КОЛИ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ

РОМАН

                                ПРОЛОГ                                                                                 

На дачі не світилося.

Олена постояла біля хвіртки, прислухаючись. Десь за садом гавкав собака, вітер шарудів сухим листям під парканом. Вона ще раз набрала Андріїв номер. За дверима озвався телефон — і замовк.

«Він уже нікому не потрібен. Хочеш — забирай».

Вікторія сказала це буденно, поправляючи перед дзеркалом волосся. Олена тоді не знайшла відповіді. Лише запитала, де ключ.

Тепер ключ ніяк не потрапляв у замкову щілину.

— Андрію? Це я.

У темній кухні пахло перегаром і давно вистиглою грубкою. Світло з коридору вихопило перекинуту чашку, засохлий хліб на столі, чоловічу руку біля дивана.

Олена впала перед ним навколішки.

— Андрію!

Він не відповів. Вона торкнулася його обличчя, побачила ледь помітний рух грудей і тремтячими пальцями набрала швидку.

Назвала адресу. Повторила номер будинку. Прислухалася до голосу в телефоні, намагаючись нічого не пропустити.

Колись вона уявляла їхню зустріч сотні разів. Думала, яку сукню вдягне, що скаже, чи дозволить йому помітити, як довго чекала.

Тепер сиділа на холодній підлозі й стежила за його диханням.

— Я тут, — сказала вона. — Чуєш? Я тут.

За вікном зашумів дощ. Олена глянула на двері: чи не замкнула їх за собою, чи зможуть одразу зайти лікарі?

Потім знову нахилилася до Андрія.

У школі він завжди повертав голову, коли вона тихо називала його ім’я.

             РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ БІЛЯ ВІКНА

Олена прийшла до школи за сорок хвилин до початку лінійки й одразу пошкодувала. Подвір’я було майже порожнє. Біля ґанку завгосп Семен Петрович розплутував дріт від мікрофона, дві вчительки переносили стільці, а першокласниця з величезними білими бантами вперто пояснювала матері, що до школи вона піде завтра.
— Сьогодні ж свято, — переконувала мати.
— То чого я маю працювати?
Олена всміхнулася й пройшла до відчинених дверей. У склі на мить відбилася її постать: темна спідниця, світла блузка, волосся, зібране на потилиці. Вдома зачіска здавалася вдалою. Тепер хотілося все розпустити.
Вона поправила пасмо біля скроні й сердито опустила руку.
Не для нього ж вона вставала о шостій.
Учора ввечері Олена дала собі кілька розумних обіцянок. Не дивитися на двері щоразу, коли хтось заходить. Не шукати його серед хлопців на подвір’ї. Не згадувати, як у червні він провів її від річки додому і всю дорогу ніс її босоніжки, бо вона натерла ноги.
І найголовніше — не думати, чи пам’ятає він той вечір.
На другому поверсі пахло свіжою фарбою, мокрою ганчіркою та чимось солодким із їдальні. Їхній клас стояв відчинений. Олена зайшла, провела пальцями по краю знайомої парти біля вікна й поклала сумку на стілець.
За літо пофарбували підвіконня. Раніше в кутку була подряпина, схожа на маленьку річку, а тепер усе блищало рівним білим шаром. Зате на стіні біля дошки залишилася темна плямка від вологого вазона. Її не взяла навіть фарба.
Олена відчинила кватирку. З подвір’я долинув пронизливий свист мікрофона.
— Раз, раз… Чути?
— Навіть у районі чути! — крикнув хтось із учителів.
Вона сіла. Розклала зошити, хоча сьогодні вони навряд чи знадобляться. Дістала ручку. Сховала. Подивилася на двері.
Тоді перевела погляд на годинник над дошкою.
Минуло три хвилини.
— Ти тут ночувала?
На порозі стояла Наталка Шевчук із букетом жоржин і пакетом, із якого стирчав туфель.
— Привіт, — сказала Олена.
— Я питаю: ти ночувала чи сторож упустив тебе зранку?
— Просто раніше прийшла.
— Помітила. Сонце теж ще не до кінця визначилося, чи вставати.
Наталка поставила квіти у відро біля вчительського столу, скинула з плеча сумку й критично оглянула подругу.
— Гарна блузка.
— Звичайна.
— І волосся гарно зібрала.
Олена потягнулася до зачіски.
— Думаєш?
— Думаю, не чіпай. Ти зараз порозбираєш себе по частинах, а мені потім збирати до лінійки.
Наталка сіла поруч і витягла з пакета другий туфель.
— У тебе що, взуття окремо навчається? — запитала Олена.
— У нових дійшла до хвіртки. Далі стало ясно: або краса, або здатність пересуватися. Пішла назад по старі.
— То навіщо нові принесла?
— Для урочистої частини. Постою десять хвилин, хай усі побачать, за що мати гроші віддала.
Вона нахилилася застібати ремінець і несподівано запитала:
— Бондаря ще немає?
— Не знаю.
Наталка підняла голову.
Олена витримала її погляд рівно дві секунди.
— Не бачила.
— Так точніше.
— Наталю, почалося?
— Ні. Я ще навіть не роззулася як слід.
З коридору почулися голоси, сміх, скрип підошов. До класу зайшли сестри-близнючки Іра й Оксана Мельник. Обидві були в однакових сірих спідницях, проте Оксана вже встигла посадити на свою маленьку пляму.
— Хто має воду? — запитала вона замість привітання.
— Ти ще уроків не почала, а вже щось розлила? — озвалася Наталка.
— Це сливовий сік.
— Тоді треба було брати сливову спідницю.
За близнючками прийшов Тарас Дяченко, який за літо витягнувся так, що рукави піджака закінчувалися значно раніше, ніж належало. Він спробував непомітно підтягнути їх до кистей.
— Не муч, — порадила Іра. — Вони зробили все, що могли.
— Це фасон.
— Бачу. «Прощавайте, зап’ястя».
Тарас кинув сумку на задню парту й розсміявся разом з усіма.
Клас поступово наповнювався. Хтось обіймався після літа, хтось доводив, що зовсім не змінився, хоча голос уже звучав на пів тону нижче. Дівчата розглядали фотографії з моря. Хлопці сперечалися, хто виграв учорашній матч, і не могли дійти згоди навіть щодо рахунку.
Олена знала всіх багато років, але сьогодні ловила себе на дивному відчутті: наче в знайомій кімнаті хтось трохи переставив меблі.
Оксана почала фарбувати вії. Тарас сором’язливо розпитував Іру про канікули. Сашко Галайда, який завжди вростав у парту раніше за інших, досі не з’явився.
Андрій теж.
Олена подивилася у вікно. На подвір’ї вже було людно, і звідси вона бачила переважно букети та потилиці.
— Ти його з третього поверху теж не пришвидшиш, — тихо сказала Наталка.
— Ми на другому.
— От бачиш, ще й умови несприятливі.
Олена повернулася до неї.
— Можна ми сьогодні без цього?
Наталка перестала усміхатися.
— Можна.
Вона потягнулася через парту й поправила Олені комірець.
— У тебе тут загнулося.
— Дякую.
— І помада на зубах.
Олена миттю прикрила рот.
Наталка пирснула.
— Немає. Усе, більше не буду.
— Я колись тебе вдарю.
— Запиши в щоденник, бо забудеш.
На порозі з’явився Богдан Лисенко з дерев’яною рамкою під пахвою.
— Хто допоможе?
— Залежить від того, що ти приніс, — сказала Наталка.
Богдан повернув рамку. Під склом були закріплені фотографії їхнього класу: біля шкільних сходів, у лісі під час осіннього походу, на торішньому прибиранні подвір’я. Внизу він акуратно вивів: «Наш останній шкільний рік».
— Класна просила ще в червні, — пояснив він. — Ледь учора згадав.
Олена підвелася.
— Давай сюди. Поставимо поки на шафу.
Вони разом підняли рамку. Богдан притримував її знизу, а Олена відсунула порожній горщик.
— Обережно, — сказав він. — Там скло трохи виступає.
— Бачу.
— Ти за літо засмагла.
Вона глянула на нього.
— На городі.
— Теж місце.
— Особливо картопля рекомендує.
Богдан усміхнувся. У нього була некваплива усмішка, ніби перед тим, як показати її, він перевіряв, чи справді є з чого радіти.
— Добре вийшло, — сказала Олена, оглядаючи фотографії. — Ти сам робив?
— З батьком. Він рамку, я все інше.
На одній зі світлин Андрій стояв із граблями за плечима, Сашко вдавав, що командує прибиранням, а вона сама сиділа навпочіпки біля купи листя й сердито дивилася в об’єктив.
— Тут ти фотографував? — запитала вона.
— Я.
— Міг би попередити.
— Я тричі кликав.
Олена вже не пам’ятала. Зате раптом виразно згадала, що за кілька хвилин до того Андрій жбурнув їй за комір жовтий листок.
У коридорі загупали кроки.
— Дорогу освіті!
Першим до класу влетів Сашко. Піджак висів у нього на одному плечі, на краватці темніла мокра пляма.
Слідом зайшов Андрій.
Олена ще тримала руку на рамці, хоча Богдан давно поставив її рівно.
За літо Андрій підстригся коротше. Став трохи ширшим у плечах, чи то просто сорочка була інша. У руці тримав букет айстр, перев’язаний синьою стрічкою. Біля зап’ястка білів слід від годинника.
— Усім привіт!
Він тиснув хлопцям руки, відповідав на запитання, нахилився до Оксани, яка вимагала оцінити її засмагу.
— Та ви зараз усі темніші за мене. Я ж кажу: на стадіоні сонце якесь несправне.
Олена відвернулася до шафи й поправила горщик.
Ось він прийшов. Нічого не сталося. Можна перестати поводитися так, наче від цього залежить цілий день.
— Коваль!
Вона повернулася надто швидко.
Андрій усміхався.
— Привіт. Як літо?
— Добре.
— Що, все?
— Тепло було.
Він засміявся.
— Помітив. У тебе завжди точні відповіді.
Підійшов ближче й обережно взяв рамку за верхній край.
— О, це коли ми листя гребли? Галайда, дивись, ти навіть на фотографії нічого не робиш.
— Я керую. Це важче.
— Видно. Аж руки в кишенях утомилися.
Андрій поставив айстри на підвіконня поруч з Олениною сумкою.
— Квіти не впадуть?
— Ні.
— Бо мати наказала особисто вручити. Сказала: якщо знову комусь переподарую дорогою, можу додому не вертатися.
— А ти переподарував?
— У сьомому класі. Марині з паралельного.
— І що?
— Вона віддала своїй класній. Моя мати потім на зборах їх упізнала.
Олена засміялася. І відразу стало легше: можна було просто говорити, не вибираючи кожного слова.
— У тебе волосся інакше, — сказав Андрій.
Вона відчула, як нагрілися щоки.
— Так.
Він нахилив голову, розглядаючи.
— Гарно.
Олена вже відкрила рот, але з подвір’я пролунав голос завучки:
— Одинадцятий клас! Прошу виходити на лінійку! Одинадцятий, вас чекають!
— Нас хоч десь чекають, — зітхнув Сашко.
Андрій підхопив букет.
— Ходімо, а то Галина Михайлівна з’їсть.
Він вийшов разом із хлопцями.
Олена взяла сумку, знову поставила її й нарешті згадала, що на лінійку сумку брати не треба.
Наталка мовчки спостерігала за цим.
— Ні слова, — попередила Олена.
— Я ж обіцяла.
На сходах вони наздогнали Галину Михайлівну. Класна керівниця тримала журнал, букет і пакет із чимось важким, що раз у раз било її по нозі.
Богдан відразу взяв пакет.
— Дякую, — видихнула вона. — Там книжки. Тільки обережно, ручки ненадійні.
— А книжки надійні? — запитав Сашко.
— Для тебе особливо. Уже одинадцятий рік чекають знайомства.
Галина Михайлівна зупинилася на сходовому майданчику, оглянула їх і на мить притихла.
Олена помітила, що вчителька сьогодні вдягла світлу сукню, яку зазвичай берегла для великих свят. На шиї лежало тонке намисто, сережка з одного боку зачепилася за волосся.
— Ну що, дорослі мої, — сказала вона. — Усі тут?
— Майже, — відповів Тарас. — Галайда тілом із нами.
— Це вже поступ. Торік і тіло запізнювалося.
На подвір’ї їх поставили біля клумби. Поруч шикувався перший клас. Маленька дівчинка з бантами, яку Олена бачила вранці, вже не плакала, зате тепер плакав її батько: нишком витирав очі й удавав, що щось потрапило.
Наталка штовхнула Олену ліктем і кивнула в його бік. Вони обидві усміхнулися.
Урочиста частина почалася з короткого вереску мікрофона.
— Дорогі діти, шановні батьки… — заговорив директор.
За спиною Сашко пошепки повторив:
— Дорогі батьки, шановні діти…
Андрій тихо хрюкнув від сміху.
Галина Михайлівна навіть не повернулася. Лише виставила назад долоню, й обидва замовкли.
Директор говорив про знання, відповідальність, майбутнє. Сонце повільно нагрівало подвір’я. Олена відчула, що туфлі теж були невдалим вибором, і переступила з ноги на ногу.
Андрій стояв трохи попереду. На комірці в нього загнулася етикетка.
Вона дивилася на неї, намагаючись думати про щось інше.
Наприклад, про вступ. Про маму, яка сьогодні знову візьме додому чуже пальто на переробку. Про те, що до кінця тижня треба віднести малюнки в районну художню студію.
Андрій повернув голову:
— Що?
Олена розгубилася.
— У тебе…
Вона показала на свій комірець.
— Де?
Він спробував намацати етикетку, але тільки ще дужче її вивернув.
— Та стій.
Олена простягнула руку й заправила край тканини. Кінчиками пальців торкнулася теплої шиї.
— Дякую, — прошепотів він і знову повернувся до директора.
Вона опустила руку.
Наталка дивилася перед собою з таким старанним спокоєм, що Олені захотілося наступити їй на ногу.
Після лінійки клас повернувся до кабінету. У вазах уже не вистачало місця для квітів. Галина Михайлівна розставила букети у відрах, банках і навіть у великій мірній посудині, яку позичила в кабінеті хімії.
— Останній рік, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Зараз ви це чутимете щодня, тому я не зловживатиму. Розклад, підручники, чергування, підготовка до вступу. Спочатку про приємне: завтра шість уроків.
Клас застогнав.
— А неприємне? — поцікавився Сашко.
— Післязавтра сім.
— Можна було почати з цього. Шість уже здавалися б подарунком.
Олена сиділа біля вікна. Наталка ще в коридорі віддала їй свою сумку й побігла перевзуватися.
Андрій зупинився біля вільного стільця.
— Тут зайнято?
— Наталка…
— А, ясно.
Він дістав із кишені складений аркуш.
— Передаси їй? Список на вечір. Вона просила записати, хто прийде до клубу.
— Сьогодні?
— А коли ще? Завтра вже домашні завдання зададуть. Треба користуватися останніми годинами волі.
Олена взяла аркуш.
— Ти теж приходь, — сказав Андрій. — Усі будуть.
— Побачу.
— Що там бачити? Приходь.
Він усміхнувся й пішов на задню парту.
Олена розгорнула список. Знайомий почерк, нерівні рядки. Сашкове прізвище було закреслене й написане ще раз, цього разу з приміткою: «Не пускати до музики».
Нижче стояло її ім’я.
Вона провела пальцем по згину паперу.
— Усі зайняли місця? — запитала Галина Михайлівна.
Наталка влетіла до класу на останніх словах, уже в старих туфлях.
— Усі.
— Рада, що ви з нами, Наталю.
— Я теж. Тепер особливо.
Вона сіла, забрала в Олени список і швидко пробігла очима.
— Підеш?
Олена дивилася в розкритий зошит.
— Не знаю.
— Мати дозволить?
— Дозволить.
— То що заважає?
З останньої парти долинув Андріїв сміх.
— Нічого, — сказала Олена.
Галина Михайлівна почала говорити про випускні іспити. Богдан уважно записував дати. Іра виправляла щось у щоденнику. Сашко розкручував ручку й уже загубив пружинку.
Звичайний клас. Звичайний вересневий ранок.
Олена поклала долоню на чисту сторінку й раптом розсердилася на себе так сильно, що аж випросталася. За ціле літо вона навчилася самостійно їздити до міста, заробила перші гроші, розмалювавши сусідці дитячу кімнату, прочитала три товсті книжки. А він увійшов, сказав кілька слів — і вона знову не могла зосередитися на найпростішому.
Від сьогодні треба поводитися розумніше.
На задній парті щось упало.
— Бондарю, — сказала Галина Михайлівна, — ти допоможеш мені провести цей рік спокійно?
— Постараюся.
— Я це вже чула.
— Зате тепер голос доросліший.
Клас засміявся.
Олена теж не втрималася.
За вікном вітер ворухнув гілку каштана. На підвіконня впала маленька крапля, що ще трималася після нічного дощу.
Попереду був цілий навчальний рік.
Увечері вона піде до клубу.