав Валєра.

— Судячи з її терпіння — дуже, — відповіла Аліна.

— Він обіцяв одружитися.

— Коли?

— Щороку.

— Стабільний чоловік.

Вони залишилися удвох на краю столу.

Валєра налив їй вина.

— Ти вже не сердишся?

— За що?

— За нічну пасажирку.

Аліна подивилася на келих.

— Я не сердилася.

— Ревнувала.

— Не перебільшуй.

— Ти відмовила Адріану.

— Не через тебе.

— А через кого?

— Через нього.

— Переконливо.

Аліна усміхнулася.

— Добре. Мені було неприємно.

— Чому?

— Тому що ти брешеш. Про рейс, про жінку, про нічний баркас.

— Про жінку я не брехав.

— Ти нічого не сказав.

— Це не те саме.

— Іноді гірше.

Валєра трохи помовчав.

— Вона справді була лише пасажиркою.

— Я майже повірила.

— Знову майже?

— Більше поки не заслужив.

Пабло, кухар у білому фартусі, раптом підняв телефон.

— Дивіться, кого я знайшов!

На екрані йшло відео з першої риболовлі. Мокрий Валєра лежав у сітці, туристи сміялися, а чоловік у білому капелюсі кричав:

— Gondoliero!

За столом зареготали.

— Наш Гандольєро! — вигукнув один із рибалок.

— Я не гондольєр, — сказав Валєра.

— Тепер уже Гандольєро, — уточнив Пабло.

— Через «а», — додав Серхіо.

Аліна повернулася до нього.

— Чому через «а»?

— Так історично склалося.

— Яка історія?

Серхіо зробив ковток пива.

— Дуже повчальна.

— Мовчи, — сказав Валєра.

— Я ж нічого.

— У тебе обличчя розповідає.

Пабло поставив телефон на середину столу.

— Звідки взялося прізвисько?

— Турист переплутав.

— Турист лише повторив, — сказав Серхіо.

Усі замовкли.

Валєра повільно повернувся до нього.

— Ти ж хотів жити з Лолою?

— Хочу.

— Тоді мовчи.

Лола почула своє ім’я й підійшла до столу.

— Що він знову зробив?

— Не він, — відповіла Аліна. — Валєра не хоче розповідати, чому його називають Гандольєро.

Лола поставила руки в боки.

— І через це всі сидять без напоїв?

— Який зв’язок? — запитав Валєра.

— Поки не розкажеш, більше не наливаю.

За столом почалося обурення.

— Розповідай!

— Нам завтра рано вставати!

— Я ще не використав безплатний напій Мігеля!

Мігель теж зацікавився.

— Я найняв людину й навіть не знаю, звідки в неї така кличка.

— Ти не питав.

— Тепер питаю.

— Нічого цікавого.

— Тоді розкажи швидко, — сказала Аліна.

Валєра подивився на неї.

— Тобі навіщо?

— Перевіряю твою здатність говорити правду.

— Це було давно.

— У тривалому морському рейсі?

За столом знову засміялися.

Серхіо нахилився до Валєри.

— Розкажи. Все одно вони не відчепляться.

— Ти перший відчепись.

— Я вже знаю.

Лола забрала зі столу пляшку вина.

— Чекаємо.

— Це шантаж.

— Це мій бар.

Пабло вимкнув музику. Пари перестали танцювати й повернулися до столу.

Тепер на Валєру дивилася половина закладу.

— Добре, — сказав він. — Але потім ніхто не ставить запитань.

— Ставимо, — одразу заперечила Аліна.

— Тоді не розповідаю.

— Добре. Спочатку розповідаєш, потім домовляємося про запитання.

Валєра взяв пляшку з рук Лоли, налив собі й випив.

— Я тоді тільки приїхав до Іспанії. Грошей не було, мови не знав. Хотів заробити на мотоцикл…

Серхіо вже сміявся.

— Замовкни.

— Я мовчу.

Валєра обвів поглядом друзів.

— Усе почалося з одного англійця на ім’я Білл.

                12.РОЗДІЛ.ЩЕЛЕПА БІЛЛА

— Усе почалося з одного англійця на ім’я Білл, — сказав Валєра.

У барі стало тихо.

Навіть Серхіо перестав сміятися, хоча ненадовго.

— Я тоді тільки приїхав до Іспанії, — продовжив Валєра. — Молодий, дурний і впевнений, що за кілька місяців зароблю на мотоцикл.

— А тепер? — запитала Лола.

— Тепер мотоцикл мені вже не потрібен.

— Порозумнішав?

— Грошей немає.

За столом засміялися.

Валєра зробив ковток вина.

— Знайомі допомогли знайти роботу на човновій станції біля невеликого озера. Господарю потрібен був помічник, який розумівся на моторах. Я в них розбирався, тому мене взяли.

— То ти справді працював із човнами? — запитала Аліна.

— А ти думала, я все вигадав?

— Після панамської «Сирени» — так.

— Не перебивай.

Господаря станції звали дон Еміліо.

Він мав десяток моторних човнів, кілька водних велосипедів і старий касовий апарат, якому довіряв більше, ніж працівникам.

У перший день дон Еміліо показав Валєрі майстерню, ящик з інструментами й табличку з цінами.

— Мотори ремонтуєш, човни миєш, туристам усміхаєшся, — пояснив він.

— А якщо туристи не подобаються?

— Усміхаєшся дорожче.

Перші тижні Валєра майже не відходив від майстерні. Чистив карбюратори, міняв свічки, латав паливні шланги й витягував із гвинтів усе, що туристи примудрялися намотати у воді.

Одного разу він зняв із гвинта жіночий купальник.

— А жінка де? — запитав дон Еміліо.

— Не знаю.

— Знайди. Купальник дорогий.

— А жінка?

— Якщо без купальника — сама повернеться.

З часом господар почав довіряти Валєрі. Спочатку дозволяв переганяти човни між причалами, потім — випробовувати після ремонту, а згодом і возити туристів по озеру.

Маршрут був простий: від станції до маленького острова, навколо нього й назад. Сорок хвилин спокійної води, фотографій і запитань, чи водиться в озері акула.

— І що ти відповідав? — запитав Пабло.

— Що акула виходить після сьомої.

— Навіщо?

— Щоб останній рейс закінчувався вчасно.

Дон Еміліо був задоволений. Туристи залишали чайові, човни поверталися цілими, а Валєра вже почав придивлятися до мотоциклів.

Саме тоді приїхали англійці.

Їх було шестеро — троє хлопців і троє дівчат. Молоді, галасливі й веселі ще до того, як зійшли з автобуса. Вони привезли із собою холодильник із пивом, колонку й упевненість, що всі навколо зобов’язані їх розважати.

Найвеселішим був Білл.

Високий, білявий, у сорочці з пальмами. Він розмовляв голосніше за інших, плескав незнайомих людей по плечах і сміявся раніше, ніж закінчував власні жарти.

— Як Серхіо, — сказала Лола.

— Я нікого не плескаю, — заперечив він.

— Бо знаєш історію Білла.

Компанія орендувала два моторні човни.

Дон Еміліо посадив одного працівника в перший, Валєру — у другий.

Перед виходом Валєра перевірив двигун. Він запускався, але працював нерівно.

— П’ять хвилин, — сказав Валєра туристам.

Вони не зрозуміли.

— Five minutes.

Білл подивився на годинник і щось відповів. Решта засміялася.

— Що він сказав? — запитала Аліна.

— Тоді я не знав. І зараз не хочу.

Валєра зняв кожух двигуна й почав перевіряти кріплення. Англійці стояли поруч, пили пиво й коментували кожен його рух.

Білл кілька разів питав, чи човен не потоне.

Валєра мовчав.

Потім Білл запитав, чи є в нього весло.

Валєра знову промовчав.

— Уже тоді тренувався не відповідати на запитання? — поцікавилася Аліна.

— Уже тоді люди ставили зайві.

Одне кріплення не піддавалося. Валєра взяв молоток, наставив ключ і вдарив.

Перший раз — правильно.

Другий — теж.

На третій молоток зісковзнув і влучив просто по пальцю.

Валєра кинув інструмент і сказав усе, що думав про молоток, двигун, човнову станцію та Іспанію загалом.

Саме в цю мить Білл підійшов ззаду й сильно плеснув його по плечу.

— Easy, gondoliero! — весело сказав він.

Компанія зареготала.

Валєра повільно повернувся.

Палець болів, англійці сміялися, а незнайоме слово прозвучало так, ніби Білл щойно образив усіх його родичів.

— Що ти сказав? — запитав Валєра.

— Gondoliero! — повторив Білл і показав руками, ніби гребе веслом.

Англійці засміялися ще голосніше.

— І ти його вдарив? — запитала Аліна.

— Не відразу.

Серхіо не витримав.

— Через дві секунди.

— Спочатку я подумав.

— Дві секунди?

— Для мене це довго.

— А запитати, що означає слово? — сказала Лола.

— У кого? Я англійської не знав, вони української теж.

— Міг показати руками.

— Він уже показав.

Валєра вирішив, що Білл не просто його образив, а ще й повторив, щоб усі добре почули.

Тому відповів мовою, яку не треба перекладати.

Удар був один.

Білл сів на причал.

Спочатку він виглядав здивованим. Потім торкнувся щелепи й спробував щось сказати.

Не вийшло.

Дівчата закричали. Один англієць кинувся до Валєри, але дон Еміліо встиг стати між ними.

— Що сталося? — запитав господар.

— Він мене образив.

— Як?

— Назвав гандольєро.

Дон Еміліо кілька секунд дивився на нього.

— Ким?

— Гандольєро!

Господар перевів погляд на Білла, який сидів на причалі й тримав щелепу.

— І що це означає?

— Не знаю.

— Ти зламав людині щелепу через слово, значення якого не знаєш?

— Судячи з тону, нічого хорошого.

Аліна закрила обличчя рукою.

— Не смійся, — сказав Валєра.

— Я не сміюся.

— Ти вся смієшся.

Білла відвезли до лікарні.

Щелепу довелося вправляти й фіксувати. Його друзі викликали поліцію, дон Еміліо хапався за голову, а Валєра намагався пояснити, що став жертвою серйозної міжнародної образи.

У поліцейському відділку запитали:

— Яке слово сказав потерпілий?

— Гандольєро.

— Що воно означає?

— Образу.

— Яку саме?

— Не знаю. Англійську.

Поліцейський записав щось у протокол.

— Потерпілий стверджує, що назвав вас гондольєром.

— От бачите!

— Що бачу?

— Сам зізнався.

Справа дійшла до суду.

Адвоката звали Карлос. Він говорив швидко, постійно поправляв окуляри й перед засіданням наказав Валєрі нічого не пояснювати без дозволу.

— Особливо не розповідайте, що вдарили через незнайоме слово.

— Чому?

— Бо я ще хочу вам допомогти.

Під час перерви Карлос нарешті пояснив:

— Гондольєр — це людина, яка керує гондолою.

— Якою гондолою?

— Човном у Венеції.

— В Італії?

— Так.

— До чого тут Італія? Ми в Іспанії.

— Ні до чого.

— А Білл англієць.

— Саме так.

— То чого він назвав мене італійським човнярем?

Карлос зняв окуляри.

— Він пожартував.

— А чого всі сміялися?

— Бо це був жарт.

— Поганий.

— Зате щелепу ви зламали добре.

— То це не образа?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім.

Валєра трохи подумав.

— А «гандольєро»?

— Такого слова взагалі немає.

— Тепер є.

За столом вибухнув сміх.

Пабло вдарив долонею по столу. Мігель мало не перекинув келих. Лола сміялася, спершись на плече Серхіо.

Навіть Аліна не витримала.

— Отже, — сказала вона, витираючи очі, — тебе прозвали Гандольєро, бо ти не зрозумів звичайного слова?

— Не зовсім.

— А як?

— Серхіо всім розповів.

— Я лише двом, — заперечив той.

— А ті — решті порту.

— Людям сподобалося.

— Особливо дону Еміліо, — сказав Серхіо. — Він потім повісив біля майстерні табличку: «Гандольєро працює без перекладача».

Усі знову засміялися.

Лола поставила на стіл пляшку.

— Заслужив. Тепер наливаю.

Мігель підняв келих.

— За Гандольєро!

— За щелепу Білла! — додав Пабло.

— За словники! — вигукнула Аліна. — Їх треба читати до бійки.

Валєра теж усміхнувся.

Історія справді звучала смішно — особливо тепер, коли палець давно не болів, а Біллова щелепа стала частиною портової легенди.

Та Аліна раптом перестала сміятися.

— Зачекай, — сказала вона. — Ти говорив про суд.

— Говорив.

— І чим усе закінчилося?

Серхіо опустив келих.

Лола відійшла до стійки. Мігель зробив вигляд, що дуже зацікавився етикеткою на пляшці.

Аліна дивилася лише на Валєру.

— Який вирок виніс суд?

Веселощі за столом стихли.

Валєра зрозумів, що найсмішнішу частину історії він уже розповів.

Залишилася правда.

               13.РОЗДІЛ.ЗІЗНАННЯ

— Який вирок виніс суд? — повторила Аліна.

За столом мовчали.

Щойно всі сміялися з Білла, гондольєрів і міжнародного непорозуміння. Тепер навіть музика знову здавалася надто гучною.

Валєра подивився на Серхіо.

Той опустив очі.

— Три місяці, — відповів Валєра.

— Умовно? — запитала Аліна.

— Ні.

Лола перестала витирати келих.

Мігель поставив пляшку на стіл.

— Ти сидів у в’язниці? — запитала Аліна.

— Сидів.

— Коли?

— До того, як прийшов на баркас.

— Наскільки до того?

Валєра помовчав.

— Серхіо забрав мене біля воріт і відразу привіз до Мігеля.

Аліна дивилася на нього так, ніби не зрозуміла.

— Того самого дня?

— Так.

— Отже, тривалий морський рейс…

— Його не було.

— Панамська «Сирена»?

— Теж.

— Закритий вантаж?

— Я вигадав.

Серхіо тихо сказав:

— Про закритий об’єкт була майже правда.

Лола вдарила його рушником по плечу.

— Мовчи хоч зараз.

Аліна встала.

— Мені треба йти.

— Зачекай, — сказав Валєра.

— Не хочу.

Вона взяла фотоапарат і рушила до виходу.

Валєра підвівся слідом.

— Валерію, — покликав Мігель.

— Потім.

— Я теж хочу знати…

— Потім!

Валєра наздогнав Аліну вже на вулиці.

Вона йшла до порту, не озираючись.

— Аліно!

— Залиш мене.

— Дай пояснити.

— Ти вже пояснював. Три місяці.

— Я не хотів, щоб ти дізналася так.

Вона зупинилася.

— А як ти хотів? Ще один морський рейс придумати? Чи сказати, що три місяці не було зв’язку?

— Я збирався розповісти.

— Коли?

Валєра не відповів.

— От і я про те.

Вони стояли на освітленій набережній. З ресторанів долинала музика, біля причалів погойдувалися човни, а між ними ходили люди, яким не було жодного діла до чужої правди.

— Ти думаєш, я боявся сказати? — запитав Валєра.

— А хіба ні?

— Боявся.

— Чого саме?

— Що ти підеш.

Аліна гірко усміхнулася.

— І тому зробив усе, щоб я пішла тепер.

— Це була дурна бійка.

— Я не про бійку.

— А про що?

— Про те, що ти брехав мені щодня. Дивився в очі й вигадував кораблі, порти, вантажі. Дозволяв Серхіо сміятися за моєю спиною.

— Він сміявся з мене.

— Мені від цього не легше.

Валєра підійшов ближче.

— Я відсидів. Відповів за те, що зробив. Ні від кого не ховаюся.

— Тоді чому відвертався від фотоапарата?

Він замовк.

— Чому не називав адресу? Чому злякався, коли я запитала про поліцію? Чому кожна проста відповідь у тебе починалася з паузи?

— Бо після в’язниці люди дивляться інакше.

— Ти не дав мені можливості вирішити, як дивитимуся я.

Ці слова влучили болючіше за докір.

Аліна продовжила:

— Тюрма — це наслідок однієї дурості. Ти зробив її й заплатив. Але брехня була твоїм вибором щодня.

— Я не хотів зробити з тебе дурну.

— Саме це й зробив.

Вони дійшли до «Русалки».

Нічний порт був майже порожнім. На палубі лежали складені сіті, біля рубки висіли жилети, а на канаті ще залишилася рожева пір’їна від фламінго.

Аліна помітила її.

— Що ще було неправдою?

— Про що ти?

— Про нічну пасажирку.

— Між нами нічого не було.

— Це я вже чула. Куди ти її возив?

Валєра подивився на темне море.

— До Кала-Негра.

— Вона заплатила?

— Так.

— Мігель дозволив нічний рейс?

— Ні.

— Скільки?

— Сімсот. І ще сто дала зверху.

Аліна повільно кивнула.

— Отже, сімсот переглядів.

— Серхіо погано вигадує.

— Ти не краще.

— Я зараз кажу правду.

— Після того, як тебе спіймали.

— Вона попросила не ставити запитань. Ми лише відвезли її до приватного пірса.

— Без документів?

— Так.

— І ти не знаєш, хто вона?

— Не знаю.

— Це небезпечно.

— Знаю.

— Але взяв гроші.

— Взяв.

Аліна сіла на край причалу.

— Рибу теж купили на ринку?

— Ти сама бачила.

— Я хочу почути від тебе.

— Купили.

— Рожевий фламінго був під час ще одного нічного рейсу?

— Прогулянки.

— Без дозволу?

— Без.

— Скільки вже разів ви брали баркас?

— Двічі.

— Точно?

— Точно.

— І Мігель не знає?

— Не знає.

Аліна зняла фотоапарат із плеча й поклала поруч.

— Є ще щось?

Валєра подумав.

— Мій телефон не зламався в рейсі.

— Я здогадалася.

— А хустку пасажирки я справді хотів повернути.

— Це зараз найменша проблема.

Валєра сів поруч, залишивши між ними відстань.

— Я не пишаюся тим, що сидів.

— Ніхто не просить пишатися.

— Ти працюєш із людьми. Приводиш туристів. Якби я сказав правду першого дня, ти б не пустила мене на баркас.

— Можливо.

— От бачиш.

— Але це було б моє рішення.

Він провів долонею по обличчю.

— Я хотів почати спочатку.

— Нове життя не починають зі старої брехні.

Валєра тихо засміявся.

— Ти завжди маєш готову правильну фразу?

— Ні. Тільки коли дуже зла.

— А зараз?

— Зараз образилася.

— Це гірше?

— Значно.

Вони довго мовчали.

З бару вийшов Серхіо, але Лола схопила його за сорочку й потягнула назад.

— Не заважай, — почула Аліна.

— Я лише подивлюся.

— Дивися зсередини.

Двері зачинилися.

Валєра повернувся до Аліни.

— Що мені зробити?

— Нічого.

— Це погана відповідь.

— Іншої поки немає.

— Ти більше не приведеш туристів?

— Робота тут ні до чого.

— А ми?

Аліна подивилася на нього.

— Я не знаю, хто такі «ми», Валєро. Я навіть не знала, хто ти.

— Тепер знаєш.

— Тепер знаю більше. Це не те саме.

Вона підвелася.

— Мені потрібен час.

— Скільки?

— Не перетворюй усе на розклад екскурсії.

Аліна взяла фотоапарат.

— Ту мою фотографію видалиш? — запитав Валєра.

— Ні.

— Чому?

— На ній ти не встиг збрехати.

Вона пішла вздовж набережної.

Цього разу Валєра не наздоганяв.

Коли він повернувся до бару, веселощі вже не відновилися.

Лола поставила перед ним склянку води.

— Мені вино.

— Вода корисніша.

Серхіо сидів тихо.

— Ти міг попередити, що вона запитає про вирок, — сказав Валєра.

— Я думав, ти сам здогадаєшся.

— Ти багато думав сьогодні.

— Хотів допомогти.

— Наступного разу не хотій.

Мігель чекав біля столу.

— Ти справді вийшов із в’язниці в день, коли прийшов до мене?

— Так.

— І він знав? — Мігель показав на Серхіо.

— Знав.

Мігель повернувся до нього.

— Завтра поговоримо.

— Чому не сьогодні?

— Бо сьогодні я випив. А звільняти людей треба тверезим.

— Кого саме? — запитав Серхіо.

— Завтра вирішу.

Лола поставила перед Мігелем воду.

— Тобі теж досить.

Свято закінчилося.

Валєра не захотів повертатися до Лоли разом із Серхіо.

Він пішов до порту й сів на кормі «Русалки». Море було тихим, набережна поступово згасала, а в кишені лежала хустка нічної пасажирки.

Біля воріт зупинився темний автомобіль.

Дверцята відчинилися.

Із машини вийшла та сама жінка.

Без окулярів і хустки, але Валєра відразу її впізнав.

— Я знала, що знайду вас тут, — сказала вона.

— Хустку повернути?

— Потім.

— Тоді навіщо прийшли?

Жінка подивилася на «Русалку».

— Завтра вночі треба перевезти вантаж.

— Ні.

— Ви навіть не запитали куди.

— І не запитаю.

— Я добре заплачу.

— Минулого разу теж заплатили. Відтоді в мене самі проблеми.

— Ваші справжні проблеми ще не почалися.

Валєра підвівся.

— Що за вантаж?

— Два запечатані ящики.

— Що всередині?

— Ви знову ставите зайві запитання.

— А ви знову прийшли не до тієї людини.

Жінка дістала візитівку й поклала на борт.

— Якщо передумаєте — зателефонуйте.

— Не передумаю.

— Тоді це зробить ваш друг.

Вона повернулася до автомобіля.

Валєра подивився на візитівку.

На ній не було імені.

Лише номер телефону й сума, написана від руки.

Цього разу грошей вистачило б на хороший мотоцикл.

      14.РОЗДІЛ.НЕБЕЗПЕЧНИЙ ВАНТАЖ

Мігель чекав їх біля «Русалки» о шостій ранку.

Валєра й Серхіо прийшли разом. Обидва мовчали. Після вечірки Валєра майже не спав, а Серхіо дорогою кілька разів намагався почати розмову й щоразу передумував.

Мігель стояв, схрестивши руки.

— Серхіо сказав, що ти був у в’язниці.

— Не зовсім так, — заперечив той. — Ти сам почув.

— Ти знав?

— Знав.

— І привіз його до мене?

— Тобі був потрібен працівник.

— Мені був потрібен працівник, а не міжнародний злочинець.

— Міжнародним він став через англійця, — пояснив Серхіо.

Мігель подивився на Валєру.

— Чому не сказав?

— Ти б узяв?

— Ні.

— Тому й не сказав.

Відповідь Мігелю не сподобалася, але заперечити він не зміг.

— Ще одна бійка — і звільню.

— Я не збираюся битися.

— Ще одна брехня — теж.

Серхіо тихо кашлянув.

Мігель повернувся до нього.

— Тебе це стосується подвійно.

— Я майже ніколи не брешу.

— Ось перша.

Мігель відчинив рубку й кинув Валєрі ключ.

— Працюєш. Поки що.

— Чому?

— Учора ти виграв перегони. Туристи задоволені. А Рамон сердиться.

— Переконливі причини.

— Найголовніше — Рамон сердиться.

Аліна з’явилася близько дев’ятої.

Вона привела групу до іншого катера, передала документи Мігелю й лише коротко привіталася з Валєрою.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він чекав, що вона зупиниться.

Аліна не зупинилася.

— Може, поговоримо? — запитав Валєра.

— Я працюю.

— Після роботи?

— Не знаю.

— Тобі ще потрібен час?

Вона подивилася на нього.

— Минуло кілька годин.

— Для мене довше.

— Бо ти не спав.

— Звідки знаєш?

— Очі червоні.

— Ти завжди все помічаєш?

— Майже все.

Аліна пішла до своєї групи.

Серхіо підійшов до Валєри.

— Не тисни.

— Я не тисну.

— Ти стоїш посеред причалу й дивишся їй услід.

— Працюй.

— Сьогодні немає туристів.

— Тоді придумай роботу.

Серхіо усміхнувся.

— Уже придумав.

Валєра не надав цим словам значення.

Даремно.

Про нічний рейс Серхіо повідомив за обідом.

Вони сиділи за складом і їли бутерброди. Мігель пішов до контори, у порту було тихо.

— Сьогодні о дванадцятій, — сказав Серхіо.

— Що?

— Треба забрати три ящики.

Валєра перестав жувати.

— Я сказав їй «ні».

— Тобі сказала, мені запропонувала.

— Коли?

— Вранці зателефонувала.

— Звідки в неї твій номер?

— Мабуть, знайшла.

— Такі люди нічого не знаходять випадково.

Серхіо дістав телефон і показав повідомлення. У ньому були час, координати й сума.

Валєра прочитав двічі.

— Чотири тисячі?

— Половина до рейсу.

— І ти погодився?

— Так.

— Що в ящиках?

— Товар.

— Який?

— Запечатаний.

— Це не відповідь.

— Умова та сама: не ставити запитань.

Валєра поклав телефон на стіл.

— Відмовляйся.

— Пізно.

— Поверни аванс.

— Я вже віддав частину Лолі.

— Навіщо?

— За квартиру.

— Ти живеш із нею!

— Саме тому борг накопичується швидше.

— Решту де подів?

Серхіо мовчав.

— Де гроші?

— Купив каблучку.

Валєра не очікував.

— Яку каблучку?

— Обручку.

— Ти нарешті вирішив одружитися?

— Вирішив давно. Тепер купив.

— За гроші від контрабанди?

— Ми ще не знаємо, що це контрабанда.

— Три запечатані ящики, ніч, координати замість адреси й чотири тисячі євро. Може, там подарунки для дітей?

— Може.

— Тоді навіщо доставляти морем?

Серхіо загорнув недоїдений бутерброд.

— Я вже погодився.

— Їдь сам.

— Добре.

— Це не означає, що я дозволив.

— Ти мені не начальник.

— Тоді чому розповідаєш?

Серхіо подивився на нього.

— Бо самому страшно.

Валєра відкинувся на спинку стільця.

— Отже, ти розумієш, що це погана ідея?

— Розумію.

— І все одно підеш?

— Каблучку назад не приймають.

— Тебе Лола точно вб’є.

— Якщо не повернуся — не встигне.

Валєра вилаявся.

— О пів на дванадцяту біля баркаса.

Серхіо усміхнувся.

— Я знав, що ти не відпустиш мене самого.

— Я їду лише для того, щоб повернути тебе живим.

— Поділимо порівну?

— Ні.

— Тоді навіщо ризикувати?

— Щоб потім особисто тебе вбити.

Без десяти дванадцята до службового в’їзду порту під’їхав білий фургон.

Фари двічі блимнули.

Серхіо відчинив ворота своїм ключем. Фургон проїхав до дальнього причалу, де стояла «Русалка».

Із кабіни вийшли двоє чоловіків. Обидва були в темному одязі. Один тримав телефон, другий відчинив задні двері.

Усередині стояли три дерев’яні ящики.

На кожному було написано:

КЕРАМІКА. ОБЕРЕЖНО.

— Куди? — запитав Валєра.

Чоловік із телефоном показав на палубу.

— Ближче до середини. Закріпіть мотузками.

— Документи на вантаж є?

— Вам вони не потрібні.

— Мені потрібні.

— Ви вже отримали гроші.

— Гроші не пояснять поліції, що в ящиках.

Чоловік підійшов ближче.

— Якщо побачите поліцію, не зупиняйтеся.

— Гарна порада, — сказав Валєра. — Особливо для людини, яка недавно вийшла з в’язниці.

Серхіо штовхнув його ліктем.

— Не допомагаєш.

Другий чоловік витягнув перший ящик.

Вони підняли його вдвох. Ящик виявився важким.

Усередині щось металево стукнуло.

— Кераміка? — запитав Валєра.

— Дуже міцна, — відповів чоловік.

Другий ящик був легший.

Третій — з металевими кутами й двома замками.

— Цей не перевертати, — попередив чоловік.

— Чому?

— Не перевертайте.

— Переконливо.

Ящики поставили на палубу й накрили старим брезентом.

Чоловік із телефоном передав Серхіо маленький апарат.

— Тут маршрут. Не вимикати. Коли вийдете за третій мис, отримаєте нові координати.

— Чому не дати зараз? — запитав Валєра.

— Бо зараз вони вам не потрібні.

— А якщо апарат зламається?

— Не зламається.

— А якщо ми передумаємо?

Чоловік подивився йому в очі.

— Не передумаєте.

Фургон поїхав.

Валєра стояв біля ящиків.

— Остання можливість, — сказав він Серхіо. — Вивантажуємо й повертаємо гроші.

— Кому?

— Їм.

— Вони вже поїхали.

— Телефонуй жінці.

Серхіо набрав номер.

Телефон був вимкнений.

— Дуже несподівано, — сказав Валєра.

— Ми лише доставимо.

— Ти справді віриш?

— Я вірю в чотири тисячі.

— Половину яких уже витратив.

— Тому треба заробити другу.

Валєра подивився на годинник.

— Якщо до другої не повернемося, Мігель помітить?

— Мігель спить.

— Порядні люди сплять.

— Саме тому ми працюємо.

Серхіо завів двигун.

«Русалка» вийшла з порту опівночі.

Море було спокійним, але далеко над горизонтом час від часу спалахувала блискавка.

Валєра тримав штурвал. Серхіо сидів поруч із ящиками й перевіряв мотузки.

— Гроза буде, — сказав Валєра.

— Далеко.

— Поки що.

— Повернемося раніше.

— Ти сьогодні особливо оптимістичний.

Після першого мису навігаційний апарат пискнув.

На екрані залишалася лише синя лінія маршруту.

— За нами хтось іде, — сказав Серхіо.

Валєра озирнувся.

Далеко позаду світилися два вогні.

— Може, рибалки.

— Уночі?

— Ми теж уночі.

— Ми не рибалки.

— Після сьомого розділу — точно.

Вогні трималися на однаковій відстані.

Валєра трохи змінив курс.

Вони теж змістилися.

— Це не рибалки, — сказав Серхіо.

— Нарешті правильно думаєш.

Хвиля вдарила в правий борт.

Один із ящиків зсунувся. Мотузка натягнулася, дошка на куті тріснула.

Усередині знову щось металево стукнуло.

Валєра передав штурвал Серхіо.

— Куди?

— Подивлюся.

— Нам сказали не відкривати.

— Ми й не відкриваємо. Він сам тріснув.

Валєра відсунув брезент. Щілина між дошками була вузькою, але достатньою, щоб побачити чорний пластик і метал.

Він посвятив телефоном.

Під пакувальною плівкою лежали пістолети.

Рівними рядами, у мастилі, без жодних заводських номерів.

Валєра опустив брезент.

— Розвертайся.

— Що там?

— Зброя.

Серхіо зблід.

— Точно?

— Можу дати потримати.

— Не треба.

— Розвертай баркас.

Серхіо повернув штурвал.

Навігаційний апарат одразу запищав.

На екрані з’явилося повідомлення:

НЕ ЗМІНЮЙТЕ КУРС.

За кілька секунд пролунав дзвінок.

Валєра відповів.

Чоловічий голос сказав:

— До порту не повертайтеся.

— Забирайте свій товар.

— Ви його доставите.

— Там зброя.

— Ви не повинні були дивитися.

Вогні позаду почали наближатися.

— А якщо відмовимося? — запитав Валєра.

— Тоді до берега не допливете.

Зв’язок обірвався.

Серхіо дивився на нього.

— Що сказали?

Валєра забрав штурвал і повернув «Русалку на попередній курс.

— Сказали, що каблучка обійшлася тобі надто дорого.

Позаду наближався невідомий катер.

Попереду над морем спалахнула нова блискавка.

Цього разу Валєра вже не підозрював.

Вони встряли по-справжньому.

            15.РОЗДІЛ.ПАСТКА В БУХТІ

Невідомий катер ішов за ними без вогнів.

Його було видно лише тоді, коли над морем спалахувала блискавка. Темний корпус виринав на кілька секунд і знову зникав.

— Може, вони просто контролюють вантаж, — сказав Серхіо.

— Із пістолетами в ящиках?

— Щоб ми нічого не загубили.

— Ти навіть зараз намагаєшся знайти хороше пояснення?

— Погане вже є.

Навігаційний апарат пискнув.

На екрані з’явилася нова точка. Синя лінія вела до віддаленої бухти за четвертим мисом.

— Кала-Сека, — прочитав Валєра.

— Там нічого немає.

— Отже, хороше місце для доставки зброї.

Валєра тримав курс, але постійно дивився назад. Катер не наближався й не відставав.

Наче чекав.

Валєра дістав телефон.

Зв’язок з’являвся й зникав. Він відкрив повідомлення від Аліни, яке так і залишилося без відповіді після їхньої розмови.

Кілька секунд думав, що написати.

Потім надіслав геолокацію і короткий текст:

«Не питай. Якщо за годину не напишу — покажи Мігелю.»

На екрані закрутився маленький значок відправлення.

— Кому пишеш? — запитав Серхіо.

— Аліні.

— Вона ж із тобою не розмовляє.

— Може, тепер почне.

— Що написав?

— Що це була твоя ідея.

— Валєро!

— Жартую.

Телефон не показав, чи повідомлення дійшло.

Валєра вимкнув звук і сховав його в кишеню.

— Якщо нас зустрінуть нормально, віддаємо ящики й повертаємося, — сказав Серхіо.

— А якщо ненормально?

— Повертаємося швидше.

— На баркасі, який удвічі повільніший за той катер?

Серхіо озирнувся.

— Треба було купити каблучку дешевше.

— Треба було одружитися без неї.

— Лола не погодиться.

— Якщо виживеш, погодиться на будь-що.

Кала-Сека ховалася між високими скелями.

Колись тут був невеликий кам’яний кар’єр. Від нього залишилися напівзруйнований склад, бетонний пірс і стара металева конструкція над водою.

На березі світилися дві фари.

— Нас чекають, — сказав Серхіо.

— Це не означає, що нам раді.

Валєра зменшив швидкість.

Невідомий катер позаду теж сповільнився й перекрив вихід із бухти.

На пірсі стояли четверо чоловіків. Один показав ліхтарем, куди причалювати.

— Не подобається мені це, — сказав Серхіо.

— Пізно.

— Можемо розвернутися.

— Вихід уже закрили.

«Русалка» підійшла до бетону.

Один із чоловіків прийняв мотузку. Двоє інших одразу піднялися на палубу.

У руках вони тримали пістолети.

— Двигун не вимикати, — наказав найвищий.

— А я думав, зброя вся в ящиках, — сказав Валєра.

Чоловік підійшов ближче.

— Де навігаційний апарат?

Серхіо простягнув його.

— Ящики не відкривали?

— Вони самі тріснули, — відповів Валєра.

— Що бачили?

— Кераміку.

Чоловік ударив його руків’ям пістолета в живіт.

Валєра зігнувся.

— Неправильна відповідь.

Серхіо ступив уперед.

— Не чіпай його!

Другий чоловік направив зброю йому в груди.

— Стійте спокійно.

Зі складу вийшла жінка без імені.

На ній були темні штани й світла куртка. Побачивши Валєру, вона зупинилася.

— Я просила лише доставити вантаж, — сказала вона чоловікові.

— Вони побачили товар.

— Це не причина…

— Твоя частина роботи закінчена.

Валєра випростався.

— Ви сказали, що треба перевезти два ящики.

— Їх мало бути два.

— Стало три й усередині зброя.

Жінка глянула на тріснуту дошку.

— Ви не повинні були відкривати.

— Ящик зламався.

— Треба було не дивитися.

— Наступного разу заплющу очі ще в порту.

Високий чоловік кивнув своїм людям.

— Вивантажуйте.

Двоє почали переносити ящики на пірс.

Серхіо нахилився до Валєри.

— Віддадуть гроші — і йдемо.

Високий почув.

— Нікуди ви не підете.

— Ми доставили, — сказав Валєра.

— Доставили.

— Тоді розрахуйтеся.

Чоловік усміхнувся.

— Ключ від баркаса.

— Навіщо?

— «Русалка» залишається.

Серхіо подивився на нього.

— Це чужий баркас.

— Тепер наш.

— Мігель заявить у поліцію.

— Нехай заявляє.

— У порту камери.

— На камерах будете ви.

Валєра зрозумів.

Вони з Серхіо викрали баркас без дозволу власника, вночі завантажили ящики без документів і самі вивезли їх у море. Якщо «Русалку» знайдуть зі зброєю, пояснювати все доведеться їм.

— Ви спеціально взяли човен Мігеля, — сказав Валєра.

— Нам потрібен був чистий транспорт.

— І двоє дурнів?

— Це було необов’язково. Але зручно.

Серхіо повільно поклав руку на кишеню.

— Телефони на палубу, — наказав високий.

— У мене немає, — відповів він.

Чоловік ударив Серхіо по обличчю.

— Тепер згадаєш?

Серхіо дістав телефон.

Валєра поклав свій поруч.

Високий перевірив екрани.

— Паролі.

— Навіщо? — запитав Валєра.

Пістолет уперся йому під ребра.

Вони назвали коди.

Чоловік переглянув останні дзвінки й повідомлення. На телефоні Валєри він відкрив розмову з Аліною.

Останнього повідомлення не було.

Або воно не відправилося, або вже зникло з екрана.

— Хто така Аліна?

— Організовує екскурсії.

— Вона знає, де ви?

— Вона зі мною не розмовляє.

— Чому?

— Збрехав.

— Про що?

— Про морський рейс.

Чоловік кілька секунд дивився на нього, потім кинув обидва телефони у воду.

— Тепер не говоритиме.

Жінка зробила крок уперед.

— Ви обіцяли їх відпустити.

— Відпустимо.

— На чому?

Високий показав на маленький надувний човен, прив’язаний до пірса.

Біля нього лежав старий підвісний мотор і пластикова каністра.

— На цьому до берега не дійти, — сказала вона.

— Якщо пощастить — дійдуть.

— Наближається гроза.

— Тоді їм варто поспішити.

Валєра кинувся до чоловіка.

Він устиг зробити лише крок.

Удар прийшовся збоку. Валєра впав на коліно. Перед очима потемніло.

Серхіо спробував допомогти, але його притиснули до борту.

— Ще раз смикнетеся — залишитеся тут, — сказав високий. — На дні.

Жінка дивилася на Валєру.

У її погляді був страх.

— Я не знала, що вони заберуть баркас.

— Зате тепер знаєте.

Вона хотіла щось сказати, але один із чоловіків відвів її до складу.

Ящики вже стояли на березі.

Двоє бандитів зайняли місця на «Русалці». Один узявся за штурвал.

Валєру й Серхіо посадили в надувний човен. До корми прикріпили старий мотор, а каністру поставили під сидіння.

— Пального вистачить до берега? — запитав Серхіо.

— Якщо не заблукаєте.

Човен прив’язали мотузкою до темного катера.

Їх повільно потягнули з бухти.

Валєра озирнувся.

«Русалка» залишила пірс і пішла в іншому напрямку разом із вантажем. Її ходові вогні згасли.

— Мігель нас уб’є, — сказав Серхіо.

— Спочатку треба вижити.

— А потім?

— Потім допоможу.

За мисом катер набрав швидкість. Надувний човен підстрибував на хвилях, мотузка натягувалася так, що тріщало кріплення.

Через кілька хвилин бандити перерізали буксир.

Катер розвернувся й зник у темряві.

Серхіо спробував завести мотор.

Він кашлянув і замовк.

Серхіо смикнув ще раз.

Нічого.

Валєра відкрив каністру.

Вона була порожня.

— Вони забрали пальне.

— Тут є весла?

Під сидінням знайшлося одне коротке пластикове весло.

— На двох? — запитав Серхіо.

— Будемо передавати.

Вони озирнулися.

Берега не було видно. Телефонів не було. Сигнальних ракет — теж.

Над морем спалахнула блискавка.

Цього разу грім прийшов майже одразу.

Вітер посилився й почав відносити маленький човен далі від суші.

Серхіо взяв весло.

— Валєро.

— Що?

— Якщо повернемося, я більше ніколи не погоджуся на ліву роботу.

— Брешеш.

— Знаю.

Перша велика хвиля перелетіла через борт.

Друзі залишилися самі — без пального, без зв’язку й без «Русалки».

А море ще навіть не почало сердитися.

   16.РОЗДІЛ.ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Дощ почався раптово.

Спочатку на дно надувного човна впало кілька великих крапель. Потім небо спалахнуло, грім прокотився над морем, і вода хлинула суцільною стіною.

Серхіо гріб єдиним веслом.

Валєра вичерпував воду порожньою каністрою.

— Ми стоїмо на місці! — крикнув Серхіо.

— Ні. Нас несе назад.

— Куди назад?

— Не знаю!

— Тоді звідки знаєш?

— Берега не видно з жодного боку!

Хвиля вдарила в ніс човна. Серхіо випустив весло, але встиг схопити його за край.

— Ще раз загубиш — гребтимеш руками! — сказав Валєра.

— Ти зараз дуже допомагаєш!

— Я воду вичерпую!

— Вона повертається швидше!

Валєра вилив чергову каністру за борт.

— Тоді вичерпуй сам!

Він забрав весло й почав гребти.

Човен розвернуло боком до хвилі.

— Не туди! — крикнув Серхіо.

— А куди?

— До берега!

— Покажи!

Серхіо озирнувся. Навколо була лише темрява.

— Трохи правіше.

— Від чого правіше?

— Відчуваю.

— Твоя інтуїція вже привела нас сюди.

Серхіо знову взяв каністру.

На дні човна плавала пластикова коробка. Він підняв її й притиснув до грудей.

— Що там? — запитав Валєра.

— Каблучка.

— Ти взяв її із собою?

— Не хотів залишати вдома. Лола могла знайти.

— Якщо втопимося, вона вирішить, що ти передумав.

— Тому й тримаю.

— Тримай човен, наречений!

Ще одна хвиля перелетіла через борт.

Повідомлення дійшло до Аліни о другій сімнадцять ночі.

Вона ще не спала.

Фотоапарат лежав на столі, поруч стояла чашка давно холодного чаю. На екрані ноутбука залишалася відкрита фотографія Валєри — та сама, зроблена під час першої екскурсії.

Телефон коротко пискнув.

Валєра:
«Не питай. Якщо за годину не напишу — покажи Мігелю.»

Нижче була геолокація в морі.

Повідомлення надіслали більше години тому.

Аліна одразу зателефонувала.

Телефон був вимкнений.

Вона набрала Серхіо.

Теж вимкнений.

За третім дзвінком відповів Мігель.

— Що сталося? — сонно запитав він.

— Де Валєра й Серхіо?

— Звідки я знаю? Сплять.

— Не сплять. Вони в морі.

— На чому?

— Я думаю, на «Русалці».

У слухавці стало тихо.

— Ключ у мене.

— У Серхіо є копія.

Мігель вилаявся.

— Звідки ти знаєш?

— Він сам показував.

— Я його вб’ю.

— Спочатку знайдемо.

Аліна відправила йому геолокацію.

— Це біля Кала-Сека, — сказав Мігель. — Там уночі ніхто не ходить.

— Вони ходять.

— Навіщо?

— Не знаю.

Вона сказала неправду й одразу це зрозуміла.

Валєра вже розповів про нічну пасажирку, гроші та рейс до приватної бухти. А тепер знову зник у морі.

Аліна схопила куртку й ключі.

— Я їду в порт.

— Залишайся вдома.

— Уже вийшла.

Мігель прибув раніше.

Ворота службового в’їзду були відчинені. Місце «Русалки» порожнє, швартові лежали на причалі, а в комірчині не вистачало трьох довгих мотузок і брезенту.

— Вони щось перевозили, — сказав він.

— Звідки знаєш? — запитала Аліна.

— Брезент брали лише для вантажу.

— Якого?

— Якщо це ідіоти Серхіо й Валєра — будь-якого, за який заплатили.

Мігель набрав номер берегової охорони.

Пояснювати довелося довго. Його запитували назву баркаса, реєстраційний номер, кількість людей і чому власник не знає, куди вийшло його судно.

— Бо вони взяли без дозволу! — кричав Мігель. — Так, знову! Ні, раніше офіційно не заявляв!

Він закінчив дзвінок і подивився на Аліну.

— Сказали готуватися до шторму. Виходить рятувальний катер.

— Скільки чекати?

— Хвилин двадцять.

— У них може не бути двадцяти хвилин.

На іншому боці порту спалахнули вогні.

Біля «Королеви» стояв Рамон. Він почув шум, побачив порожнє місце «Русалки» й підійшов.

— Що сталося?

— Нічого, — відповів Мігель.

— Тоді чому викликав берегову охорону?

Аліна показала йому геолокацію.

— Валєра й Серхіо зникли біля Кала-Сека. Треба вийти зараз.

— У шторм?

— Твій катер швидший.

Рамон глянув на море. За хвилерізом уже піднімалися хвилі.

— «Королева» не рятувальне судно.

— Але ти постійно вихваляєшся, що вона найкраща в порту.

— Не для такого моря.

— Злякався? — запитав Мігель.

— Я не дурень.

— Сьогодні різниці не видно.

Рамон підійшов до нього.

— Хочеш знову змагатися?

— Хочу знайти свій баркас і двох ідіотів.

Аліна стала між ними.

— Якщо вони загинуть, ви ще довго з’ясовуватимете, чий катер швидший?

Рамон подивився на неї.

— Берегова охорона вже йде.

— Вони не знають місцевих проходів. Ти знаєш.

— Чому я маю ризикувати?

— Бо завтра всі туристичні агенції дізнаються, що ти відмовився допомогти людям зі свого порту.

— Це шантаж.

— Це реклама.

Рамон подивився на Мігеля.

— Пальне оплачуєш ти.

— Оплачу.

— Повністю.

— Якщо знайдемо — повністю. Якщо ні — половину.

— Навіть зараз торгуєшся?

— Це мій баркас.

Рамон махнув рукою.

— Заводьте двигуни.

«Королева» вийшла з порту разом із першим рятувальним катером.

На борту були Рамон, Мігель, Аліна й двоє рятувальників. Другий катер берегової охорони мав підійти з сусіднього порту.

Хвилі били в ніс. Дощ заливав скло рубки, двірники ледве встигали очищати його.

Аліна тримала телефон із останньою геолокацією Валєри.

— Сигнал був тут, — показала вона.

— Це майже за дві милі від Кала-Сека, — сказав рятувальник.

— Повідомлення могло відправитися пізніше.

— Або раніше, — додав Рамон.

— Ти допомагаєш чи ні? — запитав Мігель.

— Я веду катер у шторм. Цього мало?

Вони пройшли третій мис.

На екрані радара з’явилася слабка позначка.

— Праворуч! — сказав рятувальник.

Рамон змінив курс.

У світлі прожектора з темряви виринув знайомий білий борт із синьою смугою.

— «Русалка»! — крикнув Мігель.

Баркас дрейфував біля скель. Ходові вогні не працювали, двигун мовчав, палуба була порожня.

«Королева» підійшла ближче.

Мігель і один із рятувальників перестрибнули на «Русалку».

— Валєро! Серхіо!

Ніхто не відповів.

На палубі лежали обрізані мотузки. Біля борту виднілася темна пляма, змита дощем. Брезенту й ящиків не було.

— Тут була кров, — сказав рятувальник.

Аліна зблідла.

— Їх могли викинути за борт.

— Не говори дурниць! — крикнув Мігель. — Жилетів не вистачає?

Він відчинив ящик.

Усі жилети лежали на місці.

Рамон зійшов на палубу й оглянув корму.

— Тут щось тягнули.

До металевого кільця був прив’язаний короткий шматок мокрої мотузки. Кінець обрізаний рівно.

— Надувний човен, — сказав один із рятувальників. — Його буксирували.

— У якому напрямку? — запитала Аліна.

— Могли куди завгодно.

Мігель показав на потертість уздовж правого борту.

— Виходили з бухти й повернули на південь.

Рятувальник перевірив вітер і течію на планшеті.

— Якщо їх відпустили годину тому, зараз віднесло на південний схід.

— Тоді шукаємо там, — сказала Аліна.

— Район великий.

— У мене є фотографії моря перед грозою.

Усі подивилися на неї.

Аліна відкрила знімки, зроблені ввечері з набережної. На одному було видно напрямок хвиль біля четвертого мису.

— Вітер спочатку йшов із заходу. Потім змінився. Їх мало віднести не прямо на схід, а ближче до старого маяка.

Рятувальник звірив фотографію з картою.

— Вона може мати рацію.

— Вона має рацію, — сказав Мігель. — Інакше ми втратимо час.

Рамон повернувся до «Королеви».

— П’ять хвилин — і йдемо.

Один рятувальник залишився на «Русалці», щоб підготувати буксир. Решта продовжила пошук.

Валєра вже не відчував рук.

Вони передавали весло одне одному, але човен майже не слухався. Хвилі крутили його й несли далі в море.

— Воду! — крикнув Серхіо.

— Сам бачу!

Валєра вичерпував каністрою.

Серхіо тримався за борт і дивився в темряву.

— Там світло!

— Блискавка.

— Ні, прожектор!

Далеко між хвилями промайнув білий промінь.

— Сюди! — закричав Серхіо.

Вітер забрав голос.

Валєра зняв футболку, прив’язав її до весла й підняв над головою.

— Світи сюди!

Промінь зник.

— Вони не бачать, — сказав Серхіо.

— Побачать.

— Як?

Небо знову спалахнуло.

На мить біла футболка стала видимою над чорним морем.

Аліна стояла біля лобового скла «Королеви» й дивилася туди, куди прожектор не діставав.

Блискавка освітила хвилі.

Між ними щось блимнуло.

Біла пляма на тонкій палиці.

— Назад! — крикнула вона.

Рамон скинув швидкість.

— Що?

— Ліворуч! Я щось бачила!

Прожектор повернули.

Спочатку — лише вода.

Потім на гребені хвилі з’явився маленький надувний човен.

У ньому були двоє людей.

— Там! — закричала Аліна. — Я їх бачу!

Рамон направив «Королеву» до човна.

Відстань скорочувалася.

І саме тоді велика хвиля накрила Валєру й Серхіо разом із човном.

Біла футболка зникла.

           17.РОЗДІЛ.ОСТАННЯ ЛІВА ХОДКА

Хвиля перекинула надувний човен за одну мить.

Валєра пішов під воду. Холод перехопив подих, у темряві щось ударило по плечу, а зверху пройшла нова хвиля.

Він виринув поруч із перевернутим човном.

— Серхіо!

Відповіді не було.

За кілька метрів блиснув промінь прожектора. Почувся рев двигунів, але вітер розривав звуки.

— Серхіо!

Біля човна з’явилася рука.

Валєра підплив і схопив друга за куртку. Серхіо був при свідомості, але задихався й не міг втриматися на воді.

— За човен тримайся!

— Каблучка…

— Яка каблучка?!

— Загубив!

— Зараз не час одружуватися!

Валєра підтягнув його до перевернутого човна. Серхіо вчепився в мотузку вздовж борту.

Із темряви пролунав голос Аліни:

— Валєро!

Він озирнувся.

«Королева» наближалася боком. На носі стояв рятувальник із кругом, поруч Аліна тримала мотузку.

— Спочатку Серхіо! — крикнув Валєра.

Рятувальний круг упав у воду неподалік.

Валєра доплив до нього, підтягнув до Серхіо й просунув йому під руки.

— Тримай!

— А ти?

— Не сперечайся!

Мотузка натягнулася. Рятувальники почали тягнути Серхіо до катера.

Велика хвиля підняла «Королеву» й відкинула вбік. Мотузка зачепилася за перевернутий човен.

— Ріжте! — крикнув Рамон із рубки.

Рятувальник перерізав кінець. Серхіо знову опинився у воді, але вже біля борту.

Мігель і другий рятувальник витягли його на палубу.

Валєра залишився біля човна.

— Тепер ти! — крикнула Аліна.

Вона знову кинула круг.

Валєра схопився.

За кілька секунд його підтягнули до корми. Мігель простягнув руку.

— Давай!

Валєра вчепився в поручень. Ноги кілька разів ударило об борт, але рятувальники витягли його на палубу.

Він упав поруч із Серхіо.

Аліна опустилася на коліна.

— Ти живий?

— Поки що.

— Ненавиджу це слово.

— Я теж радий тебе бачити.

Вона хотіла щось відповісти, але «Королеву» різко розвернуло.

Рамон спробував дати газу. Один двигун заревів, другий заглух.

На панелі спалахнуло попередження.

— Що сталося? — запитав Мігель.

— Мотузку намотало на гвинт!

Катер понесло кормою до скель.

Прожектор вихопив із темряви білу піну. До каміння залишалося не більше сотні метрів.

— Другий двигун! — крикнув Мігель.

— Працює, але нас розвертає!

Рамон намагався втримати курс. «Королева» слухалася погано й ставала боком до хвиль.

Рятувальники допомагали Серхіо. Аліна трималася за поручень.

Валєра підвівся.

— Де ніж?

— Ти щойно мало не втопився! — сказала Аліна.

— Тепер потонемо всі.

Мігель кинув йому складний ніж.

На кормі обірвана рятувальна мотузка затягнулася навколо кріплення й ішла під воду до гвинта. Кожна хвиля натягувала її сильніше.

Валєра перерізав петлю біля борту.

Частина мотузки пішла у воду, але двигун не запрацював.

— Не допомогло! — крикнув Рамон.

— Гвинт заблокований. Іди на одному!

— Нас крутить!

Валєра подивився вперед.

Праворуч від скель виднівся вузький темний прохід. Той самий, через який вони обійшли «Королеву» під час перегонів.

— Мігель! Прохід між жовтими буями!

— Уночі не видно буїв!

Блискавка освітила берег.

На мить один жовтий буй з’явився серед хвиль.

— Бачу! — сказав Валєра. — Правіше!

Рамон не слухав.

— Там мілко!

— Для «Русалки» було мілко, — відповів Мігель. — Але під час припливу пройдемо.

— А якщо ні?

— Тоді розіб’є нас тут.

Рамон повернув штурвал.

«Королева» повільно розвернулася носом до хвилі. Єдиний двигун працював на повну.

— Лівіше! — командував Валєра. — Тримай на світло маяка!

— Не вказуй, як керувати моїм катером!

— Тоді розбивай сам!

Мігель став поруч із Рамоном.

— Роби, що каже Гандольєро.

— Ти серйозно?

— Він уже виграв у тебе один раз.

«Королева» підійшла до проходу.

Хвиля підняла катер. Днище зачепило щось тверде, але наступна хвиля протягнула їх далі.

— Праворуч! — крикнув Валєра.

Рамон повернув.

Скелі пройшли зовсім близько від борту.

Ще кілька секунд — і вони опинилися у спокійнішій воді за мисом.

Усі мовчали.

Рамон витер обличчя.

— Я сам бачив прохід.

— Звичайно, — відповів Мігель.

— І без нього пройшов би.

— Звичайно.

Валєра сів на палубу.

Аліна накинула йому на плечі ковдру.

— Ти завжди такий упертий?

— Лише коли тону.

— Це вже вдруге за тиждень.

— Першого разу було тепліше.

Серхіо лежав поруч, загорнутий у другу ковдру.

— Каблучку знайшов, — сказав він.

Він розтиснув долоню. Усередині лежала маленька мокра коробочка.

— Тримав у кишені.

— То навіщо кричав, що загубив?

— Хотів перевірити, чи вона на місці.

— Наступного разу перевіряй після того, як навчишся плавати.

До порту повернулися на світанку.

«Русалку» привів рятувальний катер. Баркас був цілий, але без ящиків, телефонів і частини обладнання. На палубі залишилися сліди мастила, уламок дерев’яної дошки та обрізані мотузки.

Біля причалу чекали поліція, швидка допомога й Лола.

Щойно Серхіо зійшов на берег, вона обійняла його, потім ударила долонею по плечу.

— Ідіот!

— Я теж скучив.

— Де ти був?

— У морі.

— Бачу!

— Лоло, я хотів…

Він дістав мокру коробочку.

Лола подивилася на каблучку.

— Ти зараз?

— А коли?

— Після лікаря.

— Це згода?

— Це відстрочка.

Серхіо усміхнувся.

Валєру оглянув медик. Розбита губа, забите плече, переохолодження — нічого небезпечного.

Після цього двоє поліцейських відвели його до портової контори.

За столом сидів інспектор цивільної гвардії. Поруч лежали фотографії «Русалки», уламка ящика й слідів на палубі.

Серхіо посадили біля Валєри.

Мігель, Аліна та Рамон чекали за дверима.

Інспектор увімкнув запис.

— Хто взяв баркас без дозволу власника?

— Ми, — відповів Валєра.

Серхіо повернувся до нього.

— Валєро…

— Без брехні.

Інспектор продовжив:

— З якою метою?

— Перевезти три запечатані ящики.

— Ви знали, що всередині?

— Спочатку ні. У морі один ящик тріснув. Я побачив пістолети без номерів.

— Чому не повернулися?

— Нам погрожували з катера, який ішов позаду. На навігаційний пристрій надіслали новий маршрут.

— Хто замовив перевезення?

Валєра описав нічну пасажирку: темні окуляри, синя валіза, поїздка до Кала-Негра, а потім нова пропозиція.

— Ім’я?

— Не знаю.

— Документи?

— Не бачив.

— Телефон?

— Номер був на візитівці. Вона залишилася на баркасі або її забрали.

— Скільки вам заплатили?

— За перший рейс — вісімсот. За вантаж обіцяли чотири тисячі. Половину Серхіо отримав наперед.

Інспектор подивився на нього.

— Де гроші?

— Частину віддав Лолі, частину витратив на каблучку, — відповів Серхіо.

— Каблучку?

— Я збирався одружитися.

— За гроші від перевезення зброї?

— Коли купував, ще не знав про зброю.

Інспектор зняв окуляри.

— Продовжуйте.

Валєра розповів усе.

Про першу нічну прогулянку з туристами. Про запасний ключ. Про рибу із сусіднього ринку. Про таємничу пасажирку. Про фургон, ящики, чоловіків у Кала-Сека, відібрані телефони й викрадений баркас.

Серхіо кілька разів намагався щось виправити.

— Не треба, — зупиняв його Валєра. — Як було, так і кажемо.

Розповідь тривала майже дві години.

Наприкінці інспектор вимкнув запис.

— Ви розумієте, що самовільно використовували чуже судно для нелегальних перевезень?

— Розумію.

— Могли повідомити поліцію, коли побачили зброю.

— Могли.

— Чому не повідомили?

— Злякалися. І хотіли отримати гроші.

Серхіо опустив голову.

Інспектор подивився на Валєру.

— Ви недавно звільнилися з в’язниці?

— Так.

— І одразу взялися за це?

— Спочатку збирався жити чесно.

— Недовго збиралися.

— Зате тепер розповів усе.

— Це не скасовує порушень.

— Знаю.

Інспектор зібрав документи.

— Сьогодні вас не затримуємо. Ви потерпілі й важливі свідки. Але місто не залишати, на виклики з’являтися, з цією жінкою не контактувати.

— А якщо вона сама прийде?

— Одразу телефонуйте нам.

— Цього разу зателефоную.

За дверима чекали всі.

Мігель першим підійшов до Валєри.

— Ти вкрав мій баркас.

— Позичив.

— Не починай.

— Добре. Вкрав.

— Возив на ньому туристів уночі.

— Так.

— Купував рибу на ринку.

— Так.

— І ледь не втопив «Русалку».

— Її втопити намагалися інші.

Мігель підняв палець.

— Відтепер ніяких нічних рейсів.

— Домовилися.

— Ніяких запасних ключів.

— Добре.

— Ніякої купленої риби.

Серхіо втрутився:

— А якщо знову не клюватиме?

Мігель повернувся до нього.

— Тебе це не стосується. Ти звільнений.

— А Валєра?

— Теж.

— Чому тоді даєш правила?

— Якщо передумаю.

Рамон підійшов до Валєри.

— Ти врятував мій катер.

— Я рятував людей на ньому.

— Усе одно.

Він простягнув руку.

Валєра потиснув.

— Але в перегонах я все одно швидший, — додав Рамон.

— З одним двигуном?

— Полагоджу.

Аліна стояла трохи далі.

Коли всі відійшли, вона підійшла до Валєри.

— Ти сказав поліції правду.

— Усю.

— Навіть про рибу.

— Особливо про рибу.

— Було страшно?

— Про рибу — найбільше. Мігель стояв за дверима.

Аліна усміхнулася.

— Я отримала твоє повідомлення.

— Я не знав, чи дійшло.

— Дійшло.

— Ти врятувала нас.

— Я лише показала місце.

— І змусила Рамона вийти в море.

— Це було важче.

Валєра подивився їй в очі.

— Ти ще сердишся?

— Так.

— Але вже менше?

— Подивимося.

— Знову потрібен час?

— Тепер у тебе його буде багато. Мігель тебе звільнив.

— Може, передумає.

— А ти?

— Що я?

— Передумаєш брехати?

Валєра кивнув.

— Це була остання ліва ходка.

Аліна взяла його за руку.

— Оце перевірити буде найважче.

Вони стояли біля знайденої «Русалки».

Баркас повернувся без вантажу, без частини пального й без господарського дозволу.

Зате всі люди повернулися живими.

Для останньої лівої ходки це був найкращий можливий заробіток.

     18.РОЗДІЛ.СПРАВЖНІЙ ГАНДОЛЬЄРО

За два місяці багато що змінилося.

Поліція знайшла білий фургон за записами портових камер. За ним вийшла на склад, де зберігали зброю. Частину людей, які чекали у Кала-Сека, затримали. Інші встигли зникнути.

Жінка без імені сама прийшла до поліції.

Виявилося, що вона працювала посередницею й не вперше наймала човни для нічних перевезень. Вона погодилася свідчити, але справжнього імені Валєра так і не дізнався.

— Вам воно не потрібне, — сказав інспектор.

— Я хотів повернути хустку.

— Залиште на пам’ять.

Пам’ять обійшлася дорого.

Валєра й Серхіо заплатили штраф за нелегальні перевезення. Гроші, отримані за зброю, довелося повернути. Каблучку Лолі дозволили залишити, бо Серхіо встиг купити її до того, як дізнався про вміст ящиків.

Мігель офіційно заявив, що не звинувачує друзів у викраденні «Русалки».

— Вони не хотіли її красти, — пояснив він поліції. — Вони просто дурні.

Це свідчення допомогло.

Після ремонту «Русалка» знову вийшла в море. Але Мігель уже придивився до більшого туристичного катера.

Одного ранку він поклав перед Валєрою та Серхіо договір.

— Що це? — запитав Валєра.

— Продаж баркаса.

— Кому?

— Вам.

Серхіо перегорнув сторінку й побачив ціну.

— За ці гроші можна купити будинок.

— Купуйте будинок.

— Біля моря?

— У горах.

— Без даху?

— Можливо.

Валєра перечитав договір.

— У нас немає таких грошей.

— Половина зараз. Решта — щомісяця.

— Половини теж немає.

— Тоді чого читаєш?

— Шукаю, де ти нас обдурив.

Мігель забрав папери.

— Добре. Продам Рамону.

— Він купить? — запитав Серхіо.

— Щоб порізати на метал і звільнити місце в порту.

— Не продаси, — сказав Валєра.

— Чому?

— Ти ненавидиш його більше, ніж любиш гроші.

Мігель подумав і повернув договір.

— Тридцять відсотків зараз. Решта за рік.

— Двадцять, — запропонував Валєра.

— Тридцять.

— І нові жилети за твій рахунок.

— Старі ще добрі.

— У них Серхіо плавав.

— Тоді справді міняти.

Серхіо образився.

— Я нормально плаваю.

— Коли човен під ногами, — сказав Валєра.

Домовитися все одно не вдалося.

Грошей не вистачало.

Тоді до контори зайшла Аліна.

Вона поклала на стіл папку.

— Тут попередні замовлення на три місяці.

Мігель відкрив.

Усередині лежали договори з готелями та туристичними агенціями.

— Звідки? — запитав Валєра.

— Я працювала.

— Для нас?

— Для майбутньої компанії.

— Якої ще компанії?

Аліна простягнула другий документ.

— Реєстрація морських прогулянок. Офіційна. Зі страховкою, дозволами й касою.

Серхіо обережно перегорнув сторінки.

— Тут багато слів.

— Зате немає жодного про нічні перевезення зброї.

— Добрий початок.

— Завдяки замовленням банк дає невеликий кредит, — продовжила Аліна. — Лола погодилася вкласти частину грошей із бару. А Мігель отримає свою першу виплату.

Валєра дивився на неї.

— Чому ти це зробила?

— Бо хтось має стежити, щоб ви знову не купували рибу на ринку.

— Це є в договорі?

— Окремим пунктом.

Мігель узяв ручку.

— Підписуйте, поки я не передумав.

— Аліно, — сказав Валєра, — ти повернулася?

— Я принесла документи.

— Це не відповідь.

— Навчилася у тебе.

Вона усміхнулася.

Цього Валєрі поки вистачило.

Назву для нової компанії обирали три дні.

Серхіо пропонував «Морські вовки».

— Ти мало не втопився в надувному човні, — нагадала Лола. — Який із тебе вовк?

— Мокрий.

Мігель хотів залишити «Русалку».

— Назву вже знають туристи.

— Особливо після відео, — сказав Валєра.

Аліна запропонувала «Синя хвиля».

— Таких компаній десять на узбережжі, — заперечив Серхіо.

— Тоді пропонуй краще.

— «Чесний улов».

Усі подивилися на нього.

— Добре, не підходить.

Валєра мовчав.

Перед ним лежала шовкова хустка нічної пасажирки, стара фотографія «Русалки» й копія договору.

— «Гандольєро», — сказав він.

— Що? — запитала Аліна.

— Назвемо баркас «Гандольєро».

Мігель засміявся.

— Через «а»?

— Через «а».

— Але такого слова не існує, — нагадала Аліна.

— Тепер існує.

Лола першою погодилася.

— Запам’ятовується.

— І пояснювати довго, — додав Серхіо. — Туристам сподобається.

— А якщо запитають, що означає? — сказала Аліна.

Валєра подивився на неї.

— Людина, яка спочатку робить, а потім дізнається значення.

— Тоді тобі підходить.

Рішення прийняли.

Баркас фарбували всі разом.

Стару фарбу зняли, борти зробили білими, нижню частину — темно-синьою. На рубці з’явився новий логотип: човен на хвилі й весло, яке Валєра спочатку вимагав прибрати.

— У нас моторний баркас, — обурювався він.

— Зате гондольєр із веслом, — відповіла Аліна.

— Я не гондольєр.

— Пізно.

Назву намалювали великими синіми літерами:

ГАНДОЛЬЄРО

Під нею дрібніше:

МОРСЬКІ ПРОГУЛЯНКИ ТА РИБОЛОВЛЯ

Серхіо хотів додати:

УЛОВ НЕ ГАРАНТУЄМО

Мігель не дозволив.

У день першого офіційного рейсу біля причалу зібралася половина порту.

Лола принесла їжу й шампанське. Пабло повісив на борт рятувальний круг із бару. Мігель перевірив документи тричі, хоча баркас уже не належав йому.

Рамон прийшов останнім.

Він оглянув нову фарбу й назву.

— Усе одно «Королева» швидша.

— Зате наш баркас не боїться мілководдя, — відповів Валєра.

— Перегони завтра?

— Тільки за договором і з дозволом портової служби.

Рамон скривився.

— Ти став нудним.

— Законним.

— Це ще гірше.

Він простягнув пляшку шампанського.

— За нових конкурентів.

— Думав, ми друзі.

— У порту це одне й те саме.

Серхіо став перед Лолою й несподівано опустився на одне коліно.

— Тільки не впади у воду, — сказала вона.

Він дістав каблучку.

— Лоло, ти вийдеш за мене?

— Ти вже питав після шторму.

— Я не пам’ятаю відповіді.

— Бо був напівживий.

— Тепер я живий.

— Поки що.

— Це «так»?

Лола подивилася на людей навколо.

— Якщо скажу «ні», він ще рік збиратиметься повторити.

— Отже?

— Так.

Порт вибухнув оплесками.

Мігель відкрив шампанське. Корок перелетів через борт і впав у море.

— Штраф за сміття твій, — сказав Валєра.

— Баркас тепер ваш. Отже, і море поруч ваше.

Першими пасажирами стали туристи з агенції Аліни. Усі офіційно записані, застраховані й забезпечені новими жилетами.

Валєра став за штурвал.

Серхіо віддав швартові.

— Капітане, можна виходити, — сказав він.

— Тепер я капітан?

— Поки не зламаєш.

«Гандольєро» повільно відійшов від причалу.

На березі махали Лола, Мігель, Пабло й навіть Рамон.

Аліна стояла поруч із Валєрою. На шиї висів фотоапарат, у руках лежав список пасажирів.

— Усі на місці? — запитав Валєра.

— Усі.

— Документи?

— Є.

— Пальне?

— Повний бак.

— Риба?

— У морі.

— Нічого не забули?

Аліна подивилася на нього.

— Правду.

— Вона теж на борту.

За хвилерізом Валєра передав штурвал Серхіо й вийшов на носову палубу.

Аліна пішла слідом.

Море було спокійним. Сонце блищало на новій фарбі, а велика назва на борту відбивалася у воді.

— Тепер ти справжній Гандольєро, — сказала вона.

— Через одну помилку все життя з кличкою.

— Міг назвати компанію інакше.

— Не хотів.

— Чому?

— Бо завдяки цій кличці маю баркас, друзів і тебе.

— Мене ти ще не маєш.

— А документи на оформлення де взяти?

Аліна засміялася.

Валєра став ближче.

— Ти так і не сказала, чи повернулася.

— Я зараз на твоєму баркасі.

— Як організаторка екскурсії.

— Поки що.

— Знову майже?

— Тобі треба заслужити більше.

— Скільки часу?

— Не знаю.

— А якщо я більше не брехатиму?

— Подивимося.

— А якщо купуватиму рибу лише в морі?

— Рибу не купують у морі.

— Вже почалося.

Аліна торкнулася його обличчя.

— Ще раз сядеш у тюрму — чекати не буду.

— А якщо за кохання?

— За дурість, Валєро. За кохання ще нікого не саджали.

                        ЕПІЛОГ.ЧЕРЕЗ РІК

Через рік «Гандольєро» знали на всьому узбережжі.

Не завдяки рекламі й навіть не через відео, на якому Валєру витягували з моря рибальською сіткою.

Туристам подобалася назва.

Одні вважали, що це ім’я власника. Інші були впевнені, що так називається старовинний іспанський човен. Кілька італійців намагалися виправити написання, але Валєра пояснив:

— Це не слово. Це історія.

На борту з’явилася нова табличка:

НІЧНІ ПРОГУЛЯНКИ — ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНІМ ЗАМОВЛЕННЯМ.
БЕЗ ЗБРОЇ, ТАЄМНИХ ЯЩИКІВ І РОЖЕВИХ ФЛАМІНГО.

Останній пункт додала Аліна.

Вона займалася замовленнями, фотографіями та документами. Валєра відповідав за баркас, Серхіо — за туристів і риболовлю.

Рибу на ринку більше не купували.

Принаймні Аліна нічого про це не знала.

Серхіо й Лола одружилися взимку. Весілля відсвяткували в «Останньому причалі», тому що Лола категорично відмовилася виходити в море у весільній сукні.

— Я знаю, чим у вас закінчуються жінки в білому на баркасах, — сказала вона.

Мігель купив новий туристичний катер, але щодня приходив перевіряти «Гандольєро».

— Ти його продав, — нагадував Валєра.

— А дивитися не заборонено.

Рамон залишився конкурентом.

Щомісяця він пропонував нові перегони, але тепер надсилав офіційну заявку через портову службу. Аліна складала їх у окрему папку з написом:

«ДИТЯЧІ РОЗВАГИ»

Того ранку Валєра готував баркас до першої прогулянки. Серхіо перевіряв жилети, Аліна звіряла список пасажирів.

— Вісім людей, — сказала вона. — Група з Англії.

Валєра завмер.

— Звідки?

— З Англії.

— Я почув.

— Тепер боїшся всіх англійців?

— Лише веселих.

— Ці сімейна група. Двоє чоловіків, три жінки й діти.

— Біллів немає?

Аліна переглянула список.

— Один є.

Валєра повільно повернувся.

— Жартуєш?

— Тут написано: Вільям Браун.

— Браунів багато.

— Заспокойся. Йому тридцять два.

— Біллу теж приблизно стільки.

— У світі багато тридцятидворічних Біллів.

— Але не в усіх щелепа складена.

Група вже наближалася до причалу.

Попереду йшов високий білявий чоловік у сорочці з пальмами.

Валєра впізнав його відразу.

Білл теж упізнав.

Він зупинився, торкнувся щелепи й широко усміхнувся.

— Gondoliero!

Серхіо сів на ящик і почав сміятися.

— Що тут смішного? — запитав Валєра.

— Нічого. Просто історія зробила коло.

Білл підійшов ближче й простягнув руку.

— Do you remember me?

— Що він сказав? — запитав Валєра.

— Питає, чи ти його пам’ятаєш, — переклала Аліна.

Валєра подивився на щелепу.

— Пам’ятаю.

Вони потиснули руки.

Білл заговорив швидко. Аліна слухала й усміхалася.

— Він побачив в інтернеті відео й назву компанії. Спеціально забронював прогулянку.

— Навіщо?

Аліна переклала запитання.

Білл відповів і знову торкнувся щелепи.

— Каже, хотів переконатися, що ти нарешті дізнався значення слова.

— Дізнався. Адвокат дорого пояснив.

Білл засміявся.

Потім сказав ще кілька слів.

— Він просить вибачення, — переклала Аліна. — Каже, що тоді був п’яний, поводився по-дурному й не мав плескати тебе по плечу.

Валєра кивнув.

— А я не мав ламати йому щелепу.

— Нарешті, — сказала Аліна.

Вона переклала.

Білл знову простягнув руку.

— Friends?

— Друзі, — пояснила Аліна.

Валєра потиснув її.

— Друзі.

Білл показав на назву баркаса й підняв великий палець.

— Правильно написано? — запитав Валєра.

Аліна передала запитання.

Білл похитав головою й вимовив повільно:

— Gon-do-lier.

— Скажи, що пізно виправляти. Фарба дорога.

Пасажири піднялися на борт.

Білл передав Валєрі пляшку англійського віскі.

— Це подарунок, — сказала Аліна.

— Після прогулянки.

— Порозумнішав?

— Мігель дивиться.

Колишній господар справді стояв на причалі й перевіряв, чи правильно Серхіо закріпив канат.

— Документи взяли? — крикнув він.

Валєра підняв папку.

— Усі!

— Пального достатньо?

— Повний бак!

— Зайвих ящиків немає?

— Перевір сам!

Мігель задоволено кивнув.

Серхіо віддав швартові.

Білл став поруч із Валєрою біля штурвала. Хотів поплескати його по плечу, але вчасно зупинив руку.

Валєра помітив.

— Можна, — сказав він. — Молотка поруч немає.

Аліна переклала.

Білл обережно поплескав його по плечу.

Ніхто нікого не вдарив.

— Прогрес, — сказала Аліна.

«Гандольєро» вийшов за хвилеріз.

Море було спокійним, туристи — тверезими, документи — справжніми. Аліна стояла поруч, Серхіо жартував із пасажирами, а Білл фотографував назву на борту.

— Куди йдемо, капітане? — запитала Аліна.

— До острова, навколо маяка й назад.

— Без пригод?

Валєра подивився на море.

— Це вже від мене не залежить.

Баркас на ім’я «Гандольєро» набирав хід.

Цього разу все було законно.

Але нудно не було.