ПАПОРОТІ ЦВІТ
ЧАСТИНА І
Автобус висадив Андрія біля старої зупинки саме тоді, коли сонце почало хилитися до лісу.
Зупинка стояла край дороги, як покинута сторожка часу: облуплена синя фарба, тріснута лавка, шматок старого оголошення про продаж поросят і вицвілий напис на стіні: “До райцентру — о 6:40”. Хтось давно домалював під ним вуглиною: “Як Бог дасть”.
Автобус пирхнув дизелем, скрипнув дверима й поїхав далі, залишивши по собі запах солярки, пилюку і тишу.
Андрій лишився сам.
На плечі висів потертий військовий рюкзак. У руці — чорна сумка з документами, ліками та кількома речами, які вміщували все його теперішнє життя. Колись він сміявся з людей, які казали: “Людині багато не треба”. Тепер знав: іноді все, що лишається від людини, справді вміщується в одну сумку.
Він подивився на дорогу, що вела до села.
Пилюка лежала на ній м’яка, тепла, жовта. Обабіч росла висока трава, місцями вже підсушена сонцем. У ній стрекотіли коники. Десь за лісосмугою глухо кувала зозуля, ніби рахувала не роки, а борги.
Село виднілося нижче, за пагорбом. Білі хати, темні стріхи, городи, садки, лелеки на стовпі, блиск ставка між вербами. Звідси воно здавалося майже таким, як у дитинстві.
Майже.
Бо дитинство не мало закритих вікон, покинутих дворів і тиші, в якій чути, як старіє хата.
Андрій поправив рюкзак і пішов.
Нога ще іноді боліла. Не так, щоб падати, але достатньо, щоб кожен крок нагадував: ти не весь повернувся. Лікар у шпиталі казав, що це нормально. Нерви, рубці, стара травма, погода. Лікарі любили давати болю розумні назви. Від того він не ставав меншим.
На першому повороті його обігнав хлопчак на велосипеді. Років дванадцять, худий, чорнявий, у футболці з написом “Champion”, хоча велосипед був такий, що чемпіоном на ньому можна було стати хіба з виживання.
Хлопець різко загальмував, розвернувся і втупився в Андрія.
— Ви військовий?
Андрій глянув на свої штани, на рюкзак, на старі берці.
— Уже не зовсім.
— А автомат у вас був?
— Був.
— А танк бачили?
— Бачив.
— А вбивали?
Питання вилетіло просто, без злості, по-дитячому. Як питають: “А в морі купалися?” або “А змію бачили?”
Андрій зупинився.
У траві поруч стрибнув коник. Вітер ворухнув пилюку біля дороги.
— Тебе як звати? — спитав він.
— Назар.
— Назаре, їдь додому. Бо мати шукатиме.
— Вона на роботі.
— Тоді баба шукатиме.
Хлопець насупився.
— Баба вже сказала не приставати до незнайомих.
— Мудра жінка.
— А ви не незнайомий. Ви до баби Мотрі йдете?
Андрій здивувався.
— Звідки знаєш?
— Та всі знають. У нас як чужий у село заходить, то він або до баби Мотрі, або заблудився. А ви не схожий, щоб заблудився.
— А на кого схожий?
Назар подумав.
— На того, хто довго йшов.
Андрій хотів усміхнутися, але не зміг. Хлопець сказав це так точно, що стало не по собі.
— Дорогу покажеш?
— Та тут одна дорога. До криниці, потім ліворуч. Там хата з грушею. Велика така, суха. То Мотрина.
Назар рушив велосипедом, потім озирнувся.
— Дядьку!
— Що?
— У нас завтра Купайло. Буде ватра. Приходьте. Там всі будуть.
— Побачимо.
— Не “побачимо”, а приходьте. Баба Мотря все одно вижене.
Хлопець засміявся, підняв пилюку колесами й помчав униз до села.
Андрій ще кілька секунд дивився йому вслід.
“На того, хто довго йшов”.
Так. Довго.
Тільки не дорогою.
Село зустріло його запахом диму, коров’ячого молока, свіжоскошеної трави й нагрітих сонцем дощок. Десь гавкнув пес. Йому відповів другий. Потім третій. Сільські собаки завжди першими повідомляли світу новини.
Біля першої хати сидів старий чоловік у майці й солом’яному капелюсі. Перед ним на лавці лежав недочищений кабачок і ніж.
— Слава Україні, — сказав старий.
— Героям слава.
Старий придивився до нього.
— Чий будеш?
— До Мотрі.
— А-а-а, — протягнув старий, ніби це все пояснювало. — Родич, значить.
— Далекий.
— Далекі родичі часом ближчі за близьких. Близькі вже все винесли, а далекі ще соромляться.
Андрій уперше за день майже усміхнувся.
— Ви Панас?
— А ти звідки знаєш?
— Мені казали: біля першої хати сидить дід Панас і все знає.
— Брешуть, — серйозно сказав старий. — Я знаю не все. Але решту домислюю.
З двору виглянула жінка років шістдесяти, повна, червонощока, у фартуху.
— Панасе, не чіпляйся до чоловіка! Бачиш, з дороги.
— Я не чіпляюся. Я встановлюю особу.
— Така в тебе особа, що сама скоро відвалиться. Хлопче, йди до Мотрі, вона ще зранку сказала, що хтось приїде.
Андрій глянув на жінку.
— Вона знала?
Жінка перехрестилася швидко, але так, ніби хотіла, щоб ніхто не помітив.
— Мотря багато чого знає. Тільки не все каже. І слава Богу.
Панас нахилився ближче й тихо додав:
— А ти, якщо вона тобі скаже пити якусь траву, спершу понюхай.
— Чого?
— Бо одного разу я випив. Три дні був добрим чоловіком. Жінка досі згадує, плаче.
— Бо більше не повторилося! — крикнула з двору жінка.
Старий сумно зітхнув.
— Отак і живемо.
Андрій пішов далі, і за спиною ще довго чулося Панасове бурмотіння та жіноче грюкання відрами.
Біля криниці стояли дві дівчини. Одна, висока й русява, набирала воду у пластикову каністру. Друга плела вінок просто на цямрині, розклавши поруч трави: м’яту, ромашки, звіробій, сині дзвіночки, кілька червоних маків.
— Добрий вечір, — сказав Андрій.
Русява обернулася.
— Добрий.
Друга підняла очі й одразу ковзнула поглядом по його берцях, рюкзаку, шраму біля шиї, що виглядав з-під коміра.
— До Мотрі? — спитала вона.
Андрій уже не дивувався.
— До Мотрі.
— Всі до Мотрі, — сказала русява. — Як щось болить — до Мотрі. Як чоловік п’є — до Мотрі. Як корова не телиться — до Мотрі. Як душа не на місці — теж до Мотрі.
— А якщо нічого не болить?
Дівчина з вінком пирхнула.
— Тоді людина або бреше, або ще молода.
— Тебе як звати?
— Орися.
— А мене Марічка, — сказала русява. — Ви не слухайте Орисю, вона язиката, бо вчиться у Львові.
— На кого?
— На психолога, — відповіла Орися.
Андрій глянув на вінок у її руках.
— Психологія з ромашками?
— Ромашки чесніші за деякі дипломи.
Марічка засміялася.
— Завтра приходьте до ставка. Будемо вінки пускати.
— Я не дуже по вінках.
— Нічого, — сказала Орися. — У нас чоловіки теж думають, що вони не по вінках. А потім стоять і дивляться, чий куди поплив.
Вони засміялися, і сміх їхній був легкий, живий. Андрій відчув, як щось усередині болісно стиснулося. Не від сміху. Від того, що світ і далі дозволяв собі бути молодим.
Він попрощався й пішов ліворуч, як казав Назар.
Мотрина хата стояла трохи осторонь, ближче до старого саду. Перед двором росла груша — висока, суха з одного боку, але з другого ще зелена, вкрита дрібними плодами. Вона справді була схожа на бабу, яка пережила всіх, хто мав її спиляти.
Ворота були прочинені.
Андрій зупинився.
У дворі пахло полином, сушеними яблуками й димом. На мотузці під стріхою висіли пучки трав. Біля криниці стояло старе відро. На лавці лежали червоні нитки, жовта стрічка, кілька намистин і маленький ніж із темною ручкою.
На порозі з’явилася баба Мотря.
Він одразу її впізнав, хоч бачив до того тільки на старій фотографії. Невисока, суха, в темній спідниці й сірій хустці. Обличчя зморшкувате, гостре, але очі — ясні, уважні, такі живі, що поруч із ними все інше здавалося зайвим.
Вона не здивувалася.
Не спитала, хто він.
Не сказала: “Ой, як виріс”, як кажуть родичі, що не бачили тебе двадцять років.
Тільки подивилася на нього довго.
Надто довго.
— Прийшов, — сказала вона.
— Прийшов.
— Довго йшов.
Андрій згадав Назарові слова й відчув холод між лопатками.
— Автобусом.
— Автобусом тільки тіло приїхало.
Він промовчав.
Мотря спустилася з порога, підійшла ближче. Вона дивилася не на його обличчя, а ніби крізь нього. Туди, де під ребрами давно сиділо щось темне, важке, непроговорене.
— Худий, — сказала вона.
— У шпиталі годували.
— Значить, душа не їла.
— Бабо Мотре…
— Для тебе просто баба. Як малим був, так мене й кликав.
— Я не пам’ятаю.
— А я пам’ятаю.
Вона взяла його сумку, хоча він не встиг заперечити, й понесла до хати. Рухалася повільно, але впевнено, ніби земля під ногами сама підлаштовувалася під її крок.
— Заходь. Поріг не гризи.
У хаті було прохолодно. Піч, стара шафа, стіл під вікном, лавка, образи в кутку, а поруч із ними — пучки трав, висушені квіти, маленькі вузлики з тканини. На стіні висіла фотографія молодого чоловіка в вишитій сорочці. Він стояв біля коня, тримав руку на гриві й дивився просто в об’єктив.
— Дід Іван, — сказав Андрій.
— Твій прадід.
— Мені казали — далекий родич.
— Коли кров доходить до болю, вона вже не питає, далека чи близька.
Мотря поставила сумку біля лави.
— Сідай.
Він сів.
Стілець під ним скрипнув, і цей звук раптом нагадав інший — тріск дерева у вогні, там, на позиції. Андрій стиснув край столу.
Мотря помітила.
— Чай питимеш?
— Питиму.
— Тільки не питай, що там.
— А якщо отрута?
— Отрутою я гостей не пою. Тільки родичів, і то за діло.
Він глянув на неї. Баба стояла біля печі з таким серйозним виглядом, що він не відразу зрозумів, жартує вона чи ні.
— Ти завжди така була?
— Я ще гірша була. Старість мене пом’якшила.
Вона поставила на стіл глиняну чашку. Чай був темно-золотий, пахнув звіробоєм, чебрецем і чимось гірким.
— Пий.
Андрій зробив ковток. Гаряче пішло в груди. Гіркота лишилася на язиці, але після неї з’явився медовий присмак.
— Завтра Купайло, — сказала Мотря.
— Знаю. Назар запрошував.
— Назар усіх запрошує. Його як пустити, то він і чорта до ватри приведе, аби веселіше було.
— Ви справді святкуєте?
— А що, маємо вмерти, бо комусь не подобається, що ми живемо?
Андрій підняв очі.
У цих словах не було пафосу. Просто твердість. Така, як у каменя на дні річки: вода може бити його сто років, а він усе одно лежить.
— Я не дуже до свят, — сказав він.
— Ти не до життя, — відповіла Мотря. — А це гірше.
Він поставив чашку.
— Мені просто треба було приїхати. На кілька днів.
— Ні.
— Що — ні?
— Тобі не “просто треба було”. Тебе привело.
— Хто?
Мотря подивилася в бік фотографії діда Івана.
— Мертві іноді кличуть живих не для того, щоб забрати. А щоб повернути.
У хаті стало тихо.
За вікном крикнув півень, хоча був вечір. Десь грюкнули ворота. По дорозі пройшла корова, дзвіночок на її шиї дзенькнув кілька разів і стих.
Андрій відвів погляд.
— Я не хочу говорити про мертвих.
— То вони говоритимуть самі.
Він різко підвівся.
— Бабо, я приїхав не за цим.
— А за чим?
Він відкрив рота, але не знайшов відповіді.
За спиною раптом знову тріснула дошка. Не в хаті. У пам’яті.
Дим.
Степ.
Гаряча земля.
Рука Сергія, що вчепилася йому в рукав.
“Командире… не лишай…”
Андрій заплющив очі.
— Тобі недобре? — спитала Мотря вже м’якше.
— Нормально.
— Це слово чоловіки придумали, щоб не казати правди.
Він сів назад. Долоні тремтіли. Він сховав їх під стіл.
Мотря не кинулася його жаліти. Не почала питати. Не сказала: “Бідненький”. За це він був їй вдячний.
Вона просто поклала перед ним маленький пучок трав, перев’язаний червоною ниткою.
— Візьмеш.
— Що це?
— Звіробій, рута й полин.
— Для чого?
— Звіробій — щоб світло в крові згадало дорогу. Рута — щоб серце не здичавіло. Полин — щоб чуже не лізло туди, де й свого забагато.
Андрій торкнувся пучка пальцями.
Трави були сухі, але пахли так сильно, ніби в них і досі сиділо сонце.
— Я в це не вірю.
— А я тебе й не питаю.
— Тоді навіщо даєш?
— Бо воно працює не від твоєї віри, а від того, що ти ще не зовсім мертвий.
Він хотів відповісти різко. Сказати, що вона нічого не знає. Що не треба лізти. Що він не хлопчик, якому можна підсунути пучок трав і вилікувати ним усе, що не змогли вилікувати шпиталі.
Але не сказав.
Бо в її словах не було образи.
Тільки правда.
У двері постукали.
— Мотре! — почувся жіночий голос. — Ти дома?
— Ні, — крикнула баба. — Я в Києві на прийомі в міністра.
Двері прочинилися, і в хату зазирнула та сама повна жінка, що сварила Панаса.
— Не язви, бо язик відсохне.
— Марфо, він у тебе вже тридцять років працює без вихідних, і нічого.
Марфа зайшла, тримаючи в руках миску з варениками.
— Оце принесла. Бо знаю тебе: гостя посадиш на траву й скажеш, що ситий.
Вона подивилася на Андрія, і її обличчя одразу стало м’якшим.
— Ой, то це він?
— Він, — сказала Мотря.
— Андрій?
— Так.
Марфа поставила миску на стіл.
— Їж, дитино. У нас хто з дороги, той спершу їсть, а потім уже слухає Мотрині страшилки.
— Я не дитина.
— Для мене всі, хто молодший за мого Панаса, діти. А Панас у мене старий пень, так що вибору тобі нема.
Вона сунула йому ложку.
Андрій не хотів їсти. Але вареники пахли картоплею, смаженою цибулею і домом. Він узяв один, потім другий.
Марфа задоволено кивнула.
— От бачиш, Мотре, людина оживає.
— Людина ще не знає, куди попала, — сказала Мотря.
— Та годі тобі. Дай хлопцю хоч день пожити без твоїх пророцтв.
— Завтра не день. Завтра Сонцеворот.
Марфа на мить замовкла.
— То правда.
Вона перехрестилася, потім схаменулася й махнула рукою.
— Ой, прости Господи, і ви там, старі, теж не сваріться. Я вже сама не знаю, кому кланятися, аби діти живі були.
Ця фраза впала на стіл важче за миску.
Андрій перестав жувати.
Марфа помітила й одразу змінила голос.
— Ну, я пішла. Бо Панас сам собі вечерю грітиме — хату спалить, ще й скаже, що то купальський обряд.
Вона вийшла, лишивши по собі запах тіста, цибулі й живої людської турботи.
Мотря сіла навпроти Андрія.
— Бачиш, люди ще сміються.
— Бачу.
— Це добре.
— Не завжди.
— Завжди. Сміх — то коли душа ще не здалася.
Він нічого не відповів.
Після вечері Мотря показала йому маленьку кімнату. Ліжко біля вікна, чиста сорочка на стільці, рушник, миска з водою. На підвіконні лежали кілька яблук, суха гілочка горобини і маленька свічка.
— Тут спатимеш.
— Дякую.
— Вночі, як почуєш, що тебе кличуть, не виходь.
Андрій повільно повернувся до неї.
— Хто кличе?
— Ти сам знаєш.
— Бабо…
— Не виходь, кажу. Перша ніч у хаті — не твоя. Хата має тебе впізнати.
— А якщо треба буде надвір?
— Відро он там.
— Смішно.
— Я й не сміюся.
Вона вже хотіла вийти, але зупинилася біля дверей.
— І ще.
— Що?
— Якщо насниться вогонь — не тікай. Дивися, хто в ньому.
Двері зачинилися.
Андрій лишився сам.
Він поставив рюкзак біля ліжка, сів і довго дивився у вікно. За садом темніло небо. На заході ще тліла тонка червона смуга, ніби день не хотів віддавати світ темряві. У траві сюрчали коники. Десь за селом перегукувалися хлопці. Мабуть, тягли дрова до ставка.
Завтра Купайло.
Сонцеворот.
Вогонь.
Вода.
Трави.
Смішні бабині слова.
“Ти ще не зовсім мертвий”.
Він дістав із кишені пучок звіробою, рути й полину. Поклав на підвіконня поруч зі свічкою.
Потім витяг із сумки старий конверт. Той самий, через який і приїхав. Фотографія Мотрі біля криниці. Почерк матері на звороті:
“Якщо в житті стане зовсім темно — їдь до неї. Вона знає, як говорити з тим, що болить”.
Андрій провів пальцем по цих словах.
— Ну от я тут, — прошепотів він. — Говоріть.
Відповіді не було.
Тільки за вікном раптом ворухнулася груша. Хоч вітру не було.
А потім з далекого лісу, так тихо, що це можна було прийняти за нічного птаха, долинув голос:
— Андрію…
Він завмер.
Серце вдарило раз.
Другий.
Третій.
Голос повторив:
— Командире…
Андрій не встав.
Не підійшов до вікна.
Не відчинив дверей.
Тільки сидів на ліжку, стискаючи в руці край старого конверта, і вперше за багато місяців не зміг переконати себе, що це був сон.
За стіною тихо скрипнула підлога.
То баба Мотря стала біля його дверей.
— Чуєш? — спитала вона з темряви.
Андрій довго мовчав.
— Чую.
— То не відповідай.
— Чому?
Голос баби був низький і зовсім не схожий на денний.
— Бо Купайлівська ніч ще не настала. А мертві вже нетерплячі.
Він сидів у темряві, слухав, як за вікном шумить стара груша, як далеко в лісі хтось кличе його голосом загиблого побратима, і розумів: він приїхав не в гості.
Він приїхав на суд.
Або на порятунок.
А може, це було одне й те саме.