КРИМІНАЛЬНИЙ РОМАН

                           ПРОЛОГ

— Ти мене кохаєш? — запитала Яна.

Артем не відповів одразу. Повільно відклав виделку й подивився на неї так, ніби намагався вгадати, що саме вона вже знає.

На столі холола вечеря. Горіли дві свічки, куплені ще тоді, коли вони вірили, що нове життя починається з красивого посуду, вина й планів на дитину. За вікном шумів дощ.

— Більше за всіх, — нарешті сказав він.

Яна усміхнулася, але очі залишилися холодними.

— Тоді чому я тобі не вірю?

— Бо знаєш мене краще за всіх.

Її телефон лежав між тарілками екраном донизу. Під скатертиною світився маленький червоний вогник диктофона.

Артем помітив його ще на початку вечері.

— Коли ти вперше подумав, що твоя мати повинна померти? — тихо запитала Яна.

Він не здригнувся. Лише відкинувся на спинку стільця.

— Ти знову мене розробляєш?

— Цього разу я розробляю нас обох.

Артем засміявся. Спокійно, майже ніжно. Потім дістав із кишені власний телефон і поклав поруч із її телефоном.

На його екрані теж рухалася червона смуга запису.

— Запізнилася, кохана. Я почав раніше.

За дверима під’їзду грюкнуло. Почулися важкі кроки, потім короткий дзвінок.

Вони дивилися одне на одного, не наважуючись поворухнутися.

Кожен думав, що другий його зрадив.

Яна простягнула руку через стіл. Артем стиснув її пальці.

— Що б зараз не сталося, — прошепотіла вона, — ми все робили заради нашої сім’ї.

Він подивився на неї з тією самою усмішкою, якою колись завойовував довіру самотніх жінок.

— Звичайно. Ми жертви, Яно. Не забувай цього.

У двері постукали вдруге.

               РОЗДІЛ 1  Три наречені

— Які в мене сьогодні діти? — запитав Артем, не відриваючи погляду від телефона.

Денис, що лежав на дивані, підняв голову.

— У якому сенсі?

— У прямому. У мене є діти чи немає?

— З Ларисою немає, — озвався Влад із-за старого ноутбука. — Ти самотній, бо дружина загинула в аварії.

— Знову загинула?

— Не «знову», а досі. Люди двічі не гинуть.

— У нього дружини гинуть частіше, ніж мухи восени, — засміявся Денис.

Артем швидко перегорнув листування.

— А з Інною?

Влад відкрив таблицю.

— Розлучений. Є донька, живе з матір’ю в Польщі.

— Як звати?

— Доньку чи матір?

— Доньку.

— Софія.

— Вік?

— Одинадцять.

— Учора було дев’ять.

— Учора ти писав Оксані. Там доньку звати Аліна, їй дев’ять і вона живе з бабусею.

Артем відклав телефон і потер обличчя долонями.

На кухні пахло смаженою цибулею, дешевою кавою та чоловічими шкарпетками. Квартира була тісна, двокімнатна, з обдертими шпалерами й продавленим диваном, який Денис називав шкіряним, хоча шкіра давно відлущилася й залишила на сидіннях сірі лисини.

На столі стояли три телефони, два ноутбуки й тарілка з недоїденими макаронами. Біля кожного телефона лежав клаптик паперу з жіночим ім’ям.

Лариса. Вдова. Квартира, магазин.

Інна. Розлучена. Салон краси.

Оксана. Німеччина. Доглядає старих.

— Я вам казав, — промовив Артем, — не можна тримати більше трьох одночасно. Починається плутанина.

— Не бери четверту, — відповів Влад.

— Четверта сама прийшла.

— Вони всі до тебе самі приходять, — Денис почухав живіт. — А гроші чомусь ми потім ділимо на трьох.

Артем глянув на нього.

— Хочеш працювати сам?

— Я й працюю. Хто фотографував тебе біля чужої машини?

— Ти.

— Хто знайшов костюм?

— Ти.

— Хто умовив адміністратора готелю дозволити нам десять хвилин посидіти у фоє?

— Ти.

— От бачиш.

— А хто потім три тижні розповідав Оксані, що керує будівельною компанією?

— Це вже деталі.

— Деталі, — повторив Артем. — Найважче завжди називають деталями ті, хто сам нічого не робить.

Денис сів.

— Ти хочеш сказати, що усміхатися бабам складніше, ніж домовитися про машину, костюм і готель?

— Я хочу сказати, що усміхатися треба так, щоб вона сама захотіла віддати гроші.

— Велика наука.

— Спробуй.

— У мене лице чесне.

— У тебе лице голодне.

Влад пирхнув, не піднімаючи очей від екрана.

Денис кинув у нього подушкою. Влад ухилився, і вона збила зі столу порожню чашку.

— Обережно! — вигукнув він. — Там паспортні дані.

— Чиї?

— Твої нові.

На екрані була відкрита сторінка Артема. На світлині він стояв біля скляної офісної будівлі в темному пальті, тримаючи в руці папку. Під фотографією значилося:

Артем Левченко. Власник компанії. Будівництво. Інвестиції. Подорожі.

У справжньому житті Артем не мав ні компанії, ні інвестицій, ні навіть власного пальта. Пальто вони позичили в Денисового двоюрідного брата, а папка була порожня.

Зате сторінка виглядала переконливо.

Фотографія з конференції. Знімок у дорогому ресторані. Усміхнений Артем на тлі яхт. Кілька цитат про відповідальність, родину й чоловіче слово.

Жінки любили чоловіче слово.

Особливо ті, кого ним раніше обманювали.

Телефон біля записки «Лариса» завібрував.

Артем узяв його.

— Тихо.

— Ми й так мовчимо, — сказав Денис.

— Ти навіть мовчиш голосно.

Артем відкрив повідомлення.

Не спиш?

Він подивився на годинник.

— О пів на першу ночі. Звичайно, не сплю. Я ж серйозний підприємець.

— Напиши, що перевіряєш кошториси, — запропонував Влад.

— Ні. Сьогодні в нього річниця смерті дружини, — сказав Денис.

Артем різко повернувся до нього.

— Звідки ти знаєш?

— Ти вдень казав.

— Я казав, що в неї день народження.

— У мертвої?

— У Лариси.

— А-а.

— Господи, — прошепотів Влад. — І ці люди ще називають мене нудним.

Артем кілька секунд дивився на повідомлення, потім набрав:

Не сплю. Думаю про тебе.

Відповідь прийшла майже одразу.

Мені сьогодні було так самотньо. Донька подзвонила на п’ять хвилин і знову побігла у своїх справах.

— Що там? — запитав Денис.

— Самотньо їй.

— Усім їм самотньо.

Артем нічого не відповів.

Він відкрив фотографію Лариси.

П’ятдесят два роки. Світле волосся до плечей, акуратна усмішка, темна сукня. На більшості знімків вона стояла трохи осторонь інших, ніби боялася зайняти забагато місця.

Познайомилися вони на сайті кілька тижнів тому. Спочатку Лариса відповідала сухо. Потім почала писати вечорами. Розповідала про покійного чоловіка, про доньку, яка переїхала в інше місто, про магазин побутових товарів, що тримався лише завдяки постійним клієнтам.

Вона двічі питала Артема, чи не шахрай він.

Він двічі образився.

Після другого разу Лариса вибачалася майже добу.

— Напиши, що скоро вона більше не буде самотня, — сказав Денис.

— Не командуй.

— Я просто допомагаю.

— Ти допомагаєш тільки тоді, коли бачиш гроші.

— А ми тут заради літератури зібралися?

Артем набрав:

Ти не повинна почуватися самотньою. Я поруч, навіть коли між нами сотні кілометрів.

Лариса довго друкувала відповідь.

Іноді мені страшно, що це все занадто добре, щоб бути правдою.

Денис зазирнув через плече.

— О, почалося.

— Відійди.

— Скажи, що теж боїшся.

— Я знаю.

— Ти все знаєш.

— Саме тому ти живеш у моїй квартирі.

— Це квартира Владового дядька.

— Але плачу я.

— За останній місяць заплатив Влад.

Артем повільно повернув голову.

Влад сховав усмішку за ноутбуком.

— Ви закінчили? — запитав Артем.

Телефон знову завібрував.

Ти не зникнеш?

Артем прочитав запитання двічі.

На мить у кімнаті стало тихо. Навіть Денис не жартував.

Артем написав:

Ларисо, я не хлопчик. Якщо впускаю людину у своє життя, то відповідаю за неї.

Він натиснув «надіслати».

— Красиво, — сказав Денис. — Я майже повірив.

— Вона теж повірить.

— А потім?

— Що потім?

— Зникнеш.

Артем поклав телефон на стіл.

— Не обов’язково.

Денис засміявся.

— Ти одружишся з нею?

— Може, вона сама передумає.

— Після переказу?

— Люди завжди передумують після переказу. Починають уважніше дивитися на людину.

Влад закрив одну вкладку й відкрив іншу.

— Інна онлайн.

— Що в нас із нею?

— Завтра ти летиш до Варшави на переговори.

— А насправді?

— Їдеш із Ларисою до готелю.

— Добре.

— Інні треба написати зараз, бо вранці вона чекатиме дзвінка.

Артем узяв другий телефон.

У листуванні з Інною він був розлученим батьком, який сам виховував доньку на відстані й мріяв створити нову родину.

Інна мала салон краси, двокімнатну квартиру й звичку надсилати фотографії сніданків.

Вона була молодша за Ларису на десять років і значно підозріливіша. Вимагала відеодзвінків, ставила прямі запитання, кілька разів перевіряла фотографії через пошук.

Тому сторінку для неї готував Влад особливо ретельно.

— Напиши їй, що рейс ранній і ти вже лягаєш, — сказав він.

— Сам знаю.

Артем набрав повідомлення, додав сердечко й відклав телефон.

— А ця коли дасть гроші? — запитав Денис.

— Не скоро.

— Тоді навіщо вона?

— Для перспективи.

— У тебе навіть жінки, як акції.

— Не акції. Вклади.

— Вони вкладають, ти знімаєш.

Артем зиркнув на нього.

— Ти сьогодні особливо дотепний.

— Я голодний.

— Макарони є.

— Вони вже стали будівельним матеріалом.

Влад нарешті відірвався від ноутбука.

— Завтра з Ларисою будь обережний.

— Чому?

— Вона попросила адресу офісу.

— І що ти дав?

— Бізнес-центр на Промисловій.

— Там половина міста орендує кімнати.

— Саме тому. Але якщо захоче зайти…

— Не захоче.

— Усі так кажуть, поки жінка не приходить без попередження.

Денис підвівся й почав збирати зі столу тарілки.

— Слухайте, а навіщо завтра готель?

— Щоб вона побачила, що я не боюся зустрічі, — відповів Артем.

— Вона ж уже бачила тебе наживо.

— Один раз. У кафе.

— І що?

— Нічого. Тепер треба зробити крок ближче.

— До її гаманця?

Артем сперся руками об стіл.

— Денисе, ти справді думаєш, що вони платять тільки тому, що я їм подобаюся?

— А чому ще?

— Бо їм потрібна історія. Не чоловік. Історія.

— Яка?

— Та, де вони не самотні. Де хтось нарешті вибрав саме їх. Де попередні чоловіки були дурнями, діти — невдячними, а життя ще не закінчилося.

Денис поставив тарілки в раковину.

— І ти продаєш їм цю історію?

— Я її даю.

— За гроші.

— Усе дають за гроші.

— Любов теж?

Артем усміхнувся.

— Особливо любов.

Влад мовчки дивився на нього.

— Що? — запитав Артем.

— Нічого.

— Кажи.

— Іноді ти сам віриш у те, що говориш.

— Це професіоналізм.

— Ні. Це вже гірше.

Телефон Лариси знову засвітився.

Завтра хочу сказати тобі щось важливе. Особисто.

Денис одразу нахилився.

— Може, вона теж тебе розводить.

— Було б цікаво.

— Або хоче познайомити з донькою.

— Рано.

— Або вже дізналася, хто ти.

Артем перечитав повідомлення.

Йому не сподобалося слово «важливе». За ним могло ховатися що завгодно: сумнів, відмова, перевірка, прохання показати документи.

Або гроші.

Він написав:

Я теж давно хочу поговорити з тобою про наше майбутнє.

— Про яке майбутнє? — поцікавився Влад.

— Про її.

— А твоє?

— Моє залежить від того, як пройде завтра.

Денис дістав із холодильника пляшку пива.

— Я візьму машину в Сергія. Але тільки до четвертої.

— Зустріч об одинадцятій.

— Квіти?

— Купимо.

— Які?

— Білі троянди.

— Вона любить лілії, — сказав Влад.

Артем подивився на нього.

— Звідки знаєш?

— Вона тричі виставляла їх у себе на сторінці.

— Тоді лілії.

— Дорогі.

— Купимо три.

— Три квітки виглядають бідно.

— П’ять.

— П’ять виглядають як вибачення.

— Сім.

Денис підняв пляшку.

— За справжнє кохання. Воно починається із семи лілій і закінчується банківським переказом.

Артем не підтримав тосту.

Він знову подивився на фотографію Лариси. На одній вона стояла біля моря, тримаючи капелюх обома руками. Вітер роздував сукню, і вона сміялася — не так стримано, як на інших знімках.

Цю фотографію вона надіслала тільки йому.

Тут я ще була щаслива, — написала тоді.

Він відповів:

Будеш знову.

Артем добре знав, коли треба брехати. Ще краще він знав, коли людина сама прагне повірити.

Проте зараз йому раптом стало неприємно дивитися на її усмішку.

— Щось не так? — запитав Влад.

— Усе нормально.

— Ти вже третю хвилину мовчиш.

— Думаю.

— Це небезпечно, — сказав Денис.

Артем узяв третій телефон. Оксана з Німеччини надіслала голосове повідомлення. Він не став його слухати й відклав пристрій убік.

— Завтра закриваємо Ларису, — сказав він. — Потім робимо паузу.

Денис мало не вдавився пивом.

— Яку ще паузу?

— Звичайну.

— У нас оренда, борг Сергієві й ремонт машини.

— Я сказав: після Лариси.

— А якщо вона не дасть?

Артем подивився на нього.

— Дасть.

— Звідки така впевненість?

— Вона вже вирішила. Просто ще не знає про це.

Влад закрив ноутбук.

— Скільки?

— Поки не знаю.

— Ти ж казав, їй потрібні гроші на магазин.

— Потрібні. Але заради правильного чоловіка жінки відмовляються не тільки від грошей.

— А від чого ще?

— Від здорового глузду.

Денис засміявся, але Влад залишився серйозним.

— Колись знайдеться така, що відмовиться від глузду не заради тебе, а щоб тебе знищити.

Артем підвівся й підійшов до вікна.

На подвір’ї горів один ліхтар. Під ним стояла стара машина, яку завтра мали видати за його власну. На капоті блищала вода після дощу.

— Тоді, — сказав Артем, — це буде справжнє кохання.

У кімнаті знову задзижчав телефон.

Лариса надіслала фотографію документа. Банківська виписка. Нижче — коротке повідомлення:

Я зібрала майже всю суму. Завтра передам тобі. Тільки пообіцяй, що після цього ми більше не матимемо таємниць.

Денис першим побачив цифру.

— Ого.

Влад тихо свиснув.

Артем збільшив зображення двома пальцями. Сума була більшою, ніж вони очікували.

На кілька секунд усі троє перестали жартувати.

Денис поставив пляшку на стіл.

— Ну що, наречений? Тепер уже любиш?

Артем повільно заблокував телефон.

— Завтра говоритимемо.

— Про що?

— Про те, як правильно поділити гроші.

— А з нею?

Артем подивився на записку з її ім’ям.

Лариса. Вдова. Квартира, магазин.

Потім узяв ручку й дописав унизу:

Довіряє.

— З нею, — відповів він, — про майбутнє.

    РОЗДІЛ 2  Жінка біля готелю

Лариса стояла біля входу до готелю й тримала в руках сім білих лілій.

Артем побачив її ще з машини.

— Чого це вона з квітами? — запитав Денис, пригальмовуючи біля тротуару.

— Не знаю.

— Може, тобі принесла.

— Жінки не дарують чоловікам лілій.

— Ти ж у нас особливий.

Артем не відповів. Він дивився крізь лобове скло.

Лариса була в темно-синьому пальті, застебнутому до самого горла. Волосся акуратно вкладене, на губах світла помада. Вона кілька разів поглянула на телефон, потім на двері готелю.

Поруч із нею стояла невелика шкіряна сумка.

Не та, яку вона носила під час першої зустрічі.

Ця була нова. Дорожча.

— Пакет у багажнику, — сказав Денис. — Квіти, коробка цукерок і папка.

— Яка ще папка?

— Ти ж керівник будівельної компанії. Не можеш ходити з порожніми руками.

— У папці що?

— Старі рахунки за електрику.

Артем глянув на нього.

— А якщо відкриє?

— Скажеш, комерційна таємниця.

— Ти ідіот.

— Зате підготовлений.

Артем вийшов із машини.

— О четвертій я забираю її, — крикнув Денис услід.

— Машину?

— Ні, Ларису. Звичайно, машину!

Артем зачинив дверцята й пішов до готелю.

Лариса помітила його не одразу. Коли побачила, її обличчя змінилося так швидко й відверто, що він мимоволі сповільнив крок.

Ніби до цієї миті вона лише чекала, а тепер почала жити.

— Артеме!

Вона рушила назустріч і простягнула квіти.

— Це тобі.

— Мені?

— Ти ж любиш лілії.

Він на мить розгубився.

Лілії любила вона. Саме тому Влад порадив їх купити.

— Люблю, — сказав Артем. — Але я теж приніс тобі квіти.

Він відкрив задні дверцята машини, дістав букет і подав їй.

Лариса засміялася.

У руках вони тримали однакові білі лілії.

— Отже, думали про одне й те саме, — сказала вона.

— Схоже на те.

Денис за кермом прикрив рот долонею, ховаючи усмішку.

Артем зачинив дверцята сильніше, ніж треба.

Машина від’їхала.

— Це твій водій? — запитала Лариса.

— Помічник.

— Молодий.

— Він давно зі мною працює.

— Надійний?

Артем глянув услід машині.

— Коли спить.

Лариса знову засміялася. Потім її погляд зупинився на його обличчі.

— Ти втомлений.

— Майже не спав.

— Через роботу?

— Через тебе.

Вона опустила очі на квіти.

Артем знав цей рух. Жінка хоче усміхнутися, але боїться показати, наскільки сильно їй приємно.

Він торкнувся її ліктя.

— Ходімо всередину. Ти замерзла.

— Не дуже.

— Руки холодні.

— Я хвилююся.

Вона сказала це просто, без кокетства.

У холі готелю було тепло й тихо. За високими вікнами блищав мокрий асфальт. Біля стійки адміністратора стояв чоловік із валізою, а в кріслах сиділа літня пара.

Артем обрав столик у дальньому кутку кафе.

Лариса поклала сумку біля ніг, квіти — на сусідній стілець. Його лілії залишилися в руках у Артема.

— Давай я попрошу вазу, — сказала вона.

— Не треба.

— Зів’януть.

— Нічого. Заберу додому.

— У тебе вдома є ваза?

Артем усміхнувся.

— Це перевірка?

— Ні. Просто цікаво.

— Є.

Насправді в квартирі не було навіть нормального чайника.

До них підійшла офіціантка.

Лариса замовила чай. Артем — каву.

— І щось поїсти, — додала вона. — Ти, мабуть, не снідав.

— Не хочу.

— Ти завжди так кажеш.

Вона замовила два сніданки, не питаючи його.

Артем уважно подивився на неї.

— Що?

— Нічого. Мені подобається, коли ти командуєш.

— Я не командую.

— Звичайно.

— Просто ти забуваєш їсти, коли нервуєш.

— Звідки знаєш?

— Минулого разу ти весь вечір крутив ложку в чашці й так нічого не замовив.

Артем не пам’ятав цього.

Він пам’ятав, де вони сиділи, скільки коштувала її сумка, яке в неї авто і як часто вона згадувала магазин. Але не пам’ятав ложки.

Лариса пам’ятала.

— Я хотіла сьогодні поговорити серйозно, — сказала вона.

— Я здогадався.

— Через повідомлення?

— Через сумку.

Лариса машинально торкнулася ручки.

— Що з нею?

— Ти тримаєш її так, ніби там або великі гроші, або чужа голова.

Вона засміялася, але одразу стала серйозною.

— Гроші.

Артем зробив вигляд, що не зрозумів.

— Які гроші?

— Ті, про які ми говорили.

— Ларисо…

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— Зараз скажеш, що не можеш їх узяти. Потім — що мусиш сам вирішувати свої проблеми. А тоді знову не спатимеш кілька ночей і писатимеш мені, що все добре.

— Я справді не хочу втягувати тебе.

— Ти вже втягнув.

— Не навмисно.

— Навмисно чи ні — яка різниця?

Офіціантка поставила перед ними чай і каву.

Лариса дочекалася, поки вона відійде.

— Скільки тобі не вистачає?

— Ми вже це обговорювали.

— Ти назвав приблизну суму.

— Бо ситуація змінюється.

— У кращий бік?

Артем мовчав.

Лариса повільно кивнула, ніби отримала відповідь.

— Я зібрала майже все.

Він подивився на її сумку.

Усередині ворухнулося знайоме відчуття. Не радість — швидше полегшення. Гроші вже були поруч. Ще трохи правильних слів — і наступні кілька місяців можна не думати про оренду, борги й Денисове ниття.

— Ти продала щось? — запитав Артем.

— Частину товару зі складу.

— Зі знижкою?

— Так.

— Ларисо, я просив цього не робити.

— Ти нічого не просив. Ти лише сказав, що через затримку платежу можеш втратити контракт.

— Це правда.

— Я знаю.

— Звідки?

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Бо довіряю тобі.

Артем узяв чашку, хоча кава була надто гаряча.

— Але це не все, — продовжила Лариса. — Я продала мамині сережки.

Він поставив чашку.

— Навіщо?

— Вони лежали багато років.

— Це не означає, що їх треба було продавати.

— Мені вони не потрібні.

— Вони належали твоїй матері.

— Саме тому я й вирішила, що вона зрозуміла б.

— Що зрозуміла б?

— Що я допомагаю людині, з якою хочу прожити життя.

Слова прозвучали занадто голосно.

За сусіднім столиком літня жінка підняла голову, потім відвела погляд.

Артем відкинувся на спинку стільця.

За роки він чув багато зізнань. Деякі жінки говорили про кохання вже на третьому побаченні. Інші надсилали відверті фотографії після кількох днів листування. Хтось клявся кинути чоловіка, хтось — переїхати в іншу країну.

Зазвичай він одразу розумів, що відповісти.

Тепер правильних слів не знайшлося.

— Ти мовчиш, — сказала Лариса.

— Думаю.

— Про що?

— Ти не повинна була продавати сережки.

— Я думала, ти скажеш інше.

— Що саме?

— Що ми справді проживемо життя разом.

Артем накрив її долоню своєю.

— Я хочу цього.

— Хочеш чи плануєш?

— Хіба це різні речі?

— У нашому віці — дуже.

Він усміхнувся.

— Ти говориш так, ніби нам по дев’яносто.

— Мені п’ятдесят два. Я вже не хочу витрачати роки на красиві слова.

— А я, по-твоєму, витрачаю твій час?

— Не знаю.

Лариса забрала руку.

— Саме це я й хотіла сьогодні з’ясувати.

Принесли сніданки. Яєчня, тости, помідори, сир.

Лариса не торкнулася їжі.

— Перш ніж передати гроші, я хочу дещо попросити.

— Що?

— Покажи мені свій паспорт.

Артем повільно взяв виделку.

— Паспорт?

— Так.

— Навіщо?

— Хочу знати, кому віддаю гроші.

— Ти знаєш, кому.

— Я знаю чоловіка, який пише мені вечорами. Знаю, як він сміється, як злиться, що любить каву без цукру й не їсть уранці. Але я не знаю, де він живе, не була в його офісі й не бачила жодного документа.

— Ти мені не довіряєш?

— Не роби цього.

— Чого?

— Не перетворюй моє нормальне прохання на образу.

Артем поклав виделку.

— Я не ображаюся.

— Ображаєшся. У тебе навіть обличчя змінюється.

— Мені неприємно.

— Мені теж неприємно просити. Але я повинна.

Він дістав із внутрішньої кишені портмоне.

Паспорт був справжній. Справжніми були ім’я, дата народження й фотографія. Брехнею залишалося все інше.

Артем простягнув документ.

Лариса взяла його, відкрила й уважно подивилася.

— Артем Сергійович.

— Не смій так мене називати.

— Чому?

— Старим себе почуваю.

— А як називатимуть тебе мої знайомі?

— Просто Артем.

— А донька?

— Твоя?

— Моя.

Він відчув, як усередині щось напружилося.

— Ти говорила їй про мене?

— Трохи.

— Що саме?

— Що познайомилася з чоловіком.

— І як вона відреагувала?

— Погано.

Лариса повернула паспорт.

— Вона думає, що ти шахрай.

Артем забрав документ і сховав у кишеню.

— Неоригінально.

— Не сердься.

— Я не серджуся.

— Сердишся.

— Чому вона так думає?

— Бо я сказала про гроші.

— Навіщо?

— Вона моя донька.

— Я думав, вона телефонує тобі на п’ять хвилин.

Лариса подивилася на нього.

— Це не означає, що я повинна все від неї приховувати.

— А вона все розповідає тобі?

— Ні.

— Тоді чому ти повинна?

— Тому що я її мати.

— І тепер вона забороняє тобі допомагати мені?

— Вона не може мені заборонити.

— Але намагається.

— Вона хвилюється.

— За тебе чи за майбутню спадщину?

Лариса зблідла.

Артем одразу зрозумів, що зайшов надто далеко.

— Вибач.

— Не треба.

— Я не мав права.

— Не мав.

Вона взяла чашку, але рука ледь помітно тремтіла.

— Я просто не люблю, коли хтось вирішує за тебе, — сказав він м’якше.

— Моя донька не вирішує.

— А хто вирішує?

— Я.

— Тоді чому ми говоримо про її думку?

Лариса поставила чашку.

— Тому що вона знайшла твої фотографії на іншій сторінці.

Артем завмер.

— На якій?

— Не знаю. Вона не показала. Сказала, що там інше прізвище.

Кілька секунд він чув тільки дзенькіт посуду й тиху музику.

Влад завжди перевіряв фотографії. Частину вони робили самі, частину змінювали, деякі сторінки закривали після завершення справи.

Але щось могло залишитися.

— І ти все одно прийшла? — запитав він.

— Прийшла.

— Чому?

— Хотіла почути тебе.

— А якщо вона має рацію?

Лариса довго дивилася на нього.

— Скажи мені.

Це було небезпечне питання.

Не тому, що він не мав відповіді. Відповідей у нього було десятки. Міг сказати про колишнього бізнес-партнера, який використав його фотографії. Про заздрісника. Про давню сторінку, яку зламали. Про однофамільця.

Але Лариса зараз не просила легенду.

Вона просила правду.

І на якусь мить Артемові захотілося її дати.

Сказати, що будівельної компанії немає. Що машина належить знайомому. Що дружина не загинула в аварії, бо ніякої дружини не було. Що в сусідній квартирі двоє чоловіків ведуть таблицю, де поруч із її ім’ям записані квартира, магазин і рівень довіри.

Він навіть уявив, як вона слухатиме.

Не кричатиме. Не вдарить. Просто перестане дивитися на нього так, як зараз.

Саме цього Артем не захотів найбільше.

— Колись я працював із людьми, з якими не повинен був працювати, — сказав він.

Лариса мовчала.

— Ми розійшлися погано. Вони використовували мої фотографії, писали від мого імені, створювали сторінки. Я намагався це припинити.

— Чому ти не розповідав?

— Бо мені соромно.

— За що?

— За те, що був дурнем.

Він сказав це тихо й подивився вбік.

Пауза була правильною. Не надто довга — щоб не здаватися награною. Не надто коротка — щоб вона встигла відчути його біль.

— Ти можеш показати ту сторінку? — запитав він.

— Я попрошу доньку.

— Не треба.

— Чому?

— Якщо хочеш вірити їй — вір.

— Артеме…

— Я не хочу змагатися з твоєю дитиною.

— Ніхто не просить.

— Просить. Просто не прямо.

Лариса знову накрила його руку.

— Я прийшла не тому, що не довіряю. Я прийшла, бо хочу довіряти правильно.

— Правильно не довіряють.

— Ти розумієш, про що я.

Він розумів.

Саме тому йому було важко на неї дивитися.

Лариса підняла сумку й поставила на вільний стілець. Розстебнула блискавку.

Усередині лежав товстий конверт.

— Тут не вся сума, — сказала вона. — Решту зможу знайти за тиждень.

Артем не торкнувся конверта.

— Забери.

— Не починай знову.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Після того, що сказала твоя донька, ти все одно готова віддати мені гроші?

— Саме тому я попросила паспорт.

— І він усе вирішив?

— Ні.

— Тоді що?

Лариса подивилася на нього так, ніби відповідь була очевидною.

— Ти.

Денис назвав би це перемогою.

Влад сказав би, що жінка остаточно готова.

Артем мав узяти конверт, подякувати, пообіцяти повернути все за кілька тижнів, а ввечері поділити гроші на кухонному столі.

Він простягнув руку.

Але замість конверта застебнув її сумку.

— Сьогодні не візьму.

Лариса насупилася.

— Чому?

— Бо ти зараз робиш це зі страху.

— Я не боюся.

— Боїшся, що я піду, якщо не допоможеш.

Вона мовчала.

— Бачиш? — сказав Артем. — Я правий.

— А ти підеш?

— Ні.

— Тоді візьми.

— Ні.

Лариса різко відсунула сумку.

— Ти кілька тижнів говорив, що через цей контракт залежить майбутнє компанії.

— Залежить.

— Що без грошей усе зупиниться.

— Так.

— А тепер, коли я принесла їх, ти відмовляєшся?

— Я знайду інший спосіб.

— Який?

— Не знаю.

— Тоді навіщо все це було?

— Що саме?

— Розмови. Ночі. Твої зізнання. Наші плани.

— Вони не мають стосунку до грошей.

— Мають, якщо ти використав їх, щоб я сюди прийшла.

Він відчув у її голосі першу справжню підозру.

Не доньчину. Її власну.

Ще кілька невдалих фраз — і все могло розсипатися.

— Я відмовляюся саме тому, що наші стосунки важливіші, — сказав Артем. — Я не хочу, щоб одного дня ти прокинулася й подумала, що купила мене.

Лариса здригнулася.

Він зрозумів: влучив.

— Я ніколи так не подумаю.

— Подумала б твоя донька.

— Мені байдуже.

— А мені ні. Я хочу, щоб колись вона подивилася на мене й зрозуміла, що помилялася.

— Ти говориш так, ніби вже знайомишся з нею.

— А хіба не цього ми хочемо?

Лариса опустила очі.

— Я хочу.

— Тоді не поспішаймо.

Вона сиділа мовчки, торкаючись пальцями блискавки на сумці.

Офіціантка підійшла запитати, чи все гаразд.

— Так, — відповів Артем. — Принесіть, будь ласка, ще чай.

— Мені не треба, — сказала Лариса.

— Треба. Ти нічого не з’їла.

Вона глянула на нього й ледь усміхнулася.

— Знову командуєш?

— Я не командую.

— Звичайно.

Напруження поволі відступило.

Артем узяв тост і почав їсти. Лариса теж торкнулася сніданку.

Кілька хвилин вони мовчали.

— То що ти хотів сказати про наше майбутнє? — запитала вона.

— Що?

— Учора написав, що хочеш поговорити.

Артем витер пальці серветкою.

Це повідомлення було порожньою обіцянкою. Звичайним гачком, щоб вона прийшла з грошима.

Тепер треба було наповнити його змістом.

— Я думаю, нам треба частіше бачитися.

— Це все?

— Для початку.

— Артеме.

— І я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

Він назвав місто, що першим спало на думку.

— Коли?

— Наступного місяця.

— У тебе там робота?

— Частково.

— А я?

— А ти будеш зі мною.

Лариса усміхнулася.

— Це ділова пропозиція?

— Майже освідчення.

— Майже не рахується.

— Тоді доведеться підготуватися краще.

— Із квітами ти вже навчився.

Вона торкнулася лілій на сусідньому стільці.

— До речі, чому саме сім?

— Щасливе число.

— Неправда.

— Чому?

— Ти просто спочатку хотів купити три, потім вирішив, що це виглядатиме бідно.

Артем засміявся.

— Звідки ти знаєш?

— Бо чоловіки завжди так купують квіти.

— Я думав, ти повіриш у долю.

— Я повірила в тебе. На сьогодні досить.

Вона простягнула руку й провела пальцями по його щоці.

Зовсім коротко. Ніжно.

Артем відчув запах її парфумів і лілій.

— Я залишу гроші в себе, — сказала Лариса. — Поки що.

— Правильно.

— Але коли ти попросиш, я допоможу.

— Домовилися.

— І ще одне.

— Що?

— Я хочу побачити твій офіс.

Він не змінився в обличчі.

— Звичайно.

— Сьогодні.

— Сьогодні не вийде.

— Чому?

— У мене зустріч.

— Завтра?

— Завтра я їду.

— Після повернення?

— Обов’язково.

Лариса дивилася на нього ще кілька секунд.

— Добре.

У її голосі щось змінилося.

Зовсім трохи. Можливо, Артемові лише здалося.

Вони закінчили сніданок і вийшли з готелю.

Дощ припинився. На небі між хмарами з’явилася вузька смуга світла.

Лариса притиснула квіти до грудей.

— Проведеш мене?

— Куди?

— До машини.

— Звичайно.

Вони пройшли через стоянку. Її автомобіль стояв у дальньому ряду.

Перед тим як сісти, Лариса повернулася до нього.

— Ти сьогодні дивний.

— Чому?

— Наче хочеш щось сказати й боїшся.

— Мені нема чого боятися.

— Усім є чого.

Вона поцілувала його в щоку.

— Подзвони ввечері.

— Подзвоню.

— Не пиши. Саме подзвони.

— Добре.

Лариса сіла в машину. Поклала квіти на пасажирське сидіння й завела двигун.

Артем стояв, поки вона не виїхала зі стоянки.

Лише тоді дістав телефон.

Денис відповів одразу.

— Ну?

— Не взяв.

На тому кінці запала тиша.

— Що не взяв?

— Гроші.

— Артеме, не жартуй.

— Я не жартую.

— Вона не принесла?

— Принесла.

— І ти не взяв?

— Не сьогодні.

— Ти захворів?

— Вона почала підозрювати.

— То треба було взяти й зникнути, поки не пізно.

— Її донька знайшла стару сторінку.

Денис вилаявся.

— Яку?

— Не знаю. Скажи Владу, хай перевірить усе.

— А гроші?

— Будуть.

— Коли?

— Коли перестане боятися.

— Вона вже прийшла з конвертом! Чого їй ще боятися?

Артем подивився на дорогу, якою щойно поїхала Лариса.

— Мене.

— І правильно робить.

— Денисе.

— Що?

— Знайдіть сторінку раніше за її доньку.

— А ти куди?

— Подивлюся офіс.

— Який офіс?

— Наш новий.

— У нас немає офісу.

— Тепер буде.

Артем завершив дзвінок.

Біля входу до готелю на мокрій плитці лежала одна біла пелюстка.

Він підняв її, кілька секунд потримав у руці, а потім кинув у найближчу урну.

Цього разу Лариса поїхала з грошима.

Але Артем знав: вона повернеться.

Не тому, що була дурною.

А тому, що вже почала захищати його від власних сумнівів.

    РОЗДІЛ 3  Неправильна здобич

Офіс знайшов Влад.

Кімната на другому поверсі старого бізнес-центру коштувала дешевше, ніж вечеря на трьох у пристойному ресторані. За ці гроші їм дозволили користуватися нею два дні, а за окрему плату адміністраторка погодилася не ставити зайвих запитань.

У кімнаті стояли два столи, чотири стільці й шафа з перекошеними дверцятами. На стіні залишилися бліді прямокутники від календарів і дипломів попередніх орендарів.

Денис обійшов приміщення, постукав пальцем по підвіконню й показав пил.

— Солідна компанія.

— Прибери, — сказав Артем.

— Я не прибиральниця.

— Тоді не чіпай.

Влад поставив на стіл ноутбук.

— Нам потрібна назва.

— У нас є назва, — відповів Артем.

— У тебе на сторінці написано «Левченко Буд». Це звучить так, ніби ти кладеш плитку у ванних кімнатах.

— А ми що, хмарочоси будуємо?

— Ми нічого не будуємо.

— Тим більше.

Денис відчинив шафу. Усередині лежала порожня пляшка, старий степлер і пожовкла інструкція до принтера.

— О, документація компанії.

Влад дістав із сумки кілька синіх папок.

— Я надрукував договори.

Артем узяв верхній аркуш.

— Що це?

— Старі будівельні кошториси. Знайшов у мережі, змінив назви й цифри.

— А якщо вона почне читати?

— Тоді скажеш, що це конфіденційно.

— У вас на все одна відповідь.

— Бо працює.

Денис поставив на стіл невеликий вазон із пластиковою рослиною.

— Де взяв?

— У коридорі.

— Поверни.

— Без рослини тут бідно.

— З рослиною тут бідно й смішно.

Денис пересунув вазон ближче до вікна.

— Тепер схоже, що ми дбаємо про екологію.

Артем подивився на годинник.

До приходу Лариси залишалося сорок хвилин.

Учора ввечері вона знову запитала про офіс. Артем спробував перенести зустріч, але вона несподівано наполягла.

Не вимагала. Не підозрювала відкрито. Просто сказала:

— Я хочу побачити місце, де ти проводиш половину свого життя.

Відмовити втретє означало б підтвердити її сумніви.

Тому тепер троє чоловіків розкладали по столах чужі папери й сперечалися, чи повинен керівник будівельної компанії тримати в кабінеті каску.

— Повинен, — наполягав Денис. — Це символ професії.

— Хірург теж не сидить у кабінеті зі скальпелем у руці, — сказав Влад.

— Але скальпель у нього десь є.

— Де ти візьмеш каску?

— На будівництві.

— Украдеш?

— Позичу.

— Не треба каски, — урвав їх Артем. — Поставте воду на стіл і заберіть свої куртки.

— А ми де будемо? — запитав Денис.

— Влад сидітиме за другим столом.

— А я?

— У коридорі.

— Чому?

— Бо ти відкриваєш рот раніше, ніж починаєш думати.

— Я можу бути менеджером.

— Не можеш.

— Чому?

— Менеджер не повинен називати клієнток бабами.

— Я при них не називаю.

— Ти одного разу назвав.

— Вона не почула.

— Вона сиділа навпроти.

— Я тихо.

Влад увімкнув ноутбук.

— Денисе, краще справді посидь у коридорі.

— Ви ще пошкодуєте, коли знадобиться людина з харизмою.

— Якщо знадобиться людина з харизмою, ми її наймемо, — відповів Артем.

Денис показав йому непристойний жест і вийшов.

За пів години кімната майже нагадувала офіс. На столі з’явилися папки, ручки, пляшка води й настільний календар. На стіні Влад прикріпив роздруковане зображення майбутнього житлового комплексу.

— Гарно, — сказав Артем. — Що це?

— Проєкт у Болгарії.

— Чий?

— Не наш.

— Це я зрозумів.

— Головне, щоб Лариса не зрозуміла.

У двері постукали.

Влад і Артем одночасно глянули на годинник.

Лариса прийшла на десять хвилин раніше.

— Заходьте, — голосно сказав Артем.

Двері відчинилися.

Спочатку з’явилася Лариса. За нею — молода жінка в короткому чорному пальті.

Артем одразу зрозумів, хто це.

Донька.

Лариса зупинилася біля дверей.

— Сподіваюся, ми не завадили.

— Звичайно, ні.

Артем підвівся й усміхнувся.

— Заходьте.

Молода жінка не відповіла на усмішку. Вона швидко оглянула кімнату, Влада, папери, плакат на стіні й пластикову рослину, яку Денис так і не повернув.

— Це моя донька Ірина, — сказала Лариса. — Вона захотіла познайомитися.

— Саме захотіла? — запитала Ірина.

— Не починай, — тихо сказала мати.

— Дуже приємно, — промовив Артем.

— Побачимо.

Ірина не простягнула руки.

Вона була схожа на Ларису очима, але дивилася зовсім інакше. Лариса дивилася так, ніби шукала в людині щось добре. Її донька — ніби вже знала погане й хотіла лише підтвердження.

— Це наш технічний спеціаліст Влад, — представив Артем.

Влад підвівся.

— Добрий день.

— Який саме спеціаліст? — одразу запитала Ірина.

— Працюю з документацією та проєктами.

— Інженер?

— Не зовсім.

— Архітектор?

— Ні.

— Тоді хто?

Влад на мить затримав погляд на Артемові.

— Координатор.

— Зрозуміло, — сказала Ірина таким тоном, що нічого їй не було зрозуміло.

Лариса поставила на стіл коробку цукерок.

— Ми ненадовго.

— Сідайте, — запропонував Артем. — Кава, чай?

— Ні, дякую, — відповіла Ірина.

— Я вип’ю кави, — сказала Лариса.

— Зараз замовлю.

Артем узяв телефон і написав Денисові:

Дві кави. Донька прийшла. Не лізь.

Відповідь з’явилася одразу:

Красива?

Артем заблокував екран.

Ірина тим часом підійшла до плаката.

— Це ваш об’єкт?

— Один із проєктів, над якими ми працювали, — відповів Артем.

— Де він?

— За кордоном.

— У якій країні?

— У Болгарії.

Влад опустив очі до ноутбука.

— В якому місті? — продовжила Ірина.

Артем назвав перше болгарське місто, яке спало на думку.

Ірина дістала телефон і сфотографувала плакат.

— Навіщо? — запитала Лариса.

— Сподобався будинок.

— Я можу надіслати зображення, — сказав Артем.

— Не потрібно. Я вже маю.

Вона повернулася до нього.

— Мама розповіла, що у вас проблеми з контрактом.

— Тимчасові труднощі.

— Які саме?

— Затримка фінансування.

— Хто затримує?

— Замовник.

— Який?

Лариса торкнулася доньчиної руки.

— Ірино, досить.

— Мамо, ти збиралася віддати людині майже всі свої заощадження.

— Не віддала.

— Поки що.

— Це наша справа.

— Ні. Коли ти продаєш бабусині речі, це вже не тільки твоя справа.

Лариса зблідла.

Артем побачив у її очах сором.

Не перед ним — перед Владом, який став випадковим свідком родинної сварки.

— Можливо, нам краще поговорити втрьох, — сказав Артем.

Влад одразу підвівся.

— Я вийду.

— Не треба, — заперечила Ірина. — Нехай почує. Може, у вас у компанії заведено позичати гроші в клієнток.

— Ірина! — різко сказала Лариса.

— Що?

— Артем нічого в мене не просив.

— Він розповів про проблему, назвав суму й дав зрозуміти, що може все втратити. Не обов’язково вимовляти слово «дай».

Артем мовчав.

Ірина говорила правильно. Майже слово в слово так, як пояснив би він сам, якби навчав нового учасника схеми.

Не просити.

Люди не люблять, коли в них просять. Набагато охочіше вони допомагають, коли вважають рішення власним.

— Я розумію вашу тривогу, — сказав Артем.

— Сумніваюся.

— Ви захищаєте матір.

— Від вас.

Лариса різко підвелася.

— Я не дозволю так зі мною поводитися.

— Я поводжуся не з тобою.

— Саме зі мною. Ти прийшла не знайомитися. Ти прийшла показати, що вважаєш мене дурною.

— Я вважаю, що ти закохалася й не хочеш бачити очевидного.

— А що очевидне?

Ірина глянула на Артема.

— Що цей чоловік бреше.

У кімнаті стало тихо.

Навіть із коридору не долинало жодного звуку. Денис, мабуть, стояв під дверима й слухав.

— У вас є докази? — спокійно запитав Артем.

— Я знайшла сторінку з вашими фотографіями.

— Мама казала.

— Там вас звати не Артемом.

— Покажіть.

Ірина відкрила телефон, кілька разів провела пальцем по екрану й подала його Артемові.

Сторінка справді існувала.

Фотографія була стара, зроблена років три тому. Артем стояв біля ресторану в світлій сорочці, обіймаючи жінку за плечі.

Ім’я — Олег.

Прізвище чуже.

Сторінку вони закрили після однієї з перших справ. Видалили фотографії, переписки, контакти. Принаймні так думали.

Тепер сторінка знову була активна.

Хтось додав нові дописи.

— Це не моя сторінка, — сказав Артем.

— Але фотографії ваші.

— Так.

— Ім’я інше.

— Я бачу.

— Може, поясните?

Артем збільшив останню фотографію.

Її він ніколи раніше не бачив.

Знімок був свіжим. На ньому Артем виходив із під’їзду їхньої квартири. На задньому плані виднівся Денис.

Хтось стежив за ними.

— Де ви це знайшли? — запитав Артем.

— Мені надіслали.

— Хто?

— Невідомий акаунт.

— Коли?

— Учора.

— Що ще було в повідомленні?

Ірина забрала телефон.

— Достатньо.

— Покажіть усе.

— Ви не в тому становищі, щоб наказувати.

— Це важливо.

— Для кого?

— Для вашої матері.

Ірина глузливо всміхнулася.

— Тепер ви турбуєтеся про неї?

— Я завжди турбувався.

— Аж поки вона не сховала гроші назад у сумку.

Лариса вдарила долонею по столу.

— Досить!

Вона сказала це так голосно, що у дверях з’явилася адміністраторка.

— У вас усе гаразд?

— Так, — відповів Артем. — Вибачте.

Жінка подивилася на всіх по черзі й зачинила двері.

Ірина сховала телефон.

— Я хочу, щоб мама пішла зі мною.

— Я сама вирішу, коли й куди мені йти, — сказала Лариса.

— Тоді залишайся. Але якщо віддаси йому гроші, більше не дзвони мені з проханнями допомогти.

— Я ніколи не просила тебе про гроші.

— Просила забрати тебе після операції.

— Це не те саме.

— Просила пожити з тобою, коли тобі було страшно.

— Ірино…

— Просила говорити з постачальниками, коли вони погрожували судом. А тепер я раптом стала невдячною донькою, яка заважає великому коханню.

Лариса опустила очі.

Її гнів зник так само швидко, як виник.

Залишилася втома.

— Ходімо, — сказала вона.

— Ларисо, — почав Артем.

— Я подзвоню.

— Дозволь хоча б пояснити.

— Не зараз.

Вона взяла сумку й коробку цукерок, яку принесла.

Потім подивилася на неї, ніби тільки тепер помітила, і залишила на столі.

Ірина відчинила двері.

У коридорі стояв Денис із пластиковим підносом. На ньому були три паперові стаканчики.

— Кава, — сказав він.

Ірина окинула його поглядом.

— Ще один технічний спеціаліст?

Денис подивився на Артема.

— Водій.

— Помічник, — одночасно сказав Артем.

Ірина усміхнулася.

— Солідна компанія.

Жінки пішли.

Денис зайшов до кімнати й поставив каву на стіл.

— Приємна дівчина.

— Зачини двері, — сказав Артем.

— Я ж казав, що потрібна людина з харизмою.

— Зачини.

Коли двері зачинилися, Влад підняв голову.

— Це не ми відновлювали сторінку.

— Я здогадався.

— Фотографія біля під’їзду зроблена нещодавно.

— І це я теж побачив.

Денис перестав усміхатися.

— Яка фотографія?

Артем коротко пояснив.

— Може, хтось із колишніх? — припустив Денис.

— Хтось із колишніх знає, де ми живемо.

— Багато хто знає.

— Не жінки.

— Сергій?

— Навіщо йому?

Влад повернув до себе ноутбук.

— Я перевірю сторінку.

— Перевір усе, — сказав Артем. — Хто її відновив, звідки заходили, кому писали.

— Я не чарівник.

— Зроби, що можеш.

Денис сів на край столу.

— Лариса тепер не дасть грошей.

— Дасть.

— Після цього?

— Донька натиснула надто сильно.

— І що?

— Тепер Лариса захищатиме не мене. Вона захищатиме власне право не бути дурною.

Денис кивнув.

— Тобто віддасть гроші, щоб довести доньці, що та помиляється?

— Можливо.

Влад поглянув на Артема.

— Ти сказав це так, ніби вже не хочеш брати.

— Я сказав «можливо».

— А думаєш що?

Артем підійшов до вікна.

На тротуарі Лариса й Ірина сперечалися. Ірина говорила швидко, розмахуючи руками. Лариса стояла нерухомо.

Потім донька пішла до припаркованої машини, а Лариса залишилася сама.

Вона дістала телефон.

За кілька секунд телефон Артема завібрував.

Пробач за цю сцену.

Він прочитав і не відповів.

Надійшло друге повідомлення:

Я не знала, що вона прийде з такими звинуваченнями.

Артем набрав:

Тобі немає за що просити пробачення.

Стер.

Написав:

Мені шкода, що через мене ви посварилися.

Знову стер.

Третє повідомлення від Лариси:

Скажи тільки одне: ця сторінка справді не твоя?

Артем подивився на Влада.

— Вона питає про сторінку.

— Скажи правду, — озвався Денис.

Артем повернувся до нього.

— Яку саме?

— Ту, яка зараз вигідна.

Влад тихо засміявся.

— Що?

— Нічого. Просто іноді ти говориш розумніше, ніж виглядаєш.

Денис узяв стаканчик із кавою.

— Я багатогранний.

Артем написав:

Ні. Але я знайду того, хто це зробив.

Лариса прочитала повідомлення одразу.

Відповіді не було.

Через хвилину вона сіла в машину доньки.

Автомобіль виїхав зі стоянки.

— Що тепер? — запитав Денис.

Артем поклав телефон на стіл.

— Тепер шукаємо того, хто нас здав.

— А гроші?

— Забудь поки про Ларису.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Денис подивився на Влада.

— Він точно захворів.

— У нас є інша справа, — сказав Влад.

— Яка?

Влад відкрив на ноутбуці фотографію жінки.

Темне волосся, окуляри, впевнена усмішка. На вигляд — близько сорока. Фотографувалася вона біля ресторану, за кермом дорогої машини й на палубі катера.

— Звідки? — запитав Артем.

— Написала вчора на одну зі старих сторінок.

— Сама?

— Так.

— Що хоче?

— Познайомитися.

Денис поставив каву.

— Заміжня?

— Розлучена.

— Діти?

— Немає.

— Гроші?

Влад відкрив іншу вкладку.

— Власниця кількох аптек. Принаймні так написано.

— Прізвище? — запитав Артем.

— Карина Соколовська.

— Надто добре, — сказав Денис. — Красуня, багата, сама пише. Може, вона ще й квартиру тобі подарує на першому побаченні?

Влад знизав плечима.

— Люди бувають різні.

Артем нахилився до екрана.

На одній фотографії Карина стояла поруч із кремезним чоловіком у темному костюмі. Обличчя чоловіка було наполовину закрите сонцезахисними окулярами.

— Хто це? — запитав Артем.

— Не знаю. Може, брат.

— Підпис є?

— «Людина, якій я довіряю».

— Уже цікаво, — сказав Денис.

Артем перегорнув фотографії.

На більшості Карина була сама. Ресторани, подорожі, дорогий одяг. Жодних сумних цитат, скарг на самотність чи публічних зізнань.

Вона не була схожа на їхніх звичайних жінок.

— Що написала? — запитав він.

Влад відкрив листування.

Добрий вечір. Зазвичай я не пишу першою, але ви нагадали мені людину, яку я колись знала.

Відповіді ще не було.

— Яку сторінку вона знайшла?

— Ту, де ти Максим. Власник ресторану.

— Ресторан уже закрився?

— За легендою — продається.

— Через що?

— Через партнера, який украв гроші.

Денис засміявся.

— Ми навіть у вигадках не можемо мати нормальних партнерів.

Артем продовжував дивитися на фотографії Карини.

— Вона занадто впевнена.

— Це погано? — запитав Денис.

— Це незвично.

— Бо наші зазвичай плачуть біля моря?

— Бо люди, які пишуть першими, зазвичай хочуть чогось конкретного.

— Вона хоче тебе.

— Вона мене не знає.

— Ти її теж, а вже дивишся п’ять хвилин.

Влад збільшив одну фотографію.

Карина стояла на сходах великого заміського будинку. Поруч — той самий чоловік у темному костюмі.

— Може, чоловік? — припустив Влад.

— Вона написала, що розлучена, — сказав Денис.

— Люди іноді брешуть у мережі.

Денис і Влад подивилися на нього.

— Що? — запитав Артем.

— Нічого, — відповів Влад. — Просто несподіване відкриття.

Артем випростався.

— Не відповідаємо сьогодні.

— Чому? — запитав Денис.

— Нехай почекає.

— Сама прийшла, а ти її маринуєш?

— Якщо людина звикла отримувати все одразу, очікування робить її цікавішою.

— А якщо піде?

— Значить, не наша.

Телефон Артема знову завібрував.

Він сподівався, що це Лариса.

Повідомлення надійшло з невідомого номера.

Не шукай того, хто відновив сторінку. Краще думай, кого обираєш наступною.

Артем перечитав текст.

— Що там? — запитав Влад.

Він мовчки показав телефон.

Денис перестав жувати край паперового стаканчика.

— Це погроза?

— Порада, — сказав Влад.

— Дуже турботлива.

Надійшло ще одне повідомлення.

Фотографія.

Артем, Влад і Денис сиділи в цій самій кімнаті. Знімок зробили кілька хвилин тому через вікно будинку навпроти.

Під фотографією було написано:

Цього разу гроші ділитимете не ви.

Денис першим кинувся до вікна.

На протилежному боці вулиці стояли житловий будинок, маленька кав’ярня й припаркований чорний автомобіль.

— Бачиш когось? — запитав Влад.

— Ні.

Артем забрав зі столу папери.

— Збираємося.

— Куди?

— Звідси.

— А оренда до вечора, — сказав Денис.

— Можеш залишитися.

За кілька хвилин вони склали ноутбуки й папки в сумки. Денис усе-таки забрав пластиковий вазон.

— Постав на місце, — сказав Артем.

— Він наш єдиний чесно зароблений актив.

— Ти його вкрав.

— Тоді тим більше не можна кидати.

У коридорі нікого не було.

Артем зупинився біля вікна. Чорний автомобіль навпроти рушив із місця й повільно поїхав.

Розгледіти водія він не встиг.

— Номер бачив? — запитав Влад.

— Брудний.

— Випадково?

— Навряд.

Вони вийшли через задні двері бізнес-центру.

На подвір’ї Денис нарешті запитав:

— Може, зупинимося?

— Що саме?

— Усе це.

Артем подивився на нього.

— Ти вранці плакав через гроші Лариси.

— Вранці нас не фотографували з будинку навпроти.

— Хтось хоче налякати.

— У нього виходить.

— Тоді йди.

Денис насупився.

— Куди?

— Не знаю. Шукай чесну роботу.

— А ти?

Артем глянув на фотографію Карини, яка залишалася відкритою на екрані телефона.

Власниця аптек. Дорога машина. Заміський будинок. Людина, якій вона довіряє.

Усе виглядало занадто легко.

Саме тому Артемові захотілося перевірити.

— А я дізнаюся, хто вирішив грати з нами, — сказав він.

Влад похитав головою.

— Можливо, це саме те, чого від тебе хочуть.

— Можливо.

— І ти все одно підеш?

Артем відкрив сторінку Максима й почав друкувати відповідь Карині.

Добрий вечір. Сподіваюся, людина, яку я вам нагадав, залишила приємні спогади.

Повідомлення було прочитане одразу.

Карина відповіла:

Не дуже. Але, можливо, ви зумієте це виправити.

Артем усміхнувся.

— Що вона написала? — запитав Денис.

— Хоче познайомитися.

— А ти?

Артем заблокував телефон.

— Я теж.

Він ще не знав, що Карина Соколовська не володіла мережею аптек.

Не знав, кому насправді належали заміський будинок, автомобіль і катер.

І тим більше не знав, навіщо вона сама знайшла його стару сторінку.

Але вже зробив перший крок.

Цього разу здобич обрала мисливця сама.

                       РОЗДІЛ 4 Ціна свободи

Карина не поспішала.

Вона відповідала Артемові коротко, іноді зникала на цілий день, а потім поверталася так, ніби між повідомленнями минуло кілька хвилин.

Не питала, де він живе. Не розповідала про самотність. Не скаржилася на колишнього чоловіка й жодного разу не написала, що втомилася бути сильною.

Це дратувало.

Зазвичай жінки самі показували місце, куди треба натиснути. Хтось боявся залишитися сам. Хтось хотів довести подругам, що ще здатен закохати в себе чоловіка. Комусь потрібен був слухач, комусь — наречений, комусь — винний у всіх попередніх невдачах.

Карина нічого не показувала.

Вона наче залишила двері відчиненими, але стояла за ними й чекала, чи наважиться Артем увійти.

— Не подобається вона мені, — сказав Влад.

Він сидів на кухні перед ноутбуком і переглядав сторінку Карини вже втретє.

— Ти її не знаєш, — відповів Денис.

— Саме тому й не подобається.

— Логічно.

Артем стояв біля вікна й курив. Після повідомлення з фотографією вони змінили квартиру, але далеко не поїхали. Тимчасово оселилися у знайомого Дениса, який виїхав працювати до Чехії.

Квартира була кращою за попередню: нові меблі, великий телевізор, балкон із видом на річку. Денис одразу оголосив, що нарешті вони живуть відповідно до статусу.

Тільки спати йому доводилося на кухонному дивані.

— Що ти про неї знайшов? — запитав Артем.

— Майже нічого.

— За три дні?

— Саме це й дивно. Сторінка чиста. Фотографії справжні, але більшість з’явилася протягом останнього року. Старих друзів немає. Родичів немає. Під дописами — ті самі двадцять людей.

— Може, не любить виставляти життя напоказ.

Влад глянув на фотографію Карини в купальнику біля басейну.

— Так. Дуже закрита людина.

Денис зазирнув йому через плече.

— Добре виглядає.

— Іди поспілкуйся замість мене, — сказав Артем.

— Я б пішов. Тільки вона написала не мені.

— Бо в тебе лице голодне.

— А в тебе тепер яке?

— Втомлене.

— Ні. У тебе лице людини, яка втратила гроші Лариси й хоче відігратися.

Артем загасив цигарку.

— Я нічого не втратив.

— Вона третій день не відповідає.

— Відповість.

— Її донька вже, мабуть, відвела її до поліції.

— Якби пішла до поліції, ми б знали.

Влад закрив сторінку Карини.

— Мене більше хвилює той, хто нас фотографував.

— Повідомлень більше не було, — сказав Денис.

— Це не означає, що він зник.

— Може, хотів тільки налякати.

— Тебе налякав?

— Трохи.

— Значить, мети досяг.

Артем узяв телефон.

Карина була в мережі.

Останнє повідомлення він надіслав їй учора ввечері:

Іноді мені здається, що ви навмисно тримаєте дистанцію.

Вона прочитала, але не відповіла.

Артем написав:

Якщо передумали знайомитися, скажіть прямо. Я поважаю чесність.

Денис засміявся.

— Особливо чужу.

— Займися чимось.

— Я й займаюся. Спостерігаю за майстром.

Відповідь Карини надійшла за хвилину.

Сьогодні о восьмій. Ресторан «Ренесанс». Сподіваюся, ви не боїтеся жінок, які самі обирають місце.

Артем показав повідомлення друзям.

— Дорогий ресторан, — сказав Влад.

— Тим краще, — відповів Денис. — Значить, платить вона.

— Вона запросила, — погодився Артем.

— Не розслабляйся, — попередив Влад.

— Я не розслабляюся.

— Ти вже думаєш про її гроші.

— Ми для цього й почали.

— Ми нічого про неї не знаємо.

— Дізнаємося сьогодні.

— А якщо це пов’язано з повідомленнями?

Артем узяв зі спинки стільця піджак.

— Тоді тим більше треба йти.

— Чому?

— Бо людина, яка хоче мене знищити, уже знає, де я жив. Сидіти на кухні й чекати безглуздо.

Денис підвівся.

— Я поїду з тобою.

— Ні.

— Посиджу неподалік.

— Саме цього мені бракує на побаченні — твого голодного обличчя за сусіднім столиком.

— Я буду в машині.

— Машини немає.

— Візьмемо в Сергія.

— Після минулого разу він не дасть.

— Тоді на автобусі.

Влад закрив ноутбук.

— Нехай їде. Я теж буду спокійніший.

Артем подивився на обох.

— Добре. Але всередину не лізете. Що б не сталося.

— Навіть якщо тебе виноситимуть? — запитав Денис.

— Особливо тоді.

Ресторан «Ренесанс» містився на верхньому поверсі нового готелю.

У холі пахло дорогими парфумами, деревом і свіжими квітами. За скляною стіною повільно підіймався ліфт.

Артем приїхав на двадцять хвилин раніше.

Денис залишився в кав’ярні навпроти. Влад мав стежити за телефоном і перевіряти будь-які нові повідомлення.

Перед входом Артем подивився на своє відображення у склі.

Темний костюм, біла сорочка, годинник, який Влад узяв у знайомого під заставу. Упевнений погляд. Легка втома на обличчі — саме стільки, щоб здаватися чоловіком, який багато працює.

Максим Орлов. Власник ресторану, що постраждав через нечесного партнера.

Легенда була проста. А прості легенди важче зіпсувати.

Карина сиділа біля вікна.

У житті вона виглядала молодшою, ніж на фотографіях. Темне волосся зібране на потилиці, чорна сукня без зайвих прикрас, тонкий браслет на зап’ясті.

На столі стояв келих води.

Побачивши Артема, вона не підвелася.

— Максиме?

— Карина?

Він усміхнувся й простягнув руку.

Вона торкнулася його пальців.

— Ви пунктуальний.

— Ви теж.

— Я тут уже пів години.

— Тоді я запізнився.

— Ні. Я просто люблю приходити першою.

Артем сів навпроти.

— Щоб мати час роздивитися людину?

— Щоб людина не бачила, як я заходжу.

— Чому?

— По тому, як жінка входить до ресторану, чоловік одразу вирішує, як із нею поводитися.

— І як ви ввійшли?

Карина всміхнулася.

— Ви не бачили. Отже, вже не дізнаєтеся.

Підійшов офіціант.

Артем замовив воду. Карина відмовилася від вина.

— Не п’єте? — запитав він.

— П’ю. Але не з незнайомими чоловіками.

— Розумно.

— Вас це розчаровує?

— Навпаки.

— Більшість чоловіків любить, коли жінка розслабляється.

— Більшість чоловіків не впевнена, що буде цікава їй тверезій.

Карина уважно подивилася на нього.

— Ви завжди так швидко знаходите правильні слова?

— Не завжди. Тільки коли хвилююся.

— Ви хвилюєтеся?

— Трохи.

— Чому?

— Ви не схожі на жінку, яка пише першою незнайомим чоловікам.

— А ви не схожі на власника ресторану, який змушений його продавати.

Артем не змінився в обличчі.

— Чому?

— У вас руки не ресторанного власника.

Він поглянув на свої долоні.

— А які вони?

— Людини, яка давно нічого важчого за телефон не тримала.

— Власники рідко носять ящики.

— Зате часто обпікаються на кухні, допомагають під час авралу, відкривають пляшки, ремонтують те, що зламалося.

— Ви добре знаєте ресторанний бізнес?

— Непогано знаю людей.

Артем усміхнувся.

— Тоді навіщо запросили мене?

— Хотіла перевірити, чи справді ви такий, яким здаєтеся.

— І який висновок?

— Ще не вирішила.

Вона не фліртувала. Не намагалася сподобатися. Говорила спокійно, дивлячись прямо в очі.

Артем відчув азарт.

— Ви написали, що я нагадав вам людину з минулого.

— Так.

— Кого?

— Чоловіка, який дуже красиво брехав.

— І чим закінчилося?

— Погано.

— Для вас?

— Для нього.

Офіціант приніс воду й меню.

Карина навіть не відкрила своє.

— Я вже замовила вечерю.

— За мене теж?

— Сподіваюся, ви не маєте алергії.

— На що?

— На сюрпризи.

Вона дивилася на нього з ледь помітною усмішкою.

Телефон у кишені Артема завібрував.

Повідомлення від Дениса:

Біля входу чорна машина. Така сама, як біля офісу.

Артем не дістав телефона.

— Щось сталося? — запитала Карина.

— Ні.

— Ви змінилися в обличчі.

— Просто згадав про роботу.

— Про ресторан?

— Так.

— Який продається?

— Поки ні.

— На сторінці написано, що вже шукаєте покупця.

— Сторінка застаріла.

— Ви не оновлюєте інформацію про власний бізнес?

— Не люблю соціальні мережі.

— Але саме там ми познайомилися.

— Інколи вони корисні.

— Особливо коли треба знайти самотню жінку з грошима.

Артем подивився на неї.

Карина взяла келих і зробила ковток.

Навколо тихо розмовляли люди. Грала спокійна музика. За вікном мерехтіло вечірнє місто.

— Ви запросили мене, щоб образити? — запитав він.

— Ні.

— Тоді поясніть.

— Я хочу зрозуміти, як це працює.

— Що саме?

— Момент, коли чоловік вирішує, що жінка готова йому повірити.

Вона відкрила сумочку й поклала на стіл фотографію.

Лариса біля готелю.

У руках — білі лілії.

Фотографію зробили здалеку того ранку, коли вона принесла гроші.

Артем не торкнувся знімка.

— Хто це?

— Ви краще знаєте.

— Не знаю.

Карина поклала поруч другу фотографію.

Артем виходив із бізнес-центру разом із Владом і Денисом.

Ту саму світлину йому вже надсилали.

— Тепер упізнали?

— Ви стежили за мною?

— Я — ні.

— Хто тоді?

— Люди, яким цікава ваша робота.

— Яка саме?

— Та, якої не існує.

Артем повільно відсунув стілець.

— Вечеря закінчена?

— Вона ще навіть не почалася.

— Для мене почалася погано.

— Сядьте.

— Це прохання?

— Порада.

Артем глянув у бік виходу.

Біля дверей стояли двоє чоловіків. Один переглядав телефон, другий розмовляв з адміністратором.

На перший погляд — звичайні відвідувачі.

Але вони не знімали верхнього одягу.

Артем знову сів.

— Чого ви хочете?

— Нарешті правильне питання.

— Грошей?

— Вони в нас є.

— Тоді навіщо ця вистава?

— Не вистава. Співбесіда.

— На яку роботу?

— Ви нам не підходите.

— Я засмучений.

— Зате підходять ваші друзі.

Артем напружився.

— Вони тут ні до чого.

— Денис сидить у кав’ярні навпроти й удає, що читає меню. Влад перебуває у квартирі на набережній. Щойно зачинив ноутбук і підійшов до вікна.

Артем подивився на неї.

— Якщо з ними щось станеться…

— Що ви зробите?

Карина запитала без насмішки. Їй справді було цікаво.

Артем не відповів.

Офіціант приніс дві тарілки. Поставив їх на стіл, побажав смачного й відійшов.

Карина взяла виделку.

— Їжте. Тут добре готують.

— Я не голодний.

— Даремно. Нервова розмова на порожній шлунок шкодить здоров’ю.

— Чого ви хочете?

— Ви познайомилися з однією жінкою.

— З багатьма.

— Я знаю.

— Про кого йдеться?

Карина назвала ім’я.

Артем не одразу згадав.

Потім перед очима з’явилася жінка років сорока п’яти, з якою він зустрічався двічі. Вона носила яскраві шарфи, багато говорила про подорожі й швидко погодилася позичити гроші.

Справа здавалася легкою. Надто легкою.

— Пригадав? — запитала Карина.

— Трохи.

— Ви взяли в неї гроші.

— Вона сама запропонувала.

— Звичайно.

— У нас були стосунки.

— У неї були. У вас — робота.

— Вона звернулася до поліції?

— Ні.

— Тоді в чому проблема?

Карина відклала виделку.

— Проблема в тому, що гроші належали не їй.

— А кому?

— Людині, яка не любить, коли її обкрадають.

— Я не знав.

— Тепер знаєте.

— Скільки вона взяла?

— Ви повинні пам’ятати.

— Я питаю, скільки з тих грошей належало вашій людині.

— Усі.

Артем відчув холод під сорочкою.

Та сума давно була поділена. Частину витратили на борги, частину — на житло, решту вклали в нові афери.

Повернути її одразу вони не могли.

— Де ця жінка? — запитав він.

— Не знаю.

— Ви її шукали?

— Ми знайшли вас.

— Вона сказала, що гроші в мене?

— Вона багато чого сказала.

— Вона бреше.

— Можливо. Але саме ви вигадали для неї кохання, хворого батька й ресторан, якого не існувало.

— Я поверну.

— Коли?

— Потрібен час.

— Скільки?

— Місяць.

Карина засміялася.

Не голосно. Майже співчутливо.

— У вас немає місяця.

— Тиждень.

— І тижня немає.

— Тоді навіщо ми сидимо тут?

— Щоб ви зрозуміли своє становище.

— Я зрозумів.

— Ні. Ви досі торгуєтеся.

Вона нахилилася ближче.

— Люди, які чекають свої гроші, могли просто передати матеріали поліції. Там достатньо листувань, фотографій і свідчень.

— Чому не передали?

— Бо суд повертає гроші повільно. А іноді не повертає зовсім.

— Ви погрожуєте?

— Я пояснюю.

— Хто ви?

— Людина, яка дає вам можливість піти звідси на власних ногах.

Артем подивився на чоловіків біля входу.

Один із них тепер стояв ближче.

— Сума? — запитав Артем.

Карина назвала число.

Удвічі більше, ніж вони отримали від жінки.

— Це неможливо.

— Частина — компенсація.

— За що?

— За незручності.

— Я не маю таких грошей.

— Маєте квартиру.

— Не мою.

— Машину.

— Теж не мою.

— Рахунки.

— Там майже порожньо.

— Тоді доведеться попросити друзів.

— Вони не отримували цих грошей.

— Отже, ви все забрали собі?

Артем мовчав.

Карина усміхнулася.

— Саме так я й думала.

— Скільки часу?

— До завтрашнього вечора.

— Це нереально.

— Реальність узагалі рідко подобається людям.

— А якщо не знайду?

— Тоді вашою справою займуться інші.

— Які?

— Менш терплячі.

Телефон знову завібрував.

Цього разу Карина кивнула:

— Відповідайте.

Денис написав:

Двоє вийшли з машини. Один зайшов у кафе. Що робити?

Артем набрав:

Нічого. Сиди.

Карина спостерігала за ним.

— Турбується?

— Так.

— Приємно мати друзів.

— Ви їх не чіпатимете.

— Це залежить від вас.

— Вони не знали, чиї гроші.

— А ви знали?

— Ні.

— Тоді чому відповідати мають тільки вони?

— Бо ви так вирішили?

— Бо ви називаєте себе керівником.

Карина підняла келих.

— Керівник отримує більшу частку, коли все добре, і найбільший рахунок, коли все погано.

Артем відчув, що сперечатися марно.

— Я знайду гроші.

— Звичайно.

— Але завтра не встигну.

— Встигнете.

— Звідки така впевненість?

— Ви вмієте переконувати жінок віддавати вам останнє.

На мить перед Артемом з’явилася Лариса з конвертом у сумці.

Карина помітила зміну в його погляді.

— Уже згадали когось?

— Ні.

— Не брешіть хоча б собі.

Вона поклала на стіл візитівку без назви компанії. Лише номер телефону.

— Завтра до шостої вечора зателефонуєте.

— Кому?

— Людині, яка забере гроші.

— А якщо прийду до поліції з цією розмовою?

— З якою розмовою?

Карина показала порожні долоні.

На столі не було ні диктофона, ні телефона. Її сумочка залишалася закритою.

— Ви запросили мене на вечерю, — продовжила вона. — Розповіли про борги й попросили допомогти. Я відмовила.

— Тут камери.

— Звичайно. На них буде видно, як двоє дорослих людей спокійно вечеряють.

— А чоловіки біля дверей?

— Відвідувачі.

— Чорна машина?

— У місті багато чорних машин.

Вона знову взяла виделку.

— З’їжте хоча б щось, Максиме. Вечеря оплачена.

Артем підвівся.

— Мене звати Артем.

— Я знаю.

Він завмер.

Карина дивилася на нього без усмішки.

— Я знаю ваше справжнє ім’я. Адресу матері. Де живуть колишні друзі. І навіть де ви тримаєте старі телефони.

— Мої друзі не колишні.

— Завтра побачимо.

Денис чекав за рогом.

Коли Артем вийшов із ресторану, він одразу підбіг.

— Що сталося?

— Ходімо.

— Куди?

— Звідси.

— А Карина?

— Забудь.

— Це вона?

— Не тут.

Вони швидко спустилися в підземний перехід. Артем кілька разів озирнувся, але переслідування не помітив.

— Ти мене лякаєш, — сказав Денис.

— Подзвони Владу.

— Він не відповідає.

Артем зупинився.

— Давно?

— Я писав хвилин десять тому.

Артем набрав номер.

Довгі гудки.

Потім Влад відповів.

— Де ти? — запитав Артем.

— У квартирі.

— Сам?

Пауза.

— Ні.

— Хто там?

— Приїжджай.

— Влад…

— Просто приїжджай.

Зв’язок обірвався.

Денис зблід.

— Що?

— У нього гості.

— Може, поліція?

— Якби поліція, він сказав би.

— А хто тоді?

Артем рушив до виходу з переходу.

— Люди, яким ми винні гроші.

— Які гроші?

— Пам’ятаєш Марину з туристичної фірми?

Денис задумався.

— З червоними шарфами?

— Так.

— А що з нею?

— Гроші були не її.

— А чиї?

— Тобі не сподобається.

— Мені вже не подобається.

На вулиці Артем зупинив таксі.

Денис сів поруч.

— Скільки вони хочуть?

Артем назвав суму.

Денис кілька секунд мовчав.

— У нас немає стільки.

— Я знаю.

— Навіть якщо все продати.

— Знаю.

— І що робити?

— Шукати.

— Де?

Артем не відповів.

Телефон лежав у руці. На екрані залишилося непрочитане повідомлення від Лариси.

Надіслане кілька годин тому.

Мені соромно за поведінку Ірини. Я хочу зустрітися й усе виправити. Гроші досі в мене.

Денис помітив ім’я.

— Вона написала?

— Так.

— Скільки принесла?

— Не вистачить.

— Але це щось.

Артем заблокував екран.

— Ні.

— Що «ні»?

— Її не чіпаємо.

Денис повернувся до нього всім тілом.

— Ти з глузду з’їхав? Там гроші лежать і чекають!

— Я сказав ні.

— Через що? Бо вона подарувала тобі квіти?

— Через те, що вона вже продала материні сережки.

— І що?

— Досить.

— Для кого досить? Для нас? Для людей, які зараз сидять біля Влада?

Артем мовчав.

— Ти сам нас у це втягнув, — продовжив Денис. — Сам вибирав жінок, сам розподіляв ролі, сам забирав більшу частку. А тепер раптом вирішив стати порядним?

— Не зараз.

— Саме зараз! Бо завтра вони прийдуть уже не розмовляти.

Водій таксі глянув на них у дзеркало.

— Можна тихіше?

— Їдь, — різко відповів Денис.

Артем торкнувся його плеча.

— Заспокойся.

Денис скинув руку.

— Не чіпай мене.

До квартири залишалося кілька кварталів.

Артем знову відкрив повідомлення Лариси.

Під її ім’ям світилася фотографія біля моря.

Тут я ще була щаслива.

Він чув власну відповідь:

Будеш знову.

— Напиши їй, — сказав Денис.

Артем підняв голову.

— Що?

— Напиши, що гроші потрібні сьогодні.

— Ні.

— Тоді я напишу.

— У тебе немає доступу.

— Влад має.

— Не має.

— До старої сторінки має.

Артем схопив Дениса за куртку.

— Навіть не думай.

Таксист пригальмував.

— Або припиняйте, або виходьте.

Артем відпустив друга.

Денис поправив комір.

— Бачиш? — сказав він тихо. — Ти вже захищаєш її від нас.

— Я захищаю нас від ще однієї проблеми.

— Ні. Ти просто закохався у власну брехню.

Таксі зупинилося біля будинку.

На подвір’ї стояв чорний автомобіль.

Той самий.

— Приїхали, — сказав Денис.

— Сиди тут.

— Ще чого.

Вони вийшли разом.

Двері під’їзду були відчинені. На сходах пахло цигарками й мокрим одягом.

Біля квартири стояв незнайомий чоловік.

Великий, коротко стрижений, у сірій куртці. Побачивши Артема, він не ворухнувся.

— Запізнюєтеся, — сказав він.

— Дороги.

— Заходьте.

У квартирі сиділи ще двоє.

Один — біля дверей на кухню. Другий влаштувався в кріслі й переглядав телевізійні канали без звуку.

Влад сидів за столом. Перед ним лежав відкритий ноутбук.

На обличчі слідів побиття не було, але руки він тримав під столом.

— Усе гаразд? — запитав Артем.

— Чудово, — відповів Влад.

Чоловік у кріслі вимкнув телевізор.

— Карина пояснила?

— Так.

— От і добре.

Він був років п’ятдесяти, із сивиною на скронях і спокійним голосом. На вигляд — чиновник або викладач. Зовсім не та людина, яку Артем уявляв, думаючи про погрози.

— Ми повернемо гроші, — сказав Артем.

— Сподіваюся.

— Але потрібен час.

— До завтра.

— Це неможливо.

Чоловік подивився на нього майже співчутливо.

— Ви вибрали цікаву професію, Артеме. Продаєте людям те, чого не маєте. Любов, надійність, майбутнє. А тепер уперше у вас хочуть купити час. І раптом виявилося, що продавати нічого.

— Я знайду частину.

— Потрібна вся сума.

— Частина завтра, решта за тиждень.

— Ні.

— Тоді навіщо розмовляємо?

— Щоб ваші друзі зрозуміли: відповідальність спільна.

Денис зробив крок уперед.

— Ми не знали, звідки гроші.

— Але знали, що вони чужі.

— Жінка сама дала.

— Звичайно.

Чоловік кивнув одному зі своїх супутників.

Той поклав на стіл кілька роздрукованих аркушів.

Листування. Фотографії. Банківські перекази. Розмови Артема з Мариною.

Денис замовк.

— Це копії, — сказав чоловік. — Оригінали лежать у безпечному місці. Завтра о шостій ви або повертаєте гроші, або все йде туди, де люблять такі історії.

— До поліції?

— І не тільки.

Артем глянув на Влада.

— Відпустіть його.

— Він удома.

— Тоді йдіть.

Чоловік усміхнувся.

— Ви сміливий, коли зрозуміли, що сьогодні вас не битимуть.

— Я не казав, що зрозумів.

— Розумна людина.

Він підвівся, застебнув піджак і попрямував до дверей.

Біля Артема зупинився.

— І ще одне. Не намагайтеся зникнути.

— Чому?

— Бо тоді доведеться їхати до вашої матері.

Артем стиснув кулаки.

Чоловік помітив.

— Бачите? У кожного є людина, яку він не хоче втягувати у свої справи.

— Вона тут ні до чого.

— Як і жінки, яких ви обманювали.

Чоловіки вийшли.

Двері зачинилися.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Потім Денис кинувся до вікна. Влад закрив ноутбук і потер обличчя.

— Вони щось зробили? — запитав Артем.

— Ні.

— Погрожували?

— Ввічливо.

— Дуже милі люди, — сказав Денис, дивлячись услід чорній машині.

Артем підійшов до столу.

— Скільки в нас є?

Влад назвав суму.

Навіть третини потрібного.

— Рахунки?

— Вони вже знають про них.

— Готівка?

— Там усе.

— Машина Сергія?

Денис обернувся.

— Не наша.

— Можна продати швидко.

— І потім Сергій нас уб’є.

— До завтра треба пережити цих.

— Чудовий план.

Влад підняв голову.

— Є ще гроші Лариси.

Артем подивився на нього.

— Ні.

— Вона сама готова дати.

— Я сказав ні.

— Тоді запропонуй щось інше.

— Продамо годинники, техніку, усе.

— Не вистачить.

— Позичимо.

Денис засміявся.

— У кого? У наших жертв?

Артем мовчав.

— Ось саме, — сказав Денис. — Ти збудував життя, де ніхто не дасть тобі грошей просто так.

— А друзі?

— Я твій друг. І в мене порожні кишені.

Влад повернув ноутбук до Артема.

— Можна взяти гроші з двох інших справ. Інна вже майже готова. Оксана теж.

— До завтра не встигнемо.

— Якщо натиснути…

— Ні.

Денис ударив долонею по столу.

— Тоді що ти пропонуєш?!

Артем подивився на нього.

— Я продам усе своє.

— У тебе нічого немає.

— Є старі заощадження.

Влад насупився.

— Які?

— Про які ви не знали.

У кімнаті стало тихо.

Денис повільно опустив руку.

— Скільки?

Артем назвав суму.

— Ти ховав від нас гроші? — запитав Влад.

— Це резерв.

— Чий?

— Мій.

— Ми все ділили, — сказав Денис.

— Не все.

— Скільки років?

— Не має значення.

— Має.

— Зараз вони врятують усіх.

Денис дивився на нього так, ніби бачив уперше.

— Ти весь цей час мав гроші, поки ми збирали на оренду?

— Їх не можна було чіпати.

— А тепер можна?

— Тепер треба.

— Бо пригрозили твоїй матері?

Артем не відповів.

Денис усміхнувся без радості.

— Значить, усе-таки є людина, заради якої ти готовий платити сам.

— Вона стара й хвора.

— А Лариса?

— Не починай.

— Вона теж людина.

— Я знаю.

— Ні, Артеме. Ти тільки сьогодні це раптом помітив.

Влад відсунув ноутбук.

— Навіть із твоїм резервом не вистачить.

— Знайдемо решту.

— Де?

Артем подивився на телефон.

На екрані знову з’явилося повідомлення від Лариси:

Я приїду завтра. Не хочу більше говорити телефоном.

Він повільно набрав відповідь:

Не приїжджай. У мене все добре.

Зупинився.

Стер останні слова.

Написав:

Не приїжджай. Я не той чоловік, за якого ти мене маєш.

Довго дивився на текст.

Потім видалив і його.

Зрештою надіслав лише:

Завтра не зможу. Подзвоню пізніше.

— Ну? — запитав Денис. — Попросив?

— Ні.

— Тоді ми пропали.

Артем поклав телефон на стіл.

— Не ми.

— Що?

— Я.

Влад похитав головою.

— Не роби із себе героя. У документах є всі троє.

— Але говорив із жінками я.

— Сторінки робив я.

— Машини й місця знаходив я, — додав Денис. — Не треба тепер удавати шляхетного.

— Я не вдаю.

— Ти завжди вдаєш.

Ці слова повисли в кімнаті.

Артем повільно сів.

Уперше за багато років він не знав, яку історію розповісти, щоб усе виправити.

Не існувало правильної фрази.

Не було жінки, яку можна зачарувати, партнера, якого можна звинуватити, чи сторінки, яку можна видалити.

Була лише сума, якої вони не мали.

І одна ніч, щоб її знайти.

За вікном чорний автомобіль звернув за ріг і зник.

Денис мовчки налив собі води.

Влад знову відкрив ноутбук.

Артем сидів перед телефоном і дивився на ім’я матері, записане серед контактів.

Вони не розмовляли майже рік.

Востаннє вона сказала:

— Ти згадаєш про мене, коли тобі щось буде потрібно.

Тоді він образився й поклав слухавку.

Тепер її старий будинок стояв перед очима: похилений паркан, сад, два порожні сараї, земля.

Будинок коштував достатньо.

Але належав не йому.

Поки що.

               РОЗДІЛ 5  Останній день компанії

О сьомій ранку ніхто ще не спав.

На кухонному столі лежали три телефони, два ноутбуки, ключі від чужої машини й аркуш паперу, на якому Влад кілька разів підсумовував цифри.

Скільки не рахував — грошей однаково не вистачало.

Денис сидів біля вікна, обхопивши долонями чашку давно холодної кави. Влад переглядав банківські рахунки. Артем стояв на балконі й дивився на річку.

Місто прокидалося.

Їхня компанія помирала.

— Якщо продати техніку, — сказав Влад, — отримаємо ще трохи.

— За день її нормально не продаси, — відповів Денис. — Доведеться віддати за безцінь.

— У нас немає часу чекати покупця з тонкою душевною організацією.

— А годинник?

Артем не обернувся.

— Віддам.

— Той, що на тобі?

— Він не мій.

— Тоді не віддадуть грошей без документів.

— Знайдемо інший.

Денис поставив чашку.

— Твій резерв де?

— У банку.

— На твоє ім’я?

— Частина.

— А решта?

— Готівкою.

— Де?

Артем повернувся з балкона.

— Тобі навіщо знати?

— Бо мене теж учора тримали під прицілом.

— Ніхто тебе не тримав під прицілом.

— Це щось змінює?

— Так. Не вигадуй того, чого не було.

Денис різко підвівся.

— Ти зараз серйозно? Після всього, що сталося, ти ще мене повчаєш?

— Я кажу: не перебільшуй.

— А ти не применшуй! Вони знають наші адреси, рахунки, твою матір. Приходять у квартиру, коли хочуть. А ти стоїш на балконі, наче керівник великої компанії й думаєш, кого продати першим.

— Заспокойся.

— Не кажи мені заспокоїтися.

Влад грюкнув кришкою ноутбука.

— Обидва замовкніть.

Денис глянув на нього.

— А ти чого командуєш?

— Бо хтось має думати.

— То думай тихо.

— Я й думав тихо кілька років. Результат сидить переді мною.

Артем підійшов до столу.

— Скільки бракує після мого резерву?

Влад назвав суму.

Денис присвиснув.

— Це якщо ти справді віддаси все.

— Віддам.

— А може, в тебе є ще один резерв?

Артем подивився на нього.

— Немає.

— Учора ми теж думали, що немає.

— Денисе, ще одне слово…

— Що? Вдариш?

— Не провокуй.

— А я хочу знати, скільки разів ти нас обманув.

— Ми всі тут заробляли обманом.

— Жінок. Не одне одного.

Артем засміявся без радості.

— Ти справді віриш, що між нами була якась чесність?

Денис завмер.

Навіть Влад підняв голову.

— Що ти сказав? — тихо запитав Денис.

— У кожного були свої гроші. Свої знайомства. Свої запасні варіанти.

— У мене не було.

— Це не чесність. Це дурість.

Денис підійшов майже впритул.

— Повтори.

— Відійди.

— Повтори, що я дурень.

— Ти хочеш битися о сьомій ранку?

— Я хочу зрозуміти, з ким жив кілька років.

— З людиною, яка зараз віддає свої гроші, щоб витягнути вас обох.

— Ти витягуєш не нас. Ти рятуєш себе.

— У документах є всі.

— Але до твоєї матері збиралися їхати, не до моєї.

Артем схопив його за футболку.

Денис не відступив.

— Ось, — прошепотів він. — Нарешті справжній. Без костюма, без слів, без красивого обличчя.

Влад став між ними.

— Припиніть!

Артем відпустив Дениса.

Той поправив футболку й повернувся до вікна.

— До шостої, — сказав Влад. — У нас менше одинадцяти годин. Посваритеся ввечері, якщо залишиться кому.

Він знову відкрив ноутбук.

— Я переведу все зі спільного рахунку.

— Скільки там? — запитав Артем.

— Я вже сказав.

— Там мали бути гроші Оксани.

Влад не відповів.

Артем нахилився до екрана.

— Де вони?

— Частина пішла на оренду.

— Яку оренду?

— Цієї квартири. Старої квартири. Офісу. Машини. Готелю.

— Це не вся сума.

— Частину взяв Денис.

Артем повернувся.

Денис дивився у вікно.

— Скільки?

— Небагато.

— Скільки?

Денис назвав суму.

— Навіщо?

— Повернув борг.

— Кому?

— Сергієві.

— Без мого відома?

— Це був мій борг.

— Зі спільних грошей.

— А машина Сергія була для спільних справ.

— Ти мав сказати.

Денис обернувся.

— Ти теж мав сказати про резерв.

Влад підняв долоню.

— Усе. Досить. Зараз кожен викладає на стіл усе, що має. Гроші, коштовності, техніку. Без секретів.

— Ти перший, — сказав Денис.

Влад зняв годинник, дістав із кишені гаманець і поклав поруч телефон.

— Ноутбук теж.

— Він потрібен.

— Після шостої вже може не знадобитися.

Денис витягнув із кишень зім’яті купюри, ключі, запальничку й золотий ланцюжок.

— Це все?

— Ще є телевізор.

— Не наш.

— Тоді нічого.

Обидва подивилися на Артема.

Він дістав портмоне, поклав на стіл годинник і два телефони.

— А резерв? — запитав Денис.

— Заберу, коли відкриється банк.

— Я поїду з тобою.

— Не треба.

— Треба.

Артем подивився на нього довго й холодно.

— Добре.

Телефон із запискою «Лариса» завібрував.

Усі троє глянули на нього.

На екрані з’явилося повідомлення:

Я все одно приїду. Нам треба поговорити.

Денис простягнув руку.

Артем накрив телефон долонею.

— Не чіпай.

— Вона сама їде.

— Я сказав, її не буде в цій справі.

— Вона вже в ній.

— Ні.

— Ти кілька тижнів тягнув її сюди, а тепер вирішив зупинитися за крок до грошей?

— Я вирішив.

Денис усміхнувся.

— Який шляхетний наречений.

— Закрий рота.

— Вона принесла більше, ніж нам зараз бракує.

— Вона продала речі матері.

— І що? Ми не змушували.

— Я змушував.

Денис замовк.

Артем забрав телефон зі столу.

— Я розповідав про контракт. Називав суми. Зникав, коли вона ставила запитання. Повертався, коли починала боятися мене втратити. Я не сказав «дай грошей», але зробив усе, щоб вона сама це запропонувала.

— Ти робив те саме десятки разів, — сказав Влад.

— Саме тому цього разу досить.

Денис засміявся.

— Тобі її шкода чи себе?

Артем нічого не відповів.

— Ось бачиш, — продовжив Денис. — Тобі подобається, як вона на тебе дивиться. Ти хочеш залишити хоча б одну людину, яка ще вважає тебе хорошим.

— Можливо.

Влад уважно подивився на Артема.

— Тоді відпусти її.

— Відпущу.

— Коли?

— Після сьогоднішнього дня.

Денис сів на диван.

— Якщо він у нас буде.

О дев’ятій вони вийшли з квартири.

Влад залишився продавати техніку й домовлятися про перекази. Артем із Денисом поїхали до банку.

У таксі не розмовляли.

Денис дивився у вікно, Артем — на екран телефона. Лариса двічі телефонувала. Він не відповів.

На третій раз вона написала:

Хоча б скажи, що живий.

Артем набрав:

Живий. Сьогодні не приїжджай.

Лариса прочитала відразу.

Чому?

Він не відповів.

За хвилину:

Це через Ірину?

Ще одне:

Я не дозволю їй вирішувати за мене.

І останнє:

Гроші зі мною.

Артем заблокував телефон.

— Вона пише? — запитав Денис.

— Так.

— З грошима їде?

Артем мовчав.

— Можеш не відповідати. По обличчю видно.

— Не смій їй писати.

— Я нічого не роблю.

— Я серйозно.

— Я теж.

Таксі зупинилося біля банку.

Перед входом Денис закурив.

— Я почекаю тут.

— Ти ж хотів їхати зі мною.

— Передумав.

— Чому?

— Бо або в тебе справді є гроші, або ти зараз зайдеш через одні двері й вийдеш через інші.

— У банку немає інших дверей для клієнтів.

— У тебе завжди знаходяться.

Артем зайшов усередину.

Повернувся майже за годину.

У руках тримав невелику чорну сумку.

Денис загасив цигарку.

— Усе?

— Майже.

— Покажи.

— Тут вулиця.

— Я не прошу рахувати на лавці. Відкрий.

Артем розстебнув сумку лише настільки, щоб Денис побачив пакети з грошима.

Той повільно видихнув.

— Ти справді мав стільки.

— Тепер не маю.

— Звідки?

— Відкладав.

— З наших справ?

— Із моїх часток.

— Свої частки ми витрачали разом.

— Не всі.

Денис дивився на сумку.

— Я жив на макаронах, коли в тебе лежало це?

— Ти жив на макаронах, бо програвав гроші й позичав Сергієві.

— Не переводи.

— Я не переводжу.

— Ми могли давно зняти нормальне житло.

— І привернути увагу.

— Могли не братися за кожну жінку.

— Ти сам вимагав нових справ.

— Бо думав, що ми порожні!

Артем зробив крок до нього.

— Тихіше.

— Не наказуй.

Перехожі почали озиратися.

Денис відійшов убік.

— Скільки років ти збирав?

— Досить.

— На що?

— Хотів вийти.

— Куди?

— З усього цього.

Денис засміявся.

— І нас залишити?

— Можливо.

— Коли?

— Коли вистачило б почати нормальне життя.

— Нормальне? Ти?

— А що?

— Ти не знаєш, як воно виглядає.

— Зате ти знаєш?

— Я хоча б не вдаю.

Артем застебнув сумку.

— Поїхали.

— Куди тепер?

— Продавати все інше.

До обіду вони здали годинники, телефони, фотоапарат і прикраси.

Денис торгувався за кожну річ, лаяв оцінювачів і кілька разів погрожував піти. Потім повертався й погоджувався на ще меншу суму.

Артем мовчав.

Його не залишало дивне відчуття, ніби він спостерігає власний похорон.

Ось годинник, який носив на побачення з Оксаною.

Ось телефон, із якого вперше написав Ларисі.

Ось каблучка, придбана для однієї з легенд. Він кілька разів надягав її перед дзеркалом, щоб звикнути до образу вдівця, який досі не може забути дружину.

Тепер речі лежали під склом із маленькими цінниками.

Чуже минуле продавалося дешевше, ніж коштувала одна гарна вечеря.

Близько першої подзвонив Влад.

— Я продав ноутбук.

— Обидва?

— Один. Другий залишив.

— Скільки маємо?

Влад назвав суму.

Все ще бракувало.

— Є ще спільний рахунок, — сказав Артем.

— Я його закрив.

— Усе перевів?

— Усе, що було.

— А гроші Інни?

На тому кінці запала пауза.

— Що?

— Вона переказала вранці.

Артем зупинився посеред тротуару.

— Чому?

— Денис написав їй уночі.

Артем повільно повернув голову.

Денис стояв за кілька метрів і курив.

— Що саме він написав?

— Що ти потрапив у лікарню після аварії й терміново потрібні гроші на операцію.

Артем завершив дзвінок.

Підійшов до Дениса.

— Ти писав Інні?

Той не став заперечувати.

— Потрібні були гроші.

— Ти використав мій акаунт.

— Наш акаунт.

— Вона думає, що я в лікарні.

— Ввечері одужаєш.

Артем ударив його.

Коротко, без попередження.

Денис відступив, торкнувся губи й подивився на пальці. На них залишилася кров.

— Ще раз, — тихо сказав він.

Артем стояв із стиснутими кулаками.

— Давай.

Перехожі обходили їх.

Денис усміхнувся розбитою губою.

— Ти можеш обманювати її місяцями, але якщо я зробив це без дозволу — вже злочин?

— Ти не мав права.

— Право було тільки в тебе?

— Я відповідав за легенду.

— Ти відповідав за гроші. І приховав їх.

Артем знову рушив до нього, але Денис не відступив.

— Бий, — сказав він. — Потім поясниш людям Карини, чому половина суми залишилася в мого стоматолога.

Артем опустив руки.

— Після сьогоднішнього дня ти більше не торкаєшся жодної моєї сторінки.

— Після сьогоднішнього дня їх може забрати поліція.

— Я серйозно.

— І я. Компанії більше немає.

Цього разу Артем не заперечив.

Денис витер кров рукавом.

— Гроші Інни беремо?

— Уже взяли.

— Тоді чого б’єшся?

— Бо вона повірила.

— Вони всі вірять. У цьому й був сенс.

— Не нагадуй.

— Чого? Неприємно раптом почути власні слова?

Артем пішов уперед.

Денис рушив слідом.

— Куди тепер?

— До Влада.

— А потім?

— Віддамо гроші.

— І все?

— І все.

— Думаєш, нас відпустять?

— Не знаю.

— Дуже заспокоює.

Коли вони повернулися, Влад уже зібрав речі.

Біля дверей стояла валіза.

Артем зупинився.

— Куди ти?

— До брата.

— Надовго?

— Не знаю.

— До шостої ще кілька годин.

— Гроші я підготував.

На столі лежали пакети й аркуш із підрахунками.

Влад глянув на розбиту губу Дениса.

— Що сталося?

— Наш керівник провів нараду.

— За Інну, — сказав Артем.

Влад кивнув.

— Ясно.

— Ти знав?

— Побачив переказ уранці.

— Чому одразу не сказав?

— Бо нам потрібні гроші.

— Чудово.

— Не починай. Ти роками робив те саме.

— Не за моєю спиною.

Влад застебнув валізу.

— А резерв ти збирав перед нашим обличчям?

— Це інше.

— Для тебе все інше, коли рішення приймаєш ти.

Артем підійшов до столу й перевірив суму.

— Не вистачає.

— Я знаю.

— Скільки?

— Тут написано.

— Де візьмемо решту?

Ніхто не відповів.

Завібрував телефон Лариси.

Цього разу вона телефонувала.

Артем дивився на екран.

— Візьми, — сказав Денис.

— Ні.

— Вона вже їде.

— Звідки знаєш?

Денис відвів погляд.

Артем повільно підняв голову.

— Ти їй написав?

— Не я.

Влад мовчав.

— Влад?

— Вона сама питала, де ти.

— І що ти сказав?

— Що в тебе проблеми.

— Які?

— Не уточнював.

— Ти дав адресу?

— Ні.

У двері подзвонили.

Усі троє завмерли.

Другий дзвінок.

Потім голос Лариси:

— Артеме, я знаю, що ти там.

Він подивився на друзів.

Денис повільно усміхнувся.

— Доля принесла гроші до дверей.

Артем підійшов і відчинив.

Лариса стояла в коридорі з тією самою шкіряною сумкою. Була бліда, волосся розтріпалося від вітру.

Побачивши його, вона видихнула.

— Ти живий.

— Я писав.

— Ти писав два слова.

Її погляд зупинився на Денисовій губі, валізі Влада, пакетах на столі.

— Що сталося?

— Нічого.

— Не бреши.

— Ларисо, зараз не час.

— Саме час.

Вона зайшла без запрошення.

— Ірина мала рацію?

— У чому?

— У всьому.

Артем зачинив двері.

— Ти повинна піти.

— Спочатку скажи правду.

Денис відійшов до кухні. Влад узяв валізу, але Лариса перегородила йому дорогу.

— Ви його друзі?

— Були, — сказав Денис.

Артем кинув на нього погляд.

Лариса поставила сумку на стіл.

— Тут гроші.

— Забери.

— Мені сказали, що тобі погрожують.

— Хто?

Вона подивилася на Влада.

Той зітхнув.

— Я лише сказав, що ситуація серйозна.

— Навіщо? — запитав Артем.

— Бо ти збирався віддати все своє, а потім залишити нас винними.

— Я нікого не залишав.

— Уже залишив. Просто ще не встиг піти.

Лариса розстебнула сумку.

Усередині лежав конверт.

— Бери.

— Ні.

— Артеме.

— Я сказав ні.

— Тобі загрожує в’язниця?

— Можливо.

— Через бізнес?

Він мовчав.

— Через той старий конфлікт із партнерами?

Артем подивився їй в очі.

Він міг сказати «так».

Одного слова вистачило б.

Вона віддала б гроші, обійняла його й ще довго переконувала себе, що врятувала коханого від чужої підлості.

За її спиною Денис ледь помітно кивнув.

Влад опустив очі.

— Ні, — сказав Артем.

Лариса насупилася.

— Що «ні»?

— Немає партнерів.

— Не розумію.

— Немає будівельної компанії. Ніколи не було.

У кімнаті стало тихо.

— А офіс?

— Орендували на два дні.

— Проєкти?

— Чужі.

— Машина?

— Позичена.

Лариса дивилася на нього, не кліпаючи.

— А сторінка з іншим ім’ям?

— Моя.

Вона похитнулася й сперлася рукою об стіл.

Артем хотів підтримати її, але не наважився торкнутися.

— Навіщо? — прошепотіла вона.

— Через гроші.

— Мої?

— І твої теж.

Лариса подивилася на Дениса й Влада.

— Ви всі?

Ніхто не відповів.

— Усі, — сказав Артем.

Вона знову повернулася до нього.

— Дружина, яка загинула?

— Її не було.

— Донька?

— Теж.

— Твої нічні розмови зі мною?

Артем замовк.

— Вони теж були вигадані?

— Не всі.

— Які справжні?

Він не знайшов відповіді.

Лариса повільно застебнула сумку.

— Зрозуміло.

— Ні, — сказав Артем. — Не зрозуміло.

— Мені достатньо.

— Я не взяв гроші.

— Ти змусив мене їх принести.

— Але не взяв.

— Хочеш медаль?

Її голос не підвищився. Від цього слова вдарили сильніше.

— Я зупинився.

— Коли? Коли донька знайшла твою сторінку? Коли стало небезпечно? Чи коли вирішив, що я ще можу знадобитися пізніше?

— Не тому.

— А чому?

Артем дивився на неї.

Правильних слів не було.

Він міг сказати, що йому стало її шкода. Але жалість принизила б її ще більше.

Міг сказати, що закохався. Проте після всіх вигаданих зізнань це прозвучало б як чергова легенда.

— Я не знаю, — відповів він.

Лариса кивнула.

— Нарешті чесно.

Вона взяла сумку.

Біля дверей зупинилася.

— Ти обіцяв, що я знову буду щаслива.

Артем пам’ятав.

Море. Капелюх у руках. Її сміх на фотографії.

— Пробач.

— Не смій.

Вона відчинила двері.

— Ларисо…

— Не називай мене так, ніби маєш право.

Двері зачинилися.

Денис першим порушив тишу:

— Ти щойно випустив наші гроші.

Артем ударив його вдруге.

Цього разу Денис відповів.

Вони впали на підлогу, перекинули стілець і вдарилися об край столу. Пакети з грошима посипалися вниз.

Влад намагався їх розтягнути.

— Припиніть! Ідіоти!

Денис притиснув Артема до стіни.

— Це не твої гроші! — кричав він. — Не твоє рішення!

Артем ударив його ліктем.

— Вона не наша!

— А хто тоді був наш? Жодна?!

— Замовкни!

Влад нарешті розштовхнув їх.

Усі троє важко дихали.

На підлозі лежали гроші, заради яких вони кілька років вигадували кохання.

Жоден не поспішав їх збирати.

— Компанії більше немає, — сказав Влад.

Денис витер кров із носа.

— Її ніколи й не було.

Він підняв свою куртку.

— Куди ти? — запитав Артем.

— Подалі від тебе.

— До шостої…

— До шостої я приїду. Віддамо гроші. А потім кожен сам за себе.

— Ми ще не закінчили.

Денис засміявся.

— Ми закінчили тієї миті, коли ти вирішив, що маєш право брехати нам, але ми не маємо права брехати твоїм жінкам.

Він вийшов.

Влад мовчки почав збирати гроші з підлоги.

— Ти теж ідеш? — запитав Артем.

— Так.

— Після передачі?

— До неї.

— До кого?

— До Інни.

Артем підняв голову.

— Навіщо?

— Поверну те, що вона переказала сьогодні.

— Тоді не вистачить суми.

— Вистачить. Я додав свої.

— Звідки?

Влад усміхнувся.

— У кожного були свої гроші. Ти сам сказав.

Артем дивився на нього.

— Давно?

— Досить давно, щоб зрозуміти: людина, яка вчить інших ховати правду, колись сховає її й від тебе.

— Скільки ти приховав?

— Тепер це не має значення.

Влад склав останній пакет у сумку.

— Має.

— Ні. Бо я віддаю свою частину й виходжу.

— Ти думаєш, вони дозволять просто вийти?

— Після сьогоднішнього вечора дізнаємося.

Він підняв валізу.

— Влад.

Той зупинився.

— Ми ж були друзями.

— Були.

— І що змінилося?

Влад подивився на нього втомлено.

— Раніше в нас було що ділити.

О шостій без п’яти вони стояли на підземній стоянці торговельного центру.

Денис приїхав окремо. Губа набрякла, під оком з’явилася темна пляма.

Влад тримав сумку з грошима.

Артем стояв між ними.

Ніхто не розмовляв.

Рівно о шостій на стоянку в’їхав чорний автомобіль.

Із нього вийшла Карина.

Без вечірньої сукні й прикрас вона виглядала звичайніше: джинси, темний плащ, волосся зібране у хвіст.

За кермом залишався той самий сивий чоловік.

— Усе? — запитала вона.

Влад простягнув сумку.

Карина не взяла.

— Артем.

Він забрав сумку й подав їй.

Вона розстебнула блискавку, побачила пакети й передала водієві.

Той почав рахувати.

— Ви могли просто сказати правду тій жінці, — промовила Карина.

— Я сказав.

— І дала гроші?

— Ні.

Карина здивовано підняла брови.

— Тоді звідки решта?

— Наші.

— Значить, щось у вас усе-таки було.

— Уже немає.

Водій завершив рахувати й кивнув.

Карина простягнула Артемові невеликий конверт.

— Що це?

— Копії матеріалів.

— А оригінали?

— Залишаться в нас.

— Ми домовлялися…

— Ми домовлялися, що після повернення грошей ними не скористаються без причини.

— Якої причини?

— Якщо ви вирішите помститися, звернутися до поліції або знову обманете когось із наших людей.

— З ваших людей?

— Тепер питатимете кожну жінку, чи не належить вона комусь?

Артем стиснув конверт.

— Це все?

— Майже.

Карина подивилася на трьох чоловіків.

— Хто з вас першим запропонував залишити Артема крайнім?

Денис різко повернувся до Влада.

— Що вона говорить?

Карина всміхнулася.

— Цікаво. Значить, не всі знали.

— Про що? — запитав Артем.

— Учора один із ваших друзів зв’язався з нами. Запропонував усі матеріали, паролі й адреси в обмін на те, щоб його не чіпали.

Влад зблід.

Денис дивився на нього.

— Ти?

— Ні.

— Тоді хто?

Усі троє мовчали.

Карина відкрила дверцята автомобіля.

— Не хвилюйтеся. Ми не погодилися. Людина, яка так легко продає друзів, ненадійна навіть для нас.

— Хто це був? — запитав Артем.

— А хіба має значення?

— Має.

— Тоді з’ясуйте самі. Ви ж професіонали з людських слабкостей.

Вона сіла в машину.

Автомобіль рушив і зник за бетонною колоною.

Троє залишилися стояти під холодним світлом ламп.

— Це був не я, — першим сказав Денис.

Влад глянув на нього.

— Я теж можу так сказати.

— А ти мовчав учора, коли вони сиділи у квартирі.

— Бо біля мене стояли двоє чоловіків.

Артем дивився на них обох.

— Хтось із вас дав їм адресу моєї матері.

— Вони могли знайти самі, — сказав Влад.

— Могли.

— Ти думаєш на нас? — запитав Денис.

— Я вже ні на кого не думаю.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Влад узяв валізу.

— Я йду.

— Стій, — сказав Денис. — Ми повинні розібратися.

— Розбирайтеся без мене.

— Якщо це був ти…

— Що? Вдариш, як він?

Денис рушив до нього, але Артем став між ними.

— Досить.

— Ти його захищаєш?

— Я захищаю себе від ще однієї бійки.

Влад пішов до виходу.

Денис дивився йому вслід.

— Це він.

— Можливо.

— Ти навіть не зупиниш?

— Навіщо?

— Щоб відповів.

Артем усміхнувся.

— Ти повіриш будь-якій відповіді?

Денис мовчав.

— Отож.

Вони залишили стоянку разом, але біля виходу розійшлися.

— Куди підеш? — запитав Артем.

— Не твоя справа.

— Денисе.

— Що?

— Це був ти?

Денис довго дивився на нього.

— А якщо скажу «ні»?

— Не знаю.

— А якщо «так»?

— Теж не знаю.

— Тоді навіщо питаєш?

Він відступив на крок.

— Ми були братами, Артеме. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Тільки братами ми були, поки було що ділити.

Денис розвернувся й пішов.

Артем залишився сам.

У кишені лежав конверт із доказами його минулого. На рахунках майже нічого не залишилося. Телефони були продані, друзі пішли, а єдина жінка, яка справді чекала на нього, тепер знала правду.

Він дістав старий запасний телефон.

Одне непрочитане повідомлення.

Від Лариси:

Я не скажу Ірині, ким ти виявився. Не хочу, щоб вона раділа своїй правоті. Але більше ніколи мене не шукай.

Артем перечитав двічі.

Потім відкрив список контактів.

Інна. Оксана. Лариса. Влад. Денис.

Ім’я матері було майже в самому кінці.

Він натиснув виклик.

Довгі гудки.

Нарешті почув її голос:

— Алло?

Артем не відповів одразу.

— Хто це?

— Мамо.

На тому кінці стало тихо.

— Ти згадав, що я жива?

— Згадав.

— Що тобі потрібно?

Артем подивився на людей, які поспішали повз нього зі своїми сумками, дітьми, покупками й справжніми турботами.

— Нічого, — сказав він. — Просто хотів почути твій голос.

Мати важко зітхнула.

— Ти ніколи не телефонуєш просто так.

— Цього разу телефоную.

— Де ти?

— Неважливо.

— Знову вліз у біду?

Артем заплющив очі.

— Уже виліз.

— Не бреши матері.

Він усміхнувся.

Мати кашлянула. Довго, надсадно. Потім попросила почекати, поки переведе подих.

— Ти захворіла? — запитав Артем.

— Давно.

— Чому не сказала?

— Кому? Ти ж слухаєш тільки тоді, коли говорять про гроші.

Він сперся плечем об холодну стіну.

— Я приїду.

— Не треба.

— Чому?

— Бо я ще не помираю.

Артем подивився на чорний екран вітрини.

У відображенні стояв чоловік у пом’ятому костюмі, з розбитою бровою й порожніми руками.

— Я все одно приїду, — сказав він.

— Коли?

— Скоро.

— Один?

Артем подумав про Дениса, Влада, Ларису й усіх жінок, із якими планував чуже майбутнє.

— Один.

Мати помовчала.

— От і добре, — сказала вона. — Може, хоч удома перестанеш удавати із себе когось іншого.

Зв’язок обірвався.

Артем опустив телефон.

Він ще не знав, що дорогою до матері зустріне жінку, яка теж зробила чуже життя своїм ремеслом.

Не знав, що вона вже бачила його фотографію.

І тим більше не знав, що вперше стане не мисливцем, а об’єктом розробки.

                 РОЗДІЛ 6. Яна після роботи

О пів на сьому вечора Яна вимкнула робочий комп’ютер, поклала ручку поряд із клавіатурою й подивилася на годинник.

До кінця зміни залишалося двадцять сім хвилин.

— Ти кудись поспішаєш? — запитала Олена із сусіднього столу.

— Додому.

— Наче тебе там хтось чекає.

Яна застебнула папку з документами.

— Саме тому й поспішаю. Ніхто не ставить дурних запитань.

Олена засміялася.

В офісі залишалося п’ятеро людей. Хтось уже вдягнув куртку, хтось удавав, що працює, переглядаючи новини. Начальник зачинився у своєму кабінеті й розмовляв телефоном так голосно, ніби хотів, щоб усі знали про його важливість.

Яна працювала в страховій компанії сьомий рік.

Робота була проста: приймати заяви, перевіряти документи, знаходити невідповідності й пояснювати людям, чому їхня історія про випадково розбитий автомобіль не збігається з фотографіями, датами та показаннями свідків.

Більшість клієнтів брехала погано.

Вони плутали час, забували, що говорили вчора, приносили документи з різними підписами. Яна слухала їх спокійно, кивала й ставила одне зайве запитання.

Після нього люди зазвичай починали говорити забагато.

— Кави? — запропонувала Олена.

— Уже пізно.

— Ти все одно до третьої ночі в телефоні.

— Звідки знаєш?

— Бо надсилаєш повідомлення о другій.

— Я тобі не надсилаю.

— Не мені. У наш чат.

— Значить, ти теж не спиш.

— У мене дитина.

— У мене люди.

— Це ще гірше.

Яна усміхнулася й перевірила телефон.

На особистому акаунті було два повідомлення: реклама косметики й фотографія вечері від сестри.

На іншому — двадцять три.

Яна не відкривала їх на роботі.

Фальшивий акаунт мав ім’я Наталія Вільна.

На фотографії усміхалася темноволоса жінка років тридцяти п’яти. Зображення Яна створила з кількох облич, тому пошук не знаходив оригіналу. Наталія працювала перекладачкою, багато подорожувала, була розлучена й не мала дітей.

Її біографія змінювалася залежно від чоловіка, якого треба було перевірити.

Для одружених Наталія була самотньою й довірливою.

Для альфонсів — забезпеченою.

Для ревнивців — незалежною й трохи легковажною.

Для брехунів — саме такою ж брехухою.

— Знову когось ловиш? — тихо запитала Олена.

Яна підняла очі.

— Що?

— У тебе обличчя змінилося.

— Як?

— Наче побачила таргана й вирішуєш, чим його прибити.

— Просто повідомлення.

— Від чоловіка?

— Майже.

Олена знала про Наталію, але не знала всього. Вважала, що Яна іноді перевіряє кавалерів знайомих. Не здогадувалася, що таких перевірок уже були десятки й що дехто звертався до Яни через знайомих знайомих.

Грошей вона не брала.

Саме це, на її думку, відрізняло її від шахраїв.

Олена нахилилася ближче.

— Моя двоюрідна сестра знову з тим Сергієм.

— Яким?

— Одруженим.

— Тоді не «знову», а «досі».

— Він каже, що живе з дружиною тільки через дитину.

— Скільки дитині?

— Двадцять два.

Яна подивилася на неї.

— Дуже вразливий вік. Не можна травмувати хлопчика розлученням батьків.

Олена пирснула зі сміху.

— Перевіриш?

— Ні.

— Чому?

— Бо тут нічого перевіряти. Він одружений, живе з дружиною і спить із твоєю сестрою. Усі факти вже відомі.

— Може, він справді хоче піти.

— Тоді нехай спочатку піде, а потім приходить.

— Ти ж знаєш, як воно буває.

— Знаю. Саме тому не витрачатиму час.

Начальник вийшов із кабінету й оглянув працівників.

Усі одразу втупилися в монітори.

— На сьогодні все, — сказав він. — Можете закінчувати.

Олена почала збирати речі.

— Підеш із нами випити?

— Ні.

— П’ятниця.

— Я пам’ятаю.

— Ти не була з нами вже місяць.

— І чудово почуваюся.

— Так і постарієш перед монітором.

Яна вдягнула пальто.

— Зате без похмілля.

— Одного дня закохаєшся — і всі твої розслідування закінчаться.

— Навпаки. Тоді почнеться найсерйозніше.

— Бідний чоловік.

— Якщо чесний — йому нічого боятися.

Олена подивилася на неї з усмішкою.

— Ти сама в це віриш?

Яна поправила шарф.

— Ні.

Удома вона спочатку прийняла душ, переодяглася в стару футболку й поставила грітися суп.

Квартира була невеликою, але своєю. Дві кімнати, світла кухня, балкон із квітами, які виживали всупереч її нерегулярному догляду.

На холодильнику висіла фотографія батьків.

Мати сиділа на лавці біля церкви, батько стояв поруч, поклавши руку їй на плече. Обоє усміхалися напружено, наче фотографування було випробуванням їхньої віри.

Яна рідко дивилася на цей знімок.

І ще рідше його знімала.

Телефон завібрував.

Сестра надіслала нове повідомлення:

Марк каже, що в неділю не поїдемо до батьків. Мама знову телефонувала. Можеш сказати їй, що ми зайняті?

Яна прочитала й відклала телефон.

За хвилину прийшло ще одне:

Ти тут?

Вона відповіла:

Скажи сама.

Сестра одразу набрала її.

— Ти що, не можеш допомогти? — запитала вона замість привітання.

— Допомогти збрехати матері?

— Не збрехати. Ми справді зайняті.

— Чим?

— Справами.

— Якими?

— Яно, не починай.

— Тоді сама їй і скажи.

— Ти знаєш, як вона реагує.

— Так само, як завжди. Зітхне, скаже, що ми забули про родину, потім почне розповідати про хворе серце батька.

— Ось бачиш.

— І що?

— У мене немає сил це слухати.

Яна помішала суп.

— А в мене є?

— Ти краще вмієш із нею говорити.

— Я просто кладу слухавку раніше.

Сестра образливо мовчала.

— Марк передає привіт, — нарешті сказала вона.

— Він стоїть поруч?

— Так.

— Тоді нехай сам подзвонить. Він же ваш духовний лідер.

На задньому плані почувся чоловічий сміх.

— Він чув, — сказала сестра.

— Для того й говорила.

— Ти до них у неділю поїдеш?

— Не знаю.

— Мама питатиме про мене.

— Скажу, що ви зайняті поклонінням темним силам.

— Дуже смішно.

— Марк оцінить.

Знову почувся його голос:

— Я вже оцінив.

— Передай, що рада.

Сестра зітхнула.

— Ти сьогодні якась зла.

— Я завжди така.

— Ні. Сьогодні більше.

— Робочий день.

— Знову ловиш чиїхось чоловіків?

— Не твоє діло.

— Я просто запитала.

— А я просто відповіла.

— Добре. Бувай.

— Бувай.

Яна завершила дзвінок і вимкнула плиту.

Суп їсти вже не хотілося.

Вона налила води, перенесла ноутбук на кухонний стіл і відкрила сторінку Наталії Вільної.

Перше повідомлення було від жінки на ім’я Світлана.

Він знову каже, що не може зустрітися на вихідних. Пише, що їде до матері.

Нижче — фотографія чоловіка.

Дмитро, сорок три роки, менеджер із продажу. За словами Світлани, розлучений, живе сам, дітей немає.

Яна вже знала, що все це неправда.

У Дмитра була дружина, двоє дітей і дача, на якій він щовихідних «доглядав хвору матір». Мати справді була хвора, але жила в іншій області й бачила сина двічі на рік.

Яна відкрила листування Наталії з Дмитром.

Сьогодні сумую, — написала вона вчора.

Я б тебе обійняв, — відповів він.

Приїдеш у суботу?

Не можу. Мама погано почувається.

Яна набрала:

Шкода. Я хотіла запросити тебе до заміського будинку. Подруга залишила ключі. Будемо самі до понеділка.

Дмитро був у мережі.

Відповідь прийшла за хвилину:

Можливо, мамі вже краще. Завтра уточню.

Яна всміхнулася.

Люди рідко змінювалися.

Змінювалися лише причини, якими вони себе виправдовували.

Вона зробила знімок екрана й надіслала Світлані.

У суботу він буде не біля матері.

Світлана одразу зателефонувала.

Яна не відповіла.

Замість цього написала:

Не дзвони. Подумай, що робитимеш із правдою.

У відповідь з’явилися три крапки.

А може, він просто перевіряє її?

Яна відкинулася на спинку стільця.

Це траплялося майже завжди.

Жінка просила знайти правду, а коли отримувала — починала її виправляти.

Він готовий залишити хвору матір заради незнайомої жінки, — написала Яна. — Цього досить.

Може, вони посварилися.

Тоді навіщо він тобі бреше?

Світлана довго не відповідала.

Потім написала:

Я поговорю з ним.

Яна знала, чим усе закінчиться.

Дмитро образиться, що за ним стежили. Звинуватить Світлану в недовірі. Скаже, що Наталія першою почала фліртувати. Можливо, навіть покаже листування дружині й оголосить себе жертвою двох нав’язливих жінок.

А за тиждень Світлана напише:

Ми вирішили спробувати ще раз. Він усе пояснив.

Яна закрила чат.

Друге звернення було цікавішим.

Жінка на ім’я Катерина надіслала фотографії чоловіка, з яким познайомилася в мережі. Він називав себе військовим лікарем, перебував за кордоном і незабаром мав повернутися.

На фотографіях був сивуватий чоловік у формі.

Яна завантажила зображення в пошук.

Через кілька секунд знайшла справжнього власника фотографій — канадського хірурга, одруженого, із трьома дітьми й активною сторінкою.

Вона надіслала посилання Катерині.

Це не він.

Відповідь:

Може, просто схожий?

Яна збільшила одну фотографію. Та сама родимка біля вуха. Той самий годинник. Той самий фон.

Це та сама людина. Ваш співрозмовник краде його фотографії.

Але він надсилав голосові.

Голос не належить фотографії.

Він просив гроші на квиток.

Яна заплющила очі.

Ти вже дала?

Катерина не відповідала майже п’ять хвилин.

Трохи.

Скільки?

Прийшла сума.

Яна вилаялася вголос.

Вона пояснила, що треба зберегти листування, звернутися до банку й поліції, не попереджаючи шахрая.

Катерина відповіла:

А раптом він справжній? Я не хочу зруйнувати йому життя.

Яна закрила ноутбук.

Пройшлася кухнею, відчинила вікно й вдихнула холодне повітря.

Найважчим було не знайти брехню.

Найважчим було змусити людину перестати її любити.

На вулиці проїхала машина. У квартирі навпроти чоловік виносив на балкон дитячий велосипед. Десь унизу гавкав пес.

Яна повернулася до столу.

Відкрила ноутбук.

Якщо він справжній, нехай назве своє повне ім’я, адресу шпиталю й погодиться на відеодзвінок із документом у руках. Не переказуй більше нічого.

Катерина поставила сердечко.

Яна знала, що сердечко нічого не означає.

За годину жінка могла знову надіслати гроші.

Вона перейшла до наступного повідомлення.

Добрий вечір. Ваш контакт дала Олена. Можете перевірити одного чоловіка?

Яна прочитала двічі.

Олена ніколи не передавала її контакт без дозволу.

Принаймні так обіцяла.

Хто ви?

Мене звати Віра. Ми особисто не знайомі. Моя подруга познайомилася з чоловіком. Я думаю, що він її обманює.

Чому подруга не пише сама?

Бо вона не хоче нічого чути.

Яна усміхнулася.

Це звучало правдоподібно.

Що саме викликає підозру?

Віра надіслала довге повідомлення.

Чоловік швидко зблизився з її подругою. Розповідав про бізнес, проблеми з партнерами, борги. Показував офіс, але той виглядав дивно. Його фотографії знайшли на сторінках з іншими іменами.

Потім чоловік раптово зник.

Подруга плакала, але все ще чекала, що він повернеться й пояснить.

Яна відчула знайомий інтерес.

Ім’я?

Артем Левченко.

Надійшла фотографія.

Чоловік років сорока. Темне волосся, уважний погляд, легка усмішка. Стояв біля готелю з букетом білих лілій.

Яна збільшила знімок.

На вигляд — звичайний чоловік, який добре знає, як треба дивитися на жінку.

Не в камеру.

Ніби крізь неї — у ту версію себе, якою вона хотіла бути поруч із ним.

— Красивий, — сказала Яна вголос.

Потім насупилася, наче хтось міг її почути.

Як звати подругу?

Пауза.

Лариса.

Вона передавала йому гроші?

Майже.

Що означає «майже»?

Принесла, але він не взяв.

Яна відкинулася на стільці.

Це не збігалося зі звичайною схемою.

Якщо чоловік витратив час на легенду, офіс і кілька сторінок, навіщо відмовився від грошей?

Чому?

Не знаю. Можливо, зрозумів, що його викрили.

Де він зараз?

Зник. Телефон вимкнений.

У вас є його інші фотографії, номери, сторінки, листування?

Віра надіслала папку з матеріалами.

Яна почала переглядати.

Сторінка власника будівельної компанії.

Сторінка ресторатора Максима.

Стара сторінка Олега.

На різних фотографіях Артем виглядав трохи інакше: зачіска, одяг, борода, вираз обличчя. Але погляд залишався тим самим.

На одній він обіймав жінку біля ресторану.

На іншій стояв біля автомобіля.

На третій сидів у кафе навпроти старшої жінки.

Яна збільшила фотографію.

Жінка дивилася на нього закохано.

Він — уважно.

Занадто уважно.

Так не дивляться люди, які просто слухають. Так дивляться ті, хто запам’ятовує, на яке слово людина реагує сильніше.

Яна знала цей погляд.

Сама часто так дивилася.

Є доступ до листування Лариси?

Трохи. Вона видалила частину.

Надішліть усе.

Поки завантажувалися знімки, Яна відкрила нову таблицю.

Об’єкт: Артем Левченко.

Вік: приблизно 40–45.

Можливі імена: Артем, Максим, Олег.

Легенди: будівельна компанія, ресторан, загибла дружина, бізнес-партнери.

Мета: гроші, довіра, можливий шлюб.

Під останнім рядком вона додала:

Особливість: відмовився від грошей. Причина невідома.

Листування з Ларисою було довгим.

Яна почала не з початку, а з кінця.

Я не той чоловік, за якого ти мене маєш.

Це повідомлення було видалене, але Лариса встигла зробити знімок екрана.

Потім:

Більше ніколи мене не шукай.

І відповідь Артема:

Добре.

Лише одне слово.

Без виправдань. Без погроз. Без спроб повернути контроль.

Яна перегорнула вище.

Красиві фрази. Обіцянки. Розмови про майбутнє. Натяки на фінансові труднощі.

Усе було знайомим.

Але деякі повідомлення відрізнялися.

Він запитував, чи Лариса поїла. Пам’ятав дату її обстеження. Писав після сварки з донькою, хоча не просив грошей. Надіслав фотографію ранкового неба без жодної причини.

Це могло бути частиною гри.

Найкращі шахраї не грали роль цілодобово. Вони додавали трохи справжнього, щоб брехня дихала.

Телефон задзвонив.

Олена.

Яна відповіла.

— Ти дала мій контакт якійсь Вірі?

— Якій Вірі?

— Вона каже, що від тебе.

— Нікому не давала.

Яна випросталася.

— Точно?

— Точно. Я ж знаю, як ти сердишся.

— Вона згадала тебе на ім’я.

— Може, хтось із нашого чату?

— Хто знає про акаунт?

— Я нікому не говорила.

— Подумай.

— Яно, я справді…

— Добре. Якщо щось згадаєш — напиши.

— Що сталося?

— Нічого.

— Ти вже взялася?

— Поки дивлюся.

— Обережно.

Яна всміхнулася.

— З чим?

— Не знаю. Просто ти зараз говориш так, ніби тобі цікаво.

— Мені завжди цікаво.

— Ні. Зазвичай ти говориш про чоловіків, як про сміття. А зараз голос інший.

— Не вигадуй.

— Фотографію покажеш?

— Ні.

— Значить, красивий.

Яна завершила дзвінок.

Одразу написала Вірі:

Олена не давала вам мій контакт. Звідки ви мене знаєте?

Повідомлення прочитали.

Відповіді не було.

За хвилину сторінка Віри зникла.

Чат залишився, але профіль став недоступним.

Яна відчула не страх.

Злість.

Хтось знав про Наталію Вільну.

Хтось приніс їй фотографію Артема, навмисно назвав ім’я Олени й зник одразу після перевірки.

Отже, хотів, щоб вона взялася за цю справу.

Питання було лише одне: навіщо?

Яна зберегла всі матеріали.

Перевірила дані фотографій. Частина була переслана кілька разів, метаданих не залишилося. Але один знімок — Артем біля готелю — мав дату й приблизне місце.

Вона відкрила карту.

Готель знаходився недалеко від її роботи.

Яна збільшила фон фотографії.

За Артемом стояла машина. Номер розмито. На іншому боці вулиці — аптека, вивіска кав’ярні й зупинка.

Вона знайшла цю точку.

Потім відкрила сторінку готелю й переглянула фотографії відвідувачів за той день.

Нічого.

Знайшла сторінку ресторану на першому поверсі.

На одному відео з камер спостереження, яке власники виклали через крадіжку сумки, у кутку кадру з’явився Артем.

Він сидів із Ларисою.

Дата збігалася.

Яна поставила відео на паузу.

Артем нахилився через стіл і застебнув її сумку.

Не взяв грошей.

Відмовився.

Яна переглянула момент ще раз.

Жодної гри на публіку. Він навіть не знав про камеру.

Щось змусило його зупинитися.

Це робило його не кращим.

Лише цікавішим.

Вона повернулася до таблиці й дописала:

Можливо, має межу. Треба з’ясувати, де вона проходить.

Потім відкрила нову вкладку й почала шукати Артема за справжнім ім’ям.

Старий номер телефону.

Адреса реєстрації.

Кілька штрафів.

Закрита підприємницька діяльність.

Фотографія з друзями шестирічної давнини.

Жодної дружини. Жодної доньки. Жодної будівельної компанії.

Зате знайшлася жінка з тим самим прізвищем, старша на двадцять чотири роки.

Мати.

Жила в невеликому містечку за дві години їзди.

Яна відкрила її сторінку.

Останній допис був пів року тому: фотографія саду й підпис:

Цьогоріч яблук мало. Нема кому доглядати.

Серед уподобань не було Артема.

Яна зберегла адресу.

Потім зупинилася.

Вона ще не знала, чи Артем поїде туди.

Не знала, хто така Віра і чому підштовхує її до цього чоловіка.

Не знала, що сталося між ним та його друзями.

Але відчувала знайоме хвилювання.

Не азарт викриття.

Щось інше.

Наче перед нею був темний вузол, у якому одна нитка не підкорялася решті.

Вона відкрила сторінку Наталії Вільної.

Змінила фотографію.

Додала кілька нових знімків: жінка в ресторані, біля автомобіля, на терасі заміського будинку.

У графі «робота» написала:

Фінансова консультантка.

У графі «сімейний стан»:

Розлучена.

Потім створила допис:

Іноді втратити майже все — найкраща можливість почати спочатку.

Публікацію зробила відкритою.

Якщо Артем повернеться до старих сторінок і шукатиме нову жертву, він міг її побачити.

А якщо не побачить — вона знайде інший спосіб.

Яна ще раз подивилася на його фотографію.

— Ну що, Артеме Левченко, — сказала вона тихо. — Кого ти обманюєш краще: жінок чи самого себе?

За вікном остаточно стемніло.

Телефон показував першу ночі.

Яна закрила ноутбук, але за кілька секунд знову відкрила.

Їй не давало спокою повідомлення від Віри.

Вона перевірила час створення профілю.

Сторінку зареєстрували лише сьогодні.

Єдиним контактом була Наталія Вільна.

Жодних друзів, фотографій чи попередніх повідомлень.

Хтось створив акаунт спеціально для неї.

Яна повернулася до останнього знімка Артема.

На задньому плані, у відображенні готельного вікна, стояв чоловік із телефоном у руці.

Саме він фотографував.

Обличчя майже не видно.

Але на руці блищав годинник із широким металевим браслетом.

Такий самий годинник був на старій фотографії одного з друзів Артема.

Яна відкрила груповий знімок.

Артем посередині.

Праворуч — Денис.

Ліворуч — Влад.

Годинник належав Владу.

Яна збільшила його обличчя.

— Ось ти хто, Віро.

Вона ще не знала, чи Влад хотів помститися Артемові, урятувати Ларису або відвести увагу від себе.

Але тепер знала головне:

Артема їй підкинули не випадково.

І той, хто це зробив, вважав Яну зброєю.

Вона не любила, коли її використовували.

Навіть заради справедливої мети.

Яна створила окрему папку й назвала її:

«Левченко. Не довіряти нікому».

Потім вимкнула світло на кухні.

У темному екрані ноутбука відбивалося її обличчя.

Спокійне.

Зацікавлене.

Майже щасливе.

               РОЗДІЛ 7. Маленьке правосуддя

У суботу вранці Яна прокинулася від дзвінка.

Телефон лежав на підлозі біля ліжка. Вона намацала його рукою, не розплющуючи очей.

— Алло.

— Ти бачила, що він написав? — схлипувала Світлана.

Яна подивилася на годинник.

Сьома двадцять три.

— Хто?

— Дмитро.

— Світлано, у твоєму житті надто багато чоловіків, щоб я впізнавала їх за іменами о сьомій ранку.

— Той, якого ти перевіряла.

— Одружений із хворою матір’ю, яка дивовижним чином одужує перед кожним побаченням?

— Не знущайся.

Яна сіла на ліжку.

— Що сталося?

— Я показала йому листування з Наталією.

— Навіщо?

— Хотіла почути пояснення.

— І він пояснив?

— Сказав, що відразу зрозумів: це перевірка.

Яна заплющила очі.

— Звичайно.

— Каже, навмисно підтримував розмову, щоб дізнатися, хто за цим стоїть.

— Дуже шляхетно.

— Яно…

— Що?

— Він сказав, що ти хвора.

— Я?

— Що нормальна жінка не створюватиме фальшиві сторінки й не лізтиме в чуже життя.

— У цій частині він майже не збрехав.

Світлана перестала плакати.

— Тобі смішно?

— Ні. Я просто ще не прокинулася настільки, щоб ображатися на одруженого чоловіка, який домовлявся про вихідні з незнайомою жінкою.

— Він нічого не збирався робити.

— Тоді навіщо погодився?

— Хотів перевірити її.

— Заміським будинком?

— Каже, приїхав би й поговорив.

Яна опустила ноги на підлогу.

— Без дружини?

— А до чого тут дружина?

— Справді. Дружина в цій історії взагалі зайва.

— Яно, я прошу без сарказму.

— А я прошу тебе хоча б раз почути власні слова.

— Він сказав, що піде від дружини.

— Коли?

Світлана мовчала.

— Коли дитина виросте? — продовжила Яна. — Чи коли мати одужає?

— До кінця року.

— Якого?

— Ти просто не віриш у людей.

— Я вірю. Саме тому завжди перевіряю, що вони роблять, а не що обіцяють.

— Ми вирішили спробувати ще раз.

Яна підвелася й підійшла до вікна.

За склом було сіре ранкове місто. У дворі чоловік вигулював маленького білого собаку, який відмовлявся ступати в калюжі.

— Тоді навіщо ти телефонуєш?

— Хотіла, щоб ти знала.

— Що саме?

— Що помилилася.

Яна повільно усміхнулася.

— Добре.

— І все?

— А що я маю сказати?

— Не знаю. Вибачитися.

— Перед ким?

— Перед Дмитром.

— Нехай спочатку скаже дружині, що майже поїхав до заміського будинку розмовляти з фальшивою жінкою.

— Знову починаєш.

— Ні. Закінчую.

Яна завершила дзвінок.

Майже відразу Світлана надіслала повідомлення:

Ти руйнуєш людям стосунки, а потім умиваєш руки.

Яна прочитала його кілька разів.

Потім набрала:

Я лише показала те, що вже було.

Не надіслала.

Стерла текст і заблокувала телефон.

Цю фразу вона повторювала часто.

Не я руйную.

Не я змушую брехати.

Не я примушую одружених чоловіків домовлятися про побачення.

Не я змушую жінок позичати гроші малознайомим людям.

Вона лише відсувала завісу.

Те, що за нею виявлялося, належало не їй.

Принаймні раніше Яна в це вірила.

На кухні вона зварила каву й відкрила ноутбук.

У папці «Левченко» лежали фотографії, листування, адреси старих сторінок і таблиця з вигаданими біографіями Артема.

За ніч нічого нового не з’явилося.

Акаунт Максима був активний, але власник не заходив майже добу. Сторінка Артема мовчала. Телефон, який мала Лариса, залишався вимкненим.

Яна не поспішала.

Шахраї завжди поверталися.

Гроші закінчувалися швидше, ніж сором.

Вона відкрила список нових звернень.

Першою була Катерина з «військовим лікарем».

Він погодився на відеодзвінок.

Нижче:

Але камера погано працювала. Я майже нічого не побачила.

І ще:

Він образився, що я йому не довіряю.

Яна надрукувала:

Грошей більше не надсилала?

Відповідь прийшла одразу.

Тільки трохи на ремонт камери.

Яна відсунула ноутбук і притиснула долоні до обличчя.

— На ремонт камери, — повторила вголос.

Телефон завібрував.

Катерина дзвонила.

— Слухаю.

— Не сердься.

— Я не серджуся.

— По голосу чути.

— Я ще кави не допила.

— Він поверне.

— Хто?

— Майкл.

— Учора його звали Олександр.

— Майкл — міжнародне ім’я.

— А Олександр?

— Так його називають колеги.

— У Канаді?

Катерина помовчала.

— Ти просто не хочеш повірити, що він справжній.

— Катерино, чоловік на фотографіях — справжній. Тільки він не знає про твоє існування.

— Голос був той самий.

— Ти ніколи не чула голос людини з фотографій.

— Чула в інтерв’ю.

Яна відкрила сторінку справжнього хірурга. На відео він говорив англійською.

— І твій Майкл говорить так само?

— Схоже.

— Англійською?

— Ми розмовляємо російською.

— Канадський лікар?

— У нього мати з Одеси.

Яна заплющила очі.

— Звичайно.

— Ти знову знущаєшся.

— Я намагаюся зрозуміти, скільки ще грошей тобі треба втратити.

— Він потрапив у складну ситуацію.

— Він шахрай.

— У тебе всі чоловіки шахраї.

— Ні. Дехто просто дурень.

— Ти навіть не поговорила з ним.

— Дай номер.

Катерина замовкла.

— Навіщо?

— Поговорю.

— А раптом ти його образиш?

— Тоді він не переживе й половини того, що пережив у вигаданому військовому шпиталі.

— Яно…

— Або даєш номер, або більше не телефонуєш мені з цією історією.

За кілька хвилин номер був у неї.

Яна не дзвонила зі свого телефона. Відкрила акаунт Наталії й написала чоловікові коротке повідомлення англійською:

Добрий день. Мені дали ваш контакт як лікаря. Потрібна консультація.

Відповіді не було.

Вона написала російською:

Вітаю. Катерина сказала, що ви можете допомогти з документами для лікування за кордоном.

Повідомлення прочитали відразу.

Да, могу. Что случилось?

Яна усміхнулася.

Вона вигадала історію про заможного батька, який потребує дорогої операції. Написала, що родина готова заплатити, але хоче особисто зустрітися з лікарем.

Чоловік відповідав обережно.

Спочатку запропонував дистанційну консультацію. Потім сказав, що зараз перебуває в закритій зоні. Далі натякнув на необхідність сплатити оформлення спеціального дозволу.

Яна не поспішала.

Гроші не проблема. Потрібне підтвердження вашої особи.

Він надіслав фотографію паспорта.

Документ був зроблений погано. Інше ім’я, невідповідний шрифт, фотографія того самого канадського лікаря.

Яна зберегла зображення.

Потім написала:

Дивно. Справжній власник цієї фотографії зараз проводить конференцію в Торонто.

Чоловік перестав відповідати.

За хвилину його сторінка зникла.

Яна надіслала Катерині паспорт, посилання на конференцію й знімки листування.

Катерина прочитала.

Довго мовчала.

Потім написала:

Навіщо ти його налякала? Тепер він не зможе пояснити.

Яна відчула, як усередині піднімається знайома холодна злість.

Не на шахрая.

На Катерину.

— Тоді йди за ним, — сказала вона порожній кухні.

Пальці вже набирали відповідь:

Ти не жертва, якщо добровільно захищаєш людину, яка тебе грабує.

Вона зупинилася.

Стерла.

Написала коротше:

Звернися до банку сьогодні. Усе листування збережи.

Катерина поставила сумний смайлик.

Яна закрила чат.

У такі моменти вона найбільше ненавиділа не брехунів.

Вона ненавиділа тих, хто просив правду, а потім вимагав повернути брехню на місце.

Близько одинадцятої прийшла Олена.

Без попередження, з пляшкою вина й пакетом тістечок.

— Ти що тут робиш? — запитала Яна.

— Рятую тебе від здичавіння.

— Я не просила.

— Здичавілі ніколи не просять.

Олена зайшла на кухню, поставила пакет на стіл і помітила відкритий ноутбук.

— Працюєш?

— Розважаюся.

— Уже знайшла того красеня?

Яна закрила кришку.

— Якого?

— Не прикидайся. Учора навіть голос змінився.

— Ти прийшла через нього?

— Я прийшла по вино. Просто принесла його із собою.

Вона дістала два келихи.

— Зараз одинадцята ранку.

— Субота.

— Сильний аргумент.

Олена відкрила пляшку.

— То покажи.

— Ні.

— Чому?

— Справа дивна.

— Він одружений?

— Немає даних.

— Гроші просить?

— Просив в інших.

— Шахрай?

— Схоже.

— Тоді що дивного?

Яна відкрила ноутбук і повернула до неї фотографію Артема.

Олена нахилилася.

— Нічого собі.

— Що?

— Гарний.

— Звичайний.

— Звичайні так не дивляться.

— Як?

— Наче вже знають, що ти скажеш.

Яна забрала ноутбук.

— Не вигадуй.

— А ти вже розсердилася.

— Через що?

— Бо я сказала, що він гарний.

— Мені байдуже.

— Звичайно.

Олена налила вино.

— Хто попросив перевірити?

— Невідомий акаунт.

— І ти взялася?

— Він назвав твоє ім’я.

— Ти ж знаєш, що не я.

— Саме тому цікаво.

— Може, пастка.

— Для кого?

— Для тебе.

Яна взяла келих.

— Я не маю нічого спільного з цими людьми.

— Уже маєш. У тебе їхні фотографії, листування й адреси.

— Це інформація.

— Для тебе інформація — майже інтимний зв’язок.

— Не драматизуй.

Олена відкусила шматочок тістечка.

— І що він зробив?

Яна коротко розповіла про Ларису, фальшивий офіс і гроші, які Артем не взяв.

— Може, справді закохався, — припустила Олена.

— Шахраї не закохуються?

— Закохуються. Вони ж не інший біологічний вид.

— Просто вчасно зупинився.

— А ти хотіла б, щоб узяв?

Яна глянула на неї.

— Тоді все було б зрозуміло.

— Ось у чому проблема.

— Яка?

— Тобі не подобаються люди, яких не можна швидко покласти в потрібну шухляду.

— Я не розкладаю людей.

— Робиш таблиці.

— Для зручності.

— І пишеш: брехун, одружений, альфонс, психопат.

— Якщо відповідає.

— А ти яка?

Яна підняла брови.

— У якій таблиці?

— У своїй.

— Я не об’єкт.

— Усі так кажуть.

Яна зробила ковток вина.

— Ти прийшла читати мені мораль?

— Ні. Хотіла перевірити, чи ти ще людина.

— Результат?

— Поки аналізи сумнівні.

Вони засміялися.

Олена відкрила фотографію Артема ще раз.

— Як ти його шукатимеш?

— Ніяк. Почекаю.

— Чого?

— Він повернеться до старих сторінок.

— А якщо ні?

— Тоді знайду через знайомих.

— Напишеш сама?

— Можливо.

— Від Наталії?

— Від іншої.

Олена похитала головою.

— Скільки в тебе їх?

— Кого?

— Жінок усередині.

— Достатньо.

— А справжня Яна комусь пише?

— Навіщо?

— Щоб чоловік знайомився з тобою, а не з багатою розлученою консультанткою.

— Ми не знайомимося.

— А що робимо?

— Перевіряємо.

— Ти вже говориш «ми».

Яна поставила келих.

— Не чіпляйся до слів.

— Я просто попереджаю: одного дня сама заплутаєшся, де гра, а де ні.

— Я завжди знаю.

— Так говорять усі, хто вже заплутався.

Після обіду їй написала дівчина на ім’я Марина.

Яна знала її особисто. Колись вони разом навчалися, потім майже не спілкувалися.

Можеш перевірити мого нареченого?

Яна насупилася.

Що сталося?

Нічого. Саме це й лякає.

Марина збиралася заміж за Романа. Вони були разом майже три роки, жили в одній квартирі, планували весілля.

Роман працював у сервісному центрі, рідко користувався соціальними мережами й не любив фотографуватися.

За словами Марини, останнім часом він став ховати телефон.

Може, готує сюрприз.

Ти серйозно?

Ні. Надішли фотографію.

Романа вона знайшла швидко.

Одруженим він не був. На сайтах знайомств не сидів. Під чужими іменами не ховався.

Зате в одному закритому чоловічому форумі залишав повідомлення про те, що не впевнений у майбутньому шлюбі.

Марина дала Яні пароль від їхнього спільного планшета. Через збережені дані відкривалося листування Романа з його другом.

Не знаю, чи хочу цього весілля.

Вона хороша, але поруч із нею я наче весь час складаю іспит.

Якщо скажу правду, буде скандал.

Не було іншої жінки.

Не було зради.

Був чоловік, який боявся одружуватися й не знав, як про це сказати.

Яна прочитала переписку двічі.

Потім переслала Марині лише перше повідомлення:

Не знаю, чи хочу цього весілля.

За хвилину Марина зателефонувала.

— Що це?

— Його слова.

— Кому він писав?

— Другові.

— Коли?

— Учора.

— Там ще щось є?

Яна подивилася на продовження.

Я її люблю. Просто боюся, що не витримаю постійного контролю.

— Нічого важливого, — сказала вона.

— Він мене не кохає?

— Я цього не говорила.

— Але не хоче весілля.

— Схоже, сумнівається.

— Чому?

— Запитай його.

— Якщо скажу про листування, він зрозуміє, що я читала.

— Ти й читала.

— Ти читала.

— На твоє прохання.

Марина заплакала.

— Я вже замовила ресторан.

Яна мовчала.

— Сукня готова.

— Це не причина одружуватися.

— Для тебе все просто.

— Ні. Просто краще скандал до весілля, ніж після.

Увечері Марина влаштувала Романові допит.

Він зрозумів, що його листування прочитали. Посварився з нею, зібрав речі й поїхав до брата.

Наступного дня весілля скасували.

Через тиждень Марина написала Яні:

Ти задоволена?

Яна тоді не відповіла.

Це сталося майже рік тому.

Сьогодні повідомлення продовжилося:

Ми з Романом знову разом. Він розповів, що ти не надіслала мені всю переписку.

Яна відчула, як пальці похолоділи.

Звідки він знає?

Його друг показав. Там було написано, що він мене любить. Ти це приховала.

Яна дивилася на екран.

Це не змінювало того, що він сумнівався.

Для тебе не змінювало. Для мене — так.

Ти просила знайти правду.

Ні. Я просила перевірити, чи він зраджує. Він не зраджував. Ти вирішила, що маєш право показати мені тільки ту частину, яка тобі сподобалася.

Яна набрала відповідь.

Стерла.

Набрала знову:

Ви все одно мали поговорити.

Марина відповіла відразу:

Поговорити — так. Але не після того, як ти зробила з нього ворога.

І ще:

Ти не детектив. Ти суддя, якого ніхто не обирав.

Яна закрила чат.

На кухні стало задушливо.

Вона відчинила вікно, хоча надворі похолодало.

Олени вже не було. Пляшка вина стояла напівпорожня, на тарілці залишилося одне тістечко.

Слова Марини не виходили з голови.

Суддя, якого ніхто не обирав.

Яна повернулася до ноутбука.

Відкрила папку Артема.

Передивилася листування з Ларисою.

Знову зупинилася на повідомленні:

Я не той чоловік, за якого ти мене маєш.

Потім — на відео, де він застібає сумку з грошима.

Що, коли і тут вона бачила лише ту частину, яка їй подобалася?

Шахрай відмовився від грошей.

Можливо, не через совість.

Можливо, боявся викриття.

Можливо, гроші вже були не потрібні.

Можливо, любив іншу.

Яна могла вигадати десятки причин.

І кожна була лише припущенням.

Вона не любила припущень.

Припущення робили її схожою на людей, яких вона викривала.

Увечері з’явився Влад.

Не особисто.

Фальшивий акаунт Віри знову став доступним.

Прийшло повідомлення:

Ви вже знайшли його?

Яна не відповіла відразу.

Перевірила профіль. Жодних нових друзів чи фотографій.

Чому ви дали мені цю справу?

Три крапки з’явилися й зникли.

Він небезпечний.

Для кого?

Для жінок.

А для вас?

Довга пауза.

Ми раніше працювали разом.

Що означає “працювали”?

Допомагали жінкам повірити в нього.

Яна відчула, як усередині прокидається азарт.

Ви були частиною схеми?

Так.

Чому тепер здаєте його?

Бо він здав нас першим.

Яна перечитала.

Поліції?

Ні. Гірше.

Кому?

Людям, яким ми заборгували. Він урятував себе нашими грошима.

Яна знала, що це може бути брехня.

Влад міг перекладати відповідальність.

У вас є докази?

Він надіслав кілька фотографій: порожня квартира, продані речі, копії банківських переказів.

Потім знімок Артема на підземній стоянці з чорною сумкою.

Він віддав майже все, що мав, — написав Влад.

Яна насупилася.

Тоді як урятував себе?

Відповідь прийшла не одразу.

Він завжди рятує тільки себе. Навіть коли платить за всіх.

Яна всміхнулася.

Це звучало не як факт.

Як образа.

Де він зараз?

Їде до матері.

Звідки знаєте?

Я чув розмову.

Навіщо мені це знати?

Бо він залишився без грошей. Скоро почне знову.

І ви хочете, щоб я його зупинила?

Хочу, щоб ви побачили, який він.

Яна поклала руки на стіл.

А якщо я побачу, який ви?

Віра зникла з мережі.

Профіль залишився.

Цього разу Влад не видалив сторінку.

Яна знала адресу матері Артема.

Могла поїхати туди.

Могла знайти сусідів, розпитати про сина, дізнатися, як часто він приїжджав і які в них стосунки.

Але це було б надто прямолінійно.

Артем побачив би її раніше, ніж вона вирішить, ким хоче перед ним бути.

Вона відкрила сторінку Наталії Вільної.

Ні.

Наталія вже світилася в десятках історій. Її могли впізнати.

Яна створила новий образ.

Ім’я — Вікторія Романенко.

Тридцять сім років.

Розлучена.

Працює фінансовою консультанткою.

Живе сама.

На фотографіях — темноволоса жінка з м’якою усмішкою, дорогим, але не показним одягом. Подорожі, ресторани, книжки, заміський будинок.

Яна не робила її бездоганною.

Додала знімок у старому светрі.

Фотографію чашки з відбитою ручкою.

Пост про невдалий шлюб:

Найважче після зради — не перестати довіряти всім іншим.

Потім кілька дописів про роботу й гроші.

Ніколи не позичаю чоловікам. Але іноді допомагаю тим, хто справді хоче почати спочатку.

Яна перечитала.

Надто очевидно.

Видалила другу фразу.

Залишила лише:

Ніколи не позичаю чоловікам.

Так було краще.

Для Артема це мало стати не відмовою.

Викликом.

Вона знайшла одну зі старих сторінок, де він був Максимом.

Сторінка мовчала.

Яна поставила вподобання під фотографією дворічної давнини.

Не написала.

Не додалася в друзі.

Лише залишила слід.

Потім закрила ноутбук.

За десять хвилин відкрила знову.

Нічого.

За пів години — теж.

Яна розсердилася на себе.

Вона ніколи не чекала відповіді від об’єктів. Люди були матеріалом. Справа відкривалася, розкладалася на факти й закривалася.

Артем ще навіть не знав про її існування, а вже порушував звичний порядок.

Близько одинадцятої телефон завібрував.

Нове сповіщення.

Сторінка Максима поставила вподобання під її фотографією.

За хвилину прийшло повідомлення:

Добрий вечір. Зазвичай я не пишу жінкам, які заявляють, що ніколи не позичають чоловікам. Але стало цікаво: це правило чи наслідок поганого досвіду?

Яна прочитала двічі.

Потім усміхнулася.

Він був швидший, ніж вона очікувала.

І почав саме з грошей.

Вона набрала відповідь:

Добрий вечір. Це правило, яке з’явилося завдяки поганому досвіду.

Артем відповів:

Тоді досвід був корисним.

Для кого?

Для наступного чоловіка. Йому вже не доведеться просити.

Яна відчула, як десь усередині ворухнулося задоволення.

Не тому, що він повівся на приманку.

А тому, що відповідав добре.

Без дешевих компліментів.

Без поспіху.

Наче вони не знайомилися, а обережно випробовували одне одного.

А якщо наступний чоловік звик отримувати все, не просячи? — написала вона.

Довга пауза.

Потім:

Тоді вам обом буде цікаво з’ясувати, хто кого зрозуміє першим.

Яна відкинулася на спинку стільця.

На екрані світилася фотографія Максима.

Ім’я чуже.

Біографія вигадана.

Посмішка відрепетирувана.

Вона знала це.

Він не знав про неї нічого.

Так мало бути.

Але вперше за довгий час Яна не відчувала себе суддею.

Вона відчувала себе гравцем.

І ще не розуміла, що це значно небезпечніше.

                        РОЗДІЛ 8. Двоє брехунів

Артем прочитав повідомлення Вікторії вже в автобусі.

За вікном тягнулися мокрі поля, придорожні заправки й села, в яких усі будинки наче повернулися спиною до траси. У салоні пахло кавою з автомата, вогким одягом і дешевим освіжувачем.

На сусідньому сидінні спав чоловік у робочій куртці. Його голова поволі хилилася до Артемового плеча, потім відскакувала на поворотах.

На екрані світився останній рядок:

Тоді вам обом буде цікаво з’ясувати, хто кого зрозуміє першим.

Вікторія відповіла:

А якщо я вже зрозуміла?

Артем усміхнувся.

Вона не була схожа на звичайну жінку із сайту знайомств. Не надсилала сердечок, не питала, чому він самотній, не розповідала про чоловіків, які її зраджували.

І головне — не поспішала подобатися.

Він відкрив її сторінку.

Фінансова консультантка. Тридцять сім років. Розлучена. Подорожі, ресторани, книжки, заміський будинок.

Виглядало добре.

Можливо, надто добре.

Артем збільшив фотографію, де Вікторія стояла на терасі з чашкою кави. На задньому плані виднівся сад, за ним — темна покрівля сусіднього будинку.

Знімок якісний. Світло природне. Обличчя не схоже на чуже, грубо вставлене у фотографію.

Проте щось у сторінці його непокоїло.

Люди зазвичай не створювали себе так акуратно.

Вони залишали старі фотографії, дурні дописи, сварки з родичами, вітання від людей, про яких давно забули. Навіть ті, хто хотів здаватися успішним, час від часу виставляли тарілку борщу чи скаржилися на погоду.

У Вікторії все було правильно.

Навіть чашка з відбитою ручкою лежала саме там, де треба, щоб показати: дивіться, я не намагаюся здаватися бездоганною.

Артем написав:

Тоді навіщо відповідаєте?

Вона була в мережі, але мовчала.

За кілька хвилин:

Хочу перевірити, чи правильно зрозуміла.

І який висновок?

Ви любите ставити запитання, на які вже придумали відповідь.

Артем прочитав двічі.

Потім набрав:

А ви любите відповідати так, щоб людина почала виправдовуватися.

Виправдовуватися починають ті, кому є що приховувати.

Усім є що приховувати.

Навіть вам?

Він поглянув у вікно.

Автобус виїхав на міст. Унизу між голими деревами текла темна річка.

Особливо мені.

Повідомлення було прочитане відразу.

Вікторія не відповіла.

Артем відчув легке роздратування. Наче зробив хід, а партнерка навмисно відійшла від дошки.

Він закрив чат.

За хвилину телефон завібрував.

Принаймні чесно.

Не поспішайте. Можливо, це теж брехня.

Тоді вона непогано звучить.

Артем усміхнувся.

Чоловік поруч нарешті прокинувся й витер рот долонею.

— Далеко ще? — запитав він.

— Година.

— А ми де?

Артем назвав район.

— Проспав, — сказав чоловік так, ніби його обдурили.

Він дістав телефон і почав голосно розповідати комусь, що автобус їде повільно, водій не вміє керувати, а погода остаточно зіпсувалася.

Артем знову відкрив сторінку Вікторії.

Переглянув список друзів.

Майже всі акаунти активні. Коментарі різні. Жінки, чоловіки, колеги. Дехто вітав її з днем народження, хтось питав про подорож.

На перший погляд — справжнє життя.

Влад зробив би так само.

Думка про Влада зіпсувала настрій.

Артем досі не знав, хто запропонував Карині здати решту в обмін на власну безпеку. Денис присягався, що не він. Влад нічого не пояснив.

Можливо, Карина збрехала, щоб посварити їх остаточно.

Якщо так — їй це вдалося.

Телефон знову завібрував.

Ви завжди так довго розглядаєте жіночі фотографії?

Артем озирнувся, ніби Вікторія могла сидіти десь у салоні.

Звідки знаєте, що розглядаю?

Ви поставили вподобання під фотографією дворічної давнини. Отже, дійшли майже до кінця сторінки.

Він вилаявся подумки.

Звичка.

Коли вивчав нову жінку, завжди переглядав усе. Але раніше діяв обережніше.

Можливо, просто сподобалася фотографія.

Дворічна?

Гарні речі не псуються від часу.

Це зараз був комплімент?

Ні. Спостереження.

Ви всіх так досліджуєте?

Тільки людей, які заявляють, що вже мене зрозуміли.

І що знайшли?

Артем відкрив фотографію з тераси.

Ви не живете в тому будинку.

Відповіді не було майже хвилину.

Чому вирішили?

На фото немає жодної вашої речі. Будинок виглядає так, ніби його підготували до продажу або оренди.

Може, я акуратна.

Ні. На іншій фотографії у вас на столі безлад.

То ви справді розглядали.

Ви запитали.

Знову пауза.

Будинок подруги. Вона дозволила зробити кілька фотографій.

Навіщо було створювати враження, що він ваш?

Я цього не писала. Ви самі так вирішили.

Артем тихо засміявся.

Жінка вміла.

Не брехати прямо. Лише розкладати речі так, щоб людина сама склала потрібну картину.

Майже як він.

Справедливо, — написав Артем.

Ви розчаровані?

Навпаки. Тепер сторінка виглядає живішою.

Бо я теж трохи брешу?

Бо ви не дурна.

Сумнівний комплімент.

Найкращі завжди такі.

Яна сиділа за кухонним столом і дивилася на екран.

Він помітив будинок.

Не просто переглянув фотографії — зіставив деталі.

Вона спеціально додала кілька невідповідностей, але не думала, що він знайде їх так швидко.

Це було нерозумно.

І водночас приємно.

Люди, яких вона перевіряла, зазвичай не бачили нічого, крім обличчя, сукні й ознак достатку. Один запитував, чи належить їй автомобіль. Інший уже в першому повідомленні хотів знати, чи живе вона сама.

Артем побачив, що будинок нежилий.

Яна відкрила папку з його матеріалами.

Переглянула фотографії ще раз.

Три імені. Кілька професій. Різні жінки. Фальшиві трагедії.

Він був брехуном.

Не можна забувати.

Вона написала:

Тепер ваша черга. Що у вас на сторінці справжнє?

Артем довго не відповідав.

Потім:

Фотографії.

Усе?

Обличчя. Вік. Зріст.

Дуже щедро.

Ви ж не очікували сповіді в перший вечір.

Я нічого не очікую.

Брешете.

Яна насупилася.

Звідки такий висновок?

Люди, які нічого не очікують, не створюють сторінку настільки ретельно.

Вона відчула, ніби він зазирнув у кімнату.

Яна глянула на темне вікно.

Звичайно, ніхто за нею не стежив. Це просто листування.

Гра.

Вона відповіла:

Можливо, я не люблю залишати випадковості.

Тоді вам буде важко зі мною.

Чому?

Я останнім часом сам суцільна випадковість.

Це вже не скидалося на підготовлену фразу.

Яна перевірила час його входу в мережу, номер, старі адреси.

Телефон рухався трасою в напрямку містечка, де жила його мати.

Отже, Влад не збрехав.

Кудись їдете? — написала вона.

Після надсилання зрозуміла, що поспішила.

Артем відповів не одразу.

Чому запитуєте?

На фотографії профілю ви в костюмі, а пишете так, ніби сидите в автобусі й дивитеся у вікно.

Яна сама не знала, звідки взяла це.

Вгадала.

Артем надіслав фотографію.

Мокре скло автобуса. Поле. Відображення його руки з телефоном.

Без обличчя.

Ви небезпечно спостережлива.

А ви передбачуваний.

Це образа?

Поки ні.

Їду до матері.

Яна втупилася в повідомлення.

Він сам сказав.

Не знав, що вона вже має адресу.

Давно не бачилися?

Давно.

Посварилися?

Ми не сварилися. Просто перестали розмовляти.

Так не буває.

Буває. Люди іноді мовчать роками й називають це нормальними стосунками.

Яна подумала про власних батьків.

Про недільні обіди, на яких усі говорили про погоду, ціни й здоров’я, аби не згадувати нічого справжнього.

А чому їдете зараз?

Він довго друкував.

Кілька разів з’являлися й зникали три крапки.

Залишився майже без усього. Захотілося побачити місце, де колись нічого не мав і не соромився цього.

Яна перечитала.

Це була гарна фраза.

Можливо, надто гарна.

Знову продаєте мені історію?

Артем відповів:

Можливо. Але цього разу вона хоча б моя.

Яна не знала, що сказати.

Вона відкрила інше вікно й написала Владу:

Він уже їде до матері. Що саме ви хочете, щоб я зробила?

Профіль Віри був у мережі.

Побачили, як швидко почав нову справу?

Він ще нічого не просив.

Попросить.

Звідки знаєте?

Бо грошей у нього немає.

Він розповів мені про це сам.

Довга пауза.

Обережно. Він завжди дає трохи правди, щоб ви проковтнули решту.

Яна набрала:

Як і ви?

Влад не відповів.

Профіль зник із мережі.

Яна повернулася до Артема.

Від нього вже було нове повідомлення:

Тепер ваша черга. Що у вас справжнє?

Вона подивилася на свою вигадану фотографію.

Обличчя іншої жінки. Чуже ім’я. Чужа професія. Будинок подруги, автомобіль із прокату, ресторан із рекламної фотосесії.

Що було справжнім?

Правило про гроші. Я справді не позичаю чоловікам.

Це я вже знаю. Щось іще?

Яна хотіла написати: «Нічого».

Замість цього:

Я не люблю, коли мене використовують.

Артем відповів:

Ніхто не любить. Просто дехто надто пізно помічає.

Ви помітили?

Так.

І що зробили?

Заплатив.

У неї по спині пробіг холодок.

Він говорив про Карину.

Звичайно, не знав, що Яна має фотографії передачі грошей.

Дорого?

Майже все, що мав.

За що?

За погане рішення.

Тільки одне?

Ви хочете повний список?

Поки оцінюю масштаб роботи.

Артем поставив знак сміху.

Перший за весь час.

Яна теж усміхнулася.

Автобус прибув із запізненням.

На маленькому вокзалі майже нічого не змінилося. Та сама низька будівля, кіоск із пиріжками, два таксі біля паркану.

Тільки дерева виросли.

Артем вийшов останнім.

Мав одну сумку, старий телефон і гроші, яких вистачило б на кілька тижнів дуже скромного життя.

Водії таксі одразу почали кликати пасажирів.

— Куди вам?

— Центр?

— До лікарні?

Артем назвав вулицю.

Один водій підняв брови.

— До Валентини Петрівни?

Артем глянув на нього.

— Ви її знаєте?

— А хто тут кого не знає?

Чоловік відкрив багажник.

— Сідайте. Давно не приїжджали.

— Звідки знаєте?

— Вона казала, син у місті великим начальником став.

Артем поставив сумку в багажник.

— Не сталася помилка? Може, інший син?

— У неї один.

Водій засміявся.

— Значить, ви.

Дорогою він говорив без упину. Розповів, хто помер, хто одружився, де відкрили супермаркет, як перекрили міст і чому тепер усі сваряться через нову аптеку.

Артем слухав уривками.

Телефон знову завібрував.

Вікторія:

І що робить чоловік, який залишився майже без усього?

Їде до матері. Я ж сказав.

А потім?

Артем подивився на знайомі вулиці.

Двоповерхова школа. Старий стадіон. Магазин, де колись продавали морозиво у вафельних стаканчиках.

Ще не придумав.

Не схоже на вас.

Ви мене знаєте менше доби.

І вже бачу, що ви завжди маєте план.

Сьогодні плану немає.

Тоді це справді серйозно.

Таксі зупинилося біля похиленого зеленого паркану.

Будинок стояв трохи далі від дороги. Стара груша нависала над хвірткою. У дворі валялися мокрі яблука.

Мати чекала на ґанку.

Нижча, ніж він пам’ятав.

Худа. У темній хустці й старому светрі.

Вона не рушила назустріч.

Артем розрахувався з водієм, забрав сумку й відчинив хвіртку.

— Приїхав, — сказав він.

— Бачу.

— Як ти?

— А ти?

— Нормально.

— Тоді чого приїхав?

Він поставив сумку на ґанок.

— Не пустиш?

Мати відступила.

— Хата твоя не стала.

У передпокої пахло сухими яблуками, ліками й старими речами. На вішаку висіло батькове пальто, хоча батька не було вже дванадцять років.

Артем торкнувся рукава.

— Навіщо досі тримаєш?

— Не заважає.

Мати пішла на кухню.

На столі стояла каструля, нарізаний хліб і банка з медом.

— Їстимеш?

— Так.

— Руки помий.

Усе було так, ніби йому знову сімнадцять і він повернувся пізно після танців.

Артем вимив руки. У дзеркалі над умивальником побачив розбиту брову.

Мати помітила раніше.

— Бився?

— Упав.

— Ти з дитинства падаєш тільки на чужі кулаки.

Він сів за стіл.

Вона налила суп.

— Смачного.

— Дякую.

Мати не сідала. Перекладала ложки, витирала вже чисту стільницю.

— Сядь, — сказав Артем.

— Я не хочу.

— Ти їла?

— Не померла ж.

— Це не відповідь.

— А ти тепер про мене турбуєшся?

— Мамо.

— Що?

— Просто сядь.

Вона сіла навпроти.

Погляд зупинився на його руках.

Годинника не було. Каблучки теж. Куртка стара. Телефон із тріснутим кутом.

— Пограбували? — запитала мати.

— Майже.

— Хто?

— Друзі.

— Значить, не друзі.

Артем їв мовчки.

— Жінка є? — запитала вона.

Він згадав Ларису.

Потім Вікторію, якої ніколи не бачив.

— Немає.

— Була?

— Можливо.

— Або була, або ні.

— Я все зіпсував.

Мати кивнула, ніби іншого й не чекала.

— Що?

— Нічого.

— Кажи.

— Ти завжди псуєш те, що не можеш повністю контролювати.

— Звідки тобі знати?

— Я тебе народила.

— Це не означає, що знаєш.

— А ти приїхав довести, що я помиляюся?

Артем відсунув тарілку.

— Я приїхав не сваритися.

— Тоді їж.

Він знову взяв ложку.

За вікном почався дощ.

Телефон лежав на столі екраном донизу. Кілька разів вібрував.

Мати подивилася.

— Відповідай.

— Потім.

— Може, та жінка.

— Немає жінки.

— Телефон цього не знає.

Артем перевернув його.

Вікторія написала:

Доїхали?

Він відповів:

Так. Уже вдома.

Після надсилання слово «вдома» здалося дивним.

Мати помітила усмішку.

— То немає жінки?

— Немає.

— Зрозуміло.

— Ми просто листуємося.

— Усі біди починаються зі слова «просто».

Яна отримала відповідь о четвертій.

Так. Уже вдома.

Вона подивилася на карту.

Сигнал телефона зупинився біля материного будинку.

Усе збігалося.

Він не збрехав.

Принаймні цього разу.

Яна написала:

Мати зраділа?

Артем довго не відповідав.

Вона не з тих людей, які показують радість.

А ви?

Я не з тих, хто її викликає.

Яна відчула незручність.

Не жалість.

Щось схоже на впізнавання.

Її власний батько теж рідко показував радість. Коли Яна вступила до університету, сказав: «Головне тепер не вилетіти». Коли купила квартиру: «Подивимося, чи потягнеш кредит». Коли розійшлася з чоловіком, якого батьки ніколи не любили: «Ми тебе попереджали».

Вони завжди мали рацію.

Саме це вона ненавиділа найбільше.

Мій батько теж не хвалить, — написала Яна.

Одразу захотіла стерти, але повідомлення вже пішло.

Живий?

Так.

Спілкуєтеся?

Коли треба.

Що означає “треба”?

Свята. Хвороби. Сімейні обов’язки.

Тобто майже не спілкуєтеся.

Яна помітила, що він перейшов на «ти».

Не виправила.

Майже.

Артем написав:

Чому?

Вона могла вигадати.

Сказати, що батько покинув сім’ю. Що був жорстоким. Що не прийняв її розлучення.

Натомість відповіла:

Бо поруч із ним я завжди знову стаю дитиною, яка все робить неправильно.

Довго не було відповіді.

Потім:

А без нього?

Без нього я доросла жінка, яка все робить правильно.

Звучить виснажливо.

Яна усміхнулася.

Ти перший, хто це зрозумів.

Після надсилання вона завмерла.

Занадто особисто.

Занадто швидко.

Артем відповів:

Я просто теж усе життя намагаюся довести, що мене недооцінили.

Кому?

Усім.

Вдалося?

До вчора думав, що так.

Яна відкрила його фотографію.

Тепер бачила не лише шахрая.

Чоловіка, який залишився без грошей, друзів і вигаданого життя, але все одно зайшов у старий акаунт і почав розмову з жінкою, що пахла новою можливістю.

Можливо, Влад мав рацію.

Можливо, Артем уже починав чергову справу.

Та зараз він нічого не просив.

Навіть не натякав.

Навпаки — говорив про речі, які не робили його привабливішим.

Яна написала:

Що сталося вчора?

Відповідь:

Довга історія.

Я нікуди не поспішаю.

А я ще не знаю, ким ти працюєш: фінансовою консультанткою чи слідчою.

Яна відчула, як серце вдарило сильніше.

Чому слідчою?

Ти ставиш забагато точних запитань.

Професійна звичка.

У консультантів інша професійна звичка. Вони більше говорять самі.

Можливо, я погана консультантка.

Або хороший слідчий.

Яна не відповіла.

За хвилину Артем написав:

Не хвилюйся. У кожного свої маленькі брехні.

Вона дивилася на рядок.

Міг здогадатися?

Ні.

Поки що ні.

А великі? — запитала вона.

Великі брехні завжди складаються з маленьких правд.

Яна повільно відсунула ноутбук.

Це була не проста фраза.

Так говорила людина, яка добре знала механізм.

Ти філософ?

Ні. Невдалий підприємець.

Який бізнес?

Вона знала всі його відповіді наперед.

Ресторан.

Будівництво.

Інвестиції.

Артем написав:

Колись продавав людям те, чого вони дуже хотіли.

Що саме?

Пауза.

Надію.

Яна не ворухнулася.

Він майже зізнався.

Не прямо. Залишив собі шлях назад. Але вперше назвав своє ремесло не рестораном і не будівництвом.

Дорого брали?

Хто скільки міг заплатити.

І люди залишалися задоволені?

Спочатку.

А потім?

Потім надія закінчувалася.

Яна відчула холодне захоплення.

Артем знав, що говорить із незнайомою жінкою. Можливо, випробовував її. Можливо, хотів зрозуміти, наскільки багато може сказати, не назвавши речі своїми іменами.

Вона вирішила натиснути.

Ти обманював жінок?

Повідомлення було прочитане.

Три крапки з’явилися.

Зникли.

Знову з’явилися.

А ти завжди так швидко переходиш до вироку?

Це не вирок. Запитання.

Уже сформульоване як вирок.

Тоді запитаю інакше. Жінки віддавали тобі гроші, бо вірили, що ти їх кохаєш?

Артем вийшов із мережі.

Яна чекала.

Хвилину.

П’ять.

Десять.

Вона розсердилася на себе.

Занадто рано.

Перетворила розмову на допит. Олена мала рацію: Яна не вміла залишати людину поза шухлядою.

Телефон завібрував через двадцять хвилин.

Артем надіслав фотографію.

Старий двір. Мокра груша. Похилений сарай. На лавці стояла миска з яблуками.

Під фотографією:

Мати змусила збирати гнилі яблука. Каже, якщо вже приїхав — маю бути корисним.

Яна не зрозуміла, навіщо він це надіслав.

Потім побачила наступне повідомлення:

Так. Віддавали.

Вона завмерла.

І ти брав?

Так.

Чому зараз говориш правду?

Бо ти все одно вже вирішила, хто я.

Не вирішила.

Брешеш.

Яна поглянула на папку «Левченко. Не довіряти нікому».

Можливо.

Ось тепер чесно.

Він не питав, звідки вона здогадалася.

Не виправдовувався.

Не переконував, що все складніше.

Це насторожувало сильніше, ніж заперечення.

Тобі не цікаво, чому я запитала?

Цікаво. Але якщо скажеш сама, буде більше правди.

Яна усміхнулася.

Він перевернув гру.

Тепер вона мала або збрехати, або відступити.

Колись мене обманув чоловік, — написала вона.

Це було правдою.

Не так, як у вигаданій біографії Вікторії. Він не був альфонсом і не крав грошей. Просто кілька років переконував Яну, що вона надто підозріла, поки зустрічався з іншою.

І тепер перевіряєш усіх?

Тих, хто викликає підозру.

Я викликав?

Із першого повідомлення.

Чому відповіла?

Яна довго дивилася на запитання.

Стало цікаво.

Що саме?

Чи існує межа, після якої брехун зупиняється.

Артем відповів:

Існує.

Де?

Кожного разу в іншому місці.

Зручно.

Ні. Якби було зручно, я не сидів би зараз у матері без грошей.

Яна відчула, що знову говорить не з Максимом.

З Артемом.

Несподівано справжнім.

Принаймні настільки, наскільки він умів бути справжнім.

Ти шкодуєш?

Про що саме?

Про жінок.

Довга пауза.

Про деяких.

А про інших?

Про інших шкодую, що погано підготувався.

Яна розсміялася.

Відразу перестала.

Вона не повинна була сміятися.

Це не жарт. За його словами стояли живі люди, втрачені гроші й приниження.

Але відповідь була настільки цинічною й чесною, що пробила її захист.

Принаймні не вдаєш святого.

Святих погано фінансують.

А шахраїв?

До першої помилки — чудово.

І яка була твоя?

Повірив друзям.

Яна згадала Влада.

Можливо, вони сказали б те саме про тебе.

Без сумніву.

Хто з вас має рацію?

Той, у кого залишилися докази.

Яна подивилася на папку з доказами.

— У мене, — сказала вона тихо.

Мати змусила Артема полагодити дверцята сараю.

Петлі проіржавіли, дошки розбухли від води, шурупи не трималися.

— Треба нові двері, — сказав він.

— Треба було приїжджати раніше.

— Від цього двері молодшими не стали б.

— Зате ти побачив би, як вони старіють.

Артем знайшов у сараї старий ящик з інструментами.

Батьків молоток. Розвідний ключ. Викрутки з потемнілими ручками.

У дитинстві йому забороняли торкатися цих речей без дозволу.

Тепер ніхто не забороняв.

Мати стояла біля дверей і спостерігала.

— Не так тримаєш.

— Мамо.

— Що?

— Я знаю, як тримати молоток.

— Видно.

Він ударив сильніше, ніж треба. Цвях зігнувся.

Мати нічого не сказала.

Лише подивилася.

— Іди в хату, — буркнув Артем.

— Це моя хата.

— Тоді не заважай.

— А ти не командуй.

Проте пішла.

Артем витягнув зігнутий цвях.

Телефон лежав на підвіконні сараю.

Вікторія написала:

Хто з вас має рацію?

Він відповів:

Той, у кого залишилися докази.

Потім сфотографував інструменти.

Не надіслав.

Навіщо їй старий молоток?

Він збирався закрити камеру, але помітив на ручці вирізані літери.

А. Л.

Батько колись позначав інструменти, щоб сусіди не забирали.

Артемові завжди здавалося, що це його ініціали.

У дитинстві він хвалився хлопцям, що батько підписав молоток спеціально для нього.

Насправді батька звали Андрій Левченко.

Артем сфотографував і надіслав Вікторії.

Батьків молоток. У дитинстві думав, що він підписав його для мене.

Вона відповіла:

А він?

Підписав для себе. У нас однакові ініціали.

Розчарувався?

Тоді — так.

А зараз?

Артем повернув молоток у руці.

Зараз приємно, що хоч щось підійшло мені без обману.

Після надсилання він відчув сором.

Навіщо написав?

Вони не знали одне одного.

Вона могла бути ким завгодно.

Чиїмось фальшивим акаунтом. Пасткою Карини. Черговою грою Влада.

Можливо, треба було припинити.

Видалити сторінку.

Вимкнути телефон і справді почати спочатку.

Телефон завібрував.

У мого батька всі речі були тільки його. Навіть коли давав користуватися, нагадував, кому вони належать.

Артем сів на старий ящик.

Суворий?

Правильний. Це гірше.

Чому?

Бо сувору людину можна звинуватити в жорстокості. А правильна завжди доведе, що сама винна ти.

Артем перечитав.

Це вже не була Вікторія з фотографій.

Не фінансова консультантка.

Жінка за сторінкою ненадовго вийшла назовні.

Він написав:

Як тебе звати насправді?

Відповіді не було.

Через хвилину:

А тебе?

Артем.

На сторінці написано Максим.

Ти ж уже зрозуміла, що це не головна брехня.

Яна.

Він дивився на ім’я.

Просте.

Справжнє чи ще один шар — невідомо.

Приємно познайомитися, Яно.

Не поспішай. Ми ще не познайомилися.

Тоді що ми робимо?

Брешемо одне одному трохи менше, ніж учора.

Артем усміхнувся.

Мати з’явилася у дверях сараю.

— Чого сидиш?

— Відпочиваю.

— Від одного цвяха?

— Важкий був.

Вона глянула на телефон.

— Знову та жінка?

— Її звати Яна.

— То вже жінка.

— Ми просто листуємося.

Мати фиркнула.

— Я вже це чула.

— Від кого?

— Від тебе. Років двадцять тому. Перед тим як та руда розбила тобі ніс.

— Вона була не руда.

— Після фарби всі руді.

Артем засміявся.

Мати подивилася на нього уважно.

— Давно не чула.

— Чого?

— Як ти нормально смієшся.

Вона повернулася й пішла до хати.

Артем залишився з телефоном у руці.

Яна написала:

Ти зник.

Мати згадала моє перше кохання.

Чим закінчилося?

Розбитим носом.

Тобі?

Мені.

Тоді дівчина мені вже подобається.

Вона застала мене з іншою.

Подобається ще більше.

Ти ж детективка, а не суддя.

Пауза.

Хто сказав, що я детективка?

Артем завмер.

Він перечитав попередні повідомлення.

Так. Він сам назвав її слідчою. Але слово «детективка» не використовував.

Можливо, випадковість.

Можливо, ні.

Ніхто. Вгадав.

Тоді в тебе хороша інтуїція.

А в тебе погана легенда.

Чому?

Фінансова консультантка не витрачала б суботу на допит незнайомого чоловіка.

Може, їй нудно.

Нудьга не змушує людей створювати нові сторінки.

Яна перестала відповідати.

Артем відкрив її профіль.

Дата створення — кілька днів тому.

Він не помітив раніше.

Друзі, коментарі, старі дописи — усе можна було підготувати.

Влад умів.

Він відчув знайомий холод.

Хто ти? — написав Артем.

Повідомлення прочитали.

Відповідь:

Жінка, якій стало цікаво, чи існує межа, після якої брехун зупиняється. Я ж уже сказала.

Хто дав тобі моє ім’я?

А ти хіба Артемом представився?

Не грайся.

Ти перший почав.

Влад?

Довга пауза.

Можливо.

Артем підвівся.

— Сучий син, — сказав уголос.

Мати почула з двору.

— Хто?

— Ніхто.

— Тоді не лайся на весь город.

Артем написав:

Що він тобі розповів?

Достатньо.

І ти вирішила мене перевірити?

Так.

Для кого? Для нього?

Для себе.

Навіщо?

Бо він хотів використати мене як зброю. Я захотіла побачити, у кого стріляю.

Артем кілька секунд не рухався.

Вона зізналася.

Могла продовжувати брехати. Не продовжила.

І що побачила?

Поки чоловіка, який дуже добре говорить правду маленькими порціями.

А ти?

Що я?

Ти теж говорила правду маленькими порціями.

Я не забирала в людей гроші.

Не всі крадуть гроші. Дехто краде чужі таємниці.

Яна довго не відповідала.

Потім:

Можливо.

Артем сів назад.

Злість не зникла.

Але поруч із нею з’явилося щось інше.

Повага.

Вона могла заперечити. Почати читати мораль. Назвати себе захисницею жертв.

Замість цього написала «можливо».

Ти знаєш, де я?

Так.

Адресу?

Так.

І давно?

До нашого першого повідомлення.

Артем озирнувся на двір.

Хвіртка зачинена. На вулиці нікого.

Ти стежиш за мною?

Поки лише через екран.

Заспокоїла.

Могла збрехати.

Могла.

Що тепер?

Він подивився на стару грушу, сарай і відчинене кухонне вікно.

Мати щось наспівувала всередині.

Тепер ти залишаєш мою матір у спокої.

Вона мене не цікавить.

Цікавить усе, що може щось розповісти про об’єкт.

Він помітив слово.

Об’єкт?

Яна не відповіла.

Так ти мене називаєш?

У нотатках.

Покажи.

Ні.

Боїшся?

Не люблю показувати незавершену роботу.

А коли завершиш?

Коли зрозумію, хто ти.

Тоді не завершиш ніколи.

Самовпевнено.

Реалістично.

Яна поставила знак усмішки.

Напруження трохи відступило.

Артем узяв молоток.

Мені треба доробити двері.

Це метафора?

Ні. Мати справді не відпустить, поки не дороблю.

Сфотографуй результат.

Навіщо?

Перевірю, чи вмієш хоч щось робити чесно.

Артем подивився на перекошені двері.

Тоді доведеться постаратися.

Яна відклала телефон.

Серце билося швидше, ніж мало б після звичайного листування.

Він знав.

Не все, але достатньо.

Можна було припинити.

Заблокувати сторінку, передати матеріали Ларисі, можливо, поліції, і більше не повертатися до цієї справи.

Замість цього Яна відкрила карту.

До містечка — трохи більше двох годин автомобілем.

Завтра неділя.

Батьки все одно чекали її на обід. Їхній будинок був у тому самому напрямку, лише за сорок кілометрів.

Вона могла заїхати.

Не до матері Артема.

Просто в місто.

Побачити його здалеку.

Перевірити, чи збігається справжній чоловік із тим, хто пише їй через чуже ім’я.

Це було нерозумно.

Непрофесійно.

І зовсім не потрібно для розслідування.

Яна відкрила чат з Оленою.

Позичиш машину на завтра?

Олена відповіла майже відразу:

Куди зібралася?

До батьків.

Це була правда.

Не вся.

А своя?

У сервісі.

Моя вранці потрібна чоловікові. Можу підкинути тебе сама.

Яна замислилася.

Не треба. Візьму прокатну.

Олена надіслала смайлик із піднятою бровою.

Ти точно до батьків?

А куди ще?

До красивого шахрая.

Яна заблокувала телефон.

Через хвилину розблокувала.

Від Артема прийшла фотографія.

Двері сараю висіли рівно. Петлі нові, дошки стягнуті металевою планкою. Біля порога лежав молоток з ініціалами.

Зараховано? — написав він.

Яна збільшила знімок.

У металевій поверхні планки відбивався чоловічий силует.

Високий. У старому светрі. Без костюма й відрепетируваної усмішки.

Вона написала:

Поки умовно. Треба перевірити особисто.

Артем відповів:

Це запрошення?

Яна довго дивилася на екран.

Потім набрала:

Ні. Попередження.

І вперше з початку справи не знала, кому саме.

                 РОЗДІЛ 9. Випадкова зустріч

Прокатний автомобіль пахнув пластиком, чужими парфумами й засобом для чищення сидінь.

Яна двічі перевірила дзеркала, під’єднала телефон до навігатора й виїхала з міста.

Матері вона написала, що приїде після обіду.

Мати відповіла одразу:

Батько чекає зранку.

За хвилину:

Можна було попередити раніше.

І ще:

Хоч цього разу не запізнюйся до церкви.

Яна не збиралася до церкви.

Вона збиралася подивитися на чоловіка, який кілька років продавав жінкам вигадане кохання, а тепер лагодив матері двері старим батьковим молотком.

Це звучало не краще.

Навіть гірше.

Принаймні Артем заробляв на своїх вигадках. Яна витрачала на чужу брехню вихідний, гроші за оренду автомобіля й дві зайві години дороги.

— Не до нього їду, — сказала вона сама собі.

Навігатор не заперечував.

Яна справді мала відвідати батьків. Їхнє село було далі тією самою трасою. Щоб заїхати до містечка Артема, треба було зробити лише невеликий гак.

Двадцять сім кілометрів.

Сорок хвилин.

Зовсім не переслідування.

Просто професійна цікавість.

На півдорозі телефон завібрував.

Артем написав:

Доброго ранку, детективко.

Яна не відповідала за кермом.

За хвилину прийшло ще одне:

Чи детективи в неділю сплять?

Вона зупинилася на заправці, купила каву й відкрила чат.

У неділю злочинці відпочивають?

Тільки невдалі.

Тоді в тебе вихідний.

Мати вже знайшла роботу.

Що цього разу?

Артем надіслав фотографію старої дерев’яної драбини.

Треба почистити ринву. Якщо зникну — загинув чесною людиною.

Яна всміхнулася.

Навряд чи одна ринва очистить біографію.

А дві?

Можемо обговорити умовне звільнення.

Він поставив знак сміху.

Яна хотіла запитати, чи буде він удома за годину.

Не запитала.

Замість цього написала:

Мати задоволена ремонтом дверей?

Сказала, що триматимуться, поки не торкнуся вдруге.

Мудра жінка.

Ви б порозумілися.

Яна відклала телефон.

— Уже скоро, — сказав навігатор.

Вона не знала, кому саме він це повідомив.

Містечко виявилося більшим, ніж здавалося на карті.

Центральна вулиця була заставлена автомобілями. Біля ринку продавали яблука, мед, домашній сир і квіти в пластикових відрах. На площі стояла стара церква із золотим куполом, а навпроти — аптека, кав’ярня та магазин одягу.

Яна припаркувалася біля супермаркету.

До будинку матері Артема залишалося трохи більше кілометра.

Їхати прямо до хвіртки вона не збиралася.

Це навіть для неї було занадто.

Вона відкрила сторінку Артема.

Нічого нового.

Потім перевірила місцеві групи. У суботу хтось виклав фотографії ярмарку, інший скаржився на розбиту дорогу, третій шукав власника загубленого собаки.

Звичайне місто.

У таких містах люди знали, хто до кого приїхав, раніше, ніж гість встигав зняти взуття.

Яна зайшла до кав’ярні й сіла біля вікна.

Замовила чай.

І відразу побачила його.

Артем ішов через площу поруч із літньою жінкою.

Без костюма.

Без дорогого годинника.

У темних джинсах, старій куртці й светрі, який трохи розтягнувся на ліктях. В одній руці ніс полотняну сумку, другою підтримував матір під лікоть.

Мати була низенька, худа, у темному пальті й хустці. Вільною рукою вона показувала кудись убік і щось сердито пояснювала.

Артем слухав.

Час від часу відповідав.

Судячи з виразу обличчя — сперечався.

Вони зупинилися біля аптеки.

Мати хотіла йти далі, Артем наполягав, щоб зайшли всередину.

Вона відмахнулася.

Він щось сказав.

Мати вдарила його долонею по руці.

Артем забрав її сумку й сам відчинив двері.

Яна дивилася, забувши про чай.

Цей чоловік не був схожий на Максима з ресторанної сторінки.

Не був схожий і на Артема з фотографій Лариси.

З матір’ю він рухався інакше. Трохи сутулився. Не стежив за виразом обличчя. Не намагався бути привабливим.

Дратувався.

Підкорявся.

Озирався, чи вона встигає.

Тобто жив.

Через кілька хвилин вони вийшли з аптеки.

Мати тримала невеликий пакет. Артем — чек, який уважно читав.

На вулиці вони знову посварилися.

Навіть крізь скло Яна почула голос старої жінки:

— Я не питиму це!

— Будеш.

— Сам пий.

— Мені не прописували.

— Бо ти до лікарів не ходиш.

— А ти ходиш і все одно не слухаєш.

— Не командуй мною.

— Тоді навіщо я приїхав?

Мати зупинилася.

— Я тебе не кликала.

Артем теж зупинився.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного.

Потім він забрав у неї аптечний пакет і поклав до сумки.

— Ходімо, — сказав тихіше.

Мати рушила першою.

Яна відчула незручність.

Наче підслухала не розмову шахрая з потенційною жертвою, а щось особисте, до чого не мала права торкатися.

Це відчуття тривало недовго.

Вона заплатила за чай і вийшла.

Артем із матір’ю зайшли на ринок.

Яна трималася на відстані.

Не ховалася за стовпами й не натягувала каптур. Просто йшла між рядами, час від часу зупиняючись біля прилавків.

Мати Артема купувала все потроху.

Сир.

Яблука.

Зелень.

Насіння квітів.

Біля кожного продавця довго торгувалася, а потім платила саме ту суму, яку назвали спочатку.

Артем ніс пакети й мовчки спостерігав.

— Вам меду дати? — запитала продавчиня.

— Не треба, — відповів він.

— Тебе не питають, — сказала мати.

— У тебе вдома три банки.

— Одна липова, друга гречана.

— А третя?

— Не твоя справа.

Продавчиня засміялася.

— Син приїхав?

— Ненадовго.

— А ви казали, забув дорогу.

— Значить, згадав.

Продавчиня подивилася на Артема.

— Одружився?

— Ні.

— Чому?

— Не знайшов жінку, яка погодиться терпіти його довше одного дня, — відповіла мати.

— Мамо.

— Що? Я брешу?

— Ти не знаєш.

— Знаю.

Продавчиня знову засміялася.

Яна стояла біля сусіднього прилавка й розглядала волоські горіхи.

— Брати будете? — запитав продавець.

— Що?

— Горіхи.

— Так. Пів кілограма.

Їй довелося купити горіхи, щоб не виглядати зовсім безглуздо.

Коли розраховувалася, Артем із матір’ю вже відійшли.

Яна поспішила за ними.

Біля виходу з ринку старій жінці раптом стало зле.

Спочатку вона просто сповільнила крок. Потім зупинилася й притиснула долоню до грудей.

Артем кинув пакети на землю.

— Мамо?

Вона щось відповіла, але Яна не почула.

Артем посадив її на лавку.

— Дихай повільно.

— Не вчи…

— Де ліки?

Мати показала на сумку.

Артем почав поспіхом перебирати пакети. Сир, яблука, пляшка води, аптечний чек.

Потрібної коробки не знаходив.

Яна вже стояла поруч.

— Дайте.

Він підняв голову.

Не впізнав.

Звичайно.

Обличчя Вікторії не мало нічого спільного з її справжнім.

— Що? — запитав Артем.

— Пакет із аптеки. Ви поклали його в бічну кишеню.

Він глянув на сумку.

Справді.

Дістав коробку.

Мати махнула рукою.

— Не треба. Зараз мине.

— Прийміть те, що вам призначили, — сказала Яна.

Стара жінка подивилася на неї невдоволено.

— Ви лікарка?

— Ні.

— Тоді не командуйте.

— Бачиш? — сказав Артем. — Не тільки мене не слухає.

Яна присіла перед жінкою.

— Як вас звати?

— А навіщо?

— Щоб не називати «жінкою, яка свариться з усіма, поки їй погано».

Мати Артема подивилася уважніше.

— Валентина.

— Яно.

Артем завмер.

Лише на мить.

Але вона помітила.

— Яно? — перепитав він.

— Так.

Його погляд ковзнув по її обличчю, одягу, руках, сумці з горіхами.

Він ще не був упевнений.

Збіг імені.

Нічого більше.

Яна повернулася до Валентини.

— Вам часто так стає?

— Інколи.

— Лікар знає?

— Лікарі завжди щось знають. Користі мало.

— Мамо, випий, — сказав Артем.

Вона взяла пігулку й запила водою.

Потім відкинулася на спинку лавки.

— Швидку викликати? — запитала Яна.

— Не треба.

— Я викличу, — сказав Артем.

— І поїдеш сам.

— Мамо.

— Відлежуся вдома.

— Ти навіть до дому не дійдеш.

— Дійду.

Яна подивилася на пакети, потім на свій автомобіль біля супермаркету.

— Я підвезу.

— Не треба, — одночасно сказали Артем і його мати.

— Тоді сперечайтеся ще пів години. Може, від цього стане краще.

Валентина подивилася на неї з ледь помітною повагою.

— Машина далеко?

— Через площу.

— Я дійду.

— Мамо…

— Ти вже сказав.

Яна взяла два пакети.

Артем забрав у неї один.

— Я сам.

— Я бачу.

— Що бачите?

— Що ви все робите самі. Особливо коли не встигаєте.

Він знову глянув на неї.

Цього разу довше.

— Ми десь зустрічалися?

— Ще ні.

Саме так Яна написала йому вчора:

Ми ще не познайомилися.

Артем зупинився.

Тепер він зрозумів.

Не повністю.

Але достатньо.

— Мамо, посидь хвилину, — сказав він.

— Я й так сиджу.

Він узяв Яну за лікоть і відвів на кілька кроків.

Не грубо.

Але міцно.

— Ти?

— Я.

— Якого біса ти тут робиш?

— Тихіше.

— Ти приїхала до моєї матері?

— Я приїхала до своїх батьків.

— Вони живуть тут?

— Далі по трасі.

— І випадково зайшла саме на цей ринок?

— Хотіла побачити, чи ти існуєш.

— Побачила?

— Поки не впевнена.

— Яна з фотографій виглядає інакше.

— Максим теж.

Він стиснув щелепи.

— Ти стежила за нами.

— Спостерігала.

— Є різниця?

— Для детективки — величезна.

— Ти не детективка.

— А ти не підприємець.

— Не наближайся до матері.

Яна подивилася на Валентину. Та сиділа на лавці й робила вигляд, що не слухає.

— Я їй допомогла.

— І на цьому все.

— Не ти вирішуєш.

— Саме я.

— Вона доросла жінка.

— Не вплутуй її.

— У що?

— У свою гру.

Яна усміхнулася.

— Це говорить чоловік, який роками вплутував чужих матерів, дружин і дочок у свої легенди?

Артем нахилився ближче.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Достатньо.

— Те, що дав Влад?

— І те, що ти сам розповів.

— Маленькими порціями?

— Саме так.

— Тоді не роби вигляд, що бачиш усе.

— Я не роблю.

— Ти вже винесла вирок.

— Якби винесла, нас би тут не було.

— А де?

— Можливо, у поліції.

Він замовк.

Валентина покликала:

— Артеме!

Вони обидва повернулися.

— Якщо вже знайшов собі жінку, не сварись із нею посеред ринку.

Яна пирснула.

Артем заплющив очі.

— Це не моя жінка.

— Я й не казала, що твоя. Такі, як ця, самі вирішують, чиї вони.

Яна підійшла до лавки.

— Можете йти?

— Можу.

Валентина підвелася.

Трохи похитнулася, але втрималася.

— Тримайтеся за мене, — сказала Яна.

— Я сама.

— Валентино, у вас син такий самий. Уже зрозуміла.

Стара жінка взяла її під руку.

— Він у батька.

— Мамо, — попередив Артем.

— А що? Батько теж думав, що все може сам. Навіть померти.

Артем замовк.

Вони повільно рушили через площу.

Яна й Валентина попереду.

Артем позаду з пакетами.

Уперше за багато років він ішов за двома жінками й не контролював жодної.

У машині Валентина сіла попереду.

Артем хотів посадити її назад, але мати сказала, що її нудить на задньому сидінні.

Тому він опинився позаду, серед пакетів, горіхів Яни й коробки з аптечними ліками.

— Адресу знаєте? — запитала Валентина.

— Знаю приблизно.

Артем нахилився між сидіннями.

— Звідки?

Яна ввела адресу в навігатор.

— Ти сам сказав.

— Вулицю не казав.

— Значить, знайшла.

— Яно.

— Що?

— Не дратуй його, — попросила Валентина. — Він потім мовчить і ходить із таким обличчям, ніби всі винні.

— Знаю таких людей.

— У тебе теж є?

— Батько.

— Живий?

— Так.

— Тоді їдь до нього. Поки є до кого.

Яна не відповіла.

Артем помітив, як її руки сильніше стиснули кермо.

Валентина теж помітила, але нічого не сказала.

Навігатор наказав повернути праворуч.

— Не сюди, — сказала вона. — Тут ями. Їдьте далі, потім біля школи наліво.

— Навігатор показує швидше.

— Він тут не живе.

Яна послухалася.

За кілька хвилин вони під’їхали до зеленого паркану.

Валентина відстебнула пасок.

— Заходьте на чай.

— Мамо, Яна поспішає.

— Я її питаю.

— Дякую, але мені справді треба їхати.

— До батька?

— До батьків.

— Тим більше випийте чаю. Інакше приїдете зла.

— Вона й так, — озвався Артем.

Яна повернулася до нього.

— Я все чую.

— На це й розраховував.

Валентина відчинила дверцята.

— Обоє заходьте. У дворі сваритися будете — сусіди почують.

— Ми не сваримося, — сказала Яна.

— Це ви ще не почали.

У хаті Яна одразу побачила те, чого не було на фотографіях.

Старі шпалери.

Тріщину біля дверей.

Ліки на холодильнику.

Батькове пальто у передпокої.

Фотографії Артема на стіні.

На одній йому було років десять. Стояв із дерев’яним літаком і дивився в камеру похмуро, наче вже тоді підозрював фотографа в нечесних намірах.

На іншій — випускний. Біля нього батьки.

Мати усміхалася.

Батько дивився серйозно.

Артем був схожий на обох.

— Дивишся, чи справжні? — тихо запитав він.

— Перевіряю.

— І?

— Поки схожі.

— На що?

— На родину.

— Розчарована?

— Трохи.

Валентина почула.

— Чим це ти жінку розчарував?

— Не твоє.

— У моєму домі все моє.

Вона поставила чайник.

Артем забрав у неї кухоль.

— Сядь.

— Я не хвора.

— П’ять хвилин тому не могла йти.

— Уже можу.

— Сядь.

Валентина подивилася на Яну.

— Бачиш, який?

— Бачу.

— Не підтакуй їй, — сказав Артем.

— А кому?

— Нікому.

— Зручно.

Яна допомогла розкласти покупки.

Сир — до холодильника.

Ліки — на полицю.

Яблука — у миску.

Горіхи залишила на столі.

— Це ваші? — запитала Валентина.

— Уже ні. Пригощайтеся.

— Купила, бо стежила за нами?

Артем різко підняв голову.

Яна подивилася на стару жінку.

— Чому ви так вирішили?

— Ти десять хвилин стояла біля одного прилавка й не знала, скільки тобі горіхів треба.

Артем тихо засміявся.

— Дуже смішно, — сказала Яна.

— Трохи.

Валентина сіла за стіл.

— То за ким стежила?

— За вашим сином.

— Навіщо?

— Мамо, не треба.

— Тебе не питаю.

Яна сіла навпроти.

— Хотіла зрозуміти, яка він людина.

— І що?

— Ще не зрозуміла.

— Розумний, але дурний. Добрий, коли не думає про себе. А про себе думає майже завжди.

— Мамо.

— Мовчи. Людина питає.

Яна глянула на Артема.

Він стояв біля вікна, схрестивши руки.

Уперше виглядав беззахисним.

Не тому, що мати розповідала щось страшне.

Тому, що не міг контролювати її слова.

— Він вас часто відвідує? — запитала Яна.

— Ні.

— Чому?

— Бо я знаю його справжнього.

Артем відвернувся.

Валентина продовжила:

— Іншим він може сказати, що великий начальник, бізнесмен чи герой. А тут двір пам’ятає, як він крав у сусіда вишні й брехав, що дерево само нахилилося.

Яна усміхнулася.

— Я не крав, — сказав Артем.

— А хто?

— Денис.

— Денис боявся вилізти на паркан.

— Влад?

— Влад тоді ще книжки читав і з вами не водився.

Артем глянув на матір.

— Ти навіть це пам’ятаєш?

— А хто ще пам’ятатиме?

На кухні стало тихо.

Чайник закипів.

Яна відчула, що торкнулася чогось справжнього.

Не такого, яке можна записати в таблицю.

Валентина підвелася, але Артем знову посадив її й сам заварив чай.

— Де цукор?

— Там, де був.

— Я тут давно не живу.

— Але все одно думаєш, що нічого не змінилося.

Він знайшов цукор у шафі.

Яна спостерігала, як він ставить чашки.

Одну матері без цукру.

Її — з ложечкою поруч.

Собі — міцний чай у старому кухлі з відбитим краєм.

— Звідки знаєш, що я без цукру? — запитала вона.

— Ти писала.

— Коли?

— Учора. Сказала, що не любиш солодкі напої.

Яна не пам’ятала.

Він пам’ятав.

Це теж могло бути професійною звичкою.

Шахраї запам’ятовують дрібниці.

Саме тому жінки їм довіряють.

Вона взяла чашку.

— Дякую.

— Не звикай.

— Не планую.

Валентина переводила погляд з одного на іншу.

— Давно знайомі?

— Від учора, — відповіла Яна.

— І вже стежить?

— У неї така робота.

— Яка?

Яна відкрила рот.

Артем випередив:

— Вона знаходить чоловіків, які брешуть жінкам.

Валентина подивилася на сина.

Потім на Яну.

— І далеко шукати довелося?

Яна засміялася першою.

За нею — Валентина.

Артем похитав головою.

— Дуже весело.

— А ти чого чекав? — запитала мати. — Що вона знайде тебе й нагороду дасть?

— Вона нічого не довела.

— Значить, є що доводити?

— Мамо.

— Мовчу.

Валентина відкусила шматочок сиру.

— Яна гарне ім’я.

— Дякую.

— Заміжня?

— Ні.

— Була?

— Була.

— Діти?

— Немає.

— Хочеш?

Яна завмерла.

Артем поставив чашку.

— Мамо, досить.

— Що я такого запитала?

— Люди таке не питають у перші десять хвилин.

— Ви вже знайомі від учора.

Яна подивилася на Артема.

— Хочу, — відповіла вона.

Він підняв очі.

— Але не будь із ким, — додала Яна.

— Це правильно, — сказала Валентина. — Дитина не винна, що дорослим самотньо.

Фраза прозвучала просто.

Але Яна раптом відчула, ніби її викрили.

Не як детективку.

Як жінку, яка іноді дивилася на дитячі майданчики довше, ніж хотіла визнавати.

Артем теж мовчав.

— А ти? — запитала мати.

— Що я?

— Дітей хочеш?

— Не знаю.

— Брешеш.

— Звідки тобі знати?

— Ти в дитинстві всіх кошенят додому тягнув. Таким завжди треба когось рятувати.

— Діти не кошенята.

— Добре, що розумієш.

Яна відчула, як розмова стає надто особистою.

Вона підвелася.

— Мені справді час.

— До батьків? — запитала Валентина.

— Так.

— Передавай вітання.

— Вони вас не знають.

— Нічого. Колись познайомимося.

— Мамо, — втомлено сказав Артем.

— Я що? Просто кажу.

Яна взяла сумку.

— Дякую за чай.

Валентина простягнула їй пакет із яблуками.

— Візьми.

— Не треба.

— Треба. Цього року мало, але добрі.

— Я не можу.

— Чому? Боїшся, що син потім рахунок виставить?

Яна взяла пакет.

— Тепер боюся.

— Він більше любить брати, ніж виставляти рахунки.

Артем відчинив двері.

— Я проведу.

— Звичайно, — сказала мати. — Бо дорогу до хвіртки вона не знайде. Адресу знайшла, а хвіртку — ні.

У дворі Артем мовчав.

Яна теж.

Лише біля автомобіля він сказав:

— Ти не мала сюди приїжджати.

— Уже приїхала.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Що тобі потрібно?

— Подивитися на тебе.

— Подивилася.

— Так.

— І який висновок?

Яна поклала яблука на заднє сидіння.

— Ти існуєш.

— Дуже цінне відкриття.

— Не для всіх твоїх жінок.

Він сперся рукою об дах автомобіля.

— Не чіпай матір.

— Я не збиралася.

— Ти знаєш адресу, стан здоров’я, ліки…

— Зупинися.

— Чому?

— Бо зараз говориш не зі своїми друзями й не з жінкою, яку можеш налякати.

— Я не лякаю.

— Лякаєшся сам.

Він замовк.

— Думаєш, я використаю її проти тебе? — продовжила Яна.

— Люди використовують усе, що знаходять.

— Ти так робив.

— Саме тому знаю.

— Я не ти.

— Поки що.

Яна відчинила дверцята.

— Що це означає?

— Ти вже читаєш чужі переписки, створюєш фальшиві сторінки, стежиш, вирішуєш, яку частину правди людина повинна побачити.

Вона згадала Марину й повідомлення, яке не переслала.

— Я захищаю людей.

— Я теж колись так собі пояснював.

— Від кого ти їх захищав?

— Від самотності.

— За гроші.

— Усе має ціну.

— Ось тут ми різні.

— Ти впевнена?

Яна дивилася на нього.

Він не усміхався.

Не намагався сподобатися.

І саме зараз виглядав небезпечніше, ніж на всіх фотографіях.

— Я не беру грошей, — сказала вона.

— Гроші не єдина валюта.

— А що беру я?

— Владу.

Слово влучило точно.

Яна відвернулася.

— Гарна спроба.

— Ти приходиш у чуже життя, знаходиш слабке місце й вирішуєш, хто винен. Потім натискаєш.

— Я показую правду.

— Ту частину, яку обираєш сама.

— Ти нічого про мене не знаєш.

Артем усміхнувся.

— Тепер говориш моїми словами.

Яна сіла за кермо.

Він не відходив.

— Відійди, — сказала вона.

— Ти справді їдеш до батьків?

— Так.

— Вони знають, чим ти займаєшся у вільний час?

— Ні.

— Чому?

— Не їхня справа.

— Бо не схвалили б?

— Бо перетворили б це на доказ, що зі мною щось не так.

— А щось не так?

Вона завела двигун.

— Тепер моя черга просити не наближатися до родини.

— Справедливо.

— Ти знаєш, де вони живуть?

— Ні.

— Знайдеш?

— Якщо знадобиться.

Яна подивилася прямо на нього.

— Це погроза?

— Попередження.

Він повторив її вчорашнє слово.

Вона мимоволі всміхнулася.

— Ти швидко вчишся.

— Хороший учень.

— Поганий чоловік.

— Одне одному не заважає.

Яна рушила з місця.

Проїхала кілька метрів і зупинилася.

Артем досі стояв біля хвіртки.

Вона опустила скло.

— До речі.

— Що?

— Двері сараю тримаються криво.

— Неправда.

— Нижня петля просіла.

— Ти навіть це перевірила?

— Професійна звичка.

Артем засміявся.

Цього разу так само, як у повідомленнях.

— Їдь уже, детективко.

— Бувай, шахраю.

Вона підняла скло й виїхала на дорогу.

У дзеркалі Артем ще кілька секунд дивився їй услід.

Потім повернувся до будинку.

Яна вимкнула навігатор.

Дорогу до батьків знала.

Але за кілька кілометрів зрозуміла, що їде повільніше, ніж зазвичай.

На пасажирському сидінні лежали яблука його матері.

У телефоні — фотографії чоловіка, якого вона мала викрити.

А в голові звучала його фраза:

Гроші не єдина валюта.

Яна хотіла довести, що він помиляється.

Саме тому вже думала, коли побачить його знову.

                           РОЗДІЛ 10. Дві Яни

До батьків Яна приїхала із запізненням на годину й двадцять хвилин.

Мати стояла біля хвіртки, ніби чекала не доньку, а запізнілого кур’єра з важливими документами.

— Ми вже пообідали, — сказала вона замість привітання.

— Добрий день, мамо.

— Батько чекав.

— Я попереджала, що буду після обіду.

— Після обіду — це не під вечір.

Яна зачинила автомобіль і дістала із заднього сидіння пакет із яблуками.

Мати одразу помітила.

— Це що?

— Яблука.

— Я бачу, що не картопля. Звідки?

— Пригостили.

— Хто?

— Одна жінка.

— Яка?

— Мамо, ми стоятимемо біля хвіртки, поки ти не встановиш походження кожного яблука?

Мати взяла пакет, заглянула всередину.

— Дрібні.

— Можеш не їсти.

— Я не сказала, що погані.

Вона пішла до будинку.

Яна рушила слідом.

У передпокої пахло воском, смаженою цибулею й ліками. На полиці під дзеркалом стояла ікона, якої раніше не було. Поруч лежав батьків тонометр.

— Тиск знову піднімається? — запитала Яна.

— У кого зараз нормальний тиск?

— У тебе?

— Не переводи розмову.

— Яку розмову?

Мати зітхнула.

— Батько в кімнаті.

Він сидів у кріслі біля телевізора. Передача йшла без звуку. На колінах лежала відкрита Біблія, окуляри сповзли на кінчик носа.

— Приїхала, — сказав він.

— Приїхала.

— Пізно.

— Уже почула.

— Ми хотіли разом пообідати.

— Можна було почекати.

— Мати не повинна голодувати через твої справи.

— А ти?

— Мені теж не корисно.

Яна поцілувала його в щоку.

Він був небритий, пахнув маззю для суглобів і м’ятними краплями.

— Як серце?

— Працює.

— Це добре.

— Подивимося.

Батько завжди так відповідав на будь-яку добру новину.

Підвищили зарплату — подивимося.

Купила квартиру — подивимося.

Склала іспит — подивимося, чи не завалиш наступний.

Навіть коли Яна в дитинстві навчилася плавати, він сказав:

— Триматися на воді ще не означає вміти плавати.

Вона сіла навпроти.

Телефон у сумці завібрував.

Яна не дістала.

— Робота? — запитав батько.

— Можливо.

— У неділю?

— Люди не перестають брехати на вихідних.

— Ти знову займаєшся своїми перевірками?

Мати з’явилася у дверях.

— Якими ще перевірками?

— Ніякими, — відповіла Яна.

Батько дивився на неї поверх окулярів.

— Не подобається мені це.

— Ти навіть не знаєш, що саме.

— Достатньо того, що робиш потайки.

— Я доросла людина.

— Дорослі не ховають телефон, коли він дзвонить.

Яна дістала його й поклала екраном донизу на стіл.

— Так краще?

— Хто пише?

— Тепер я повинна звітувати про кожне повідомлення?

— Якщо нема чого приховувати, чому нервуєш?

Вона подивилася на нього.

Слова були знайомі.

Так говорили чоловіки, яких Яна ловила на брехні.

Так говорив її колишній, коли вимагав пароль від телефона, а свій залишав у машині.

Так говорив Артем:

Усім є що приховувати.

— Не нервую, — сказала Яна.

— Я бачу.

— Ти завжди все бачиш.

— Хтось повинен.

Мати поставила на стіл тарілку з їжею.

— Поїж.

— Не хочу.

— Тоді навіщо приїхала?

Яна глянула на неї.

Мати одразу відвела очі й почала поправляти скатертину.

Вони вміли робити це разом.

Батько ставив запитання.

Мати добивала мовчанням.

У дитинстві Яна могла витримати крик. Але не могла витримати, коли обоє дивилися так, ніби вона вже завинила, просто ще не зізналася.

Телефон знову завібрував.

Батько кивнув на нього.

— Відповідай.

— Потім.

— Чоловік?

— Який ще чоловік?

— Той, через якого спізнилася.

Яна всміхнулася.

— Ти навіть не запитав, чи був чоловік. Одразу вирішив.

— А був?

— Це не твоя справа.

— Отже, був.

Мати сіла поруч.

— Хоч нормальний?

Яна згадала Артема біля ринку, з пакетами в руках і роздратованою матір’ю поруч.

— Ні.

— Одружений? — запитав батько.

— Ні.

— Без роботи?

— Майже.

— П’є?

— Не знаю.

— Скільки ти його знаєш?

— Від учора.

Мати перехрестилася.

Батько зняв окуляри.

— І через чоловіка, якого знаєш від учора, ти спізнилася до батьків?

— Я не через нього спізнилася.

Це було неправдою.

Не повністю.

— Як звати? — запитала мати.

— Ніяк.

— Так не буває.

— Максим, — сказала Яна.

Телефон знову завібрував.

Вона глянула на екран.

Повідомлення прийшло від Артема:

Доїхала до правильного батька?

Яна ледве стримала усмішку.

— Максим? — повторив батько. — Що за ім’я?

— Звичайне ім’я.

— У нас таких у родині не було.

— Я ще не ввела його в родину.

— То навіщо говориш?

— Бо ви запитали.

Батько простягнув руку до телефона.

— Покажи фотографію.

Яна забрала телефон зі столу.

— Ні.

— Чому?

— Бо він не Максим.

Батьки мовчали.

Яна зрозуміла, що сказала це вголос.

Мати першою запитала:

— А хто?

— Артем.

— Чому тоді Максим?

— Довга історія.

— Одружений, — зробив висновок батько.

— Не одружений.

— Тоді злочинець.

Яна засміялася.

— Майже вгадав.

Батько не сміявся.

— Яно.

— Що?

— З ким ти зв’язалася?

— Ні з ким я не зв’язалася.

— Ти спізнилася через чоловіка з чужим ім’ям, який майже злочинець.

— Коли ти так говориш, звучить справді погано.

— А як треба говорити?

Телефон знову завібрував.

Артем:

Мати питає, чи ти вже посварилася зі своїми. Я сказав, що ще не встигла.

Яна написала під столом:

Передай матері: процес іде за планом.

Відповідь прийшла відразу:

Вона сказала, щоб ти не забула яблука.

Яна глянула на пакет у руках матері.

— Яблука від нього? — запитала вона.

Яна підняла голову.

— Від його матері.

— Ти вже з матір’ю знайома?

— Випадково.

Батько поклав Біблію на стіл.

— Їж.

— Я не голодна.

— Їж, бо зараз почнемо говорити серйозно.

— А до цього жартували?

Мати поставила перед нею тарілку.

— Не сперечайся з батьком.

Яна взяла виделку.

Телефон залишила біля себе.

Цього разу екраном угору.

Увечері Артем відчинив сторінку Вікторії.

Фотографія темноволосої жінки на терасі вже здавалася чужою.

Він знав справжнє обличчя.

Знав, як Яна морщить ніс, коли сердиться. Як тримає кермо обома руками. Як дивиться на людину, ніби вже прочитала її листування, але ще вирішує, яку частину використати.

Проте писати їй під фотографією Вікторії було простіше.

Наче між ними залишався екран, який дозволяв говорити те, чого не скажеш наживо.

Як минув родинний суд? — написав він.

Яна відповіла:

Засідання перенесли. Суддя втомився.

Ти чи батько?

Обидва вважаємо суддею себе.

Тоді справа безнадійна.

А у вас?

Артем глянув на кухню.

Мати заснула в кріслі перед телевізором. Окуляри трималися на одному вусі. Біля руки лежала нерозпочата коробка ліків.

Підсудна заснула. Вирок не виконала.

Не прийняла таблетки?

Звідки знаєш?

Бо її вже бачила.

Артем підвівся, підійшов до матері й забрав коробку.

— Мамо.

Вона розплющила очі.

— Що?

— Ліки.

— Потім.

— Уже вечір.

— Я знаю.

— Прийми.

— Ти тепер щодня перевірятимеш?

— Поки я тут — так.

Мати сіла, невдоволено взяла пігулки.

— Та жінка написала?

— Яка?

— Із горіхами.

— Вона не з горіхами.

— А з чим?

— Із проблемами.

— То підходите одне одному.

Артем приніс воду.

Мати прийняла ліки й повернула коробку.

— Скільки їй років?

— Не знаю.

— Як це?

— Не питав.

— А дітей має?

— Немає.

— Заміжня?

— Була.

— Чоловік живий?

Артем засміявся.

— Ти навіщо питаєш?

— Щоб знати, чи не прийде сюди хтось із сокирою.

— Не прийде.

— У неї погляд такий, що сама прийде із сокирою.

— Це правда.

Мати знову вмостилася в кріслі.

— Не обманюй її.

Артем перестав усміхатися.

— Чому вирішила, що буду?

— Бо ти починаєш багато жартувати, коли боїшся сказати правду.

— Я вже сказав їй більше, ніж треба.

— Значить, ще не все.

— Усе нікому не говорять.

— Тоді не дивуйся, коли тобі теж скажуть не все.

Телефон завібрував.

Яна:

Перевірив таблетки?

Так. Прийняла.

Добре.

Ти завжди така турботлива до об’єктів?

Твоя мати не об’єкт.

А я?

Пауза.

Поки так.

А коли перестану?

Яна довго не відповідала.

Артем дивився на чуже обличчя Вікторії.

Потім відкрив справжню сторінку Яни.

Він знайшов її ще вдень.

Прізвище вона не називала, але номер автомобіля, місце роботи й кілька спільних міських груп зробили пошук простим.

На справжній сторінці було мало фотографій.

Жодних ресторанів.

Жодного заміського будинку.

Яна біля моря в темній куртці.

Яна з Оленою на корпоративі.

Стара фотографія з чоловіком, якого вона, мабуть, колись любила.

Знімок із батьками біля церкви.

На ньому Яна стояла трохи осторонь.

Батькова рука лежала на плечі молодшої доньки.

Яна усміхалася, але не дивилася в камеру.

Артем надіслав запит у друзі.

За хвилину прийшло повідомлення від Вікторії:

Ти знайшов мою справжню сторінку.

Детективка розчарована?

Як?

Професійна таємниця.

Видали запит.

Чому?

Це особиста сторінка.

А та — яка?

Робоча.

Там ми можемо говорити про твоїх вигаданих чоловіків, а тут про справжніх?

Не лізь.

Артем усміхнувся.

Значить, влучив.

Яна вийшла з мережі.

Запит залишився без відповіді.

За кілька хвилин вона знову з’явилася у чаті Вікторії.

Чому тобі потрібна моя справжня сторінка?

Хочу знати, з ким розмовляю.

Ти вже бачив мене наживо.

У мережі люди чесніші.

Ти серйозно?

Так. Наживо ми контролюємо обличчя. В інтернеті забуваємо видаляти старі фотографії.

Ти вивчав мої фотографії?

Так.

Навіщо?

Ти вивчала мої.

Я розслідувала злочини.

А я розслідую слідчу.

Не називай мене так.

Детективко краще?

Ні.

Яно?

Пауза.

Так.

Артем повернувся до справжньої сторінки й написав їй уже там:

Добрий вечір, Яно. Мене звати Артем. Я безробітний, живу в матері й маю сумнівну репутацію. Можна познайомитися?

Повідомлення було прочитане.

Відповідь прийшла через хвилину:

Ні.

Він написав:

Дякую за чесність.

У чаті Вікторії з’явилося нове повідомлення:

Ідіот.

Це “ні” остаточне?

Тут ми не знайомимося.

А що робимо?

Я перевіряю тебе.

Тоді там, у справжній сторінці, перевірятиму я.

Що саме?

Чи справді ти така холодна, як удаєш.

Я не удаю.

Тоді чому тут назвала мене ідіотом, а там чемно відмовила?

Яна мовчала.

Артем знав відповідь.

На сторінці Вікторії їй було безпечніше.

Там не існувало її батьків, колишнього чоловіка, колег і людей, які пам’ятали її до того, як вона навчилася все контролювати.

Там вона могла бути різкою.

Сміятися.

Фліртувати.

Говорити про дітей, самотність і батька.

Справжня сторінка була не правдивішою.

Лише обережнішою.

У тебе дві Яни, — написав Артем.

У тебе було щонайменше три чоловіки.

Але всі знали, чого хочуть.

І чого хочуть мої дві Яни?

Щоб ти відчепився.

Обидві?

Пауза.

Одна точно.

А друга?

Яна не відповіла.

Артем поставив телефон на зарядку й пішов на кухню.

Мати стояла біля плити.

— Ти ж спала.

— Виспалася.

— О дев’ятій вечора?

— Старі люди сплять, коли хочуть.

— Що готуєш?

— Кашу на ранок.

— Я зроблю.

— Ти завтра вже поїдеш.

— Чому вирішила?

— Бо довго на одному місці не сидиш.

— Може, залишуся.

Мати подивилася на нього.

— Гроші скінчилися?

Артем сперся на стіл.

— Майже.

— Я знала.

— Звідки?

— Ти приїхав із однією сумкою й без годинника.

— Може, змінився.

— Люди не змінюються за одну ніч. Лише обставини.

— Можна пожити тут?

— Це твій дім.

— Ти казала, що не став моїм.

— Не став. Але кімната є.

— Дякую.

— За житло платитимеш.

Артем усміхнувся.

— Скільки?

— Дрова, дах і лікарня.

— Це дорожче за квартиру в місті.

— І жінок сюди не водитимеш.

— Мамо.

— Що?

— Мені сорок два.

— Тоді тим більше знайди жінку з власним домом.

Він засміявся.

— Яна має квартиру.

— Уже дізнався?

— На фотографіях видно.

— Ти знову рахуєш чуже майно?

Артем перестав сміятися.

Мати помішувала кашу, не дивлячись на нього.

— Ні.

— Добре.

— Вона мене перевіряє.

— На що?

— На брехню.

— Роботи їй вистачить.

— Мамо.

— Що?

— Ти можеш хоч раз стати на мій бік?

Вона вимкнула плиту.

— Я завжди на твоєму боці.

— Не схоже.

— Бо ти думаєш, що бути на твоєму боці — це казати, що всі інші винні.

Артем мовчав.

Мати поставила каструлю на стіл.

— Не хочу, щоб тебе посадили. Не хочу, щоб побили. Не хочу, щоб ти помер десь сам. Але якщо обдурив людину, я не скажу, що вона дурна.

— Я не просив.

— Просиш щоразу, коли розповідаєш свою версію.

Телефон завібрував у кімнаті.

Мати кивнула.

— Іди. Друга Яна прокинулася.

Справжня Яна прийняла його запит у друзі.

Артем побачив це одразу.

Написав:

Передумала?

Вона відповіла зі справжньої сторінки:

Хочу бачити, що ти робитимеш.

Тут теж розслідування?

Тут карантинна зона.

А Вікторія?

Вікторія може зникнути будь-якої миті.

Не зникай.

Повідомлення було прочитане.

Відповіді не було.

У чаті Вікторії теж стало тихо.

Артем поклав телефон поруч.

Через десять хвилин прийшло повідомлення зі справжньої сторінки:

Чому?

Що “чому”?

Чому не зникати?

Артем задумався.

Міг написати, що йому цікаво.

Що давно не зустрічав жінки, яка бачить його брехню й усе одно продовжує розмову.

Що Вікторія подобалася йому легкістю, якої не було в Яні.

А Яна — правдою, якої не було у Вікторії.

Він написав коротше:

Мені подобається з нею говорити.

Яна довго не відповідала.

Потім:

З нею?

З Вікторією.

Її не існує.

Фотографії не існує. Імені. Роботи. Будинку. Але слова пишеш ти.

Можливо, і слова вигадані.

Не всі.

Звідки знаєш?

Так само, як ти зрозуміла, де в моїх історіях правда.

Яна вийшла з мережі.

Артем усміхнувся.

Вона ревнувала.

Не до іншої жінки.

До тієї себе, якою дозволяла бути лише під чужим обличчям.

Яна зачинилася у своїй колишній кімнаті.

Батьки внизу дивилися вечірню службу. Мати двічі кликала пити чай, але Яна сказала, що втомилася.

На стіні досі висіла полиця з її шкільними книжками. У шафі лежала стара сукня, яку мати не дозволяла викинути. На письмовому столі стояла фотографія двох сестер.

На ній Яні було сімнадцять.

Вона ще не знала, що можна створити інше обличчя й говорити ним правду.

Телефон лежав на ліжку.

У справжній сторінці Артем писав сухіше.

Обережніше.

Ніби поважав межу.

У чаті Вікторії був сміливим. Жартував, провокував, запитував про речі, які не мав права знати.

Яні хотілося видалити фальшивий профіль.

І водночас вона боялася, що тоді зникне частина розмови, яка їй подобалася найбільше.

Вона відкрила чат Вікторії.

Ти сказав справжній Яні, що подобається говорити зі мною.

Артем відповів відразу:

Вона переказала?

У нас спільна пам’ять.

Зручно.

Їй не сподобалося.

Чому?

Вважає тебе шахраєм.

А ти?

Я вважаю, що шахраї теж іноді цікаві.

Передай їй, що вона надто сувора.

Вона сказала, щоб ти йшов до біса.

А ти?

Яна усміхнулася.

Я сказала, що там холодно.

Тоді залишуся тут.

Де?

Між вами.

Яна перестала усміхатися.

Не вийде.

Чому?

Бо рано чи пізно одна з нас зникне.

Яка?

Вона подивилася на власну фотографію у профілі Вікторії.

Темноволоса жінка усміхалася впевнено й легко.

Так, як Яна не вміла.

Та, яка тобі більше подобається.

Артем довго не відповідав.

Потім написав:

Тоді сподіватимуся, що вони встигнуть стати однією.

Яна закрила чат.

Серце билося нерівно.

Не тому, що фраза була особливо красивою.

Вона чула красивіші.

І викривала чоловіків, які писали однакові слова п’ятьом жінкам одночасно.

Але Артем знав, кому пише.

Знав, що Вікторія — маска.

І все одно говорив із нею так, ніби маска теж мала право на життя.

Знизу почувся голос батька:

— Яно!

— Що?

— Іди молитву прочитаємо.

— Я не хочу.

— Це не питання бажання.

Вона заплющила очі.

Справжня Яна мала спуститися.

Сісти поруч із батьками.

Слухати слова про покору, прощення й правильне життя.

Вікторія могла залишитися нагорі й написати чоловікові:

А якби ми зустрілися не через розслідування?

Яна набрала.

Довго дивилася.

Потім надіслала.

Артем відповів:

Я все одно збрехав би.

Чесно.

А ти все одно почала б перевіряти.

Можливо.

Тоді ми просто швидше прийшли туди, де вже є.

А де ми?

Три крапки з’являлися кілька разів.

Нарешті:

Ти знаєш, хто я. Я знаю, що ти не та, ким здаєшся. І ми все одно продовжуємо.

Знизу знову покликав батько.

— Яно!

Вона вимкнула звук.

Це поганий знак, — написала вона.

Найцікавіші історії завжди так починаються.

Яна відклала телефон.

У дзеркалі шафи відбивалося її справжнє обличчя.

Без м’якої усмішки Вікторії.

Без упевненості.

Без вигаданого будинку й красивої біографії.

Вона торкнулася волосся, ніби хотіла перевірити, чи це справді вона.

Потім відкрила свою сторінку й надіслала Артемові першу фотографію без маски.

Звичайне селфі.

Без фільтрів.

Стара кімната, книжкова полиця, втомлене обличчя.

Підписала:

Щоб не переплутав, з ким говориш.

Відповідь прийшла за кілька секунд.

Не переплутаю. У Вікторії очі добріші.

Яна обурено набрала:

Нахаба.

Артем відповів:

Але в Яни справжніші.

Вона перечитала.

Потім ще раз.

І лише тоді зрозуміла, що усміхається.

Знизу батько втретє покликав її на молитву.

Цього разу Яна не відповіла.

                 РОЗДІЛ 11. Побачення для трьох

У понеділок уранці Артем повернувся до міста.

Мати не проводжала його до автобуса. Стояла біля хвіртки в старому пальті й тримала руки в кишенях.

— Подзвони, як доїдеш, — сказала вона.

— Подзвоню.

— Не бреши.

— Тоді не обіцяю.

Валентина Петрівна невдоволено подивилася на нього, але кутики губ ледь помітно ворухнулися.

— Коли знову приїдеш?

— Скоро.

— Це скільки?

— Не знаю.

— Отже, нескоро.

Артем поставив сумку біля хвіртки.

— Мамо, я справді приїду.

— Сам?

Він одразу зрозумів, про кого вона питає.

— Яна тут ні до чого.

— Я й не казала про Яну.

— А про кого?

— Про жінку з горіхами.

— Це Яна.

— Тоді чого виправдовуєшся?

Артем засміявся.

Мати підійшла ближче й поправила йому комір.

— Не обманюй її.

— Ти вже говорила.

— Погано почув.

— Вона сама кого хочеш обмане.

— Значить, підходите одне одному.

— Дуже втішила.

— Я не для цього мати.

Вона відступила.

— Їдь уже. Автобус утече.

Артем узяв сумку й рушив до зупинки.

Біля повороту озирнувся.

Мати досі стояла біля хвіртки.

Він підняв руку.

Вона не помахала у відповідь.

Але й до будинку не пішла, поки він не зник за рогом.

Яна прокинулася у своїй квартирі за п’ять хвилин до будильника.

Уночі спала погано.

Їй снився батьківський будинок, але замість дверей у ньому були екрани телефонів. Вона відчиняла один — там сидів батько. Другий — Артем. Третій — вона сама під обличчям Вікторії.

Усі щось говорили, але звуку не було.

Першим повідомленням після пробудження стало:

Доброго ранку, Вікторіє. Сьогодні зникаєш чи ще трохи поживеш?

Яна прочитала й не відповіла.

Перейшла до своєї справжньої сторінки.

Там чекало інше:

Доброго ранку, Яно. Дякую за яблука. Мати сказала, що твої батьки мають повернути пакет.

Вона написала:

Яблука були її. Пакет мій.

Значить, мусимо зустрітися.

Можеш викинути.

Пакет хороший.

Три гривні на ринку.

Пам’ять безцінна.

Яна скривилася.

Ти всім так пишеш?

Раніше — так. Тепер немає кому.

Вона відклала телефон.

Пішла до ванної, почистила зуби, повернулася.

Нове повідомлення:

Увечері вільна?

Яна набрала:

Ні.

Стерла.

Написала:

Навіщо?

Хочу повернути пакет.

Надішли поштою.

Доставка коштуватиме дорожче за пакет.

Тоді викинь.

Ти завжди так опираєшся, коли тебе запрошують на побачення?

Яна завмерла.

Це не побачення.

Ще ні.

І не буде.

О сьомій біля фонтану.

Я не погодилася.

Зате не сказала, що зайнята.

Яна вимкнула екран.

Через хвилину відкрила профіль Вікторії.

Артем був у мережі.

Вона написала від її імені:

Ти запросив Яну на побачення?

Відповідь прийшла відразу:

Вона вже поскаржилася?

У нас спільна пам’ять.

Точно. Забув.

Навіщо запросив?

Хочу побачити її без матері, батька й горіхів.

Яна відчула роздратування.

А мене?

Тебе я й так бачу щовечора.

На фотографії.

Ні. У словах.

Вона перечитала.

Потім написала:

Може, я теж хочу побачення.

Приходь разом із нею.

Тобі смішно?

Трохи.

А якщо вона не прийде?

Пауза.

Тоді прийдеш ти.

Яна вийшла з профілю.

На кухні закипів чайник.

Вона вимкнула його й забула налити воду в чашку.

На роботі Яна двічі помилилася в датах.

Уперше за кілька років.

Олена помітила.

— Ти хвора?

— Ні.

— Закохалася?

— Ні.

— Тоді хвора.

Яна виправила цифру в документі.

— Просто не виспалася.

— Була в батьків?

— Була.

— І в шахрая?

Яна підняла голову.

— Чому одразу в шахрая?

— Бо якби просто посварилася з батьком, ти була б зла. А ти сьогодні не зла.

— Яка?

— Розгублена.

— Не вигадуй.

Олена поставила на її стіл чашку кави.

— Побачила його?

— Випадково.

— Звичайно.

— Справді випадково.

— Заїхала в його місто, знайшла ринок і випадково побачила.

— Його матері стало зле.

— І ти врятувала?

— Допомогла.

— Потім поїхала до нього додому?

Яна насупилася.

— Звідки знаєш?

— По обличчю.

— Що з моїм обличчям?

— Воно хоче щось розповісти, а ти не дозволяєш.

— Його мати запросила на чай.

— І як вона?

— Хвора. Уперта. Розумна.

— Сподобалася?

— Так.

— А він?

— Що він?

— Сподобався?

Яна взяла чашку.

— Я вже знала, як він виглядає.

— Це не відповідь.

— У житті звичайніший.

— Ще гірше.

— Чому?

— Красивих на фотографіях легко не любити. А звичайні, коли сміються й носять материні пакети, пролазять під захистом.

Яна відпила кави.

— Ти надто багато дивишся серіалів.

— А ти надто мало живеш без розслідування.

— Він запросив мене ввечері.

Олена завмерла.

— Куди?

— Каже, поверне пакет.

— Який?

— З-під яблук.

— Романтика рівня бог.

— Я не піду.

— Звичайно.

— Серйозно.

— О котрій?

— О сьомій.

— Де?

— Біля фонтану.

Олена подивилася на годинник.

— Тоді о шостій закінчуємо.

— Я сказала, що не піду.

— Але запам’ятала час і місце.

Яна повернулася до монітора.

— У мене є справа.

— Ти і є справа.

О пів на сьому Яна стояла перед дзеркалом у туалеті офісу й знімала помаду, яку сама ж нанесла десять хвилин тому.

Олена сперлася плечем об двері.

— Навіщо стираєш?

— Надто яскрава.

— Вона майже безбарвна.

— Отже, не потрібна.

— Ти йдеш на допит чи побачення?

— Повернути пакет.

— Тоді можна було не мити голову.

Яна глянула на неї через дзеркало.

— Я завжди мию голову.

— У понеділок зранку. Не вдруге після обіду.

— Відчепися.

Олена підійшла й поправила їй комір блузки.

— Не розповідай йому всього.

— Я нічого не збираюся розповідати.

— І не пий багато.

— Я за кермом.

— Ти без машини.

Яна забула.

Прокатний автомобіль повернула вранці.

— Тоді просто не питиму.

— І не веди його додому.

— Олено!

— Що? Ти сама сказала, що він професійно входить у довіру.

— Ми зустрінемося на пів години.

— Так усі кажуть.

— Я перевіряю його.

— Тепер уже наживо?

— Так.

— Як називається перевірка, де жінка миє голову, змінює блузку й нервує перед зустріччю?

Яна взяла сумку.

— Помилка.

— Точне слово.

Артем прийшов до фонтану раніше.

Грошей майже не залишилося.

Він довго стояв біля вітрини квіткового магазину, потім вирішив нічого не купувати.

Квіти були частиною старого життя.

Їх купували не тому, що хотіли потішити жінку, а тому, що знали: із сімома ліліями брехня виглядає переконливіше.

Сьогодні він прийшов із полотняним пакетом.

На дні лежали три яблука, які мати наказала передати Яні.

— Щоб не думала, що я всі собі залишила, — сказала вона.

Артем підозрював іншу причину.

Мати вже вирішила, що Яна має повернутися.

Фонтан не працював.

У чаші лежало мокре листя, пластикова пляшка й кілька монет. Люди все одно домовлялися зустрічатися саме тут, наче вода була необов’язковою частиною фонтану.

О сьомій Яни не було.

О сьомій п’ять — теж.

Артем відкрив її справжню сторінку.

Ти прийдеш?

Повідомлення прочитали.

Відповіді не було.

Він перейшов до Вікторії.

Твоя подруга спізнюється.

Відповідь:

Може, передумала.

Тоді приходь ти.

Мені далеко.

Де ти?

У красивому заміському будинку.

Який тобі не належить.

Не псуй легенду.

Легенда вже пішла на побачення замість тебе.

Артем усміхнувся.

За його спиною пролунав голос:

— Весело?

Він обернувся.

Яна стояла за кілька кроків.

Темні штани, світла блузка, коротке пальто. Волосся розпущене.

На фотографіях вона майже завжди збирала його.

— Ти спізнилася.

— На сім хвилин.

— На дев’ять.

— Рахував?

— У мене немає інших справ.

— Принаймні чесно.

Артем простягнув пакет.

— Тримай.

Яна заглянула всередину.

— Тут яблука.

— Пакет не можна повертати порожнім.

— Це правило твоєї матері?

— Тепер і моє.

Вона взяла одне яблуко.

— Навіщо запросив?

— Хотів побачити.

— Учора бачив.

— Учора ти стежила за мною. Сьогодні чесніше.

— Ти впевнений?

— Майже.

— Чому майже?

— Не знаю, скільки ще в тебе облич.

Яна поклала яблуко назад.

— Ходімо.

— Куди?

— Ти запросив. Мав придумати.

— Я думав, ти не прийдеш.

— Тоді навіщо прийшов сам?

— Хотів перевірити.

— Що?

— Чи я ще вмію чекати жінку без гарантії, що вона принесе гроші.

Яна глянула на нього.

— І як?

— Нервово.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Кави?

— Можна.

— Тут поруч є місце.

Артем повів її до маленької кав’ярні на сусідній вулиці.

Яна очікувала ресторан.

Не дорогий, але такий, де він міг би знову зіграти впевненого чоловіка.

Натомість вони зайшли до тісного приміщення з чотирма столиками, вітриною з випічкою й написаним крейдою меню.

За стійкою стояв хлопець років двадцяти.

— Дві кави, — сказав Артем.

— Я чай, — відповіла Яна.

— Ти писала, що п’єш каву.

— Вікторія п’є каву.

Артем глянув на неї.

— Отже, чай і кава.

Хлопець назвав суму.

Артем дістав гаманець.

Яна помітила, що в ньому залишилося кілька купюр.

— Я заплачу за себе.

— Не треба.

— У тебе немає грошей.

— Є.

— Я бачила.

— Це непристойно — заглядати чоловікові в гаманець.

— Непристойно запрошувати, коли не можеш заплатити.

— Можу.

— І потім до кінця тижня їстимеш материні яблука?

— Яблука корисні.

Яна поклала гроші на стійку.

Артем накрив її руку своєю.

— Я запросив.

— А я не хочу бути винна.

— За чай?

— Борги починаються з дрібниць.

Він повільно забрав руку.

— Добре. Плати за себе.

— Образився?

— Ні.

— По обличчю видно.

— Це моє справжнє обличчя. Воно не дуже привітне.

Яна заплатила за чай.

Артем — за каву й одну булочку.

Вони сіли біля вікна.

— Їстимеш? — запитав він.

— Ні.

Артем розламав булочку навпіл і поклав частину на її серветку.

— Я сказала, що не хочу.

— Я почув.

— Тоді навіщо?

— Вікторія погодилася б.

— Не вплутуй її.

— Ти сама привела.

Яна відсунула шматок.

— Говоритимеш зі мною чи з вигаданою жінкою?

— Залежить, хто прийшов.

— Яна.

— Тоді чому вдягнулася як Вікторія?

Вона подивилася на себе.

— Що не так з одягом?

— Нічого. Просто на роботі ти одягаєшся інакше.

— Ти стежив за мною?

— Спостерігав.

— Є різниця?

— Для шахрая — величезна.

— Давно?

— Від учора.

— Був біля офісу?

— Ні. Подивився фотографії колег.

— Ти ненормальний.

— Це говорить жінка, яка знає адресу моєї матері, її ліки й стан дверей сараю.

Яна взяла чай.

— Я розслідувала.

— А я знайомився.

— Без мого дозволу.

— Ти теж дозволу не питала.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім обоє засміялися.

— Ми огидні, — сказала Яна.

— Поки лише невиховані.

— Говори за себе.

— Ти за десять хвилин заглянула в мій гаманець.

— Випадково.

— Звичайно.

Артем узяв каву.

Яна все-таки відламала шматочок булочки.

Він помітив, але нічого не сказав.

— Де житимеш? — запитала вона.

— Поки в матері.

— Їздитимеш звідти?

— Не знаю.

— Роботу шукатимеш?

— Уже шукаю.

— Яку?

— Будь-яку.

— Не схоже на тебе.

— Чому?

— Ти не любиш бути будь-ким.

— Тепер вибору менше.

— Можеш знову почати обманювати.

— Можу.

— Почнеш?

Артем подивився у вікно.

За склом жінка тягнула за руку хлопчика. Той упирався й показував на магазин іграшок.

— Не знаю.

— Погана відповідь.

— Зате правдива.

— Тобі подобалося?

— Що саме?

— Коли жінки вірили.

— Так.

Яна чекала продовження.

Він не виправдовувався.

— Чому? — запитала вона.

— Бо тоді я був саме тим, кого вони хотіли. Розумним. Успішним. Уважним. Надійним.

— Але це був не ти.

— Кілька годин був.

— І цього вистачало?

— Тоді — так.

— А потім?

— Повертався в квартиру, де Денис ходив у трусах, Влад рахував гроші, а в холодильнику лежали макарони.

Яна усміхнулася.

— Романтичне життя.

— Ми теж так думали.

— І жодного разу не було соромно?

— Було.

— Коли?

— Коли жінка виявлялася не такою дурною, як ми вирішили.

— Лариса?

Артем перестав усміхатися.

— Так.

— Ти її кохав?

— Ні.

Відповідь прозвучала швидко.

Яна відчула полегшення.

Одразу розсердилася на себе.

— Тоді чому не взяв гроші?

— Не хотів дивитися, як вона втратить останнє.

— Інші втрачали.

— Інших я не бачив так близько.

— Це виправдання?

— Ні.

— Що тоді?

— Межа.

— Ти говорив, що вона кожного разу в іншому місці.

— Так і є.

— Зручно.

— Ти вже казала.

Яна провела пальцем по краю чашки.

— Вона досі може звернутися до поліції.

— Може.

— Боїшся?

— Так.

— Чому не тікаєш?

— Куди?

— Ти ж умієш бути кимось іншим.

Артем нахилився до неї.

— Я втомився пам’ятати, ким маю бути сьогодні.

Яна підняла очі.

Він говорив спокійно.

Без красивої паузи.

Без погляду, який тренував на жінках.

— А зі мною хто ти? — запитала вона.

— Поки не вирішив.

— Тоді вирішуй швидше.

— Навіщо?

— Я не люблю невизначеність.

— Ти не любиш, коли не контролюєш.

— Це різні речі.

— Ні.

Яна відсунула чашку.

— Знову аналізуєш мене?

— Ти ж аналізуєш мене.

— У мене є підстави.

— А в мене очі.

— Самовпевнений.

— Налякана.

— Я?

— Ти.

— Чого мені боятися?

— Що я побачу в тобі те саме, що ти бачиш у мені.

Яна хотіла відповісти різко.

Не знайшла слів.

Артем відламав ще шматок булочки.

— Що саме? — запитала вона.

— Ти любиш людей не більше, ніж я.

— Я їх захищаю.

— Ти ними керуєш.

— Не керую.

— Вирішуєш, яку частину переписки показати. Коли зупинити розмову. Хто заслуговує на другий шанс.

Яна відчула знайомий холод.

— Влад розповів?

— Про що?

— Про Марину.

— Яку Марину?

Він справді не знав.

Яна відвела погляд.

— Нікого.

— Отже, є історія.

— Не твоя справа.

— А мої жінки — твоя?

— Вони постраждали.

— Твоя Марина теж?

— Я хотіла допомогти.

— Цю фразу кажуть перед найбільшими помилками.

— Не читай мені мораль.

— Я не маю права.

— Саме так.

— Але впізнаю виправдання.

Яна підвелася.

— Я піду.

— Сідай.

— Не наказуй.

— Я ще не повернув пакет.

— Він у мене.

— Яблука не з’їла.

— Це вже шантаж?

— Погане побачення не закінчують до того, як доїдять булочку.

— Це не побачення.

— Тоді чому образилася?

Яна стояла біля столу.

Артем дивився спокійно.

Він знав, що вона не піде.

Саме це розлютило найбільше.

Вона сіла.

— Ненавиджу тебе.

— Поки рано.

— Не будь таким упевненим.

— Я не впевнений. Просто хочу почути це ще раз трохи пізніше.

— Навіщо?

— Тоді знатиму, що ми просуваємося.

Яна взяла шматок булочки й відкусила.

— Задоволений?

— Дуже.

— Тепер моя черга.

— Питай.

— Хто тебе здав людям Карини?

Артем повільно поставив чашку.

— Не знаю.

— Влад чи Денис?

— Можливо, ніхто.

— Карина збрехала?

— Могла.

— Або ти знаєш і не хочеш сказати.

— Міг зрадити будь-хто з нас.

— Навіть ти?

— Особливо я.

— Ти звертався до них?

— Ні.

— Чому маю вірити?

— Не маєш.

— Зручно.

— Сьогодні ти часто це говориш.

— Бо ти часто залишаєш собі вихід.

— Це звичка.

— Боягузтво.

— Можливо.

— Ти не образився?

— Я давно знаю.

Яна вдивлялася в нього.

Людина, яка визнає слабкість, може здаватися чесною.

Шахраї це теж знали.

— Ти зараз спеціально погоджуєшся? — запитала вона.

— З чим?

— Із усім поганим, що я кажу.

— Частково.

— Навіщо?

— Тобі важче ненавидіти людину, яка не захищається.

Яна завмерла.

Артем усміхнувся.

— Ось тепер ти справді мене побачила.

— Тобто це теж прийом?

— Усе може бути прийомом.

— Навіть ця зустріч?

— Навіть.

— Навіщо тоді прийшла?

— Це я хотів запитати.

Яна подивилася на недоїдену булочку.

— Через Вікторію.

— Що?

— Вона б прийшла.

— Значить, ти прийшла замість неї?

— Не знаю.

— Ревнуєш?

— До вигаданої жінки?

— Саме тому це цікаво.

— Не вигадуй.

— Ти злишся, коли я пишу їй м’якше.

Яна не відповіла.

Артем нахилився ближче.

— Чому?

— Бо вона брехня.

— Але слова її — твої.

— Не всі.

— Які не твої?

— Коли вона фліртує.

— Тоді хто фліртує?

— Образ.

— Образ не натискає клавіші.

— Ти чіпляєшся.

— А ти ховаєшся.

Яна стиснула чашку.

— Вікторія може сказати те, що я не скажу.

— Значить, вона чесніша.

— Ні. Сміливіша.

— Мені подобаються обидві.

— Не можна любити двох жінок, якщо одна не існує.

Артем дивився на неї кілька секунд.

— Я не говорив про кохання.

Яна відчула, як щоки стають гарячими.

— Я теж.

— Ти сказала «любити».

— Загалом.

— Звичайно.

— Замовкни.

Він засміявся.

Цього разу Яна теж не втрималася.

Напруження розчинилося так швидко, що стало ніяково.

Вони допили напої.

Коли вийшли, надворі вже стемніло.

Дрібний дощ блищав у світлі ліхтарів.

— Парасоля є? — запитав Артем.

— Ні.

— У детективки?

— Я перевіряю чоловіків, а не погоду.

— Серйозний недолік професії.

Він теж був без парасолі.

Вони стали під навісом.

— Куди тепер? — запитала Яна.

— Ти ж казала, що це пів години.

— Уже минуло.

— Отже, запізнилася вдруге.

— Я можу піти.

— Можеш.

Вона не пішла.

Артем подивився на дощ.

— Пройдемося?

— Під дощем?

— Вікторія погодилася б.

— Знову вона.

— Боїшся програти?

Яна вийшла з-під навісу.

— Ходімо.

— Куди?

— Побачимо.

Вони пішли без напрямку.

Спочатку швидко, уникаючи калюж. Потім повільніше.

Артем розповідав про містечко, материн сад і дах, який треба ремонтувати. Яна — про роботу, клієнтів і випадки, коли люди намагалися застрахувати вже розбиті автомобілі.

Вона не говорила про фальшиві акаунти.

Він не говорив про жінок.

Наче вони справді були звичайними людьми, які випадково зустрілися після роботи.

Біля набережної дощ посилився.

Вони сховалися під великим деревом, яке майже не захищало.

Яна засміялася.

— Що?

— Твоє побачення жахливе.

— Воно без бюджету.

— Видно.

— Зате без легенди.

— Ти сказав, що маєш план.

— Ні. Сказав, що хочу повернути пакет.

— Повернув.

— І отримав яблука.

— Не твої.

— Тепер мої.

Яна дістала одне з пакета.

— Поділимо?

— Воно маленьке.

— Мати сказала, що добрі.

Артем витер яблуко об рукав і відкусив.

Потім передав їй.

Яна подивилася на місце укусу.

— Це перевірка?

— Чого?

— Чи боюся бактерій.

— Якщо боїшся, відкуси з іншого боку.

Вона відкусила там само.

Артем помітив.

Нічого не сказав.

Вони стояли дуже близько.

Вода стікала з Яниного волосся. Кілька пасом прилипли до щоки.

Артем підняв руку.

Вона одразу відступила.

— Не треба.

— Волосся.

— Я сама.

Вона прибрала пасмо.

Між ними знову з’явилася відстань.

— Боїшся? — запитав він.

— Тебе?

— Себе.

Яна усміхнулася без радості.

— Ти надто високої думки про себе.

— Можливо.

— Це теж прийом?

— Ні.

— Звідки мені знати?

— Ніяк.

Вона подивилася йому в очі.

— Ось чому з тобою нічого не може бути.

— Що саме?

— Нічого.

— Це широке поняття.

— Стосунків. Довіри. Нормального життя.

— Я ще не пропонував.

— Але запропонуєш.

— Звідки така впевненість?

— Я знаю таких, як ти.

Артем похитав головою.

— Ні.

— Що «ні»?

— Таких, як я, ти ловила. А мене ще не знаєш.

— Велика різниця?

— Для мене — так.

Яна хотіла відповісти.

Телефон Артема задзвонив.

На екрані висвітилося ім’я:

Лариса.

Яна побачила.

Артем теж зрозумів, що вона побачила.

Дзвінок продовжувався.

— Відповідай, — сказала Яна.

— Не хочу.

— Може, щось важливе.

— Тепер тобі шкода?

— Я хочу почути.

— Навіщо?

— Вона твоя жертва.

— Не називай її так.

Яна підняла брови.

— Чому?

— Бо в неї є ім’я.

— Раніше для тебе було ще й майно, магазин і рівень довіри.

Артем стиснув телефон.

— Ти прочитала таблиці.

— Так.

— Влад дав?

— Частину.

— Що ще?

— Досить.

Дзвінок припинився.

Одразу прийшло повідомлення.

Артем прочитав.

Яна чекала.

— Що вона хоче?

— Не твоя справа.

— Ти щойно…

— Не твоя.

Він сховав телефон.

— Зрозуміло, — сказала Яна.

— Що тобі зрозуміло?

— Ти досі її тримаєш.

— Я не відповів.

— Саме тому.

— Ти хотіла, щоб я відповів при тобі?

— Хотіла побачити, як говориш із нею тепер.

— Як із людиною.

— А зі мною?

Артем подивився уважно.

— Поки як із небезпекою.

— Лестиш.

— Ні.

Яна вийшла з-під дерева просто під дощ.

— Я піду.

— Яно.

— Що?

— Ти ревнуєш до Лариси чи до Вікторії?

Вона різко обернулася.

— Ні до кого.

— Тоді чому тікаєш?

— Бо змокла.

— П’ять хвилин тому сміялася.

— Передумала.

— Це твоя улюблена відповідь.

— А твоя — «можливо».

— Можливо.

Яна не втрималася й засміялася.

Артем підійшов ближче.

— Я проведу.

— Не треба.

— Уже темно.

— Я не безпорадна.

— Я знаю.

— Тоді не поводься так.

— Я просто хочу ще трохи побути поруч.

Слова прозвучали без усмішки.

Яна замовкла.

— Це прийом? — запитала вона.

— Так.

— Який?

— Кажу те, чого хочу.

— Дуже складний.

— Раніше не користувався.

Вона дивилася на нього.

Могла піти.

Мала піти.

Замість цього сказала:

— До метро.

— Добре.

Вони рушили разом.

Біля входу Яна зупинилася.

— Далі не треба.

— Подзвони, коли будеш удома.

— Навіщо?

— Хочу знати.

— Ти не маєш права.

— Знаю.

— Тоді не проси.

— Добре.

Вона спустилася на одну сходинку.

Артем залишився нагорі.

— Яно.

Вона обернулася.

— Що?

— Вікторії сьогодні не пиши.

— Чому?

— Хочу зрозуміти, чи сумуватиму.

— За ким?

— Ось це й перевірю.

Яна спустилася в метро.

У вагоні відкрила профіль Вікторії.

Почала набирати повідомлення:

Як минуло побачення?

Зупинилася.

Стерла.

Перейшла до справжньої сторінки.

Артем був у мережі.

Не писав.

Яна заблокувала телефон.

Через дві зупинки знову відкрила.

Нічого.

Вона відчула дурне розчарування.

Коли вийшла з метро, телефон завібрував.

Повідомлення від Артема:

Ти вже вдома?

Яна відповіла:

Ти обіцяв не просити.

Не обіцяв. Просто сказав “добре”.

Шахрай.

Детективко, ти вже вдома?

Вона усміхнулася.

Майже.

Я сумував.

Яна перечитала.

За ким?

Артем відповів:

Поки ти не написала — за обома.

Вона довго дивилася на повідомлення.

Потім відкрила профіль Вікторії й видалила підготовлену відповідь.

Цього вечора вона написала йому лише від свого справжнього імені:

Я теж.

І відразу пошкодувала, що сказала правду.

                            РОЗДІЛ 12. Перевірка

Яна протрималася два дні.

У вівторок вони з Артемом листувалися до першої ночі. У середу він зустрів її після роботи, приніс каву й не сказав жодної красивої фрази. Вони годину ходили містом, сперечалися про людей, брехню і те, чи можна вважати чесністю зізнання, зроблене лише після викриття.

У четвер Артем написав, що знайшов роботу.

Яку?

На складі будівельних матеріалів.

Ким?

Поки людиною, яка переносить те, що інші не хочуть переносити.

Вантажником?

Звучить менш романтично, але так.

Яна перечитала повідомлення кілька разів.

Уявити Артема в робочому одязі було важко. Ще важче — повірити, що він погодився носити мішки за гроші, які раніше витрачав на один ресторанний вечір.

Надовго?

Поки не призначать генеральним директором.

Тобто до обіду?

Якщо керівництво розумне.

Вона усміхнулася.

А потім відкрила папку «Левченко».

Старі фотографії нікуди не зникли.

Лариса з білими ліліями.

Інна, яка переказала гроші на вигадану операцію.

Оксана, що працювала за кордоном і вірила, ніби допомагає чоловікові повернутися до доньки.

Кілька жінок, чиїх імен Яна навіть не знала.

Їхні обличчя дивилися на неї з екрана так, ніби запитували:

А чому з тобою він раптом має стати іншим?

Яна закрила папку.

За хвилину відкрила знову.

— Ні, — сказала Олена.

Вони сиділи в офісній кухні під час обідньої перерви. За дверима гудів принтер, хтось сперечався з клієнтом телефоном.

— Ти ще не знаєш, що я попрошу.

— Знаю по обличчю.

— І яке в мене обличчя?

— Таке саме, як перед тим, коли ти просила мене написати тому одруженому тренеру.

— Він обманював твою подругу.

— І отримав від тебе п’ятдесят сім повідомлень від жінки, якої не існує.

— Зате подруга побачила правду.

— А потім повернулася до нього.

— Це вже її вибір.

— Твоя улюблена фраза.

Яна зачинила двері кухні.

— Мені треба перевірити Артема.

Олена повільно поставила чашку.

— На що?

— Чи почне він знову.

— Що саме?

— Полювання.

— На жінок?

— На гроші.

Олена дивилася на неї кілька секунд.

— Ти здуріла.

— Можливо.

— Ні, не можливо. Точно.

— Він залишився майже без грошей. Працює вантажником. Мати хвора, дах треба ремонтувати.

— І?

— Це ідеальні умови, щоб повернутися до старої схеми.

— Але поки не повернувся.

— Поки.

— Ти хочеш підсунути йому жінку з грошима й подивитися, чи клюне?

— Так.

Олена засміялася.

Не весело.

— І після цього ти ще називаєш його маніпулятором?

— Я маю знати.

— Навіщо?

— Щоб не зробити помилку.

— Ти вже її робиш.

— Яку?

— Думаєш, що можеш побудувати стосунки, спочатку влаштувавши людині допит, стеження й контрольну закупівлю.

— Це не стосунки.

— А що?

Яна відвела погляд.

— Поки нічого.

— Тоді чому ти третій день усміхаєшся телефону?

— Не усміхаюся.

— Учора ледь не підписала заяву клієнта прізвищем Левченко.

— Це випадковість.

— Тебе звати Яна Коваль.

— Я втомилася.

— Саме тому написала прізвище чоловіка, з яким «нічого немає»?

Яна встала.

— Допоможеш чи ні?

— Ні.

— Олено.

— Категорично.

— Треба лише зустрітися з ним.

— Під чужим ім’ям?

— Так.

— Удавати багату?

— Тобі навіть удавати майже не доведеться.

Олена примружилася.

— Це зараз був комплімент чи образа?

— Я оплачу ресторан.

— О, тоді точно багата.

— Ти просто поговориш. Скажеш, що нещодавно розлучилася, отримала гроші після продажу спільного будинку й хочеш відкрити власну справу.

— Яку?

— Неважливо.

— Для шахрая — дуже важливо.

— Добре. Салон краси.

— Я нічого не знаю про салони.

— Ти фарбуєш волосся.

— Це не бізнес-освіта.

Яна сіла назад.

— Він не повинен нічого запідозрити.

— Тоді точно не я.

— Чому?

— Бо він мене бачив на фотографіях твоєї справжньої сторінки.

Яна замовкла.

Вона не подумала.

Олена усміхнулася.

— Велика детективка.

— Можна змінити зовнішність.

— Перуку надягну?

— Окуляри. Інша зачіска.

— І накладний ніс.

— Не перебільшуй.

— Яно, ти збираєшся перевіряти чоловіка, який професійно вивчав жінок. Думаєш, він не переглянув усіх твоїх друзів?

Яна знала, що переглянув.

Сам про це говорив.

— Тоді знайду іншу людину.

— Або не роби цього.

— Я маю знати.

Олена нахилилася ближче.

— Ні. Ти хочеш отримати право не довіряти йому.

— Я й так не довіряю.

— Але він починає тобі подобатися. Оце і є проблема. Тому потрібен доказ, що він поганий. Тоді знову буде спокійно.

Яна взяла чашку.

Кава вже охолола.

— Ти психологиня?

— Ні. Просто в мене немає фальшивих акаунтів, які заважають бачити очевидне.

— Він обманув десятки жінок.

— Я знаю.

— Може зробити це знову.

— Може.

— Тоді чому я повинна ризикувати?

— Не повинна. Можеш просто не зустрічатися з ним.

Яна мовчала.

Олена кивнула.

— Ось саме. Ти не хочеш піти. Ти хочеш залишитися й водночас мати гарантію.

— Нормальне бажання.

— Гарантій у людей немає.

— У договорах є.

— Люди — не страхові поліси.

— Саме тому вони брешуть.

Олена допила каву.

— Я не допомагатиму.

— Добре.

— І що тепер?

— Нічого.

— Ти зробиш це без мене?

— Я сказала: нічого.

— По обличчю бачу.

— Що?

— Уже придумала інший спосіб.

Увечері Яна створила нову сторінку.

Назвала жінку Аліною Бойко.

Сорок років. Розлучена. Власниця невеликої мережі магазинів косметики. Після поділу майна отримала будинок і значну суму грошей.

Фотографії цього разу не були бездоганними.

Яна використала зображення, створені спеціально для профілю: Аліна в автомобілі, у ресторані, біля моря, на кухні з келихом вина. Додала кілька звичайних дописів про втому, ремонт і невдячних працівників.

Потім попросила знайому з іншого міста начитати голосове повідомлення.

Усе виглядало переконливо.

Не ідеально.

Живо.

На сторінку Максима Аліна не заходила.

Яна вирішила перевірити Артема через його справжній профіль.

Спочатку поставила вподобання під старою фотографією.

За пів години надіслала запит у друзі.

Артем не прийняв.

У справжньому чаті він написав Яні:

Ти сьогодні тиха.

Вона глянула на сповіщення.

Роботи багато.

До десятої вечора?

Люди брешуть цілодобово.

Знову когось ловиш?

Яна відчула, як напружилися плечі.

Можливо.

Бідолаха.

Чому?

Тому що ти вже вирішила, що винен.

Не завжди.

Завжди. Просто іноді доказів не вистачає.

Яна не відповіла.

Перейшла до сторінки Аліни.

Запит усе ще не прийнятий.

Через двадцять хвилин Артем написав:

Ти знаєш Аліну Бойко?

Яна завмерла.

Відповіла не одразу.

Ні. А хто це?

Надіслала запит у друзі.

І?

Нова сторінка. Багата, розлучена, гарні фотографії.

Твій улюблений тип.

Пауза.

Саме тому питаю.

Може, справжня жінка.

Може.

Приймеш?

А ти хочеш?

Яна відчула, що він дивиться прямо на неї через екран.

Мені байдуже.

Брешеш.

Чому?

Бо відповіла за три секунди.

Яна відклала телефон.

Цей чоловік дратував її навіть тоді, коли мав рацію.

За хвилину Артем прийняв запит Аліни.

У Яни похололи руки.

Вона відкрила профіль.

Він не писав.

Лише переглянув кілька фотографій.

Поставив вподобання під знімком біля моря.

Яна чекала.

П’ять хвилин.

Десять.

Потім Аліна написала першою:

Добрий вечір. Сподіваюся, не завадила запитом. Побачила вас у рекомендаціях.

Артем прочитав.

Не відповів.

У чаті з Яною з’явилося:

Ти вже вдома?

Вона написала:

Так.

Повечеряла?

Ще ні.

Чому?

Не хотіла.

Знову брешеш. Ти забуваєш їсти, коли захоплена розслідуванням.

Яна подивилася на профіль Аліни.

Артем відповів:

Добрий вечір. Не завадили. Просто рідко приймаю незнайомих людей.

Аліна:

Тоді мені пощастило.

Поки не знаю.

Яна насупилася.

Він говорив майже так само, як на початку з Вікторією.

Обережно.

Без компліментів.

Наче перевіряв відстань.

Вона написала від Аліни:

Ви завжди такий недовірливий?

Останнім часом — так.

Поганий досвід?

Погані рішення.

Знайомо. Я після розлучення теж довго не могла довіряти людям.

Артем не відповідав хвилину.

Потім:

А тепер можете?

Не всім.

Чому тоді написали мені?

Яна підготувала відповідь заздалегідь:

Ви схожі на чоловіка, який теж починає життя спочатку.

Артем прочитав.

У справжньому чаті написав Яні:

Ти сьогодні створювала нові акаунти?

Вона відчула удар у грудях.

Ні.

Відповідь пішла занадто швидко.

Артем:

Добре.

Лише одне слово.

Яна відкрила сторінку Аліни.

Він відповів:

Ви помилилися. Я не починаю спочатку. Поки лише намагаюся зрозуміти, що залишилося від старого.

Аліна:

Можливо, я можу допомогти.

Чим?

Поглядом збоку. Я добре розуміюся на людях.

Уже друга така жінка за тиждень.

Яна завмерла.

Аліна:

Що означає “друга”?

Нічого. Просто останнім часом мене часто хочуть зрозуміти.

Може, ви цікавий.

А може, підозрілий.

Є що підозрювати?

Завжди.

Яна відчула знайомий азарт.

Він продовжував.

Отже, не був упевнений.

Або вдавав.

Вона написала від Аліни:

Я не люблю довге листування. Можемо випити кави.

Артем прочитав.

Довго не відповідав.

Яна чекала, не торкаючись клавіатури.

Нарешті:

Коли?

Її серце вдарило сильніше.

Він погоджується.

У справжньому чаті з’явилося:

Завтра ввечері вільна?

Яна дивилася на два вікна.

Аліна чекала зустрічі.

Яна теж.

Вона написала Артемові від себе:

Ні.

І від Аліни:

Завтра о сьомій. Ресторан біля центрального парку.

Артем відповів Аліні:

Домовилися.

Потім Яні:

Шкода.

Наступного дня Яна майже не працювала.

Вона перечитувала листування Артема з Аліною, шукаючи прихований знак, що він здогадався.

Нічого.

Вранці Аліна написала:

Сподіваюся, ви не передумаєте.

Артем відповів:

Не люблю змушувати жінок чекати.

Яна відчула огиду.

До нього.

До себе.

До фрази, яка могла бути звичайною ввічливістю, але в його виконанні звучала як стара професійна звичка.

Олена спостерігала з сусіднього столу.

— Ти зробила це.

— Що?

— Перевірку.

Яна не відповіла.

— Він клюнув?

— Погодився зустрітися.

Олена закрила очі.

— І що тепер?

— Подивимося.

— Хто піде?

— Знайома.

— Яка?

— З іншого міста.

— Вона знає, у що лізе?

— Так.

— І ти будеш десь поруч?

— Можливо.

Олена похитала головою.

— Коли він дізнається, буде кінець.

— Якщо справді змінився, не піде далі.

— Уже пішов на зустріч.

— Кава не злочин.

— Тоді навіщо вся вистава?

Яна не відповіла.

— Ти хочеш, щоб він попросив грошей, — сказала Олена.

— Хочу знати, чи попросить.

— Ні. Ти хочеш, щоб попросив. Тоді зможеш сказати: «Я мала рацію».

— А якщо не попросить?

— Знайдеш іншу перевірку.

— Не знайду.

— Знайдеш. Бо проблема не в ньому. Проблема в тому, що тобі страшно повірити.

Яна підвелася.

— У мене зустріч.

— З ким?

— Не твоє діло.

— З ним?

— Ні.

— Це вже смішно.

— Що?

— Ти брешеш мені про чоловіка, якого перевіряєш на брехню.

О сьомій без десяти Яна сиділа в автомобілі навпроти ресторану.

Машину позичила у знайомої.

На задньому сидінні лежало пальто, в якому вона була на першому побаченні з Артемом. Сьогодні вдягнула темну куртку, волосся сховала під шапкою.

Телефон стояв на панелі.

Знайома, яка мала зіграти Аліну, написала:

Я на місці.

Яна відповіла:

Стіл біля вікна. Не поспішай говорити про гроші.

Я пам’ятаю.

Запис увімкнула?

Так.

Яна бачила ресторанський вхід.

О сьомій з’явився Артем.

На ньому була та сама темна куртка, у якій він ходив із матір’ю на ринок. Не костюм. Не позичений годинник.

У руках — невеликий паперовий пакет.

Квіти не приніс.

Це трохи заспокоїло.

Він зайшов усередину.

Яна відкрила звук із телефона знайомої.

У навушнику шуміла музика, дзенькав посуд.

— Добрий вечір, — почувся голос Артема.

— Добрий. Аліна.

— Артем.

— На сторінці було написано Максим.

Пауза.

— Уже ні.

Яна насупилася.

Знайома діяла не за планом. Вона мала називати його Артемом лише пізніше, коли він розповість легенду.

— То як вас називати? — запитала Аліна.

— Як зручно.

— А вам?

— Останнім часом намагаюся звикнути до справжнього імені.

Вони сіли.

Підійшов офіціант.

Артем замовив каву. Аліна — вино.

— Не п’єте? — запитала вона.

— Не сьогодні.

— Чому?

— Не люблю втрачати контроль із незнайомими жінками.

Яна стиснула кермо.

Це майже дослівно сказала Карина в ресторані.

Він використовував чужі слова.

Чи просто пам’ятав урок?

Аліна засміялася.

— Я не небезпечна.

— Небезпечні ніколи не попереджають.

— У вас поганий досвід?

— Остання жінка, з якою я пив каву, знала про мене більше, ніж я сам.

— Колишня?

— Гірше. Детективка.

Яна завмерла.

— Справжня? — запитала Аліна.

— Любителька.

— І що вона розслідувала?

— Мене.

— Знайшла щось цікаве?

— Багато.

— І ви досі спілкуєтесь?

Артем мовчав кілька секунд.

— Так.

— Значить, не все було погано.

— Навпаки. Усе було достатньо погано, щоб стало цікаво.

Яна відчула, як усередині ворухнулося дурне тепло.

Одразу придушила.

Аліна перейшла до легенди:

— Я після розлучення теж навчилася перевіряти людей. Чоловік залишив мені частину бізнесу, але забрав довіру.

— Дорога річ.

— Тепер маю гроші й не знаю, кому можна вірити.

— Не вірте нікому.

— Навіть вам?

— Особливо мені.

— Чесно.

— Це не чесність. Самореклама.

Знайома засміялася.

Розмова йшла легко.

Надто легко. Артем не фліртував прямо, але був уважний. Запитував про роботу, розлучення, плани. Пам’ятав деталі з профілю.

Той самий Артем, якого описувала Лариса.

Через двадцять хвилин Аліна сказала:

— Я думаю відкрити ще один магазин. Приміщення вже знайшла, але не знаю, кому довірити ремонт.

Яна чекала.

Ось він.

Гачок.

Артем міг запропонувати себе. Розповісти про будівельний бізнес. Назвати знайомих. Попросити аванс.

Він відповів:

— Знайдіть нормальну компанію з відгуками й договором.

— А ви не знаєте?

— Знаю кількох людей. Але спочатку перевірте самі.

— Можете познайомити?

— Можу дати контакти.

— Ви не займаєтеся будівництвом?

— Ні.

— На сторінці колись було написано інше.

Пауза.

— Сторінка багато брехала.

— А ви?

— Я її створив.

Аліна мовчала.

Яна теж.

Він зізнавався.

Незнайомій жінці.

Без тиску.

— Навіщо? — запитала Аліна.

— Щоб жінки думали, що я успішніший, ніж був.

— І це працювало?

— Так.

— А зараз?

— Зараз працюю вантажником.

— Серйозно?

— На жаль.

— Чому «на жаль»? Чесна робота.

— Чесна робота важка. Саме тому всі так її хвалять, але мало хто хоче виконувати.

Аліна засміялася.

— Можу запропонувати вам щось краще.

Яна стиснула навушник.

Цього не було в сценарії.

— Що саме? — запитав Артем.

— Допоможете з магазином. Контролюватимете ремонт, постачання. Я заплачу.

— Ви мене бачите вперше.

— Умію розбиратися в людях.

— Тоді пропозиція дивна.

— Потрібна людина, яка знає, як обманюють.

— Щоб обманювала на вашу користь?

— Щоб не дозволяла іншим.

Артем мовчав.

Яна чекала.

Ось момент.

Гроші.

Робота без перевірки.

Доступ до бізнесу.

— Скільки? — запитав він.

Яна заплющила очі.

От і все.

Він навіть не протримався пів години.

Аліна назвала суму — значно більшу за зарплату на складі.

— Непогано, — сказав Артем.

— Можемо почати завтра.

— Аванс буде?

Яна відчула огиду.

У грудях стало порожньо.

Вона вже хотіла вимкнути звук.

Аліна відповіла:

— Звичайно.

— Готівкою?

— Як вам зручно.

— Тоді краще переказом.

— Дайте номер рахунку.

Артем назвав цифри.

Яна слухала, не ворушачись.

Знайома мала переказати невелику суму, після чого вони зафіксують факт.

Але щось було не так.

Артем називав рахунок повільно.

Занадто повільно.

Наче диктував не Аліні.

Яна відкрила банківський застосунок.

Ввела номер.

Ім’я отримувача:

Яна Коваль.

Вона завмерла.

У навушнику Артем сказав:

— Переказуйте.

Аліна відповіла:

— Тут інше ім’я.

— Знаю.

— Хто така Яна?

— Жінка, яка сидить у машині навпроти й думає, що я її не бачу.

Яна підняла голову.

Артем дивився просто у вікно ресторану.

Просто на неї.

Між ними була дорога, скло й десятки людей.

Але вона відчула його погляд.

— Не розумію, — сказала Аліна.

— Розумієте.

— Ви помилилися.

— Тоді зателефонуйте Яні.

Телефон у руці Яни задзвонив.

Артем.

Вона не відповіла.

У навушнику він сказав:

— Не бере.

Аліна мовчала.

— Передайте їй, — продовжив Артем, — що тест завершено.

Він підвівся.

— Ви йдете?

— Так.

— А наша домовленість?

— Я не домовляюся про роботу з жінками, які носять диктофон у сумці.

Запис захрипів.

Знайома вимкнула звук.

Яна дивилася, як Артем виходить із ресторану.

Він не пішов до неї.

Зупинився під навісом і зателефонував знову.

Цього разу Яна відповіла.

— Як давно ти знав? — запитала вона.

— Від першого повідомлення.

— Брешеш.

— Аліна поставила вподобання під тією самою фотографією, що й Вікторія. Обидві пишуть «поганий досвід» і ставлять тире там, де більшість ставить кому.

— Це все?

— Ні. Сторінку створили в день, коли ти стала тихою. А сьогодні біля ресторану стоїть машина твоєї колеги.

Яна озирнулася.

— Це не машина Олени.

— Я не сказав, що Олени. Сказав — колеги. Власниця автомобіля працює з вами у сусідньому відділі.

Яна стиснула телефон.

— Ти перевіряв номери?

— Професійна звичка.

— Навіщо тоді прийшов?

— Хотів побачити, як далеко ти зайдеш.

— І?

— Далеко.

— Ти просив аванс.

— На твій рахунок.

— Навіщо?

— Думав, може, хоч гроші повернеш собі за ресторан.

— Дуже смішно.

— Мені ні.

Артем перейшов дорогу.

Йшов прямо до її машини.

Яна відчинила дверцята й вийшла.

— Не наближайся.

Він зупинився за кілька кроків.

— Чому?

— Я сказала.

— Ти стежила за мною, записувала розмову й підсунула жінку. Але мені не можна підійти?

— Я мала перевірити.

— Що саме?

— Чи повернешся до старого.

— І який результат?

— Ти погодився на зустріч.

— Зі сторінкою, яка кричала твоїм голосом.

— Ти не міг бути впевнений.

— Міг.

— Тоді навіщо фліртував?

— Не фліртував.

— Питав про розлучення, бізнес, гроші.

— Грав роль, яку ти від мене чекала.

— Отже, можеш знову.

— Я ніколи не казав, що розучився.

Яна відчула, як злість піднімається до горла.

— Ти насолоджувався.

— Так.

Вона не очікувала.

— Чим?

— Тим, що цього разу знав про пастку більше, ніж ти.

— Ось хто ти.

— А ти хто?

— Не переводи.

— Чому? Ти використала знайому, створила нове обличчя, організувала стеження й запис. Усе для того, щоб довести собі, що я негідник.

— Ти і є негідник.

— Знаю.

— Тоді чому ображаєшся?

— Бо я не приховував цього від тебе.

— Ти приховуєш половину життя.

— А ти створюєш нову жінку щоразу, коли боїшся поставити запитання сама.

Яна зробила крок до нього.

— Я не могла просто запитати: «Артеме, ти знову обманюватимеш жінок?»

— Чому?

— Бо ти сказав би ні.

— Можливо.

— Ось бачиш.

— А міг сказати так.

— І що б це змінило?

— Нічого. Ти вже вирішила.

— Я побачила, як легко ти погодився.

— Бо хотів, щоб ти дивилася.

— Я дивилася.

— І що відчула?

— Огиду.

Артем кілька секунд мовчав.

Потім кивнув.

— Добре.

Він розвернувся.

— Куди ти?

— Додому.

— Ми не закінчили.

— Ти закінчила ще до того, як створила Аліну.

— Не драматизуй.

Він повернувся.

— Ти хотіла доказ. Отримала. Навіщо продовжувати?

— Бо ти підлаштував результат.

— Так само, як ти.

— Це різне.

— Для тебе завжди різне.

— Я намагалася захистити себе.

— Від мене?

— Так.

— Тоді просто не зустрічайся зі мною.

Яна замовкла.

Артем усміхнувся без радості.

— Олена мала рацію, так?

— До чого тут Олена?

— Вона сказала не робити цього.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Вгадав.

Яна відвела погляд.

Він кивнув.

— Зрозуміло.

— Не вплутуй її.

— Ти сама всіх уплутуєш.

— А ти ні?

— Я хоча б більше не називаю це захистом.

Ці слова вдарили боляче.

Яна підійшла ближче.

— Ти думаєш, одне зізнання зробило тебе чесним?

— Ні.

— Те, що носиш мішки на складі, перекреслило всіх жінок?

— Ні.

— Тоді чого хочеш від мене?

— Нічого.

— Брешеш.

— Хотів, щоб ти повірила хоча б одному моєму слову без перевірки.

— Після всього?

— Саме після всього.

— Це неможливо.

— Тоді між нами теж нічого неможливо.

Яна відчула страх.

Справжній.

Не перед ним.

Перед тим, що він зараз піде й більше не напише.

— Ти шантажуєш мене?

— Ні.

— Ставиш умову.

— Я захищаюся.

— Моїми словами.

— Вони непогані.

— Артеме…

— Що?

Вона не знала, що сказати.

Вибачитися?

Визнати, що боялася?

Сказати, що весь вечір ненавиділа його лише тому, що чекала найгіршого й майже зраділа, коли побачила знайомого шахрая?

— Я мала знати, — повторила Яна.

— Тепер знаєш.

— Ні.

— Чого ще не вистачає?

— Правди.

Артем засміявся.

Коротко й зло.

— Тобі не потрібна правда. Тобі потрібен доступ до всіх моїх думок, повідомлень і бажань. Щоб жодного місця, куди ти не можеш зайти без дозволу.

— Я не така.

— Саме така.

— А ти хто? Людина без таємниць?

— Ні. Але я хоча б не називаю вторгнення турботою.

Яна відчула, що зараз ударить його.

Не долонею.

Словами.

Знала, куди саме.

— Лариса мала рацію, — сказала вона. — Ти не здатен любити. Тільки вдаєш того, хто потрібен поруч.

Артем не змінився в обличчі.

Лише погляд став порожнім.

Яна одразу пошкодувала.

Але було пізно.

— Можливо, — відповів він.

Його улюблене слово.

Цього разу без гри.

— Артеме…

— Не треба.

— Я сказала зі злості.

— Злість не вигадує. Вона дістає те, що людина давно тримала напоготові.

Він відійшов.

— Я подзвоню, — сказала Яна.

— Не треба.

— Ми повинні поговорити.

— Уже поговорили.

— Ти не можеш просто піти.

— Чому?

— Бо…

Вона замовкла.

Артем чекав.

— Бо що, Яно?

Вона не сказала.

Не могла вимовити:

Бо ти мені потрібен.

Занадто рано.

Занадто небезпечно.

Занадто схоже на слова жінок, яких він колись обманював.

— Нічого, — сказала вона.

Артем кивнув.

— Саме так.

Він пішов.

Яна стояла біля автомобіля, поки він не зник за рогом.

Телефон завібрував.

Повідомлення від знайомої:

Що сталося? Він усе знав?

Яна не відповіла.

Потім написала Олена:

Ти зробила це?

Яна набрала:

Так.

І?

Вона подивилася на порожню вулицю.

Перевірка пройдена. Ми обоє виявилися саме такими, як думали одне про одного.

Олена довго не відповідала.

Потім:

Задоволена?

Яна сіла в машину.

На панелі лежав другий телефон зі сторінкою Аліни.

Вона відкрила профіль.

Видалила фотографії.

Повідомлення.

Друзів.

Зрештою сам акаунт.

Потім відкрила Вікторію.

Палець завис над кнопкою видалення.

Не натиснула.

У справжньому чаті Артем був у мережі.

Яна написала:

Я не хотіла тебе втратити. Саме тому зробила все, щоб це сталося.

Повідомлення було прочитане.

Відповіді не було.

Через десять хвилин Артем вийшов із мережі.

Вікторія залишилася жити.

Але вперше Яна не знала, кого ховала за її обличчям — себе чи страх.

                            РОЗДІЛ 13. Угода

Артем не відповідав три дні.

У п’ятницю Яна написала один раз:

Нам треба поговорити.

Повідомлення було прочитане ввечері.

Без відповіді.

У суботу вона нічого не надсилала. Видалила Аліну остаточно, закрила профіль Вікторії й кілька разів перевіряла, чи справді сторінка більше не доступна.

Вона залишила лише архів.

Фотографії, листування, голосові повідомлення.

Усе, що могло колись знадобитися.

Слово «знадобитися» Яна не намагалася пояснити навіть собі.

У неділю зателефонувала Олена.

— Він написав?

— Ні.

— Ти?

— Один раз.

— І?

— Прочитав.

— Може, це й на краще.

Яна стояла біля кухонного вікна й дивилася, як унизу літня сусідка розвішує білизну.

— Звичайно.

— Ти сама казала, що він небезпечний.

— Казала.

— Шахрай.

— Так.

— Брехун.

— Я пам’ятаю.

— Тоді чого голос такий, ніби в тебе хтось помер?

— Не перебільшуй.

— Ти три дні ходиш на роботу в одному светрі.

Яна подивилася на себе.

Светр справді був той самий.

— Він чистий.

— Це не головне.

— А що?

— Ти не помічаєш.

— Чого саме?

— Що вже сумуєш не за розслідуванням.

Яна нічого не відповіла.

Олена зітхнула.

— Не дзвони йому.

— Я не збиралася.

— Не їдь до матері.

— Я не божевільна.

— Не створюй ще одну жінку, яка випадково його знайде.

— Олено.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Тоді залиш його в спокої.

Яна дивилася на мокрі простирадла, які вітер притискав до мотузки.

— Він сам мене знайде, — сказала вона.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю.

— Це вже не схоже на тебе.

— Що саме?

— Ти вперше чогось чекаєш, а не організовуєш.

Після розмови Яна відкрила телефон.

Нічого.

Закрила.

За десять хвилин відкрила знову.

Порожньо.

Увечері їй написала Лариса.

Не Артемові.

Їй.

Ви Яна Коваль?

Яна довго дивилася на повідомлення.

Потім відповіла:

Так.

Мені дали ваш контакт.

Хто?

Неважливо. Ви збирали інформацію про Артема?

Яна відчула напруження.

Збирала.

Навіщо?

Хотіла зрозуміти, скількох людей він обманув.

Лариса довго не відповідала.

Потім:

І зрозуміли?

Не до кінця.

Я теж не розумію, навіщо він сказав мені правду.

Яна сіла за стіл.

Можливо, більше не хотів продовжувати.

Ви його захищаєте?

Запитання вкололо.

Ні.

Тоді чому пишете “можливо”?

Яна згадала, як часто це слово використовував Артем.

Бо не знаю напевно.

Він узяв гроші в інших жінок.

Знаю.

Брехав мені від першого дня.

Знаю.

Я продала мамині сережки.

Яна заплющила очі.

Він розповів.

Про мене?

Не все.

А ви тепер із ним?

Яна набрала:

Ні.

Зупинилася.

Стерла.

Написала:

Не знаю.

Лариса відповіла майже відразу:

Тоді ви вже з ним. Просто ще не вирішили, як це назвати.

Яна відчула роздратування.

Чого ви хочете?

Попросити про одне.

Про що?

Не вірте, що ви особлива. Я теж так думала.

Яна довго дивилася на рядок.

Я не думаю.

Подумаєте. Він уміє зробити так, щоб жінка сама почала доводити, що з нею він інший.

Можливо, люди змінюються.

Лариса поставила знак усмішки.

Не веселий.

Ось і почалося.

Яна поклала телефон на стіл.

Через хвилину прийшло останнє повідомлення:

Я не бажаю вам зла. Просто залиште собі шлях назад. Я свій закрила надто рано.

Яна не відповіла.

Уночі майже не спала.

Артем так і не написав.

У понеділок він з’явився біля її роботи.

Яна вийшла о шостій десять і побачила його навпроти входу.

На ньому була темна робоча куртка зі світлими смугами, грубі черевики й джинси, забруднені цементним пилом. Ліва рука обмотана еластичним бинтом.

Поруч не було ні машини, ні квітів.

Лише полотняна сумка через плече.

Яна зупинилася.

Олена вийшла слідом і теж його побачила.

— Це він?

— Так.

— Гарний.

— Ти вже казала.

— У робочому вигляді кращий.

— Іди додому.

— Я почекаю неподалік.

— Не треба.

— Точно?

— Так.

Олена подивилася на Артема. Той не наближався.

— Добре. Але напиши.

— Напишу.

— Не бреши.

— Ти вже як його мати.

— Сподіваюся, вона розумна жінка.

— Надто.

Олена пішла.

Яна перейшла дорогу.

— Що з рукою?

Артем глянув на бинт.

— Нічого.

— Тоді навіщо замотав?

— Для краси.

— Покажи.

— Ні.

— Артеме.

— Я прийшов не через руку.

— Я бачу.

Вони стояли одне навпроти одного. Між ними проходили люди, обминаючи з двох боків.

— Чому не відповідав? — запитала Яна.

— Думав.

— Три дні?

— Раніше майже не пробував. Важко з незвички.

Вона хотіла всміхнутися.

Не дозволила.

— Про що думав?

— Чи варто продовжувати.

— І?

— Не знаю.

— Тоді навіщо прийшов?

Артем дістав із сумки старий телефон і товстий конверт.

— Приніс усе.

— Що саме?

— Те, чого ти хотіла.

Він простягнув конверт.

Яна не взяла.

— Що там?

— Імена. Сторінки. Номери. Суми. Те, що пам’ятаю.

— Жінки?

— Так.

— Усі?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Деяких справжніх імен не знав.

— Зручно.

Артем стиснув губи.

— Я не прийшов знову сваритися.

— Тоді не говори «майже».

— Я не можу вигадати те, чого не знаю.

— Раніше тебе це не зупиняло.

Він опустив конверт.

— Добре. Можемо закінчити зараз.

— Ти сам прийшов.

— І вже шкодую.

Артем розвернувся.

Яна схопила його за забинтовану руку.

Він різко відсмикнувся.

— Болить?

— Трохи.

— Що сталося?

— Ящик упав.

— Зламав?

— Ні.

— Лікар дивився?

— На складі є медпункт.

— Покажи.

— Яно, досить.

— Я лише…

— Ось саме.

Він дивився на неї холодно.

— Ти лише перевіряєш. Лише допомагаєш. Лише ставиш запитання. А коли людина озирається, ти вже всередині її життя й вирішуєш, що їй робити.

Яна відпустила руку.

— Добре.

— Що добре?

— Не покажеш — не треба.

Він не очікував.

— І все?

— Твоя рука.

— Так.

— Твоє рішення.

Артем кілька секунд мовчав.

Потім знову простягнув конверт.

— Тут не тільки жінки. Наші рахунки, старі адреси, люди, які допомагали. Паролі до сторінок у телефоні.

— Навіщо віддаєш?

— Ти хотіла правду.

— Я хотіла не так.

— А як?

— Щоб ти сам розповів.

— На вулиці?

Яна озирнулася.

— Ходімо.

— Куди?

— До мене.

Артем усміхнувся без радості.

— Сміливо.

— Не вигадуй.

— Після тридцяти перевірок запросити шахрая додому — це або сміливість, або погана пам’ять.

— Я знаю, хто ти.

— Саме це говорили інші.

Яна відчула, як усередині знову підіймається злість.

— Тоді йди.

— Ти сама покликала.

— Уже передумала.

— Твоя улюблена відповідь.

— А твоя — «можливо».

Вони дивилися одне на одного.

Першим засміявся Артем.

Яна теж не втрималася.

Напруження не зникло.

Лише стало трохи теплішим.

— Ходімо, — сказала вона. — Але це не примирення.

— Звичайно.

— І не побачення.

— Я в робочих черевиках.

— У тебе були гірші побачення.

— Набагато дорожчі.

У квартирі Яна одразу прибрала зі столу ноутбук.

Артем помітив.

— Ховаєш матеріали?

— Робочі документи.

— Звичайно.

— Куртку знімай.

— Це наказ?

— У мене чисто.

Він роззувся й поставив черевики біля дверей.

На світлі Яна побачила темну пляму на бинті.

— У тебе кров.

— Стара.

— Сядь.

— Ми домовлялися…

— Я ще ні про що не домовлялася. Сядь.

Артем усміхнувся.

— Ось це справжня Яна.

— Яка?

— Та, яка командує раніше, ніж питає.

— Можеш піти.

— Можу.

Він сів.

Яна принесла аптечку.

— Руку.

— Ти лікарка?

— Ні.

— Тоді не командуй.

— Це слова твоєї матері.

— Вона на них має авторське право.

Яна обережно розмотала бинт.

На долоні був глибокий поріз, стягнутий кількома смужками пластиру.

— Це не «ящик упав».

— Край металевий.

— Треба було накласти шви.

— У медпункті сказали, що не обов’язково.

— Коли?

— У п’ятницю.

— Три дні працював із цим?

— Платять за зміну.

— Ідіот.

— Вікторія сказала б м’якше.

Яна підняла очі.

— Вікторії більше немає.

Він перестав усміхатися.

— Видалила?

— Так.

— Коли?

— Після нашої сварки.

— Шкода.

— Чому?

— Вона мені подобалася.

Яна затягнула пов’язку сильніше, ніж треба.

Артем скривився.

— Випадково?

— Звичайно.

— Ревнуєш досі?

— До власного фальшивого акаунта?

— Це не відповідь.

— Вона була брехнею.

— Не вся.

— Не починай.

Яна закінчила перев’язувати.

— Готово.

Артем розглянув руку.

— Дякую.

— Не звикай.

— Уже чув.

Вона прибрала аптечку й поставила чайник.

— Чай?

— Кава.

— У мене розчинна.

— Тоді чай.

— Без цукру?

— Дві ложки.

Яна обернулася.

— Ти завжди пив без цукру.

— Максим пив без цукру.

— А Артем?

— Любить солодке.

Вона засміялася.

— Скільки ще таких дрібниць?

— Багато.

— Навіщо брехати про цукор?

— Образ успішного чоловіка не в’яжеться з трьома ложками й печивом.

— Дві.

— Коли нервую — три.

Яна поставила перед ним цукорницю.

— Сьогодні скільки?

Артем насипав три ложки.

Конверт лежав між ними.

Яна не торкалася.

Артем пив чай і розглядав кухню.

Стіл біля вікна.

Дві чашки.

Фотографія сестер на холодильнику.

Магніт із моря.

Жодних чоловічих речей.

— Давно живеш сама? — запитав він.

— Шість років.

— Після розлучення?

— Так.

— Чоловік зраджував?

— Ти знаєш.

— Ти казала, що колись тебе обманули. Не сказала хто.

— Він.

— Довго?

— Майже рік.

— Як дізналася?

— Перевірила телефон.

— Без дозволу?

Яна подивилася на нього.

— Починається?

— Просто питаю.

— Так. Без дозволу.

— І знайшла?

— Так.

— Отже, метод спрацював.

— Саме так.

— І тепер думаєш, що він завжди правильний.

— Не завжди.

— Лише коли знаходиш те, що шукала?

Вона поставила чашку.

— Ми говоритимемо про мене чи про тебе?

— Про обох.

— Конверт твій.

— Але угода буде спільна.

— Яка ще угода?

Артем поклав долоню на конверт.

— Я розповідаю все, що пам’ятаю. Віддаю сторінки й контакти. Ти можеш перевірити факти.

— Я й так перевірю.

— Тільки відкрито.

— Що означає відкрито?

— Питаєш мене. Кажеш, до кого звертаєшся. Не створюєш нових жінок. Не записуєш без попередження. Не стежиш.

Яна відкинулася на стільці.

— Ти ставиш умови?

— Так.

— Після всього, що зробив?

— Саме після всього.

— А якщо я не погоджуся?

— Заберу конверт і піду.

— І продовжиш брехати?

— Ні.

— Звідки мені знати?

— Ніяк.

— Чудова угода.

— Іншої не буде.

Яна дивилася на конверт.

Там могли бути відповіді на десятки запитань. Імена жінок. Суми. Докази. Повна схема.

Усе, чого вона хотіла від початку.

Треба було лише погодитися не перевіряти таємно.

— Ти хочеш, щоб я повірила на слово, — сказала вона.

— Хочу, щоб іноді спочатку питала, а вже потім ламала двері.

— А якщо ти збрешеш?

— Матимеш право піти.

— Тільки піти?

— А що ще?

— Передати матеріали поліції.

Артем зблід, але не відвів погляду.

— Маєш право й зараз.

— Це не відповідь.

— Якщо я знову використаю жінку заради грошей — передавай.

— А якщо збрешеш про минуле?

— Залежить від брехні.

— Уже залишаєш лазівку.

— Люди забувають. Плутають. Іноді соромляться сказати одразу.

— Це називається приховуванням.

— Добре. Якщо свідомо приховаю щось важливе — вирішуватимеш сама.

— Що таке «важливе»?

Артем видихнув.

— Яно, ми можемо годинами прописувати кожне слово, але ти все одно знайдеш пункт, якого бракує.

— Для цього й існують угоди.

— А для чого існує довіра?

— Щоб люди могли порушувати угоди без доказів?

— Ось бачиш.

Він забрав руку з конверта.

— Ти не хочеш домовитися. Ти хочеш страховку від будь-якого болю.

— А ти хочеш, щоб минуле не мало наслідків.

— Має. Я вже залишився без грошей, друзів і роботи.

— Це наслідки для тебе. А жінки?

— Що я маю зробити?

— Повернути гроші.

— Яких уже немає?

— Заробити.

— Це триватиме роками.

— Значить, роками.

— А якщо вони не хочуть мене бачити?

— Переказуй анонімно.

— І що написати в призначенні платежу? «За кохання, якого не було»?

— Можеш без жартів?

— Намагаюся.

Він потер лоба.

— Добре. Я складу список сум. Коли зможу, почну повертати.

— Усім?

— Тим, кого знайдемо.

— Не «знайдемо». Ти знайдеш.

Артем глянув на неї.

— Уже не ми?

— Це твої борги.

— Справедливо.

Від того, що він не сперечався, Яні стало не легше.

— Ще одна умова, — сказала вона.

— Яка?

— Старі акаунти видаляються.

— Усі в телефоні.

— А копії?

— Деякі у Влада.

— Забереш.

— Він може не віддати.

— Тоді попередиш жінок, що сторінки фальшиві.

— Це приведе їх до мене.

— Бо це ти.

Артем мовчав.

— Не готовий? — запитала Яна.

— Готовий до того, що хтось звернеться в поліцію.

— Ти це заслужив.

— Знаю.

— Тоді чого боїшся?

— В’язниці.

Вона чекала іншої відповіді.

Каяття.

Справедливості.

Він просто сказав правду.

— Принаймні чесно, — промовила Яна.

— Я стараюся.

— Погано виходить.

— Зате без легенди.

Вона відкрила конверт.

Усередині лежали аркуші, списані від руки.

Імена.

Міста.

Номери телефонів.

Суми.

Біля деяких — короткі примітки.

Оксана. Німеччина. Донька Аліна — вигадана. Перекази тричі.

Інна. Салон краси. Переказ на “операцію”. Гроші використав Денис без мого дозволу, але відповідальність спільна.

Марина. Туристична фірма. Гроші належали іншим людям. Повернуто з компенсацією.

Лариса. Грошей не взяв. Продала материні сережки.

Яна затримала погляд на останньому рядку.

— Чому записав про сережки?

— Бо це важливо.

— Для кого?

— Для мене.

— Щоб пам’ятати, що зупинився?

— Щоб пам’ятати, як близько був.

Вона перегорнула сторінку.

Жінок було більше, ніж очікувала.

Набагато більше.