ПАПОРОТІ ЦВІТ
ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ
Уранці Андрій прокинувся від запаху диму.
Не того диму.
Першу мить він лежав нерухомо, втупившись у білу стелю, й чекав, коли завиє над головою, коли земля під ліжком здригнеться, коли хтось крикне: “Лягай!” Але стеля мовчала. Піч у сусідній кімнаті потріскувала мирно, по-хатньому. За вікном кричав півень. Десь недалеко брязнуло відро.
Андрій повільно вдихнув.
Дим був від печі.
Просто від печі.
Він сів на ліжку, провів рукою по обличчю і тільки тоді згадав нічний голос.
“Командире…”
Він повернув голову до вікна. Стара груша стояла спокійно, чорна одним боком і зелена другим. На підвіконні лежав пучок звіробою, рути й полину. За ніч трави наче потемнішали, але пахли ще сильніше.
На стільці лежала чиста сорочка. Його рюкзак стояв біля ліжка. Конверт із фотографією Мотрі впав на підлогу, мабуть, коли він заснув сидячи.
Андрій підняв конверт, сховав у сумку й вийшов до кухні.
Баба Мотря стояла біля печі й помішувала щось у чавунку. На столі вже лежав хліб, миска з сиром, кілька варених яєць і пучок зеленої цибулі. Над вікном сушилися трави. У кутку під образами горіла маленька свічка.
— Сідай, — сказала вона, не обертаючись.
— Доброго ранку.
— Як для кого.
— Ви теж чули вночі?
— Чула.
— І хто це був?
Мотря поставила чавунок на стіл і нарешті глянула на нього.
— Ти сам знаєш, чий голос.
— Сергіїв.
Вона кивнула.
Андрій сів повільно, ніби в нього знову заболіла рана.
— Я не спав нормально. Може, мені просто здалося.
— Може.
— Ви не вірите, що здалося.
— Я багато чому не вірю. Особливо коли людина сама себе дурить.
Вона налила йому в миску гарячої каші. Каша пахла молоком і маслом. Андрій узяв ложку, але їсти не почав.
— Бабо, мертві не кличуть.
— А хто тобі таке сказав?
— Ніхто не повертався й не скаржився.
— Бо ти погано слухав.
Він підняв на неї очі.
— Я не хочу про це.
— То ми й не будемо. Поки що.
— А коли будемо?
— Коли Купайло дозволить.
Андрій опустив ложку.
— От поясніть мені нарешті. Що це за Купайло таке? Учора всі тільки й говорили: Купайло, Купайло, Сонцеворот, ватра, вінки. Я розумію, свято. Але чому Івана Купала? Іван — це святий. А Купала хто?
Мотря всміхнулася кутиком губ.
— О. Прокинувся розумний.
— Не знущайтеся.
— Я ще й не починала.
Вона сіла навпроти, взяла шматок хліба, розламала навпіл і одну половину подала йому.
— Їж і слухай. Бо на голодний живіт історія в голові не тримається.
Андрій узяв хліб.
— Іван — то християнське ім’я, — почала Мотря. — Іоанн Хреститель. Предтеча. День його народження церква поставила близько до літнього сонцевороту. А до того люди вже мали своє свято. Старе. Дуже старе. Таке, що ще ніяких церков тут не було, а сонце вже сходило, вода вже текла, трава вже росла, молоді вже закохувалися, старі вже помирали, діти вже народжувалися.
— І це було свято Купайла?
— Було свято літа. Сонця на вершині. Вогню й води. Землі, яка набрала сили. Повітря, що носить голоси. А Купайло… — вона замислилася, підбираючи слова. — Купайло не так просто пояснити.
— Бог?
— Хто каже — бог. Хто каже — дух. Хто каже — сама сила свята. Сонячна, жива, гаряча. Не така, що сидить на хмарі й командує. А така, що входить у траву, у воду, у кров, у пісню, у любов, у полум’я.
— Красиво говорите.
— Це я ще без зубів стримуюся.
Андрій хмикнув.
Мотря задоволено кивнула, ніби саме цього й добивалася.
— Люди прийняли нову віру, — продовжила вона. — Але не могли перестати бути дітьми своєї землі. Не могли сказати сонцю: “Тепер ми тебе не бачимо”. Не могли сказати воді: “Ти нам більше не потрібна”. Не могли перестати боятися хвороби, просити врожаю, кохати, народжувати, ховати мертвих. От і з’єдналося. Іван дав святу ім’я, яке можна було вимовляти при церкві. А Купайло лишив йому серце, яке ніхто не зміг забрати.
Андрій довго мовчав.
— А церква проти?
— Церква багато проти чого. Люди теж багато проти чого. А життя все одно робить своє.
— У вас тут усе просто.
— Ні. Просто — це коли чоловік обіцяє полагодити хвіртку й справді лагодить. А віра, земля і пам’ять — то складно.
У двері постукали, але не чекали відповіді. В хату зазирнула Марфа з червоною хусткою на плечах.
— Мотре! Ти трави на вінки даватимеш чи знову скажеш, що я ромашку від пижма не відрізняю?
— Бо не відрізняєш.
— А мені й не треба. Я ж не відьма, як дехто.
— Дехто хоча б знає, що в борщ кладеться буряк, а не томатна паста з магазину.
Марфа зайшла, грюкнувши дверима.
— Ти ще мій борщ не чіпала зранку.
— Я його пам’ятаю з минулого літа. Таке не забувається.
Марфа побачила Андрія й одразу змінила тон.
— О, прокинувся наш гість. Як спалося?
Андрій глянув на Мотрю.
— Цікаво.
— Це добре чи погано?
— Ще не вирішив.
— То ти не поспішай. У нашому селі все або погано, або потім смішно.
Вона поставила на стіл кошик. У ньому лежали свіжі трави, стрічки, кілька яблук і маленька пляшка молока.
— Дівчата просили, щоб ти, Мотре, прийшла до криниці. Кажуть, Орися знову сперечається, скільки трав у вінок треба.
— Орися сперечається навіть із дзеркалом.
— Бо дзеркало їй програє, — сказала Марфа. — Андрію, ходімо з нами. Подихаєш людьми. А то сидиш тут, як пам’ятник до відкриття.
— Марфо, відчепися від чоловіка, — сказала Мотря.
— Ні. Він молодий. Нехай бачить, що село ще живе.
Андрій хотів відмовитися, але Мотря раптом сказала:
— Хай іде. Йому треба знати, що ми святкуємо.
— От! — зраділа Марфа. — А то буде думати, що ми тут усі просто вінки топимо й через вогонь скакаємо, бо телевізор не ловить.
Через пів години вони йшли до криниці.
День розгортався яскравий, теплий, напоєний літом. Сонце вже піднялося над хатами, але ще не пекло по-справжньому. На городах жінки сапали грядки, перегукуючись через паркани. Біля одного двору чоловік лагодив колесо від старої тачки й лаявся на нього так, ніби колесо мало особистий характер.
— То Клим, — сказала Марфа. — У нього все винне, тільки не руки.
— Я чув! — крикнув чоловік із двору.
— То й добре! Може, совість проснеться!
— Совість у мене на нічній зміні!
— То передай їй, хай хвіртку полагодить!
Андрій несподівано засміявся.
Коротко. Тихо. Але засміявся.
Марфа вловила це й переможно глянула на Мотрю.
— Бачила? Я ж казала: живий.
— Не кричи, бо злякаєш, — буркнула Мотря.
Біля криниці вже зібралося з десяток людей. Орися сиділа на цямрині з вінком у руках. Марічка розкладала трави на білій хустині. Назар крутився поруч, намагаючись одночасно допомагати й заважати.
Був там і дід Панас. Він стояв із таким виглядом, ніби прийшов контролювати державну комісію.
— Мотре, — сказав він, — поясни молоді, що мак у вінок не треба пхати без міри. Бо минулого року вони таких нав’язали, що в нас пів ставка виглядало як поле після битви.
— Панасе, ти коли мовчиш, виглядаєш майже мудрим, — відповіла Мотря.
— То я бережу репутацію.
Назар підбіг до Андрія.
— Дядьку Андрію, ви прийшли!
— Ти ж казав, баба вижене.
— То я вгадав.
— Не зазнавайся, — сказала Орися. — У нас тут навіть кури знають, що Мотря всіх кудись жене.
Марічка подала Андрієві пучок трав.
— Тримайте. Будете помічником.
— Я не знаю, що з цим робити.
— Нічого страшного. Чоловіки часто не знають, що робити з квітами. Але вчаться, коли вже пізно.
Орися підняла очі.
— Для вінка треба не менше дванадцяти різних рослин, — сказала вона. — Так баба казала.
— Я казала: дванадцять — добре, але головне не число, а щоб рука не була жадібна, — відгукнулася Мотря. — Не можна обдирати луг, ніби завтра кінець світу.
— А якщо завтра кінець світу? — спитав Назар.
Панас хмикнув.
— То хоч вінки будуть гарні.
Марфа легенько дала йому по плечу.
— Не каркай.
— Я не каркаю. Я філософствую.
Мотря взяла з хустини звіробій і піднесла до сонця.
— Оце знаєте?
— Звіробій, — сказала Марічка.
— Сонячна трава. Її в Купальські дні збирають для світла в крові. Коли людині темно всередині, їй треба не тільки лікар, а й щось, що нагадає тілу про сонце.
Андрій глянув на жовті квіти.
Мотря ніби не дивилася на нього, але говорила в його бік.
— А це полин. Гіркий. Межовий. Для захисту. Щоб чуже не переходило поріг.
— Я полин у курнику вішала, — сказала Марфа. — Кури все одно дурні.
— Полин від нечистого, а не від дурості. Проти дурості в нас трави не виросло, бо землі не вистачило б, — сказала Мотря.
Назар зареготав.
Панас образився за все людство.
— Я б не був такий категоричний.
— От і доказ, — сказала Марфа.
Сміх покотився біля криниці легко, як вода з відра. Андрій стояв серед них із пучком трав у руках і почувався дивно. Ніби його на кілька хвилин пустили в чужу теплу кімнату, де люди сперечаються, жартують, живуть, і ніхто не питає, скільки разів він бачив смерть.
— А рута? — спитала Орися.
Мотря взяла маленьку зелену гілочку.
— Рута — для серця. Для любові. Але не тієї, що “моє — і не віддам”, а тієї, що береже людину від здичавіння.
— Це вам, Панасе, треба, — сказала Марфа.
— Мене вже пізно берегти, — зітхнув Панас. — Я здичавів у шлюбі.
— То я тебе ще й одомашнювала!
— Ото було жорстоке поводження з дикою природою.
Орися сміялася так, що мало не впустила вінок у криницю.
Андрій слухав і помічав, як баба Мотря вплітає в жарти речі давні й серйозні. Вона не читала лекцію. Не ставала на підвищення. Просто називала трави, а з ними — людські потреби: світло, межа, любов, дихання, пам’ять.
— А Купайло тут при чому? — спитав він.
Усі трохи стихли. Може, через те, що питання прозвучало глибше, ніж він сам хотів.
Мотря поклала трави на хустину.
— Купайло — це коли все це разом. Вогонь, вода, земля, повітря. Сонце нагорі. Трава в руках. Вода в криниці. Дим у небі. Люди в колі. Живі згадують мертвих, молоді шукають любові, старі просять здоров’я, діти бігають і ще не знають, що колись теж питатимуть, навіщо живуть.
— Весело ви пояснюєте, — сказав Назар.
— А ти думав, свято — це тільки скакати?
— А що ще?
— Пам’ятати.
Хлопець замовк.
Мотря підійшла до криниці й поклала долоню на старе дерево цямрини.
— Наші пращури знали: в найсвітліший час року треба не тільки радіти. Треба розуміти, що від цієї миті світло почне зменшуватися. Сонце дійшло до вершини — і поверне назад. День стане коротшим. Трава почне сохнути. Літо піде до осені.
— То чого святкувати? — спитала Марічка.
— Бо саме тому й святкувати. Коли світло на вершині, його треба прийняти в себе. У тіло, в думки, у дім, у любов, у роботу. Світло не може рости вічно. Якби росло — спалило б землю. Темрява теж потрібна. Але перед тим, як вона почне прибувати, людина має сказати: я бачу світло. Я в ньому стою. Я живу.
Андрій раптом відчув, як ці слова проходять крізь нього.
“Я живу”.
Просто два слова.
А йому було важче сказати їх, ніж колись підняти пораненого Сергія з гарячої землі.
Назар нахилився до нього й прошепотів:
— Вона як почне, то може довго. Але цікаво.
— Чую.
— Ви не бійтеся. Потім знову буде сваритися з Панасом.
Мотря різко повернула голову.
— Назаре, я тебе чую.
— Я тихо!
— Дурість і тихо чути.
Панас поважно кивнув.
— Це правда. Я свою зранку чую, ще поки Марфа мовчить.
— Панасе! — обурилася Марфа.
— Що? Я ж про свою дурість.
— То хоч раз не помилився.
Люди знову засміялися.
До криниці підійшов чоловік середнього віку з відрами. Широкоплечий, засмаглий, у вицвілій кепці. Обличчя втомлене, але добре.
— Добридень громаді.
— О, Клим прийшов, — сказала Марфа. — Хвіртку полагодив?
— Полагодив.
— Брешеш.
— Почав лагодити. Це майже те саме.
Клим поставив відра й помітив Андрія.
— Новий?
— Родич Мотрі, — пояснила Орися.
Клим простягнув руку.
— Клим. Колишній тракторист, тепер універсальний спеціаліст із усього, що не працює.
— Андрій.
Вони потисли руки. Клим одразу відчув силу й обережність у його пальцях, глянув уважніше, але зайвого не спитав.
— На Купайло будеш? — тільки сказав він.
— Мабуть.
— Приходь. Треба комусь наглядати, щоб Назар у ватру не вліз від цікавості.
— Я не маленький! — обурився Назар.
— Оце й страшно, — сказав Клим. — Маленького хоч за комір узяв і витяг. А ти вже кусаєшся.
Марічка підняла готовий вінок. Він був круглий, густий, із жовтими, білими й синіми квітами.
— Гарний? — спитала вона.
— Гарний, — сказав Андрій.
— От бачите. Чоловік із війни прийшов і розуміє красу. А ви, Климе, торік сказали, що мій вінок схожий на салат.
— Я був голодний.
— Ти завжди голодний, — сказала Марфа.
Мотря взяла вінок у руки й уважно оглянула.
— Добрий. Тільки полину мало.
— Для чого полин у дівочому вінку? — спитала Орися. — Там же любов.
— Саме тому. Любов без полину — то липкий мед. Гарно, але мухи летять.
Марічка задумалася.
— Тобто треба трохи гіркоти?
— Треба межу. Щоб не кожен, хто усміхнувся, уже думав, що має право на твоє серце.
Орися тихо сказала:
— Оце я студенткам на практиці процитую.
— Тільки скажи, що автор баба Мотря, а не якийсь ваш професор у піджаку.
— Обов’язково.
Андрій дивився на вінок і раптом спитав:
— А якщо вінок тоне?
Марічка опустила очі.
Орися відповіла серйозно:
— Кажуть, поганий знак.
Мотря поправила стрічку на вінку.
— Не завжди. Іноді вода просто забирає те, що не твоє. Люди люблять лякатися знаків, бо не хочуть думати. А знак — це не вирок. Це розмова.
— З ким?
— З тим, що більше за тебе.
Від цих слів біля криниці стало тихіше. Навіть Назар перестав соватися.
Потім Клим потягнув відра з водою, Марфа почала збирати трави, дівчата знову заговорили, Панас узявся пояснювати Назарові, як правильно котити вогняне колесо, хоча сам торік ледве не впав у кропиву.
Андрій лишився біля криниці з Мотрею.
Вода внизу темніла глибоко. У ній відбивалося небо, край хустини, обличчя Андрія. Він подивився на своє відображення і не відразу впізнав себе.
— Бабо, — сказав він тихо, — а ті, хто не повернувся… вони теж можуть прийти на Купайло?
Мотря не поспішала відповідати.
Вона взяла кухоль, набрала води з відра, вилила трохи на землю.
— Мертвих не треба кликати без потреби.
— А якщо вони самі кличуть?
— Тоді треба слухати не тільки голос, а й те, звідки він іде. Є голоси, що ведуть додому. А є такі, що тягнуть у темне.
Андрій ковтнув.
— Сергій мене кликав.
— Я знаю.
— Звідки?
— Бо ти його приніс із собою.
Він відвернувся.
— Я його не приніс.
— Приніс. Не тіло. Обіцянку. Провину. Його останній страх. І чужі слова, які стали тобі замість вироку.
Андрій різко подивився на неї.
— Хто вам сказав?
— Ти сам. Тільки мовчки.
Він хотів піти. Справді хотів. Узяв би рюкзак, пішов на зупинку, дочекався будь-якого автобуса і повернувся туди, де хоча б ніхто не вдавав, що знає його душу.
Але ноги не рушили.
— Його мати прокляла мене, — сказав він раптом.
Слова вийшли сухі, майже чужі.
Мотря дивилася на воду.
— Мати, яка ховає сина, може кинути в небо камінь і не пам’ятати потім, у кого влучила.
— Вона сказала, щоб я лишився без сім’ї. Без щастя.
— А ти послухався?
Це питання вдарило несподівано.
— Що?
— Ти послухався її прокляття?
— Я не…
— Послухався, — сказала Мотря. — Узяв чужий біль, поклав собі під серце й носиш, як святу ікону. Думаєш, так спокутуєш?
Андрій стиснув щелепи.
— Я був його командиром.
— Був.
— Я мав його витягти.
— Тягнув?
Він мовчав.
— Тягнув? — повторила Мотря.
— Тягнув.
— Не кинув?
Перед очима знову спалахнув степ. Вогонь. Сергієва рука на рукаві.
“Не лишай…”
— Не кинув, — прошепотів Андрій.
— Тоді решта — не твій суд.
Він гірко всміхнувся.
— Ви так просто кажете.
— Бо правда проста. Прийняти її важко.
З-за хат долинув дитячий крик, сміх, собачий гавкіт. Життя не зупинялося для чужої розмови біля криниці.
Мотря подала йому кухоль води.
— Пий.
— Це теж ритуал?
— Це вода. Не все треба ускладнювати.
Він випив. Вода була холодна, аж зуби звело. І раптом йому здалося, що разом із нею всередину ввійшло щось дуже давнє. Не спокій. До спокою ще було далеко. Але ясність — на один ковток.
— Сьогодні ввечері підемо до ставка, — сказала Мотря. — Там побачиш, що таке Іван і Купайло не словами.
— А якщо знову почую голос?
— Почуєш.
— Ви так впевнені.
— Бо Купайло не відкриває двері наполовину.
Вона взяла зі столу біля криниці маленьку гілочку рути й поклала йому в долоню.
— До вечора носи при собі.
— Для серця?
— Щоб не здичавіло.
Андрій стиснув гілочку.
Вона пахла різко, зелено, гіркувато. Не так, як лікарня. Не так, як дим. Не так, як земля після вибуху.
Вона пахла життям, яке не питало дозволу, щоб рости.
Ближче до полудня село ожило ще дужче. Біля ставка чоловіки складали дрова для ватри. Клим командував, хоча його ніхто не призначав. Панас стояв збоку й давав поради, які всі ігнорували. Назар тягав хмиз і кожні п’ять хвилин намагався підпалити суху травинку сірником, за що отримував потиличники від усіх по черзі.
— Живий вогонь треба добувати тертям, — пояснював Панас, тримаючи дві деревинки. — От у давнину люди знали силу.
— Панасе, — сказав Клим, — торік ти тер пів години, а вогонь добули запальничкою в Орисі.
— Бо дерево було не те.
— Дерево було нормальне. Руки були історичні, але безрезультатні.
Марфа принесла кошик пиріжків і наказала:
— Спершу їжте, тоді вже рятуйте традиції.
Орися з Марічкою прикрашали гілками місце біля води. Діти збирали польові квіти. Хтось приніс старе колесо від воза, обмотане соломою. Його мали ввечері запалити й пустити з пагорба до ставка.
Андрій стояв поруч із Мотрею й дивився на все це.
— То колесо — сонце? — спитав він.
— Сонце. Рік. Доля. Все, що котиться й повертається.
— А якщо впаде не у воду?
— То Клим відповідатиме.
— Чого я? — крикнув Клим здалеку.
— Бо ти універсальний спеціаліст із усього, що не працює!
Люди засміялися.
Андрій теж усміхнувся.
І в ту мить помітив на протилежному березі ставка чоловіка.
Точніше, спершу йому здалося, що чоловіка.
Постать стояла між вербами, трохи в тіні. Висока, нерухома. На голові ніби кашкет або шолом. Обличчя розгледіти було неможливо. Люди біля ставка ходили, говорили, носили дрова — і ніхто, здається, його не бачив.
Андрій моргнув.
Постать зникла.
— Бабо…
— Бачив? — спитала Мотря, не повертаючи голови.
— Там хтось був.
— Був.
— Хто?
— Ще не час.
— Ви можете хоч раз відповісти нормально?
— Ні. Бо ти тоді подумаєш, що зрозумів.
Андрій зітхнув.
— І як із вами люди живуть?
— Обережно.
Сонце стояло високо. День був на самому вершечку літа. Над ставком пахло водою, травами й димом від першого пробного вогню. Десь у гіллі шумів вітер. У цьому шумі Андрієві знову почулося щось схоже на голос.
Не слово.
Лише подих.
Але він уже знав: ніч ще попереду.
Іван дав святу ім’я.
Купайло лишив серце.
А те, що кликало Андрія з лісу, чекало, коли це серце почне битися в темряві.