ПОВІСТЬ

                                ПРОЛОГ

Валєру випустили о дев’ятій ранку.

Без музики, прощальних промов і вибачень за незручності.

Черговий поклав перед ним прозорий пакет.

— Перевіряйте.

У пакеті лежали телефон, гаманець, ключі, ремінь, запальничка і тридцять два євро.

— Тут було сорок, — сказав Валєра.

Черговий навіть не підвів очей.

— Розпишіться.

— Вісім євро де?

— Не знаю.

— А хто знає?

— Наступний!

За спиною Валєри ніхто не стояв.

Він хотів нагадати про це черговому, але передумав. Свобода коштувала значно дорожче за вісім євро, а торгуватися на виході з в’язниці було поганою прикметою.

Валєра поставив підпис, забрав пакет і просунув ремінь у штани.

— До побачення, — сказав черговий.

— Це ви даремно.

— Що?

— Сподіваєтесь побачитися.

Черговий уперше глянув на нього й усміхнувся.

— Усі так кажуть, Гандольєро.

Валєра завмер.

— Не називайте мене так.

— Чому?

— Не люблю.

— Гарне прізвисько.

— Вам легко говорити. Це не вам його адвокат пояснював.

Черговий щось відзначив у журналі й натиснув кнопку.

Залізні двері відчинилися.

Сонце вдарило Валєрі в очі. Після тьмяних коридорів воно здавалося надто яскравим, небо — неприродно синім, а повітря — підозріло свіжим.

Він ступив за ворота.

Двері за спиною зачинилися з таким звуком, ніби в минулому поставили крапку.

Валєра дістав телефон. Апарат не вмикався. Він натиснув кнопку ще кілька разів, постукав ним по долоні й заховав назад.

Біля дороги нікого не було.

Славко обіцяв приїхати.

Щоправда, Славко багато чого обіцяв. Кинути пити по буднях. Повернути борг до Різдва. Одружитися з Лолою. Не сідати за кермо після третьої чарки. І кожну обіцянку він виконував приблизно наполовину.

Валєра почекав десять хвилин, потім ще п’ять.

Повз проїхало кілька автомобілів. Один пригальмував, але відразу набрав швидкість. Мабуть, водій побачив ворота й вирішив, що попутник із Валєри ненадійний.

За огорожею кричали чайки.

Десь неподалік було море.

Валєра вдихнув на повні груди й відчув запах пилу, гарячого асфальту та свободи. Свобода трохи віддавала бензином.

На дорозі з’явився білий фургон. Він їхав повільно, скреготів чимось під днищем і димів так, наче востаннє проходив техогляд ще за життя попереднього короля.

Фургон зупинився навпроти.

Дверцята відчинилися.

— Сідай! — крикнув Славко.

— Ти запізнився.

— Я приїхав.

— Це не одне й те саме.

— Для людини, яку щойно випустили, ти дуже перебірливий.

Валєра сів у фургон. Усередині пахло рибою, дешевим освіжувачем і тютюном.

Славко обійняв його однією рукою.

— Ну що, Гандольєро, з поверненням!

— Ще раз так назвеш — поїдеш до травмпункту.

— О! Нарешті впізнаю давнього друга.

Фургон рушив.

Кілька хвилин їхали мовчки. Валєра дивився у вікно на пальми, кав’ярні й людей, які поспішали у своїх справах. Ніхто з них не знав, що сьогодні він вийшов на волю. І це було добре.

— Житло знайшов? — запитав Славко.

— Переночую в тебе.

— Я питав про житло.

— Перші два дні — в тебе. Далі розберуся.

Славко скривився, але сперечатися не став.

— Робота потрібна?

— Законна.

— Є така.

— Точно законна?

— Удень.

Валєра повернувся до нього.

— А вночі?

— Уночі порядні люди сплять.

— А ми?

— А ми заробляємо.

— Я більше нікуди не вплутуюся.

— Хто говорить про пригоди? Звичайна риболовля. Маленький баркас, туристи, море. Власник платить небагато, зате чайові твої.

— Чому місце вільне?

— Попередній працівник зламав ногу.

— На баркасі?

— Ні. Тікав від чоловіка однієї туристки.

Валєра подивився на Славка.

Той зберігав серйозне обличчя.

— Жартуєш?

— Побачиш.

Дорога спускалася до узбережжя. Між білими будинками блиснуло море. На сонці воно було спокійним, чистим і зовсім не схожим на місце, де на людину можуть чекати неприємності.

Валєра знав, що це оманливе враження.

— Спочатку заїдемо до мене, — сказав Славко. — Душ, кава, нормальний одяг. Потім покажу баркас.

— А господар знає, звідки ти мене забрав?

— Я сказав, що ти повернувся з відрядження.

— З якого?

— Тривалого.

— І ким я там працював?

Славко усміхнувся.

— Гондольєром.

Валєра повільно повернув до нього голову.

— Дивись на дорогу, Славко.

— Дивлюся.

— Уважніше дивись. Бо назад я сьогодні не поїду.

Валєра відкинувся на сидінні й заплющив очі.

Він твердо вирішив почати нове життя.

Чесне, спокійне й безпечне.

Перша брехня прозвучала ще до того, як вони доїхали до моря.

                 1.РОЗДІЛ .ВІДРЯДЖЕННЯ

До Славкового помешкання вони не доїхали.

Коли фургон спустився до набережної, Славко звернув не праворуч, а ліворуч — у бік порту.

— Ти куди? — запитав Валєра.

— На роботу.

— Ми домовлялися: спочатку душ, кава і нормальний одяг.

— Про душ говорив ти. Про каву я. А нормального одягу в мене немає.

— Я три місяці ходив у казенному. Від мене тюрмою пахне.

Славко втягнув носом повітря.

— Тут рибою смердить сильніше. Ніхто не помітить.

За кілька хвилин фургон зупинився біля порту. З одного боку погойдувалися білі яхти, начищені так, ніби їх ніколи не спускали на воду. З іншого стояли рибальські човни — потерті, закіптюжені й обвішані сітками. Між ними снували люди з ящиками, відрами та візками з льодом.

— Де баркас? — запитав Валєра.

— Он.

Славко показав на невелике суденце з білими бортами й синьою смугою. На кормі было написано: LA SIRENA.

Фарба місцями облупилася, на палубі лежали згорнуті сіті, а над рубкою стирчала стара антена, зігнута так, наче втомилася ловити сигнали.

— «Русалка»? — прочитав Валєра.

— Красуня.

— Скільки їй років?

— Човнів про вік не питають.

— Вона плаває?

— Переважно.

Валєра подивився на друга.

— Що означає «переважно»?

— Те саме, що й у людей. Іноді лежить.

На палубі з’явився кремезний темноволосий чоловік у світлій сорочці. Він глянув на Славка, потім на Валєру й щось коротко запитав іспанською.

— Це Мігель, — пояснив Славко. — Господар баркаса.

— Я зрозумів.

— Він питає, де тебе носило.

— Скажи: був у тривалому відрядженні.

Славко переклав. Мігель уважно подивився на Валєру й поставив наступне запитання.

— Тепер питає, де саме.

— Далеко.

— Далеко — це не місце.

— Там, звідки не можна піти раніше.

Славко зітхнув і заговорив до Мігеля швидко та впевнено. Той слухав, кивав, а потім усміхнувся Валєрі.

— Що ти йому сказав?

— Що ти працював на закритому об’єкті.

— Це майже правда.

Мігель простягнув руку.

— Валеріо?

— Валєра.

— Валеріо, — повторив господар і потиснув йому руку. — Славко каже, ти знаєш човни.

— Славко багато говорить.

— Це правда, — погодився Мігель. — Але працює добре.

— Це вже неправда, — сказав Валєра.

Мігель розсміявся.

Славко не переклав.

Вони піднялися на борт. Під ногами скрипнули дошки. Валєра пройшовся палубою, зазирнув у рубку, торкнувся штурвала. Усередині пахло соляркою, канатами й морською водою.

— Двигун запускається через раз, — сказав Мігель. — Учора працював. Сьогодні не хоче.

— Характер має.

— Ти подивишся?

— Подивлюся.

Мігель повернув ключ. Стартер покрутив двигун, але той навіть не схопив.

Валєра спустився вниз. Через хвилину висунув голову.

— Ще раз.

Мігель повернув ключ. Двигун кашлянув і завівся.

— Що було? — запитав Славко.

— Паливний кран перекритий.

Мігель перевів погляд на Славка.

— А я звідки знав? — обурився той. — Я його не чіпав.

— Учора ти останній сходив із баркаса, — нагадав Мігель.

— Отже, хтось зайшов після мене.

— Навіщо?

— Перекрити кран і зіпсувати мені репутацію.

— Для цього не треба перекривати кран, — сказав Валєра.

Мігель знову засміявся.

— Робота твоя.

— А зарплата?

Господар назвав суму.

Валєра почекав, думаючи, що той продовжить.

Мігель не продовжив.

— Це за день? — уточнив Валєра.

— За тиждень.

— А харчування?

— Риба.

— Житло?

— У Славка.

Славко відразу похитав головою.

— Ні, про житло ми не домовлялися.

— Ти сам сказав, — нагадав Валєра.

— Я сказав: переночуєш.

— Першу ніч.

— Саме так.

— А друга почнеться лише завтра.

Мігель дивився то на одного, то на другого, намагаючись зрозуміти, жартують вони чи сваряться.

— Чайові ділимо, — сказав він. — Половина команді, половина мені.

— За що вам половина?

— За баркас.

— Баркас чайових не отримує.

— Тоді можеш шукати інший.

Валєра зійшов на причал і подивився на яхти. На одній чоловік у білому кашкеті пив каву. На іншій двоє матросів мили й без того чисту палубу.

— Коли починати? — запитав Валєра.

— Завтра о шостій.

— Домовилися.

Саме цієї миті з боку набережної почулися жіночі голоси.

До баркаса наближалася група туристів: четверо жінок, двоє чоловіків і дівчина з папкою в руках. Усі були в капелюхах, окулярах та яскравому курортному одязі. Один із чоловіків уже тримав відкриту пляшку шампанського.

Дівчина з папкою йшла попереду. На вигляд їй було трохи за тридцять. Темне волосся зібране у хвіст, біла сорочка зав’язана на поясі, на шиї — сонцезахисні окуляри.

Вона швидко заговорила до Мігеля іспанською.

Той спочатку слухав спокійно, потім глянув на годинник і почав розмахувати руками.

— Що сталося? — запитав Валєра.

— Вони замовляли прогулянку на завтра, — пояснив Славко. — Але прийшли сьогодні.

— Переплутали день?

— Ні. Кажуть, завтра їм незручно.

— Серйозна причина.

Дівчина з папкою перейшла на англійську, але Мігель замахав руками ще сильніше.

— Він сам сьогодні не може, — сказав Славко. — Має зустріч.

— Яку?

— Не знаю. Може, важливу.

З телефону Мігеля долинув жіночий голос. Господар відійшов убік і заговорив тихіше.

Славко посміхнувся.

— Дуже важливу.

Дівчина з папкою помітила Валєру й підійшла до нього.

— Ви з команди? — запитала українською.

Валєра здивувався.

— А ви звідки знаєте?

— Чула, як ви сварилися.

— Ми не сварилися. Ми ділили майбутню зарплату.

— Успішно?

— Майбутнього в неї майже не залишилося.

Вона ледь усміхнулася.

— Я Аліна. Працюю з туристичною агенцією. У нас оплачена двогодинна морська прогулянка.

— Вітаю.

— Мені потрібен не ваш гумор, а капітан.

— Тоді вам не пощастило двічі. Я не капітан і гумор у мене безплатний.

Аліна окинула його поглядом — від старих кросівок до сорочки, яка три місяці пролежала в пакеті.

— Ви щойно з дороги?

— З відрядження.

— Далеко їздили?

— Досить.

— Надовго?

— Довше, ніж планував.

Аліна ще раз подивилася на нього, ніби намагалася вгадати країну, з якої повертаються без валізи, в несвіжій сорочці та з непрацюючим телефоном.

До них підійшов Мігель.

— Валеріо! — Він показав на баркас, потім на море. — Дві години. Уздовж берега. Славко з тобою.

— Я починаю завтра.

— Тепер сьогодні.

— А гроші?

Мігель підняв два пальці.

— Подвійна ставка?

— Два туристичні напої безплатно, — переклав Славко.

— Щедра людина.

За десять хвилин туристи розмістилися на палубі. Чоловік із шампанським вимагав дозволити йому керувати. Одна жінка боялася хвиль, хоча баркас ще стояв біля причалу. Друга безперервно фотографувалася. Третя запитувала, чи побачать вони дельфінів.

— Побачите, — пообіцяв Славко.

— Тут є дельфіни? — тихо запитав Валєра.

— Іноді.

— А якщо не буде?

— Скажемо, що вони сьогодні відпочивають.

Мігель відв’язав кормовий канат.

Перед тим як зійти на причал, він суворо подивився на Валєру.

— Уздовж берега. Не далі маяка. Ніякої риболовлі. Ніяких купань. Ніяких зупинок у бухтах. О шостій повернутися.

— А що можна?

— Повернутися о шостій.

Двигун запрацював. Баркас повільно відійшов від причалу.

Валєра взявся за штурвал. Попереду блищало море, позаду залишався порт, а поруч стояла Аліна й перевіряла туристів за списком.

— Ви хоч керувати вмієте? — запитала вона.

— Пізно питаєте.

— Я серйозно.

— Я теж.

Баркас вийшов за хвилеріз. Перша хвиля легко підняла його й опустила. Туристи закричали від захвату.

Валєра вдихнув солоне повітря.

Уперше від ранку він відчув, що справді вийшов на волю.

Аліна нахилилася до нього, щоб перекричати двигун:

— Мені ввечері знову буде потрібен човен.

— Звертайтеся до Мігеля.

— Мігель не повинен знати.

Валєра повернувся до неї.

— Я сьогодні працюю перший день.

— Я помітила.

— І не збираюся втрачати роботу першого дня.

— Я добре заплачу.

— Справа не в грошах.

— Усі так кажуть, поки не почують суму.

Вона написала щось на звороті своєї візитівки й поклала біля штурвала.

Валєра глянув на цифру.

Потім ще раз.

— Куди плисти? — запитав він.

Аліна посміхнулася.

До обіцянки жити чесно Валєрі залишалося трохи менше дев’яти годин.

                2. РОЗДІЛ .П’ЯТСОТ ЄВРО

Візитівка Аліни лежала біля штурвала.

На звороті було написано одне слово — «сьогодні», нижче стояв час — 23:30, а під ним сума: 500 євро.

Валєра ще раз подивився на цифру.

— За такі гроші, — сказав він, — люди або роблять щось дуже добре, або дуже погане.

— Ти берешся? — запитала Аліна.

— Я ще не знаю, що треба робити.

— Але вже запитав, куди плисти.

— Це професійна цікавість.

— Ти працюєш тут десять хвилин. Яка в тебе професія?

— Тимчасово — не ставити зайвих запитань.

— Саме така людина мені й потрібна.

Вона відійшла до туристів, не пояснивши більше нічого.

Баркас ішов уздовж берега. Білі будинки спускалися до самого моря, на пляжах під кольоровими парасолями лежали відпочивальники, а біля скель кружляли невеликі прогулянкові катери.

Чоловік із пляшкою шампанського підійшов до Валєри.

— Капитан! — голосно сказав він і показав на штурвал. — Фото!

— Не зрозумів, — відповів Валєра.

— Він хоче сфотографуватися за штурвалом, — переклала Аліна.

— Ні.

— Чому?

— Бо він п’яний.

— Він турист.

— Одне іншому не заважає.

Чоловік уже передав пляшку дружині й став поруч із Валєрою, широко усміхаючись у телефон.

— Нехай зробить фотографію, — сказала Аліна. — Інакше всю дорогу діставатиме.

Валєра поступився місцем, але штурвала не відпустив.

Турист обхопив його обома руками, випнув груди й крикнув:

— Full speed!

— Що він сказав?

— Повний хід.

— Скажи, що бензин платний.

Аліна переклала. Турист розсміявся, вирішивши, що це жарт.

Він крутнув штурвал.

Баркас різко пішов убік. Жінки заверещали. Пляшка шампанського впала на палубу, покотилася до борту й зникла у воді.

Славко кинувся до штурвала.

— Ти що робиш?!

— Це не я!

— А хто?

— Капітан!

П’яний турист продовжував усміхатися, не розуміючи, чому всі кричать.

Валєра відсунув його й вирівняв баркас.

— Фотографія вийшла? — запитав він Аліну.

Вона подивилася на телефон туристки.

— Розмита.

— Чудово. Хай повторить на березі.

Одна з жінок перехилилася через борт і дивилася на хвилі.

— Champagne! — сумно сказала вона.

— Куплять інше, — відповів Валєра.

— Воно коштувало сто двадцять євро, — переклала Аліна.

Валєра глянув назад. Пляшка вже зникла серед хвиль.

— Тоді хай вважають, що пригостили море.

Славко дістав із ящика мотузку й натягнув її перед рубкою.

— Що це? — запитав Валєра.

— Межа для туристів.

— Треба було натягнути раніше.

— Раніше капітан був тверезий.

Море залишалося спокійним. Баркас ішов повільно, сонце гріло, а туристи поступово забули про втрату. Вони фотографували скелі, будинки й одне одного.

За кілька хвилин жінка в широкому капелюсі запитала про дельфінів.

Аліна переклала.

— Скажи, що ще рано, — порадив Славко.

— Для чого рано?

— Для дельфінів.

— А коли вони приходять?

— Коли туристи перестають питати.

Аліна похитала головою.

— Я скажу, що побачити їх ніхто не гарантував.

— Тоді чайових не буде, — заперечив Славко.

Він підняв руку, показав кудись у море й радісно закричав:

— Dolphin!

Усі туристи кинулися до правого борту.

— Де? — запитав Валєра.

— Не знаю.

— Ти ж показав.

— Може, з’явиться.

Баркас нахилився під вагою пасажирів.

— Усі на середину! — наказав Валєра.

Його ніхто не послухав.

Тоді він різко скинув оберти. Туристи похитнулися й відступили від борту.

— Ти їх налякав, — сказала Аліна.

— Зате не втопив. За це теж можна залишити чайові.

Раптом попереду справді щось блиснуло над водою.

Потім ще раз.

Пара дельфінів пройшла зовсім близько від баркаса. Туристи закричали, телефони піднялися над головами, а Славко повернувся до Валєри з переможною усмішкою.

— Бачиш?

— Що?

— Вони мене слухають.

— Тоді попроси ще пляшку шампанського повернути.

Дельфіни кілька хвилин супроводжували баркас, а потім зникли так само несподівано, як з’явилися.

Коли туристи заспокоїлися, Аліна стала поруч із Валєрою.

— Тобі пощастило.

— Їм пощастило. Я дельфінів не замовляв.

— А з людьми ти завжди так розмовляєш?

— Тільки з тими, хто може мене зрозуміти.

— А з іншими?

— Усміхаюся.

Валєра усміхнувся чоловікові, який знову наближався до штурвала. Той зупинився і повернув назад.

Аліна засміялася.

Саме в цей момент з-за мису вилетів чорний швидкісний катер. Він ішов надто близько й надто швидко.

За кермом стояв засмаглий чоловік у червоній сорочці. Побачивши Аліну, він помахав їй рукою.

Вона не відповіла.

Катер пройшов перед носом «Русалки», залишивши високу хвилю.

— Тримайтеся! — крикнув Валєра.

Баркас підкинуло. Туристи знову заверещали. Один упав на сидіння, інша жінка облила себе вином.

Чорний катер зробив коло й пішов уздовж берега.

— Хто цей ідіот? — запитав Валєра.

— Рамон, — відповіла Аліна.

— Твій знайомий?

— На жаль.

— Він завжди так вітається?

— Коли хоче показати, що море належить йому.

Славко підійшов ближче.

— Це конкурент Мігеля. У нього три катери, домовленості з готелями й дуже поганий характер.

— У мене теж поганий характер.

— У нього ще є гроші.

— Це нечесна перевага.

Рамон зменшив швидкість неподалік і знову помахав Аліні.

Цього разу вона показала йому середній палець.

— Тепер я розумію, чому він привітався, — сказав Валєра.

— Ми колись працювали разом.

— Довго?

— Досить, щоб більше не працювати.

Валєра не став розпитувати. Перед ним було море, позаду — туристи, а в кишені лежала візитівка з цифрою, яка не давала спокою.

Вони повернулися до порту без десяти шоста.

Мігель уже чекав на причалі. Поруч стояла жінка в зеленій сукні й дивилася на годинник. Судячи з її обличчя, важлива зустріч господаря баркаса могла закінчитися, не почавшись.

Щойно туристи зійшли на берег, Мігель простягнув руку.

Один із чоловіків поклав йому двадцять євро.

Господар швидко заховав купюру.

— Половина команді, — нагадав Валєра.

— Це за баркас.

— Ви ж казали, що баркас чайових не отримує.

— Сьогодні отримав.

Туристка в капелюсі підійшла до Славка й дала йому ще двадцять.

Славко одразу засунув гроші в кишеню.

— А це? — запитав Валєра.

— За дельфінів.

— Їх теж ділимо.

— Ти в них не вірив.

— Але керував баркасом, на якому вони їх побачили.

— Добре. Дам п’ять.

— Десять.

— Сім.

— Домовилися.

Славко відрахував сім євро.

Мігель оглянув палубу, перевірив канати й паливний бак.

— Завтра о шостій, — сказав він Валєрі. — Не запізнюйся.

— А сьогодні?

— Сьогодні відпочивай.

Валєра глянув на Аліну.

Вона стояла біля виходу з порту й чекала.

Мігель замкнув рубку, попрощався і пішов разом із жінкою в зеленій сукні.

Коли вони зникли за рибним складом, Аліна повернулася.

— Тепер поговоримо?

— Говоріть.

— Об одинадцятій треба вийти з порту. За мисом є невелика бухта — Кала-Роха. Там заберемо одну людину й повернемося.

— Кого?

— Жінку.

— Вона знає, що ми її забираємо?

— Знає.

— Поліція знає?

— Ні.

— Мігель?

— Теж ні.

— А хто знає?

— Ми з тобою.

Славко кашлянув.

— І я.

Аліна подивилася на нього.

— Він пливе з нами?

— Це залежить від того, скільки ти заплатиш, — відповів Славко.

— П’ятсот за баркас.

— Тоді не пливе, — сказав Валєра.

— Пливу, — заперечив Славко. — Я знаю, де Мігель тримає запасний ключ.

Валєра зітхнув.

— Чому ця жінка не може виїхати автомобілем?

— Бо дорогу перекриють.

— Хто?

— Люди, від яких вона тікає.

Славко перестав усміхатися.

— Це вже не прогулянка.

— Я й не казала, що буде прогулянка, — відповіла Аліна.

— У них є зброя? — запитав Валєра.

— Не знаю.

— Це означає, що є.

— Можливо.

— А в неї?

— Сподіваюся, що немає.

Валєра дістав із кишені візитівку й повернув Аліні.

— Шукай інший баркас.

Вона не взяла картку.

— Рамон погодиться. Але тоді вже завтра вся бухта знатиме, кого й звідки він забрав.

— Це ваша проблема.

— Поки що наша.

— Чому наша?

Аліна подивилася на чорний катер, пришвартований на іншому боці порту.

На кормі сидів чоловік у червоній сорочці. Рамон дивився просто на них.

— Бо він уже бачив, як ми розмовляємо.

Рамон підвівся, поправив окуляри й усміхнувся Валєрі.

Потім провів великим пальцем по горлу.

— Може, він показує, що голитися треба? — припустив Славко.

— Може, — сказав Валєра. — Але перевіряти не будемо.

Він знову подивився на цифру на візитівці.

П’ятсот євро.

Рівно стільки коштувала нова робота, яку він збирався втратити першого ж дня.

                 3.РОЗДІЛ.НІЧНИЙ ТАРИФ

О десятій сорок вечора порт майже спорожнів.

Рибалки розійшлися, туристичні катери стояли біля причалів, а в ресторанах на набережній подавали останні вечері. Музика лунала тихіше, офіціанти складали порожні стільці, і лише чайки продовжували поводитися так, ніби день був у самому розпалі.

Валєра чекав біля «Русалки».

Після душу він почувався людиною. Сорочку позичив у Славка. Вона була трохи завелика й мала такий яскравий малюнок, що в темряві могла замінити сигнальний жилет.

— Іншої не було? — запитала Аліна, підійшовши до причалу.

— Була з папугами.

— Треба було брати її.

— Папуги виглядали тверезішими за мене.

Аліна прийшла в темних джинсах і легкій куртці. За плечима висів невеликий рюкзак.

— Де Славко?

— Добуває ключ.

— Ти сказав, що ключ у нього.

— Він теж так думав.

За хвилину з-за складу з’явився Славко. Він ішов швидко, постійно озираючись.

— Є, — прошепотів він і показав ключ.

— Чому ти шепочеш? — запитав Валєра.

— Бо ми крадемо баркас.

— Ми його не крадемо. Ми позичаємо.

— Без дозволу господаря.

— Тоді не говори вголос.

Славко перестрибнув на палубу й відімкнув рубку.

— Мігель ховає запасний ключ у коробці з рятувальними жилетами.

— Дуже надійне місце, — сказала Аліна.

— Було надійне, поки я не знайшов.

Валєра не поспішав заводити двигун.

— Спочатку гроші.

Аліна дістала з рюкзака конверт.

— Двісті п’ятдесят зараз. Решта після повернення.

Валєра перерахував купюри.

— Це за баркас, — нагадав Славко.

— Це за ризик, — відповів Валєра.

— А ризикуємо ми разом.

— Ти живеш безплатно у власній квартирі. Я сьогодні — на твоєму дивані. У мене ризику більше.

— Сто двадцять п’ять кожному.

— Після повернення.

— Чому?

— Щоб ти не втік до повернення.

Аліна ступила на палубу.

— Ви завжди так довго ділите гроші?

— Коли їх мало, — сказав Валєра. — Коли багато, сваримося швидше.

Він завів двигун. «Русалка» здригнулася, випустила хмару сизого диму й повільно відійшла від причалу.

Аліна потягнулася до вимикача ходових вогнів.

— Не чіпай, — сказав Валєра.

— Нас можуть побачити.

— У морі це перевага.

— Я думала, ми підемо без вогнів.

— Без вогнів ходять або контрабандисти, або дурні.

— А ми хто?

Валєра глянув на Славка.

— Поки що туристи.

Вони минули хвилеріз і вийшли у відкрите море. Берег тягнувся праворуч ланцюжком вогнів. Удень він здавався веселим і безтурботним, але вночі між освітленими готелями та ресторанами лежали темні ділянки скель, закриті бухти й приватні вілли.

— Скільки до Кала-Рохи? — запитав Валєра.

— Хвилин сорок, — відповіла Аліна.

— Якщо море буде спокійне, — додав Славко.

— А якщо ні?

— Тоді довше.

— Дуже корисна інформація.

Аліна стала біля Валєри.

— Тримайся ближче до берега. Після другого мису побачиш освітлену віллу. Бухта одразу за нею.

— Хто ця жінка?

— Її звати Єва.

— Чому вона тікає?

— Передумала.

— Що саме?

Аліна трохи помовчала.

— Виходити заміж.

Валєра повернувся до неї.

— Сьогодні?

— Сьогодні.

— Ти везеш мене викрадати наречену?

— Ми нікого не викрадаємо. Вона сама попросила допомогти.

— А наречений знає?

— Уже, мабуть, знає.

— І хто він?

— Власник кількох нічних клубів.

Славко присвиснув.

— Ім’я?

— Ектор Сальвадор.

Славко перестав усміхатися.

— Той самий Ектор?

— Ти його знаєш? — запитав Валєра.

— Особисто — ні. І хочу, щоб так залишалося.

— Що з ним не так?

— У нього дуже хороші адвокати й дуже погані друзі.

Валєра скинув оберти.

— Повертаємося.

— Ти взяв гроші, — нагадала Аліна.

— Поверну.

— Єва залишилася там сама.

— Вона не знала, за кого виходить?

— Знала. Але не знала всього.

— А ти знаєш?

— Достатньо.

— Чому не звернулася до поліції?

— Бо до весілля вона віддала Ектору свій паспорт. Він обіцяв оформити документи. Тепер паспорта немає, телефон забрали, ворота вілли охороняють.

— А валіза?

— Яка валіза?

— У людини, яка тікає, завжди є валіза.

— Вона візьме лише необхідне.

— Отже, буде дві валізи.

Аліна поклала руку на важіль газу й повернула його вперед.

— Не чіпай штурвал і газ, — сказав Валєра.

— Тоді не зупиняйся.

Він подивився їй в очі.

— Якщо нас затримає поліція, ти розповідаєш усе.

— Домовилися.

— Якщо з’явиться Ектор, говориш ти.

— Добре.

— Якщо почнуть стріляти…

— Що?

— Славко повертає гроші.

— Чому я? — обурився той.

— Бо тобі вони вже не знадобляться.

Кала-Роха з’явилася за другим мисом.

Над скелями стояла велика біла вілла. Вікна світилися, біля басейну грала музика, а на терасі рухалися люди. З моря все виглядало спокійно — звичайна дорога вечірка.

Валєра вимкнув двигун за сотню метрів від бухти. «Русалка» пішла за інерцією.

— Далі тихо, — сказала Аліна.

— Тепер можна без вогнів?

— Тепер треба.

Славко вимкнув ходові вогні.

Берег одразу зник у темряві. Залишилися лише музика з вілли та вузька смуга світла на воді.

Валєра знову запустив двигун на малих обертах. Баркас повільно увійшов у бухту.

— Де вона? — прошепотів Славко.

— Біля старого причалу, — відповіла Аліна.

Старий причал виявився двома бетонними стовпами та кількома дошками, що дивом трималися над водою.

Біля нього нікого не було.

Минуло п’ять хвилин.

Потім десять.

— Нас обдурили, — сказав Славко. — Пливімо назад.

— Почекай, — відповіла Аліна.

На схилі блимнув ліхтарик.

Один раз.

Потім двічі.

Між кущами з’явилася біла постать.

— Це вона, — сказала Аліна.

Постать спускалася до води, раз у раз перечіпляючись. Коли вона наблизилася, Валєра побачив довгу весільну сукню, високі підбори й невелику чорну валізу.

За жінкою біг маленький білий пес.

— Ти казала — одна людина, — нагадав Валєра.

— Собака не людина.

— Він про це знає?

Пес підбіг до краю причалу й загавкав.

— Тихо! — прошепотіла Єва.

Пес загавкав голосніше.

— Дуже таємна втеча, — сказав Славко.

Єва зняла туфлі, взяла їх у руку й ступила на хиткі дошки. Весільна сукня зачепилася за цвях.

— Допоможіть! — крикнула вона.

На терасі вілли музика раптом замовкла.

— Тихіше! — сказала Аліна.

— Я застрягла!

На схилі спалахнули кілька ліхтарів.

Почулися чоловічі голоси.

— Відривай сукню! — крикнув Валєра.

— Вона коштує сім тисяч євро!

— Тоді залишайся заміжньою!

Єва смикнула тканину. Пролунав тріск, частина мережива залишилася на цвяху, а вона побігла до баркаса.

Славко прийняв валізу й мало не випустив її.

— Що тут?

— Особисті речі.

— Цегла теж особиста?

Єва перестрибнула на палубу. Аліна схопила її за руку. Пес залишився на причалі й продовжував гавкати.

— Наполеоне, сюди! — покликала Єва.

Пес не зрушив.

На схилі з’явилися двоє чоловіків.

— Немає часу! — сказав Валєра.

— Я без нього не поїду!

Славко простягнув руки до собаки.

Наполеон вкусив його за палець.

— Ах ти ж зараза!

— Не лякайте його! — обурилася Єва.

— Я його рятую!

— Він цього не розуміє!

— Тепер і я не розумію!

Славко схопив собаку разом із шматком весільної тканини й стрибнув на палубу.

Валєра дав задній хід.

Один із чоловіків добіг до причалу.

— Єво! — закричав він. — Повернися!

— Це Ектор? — запитав Валєра.

— Ні, його охоронець, — відповіла Аліна.

— А де Ектор?

Із-за скелі вийшов білий швидкісний катер. На носі стояв чоловік у чорному костюмі.

— Там, — сказала Єва.

Валєра розвернув «Русалку» й додав газу.

Весільна сукня Єви розлетілася по палубі, Наполеон гавкав на двигун, Славко тримав укушений палець, а білий катер швидко скорочував відстань.

— Він нас наздоганяє! — крикнула Аліна.

— Я бачу.

— Можна швидше?

— Можна. На іншому баркасі.

З темряви праворуч виринув ще один катер — чорний, із червоною смугою.

За штурвалом стояв Рамон.

Він порівнявся з «Русалкою», усміхнувся й голосно запитав:

— Допомога потрібна, Гандольєро?

Валєра нічого не відповів.

— Він тебе знає? — запитала Аліна.

— Уже ні.

Рамон додав газу й пішов уперед, перекриваючи шлях до порту.

Позаду наближався білий катер Ектора.

А за кілька секунд над морем спалахнув синій проблисковий маячок.

Поліцейський патруль ішов просто на них.

Із гучномовця пролунав наказ зупинитися.

Славко подивився на Валєру.

— У тебе хоч документи є?

— Є.

— На баркас?

— На мене.

— А пояснення?

Валєра глянув на наречену, собаку, чорну валізу й два катери, що стискали їх із різних боків.

— Пояснення, Славко, коштуватиме значно дорожче за п’ятсот євро.

                   4.РОЗДІЛ.НАРЕЧЕНА.

— Зупиніть двигун!

На поліцейському катері ввімкнули прожектор. Біле світло вдарило Валєрі в очі й залило всю палубу «Русалки».

Тепер наречену у весільній сукні, переляканого Славка й маленького собаку було видно краще, ніж удень.

— Що робимо? — запитав Славко.

— Зупиняємося.

— А може, втечемо?

— Від поліції?

— Ти ж умієш.

Валєра подивився на нього.

— Звідки такі висновки?

— Ти сьогодні вранці звідти вийшов.

— Саме тому вдруге поспішати не буду.

Він вимкнув двигун.

«Русалка» хитнулася на хвилі. Поліцейський катер підійшов зліва, білий катер Ектора зупинився трохи далі, а Рамон тримався праворуч. Виходило, що невеликий рибальський баркас оточили так, наче на ньому перевозили щонайменше половину державного бюджету.

На борт піднялися двоє поліцейських.

Перший був невисоким, широкоплечим і дивився на людей так, ніби кожен уже встиг його обдурити. Другий тримав руку біля кобури й насторожено стежив за Наполеоном.

Пес загарчав.

— Заберіть собаку, — наказав поліцейський.

— Він добрий, — сказала Єва.

Наполеон кинувся до його черевика.

Славко встиг схопити пса за шматок весільної тканини.

— Дуже добрий, — підтвердив він. — Мене вже вкусив.

Старший поліцейський оглянув палубу.

— Хто керує судном?

— Я, — відповів Валєра.

— Документи.

Валєра дістав посвідчення.

Поліцейський узяв його, підніс до світла й уважно прочитав ім’я.

— Валерій Панасюк?

— Так.

— Адреса проживання?

— Зараз уточнюється.

— Що це означає?

— Сьогодні вранці вона була одна, ввечері стала іншою, а до ранку може знову змінитися.

Поліцейський підняв очі.

— Нормальну адресу назвіть.

Валєра показав на Славка.

— Його квартира.

— Яку саме? — запитав поліцейський.

Славко назвав адресу.

— Ви власник баркаса?

— Ні, — відповів Валєра.

— Хто власник?

— Мігель.

— Прізвище?

Валєра подивився на Славка.

— Яке в Мігеля прізвище?

— Я його завжди Мігелем називаю.

— Давно працюєте разом?

— Два роки.

— І не знаєте прізвища?

— Ми працюємо, а не одружуємося.

Поліцейський перевів погляд на Валєру.

— А ви давно тут працюєте?

— Від сьогодні.

— Власник дозволив вам вийти в море вночі?

Валєра мовчав.

— Дозволив? — повторив поліцейський.

— Удень він дозволив виходити в море.

— А вночі?

— Вночі він не забороняв особисто мені.

— Тому що не знав, — тихо сказала Аліна.

Валєра глянув на неї.

— Допомогла.

До борту «Русалки» підійшов білий катер. Ектор щось крикнув іспанською.

Єва притиснула до себе Наполеона.

— Що він хоче? — запитав Валєра.

— Каже, що ви мене викрали.

— Я вас уперше побачив десять хвилин тому. Уже встиг викрасти?

Старший поліцейський повернувся до Єви.

— Вас утримують проти волі?

— Ні.

— Ви добровільно сіли на цей баркас?

— Так.

— Хтось вам погрожував?

Єва подивилася на білий катер.

— До баркаса чи після?

— До.

— Мій наречений забрав паспорт і телефон. Мене не випускали з вілли.

Ектор знову закричав.

— Він каже, що це брехня, — переклала Аліна.

— А ще що? — запитав Валєра.

— Що Єва вкрала гроші й коштовності.

Усі подивилися на чорну валізу.

Єва зблідла.

— Там мої речі.

— Відкрийте, — наказав поліцейський.

— Навіщо?

— Щоб ми це побачили.

Єва поставила валізу на сидіння й набрала код. Замок не відкрився.

Вона спробувала ще раз.

Нічого.

— Це точно ваша валіза? — запитав Славко.

— Звичайно.

— Тоді чому код не підходить?

— Я хвилююся.

— Спробуй дату весілля, — порадила Аліна.

— Яку?

— Сьогоднішню.

Єва набрала цифри. Замки клацнули.

— Бачиш? — сказала Аліна.

— Я вже почала її забувати.

Валіза відкрилася.

Зверху лежали жіночі сукні, косметичка, білизна, дві пари взуття та фен.

Славко розчаровано подивився всередину.

— І це таке важке?

— Там ще подарунки, — сказала Єва.

На дні лежала дерев’яна скринька. Поліцейський відкрив її.

Усередині були сережки, браслет і кольє.

Ектор побачив прикраси й почав кричати ще голосніше.

— Каже, що вони належать його родині, — переклала Аліна.

— Він подарував їх мені, — відповіла Єва.

— До весілля чи після? — поцікавився Валєра.

— Учора.

— Тоді це подарунок.

— Вас ніхто не питав, — сказав поліцейський.

— Я просто намагаюся зрозуміти, за що нас арештують.

— Поки що вас ніхто не арештовує.

— Гарне слово — «поки».

Поліцейський закрив скриньку.

— Усе з’ясовуватимемо в порту. Ви йдете за нами.

— Своїм ходом? — запитав Валєра.

— А як іще?

— Можна на вашому катері. Він швидший.

Поліцейський подивився на нього так, що Валєра завів двигун без подальших запитань.

Колона рушила до порту.

Попереду йшов поліцейський катер, за ним — «Русалка». Білий катер Ектора тримався позаду. Рамон ішов поруч і час від часу посміхався Валєрі.

— Чому він назвав тебе Гандольєро? — запитала Єва.

— Не знаю.

— Він же звертався до тебе.

— У темряві легко переплутати.

— І охоронець у тюрмі переплутав? — тихо запитав Славко.

— Хочеш доплисти — мовчи.

Аліна стояла біля борту й дивилася на темне море.

— Ти могла сказати про весілля, — промовив Валєра.

— Тоді ти б не погодився.

— Правильно.

— Але погодився.

— Бо не знати правди іноді дорожче, ніж знати.

— Ти завжди такий розумний?

— Ні. Тільки після тюрми.

Аліна повернулася до нього.

— То ти справді був у тюрмі?

Валєра глянув на Славка.

Той удав, що дуже зайнятий мотузкою.

— У відрядженні, — відповів Валєра.

— На закритому об’єкті?

— Саме так.

— І за що?

— Це довга історія.

— Пов’язана з Гандольєро?

— Ще довша.

Вони увійшли до порту після першої ночі.

На причалі вже стояв Мігель.

Він був у домашніх штанах, розстебнутій сорочці й капцях. Поруч чекала жінка в зеленій сукні. Тепер вона дивилася не на годинник, а на нього.

— Я ж казав, зустріч була важлива, — прошепотів Славко.

Щойно «Русалка» пришвартувалася, Мігель почав кричати.

— Він питає, якого біса ми вкрали його баркас, — переклав Славко.

— Передай, що не вкрали. Повернули.

— Ще питає, чому тут поліція.

— Вони нас супроводжували.

— І чому на палубі наречена.

— Це пасажирка.

— А собака?

— Безкоштовний багаж.

Мігель вислухав переклад і схопився за голову.

Старший поліцейський відвів його вбік. Вони говорили кілька хвилин. Мігель спочатку розмахував руками, потім глянув на жінку в зеленій сукні, яка стояла поруч і все чула.

Після цього він помітно заспокоївся.

Поліцейський повернувся до Валєри.

— Власник не подаватиме заяву про викрадення баркаса.

— Розумна людина.

— Але ви оплатите витрачене пальне.

— Скільки?

Мігель назвав суму, удвічі більшу за справжню.

— На ці гроші можна доплисти до Африки, — обурився Валєра.

— Тоді наступного разу пливи туди, — відповів Мігель.

— Наступного разу?

— Завтра о шостій на роботу.

— Ви мене не звільняєте?

Мігель подивився на «Русалку», потім на Славка.

— Якщо звільню вас обох, хто відмиватиме палубу після собаки?

Наполеон саме підняв лапу біля ящика із сітками.

Мігель заплющив очі.

— О п’ятій тридцять, — виправився він.

Поліція забрала Єву та Ектора до відділку. Аліна поїхала з ними як перекладачка.

Перед тим вона передала Валєрі решту грошей.

— Тут двісті п’ятдесят.

— Сто забрав Мігель за пальне.

— Залишилося чотириста.

— Ще поділитися зі Славком.

— Я чую, — нагадав той.

— І відмити палубу.

Аліна усміхнулася.

— Але вона в безпеці.

— Це поки що.

— Дякую.

Вона торкнулася його руки й затримала пальці трохи довше, ніж було потрібно.

— Не звикай, — сказав Валєра. — Наступного разу тариф буде подвійний.

— Наступного разу?

— Я сказав: якщо буде.

Аліна пішла до поліцейського автомобіля.

Славко дочекався, поки вона відійде, і штовхнув Валєру ліктем.

— Гарна.

— Хто?

— Не починай.

Вони взяли відра й почали мити палубу.

За кілька хвилин Славко нахилився під сидінням і щось дістав.

— Валєро.

— Що там?

— Схоже, наречена забула.

У його руці лежав невеликий чорний конверт, заклеєний широкою стрічкою.

На конверті срібним маркером було написано одне слово:

САЛЬВАДОР

— Відкривай, — сказав Славко.

— Не чіпай.

— Чому?

— Бо все, на чому написане чуже прізвище, краще не відкривати.

— А якщо там гроші?

— Тоді тим більше.

Славко перевернув конверт. З нього випав маленький ключ і чорна флешка.

Валєра подивився на порожній причал.

На іншому боці порту стояв Рамон.

Він уже не усміхався.

Рамон дивився на флешку в руці Славка.

                   5.РОЗДІЛ ФЛЕШКА

Рамон ішов через причал повільно, не зводячи очей із руки Славка.

— Сховай, — тихо сказав Валєра.

— Куди?

— У кишеню.

— В мене мокрі штани.

— Флешка не цукрова.

Славко засунув її в кишеню. Маленький ключ залишився в його долоні.

Рамон зупинився біля «Русалки».

— Гарна була прогулянка? — запитав він.

— Чудова, — відповів Валєра. — Наречена, поліція, собака. Тебе тільки не вистачало.

— Я був поруч.

— Саме це й зіпсувало вечір.

Рамон подивився на чорний конверт.

— Загубили щось?

— Знайшли.

— Це належить Ектору.

— Тоді нехай прийде й попросить.

— Він не просить.

— Погано вихований.

Рамон усміхнувся, але очі залишилися холодними.

— Дві тисячі євро.

Славко завмер.

— За що? — запитав Валєра.

— За конверт і все, що було всередині.

— Там нічого не було.

— Тоді дві тисячі за порожній конверт — вигідна угода.

Славко тихо кашлянув.

— Може, подумаємо?

— Ми вже подумали, — сказав Валєра.

— Ти подумав. А конверт знайшов я.

— На баркасі.

— Під моїм сидінням.

Рамон спостерігав за ними з цікавістю.

— От бачиш, Гандольєро? Твій друг розумніший.

Валєра переступив із палуби на причал.

— Не називай мене так.

— Чому? У порту тебе вже всі так називають.

— Ти перший почав.

— Не я. Білл.

Валєра зробив крок до нього.

Славко схопив друга за рукав.

— Спокійно.

Рамон відступив і поправив сорочку.

— До полудня пропозиція діє. Потім Ектор шукатиме вас без грошей.

— Нехай стає в чергу, — відповів Валєра.

— За ким?

— За поліцією.

Рамон кивнув на чорний конверт.

— Поліція — останні люди, яким варто це показувати.

Він розвернувся й пішов до свого катера.

Валєра дочекався, поки Рамон відійде.

— Діставай флешку.

— Навіщо? — запитав Славко.

— Викину в море.

— Дві тисячі євро?

— Флешка нічого не коштує.

— Тоді чому за неї платять дві тисячі?

— Тому й викину.

Славко накрив кишеню долонею.

— Спочатку подивимося.

— У тебе є комп’ютер?

— Є.

— Той, що вмикається десять хвилин?

— Зате безкоштовний.

— Якщо він зламає флешку?

— Тоді Ектор перестане за нами ганятися.

Валєра визнав, що в цьому була логіка.

Вони відмили палубу, замкнули рубку й пішли до фургона. Перед тим Валєра озирнувся.

Катер Рамона стояв на місці, але самого Рамона вже не було.

Славко жив над невеликим баром за дві вулиці від набережної.

Помешкання складалося з кімнати, кухні й балкона, з якого було видно сусідню стіну. У кімнаті стояли диван, стіл, телевізор і велика валіза замість шафи.

— Де я спатиму? — запитав Валєра.

— На дивані.

— А ти?

— На ліжку.

— У тебе є ліжко?

— У спальні.

— Ти казав, тут одна кімната.

— Одна вільна.

Валєра подивився на зачинені двері.

— Із ким ти живеш?

— Із Лолою.

— Тією, з якою обіцяв одружитися?

— Я не уточнював коли.

— Вона вдома?

— Працює внизу, у барі.

— І знає, що я ночуватиму тут?

Славко поставив на стіл старий ноутбук.

— Скоро дізнається.

Комп’ютер вмикався не десять хвилин.

Дванадцять.

За цей час Славко приніс із кухні дві пляшки пива, відкрив їх ложкою й одну подав Валєрі.

— За свободу.

— Уже пили?

— Ти був у тюрмі три місяці. За таке можна випити двічі.

— Один раз до, другий після?

— Головне — не під час.

Ноутбук нарешті завантажився.

Славко вставив флешку.

На екрані з’явилося кілька папок. Більшість назв складалася з цифр і дат. Одна називалася CLUBES, друга — PUERTO, третя — PAGOS.

— Іспанською читаєш? — запитав Славко.

— Читаю.

— Що таке pagos?

— Платежі.

— Уже цікаво.

Він відкрив папку.

Комп’ютер зажадав пароль.

Славко спробував написати SALVADOR.

Не підійшло.

Потім — ECTOR, EVA, DINERO і AMOR.

— Чому «кохання»? — запитав Валєра.

— Люди іноді ставлять прості паролі.

— Ектор на тебе не схожий.

— Тоді спробуємо «mafia».

Пароль знову не підійшов.

— Дай сюди, — сказав Валєра.

Він повернувся до чорного конверта. На внутрішньому боці була написана дата весілля.

Валєра ввів цифри.

Папка відкрилася.

— Є! — вигукнув Славко.

Усередині лежали таблиці, фотографії документів і кілька відеозаписів.

Славко відкрив першу таблицю.

На екрані з’явилися назви нічних клубів, суми, дати й прізвища. Навпроти деяких стояли слова поліція, порт, митниця.

— Закривай, — сказав Валєра.

— Чекай.

— Я вже достатньо побачив.

— Тут за місяць проходить більше грошей, ніж ми заробимо за все життя.

— Саме тому закривай.

Славко відкрив відео.

Камера була встановлена високо й знімала кабінет. За столом сидів Ектор. До нього увійшов чоловік у поліцейській формі.

Обличчя спочатку було погано видно. Потім він повернувся до камери.

Валєра впізнав старшого поліцейського, який годину тому перевіряв його документи на баркасі.

На відео Ектор передав йому товстий конверт.

Славко зупинив запис.

— Тепер зрозуміло, чому Рамон не радив іти до поліції.

У двері постукали.

Обидва завмерли.

— Лола? — тихо запитав Валєра.

— У неї є ключ.

Знову постукали.

Три рази.

Потім жіночий голос сказав:

— Славку, відчиняй. Це Аліна.

Валєра забрав флешку з ноутбука й засунув у кишеню.

Славко відчинив двері.

Аліна зайшла до кімнати й одразу побачила чорний конверт на столі.

— Ви його відкрили?

— Ні, — відповів Славко.

Ноутбук пискнув. На екрані залишився кадр із поліцейським та конвертом у руці.

Аліна подивилася на Славка.

— Він сам відкрився?

— Старий комп’ютер. Живе власним життям.

Вона зачинила двері.

— Єва згадала, що залишила конверт на баркасі. Я повернулася до порту, але вас уже не було.

— Що на флешці? — запитав Валєра.

— Не знаю всього. Копії документів, рахунки, записи з камер.

— Звідки вона це взяла?

— Працювала в Ектора.

— Ким?

— Вела частину рахунків його клубів. Потім побачила те, чого не повинна була бачити.

— І вирішила вийти за нього заміж?

— Ектор дізнався, що вона скопіювала файли. Весілля мало закрити проблему.

Славко почухав потилицю.

— Яким чином?

— Дружина не зобов’язана свідчити проти чоловіка.

— А якщо вона відмовиться?

— Тому в неї забрали паспорт і телефон.

Валєра дістав флешку.

— Забирай.

Аліна не простягнула руки.

— Не можу.

— Чому?

— За мною могли стежити.

— Чудово. І ти прийшла сюди?

— Я перевірила.

— Як?

— Тричі обійшла квартал.

Славко підійшов до вікна й обережно визирнув.

— Треба було чотири.

Біля входу до бару стояв чорний автомобіль. Усередині сиділи двоє чоловіків.

— Може, клієнти Лоли, — припустила Аліна.

— Її клієнти заходять у бар, — сказав Славко. — Ці дивляться на наш балкон.

Валєра вимкнув світло.

Кімната занурилася в темряву.

— Хто ще знає про флешку? — запитав він.

— Єва, я, тепер ви.

— Рамон.

— Звідки?

— Бачив, як ми її знайшли.

Аліна тихо вилаялася.

— Він запропонував дві тисячі, — сказав Славко.

— І ви відмовилися?

— Валєра відмовився. Я ще думаю.

— За дві тисячі Ектор купить флешку, — відповіла Аліна. — А потім прибере тих, хто її бачив.

Славко перестав думати.

Знизу грюкнули двері.

У під’їзді почулися кроки.

— Чорний хід є? — запитав Валєра.

— Немає.

— Балкон?

— Другий поверх.

— Високо?

— Якщо стрибати — так.

Кроки наближалися.

Хтось зупинився біля дверей.

Славко взяв зі столу порожню пляшку. Аліна сховалася біля стіни. Валєра стиснув у руці важку попільничку.

У замку повернувся ключ.

Двері відчинилися.

На порозі стояла невисока темноволоса жінка з пакетами продуктів.

Вона ввімкнула світло й подивилася на трьох людей, які приготувалися захищатися.

— Що тут відбувається? — запитала вона.

Славко опустив пляшку.

— Лоло, познайомся. Це Валєра.

— Той, що з тюрми?

Аліна повернулася до нього.

— Отже, не відрядження?

— Закритий об’єкт, — нагадав Валєра.

Лола перевела погляд на Аліну.

— А це хто?

— Проблема, — відповів Валєра.

— Аліна, — представилася вона.

— Проблема Аліна, — уточнив Славко.

Знизу знову грюкнули двері.

Цього разу кроків було двоє.

Лола поставила пакети на підлогу.

— Якщо це твої друзі, — сказала вона Славкові, — нехай витирають ноги.

Хтось сильно вдарив у двері.

— Відчиняйте! — пролунав чоловічий голос.

Лола подивилася на Славка.

— Поліція?

— Гірше.

— Господар квартири?

— Люди Ектора.

Лола мовчки взяла зі столу другу пляшку.

Валєра подивився на неї з повагою.

— Тепер зрозуміло, чому ти обіцяв одружитися.

— Не відволікайся, — сказав Славко.

Двері здригнулися від нового удару.

Валєра стиснув у кишені флешку.

Його перша ніч на волі ще не закінчилася.