КРИМІНАЛЬНИЙ РОМАН

                           ПРОЛОГ

— Ти мене кохаєш? — запитала Яна.

Артем не відповів одразу. Повільно відклав виделку й подивився на неї так, ніби намагався вгадати, що саме вона вже знає.

На столі холола вечеря. Горіли дві свічки, куплені ще тоді, коли вони вірили, що нове життя починається з красивого посуду, вина й планів на дитину. За вікном шумів дощ.

— Більше за всіх, — нарешті сказав він.

Яна усміхнулася, але очі залишилися холодними.

— Тоді чому я тобі не вірю?

— Бо знаєш мене краще за всіх.

Її телефон лежав між тарілками екраном донизу. Під скатертиною світився маленький червоний вогник диктофона.

Артем помітив його ще на початку вечері.

— Коли ти вперше подумав, що твоя мати повинна померти? — тихо запитала Яна.

Він не здригнувся. Лише відкинувся на спинку стільця.

— Ти знову мене розробляєш?

— Цього разу я розробляю нас обох.

Артем засміявся. Спокійно, майже ніжно. Потім дістав із кишені власний телефон і поклав поруч із її телефоном.

На його екрані теж рухалася червона смуга запису.

— Запізнилася, кохана. Я почав раніше.

За дверима під’їзду грюкнуло. Почулися важкі кроки, потім короткий дзвінок.

Вони дивилися одне на одного, не наважуючись поворухнутися.

Кожен думав, що другий його зрадив.

Яна простягнула руку через стіл. Артем стиснув її пальці.

— Що б зараз не сталося, — прошепотіла вона, — ми все робили заради нашої сім’ї.

Він подивився на неї з тією самою усмішкою, якою колись завойовував довіру самотніх жінок.

— Звичайно. Ми жертви, Яно. Не забувай цього.

У двері постукали вдруге.

               РОЗДІЛ 1  Три наречені

— Які в мене сьогодні діти? — запитав Артем, не відриваючи погляду від телефона.

Денис, що лежав на дивані, підняв голову.

— У якому сенсі?

— У прямому. У мене є діти чи немає?

— З Ларисою немає, — озвався Влад із-за старого ноутбука. — Ти самотній, бо дружина загинула в аварії.

— Знову загинула?

— Не «знову», а досі. Люди двічі не гинуть.

— У нього дружини гинуть частіше, ніж мухи восени, — засміявся Денис.

Артем швидко перегорнув листування.

— А з Інною?

Влад відкрив таблицю.

— Розлучений. Є донька, живе з матір’ю в Польщі.

— Як звати?

— Доньку чи матір?

— Доньку.

— Софія.

— Вік?

— Одинадцять.

— Учора було дев’ять.

— Учора ти писав Оксані. Там доньку звати Аліна, їй дев’ять і вона живе з бабусею.

Артем відклав телефон і потер обличчя долонями.

На кухні пахло смаженою цибулею, дешевою кавою та чоловічими шкарпетками. Квартира була тісна, двокімнатна, з обдертими шпалерами й продавленим диваном, який Денис називав шкіряним, хоча шкіра давно відлущилася й залишила на сидіннях сірі лисини.

На столі стояли три телефони, два ноутбуки й тарілка з недоїденими макаронами. Біля кожного телефона лежав клаптик паперу з жіночим ім’ям.

Лариса. Вдова. Квартира, магазин.

Інна. Розлучена. Салон краси.

Оксана. Німеччина. Доглядає старих.

— Я вам казав, — промовив Артем, — не можна тримати більше трьох одночасно. Починається плутанина.

— Не бери четверту, — відповів Влад.

— Четверта сама прийшла.

— Вони всі до тебе самі приходять, — Денис почухав живіт. — А гроші чомусь ми потім ділимо на трьох.

Артем глянув на нього.

— Хочеш працювати сам?

— Я й працюю. Хто фотографував тебе біля чужої машини?

— Ти.

— Хто знайшов костюм?

— Ти.

— Хто умовив адміністратора готелю дозволити нам десять хвилин посидіти у фоє?

— Ти.

— От бачиш.

— А хто потім три тижні розповідав Оксані, що керує будівельною компанією?

— Це вже деталі.

— Деталі, — повторив Артем. — Найважче завжди називають деталями ті, хто сам нічого не робить.

Денис сів.

— Ти хочеш сказати, що усміхатися бабам складніше, ніж домовитися про машину, костюм і готель?

— Я хочу сказати, що усміхатися треба так, щоб вона сама захотіла віддати гроші.

— Велика наука.

— Спробуй.

— У мене лице чесне.

— У тебе лице голодне.

Влад пирхнув, не піднімаючи очей від екрана.

Денис кинув у нього подушкою. Влад ухилився, і вона збила зі столу порожню чашку.

— Обережно! — вигукнув він. — Там паспортні дані.

— Чиї?

— Твої нові.

На екрані була відкрита сторінка Артема. На світлині він стояв біля скляної офісної будівлі в темному пальті, тримаючи в руці папку. Під фотографією значилося:

Артем Левченко. Власник компанії. Будівництво. Інвестиції. Подорожі.

У справжньому житті Артем не мав ні компанії, ні інвестицій, ні навіть власного пальта. Пальто вони позичили в Денисового двоюрідного брата, а папка була порожня.

Зате сторінка виглядала переконливо.

Фотографія з конференції. Знімок у дорогому ресторані. Усміхнений Артем на тлі яхт. Кілька цитат про відповідальність, родину й чоловіче слово.

Жінки любили чоловіче слово.

Особливо ті, кого ним раніше обманювали.

Телефон біля записки «Лариса» завібрував.

Артем узяв його.

— Тихо.

— Ми й так мовчимо, — сказав Денис.

— Ти навіть мовчиш голосно.

Артем відкрив повідомлення.

Не спиш?

Він подивився на годинник.

— О пів на першу ночі. Звичайно, не сплю. Я ж серйозний підприємець.

— Напиши, що перевіряєш кошториси, — запропонував Влад.

— Ні. Сьогодні в нього річниця смерті дружини, — сказав Денис.

Артем різко повернувся до нього.

— Звідки ти знаєш?

— Ти вдень казав.

— Я казав, що в неї день народження.

— У мертвої?

— У Лариси.

— А-а.

— Господи, — прошепотів Влад. — І ці люди ще називають мене нудним.

Артем кілька секунд дивився на повідомлення, потім набрав:

Не сплю. Думаю про тебе.

Відповідь прийшла майже одразу.

Мені сьогодні було так самотньо. Донька подзвонила на п’ять хвилин і знову побігла у своїх справах.

— Що там? — запитав Денис.

— Самотньо їй.

— Усім їм самотньо.

Артем нічого не відповів.

Він відкрив фотографію Лариси.

П’ятдесят два роки. Світле волосся до плечей, акуратна усмішка, темна сукня. На більшості знімків вона стояла трохи осторонь інших, ніби боялася зайняти забагато місця.

Познайомилися вони на сайті кілька тижнів тому. Спочатку Лариса відповідала сухо. Потім почала писати вечорами. Розповідала про покійного чоловіка, про доньку, яка переїхала в інше місто, про магазин побутових товарів, що тримався лише завдяки постійним клієнтам.

Вона двічі питала Артема, чи не шахрай він.

Він двічі образився.

Після другого разу Лариса вибачалася майже добу.

— Напиши, що скоро вона більше не буде самотня, — сказав Денис.

— Не командуй.

— Я просто допомагаю.

— Ти допомагаєш тільки тоді, коли бачиш гроші.

— А ми тут заради літератури зібралися?

Артем набрав:

Ти не повинна почуватися самотньою. Я поруч, навіть коли між нами сотні кілометрів.

Лариса довго друкувала відповідь.

Іноді мені страшно, що це все занадто добре, щоб бути правдою.

Денис зазирнув через плече.

— О, почалося.

— Відійди.

— Скажи, що теж боїшся.

— Я знаю.

— Ти все знаєш.

— Саме тому ти живеш у моїй квартирі.

— Це квартира Владового дядька.

— Але плачу я.

— За останній місяць заплатив Влад.

Артем повільно повернув голову.

Влад сховав усмішку за ноутбуком.

— Ви закінчили? — запитав Артем.

Телефон знову завібрував.

Ти не зникнеш?

Артем прочитав запитання двічі.

На мить у кімнаті стало тихо. Навіть Денис не жартував.

Артем написав:

Ларисо, я не хлопчик. Якщо впускаю людину у своє життя, то відповідаю за неї.

Він натиснув «надіслати».

— Красиво, — сказав Денис. — Я майже повірив.

— Вона теж повірить.

— А потім?

— Що потім?

— Зникнеш.

Артем поклав телефон на стіл.

— Не обов’язково.

Денис засміявся.

— Ти одружишся з нею?

— Може, вона сама передумає.

— Після переказу?

— Люди завжди передумують після переказу. Починають уважніше дивитися на людину.

Влад закрив одну вкладку й відкрив іншу.

— Інна онлайн.

— Що в нас із нею?

— Завтра ти летиш до Варшави на переговори.

— А насправді?

— Їдеш із Ларисою до готелю.

— Добре.

— Інні треба написати зараз, бо вранці вона чекатиме дзвінка.

Артем узяв другий телефон.

У листуванні з Інною він був розлученим батьком, який сам виховував доньку на відстані й мріяв створити нову родину.

Інна мала салон краси, двокімнатну квартиру й звичку надсилати фотографії сніданків.

Вона була молодша за Ларису на десять років і значно підозріливіша. Вимагала відеодзвінків, ставила прямі запитання, кілька разів перевіряла фотографії через пошук.

Тому сторінку для неї готував Влад особливо ретельно.

— Напиши їй, що рейс ранній і ти вже лягаєш, — сказав він.

— Сам знаю.

Артем набрав повідомлення, додав сердечко й відклав телефон.

— А ця коли дасть гроші? — запитав Денис.

— Не скоро.

— Тоді навіщо вона?

— Для перспективи.

— У тебе навіть жінки, як акції.

— Не акції. Вклади.

— Вони вкладають, ти знімаєш.

Артем зиркнув на нього.

— Ти сьогодні особливо дотепний.

— Я голодний.

— Макарони є.

— Вони вже стали будівельним матеріалом.

Влад нарешті відірвався від ноутбука.

— Завтра з Ларисою будь обережний.

— Чому?

— Вона попросила адресу офісу.

— І що ти дав?

— Бізнес-центр на Промисловій.

— Там половина міста орендує кімнати.

— Саме тому. Але якщо захоче зайти…

— Не захоче.

— Усі так кажуть, поки жінка не приходить без попередження.

Денис підвівся й почав збирати зі столу тарілки.

— Слухайте, а навіщо завтра готель?

— Щоб вона побачила, що я не боюся зустрічі, — відповів Артем.

— Вона ж уже бачила тебе наживо.

— Один раз. У кафе.

— І що?

— Нічого. Тепер треба зробити крок ближче.

— До її гаманця?

Артем сперся руками об стіл.

— Денисе, ти справді думаєш, що вони платять тільки тому, що я їм подобаюся?

— А чому ще?

— Бо їм потрібна історія. Не чоловік. Історія.

— Яка?

— Та, де вони не самотні. Де хтось нарешті вибрав саме їх. Де попередні чоловіки були дурнями, діти — невдячними, а життя ще не закінчилося.

Денис поставив тарілки в раковину.

— І ти продаєш їм цю історію?

— Я її даю.

— За гроші.

— Усе дають за гроші.

— Любов теж?

Артем усміхнувся.

— Особливо любов.

Влад мовчки дивився на нього.

— Що? — запитав Артем.

— Нічого.

— Кажи.

— Іноді ти сам віриш у те, що говориш.

— Це професіоналізм.

— Ні. Це вже гірше.

Телефон Лариси знову засвітився.

Завтра хочу сказати тобі щось важливе. Особисто.

Денис одразу нахилився.

— Може, вона теж тебе розводить.

— Було б цікаво.

— Або хоче познайомити з донькою.

— Рано.

— Або вже дізналася, хто ти.

Артем перечитав повідомлення.

Йому не сподобалося слово «важливе». За ним могло ховатися що завгодно: сумнів, відмова, перевірка, прохання показати документи.

Або гроші.

Він написав:

Я теж давно хочу поговорити з тобою про наше майбутнє.

— Про яке майбутнє? — поцікавився Влад.

— Про її.

— А твоє?

— Моє залежить від того, як пройде завтра.

Денис дістав із холодильника пляшку пива.

— Я візьму машину в Сергія. Але тільки до четвертої.

— Зустріч об одинадцятій.

— Квіти?

— Купимо.

— Які?

— Білі троянди.

— Вона любить лілії, — сказав Влад.

Артем подивився на нього.

— Звідки знаєш?

— Вона тричі виставляла їх у себе на сторінці.

— Тоді лілії.

— Дорогі.

— Купимо три.

— Три квітки виглядають бідно.

— П’ять.

— П’ять виглядають як вибачення.

— Сім.

Денис підняв пляшку.

— За справжнє кохання. Воно починається із семи лілій і закінчується банківським переказом.

Артем не підтримав тосту.

Він знову подивився на фотографію Лариси. На одній вона стояла біля моря, тримаючи капелюх обома руками. Вітер роздував сукню, і вона сміялася — не так стримано, як на інших знімках.

Цю фотографію вона надіслала тільки йому.

Тут я ще була щаслива, — написала тоді.

Він відповів:

Будеш знову.

Артем добре знав, коли треба брехати. Ще краще він знав, коли людина сама прагне повірити.

Проте зараз йому раптом стало неприємно дивитися на її усмішку.

— Щось не так? — запитав Влад.

— Усе нормально.

— Ти вже третю хвилину мовчиш.

— Думаю.

— Це небезпечно, — сказав Денис.

Артем узяв третій телефон. Оксана з Німеччини надіслала голосове повідомлення. Він не став його слухати й відклав пристрій убік.

— Завтра закриваємо Ларису, — сказав він. — Потім робимо паузу.

Денис мало не вдавився пивом.

— Яку ще паузу?

— Звичайну.

— У нас оренда, борг Сергієві й ремонт машини.

— Я сказав: після Лариси.

— А якщо вона не дасть?

Артем подивився на нього.

— Дасть.

— Звідки така впевненість?

— Вона вже вирішила. Просто ще не знає про це.

Влад закрив ноутбук.

— Скільки?

— Поки не знаю.

— Ти ж казав, їй потрібні гроші на магазин.

— Потрібні. Але заради правильного чоловіка жінки відмовляються не тільки від грошей.

— А від чого ще?

— Від здорового глузду.

Денис засміявся, але Влад залишився серйозним.

— Колись знайдеться така, що відмовиться від глузду не заради тебе, а щоб тебе знищити.

Артем підвівся й підійшов до вікна.

На подвір’ї горів один ліхтар. Під ним стояла стара машина, яку завтра мали видати за його власну. На капоті блищала вода після дощу.

— Тоді, — сказав Артем, — це буде справжнє кохання.

У кімнаті знову задзижчав телефон.

Лариса надіслала фотографію документа. Банківська виписка. Нижче — коротке повідомлення:

Я зібрала майже всю суму. Завтра передам тобі. Тільки пообіцяй, що після цього ми більше не матимемо таємниць.

Денис першим побачив цифру.

— Ого.

Влад тихо свиснув.

Артем збільшив зображення двома пальцями. Сума була більшою, ніж вони очікували.

На кілька секунд усі троє перестали жартувати.

Денис поставив пляшку на стіл.

— Ну що, наречений? Тепер уже любиш?

Артем повільно заблокував телефон.

— Завтра говоритимемо.

— Про що?

— Про те, як правильно поділити гроші.

— А з нею?

Артем подивився на записку з її ім’ям.

Лариса. Вдова. Квартира, магазин.

Потім узяв ручку й дописав унизу:

Довіряє.

— З нею, — відповів він, — про майбутнє.

    РОЗДІЛ 2  Жінка біля готелю

Лариса стояла біля входу до готелю й тримала в руках сім білих лілій.

Артем побачив її ще з машини.

— Чого це вона з квітами? — запитав Денис, пригальмовуючи біля тротуару.

— Не знаю.

— Може, тобі принесла.

— Жінки не дарують чоловікам лілій.

— Ти ж у нас особливий.

Артем не відповів. Він дивився крізь лобове скло.

Лариса була в темно-синьому пальті, застебнутому до самого горла. Волосся акуратно вкладене, на губах світла помада. Вона кілька разів поглянула на телефон, потім на двері готелю.

Поруч із нею стояла невелика шкіряна сумка.

Не та, яку вона носила під час першої зустрічі.

Ця була нова. Дорожча.

— Пакет у багажнику, — сказав Денис. — Квіти, коробка цукерок і папка.

— Яка ще папка?

— Ти ж керівник будівельної компанії. Не можеш ходити з порожніми руками.

— У папці що?

— Старі рахунки за електрику.

Артем глянув на нього.

— А якщо відкриє?

— Скажеш, комерційна таємниця.

— Ти ідіот.

— Зате підготовлений.

Артем вийшов із машини.

— О четвертій я забираю її, — крикнув Денис услід.

— Машину?

— Ні, Ларису. Звичайно, машину!

Артем зачинив дверцята й пішов до готелю.

Лариса помітила його не одразу. Коли побачила, її обличчя змінилося так швидко й відверто, що він мимоволі сповільнив крок.

Ніби до цієї миті вона лише чекала, а тепер почала жити.

— Артеме!

Вона рушила назустріч і простягнула квіти.

— Це тобі.

— Мені?

— Ти ж любиш лілії.

Він на мить розгубився.

Лілії любила вона. Саме тому Влад порадив їх купити.

— Люблю, — сказав Артем. — Але я теж приніс тобі квіти.

Він відкрив задні дверцята машини, дістав букет і подав їй.

Лариса засміялася.

У руках вони тримали однакові білі лілії.

— Отже, думали про одне й те саме, — сказала вона.

— Схоже на те.

Денис за кермом прикрив рот долонею, ховаючи усмішку.

Артем зачинив дверцята сильніше, ніж треба.

Машина від’їхала.

— Це твій водій? — запитала Лариса.

— Помічник.

— Молодий.

— Він давно зі мною працює.

— Надійний?

Артем глянув услід машині.

— Коли спить.

Лариса знову засміялася. Потім її погляд зупинився на його обличчі.

— Ти втомлений.

— Майже не спав.

— Через роботу?

— Через тебе.

Вона опустила очі на квіти.

Артем знав цей рух. Жінка хоче усміхнутися, але боїться показати, наскільки сильно їй приємно.

Він торкнувся її ліктя.

— Ходімо всередину. Ти замерзла.

— Не дуже.

— Руки холодні.

— Я хвилююся.

Вона сказала це просто, без кокетства.

У холі готелю було тепло й тихо. За високими вікнами блищав мокрий асфальт. Біля стійки адміністратора стояв чоловік із валізою, а в кріслах сиділа літня пара.

Артем обрав столик у дальньому кутку кафе.

Лариса поклала сумку біля ніг, квіти — на сусідній стілець. Його лілії залишилися в руках у Артема.

— Давай я попрошу вазу, — сказала вона.

— Не треба.

— Зів’януть.

— Нічого. Заберу додому.

— У тебе вдома є ваза?

Артем усміхнувся.

— Це перевірка?

— Ні. Просто цікаво.

— Є.

Насправді в квартирі не було навіть нормального чайника.

До них підійшла офіціантка.

Лариса замовила чай. Артем — каву.

— І щось поїсти, — додала вона. — Ти, мабуть, не снідав.

— Не хочу.

— Ти завжди так кажеш.

Вона замовила два сніданки, не питаючи його.

Артем уважно подивився на неї.

— Що?

— Нічого. Мені подобається, коли ти командуєш.

— Я не командую.

— Звичайно.

— Просто ти забуваєш їсти, коли нервуєш.

— Звідки знаєш?

— Минулого разу ти весь вечір крутив ложку в чашці й так нічого не замовив.

Артем не пам’ятав цього.

Він пам’ятав, де вони сиділи, скільки коштувала її сумка, яке в неї авто і як часто вона згадувала магазин. Але не пам’ятав ложки.

Лариса пам’ятала.

— Я хотіла сьогодні поговорити серйозно, — сказала вона.

— Я здогадався.

— Через повідомлення?

— Через сумку.

Лариса машинально торкнулася ручки.

— Що з нею?

— Ти тримаєш її так, ніби там або великі гроші, або чужа голова.

Вона засміялася, але одразу стала серйозною.

— Гроші.

Артем зробив вигляд, що не зрозумів.

— Які гроші?

— Ті, про які ми говорили.

— Ларисо…

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— Зараз скажеш, що не можеш їх узяти. Потім — що мусиш сам вирішувати свої проблеми. А тоді знову не спатимеш кілька ночей і писатимеш мені, що все добре.

— Я справді не хочу втягувати тебе.

— Ти вже втягнув.

— Не навмисно.

— Навмисно чи ні — яка різниця?

Офіціантка поставила перед ними чай і каву.

Лариса дочекалася, поки вона відійде.

— Скільки тобі не вистачає?

— Ми вже це обговорювали.

— Ти назвав приблизну суму.

— Бо ситуація змінюється.

— У кращий бік?

Артем мовчав.

Лариса повільно кивнула, ніби отримала відповідь.

— Я зібрала майже все.

Він подивився на її сумку.

Усередині ворухнулося знайоме відчуття. Не радість — швидше полегшення. Гроші вже були поруч. Ще трохи правильних слів — і наступні кілька місяців можна не думати про оренду, борги й Денисове ниття.

— Ти продала щось? — запитав Артем.

— Частину товару зі складу.

— Зі знижкою?

— Так.

— Ларисо, я просив цього не робити.

— Ти нічого не просив. Ти лише сказав, що через затримку платежу можеш втратити контракт.

— Це правда.

— Я знаю.

— Звідки?

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Бо довіряю тобі.

Артем узяв чашку, хоча кава була надто гаряча.

— Але це не все, — продовжила Лариса. — Я продала мамині сережки.

Він поставив чашку.

— Навіщо?

— Вони лежали багато років.

— Це не означає, що їх треба було продавати.

— Мені вони не потрібні.

— Вони належали твоїй матері.

— Саме тому я й вирішила, що вона зрозуміла б.

— Що зрозуміла б?

— Що я допомагаю людині, з якою хочу прожити життя.

Слова прозвучали занадто голосно.

За сусіднім столиком літня жінка підняла голову, потім відвела погляд.

Артем відкинувся на спинку стільця.

За роки він чув багато зізнань. Деякі жінки говорили про кохання вже на третьому побаченні. Інші надсилали відверті фотографії після кількох днів листування. Хтось клявся кинути чоловіка, хтось — переїхати в іншу країну.

Зазвичай він одразу розумів, що відповісти.

Тепер правильних слів не знайшлося.

— Ти мовчиш, — сказала Лариса.

— Думаю.

— Про що?

— Ти не повинна була продавати сережки.

— Я думала, ти скажеш інше.

— Що саме?

— Що ми справді проживемо життя разом.

Артем накрив її долоню своєю.

— Я хочу цього.

— Хочеш чи плануєш?

— Хіба це різні речі?

— У нашому віці — дуже.

Він усміхнувся.

— Ти говориш так, ніби нам по дев’яносто.

— Мені п’ятдесят два. Я вже не хочу витрачати роки на красиві слова.

— А я, по-твоєму, витрачаю твій час?

— Не знаю.

Лариса забрала руку.

— Саме це я й хотіла сьогодні з’ясувати.

Принесли сніданки. Яєчня, тости, помідори, сир.

Лариса не торкнулася їжі.

— Перш ніж передати гроші, я хочу дещо попросити.

— Що?

— Покажи мені свій паспорт.

Артем повільно взяв виделку.

— Паспорт?

— Так.

— Навіщо?

— Хочу знати, кому віддаю гроші.

— Ти знаєш, кому.

— Я знаю чоловіка, який пише мені вечорами. Знаю, як він сміється, як злиться, що любить каву без цукру й не їсть уранці. Але я не знаю, де він живе, не була в його офісі й не бачила жодного документа.

— Ти мені не довіряєш?

— Не роби цього.

— Чого?

— Не перетворюй моє нормальне прохання на образу.

Артем поклав виделку.

— Я не ображаюся.

— Ображаєшся. У тебе навіть обличчя змінюється.

— Мені неприємно.

— Мені теж неприємно просити. Але я повинна.

Він дістав із внутрішньої кишені портмоне.

Паспорт був справжній. Справжніми були ім’я, дата народження й фотографія. Брехнею залишалося все інше.

Артем простягнув документ.

Лариса взяла його, відкрила й уважно подивилася.

— Артем Сергійович.

— Не смій так мене називати.

— Чому?

— Старим себе почуваю.

— А як називатимуть тебе мої знайомі?

— Просто Артем.

— А донька?

— Твоя?

— Моя.

Він відчув, як усередині щось напружилося.

— Ти говорила їй про мене?

— Трохи.

— Що саме?

— Що познайомилася з чоловіком.

— І як вона відреагувала?

— Погано.

Лариса повернула паспорт.

— Вона думає, що ти шахрай.

Артем забрав документ і сховав у кишеню.

— Неоригінально.

— Не сердься.

— Я не серджуся.

— Сердишся.

— Чому вона так думає?

— Бо я сказала про гроші.

— Навіщо?

— Вона моя донька.

— Я думав, вона телефонує тобі на п’ять хвилин.

Лариса подивилася на нього.

— Це не означає, що я повинна все від неї приховувати.

— А вона все розповідає тобі?

— Ні.

— Тоді чому ти повинна?

— Тому що я її мати.

— І тепер вона забороняє тобі допомагати мені?

— Вона не може мені заборонити.

— Але намагається.

— Вона хвилюється.

— За тебе чи за майбутню спадщину?

Лариса зблідла.

Артем одразу зрозумів, що зайшов надто далеко.

— Вибач.

— Не треба.

— Я не мав права.

— Не мав.

Вона взяла чашку, але рука ледь помітно тремтіла.

— Я просто не люблю, коли хтось вирішує за тебе, — сказав він м’якше.

— Моя донька не вирішує.

— А хто вирішує?

— Я.

— Тоді чому ми говоримо про її думку?

Лариса поставила чашку.

— Тому що вона знайшла твої фотографії на іншій сторінці.

Артем завмер.

— На якій?

— Не знаю. Вона не показала. Сказала, що там інше прізвище.

Кілька секунд він чув тільки дзенькіт посуду й тиху музику.

Влад завжди перевіряв фотографії. Частину вони робили самі, частину змінювали, деякі сторінки закривали після завершення справи.

Але щось могло залишитися.

— І ти все одно прийшла? — запитав він.

— Прийшла.

— Чому?

— Хотіла почути тебе.

— А якщо вона має рацію?

Лариса довго дивилася на нього.

— Скажи мені.

Це було небезпечне питання.

Не тому, що він не мав відповіді. Відповідей у нього було десятки. Міг сказати про колишнього бізнес-партнера, який використав його фотографії. Про заздрісника. Про давню сторінку, яку зламали. Про однофамільця.

Але Лариса зараз не просила легенду.

Вона просила правду.

І на якусь мить Артемові захотілося її дати.

Сказати, що будівельної компанії немає. Що машина належить знайомому. Що дружина не загинула в аварії, бо ніякої дружини не було. Що в сусідній квартирі двоє чоловіків ведуть таблицю, де поруч із її ім’ям записані квартира, магазин і рівень довіри.

Він навіть уявив, як вона слухатиме.

Не кричатиме. Не вдарить. Просто перестане дивитися на нього так, як зараз.

Саме цього Артем не захотів найбільше.

— Колись я працював із людьми, з якими не повинен був працювати, — сказав він.

Лариса мовчала.

— Ми розійшлися погано. Вони використовували мої фотографії, писали від мого імені, створювали сторінки. Я намагався це припинити.

— Чому ти не розповідав?

— Бо мені соромно.

— За що?

— За те, що був дурнем.

Він сказав це тихо й подивився вбік.

Пауза була правильною. Не надто довга — щоб не здаватися награною. Не надто коротка — щоб вона встигла відчути його біль.

— Ти можеш показати ту сторінку? — запитав він.

— Я попрошу доньку.

— Не треба.

— Чому?

— Якщо хочеш вірити їй — вір.

— Артеме…

— Я не хочу змагатися з твоєю дитиною.

— Ніхто не просить.

— Просить. Просто не прямо.

Лариса знову накрила його руку.

— Я прийшла не тому, що не довіряю. Я прийшла, бо хочу довіряти правильно.

— Правильно не довіряють.

— Ти розумієш, про що я.

Він розумів.

Саме тому йому було важко на неї дивитися.

Лариса підняла сумку й поставила на вільний стілець. Розстебнула блискавку.

Усередині лежав товстий конверт.

— Тут не вся сума, — сказала вона. — Решту зможу знайти за тиждень.

Артем не торкнувся конверта.

— Забери.

— Не починай знову.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Після того, що сказала твоя донька, ти все одно готова віддати мені гроші?

— Саме тому я попросила паспорт.

— І він усе вирішив?

— Ні.

— Тоді що?

Лариса подивилася на нього так, ніби відповідь була очевидною.

— Ти.

Денис назвав би це перемогою.

Влад сказав би, що жінка остаточно готова.

Артем мав узяти конверт, подякувати, пообіцяти повернути все за кілька тижнів, а ввечері поділити гроші на кухонному столі.

Він простягнув руку.

Але замість конверта застебнув її сумку.

— Сьогодні не візьму.

Лариса насупилася.

— Чому?

— Бо ти зараз робиш це зі страху.

— Я не боюся.

— Боїшся, що я піду, якщо не допоможеш.

Вона мовчала.

— Бачиш? — сказав Артем. — Я правий.

— А ти підеш?

— Ні.

— Тоді візьми.

— Ні.

Лариса різко відсунула сумку.

— Ти кілька тижнів говорив, що через цей контракт залежить майбутнє компанії.

— Залежить.

— Що без грошей усе зупиниться.

— Так.

— А тепер, коли я принесла їх, ти відмовляєшся?

— Я знайду інший спосіб.

— Який?

— Не знаю.

— Тоді навіщо все це було?

— Що саме?

— Розмови. Ночі. Твої зізнання. Наші плани.

— Вони не мають стосунку до грошей.

— Мають, якщо ти використав їх, щоб я сюди прийшла.

Він відчув у її голосі першу справжню підозру.

Не доньчину. Її власну.

Ще кілька невдалих фраз — і все могло розсипатися.

— Я відмовляюся саме тому, що наші стосунки важливіші, — сказав Артем. — Я не хочу, щоб одного дня ти прокинулася й подумала, що купила мене.

Лариса здригнулася.

Він зрозумів: влучив.

— Я ніколи так не подумаю.

— Подумала б твоя донька.

— Мені байдуже.

— А мені ні. Я хочу, щоб колись вона подивилася на мене й зрозуміла, що помилялася.

— Ти говориш так, ніби вже знайомишся з нею.

— А хіба не цього ми хочемо?

Лариса опустила очі.

— Я хочу.

— Тоді не поспішаймо.

Вона сиділа мовчки, торкаючись пальцями блискавки на сумці.

Офіціантка підійшла запитати, чи все гаразд.

— Так, — відповів Артем. — Принесіть, будь ласка, ще чай.

— Мені не треба, — сказала Лариса.

— Треба. Ти нічого не з’їла.

Вона глянула на нього й ледь усміхнулася.

— Знову командуєш?

— Я не командую.

— Звичайно.

Напруження поволі відступило.

Артем узяв тост і почав їсти. Лариса теж торкнулася сніданку.

Кілька хвилин вони мовчали.

— То що ти хотів сказати про наше майбутнє? — запитала вона.

— Що?

— Учора написав, що хочеш поговорити.

Артем витер пальці серветкою.

Це повідомлення було порожньою обіцянкою. Звичайним гачком, щоб вона прийшла з грошима.

Тепер треба було наповнити його змістом.

— Я думаю, нам треба частіше бачитися.

— Це все?

— Для початку.

— Артеме.

— І я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

Він назвав місто, що першим спало на думку.

— Коли?

— Наступного місяця.

— У тебе там робота?

— Частково.

— А я?

— А ти будеш зі мною.

Лариса усміхнулася.

— Це ділова пропозиція?

— Майже освідчення.

— Майже не рахується.

— Тоді доведеться підготуватися краще.

— Із квітами ти вже навчився.

Вона торкнулася лілій на сусідньому стільці.

— До речі, чому саме сім?

— Щасливе число.

— Неправда.

— Чому?

— Ти просто спочатку хотів купити три, потім вирішив, що це виглядатиме бідно.

Артем засміявся.

— Звідки ти знаєш?

— Бо чоловіки завжди так купують квіти.

— Я думав, ти повіриш у долю.

— Я повірила в тебе. На сьогодні досить.

Вона простягнула руку й провела пальцями по його щоці.

Зовсім коротко. Ніжно.

Артем відчув запах її парфумів і лілій.

— Я залишу гроші в себе, — сказала Лариса. — Поки що.

— Правильно.

— Але коли ти попросиш, я допоможу.

— Домовилися.

— І ще одне.

— Що?

— Я хочу побачити твій офіс.

Він не змінився в обличчі.

— Звичайно.

— Сьогодні.

— Сьогодні не вийде.

— Чому?

— У мене зустріч.

— Завтра?

— Завтра я їду.

— Після повернення?

— Обов’язково.

Лариса дивилася на нього ще кілька секунд.

— Добре.

У її голосі щось змінилося.

Зовсім трохи. Можливо, Артемові лише здалося.

Вони закінчили сніданок і вийшли з готелю.

Дощ припинився. На небі між хмарами з’явилася вузька смуга світла.

Лариса притиснула квіти до грудей.

— Проведеш мене?

— Куди?

— До машини.

— Звичайно.

Вони пройшли через стоянку. Її автомобіль стояв у дальньому ряду.

Перед тим як сісти, Лариса повернулася до нього.

— Ти сьогодні дивний.

— Чому?

— Наче хочеш щось сказати й боїшся.

— Мені нема чого боятися.

— Усім є чого.

Вона поцілувала його в щоку.

— Подзвони ввечері.

— Подзвоню.

— Не пиши. Саме подзвони.

— Добре.

Лариса сіла в машину. Поклала квіти на пасажирське сидіння й завела двигун.

Артем стояв, поки вона не виїхала зі стоянки.

Лише тоді дістав телефон.

Денис відповів одразу.

— Ну?

— Не взяв.

На тому кінці запала тиша.

— Що не взяв?

— Гроші.

— Артеме, не жартуй.

— Я не жартую.

— Вона не принесла?

— Принесла.

— І ти не взяв?

— Не сьогодні.

— Ти захворів?

— Вона почала підозрювати.

— То треба було взяти й зникнути, поки не пізно.

— Її донька знайшла стару сторінку.

Денис вилаявся.

— Яку?

— Не знаю. Скажи Владу, хай перевірить усе.

— А гроші?

— Будуть.

— Коли?

— Коли перестане боятися.

— Вона вже прийшла з конвертом! Чого їй ще боятися?

Артем подивився на дорогу, якою щойно поїхала Лариса.

— Мене.

— І правильно робить.

— Денисе.

— Що?

— Знайдіть сторінку раніше за її доньку.

— А ти куди?

— Подивлюся офіс.

— Який офіс?

— Наш новий.

— У нас немає офісу.

— Тепер буде.

Артем завершив дзвінок.

Біля входу до готелю на мокрій плитці лежала одна біла пелюстка.

Він підняв її, кілька секунд потримав у руці, а потім кинув у найближчу урну.

Цього разу Лариса поїхала з грошима.

Але Артем знав: вона повернеться.

Не тому, що була дурною.

А тому, що вже почала захищати його від власних сумнівів.

    РОЗДІЛ 3  Неправильна здобич

Офіс знайшов Влад.

Кімната на другому поверсі старого бізнес-центру коштувала дешевше, ніж вечеря на трьох у пристойному ресторані. За ці гроші їм дозволили користуватися нею два дні, а за окрему плату адміністраторка погодилася не ставити зайвих запитань.

У кімнаті стояли два столи, чотири стільці й шафа з перекошеними дверцятами. На стіні залишилися бліді прямокутники від календарів і дипломів попередніх орендарів.

Денис обійшов приміщення, постукав пальцем по підвіконню й показав пил.

— Солідна компанія.

— Прибери, — сказав Артем.

— Я не прибиральниця.

— Тоді не чіпай.

Влад поставив на стіл ноутбук.

— Нам потрібна назва.

— У нас є назва, — відповів Артем.

— У тебе на сторінці написано «Левченко Буд». Це звучить так, ніби ти кладеш плитку у ванних кімнатах.

— А ми що, хмарочоси будуємо?

— Ми нічого не будуємо.

— Тим більше.

Денис відчинив шафу. Усередині лежала порожня пляшка, старий степлер і пожовкла інструкція до принтера.

— О, документація компанії.

Влад дістав із сумки кілька синіх папок.

— Я надрукував договори.

Артем узяв верхній аркуш.

— Що це?

— Старі будівельні кошториси. Знайшов у мережі, змінив назви й цифри.

— А якщо вона почне читати?

— Тоді скажеш, що це конфіденційно.

— У вас на все одна відповідь.

— Бо працює.

Денис поставив на стіл невеликий вазон із пластиковою рослиною.

— Де взяв?

— У коридорі.

— Поверни.

— Без рослини тут бідно.

— З рослиною тут бідно й смішно.

Денис пересунув вазон ближче до вікна.

— Тепер схоже, що ми дбаємо про екологію.

Артем подивився на годинник.

До приходу Лариси залишалося сорок хвилин.

Учора ввечері вона знову запитала про офіс. Артем спробував перенести зустріч, але вона несподівано наполягла.

Не вимагала. Не підозрювала відкрито. Просто сказала:

— Я хочу побачити місце, де ти проводиш половину свого життя.

Відмовити втретє означало б підтвердити її сумніви.

Тому тепер троє чоловіків розкладали по столах чужі папери й сперечалися, чи повинен керівник будівельної компанії тримати в кабінеті каску.

— Повинен, — наполягав Денис. — Це символ професії.

— Хірург теж не сидить у кабінеті зі скальпелем у руці, — сказав Влад.

— Але скальпель у нього десь є.

— Де ти візьмеш каску?

— На будівництві.

— Украдеш?

— Позичу.

— Не треба каски, — урвав їх Артем. — Поставте воду на стіл і заберіть свої куртки.

— А ми де будемо? — запитав Денис.

— Влад сидітиме за другим столом.

— А я?

— У коридорі.

— Чому?

— Бо ти відкриваєш рот раніше, ніж починаєш думати.

— Я можу бути менеджером.

— Не можеш.

— Чому?

— Менеджер не повинен називати клієнток бабами.

— Я при них не називаю.

— Ти одного разу назвав.

— Вона не почула.

— Вона сиділа навпроти.

— Я тихо.

Влад увімкнув ноутбук.

— Денисе, краще справді посидь у коридорі.

— Ви ще пошкодуєте, коли знадобиться людина з харизмою.

— Якщо знадобиться людина з харизмою, ми її наймемо, — відповів Артем.

Денис показав йому непристойний жест і вийшов.

За пів години кімната майже нагадувала офіс. На столі з’явилися папки, ручки, пляшка води й настільний календар. На стіні Влад прикріпив роздруковане зображення майбутнього житлового комплексу.

— Гарно, — сказав Артем. — Що це?

— Проєкт у Болгарії.

— Чий?

— Не наш.

— Це я зрозумів.

— Головне, щоб Лариса не зрозуміла.

У двері постукали.

Влад і Артем одночасно глянули на годинник.

Лариса прийшла на десять хвилин раніше.

— Заходьте, — голосно сказав Артем.

Двері відчинилися.

Спочатку з’явилася Лариса. За нею — молода жінка в короткому чорному пальті.

Артем одразу зрозумів, хто це.

Донька.

Лариса зупинилася біля дверей.

— Сподіваюся, ми не завадили.

— Звичайно, ні.

Артем підвівся й усміхнувся.

— Заходьте.

Молода жінка не відповіла на усмішку. Вона швидко оглянула кімнату, Влада, папери, плакат на стіні й пластикову рослину, яку Денис так і не повернув.

— Це моя донька Ірина, — сказала Лариса. — Вона захотіла познайомитися.

— Саме захотіла? — запитала Ірина.

— Не починай, — тихо сказала мати.

— Дуже приємно, — промовив Артем.

— Побачимо.

Ірина не простягнула руки.

Вона була схожа на Ларису очима, але дивилася зовсім інакше. Лариса дивилася так, ніби шукала в людині щось добре. Її донька — ніби вже знала погане й хотіла лише підтвердження.

— Це наш технічний спеціаліст Влад, — представив Артем.

Влад підвівся.

— Добрий день.

— Який саме спеціаліст? — одразу запитала Ірина.

— Працюю з документацією та проєктами.

— Інженер?

— Не зовсім.

— Архітектор?

— Ні.

— Тоді хто?

Влад на мить затримав погляд на Артемові.

— Координатор.

— Зрозуміло, — сказала Ірина таким тоном, що нічого їй не було зрозуміло.

Лариса поставила на стіл коробку цукерок.

— Ми ненадовго.

— Сідайте, — запропонував Артем. — Кава, чай?

— Ні, дякую, — відповіла Ірина.

— Я вип’ю кави, — сказала Лариса.

— Зараз замовлю.

Артем узяв телефон і написав Денисові:

Дві кави. Донька прийшла. Не лізь.

Відповідь з’явилася одразу:

Красива?

Артем заблокував екран.

Ірина тим часом підійшла до плаката.

— Це ваш об’єкт?

— Один із проєктів, над якими ми працювали, — відповів Артем.

— Де він?

— За кордоном.

— У якій країні?

— У Болгарії.

Влад опустив очі до ноутбука.

— В якому місті? — продовжила Ірина.

Артем назвав перше болгарське місто, яке спало на думку.

Ірина дістала телефон і сфотографувала плакат.

— Навіщо? — запитала Лариса.

— Сподобався будинок.

— Я можу надіслати зображення, — сказав Артем.

— Не потрібно. Я вже маю.

Вона повернулася до нього.

— Мама розповіла, що у вас проблеми з контрактом.

— Тимчасові труднощі.

— Які саме?

— Затримка фінансування.

— Хто затримує?

— Замовник.

— Який?

Лариса торкнулася доньчиної руки.

— Ірино, досить.

— Мамо, ти збиралася віддати людині майже всі свої заощадження.

— Не віддала.

— Поки що.

— Це наша справа.

— Ні. Коли ти продаєш бабусині речі, це вже не тільки твоя справа.

Лариса зблідла.

Артем побачив у її очах сором.

Не перед ним — перед Владом, який став випадковим свідком родинної сварки.

— Можливо, нам краще поговорити втрьох, — сказав Артем.

Влад одразу підвівся.

— Я вийду.

— Не треба, — заперечила Ірина. — Нехай почує. Може, у вас у компанії заведено позичати гроші в клієнток.

— Ірина! — різко сказала Лариса.

— Що?

— Артем нічого в мене не просив.

— Він розповів про проблему, назвав суму й дав зрозуміти, що може все втратити. Не обов’язково вимовляти слово «дай».

Артем мовчав.

Ірина говорила правильно. Майже слово в слово так, як пояснив би він сам, якби навчав нового учасника схеми.

Не просити.

Люди не люблять, коли в них просять. Набагато охочіше вони допомагають, коли вважають рішення власним.

— Я розумію вашу тривогу, — сказав Артем.

— Сумніваюся.

— Ви захищаєте матір.

— Від вас.

Лариса різко підвелася.

— Я не дозволю так зі мною поводитися.

— Я поводжуся не з тобою.

— Саме зі мною. Ти прийшла не знайомитися. Ти прийшла показати, що вважаєш мене дурною.

— Я вважаю, що ти закохалася й не хочеш бачити очевидного.

— А що очевидне?

Ірина глянула на Артема.

— Що цей чоловік бреше.

У кімнаті стало тихо.

Навіть із коридору не долинало жодного звуку. Денис, мабуть, стояв під дверима й слухав.

— У вас є докази? — спокійно запитав Артем.

— Я знайшла сторінку з вашими фотографіями.

— Мама казала.

— Там вас звати не Артемом.

— Покажіть.

Ірина відкрила телефон, кілька разів провела пальцем по екрану й подала його Артемові.

Сторінка справді існувала.

Фотографія була стара, зроблена років три тому. Артем стояв біля ресторану в світлій сорочці, обіймаючи жінку за плечі.

Ім’я — Олег.

Прізвище чуже.

Сторінку вони закрили після однієї з перших справ. Видалили фотографії, переписки, контакти. Принаймні так думали.

Тепер сторінка знову була активна.

Хтось додав нові дописи.

— Це не моя сторінка, — сказав Артем.

— Але фотографії ваші.

— Так.

— Ім’я інше.

— Я бачу.

— Може, поясните?

Артем збільшив останню фотографію.

Її він ніколи раніше не бачив.

Знімок був свіжим. На ньому Артем виходив із під’їзду їхньої квартири. На задньому плані виднівся Денис.

Хтось стежив за ними.

— Де ви це знайшли? — запитав Артем.

— Мені надіслали.

— Хто?

— Невідомий акаунт.

— Коли?

— Учора.

— Що ще було в повідомленні?

Ірина забрала телефон.

— Достатньо.

— Покажіть усе.

— Ви не в тому становищі, щоб наказувати.

— Це важливо.

— Для кого?

— Для вашої матері.

Ірина глузливо всміхнулася.

— Тепер ви турбуєтеся про неї?

— Я завжди турбувався.

— Аж поки вона не сховала гроші назад у сумку.

Лариса вдарила долонею по столу.

— Досить!

Вона сказала це так голосно, що у дверях з’явилася адміністраторка.

— У вас усе гаразд?

— Так, — відповів Артем. — Вибачте.

Жінка подивилася на всіх по черзі й зачинила двері.

Ірина сховала телефон.

— Я хочу, щоб мама пішла зі мною.

— Я сама вирішу, коли й куди мені йти, — сказала Лариса.

— Тоді залишайся. Але якщо віддаси йому гроші, більше не дзвони мені з проханнями допомогти.

— Я ніколи не просила тебе про гроші.

— Просила забрати тебе після операції.

— Це не те саме.

— Просила пожити з тобою, коли тобі було страшно.

— Ірино…

— Просила говорити з постачальниками, коли вони погрожували судом. А тепер я раптом стала невдячною донькою, яка заважає великому коханню.

Лариса опустила очі.

Її гнів зник так само швидко, як виник.

Залишилася втома.

— Ходімо, — сказала вона.

— Ларисо, — почав Артем.

— Я подзвоню.

— Дозволь хоча б пояснити.

— Не зараз.

Вона взяла сумку й коробку цукерок, яку принесла.

Потім подивилася на неї, ніби тільки тепер помітила, і залишила на столі.

Ірина відчинила двері.

У коридорі стояв Денис із пластиковим підносом. На ньому були три паперові стаканчики.

— Кава, — сказав він.

Ірина окинула його поглядом.

— Ще один технічний спеціаліст?

Денис подивився на Артема.

— Водій.

— Помічник, — одночасно сказав Артем.

Ірина усміхнулася.

— Солідна компанія.

Жінки пішли.

Денис зайшов до кімнати й поставив каву на стіл.

— Приємна дівчина.

— Зачини двері, — сказав Артем.

— Я ж казав, що потрібна людина з харизмою.

— Зачини.

Коли двері зачинилися, Влад підняв голову.

— Це не ми відновлювали сторінку.

— Я здогадався.

— Фотографія біля під’їзду зроблена нещодавно.

— І це я теж побачив.

Денис перестав усміхатися.

— Яка фотографія?

Артем коротко пояснив.

— Може, хтось із колишніх? — припустив Денис.

— Хтось із колишніх знає, де ми живемо.

— Багато хто знає.

— Не жінки.

— Сергій?

— Навіщо йому?

Влад повернув до себе ноутбук.

— Я перевірю сторінку.

— Перевір усе, — сказав Артем. — Хто її відновив, звідки заходили, кому писали.

— Я не чарівник.

— Зроби, що можеш.

Денис сів на край столу.

— Лариса тепер не дасть грошей.

— Дасть.

— Після цього?

— Донька натиснула надто сильно.

— І що?

— Тепер Лариса захищатиме не мене. Вона захищатиме власне право не бути дурною.

Денис кивнув.

— Тобто віддасть гроші, щоб довести доньці, що та помиляється?

— Можливо.

Влад поглянув на Артема.

— Ти сказав це так, ніби вже не хочеш брати.

— Я сказав «можливо».

— А думаєш що?

Артем підійшов до вікна.

На тротуарі Лариса й Ірина сперечалися. Ірина говорила швидко, розмахуючи руками. Лариса стояла нерухомо.

Потім донька пішла до припаркованої машини, а Лариса залишилася сама.

Вона дістала телефон.

За кілька секунд телефон Артема завібрував.

Пробач за цю сцену.

Він прочитав і не відповів.

Надійшло друге повідомлення:

Я не знала, що вона прийде з такими звинуваченнями.

Артем набрав:

Тобі немає за що просити пробачення.

Стер.

Написав:

Мені шкода, що через мене ви посварилися.

Знову стер.

Третє повідомлення від Лариси:

Скажи тільки одне: ця сторінка справді не твоя?

Артем подивився на Влада.

— Вона питає про сторінку.

— Скажи правду, — озвався Денис.

Артем повернувся до нього.

— Яку саме?

— Ту, яка зараз вигідна.

Влад тихо засміявся.

— Що?

— Нічого. Просто іноді ти говориш розумніше, ніж виглядаєш.

Денис узяв стаканчик із кавою.

— Я багатогранний.

Артем написав:

Ні. Але я знайду того, хто це зробив.

Лариса прочитала повідомлення одразу.

Відповіді не було.

Через хвилину вона сіла в машину доньки.

Автомобіль виїхав зі стоянки.

— Що тепер? — запитав Денис.

Артем поклав телефон на стіл.

— Тепер шукаємо того, хто нас здав.

— А гроші?

— Забудь поки про Ларису.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Денис подивився на Влада.

— Він точно захворів.

— У нас є інша справа, — сказав Влад.

— Яка?

Влад відкрив на ноутбуці фотографію жінки.

Темне волосся, окуляри, впевнена усмішка. На вигляд — близько сорока. Фотографувалася вона біля ресторану, за кермом дорогої машини й на палубі катера.

— Звідки? — запитав Артем.

— Написала вчора на одну зі старих сторінок.

— Сама?

— Так.

— Що хоче?

— Познайомитися.

Денис поставив каву.

— Заміжня?

— Розлучена.

— Діти?

— Немає.

— Гроші?

Влад відкрив іншу вкладку.

— Власниця кількох аптек. Принаймні так написано.

— Прізвище? — запитав Артем.

— Карина Соколовська.

— Надто добре, — сказав Денис. — Красуня, багата, сама пише. Може, вона ще й квартиру тобі подарує на першому побаченні?

Влад знизав плечима.

— Люди бувають різні.

Артем нахилився до екрана.

На одній фотографії Карина стояла поруч із кремезним чоловіком у темному костюмі. Обличчя чоловіка було наполовину закрите сонцезахисними окулярами.

— Хто це? — запитав Артем.

— Не знаю. Може, брат.

— Підпис є?

— «Людина, якій я довіряю».

— Уже цікаво, — сказав Денис.

Артем перегорнув фотографії.

На більшості Карина була сама. Ресторани, подорожі, дорогий одяг. Жодних сумних цитат, скарг на самотність чи публічних зізнань.

Вона не була схожа на їхніх звичайних жінок.

— Що написала? — запитав він.

Влад відкрив листування.

Добрий вечір. Зазвичай я не пишу першою, але ви нагадали мені людину, яку я колись знала.

Відповіді ще не було.

— Яку сторінку вона знайшла?

— Ту, де ти Максим. Власник ресторану.

— Ресторан уже закрився?

— За легендою — продається.

— Через що?

— Через партнера, який украв гроші.

Денис засміявся.

— Ми навіть у вигадках не можемо мати нормальних партнерів.

Артем продовжував дивитися на фотографії Карини.

— Вона занадто впевнена.

— Це погано? — запитав Денис.

— Це незвично.

— Бо наші зазвичай плачуть біля моря?

— Бо люди, які пишуть першими, зазвичай хочуть чогось конкретного.

— Вона хоче тебе.

— Вона мене не знає.

— Ти її теж, а вже дивишся п’ять хвилин.

Влад збільшив одну фотографію.

Карина стояла на сходах великого заміського будинку. Поруч — той самий чоловік у темному костюмі.

— Може, чоловік? — припустив Влад.

— Вона написала, що розлучена, — сказав Денис.

— Люди іноді брешуть у мережі.

Денис і Влад подивилися на нього.

— Що? — запитав Артем.

— Нічого, — відповів Влад. — Просто несподіване відкриття.

Артем випростався.

— Не відповідаємо сьогодні.

— Чому? — запитав Денис.

— Нехай почекає.

— Сама прийшла, а ти її маринуєш?

— Якщо людина звикла отримувати все одразу, очікування робить її цікавішою.

— А якщо піде?

— Значить, не наша.

Телефон Артема знову завібрував.

Він сподівався, що це Лариса.

Повідомлення надійшло з невідомого номера.

Не шукай того, хто відновив сторінку. Краще думай, кого обираєш наступною.

Артем перечитав текст.

— Що там? — запитав Влад.

Він мовчки показав телефон.

Денис перестав жувати край паперового стаканчика.

— Це погроза?

— Порада, — сказав Влад.

— Дуже турботлива.

Надійшло ще одне повідомлення.

Фотографія.

Артем, Влад і Денис сиділи в цій самій кімнаті. Знімок зробили кілька хвилин тому через вікно будинку навпроти.

Під фотографією було написано:

Цього разу гроші ділитимете не ви.

Денис першим кинувся до вікна.

На протилежному боці вулиці стояли житловий будинок, маленька кав’ярня й припаркований чорний автомобіль.

— Бачиш когось? — запитав Влад.

— Ні.

Артем забрав зі столу папери.

— Збираємося.

— Куди?

— Звідси.

— А оренда до вечора, — сказав Денис.

— Можеш залишитися.

За кілька хвилин вони склали ноутбуки й папки в сумки. Денис усе-таки забрав пластиковий вазон.

— Постав на місце, — сказав Артем.

— Він наш єдиний чесно зароблений актив.

— Ти його вкрав.

— Тоді тим більше не можна кидати.

У коридорі нікого не було.

Артем зупинився біля вікна. Чорний автомобіль навпроти рушив із місця й повільно поїхав.

Розгледіти водія він не встиг.

— Номер бачив? — запитав Влад.

— Брудний.

— Випадково?

— Навряд.

Вони вийшли через задні двері бізнес-центру.

На подвір’ї Денис нарешті запитав:

— Може, зупинимося?

— Що саме?

— Усе це.

Артем подивився на нього.

— Ти вранці плакав через гроші Лариси.

— Вранці нас не фотографували з будинку навпроти.

— Хтось хоче налякати.

— У нього виходить.

— Тоді йди.

Денис насупився.

— Куди?

— Не знаю. Шукай чесну роботу.

— А ти?

Артем глянув на фотографію Карини, яка залишалася відкритою на екрані телефона.

Власниця аптек. Дорога машина. Заміський будинок. Людина, якій вона довіряє.

Усе виглядало занадто легко.

Саме тому Артемові захотілося перевірити.

— А я дізнаюся, хто вирішив грати з нами, — сказав він.

Влад похитав головою.

— Можливо, це саме те, чого від тебе хочуть.

— Можливо.

— І ти все одно підеш?

Артем відкрив сторінку Максима й почав друкувати відповідь Карині.

Добрий вечір. Сподіваюся, людина, яку я вам нагадав, залишила приємні спогади.

Повідомлення було прочитане одразу.

Карина відповіла:

Не дуже. Але, можливо, ви зумієте це виправити.

Артем усміхнувся.

— Що вона написала? — запитав Денис.

— Хоче познайомитися.

— А ти?

Артем заблокував телефон.

— Я теж.

Він ще не знав, що Карина Соколовська не володіла мережею аптек.

Не знав, кому насправді належали заміський будинок, автомобіль і катер.

І тим більше не знав, навіщо вона сама знайшла його стару сторінку.

Але вже зробив перший крок.

Цього разу здобич обрала мисливця сама.