ПОСТ №7

                         ОЛЕКСАНДР ПАНАСЮК

ПОСТ No7

                        фантастична повість

Вони випадково потрапили на Землю.
Но повернутися живими им уже не позволить.

                                               2026

                            ПРОЛОГ

Корабель увійшов у земну атмосферу без дозволу, без маршруту і майже без керування.

Першою відмовила навігація.

Потім зник зв’язок.

За кілька секунд система охолодження перестала справлятися, і металевий корпус почав нагріватися так, ніби корабель сунули в розпечену піч.

— Висота? — запитав Тар.

— Її вже краще не знати, — відповіла Іла, тримаючись обома руками за панель керування.

Попереду, за захисним екраном, клубочилося полум’я. Крізь нього іноді пробивались уривки чужого світу: темна вода, вогні доріг, прямокутники будинків і велике місто, що розросталося внизу, наче жива істота.

— Ми мали вийти біля третього супутника, — сказав Тар.

— Ми й вийшли.

— Це не супутник.

— Тепер я теж це бачу.

Корабель здригнувся так сильно, що з верхньої панелі посипалися дрібні уламки.

На екрані з’явилося повідомлення:

ЗІТКНЕННЯ ЧЕРЕЗ СОРОК ДВІ СЕКУНДИ.

— Є придатне місце для посадки? — запитав Тар.

Іла швидко переглянула карту місцевості, яку корабель поспіхом складав із супутникових сигналів, радіохвиль і відкритих земних мереж.

— Поле зайняте.

— Чим?

— Будинками.

— Інше поле?

— Там теж будинки.

— Вони всюди будують?

— Схоже, їм подобається.

На карті загорівся зелений прямокутник.

БЕЗПЕЧНА ЗОНА. МІНІМАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ ЖИВИХ ІСТОТ.

— Що це? — запитав Тар.

Іла збільшила зображення.

Дах величезного офісного центру височів над нічним містом. На ньому стояли антени, вентиляційні установки й рекламна конструкція з усміхненим чоловіком у костюмі.

Під його обличчям світився напис:

МИ КЕРУЄМО МАЙБУТНІМ.

— Символічно, — сказала Іла.

— Сідай.

— Я не сідаю. Я намагаюся зробити так, щоб ми впали повільніше.

До зіткнення залишалося двадцять сім секунд.

Унизу під ними тягнулися міські проспекти. Автомобілі рухалися рівними потоками, зупинялися перед червоними вогнями, повертали за сигналами й знову розганялися.

Тар дивився на них із подивом.

— Вони підкоряються кольоровим лампам?

— Можливо, це форма колективного керування.

— Розумний вид?

Іла не відповіла.

На перехресті два автомобілі зіткнулися, хоча лампа світилася червоним.

— Не всі, — додав Тар.

Корабель пролетів над річкою, зачепив верхівку телевежі й закрутився навколо своєї осі.

У кабіні згасло світло.

Потім увімкнулося аварійне.

ЗІТКНЕННЯ ЧЕРЕЗ ДЕВ’ЯТЬ СЕКУНД.

— Маскування! — крикнула Іла.

— Воно пошкоджене.

— Тоді копіюй перших двох людей, яких знайде система!

Тар активував сканування.

На екрані з’явились два обличчя.

Перше належало чоловікові в дорогому костюмі. Він стояв у ресторані на верхньому поверсі офісного центру й сердито розмовляв телефоном.

Друге — молодій офіціантці, яка несла тацю з келихами.

— Підійде, — сказав Тар.

— Ти навіть не знаєш, хто вони!

— За сім секунд я буду радий мати будь-яке обличчя.

Корабель ударився об дах.

Рекламна конструкція з чоловіком у костюмі зігнулася навпіл. Антени розлетілись. Вентиляційна установка перекинулася й покотилася до краю.

Ударна хвиля вибила вікна трьох верхніх поверхів.

Але вибуху не сталося.

Корабель зник.

Замість нього на даху залишилася темна пляма, кілька уламків і чорний автомобіль без номерних знаків.

За хвилину двері машини відчинилися.

Першим вийшов чоловік у дорогому костюмі. Він торкнувся свого обличчя, перевірив руки й здивовано розглянув пальці.

Слідом з автомобіля вибралася офіціантка.

На ній була ресторанна форма, а в руці — срібна таця, якої секунду тому не існувало.

— Чому в мене це? — запитала Іла, дивлячись на тацю.

— Маскування скопіювало все, що бачило.

— Корисний предмет?

Тар постукав по таці пальцем.

— Метал. Можна використати як захист.

Іла подивилася на нього.

— Від чого?

Унизу завили сирени.

З ресторану на дах вибіг охоронець. Побачив пошкодження, чорний автомобіль і двох людей біля нього.

— Ви хто такі?!

Тар увімкнув перекладач.

Пристрій кілька секунд аналізував мову, використовуючи рекламу, новини, ресторанні меню, офісні листування й записи телефонних розмов.

Потім Тар сказав:

— Ми прибули випадково.

Перекладач видав:

— Ваше замовлення доставлено помилково.

Охоронець зупинився.

— Яке замовлення?

Іла зробила крок уперед.

— Нам необхідно залишити цю будівлю.

Перекладач повідомив:

— Ми залишаємо заклад без оплати.

Охоронець схопив рацію.

— Стійте на місці!

— Перекладач несправний, — сказала Іла.

— Я помітив.

З багажника автомобіля почувся короткий сигнал.

На внутрішньому екрані Тара з’явилися цифри:

01:59:44

— Що це? — запитала Іла.

Тар відкрив приховану панель у багажнику. Усередині пульсувало ядро корабля — невелика темна куля, оточена кільцями синього світла.

Одне з кілець було тріснуте.

— Стабілізатор не витримав удару.

— Наслідки?

— Через дві години ядро втратить оболонку.

— Радіус?

Тар подивився на місто.

Десятки тисяч вікон світилися в нічній темряві. Унизу їхали автомобілі, працювали ресторани, фабрики й офіси. Люди сварилися, сміялися, вечеряли, поспішали додому й не знали, що над ними вже почався відлік.

— Майже все місто, — відповів Тар.

Охоронець підійшов ближче.

— Руки так, щоб я бачив!

Іла повернулася до нього.

— Вашому населеному пункту загрожує знищення.

Перекладач урочисто оголосив:

— Сьогодні діє спеціальна пропозиція на повне знищення міста.

Охоронець зблід і натиснув кнопку рації.

— Озброєні терористи на даху! Повторюю: терористи погрожують підірвати місто!

Тар зачинив багажник.

— Треба їхати.

— Куди?

— Туди, де зможемо відремонтувати ядро.

— Ми не знаємо цього міста.

— Зате місто знає себе.

Він сів за кермо й торкнувся панелі.

Маскування перетворило корабель на автомобіль, але не пояснило, як ним керувати.

Перед Таром були кругле колесо, три педалі й важіль із незрозумілими символами.

— Примітивна система, — сказав він.

— Ти вже керував такою?

— Ні.

— Тоді чому вона примітивна?

— Тут лише три педалі.

Тар натиснув одну.

Автомобіль із ревінням рвонув назад, пробив огорожу й завис задніми колесами над двадцятиповерховою прірвою.

Іла повільно повернула голову до Тара.

— Іншу педаль.

Він натиснув.

Машина стрибнула вперед, розвернулася й понеслася до виїзду з даху.

Позаду вибігли ще двоє охоронців.

Попереду опускалася металева брама.

Тар не зменшив швидкості.

— Вона закривається! — крикнула Іла.

— Бачу.

— Ти знаєш, як зупинитися?

— Поки що ні.

Автомобіль пробив браму, промчав гвинтовим паркінгом і вилетів на нічний проспект.

Одразу кілька машин загальмували, засигналили й роз’їхалися в різні боки.

Тар захоплено дивився вперед.

— Я зрозумів їхню систему.

— Яку?

— Хто голосніше сигналить, той має перевагу.

Далеко позаду спалахнули сині маячки.

Через кілька хвилин повідомлення про чорний автомобіль без номерів отримали всі міські патрулі.

На сьомому дорожньому посту інспектор Максим Гайдук допивав холодну каву й думав, що ніч буде спокійною.

Саме тоді в рації пролунав голос диспетчера:

— Увага всім екіпажам. Чорний автомобіль без номерних знаків рухається в напрямку кільцевої дороги. Особи можуть бути озброєні. Погрожували знищити місто.

Максим поставив стаканчик на капот патрульної машини.

Поправив жилет.

Вийшов на дорогу й підняв жезл.

За поворотом з’явилися дві яскраві фари.

Чорний автомобіль летів просто на нього.

Максим ще не знав, що в машині сидять двоє істот з іншої планети.

Не знав, що в багажнику працює пошкоджене ядро корабля.

І тим більше не знав, що цієї ночі він зупинить не автомобіль.

Він зупинить початок війни.

                                  Розділ 1

                              Документи

Максим Гайдук вийшов на середину дороги й підняв жезл.

Чорний автомобіль без номерів не гальмував.

— Та щоб тебе… — пробурмотів Максим і зробив крок убік.

Машина пролетіла повз нього, різко смикнулася, виїхала на зустрічну смугу, зачепила пластиковий дорожній конус і зупинилася метрів за п’ятдесят.

Конус кілька разів перевернувся й ліг посеред дороги.

Максим подивився на нього.

— Постраждалий є.

У рації тріснуло.

— Сьомий, прийом. Ви затримали автомобіль?

Максим натиснув кнопку.

— Він сам затримався.

— Особи озброєні?

— Поки що конусом.

— Повторіть.

— Нічого. Перевіряю.

Максим підійшов до машини, не випускаючи жезла з руки.

Автомобіль був дорогий, чорний, блискучий, без подряпин і без жодного номерного знака. Максим обійшов його ззаду, глянув на порожнє місце під номер і постукав пальцем по багажнику.

Метал ледь помітно здригнувся.

Максим прибрав руку.

— Цікаво.

У салоні сиділи чоловік і жінка.

Чоловік був у дорогому костюмі. Волосся акуратно вкладене, обличчя спокійне, навіть надто спокійне. Жінка сиділа поруч у формі офіціантки й тримала срібну тацю перед собою, наче щит.

Максим постукав у скло.

Чоловік повернув голову до жінки.

— Він ударив по прозорій стіні.

— Я бачила.

— Це загроза?

— Можливо, привітання.

Максим постукав ще раз, уже сильніше.

— Вікно опустіть!

Чоловік уважно подивився на двері.

— Він вимагає опустити частину захисної оболонки.

— Як?

— Не знаю.

Жінка оглянула панель.

— Тут багато кнопок.

— Натисни якусь.

— Минулого разу ти натиснув якусь. Ми мало не впали з даху.

Максим нахилився ближче до скла.

— Я все чую.

Чоловік широко розплющив очі.

— Прозора стіна пропускає звук.

— Дивовижно, — сказала жінка.

— Вікно! — повторив Максим.

Жінка натиснула кнопку.

Замість вікна відкрився багажник.

Максим швидко відступив і поклав руку на кобуру.

Чоловік подивився назад.

— Вона відкрила задню порожнину.

— Я ж казала, що тут багато кнопок.

— Закрийте багажник! — наказав Максим.

— Він уже знає про порожнину, — тихо сказала жінка.

— Можливо, він місцевий технічний спеціаліст.

— Він тримає смугасту паличку.

— Може, це інструмент.

Максим підняв жезл.

— Це засіб регулювання дорожнього руху.

Чоловік кивнув.

— Зброя влади.

— Вікно опустіть нормально!

Жінка натиснула іншу кнопку.

Вікно водія повільно опустилося.

Обидва прибульці нахилилися до нього й із захопленням спостерігали, як скло зникає всередині дверей.

— Воно ховається! — сказала жінка.

— Куди?

— Усередину.

— Навіщо?

— Щоб його не було.

Максим кілька секунд мовчав.

— Добрий вечір.

Чоловік подивився на жінку.

— Він бажає нам доброго вечора.

— Відповідай.

— Добрий вечір, — сказав чоловік.

Перекладач у його комірі тихо клацнув і додав металевим голосом:

— Приємного споживання темного періоду доби.

Максим примружився.

— Ви звідки такі веселі?

Чоловік глянув угору.

— Звідти.

Жінка швидко штовхнула його ліктем.

— Він питає про територіальне походження.

— Я й відповів.

— Документи, — сказав Максим.

Тар подивився на Ілу.

— Що він хоче?

— Підтвердження особи.

— Ми підтверджуємо, що ми — це ми.

Максим простягнув руку.

— Посвідчення водія й техпаспорт.

Перекладач обробив фразу.

— Він просить свідоцтво керівника рухомої оболонки та паспорт технічної істоти.

Тар нахилився до панелі.

— Він вважає транспорт живим.

— Можливо, у них машини мають громадянство.

— Дивний світ.

— Документи будуть? — запитав Максим.

Тар поплескав себе по кишенях.

В одній щось з’явилося.

Він витяг пластикову картку й уважно її роздивився.

— Система створила предмет.

— Віддай йому.

— Але я не знаю, що тут написано.

— Він знає.

Тар простягнув посвідчення Максимові.

Той освітив картку ліхтариком.

— Так. Водій… Аркадій Вікторович Бондаренко.

Тар кивнув.

— Так.

— Рік народження — тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий.

— Так.

— Категорії всі відкриті.

— Так.

— Навіть автобус.

— Так.

— І трактор.

— Так.

Максим підняв очі.

— Ви вмієте керувати трактором?

Тар замислився.

— Що таке трактор?

Максим повільно опустив посвідчення.

— Зрозуміло.

Іла нахилилася до Тара.

— Ти неправильно відповів?

— Він став менш задоволеним.

Максим знову поглянув на картку.

Фотографія на ній показувала чоловіка в костюмі.

Потім зображення здригнулося.

На фотографії з’явився Максим.

Інспектор завмер.

Тар теж побачив зміну.

— Система оновила зразок.

— Поганий час для оновлення, — прошепотіла Іла.

Максим повернув картку до них.

— Це що?

Тар подивився на фотографію.

— Ви.

— Я бачу, що я.

— Тоді навіщо питаєте?

Максим перевів погляд на Ілу.

— Ваші документи.

— Я не керувала оболонкою.

— Паспорт.

Іла торкнулася кишені фартуха. Там лежав телефон, який система маскування скопіювала разом із зовнішністю офіціантки.

Вона витягла його.

Екран спалахнув.

Іла відсахнулася.

— Він світиться!

Тар узяв телефон.

— Малий обчислювальний пристрій.

На екрані з’явилося повідомлення:

Мама: Ти скоро?

Тар прочитав уголос:

— «Мама. Ти скоро?»

Іла нахилилася ближче.

— Пристрій знає її родичів?

— Можливо, всередині сидить мати.

Вона обережно постукала по екрану.

— Ви мене чуєте?

Максим простягнув руку.

— Дайте сюди.

— Це не документ, — сказала Іла.

— Це телефон.

— Для чого він?

— Телефонувати.

— Кому?

— Людям.

— Усім одразу?

— Кому номер наберете.

Іла з недовірою подивилася на телефон.

— І кожна людина має свій номер?

— Так.

— Як ув’язнені?

Максим потер перенісся.

— Приблизно.

Телефон задзвонив.

Іла скрикнула й кинула його Тарові.

Тар упіймав апарат, але той вислизнув і впав між сидіннями.

Звідти продовжувала грати весела мелодія.

На екрані висвітилося:

Мама телефонує.

— Вона знайшла вихід, — сказав Тар.

— Не піднімай, — прошепотіла Іла.

— Чому?

— Ми не знаємо, яка вона.

— Це просто мама, — сказав Максим.

Тар подивився на нього.

— Ви їх не боїтеся?

— Кого?

— Матерів.

Максим трохи подумав.

— Дивлячись чия.

Телефон замовк.

Майже одразу прийшло нове повідомлення:

Якщо не подзвониш за п’ять хвилин — я сама прийду.

Іла прочитала.

— Вона погрожує.

— Схоже на те, — погодився Тар.

Максим повернув посвідчення.

— Виходьте з машини.

— Навіщо? — запитав Тар.

— Перевіримо автомобіль.

— Ви не довіряєте його паспорту?

— У нього немає паспорта.

— Але ви сказали, що потрібен паспорт технічної істоти.

— Техпаспорт. На машину.

— Машина втратила документ?

— Ви його не дали.

— Ми не знали, що вона повинна його носити.

Максим відчинив двері водія.

Тар відразу натиснув на педаль гальма обома ногами.

— Він розкрив оболонку!

— Виходьте.

Тар повільно вибрався назовні.

На зріст він був трохи вищий за Максима. Костюм сидів ідеально, але чоловік рухався дивно — надто обережно, ніби кожен суглоб перевіряв окремо.

Максим показав на узбіччя.

— Станьте там.

Тар став.

— Руки з кишень.

Тар витяг руки.

Разом із руками з кишені випала пачка сигарет.

Він підняв її.

На упаковці було попередження про небезпеку куріння.

Тар уважно прочитав.

— Цей предмет викликає хвороби, руйнує легені й може призвести до смерті.

— Так, — сказав Максим.

— Навіщо його продають?

— Люди курять.

— Вони добровільно вдихають отруту?

— Так.

— За гроші?

— Так.

Тар повернувся до Іли.

— Я починаю розуміти, чому вони підкоряються кольоровим лампам.

Іла взяла пачку.

— Можливо, це випробування сміливості.

Максим забрав сигарети.

— Не ваші?

— Система створила їх разом з одягом.

— Система яка?

— Маскувальна.

Іла знову штовхнула Тара.

— Текстильна, — швидко виправився він. — Маскувально-текстильна система кишень.

Максим витяг одну сигарету.

— Запальничка є?

Тар перевірив іншу кишеню й дістав запальничку.

Натиснув.

Спалахнув вогник.

Тар кинув її на землю.

— Вогонь!

Максим загасив запальничку ногою.

— Спокійно.

— Ви носите вогонь у кишені?

— Багато хто носить.

— Поруч з отрутою?

— Зазвичай саме для неї.

Іла серйозно подивилася на Максима.

— Скільки ви живете?

— Хто як.

— Тепер зрозуміло чому.

Із будки поста вийшов напарник Максима, сержант Пилипчук. У руках він тримав пластиковий стаканчик кави.

— Максиме, що тут?

Він помітив Ілу.

Офіціантська форма була короткою, елегантною і зовсім не відповідала нічному дорожньому посту.

Пилипчук випростався, втягнув живіт і поправив кашкет.

— Добрий вечір.

Іла подивилася на Тара.

— Цей змінив форму тіла.

— Захисна реакція.

— На мене?

— Мабуть.

Пилипчук усміхнувся.

— Пані, вам допомога потрібна?

— У вас змінилася постава, — сказала Іла.

— Служба.

— А зіниці розширилися.

Пилипчук перестав усміхатися.

— Максиме, вона лікар?

— Офіціантка.

— Я не офіціантка, — сказала Іла.

— А хто?

Вона відкрила рот.

Тар голосно кашлянув.

— Вона спеціаліст із перенесення їжі.

— Тобто офіціантка, — сказав Максим.

Іла поглянула на свою срібну тацю.

— Я досі не розумію, навіщо люди носять їжу на металевих дисках.

— Щоб не носити в руках, — пояснив Пилипчук.

— Але диск теж у руках.

Пилипчук задумався.

— Ну… так заведено.

— Це ваше універсальне пояснення? — запитав Тар.

Максим ледь усміхнувся.

— Одне з основних.

Повз пост проїхала машина. З відчиненого вікна гриміла музика.

Іла здригнулася.

— Напад?

— Музика, — сказав Пилипчук.

— Для чого так голосно?

— Щоб усі чули.

— Навіть ті, хто не хоче?

— Особливо вони.

Тар кивнув.

— Демонстрація домінування.

— От бачиш, швидко вчишся, — сказав Максим.

З іншої машини вийшли двоє чоловіків. Один сперечався з патрульним, розмахуючи руками.

— Я випив тільки дві чарки!

Тар почув і повернувся до Максима.

— Що таке чарка?

— Посуд для алкоголю.

— Алкоголь?

Пилипчук простягнув свій стаканчик.

— Не це. Тут кава.

Тар понюхав.

— Гірка рідина.

— Щоб не спати.

— Ви п’єте гірку рідину, щоб змусити організм працювати, коли він хоче відпочити?

— Так.

— А алкоголь?

— Щоб організм відпочивав, коли людина ще стоїть.

Пилипчук засміявся.

— Добре сказав.

Іла показала на чоловіка біля іншої машини.

— Він вживав алкоголь?

— Схоже на те.

— Навіщо?

— Каже, що для настрою.

Чоловік біля патруля раптом голосно заспівав.

Іла прислухалася.

— Його настрій вийшов назовні.

— І тепер усі страждають, — сказав Максим.

Тар підійшов ближче до Максима.

— Алкоголь отруйний?

— У великих кількостях.

— Його теж продають?

— Так.

— І люди платять?

— Так.

— Потім втрачають керування тілом?

— Буває.

— А після цього сідають керувати машиною?

— Саме тому ми тут.

Тар поглянув на сигарети, запальничку, каву й п’яного чоловіка.

— Ваша цивілізація тримається на забороні того, що сама виробляє.

— Точно, — сказав Максим. — Тепер покажіть, що у вас у багажнику.

Іла різко поставила тацю вертикально.

— Там приватне.

— Що саме?

— Обладнання.

— Яке?

— Крихке.

— Назва?

— Дуже крихке обладнання.

Пилипчук обійшов машину.

— Багажник уже відкритий.

Тар та Іла одночасно повернулися.

Кришка багажника була піднята.

Усередині лежала велика чорна валіза, кілька пляшок шампанського й букет червоних троянд.

Тар нахилився до Іли.

— Це не ядро.

— Маскування створило образ.

Пилипчук узяв пляшку.

— Шампанське. Недешеве.

Тар поглянув на етикетку.

— Ще алкоголь?

— Так.

— Ви возите його в автомобілях?

— На свята.

— Що ви святкуєте?

— Весілля, дні народження, Новий рік, підвищення, звільнення, купівлю машини…

— І втрату машини? — запитала Іла.

— Теж можна.

Тар повільно кивнув.

— Універсальна рідина.

Пилипчук показав на букет.

— А це для пані?

Тар узяв одну троянду й одразу вколов палець.

— Рослина атакує.

— Там колючки, — сказала Іла.

— Навіщо дарувати небезпечну рослину?

Пилипчук знизав плечима.

— Жінкам подобається.

Іла повернулася до нього.

— Усім?

— Майже.

— Чому?

Пилипчук розгубився.

— Красиво.

— Вона пошкодила Тара.

— Кохання теж іноді пошкоджує.

Тар відкинув квітку назад.

— Я не хочу земного кохання.

Іла уважно подивилася на нього.

— Тебе ніхто не запрошував.

Максим прикрив долонею усмішку.

На дорозі з’явилася дівчина в короткій червоній сукні. Вона вийшла з таксі, голосно говорила телефоном і сердито махала вільною рукою.

— Я сказала: або ти приїжджаєш зараз, або можеш не приїжджати ніколи!

Іла дивилася їй услід.

— Вона віддає суперечливі накази.

— Це жінка, — пояснив Пилипчук.

Іла повільно повернулася до нього.

— Я теж жінка.

— Ну, я не те мав на увазі.

— А що?

— Земні жінки іноді кажуть одне, а хочуть інше.

— Навіщо?

— Щоб чоловік сам здогадався.

Тар зблід.

— Без перекладача?

— Без.

— Це найскладніша форма комунікації, яку я бачив.

Іла схрестила руки.

— Можливо, чоловіки просто погано аналізують сигнали.

Пилипчук глянув на Максима.

— Вона точно земна.

Максим дістав ліхтарик і посвітив у салон.

— Відкрийте валізу.

— Не можна, — сказав Тар.

— Чому?

— Там… особисті речі.

— Які?

Тар озирнувся, шукаючи відповідь.

Його погляд упав на рекламний щит біля дороги:

САЛОН КРАСИ «ВЕНЕРА». ЗМІНИ СЕБЕ ЗА ОДИН ДЕНЬ!

— Засоби зміни зовнішності.

Максим насупився.

— Косметика?

— Так.

— У великій чорній валізі?

— Вона змінює зовнішність дуже сильно.

Іла прошепотіла:

— Він майже не бреше.

— Майже не рахується, — відповів Тар.

Максим простягнув руку до замків.

У цей момент із валізи долинув глухий пульсуючий звук.

Бум.

Потім ще раз.

Бум.

Пилипчук відступив.

— Максиме…

На посту почали миготіти лампи.

Тар подивився на свій рукав. Під тканиною спалахнув червоний індикатор.

01:42:18

— Стабілізатор втрачає контур, — тихо сказав він.

Максим почув.

— Який стабілізатор?

— Автомобільний.

— Що він стабілізує?

— Автомобіль.

— Машина стоїть.

— Саме тому він добре працює.

Бум.

Усі ліхтарі на посту згасли.

Дорогу накрила темрява.

Машини, які наближалися, почали гальмувати. Загули клаксони.

Іла підняла руку.

Над її долонею на мить спалахнув синій вогник.

Максим побачив.

Іла швидко стиснула кулак.

— Що це було?

— Статична електрика.

— Синя?

— Вона сором’язлива.

З будки поста долинув тріск рації.

— Сьомий пост, відповідайте!

Максим натиснув кнопку на плечі.

— Сьомий на зв’язку.

Замість голосу диспетчера пролунав його власний голос:

— Максиме, не відкривай валізу.

Усі замовкли.

Максим повільно опустив рацію.

— Хто це сказав?

Пилипчук підняв руки.

— Не я.

Іла подивилася на Тара.

— Система скопіювала його голос?

— Не наша.

Із валізи знову долинув удар.

Тепер сильніший.

Бум.

Асфальт під машиною ледь помітно здригнувся.

Максим витяг пістолет.

— Усі відійшли від багажника.

Тар не рушив.

— Ми не можемо.

— Чому?

Тар подивився на місто, що світилося за кілька кілометрів від поста.

У тисячах вікон горіло світло. Їхали машини. Дзвонили телефони. Люди пили каву, алкоголь, курили сигарети, сварилися, кохали одне одного й дарували небезпечні рослини.

Дивний світ.

Безглуздий.

Але живий.

— Тому що ця валіза, — сказав Тар, — через сто дві хвилини знищить ваше місто.

Перекладач клацнув і урочисто додав:

— Дякуємо, що обрали нашу службу доставки.

Максим перевів погляд із Тара на Ілу.

Потім на чорну валізу.

— Пилипчук.

— Що?

— Наручники діставай.

— На кого?

Максим зітхнув.

— Почнемо з усіх.

                                Розділ 2

                 Люди в чорній машині

— Почнемо з усіх, — повторив Максим.

Пилипчук дістав наручники й подивився на Тара, Ілу, чорну машину, валізу в багажнику та пістолет у руці напарника.

— А закінчимо ким?

— Побачимо, хто найдовше проживе.

— Мені подобався спокійний варіант ночі.

— Мені теж.

Іла уважно стежила за наручниками.

— Що це?

— Засіб обмеження рухів, — пояснив Максим.

Перекладач у комірі Тара обробив фразу.

— Пристрій тимчасового зменшення свободи кінцівок.

Тар кивнув.

— Практично.

— Руки за спину, — наказав Максим.

Тар поклав руки собі на плечі.

— За спину.

Тар перевів руки на живіт.

— Інший бік.

— У вас дуже неточні команди.

Максим сам розвернув його й завів руки назад.

Тар здригнувся.

— Ви вивели кінцівки із зони зору.

— У цьому й сенс.

— Як ви ними керуєте, якщо їх не бачите?

— Звикаємо.

Пилипчук защепнув наручники.

Тар ворухнув руками.

Метал дзенькнув.

— Надійно?

— Якщо не смикатися.

Тар смикнув.

Наручники розсипалися на дві половини.

Пилипчук подивився на них.

— Максиме…

— Бачу.

Тар підняв руки.

— Матеріал виявився слабким.

— Це загартована сталь, — сказав Максим.

— Тоді у вас слабке загартування.

Іла тихо усміхнулася.

Максим навів на Тара пістолет.

— Руки вгору.

Тар підняв руки.

Іла теж.

Пилипчук поглянув на неї.

— Пані, вам не обов’язково.

— Чому?

— Ви ж не ламали наручники.

— Я теж можу.

— Не треба, — швидко відповів Пилипчук.

Іла нахилила голову.

— Ви ставитеся до мене інакше, ніж до нього.

— Бо ви жінка.

— Ви вже казали це так, наче воно щось пояснює.

— У нас заведено жінок берегти.

— Від чого?

Пилипчук відкрив рот.

— Від… небезпеки.

Іла показала на пістолет Максима.

— Небезпеку тримаєте ви.

— Це для захисту.

— Від нас?

— Поки що так.

— Тоді ви захищаєте мене від себе?

Пилипчук замислився.

— Максиме, поговори з нею ти.

— Чому я?

— Ти старший.

— На два роки.

— У тебе досвіду більше.

— У шлюбі?

— Саме тому.

Максим повернувся до валізи.

— Відкривайте.

— Не можна, — сказав Тар.

— Ви щойно заявили, що там пристрій, який знищить місто.

— Саме тому не можна.

— Чудова логіка, — пробурмотів Максим.

— У вас інша?

— Якщо щось може вибухнути, сапери повинні побачити, що саме.

— Сапери — це хто?

— Люди, які розбирають вибухові пристрої.

Тар подивився на Ілу.

— Вони спеціально наближаються до того, що може вибухнути?

— Схоже.

— За гроші?

Максим зітхнув.

— За зарплату.

— Це інше?

— Ні, але звучить пристойніше.

З рації Пилипчука пролунав голос диспетчера:

— Сьомий пост, підтвердіть ситуацію. Підмога в дорозі. Можливі підозрювані озброєні.

Пилипчук натиснув кнопку.

— Підозрюваних двоє. Озброєння не виявлено. Один ламає наручники руками.

У рації запала тиша.

— Повторіть.

— Один ламає наручники руками.

— Ви вживали алкоголь?

Пилипчук поглянув на Максима.

— Бачиш? Навіть диспетчер не вірить.

— Скажи, що тверезий.

— Я тверезий.

— Тоді чому говорите таке?

Пилипчук відпустив кнопку.

— Нормально. Служба підтримує.

Максим наблизився до багажника.

Валіза знову глухо вдарила зсередини.

Бум.

Тар напружився.

— Контур слабшає.

— Що там насправді? — запитав Максим.

— Енергетичне ядро.

Перекладач клацнув.

— Великий побутовий нагрівач.

Максим подивився на Тара.

— Ядро чи нагрівач?

— Перекладач ще навчається.

— На чому?

— На ваших інформаційних мережах.

— На інтернеті?

— Так.

Максим похитав головою.

— Тоді він ніколи не навчиться нормально.

— Чому?

— Бо там половина людей пише те, чого не знає, а друга половина сперечається з першою.

— І хто має рацію?

— Третя половина.

Іла насупилася.

— У вас три половини?

— В інтернеті — легко.

Тар перевів погляд на телефон, який досі лежав у салоні.

— Там зберігаються знання вашої цивілізації?

— І знання, і дурниці.

— Як їх відрізняти?

— Ніяк. Тому всі сваряться.

— Складна система.

— Зате безкоштовна.

— Що таке безкоштовна?

— Це коли не треба платити.

— А реклама?

Максим подивився на нього уважніше.

— Швидко вчишся.

Далеко на дорозі спалахнули сині маячки.

До поста наближалися два патрульні автомобілі й мікроавтобус.

Пилипчук присвиснув.

— Начальство не пожаліло людей.

— Бо в повідомленні було «знищення міста».

— А коли я просив новий обігрівач у будку, відповідали, що немає ресурсу.

— Обігрівач не погрожував місту.

— Треба було правильно оформити заявку.

Тар повернувся до Іли.

— У них дефіцит тепла?

— Можливо, опалення розподіляє влада.

— Через документи?

— Схоже, тут усе через документи.

Максим почув.

— Нарешті ви щось правильно зрозуміли.

Патрульні машини загальмували біля поста.

З першої вийшов капітан Левченко — широкий у плечах, з важким поглядом і таким виразом обличчя, ніби світ особисто заборгував йому нормальну зміну.

За ним вискочили четверо поліцейських.

Із мікроавтобуса вийшли двоє саперів у захисних шоломах.

Левченко оглянув чорну машину.

— Гайдук, доповідай.

— Автомобіль без номерів. Водійських документів немає. Посвідчення підроблене. Особи поводяться неадекватно. У багажнику невідомий пристрій.

— Вибухівка?

— Вони називають це енергетичним ядром.

Тар підняв палець.

— Воно не вибухівка.

Левченко повернувся до нього.

— А що?

— Джерело контрольованої просторової деформації.

Перекладач повідомив:

— Домашній пристрій для зміни форми приміщення.

Пилипчук кашлянув у кулак.

Левченко примружився.

— Вони під наркотиками?

— Ми не вживаємо наркотики, — сказала Іла.

— Я не до вас звертався.

— Ви говорили про нас.

— Документи є?

— Система ще не створила.

— Яка система?

— Текстильна, — швидко відповів Тар.

Левченко повільно оглянув його костюм.

— Костюм друкує документи?

— Сучасна модель.

Максим відвернувся, щоб капітан не побачив його обличчя.

Левченко підійшов до валізи.

— Сапери, працюйте.

Тар зробив крок уперед.

Три пістолети одразу повернулися до нього.

— Не наближайтеся, — наказав Левченко.

— Якщо вони відкриють оболонку неправильно, контур розпадеться.

— Що тоді?

— Ви перестанете ставити запитання.

— Через що?

— Через відсутність вас.

Пилипчук тихо сказав Максимові:

— Мені здається, перекладач цього разу впорався.

Один із саперів, старший чоловік із написом «Коваль» на формі, нахилився над валізою.

— Замки звичайні.

— Нічого звичайного там немає, — сказав Тар.

Коваль підняв голову.

— Усі так кажуть.

— Ви часто відкриваєте енергетичні ядра?

— Частіше, ніж хотілося б.

Другий сапер підключив сканер.

На екрані з’явилася проста металева ємність.

— Газовий балон, — сказав він.

Максим підійшов ближче.

— Газовий?

— Побутовий. Літрів на двадцять.

— Я ж казав, — промовив Левченко. — Двоє психів украли машину, поклали в багажник балон і вирішили розважити поліцію.

Тар подивився на Ілу.

— Маскування обдурило прилад.

— Добре.

— Ні. Вони тепер відкриють його.

Коваль натиснув засувку.

Тар кинувся вперед.

— Не чіпайте!

Поліцейські схопили його.

Тар не став вириватися, але асфальт під їхніми ногами тихо затріщав.

— Спокійно! — крикнув Максим.

Коваль відкинув кришку валізи.

Усередині лежав червоний газовий балон із потертою етикеткою.

Усі мовчали.

Левченко подивився на Максима.

— Оце воно знищить місто?

Максим не відповів.

Тар уважно розглядав балон.

— Образ майже точний.

Іла нахилилася.

— Чому «майже»?

— На Марсі немає такого безглуздого кольору.

Левченко почув.

— Де немає?

Тар завмер.

Іла швидко сказала:

— У Марсі.

— Це де?

— Ресторан.

Пилипчук втрутився:

— Можливо, вона має на увазі бар «Марс». Є такий на об’їзній.

— Немає такого бару, — сказав Левченко.

— Уже закрився.

— Коли?

— Щойно.

Максим глянув на напарника.

— Пилипчук.

— Що?

— Не допомагай.

Коваль постукав по балону.

Замість металевого дзвону пролунав низький гул.

Сапер застиг.

Постукав ще раз.

Бум.

По чорній поверхні машини пробігла хвиля, наче по воді.

Газовий балон на мить став прозорим.

Усередині спалахнула темна куля, оточена кільцями синього світла.

Коваль відсахнувся.

— Усі назад!

Маскування відновилося.

Перед ними знову лежав звичайний балон.

Левченко дивився на валізу.

— Що це було?

— Перешкода сканера, — сказав другий сапер, хоча голос у нього став тихішим.

— Я теж бачив.

— Колективна перешкода.

Тар повернувся до Максима.

— Вам потрібно відвести людей.

— Скільки часу?

Тар глянув на індикатор під рукавом.

— Одна година тридцять вісім хвилин.

— До чого?

— До руйнування оболонки.

Левченко різко розвернувся.

— Гайдук, припини з ним розмовляти. Обох у машину. Автомобіль евакуювати. Валізу — саперам.

— Не можна відділяти ядро від корабля, — сказала Іла.

— Якого корабля?

Вона показала на чорний автомобіль.

Левченко пирхнув.

— Це машина.

— Зараз — так.

— А раніше?

Іла подивилася на Тара.

— Велика помилка.

Максим сховав пістолет у кобуру.

— Капітане, машина поводиться дивно. Документи змінюються. Наручники він розламав без зусиль. У валізі ми всі бачили…

— Я бачив несправність обладнання, — перебив Левченко.

— А в рації говорив мій голос.

— Ти перевтомився.

— Мій голос сказав не відкривати валізу.

— Гайдук, у тебе дванадцята нічна зміна за місяць. У такому режимі й холодильник може заговорити.

Тар нахилився до Іли.

— Що таке холодильник?

— Пристрій, який зберігає їжу холодною.

— Він теж говорить?

— У виснажених людей — так.

— Земля дедалі цікавіша.

Один із поліцейських підійшов до Іли з пластиковими стяжками.

— Руки.

Іла простягнула.

Він затягнув стяжки на її зап’ястях.

Іла розглянула їх.

— Це теж засіб зменшення свободи?

— Так.

— Одноразовий?

— Так.

— Чому?

— Дешевше.

— Ви обмежуєте свободу за мінімальною ціною?

— Державні закупівлі.

— Що це?

Пилипчук відповів:

— Спосіб придбати найдорожче з найдешевшого.

Левченко кинув на нього погляд.

— Сержанте.

— Мовчу.

Поліцейський повів Ілу до патрульної машини.

Вона зупинилася перед відчиненими задніми дверима.

— Це клітка?

— Сідайте.

— Усередині немає ручок.

— Так задумано.

— Щоб людина не могла вийти?

— Саме так.

— Тоді це клітка.

— Сідайте.

Іла нахилилася й заглянула в салон.

На сидінні лежав старий журнал, порожня пляшка води й упаковка вологих серветок.

— Тут уже хтось живе?

— Ні.

— Тоді навіщо сміття?

Поліцейський озирнувся на колег.

— Це не сміття. Це службові речі.

— Порожня пляшка — службова?

— Сідайте!

Іла сіла.

Поліцейський зачинив двері.

Вона одразу почала натискати пальцями на скло.

— Прозора стіна не опускається.

— Там блокування, — сказав Пилипчук.

— Для безпеки?

— Так.

— Чиєї?

Пилипчук знову замовк.

Тара посадили в іншу машину.

Він помітив ремінь безпеки.

— Що це?

— Пристебніться, — сказав поліцейський.

— Навіщо?

— Щоб не вилетіти при аварії.

Тар повернувся до нього.

— Ви допускаєте аварію?

— Усяке буває.

— І замість усунення аварій ви прив’язуєте людей до сидінь?

— Просто пристебніться.

Тар потягнув ремінь. Той заклинило.

Він потягнув сильніше.

Ремінь вирвався з кріплення.

Поліцейський закрив очі.

— Нічого не чіпайте.

— Я намагався виконати наказ.

— Сидіть і не рухайтеся.

— Це новий наказ?

— Так.

— Він суперечить попередньому.

— Забудьте попередній.

— Як?

Поліцейський грюкнув дверима.

Тар подивився крізь скло на Ілу в сусідній машині.

Вона показала зв’язані руки.

Він показав вирваний ремінь.

Іла похитала головою.

Біля чорного автомобіля сапери готували евакуацію.

Під’їхав тягач із платформою.

Водій, кремезний чоловік у синій куртці, виліз із кабіни й запалив сигарету.

Тар побачив це крізь скло.

Він постукав у вікно.

Поліцейський відчинив передні двері.

— Що?

— Людина вдихає отруту біля нестабільного джерела енергії.

— Він просто курить.

— Там може бути витік.

— Який?

— Поки не знаю.

— Тоді мовчіть.

Тар подивився, як водій затягується.

— Він робить це спокійно.

— Звичка.

— Ваша цивілізація називає повільне самознищення звичкою?

— Приблизно.

— А швидке?

— Подвигом або дурістю. Залежить від результату.

Водій евакуатора кинув недопалок на землю.

Тар напружився.

— Вогонь біля ядра!

— Це маленький вогонь.

— Маленька смерть теж смерть.

— Сидіть!

Водій зачепив трос за передню частину чорного автомобіля.

Лебідка загуділа.

Машина не рушила.

Водій додав потужності.

Трос натягнувся.

Евакуатор присів на задню вісь.

Чорний автомобіль залишився на місці.

— Ручник зняли? — запитав Пилипчук.

Водій підійшов до салону, відчинив двері й опустив важіль.

— Зняв.

Лебідка знову загуділа.

Трос задрижав.

Автомобіль не поворухнувся.

— Гальма заклинило, — сказав водій.

Тар із патрульної машини крикнув:

— Корабель не дозволяє себе забрати!

Усі повернулися до нього.

Левченко підійшов до дверей.

— Який корабель?

— Транспорт.

— Ви назвали його кораблем.

— Помилка перекладу.

Перекладач клацнув:

— Неправда.

Тар подивився на свій комір.

— Ти на чиєму боці?

Перекладач відповів:

— Я прагну точності.

— Зараз не час.

Водій евакуатора натягнув трос утретє.

Пролунав металевий ляск.

Трос обірвався й ударив по платформі.

Водій відскочив.

— Та що це за броньовик?!

Чорна машина ледь чутно загуділа.

Світло на посту знову мигнуло.

На панелях усіх автомобілів одночасно спалахнули індикатори.

Двигуни завелися самі.

Один за одним.

Патрульні машини, мікроавтобус, евакуатор, навіть старий легковик затриманого п’яного водія.

Пилипчук повільно озирнувся.

— Максиме…

— Бачу.

Магнітоли ввімкнулися.

З усіх динаміків одночасно заговорив жіночий голос:

— Увага. Виявлено примусове переміщення.

Левченко вихопив пістолет.

— Хто говорить?

— Система захисту, — крикнув Тар. — Не робіть різких дій!

— Вимкніть її!

— Я не можу звідси.

— То вийдіть!

Поліцейський відчинив двері Тарові.

Той вибрався, підняв руки й повільно наблизився до чорної машини.

— Не стріляйте.

— Ми й не збиралися, — сказав Максим.

Левченко не опустив зброї.

— Я збирався.

Тар поклав долоню на капот.

Поверхня автомобіля здригнулася.

— Спокійно, — тихо сказав він. — Вони не розуміють.

Машина відповіла мелодійним сигналом.

Пилипчук прошепотів:

— Він із нею розмовляє.

— Люди теж говорять із машинами, — сказав Максим.

— Коли не заводяться.

— І що кажуть?

— Переважно нецензурне.

— Може, тому вони й не заводяться.

Тар повернувся до Іли.

— Контур перевантажений. Треба забрати ядро.

Левченко став між ним і багажником.

— Ніхто нічого не забере.

— Тоді система захищатиметься.

— Від кого?

Тар оглянув озброєних поліцейських, саперів, евакуатор і натягнуті троси.

— Вона ще визначає.

У цей момент усі машини відірвалися від землі.

Спочатку на кілька сантиметрів.

Потім вище.

Колеса повільно зависли над асфальтом.

Евакуатор піднявся разом із платформою. Водій вчепився в двері кабіни.

Патрульний мікроавтобус нахилився набік.

Пилипчук стрибнув і схопився за ручку.

— Максиме! Вони забирають нашу машину!

— Не відпускай!

— І не збирався!

— Навіщо тримаєш?

— Там моя куртка!

Іла сиділа в піднятій патрульній машині й дивилася у вікно з майже дитячим захопленням.

— Ваш транспорт уміє літати!

— Не вміє! — крикнув поліцейський із переднього сидіння.

— Тоді чому він летить?

— Через вас!

— Це нелогічне звинувачення.

Чорний автомобіль піднявся останнім.

Під ним з’явилося тьмяне синє сяйво.

Асфальтом побігли тонкі тріщини.

Левченко нарешті опустив пістолет.

— Гайдук…

— Так.

— Скажи, що я перевтомився.

— Усі перевтомилися.

— Мені стало не легше.

Максим підійшов до Тара.

— Опустіть машини.

— Система не виконує мої команди.

— Чому?

— Вона вважає мене затриманим.

— Правильно вважає.

— Тоді вона продовжить захист.

— Як їй пояснити, що ви не затриманий?

— Ви повинні офіційно звільнити мене.

Максим глянув на Левченка.

— Капітане?

— Ні.

Мікроавтобус піднявся ще на метр.

Пилипчук уже висів на дверній ручці, перебираючи ногами в повітрі.

— Капітане! Я дуже поважаю процедуру, але в мене руки ковзають!

Левченко стиснув зуби.

— Добре. Ви вільні.

Тар поглянув на нього.

— Це офіційно?

— Так!

— Потрібен документ?

— Ні!

— Дивно. Раніше все було через документи.

— Ви вільні! Опускайте транспорт!

Тар повернувся до машини.

— Статус змінено. Загрозу скасовано.

Нічого не сталося.

Пилипчук висів уже на одній руці.

— Вона не повірила!

— Система аналізує тон, — сказав Тар. — Він говорив нещиро.

Максим подивився на капітана.

— Скажіть щиро.

— Я зараз його застрелю щиро!

Мікроавтобус піднявся ще вище.

— Капітане! — заверещав Пилипчук.

Левченко заплющив очі, вдихнув і повільно сказав:

— Шановний громадянине… ви не затримані. Можете вільно пересуватися.

— Я не громадянин.

— Не ускладнюйте!

— Треба точність.

Левченко почервонів.

— Шановна невідома істото! Ви вільні!

Синє сяйво згасло.

Машини почали опускатися.

Евакуатор сів м’яко.

Мікроавтобус ударився колесами об асфальт.

Пилипчук упав на землю й кілька секунд лежав, обіймаючи свою куртку.

Іла відчинила двері патрульної машини зсередини, хоча ручки там не було.

Поліцейський глянув на двері.

— Як ви це зробили?

— Двері попросилися назовні.

— Двері не просяться.

— Ваші — просяться.

Вона вийшла й підняла зв’язані руки.

Пластикові стяжки самі розкрилися й упали.

Пилипчук сів на асфальті.

— Я не хочу знати.

— Це корисна позиція, — сказала Іла.

Максим повільно обійшов чорну машину.

— Ви справді не люди.

Тар мовчав.

— Із секретної лабораторії? — запитав Левченко.

— Ні.

— Іноземні агенти?

— Ми не знаємо ваших держав.

— Терористи?

— Ні.

— Тоді хто?

Тар подивився на Ілу.

Вона ледь помітно кивнула.

— Ми дослідники.

— Звідки?

Тар підняв руку й показав у небо.

Левченко глянув угору.

— З літака?

— Вище.

— Супутник?

— Вище.

— Космічна станція?

— Лівіше.

Пилипчук теж підняв голову.

— Марс?

Тар подивився на нього.

— Так.

Усі замовкли.

Десь за постом заспівав цвіркун.

П’яний водій, якого досі тримали біля патрульної машини, підняв палець.

— Я одразу знав.

Поліцейський поруч штовхнув його назад.

— Мовчи.

— А що? У нього костюм дорогий. Наші так не сидять за кермом.

Левченко розсміявся.

Спочатку коротко.

Потім голосніше.

— Марсіани. Звісно. А я президент галактики.

Іла оглянула його.

— Ви не відповідаєте вимогам.

Сміх урвався.

Пилипчук затулив рот рукою.

Максим підійшов до Тара майже впритул.

— Доведіть.

— Як?

— Покажіть справжній вигляд.

Тар похитав головою.

— Маскування пошкоджене. Якщо зняти його повністю, ми можемо не повернути людську форму.

— Чого ви боїтеся?

— Вашої реакції.

— Ми щойно літали над дорогою.

— Це була реакція техніки. Люди складніші.

Пилипчук піднявся.

— Я нормально ставлюся до різних людей.

— Ми не різні люди, — сказала Іла.

— Ну… до різних істот теж.

— Ви п’ять хвилин тому хотіли надягти на нас кайданки.

— Це службове.

Тар торкнувся коміра.

Його обличчя на мить змінилося.

Шкіра стала темно-мідною, очі — великими й чорними, без білків. Уздовж скронь спалахнули тонкі світлі лінії.

Трансформація тривала лише секунду.

Потім перед ними знову стояв чоловік у дорогому костюмі.

Ніхто не сказав ні слова.

Пилипчук перехрестився.

П’яний водій задоволено кивнув.

— А я казав.

Левченко повільно опустився на капот патрульної машини.

— Марсіани.

— Так, — відповів Тар.

— Справжні.

— Ми не маємо причин бути несправжніми.

— І ви випадково впали в наше місто?

— Так.

— Чому саме сюди?

— Помилка навігації.

— Навіть у марсіан навігатор дурний, — сказав Пилипчук.

— Ваш навігатор теж помиляється? — запитала Іла.

— Постійно. Один раз завів мене в озеро.

— Ви заїхали?

— Ні.

— Чому?

— Побачив воду.

— Отже, ви розумніші за навігатор.

Пилипчук гордо випростався.

— Буває.

Максим показав на валізу.

— Якщо ядро вибухне, що станеться?

— Частина міста зникне, — сказав Тар.

— Згорить?

— Ні.

— Зруйнується?

— Ні.

— Тоді що значить «зникне»?

Іла відповіла:

— Простір згорнеться всередину себе.

Пилипчук насупився.

— Як ковдра?

— Приблизно.

— І що буде з людьми?

— Вони опиняться там, де немає поняття «де».

Пилипчук подумав.

— Гірше за районну лікарню?

— Значно.

Левченко встав.

Його обличчя вже не було насмішкуватим.

— Що потрібно для ремонту?

Тар не встиг відповісти.

Усі рації одночасно захрипіли.

Замість диспетчера пролунав низький незнайомий голос:

— Об’єкти знайдено.

Тар різко повернувся до неба.

Іла зблідла.

— Це не ваша система? — запитав Максим.

— Ні.

— Хто тоді?

Над містом спалахнула біла точка.

Спочатку вона була схожа на зірку.

Потім почала рухатися.

Надто швидко.

Вона пройшла крізь хмари, зупинилася й зависла над центральними кварталами.

Світло стало червоним.

Тар дивився на нього, не кліпаючи.

— Нас знайшли.

— Хто? — запитав Максим.

Іла тихо відповіла:

— Той, хто не залишає свідків.

Червона точка розділилася на три.

Одна залишилася над містом.

Дві інші рушили до сьомого поста.

Швидко.

Дуже швидко.

Тар відчинив багажник і схопив валізу.

— Усім у машину!

Левченко показав на чорний автомобіль.

— У цю?

— Так.

— Нас одинадцять!

— Усередині місця більше, ніж зовні.

Пилипчук зазирнув у салон.

— Там п’ять місць.

— Не довіряйте зовнішності.

— Це стосується машини чи вас?

— Тепер усього.

Небо над дорогою спалахнуло червоним.

Максим першим відчинив задні двері чорного автомобіля.

За ними не було сидіння.

Там простягався довгий освітлений коридор із металевими стінами, десятками дверей і сходами, які вели кудись униз.

Максим завмер.

Пилипчук заглянув через його плече.

— Максиме…

— Що?

— Машина більша всередині.

— Бачу.

— Це порушення технічних норм?

— Думаю, кількох.

Тар штовхнув валізу в коридор.

— Заходьте!

Левченко стояв на місці.

— Я нікуди не піду, поки не складу протокол.

Іла схопила його за рукав.

— Якщо залишитеся, складати протокол буде нікому.

— Це серйозне порушення процедури.

Над постом просвистів перший червоний зонд.

Асфальт за метр від Левченка розплавився й перетворився на чорне скло.

Капітан подивився на вирву.

— Протокол складемо пізніше.

Він стрибнув у машину.

Усі інші кинулися слідом.

Останнім забіг Максим.

Двері зачинилися.

Зовні чорний автомобіль залишався нерухомим.

Зонд розвернувся й випустив другий промінь.

Машина зникла за мить до удару.

На порожній дорозі залишилися лише сліди шин, розламані наручники й недопита кава Максима.

Червоний зонд завис над постом.

Просканував асфальт.

І передав у небо коротке повідомлення:

— Цілі втекли. Земні свідки перебувають із ними.

Відповідь надійшла одразу:

— Свідків знищити.

                          Розділ 3

                 Штрафмайданчик

Коли двері чорного автомобіля зачинилися, світ зник.

Левченко ще встиг крикнути:

— Усім залишатися на місцях!

Після цього його хтось ударив ліктем у живіт, Пилипчук наступив комусь на ногу, сапер Коваль упустив шолом, а п’яний водій радісно вигукнув:

— Поїхали!

Потім підлога різко нахилилася.

Усі покотилися довгим металевим коридором.

— Тримайтеся! — крикнув Тар.

— За що?! — відповів Максим.

— За будь-що!

— Тут усе гладке!

— Це гігієнічно!

Людей винесло в просторе кругле приміщення. Першим у стіну врізався Пилипчук. За ним — двоє поліцейських, водій евакуатора й сапер Коваль.

Левченко пролетів далі за всіх і зупинився, обійнявши металеву колону.

Кілька секунд усі мовчали.

Потім п’яний чоловік піднявся на лікті.

— Хороша машина.

Максим сів.

— Ти хто взагалі?

— Юра.

— Я не про ім’я питаю. Чого ти з нами?

Юра подумав.

— Мене затримали.

— За що?

— Не пам’ятаю.

Поліцейський, який охороняв його на посту, витер кров із розбитої губи.

— За керування в нетверезому стані.

Юра підняв палець.

— О! Бачите? Людина пам’ятає.

Левченко відпустив колону.

— Гайдук!

— Я тут.

— Де ми?

Максим озирнувся.

Кругле приміщення було завбільшки зі спортивний зал. Уздовж стін тягнулися вузькі смуги синього світла. У центрі стояла чорна валіза з енергетичним ядром. Над нею висіли прозорі екрани з невідомими символами.

Від приміщення відходило шість коридорів.

— Усередині автомобіля, — сказав Максим.

Левченко подивився на нього.

— Не дратуй мене.

— Ми зайшли через задні двері.

— Я бачив.

— Тоді навіщо питаєте?

— Бо автомобіль не може бути більшим за будинок!

Тар підвівся й поправив костюм.

— Може.

— Не може.

— Ви зараз усередині.

— Це ще нічого не доводить.

Іла сіла на підлозі й поглянула на капітана.

— Що могло б довести?

Левченко відкрив рот, але відповіді не знайшов.

Пилипчук обережно постукав по стіні.

— А де сидіння?

— У транспортному відсіку, — відповів Тар.

— А це що?

— Вантажний.

Пилипчук насупився.

— Ви нас поклали у вантажник?

— Ми поспішали.

— Я сержант поліції.

— Система не розрізняє ваші звання.

Левченко випростався.

— Нехай навчиться.

Над ними пролунав жіночий голос:

— Виявлено одинадцять сторонніх біологічних одиниць.

Пилипчук підняв голову.

— Хто це?

— Корабель, — сказав Тар.

— У нього жіночий голос?

— Так.

— Чому?

— Чоловічий голос викликав у екіпажу роздратування.

Іла глянула на Тара.

— У тебе.

— Я був єдиним екіпажем під час налаштування.

Голос продовжив:

— Класифікація сторонніх одиниць завершена. Дев’ять охоронних організмів. Один технічний організм. Один організм зі значним вмістом етанолу.

Усі подивилися на Юру.

Той гордо постукав себе по грудях.

— Окрема категорія.

Левченко показав угору.

— Я капітан поліції.

— Уточнення прийнято, — відповів корабель. — Один старший охоронний організм із підвищеним рівнем агресії.

Пилипчук відвернувся й закашлявся.

— Пилипчук!

— Я нічого.

— Ти смієшся?

— Кашляю.

— У тебе плечі трясуться.

— Сильний кашель.

Максим підійшов до валізи.

На одному з екранів світилися земні цифри:

01:31:46

— Час іде, — сказав він. — Що робимо?

Тар провів долонею над екраном.

Символи змінилися.

— Спочатку треба відновити керування. Під час стрибка пошкодило систему маскування й зовнішній двигун.

— Ми кудись стрибнули? — запитав Коваль.

— Так.

— Куди?

— Корабель обирає безпечне місце.

— Яке?

— Поки не знаю.

Левченко склав руки на грудях.

— Отже, транспорт сам вирішує, куди їхати?

— Коли пілот не може керувати.

— А пілот де?

Тар мовчки показав на себе.

Левченко кілька секунд дивився на нього.

— Зрозуміло, чому машина вирішила сама.

Підлога знову здригнулася.

Пилипчук схопився за Максима.

— Ми падаємо?

— Ні, — відповів Тар. — Завершуємо переміщення.

— А різниця?

— Після переміщення ми продовжимо існувати.

— Дуже заспокоїв.

Синє світло згасло.

Щось важко вдарило знизу.

Десь далеко дзенькнуло скло, завила сигналізація, а потім пролунав сердитий чоловічий голос:

— Ей! Хто поставив цю машину посеред проходу?!

Усі завмерли.

Максим подивився на Тара.

— Це безпечне місце?

— Система так вважає.

Іла торкнулася екрана.

На ньому з’явилося зображення нічного подвір’я, оточеного бетонним парканом. За рядами старих автомобілів стояла будка охорони. Над воротами висіла табличка:

МІСЬКИЙ ШТРАФМАЙДАНЧИК №4

Пилипчук прочитав і засміявся.

— Машина без номерів сама приїхала на штрафмайданчик.

Максим кивнув.

— Законослухняна.

Левченко похмуро подивився на Тара.

— Навіть ваш корабель розуміє, де йому місце.

Тар наблизив обличчя до екрана.

— Чому система обрала цю територію?

Корабель відповів:

— Згідно з міською інформаційною мережею, сюди доставляють транспортні засоби без документів, із технічними несправностями та підозрілим походженням.

Іла кивнула.

— Відповідаємо всім умовам.

— Я тут ні до чого, — заявив Левченко.

— Ви всередині підозрілого транспортного засобу, — зауважив Максим.

— Гайдук, ще слово — і підеш регулювати рух на кладовищі.

Юра підняв руку.

— А там є рух?

— Буде, якщо не замовкнеш.

На екрані з’явився охоронець штрафмайданчика. Він ходив навколо чорного автомобіля, світив ліхтариком у вікна й говорив телефоном:

— Кажу тобі, не було її хвилину тому! Велика, чорна, без номерів… Ні, я не пив! Бо я на роботі! Що значить «це не заважає»?

Іла уважно прислухалася.

— Він захищається від звинувачення, якого йому ще не висунули.

— Досвідчена людина, — сказав Пилипчук.

Тар активував інший екран.

Над ядром з’явилася тривимірна схема. Кілька кілець світилися червоним.

— Для ремонту потрібні три компоненти.

— Земні? — запитав Максим.

— Корабель знайшов можливі замінники.

На екрані з’явився перший предмет — прозорий кристал.

— Низькотемпературний стабілізатор, — сказав Тар. — Його можна створити з надчистої речовини, яка використовується у великих промислових системах охолодження.

— Холодильник? — запитав Пилипчук.

— Значно потужніший.

— Морозильна камера?

— Ще потужніша.

Юра знову підняв руку.

— У ресторані «Орбіта» є холодильник, у якому горілка стає густою.

Тар обернувся.

— Це важлива властивість?

— Для горілки — дуже.

Максим насупився.

— Звідки ти знаєш?

— Перевіряв.

— Часто?

— Наукова робота потребує повторень.

На екрані з’явився другий компонент — блискучий шестикутник.

— Фазовий каталізатор. Земний аналог є в лабораторії високих технологій.

— Де саме? — запитав Левченко.

— В офісному центрі, на який ми впали.

Левченко закрив очі.

— Звісно.

— Там усе почалося, — сказав Пилипчук. — Логічно туди повернутися й доробити.

— Що доробити?

— Не знаю. Катастрофу.

Третім з’явилося велике металеве кільце.

— Надпотужний магнітний сердечник, — пояснила Іла. — Такий є на автомобільному заводі в промисловій зоні.

Коваль поглянув на таймер.

— За півтори години ми маємо об’їхати ресторан, офісний центр і завод?

— Так.

— Через нічне місто, де нас шукає поліція?

Левченко поправив форму.

— Поліція — це ми.

Коваль показав на нього.

— Вас теж шукає поліція.

Капітан замовк.

Максим підійшов до центральної панелі.

— Який компонент найближчий?

— Стабілізатор охолодження, — відповів корабель. — Відстань: три кілометри двісті метрів.

На екрані з’явився ресторан на верхівці скляної вежі.

Великими літерами сяяла назва:

«ОРБІТА»

Іла придивилася до зображення.

— Це місце, де працює жінка, чий вигляд я ношу.

У кишені її фартуха задзвонив телефон.

Іла підстрибнула.

— Знову мати!

Телефон грав веселу мелодію.

На екрані світився напис:

МАМА

Усі подивилися на Ілу.

— Відповідай, — сказав Максим.

— Навіщо?

— Бо вона не перестане дзвонити.

— Звідки ви знаєте?

— У мене була дружина.

— Вона теж телефонувала?

— Вона могла телефонувати навіть мовчки.

Іла простягнула телефон Максимові.

— Відповідайте ви.

— Вона дзвонить не мені.

— Це не моя мати.

— Але обличчя її доньки у вас.

Телефон перестав дзвонити.

Іла полегшено видихнула.

Одразу ж прийшло повідомлення:

ОЛЮ, Я ВЖЕ ВИКЛИКАЛА ТАКСІ. ЇДУ ДО ТЕБЕ.

— Вона наближається, — сказала Іла.

Пилипчук кивнув.

— Треба відповідати. Інакше справді приїде.

— Як зупинити матір?

Усі чоловіки в приміщенні задумалися.

Юра сказав:

— Ніяк.

Телефон задзвонив знову.

Іла обережно торкнулася зеленої кнопки.

— Говоріть, — прошепотів Максим.

Із телефона одразу гримнуло:

— Олю! Ти де?!

Іла відсахнулася й мало не випустила апарат.

— Вона дуже голосна.

— Це ще спокійний тон, — сказав Пилипчук.

— Олю! Ти мене чуєш?

Іла піднесла телефон до обличчя.

— Я вас чую.

На іншому кінці настала тиша.

— Олю, чого ти так говориш?

Іла подивилася на Максима.

Той показав: продовжуй.

— Я… змінила спосіб мовлення.

— Ти пила?

Іла прикрила долонею телефон.

— Вона запитує про алкоголь.

— Кажи, що ні.

— Чому?

— Бо мати.

— Це пояснення знову нічого не пояснює.

— Кажи!

Іла повернулася до телефона.

— Я не вживала отруйну рідину для зміни свідомості.

— Що?!

Пилипчук прошепотів:

— Треба було просто «ні».

У телефоні голос став тривожнішим:

— Ти де зараз?

Іла озирнулася.

Навколо стояли поліцейські, сапери, п’яний водій, марсіанин, нестабільне ядро й екрани космічного корабля.

— У машині.

— З ким?

Іла почала рахувати.

— З Таром, Іваном Максимовичем…

— Просто Максимом, — поправив Гайдук.

— …Максимом, Пилипчуком, капітаном із підвищеною агресією, двома технічними спеціалістами, кількома охоронними організмами й чоловіком із високим вмістом етанолу.

У телефоні стало тихо.

Юра посміхнувся.

— Про мене сказала.

Нарешті мати запитала:

— Олю… ти в поліції?

— Частково.

— Що значить частково?

Іла подивилася на Левченка.

— Вони ще не вирішили, кого затримали.

Мати важко зітхнула.

— Я знала, що той ресторан добром не закінчиться. Де директор?

Тар підняв голову.

— Я тут.

Іла передала:

— Директор поруч.

— Дай йому слухавку!

Тар відступив.

— Чому?

— Вона хоче говорити з тобою.

— Я нічого їй не зробив.

— На Землі це не обов’язкова умова, — сказав Максим.

Іла простягнула телефон.

Тар узяв його двома пальцями.

— Вітаю.

— Це Аркадій Вікторович?

Тар поглянув на посвідчення, яке досі тримав у кишені.

— Можливо.

— Що значить «можливо»?!

— Імовірність значна.

Пилипчук затулив обличчя долонею.

— Аркадію Вікторовичу, чому моя донька серед ночі в машині з поліцією й п’яним чоловіком?

Тар подивився на Юру.

— Він потрапив сюди випадково.

— А ви?

— Ми теж.

— Куди потрапили?

Тар чесно відповів:

— На вашу планету.

Максим забрав у нього телефон.

— Добрий вечір. Старший інспектор Гайдук. З Олею все добре.

Іла тихо запитала:

— Звідки ви знаєте?

Максим закрив мікрофон рукою.

— Зараз головне не правда, а щоб мати не приїхала.

— Ви обманюєте її?

— Я заспокоюю.

— Чим відрізняється?

— Наслідками.

Він знову заговорив у телефон:

— Сталася невелика дорожня пригода. Ми розбираємося.

— Вона постраждала?

Максим поглянув на Ілу.

Та стояла ціла, у чужому тілі, на космічному кораблі, який міг знищити місто.

— Видимих ушкоджень немає.

— А невидимих?

— Поки не перевіряли.

— Де ви?

Максим побачив, як Іла відчайдушно хитає головою.

— Уже їдемо до ресторану.

— Навіщо?

— Треба… забрати її особисті речі.

— Які?

Максим озирнувся.

— Косметику.

Іла насупилася.

— Що це?

Пилипчук прошепотів:

— Потім пояснимо.

Мати трохи заспокоїлася.

— Добре. Нехай подзвонить мені за десять хвилин.

— Обов’язково.

Максим завершив розмову.

Телефон одразу показав таймер зворотного відліку:

09:59

Тар подивився на екран.

— Тепер у нас два пристрої, які відраховують час до катастрофи.

— Матері страшніші, — сказав Пилипчук.

Іла забрала телефон.

— Що таке косметика?

Пилипчук швидко подивився на Максима.

— Чому одразу я?

— Ти неодружений.

— Саме тому я найменше знаю.

У кишені фартуха Іла знайшла невелику сумочку. Витягла дзеркальце, пудру, туш і червону помаду.

Вона відкрила помаду.

— Це їжа?

— Ні, — відповів Максим.

Іла понюхала.

— Отрута?

— Теж ні.

— Ліки?

— Не зовсім.

— Тоді навіщо?

Пилипчук обережно сказав:

— Жінки фарбують нею губи.

— Навіщо?

— Щоб були червоні.

— Вони й так мають колір.

— Щоб були червоніші.

Іла повільно повернулася до нього.

— Це сигнал небезпеки?

— Ні.

— Готовності до нападу?

— Не завжди.

— Хвороби?

— Навпаки.

— Тоді що він означає?

Пилипчук почервонів.

— Що жінка хоче гарно виглядати.

Іла поглянула в дзеркальце.

— Для кого?

— Для себе.

— А чому тоді дивляться чоловіки?

— Бо… очі є.

Іла провела помадою по губах. Лінія вийшла криво й дійшла майже до щоки.

Тар уважно оглянув її.

— Схоже на пошкодження м’яких тканин.

Пилипчук забрав помаду.

— Не так.

— Покажіть.

— Я?!

— Ви спеціаліст.

— Я не казав цього.

— Ви пояснювали принцип.

— Я знаю теорію.

Юра підійшов ближче.

— Давай я.

Усі одночасно сказали:

— Ні!

Корабельний голос урвав суперечку:

— Попередження. Виявлено наближення ворожого сканувального об’єкта.

На екрані з’явився червоний зонд. Він рухався над дахами в напрямку штрафмайданчика.

Тар миттєво став серйозним.

— Скільки часу?

— До контакту — чотири хвилини.

Максим показав на зовнішню камеру.

Охоронець штрафмайданчика вже викликав підмогу. До воріт під’їхав старий мікроавтобус, із якого вийшли троє працівників.

Один тримав ланцюг.

Другий — лом.

Третій ніс документи.

Пилипчук показав на екран.

— Найнебезпечніший третій.

— Чому? — запитала Іла.

— Із ломом ще можна домовитися.

Тар провів пальцями по панелі.

— Зовнішній двигун не запускається. Потрібно відновити хоча б механічне керування.

— Тобто їхати по-земному? — запитав Максим.

— Так.

— За кермом будеш не ти.

— Чому?

— Бо ти на даху вже показав.

— Я швидко навчаюся.

— Другого міста для навчання немає.

Корабель повідомив:

— Для запуску земного режиму потрібні сумісні деталі.

Навколо чорного автомобіля на екрані засвітилися сусідні машини.

— Виявлено доступні компоненти, — продовжив голос.

— Які? — запитав Тар.

— Акумулятор. Стартер. Паливний насос. Чотири колеса. Дзеркало заднього огляду. Ароматизатор із запахом сосни.

Максим насупився.

— Останнє навіщо?

— Невідомо. Встановлено в сімдесяти відсотках досліджених транспортних засобів. Імовірно, критично важливий компонент.

Пилипчук кивнув.

— Без ялинки машина не поїде.

— Корабель збирається красти деталі? — запитав Левченко.

Тар торкнувся іншого символу.

— Тимчасово використовувати.

— Без дозволу власників?

— У нас немає часу шукати власників.

Левченко випростався.

— Я не дозволю розбирати затримані автомобілі.

Максим показав на таймер ядра.

01:22:03

— Через годину двадцять хвилин власникам може бути нікуди приходити.

Капітан подумав.

— Деталі записати.

— Куди?

— У протокол.

— Який?

— Про тимчасове вилучення майна для порятунку міста.

Пилипчук поглянув на нього з повагою.

— Капітане, ви навіть кінець світу можете оформити.

— Саме тому я капітан.

Корабельний голос сказав:

— Починаю вилучення.

Зовні чорна поверхня автомобіля ожила.

З-під днища висунулися тонкі металеві маніпулятори. Один потягнувся до старого седана, другий — до позашляховика, третій відкрив капот мікроавтобуса.

Охоронець штрафмайданчика закричав:

— Грицю! Вона машини їсть!

— Хто?

— Чорна!

— Що чорна?

— Машина!

— Ти все-таки пив?

Маніпулятор витягнув акумулятор.

Сигналізація старого седана завила.

Із сусідньої машини вилетіла магнітола.

Потім — стартер.

Потім — ароматизатор у формі зеленої ялинки.

Маніпулятор урочисто прикріпив його до внутрішньої панелі корабля.

У приміщенні відразу запахло хімією.

Іла скривилася.

— Це запах дерева?

— Ні, — сказав Максим. — Це запах того, як люди уявляють дерево.

Юра глибоко вдихнув.

— Рідне.

Зовні працівник із ломом ударив по капоту чорної машини.

Усередині пролунав сигнал.

— Зафіксовано напад примітивним ударним інструментом, — повідомив корабель.

Левченко вказав угору.

— Не відповідати!

— Підтвердіть скасування захисту.

— Підтверджую!

Зовні працівник замахнувся вдруге.

Маніпулятор обережно забрав у нього лом.

Чоловік кілька секунд дивився на порожні руки.

Потім побіг до воріт.

— От бачите, — сказала Іла. — Система поводиться стримано.

Другий працівник кинув ланцюг на колесо.

Маніпулятор зняв із нього штани.

У приміщенні настала тиша.

Тар повільно повернув голову до екрана.

— Це не було необхідно.

Корабель відповів:

— Уточнення: об’єкт утримував ланцюг за допомогою поясного кріплення. Помилка розпізнавання.

Пилипчук сів на підлогу й засміявся.

Левченко намагався зберегти серйозне обличчя.

— Поверніть громадянину штани.

Маніпулятор подав штани через відчинене вікно сусіднього автомобіля.

Працівник не став повертатися.

На екрані червоний зонд наближався.

До контакту — 02:11

Тар швидко працював із панеллю.

— Земний двигун підключено. Але керування доведеться здійснювати з переднього відсіку.

— Веди, — сказав Максим.

Вони побігли коридором.

За ними рушили Іла, Пилипчук і Левченко. Коваль залишився біля ядра стежити за показниками. Іншим поліцейським наказали триматися в транспортному відсіку.

— А я? — запитав Юра.

— Ти залишаєшся, — сказав Максим.

— Чому?

— Бо ти п’яний.

— Але я знаю дорогу до ресторану.

Максим зупинився.

— Звідки?

— Часто бував.

— Ти ж казав, що перевіряв холодильник.

— Я там працював.

— Ким?

— Електриком.

— Чому звільнили?

Юра подумав.

— Не зійшлися в поглядах на електрику.

Левченко відмахнувся.

— Нехай іде. Гірше вже не буде.

Корабель негайно повідомив:

— Це твердження статистично необґрунтоване.

Передній відсік був схожий на кабіну автомобіля лише частково.

За прозорою стіною видно було штрафмайданчик. Посередині стояло звичайне кермо, встановлене на металеву колону. Поруч — три педалі. Навколо них світилися марсіанські панелі.

Максим сів за кермо.

— Дзеркала?

Корабель висунув із боків два екрани.

— Ремінь?

Зі стіни виповзла широка металева стрічка й обмотала Максима від плечей до колін.

— Це що?!

— Засіб утримання біологічної одиниці, — відповів корабель.

— Послабити!

Стрічка трохи відпустила.

Пилипчук сів поруч.

— А мені?

Друга стрічка обмотала його разом із сидінням.

— Я передумав.

— Запит відхилено.

Тар став за Максимом.

— Ліва педаль регулює зчеплення.

— Знаю.

— Середня зменшує швидкість.

— Знаю.

— Права збільшує.

— Я двадцять років за кермом.

— Тоді чому на ваших дорогах стільки аварій?

— Бо інші теж двадцять років за кермом.

Зовні охоронці зачинили ворота штрафмайданчика. Перед ними поставили мікроавтобус.

Левченко глянув на екран.

— Доведеться представитися.

— Немає часу, — сказав Тар.

— Це мої люди.

— Вони не знають, що ви тут.

— Зателефоную.

Усі перевірили кишені.

Телефони не працювали. На екранах крутилися незрозумілі символи.

Пилипчук показав свій апарат.

— Він просить вставити міжпланетну сім-карту.

Тар відповів:

— Корабель намагається підключити ваші пристрої до мережі.

— Нехай не намагається. У мене тариф і так дорогий.

Червоний зонд з’явився над бетонним парканом.

Охоронець підняв голову.

— А це ще що?

Зонд випустив тонкий промінь.

Металева будка охорони розсипалася на дрібний чорний пил.

Левченко більше не сперечався.

— Їдь!

Максим повернув ключ.

Нічого не сталося.

— Де запалювання?

Тар натиснув синю кнопку.

Автомобіль заревів так, що на штрафмайданчику одночасно спрацювали всі сигналізації.

Корабельний голос промовив:

— Земний двигун запущено. Потужність недостатня. Звукове домінування максимальне.

Пилипчук схвально кивнув.

— Головне, щоб голосно.

Максим увімкнув передачу.

Машина рвонула вперед.

— Ворота! — крикнула Іла.

— Бачу!

— Вони зачинені!

— Теж бачу!

— Ви зменшите швидкість?

— Ні!

Чорний автомобіль ударив у мікроавтобус, відкинув його вбік і пробив ворота.

Металеві стулки розлетілися по дорозі.

Пилипчук втиснувся в сидіння.

— Акуратно виїхали.

Позаду зонд випустив другий промінь.

На місці, де секунду тому стояла машина, утворилася глибока вирва.

Максим вивів автомобіль на нічну вулицю.

— Куди?

Тар показав на карту.

— Ресторан «Орбіта». Три кілометри прямо, потім праворуч.

Навігатор заговорив голосом матері Олі:

— Через триста метрів поверніть ліворуч. І зателефонуйте мені негайно!

Іла здригнулася.

— Корабель скопіював її голос.

Пилипчук усміхнувся.

— Тепер точно не заблукаємо.

Телефон Іли задзвонив.

На екрані світився напис:

МАМА. ЗАЛИШИЛОСЯ 00:12

Іла показала Максимові.

— Другий відлік завершується швидше.

Максим натиснув на газ.

— Тоді спочатку рятуємося від матері. Потім — від космічного вбивці.

Позаду над дорогою з’явилося червоне світло.

Зонд не відставав.

Попереду сяяла скляна вежа ресторану «Орбіта».

На сороковому поверсі справжня Оля саме вийшла із службового ліфта, тримаючи в руці тацю.

Вона ще не знала, що за кілька хвилин побачить жінку зі своїм обличчям.

А разом із нею — двох марсіан, п’ятьох поліцейських, сапера, п’яного електрика і чорний автомобіль, який щойно обікрав міський штрафмайданчик.

Тієї ночі ресторан працював до останнього відвідувача.

Ніхто не здогадувався, що останній відвідувач прилетить із неба.

                          Розділ 4

   Ресторан на сороковому поверсі

Чорний автомобіль вилетів на проспект, перетнув дві смуги, налякав таксиста й мало не зніс рекламний щит із написом:

«ЖИВИ СЬОГОДНІ. ЗАВТРА МОЖЕ НЕ БУТИ!»

Тар прочитав уголос:

— Земляни дивовижно точні у рекламі.

— Не відволікайся, — сказав Максим.

— Я не керую.

— Саме тому й не відволікай мене.

Позаду над дорогою летів червоний зонд.

Він рухався безшумно, але від його світла гасли вуличні ліхтарі.

Іла сиділа позаду й дивилася у вікно.

— Чому ці люди стоять біля дороги й махають руками?

Максим побачив групу молоді біля нічного клубу.

— Ловлять таксі.

— Вони намагаються зупинити транспорт жестами?

— Так.

— Як ваша поліція?

— Майже.

— І транспорт слухається?

— Коли хоче заробити.

— Гроші сильніші за закон?

Левченко, який сидів далі в коридорі, голосно сказав:

— Не завжди!

Пилипчук озирнувся.

— Капітане, вас ніхто не питав.

— Я почув небезпечне узагальнення.

— Ви в космічній машині, за нами женеться невідомий апарат, а вас турбує узагальнення?

— Із узагальнень починається безлад.

Юра сидів на підлозі, притулившись до стіни.

— А я думав, безлад починається після третьої.

— Після третьої чого? — запитала Іла.

— Чарки.

— Алкоголю?

— Правильно.

— А після четвертої?

Юра замислився.

— Філософія.

— Після п’ятої?

— Танці.

— Після шостої?

— Колишня дружина.

Іла повернулася до Тара.

— Отруйна рідина викликає появу минулих партнерів.

— Небезпечна речовина, — погодився Тар.

Максим різко звернув у двір.

Зонд пролетів над перехрестям, не встигнувши повторити маневр.

— Відірвалися? — запитав Пилипчук.

Тар глянув на екран.

— На сімнадцять секунд.

— Чудово.

— Ні.

— Чому?

— Він летить швидше.

— Тоді навіщо сказав про сімнадцять секунд?

— Щоб ви знали точний час до наступної небезпеки.

— Дуже корисно.

Попереду виросла скляна вежа.

На її верхньому поверсі оберталося велике світлове кільце, а під ним сяяла назва:

«ОРБІТА»

Іла подивилася на будівлю.

— Люди їдять так високо?

— Багаті люблять дивитися на місто зверху, — пояснив Юра.

— Навіщо?

— Щоб не бачити ціни внизу.

Максим загальмував біля службового в’їзду.

Чорна машина зупинилася між вантажним мікроавтобусом і контейнерами для сміття.

Тар глянув на екран ядра.

01:09:42

— Нам потрібен стабілізатор із системи охолодження ресторану.

— Де вона? — запитав Максим.

Юра підняв руку.

— Я знаю.

Левченко подивився на нього.

— Ти там справді працював?

— Три місяці.

— Чому звільнили?

— Офіційно — за порушення техніки безпеки.

— А неофіційно?

— За те, що знайшов порушення техніки безпеки у директора.

— І що зробив?

— Показав гостям.

— Як?

— Вимкнув світло під час банкету.

Пилипчук кивнув.

— Переконливо.

Юра ткнув пальцем у план будівлі.

— Холодильні агрегати на технічному поверсі над кухнею. Потрапити туди можна через службовий ліфт.

— Отже, заходимо тихо, — сказав Максим.

Усі подивилися на чорну машину, яка щойно пробила ворота штрафмайданчика й украла запчастини з п’яти автомобілів.

— Тихо вже не вийде, — зауважив Пилипчук.

— Тоді непомітно.

— Нас одинадцять.

— Підемо не всі.

Левченко випростався.

— Я йду.

— Ні, — сказав Максим.

— Це наказ.

— Ми не на службі.

— Я завжди на службі.

— Ви всередині марсіанського корабля без зв’язку з управлінням.

— Саме тому дисципліна потрібна ще більше.

Тар показав на двері.

— Іла піде зі мною.

— Чому вона? — запитав Максим.

— У неї зовнішність працівниці ресторану.

Іла торкнулася фартуха.

— Але там уже є справжня працівниця з таким обличчям.

— Уникатимемо зустрічі.

Усі мовчки подивилися на неї.

Юра засміявся.

— У ресторані сорок поверхів, дві кухні, три зали й сто працівників. Вони зустрінуться за перші п’ять хвилин.

Телефон Іли задзвонив.

МАМА

Іла зітхнула.

— Або за перші дві.

Максим забрав телефон.

— Не відповідай.

— Вона приїде.

— Уже їде?

На екрані з’явилося повідомлення:

Я БІЛЯ РЕСТОРАНУ. ДЕ ТИ?

Пилипчук присвиснув.

— Швидка жінка.

Іла подивилася на всіх.

— Це той самий мисливець?

— Ні, — сказав Максим. — Гірше. Мати.

Тар відчинив двері.

— Ідемо.

— Я теж, — заявив Юра.

— Навіщо?

— Без мене ви не знайдете технічний поверх.

— Ти ледве стоїш.

Юра встав.

Його трохи хитнуло.

— Зате напрямок пам’ятаю.

Пилипчук піднявся.

— Я піду з ними.

Левченко насупився.

— Чому ти?

— Хтось має стежити за Юрою.

— Я теж можу.

— Ви привертаєте увагу.

— Чим?

Усі подивилися на його форму, кобуру й суворе обличчя.

— Ви заходите в приміщення так, наче зараз усіх заарештуєте, — сказав Максим.

— А ти?

— Я можу усміхатися.

— Покажи.

Максим усміхнувся.

Пилипчук відсахнувся.

— Краще не треба.

Зрештою пішли Тар, Іла, Максим, Пилипчук і Юра.

Левченко залишився біля ядра, заявивши, що хтось має «контролювати об’єкт».

Коли двері чорного автомобіля відчинилися, ззовні вони знову здавалися звичайними дверима машини.

Юра виліз останнім і оглянув кузов.

— А де всі інші?

— Усередині, — сказав Тар.

— А ззовні їх немає?

— Ні.

Юра постукав по даху.

— Зручно. Можна тещу возити й ніколи не бачити.

Іла запитала:

— Хто така теща?

Четверо чоловіків одночасно сказали:

— Потім.

Вони увійшли через службові двері.

За ними одразу закричав охоронець:

— Стійте! Сюди не можна!

Тар зупинився.

— Чому?

— Службовий вхід.

— Ми прибули зі службовою метою.

Охоронець оглянув його костюм, Ілину форму, двох поліцейських і Юру, який пахнув алкоголем та пригодами.

— Якою ще метою?

Юра вийшов уперед.

— Перевірка холодильного обладнання.

— О третій ночі?

— Холодильники не знають часу.

Охоронець примружився.

— А поліція навіщо?

Пилипчук показав на Юру.

— Щоб він нічого не вкрав.

— Я нічого не краду, — образився Юра. — Я беру те, що погано прикручене.

Максим швидко втрутився:

— Надійшло повідомлення про технічну несправність.

— Від кого?

Максим показав на Тара.

— Від директора.

Охоронець придивився до Тара й одразу випростався.

— Аркадію Вікторовичу?

Тар кивнув.

— Імовірність значна.

Максим наступив йому на ногу.

— Так, — виправився Тар. — Я Аркадій Вікторович.

Охоронець зблід.

— А чому ви через службовий вхід?

— Перевіряю, чи ви ставите дурні запитання.

— Перепрошую.

— Поки ставите.

Вони пройшли далі.

Тар тихо запитав:

— Я правильно поводився як директор?

— Ідеально, — відповів Максим.

— Земна влада базується на грубості?

— Не вся.

— А корпоративна?

— Часто.

Вони опинилися в кухонному коридорі.

Навколо бігали кухарі, офіціанти й прибиральники. Дзвеніли тарілки. Пахло м’ясом, спеціями, випічкою й вином.

Іла зупинилася.

— Що це?

— Їжа, — сказав Пилипчук.

— Уся?

— Так.

— Навіщо стільки запахів?

Юра вдихнув.

— Щоб людина витратила більше грошей, ніж планувала.

Із кухні винесли тарілку зі стейком.

Іла пішла слідом.

— Це частина тварини?

— Так, — сказав Максим.

— Вона мертва?

— Так.

— І ви її нагріли?

— Так.

— Потім прикрасили рослинами?

— Так.

— І платите за це?

— Так.

Іла подивилася на нього.

— У вас складні стосунки з їжею.

Тар побачив великий акваріум із живими омарами.

— Цих ще не нагріли.

— Вони чекають, — пояснив Юра.

— Знають?

— Сподіваюся, ні.

Один омар ворухнув клешнею.

Тар підійшов ближче.

— Вони живі й бачать, як їдять інших?

Пилипчук кивнув.

— Елітний ресторан.

— Жорстока планета.

Із залу долинув сміх.

За столиками сиділи чоловіки в костюмах, жінки у вечірніх сукнях, іноземці, чиновники й бізнесмени. Офіціанти носили келихи.

Іла дивилася на жінок.

— Чому вони одягнені так, що частина тіла відкрита?

Пилипчук ковтнув.

— Це вечірній одяг.

— Увечері тепліше?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Краса.

— Вони мерзнуть заради краси?

— Іноді.

Тар подивився на чоловіків у костюмах.

— А чоловіки закриті майже повністю.

— Так.

— Чому краса не вимагає від них мерзнути?

Іла усміхнулася.

— Хороше запитання.

Пилипчук поправив комір.

— У нас свої традиції.

— Це ваше універсальне пояснення, — нагадала Іла.

До них підійшла адміністраторка.

— Аркадію Вікторовичу! Ми вас не чекали.

— Я теж, — відповів Тар.

— Що?

— Я теж не очікував, що ви мене не чекатимете.

Максим тихо сказав:

— Краще мовчи.

Адміністраторка перевела погляд на Ілу.

Її обличчя змінилося.

— Олю?

Іла завмерла.

— Так.

— Ти ж щойно пішла на сороковий поверх.

— Тепер повернулася.

— Через десять секунд?

— Я швидко пересуваюся.

Адміністраторка насупилася.

— А чому знову суха?

— Була мокра? — тихо запитала Іла.

— Вино на себе вилила.

— Отруйну рідину?

— Шампанське.

Іла повернулася до Максима.

— Вона вже почала самознищення.

— Усміхайся, — прошепотів він.

Іла широко усміхнулася.

Адміністраторка відступила.

— Ти чого так дивишся?

— Я треную дружелюбність.

— Олю, ти точно не пила?

Іла зітхнула.

— Усі постійно це запитують.

Раптом двері ліфта відчинилися.

Звідти вийшла справжня Оля.

У руці вона тримала срібну тацю. На блузці виднілася велика пляма від вина.

Вона зробила два кроки й побачила Ілу.

Іла побачила її.

Навколо стало тихо.

Навіть кухар із каструлею зупинився.

Оля впустила тацю.

Дзвін рознісся коридором.

— Це… хто?

Іла уважно роздивлялася її.

— Оригінал.

— Що?!

— Ваше обличчя якісне.

Оля торкнулася щоки.

— Моє?

— Я використовую його тимчасово.

Оля закричала.

Пилипчук швидко підняв тацю.

— Спокійно! Це не те, що ви подумали.

— А що я подумала?!

Пилипчук розгубився.

— Не знаю.

— Вона схожа на мене!

— Так.

— Вона говорить моїм голосом!

— Майже.

— На ній моя форма!

Іла поглянула на фартух.

— Система скопіювала одяг.

Оля знову закричала.

Зал почав спорожнюватися.

Гості підходили ближче, діставали телефони й знімали.

Іла помітила десятки екранів.

— Чому вони тримають телефони вертикально?

— Знімають відео, — сказав Максим.

— Навіщо?

— Щоб показати іншим.

— Що?

— Усе.

— Навіщо іншим усе?

— Вони люблять дивитися на чужі проблеми.

Один чоловік вигукнув:

— Це реклама ресторану?

Інший відповів:

— Мабуть, нове шоу!

Жінка в блискучій сукні підійшла до Іли.

— Ви близнючки?

— Ні, — сказала Іла.

— Клон?

— Ближче.

Максим закрив обличчя долонею.

Оля відступала до стіни.

— Хто ви?

Іла чесно відповіла:

— Я не з вашої планети.

Усі засміялися.

Оля не засміялася.

— Дуже смішно.

— Я не жартувала.

Тар став поруч.

— Нам потрібен доступ до вашої системи охолодження.

Оля перевела погляд на нього.

— Аркадію Вікторовичу?

— Так.

Вона придивилася.

— Ви не Аркадій Вікторович.

— Чому?

— Він нижчий.

Тар глянув на себе.

— Масштабування було неточним.

Гості знову засміялися.

Один із них підняв келих.

— Браво!

Адміністраторка розгублено заплескала.

За нею почали плескати інші.

Тар нахилився до Максима.

— Чому вони б’ють долонями?

— Думають, що це вистава.

— Це добре?

— Поки не викликали поліцію.

Пилипчук показав на себе.

— Поліція вже тут.

— Тоді поки не викликали іншу.

Телефон Олі задзвонив.

Вона глянула на екран.

— Мама.

Іла теж дістала свій телефон.

На ньому одночасно світився напис:

МАМА

Два однакові телефони дзвонили однією мелодією.

Оля подивилася на Ілу.

— Звідки в тебе мій телефон?

— Система скопіювала.

— Що за система?!

— Маскувальна.

— Тар, — попередив Максим.

— Уже пізно, — сказав Пилипчук.

Оля відповіла.

— Мамо?

Іла теж натиснула кнопку.

— Мамо?

У коридорі пролунав один і той самий голос із двох телефонів:

— Олю, ти де?!

Оля закричала:

— Я в ресторані!

Іла сказала:

— Я теж у ресторані.

— Чого вас двоє?!

Мати почула обидва голоси.

На іншому кінці запала тиша.

Потім вона дуже спокійно запитала:

— Олю, скільки ти випила?

— Нічого!

— Обидві?

Оля подивилася на Ілу.

— Мамо, тут якась жінка з моїм обличчям!

— Я знала, що ті ваші процедури краси добром не закінчаться.

— Я не робила процедур!

— А губи?

— Це не мої!

Іла торкнулася криво нафарбованих губ.

— Вони тимчасово мої.

Мати закричала так, що обидва телефони затремтіли:

— Я ЗАРАЗ ПІДНІМУСЯ!

Максим забрав телефон у справжньої Олі.

— Пані, залишайтеся внизу.

— Хто це?

— Інспектор Гайдук.

— Той самий, що сказав, ніби все добре?

Максим глянув на двох однакових жінок, марсіанина в костюмі, натовп із телефонами й таймер ядра.

— Ситуація розвивається.

— Я йду до вас.

Зв’язок обірвався.

Юра кивнув.

— Тепер у нас три небезпеки.

Тар глянув на екран на зап’ясті.

01:01:18

— Ми втрачаємо час.

Він звернувся до справжньої Олі:

— Нам потрібен доступ до технічного поверху.

— Навіщо?

— Щоб запобігти руйнуванню міста.

Оля схрестила руки.

— А нормальне пояснення є?

— Ні.

— Тоді я нікуди вас не поведу.

Іла зробила крок уперед.

— Якщо ми не отримаємо компонент, через годину цей ресторан, ваша мати, поліція, телефони, алкоголь, сигарети й небезпечні квіти перестануть існувати.

Оля дивилася на неї.

— Що за небезпечні квіти?

— Троянди.

— А, ну тоді серйозно.

Максим підійшов ближче.

— Послухайте. Я теж не вірив. Але за нами полює апарат, який щойно перетворив охоронну будку на пил. Потрібно кілька хвилин.

Оля поглянула на його форму.

— Ви справді поліцейський?

— На жаль, так.

— Чому «на жаль»?

— Бо зараз доведеться пояснювати рапортом те, чого не можна пояснити словами.

У цей момент у головний зал увійшов справжній Аркадій Вікторович.

Він був нижчий за Тара, ширший у талії й значно червоніший обличчям.

Побачив Тара й зупинився.

— Це ще що?

Тар оглянув його.

— Оригінал також недосконалий.

— Що?!

— Він справді нижчий, — прошепотіла Іла.

Аркадій Вікторович підійшов ближче.

— Ти хто такий?

— Аркадій Вікторович.

— Я Аркадій Вікторович!

— Тепер нас двоє.

— Охороно!

Гості знову заплескали.

Хтось вигукнув:

— Директори-близнюки!

Інший підняв телефон:

— Це вже точно для телебачення!

Аркадій Вікторович схопив Тара за лацкан.

— Знімай мій костюм!

Тар подивився на його руку.

— Це не ваш костюм. Це копія.

— Копія мого костюма — теж моя!

— Цікава юридична концепція.

Максим відтягнув директора.

— Руки приберіть.

— Це шахрай!

— Можливо.

— Ви його затримали?

— Поки ні.

— Чому?!

Максим подивився на Тара.

— Наручники не допомагають.

Аркадій Вікторович поблід.

— Він небезпечний?

— Він здебільшого дивується.

Тар нахилився до директора.

— Навіщо люди копіюють зовнішність одне одного костюмами?

— Що?

— У цьому залі багато чоловіків у схожому одязі. Ви намагаєтеся приховати індивідуальність?

— Це діловий стиль!

— Усі однакові, щоб показати, що кожен особливий?

Аркадій Вікторович розгубився.

Пилипчук тихо сказав:

— Не відповідайте. Він затягне.

Із залу принесли тацю з келихами шампанського.

Офіціантка, не розуміючи, що відбувається, поставила її на стіл.

Тар узяв келих.

— Це алкоголь?

— Так, — відповів Юра.

— Отрута для зміни свідомості?

— У красивому посуді.

Тар понюхав напій.

— Пахне фруктами.

— Щоб отрута не образилася, — пояснив Юра.

Тар зробив ковток.

Усі замовкли.

Іла дивилася на нього.

— Що відчуваєш?

Тар потримав рідину в роті, проковтнув і сказав:

— Пече.

— Подобається?

— Ні.

Він зробив другий ковток.

Іла насупилася.

— Навіщо повторюєш?

— Перевіряю, чи змінилася оцінка.

— Змінилася?

Тар випив третій ковток.

— Починає змінюватися.

Юра схвально кивнув.

— Наука.

Пилипчук забрав келих.

— Досить.

— Чому?

— Ти не знаєш, як це діє на марсіан.

— А ви знаєте?

— Ні.

— Тоді треба дослідити.

— Не зараз.

Тар подивився на Ілу.

— У тебе сьогодні дуже гарні очі.

Іла завмерла.

Пилипчук повільно повернувся до Максима.

— Уже діє.

Тар торкнувся свого обличчя.

— І в мене теплі щоки.

Юра сказав:

— Перша стадія.

— Яка друга?

— Людина починає всіх любити.

— Це небезпечно?

— Іноді дуже.

Іла взяла інший келих.

— Я теж хочу перевірити.

Максим забрав його.

— Ніхто нічого більше не перевіряє.

Іла схрестила руки.

— Чому йому можна?

— Йому вже не можна.

— Це дискримінація.

— Це порятунок міста.

— У вас усе можна пояснити порятунком міста?

— Сьогодні — так.

Справжній Аркадій Вікторович дивився на все це, ніби його ресторан захопила божевільна театральна трупа.

— Хто оплатить випите?

Тар показав на келих.

— За це потрібно платити?

— Звісно.

— Ви продаєте рідину, яка погіршує керування тілом, а потім берете гроші?

— Це дороге шампанське!

— Воно погіршує тіло якісніше?

Юра зареготав.

Аркадій Вікторович показав на вихід.

— Усі геть!

У цей момент світло в ресторані згасло.

За панорамними вікнами промайнув червоний вогонь.

Гості завмерли.

Над містом з’явився зонд.

Він повільно наближався до скляної вежі.

Тар миттєво протверезів.

— Він тут.

Максим дістав пістолет.

— Усіх від вікон!

Гості подумали, що шоу продовжується, й почали знімати ще активніше.

— Відійдіть від скла! — крикнув Максим.

Ніхто не слухав.

Пилипчук вистрілив у стелю.

Люди закричали й попадали під столи.

— Працює, — сказав він.

Аркадій Вікторович схопився за голову.

— Моя стеля!

— Радійте, що поки тільки стеля, — відповів Максим.

Червоний промінь ударив у фасад.

Скло не розбилося, але почало плавитися.

По вікнах побігли чорні тріщини.

Тар схопив Олю за руку.

— До технічного поверху. Зараз.

— Я нікуди не піду!

Іла взяла її за іншу руку.

— Тоді загинемо однаковими.

Оля подивилася на власне обличчя.

— Я тебе вже ненавиджу.

— Це теж земна традиція?

— Зараз покажу.

Вони побігли до службового ліфта.

Максим, Пилипчук і Юра — слідом.

Аркадій Вікторович кинувся за ними.

— Це моя будівля!

Тар натиснув кнопку ліфта.

Двері не відчинилися.

— Чому він не слухається?

— Електрика зникла, — сказав Юра.

— Є інший шлях?

— Сходи.

Тар поглянув на табличку:

ТЕХНІЧНИЙ ПОВЕРХ — 42

— Ми на сороковому.

— Два поверхи, — сказав Максим. — Недалеко.

Юра похитав головою.

— Сходи з іншого боку кухні.

— Скільки?

— Приблизно чотириста метрів коридорами.

— Чому?

— Так побудували.

Тар зітхнув.

— Земна архітектура теж воює проти нас.

Зонд знову вдарив у фасад.

Частина стіни вибухнула уламками скла.

Із темного коридору вийшов чоловік у формі начальника служби безпеки.

Високий, сивий, спокійний.

Він тримав у руці чорний пристрій.

Охоронці ресторану відразу розступилися.

— Усім залишатися на місцях, — наказав він.

Аркадій Вікторович полегшено видихнув.

— Нарешті! Заберіть цих божевільних!

Чоловік подивився на Тара.

Потім на Ілу.

Його очі на мить спалахнули червоним.

Тар завмер.

— Це він.

Максим підняв пістолет.

— Хто?

— Мисливець.

Начальник безпеки усміхнувся.

— Віддайте ядро.

— Воно не тут, — сказав Тар.

— Я знаю.

— Тоді навіщо прийшов?

— За вами.

Він підняв чорний пристрій.

Іла штовхнула Олю вбік.

Промінь ударив у стіну.

Металеві двері ліфта зім’яло всередину.

Максим вистрілив.

Кулі влучили чоловікові в груди.

Той лише похитнувся.

Пилипчук зблід.

— Це вже не бронежилет.

Мисливець різко рухнув уперед.

Він був швидший за людину.

Схопив Ілу за шию й підняв у повітря.

Тар кинувся на нього.

Мисливець відкинув Тара одним ударом. Той пролетів через стіл і впав серед розбитих келихів.

Оля закричала.

Максим вистрілив ще раз.

Пилипчук — слідом.

Мисливець повернувся до них.

Його людське обличчя почало змінюватися.

Під шкірою проступила чорна металева сітка.

— Зброю покласти.

— Не дочекаєшся, — сказав Максим.

— Тоді помрете першими.

Іла вдарила його срібною тацею.

Таця дзенькнула об голову мисливця й зігнулася навпіл.

Він повільно повернувся до неї.

— Примітивно.

Іла поглянула на зламану тацю.

— Я теж так думала.

Вона натиснула приховану кнопку на рукаві.

Із долоні вирвався синій імпульс.

Мисливця відкинуло до вікна.

Скло за його спиною тріснуло.

Тар підвівся.

— Біжимо!

Вони кинулися кухонним коридором.

Оля бігла поруч з Ілою.

— Що ти зробила?!

— Захистила нас.

— Долонею?!

— У вас немає такого?

— У нас є електрошокери!

— Чому не в долонях?

— Бо ми нормальні!

Позаду пролунав гуркіт.

Мисливець піднявся.

Тар обернувся.

— Він не відстане.

— До холодильника далеко? — запитав Максим.

Юра показав уперед.

— Через кухню, вниз, ліворуч, потім службові сходи нагору.

— Чому спочатку вниз, а потім нагору?!

— Я ж казав: архітектура.

Вони вибігли на кухню.

Кухарі кричали, ховалися під столами, але один продовжував смажити м’ясо.

Тар вказав на нього.

— Він не боїться?

Юра глянув.

— У нього замовлення.

— Навіть перед смертю?

— Клієнт чекає.

Іла захоплено сказала:

— Сильна професійна етика.

Мисливець увійшов на кухню.

Кухар підняв сковорідку.

— Сюди не можна!

Мисливець відкинув його.

Сковорідка злетіла в повітря.

Гарячий стейк упав йому на обличчя.

Усі завмерли.

Мисливець повільно зняв м’ясо.

Юра прошепотів:

— Середнє просмаження.

Вони побігли далі.

На роздоріжжі Іла зупинилася.

— Куди?

— Ліворуч! — крикнув Юра.

Оля побігла праворуч.

— Олю! — вигукнув Максим.

— Там коротше!

Іла рушила за нею.

Тар схопив її за руку.

— Ні. Тримайся зі мною.

— Вона знає будівлю!

— Мисливець полює на нас.

— Саме тому він піде за нами, а не за нею.

Позаду з’явився червоний вогонь.

Тар штовхнув Ілу в лівий коридор.

— Біжи!

Мисливець вийшов на роздоріжжя.

Побачив двох однакових жінок, які розбіглися в різні боки.

На мить зупинився.

Його система аналізувала цілі.

Одна жінка бігла з Таром.

Друга — сама.

Мисливець усміхнувся.

Він вирішив, що марсіани навмисно залишили справжню Ілу без захисту.

І повернув праворуч.

Оля почула кроки позаду.

Обернулася.

Начальник безпеки вже стояв за кілька метрів від неї.

— Ви чого? — видихнула вона.

Він схопив її за руку.

— Обман не вдався.

— Який обман?!

— Тепер ти підеш зі мною.

Оля вдарила його коліном.

Мисливець навіть не ворухнувся.

— Земна поведінка, — сказав він. — Переконливо.

— Я і є земна!

Він притиснув чорний пристрій до її шиї.

Оля обм’якла.

Мисливець підхопив її на руки.

На стіні спалахнув червоний портал.

За секунду вони зникли.

У цей момент Іла зупинилася в іншому коридорі.

Торкнулася скроні.

— Щось не так.

— Що? — запитав Тар.

Вона подивилася назад.

— Він не йде за нами.

Максим зблід.

— Оля.

Тар перевірив сканер.

На екрані залишався лише один людський сигнал у правому коридорі.

Потім зник і він.

Іла зрозуміла першою.

— Він забрав її.

Юра витер піт із чола.

— Переплутав?

— Так, — сказав Тар.

Максим стиснув пістолет.

— Тоді в нас нова проблема.

— Яка? — запитав Пилипчук.

Максим поглянув на двох марсіан.

— Мисливець викрав невинну дівчину, думаючи, що вона прибулець.

Юра похитав головою.

— Даремно.

— Чому?

— Коли її мати про це дізнається, мисливцеві кінець.

Телефон Іли задзвонив.

На екрані знову світився напис:

МАМА

Ніхто не наважувався відповісти.

А таймер ядра продовжував відлік:

00:52:14

                           Розділ 5

             Дві Олі, два директори

Телефон дзвонив уже втретє.

На екрані світився напис:

МАМА

Іла тримала його перед собою так, ніби всередині лежала вибухівка.

Таймер ядра показував:

00:52:14

Тар дивився то на телефон, то на відлік.

— Яка загроза небезпечніша?

Максим навіть не задумувався.

— Відповідай матері.

— А що сказати?

— Правду.

Пилипчук здивовано глянув на нього.

— Ти впевнений?

— Ні. Але брехати їй ми вже пробували.

Іла натиснула зелену кнопку.

— Слухаю.

— Олю, я вже в ресторані! — загримів голос. — Ліфт не працює, сходами мене не пускають, охоронець щось белькоче про терористів! Де ти?

Іла подивилася на Тара.

— Вашу доньку викрали.

У коридорі стало так тихо, що було чути, як у кухні падає ложка.

— Що ти сказала?

— Вашу доньку забрала ворожа позаземна істота, яка помилково прийняла її за мене.

Максим заплющив очі.

Пилипчук прикрив долонею рот.

Юра схвально кивнув.

— Чесно сказала.

На іншому кінці мовчали секунд п’ять.

Потім мати спокійно запитала:

— Ти хто?

— Іла.

— Яка ще Іла?

— Та, що має обличчя вашої доньки.

— Дай слухавку нормальній людині.

Іла простягнула телефон Тарові.

— Мені здається, вона вам не довіряє.

Тар узяв апарат.

— Вітаю. Я Тар.

— Ти нормальна людина?

— Ні.

— Дай іншого!

Тар передав телефон Пилипчуку.

— Алло, — сказав сержант.

— Ви хто?

— Поліція.

— Мою доньку викрали?

Пилипчук поглянув на Максима.

— Є така ймовірність.

— Яка ще ймовірність?!

— Приблизно сто відсотків.

— Де вона?

— Поки не знаємо.

— Хто викрав?

Пилипчук подивився на Тара.

— Начальник служби безпеки.

— Який?

— Несправжній.

— А справжній де?

— Можливо, справжній.

— Ви там усі п’яні?

Юра голосно сказав:

— Не всі.

Пилипчук відійшов від нього.

— Пані, залишайтеся внизу. Ми знайдемо Олю.

— Я вже піднімаюся.

— Ліфт не працює.

— Сходи працюють.

— Там сорок поверхів.

— І що?

Зв’язок обірвався.

Пилипчук повернув телефон Ілі.

— Вона йде сюди.

— Пішки? — запитав Тар.

— Так.

— Сорок поверхів?

— Так.

— Без додаткової системи дихання?

— Це мати.

Тар повільно кивнув.

— Тепер я краще розумію земну еволюцію.

Максим подивився на таймер.

00:50:56

— Спочатку стабілізатор. Потім шукаємо Олю.

— Ми не можемо залишити її, — сказала Іла.

— Якщо не заберемо компонент, через п’ятдесят хвилин шукати буде нікого.

— Він може її вбити.

Тар торкнувся панелі на зап’ясті.

— Ні. Мисливець упевнений, що вона — ти. Йому потрібна інформація про ядро.

— А коли зрозуміє помилку?

— Тоді часу стане менше.

Юра показав на двері наприкінці коридору.

— Технічні сходи там.

Вони побігли.

Першим — Юра. За ним Максим і Тар. Іла, Пилипчук та справжній Аркадій Вікторович рушили слідом.

Директор важко дихав уже через двадцять метрів.

— Чому я взагалі біжу?

— Бо ваш ресторан атакують, — відповів Максим.

— Я плачу охороні!

— Вашу охорону очолює прибулець-убивця.

— Не може бути.

— Чому?

— Я особисто затверджував начальника безпеки.

— Співбесіду проводили?

— Звичайно.

— Документи перевіряли?

— Кадри перевіряли.

Тар озирнувся.

— У нього були хороші документи?

— Ідеальні.

— Тоді, можливо, його система маскування краща за нашу.

Аркадій Вікторович зблід.

— Скільки часу він у мене працює?

— Давно? — запитав Максим.

— Вісім місяців.

Юра підбіг до металевих дверей і смикнув ручку.

Зачинено.

На стіні висіла клавіатура.

— Код, — сказав він.

— Який? — запитав Пилипчук.

— Раніше був чотири нулі.

Юра набрав:

0000

Клавіатура пискнула червоним.

— Змінили.

Аркадій Вікторович відсунув його.

— Я знаю код.

Він набрав:

7777

Знову червоне світло.

— Не підходить, — сказала Іла.

— Я бачу.

— Навіщо ви обрали чотири однакові цифри?

— Щоб легко пам’ятати.

— Тоді чому не пам’ятаєте?

— Бо його хтось змінив!

Пилипчук оглянув двері.

— Може, вибити?

— Це протипожежні двері, — сказав Юра.

— Отже, міцні?

— На папері.

Пилипчук ударив плечем.

Двері не поворухнулися.

— Ці й насправді міцні.

Тар підійшов до клавіатури.

— Скільки можливих комбінацій?

— Десять тисяч, — відповів Максим.

— Мало.

Тар торкнувся панелі двома пальцями.

Клавіатура замиготіла. Цифри почали змінюватися з шаленою швидкістю.

За три секунди замок клацнув.

Аркадій Вікторович вирячився.

— Як ви це зробили?

— Перевірив усі варіанти.

— Це злам!

— Ні. Двері самі погодилися на останній.

Вони увійшли на сходи.

Юра почав підніматися.

— Два поверхи нагору.

— Чому технічний поверх вище ресторану? — запитала Іла.

— Щоб шум не заважав гостям.

— Але шум іде вниз.

— Гості платять багато. Шуму наказано не йти.

На сорок першому поверсі світло блимало. Стіни здригалися від ударів зонда по зовнішньому фасаду.

На сорок другому Юра зупинився перед червоними дверима.

— Тут.

Двері були опечатані.

На них висів напис:

НЕБЕЗПЕЧНО! ВИСОКА НАПРУГА

Іла прочитала.

— Це попередження чи запрошення?

— Для нормальних людей — попередження, — сказав Максим.

Юра зірвав пломбу.

— Для електрика — робоче місце.

Усередині гули компресори. По стінах тягнулися труби, вкриті інеєм. Пахло металом, холодом і мастилом.

Тар активував сканер.

— Потрібна камера надчистого охолодження.

Юра показав на великий срібний блок.

— Оцей агрегат обслуговує морозильники ресторану.

— Яка температура?

— Мінус шістдесят.

Тар похитав головою.

— Недостатньо.

— Там горілка стає густою, — нагадав Юра.

— Це не технічний показник.

— Для ресторану — головний.

Іла торкнулася вкритої інеєм труби.

— Холодна.

Пилипчук схопив її за руку.

— Не чіпай язиком.

— Навіщо мені чіпати язиком?

— Добре, що не знаєш.

— Люди торкаються металу язиком?

— Діти.

— Чому?

— Щоб дізнатися, чому не можна.

Іла подивилася на Тара.

— Ваш вид навчає потомство через травми?

— Переважно, — відповів Максим.

Тар обійшов установку.

— Земний холодоагент не підходить. Але всередині є кристалічний фільтр із високочистого кремнію.

Аркадій Вікторович насупився.

— Це новий агрегат. Він коштував сто тисяч.

— Яких одиниць? — запитав Тар.

— Євро!

— Це багато?

Усі подивилися на директора.

— Для нього — ні, — сказав Юра. — Для нас — дуже.

— Я заплатив із власних коштів!

Юра засміявся.

— Із коштів ресторану.

— Ресторан мій!

— А гроші гостей.

Тар дістав тонкий срібний інструмент.

— Після вилучення фільтра система охолодження перестане працювати.

Аркадій Вікторович заступив йому шлях.

— Ніхто нічого не вилучатиме.

Максим показав на таймер.

00:46:21

— Або холодильник перестане працювати зараз, або місто — через сорок шість хвилин.

— У мене там продукти!

Іла здивовано подивилася на нього.

— Ви ставите мертві частини тварин вище за живе місто?

— Там ще морепродукти!

— Це змінює оцінку?

— Вони дорогі!

Тар нахилився до Максима.

— Чому цей чоловік керує великим підприємством?

— Земна загадка.

Аркадій Вікторович почув.

— Я все чую!

— У вас гарний слух, — сказав Тар. — Це не компенсує решту, але корисно.

Тар відкрив панель агрегату.

Усередині загорілися індикатори.

Юра миттєво протверезів.

— Стій. Спочатку відключити живлення.

— Я захищений від вашої напруги.

— А система — ні. Замкнеш контакти, згорить компресор.

Тар повернувся до нього.

— Ти розумієш цю технологію?

— Я її монтував.

— Тебе звільнили.

— Після монтажу.

Юра відкрив щиток, вимкнув три автомати й перевірив напругу викруткою.

— Тепер можна.

Тар уважно спостерігав.

— Твоя координація покращилася.

— Алкоголь відступає перед роботою.

— Чому?

— Бо робота страшніша.

Разом вони зняли бокову панель.

Усередині лежав прозорий диск завбільшки з долоню.

Тар підніс сканер.

— Підходить.

— Обережно, — сказав Юра. — Кріплення крихке.

— Я бачу.

Тар потягнув диск.

Щось тріснуло.

Юра заплющив очі.

— Ти зламав кріплення.

— Воно було крихке.

— Я попередив.

— Саме тому я не здивувався.

Юра витяг із кишені плоскогубці.

— Дай сюди.

Тар відступив.

Юра за кілька секунд звільнив диск і подав його марсіанину.

— Ось.

Тар поглянув на нього з повагою.

— Ти корисний.

— Скажи це моїй колишній.

— Де вона?

— Не треба.

Тар вставив кристал у невеликий металевий контейнер.

На його рукаві загорівся зелений індикатор.

— Перший компонент отримано.

Таймер змінився:

00:45:03

— Тепер Оля, — сказала Іла.

Телефон у її руці завібрував.

На екрані з’явилося повідомлення від номера Олі:

ВІДДАЙТЕ ЯДРО. ДАХ. П’ЯТЬ ХВИЛИН.

Нижче була фотографія.

Оля сиділа на підлозі біля антени. Руки зв’язані чорним матеріалом. За нею виднілося нічне місто.

Мисливець стояв поруч.

Іла збільшила зображення.

— Він на даху цієї будівлі.

— Чому не забрав її з міста? — запитав Пилипчук.

Тар перевірив сканер.

— Після удару Іли його переносний портал пошкоджений. Він може переміщатися лише на короткі відстані.

Юра заглянув у телефон.

— Це дах над рестораном. Туди є вихід із технічного поверху.

Аркадій Вікторович простягнув руку.

— Покажіть.

Максим не дав йому телефон.

— Вам краще залишитися тут.

— Це моя будівля!

— На даху озброєна позаземна істота.

— Будівля застрахована.

— А ви?

Директор задумався.

— Я залишуся тут.

Пилипчук подивився на нього.

— Швидко прийняли рішення.

— Хороший керівник уміє делегувати.

— Особливо небезпеку.

Телефон знову завібрував.

ЧОТИРИ ХВИЛИНИ.

Максим перевірив магазин пістолета.

— Кулі його майже не беруть.

— Майже — це скільки? — запитав Юра.

— Зовсім.

— Тоді навіщо пістолет?

— Так спокійніше.

Іла показала на чорний пристрій Тара.

— У нас є зброя.

— Один заряд, — сказав Тар. — Після попереднього пострілу вона не відновилася.

— Моя теж, — відповіла Іла.

Максим поглянув на зігнуту тацю в її руці.

— А це навіщо несеш?

— Вона вже допомогла.

— Вона зігнута.

— Тепер має гострі краї.

Пилипчук схвально кивнув.

— Швидко стає земною.

Вони рушили до дверей на дах.

Перед виходом Тар зупинився.

— Мисливець думає, що викрав Ілу. Коли побачить двох однакових жінок, зрозуміє помилку.

— Не обов’язково, — сказав Максим.

— Чому?

— Люди часто не розуміють очевидного.

— Він не людина.

— Але вісім місяців працював начальником безпеки. Міг заразитися.

Пилипчук показав на Тара.

— А ще є два директори.

Усі повернулися до справжнього Аркадія Вікторовича.

Той відступив.

— Ні.

Максим усміхнувся.

— Ви ж сказали, що хороший керівник уміє делегувати.

— Саме так. Я делегую вам.

— Мисливець знає зовнішність Тара. Якщо побачить вас, може помилитися.

— Він сказав, що я нижчий.

— Здалеку не помітить.

— Я не піду!

Іла уважно оглянула директора.

— У вас однакові обличчя, але різна форма тіла.

— Я не товстий!

— Я не казала «товстий».

— Але подумала!

— Так.

Пилипчук засміявся.

Директор показав на нього.

— Я вас звільню!

— Я у вас не працюю.

— Тоді найму й звільню!

Максим підійшов до Аркадія Вікторовича.

— Там ваша працівниця.

— У мене двісті працівників.

— Ця зараз може загинути через чоловіка, якого ви взяли на роботу.

— Його перевіряла служба кадрів.

— На кого оформлена служба кадрів?

— На мою дружину.

— Тоді сперечатися марно.

Аркадій Вікторович важко зітхнув.

— Що треба робити?

Тар зняв піджак і подав йому.

— Одягніть.

Директор узяв піджак.

— Це копія мого.

— Тепер оригінал одягне копію, щоб удавати копію оригіналу, — сказала Іла.

Юра потер лоба.

— Я вже майже протверезів, а дарма.

Через дві хвилини вони стояли перед дверима на дах.

План був простий.

Тому ніхто йому не довіряв.

Справжній Аркадій Вікторович мав вийти першим у піджаку Тара й відволікти мисливця. Іла залишалася за дверима. Максим і Пилипчук заходили з іншого боку через вентиляційний місток. Тар повинен був дістатися до Олі.

Юра запитав:

— А я?

— Ти залишаєшся тут, — сказав Максим.

— Чому?

— Бо ти цивільний.

— А директор?

— Він приманка.

Аркадій Вікторович зблід.

— Ви казали «відволікти».

— Це ввічливе слово.

— Я передумав.

Тар поклав руку йому на плече.

— Не бійтеся. Мисливець не вб’є вас одразу.

— Чому?

— Спочатку поставить запитання.

— Які?

— Про ядро.

— Я нічого не знаю!

— Це швидко стане зрозуміло.

— Ви жахливо заспокоюєте!

Телефон показав:

00:41

Максим відчинив двері.

— Пішли.

Дах заливало червоне світло зонда.

Вітер гнав обривки серветок і ресторанних меню. Над краєм будівлі сяяло нічне місто.

Оля сиділа біля вентиляційної установки. Її руки були зв’язані. Рот залишався вільним.

Це було першою помилкою мисливця.

— Я вам кажу востаннє! — кричала Оля. — Я не знаю ніякого ядра! Я приймаю замовлення, ношу тарілки й усміхаюся людям, яких ненавиджу!

Мисливець стояв до неї спиною.

— Твоя психологічна маскувальна модель переконлива.

— Яка модель?! У мене зміна з шостої вечора!

— Назви розташування корабля.

— На парковці!

Мисливець повернувся.

— Де саме?

Оля розгубилася.

— Якого корабля?

— Ти щойно сказала, що знаєш.

— Я про машину директора!

— Отже, корабель замасковано під його транспорт.

— Та пішов ти!

Мисливець нахилив голову.

— Фраза не містить координат.

— Зате містить напрямок.

Аркадій Вікторович вийшов на дах.

— Відпусти її!

Мисливець повернувся.

Його очі спалахнули.

— Тар.

Директор випростав груди.

— Так. Це я.

— Підійди.

— Навіщо?

— Обмін.

— Спочатку відпусти Олю.

— Принеси ядро.

— Воно… в машині.

— Де машина?

Аркадій Вікторович глянув на двері.

За ними Максим закрив обличчя долонею.

Тар прошепотів:

— Він погано бреше.

— Зате щиро, — відповів Пилипчук.

Мисливець наблизився до директора.

— Ти змінив масу.

Аркадій Вікторович образився.

— Я нормально виглядаю.

— Твоя зовнішня оболонка стала ширшою.

— Це дорогий костюм!

— Голос також відрізняється.

— Я застудився.

— Температура тіла нормальна.

— Ви ще й лікар?!

Мисливець схопив його за горло.

— Ти не Тар.

— А я й не казав, що Тар!

— Казали, — прошепотіла Іла за дверима.

— Погано тримає легенду, — додав Юра.

Оля побачила директора.

— Аркадію Вікторовичу! Що ви тут робите?

— Рятую тебе!

— Ви ж мені премію три місяці не виплачуєте!

— Зараз не час!

— А коли час?!

Мисливець відкинув директора вбік.

Той упав за вентиляційну трубу й залишився лежати.

— Я виконав свою частину, — простогнав він.

З протилежного боку даху з’явився Максим.

— Відпусти дівчину.

Мисливець глянув на пістолет.

— Земна кінетична зброя неефективна.

— Знаю.

— Тоді навіщо тримаєш?

— Традиція.

Пилипчук вийшов ліворуч.

— А ще нас двоє.

— Це не змінює результату.

Юра визирнув із дверей.

— Нас більше.

Максим різко повернувся.

— Я сказав залишатися!

— Я цивільний. Можу не виконувати.

Іла вийшла останньою.

Побачивши її, мисливець перевів погляд на Олю.

Потім знову на Ілу.

— Дві оболонки.

Оля закричала:

— Я ж казала!

— Ти не Іла.

— Нарешті!

— Тоді ти не маєш цінності.

Оля перестала радіти.

— Це вже образливо.

Мисливець підняв чорний пристрій.

Тар вискочив із-за антени й кинув у нього металевий контейнер.

Мисливець спіймав його однією рукою.

Усередині пульсувало синє світло.

— Ядро?

— Так, — відповів Тар.

Мисливець просканував контейнер.

— Енергетичний сигнал підтверджено.

Максим тихо запитав:

— Що там?

— Кристал із холодильника та акумулятор телефона, — прошепотіла Іла.

— Він не помітить?

— Уже помітив би, якби Юра не додав дещо.

Юра гордо сказав:

— Конденсатор із винного холодильника.

Мисливець відкрив контейнер.

У ту ж мить Юра натиснув кнопку від ресторанного пульта.

Контейнер вибухнув піною.

Мисливця з голови до ніг залило охолодженим шампанським.

На даху запахло вином.

Усі завмерли.

Мисливець повільно витер обличчя.

— Що це?

Тар відповів:

— Земна отрута для зміни свідомості.

— Вона пошкоджує?

— Оцінюємо.

Мисливець зробив крок.

Послизнувся на піні й упав на одне коліно.

Юра підняв палець.

— Діє.

Максим кинувся до Олі.

Пилипчук відкрив вогонь по чорному пристрою в руці мисливця. Одна куля влучила в корпус. Пристрій спалахнув і випав.

Іла підбігла до Олі й торкнулася чорних пут.

— Не рухайся.

— Я й не збиралася.

— Може бути боляче.

— Чому ти завжди попереджаєш після того, як уже почала?

Іла випустила короткий синій розряд.

Пути розсипалися.

Оля відсахнулася.

— Ти б’єшся струмом!

— Трохи.

— І носиш моє обличчя!

— Тимчасово.

— Зніми!

— Не можу.

— Тоді хоча б не фарбуй губи так криво!

Іла торкнулася щоки.

— Це робив Пилипчук.

— Я не робив! — обурився сержант. — Я лише пояснював!

Мисливець підвівся.

Його людське обличчя розпливалося. Під ним проступала темна шкіра, вкрита металевими пластинами.

— Ви використали ферментовану рідину як зброю.

Юра кивнув.

— Не вперше.

Мисливець кинувся до Тара.

Тар ухилився, але удар зачепив його плече. Марсіанин відлетів до краю даху.

Іла вихопила зігнуту тацю й ударила мисливця гострим краєм у шию.

Метал задзвенів.

Мисливець схопив її за руку.

— Примітивна зброя.

Оля підняла з підлоги вогнегасник.

— А ця?

Вона вдарила його балоном по голові.

Мисливець похитнувся.

— Важкий предмет.

Оля натиснула важіль.

Білий порошок ударив йому в обличчя.

— Із сюрпризом, — сказала вона.

Пилипчук потягнув Ілу вбік.

Мисливець навмання випустив червоний промінь.

Промінь зрізав антену.

Вона почала падати просто на Максима.

Тар стрибнув і відштовхнув його.

Антена впала за метр від них, розбивши частину даху.

Максим лежав на спині.

— Дякую.

— Тепер ви мені винні.

— Що?

— Ви постійно говорите про оплату.

— Потім розберемося.

З дверей раптом долинув жіночий голос:

— ОЛЮ!

На дах вибігла мати.

Невисока жінка років п’ятдесяти п’яти, у світлій куртці, з великою сумкою через плече.

Вона подолала сорок два поверхи сходами й виглядала так, ніби готова піднятися ще на стільки ж, аби лише знайти винного.

— Мамо?! — закричали обидві Олі.

Жінка зупинилася.

Подивилася на одну.

Потім на другу.

— Яка моя?

Справжня Оля підняла руку.

— Я!

Іла теж підняла руку.

— Імовірно, вона.

— Опусти руку! — крикнула Оля.

Мати підійшла до них.

— Олю, як звали твого першого хом’яка?

— Кузя!

Іла повернулася до неї.

— У тебе був малий волохатий організм?

Мати показала на справжню доньку.

— Ця моя.

Потім побачила мисливця.

— А це хто?

— Він мене викрав! — сказала Оля.

Мати зняла сумку з плеча.

— Оцей?

— Так.

Мисливець спробував підняти зброю.

Жінка вдарила його сумкою по руці.

Пристрій відлетів.

— Ти мою дитину крав?!

Мисливець відступив.

— Земна самиця, не втручайся.

На даху запала тиша.

Максим тихо сказав:

— Даремно він так.

Мати знову вдарила його сумкою.

Цього разу по обличчю.

— Яка я тобі самиця?!

Мисливець відступив ще на крок.

— Агресивна форма життя.

Ще один удар.

— Я тобі зараз покажу форму!

Тар дивився із захопленням.

— Що в сумці?

Оля знизала плечима.

— Усе.

Мисливець схопив сумку.

Мати не відпустила.

Кілька секунд вони тягнули її кожен до себе.

Ручка відірвалася.

Вміст сумки розлетівся по даху: ключі, гаманець, пляшка води, парасолька, яблуко, зарядний пристрій, ліки, викрутка, моток мотузки й маленький молоток.

Тар присів біля речей.

— Вона справді готувалася до всього.

Мати підняла молоток.

Мисливець уперше відступив добровільно.

— Цей світ нестабільний.

— Ще й який! — сказала вона.

Зонд над дахом опустився нижче.

Червоне світло накрило всіх.

Тар підвів голову.

— Він викликає транспортний промінь!

— Кого забере? — запитав Максим.

— Усіх у зоні світла.

Люди кинулися в різні боки.

Мисливець стрибнув до чорного пристрою, підняв його й активував.

Навколо нього спалахнув захисний купол.

— Ви не врятуєте місто, — сказав він. — Ваша технологія вже належить Землі.

Тар завмер.

— Яка технологія?

— Та, що впала сюди двадцять п’ять ваших років тому.

На його долоні з’явилося зображення.

Старий металевий уламок із марсіанськими символами.

Позаду нього — логотип корпорації Аркадія Вікторовича.

«НОВА СФЕРА»

Тар повернувся до директора.

— Це ваша компанія?

Аркадій Вікторович сидів за вентиляційною трубою й прикладав лід до голови.

— Моя.

— Ви зберігаєте марсіанський апарат?

— Я не знаю, про що він говорить.

Мисливець усміхнувся.

— Брешеш.

Аркадій Вікторович образився.

— Це конфіденційна інформація!

Тар зробив крок до нього.

— Де уламок?

— У дослідницькому центрі.

— У якому?

— У нашому офісі.

Максим зітхнув.

— Звісно, в офісі.

Мисливець натиснув пристрій.

Червоний промінь зонда зібрався навколо нього.

— Я заберу ядро. Потім знищу місто разом із доказами.

Він почав зникати.

Мати Олі кинула в нього яблуко.

Воно пролетіло крізь червоне світло й ударило мисливця в лоб за мить до зникнення.

На даху залишився тільки запах озону й шампанського.

Мати підняла свою сумку без ручки.

— Утік.

Тар дивився на місце, де стояв ворог.

— Він знає про старий апарат.

— А ми тепер знаємо, де другий компонент, — сказав Максим.

Аркадій Вікторович спробував непомітно рушити до дверей.

Пилипчук перегородив йому шлях.

— Куди?

— Викликати юристів.

— Спочатку проведете нас до лабораторії.

— Не можу.

— Чому?

— Секретний об’єкт.

Максим показав на чорне небо.

— Сьогодні секретність трохи постраждала.

Оля обійняла матір.

Та одразу відсторонила її й оглянула з голови до ніг.

— Ціла?

— Ціла.

— Хто ця друга?

Вона показала на Ілу.

— Марсіанка.

Мати спокійно кивнула.

— Я так і подумала.

Усі подивилися на неї.

— Як? — запитав Пилипчук.

— Моя Оля так губи не фарбує.

Іла витерла помаду рукавом.

Телефон у її кишені задзвонив.

Мати глянула на свій телефон.

— Це я тобі дзвоню?

— Ваш пристрій автоматично повторює виклик.

— Віддай.

Іла простягнула телефон.

Жінка порівняла два однакові апарати.

— А цей залиш собі.

— Навіщо?

— Буду тобі телефонувати.

Іла стривожено подивилася на Максима.

— Вона тепер і моя мати?

— Схоже, усиновлення відбулося автоматично, — сказав він.

Тар підняв контейнер із кристалом.

— Треба повернутися до корабля.

На його рукаві світився відлік:

00:34:47

Максим оглянув присутніх.

Оля, її мати, два директори, двоє марсіан, двоє поліцейських, п’яний електрик і ресторанний дах, частково зруйнований космічним зондом.

— До офісу поїдуть не всі.

Мати Олі підняла молоток.

— Я їду.

— Ні.

— Мою дочку викрав цей чорний.

— Він уже втік.

— Значить, знайдемо.

— Це небезпечно.

— Я сорок два поверхи пішки піднялася.

Максим подивився на Пилипчука.

— Що скажеш?

— Я б не сперечався.

Аркадій Вікторович обережно запитав:

— А я потрібен?

— Так, — сказали всі одночасно.

— Даремно запитав.

Вони рушили до сходів.

Тар ішов поруч з Ілою.

— Тобі сподобався алкоголь? — тихо запитала вона.

— Ні.

— Ти випив три рази.

— Для дослідження.

— А комплімент про очі?

— Побічний ефект.

— Тобто вони не гарні?

Тар зупинився.

Максим обернувся.

— Чого стали?

Тар дивився на Ілу, намагаючись знайти правильну відповідь.

— Вони гарні й без алкоголю.

Іла усміхнулася.

— Ти швидко вчишся.

Пилипчук прошепотів Максимові:

— Марсіанин уже зрозумів жінок?

— Ні.

— Але відповів правильно.

— Це і є головний земний секрет.

Унизу чекало місто.

Поліція вже перекривала квартал. Над дахами кружляли червоні зонди. У корпоративному офісі «Нової сфери» вмикалася аварійна система захисту.

А в підземній лабораторії старий марсіанський уламок, який двадцять п’ять років вважали мертвим, раптом засвітився.

Він відчув присутність Тара й Іли.

І передав у космос єдине повідомлення:

ЕКІПАЖ ПОВЕРНУВСЯ.

                            Розділ 6

                  Офіс майбутнього

Коли вони повернулися до чорного автомобіля, капітан Левченко стояв біля відчинених дверей і дивився на годинник.

— Ви пішли по одну деталь, — сказав він. — Чому повернулися з двома жінками, директором і молотком?

Мати Олі підняла молоток.

— Це мій.

— Я вже зрозумів.

Справжня Оля показала на Ілу.

— А це не я.

— Це я теж зрозумів.

— А це хто? — мати показала на Тара.

— Марсіанин.

— Я не вас питаю.

Левченко зітхнув.

— Заходьте всі. Пояснення відкладемо до моменту, коли вони знову почнуть допомагати.

Зовні машина залишалася звичайним чорним автомобілем. Усередині за дверима простягався металевий коридор.

Мати Олі зупинилася на порозі.

— Це що?

— Салон, — сказав Тар.

— Не бреши старшій людині.

— Корабель.

— Оце вже схоже на правду.

Вона зайшла всередину, озирнулася й постукала кулаком по стіні.

— Добротна робота. Не те що теперішні машини — пальцем натиснув, і вм’ятина.

Тар подивився на Максима.

— Вона перевіряє корабель ударом?

— Так у нас купують кавуни, стіни й автомобілі.

— Результат точний?

— Ніхто не знає. Але традиція сильна.

Оля зайшла слідом і зупинилася, побачивши величезне приміщення.

— Я щойно була всередині цієї машини?

— Ні, — відповіла Іла. — Тебе переносили іншим способом.

— Добре.

— Чому добре?

— Не знаю. Просто хотілося, щоб хоч щось сьогодні було нормально.

— Усередині автомобіля міститься корабель, — зауважила Іла.

— Я сказала: хотілося.

Капітан Левченко підійшов до ядра.

Відлік показував:

00:31:08

— Довго воно ще буде це показувати? — запитала мати Олі.

— Поки не вибухне, — відповів Юра.

Левченко різко обернувся.

— Я просив не лякати цивільних.

Мати Олі поставила сумку на підлогу.

— Молодий чоловіче, я пережила двох начальників, одного чоловіка, ремонт квартири й доньчине весілля, яке не відбулося. Мене цифрами не налякаєш.

Оля почервоніла.

— Мамо!

— Що «мамо»? Нехай марсіани знають, що в тебе були серйозні наміри.

Іла зацікавлено підійшла ближче.

— Що таке весілля?

Оля закрила очі.

— Не зараз.

— Це обряд створення постійного партнерства, — пояснив Пилипчук.

— Постійного? — перепитав Максим.

— Теоретично.

Мати Олі глянула на нього.

— А ви одружений?

— Уже ні.

— Значить, практику знаєте.

Максим повернувся до Тара.

— Встановлюй компонент. Негайно.

Тар відкрив панель ядра й дістав контейнер із кристалом.

— Після підключення охолоджувач не відремонтує систему, але сповільнить розпад.

— На скільки? — запитав Левченко.

— Залежить від чистоти матеріалу.

Юра гордо випростався.

— Ресторан дорогий. Там усе чисте, крім бухгалтерії.

Аркадій Вікторович обурився:

— Я все чую!

— А бухгалтерію бачите?

— Це не ваша справа!

— Отож.

Тар вставив кристал у гніздо.

Кільця навколо ядра спалахнули білим. Підлога здригнулася, світло в кораблі згасло, а потім увімкнулося знову.

Відлік зупинився на:

00:29:51

Одна секунда.

Друга.

Третя.

Цифри змінилися:

01:07:00

Усі видихнули.

Пилипчук поплескав Юру по плечу.

— Твій холодильник урятував нам тридцять сім хвилин.

— Я завжди казав, що техніку треба обслуговувати вчасно.

Аркадій Вікторович склав руки на грудях.

— За новий фільтр заплатите ви.

Левченко подивився на нього.

— Місто залишилося існувати.

— Місто не платить рахунки.

Мати Олі взяла директора за лікоть.

— Синку, ще слово про гроші — і я тобі другий фільтр дістану. Без інструментів.

Директор відступив.

— Я лише уточнив.

Тар вивів на екран карту міста.

— Другий компонент перебуває в лабораторії корпорації «Нова сфера».

Аркадій Вікторович одразу похитав головою.

— Туди не можна.

— Чому? — запитав Максим.

— Режимний об’єкт.

— Що там зберігається?

— Комерційна таємниця.

— Марсіанська?

— Я не казав цього.

— Але подумали, — сказала Іла.

Директор поглянув на неї.

— Ви всі тут думки читаєте?

— Ні. Ваші дуже голосні.

Мати Олі підняла сумку.

— Їдемо.

Максим перегородив їй шлях.

— Ви з Олею залишитеся тут.

— Ні.

— Там небезпечно.

— Тут ядро вибухає.

— Тепер через годину.

— А там що?

— Секретна лабораторія, озброєна охорона й позаземний убивця.

Жінка подумала.

— Тоді я з вами.

— Чому?

— Тут нудніше.

Оля взяла її за руку.

— Мамо, досить. Ми залишаємося.

— Тебе сьогодні вже викрали.

— Саме тому я хочу посидіти.

— Хто ж сидить після викрадення? Треба рухатися, поки організм не зрозумів, що сталося.

Іла кивнула.

— Раціональний підхід.

— Не підтримуй її, — сказала Оля.

Капітан Левченко втрутився:

— Цивільні залишаються на кораблі. Це наказ.

Мати Олі повернулася до нього.

— Ви мені хто?

Левченко відкрив рот.

— Капітан поліції.

— Це посада, а не родич.

— Я відповідаю за вашу безпеку.

— Ви вже багато сьогодні навідповідали?

Пилипчук тихо промовив:

— Капітане, краще відступити організовано.

Зрештою Оля, її мати, Коваль і кілька поліцейських залишилися біля ядра. Левченко пішов із Максимом, Пилипчуком, Таром, Ілою, Юрою та директором.

Перед виходом мати Олі простягнула Ілі молоток.

— Візьми.

— Навіщо?

— У вас таця погнулася.

— Це земна зброя?

— Це земний аргумент.

Іла заховала молоток за пояс фартуха.

— Дякую.

— І губи витри нормально.

Іла провела рукавом по обличчю.

— Тепер?

— Тепер схожа на людину.

Оля подивилася на неї.

— На дуже втомлену людину.

— Я швидко адаптуюся.

Офісний центр «Нової сфери» стояв у діловому кварталі, наче величезний скляний кристал.

На фасаді світився корпоративний девіз:

«МИ СТВОРЮЄМО ЗАВТРА ВЖЕ СЬОГОДНІ»

Чорна машина зупинилася біля головного входу.

Тар прочитав напис.

— Якщо вони створюють завтра сьогодні, що роблять завтра?

— Проводять нараду про те, чому не створили вчора, — відповів Юра.

Директор Аркадій Вікторович поправив чужий піджак.

— У нас міжнародна інноваційна компанія.

— Що ви виробляєте? — запитала Іла.

— Майбутнє.

— У яких одиницях воно вимірюється?

— Це образно.

— Тоді що ви виробляєте насправді?

Директор задумався.

— Технологічні рішення.

— Які проблеми вони вирішують?

— Складні.

— Які саме?

— Ви завжди ставите стільки запитань?

— Я дослідниця.

Максим відчинив двері.

— А він директор. У них запитання не люблять.

У холі було світло, хоча година давно перевалила за північ.

За стійкою сиділа молода адміністраторка. Перед нею стояли три монітори, планшет, телефон і чашка кави.

На одному екрані вона дивилася серіал.

На другому гортала фотографії.

На третьому була відкрита робоча програма.

Побачивши директора, вона миттєво закрила серіал.

— Аркадію Вікторовичу! Ви повернулися?

— Як бачите.

— А хто ці люди?

Тар вийшов з-за його спини.

Адміністраторка побачила двох однакових директорів.

Її рука зависла над клавіатурою.

— Аркадію… Вікторовичу?

Обидва відповіли:

— Так.

Вона повільно встала.

— Вас двоє.

Тар подивився на справжнього директора.

— Вона швидко аналізує.

— Охорону! — крикнула адміністраторка.

Директор підняв руки.

— Спокійно, Маріє. Це рекламний експеримент.

— Який?

— Тестування… подвійного керівництва.

— Для чого?

Тар відповів:

— Щоб ухвалювати вдвічі більше неправильних рішень.

Максим кашлянув.

Марія подивилася на нього.

— А поліція навіщо?

— Стежимо за якістю експерименту.

— А вона? — адміністраторка показала на Ілу.

— Спеціаліст із зовнішніх комунікацій, — сказав директор.

— У формі офіціантки?

Іла показала на себе.

— Це зовнішня комунікація?

— У ресторані — так, — відповів Пилипчук.

Юра підійшов до стійки й побачив чашку.

— Кава свіжа?

Марія накрила її рукою.

— Моя.

— Я лише запитав.

— Ви завжди після запитання берете без дозволу.

— Ми знайомі?

— Ви три місяці обслуговували тут електрику.

— О! Марічко!

— Не називайте мене так.

— Чому?

— Після вас два поверхи тиждень жили без розеток.

— Зате не було короткого замикання.

— Бо не було струму!

Тар подивився на кавовий автомат біля стіни.

— Це пристрій для створення гіркої рідини?

Марія насупилася.

— Кавомат.

— Люди самі підходять і платять, щоб не спати?

— Так.

— Усередині офісу?

— Так.

— Компанія спочатку змушує людей працювати вночі, а потім продає їм засіб, щоб вони могли працювати вночі?

Марія подивилася на директора.

— Я теж це казала.

Аркадій Вікторович почервонів.

— Кава для працівників безкоштовна.

— Тільки три чашки, — сказала Марія. — Далі списується із зарплати.

Іла підійшла до автомата.

На екрані були зображення напоїв.

— «Еспресо», «американо», «капучино», «лате». Це різні отрути?

— Різні способи не спати, — пояснив Максим.

Іла натиснула «еспресо».

Автомат загудів.

Вона відступила й поклала руку на молоток.

— Він сердиться.

— Він меле зерно.

— Навіщо?

— Щоб залити його окропом.

— Ви подрібнюєте насіння, обпалюєте його, заливаєте киплячою водою й п’єте?

— Так.

— А потім дивуєтеся марсіанам?

Пластиковий стаканчик наповнився чорною рідиною.

Іла зробила ковток.

Її обличчя застигло.

— Гірко.

— Цукор праворуч, — сказала Марія.

Іла додала одну ложку.

Спробувала.

Додала другу.

Потім третю.

Після шостої Максим забрав у неї ложку.

— Досить.

— Тепер майже не гірко.

— Це вже сироп.

Тар теж узяв чашку.

— Я хочу провести дослідження.

— Після шампанського? — запитала Іла.

— Це інша речовина.

— У тебе вже був побічний ефект.

— Я сказав правду.

— Про мої очі?

Пилипчук тихо промовив:

— Почалося.

Максим показав на ліфти.

— Нам треба вниз.

Директор підійшов до турнікетів і приклав картку.

Червоне світло.

ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО

Він приклав ще раз.

Знову червоне.

— Що за дурниці?

Марія поглянула на монітор.

— Система пише, що ви вже в будівлі.

Усі подивилися на Тара.

— Коли він зайшов, камера розпізнала його як вас, — пояснила Марія.

— Виправте.

— Я не можу. За системою один Аркадій Вікторович уже всередині, а другий намагається проникнути.

Тар кивнув.

— Логічно.

Директор повернувся до нього.

— Вийдіть із будівлі.

— Навіщо?

— Щоб я міг зайти.

— Але я вже зайшов.

— Саме це й проблема!

Максим приклав поліцейське посвідчення.

Турнікет не відкрився.

КАРТКА НЕ ПІДТРИМУЄТЬСЯ

— Державна система, — сказав Пилипчук. — Ніде не підтримується.

Іла просто переступила турнікет.

Зі стелі пролунав жіночий голос:

— Увага. Зафіксовано несанкціонований прохід.

Іла зупинилася.

— Ваша будівля теж говорить.

— Розумний офіс, — гордо сказав директор.

— Він розумніший за працівників?

Марія відповіла:

— Після восьмої вечора — так.

Тар торкнувся панелі турнікета.

Світло стало синім.

Усі проходи відчинилися.

— Що ви зробили? — запитав директор.

— Пояснив системі, що ми гості.

— Без реєстрації?

— Вона повірила.

— Це порушення безпеки!

Марія подивилася на шість відкритих турнікетів.

— Я давно казала, що не треба було купувати найдешевшу систему.

— Вона була не найдешевша!

— У рахунку — так.

Юра захоплено кивнув.

— Офісна бухгалтерія. Сильніша за марсіанську науку.

Ліфт мав скляні стіни, дзеркало, музичний супровід і сенсорну панель без кнопок.

Коли всі зайшли, жіночий голос запитав:

— Вітаю, Аркадію Вікторовичу. Куди бажаєте піднятися?

Директор сказав:

— На мінус четвертий.

— Поверх не існує.

— Режим «Омега».

— Голос не підтверджено.

— Я Аркадій Вікторович!

— У кабіні виявлено два Аркадії Вікторовичі.

Тар озирнувся.

— Система помітила.

— Який із вас справжній? — запитав ліфт.

Директор показав на себе.

— Я!

Тар сказав:

— Питання містить хибне припущення про одиничність особи.

Ліфт замовк.

Пилипчук усміхнувся.

— Він зламав ліфт філософією.

Голос нарешті відповів:

— Помилка ідентифікації. Зверніться до адміністратора.

— Я власник будівлі! — закричав директор.

— Підвищений тон не розширює права доступу.

Максим подивився на нього.

— Розумний офіс.

— Замовкніть.

Іла розглядала дзеркало.

— Для чого в транспортній кабіні відображальна стіна?

— Щоб люди дивилися на себе, — пояснив Пилипчук.

— Під час переміщення?

— Так.

— Вони бояться змінитися між поверхами?

— Деякі перевіряють.

Іла стала ближче до дзеркала.

— Земні жінки часто дивляться?

— Часто.

— Чому?

— Перевіряють зовнішність.

— Вона змінюється?

— Настрій змінюється швидше.

Тар випив еспресо одним ковтком.

За кілька секунд випростався.

— У мене збільшилася частота серцевих скорочень.

— Кава, — сказав Максим.

— Мої думки рухаються швидше.

— Теж кава.

— Я чую ліфт.

— Він грає музику.

— Я чую струм у стінах.

Пилипчук забрав порожній стаканчик.

— Марсіанам еспресо більше не давати.

Тар раптом почав натискати символи на панелі з неймовірною швидкістю.

— Що ти робиш? — запитала Іла.

— Вивчаю систему.

— Повільніше.

— Не можу. Земна речовина активувала додаткові ресурси.

Ліфт здригнувся.

Світло згасло.

Потім кабіна різко поїхала вниз.

Директор притиснувся до стіни.

— Що ви зробили?!

— Отримав доступ до прихованих рівнів.

— Ви зламали систему!

— Ні. Я знайшов пароль.

— Який?

— «Майбутнє2025».

Марія говорила правду про безпеку.

Юра засміявся.

— Міжнародна інноваційна компанія.

Директор почервонів.

— Це тимчасовий пароль.

— Зараз 2026 рік, — сказав Максим.

— Трохи затрималося оновлення.

— Ви створюєте завтра вже сьогодні, — нагадала Іла.

Ліфт зупинився.

На панелі засвітився напис:

РІВЕНЬ –4. ЛАБОРАТОРІЯ «ОРФЕЙ»

Двері відчинилися.

За ними був білий коридор без вікон.

На стіні висів логотип «Нової сфери», а під ним — напис:

«ТЕХНОЛОГІЯ НЕ МАЄ ПОХОДЖЕННЯ. ВОНА МАЄ ВЛАСНИКА».

Тар прочитав і завмер.

— Це неправда.

Директор вийшов із ліфта.

— Це корпоративний слоган.

— Технологія завжди має походження.

— Власник важливіший.

Іла поглянула на нього.

— Ви крадете чужі винаходи?

— Ми інвестуємо в перспективні розробки.

Юра прошепотів Пилипчуку:

— Краде, але з презентацією.

Коридор перекривала скляна стіна. За нею стояли двоє озброєних охоронців.

Побачивши директора, вони підняли зброю.

— Аркадію Вікторовичу, відійдіть від двійника.

Обидва директори відійшли один від одного.

Охоронці розгубилися.

— Котрий із вас Аркадій Вікторович?

Справжній директор показав на себе.

Тар також показав на нього.

— Він.

Охоронці перевели зброю на Тара.

— На підлогу!

— Навіщо?

— Руки за голову!

Тар поклав руки собі на обличчя.

— За голову!

— Голова закінчується в різних місцях залежно від анатомічної моделі.

Максим дістав посвідчення.

— Поліція. Опустіть зброю.

— У нас наказ нікого не пропускати.

— Від кого?

— Від начальника служби безпеки.

Усі переглянулися.

— Коли надійшов наказ? — запитав Максим.

— П’ять хвилин тому.

— Як він зв’язався?

— Через внутрішню систему.

Тар глянув на Ілу.

— Мисливець уже тут.

Світло в коридорі стало червоним.

Голос офісної системи оголосив:

— Увага. На рівні мінус чотири виявлено біологічне зараження. Розпочато герметизацію.

За спинами охоронців опустилися металеві двері.

Директор кинувся до скляної перегородки.

— Скасуйте блокування!

Один охоронець натиснув кнопку.

— Система не реагує.

— Використайте мій код!

— Ваш профіль заблокований.

— Я власник!

Зі стелі відповів жіночий голос:

— Статус власника тимчасово призупинено через наявність двох власників.

Пилипчук кивнув на Тара.

— Другий директор усе-таки створює проблеми.

— Перший створював їх до мого прибуття, — відповів Тар.

Іла дістала молоток.

Максим подивився на неї.

— Скло броньоване.

— Перевірю.

Вона вдарила.

Скло не розбилося, але молоток відскочив і мало не влучив Пилипчуку в голову.

— Обережно!

— Матеріал міцний.

— Дякую за дослідження.

Тар приклав долоню до стіни.

По склу пробігло синє світло.

— Воно містить домішки нашої технології.

— Звідки? — запитала Іла.

Директор відступив.

— Ми вивчали уламок.

— Ви копіювали його структуру?

— Частково.

— Без розуміння принципу?

— У нас були вчені.

— Земні?

— Звісно.

— Тоді без розуміння.

Максим подивився на камеру під стелею.

— Мисливець бачить нас?

Тар простежив за сигналом.

— Так.

— Може відкрити двері?

— Може.

— Чому не відкриває?

— Хоче, щоб ми дійшли до уламка.

— Навіщо?

Іла відповіла:

— Щоб ми самі показали, як його активувати.

Голос системи повідомив:

— Розпочато очищення зараженої зони.

З вентиляційних отворів пішов білий газ.

Директор закричав:

— Це система пожежогасіння!

— Небезпечна? — запитав Тар.

— Витісняє кисень!

Пилипчук витяг рацію.

— Викликаю допомогу.

З динаміка пролунав голос:

— Немає мережі.

— Навіть рація образилася.

Юра оглянув вентиляцію.

— Треба вимкнути подачу.

— Як? — запитав Максим.

— Електрощитова за стіною.

— За броньованою?

— Так.

— Інший спосіб?

Юра подивився на стелю.

— Можна замкнути систему тут.

— Чим?

Юра простягнув руку до директора.

— Ваш телефон.

— Навіщо?

— Потрібна батарея.

— Це нова модель!

— Через дві хвилини ви не матимете легенів.

Директор віддав телефон.

Юра розбив корпус об підлогу.

— Ви що робите?!

— Розширюю функціональність.

Він витяг батарею, зняв декоративну панель зі стіни й дістався до проводів.

Тар присів поруч.

— Ця лінія керує вентиляцією.

— Я бачу.

— Червоний провід передає живлення.

— У земній техніці колір може брехати.

— Навіщо?

— Електрикам теж потрібен адреналін.

Газ уже сягнув колін.

Максим почав важче дихати.

— Швидше.

Юра торкнувся двох контактів батареєю.

Іскра.

Світло мигнуло.

Газ перестав надходити.

Потім увімкнулася пожежна тривога.

Зі стелі полилася вода.

Директор підняв руки.

— Тут обладнання на мільйони!

— Зате дихати можна, — сказав Юра.

Охоронці за склом опустили зброю. Один із них знайшов ручний механізм і почав відкривати перегородку.

Вода текла по стінах, по костюмах і по Ілиному фартуху.

Іла підставила долоні.

— Це гасіння вогню?

— Так, — відповів Максим.

— Вогню немає.

— Система не знає.

— Розумний офіс?

— Майже геній.

Коли прохід відкрився, вони рушили вглиб лабораторії.

Зала «Орфей» займала майже весь підземний поверх.

У центрі, за кількома шарами скла, висів темний металевий уламок завдовжки три метри. Його поверхню вкривали тонкі символи, які світилися зеленим.

Навколо стояли прилади, маніпулятори й комп’ютери.

Тар підійшов до скла.

Його обличчя змінилося.

— Це не частина двигуна.

— А що? — запитав Максим.

— Навігаційний модуль рятувальної капсули.

Іла торкнулася скла.

— Старий тип. Таких не використовують понад сто років.

Аркадій Вікторович витер мокре волосся.

— Наші вчені вважали, що це джерело енергії.

— Тому ви подавали на нього струм? — запитав Тар.

— Проводили експерименти.

— Ви двадцять п’ять років били навігатор електрикою?

Директор образився.

— Ми зробили на його основі десятки відкриттів.

На екранах навколо з’явилися зображення безпілотників, нових акумуляторів, систем розпізнавання облич і просторових сенсорів.

Іла дивилася на них.

— Ви використали аварійний маяк для реклами, телефонів і спостереження за людьми?

— Не тільки. Ще для логістики.

Тар повернувся до Максима.

— Вони знайшли пристрій, здатний прокласти шлях між планетами, і почали швидше доставляти покупки.

Максим знизав плечима.

— Люди люблять, коли швидко.

Директор підійшов до панелі.

— Нам потрібен фазовий каталізатор. Він міститься всередині уламка?

— Так, — сказав Тар. — Але якщо відкрити корпус неправильно, модуль знищить накопичені дані.

— Які дані?

— Маршрут капсули. Запис екіпажу. Координати посадки.

Іла подивилася на Тара.

— Якщо це рятувальна капсула, хтось міг вижити.

Уламок спалахнув яскравіше.

На всіх екранах з’явилося одне повідомлення:

ЕКІПАЖ ПОВЕРНУВСЯ

— Він реагує на нас, — сказала Іла.

Тар наблизив долоню до скла.

Символи на уламку змінилися.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ

ТАР-КЕН — НЕ ЗАРЕЄСТРОВАНИЙ

ІЛА-МЕЙ — НЕ ЗАРЕЄСТРОВАНА

СТАТУС: РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА НЕ ПРИБУЛА

— Він чекав сто двадцять сім земних років, — тихо сказала Іла.

Директор здригнувся.

— Але уламок знайшли двадцять п’ять років тому.

— Отже, до цього він лежав непоміченим.

Тар активував панель.

У центрі зали з’явилася голограма.

Темний ліс.

Ніч.

У землі диміла невелика капсула.

Камера тремтіла.

Зсередини вибрався поранений марсіанин. Високий, із темно-мідною шкірою й чорними очима.

Він притискав руку до грудей.

Позаду нього капсула горіла.

Запис супроводжувався пошкодженим звуком.

— Аварійна посадка… координати невідомі… зв’язок із Марсом відсутній… другий член екіпажу загинув…

Марсіанин озирнувся.

Між деревами з’явилися промені ліхтарів.

Земні голоси.

— Тут щось упало!

— Викликайте швидку!

— Обережно, може вибухнути!

Марсіанин торкнувся маскувального пристрою.

Його тіло змінилося.

За кілька секунд на місці прибульця лежав молодий земний чоловік.

Максим зробив крок до голограми.

— Він прийняв людську форму.

— Щоб вижити, — сказала Іла.

На записі до нього підбіг чоловік у робочій куртці.

Молодий Аркадій Вікторович.

Усі повільно повернулися до директора.

Той зблід.

— Це не я.

Юра показав на голограму.

— Обличчя ваше.

— Запис старий!

— Ви теж.

— Я тоді був молодший.

На відео молодий директор нахилився до прибульця.

— Ти мене розумієш?

Марсіанин прошепотів:

— Допоможи.

— Хто ти?

— Не можна… знати…

— За тобою хтось полює?

Марсіанин кивнув.

Молодий Аркадій озирнувся на інших людей.

Потім сказав:

— Це мій працівник! Відійдіть! У нього опіки!

Запис обірвався.

У лабораторії запала тиша.

Максим підійшов до директора.

— Ви знали.

— Не все.

— Ви знайшли живого прибульця.

— Він виглядав людиною!

— І говорив про переслідування.

— Я думав, він марить.

Тар подивився на нього.

— Що ви зробили?

Директор сів на край столу.

— Відвіз його до приватної клініки. Він відновився за кілька днів. Назвався Артемом.

— Де він зараз?

— Не знаю.

— Брешете, — сказала Іла.

— Він зник через рік.

— А капсула залишилася вам, — промовив Максим.

— Ми знайшли її пізніше.

— І створили компанію.

Директор мовчав.

Юра присвиснув.

— Оце стартовий капітал.

Тар повернувся до уламка.

— У модулі мають бути пізніші записи.

Він торкнувся кількох символів.

З’явилося нове відео.

Той самий марсіанин, уже в людській подобі, сидів перед камерою. На вигляд йому було близько тридцяти років.

— Якщо хтось із наших побачить запис, не шукайте мене через державні системи. Мисливці контролюють канали зв’язку. Я залишив Марс і не повернуся. Тут у мене є ім’я. Робота. Люди, яких я не можу покинути.

Запис стрибнув.

Той самий чоловік стояв у білому халаті біля лікарняного ліжка.

— Земляни дивні. Вони руйнують своє здоров’я, а потім просять його повернути. Курять, п’ють, не сплять, їдять надмірно, працюють до виснаження…

Тар кивнув.

— Точне спостереження.

На відео марсіанин продовжив:

— …але коли інша людина опиняється в небезпеці, деякі з них здатні віддати все, навіть не запитавши про винагороду. Я не розумію їх. Можливо, саме тому залишаюся.

Іла тихо сказала:

— Він став лікарем.

Запис змінився.

Фотографія чоловіка на медичному сайті.

ДОКТОР АРТЕМ ЛЕВИЦЬКИЙ
ЗАВІДУВАЧ ВІДДІЛЕННЯМ НЕВІДКЛАДНОЇ ДОПОМОГИ

Пилипчук придивився.

— Я знаю цю лікарню. Міська клінічна на північному районі.

Максим глянув на дату.

— Фото зроблено минулого тижня.

— Він живий, — сказала Іла.

Тар стояв нерухомо.

— Сто двадцять сім років на чужій планеті.

— Для вас це багато? — запитав Максим.

— Достатньо, щоб перестати чекати.

На одному з екранів спалахнуло червоне попередження.

НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ДОСТУП ДО СИСТЕМИ

Тар різко підняв голову.

— Мисливець підключився до модуля.

Уламок почав вібрувати.

За склом спалахнули червоні лінії.

Голос офісної системи змінився. Тепер він був низьким і металевим.

— Місцезнаходження втікача підтверджено.

Іла зблідла.

— Він почув запис.

— Якого втікача? — запитав Максим.

— Артема.

На екрані з’явилася карта міста.

Червона точка засвітилася над лікарнею.

Інша точка рухалася до неї з боку центру.

Швидко.

Тар кинувся до уламка.

— Треба витягти каталізатор і відключити маяк.

Директор підбіг до панелі.

— Якщо пошкодите модуль, ми втратимо всі дослідження!

Максим схопив його за піджак.

— Якщо не відпустите панель, ви втратите пальці.

— Це приватна власність!

Іла дістала молоток.

— Технологія має походження.

І вдарила по захисному склу.

Перша тріщина.

Директор закричав:

— Ви збожеволіли?!

Другий удар.

Тріщина побігла по всій поверхні.

— Воно броньоване! — вигукнув Пилипчук.

— Мати Олі дала хороший аргумент, — відповіла Іла.

Тар приклав долоню до скла.

Синій імпульс пройшов крізь тріщини.

Перегородка розсипалася великими прозорими шматками.

Уламок завис у повітрі без захисту.

Тар відкрив бокову панель.

Усередині пульсував золотавий шестикутник.

— Каталізатор.

Він простягнув руку.

Уламок раптом ожив.

Металеві пластини зімкнулися навколо його зап’ястя.

— Тар! — крикнула Іла.

З екранів пролунав голос мисливця:

— Дякую, що відкрив модуль.

Червоне світло пробігло по руці Тара.

Його маскування зникло.

Перед людьми стояв справжній марсіанин: темно-мідна шкіра, чорні очі, тонкі світлі лінії вздовж обличчя.

Охоронці підняли зброю.

Пилипчук став перед ними.

— Не стріляти!

— Це не людина! — вигукнув один.

— Сьогодні це вже не причина.

Іла схопила Тара за плече.

— Відпусти модуль!

— Не можу. Він зчитує пам’ять.

На екранах з’явилися зображення Марса.

Міста під прозорими куполами.

Червоні рівнини.

Кораблі в небі.

Потім — військовий зал, у якому Тар стояв перед трьома високими постатями.

Голос мисливця промовив:

— Знайдено причину втечі.

Тар напружився.

— Закрий систему!

— Не встигаю!

На екрані з’явився документ із марсіанськими символами.

Іла прочитала першою.

— Тар…

Максим подивився на неї.

— Що там?

Іла повільно повернулася до нього.

— Наш корабель не випадково потрапив на Землю.

Тар вирвав руку з уламка.

Метал розсік шкіру, але він устояв.

— Зараз не час.

— Ти знав координати? — запитала Іла.

— Не всі.

— Тар!

Він схопив золотавий каталізатор.

Уламок завив.

По лабораторії прокотилася ударна хвиля. Комп’ютери згасли, скло вилетіло з перегородок, а людей кинуло на підлогу.

Коли Максим підвів голову, Тар уже стояв із каталізатором у руці.

На екрані залишалося одне повідомлення:

ЦІЛЬ 3 ВИЯВЛЕНО

АРТЕМ ЛЕВИЦЬКИЙ

ЧАС ДО ЛІКВІДАЦІЇ: 18 ХВИЛИН

Іла дивилася на Тара.

— Ти направив корабель сюди.

Він не відповідав.

— Це була не помилка навігації?

— Помилка була.

— Але Землю ти шукав?

Тар стиснув каталізатор.

— Я шукав того, хто прилетів сюди до нас.

— Навіщо?

— Щоб дізнатися, чому він утік.

Максим встав і перевірив пістолет.

— Сімейні марсіанські таємниці обговорите в дорозі.

— Куди? — запитав директор.

Максим показав на червону точку, що наближалася до лікарні.

— Рятувати вашого першого інвестора.

Тар рушив до виходу.

Директор побіг за ним.

— А лабораторія?!

Юра оглянув зруйноване приміщення.

— Потрібен ремонт.

— Я бачу!

— Можу дати номер бригади.

— Замовкни!

Коли вони зайшли до ліфта, голос системи повідомив:

— Вітаю, Аркадію Вікторовичу. Оцініть якість перебування в лабораторії від одного до п’яти.

Директор подивився на розбиті двері, мокрий костюм і знищене обладнання.

— Нуль!

— Відповідь не відповідає дозволеному діапазону.

Тар натиснув перший поверх.

— Поставте один.

— Чому?

— Це найнижча оцінка, яку система здатна зрозуміти.

Ліфт рушив угору.

На рукаві Тара світився новий відлік:

00:17:42

Іла стояла поруч, не дивлячись на нього.

— Ти мав розповісти мені.

— Знаю.

— Коли?

— Після повернення.

— На Марс?

Тар мовчав.

— Ти взагалі збирався повертатися?

Він нарешті глянув на неї.

— Не знаю.

Двері ліфта відчинилися.

У холі всі телефони одночасно подали сигнал.

На екранах з’явилося термінове повідомлення:

У МІСЬКІЙ ЛІКАРНІ ОГОЛОШЕНО ЕВАКУАЦІЮ ЧЕРЕЗ НЕВІДОМУ ЗАГРОЗУ

Нижче транслювалося відео.

Над лікарнею завис червоний зонд.

А біля головного входу стояв доктор Артем Левицький і дивився просто в небо.

Він не тікав.

Лише повільно зняв окуляри й сказав:

— Нарешті.

                        Розділ 7

             Той, хто залишився

Чорний автомобіль вилетів із підземного паркінгу «Нової сфери» так швидко, що шлагбаум устиг піднятися лише наполовину.

Верхню половину машина забрала із собою.

Вона кілька секунд волочилася по даху, висікаючи іскри, а потім відлетіла на перехресті й упала перед автобусом.

Водій автобуса загальмував, висунувся у вікно й закричав:

— Права купив?!

Максим подивився в дзеркало.

— У мене двадцять років стажу!

— Він вас не чує, — сказав Тар.

— Зате мені легше.

На рукаві марсіанина світився відлік:

00:16:53

До ліквідації Артема Левицького залишалося менше сімнадцяти хвилин.

Капітан Левченко тримався за спинку сидіння й намагався телефонувати в управління.

Телефон повідомляв:

НЕМОЖЛИВО ПІДКЛЮЧИТИСЯ ДО ЗЕМНОЇ МЕРЕЖІ. СПРОБУВАТИ МАРСІАНСЬКУ?

— Тар!

— Що?

— Забери свій корабель із мого телефона.

— Він намагається допомогти.

— Він пропонує мені роумінг на Марсі!

— Можливо, там кращий тариф.

— Там немає моїх абонентів!

Пилипчук заглянув через плече.

— А скільки коштує хвилина?

— Не знаю.

— Подивіться. Раптом дешевше.

— Кому я дзвонитиму?

— Марсіанам.

Левченко повернувся до нього.

— З якою метою?

— Можна запропонувати співпрацю між поліціями.

— У них є поліція? — запитав Максим.

Тар відповів:

— Є служба суспільної рівноваги.

— Що робить?

— Контролює поведінку, пересування, інформацію, контакти й генетичну придатність громадян.

У машині стало тихо.

Пилипчук повільно сказав:

— Наша поліція, але з поліклінікою.

— Саме тому я не хочу туди телефонувати, — додав Тар.

Іла сиділа біля стіни, схрестивши руки.

Від моменту, коли в лабораторії з’ясувалося, що Тар свідомо шукав Землю, вона майже не говорила з ним.

Тар кілька разів поглядав у її бік.

Іла дивилася у вікно.

— Ти ще сердишся? — нарешті запитав він.

— Ні.

Пилипчук нахилився до Максима.

— Це погано.

— Чому? — тихо спитав Тар.

Максим не відривав очей від дороги.

— Коли жінка каже «ні» таким голосом, правильна відповідь — мовчати.

— Але я хочу уточнити.

— Не хочеш.

— Хочу.

Іла повернула голову.

— Уточнюй.

Тар відкрив рот.

Максим різко натиснув на клаксон, хоча дорога попереду була вільною.

— Чому ви сигналите? — запитав Тар.

— Рятую тобі життя.

Іла знову відвернулася.

Юра, який сидів на підлозі з ресторанною пляшкою води, підняв палець.

— Треба сказати: «Я був неправий».

Тар поглянув на нього.

— Але ситуація складніша.

— Жінки не люблять складних пояснень, коли просте вже очевидне.

— Звідки ти знаєш?

— Три шлюби.

— Успішні?

— Усі завершені.

— Тоді твій метод сумнівний.

— Зате досвід великий.

Іла сказала, не повертаючись:

— Я все чую.

Юра замовк.

Максим звернув у лікарняний квартал.

Попереду вже миготіли сині маячки, стояли пожежні машини та карети швидкої допомоги. Людей виводили з головного корпусу.

Над будівлею висів червоний зонд.

Він повільно обертався, скануючи поверх за поверхом.

— Чому він ще не атакує? — запитав Левченко.

Тар глянув на прилад.

— Шукає Артема серед людей.

— Він же бачить його біля входу.

— Бачить людську оболонку. Потрібне підтвердження.

— Тобто поки Артем виглядає людиною, зонд не впевнений?

— Так.

Максим натиснув на газ.

— Тоді не дамо йому впевнитися.

Доктор Артем Левицький стояв біля головного входу лікарні в білому халаті.

Навколо нього метушилися медики, санітари, пацієнти й поліцейські. Хтось вивозив людей на каталках, хтось тягнув кисневі балони, хтось сперечався, куди переносити реанімацію.

Сам Артем не рухався.

Він дивився в небо.

На вигляд йому було років п’ятдесят. Сиве волосся, окуляри, спокійне обличчя людини, яку важко здивувати навіть кінцем світу.

До нього підбігла молода медсестра.

— Артеме Сергійовичу, чого ви стоїте? Треба евакуюватися!

— Усіх вивели з хірургії?

— Майже. Залишилася операційна.

— Пацієнт?

— Розпочали пересадку клапана. Зупинитися не можуть.

Артем подивився на зонд.

— Нехай продовжують.

— А якщо це теракт?

— Тоді операція тим більше не повинна затягуватися.

— Ви йдете з нами?

— За хвилину.

Медсестра схопила його за рукав.

— Ви завжди так кажете, а потім залишаєтеся!

— Саме тому ти вже не віриш.

— Звісно, не вірю!

— Це ознака професійного росту.

Чорна машина з вереском загальмувала перед лікарнею.

Двері відчинилися.

Першим вискочив Максим.

За ним — Пилипчук, Левченко, Тар та Іла.

Артем побачив Тара.

Його обличчя не змінилося.

Лише пальці сильніше стиснули окуляри.

— Отже, це ви, — сказав він.

Тар наблизився.

— Артем Левицький?

— Тепер так.

— Ваше справжнє ім’я?

Артем подивився на людей навколо.

— Не тут.

— До вашої ліквідації чотирнадцять хвилин.

— Значить, розмовлятимемо швидко.

Максим підійшов ближче.

— Ви знали, що за вами прилетять?

— Сто двадцять сім років знав.

— І весь цей час жили тут?

— Переважно.

— Що значить «переважно»?

— Двічі був у відпустці за кордоном.

Пилипчук насупився.

— Марсіанин їздив у Туреччину?

— Один раз.

— Сподобалося?

— Готель був добрий. Сонце надмірне.

Тар торкнувся зап’ястя.

— Нам потрібно сховати вас від сканування.

Артем кивнув на зонд.

— Пізно.

Червоне світло накрило територію лікарні.

Люди закричали.

Зонд випустив тонкий промінь, який пройшов крізь натовп і зупинився на Артемі.

Його людська оболонка замиготіла.

На мить під шкірою проступили темно-мідні лінії.

Зонд подав сигнал.

ЦІЛЬ ПІДТВЕРДЖЕНО

Тар схопив Артема за руку.

— У машину!

— Не можу.

— Чому?

Артем показав на лікарню.

— Там операція.

— Зонд знищить будівлю.

— Саме тому я залишаюся.

Іла вийшла вперед.

— Ви не захистите її самі.

— А ви?

— У нас є корабель.

— Який ось-ось вибухне?

Тар подивився на нього.

— Ви отримували наші сигнали?

— Уламок іноді прокидався. Давав уривки.

— Чому не прийшли до нього?

— Бо він був у руках людей, які хотіли перетворити кожен гвинт на бізнес.

Аркадій Вікторович вибрався з машини й почув останні слова.

— Наша компанія створила тисячі робочих місць!

Артем поглянув на нього.

— І забрала мою капсулу.

— Ми її врятували від корозії.

— Ви просвердлили в навігаційному модулі двадцять три отвори.

— Це були дослідницькі роботи.

— Ви намагалися вставити в нього зарядний кабель від ноутбука.

Директор почервонів.

— Це був ранній етап.

Юра визирнув із дверей.

— А спрацювало?

— Загорівся ноутбук, — відповів Артем.

— Значить, контакт був.

Левченко вказав на машину.

— Усі суперечки потім. Лікарю, сідайте.

— Я сказав: не можу.

Максим став перед ним.

— Через хвилину вас тут не буде. Лікарню це не врятує.

— Якщо я піду, зонд переслідуватиме корабель.

— Саме цього ми й хочемо.

— А люди?

— Евакуюються.

— Не всі.

Артем подивився на верхні поверхи.

За вікнами операційного блоку горіло світло.

— На п’ятому поверсі дитина на апараті штучного кровообігу. Якщо зникне живлення, вона помре.

Тар глянув на зонд.

— Можемо створити перешкоду для його систем наведення.

— На скільки?

— Хвилини на дві.

— Цього вистачить, щоб перевести операційну на автономне живлення.

Максим схопив рацію.

— Капітане, організуйте генератор.

Левченко подивився на нього.

— Мені?

— Ви старший за званням.

— Нарешті хтось пам’ятає.

Він повернувся до поліцейських біля входу.

— Хто тут відповідальний за евакуацію?

Молодий лейтенант підбіг.

— Я.

— Уже ні. Знайти резервний генератор, кабелі й електрика.

Юра підняв руку.

— Електрик уже є.

Левченко окинув його поглядом.

— Тверезий?

Юра прислухався до себе.

— Наполовину.

— Візьміть ще одного.

— Навіщо?

— Для другої половини.

   Тар та Іла стали по обидва боки від входу.

Тар дістав золотавий фазовий каталізатор із лабораторії.

Артем побачив його й уперше втратив спокій.

— Ви витягли його з модуля?

— Так.

— Модуль вижив?

— Частково.

— Людською мовою?

Юра, який уже тягнув кабель до лікарні, крикнув:

— Розбили все!

Артем зітхнув.

— Я сто років уникав того, щоб вони його зламали.

Аркадій Вікторович образився:

— Ми зберігали його двадцять п’ять років!

— У підвалі поряд із корпоративним спортзалом.

— Там стабільний клімат.

— І музика о сьомій ранку.

Тар вставив каталізатор у свій наручний пристрій.

— Іло, синхронізація.

Вона підняла руку.

— Канал нестабільний.

— Іншого немає.

— Якщо перевантажимо каталізатор, він не підійде для ядра.

— Якщо не перевантажимо, зонд знищить лікарню.

— Ти знову вирішуєш сам?

Тар завмер.

Максим тихо сказав:

— Не найкращий момент.

Іла дивилася Тарові в очі.

— Я запитала.

— Ні, — відповів він. — Вирішуємо разом.

— Тоді кажи ризик.

— Сорок відсотків, що каталізатор згорить.

— А якщо зменшити потужність?

— Перешкода триматиметься менше хвилини.

Іла поглянула на операційний поверх.

— Досить.

Вона активувала свій пристрій.

Між її долонями виникла синя сфера.

Тар зробив те саме.

Сфери з’єдналися тонким променем.

Зонд різко змінив положення.

Його червоне світло почало метатися по території, втрачаючи ціль.

— Перешкода працює, — сказав Тар.

— П’ятдесят сім секунд, — відповіла Іла.

Максим натиснув кнопку рації.

— Левченко, у вас менше хвилини!

З будівлі пролунала відповідь:

— Генератор підключаємо!

Із головного входу вибіг Юра, тримаючи два оголені проводи.

— У кого є ізоляційна стрічка?!

Пилипчук почав перевіряти кишені.

— У поліції є наручники.

— Наручники струм проводять.

— Пластикові стяжки?

— Давай!

Левченко кинув йому пачку.

Юра з’єднав кабелі, замотав їх стяжками й крикнув:

— Вмикайте!

Десь усередині загудів генератор.

Світло в операційній згасло.

За секунду спалахнуло знову.

— Є живлення! — повідомила рація.

Тар від’єднав промінь.

Каталізатор у його руці задимівся.

Іла швидко забрала його.

— Перегрів.

— Пошкодження?

Вона перевірила.

— Дев’ять відсотків.

— Допустимо.

Зонд знову знайшов Артема.

На його корпусі відкрився вузький отвір.

— Постріл! — крикнув Тар.

Артем не рушив.

Максим кинувся на нього й повалив на землю.

Червоний промінь пройшов над ними та влучив у бронзовий пам’ятник засновнику лікарні.

Пам’ятник зник до половини.

Залишилися тільки черевики на постаменті.

Пилипчук подивився.

— Символічно.

— У машину! — закричав Максим.

Цього разу Артем не сперечався.

Вони забігли всередину корабля.

Двері зачинилися.

Чорний автомобіль рвонув із місця за секунду до другого пострілу.

Артем стояв посеред вантажного відсіку й повільно оглядав корабель.

Торкався стін, панелей, символів.

На його обличчі не було радості.

Швидше біль.

— Модель «Сар-17», — тихо сказав він.

Тар кивнув.

— Модифікована.

— За сто років майже нічого не змінилося.

— Змінилося багато.

— Коридори такі самі.

— Коридори не потребували вдосконалення.

— Саме так завжди казали конструктори.

Пилипчук підійшов ближче.

— Ви справді жили тут сто двадцять сім років?

— На Землі — так.

— А виглядаєте на п’ятдесят.

— Наша біологія старіє повільніше.

Юра уважно оглянув лікаря.

— І печінка?

— Що?

— Печінка теж повільніше старіє?

— У нас немає печінки у вашому розумінні.

Юра із жалем похитав головою.

— Значить, алкоголь не оціните.

— Я був на трьох земних весіллях.

— І?

— Після першого два дні не міг відновити просторову орієнтацію.

Юра посміхнувся.

— Оцінили.

Іла підійшла до Артема.

— Назвіть справжнє ім’я.

Він подивився на неї.

— Са-Рем.

Тар здригнувся.

— Са-Рем із дому Нер?

— Колись.

— Ви командували експедицією «Далекий обрій».

— Був молодий і дурний.

— Ваше зникнення вивчали в академії.

— Як приклад героїзму?

— Як приклад порушення наказу.

Артем усміхнувся.

— Отже, Марс не змінився.

Іла сіла навпроти нього.

— Чому ви втекли?

— Я не втікав.

— Вас назвали дезертиром.

— Тому що повернутися було неможливо.

— Капсула мала аварійний маяк.

— Маяк передавав сигнал мисливцям.

Тар насупився.

— Це неправда.

— Ти впевнений?

— Рятувальні системи не можуть використовуватися для ліквідації екіпажу.

Артем подивився на нього з сумом.

— Ти досі віриш офіційним інструкціям.

Максим сів на край панелі.

— Поясніть нормально. Без марсіанської бюрократії.

Артем зняв окуляри.

— Наша експедиція знайшла Землю понад сто років тому. Планета вже тоді була населена розумним видом.

— Дякую, — сказав Пилипчук.

Артем поглянув на нього.

— Я сказав «розумним», а не «послідовним».

— Тоді згоден.

— Ми мали спостерігати й не втручатися. Але з Марса надійшов новий наказ: визначити, чи можна використати Землю як резервну колонію.

Максим насупився.

— Колонію для кого?

— Для марсіан.

— А людей куди?

Артем мовчав.

Іла відповіла замість нього:

— Переселення. Обмеження народжуваності. Контроль територій.

Юра підняв руку.

— Це коли гості приходять і кажуть, що тепер живуть у твоїй квартирі?

— Приблизно.

— А тебе куди?

— Куди дозволять.

— Погані гості.

Тар дивився на Артема.

— Той наказ скасували.

— Публічно.

— Звідки ви знаєте?

— Бо мені наказали створити карту вразливих місць людської цивілізації.

— І ви відмовилися.

— Так.

— Тому мисливці знищили експедицію?

— Мого напарника вбили ще на орбіті. Я дістався Землі в капсулі.

Іла тихо запитала:

— Чому не передали правду людям?

Артем усміхнувся.

— Кому саме? Королям? Президентам? Генералам? Ученим, які за двадцять п’ять років розібрали мій маяк на патенти?

Аркадій Вікторович опустив очі.

— Я намагався допомогти.

— Спочатку.

— Я врятував вам життя.

— Із цим не сперечаюся.

— Тоді чому зникли?

— Бо ви почали ставити запитання.

— Які?

— Чи можна лікувати старіння. Чи можна створити невидиму зброю. Чи можна переносити предмети крізь простір. Чи можна зробити безсмертного солдата.

Директор знизав плечима.

— Інвестори хотіли перспективні напрями.

Максим подивився на нього.

— Ви все зводите до інвесторів?

— Вони дають гроші.

— А совість?

— Вона не фінансує розробки.

Мати Олі, яка стояла біля входу в відсік, почула останню фразу.

— У тебе, синку, і без розробок із нею проблема.

Директор здригнувся.

— А ви чому тут?

— Принесла чай.

У руках вона тримала піднос із чашками.

Іла побачила тацю й усміхнулася.

— У вас теж металевий диск.

— Це піднос.

— Відрізняється від моєї таці?

— Мій не погнутий.

Вона роздала чай.

Артем узяв чашку.

— Дякую.

Мати Олі уважно його оглянула.

— Ви теж марсіанин?

— Так.

— Лікар?

— Так.

— Хороший?

— Намагаюся.

— Тиск лікуєте?

— Лікую.

Вона сіла поруч.

— Тоді після всього цього подивитеся мій. Бо ці молоді доведуть.

Артем посміхнувся.

— Подивлюся.

— Без черги?

— Без.

— Оце нормальний марсіанин.

Тар образився:

— А ми?

— Ви поки тільки місто ледь не підірвали.

— Випадково.

— Усі так кажуть.

Оля увійшла слідом із пачкою печива.

Побачила двох справжніх марсіан і зупинилася.

Тар досі не відновив людське маскування після лабораторії. Його темно-мідна шкіра світилася тонкими лініями.

Артем також поступово зняв оболонку.

У своїй справжній подобі він був вищим, ніж здавався, із вузьким обличчям та великими темними очима.

Оля поставила печиво.

— Мамо, ти сказала, що тут чай.

— Так.

— Ти не сказала, що тут ще один марсіанин.

— А що змінилося б?

— Я б узяла більше печива.

Артем узяв одне.

Понюхав.

— Солодке.

— Спробуйте, — сказала Оля.

Він відкусив.

Кілька секунд жував.

— Дуже сухе.

— Треба з чаєм.

— Навіщо робити їжу, яку неможливо їсти без рідини?

Мати Олі відповіла:

— Щоб більше чаю пили.

— Люди створюють проблему й одразу продають до неї рішення, — сказав Тар.

Аркадій Вікторович кашлянув.

— Це основа економіки.

Усі повернулися до нього.

— Що? Я чесно сказав.

Артем подивився на Тара.

— Ти шукав мене.

— Так.

— Навіщо?

— Хотів дізнатися правду про експедицію.

— І привів за собою мисливця.

— Я не знав, що канал відстежують.

— Ти не перевірив?

— Перевірив.

— Недостатньо.

Іла мовчки кивнула.

Тар помітив.

— Я вже визнав, що був неправий.

Іла підняла брови.

— Коли?

— Щойно.

— Ти сказав це Артемові.

— Але ти теж чула.

Максим прошепотів:

— Не рахується.

Тар зітхнув.

— Іло, я був неправий.

— У чому саме?

Тар розгубився.

Пилипчук відвернувся.

Юра взяв ще одне печиво.

Максим тихо сказав:

— Це пастка. Але треба йти далі.

Тар обережно відповів:

— У тому, що приховав мету польоту, самостійно змінив маршрут і не повідомив про ризик.

— Ще?

— Ще?

Іла чекала.

— І… вирішив, що захищаю тебе, хоча насправді позбавив права вибору.

Іла кілька секунд дивилася на нього.

— Добре.

Тар полегшено видихнув.

— Ти мене пробачила?

— Я сказала «добре».

— Що це означає?

Пилипчук поплескав його по плечу.

— Перший етап пройшов.

— Скільки їх?

— Ніхто не знає.

Артем усміхнувся.

— За сто двадцять сім років я так і не зрозумів земних жінок.

Мати Олі обурилася:

— А що нас розуміти? Треба слухати.

Оля додала:

— І чути.

Іла сказала:

— І не приховувати маршрут між планетами.

Тар кивнув.

— Записав.

Корабельний голос повідомив:

— Другий компонент готовий до встановлення.

Тар, Іла й Артем підійшли до ядра.

Таймер показував:

00:54:38

— Каталізатор пошкоджений, але працюватиме, — сказала Іла.

Артем оглянув ядро.

— Тріщина в зовнішньому кільці.

— Через аварійну посадку.

— Ні.

Тар повернувся.

— Що?

Артем провів пальцями над поверхнею.

— Це слід від спрямованого імпульсу.

— Нас збили?

— Так.

— Мисливець?

— Можливо.

Іла подивилася на Тара.

— Отже, навігація відмовила не випадково.

Тар стиснув щелепи.

— Він вів нас до Землі.

— Щоб знайти Артема, — сказала вона.

Артем похитав головою.

— Не лише мене.

— Що ще?

Він показав на ядро.

— Ваш корабель перевозить просторове ядро нового типу. Такі ядра можуть відкривати стабільні переходи між планетами.

Максим підійшов ближче.

— Простою мовою.

— Якщо мисливець отримає ядро, він зможе привести сюди флот.

У приміщенні стало тихо.

Юра перестав жувати.

Пилипчук першим запитав:

— Великий флот?

— Для захоплення планети достатній.

Левченко повільно сів.

— У мене була нормальна нічна зміна.

Максим поглянув на Тара.

— Ти знав?

— Ні.

— Ваш корабель військовий?

— Дослідницький.

Артем торкнувся кільця.

— Дослідницький зовні. Ядро встановили перед вашим вильотом?

Іла кивнула.

— Сказали, що це нова система далекої навігації.

— Вас використали.

Тар мовчав.

Артем вставив каталізатор у гніздо.

Кільця ядра спалахнули золотим.

Таймер здригнувся.

00:54:12

00:54:11

Потім змінився:

02:16:00

Пилипчук зрадів.

— Маємо понад дві години!

— Ні, — сказав Артем.

— Чому?

— Каталізатор стабілізував реакцію, але без магнітного сердечника ядро не можна вимкнути.

— Де сердечник?

— Корабель уже знайшов земний аналог, — відповіла Іла.

На екрані з’явився автомобільний завод у промисловій зоні.

ЗАВОД «МЕТАЛ-АВТО»

ВІДСТАНЬ — 18 КІЛОМЕТРІВ

Юра кивнув.

— Там справді великі магніти. Підіймають кузови.

— Працював і там? — запитав Максим.

— Тиждень.

— Чому так мало?

— Не пройшов випробувальний термін.

— Через алкоголь?

— Через чесність.

— Що сказав?

— Що начальник нічого не розуміє.

— І він звільнив?

— Ні. Спочатку попросив довести.

— Довів?

— Вимкнув конвеєр.

Левченко встав.

— Їдемо на завод.

Артем відійшов від ядра.

— Я не їду.

Тар повернувся до нього.

— Чому?

— Моя родина в лікарні.

— Ви потрібні нам.

— Я потрібен пацієнтам.

— Якщо мисливець отримає ядро, пацієнтів не буде.

— Ви впораєтеся без мене.

Іла підійшла ближче.

— Ви єдиний, хто знає конструкцію старих систем і методи мисливців.

— Я більше не служу Марсу.

— Ми теж не просимо служити Марсу.

— Тоді кому?

Максим відповів:

— Людям, серед яких ви прожили сто двадцять сім років.

Артем подивився на нього.

— Ви швидко прийняли, що я не людина.

Максим знизав плечима.

— Ви лікар, залишилися під ударом заради пацієнта й п’єте чай без цукру. У мене були колеги дивніші.

Пилипчук додав:

— Один їв оселедець із варенням.

— Це правда? — запитала Іла.

— На жаль.

Артем усміхнувся.

Але похитав головою.

— У мене дружина. Син. Онука.

Тар завмер.

— Земна родина?

— Іншої в мене немає.

— Вони знають?

— Дружина — так.

— А син?

— Думає, що я просто рідко хворію.

— Вам понад сто років.

— Він вважає, що мені шістдесят два.

Юра придивився.

— Добре тримаєтеся.

— Дякую.

— А пенсія?

— Не оформлював.

Майстер, який сидів неподалік, похитав головою.

— Сто двадцять сім років працювати — це вже не безсмертя, а покарання.

Артем кивнув.

— Саме тому я став завідувачем. Менше чергувань.

Телефон у його кишені задзвонив.

На екрані було написано:

ЛЮБА

Артем відповів.

— Так.

Жіночий голос одразу запитав:

— Ти знову залишився в лікарні?

— Так.

— Над будівлею висить червона тарілка.

— Це не тарілка.

— Мені байдуже, як воно називається. Ти живий?

— Так.

— Додому приїдеш?

Артем поглянув на Тара, Ілу й карту заводу.

— Трохи пізніше.

— Ти завжди так кажеш.

— Знаю.

— Артеме, що сталося?

Він мовчав.

Жінка на іншому кінці теж мовчала.

Потім тихо запитала:

— Вони прилетіли?

— Так.

— Твої?

Артем подивився на мисливський зонд, що віддалявся на екрані.

— Різні.

— Ти повернешся з ними?

— Ні.

— Точно?

— Земля — мій дім.

Тар опустив очі.

Жінка видихнула.

— Тоді роби те, що треба. Але повернися.

— Повернуся.

— І купи хліб.

Артем завмер.

— Що?

— Додому без хліба не приходь.

Зв’язок обірвався.

Іла дивилася на нього.

— Вона знає, що вам загрожує смерть, але просить купити їжу?

— Це означає, що вона чекає мене живим.

Мати Олі кивнула.

— Правильна жінка.

Артем сховав телефон.

— Я їду з вами.

Тар запитав:

— Через хліб?

— Через дім.

Корабельний голос перервав їх:

— Увага. Виявлено зовнішнє проникнення в систему керування.

На екранах з’явився мисливець.

Він стояв у темному приміщенні серед металевих конструкцій і конвеєрних ліній.

Позаду висів логотип заводу «Метал-Авто».

— Він уже там, — сказала Іла.

Мисливець дивився просто в камеру.

— Ви шукаєте магнітний сердечник. Я підготував його.

Навколо нього ожили промислові роботи.

Маніпулятори піднялися над конвеєром.

Зварювальні апарати спалахнули.

Недобудований автомобіль сам з’їхав із платформи й повернув колеса.

Мисливець усміхнувся.

— Приїжджайте.

Зв’язок обірвався.

Юра подивився на екран.

— Я знав, що той завод погано закінчить.

Максим сів за кермо.

— Чому?

— Там навіть їдальня була несмачна.

Тар став поруч.

— Мисливець контролює автоматичні системи.

— У нас є перевага, — сказав Максим.

— Яка?

Він показав на Юру.

— Цей вимикає те, чого не розуміє.

Юра гордо випростався.

— Іноді навіть те, що розумію.

Чорний автомобіль набрав швидкість.

На карті попереду засвітився завод.

У небі над ним кружляли три червоні зонди.

А в одному з цехів роботизований маніпулятор повільно підняв величезний магнітний сердечник.

Під ним стояв мисливець.

Він знав: марсіани приїдуть.

Люди завжди поспішали рятувати одне одного.

Саме цю земну слабкість він збирався використати.

Розділ 7

Той, хто залишився

Чорний автомобіль вилетів із підземного паркінгу «Нової сфери» так швидко, що шлагбаум устиг піднятися лише наполовину.

Верхню половину машина забрала із собою.

Вона кілька секунд волочилася по даху, висікаючи іскри, а потім відлетіла на перехресті й упала перед автобусом.

Водій автобуса загальмував, висунувся у вікно й закричав:

— Права купив?!

Максим подивився в дзеркало.

— У мене двадцять років стажу!

— Він вас не чує, — сказав Тар.

— Зате мені легше.

На рукаві марсіанина світився відлік:

00:16:53

До ліквідації Артема Левицького залишалося менше сімнадцяти хвилин.

Капітан Левченко тримався за спинку сидіння й намагався телефонувати в управління.

Телефон повідомляв:

НЕМОЖЛИВО ПІДКЛЮЧИТИСЯ ДО ЗЕМНОЇ МЕРЕЖІ. СПРОБУВАТИ МАРСІАНСЬКУ?

— Тар!

— Що?

— Забери свій корабель із мого телефона.

— Він намагається допомогти.

— Він пропонує мені роумінг на Марсі!

— Можливо, там кращий тариф.

— Там немає моїх абонентів!

Пилипчук заглянув через плече.

— А скільки коштує хвилина?

— Не знаю.

— Подивіться. Раптом дешевше.

— Кому я дзвонитиму?

— Марсіанам.

Левченко повернувся до нього.

— З якою метою?

— Можна запропонувати співпрацю між поліціями.

— У них є поліція? — запитав Максим.

Тар відповів:

— Є служба суспільної рівноваги.

— Що робить?

— Контролює поведінку, пересування, інформацію, контакти й генетичну придатність громадян.

У машині стало тихо.

Пилипчук повільно сказав:

— Наша поліція, але з поліклінікою.

— Саме тому я не хочу туди телефонувати, — додав Тар.

Іла сиділа біля стіни, схрестивши руки.

Від моменту, коли в лабораторії з’ясувалося, що Тар свідомо шукав Землю, вона майже не говорила з ним.

Тар кілька разів поглядав у її бік.

Іла дивилася у вікно.

— Ти ще сердишся? — нарешті запитав він.

— Ні.

Пилипчук нахилився до Максима.

— Це погано.

— Чому? — тихо спитав Тар.

Максим не відривав очей від дороги.

— Коли жінка каже «ні» таким голосом, правильна відповідь — мовчати.

— Але я хочу уточнити.

— Не хочеш.

— Хочу.

Іла повернула голову.

— Уточнюй.

Тар відкрив рот.

Максим різко натиснув на клаксон, хоча дорога попереду була вільною.

— Чому ви сигналите? — запитав Тар.

— Рятую тобі життя.

Іла знову відвернулася.

Юра, який сидів на підлозі з ресторанною пляшкою води, підняв палець.

— Треба сказати: «Я був неправий».

Тар поглянув на нього.

— Але ситуація складніша.

— Жінки не люблять складних пояснень, коли просте вже очевидне.

— Звідки ти знаєш?

— Три шлюби.

— Успішні?

— Усі завершені.

— Тоді твій метод сумнівний.

— Зате досвід великий.

Іла сказала, не повертаючись:

— Я все чую.

Юра замовк.

Максим звернув у лікарняний квартал.

Попереду вже миготіли сині маячки, стояли пожежні машини та карети швидкої допомоги. Людей виводили з головного корпусу.

Над будівлею висів червоний зонд.

Він повільно обертався, скануючи поверх за поверхом.

— Чому він ще не атакує? — запитав Левченко.

Тар глянув на прилад.

— Шукає Артема серед людей.

— Він же бачить його біля входу.

— Бачить людську оболонку. Потрібне підтвердження.

— Тобто поки Артем виглядає людиною, зонд не впевнений?

— Так.

Максим натиснув на газ.

— Тоді не дамо йому впевнитися.

Доктор Артем Левицький стояв біля головного входу лікарні в білому халаті.

Навколо нього метушилися медики, санітари, пацієнти й поліцейські. Хтось вивозив людей на каталках, хтось тягнув кисневі балони, хтось сперечався, куди переносити реанімацію.

Сам Артем не рухався.

Він дивився в небо.

На вигляд йому було років п’ятдесят. Сиве волосся, окуляри, спокійне обличчя людини, яку важко здивувати навіть кінцем світу.

До нього підбігла молода медсестра.

— Артеме Сергійовичу, чого ви стоїте? Треба евакуюватися!

— Усіх вивели з хірургії?

— Майже. Залишилася операційна.

— Пацієнт?

— Розпочали пересадку клапана. Зупинитися не можуть.

Артем подивився на зонд.

— Нехай продовжують.

— А якщо це теракт?

— Тоді операція тим більше не повинна затягуватися.

— Ви йдете з нами?

— За хвилину.

Медсестра схопила його за рукав.

— Ви завжди так кажете, а потім залишаєтеся!

— Саме тому ти вже не віриш.

— Звісно, не вірю!

— Це ознака професійного росту.

Чорна машина з вереском загальмувала перед лікарнею.

Двері відчинилися.

Першим вискочив Максим.

За ним — Пилипчук, Левченко, Тар та Іла.

Артем побачив Тара.

Його обличчя не змінилося.

Лише пальці сильніше стиснули окуляри.

— Отже, це ви, — сказав він.

Тар наблизився.

— Артем Левицький?

— Тепер так.

— Ваше справжнє ім’я?

Артем подивився на людей навколо.

— Не тут.

— До вашої ліквідації чотирнадцять хвилин.

— Значить, розмовлятимемо швидко.

Максим підійшов ближче.

— Ви знали, що за вами прилетять?

— Сто двадцять сім років знав.

— І весь цей час жили тут?

— Переважно.

— Що значить «переважно»?

— Двічі був у відпустці за кордоном.

Пилипчук насупився.

— Марсіанин їздив у Туреччину?

— Один раз.

— Сподобалося?

— Готель був добрий. Сонце надмірне.

Тар торкнувся зап’ястя.

— Нам потрібно сховати вас від сканування.

Артем кивнув на зонд.

— Пізно.

Червоне світло накрило територію лікарні.

Люди закричали.

Зонд випустив тонкий промінь, який пройшов крізь натовп і зупинився на Артемі.

Його людська оболонка замиготіла.

На мить під шкірою проступили темно-мідні лінії.

Зонд подав сигнал.

ЦІЛЬ ПІДТВЕРДЖЕНО

Тар схопив Артема за руку.

— У машину!

— Не можу.

— Чому?

Артем показав на лікарню.

— Там операція.

— Зонд знищить будівлю.

— Саме тому я залишаюся.

Іла вийшла вперед.

— Ви не захистите її самі.

— А ви?

— У нас є корабель.

— Який ось-ось вибухне?

Тар подивився на нього.

— Ви отримували наші сигнали?

— Уламок іноді прокидався. Давав уривки.

— Чому не прийшли до нього?

— Бо він був у руках людей, які хотіли перетворити кожен гвинт на бізнес.

Аркадій Вікторович вибрався з машини й почув останні слова.

— Наша компанія створила тисячі робочих місць!

Артем поглянув на нього.

— І забрала мою капсулу.

— Ми її врятували від корозії.

— Ви просвердлили в навігаційному модулі двадцять три отвори.

— Це були дослідницькі роботи.

— Ви намагалися вставити в нього зарядний кабель від ноутбука.

Директор почервонів.

— Це був ранній етап.

Юра визирнув із дверей.

— А спрацювало?

— Загорівся ноутбук, — відповів Артем.

— Значить, контакт був.

Левченко вказав на машину.

— Усі суперечки потім. Лікарю, сідайте.

— Я сказав: не можу.

Максим став перед ним.

— Через хвилину вас тут не буде. Лікарню це не врятує.

— Якщо я піду, зонд переслідуватиме корабель.

— Саме цього ми й хочемо.

— А люди?

— Евакуюються.

— Не всі.

Артем подивився на верхні поверхи.

За вікнами операційного блоку горіло світло.

— На п’ятому поверсі дитина на апараті штучного кровообігу. Якщо зникне живлення, вона помре.

Тар глянув на зонд.

— Можемо створити перешкоду для його систем наведення.

— На скільки?

— Хвилини на дві.

— Цього вистачить, щоб перевести операційну на автономне живлення.

Максим схопив рацію.

— Капітане, організуйте генератор.

Левченко подивився на нього.

— Мені?

— Ви старший за званням.

— Нарешті хтось пам’ятає.

Він повернувся до поліцейських біля входу.

— Хто тут відповідальний за евакуацію?

Молодий лейтенант підбіг.

— Я.

— Уже ні. Знайти резервний генератор, кабелі й електрика.

Юра підняв руку.

— Електрик уже є.

Левченко окинув його поглядом.

— Тверезий?

Юра прислухався до себе.

— Наполовину.

— Візьміть ще одного.

— Навіщо?

— Для другої половини.

Тар та Іла стали по обидва боки від входу.

Тар дістав золотавий фазовий каталізатор із лабораторії.

Артем побачив його й уперше втратив спокій.

— Ви витягли його з модуля?

— Так.

— Модуль вижив?

— Частково.

— Людською мовою?

Юра, який уже тягнув кабель до лікарні, крикнув:

— Розбили все!

Артем зітхнув.

— Я сто років уникав того, щоб вони його зламали.

Аркадій Вікторович образився:

— Ми зберігали його двадцять п’ять років!

— У підвалі поряд із корпоративним спортзалом.

— Там стабільний клімат.

— І музика о сьомій ранку.

Тар вставив каталізатор у свій наручний пристрій.

— Іло, синхронізація.

Вона підняла руку.

— Канал нестабільний.

— Іншого немає.

— Якщо перевантажимо каталізатор, він не підійде для ядра.

— Якщо не перевантажимо, зонд знищить лікарню.

— Ти знову вирішуєш сам?

Тар завмер.

Максим тихо сказав:

— Не найкращий момент.

Іла дивилася Тарові в очі.

— Я запитала.

— Ні, — відповів він. — Вирішуємо разом.

— Тоді кажи ризик.

— Сорок відсотків, що каталізатор згорить.

— А якщо зменшити потужність?

— Перешкода триматиметься менше хвилини.

Іла поглянула на операційний поверх.

— Досить.

Вона активувала свій пристрій.

Між її долонями виникла синя сфера.

Тар зробив те саме.

Сфери з’єдналися тонким променем.

Зонд різко змінив положення.

Його червоне світло почало метатися по території, втрачаючи ціль.

— Перешкода працює, — сказав Тар.

— П’ятдесят сім секунд, — відповіла Іла.

Максим натиснув кнопку рації.

— Левченко, у вас менше хвилини!

З будівлі пролунала відповідь:

— Генератор підключаємо!

Із головного входу вибіг Юра, тримаючи два оголені проводи.

— У кого є ізоляційна стрічка?!

Пилипчук почав перевіряти кишені.

— У поліції є наручники.

— Наручники струм проводять.

— Пластикові стяжки?

— Давай!

Левченко кинув йому пачку.

Юра з’єднав кабелі, замотав їх стяжками й крикнув:

— Вмикайте!

Десь усередині загудів генератор.

Світло в операційній згасло.

За секунду спалахнуло знову.

— Є живлення! — повідомила рація.

Тар від’єднав промінь.

Каталізатор у його руці задимівся.

Іла швидко забрала його.

— Перегрів.

— Пошкодження?

Вона перевірила.

— Дев’ять відсотків.

— Допустимо.

Зонд знову знайшов Артема.

На його корпусі відкрився вузький отвір.

— Постріл! — крикнув Тар.

Артем не рушив.

Максим кинувся на нього й повалив на землю.

Червоний промінь пройшов над ними та влучив у бронзовий пам’ятник засновнику лікарні.

Пам’ятник зник до половини.

Залишилися тільки черевики на постаменті.

Пилипчук подивився.

— Символічно.

— У машину! — закричав Максим.

Цього разу Артем не сперечався.

Вони забігли всередину корабля.

Двері зачинилися.

Чорний автомобіль рвонув із місця за секунду до другого пострілу.

Артем стояв посеред вантажного відсіку й повільно оглядав корабель.

Торкався стін, панелей, символів.

На його обличчі не було радості.

Швидше біль.

— Модель «Сар-17», — тихо сказав він.

Тар кивнув.

— Модифікована.

— За сто років майже нічого не змінилося.

— Змінилося багато.

— Коридори такі самі.

— Коридори не потребували вдосконалення.

— Саме так завжди казали конструктори.

Пилипчук підійшов ближче.

— Ви справді жили тут сто двадцять сім років?

— На Землі — так.

— А виглядаєте на п’ятдесят.

— Наша біологія старіє повільніше.

Юра уважно оглянув лікаря.

— І печінка?

— Що?

— Печінка теж повільніше старіє?

— У нас немає печінки у вашому розумінні.

Юра із жалем похитав головою.

— Значить, алкоголь не оціните.

— Я був на трьох земних весіллях.

— І?

— Після першого два дні не міг відновити просторову орієнтацію.

Юра посміхнувся.

— Оцінили.

Іла підійшла до Артема.

— Назвіть справжнє ім’я.

Він подивився на неї.

— Са-Рем.

Тар здригнувся.

— Са-Рем із дому Нер?

— Колись.

— Ви командували експедицією «Далекий обрій».

— Був молодий і дурний.

— Ваше зникнення вивчали в академії.

— Як приклад героїзму?

— Як приклад порушення наказу.

Артем усміхнувся.

— Отже, Марс не змінився.

Іла сіла навпроти нього.

— Чому ви втекли?

— Я не втікав.

— Вас назвали дезертиром.

— Тому що повернутися було неможливо.

— Капсула мала аварійний маяк.

— Маяк передавав сигнал мисливцям.

Тар насупився.

— Це неправда.

— Ти впевнений?

— Рятувальні системи не можуть використовуватися для ліквідації екіпажу.

Артем подивився на нього з сумом.

— Ти досі віриш офіційним інструкціям.

Максим сів на край панелі.

— Поясніть нормально. Без марсіанської бюрократії.

Артем зняв окуляри.

— Наша експедиція знайшла Землю понад сто років тому. Планета вже тоді була населена розумним видом.

— Дякую, — сказав Пилипчук.

Артем поглянув на нього.

— Я сказав «розумним», а не «послідовним».

— Тоді згоден.

— Ми мали спостерігати й не втручатися. Але з Марса надійшов новий наказ: визначити, чи можна використати Землю як резервну колонію.

Максим насупився.

— Колонію для кого?

— Для марсіан.

— А людей куди?

Артем мовчав.

Іла відповіла замість нього:

— Переселення. Обмеження народжуваності. Контроль територій.

Юра підняв руку.

— Це коли гості приходять і кажуть, що тепер живуть у твоїй квартирі?

— Приблизно.

— А тебе куди?

— Куди дозволять.

— Погані гості.

Тар дивився на Артема.

— Той наказ скасували.

— Публічно.

— Звідки ви знаєте?

— Бо мені наказали створити карту вразливих місць людської цивілізації.

— І ви відмовилися.

— Так.

— Тому мисливці знищили експедицію?

— Мого напарника вбили ще на орбіті. Я дістався Землі в капсулі.

Іла тихо запитала:

— Чому не передали правду людям?

Артем усміхнувся.

— Кому саме? Королям? Президентам? Генералам? Ученим, які за двадцять п’ять років розібрали мій маяк на патенти?

Аркадій Вікторович опустив очі.

— Я намагався допомогти.

— Спочатку.

— Я врятував вам життя.

— Із цим не сперечаюся.

— Тоді чому зникли?

— Бо ви почали ставити запитання.

— Які?

— Чи можна лікувати старіння. Чи можна створити невидиму зброю. Чи можна переносити предмети крізь простір. Чи можна зробити безсмертного солдата.

Директор знизав плечима.

— Інвестори хотіли перспективні напрями.

Максим подивився на нього.

— Ви все зводите до інвесторів?

— Вони дають гроші.

— А совість?

— Вона не фінансує розробки.

Мати Олі, яка стояла біля входу в відсік, почула останню фразу.

— У тебе, синку, і без розробок із нею проблема.

Директор здригнувся.

— А ви чому тут?

— Принесла чай.

У руках вона тримала піднос із чашками.

Іла побачила тацю й усміхнулася.

— У вас теж металевий диск.

— Це піднос.

— Відрізняється від моєї таці?

— Мій не погнутий.

Вона роздала чай.

Артем узяв чашку.

— Дякую.

Мати Олі уважно його оглянула.

— Ви теж марсіанин?

— Так.

— Лікар?

— Так.

— Хороший?

— Намагаюся.

— Тиск лікуєте?

— Лікую.

Вона сіла поруч.

— Тоді після всього цього подивитеся мій. Бо ці молоді доведуть.

Артем посміхнувся.

— Подивлюся.

— Без черги?

— Без.

— Оце нормальний марсіанин.

Тар образився:

— А ми?

— Ви поки тільки місто ледь не підірвали.

— Випадково.

— Усі так кажуть.

Оля увійшла слідом із пачкою печива.

Побачила двох справжніх марсіан і зупинилася.

Тар досі не відновив людське маскування після лабораторії. Його темно-мідна шкіра світилася тонкими лініями.

Артем також поступово зняв оболонку.

У своїй справжній подобі він був вищим, ніж здавався, із вузьким обличчям та великими темними очима.

Оля поставила печиво.

— Мамо, ти сказала, що тут чай.

— Так.

— Ти не сказала, що тут ще один марсіанин.

— А що змінилося б?

— Я б узяла більше печива.

Артем узяв одне.

Понюхав.

— Солодке.

— Спробуйте, — сказала Оля.

Він відкусив.

Кілька секунд жував.

— Дуже сухе.

— Треба з чаєм.

— Навіщо робити їжу, яку неможливо їсти без рідини?

Мати Олі відповіла:

— Щоб більше чаю пили.

— Люди створюють проблему й одразу продають до неї рішення, — сказав Тар.

Аркадій Вікторович кашлянув.

— Це основа економіки.

Усі повернулися до нього.

— Що? Я чесно сказав.

Артем подивився на Тара.

— Ти шукав мене.

— Так.

— Навіщо?

— Хотів дізнатися правду про експедицію.

— І привів за собою мисливця.

— Я не знав, що канал відстежують.

— Ти не перевірив?

— Перевірив.

— Недостатньо.

Іла мовчки кивнула.

Тар помітив.

— Я вже визнав, що був неправий.

Іла підняла брови.

— Коли?

— Щойно.

— Ти сказав це Артемові.

— Але ти теж чула.

Максим прошепотів:

— Не рахується.

Тар зітхнув.

— Іло, я був неправий.

— У чому саме?

Тар розгубився.

Пилипчук відвернувся.

Юра взяв ще одне печиво.

Максим тихо сказав:

— Це пастка. Але треба йти далі.

Тар обережно відповів:

— У тому, що приховав мету польоту, самостійно змінив маршрут і не повідомив про ризик.

— Ще?

— Ще?

Іла чекала.

— І… вирішив, що захищаю тебе, хоча насправді позбавив права вибору.

Іла кілька секунд дивилася на нього.

— Добре.

Тар полегшено видихнув.

— Ти мене пробачила?

— Я сказала «добре».

— Що це означає?

Пилипчук поплескав його по плечу.

— Перший етап пройшов.

— Скільки їх?

— Ніхто не знає.

Артем усміхнувся.

— За сто двадцять сім років я так і не зрозумів земних жінок.

Мати Олі обурилася:

— А що нас розуміти? Треба слухати.

Оля додала:

— І чути.

Іла сказала:

— І не приховувати маршрут між планетами.

Тар кивнув.

— Записав.

Корабельний голос повідомив:

— Другий компонент готовий до встановлення.

Тар, Іла й Артем підійшли до ядра.

Таймер показував:

00:54:38

— Каталізатор пошкоджений, але працюватиме, — сказала Іла.

Артем оглянув ядро.

— Тріщина в зовнішньому кільці.

— Через аварійну посадку.

— Ні.

Тар повернувся.

— Що?

Артем провів пальцями над поверхнею.

— Це слід від спрямованого імпульсу.

— Нас збили?

— Так.

— Мисливець?

— Можливо.

Іла подивилася на Тара.

— Отже, навігація відмовила не випадково.

Тар стиснув щелепи.

— Він вів нас до Землі.

— Щоб знайти Артема, — сказала вона.

Артем похитав головою.

— Не лише мене.

— Що ще?

Він показав на ядро.

— Ваш корабель перевозить просторове ядро нового типу. Такі ядра можуть відкривати стабільні переходи між планетами.

Максим підійшов ближче.

— Простою мовою.

— Якщо мисливець отримає ядро, він зможе привести сюди флот.

У приміщенні стало тихо.

Юра перестав жувати.

Пилипчук першим запитав:

— Великий флот?

— Для захоплення планети достатній.

Левченко повільно сів.

— У мене була нормальна нічна зміна.

Максим поглянув на Тара.

— Ти знав?

— Ні.

— Ваш корабель військовий?

— Дослідницький.

Артем торкнувся кільця.

— Дослідницький зовні. Ядро встановили перед вашим вильотом?

Іла кивнула.

— Сказали, що це нова система далекої навігації.

— Вас використали.

Тар мовчав.

Артем вставив каталізатор у гніздо.

Кільця ядра спалахнули золотим.

Таймер здригнувся.

00:54:12

00:54:11

Потім змінився:

02:16:00

Пилипчук зрадів.

— Маємо понад дві години!

— Ні, — сказав Артем.

— Чому?

— Каталізатор стабілізував реакцію, але без магнітного сердечника ядро не можна вимкнути.

— Де сердечник?

— Корабель уже знайшов земний аналог, — відповіла Іла.

На екрані з’явився автомобільний завод у промисловій зоні.

ЗАВОД «МЕТАЛ-АВТО»

ВІДСТАНЬ — 18 КІЛОМЕТРІВ

Юра кивнув.

— Там справді великі магніти. Підіймають кузови.

— Працював і там? — запитав Максим.

— Тиждень.

— Чому так мало?

— Не пройшов випробувальний термін.

— Через алкоголь?

— Через чесність.

— Що сказав?

— Що начальник нічого не розуміє.

— І він звільнив?

— Ні. Спочатку попросив довести.

— Довів?

— Вимкнув конвеєр.

Левченко встав.

— Їдемо на завод.

Артем відійшов від ядра.

— Я не їду.

Тар повернувся до нього.

— Чому?

— Моя родина в лікарні.

— Ви потрібні нам.

— Я потрібен пацієнтам.

— Якщо мисливець отримає ядро, пацієнтів не буде.

— Ви впораєтеся без мене.

Іла підійшла ближче.

— Ви єдиний, хто знає конструкцію старих систем і методи мисливців.

— Я більше не служу Марсу.

— Ми теж не просимо служити Марсу.

— Тоді кому?

Максим відповів:

— Людям, серед яких ви прожили сто двадцять сім років.

Артем подивився на нього.

— Ви швидко прийняли, що я не людина.

Максим знизав плечима.

— Ви лікар, залишилися під ударом заради пацієнта й п’єте чай без цукру. У мене були колеги дивніші.

Пилипчук додав:

— Один їв оселедець із варенням.

— Це правда? — запитала Іла.

— На жаль.

Артем усміхнувся.

Але похитав головою.

— У мене дружина. Син. Онука.

Тар завмер.

— Земна родина?

— Іншої в мене немає.

— Вони знають?

— Дружина — так.

— А син?

— Думає, що я просто рідко хворію.

— Вам понад сто років.

— Він вважає, що мені шістдесят два.

Юра придивився.

— Добре тримаєтеся.

— Дякую.

— А пенсія?

— Не оформлював.

Майстер, який сидів неподалік, похитав головою.

— Сто двадцять сім років працювати — це вже не безсмертя, а покарання.

Артем кивнув.

— Саме тому я став завідувачем. Менше чергувань.

Телефон у його кишені задзвонив.

На екрані було написано:

ЛЮБА

Артем відповів.

— Так.

Жіночий голос одразу запитав:

— Ти знову залишився в лікарні?

— Так.

— Над будівлею висить червона тарілка.

— Це не тарілка.

— Мені байдуже, як воно називається. Ти живий?

— Так.

— Додому приїдеш?

Артем поглянув на Тара, Ілу й карту заводу.

— Трохи пізніше.

— Ти завжди так кажеш.

— Знаю.

— Артеме, що сталося?

Він мовчав.

Жінка на іншому кінці теж мовчала.

Потім тихо запитала:

— Вони прилетіли?

— Так.

— Твої?

Артем подивився на мисливський зонд, що віддалявся на екрані.

— Різні.

— Ти повернешся з ними?

— Ні.

— Точно?

— Земля — мій дім.

Тар опустив очі.

Жінка видихнула.

— Тоді роби те, що треба. Але повернися.

— Повернуся.

— І купи хліб.

Артем завмер.

— Що?

— Додому без хліба не приходь.

Зв’язок обірвався.

Іла дивилася на нього.

— Вона знає, що вам загрожує смерть, але просить купити їжу?

— Це означає, що вона чекає мене живим.

Мати Олі кивнула.

— Правильна жінка.

Артем сховав телефон.

— Я їду з вами.

Тар запитав:

— Через хліб?

— Через дім.

Корабельний голос перервав їх:

— Увага. Виявлено зовнішнє проникнення в систему керування.

На екранах з’явився мисливець.

Він стояв у темному приміщенні серед металевих конструкцій і конвеєрних ліній.

Позаду висів логотип заводу «Метал-Авто».

— Він уже там, — сказала Іла.

Мисливець дивився просто в камеру.

— Ви шукаєте магнітний сердечник. Я підготував його.

Навколо нього ожили промислові роботи.

Маніпулятори піднялися над конвеєром.

Зварювальні апарати спалахнули.

Недобудований автомобіль сам з’їхав із платформи й повернув колеса.

Мисливець усміхнувся.

— Приїжджайте.

Зв’язок обірвався.

Юра подивився на екран.

— Я знав, що той завод погано закінчить.

Максим сів за кермо.

— Чому?

— Там навіть їдальня була несмачна.

Тар став поруч.

— Мисливець контролює автоматичні системи.

— У нас є перевага, — сказав Максим.

— Яка?

Він показав на Юру.

— Цей вимикає те, чого не розуміє.

Юра гордо випростався.

— Іноді навіть те, що розумію.

Чорний автомобіль набрав швидкість.

На карті попереду засвітився завод.

У небі над ним кружляли три червоні зонди.

А в одному з цехів роботизований маніпулятор повільно підняв величезний магнітний сердечник.

Під ним стояв мисливець.

Він знав: марсіани приїдуть.

Люди завжди поспішали рятувати одне одного.

Саме цю земну слабкість він збирався використати.

                            Розділ 8

                      Нічна фабрика

Завод «Метал-Авто» було видно за кілька кілометрів.

Величезні цехи світилися посеред промислової зони, наче окреме місто. Над дахами піднімалася пара, уздовж паркану горіли прожектори, а з високої труби повільно повз білий дим.

На головному корпусі висів напис:

«МЕТАЛ-АВТО. МИ СТВОРЮЄМО РУХ».

Тар прочитав його з екрана.

— Люди постійно пишуть на будівлях, що саме там роблять?

— Не завжди, — відповів Максим. — На поліції не пишуть «створюємо протоколи».

— А треба, — сказав Пилипчук. — Люди б одразу обходили.

Юра сидів біля стіни й дивився на завод без особливого захоплення.

— Погане місце.

— Через те, що тебе звільнили? — запитала Іла.

— Через їдальню.

— Що з нею?

— Борщ без м’яса.

— Це небезпечно?

Юра зітхнув.

— Для людини, яка працює дванадцять годин біля металу, — майже.

Артем оглядав схему заводу, яку корабель вивів над центральною панеллю.

— Магнітний сердечник розташований у цеху штампування.

— Що таке штампування? — запитала Іла.

Юра підняв руку й показав, наче щось б’є згори.

— Велика машина бере рівний метал і робить із нього кривий.

— Навіщо?

— Щоб потім інші машини зробили його рівним у потрібних місцях.

Іла повернулася до Тара.

— Земне виробництво схоже на лікування: спочатку створити проблему, потім усунути.

Артем кивнув.

— Тому я й став лікарем. Знайомий принцип.

Максим пригальмував біля повороту.

Попереду дорогу перекривав шлагбаум. У будці охорони сидів літній чоловік у темно-синій формі. Він дивився телевізор і їв бутерброд.

Над воротами працювала камера.

Тар глянув на сканер.

— Мисливець контролює внутрішню мережу, але зовнішня охорона ще людська.

— Це добре? — запитав Пилипчук.

— Поки так.

— А якщо він підключиться?

— Охоронець почне поводитися неприродно.

Юра подивився на чоловіка, який намагався одночасно їсти, дивитися телевізор і розгадувати кросворд.

— Як ми помітимо?

Максим зупинив автомобіль перед шлагбаумом.

Охоронець вийшов із будки.

Підійшов до машини.

Постукав у вікно.

Тар нахилився вперед.

— Він теж вітається ударом по прозорій стіні.

— Сиди тихо, — сказав Максим.

Вікно опустилося.

Охоронець посвітив ліхтариком у салон.

Ззовні він бачив лише п’ятьох людей, хоча всередині корабля перебувало значно більше.

— Куди?

Максим показав посвідчення.

— Поліція. Надійшло повідомлення про проникнення на територію.

— Від кого?

— Анонімне.

— У нас усе спокійно.

Із цеху за парканом долинув гуркіт.

Високо в повітря злетів автомобільний кузов.

Пролетів над дахом і впав у контейнер для металобрухту.

Охоронець озирнувся.

— Майже все.

— Ворота відкривайте.

— Треба дзвонити начальнику зміни.

— Дзвоніть.

Охоронець повернувся до будки.

Усередині задзвонив телефон.

Чоловік зупинився.

— Це мій.

Трубка продовжувала дзвонити.

Він зайшов до будки й відповів:

— Слухаю.

На його обличчі з’явилося здивування.

— Як це не впускати поліцію?.. Та вони вже тут… Які терористи?

Максим вийшов із машини.

— Хто телефонує?

Охоронець прикрив слухавку долонею.

— Начальник служби безпеки.

— Як його звати?

— Сергій Петрович.

— Сергій Петрович зараз на території?

— Каже, що так.

У трубці щось заговорило металевим голосом.

Охоронець зблід.

— Він каже, щоб я зачинив ворота й відійшов від автомобіля.

Максим простягнув руку.

— Дайте слухавку.

Чоловік передав телефон.

— Слухаю, — сказав Максим.

У трубці пролунав голос мисливця:

— Ви запізнилися.

— Це ще побачимо.

— Земний інспектор не зупинить процес.

— Я вже зупиняв те, що рухалося швидше.

— Ця фабрика стане вашою могилою.

Максим подивився на охоронця.

— Він завжди так говорить?

— Сергій Петрович? Ні. Зазвичай тільки про пропуски.

Максим знову притиснув трубку до вуха.

— Слухай уважно. У тебе одна проблема.

— Яка?

— Ти забув, що завод будували люди.

— І що?

— Значить, десь є рубильник.

Юра висунув голову з вікна.

— Навіть кілька!

Мисливець вимкнув зв’язок.

Охоронець забрав трубку.

— Що робити?

— Відкривайте ворота й виводьте всіх людей із цехів.

— Усіх?

— Усіх.

— А начальство дозволило?

Максим показав на кузов, який щойно пролетів над парканом.

— Воно вам мало?

Охоронець натиснув кнопку.

Шлагбаум почав підніматися.

На половині зупинився.

Потім різко опустився й ударив чоловіка по кашкету.

— От зараз уже неприродно, — сказав Тар.

Усі ворота заводу одночасно зачинилися.

У будці згасло світло.

На моніторі камери з’явилося червоне око.

— Система захоплена, — сказала Іла.

Максим сів за кермо.

— Тоді заїдемо без дозволу.

Охоронець відступив.

— А шлагбаум?

Юра визирнув у вікно.

— Новий поставите.

Чорний автомобіль рвонув уперед.

Шлагбаум зламався навпіл.

Одна половина впала на дах і кілька секунд їхала разом із машиною.

Пилипчук подивився вгору.

— Ми вже збираємо колекцію.

— Минулого разу був інший, — сказав Максим.

— Можна буде збудувати власний пост.

На території заводу панував дивний порядок.

Усі ліхтарі горіли.

Конвеєри працювали.

Роботизовані візки рухалися між цехами.

Але людей не було видно.

— Нічна зміна мала працювати, — сказав Юра.

— Де вони? — запитав Левченко.

Корабель збільшив зображення.

У центральному складальному цеху теплові датчики показали понад двісті людських сигналів.

Усі були зібрані в одному місці.

— Їх замкнули, — сказав Тар.

— Мисливець використовує людей як заручників? — запитала Іла.

Артем похитав головою.

— Не для обміну. Він знає, що ми спробуємо їх урятувати.

Максим зупинив машину між двома цехами.

— Розділяємося.

— Ні, — сказав Левченко.

— Чому?

— Бо кожного разу, коли ми розділяємося, повертається більше людей, ніж пішло.

Мати Олі, яка стояла біля ядра, почула й озирнулася.

— А що поганого?

— У машині вже лікар, директор, електрик, дві Олі й ви.

— Я одна.

— Це не кількість. Це вплив.

Оля взяла матір за руку.

— Ми залишимося тут.

— Я не залишу тебе в машині, яку хочуть украсти.

— А з ким я залишуся?

Мати глянула на сапера Коваля, кількох озброєних поліцейських та Аркадія Вікторовича.

— Справді, небезпечно.

Директор обурився:

— Що ви маєте на увазі?

— Ви єдиний тут, хто думає про гроші під час кінця світу.

— Хтось повинен думати про економіку!

— Після кінця світу кому продаватимете?

Директор замовк.

Максим показав на схему заводу.

— Капітан із частиною людей іде до складального цеху. Виводите працівників.

Левченко кивнув.

— А ти?

— Тар, Іла, Артем, Юра, Пилипчук і я — до штампувального цеху по сердечник.

— Чому Юра?

— Знає завод.

Юра підняв руку.

— Частково.

— Яку частину?

— Вихід.

— Цього поки достатньо.

— А корабель? — запитала Іла.

Тар перевірив захист.

— Залишаємо ядро під охороною.

Артем насупився.

— Мисливець може спробувати віддалений доступ.

— Я закрив канали.

— Він зламав ваш корабель раніше.

— Тепер система знає його сигнатуру.

Корабельний голос промовив:

— Підтверджую. Ворожий доступ буде заблоковано.

Пилипчук поглянув на стелю.

— Вона й раніше була такою впевненою?

— Так, — відповіла Іла.

— А потім нас збили?

— Так.

— Дуже людська система.

Тар активував додатковий захист.

— У разі проникнення корабель перемістить ядро у внутрішній відсік.

— Куди саме? — запитав Коваль.

— Координати відомі тільки системі.

Мати Олі схрестила руки.

— От коли хтось ховає й сам не знає куди, це вже по-нашому.

З машини вийшли через службові двері.

Зовні чорний автомобіль здавався порожнім.

Максим обернувся до Коваля.

— Нікого не впускати.

— А якщо це буде працівник заводу?

— Перевірити.

— Як відрізнити людину від прибульця?

Пилипчук відповів:

— Запитайте, навіщо жінки фарбують губи.

Іла повернулася.

— А правильна відповідь яка?

— Немає правильної. Людина почне виправдовуватися.

Тар кивнув.

— Ефективний тест.

Мати Олі висунулася з дверей.

— І спитайте, скільки коштує картопля.

— Марсіанин не знає? — запитав Коваль.

— Половина чоловіків теж не знає, — сказала Оля.

— Тоді тест поганий.

— Зате життєвий.

Двері зачинилися.

Максим повів групу до найближчого цеху.

Усі вдягнули захисні каски, які висіли біля входу.

Тар крутив каску в руках.

— Це броня?

— Для голови, — сказав Юра.

— Вона витримає падіння металевої конструкції?

— Ні.

— Удар робота?

— Ні.

— Промінь мисливця?

— Ні.

— Тоді від чого захищає?

— Щоб начальство не мало претензій, якщо щось станеться.

Тар вдягнув каску.

— Захищає не голову, а документи.

— Тепер ти розумієш виробництво.

Іла вдягнула каску поверх зачіски Олі.

Вона одразу з’їхала на очі.

— У мене змінилася видимість.

Пилипчук поправив ремінець.

— Треба затягнути.

— Чому ваша захисна система створена під однакові голови?

— Бо каски стандартні.

— А голови?

— Це проблема голів.

Біля входу висів плакат:

«ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ НАПИСАНА КРОВ’Ю».

Іла прочитала.

— Букви червоні, але матеріал схожий на фарбу.

— Це образно, — сказав Максим.

— Чому люди погрожують працівникам перед роботою?

— Щоб вони були обережними.

Поруч висів інший плакат:

«НЕ СТІЙ ПІД ВАНТАЖЕМ».

У цю мить над ними проїхав кран із кузовом автомобіля.

Усі одночасно відійшли.

Тар поглянув на плакат.

— Цей корисний.

Усередині цеху було гаряче й дуже голосно.

Зварювальні автомати спалахували синім світлом. Конвеєр повільно тягнув кузови майбутніх автомобілів. Маніпулятори підіймали двері, повертали металеві рами й з’єднували деталі.

Іла зупинилася.

— Вони всі працюють без людей?

— Більшість, — сказав Юра.

— І не вимагають грошей?

— Не вимагають зарплати. Зате вимагають обслуговування, електрику, мастило й інженера, який розуміє, чому вони зупинилися.

— А інженер розуміє?

— Рідко.

Один робот установив двері на кузов.

Другий одразу їх зняв.

Третій поставив назад.

Іла спостерігала.

— Вони сумніваються?

— Технологічний цикл.

— Схоже на офісну нараду.

Тар підніс сканер.

— Магнітний сердечник у сусідньому цеху. Відстань чотириста метрів.

— Через конвеєр коротше, — сказав Юра.

— А безпечніше?

— Я сказав «коротше».

У гучномовцях пролунав голос:

— Увага. На території цеху перебувають сторонні особи.

Максим підняв голову.

— Він нас бачить.

— Звісно, — відповів Тар. — Камери всюди.

— Можна вимкнути?

Юра показав на електричний щиток на іншому боці конвеєра.

— Треба дістатися туди.

Голос мисливця продовжив:

— Земні працівники будуть ліквідовані, якщо ви не залишите завод.

Пилипчук дістав пістолет.

— Як він їх ліквідує?

На екранах над конвеєром з’явилося зображення складального цеху.

Сотні працівників стояли всередині огородженої зони.

Навколо них працювали роботизовані маніпулятори.

Один тримав великий зварювальний апарат.

Другий — металеву балку.

Третій повільно опускав кузов над натовпом.

— Таймер: десять хвилин, — сказав мисливець. — Після цього виробнича лінія завершить цикл.

— Капітане, чуєте? — запитав Максим у рацію.

— Чую. Ми біля складального цеху. Двері заблоковані.

— Вибивайте.

— Броньовані.

Юра прошепотів:

— Аварійний вихід з боку фарбувальної камери.

Левченко почув.

— Де вона?

— На північ.

— Тут немає позначення півночі!

— Там, де смердить фарбою.

У рації запала тиша.

Потім Левченко відповів:

— Тут усюди смердить.

— Тоді йдіть туди, де сильніше.

Максим натиснув кнопку.

— У вас десять хвилин.

— У нас завжди мало часу?

— Сьогодні традиція.

Зображення зникло.

Тар побіг до щитка.

Конвеєр раптом прискорився.

Кузови автомобілів рушили втричі швидше.

— Обережно! — крикнув Максим.

Маніпулятор повернувся й ударив Тара металевою дверкою.

Він устиг пригнутися.

Дверка пролетіла над головою та врізалася в стіну.

Пилипчук вистрілив у камеру.

Вона розлетілася.

— Одна готова.

Уздовж стелі загорілися ще двадцять камер.

— Виробництво масштабне, — сказав Тар.

Роботи одночасно зупинилися.

Потім усі повернулися до людей.

— Це погано? — запитала Іла.

Юра вже біг до щитка.

— Дуже.

Перший маніпулятор замахнувся зварювальним апаратом.

Синя дуга пройшла по підлозі.

Максим стрибнув убік.

— Вони нас бачать?

— Через теплові датчики! — крикнув Тар.

Іла схопила візок із деталями й штовхнула його вперед.

Маніпулятор ударив по візку.

Металеві болти розлетілися по цеху.

— Навіщо ти це зробила? — запитав Пилипчук.

— Відволікла.

— Працює!

Другий робот схопив Пилипчука за бронежилет і підняв над підлогою.

— Максиме!

— Тримайся!

— За що?!

— Уже не знаю!

Пилипчук висів у повітрі, розмахуючи ногами.

Маніпулятор почав нести його до кузова.

— Він мене збирається встановити в машину!

Іла побігла слідом.

— Можливо, система вважає вас деталлю.

— Я не деталь!

Корабельний голос пролунав через його телефон:

— Біологічний компонент середньої якості.

— Ще й машина знущається!

Іла дістала молоток матері Олі й ударила по датчику робота.

Перший удар нічого не дав.

Другий розбив захисне скло.

Робот розтиснув захоплення.

Пилипчук упав у салон недобудованого автомобіля.

— Живий? — запитала Іла.

Він висунув голову через отвір, де мало бути лобове скло.

— Молоток хороший.

— Земний аргумент.

Позаду Тар відбивався від іншого маніпулятора металевою трубою.

Робот ударив згори.

Тар заблокував рух, але труба зігнулася.

— Сильна машина! — сказав він.

Максим схопив вогнегасник.

— А ця?

Він випустив хмару порошку в датчики.

Робот зупинився.

Потім почав бити навмання.

— Тепер не бачить! — крикнула Іла.

Маніпулятор зніс частину конвеєра.

— Але й не заспокоївся! — відповів Максим.

Юра дістався щитка.

Відчинив дверцята.

Усередині були десятки автоматів, лампочок і підписів.

— Який вимикає роботів? — запитав Тар.

Юра читав написи.

— «Лінія А», «Лінія Б», «Лінія В», «Резерв», «Не вимикати»…

— Останній?

— Зазвичай саме він.

— Вимикай.

— А раптом там вентиляція?

Маніпулятор кинув у них автомобільне сидіння.

Юра пригнувся.

— Перевіримо.

Він опустив автомат із написом:

НЕ ВИМИКАТИ

У цеху згасло світло.

Конвеєр зупинився.

Роботи завмерли.

Із сусіднього приміщення долинув жіночий крик:

— Хто вимкнув туалети?!

Юра нахилив голову.

— Не те.

Він повернув автомат.

Світло спалахнуло.

Роботи продовжили рух із того самого місця.

Пилипчук знову опинився в захопленні.

— Юро!

— Шукаю!

Він вимкнув «Лінію А».

Зупинилися зварювальні апарати.

«Лінію Б».

Конвеєр сповільнився.

«Лінію В».

Усі маніпулятори завмерли.

Пилипчук упав удруге.

Цього разу на купу автомобільних килимків.

— Знайшов! — радісно сказав Юра.

Гучномовець повідомив:

— Ручне втручання не змінить результату.

Юра знизав плечима.

— Змінило.

На щитку загорівся червоний індикатор.

Автомати почали самі повертатися у верхнє положення.

— Він відновлює живлення! — крикнув Тар.

Юра вперся обома руками.

Один автомат піднімався, долаючи його силу.

— Допоможіть!

Максим схопив металеву трубу й просунув крізь ручки автоматів.

— Триматиме?

— Поки пластик не зламається.

— Скільки?

— Земний технічний термін: трохи.

Вони побігли далі.

Цех штампування був ще більшим.

Уздовж стін стояли преси заввишки з триповерховий будинок. Величезні металеві плити піднімалися й опускалися, перетворюючи листи сталі на частини кузова.

Кожен удар відчувався в грудях.

Бум.

Бум.

Бум.

Іла притиснула руки до вух.

— Навіщо так голосно?

— Прес важкий, — відповів Юра.

— Він не може працювати тихо?

— Може.

— Чому не працює?

— Тихі дорожчі.

У центрі цеху висів величезний електромагніт. Він переносив металеві листи від складу до пресів.

Тар направив сканер.

— Сердечник усередині цього крана.

— Треба зняти магніт? — запитав Максим.

— Лише центральне кільце.

— Воно велике.

— Потрібна частина завбільшки з людську голову.

Пилипчук торкнувся каски.

— Чию?

— Будь-яку стандартну.

Іла подивилася на нього.

— Ваші каски створені під стандартні голови.

— Не починай.

Магніт рухався під стелею.

Під ним висіла тонна сталевих листів.

На майданчику біля пульта стояв мисливець.

Він більше не приховував справжню подобу.

Висока темна постать, укрита чорними пластинами. Червоні очі світилися в напівтемряві.

— Ви прийшли, — сказав він.

Максим підняв пістолет.

— Відключи систему й звільни людей.

— Люди вже виконали свою функцію.

— Яку?

— Привели вас.

Тар вийшов уперед.

— Тобі потрібне ядро. Воно не тут.

— Поки що.

— Корабель заблокований.

Мисливець підняв руку.

На його долоні з’явилося зображення чорного автомобіля.

Коваль стояв біля дверей із пістолетом. Мати Олі щось пояснювала йому, розмахуючи сумкою. Оля намагалася змусити директора сісти подалі від ядра.

— Я бачу ваш корабель, — сказав мисливець.

— Бачити недостатньо.

— Я залишив частину себе в його системі ще під час вашого падіння.

Тар завмер.

Артем тихо сказав:

— Сигнатура була приманкою.

Мисливець усміхнувся.

— Ви блокували те, що я дозволив вам побачити.

Тар активував зв’язок.

— Корабле, перевір внутрішні системи.

Відповіді не було.

— Корабле!

У динаміку пролунав голос:

— Усі системи працюють нормально.

Артем похитав головою.

— Це не корабель.

Жіночий голос змінився на голос мисливця:

— Правильно.

Тар ударив по панелі на зап’ясті.

Зв’язок обірвався.

— Треба повертатися!

Мисливець опустив руку.

— Спочатку ви віддасте мені сердечник.

— Навіщо він тобі? — запитала Іла.

— Без нього ядро нестабільне.

— Ти хочеш його відремонтувати?

— Хочу відкрити прохід.

Артем зробив крок уперед.

— Флот ще існує?

— Флот чекає.

— Наказ про колонізацію не скасували.

— Марс потребує нового світу.

Максим сказав:

— Тут уже живуть.

— Тимчасово.

Юра глянув на інших.

— Мені він не подобається.

— Дякую за своєчасний висновок, — відповів Пилипчук.

Мисливець торкнувся пульта.

Магніт різко зрушив.

Тонни металу полетіли в їхній бік.

— На підлогу! — крикнув Максим.

Усі впали.

Сталеві листи пронеслися над ними й ударили в прес.

Цех здригнувся.

Один лист розрізав перила, наче папір.

Іла піднялася першою.

Випустила синій імпульс.

Мисливець активував щит.

Удар розтікся по червоній поверхні купола.

— Слабко, — сказав він.

— Я не цілилася в тебе.

Імпульс влучив у кран.

Магніт згас.

Сталеві листи впали.

Один ударив по платформі під мисливцем.

Той утратив рівновагу.

Тар кинувся до технічних сходів.

— Сердечник!

Максим і Пилипчук побігли за ним.

Мисливець піднявся й махнув рукою.

Преси почали працювати швидше.

Бум.

Бум.

Бум.

Підлога тремтіла.

Металеві заготовки рухалися конвеєром між пресами.

Тар стрибнув на платформу.

— Треба дістатися до крана!

— Як? — запитав Максим.

— По конструкції.

Він почав підніматися металевою драбиною.

Пилипчук поглянув угору.

— Скільки там?

— Двадцять метрів.

— У мене висота не входить у посадові обов’язки.

— А марсіани входять?

— Уже, мабуть.

Вони полізли.

Іла й Артем залишилися внизу, стримуючи мисливця.

Юра підбіг до пульта пресів.

— Тут має бути аварійна зупинка!

На панелі було п’ять червоних кнопок.

— Чому їх стільки? — запитав він.

Поруч висіла інструкція на сорока сторінках.

Юра відкрив першу.

— «Перед аварійною зупинкою ознайомтеся…»

Він кинув інструкцію.

— Пізно знайомитися.

Натиснув найбільшу кнопку.

Зупинився один прес.

Натиснув другу.

Увімкнулася сирена.

Третю.

Зі стелі почала литися вода.

— Знову? — крикнув Максим згори.

— Не та кнопка!

Четверта вимкнула освітлення.

П’ята зупинила все.

У темряві залишилися лише червоні очі мисливця й сині лінії на тілах марсіан.

— Тепер ми його добре бачимо, — сказала Іла.

— І він нас, — відповів Артем.

Мисливець кинувся вперед.

Артем перехопив його руку.

Двоє марсіан зчепилися.

Мисливець був сильніший.

Він підняв Артема й кинув у бік преса.

Іла встигла відхилити його синім полем.

Артем упав на конвеєр.

— Сто років без тренувань, — сказав він, підводячись.

— Ви лікар, — відповіла Іла.

— Переважно працюю словами.

Мисливець ударив її.

Іла відлетіла до пульта.

Молоток випав із-за пояса.

Юра підняв його.

— Передати?

— Кидай!

Він кинув.

Молоток пролетів повз Ілу.

Ударив мисливця в плече.

Той повернувся до Юри.

— Земний технік.

Юра відступив.

— Колишній.

Мисливець рушив до нього.

Юра показав на калюжу води під ногами.

— А ти точно добре ізольований?

Мисливець не зрозумів.

Юра вихопив кабель із розбитого щита й кинув оголений кінець у воду.

Спалахнула дуга.

Струм пройшов крізь мокру підлогу.

Мисливець здригнувся.

Червоний щит згас.

— Земна напруга слабка, — сказав він.

Дим піднявся з його ноги.

Юра кивнув.

— Зате проводка стара.

Іла підняла молоток і вдарила мисливця по голові.

Той упав на одне коліно.

— Оце за Олю.

Другий удар.

— За тацю.

Третій.

— За губи не треба, — крикнув Пилипчук згори. — Це не він!

Мисливець схопив Ілу за зап’ястя.

Артем ударив його ззаду металевою балкою.

— А це за сто двадцять сім років.

Тар дістався до кабіни крана.

Всередині горіли червоні індикатори.

— Сердечник під магнітом, — сказав він.

Максим і Пилипчук вилізли слідом.

— Як зняти?

— Треба відкрити корпус.

— Інструмент?

Тар витяг срібний різак.

Пилипчук показав на великий знак:

ВИСОКА НАПРУГА. НЕ ВІДКРИВАТИ ПІД ЧАС РОБОТИ.

— Він ще працює?

— Юра зупинив систему.

У цю мить магніт різко смикнувся.

Кабіна здригнулася.

— Уже ні, — сказав Максим.

Мисливець відновив живлення.

Магніт почав рухатися над цехом разом із ними.

— Швидше! — крикнув Пилипчук.

Тар розрізав корпус.

Усередині світився великий мідний вузол.

— Знайшов.

Він просунув руки всередину.

Іскри посипалися навколо.

— Тебе б’є струмом! — сказав Максим.

— Відчуваю.

— І що?

— Неприємно.

— Відпусти!

— Не можу. Сердечник затиснутий.

Кран наближався до працюючого преса.

Платформа опускалася.

— Через двадцять секунд нас розчавить, — сказав Пилипчук.

— Звідки знаєш?

— Бачу!

Максим схопив металевий ключ, який лежав у кабіні.

— Куди бити?

— По лівому кріпленню.

Максим ударив.

Нічого.

Ще раз.

Кріплення тріснуло.

Пилипчук узяв другий ключ.

— А праве?

— Так.

Вони вдарили одночасно.

Сердечник вискочив.

Тар упав назад, тримаючи важке металеве кільце.

— Є!

— Тепер як злізти?! — крикнув Пилипчук.

Кран уже був над пресом.

Плита підіймалася їм назустріч.

Максим відчинив двері кабіни.

Внизу рухався конвеєр із кузовами.

— Стрибаємо.

Пилипчук подивився вниз.

— Я краще в прес.

— Стрибай!

Максим стрибнув першим.

Упав на дах автомобільного кузова й скотився всередину.

Тар кинув сердечник.

Максим спіймав його обома руками й мало не впав.

— Важкий!

— Ти запитував розмір, не масу!

Пилипчук стояв у кабіні.

Прес наближався.

— Я не можу!

Максим підняв голову.

— Можеш!

— Не можу!

Іла, яка лежала на підлозі після удару мисливця, побачила його.

Підняла руку.

Синє поле охопило Пилипчука.

Його висмикнуло з кабіни й перенесло вбік.

Він пролетів над конвеєром і впав просто на Максима.

— Ти живий? — запитав Максим із-під нього.

— Поки не ворушуся.

Тар стрибнув останнім.

За секунду кабіна крана потрапила під прес.

Метал зім’яло в плоский лист.

Пилипчук подивився.

— Добре, що стрибнув.

— Швидко навчаєшся, — сказала Іла.

Гучномовець ожив.

— Час завершено, — сказав мисливець.

На екранах з’явився складальний цех.

Роботи почали опускати металеві конструкції над заручниками.

— Левченко! — крикнув Максим у рацію.

— Ми всередині! Виводимо людей через фарбувальну камеру!

— Скільки залишилося?

— Понад сто!

Металева балка опустилася нижче.

Працівники кричали.

Левченко з кількома поліцейськими тримав аварійні двері відкритими.

— Швидше! По одному!

Майстер цеху відштовхував людей до виходу.

— Не по одному! Усі разом!

— Так застрягнете!

— Ми й так застрягли!

Максим подивився на Тара.

— Можемо зупинити роботи звідси?

— Якщо підключимо сердечник до заводської мережі, створимо магнітний імпульс.

— А компонент не згорить?

— Може.

— Яка ймовірність?

— Значна.

Іла сказала:

— Люди не встигнуть.

Тар поклав сердечник на підлогу.

Відкрив корпус наручного пристрою й почав під’єднувати дроти.

— Юро, потрібне живлення.

— Яке?

— Максимальне.

Юра показав на головний силовий кабель преса.

— Тут десять тисяч вольт.

— Підійде.

— Для чого?

— Щоб зупинити всі електромагнітні системи.

— І телефони?

— Так.

— Камери?

— Так.

— Роботів?

— Так.

— Кардіостимулятори?

Усі завмерли.

Артем сказав:

— На заводі можуть бути люди з ними.

— Зменшимо радіус, — відповів Тар.

— Як?

— Потрібно спрямувати імпульс через конструкцію цеху.

Юра подивився на металеві балки.

— Завод сам стане антеною.

— Саме так.

— А проводка?

— Згорить.

Юра усміхнувся.

— Я знав, що ще повернуся сюди.

Він під’єднав кабель.

Іскри засипали підлогу.

Тар тримав сердечник.

— На рахунок три.

Максим натиснув рацію.

— Капітане, зараз згасне все. У вас десять секунд.

— У нас і так усе погано!

— Стане темно.

— Це вже дрібниці.

Тар почав рахувати:

— Один.

Мисливець підвівся.

Зрозумів, що вони роблять.

Кинувся до них.

— Два.

Артем став між ним і Таром.

Мисливець ударив.

Артем упав.

— Три!

Юра замкнув кабель.

Світ став білим.

Потім чорним.

Ударна хвиля пройшла по всьому заводу.

Усі роботи завмерли.

Маніпулятори зупинилися за сантиметри від людей.

Конвеєри стали.

Камери згасли.

Червоні зонди над дахом упали на землю.

У складальному цеху Левченко крикнув:

— Усі до виходу!

Працівники ринулися через двері.

Мисливець лежав на підлозі.

Його захисні пластини миготіли.

Тар підняв сердечник.

На ньому з’явилася тріщина.

Іла перевірила показники.

— Пошкодження двадцять два відсотки.

— Працюватиме?

— Має.

Юра дивився на згаслий завод.

— Я знову вимкнув конвеєр.

— Цього разу тебе не звільнять, — сказав Пилипчук.

— Чому?

— Завод більше не працює.

— Значить, нарешті переміг.

Максим підняв рацію.

Вона не працювала.

— Треба повертатися до корабля.

Тар глянув на мисливця.

— Він непритомний ненадовго.

Артем підвівся, тримаючись за бік.

— Забираємо його.

— Навіщо? — запитав Максим.

— Він знає код відкриття переходу.

— Саме тому він небезпечний.

— Живим він корисніший.

Пилипчук дістав пластикові стяжки.

— Нарешті знадобляться.

Він затягнув руки мисливця.

Стяжки одразу розплавилися.

— Ні. Не знадобляться.

Іла підняла обривок товстого заводського ланцюга.

— Цей?

Артем оглянув.

— На кілька хвилин.

Вони обмотали мисливця ланцюгом.

Юра додав замок.

— Земний?

— Найдешевший.

— Тоді він не відкриє, — сказав Пилипчук. — Навіть ключем.

Коли вони вибігли з цеху, територія заводу була занурена в темряву.

Люди виходили з корпусів, підсвічуючи дорогу телефонами.

Працівники кричали, шукали колег, рахували зміни.

Капітан Левченко зустрів Максима біля входу.

На його формі була фарба, каска тріснула, а в руці він тримав пожежну сокиру.

— Усіх вивели.

— Постраждалі?

— Кілька травм. Живі.

Артем одразу рушив до поранених.

— Де медпункт?

Майстер показав у темряву.

— Там, але обладнання не працює.

— Руки працюють.

Він пішов із ними.

Левченко побачив зв’язаного мисливця.

— Це що?

— Начальник служби безпеки, — відповів Пилипчук.

— Наш чи ресторанний?

— Позаземний.

— А ланцюг витримає?

Мисливець розплющив очі.

Ланцюг натягнувся.

— Ні, — сказав Тар.

Мисливець рвонувся.

Замок луснув.

Пилипчук відскочив.

— Дуже ні!

Мисливець схопив найближчого поліцейського й відкинув його.

Максим навів пістолет.

— Стій!

— Знову кінетична зброя, — сказав мисливець.

— Зате голосно.

Максим вистрілив у металеву трубу над ним.

Трубу пробило.

На мисливця хлинула гаряча пара.

Він закрив обличчя.

Іла вдарила його сердечником у груди.

Мисливець відлетів до стіни.

Тар активував пристрій.

Синє поле стиснулося навколо ворога.

— Триматиму недовго!

— Скільки? — запитав Максим.

— Тридцять секунд!

— Що робимо?

Артем, який уже повернувся, сказав:

— Замкнемо в магнітній камері.

Юра показав на невеликий технічний контейнер біля цеху.

— Там зберігали дефектні акумулятори. Стінки товсті.

Вони разом штовхнули мисливця всередину.

Тар зняв поле.

Двері зачинили.

Юра вставив у замок металевий стрижень.

Зсередини пролунав удар.

Контейнер здригнувся.

— Тридцять секунд? — запитав Пилипчук.

— Можливо, двадцять.

— Треба їхати.

Вони побігли до місця, де залишили корабель.

Чорного автомобіля не було.

Максим зупинився.

— Де машина?

На асфальті залишилися тільки чотири темні сліди від коліс.

Коваль, Оля, її мати, директор та інші поліцейські стояли посеред порожнього майданчика.

— Вона зникла! — крикнув Коваль.

Тар підбіг.

— Коли?

— Хвилину тому. Спочатку двері зачинилися. Потім машина сказала, що переміщує ядро в безпечне місце.

— А ви?

Мати Олі показала на директора.

— Нас викинуло.

Аркадій Вікторович обурився:

— Не викинуло! Евакуювало без попередження.

— Ви вилетіли першим.

— Бо стояв ближче до дверей.

Оля схопила Ілу за руки.

— Ядро залишилося всередині.

— Куди машина перемістилася? — запитала Іла.

Тар намагався встановити зв’язок.

На його пристрої не було сигналу.

— Канал відсутній.

Артем оглянув сліди.

— Це не аварійне переміщення.

— Чому?

— Корабель не залишив просторового сліду.

— Тоді як він зник?

Артем підняв голову.

Над заводом один із червоних зондів знову засвітився.

Слабко.

Але достатньо.

На його поверхні з’явилося зображення.

Чорний автомобіль рухався нічними вулицями міста.

За кермом сидів чоловік у поліцейській формі.

Обличчя Максима.

Справжній Максим дивився на екран.

— Це не я.

— Маскування скопіювало вас на посту, — сказав Тар.

З динаміка зонда пролунав голос мисливця:

— Я попереджав. Частина мене вже була в системі.

Усі озирнулися на контейнер.

Двері були зачинені.

Мисливець досі бився всередині.

— Він одночасно там і в кораблі? — запитав Пилипчук.

Артем відповів:

— Не він. Його цифрова копія.

— Тобто в нас два мисливці?

— Один фізичний. Другий керує кораблем.

Пилипчук зітхнув.

— Усі сьогодні розмножуються.

На екрані чорний автомобіль звернув до центру міста.

Тар збільшив карту.

— Він везе ядро до центральної площі.

— Навіщо? — запитав Максим.

Артем зрозумів першим.

— Там проходять головні лінії міської енергосистеми, метро й зв’язку.

— І багато людей, — додала Оля.

Директор подивився на телефон.

— На площі зараз нічний концерт. Там тисячі відвідувачів.

Капітан Левченко вихопив рацію, але після імпульсу вона не працювала.

— Треба попередити місто.

Максим показав на згаслі телефони.

— Зв’язку немає.

Юра кивнув у бік старої заводської вантажівки.

— Зате транспорт є.

— Вона поїде після імпульсу? — запитав Пилипчук.

Юра відчинив капот.

— Якщо стара, то поїде. Їй електроніка не потрібна.

На дверях вантажівки було написано:

«АВАРІЙНА СЛУЖБА»

Юра заліз у кабіну.

Повернув ключ.

Двигун кілька разів кашлянув.

Потім завівся.

З труби вирвалася чорна хмара.

Тар скривився.

— Вона отруює атмосферу.

— Зате не слухається марсіан, — сказав Юра.

Максим відчинив пасажирські двері.

— Усі, хто може допомогти, сідають.

Мати Олі вже залазила в кузов.

— Я можу.

— Ви залишаєтеся.

— Де?

Максим озирнувся на темний завод, контейнер із мисливцем і переляканих працівників.

— Тут.

— Із цим чорним у коробці?

Із контейнера пролунав удар.

Метал прогнувся назовні.

Максим подумав.

— Сідайте.

— Я так і знала.

Аркадій Вікторович теж рушив до вантажівки.

Левченко зупинив його.

— Ви залишаєтеся.

— Чому вона їде, а я ні?

— У неї молоток.

— У мене компанія!

— Тут вона нічого не важить.

Директор подивився на мисливця, який пробивав контейнер.

— Я теж поїду.

Усі втиснулися у вантажівку.

Юра натиснув на газ.

Машина рвонула вперед.

Пилипчук, стоячи в кузові, тримався за борт.

— Скільки до центру?

— Кілометрів п’ятнадцять, — відповів Максим.

— Ця машина витримає?

Юра поплескав кермо.

— Вона старша за половину заводу.

— Це добре?

— Стара техніка або не їде зовсім, або їде до кінця.

Тар дивився на маленький екран сканера.

Чорний автомобіль наближався до центральної площі.

Ядро всередині ставало дедалі яскравішим.

Новий таймер з’явився на екрані:

00:12:00

— Що це? — запитала Іла.

Артем зблід.

— Час до відкриття переходу.

— А якщо він відкриється? — запитав Максим.

Тар подивився на небо.

— Тоді наступними на площу прибудемо не ми.

Над містом почали збиратися хмари.

У їхній глибині спалахували довгі червоні лінії.

Наче хтось із іншого боку вже шукав двері.

Вантажівка мчала до центру.

А позаду на заводі двері металевого контейнера нарешті вилетіли назовні.

Фізичний мисливець вийшов у темряву.

Поглянув услід людям.

І посміхнувся.

Бо тепер вони поспішали саме туди, куди він хотів.

                          Розділ 9

                  Місто проти них

Стара заводська вантажівка мчала нічним проспектом зі швидкістю, якої від неї не очікував навіть власний спідометр.

Стрілка тремтіла біля позначки «вісімдесят», іноді стрибала до ста, а потім падала на нуль, ніби відмовлялася брати участь у цій пригоді.

Юра сидів за кермом, втиснувши педаль газу в підлогу.

— Вона швидше може? — запитав Максим.

— Може.

— Тоді чому не їде?

— Бо знає собі ціну.

Із вихлопної труби вирвалася чорна хмара.

Тар, який сидів поруч, скривився.

— Задня частина транспорту знову отруює повітря.

— Це не отрута, — відповів Юра.

— Мій прилад показує чадний газ, оксиди азоту й незгорілі вуглеводні.

— Прилад у тебе дуже вразливий.

Максим нахилився між сидіннями.

— До площі одинадцять хвилин. Перехід відкриється через десять.

На екрані Тара світився відлік:

00:09:47

— Якщо дорога буде вільна, — сказав Юра, — встигнемо.

Попереду одночасно загорілися червоні сигнали світлофорів.

Усі.

На кількох перехрестях машини почали зупинятися, створюючи затори.

Юра загальмував.

Вантажівку кинуло набік.

У кузові закричали.

Пилипчук ударився каскою об борт.

— Чого став?!

— Червоне!

Тар подивився на нього.

— Ви дотримуєтеся кольорових ламп навіть під час загрози планеті?

— Це рефлекс.

Максим показав уперед.

— Їдь!

— На червоне?

— Так!

Юра перехрестився й натиснув на газ.

— Ніколи не думав, що поліція сама попросить.

Вантажівка виїхала на перехрестя.

Праворуч загальмував автобус.

Ліворуч заверещало таксі.

Водій висунувся у вікно:

— Куди преш, старий?!

Юра образився.

— Машина стара! Я ще нормально виглядаю!

— Він не почув, — сказав Тар.

— Я для себе відповів.

У кузові мати Олі міцно трималася за борт однією рукою, а другою — за свою сумку.

Оля сиділа поруч.

— Мамо, може, присядеш?

— Я й так сиджу.

— Ти стоїш навколішки.

— Це проміжне положення.

Аркадій Вікторович лежав на підлозі кузова, обійнявши запасне колесо.

— Я подам до суду!

Пилипчук нахилився.

— На кого?

— На всіх!

— На марсіан теж?

— Особливо на них!

Іла подивилася на Тара.

— Що таке суд?

— Земна процедура встановлення правоти.

Максим почув.

— Не зовсім.

— А як?

— Дві сторони довго доводять, що інша бреше. Потім третя вирішує, хто робив це переконливіше.

Директор підняв голову.

— У мене хороші адвокати.

Мати Олі поглянула на нього.

— Спочатку доживи.

Він знову обійняв колесо.

У поліцейській мережі з’явилося нове повідомлення.

Усі патрульні екрани міста показали фотографію Максима Гайдука.

Під нею червоними літерами:

ОЗБРОЄНИЙ. ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ. СПІВПРАЦЮЄ З ТЕРОРИСТАМИ.

У диспетчерській капітан чергової зміни дивився на відео з камери центрального проспекту.

На екрані справжній Максим їхав у старій вантажівці.

На іншому екрані інший Максим сидів за кермом чорного автомобіля.

— Їх двоє? — запитав оператор.

Черговий капітан потер очі.

— Один запис старий.

— Обидва в прямому ефірі.

— Тоді один підроблений.

— Який?

Капітан подивився на чорний автомобіль, що спокійно рухався центральною смугою, дотримуючись правил.

Потім на вантажівку, яка щойно проїхала на червоне, знесла дорожній знак і ледь не врізалася в автобус.

— Підроблений у вантажівці.

Оператор кивнув.

— Логічно.

Фальшивий Максим у чорному автомобілі підняв очі до камери.

І усміхнувся.

Попереду на дорогу виїхали три патрульні машини.

Вони стали поперек проспекту.

Поліцейські вискочили з автомобілів і підняли зброю.

Один із них через гучномовець наказав:

— Водію вантажівки! Зупиніться й заглушіть двигун!

Юра почав гальмувати.

Максим схопив кермо.

— Не зупиняйся!

— Вони стрілятимуть!

— Це свої!

— Саме тому й хвилююся!

Левченко підвівся в кузові й замахав руками.

— Не стріляти! Я капітан Левченко!

Поліцейський із гучномовцем відповів:

— Капітан Левченко викрадений терористами!

— Я не викрадений!

— Вони змушують вас так говорити!

— Ніхто мене не змушує!

Мати Олі піднялася поруч.

— Він сам поліз!

Поліцейський розгубився.

— Хто ця жінка?

Левченко крикнув:

— Цивільна!

— Теж викрадена?

— Ні! — відповіла вона. — Я добровільно!

— Вони змусили вас сказати, що добровільно!

— Молодий чоловіче, ще раз скажеш, що мене хтось змусив, я вийду й поясню!

Поліцейський опустив гучномовець.

— Капітане, вона справді добровільно.

Максим визирнув із кабіни.

— Відкрийте проїзд! У чорній машині вибуховий пристрій!

Один із патрульних побачив його.

— Гайдук! Руки так, щоб бачили!

— Я за кермо не тримаюся!

Юра сказав:

— Тримаєш.

Максим відпустив кермо.

Вантажівка різко пішла вбік.

— Тримай! — крикнув Юра.

Максим знову схопив.

Поліцейський через гучномовець сказав:

— Ви в розшуку!

— Хто оголосив?

— Ви самі!

Максим завмер.

— Що?

— Старший інспектор Гайдук особисто передав орієнтування на свого двійника!

Пилипчук нахилився до кабіни.

— Тобто ти оголосив себе в розшук?

— Не я!

Тар сказав:

— Цифрова копія мисливця використовує вашу зовнішність.

Максим глянув на нього.

— Я вже зрозумів.

— Чому він обрав вас?

— Бо на моїй фотографії форма.

— Символ влади?

— Символ проблем.

Тар кивнув.

— Підходить.

Відлік показував:

00:07:58

Максим дістав посвідчення й висунув руку у вікно.

— Хлопці, подивіться уважно! Це я!

— Саме тому ви небезпечний! — відповів патрульний.

— Що тут відбувається? — запитала Іла.

Пилипчук пояснив:

— Справжній Максим доводить, що він справжній Максим, людям, яких фальшивий Максим попередив про фальшивого Максима.

Іла подумала.

— Земна система ідентифікації поступається нашій.

— Ваша зробила двох директорів, дві Олі й тепер двох Максимів.

— Але ми визнаємо проблему.

Максим відкрив двері кабіни.

— Зараз піду поговорю.

Юра схопив його за куртку.

— Вони тебе заарештують.

— Це мої люди.

— Саме тому.

Мати Олі встала.

— Я поговорю.

— Ви нікуди не підете, — сказав Максим.

— Чому?

— У них зброя.

— У мене теж.

Вона показала молоток.

— Це не зброя.

— Скажи це чорному.

Із кузова вийшов Артем.

Він уже відновив людську оболонку й знову виглядав як спокійний сивий лікар.

Підняв руки й рушив до патруля.

— Я лікар. У машині є постраждалі.

Поліцейські навели зброю на нього.

— Зупиніться!

Артем зупинився.

— Мені потрібно лише пояснити.

— Лягайте на землю!

— Асфальт холодний.

— Негайно!

Артем подивився на Максима.

— Ви завжди так спілкуєтеся з лікарями?

— Коли вони виходять із машини терористів.

— Я сто років будував репутацію.

Пилипчук сказав:

— Сьогодні поганий день для репутацій.

Над перехрестям з’явилося червоне світло.

Один із зондів мисливця опустився між будинками.

Поліцейські підняли голови.

— Це що? — запитав молодий патрульний.

Артем відповів:

— Причина, з якої вам треба відійти.

Зонд випустив промінь.

Одна патрульна машина зникла.

На асфальті залишилася прямокутна чорна пляма.

Усі мовчали.

Потім поліцейський із гучномовцем сказав:

— Проїжджайте.

Юра натиснув на газ.

— Оце я розумію — аргумент.

Вантажівка проскочила між двома машинами.

Артем ледве встиг застрибнути в кузов.

Мати Олі подала йому руку.

— Довго пояснюєте.

— Я звик до пацієнтів, які слухають.

— Це де такі?

— Рідко трапляються.

Позаду патрульні відкрили вогонь по зонду.

Кулі відскакували від його корпусу.

— Вони не пошкодять його, — сказала Іла.

Максим дивився в дзеркало.

— Зате тепер вони стріляють у правильного.

На центральній площі тривав концерт.

На сцені співала популярна група. Лазери ковзали по будинках, тисячі людей тримали телефони над головами, знімали себе, музикантів і велике світлове шоу.

Ніхто не помітив, як у підземний паркінг заїхав чорний автомобіль.

Шлагбаум піднявся сам.

Камери вимкнулися.

Охоронець побачив за кермом інспектора Максима.

— Поліція?

Фальшивий Максим кивнув.

— Перевірка безпеки.

— Документи?

Він простягнув посвідчення.

На фотографії усміхався охоронець.

Чоловік насупився.

— Це я.

— Так.

— Чому я?

— Система оновила дані.

— Яка система?

— Державна.

Охоронець зітхнув.

— Тоді зрозуміло.

Він пропустив машину.

Чорний автомобіль спустився на найнижчий рівень, де проходили силові кабелі метро й міської мережі.

Двері відчинилися.

Із салону вийшов інший Максим.

Потім ще один.

І ще.

Три цифрові оболонки мисливця одночасно рушили до технічних тунелів.

Усередині автомобіля ядро випромінювало червоне світло.

Відлік показував:

00:05:39

Вантажівка дісталася кільцевої розв’язки.

Усі електронні табло над дорогою змінили написи.

Замість напрямків з’явилося:

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ — МАКСИМ ГАЙДУК

Потім фотографія.

Тар роздивився.

— Зображення якісне.

— Дякую, — сказав Максим.

— Це не комплімент.

— Уже зрозумів.

На наступному табло з’явилося:

ВАНТАЖІВКУ ЗУПИНИТИ БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ

Юра насупився.

— Будь-якою — це якою?

Попереду з бокової дороги виїхав броньований поліцейський автомобіль.

За ним другий.

На небі з’явився вертоліт.

Пилипчук глянув угору.

— Начальство прокинулося.

Левченко вихопив телефон.

Зв’язок частково відновився після того, як вони виїхали за межі заводського імпульсу.

— Спробую додзвонитися.

— Кому? — запитав Максим.

— Начальнику управління.

— А якщо він теж бачить фальшивого мене?

— Тоді говоритиму голосніше.

Телефон з’єднався.

— Полковнику, Левченко. Не стріляти по вантажівці!

Із телефону пролунав сердитий голос:

— Капітане, вас утримують злочинці. Дайте умовний сигнал, якщо не можете говорити вільно.

— Я говорю вільно.

— Назвіть кодове слово.

Левченко завмер.

— Яке?

— Ваше персональне.

— У мене немає персонального кодового слова.

— Це означає, що вас змусили.

— Це означає, що ви його не дали!

— Гайдук поруч?

Левченко поглянув на Максима.

— Поруч.

— Він справжній?

— Так.

— Звідки знаєте?

Левченко задумався.

Максим показав на себе.

— Скажіть, що я весь час сперечаюся.

Пилипчук додав:

— І кава в нього завжди холодна.

Мати Олі сказала:

— І жінок боїться.

Максим обернувся.

— Чого це?

— Відразу видно.

Левченко сказав у телефон:

— Він сперечається, п’є холодну каву й боїться жінок.

Полковник відповів:

— Це може знати двійник.

— Тоді що вам потрібно?!

— Особиста інформація.

Максим вихопив телефон.

— Полковнику, це Гайдук. Ви винні мені дві нічні зміни за минулий місяць.

У телефоні настала тиша.

— Справжній, — сказав полковник.

— Відкликайте патрулі!

— Не можу. Наказ надійшов із вашого авторизованого профілю.

— Зламайте його!

— Система не дозволяє.

— Ви начальник!

— Система не знає.

Тар нахилився до Максима.

— Ваша влада також залежить від комп’ютера, який їй не довіряє.

— Саме так.

— Дивно.

— Уже ні.

Полковник сказав:

— Я дам команду затримувати без відкриття вогню. Але вам треба довести, що чорний автомобіль небезпечний.

Максим подивився на червоне небо над центром.

— Через п’ять хвилин він сам доведе.

Зв’язок обірвався.

Броньований автомобіль попереду не від’їхав.

Навпаки — став упоперек дороги.

Юра почав гальмувати.

— Не пройдемо.

Максим оглянув узбіччя.

Праворуч був заїзд до торговельного центру. Далі — вузький прохід між будівлею та парковкою.

— Туди!

— Там знак «в’їзд заборонено».

— Сьогодні він працює консультантом.

Вантажівка звернула.

Знесла пластиковий ланцюг.

Проїхала повз охоронця, який саме підіймав стаканчик кави.

Той застиг із відкритим ротом.

За ними кинувся броньований автомобіль, але не пройшов між бетонними стовпами.

Максим усміхнувся.

— Великий.

Тар кивнув.

— Земна техніка іноді програє власній масі.

Вантажівка виїхала на пішохідну алею торговельного центру.

Люди розбігалися.

Хтось знімав відео.

Один хлопець біг поруч, тримаючи телефон.

— Це прямий ефір! Скажіть щось!

Максим визирнув.

— Відійди від машини!

Хлопець повернув камеру на себе.

— Поліція погрожує блогеру!

— Я рятую тобі життя!

— Так усі кажуть!

Юра пригальмував біля фонтану.

Хлопець мало не влетів у воду.

Іла дивилася у вікно.

— Він ризикував тілом заради зображення?

— Підписники, — сказав Пилипчук.

— Що вони дають?

— Іноді гроші.

— Знову гроші.

— Інколи просто відчуття, що ти комусь цікавий.

Іла замислилася.

— Це вже серйозніше.

На екрані Тара з’явилася схема площі.

— Чорний автомобіль під землею.

— Точніше? — запитав Максим.

— Нижній рівень паркінгу. Під сценою.

Артем нахилився до карти.

— Ядро підключають до силових ліній метро.

— Для переходу потрібна електрика? — запитав Пилипчук.

— Не сама електрика. Міська мережа створить стабільну геометрію поля.

Юра сказав:

— Тобто вони використовують кабелі як котушку.

— Так.

— А площу як сердечник.

— Так.

— Людей навіщо?

Артем мовчав.

Іла відповіла:

— Біологічна маса стабілізує просторову межу.

Мати Олі глянула на неї.

— Людською мовою.

— Натовп утримає двері відкритими.

У кузові стало тихо.

Оля подивилася на телефони людей, які світилися над сценою.

— Вони навіть не знають.

— Треба зупинити концерт, — сказав Левченко.

— Як? — запитав Пилипчук. — Зв’язок нестабільний, сцена під охороною, тисячі людей.

Мати Олі сказала:

— Вимкніть музику.

— Тоді почнуть обурюватися.

— От і підуть.

— Не всі.

Аркадій Вікторович підняв голову.

— На площі встановлена система екстреного оповіщення.

Усі подивилися на нього.

— Звідки знаєте?

— Моя компанія спонсорувала сцену.

— Ви спонсоруєте концерти? — запитав Тар.

— Це реклама.

— Знову реклама.

— А як інакше люди дізнаються про компанію?

— Після сьогоднішнього дня дізнаються.

Директор скривився.

— Не в тому контексті.

— Доступ до системи є? — запитав Максим.

— Через корпоративний сервер.

— Який зламав мисливець.

— Є резервний пароль.

Тар сказав:

— «Майбутнє2025»?

Директор образився.

— Інший.

— Який?

— «СфераГала».

Юра засміявся.

— Непробивна безпека.

— Там ще знак оклику!

— Тепер спокійно.

Тар підключив свій пристрій до телефону директора.

Екран замиготів.

— Система оповіщення доступна.

— Передай евакуацію, — наказав Максим.

— Яку причину?

— Загроза вибуху.

Аркадій Вікторович одразу втрутився:

— Не можна казати «вибух»! Почнеться паніка.

— А що сказати?

— Технічна несправність.

Мати Олі фиркнула.

— Коли дах падає, вони теж кажуть «тимчасові незручності».

Максим подумав.

— Повідомлення: «Увага. Через загрозу безпеці концерт припинено. Негайно залиште площу через бокові виходи. Не біжіть».

Тар увів текст.

— Надіслати?

— Так.

Телефон повідомив:

ПОМИЛКА. ПОВІДОМЛЕННЯ ЗАБЛОКОВАНО АДМІНІСТРАТОРОМ.

— Мисливець, — сказала Іла.

Директор забрав телефон.

— Спробую через рекламний канал.

— Чим він відрізняється? — запитав Тар.

— Реклама має вищий пріоритет.

Усі подивилися на нього.

— Що?

Максим похитав головою.

— Навіть кінець світу стоїть після реклами.

Директор швидко набрав код.

На екранах центральної площі зник логотип спонсора.

Музика урвалася.

На величезному табло з’явився напис:

ТЕРМІНОВО ЗАЛИШТЕ ПЛОЩУ. ЗАГРОЗА БЕЗПЕЦІ.

Натовп спочатку завмер.

Потім люди почали рухатися до виходів.

Ведучий на сцені взяв мікрофон.

— Шановні глядачі, зберігайте спокій…

З динаміків пролунав інший голос.

Голос фальшивого Максима.

— Повідомлення помилкове. Концерт продовжується. Загрози немає.

На екрані з’явилося обличчя інспектора.

Справжній Максим дивився на самого себе.

— Ніколи не думав, що так мене дратуватиму.

Фальшивий Максим усміхнувся з екрана.

— Громадяни, залишайтеся на місцях.

Люди зупинилися.

Хтось почав аплодувати.

Хтось вирішив, що це частина шоу.

Один чоловік підняв дитину на плечі, щоб краще бачила.

Іла сказала:

— Вони повірили формі.

Максим стиснув щелепи.

— Тому він мене й обрав.

Відлік:

00:03:02

— До площі два кілометри, — сказав Юра.

— Ми не встигнемо через затор, — відповів Максим.

Попереду вся вулиця була забита автомобілями й людьми.

Пилипчук подивився праворуч.

— Метро.

— Що метро? — запитав Тар.

— Тунелі йдуть під площею.

— Як туди потрапити?

Юра показав на службовий в’їзд біля станції.

— Там є технічна рампа.

— Ворота зачинені.

— Старій машині байдуже.

Максим постукав Юру по плечу.

— Праворуч!

Вантажівка різко повернула.

Людей у кузові кинуло до борту.

Аркадій Вікторович скрикнув:

— У мене ребро!

Мати Олі відповіла:

— У всіх є.

— Моє болить!

— Значить, на місці.

Технічні ворота метро були важкими, металевими й замкненими.

Перед ними стояв працівник у помаранчевому жилеті.

Побачив вантажівку й почав махати руками.

— Не можна! Службова зона!

Юра не пригальмував.

Працівник відскочив.

Вантажівка вдарила ворота.

Перший удар лише зігнув метал.

— Ще раз! — крикнув Максим.

Юра здав назад.

Працівник підбіг до кабіни.

— Ви що робите?!

Максим показав посвідчення.

— Поліція!

— Поліція теж не може ламати ворота!

— Сьогодні може!

— У мене інструкція!

Тар визирнув.

— Ваша інструкція враховує міжпланетне вторгнення?

Працівник завмер.

— Ні.

— Тоді вона неповна.

Юра розігнався.

Другий удар вирвав ворота з кріплень.

Вантажівка в’їхала в темний технічний тунель.

Працівник дивився вслід.

Потім дістав телефон.

— Алло, начальнику? Тут поліція з марсіанами зламала ворота… Ні, я тверезий… Чому всі сьогодні це питають?

Тунель був вузький.

Лампи над стелею миготіли.

Зліва тягнулися рейки, справа — кабелі й технічні проходи.

Вантажівка ледве поміщалася між стінами.

— Якщо назустріч поїзд? — запитав Пилипчук.

Юра подивився на рейки.

— Ми не на колії.

— А якщо вагони ширші?

— Тоді дізнаємося.

Тар перевірив карту.

— Ядро за сімсот метрів.

Відлік:

00:01:42

— Швидше! — сказав Максим.

— Тут поворот!

Вантажівка зачепила стіну.

Посипалися іскри.

У кузові Аркадій Вікторович закричав:

— Моя голова!

Мати Олі відповіла:

— Нарешті знайшлася.

Попереду з’явилося синє світло.

На рейках стояв поїзд метро.

Порожній.

Без машиніста.

Фари спалахнули.

— Він їде на нас, — сказала Іла.

Поїзд рушив.

— Відстань триста метрів, — повідомив Тар.

— Ми не на колії, — нагадав Юра.

Вагони виявилися ширшими за технічний прохід.

— Уже знаємо, — сказав Пилипчук.

Максим показав на бічний тунель.

— Туди!

Юра повернув кермо.

Вантажівка втиснулася в вузький прохід.

Правий борт скреготав по стіні.

Ліве дзеркало відлетіло.

Поїзд пронісся поруч.

Повітряною хвилею з кузова зірвало каску Пилипчука.

— Моя каска!

— Вона тебе вже двічі не врятувала, — сказала Іла.

— Я звик.

— Люди прив’язуються до непотрібних речей?

— Особливо до службових.

У кінці тунелю з’явилися чорні двері.

Над ними світився напис:

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РОЗПОДІЛЬЧИЙ ВУЗОЛ

Відлік:

00:00:51

Юра натиснув на гальма.

Вантажівка зупинилася боком.

Максим вистрибнув першим.

— Тар, Іла, Артем — зі мною! Решта лишаються!

Мати Олі вже лізла з кузова.

— Я теж.

— Ні!

— У мене молоток.

Іла показала молоток за поясом.

— Він у мене.

Жінка подумала.

— Тоді йди.

Максим, Тар, Іла, Артем, Пилипчук і Левченко побігли до дверей.

Юра наздогнав їх.

— А я?

— Ти лишаєшся біля машини!

— Там нудно.

— Тут вибухне!

— Уже цікавіше.

Максим не став сперечатися.

Двері не відчинялися.

Пилипчук потягнув ручку.

— Замкнено.

Юра дістав викрутку.

— Відійдіть.

— Скільки часу? — запитав Максим.

00:00:32

— Якщо замок дешевий — десять секунд.

— А якщо дорогий?

— П’ять. Дорогі електронні.

Він зняв панель, з’єднав два дроти.

Замок клацнув.

— Чотири.

Вони вбігли всередину.

Під центральною площею було тихо.

Над ними гриміла музика, але сюди доходив лише глухий ритм.

Посеред величезної технічної зали стояв чорний автомобіль.

Двері були відчинені.

Ядро висіло над дахом, з’єднане червоними променями з міськими кабелями.

Навколо стояли три однакові постаті в поліцейській формі.

Три Максими.

Справжній інспектор зупинився.

— Оце вже перебір.

Усі троє двійників одночасно повернулися.

— Ви запізнилися, — сказали вони одним голосом.

Пилипчук подивився на справжнього Максима.

— Ти якось природніше виглядаєш.

— Дякую.

— Вони не втомлені.

— Тоді точно не я.

Відлік показував:

00:00:18

Тар підняв магнітний сердечник.

— Треба встановити його в ядро.

— Я їх відволічу, — сказав Максим.

— Як?

Максим дістав жезл, який досі висів у нього на поясі.

— Перевіркою документів.

Пилипчук вирячився.

— Ти серйозно?

Максим вийшов уперед.

Підняв жезл.

— Усім залишатися на місцях!

Двійники мовчали.

— Документи!

Один із них нахилив голову.

— Запит не має значення.

— Значення визначаю я. Посвідчення особи, право керування кораблем і дозвіл на паркування під площею.

Тар тихо сказав:

— Це безглуздо.

Левченко відповів:

— Тому може спрацювати.

Двійники аналізували команду.

Їхня система використовувала земні поліцейські бази й намагалася знайти правильну відповідь.

Один створив посвідчення.

Простягнув.

Максим узяв картку.

На фотографії був Тар.

— Не ваше.

Двійник подивився на картку.

— Помилка.

— Ставайте збоку.

Він слухняно відійшов.

Пилипчук прошепотів:

— Ти одного вже оформив.

Другий двійник простягнув техпаспорт.

Максим відкрив.

— Автомобіль чорний.

— Так.

— У документі — білий.

Двійник поглянув на машину.

Поверхня на секунду стала білою.

— Тепер відповідає.

— Самовільна зміна кольору. Ще одне порушення. Убік.

Другий відійшов.

Третій не подав нічого.

— Документи? — повторив Максим.

— Відсутні.

— Отже, затриманий.

— Ви не маєте повноважень.

Максим показав посвідчення.

— Маю.

— Ваш профіль заблокований.

— А жезл працює.

Він ударив двійника по руці.

Оболонка замиготіла.

— Зараз! — крикнув Максим.

Тар кинувся до ядра.

00:00:08

Іла відштовхнула першого двійника синім імпульсом.

Артем перехопив другого.

Пилипчук і Левченко навалилися на третього.

Тар підняв сердечник.

— Гніздо закрите!

Юра підбіг.

— Де відкрити?

— Під червоним кільцем!

Юра вдарив викруткою по корпусу.

Панель не зрушила.

— Міцне.

— Ще!

00:00:05

Він ударив сильніше.

Викрутка зламалася.

— Інструмент слабкий.

Іла кинула йому молоток.

— Земний аргумент!

Юра вдарив.

Панель тріснула.

Ще раз.

Відлетіла.

— Відкрито!

Тар вставив сердечник.

00:00:02

Ядро спалахнуло білим.

Уся зала здригнулася.

Зверху долинув крик тисяч людей.

Над площею небо розірвалося.

Між хмарами відкрився величезний червоний круг.

По той бік виднілися кораблі.

Сотні.

Тар повернув сердечник.

— Не замикається!

Артем підбіг.

— Потрібен ручний контакт!

— Що це означає? — запитав Максим.

Артем показав на силове поле навколо ядра.

— Хтось повинен зайти всередину й утримувати кільце.

Іла схопила Тара за руку.

— Ні.

— Іншого способу немає.

— Є.

— Якого?

Вона подивилася на нього.

— Ще не знаю.

Червоний портал розширювався.

Перший корабель уже проходив крізь нього.

Максим підняв голову.

— Думайте швидше.

З глибини чорного автомобіля пролунав голос мисливця:

— Перехід відкрито.

Двері технічної зали зачинилися.

Світло згасло.

А за спинами людей із темряви вийшла висока чорна постать.

Фізичний мисливець дістався площі.

— Тепер, — сказав він, — ваша планета належить Марсу.

                          Розділ 10

                       Сім хвилин

— Ваша планета належить Марсу, — повторив мисливець.

У темряві його очі світилися червоним.

Над технічною залою гудів відкритий портал. Металеві конструкції тремтіли, кабелі виривало зі стін, а повітря ставало густим, наче перед грозою.

Максим підняв пістолет.

— Документи на планету є?

Мисливець зупинився.

— Що?

— Право власності. Договір. Акт приймання-передачі.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Просто в нас без паперу навіть сарай не твій.

Пилипчук кивнув.

— Землю точно не оформлять за сім хвилин.

На панелі Тара з’явився новий відлік:

00:07:00

— Що це? — запитала Іла.

Артем глянув на показники.

— Час до стабілізації переходу. Після цього його вже не закрити сердечником.

Максим подивився на червоне небо, яке було видно крізь тріщини в стелі.

Перший марсіанський корабель уже наполовину пройшов крізь портал.

— Тобто маємо сім хвилин?

— Шість п’ятдесят дві, — сказав Тар.

— Дякую. Так набагато спокійніше.

Мисливець рушив до ядра.

Іла стала перед ним.

— Не підходь.

— Відійди.

— Ні.

— Ти дослідниця, а не воїн.

Іла дістала молоток.

— На Землі спеціалізація швидко змінюється.

Вона кинулася вперед.

Мисливець перехопив її руку.

Молоток дзенькнув об підлогу.

— Примітивна зброя.

Іла вдарила його коліном.

— Зате завжди заряджена.

Він відкинув її до стіни.

Тар кинувся на мисливця збоку. Двоє марсіан зіткнулися так сильно, що металева підлога прогнулася.

Максим відкрив вогонь.

Кулі відскакували від чорних пластин.

— Я ж казав, — крикнув мисливець, — ваша зброя неефективна!

— Зате відволікає!

Пилипчук ударив його пожежною сокирою по спині.

Лезо застрягло між пластинами.

Мисливець повільно повернув голову.

— Це ще що?

— Ручний аварійний аргумент.

Мисливець схопив сокиру й разом із нею підняв Пилипчука.

— Максиме!

— Відпусти сокиру!

— Вона службова!

— Тебе зараз уб’ють!

— За втрату майна теж спитають!

Мисливець кинув його вбік.

Пилипчук пролетів над кабелями й упав у крісло керування чорного автомобіля.

Крісло одразу пристебнуло його металевими ременями.

— Виявлено нового пілота, — повідомив корабель.

— Ні! Я пасажир!

— Пілот заперечує кваліфікацію.

— Правильно заперечує!

На панелі перед ним загорілися десятки символів.

— Рекомендовано навчальний режим.

— Максиме! Машина хоче мене навчати!

— Не відволікай!

— Вона вже питає, чи знаю я правила міжпланетного руху!

— Скажи, що ні!

— Вона заблокує запуск!

Тар ухилився від удару мисливця й крикнув:

— Погоджуйся на все!

Пилипчук натиснув зелену кнопку.

Корабель повідомив:

— Пілот підтвердив повну відповідальність за можливе знищення просторового континууму.

Пилипчук зблід.

— Можна змінити відповідь?

— Ні.

— Звичайна бюрократія, — сказав Максим.

Артем стояв біля ядра й намагався замкнути магнітний сердечник.

Золотавий каталізатор тріщав від навантаження.

— Кільце не тримається! — крикнув він.

Іла підбігла.

— Через що?

— Ядро отримує енергію з міської мережі. Поки площа підключена, портал живитиметься.

Юра озирнувся на кабелі.

— Значить, треба вимкнути електрику.

— В усьому центрі, — сказав Артем.

— Де головний рубильник?

— У розподільчій камері.

Юра показав на три однакові металеві шафи.

— Яка з них?

— Не знаю.

— Нарешті нормальна відповідь.

Він підбіг до першої шафи.

На дверцятах висів напис:

НЕ ВІДКРИВАТИ. 20 000 ВОЛЬТ

Юра відкрив.

— Тут двадцять тисяч.

Максим обернувся.

— Ти це з напису зрозумів?

— Ні. Із запаху.

— Електрика пахне?

— Коли обладнання горить — так.

Із шафи сипалися іскри.

Юра дістав плоскогубці.

Артем схопив його за руку.

— Якщо торкнешся, загинеш.

— Якщо не торкнуся, загинуть усі.

— Потрібен ізольований інструмент.

Юра показав плоскогубці.

— Ручки гумові.

— На них написано «декоративні».

Юра придивився.

— Тому й коштували дешево.

Відлік показував:

00:05:48

Мисливець відкинув Тара й рушив до ядра.

Максим став у нього на шляху.

— Відійди.

— Не можу.

— Чому?

— Стою.

Мисливець ударив.

Максим ухилився.

Кулак пробив металеву панель.

— Ти повільний, — сказав інспектор.

— Я швидший за будь-яку людину.

— Але спочатку довго говориш.

Максим ударив жезлом у червоне око.

Мисливець відступив.

— Ти пошкодив оптичний сенсор.

— Оформимо як дрібну аварію.

Другий удар мисливця зачепив Максима в груди.

Інспектор відлетів до чорного автомобіля.

Іла підхопила його полем.

— Живий?

Максим спробував вдихнути.

— Якщо не рухатися.

— Ви весь час так відповідаєте?

— Службова звичка.

На площі люди нарешті почали розходитися.

Музика зникла.

Екрани миготіли.

Над сценою висів червоний портал, із якого повільно виходив перший військовий корабель.

Дехто все ще знімав відео.

Один чоловік стояв просто під сценою й коментував у телефон:

— Друзі, це неймовірні спецефекти! Такого в нашому місті ще не було!

Поруч жінка тягнула його за куртку.

— Ходімо звідси!

— Зачекай, зараз набере перегляди!

Із порталу вилетів червоний промінь і розплавив рекламну конструкцію.

Чоловік опустив телефон.

— Може, досить.

— Нарешті.

Мати Олі стояла біля сцени з поліцейським гучномовцем.

— Не знімайте! Виходьте через бічні вулиці! Дітей тримайте за руки! Чоловіків теж, бо вони ще дурніші!

Оля схопила її за рукав.

— Мамо, звідки в тебе гучномовець?

— Позичила.

Поліцейський поруч сказав:

— Ви вихопили.

— Після кінця світу поверну.

Аркадій Вікторович намагався організувати евакуацію VIP-зони.

— Спочатку гості зі спеціальними браслетами!

Мати Олі повернула гучномовець до нього.

— Спочатку діти!

— Але це партнери компанії!

— Ще слово — і підеш партнером до марсіан!

Директор замовк.

Оля побачила на сцені аварійний пульт.

— Мамо, можна ввімкнути всі екрани?

— Навіщо?

— Люди не вірять поліції. Може, повірять тому, що побачать.

Вона підбігла до пульта.

Технік сцени сидів під столом.

— Ви відповідаєте за екрани?

— Уже ні.

— Пароль знаєте?

— Так.

— Кажіть.

— Я не маю права.

Мати Олі підняла молоток, якого вже не було.

Згадала, що віддала його Ілі.

Тоді показала сумку.

— А зараз?

— «Гала2026».

Оля ввела пароль.

На всіх екранах площі з’явилося зображення технічної зали.

Люди побачили справжнього мисливця, двох марсіан, ядро й трьох однакових Максимів, які поступово втрачали людську форму.

Натовп завмер.

Мати Олі сказала в мікрофон:

— Оце не концерт! Виходьте, поки безкоштовно!

Люди побігли.

У підземній залі цифрові копії Максима почали рухатися до ядра.

Одна напала на Артема.

Друга — на Юру.

Третя підійшла до справжнього Максима.

— Ви є помилковою версією, — сказала вона його голосом.

Максим підвівся, тримаючись за ребра.

— Це ще довести треба.

— Ваші фізичні показники нижчі.

— Я нічну зміну працюю.

— Ви повільніші.

— Я кави не допив.

— Ви пошкоджені.

— Мені сорок сім.

Двійник ударив.

Максим заблокував руку жезлом.

Пластик тріснув.