ПОСТ №7

                         ОЛЕКСАНДР ПАНАСЮК

                ПОСТ №7

                        фантастична повість

                         Вони випадково потрапили на Землю.
Але повернутися живими їм уже не дозволять.

                                               2026

                            ПРОЛОГ

Корабель увійшов у земну атмосферу без дозволу, без маршруту і майже без керування.

Першою відмовила навігація.

Потім зник зв’язок.

За кілька секунд система охолодження перестала справлятися, і металевий корпус почав нагріватися так, ніби корабель сунули в розпечену піч.

— Висота? — запитав Тар.

— Її вже краще не знати, — відповіла Іла, тримаючись обома руками за панель керування.

Попереду, за захисним екраном, клубочилося полум’я. Крізь нього іноді пробивались уривки чужого світу: темна вода, вогні доріг, прямокутники будинків і велике місто, що розросталося внизу, наче жива істота.

— Ми мали вийти біля третього супутника, — сказав Тар.

— Ми й вийшли.

— Це не супутник.

— Тепер я теж це бачу.

Корабель здригнувся так сильно, що з верхньої панелі посипалися дрібні уламки.

На екрані з’явилося повідомлення:

ЗІТКНЕННЯ ЧЕРЕЗ СОРОК ДВІ СЕКУНДИ.

— Є придатне місце для посадки? — запитав Тар.

Іла швидко переглянула карту місцевості, яку корабель поспіхом складав із супутникових сигналів, радіохвиль і відкритих земних мереж.

— Поле зайняте.

— Чим?

— Будинками.

— Інше поле?

— Там теж будинки.

— Вони всюди будують?

— Схоже, їм подобається.

На карті загорівся зелений прямокутник.

БЕЗПЕЧНА ЗОНА. МІНІМАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ ЖИВИХ ІСТОТ.

— Що це? — запитав Тар.

Іла збільшила зображення.

Дах величезного офісного центру височів над нічним містом. На ньому стояли антени, вентиляційні установки й рекламна конструкція з усміхненим чоловіком у костюмі.

Під його обличчям світився напис:

МИ КЕРУЄМО МАЙБУТНІМ.

— Символічно, — сказала Іла.

— Сідай.

— Я не сідаю. Я намагаюся зробити так, щоб ми впали повільніше.

До зіткнення залишалося двадцять сім секунд.

Унизу під ними тягнулися міські проспекти. Автомобілі рухалися рівними потоками, зупинялися перед червоними вогнями, повертали за сигналами й знову розганялися.

Тар дивився на них із подивом.

— Вони підкоряються кольоровим лампам?

— Можливо, це форма колективного керування.

— Розумний вид?

Іла не відповіла.

На перехресті два автомобілі зіткнулися, хоча лампа світилася червоним.

— Не всі, — додав Тар.

Корабель пролетів над річкою, зачепив верхівку телевежі й закрутився навколо своєї осі.

У кабіні згасло світло.

Потім увімкнулося аварійне.

ЗІТКНЕННЯ ЧЕРЕЗ ДЕВ’ЯТЬ СЕКУНД.

— Маскування! — крикнула Іла.

— Воно пошкоджене.

— Тоді копіюй перших двох людей, яких знайде система!

Тар активував сканування.

На екрані з’явились два обличчя.

Перше належало чоловікові в дорогому костюмі. Він стояв у ресторані на верхньому поверсі офісного центру й сердито розмовляв телефоном.

Друге — молодій офіціантці, яка несла тацю з келихами.

— Підійде, — сказав Тар.

— Ти навіть не знаєш, хто вони!

— За сім секунд я буду радий мати будь-яке обличчя.

Корабель ударився об дах.

Рекламна конструкція з чоловіком у костюмі зігнулася навпіл. Антени розлетілись. Вентиляційна установка перекинулася й покотилася до краю.

Ударна хвиля вибила вікна трьох верхніх поверхів.

Але вибуху не сталося.

Корабель зник.

Замість нього на даху залишилася темна пляма, кілька уламків і чорний автомобіль без номерних знаків.

За хвилину двері машини відчинилися.

Першим вийшов чоловік у дорогому костюмі. Він торкнувся свого обличчя, перевірив руки й здивовано розглянув пальці.

Слідом з автомобіля вибралася офіціантка.

На ній була ресторанна форма, а в руці — срібна таця, якої секунду тому не існувало.

— Чому в мене це? — запитала Іла, дивлячись на тацю.

— Маскування скопіювало все, що бачило.

— Корисний предмет?

Тар постукав по таці пальцем.

— Метал. Можна використати як захист.

Іла подивилася на нього.

— Від чого?

Унизу завили сирени.

З ресторану на дах вибіг охоронець. Побачив пошкодження, чорний автомобіль і двох людей біля нього.

— Ви хто такі?!

Тар увімкнув перекладач.

Пристрій кілька секунд аналізував мову, використовуючи рекламу, новини, ресторанні меню, офісні листування й записи телефонних розмов.

Потім Тар сказав:

— Ми прибули випадково.

Перекладач видав:

— Ваше замовлення доставлено помилково.

Охоронець зупинився.

— Яке замовлення?

Іла зробила крок уперед.

— Нам необхідно залишити цю будівлю.

Перекладач повідомив:

— Ми залишаємо заклад без оплати.

Охоронець схопив рацію.

— Стійте на місці!

— Перекладач несправний, — сказала Іла.

— Я помітив.

З багажника автомобіля почувся короткий сигнал.

На внутрішньому екрані Тара з’явилися цифри:

01:59:44

— Що це? — запитала Іла.

Тар відкрив приховану панель у багажнику. Усередині пульсувало ядро корабля — невелика темна куля, оточена кільцями синього світла.

Одне з кілець було тріснуте.

— Стабілізатор не витримав удару.

— Наслідки?

— Через дві години ядро втратить оболонку.

— Радіус?

Тар подивився на місто.

Десятки тисяч вікон світилися в нічній темряві. Унизу їхали автомобілі, працювали ресторани, фабрики й офіси. Люди сварилися, сміялися, вечеряли, поспішали додому й не знали, що над ними вже почався відлік.

— Майже все місто, — відповів Тар.

Охоронець підійшов ближче.

— Руки так, щоб я бачив!

Іла повернулася до нього.

— Вашому населеному пункту загрожує знищення.

Перекладач урочисто оголосив:

— Сьогодні діє спеціальна пропозиція на повне знищення міста.

Охоронець зблід і натиснув кнопку рації.

— Озброєні терористи на даху! Повторюю: терористи погрожують підірвати місто!

Тар зачинив багажник.

— Треба їхати.

— Куди?

— Туди, де зможемо відремонтувати ядро.

— Ми не знаємо цього міста.

— Зате місто знає себе.

Він сів за кермо й торкнувся панелі.

Маскування перетворило корабель на автомобіль, але не пояснило, як ним керувати.

Перед Таром були кругле колесо, три педалі й важіль із незрозумілими символами.

— Примітивна система, — сказав він.

— Ти вже керував такою?

— Ні.

— Тоді чому вона примітивна?

— Тут лише три педалі.

Тар натиснув одну.

Автомобіль із ревінням рвонув назад, пробив огорожу й завис задніми колесами над двадцятиповерховою прірвою.

Іла повільно повернула голову до Тара.

— Іншу педаль.

Він натиснув.

Машина стрибнула вперед, розвернулася й понеслася до виїзду з даху.

Позаду вибігли ще двоє охоронців.

Попереду опускалася металева брама.

Тар не зменшив швидкості.

— Вона закривається! — крикнула Іла.

— Бачу.

— Ти знаєш, як зупинитися?

— Поки що ні.

Автомобіль пробив браму, промчав гвинтовим паркінгом і вилетів на нічний проспект.

Одразу кілька машин загальмували, засигналили й роз’їхалися в різні боки.

Тар захоплено дивився вперед.

— Я зрозумів їхню систему.

— Яку?

— Хто голосніше сигналить, той має перевагу.

Далеко позаду спалахнули сині маячки.

Через кілька хвилин повідомлення про чорний автомобіль без номерів отримали всі міські патрулі.

На сьомому дорожньому посту інспектор Максим Гайдук допивав холодну каву й думав, що ніч буде спокійною.

Саме тоді в рації пролунав голос диспетчера:

— Увага всім екіпажам. Чорний автомобіль без номерних знаків рухається в напрямку кільцевої дороги. Особи можуть бути озброєні. Погрожували знищити місто.

Максим поставив стаканчик на капот патрульної машини.

Поправив жилет.

Вийшов на дорогу й підняв жезл.

За поворотом з’явилися дві яскраві фари.

Чорний автомобіль летів просто на нього.

Максим ще не знав, що в машині сидять двоє істот з іншої планети.

Не знав, що в багажнику працює пошкоджене ядро корабля.

І тим більше не знав, що цієї ночі він зупинить не автомобіль.

Він зупинить початок війни.

                                  Розділ 1

                              Документи

Максим Гайдук вийшов на середину дороги й підняв жезл.

Чорний автомобіль без номерів не гальмував.

— Та щоб тебе… — пробурмотів Максим і зробив крок убік.

Машина пролетіла повз нього, різко смикнулася, виїхала на зустрічну смугу, зачепила пластиковий дорожній конус і зупинилася метрів за п’ятдесят.

Конус кілька разів перевернувся й ліг посеред дороги.

Максим подивився на нього.

— Постраждалий є.

У рації тріснуло.

— Сьомий, прийом. Ви затримали автомобіль?

Максим натиснув кнопку.

— Він сам затримався.

— Особи озброєні?

— Поки що конусом.

— Повторіть.

— Нічого. Перевіряю.

Максим підійшов до машини, не випускаючи жезла з руки.

Автомобіль був дорогий, чорний, блискучий, без подряпин і без жодного номерного знака. Максим обійшов його ззаду, глянув на порожнє місце під номер і постукав пальцем по багажнику.

Метал ледь помітно здригнувся.

Максим прибрав руку.

— Цікаво.

У салоні сиділи чоловік і жінка.

Чоловік був у дорогому костюмі. Волосся акуратно вкладене, обличчя спокійне, навіть надто спокійне. Жінка сиділа поруч у формі офіціантки й тримала срібну тацю перед собою, наче щит.

Максим постукав у скло.

Чоловік повернув голову до жінки.

— Він ударив по прозорій стіні.

— Я бачила.

— Це загроза?

— Можливо, привітання.

Максим постукав ще раз, уже сильніше.

— Вікно опустіть!

Чоловік уважно подивився на двері.

— Він вимагає опустити частину захисної оболонки.

— Як?

— Не знаю.

Жінка оглянула панель.

— Тут багато кнопок.

— Натисни якусь.

— Минулого разу ти натиснув якусь. Ми мало не впали з даху.

Максим нахилився ближче до скла.

— Я все чую.

Чоловік широко розплющив очі.

— Прозора стіна пропускає звук.

— Дивовижно, — сказала жінка.

— Вікно! — повторив Максим.

Жінка натиснула кнопку.

Замість вікна відкрився багажник.

Максим швидко відступив і поклав руку на кобуру.

Чоловік подивився назад.

— Вона відкрила задню порожнину.

— Я ж казала, що тут багато кнопок.

— Закрийте багажник! — наказав Максим.

— Він уже знає про порожнину, — тихо сказала жінка.

— Можливо, він місцевий технічний спеціаліст.

— Він тримає смугасту паличку.

— Може, це інструмент.

Максим підняв жезл.

— Це засіб регулювання дорожнього руху.

Чоловік кивнув.

— Зброя влади.

— Вікно опустіть нормально!

Жінка натиснула іншу кнопку.

Вікно водія повільно опустилося.

Обидва прибульці нахилилися до нього й із захопленням спостерігали, як скло зникає всередині дверей.

— Воно ховається! — сказала жінка.

— Куди?

— Усередину.

— Навіщо?

— Щоб його не було.

Максим кілька секунд мовчав.

— Добрий вечір.

Чоловік подивився на жінку.

— Він бажає нам доброго вечора.

— Відповідай.

— Добрий вечір, — сказав чоловік.

Перекладач у його комірі тихо клацнув і додав металевим голосом:

— Приємного споживання темного періоду доби.

Максим примружився.

— Ви звідки такі веселі?

Чоловік глянув угору.

— Звідти.

Жінка швидко штовхнула його ліктем.

— Він питає про територіальне походження.

— Я й відповів.

— Документи, — сказав Максим.

Тар подивився на Ілу.

— Що він хоче?

— Підтвердження особи.

— Ми підтверджуємо, що ми — це ми.

Максим простягнув руку.

— Посвідчення водія й техпаспорт.

Перекладач обробив фразу.

— Він просить свідоцтво керівника рухомої оболонки та паспорт технічної істоти.

Тар нахилився до панелі.

— Він вважає транспорт живим.

— Можливо, у них машини мають громадянство.

— Дивний світ.

— Документи будуть? — запитав Максим.

Тар поплескав себе по кишенях.

В одній щось з’явилося.

Він витяг пластикову картку й уважно її роздивився.

— Система створила предмет.

— Віддай йому.

— Але я не знаю, що тут написано.

— Він знає.

Тар простягнув посвідчення Максимові.

Той освітив картку ліхтариком.

— Так. Водій… Аркадій Вікторович Бондаренко.

Тар кивнув.

— Так.

— Рік народження — тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий.

— Так.

— Категорії всі відкриті.

— Так.

— Навіть автобус.

— Так.

— І трактор.

— Так.

Максим підняв очі.

— Ви вмієте керувати трактором?

Тар замислився.

— Що таке трактор?

Максим повільно опустив посвідчення.

— Зрозуміло.

Іла нахилилася до Тара.

— Ти неправильно відповів?

— Він став менш задоволеним.

Максим знову поглянув на картку.

Фотографія на ній показувала чоловіка в костюмі.

Потім зображення здригнулося.

На фотографії з’явився Максим.

Інспектор завмер.

Тар теж побачив зміну.

— Система оновила зразок.

— Поганий час для оновлення, — прошепотіла Іла.

Максим повернув картку до них.

— Це що?

Тар подивився на фотографію.

— Ви.

— Я бачу, що я.

— Тоді навіщо питаєте?

Максим перевів погляд на Ілу.

— Ваші документи.

— Я не керувала оболонкою.

— Паспорт.

Іла торкнулася кишені фартуха. Там лежав телефон, який система маскування скопіювала разом із зовнішністю офіціантки.

Вона витягла його.

Екран спалахнув.

Іла відсахнулася.

— Він світиться!

Тар узяв телефон.

— Малий обчислювальний пристрій.

На екрані з’явилося повідомлення:

Мама: Ти скоро?

Тар прочитав уголос:

— «Мама. Ти скоро?»

Іла нахилилася ближче.

— Пристрій знає її родичів?

— Можливо, всередині сидить мати.

Вона обережно постукала по екрану.

— Ви мене чуєте?

Максим простягнув руку.

— Дайте сюди.

— Це не документ, — сказала Іла.

— Це телефон.

— Для чого він?

— Телефонувати.

— Кому?

— Людям.

— Усім одразу?

— Кому номер наберете.

Іла з недовірою подивилася на телефон.

— І кожна людина має свій номер?

— Так.

— Як ув’язнені?

Максим потер перенісся.

— Приблизно.

Телефон задзвонив.

Іла скрикнула й кинула його Тарові.

Тар упіймав апарат, але той вислизнув і впав між сидіннями.

Звідти продовжувала грати весела мелодія.

На екрані висвітилося:

Мама телефонує.

— Вона знайшла вихід, — сказав Тар.

— Не піднімай, — прошепотіла Іла.

— Чому?

— Ми не знаємо, яка вона.

— Це просто мама, — сказав Максим.

Тар подивився на нього.

— Ви їх не боїтеся?

— Кого?

— Матерів.

Максим трохи подумав.

— Дивлячись чия.

Телефон замовк.

Майже одразу прийшло нове повідомлення:

Якщо не подзвониш за п’ять хвилин — я сама прийду.

Іла прочитала.

— Вона погрожує.

— Схоже на те, — погодився Тар.

Максим повернув посвідчення.

— Виходьте з машини.

— Навіщо? — запитав Тар.

— Перевіримо автомобіль.

— Ви не довіряєте його паспорту?

— У нього немає паспорта.

— Але ви сказали, що потрібен паспорт технічної істоти.

— Техпаспорт. На машину.

— Машина втратила документ?

— Ви його не дали.

— Ми не знали, що вона повинна його носити.

Максим відчинив двері водія.

Тар відразу натиснув на педаль гальма обома ногами.

— Він розкрив оболонку!

— Виходьте.

Тар повільно вибрався назовні.

На зріст він був трохи вищий за Максима. Костюм сидів ідеально, але чоловік рухався дивно — надто обережно, ніби кожен суглоб перевіряв окремо.

Максим показав на узбіччя.

— Станьте там.

Тар став.

— Руки з кишень.

Тар витяг руки.

Разом із руками з кишені випала пачка сигарет.

Він підняв її.

На упаковці було попередження про небезпеку куріння.

Тар уважно прочитав.

— Цей предмет викликає хвороби, руйнує легені й може призвести до смерті.

— Так, — сказав Максим.

— Навіщо його продають?

— Люди курять.

— Вони добровільно вдихають отруту?

— Так.

— За гроші?

— Так.

Тар повернувся до Іли.

— Я починаю розуміти, чому вони підкоряються кольоровим лампам.

Іла взяла пачку.

— Можливо, це випробування сміливості.

Максим забрав сигарети.

— Не ваші?

— Система створила їх разом з одягом.

— Система яка?

— Маскувальна.

Іла знову штовхнула Тара.

— Текстильна, — швидко виправився він. — Маскувально-текстильна система кишень.

Максим витяг одну сигарету.

— Запальничка є?

Тар перевірив іншу кишеню й дістав запальничку.

Натиснув.

Спалахнув вогник.

Тар кинув її на землю.

— Вогонь!

Максим загасив запальничку ногою.

— Спокійно.

— Ви носите вогонь у кишені?

— Багато хто носить.

— Поруч з отрутою?

— Зазвичай саме для неї.

Іла серйозно подивилася на Максима.

— Скільки ви живете?

— Хто як.

— Тепер зрозуміло чому.

Із будки поста вийшов напарник Максима, сержант Пилипчук. У руках він тримав пластиковий стаканчик кави.

— Максиме, що тут?

Він помітив Ілу.

Офіціантська форма була короткою, елегантною і зовсім не відповідала нічному дорожньому посту.

Пилипчук випростався, втягнув живіт і поправив кашкет.

— Добрий вечір.

Іла подивилася на Тара.

— Цей змінив форму тіла.

— Захисна реакція.

— На мене?

— Мабуть.

Пилипчук усміхнувся.

— Пані, вам допомога потрібна?

— У вас змінилася постава, — сказала Іла.

— Служба.

— А зіниці розширилися.

Пилипчук перестав усміхатися.

— Максиме, вона лікар?

— Офіціантка.

— Я не офіціантка, — сказала Іла.

— А хто?

Вона відкрила рот.

Тар голосно кашлянув.

— Вона спеціаліст із перенесення їжі.

— Тобто офіціантка, — сказав Максим.

Іла поглянула на свою срібну тацю.

— Я досі не розумію, навіщо люди носять їжу на металевих дисках.

— Щоб не носити в руках, — пояснив Пилипчук.

— Але диск теж у руках.

Пилипчук задумався.

— Ну… так заведено.

— Це ваше універсальне пояснення? — запитав Тар.

Максим ледь усміхнувся.

— Одне з основних.

Повз пост проїхала машина. З відчиненого вікна гриміла музика.

Іла здригнулася.

— Напад?

— Музика, — сказав Пилипчук.

— Для чого так голосно?

— Щоб усі чули.

— Навіть ті, хто не хоче?

— Особливо вони.

Тар кивнув.

— Демонстрація домінування.

— От бачиш, швидко вчишся, — сказав Максим.

З іншої машини вийшли двоє чоловіків. Один сперечався з патрульним, розмахуючи руками.

— Я випив тільки дві чарки!

Тар почув і повернувся до Максима.

— Що таке чарка?

— Посуд для алкоголю.

— Алкоголь?

Пилипчук простягнув свій стаканчик.

— Не це. Тут кава.

Тар понюхав.

— Гірка рідина.

— Щоб не спати.

— Ви п’єте гірку рідину, щоб змусити організм працювати, коли він хоче відпочити?

— Так.

— А алкоголь?

— Щоб організм відпочивав, коли людина ще стоїть.

Пилипчук засміявся.

— Добре сказав.

Іла показала на чоловіка біля іншої машини.

— Він вживав алкоголь?

— Схоже на те.

— Навіщо?

— Каже, що для настрою.

Чоловік біля патруля раптом голосно заспівав.

Іла прислухалася.

— Його настрій вийшов назовні.

— І тепер усі страждають, — сказав Максим.

Тар підійшов ближче до Максима.

— Алкоголь отруйний?

— У великих кількостях.

— Його теж продають?

— Так.

— І люди платять?

— Так.

— Потім втрачають керування тілом?

— Буває.

— А після цього сідають керувати машиною?

— Саме тому ми тут.

Тар поглянув на сигарети, запальничку, каву й п’яного чоловіка.

— Ваша цивілізація тримається на забороні того, що сама виробляє.

— Точно, — сказав Максим. — Тепер покажіть, що у вас у багажнику.

Іла різко поставила тацю вертикально.

— Там приватне.

— Що саме?

— Обладнання.

— Яке?

— Крихке.

— Назва?

— Дуже крихке обладнання.

Пилипчук обійшов машину.

— Багажник уже відкритий.

Тар та Іла одночасно повернулися.

Кришка багажника була піднята.

Усередині лежала велика чорна валіза, кілька пляшок шампанського й букет червоних троянд.

Тар нахилився до Іли.

— Це не ядро.

— Маскування створило образ.

Пилипчук узяв пляшку.

— Шампанське. Недешеве.

Тар поглянув на етикетку.

— Ще алкоголь?

— Так.

— Ви возите його в автомобілях?

— На свята.

— Що ви святкуєте?

— Весілля, дні народження, Новий рік, підвищення, звільнення, купівлю машини…

— І втрату машини? — запитала Іла.

— Теж можна.

Тар повільно кивнув.

— Універсальна рідина.

Пилипчук показав на букет.

— А це для пані?

Тар узяв одну троянду й одразу вколов палець.

— Рослина атакує.

— Там колючки, — сказала Іла.

— Навіщо дарувати небезпечну рослину?

Пилипчук знизав плечима.

— Жінкам подобається.

Іла повернулася до нього.

— Усім?

— Майже.

— Чому?

Пилипчук розгубився.

— Красиво.

— Вона пошкодила Тара.

— Кохання теж іноді пошкоджує.

Тар відкинув квітку назад.

— Я не хочу земного кохання.

Іла уважно подивилася на нього.

— Тебе ніхто не запрошував.

Максим прикрив долонею усмішку.

На дорозі з’явилася дівчина в короткій червоній сукні. Вона вийшла з таксі, голосно говорила телефоном і сердито махала вільною рукою.

— Я сказала: або ти приїжджаєш зараз, або можеш не приїжджати ніколи!

Іла дивилася їй услід.

— Вона віддає суперечливі накази.

— Це жінка, — пояснив Пилипчук.

Іла повільно повернулася до нього.

— Я теж жінка.

— Ну, я не те мав на увазі.

— А що?

— Земні жінки іноді кажуть одне, а хочуть інше.

— Навіщо?

— Щоб чоловік сам здогадався.

Тар зблід.

— Без перекладача?

— Без.

— Це найскладніша форма комунікації, яку я бачив.

Іла схрестила руки.

— Можливо, чоловіки просто погано аналізують сигнали.

Пилипчук глянув на Максима.

— Вона точно земна.

Максим дістав ліхтарик і посвітив у салон.

— Відкрийте валізу.

— Не можна, — сказав Тар.

— Чому?

— Там… особисті речі.

— Які?

Тар озирнувся, шукаючи відповідь.

Його погляд упав на рекламний щит біля дороги:

САЛОН КРАСИ «ВЕНЕРА». ЗМІНИ СЕБЕ ЗА ОДИН ДЕНЬ!

— Засоби зміни зовнішності.

Максим насупився.

— Косметика?

— Так.

— У великій чорній валізі?

— Вона змінює зовнішність дуже сильно.

Іла прошепотіла:

— Він майже не бреше.

— Майже не рахується, — відповів Тар.

Максим простягнув руку до замків.

У цей момент із валізи долинув глухий пульсуючий звук.

Бум.

Потім ще раз.

Бум.

Пилипчук відступив.

— Максиме…

На посту почали миготіти лампи.

Тар подивився на свій рукав. Під тканиною спалахнув червоний індикатор.

01:42:18

— Стабілізатор втрачає контур, — тихо сказав він.

Максим почув.

— Який стабілізатор?

— Автомобільний.

— Що він стабілізує?

— Автомобіль.

— Машина стоїть.

— Саме тому він добре працює.

Бум.

Усі ліхтарі на посту згасли.

Дорогу накрила темрява.

Машини, які наближалися, почали гальмувати. Загули клаксони.

Іла підняла руку.

Над її долонею на мить спалахнув синій вогник.

Максим побачив.

Іла швидко стиснула кулак.

— Що це було?

— Статична електрика.

— Синя?

— Вона сором’язлива.

З будки поста долинув тріск рації.

— Сьомий пост, відповідайте!

Максим натиснув кнопку на плечі.

— Сьомий на зв’язку.

Замість голосу диспетчера пролунав його власний голос:

— Максиме, не відкривай валізу.

Усі замовкли.

Максим повільно опустив рацію.

— Хто це сказав?

Пилипчук підняв руки.

— Не я.

Іла подивилася на Тара.

— Система скопіювала його голос?

— Не наша.

Із валізи знову долинув удар.

Тепер сильніший.

Бум.

Асфальт під машиною ледь помітно здригнувся.

Максим витяг пістолет.

— Усі відійшли від багажника.

Тар не рушив.

— Ми не можемо.

— Чому?

Тар подивився на місто, що світилося за кілька кілометрів від поста.

У тисячах вікон горіло світло. Їхали машини. Дзвонили телефони. Люди пили каву, алкоголь, курили сигарети, сварилися, кохали одне одного й дарували небезпечні рослини.

Дивний світ.

Безглуздий.

Але живий.

— Тому що ця валіза, — сказав Тар, — через сто дві хвилини знищить ваше місто.

Перекладач клацнув і урочисто додав:

— Дякуємо, що обрали нашу службу доставки.

Максим перевів погляд із Тара на Ілу.

Потім на чорну валізу.

— Пилипчук.

— Що?

— Наручники діставай.

— На кого?

Максим зітхнув.

— Почнемо з усіх.

                                Розділ 2

                 Люди в чорній машині

— Почнемо з усіх, — повторив Максим.

Пилипчук дістав наручники й подивився на Тара, Ілу, чорну машину, валізу в багажнику та пістолет у руці напарника.

— А закінчимо ким?

— Побачимо, хто найдовше проживе.

— Мені подобався спокійний варіант ночі.

— Мені теж.

Іла уважно стежила за наручниками.

— Що це?

— Засіб обмеження рухів, — пояснив Максим.

Перекладач у комірі Тара обробив фразу.

— Пристрій тимчасового зменшення свободи кінцівок.

Тар кивнув.

— Практично.

— Руки за спину, — наказав Максим.

Тар поклав руки собі на плечі.

— За спину.

Тар перевів руки на живіт.

— Інший бік.

— У вас дуже неточні команди.

Максим сам розвернув його й завів руки назад.

Тар здригнувся.

— Ви вивели кінцівки із зони зору.

— У цьому й сенс.

— Як ви ними керуєте, якщо їх не бачите?

— Звикаємо.

Пилипчук защепнув наручники.

Тар ворухнув руками.

Метал дзенькнув.

— Надійно?

— Якщо не смикатися.

Тар смикнув.

Наручники розсипалися на дві половини.

Пилипчук подивився на них.

— Максиме…

— Бачу.

Тар підняв руки.

— Матеріал виявився слабким.

— Це загартована сталь, — сказав Максим.

— Тоді у вас слабке загартування.

Іла тихо усміхнулася.

Максим навів на Тара пістолет.

— Руки вгору.

Тар підняв руки.

Іла теж.

Пилипчук поглянув на неї.

— Пані, вам не обов’язково.

— Чому?

— Ви ж не ламали наручники.

— Я теж можу.

— Не треба, — швидко відповів Пилипчук.

Іла нахилила голову.

— Ви ставитеся до мене інакше, ніж до нього.

— Бо ви жінка.

— Ви вже казали це так, наче воно щось пояснює.

— У нас заведено жінок берегти.

— Від чого?

Пилипчук відкрив рот.

— Від… небезпеки.

Іла показала на пістолет Максима.

— Небезпеку тримаєте ви.

— Це для захисту.

— Від нас?

— Поки що так.

— Тоді ви захищаєте мене від себе?

Пилипчук замислився.

— Максиме, поговори з нею ти.

— Чому я?

— Ти старший.

— На два роки.

— У тебе досвіду більше.

— У шлюбі?

— Саме тому.

Максим повернувся до валізи.

— Відкривайте.

— Не можна, — сказав Тар.

— Ви щойно заявили, що там пристрій, який знищить місто.

— Саме тому не можна.

— Чудова логіка, — пробурмотів Максим.

— У вас інша?

— Якщо щось може вибухнути, сапери повинні побачити, що саме.

— Сапери — це хто?

— Люди, які розбирають вибухові пристрої.

Тар подивився на Ілу.

— Вони спеціально наближаються до того, що може вибухнути?

— Схоже.

— За гроші?

Максим зітхнув.

— За зарплату.

— Це інше?

— Ні, але звучить пристойніше.

З рації Пилипчука пролунав голос диспетчера:

— Сьомий пост, підтвердіть ситуацію. Підмога в дорозі. Можливі підозрювані озброєні.

Пилипчук натиснув кнопку.

— Підозрюваних двоє. Озброєння не виявлено. Один ламає наручники руками.

У рації запала тиша.

— Повторіть.

— Один ламає наручники руками.

— Ви вживали алкоголь?

Пилипчук поглянув на Максима.

— Бачиш? Навіть диспетчер не вірить.

— Скажи, що тверезий.

— Я тверезий.

— Тоді чому говорите таке?

Пилипчук відпустив кнопку.

— Нормально. Служба підтримує.

Максим наблизився до багажника.

Валіза знову глухо вдарила зсередини.

Бум.

Тар напружився.

— Контур слабшає.

— Що там насправді? — запитав Максим.

— Енергетичне ядро.

Перекладач клацнув.

— Великий побутовий нагрівач.

Максим подивився на Тара.

— Ядро чи нагрівач?

— Перекладач ще навчається.

— На чому?

— На ваших інформаційних мережах.

— На інтернеті?

— Так.

Максим похитав головою.

— Тоді він ніколи не навчиться нормально.

— Чому?

— Бо там половина людей пише те, чого не знає, а друга половина сперечається з першою.

— І хто має рацію?

— Третя половина.

Іла насупилася.

— У вас три половини?

— В інтернеті — легко.

Тар перевів погляд на телефон, який досі лежав у салоні.

— Там зберігаються знання вашої цивілізації?

— І знання, і дурниці.

— Як їх відрізняти?

— Ніяк. Тому всі сваряться.

— Складна система.

— Зате безкоштовна.

— Що таке безкоштовна?

— Це коли не треба платити.

— А реклама?

Максим подивився на нього уважніше.

— Швидко вчишся.

Далеко на дорозі спалахнули сині маячки.

До поста наближалися два патрульні автомобілі й мікроавтобус.

Пилипчук присвиснув.

— Начальство не пожаліло людей.

— Бо в повідомленні було «знищення міста».

— А коли я просив новий обігрівач у будку, відповідали, що немає ресурсу.

— Обігрівач не погрожував місту.

— Треба було правильно оформити заявку.

Тар повернувся до Іли.

— У них дефіцит тепла?

— Можливо, опалення розподіляє влада.

— Через документи?

— Схоже, тут усе через документи.

Максим почув.

— Нарешті ви щось правильно зрозуміли.

Патрульні машини загальмували біля поста.

З першої вийшов капітан Левченко — широкий у плечах, з важким поглядом і таким виразом обличчя, ніби світ особисто заборгував йому нормальну зміну.

За ним вискочили четверо поліцейських.

Із мікроавтобуса вийшли двоє саперів у захисних шоломах.

Левченко оглянув чорну машину.

— Гайдук, доповідай.

— Автомобіль без номерів. Водійських документів немає. Посвідчення підроблене. Особи поводяться неадекватно. У багажнику невідомий пристрій.

— Вибухівка?

— Вони називають це енергетичним ядром.

Тар підняв палець.

— Воно не вибухівка.

Левченко повернувся до нього.

— А що?

— Джерело контрольованої просторової деформації.

Перекладач повідомив:

— Домашній пристрій для зміни форми приміщення.

Пилипчук кашлянув у кулак.

Левченко примружився.

— Вони під наркотиками?

— Ми не вживаємо наркотики, — сказала Іла.

— Я не до вас звертався.

— Ви говорили про нас.

— Документи є?

— Система ще не створила.

— Яка система?

— Текстильна, — швидко відповів Тар.

Левченко повільно оглянув його костюм.

— Костюм друкує документи?

— Сучасна модель.

Максим відвернувся, щоб капітан не побачив його обличчя.

Левченко підійшов до валізи.

— Сапери, працюйте.

Тар зробив крок уперед.

Три пістолети одразу повернулися до нього.

— Не наближайтеся, — наказав Левченко.

— Якщо вони відкриють оболонку неправильно, контур розпадеться.

— Що тоді?

— Ви перестанете ставити запитання.

— Через що?

— Через відсутність вас.

Пилипчук тихо сказав Максимові:

— Мені здається, перекладач цього разу впорався.

Один із саперів, старший чоловік із написом «Коваль» на формі, нахилився над валізою.

— Замки звичайні.

— Нічого звичайного там немає, — сказав Тар.

Коваль підняв голову.

— Усі так кажуть.

— Ви часто відкриваєте енергетичні ядра?

— Частіше, ніж хотілося б.

Другий сапер підключив сканер.

На екрані з’явилася проста металева ємність.

— Газовий балон, — сказав він.

Максим підійшов ближче.

— Газовий?

— Побутовий. Літрів на двадцять.

— Я ж казав, — промовив Левченко. — Двоє психів украли машину, поклали в багажник балон і вирішили розважити поліцію.

Тар подивився на Ілу.

— Маскування обдурило прилад.

— Добре.

— Ні. Вони тепер відкриють його.

Коваль натиснув засувку.

Тар кинувся вперед.

— Не чіпайте!

Поліцейські схопили його.

Тар не став вириватися, але асфальт під їхніми ногами тихо затріщав.

— Спокійно! — крикнув Максим.

Коваль відкинув кришку валізи.

Усередині лежав червоний газовий балон із потертою етикеткою.

Усі мовчали.

Левченко подивився на Максима.

— Оце воно знищить місто?

Максим не відповів.

Тар уважно розглядав балон.

— Образ майже точний.

Іла нахилилася.

— Чому «майже»?

— На Марсі немає такого безглуздого кольору.

Левченко почув.

— Де немає?

Тар завмер.

Іла швидко сказала:

— У Марсі.

— Це де?

— Ресторан.

Пилипчук втрутився:

— Можливо, вона має на увазі бар «Марс». Є такий на об’їзній.

— Немає такого бару, — сказав Левченко.

— Уже закрився.

— Коли?

— Щойно.

Максим глянув на напарника.

— Пилипчук.

— Що?

— Не допомагай.

Коваль постукав по балону.

Замість металевого дзвону пролунав низький гул.

Сапер застиг.

Постукав ще раз.

Бум.

По чорній поверхні машини пробігла хвиля, наче по воді.

Газовий балон на мить став прозорим.

Усередині спалахнула темна куля, оточена кільцями синього світла.

Коваль відсахнувся.

— Усі назад!

Маскування відновилося.

Перед ними знову лежав звичайний балон.

Левченко дивився на валізу.

— Що це було?

— Перешкода сканера, — сказав другий сапер, хоча голос у нього став тихішим.

— Я теж бачив.

— Колективна перешкода.

Тар повернувся до Максима.

— Вам потрібно відвести людей.

— Скільки часу?

Тар глянув на індикатор під рукавом.

— Одна година тридцять вісім хвилин.

— До чого?

— До руйнування оболонки.

Левченко різко розвернувся.

— Гайдук, припини з ним розмовляти. Обох у машину. Автомобіль евакуювати. Валізу — саперам.

— Не можна відділяти ядро від корабля, — сказала Іла.

— Якого корабля?

Вона показала на чорний автомобіль.

Левченко пирхнув.

— Це машина.

— Зараз — так.

— А раніше?

Іла подивилася на Тара.

— Велика помилка.

Максим сховав пістолет у кобуру.

— Капітане, машина поводиться дивно. Документи змінюються. Наручники він розламав без зусиль. У валізі ми всі бачили…

— Я бачив несправність обладнання, — перебив Левченко.

— А в рації говорив мій голос.

— Ти перевтомився.

— Мій голос сказав не відкривати валізу.

— Гайдук, у тебе дванадцята нічна зміна за місяць. У такому режимі й холодильник може заговорити.

Тар нахилився до Іли.

— Що таке холодильник?

— Пристрій, який зберігає їжу холодною.

— Він теж говорить?

— У виснажених людей — так.

— Земля дедалі цікавіша.

Один із поліцейських підійшов до Іли з пластиковими стяжками.

— Руки.

Іла простягнула.

Він затягнув стяжки на її зап’ястях.

Іла розглянула їх.

— Це теж засіб зменшення свободи?

— Так.

— Одноразовий?

— Так.

— Чому?

— Дешевше.

— Ви обмежуєте свободу за мінімальною ціною?

— Державні закупівлі.

— Що це?

Пилипчук відповів:

— Спосіб придбати найдорожче з найдешевшого.

Левченко кинув на нього погляд.

— Сержанте.

— Мовчу.

Поліцейський повів Ілу до патрульної машини.

Вона зупинилася перед відчиненими задніми дверима.

— Це клітка?

— Сідайте.

— Усередині немає ручок.

— Так задумано.

— Щоб людина не могла вийти?

— Саме так.

— Тоді це клітка.

— Сідайте.

Іла нахилилася й заглянула в салон.

На сидінні лежав старий журнал, порожня пляшка води й упаковка вологих серветок.

— Тут уже хтось живе?

— Ні.

— Тоді навіщо сміття?

Поліцейський озирнувся на колег.

— Це не сміття. Це службові речі.

— Порожня пляшка — службова?

— Сідайте!

Іла сіла.

Поліцейський зачинив двері.

Вона одразу почала натискати пальцями на скло.

— Прозора стіна не опускається.

— Там блокування, — сказав Пилипчук.

— Для безпеки?

— Так.

— Чиєї?

Пилипчук знову замовк.

Тара посадили в іншу машину.

Він помітив ремінь безпеки.

— Що це?

— Пристебніться, — сказав поліцейський.

— Навіщо?

— Щоб не вилетіти при аварії.

Тар повернувся до нього.

— Ви допускаєте аварію?

— Усяке буває.

— І замість усунення аварій ви прив’язуєте людей до сидінь?

— Просто пристебніться.

Тар потягнув ремінь. Той заклинило.

Він потягнув сильніше.

Ремінь вирвався з кріплення.

Поліцейський закрив очі.

— Нічого не чіпайте.

— Я намагався виконати наказ.

— Сидіть і не рухайтеся.

— Це новий наказ?

— Так.

— Він суперечить попередньому.

— Забудьте попередній.

— Як?

Поліцейський грюкнув дверима.

Тар подивився крізь скло на Ілу в сусідній машині.

Вона показала зв’язані руки.

Він показав вирваний ремінь.

Іла похитала головою.

Біля чорного автомобіля сапери готували евакуацію.

Під’їхав тягач із платформою.

Водій, кремезний чоловік у синій куртці, виліз із кабіни й запалив сигарету.

Тар побачив це крізь скло.

Він постукав у вікно.

Поліцейський відчинив передні двері.

— Що?

— Людина вдихає отруту біля нестабільного джерела енергії.

— Він просто курить.

— Там може бути витік.

— Який?

— Поки не знаю.

— Тоді мовчіть.

Тар подивився, як водій затягується.

— Він робить це спокійно.

— Звичка.

— Ваша цивілізація називає повільне самознищення звичкою?

— Приблизно.

— А швидке?

— Подвигом або дурістю. Залежить від результату.

Водій евакуатора кинув недопалок на землю.

Тар напружився.

— Вогонь біля ядра!

— Це маленький вогонь.

— Маленька смерть теж смерть.

— Сидіть!

Водій зачепив трос за передню частину чорного автомобіля.

Лебідка загуділа.

Машина не рушила.

Водій додав потужності.

Трос натягнувся.

Евакуатор присів на задню вісь.

Чорний автомобіль залишився на місці.

— Ручник зняли? — запитав Пилипчук.

Водій підійшов до салону, відчинив двері й опустив важіль.

— Зняв.

Лебідка знову загуділа.

Трос задрижав.

Автомобіль не поворухнувся.

— Гальма заклинило, — сказав водій.

Тар із патрульної машини крикнув:

— Корабель не дозволяє себе забрати!

Усі повернулися до нього.

Левченко підійшов до дверей.

— Який корабель?

— Транспорт.

— Ви назвали його кораблем.

— Помилка перекладу.

Перекладач клацнув:

— Неправда.

Тар подивився на свій комір.

— Ти на чиєму боці?

Перекладач відповів:

— Я прагну точності.

— Зараз не час.

Водій евакуатора натягнув трос утретє.

Пролунав металевий ляск.

Трос обірвався й ударив по платформі.

Водій відскочив.

— Та що це за броньовик?!

Чорна машина ледь чутно загуділа.

Світло на посту знову мигнуло.

На панелях усіх автомобілів одночасно спалахнули індикатори.

Двигуни завелися самі.

Один за одним.

Патрульні машини, мікроавтобус, евакуатор, навіть старий легковик затриманого п’яного водія.

Пилипчук повільно озирнувся.

— Максиме…

— Бачу.

Магнітоли ввімкнулися.

З усіх динаміків одночасно заговорив жіночий голос:

— Увага. Виявлено примусове переміщення.

Левченко вихопив пістолет.

— Хто говорить?

— Система захисту, — крикнув Тар. — Не робіть різких дій!

— Вимкніть її!

— Я не можу звідси.

— То вийдіть!

Поліцейський відчинив двері Тарові.

Той вибрався, підняв руки й повільно наблизився до чорної машини.

— Не стріляйте.

— Ми й не збиралися, — сказав Максим.

Левченко не опустив зброї.

— Я збирався.

Тар поклав долоню на капот.

Поверхня автомобіля здригнулася.

— Спокійно, — тихо сказав він. — Вони не розуміють.

Машина відповіла мелодійним сигналом.

Пилипчук прошепотів:

— Він із нею розмовляє.

— Люди теж говорять із машинами, — сказав Максим.

— Коли не заводяться.

— І що кажуть?

— Переважно нецензурне.

— Може, тому вони й не заводяться.

Тар повернувся до Іли.

— Контур перевантажений. Треба забрати ядро.

Левченко став між ним і багажником.

— Ніхто нічого не забере.

— Тоді система захищатиметься.

— Від кого?

Тар оглянув озброєних поліцейських, саперів, евакуатор і натягнуті троси.

— Вона ще визначає.

У цей момент усі машини відірвалися від землі.

Спочатку на кілька сантиметрів.

Потім вище.

Колеса повільно зависли над асфальтом.

Евакуатор піднявся разом із платформою. Водій вчепився в двері кабіни.

Патрульний мікроавтобус нахилився набік.

Пилипчук стрибнув і схопився за ручку.

— Максиме! Вони забирають нашу машину!

— Не відпускай!

— І не збирався!

— Навіщо тримаєш?

— Там моя куртка!

Іла сиділа в піднятій патрульній машині й дивилася у вікно з майже дитячим захопленням.

— Ваш транспорт уміє літати!

— Не вміє! — крикнув поліцейський із переднього сидіння.

— Тоді чому він летить?

— Через вас!

— Це нелогічне звинувачення.

Чорний автомобіль піднявся останнім.

Під ним з’явилося тьмяне синє сяйво.

Асфальтом побігли тонкі тріщини.

Левченко нарешті опустив пістолет.

— Гайдук…

— Так.

— Скажи, що я перевтомився.

— Усі перевтомилися.

— Мені стало не легше.

Максим підійшов до Тара.

— Опустіть машини.

— Система не виконує мої команди.

— Чому?

— Вона вважає мене затриманим.

— Правильно вважає.

— Тоді вона продовжить захист.

— Як їй пояснити, що ви не затриманий?

— Ви повинні офіційно звільнити мене.

Максим глянув на Левченка.

— Капітане?

— Ні.

Мікроавтобус піднявся ще на метр.

Пилипчук уже висів на дверній ручці, перебираючи ногами в повітрі.

— Капітане! Я дуже поважаю процедуру, але в мене руки ковзають!

Левченко стиснув зуби.

— Добре. Ви вільні.

Тар поглянув на нього.

— Це офіційно?

— Так!

— Потрібен документ?

— Ні!

— Дивно. Раніше все було через документи.

— Ви вільні! Опускайте транспорт!

Тар повернувся до машини.

— Статус змінено. Загрозу скасовано.

Нічого не сталося.

Пилипчук висів уже на одній руці.

— Вона не повірила!

— Система аналізує тон, — сказав Тар. — Він говорив нещиро.

Максим подивився на капітана.

— Скажіть щиро.

— Я зараз його застрелю щиро!

Мікроавтобус піднявся ще вище.

— Капітане! — заверещав Пилипчук.

Левченко заплющив очі, вдихнув і повільно сказав:

— Шановний громадянине… ви не затримані. Можете вільно пересуватися.

— Я не громадянин.

— Не ускладнюйте!

— Треба точність.

Левченко почервонів.

— Шановна невідома істото! Ви вільні!

Синє сяйво згасло.

Машини почали опускатися.

Евакуатор сів м’яко.

Мікроавтобус ударився колесами об асфальт.

Пилипчук упав на землю й кілька секунд лежав, обіймаючи свою куртку.

Іла відчинила двері патрульної машини зсередини, хоча ручки там не було.

Поліцейський глянув на двері.

— Як ви це зробили?

— Двері попросилися назовні.

— Двері не просяться.

— Ваші — просяться.

Вона вийшла й підняла зв’язані руки.

Пластикові стяжки самі розкрилися й упали.

Пилипчук сів на асфальті.

— Я не хочу знати.

— Це корисна позиція, — сказала Іла.

Максим повільно обійшов чорну машину.

— Ви справді не люди.

Тар мовчав.

— Із секретної лабораторії? — запитав Левченко.

— Ні.

— Іноземні агенти?

— Ми не знаємо ваших держав.

— Терористи?

— Ні.

— Тоді хто?

Тар подивився на Ілу.

Вона ледь помітно кивнула.

— Ми дослідники.

— Звідки?

Тар підняв руку й показав у небо.

Левченко глянув угору.

— З літака?

— Вище.

— Супутник?

— Вище.

— Космічна станція?

— Лівіше.

Пилипчук теж підняв голову.

— Марс?

Тар подивився на нього.

— Так.

Усі замовкли.

Десь за постом заспівав цвіркун.

П’яний водій, якого досі тримали біля патрульної машини, підняв палець.

— Я одразу знав.

Поліцейський поруч штовхнув його назад.

— Мовчи.

— А що? У нього костюм дорогий. Наші так не сидять за кермом.

Левченко розсміявся.

Спочатку коротко.

Потім голосніше.

— Марсіани. Звісно. А я президент галактики.

Іла оглянула його.

— Ви не відповідаєте вимогам.

Сміх урвався.

Пилипчук затулив рот рукою.

Максим підійшов до Тара майже впритул.

— Доведіть.

— Як?

— Покажіть справжній вигляд.

Тар похитав головою.

— Маскування пошкоджене. Якщо зняти його повністю, ми можемо не повернути людську форму.

— Чого ви боїтеся?

— Вашої реакції.

— Ми щойно літали над дорогою.

— Це була реакція техніки. Люди складніші.

Пилипчук піднявся.

— Я нормально ставлюся до різних людей.

— Ми не різні люди, — сказала Іла.

— Ну… до різних істот теж.

— Ви п’ять хвилин тому хотіли надягти на нас кайданки.

— Це службове.

Тар торкнувся коміра.

Його обличчя на мить змінилося.

Шкіра стала темно-мідною, очі — великими й чорними, без білків. Уздовж скронь спалахнули тонкі світлі лінії.

Трансформація тривала лише секунду.

Потім перед ними знову стояв чоловік у дорогому костюмі.

Ніхто не сказав ні слова.

Пилипчук перехрестився.

П’яний водій задоволено кивнув.

— А я казав.

Левченко повільно опустився на капот патрульної машини.

— Марсіани.

— Так, — відповів Тар.

— Справжні.

— Ми не маємо причин бути несправжніми.

— І ви випадково впали в наше місто?

— Так.

— Чому саме сюди?

— Помилка навігації.

— Навіть у марсіан навігатор дурний, — сказав Пилипчук.

— Ваш навігатор теж помиляється? — запитала Іла.

— Постійно. Один раз завів мене в озеро.

— Ви заїхали?

— Ні.

— Чому?

— Побачив воду.

— Отже, ви розумніші за навігатор.

Пилипчук гордо випростався.

— Буває.

Максим показав на валізу.

— Якщо ядро вибухне, що станеться?

— Частина міста зникне, — сказав Тар.

— Згорить?

— Ні.

— Зруйнується?

— Ні.

— Тоді що значить «зникне»?

Іла відповіла:

— Простір згорнеться всередину себе.

Пилипчук насупився.

— Як ковдра?

— Приблизно.

— І що буде з людьми?

— Вони опиняться там, де немає поняття «де».

Пилипчук подумав.

— Гірше за районну лікарню?

— Значно.

Левченко встав.

Його обличчя вже не було насмішкуватим.

— Що потрібно для ремонту?

Тар не встиг відповісти.

Усі рації одночасно захрипіли.

Замість диспетчера пролунав низький незнайомий голос:

— Об’єкти знайдено.

Тар різко повернувся до неба.

Іла зблідла.

— Це не ваша система? — запитав Максим.

— Ні.

— Хто тоді?

Над містом спалахнула біла точка.

Спочатку вона була схожа на зірку.

Потім почала рухатися.

Надто швидко.

Вона пройшла крізь хмари, зупинилася й зависла над центральними кварталами.

Світло стало червоним.

Тар дивився на нього, не кліпаючи.

— Нас знайшли.

— Хто? — запитав Максим.

Іла тихо відповіла:

— Той, хто не залишає свідків.

Червона точка розділилася на три.

Одна залишилася над містом.

Дві інші рушили до сьомого поста.

Швидко.

Дуже швидко.

Тар відчинив багажник і схопив валізу.

— Усім у машину!

Левченко показав на чорний автомобіль.

— У цю?

— Так.

— Нас одинадцять!

— Усередині місця більше, ніж зовні.

Пилипчук зазирнув у салон.

— Там п’ять місць.

— Не довіряйте зовнішності.

— Це стосується машини чи вас?

— Тепер усього.

Небо над дорогою спалахнуло червоним.

Максим першим відчинив задні двері чорного автомобіля.

За ними не було сидіння.

Там простягався довгий освітлений коридор із металевими стінами, десятками дверей і сходами, які вели кудись униз.

Максим завмер.

Пилипчук заглянув через його плече.

— Максиме…

— Що?

— Машина більша всередині.

— Бачу.

— Це порушення технічних норм?

— Думаю, кількох.

Тар штовхнув валізу в коридор.

— Заходьте!

Левченко стояв на місці.

— Я нікуди не піду, поки не складу протокол.

Іла схопила його за рукав.

— Якщо залишитеся, складати протокол буде нікому.

— Це серйозне порушення процедури.

Над постом просвистів перший червоний зонд.

Асфальт за метр від Левченка розплавився й перетворився на чорне скло.

Капітан подивився на вирву.

— Протокол складемо пізніше.

Він стрибнув у машину.

Усі інші кинулися слідом.

Останнім забіг Максим.

Двері зачинилися.

Зовні чорний автомобіль залишався нерухомим.

Зонд розвернувся й випустив другий промінь.

Машина зникла за мить до удару.

На порожній дорозі залишилися лише сліди шин, розламані наручники й недопита кава Максима.

Червоний зонд завис над постом.

Просканував асфальт.

І передав у небо коротке повідомлення:

— Цілі втекли. Земні свідки перебувають із ними.

Відповідь надійшла одразу:

— Свідків знищити.