ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ДО ТЕБЕ

                  Роман

                                        ПРОЛОГ

Стара хата зустріла Олену запахом диму, воску і давно вистиглого хліба.

Колись тут завжди було гамірно. У сінях тупотіли діти, біля печі сперечалися жінки, чоловіки заносили з морозу дрова, а на кухні висіли кільця домашньої ковбаси. Тепер у хаті стояла така тиша, що Олена чула, як за стіною вітер розгойдує голі гілки яблуні.

Вона не була тут майже тридцять років.

І не приїхала б сьогодні, якби вранці їй не зателефонувала незнайома жінка.

— Це сусідка Ганни Петрівни, — сказала вона. — Приїдьте, коли можете. Вона помирає і просить саме вас.

Олена вирішила, що сталася помилка.

Ганна Петрівна не могла її кликати. Після того останнього літа їхні родини перестали спілкуватися. Спочатку дорослі уникали одне одного, потім роз’їхалися, постаріли, почали ховати батьків, одружувати дітей і поступово перетворилися на чужих людей, які колись сиділи за одним столом.

— Вона назвала моє ім’я? — перепитала Олена.

— Назвала. І дівоче прізвище теж. Сказала, що мусить віддати вам одну річ.

Олена могла не їхати.

Могла сказати, що живе далеко, що слизька дорога, що має роботу, дорослих дітей, власні турботи. Могла нагадати собі, скільки років минуло і як старанно вона вчилася не озиратися.

Але вже через годину складала речі.

Усе життя вона боялася одного запізнення.

Тому тепер поспішала.

Двері до кімнати були прочинені. Олена постукала, хоча знала, що відповіді може не почути.

— Заходь, — долинув слабкий голос.

Ганна Петрівна лежала на високому ліжку під кількома ковдрами. Від колись міцної, кругловидої жінки майже нічого не залишилося. Обличчя загострилося, шкіра стала прозорою, а сиве волосся тонкими пасмами лежало на подушці.

Лише очі не змінилися.

Темні, уважні, тривожні.

Такі самі були в її сина.

Олена зупинилася біля порога.

Навіть подумки вона десятки років не називала його на ім’я. Забороняла собі. Викреслювала зі спогадів. Ховала під роботою, шлюбом, народженням дітей, щоденними клопотами.

Та варто було побачити ці очі — і забуте ім’я саме озвалося в ній.

Михась.

Не Михайло Петрович, не дорослий чоловік, яким він, напевно, став.

Михась.

Хлопчик із подряпаними колінами, який умів свистіти травинкою, ловив руками жаб і знав у лісі кожну стежку.

— Підійди ближче, — попросила стара.

Олена зняла пальто і поклала його на стілець.

— Як ви себе почуваєте?

Ганна Петрівна ледь помітно усміхнулася.

— Не бреши мені, дитино. Ти ж бачиш, як я почуваюся.

Олена сіла біля ліжка.

— Чому ви покликали мене?

Стара довго дивилася на неї, ніби шукала на її обличчі дівчину, яка колись бігала цією хатою, крала з миски вареники і ховала в кишенях цукерки.

— Ти схожа на матір, — сказала вона.

— Мами немає вже сім років.

— Знаю.

— Звідки?

— Про рідних людей завжди щось та й доходить. Навіть коли вони перестають вважати тебе рідною.

Олена відчула давній холод.

Саме слово «рідні» колись зруйнувало їхнє життя.

— Ми не родичі, — сказала вона сухо. — Уже давно.

Ганна Петрівна заплющила очі.

— Не родичі.

Щось у її голосі змусило Олену випростатися.

— Що ви сказали?

Стара простягнула руку. Пальці тремтіли.

— У нижній шухляді. Дістань.

Біля ліжка стояла стара дерев’яна тумбочка. Олена висунула шухляду й побачила загорнуту в білу хустку невелику коробку. Картон потемнів від часу, кути обтріпалися, навколо була зав’язана синя стрічка.

— Відкрий, — сказала Ганна Петрівна.

Олена розв’язала вузол.

У коробці лежали листи.

Десятки пожовклих конвертів, шкільні фотографії, маленька дерев’яна жаба і червона стрічка для волосся.

Олена торкнулася жаби кінчиками пальців.

Світ хитнувся.

Їй знову було сім років. Вони сиділи біля річки, а Михась тримав у долонях зелену жабу.

— Не стискай її, — просила вона. — Їй боляче.

— Я не стискаю.

— Відпусти.

— А що ти мені даси?

— Цукерку.

— Дві.

— Жаднюга.

Він відпустив жабу за одну цукерку, а через багато років вирізав для неї цю маленьку фігурку з липового дерева.

Олена підняла перший конверт.

На ньому нерівним підлітковим почерком було написано її ім’я.

Олені. Особисто.

Конверт залишався заклеєним.

Другий був такий самий.

Третій.

Четвертий.

— Що це? — запитала вона.

Ганна Петрівна дивилася в стелю.

— Його листи.

— Чому вони у вас?

Стара не відповіла.

Олена взяла наступний конверт. На ньому стояла дата — через тиждень після того літа, коли вона чекала Михася біля річки до самого світанку.

Він не прийшов.

Не написав.

Не шукав її.

Так вона думала тридцять років.

— Чому листи у вас? — повторила Олена.

— Бо я їх не відправила.

У кімнаті затріщало поліно.

Олена поклала конверт назад, дуже обережно, наче боялася, що він розсиплеться від одного дотику.

— Ви не мали права.

— Не мала.

— Він писав мені?

— Писав.

— А ви ховали листи?

— Так.

— Скільки років?

— Доки він не перестав.

Олена підвелася. Їй забракло повітря.

— Навіщо ви мене покликали? Щоб розповісти, як зламали нам життя?

— Щоб ти дізналася правду.

— Мені не потрібна ваша правда.

— Потрібна.

— Тридцять років тому була потрібна!

Ганна Петрівна здригнулася від її голосу, але не відвела очей.

— Сідай.

— Ні.

— Сідай, Оленко. Бо найголовнішого ти ще не почула.

Так її називав лише Михась.

Оленка.

Коли сердився — Олена. Коли хотів щось випросити — Ленця. А коли вони залишалися вдвох біля річки — Оленка.

Вона повільно опустилася на стілець.

Ганна Петрівна кілька разів спробувала вдихнути глибше. На її губах виступила бліда усмішка.

— Ви думали, що він тобі родич.

— Не ми думали. Ви всі нам це сказали.

— Я сказала.

— Ви, мій батько, ваша родина. Усі повторювали, що наше кохання — гріх і ганьба.

— Бо так було простіше.

— Простіше для кого?

— Для мене.

Олена дивилася на неї, не розуміючи.

Стара повернула голову до вікна. За склом ішов дрібний сніг. На підвіконні стояла тарілка з двома зморщеними яблуками.

— Ми з Петром довго не мали дітей, — почала вона. — Лікувалися, їздили по лікарях, молилися. Нічого не допомагало. А потім у районній лікарні померла молода жінка. Народила хлопчика і не пережила пологів. Батька ніхто не знайшов. Дитину мали віддати до будинку немовляти.

Олена перестала дихати.

— Я працювала тоді в лікарні. Побачила його… маленького, червоного, сердитого. Він так кричав, ніби вимагав, щоб хтось нарешті забрав його додому.

Стара заплакала беззвучно. Сльози стікали до скронь і губилися в сивому волоссі.

— Ми з Петром усиновили його. У селі сказали, що я народжувала в місті. Документи оформили. Ніхто не знав. Навіть він.

Олена дивилася на коробку.

Листи розпливалися перед очима.

— Михайло… прийомний?

— Так.

— Він не син вашого двоюрідного брата? Не належить до нашого роду?

— Ні.

— У нас із ним немає спільної крові?

— Жодної.

Олена підняла голову.

— Тоді чому?

Одне коротке слово, а в ньому вмістилося все її життя.

Чому вони мовчали?

Чому забороняли зустрічатися?

Чому називали їхнє почуття соромом?

Чому вона вийшла заміж за чоловіка, якого поважала, але ніколи не могла покохати так, як того хлопця з лісу?

Чому прокидалася ночами від відчуття, ніби хтось торкнувся її долоні?

Чому тридцять років боялася місячного світла на воді?

Ганна Петрівна заплющила очі.

— Я боялася.

— Чого?

— Що правда відкриється. Що він дізнається, що ми йому не рідні. Що почне шукати свою сім’ю. Що покине нас.

— І тому ви змусили його покинути мене?

— Я думала, це мине. Ви були дітьми.

— Не минуло.

— Знаю.

— Звідки ви можете знати?

Стара подивилася на неї.

— Бо він називав твоє ім’я уві сні. Навіть коли одружився.

Олена відвернулася.

На стіні висіла давня фотографія. Дві молоді сім’ї стояли біля цієї самої хати. Попереду — двоє дітей.

Михась дивився не у фотоапарат.

Він дивився на неї.

— Де він? — запитала Олена.

— Не знаю.

— Ви його мати.

— Була матір’ю. Після смерті Петра ми посварилися. Він поїхав. Дзвонив рідко. Потім зовсім перестав.

— У нього є сім’я?

— Була. Розлучилися. Донька доросла.

— Де він живе?

— Остання адреса в коробці. Але там його вже немає.

Олена взяла пачку листів. Під нею лежав невеликий зошит, кілька адрес і стара фотографія Михася. Йому було років двадцять п’ять. Він стояв біля автомобіля, усміхався, але очі залишалися сумними.

— Чому ви не сказали йому самі?

— Боялася.

— Ви все життя боялися.

— Так.

— А ми все життя за це платили.

Стара кивнула.

Вона не виправдовувалася. Можливо, розуміла, що виправдання вже нічого не важать.

— Там є ще один лист, — прошепотіла вона. — Унизу.

Олена знайшла невеликий конверт без марки.

Почерк був її власний.

Вона впізнала його відразу.

Цього листа вона написала в останній день перед від’їздом.

Михасю, приходь опівночі до нашої річки. Я чекатиму. Якщо ти прийдеш, я нікуди не поїду.

— Ви забрали його?

— Так.

— Він не знав, що я чекала?

— Не знав.

Олена притиснула долоню до рота.

Тридцять років вона жила з одним спогадом: темна річка, тремтливий місяць, холодна трава під ногами і порожня стежка, якою він так і не прийшов.

Вона чекала до ранку.

Плакала.

Ненавиділа його.

Любила.

І знову ненавиділа, бо інакше не змогла б жити далі.

А він навіть не знав.

— Забери коробку, — сказала Ганна Петрівна. — Знайди його.

— Для чого?

— Скажи правду.

— Правду не можна повернути на тридцять років назад.

— Не можна.

— Вона нічого не виправить.

— Може, не виправить. Але дасть вам те, чого я не дала.

— Що?

— Вибір.

Олена підвелася і взяла пальто.

— Я не знаю, чи хочу його бачити.

— Хочеш.

— Ви не маєте права вирішувати за мене.

— Уже не маю.

Олена загорнула коробку в хустку.

Біля дверей вона зупинилася.

— Він був щасливий?

Ганна Петрівна довго мовчала.

— Він умів сміятися, працювати, ростити доньку. Мабуть, люди називали це щастям.

— А ви?

— Я була поруч і бачила різницю.

Олена вийшла до сіней.

— Оленко…

Вона озирнулася.

Ганна Петрівна ледве ворушила губами.

— Коли знайдеш його, скажи, що я просила пробачення.

— Він може не пробачити.

— Має право.

— І я теж можу не пробачити.

— Ти теж маєш право.

За вікном вітер підхопив сніг і кинув його об шибку.

— Тільки знайди його, — прошепотіла стара. — Не запізніться вдруге.

Уранці Ганни Петрівни не стало.

А через три дні Олена вперше відкрила сайт, на якому люди шукали старих друзів, однокласників і тих, кого колись не встигли втримати.

Вона довго сиділа перед порожнім полем реєстрації.

Своє справжнє ім’я вказати не наважилася.

За вікном місяць лежав на темному склі, наче відображення у воді.

Олена написала:

Місячна.

Потім відкрила вікно нового повідомлення і набрала лише одне речення:

«Я шукаю хлопчика, який колись жив біля лісу і казав, що місяць ніколи не тоне».

Відповідь прийшла наступної ночі.

Від чоловіка на ім’я Лісник.

«Місяць не тоне. Він просто іноді дуже довго повертається».

    Розділ 1

                              Автобус із міста

Михась сидів на найвищій гілці старої груші й дивився туди, де за городами дорога вибігала з лісу. Груша росла біля самого тину, розлога, покручена, старша за хату й, мабуть, за діда Семена, який жив через дорогу і любив казати, що пам’ятає ще ті часи, коли тут замість села було саме болото та три хати. Михась дідові не дуже вірив. Хіба людина може бути старшою за грушу? Груша бачила все. Як батько ставив нову клуню, як мати садила під вікнами мальви, як навесні вода затоплювала луки, а взимку сніг засипав хвіртку по саму клямку. А ще вона першою бачила автобус, що двічі на день приїздив із міста.
— Злазь звідти! — гукнула мати з подвір’я. — Штани порвеш!
— Не порву!
— Торік теж так казав.
— То гілка винна була.
— А цього року хто буде винен?
Михась не відповів. Він обхопив стовбур колінами й примружився. Над дорогою тремтіло гаряче повітря. За лісом уже кілька разів гуркотіло, та щоразу то виявлявся не автобус, а трактор або стара вантажівка з колгоспу. Автобус мав приїхати після обіду. Так сказав батько. Але «після обіду» могло означати що завгодно: одразу після борщу, через годину, коли мати перемиє посуд, або й тоді, коли сонце торкнеться верхівок сосен.
— Михасю! — знову покликала мати. — Йди курчатам води налий.
— Зараз.
— Твоє «зараз» уже пів дня триває.
Він зітхнув і почав спускатися. Ліва нога зісковзнула, суха гілка тріснула, і Михась мало не полетів униз. Утримався руками, подряпав живіт об кору й завмер, прислухаючись, чи не почула мати.
— Я все бачила! — озвався її голос.
— Я не впав!
— Тільки спробуй.
Михась зістрибнув на траву, обтрусив короткі полотняні штани й оглянув подряпину. Крові майже не було. Отже, можна було не показувати. Мати однаково помастила б зеленкою, а вона щипала гірше, ніж кропива.
Біля хліва в затінку стояла миска з водою. Курчата збилися під тином і ліниво розгрібали лапками пил. Михась налив їм свіжої води, кинув кілька жмень пшона й знову подивився на дорогу.
— Думаєш, не приїдуть без тебе? — запитав батько.
Він сидів на лавці біля повітки й лагодив дерев’яне колесо від тачки. Руки в нього були темні від мастила, а на лобі блищав піт.
— Приїдуть.
— То чого очі мало не повилазили?
— Я просто дивлюся.
— Зранку дивишся.
Михась присів біля нього навпочіпки.
— А вони точно сьогодні?
— Точно.
— А дядько Василь теж буде?
— Буде.
— І тітка Надія?
— Вся родина.
— А дівчинка?
Батько глянув на нього поверх колеса.
— Яка ще дівчинка?
— Їхня.
— Оленка?
Михась знизав плечима, ніби ім’я нічого для нього не означало.
— Може, й Оленка.
— А ти через неї на груші сидиш?
— Ні.
— То добре, бо вона мала й плаксива. Будеш ображати — матимеш справу зі мною.
— Я нікого не ображаю.
Батько засміявся.
— А хто жабу Марічці за комір кинув?
— Вона сама залізла.
— Жаба?
— Так.
— Розумна в нас жаба. Напевно, до школи ходить.
Михась насупився й пішов до хати. Він не знав, якою буде Оленка. Бачив її лише один раз, та й то давно — на фотографії, яку тітка Надія прислала бабі Катерині. На знімку дівчинка стояла біля новорічної ялинки в білій сукні, з великим бантом на голові. Вона дивилася просто у фотоапарат і тримала в руках ляльку. Михасеві тоді здалося, що вона надто чиста. У селі ніхто не міг залишатися таким чистим довше п’яти хвилин.
У хаті пахло свіжим хлібом. Мати ще вранці розпалила піч, замісила тісто й тепер виймала круглі рум’яні паляниці. Одну поклала на стіл і накрила вишитим рушником.
— Не чіпай, — сказала вона, навіть не озираючись.
— Я тільки понюхаю.
— Ти завжди спочатку нюхаєш, а потім половини хліба немає.
Михась став навшпиньки, вдихнув теплий, густий запах скоринки й борошна. Живіт одразу забурчав.
— Мамо, дай шматочок.
— Обід недавно був.
— То давно.
— Пів години тому.
— Я вже виріс.
— За пів години?
— Трохи.
Мати відломила маленький окраєць, подула на нього й простягнула синові.
— Біжи вже. Тільки далеко не йди. Скоро гості приїдуть.
Михась вискочив надвір, відкусив гарячу скоринку й знову виліз на грушу. Тепер він сидів нижче, щоб мати не сварилася, але дорогу було видно добре. Село дрімало під липневим сонцем. Десь за хатами мукала корова, у сусідів гавкав пес, а з лугу тягнуло скошеною травою. Над городом літали білі метелики. У траві сюрчали коники. З лісу долинав далекий стукіт дятла.
Потім з-за дерев піднялася курява.
Михась випростався.
На дорозі з’явився синій автобус.
— Їдуть! — закричав він так голосно, що курчата кинулися врозтіч. — Мамо! Тату! Їдуть!
Він зіскочив із груші, зачепився сорочкою за сучок, почув тріск, але навіть не зупинився. Пролетів через подвір’я, відчинив хвіртку й помчав дорогою. За спиною мати щось гукала, та він уже не слухав.
Автобус зупинився біля крамниці, чхнув сизим димом і відчинив двері. Першим вийшов дядько Василь — високий, у світлій сорочці, з двома важкими сумками. За ним з’явилася тітка Надія в солом’яному капелюшку. Вона тримала в руці маленьку валізу й увесь час озиралася назад.
— Обережно, доню. Сходинка висока.
У дверях автобуса показалася дівчинка.
На ній була жовта сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й червоні сандалі. Волосся було зібране у два хвостики, перев’язані стрічками. Однією рукою вона трималася за поручень, другою притискала до грудей невелику сумочку.
Михась зупинився.
Дівчинка ступила на землю, глянула на куряву біля своїх сандалів і скривилася.
— Тут усе брудне.
— Бо дощу давно не було, — сказав Михась.
Вона підняла голову.
— Ти хто?
Він образився. Наче вона мала його знати.
— Михась.
— А я Олена.
— Знаю.
— Звідки?
— Фотографію бачив.
Вона уважно оглянула його босі ноги, подряпані коліна, розірвану сорочку й окраєць хліба в руці.
— Ти завжди такий?
— Який?
— Брудний.
— Я не брудний. То пил.
— Пил — це теж бруд.
— А ти завжди така?
— Яка?
— Міська.
Оленка примружилася.
— Я живу в місті.
— То й що?
— У нас асфальт.
— А в нас ліс.
— Я бачила ліс із автобуса.
— То не те.
— А що те?
— Треба всередину зайти.
Вона подивилася на темну стіну дерев за селом.
— Там вовки є?
— Є.
— Брешеш.
— І ведмеді.
— Брешеш.
— І Баба Яга.
Оленка на мить замислилася.
— Баба Яга теж брехня.
— А от і ні. Вона живе за болотом.
— Ти її бачив?
— Бачив сліди.
— Які?
— Великі.
— У неї ноги курячі. Вони не можуть бути великими.
Михась не знайшов, що відповісти, і сердито відкусив хліб.
Дядько Василь поставив сумки на землю й розсміявся.
— Познайомилися вже? Оце добре. Михасю, проведеш нас до баби Катерини?
— Проведу.
— А валізку мою понесеш? — запитала Оленка.
— Чого це я?
— Бо ти хлопець.
— І що?
— Хлопці носять важке.
— Вона маленька.
— Але важка.
Оленка простягнула йому валізку. Михась хотів відмовитися, та побачив, як вона дивиться на нього, і мовчки взяв. Валіза виявилася справді важкою.
— Що ти туди поклала? Каміння?
— Речі.
— Які?
— Мої.
— А сумочка теж важка?
Оленка притисла її до себе.
— Ні.
— То дай.
— Не дам.
— Чого?
— Там секрет.
Вони рушили селом. Дорослі йшли позаду, говорили про дорогу, здоров’я, ціни й урожай. Михась ніс валізу, намагаючись не показувати, що рука вже болить. Оленка крокувала поруч і роздивлялася хати, криниці, гусей біля калюжі, соняшники за тинами.
— А чому корови не в клітках? — запитала вона.
— У яких клітках?
— Ну, в загорожі.
— Бо вони пасуться.
— А не втечуть?
— Куди?
— У місто.
— Корови в місто не хочуть.
— Звідки ти знаєш?
— Вони мені сказали.
Оленка засміялася. Сміх у неї був легкий, дзвінкий, наче ложечка в склянці.
Михась глянув на неї скоса й відчув, що сердитися вже не виходить.
Біля бабиної хати на них чекали. Баба Катерина вибігла за хвіртку, витираючи руки об фартух, почала обіймати доньку, зятя й онуку. Оленка опинилася в її широких обіймах, але сумочку не випустила.
— Як ти виросла, моя пташечко! — примовляла баба. — А яка гарна! А які щічки! Ходи, я тобі молока наллю. Пиріжки ще теплі.
Михась поставив валізу на ґанок і потер занімілу руку.
— Дякую, — сказала Оленка.
Він кивнув.
— Хочеш секрет покажу?
— Який?
— У лісі.
— Зараз?
— Зараз.
— Мама не пустить.
— А ти не питай.
Оленка поглянула на матір, яка вже зайшла до хати, потім на бабу Катерину, що несла сумки до сіней.
— Я в білих шкарпетках.
— Знімеш.
— А якщо там змії?
— Я їх знаю.
— Усіх?
— Майже.
Вона знову засміялася.
— Почекай.
Оленка забігла до хати. За хвилину повернулася без сумочки, але щось ховала в кулачку.
— Ходімо.
Вони перебігли город, пролізли крізь дірку в тині й опинилися на вузькій стежці. Тут повітря було прохолодніше. Під ногами лежали торішні голки, пахло сосновою смолою, грибами й нагрітою корою. Десь високо шуміли крони.
Оленка йшла спочатку обережно, підіймаючи сукню над травою. Потім забула про шкарпетки й побігла за Михасем.
— Далеко ще?
— Ні.
— Ти вже казав.
— Тепер точно ні.
Він привів її до старого дуба. Дерево стояло на невеликій галявині, товсте, вузлувате, з великим чорним дуплом майже біля самої землі.
— Ось.
Оленка обійшла дуб навколо.
— І який тут секрет?
Михась засунув руку в дупло й дістав скляну банку з металевою кришкою. Усередині лежали кольорові камінці, пташине перо, ґудзик, стара монета, засушений жук і дерев’яний свисток.
— Це мої скарби.
Оленка присіла поруч.
— А жук мертвий?
— Засушений.
— Навіщо?
— Він гарний.
— Мертвих не можна тримати в банці.
— Чого?
— Їм сумно.
— Він нічого не відчуває.
— А ти звідки знаєш?
Михась зітхнув. Вона весь час питала те, на що він не мав відповіді.
Оленка відкрила кулачок.
На долоні лежали три цукерки в блискучих червоних обгортках.
— Це тобі, — сказала вона.
— За що?
— За валізу.
— Я не просив.
— Тоді не бери.
Вона вже хотіла заховати цукерки, але Михась швидко простягнув руку.
— Давай.
— Одну.
— Ти три показала.
— Одна тобі, одна мені, одну залишимо тут.
— Навіщо?
— Щоб у нас був спільний скарб.
Слово «спільний» йому сподобалося.
Вони поклали одну цукерку в банку між монетою та свистком. Другу Оленка розгорнула сама, а третю віддала Михасеві.
Він понюхав її.
— Чого нюхаєш?
— Смачно пахне.
— Цукерки їдять, а не нюхають.
— Я знаю.
Вони сіли під дубом, притулившись спинами до теплого стовбура. Цукерка була солодка, з кислою начинкою. У селі таких справді не продавали.
— А завтра покажеш мені річку? — запитала Оленка.
— Покажу.
— Там можна купатися?
— Можна.
— А глибоко?
— Місцями.
— А жаби є?
— Повно.
Вона зморщила ніс.
— Я їх боюся.
— Вони тебе теж.
— Чого?
— Ти міська.
Оленка штовхнула його плечем.
— Дурний.
— Сама дурна.
— Я розумніша.
— Хто сказав?
— Мама.
— Моя мама каже, що я теж розумний.
— Усі мами так кажуть.
Михась хотів відповісти, але почув, як далеко в селі хтось кличе:
— Оле-е-енко!
Дівчинка підвелася.
— Це мама.
— Не йди.
— Вона сваритиметься.
— Скажеш, що заблукала.
— А ти?
— А я тебе знайшов.
Оленка подумала й похитала головою.
— Ні. Тоді вона більше не пустить мене саму.
Вона обтрусила сукню, поправила стрічку у волоссі й рушила до стежки.
— Завтра прийдеш? — запитав Михась.
— Прийду.
— Точно?
— Точно.
— А якщо не прийдеш?
— Прийду.
Вона зробила кілька кроків, потім повернулася.
— Михасю.
— Що?
— Тільки не з’їж нашу цукерку.
— Не з’їм.
— Навіть якщо дуже захочеш?
— Навіть тоді.
— Поклянися.
Він підняв руку, як бачив у кіно.
— Клянуся лісом.
Оленка задоволено кивнула й побігла стежкою.
Михась залишився біля дуба. Він чув, як шелестить трава під її ногами, як вона раз перечепилася й тихо скрикнула, як далі покликала матір:
— Я тут! Я вже йду!
Коли її голос стих, ліс раптом став іншим. Тихішим, порожнішим.
Михась відкрив банку й подивився на червону цукерку. Вона пахла солодко, зовсім трохи — Оленчиною долонею і чимось незнайомим, міським.
Він щільно закрутив кришку, поставив банку назад у дупло й прикрив сухим листям.
Тоді ще не знав, що минуть роки, зміняться міста, будинки й люди, зникне стара автобусна зупинка, а дуб наполовину висохне від блискавки.
Не знав, що вони навчаться приховувати почуття, писати листи й не отримувати відповідей, створювати окремі сім’ї та прокидатися поруч із чужими людьми.
Не знав, що одного дня шукатиме Оленку серед мільйонів незнайомих облич.
Він знав лише одне.
Завтра вона знову прийде.
І він покаже їй річку.

                                    Розділ 2

                              Жаби й місяць

Наступного ранку Михась прокинувся раніше за півня. У хаті було ще напівтемно. Крізь фіранки просочувалося сіре світанкове світло, на печі рівно дихав батько, а з кухні долинав тихий дзенькіт посуду — мати вже доїла корову й тепер проціджувала молоко.
Михась лежав під тонкою ковдрою і дивився в стелю.
Сьогодні він мав показати Оленці річку.
Учора ввечері він довго готувався. Знайшов у сараї стару бляшану коробку, поклав туди мотузку, складний ножик із тупим лезом, два рибальські гачки без волосіні, шматок крейди й свисток. Навіщо все це було потрібне біля річки, він не знав, але справжній провідник не міг іти до лісу з порожніми кишенями.
Ще він хотів узяти сірники, та батько тримав їх на високій полиці. Михась підсунув табурет, поставив на нього ослінчик і майже дістав коробку, коли мати зайшла до хати.
— Що ти робиш?
— Нічого.
— А це що?
— Табурет.
— Я бачу, що не кінь. Навіщо ти на нього заліз?
— Хотів подивитися, що там.
— Що саме?
Михась глянув на полицю.
— Павук.
— І як?
— Немає.
Мати мовчки зняла його з табурета, поставила на підлогу й забрала сірники ще вище.
Тепер Михась лежав і чекав, коли стане достатньо світло, щоб можна було вставати без підозри.
Півень закричав у дворі.
Михась одразу сів.
— Куди? — сонно запитав батько.
— Умиватися.
— Уночі?
— Уже ранок.
— Для кого як.
Михась натягнув штани, сорочку й вибіг надвір. Трава була мокра від роси. Холодні краплі одразу обліпили босі ноги. Над хлівом тягнувся тонкий дим, десь на луках глухо перегукувалися корови, а за городами стояв туман.
Він умився біля криниці, почистив зуби сіллю, як навчила мати, і вирушив до старого дуба.
Оленки ще не було.
Михась відкрив дупло, перевірив банку зі скарбами й переконався, що цукерка залишилася на місці. Потім сів на корінь і почав чекати.
Спочатку йому здавалося, що вона прийде за кілька хвилин. Потім сонце піднялося над соснами. Ліс ожив: зашурхотіли птахи, над галявиною закружляли комахи, у траві затріщали коники.
Оленка не приходила.
Михась знайшов паличку й накреслив на землі коло. Потім намалював річку, міст, дві хати й велику жабу. Від нудьги домалював жабі зуби, роги й довгий хвіст.
Минуло ще трохи часу.
— Не прийде, — сказав він уголос.
Дятел постукав по стовбуру, ніби погоджувався.
— Нехай не приходить. Мені самому краще.
Він підвівся, поклав коробку під пахву й рушив до річки.
За кілька кроків почув позаду тріск гілки.
— Михасю!
Він зупинився, але не озирнувся.
— Михасю, почекай!
Оленка вибігла на галявину. Сьогодні на ній була стара блакитна сукня, зелені сандалі й солом’яний капелюшок із ромашкою. В одній руці вона тримала маленьку пляшку з водою, у другій — згорток.
— Ти чого йдеш?
— Я чекав.
— Мама не пускала.
— Ти сказала, що прийдеш.
— Я й прийшла.
— Пізно.
— Не пізно. Сонце ще маленьке.
Михась подивився вгору. Сонце вже піднялося вище за дерева.
— Воно не маленьке.
— Звідси маленьке.
Він хотів ще трохи посердитися, але побачив, як вона захекалася, як на лобі під капелюшком прилипло волосся, і запитав:
— Що в згортку?
— Хліб із маслом і сиром.
— Для кого?
— Для нас.
— Тоді ходімо.
Оленка задоволено всміхнулася.
— Я знала, що ти не сердишся.
— Я серджуся.
— Ні.
— Серджуся.
— Тоді не дам хліба.
— Я вже не серджуся.
Вони пішли вузькою стежкою між соснами. Михась ішов попереду й розсовував гілки, щоб вони не били Оленку по обличчю. Вона намагалася ступати в його сліди, але весь час відставала.
— Чому ти так швидко?
— Я нормально.
— У тебе ноги довші.
— Ні.
— Довші. Я бачила.
— Де?
— Зараз.
— У всіх ноги видно.
— Не в усіх. У мами сукня довга.
Михась вирішив не сперечатися.
Біля мурашника він зупинився.
— Дивись.
Оленка нахилилася. Тисячі мурах рухалися по великій купі хвої, носили сухі голки, шматочки листя й білих личинок.
— Їх так багато, — прошепотіла вона.
— Тут ціле місто.
— А де в них будинки?
— Усередині.
— А школа є?
— Може.
— А лікарня?
— Може.
— А магазин?
— Навіщо їм магазин?
— Цукерки купувати.
— Мурахи цукерок не їдять.
— Їдять. Я в місті бачила, як вони залізли в цукор.
Михась узяв тонку гілочку й торкнувся краю мурашника.
— Не чіпай! — Оленка схопила його за руку.
— Чого?
— Вони працюють.
Її долоня була маленька й тепла. Михась раптом забув, що хотів сказати.
Оленка відпустила його.
— Ходімо, бо вони подумають, що ми вороги.
Він мовчки рушив далі.
Через кілька хвилин ліс почав рідшати. Між деревами заблищало сонце, потягнуло прохолодою й мокрою травою. Почувся рівний шум води.
— Це вона? — запитала Оленка.
— Річка.
Вона побігла вперед, та Михась наздогнав її й схопив за плече.
— Не біжи.
— Чому?
— Берег слизький.
— Я обережно.
— Ти міська. Ти не знаєш, де яма.
Оленка насупилася.
— Я не маленька.
— А я не казав, що маленька.
— Ти так думаєш.
— Не думаю.
— Думаєш.
— Не думаю.
— Тоді відпусти.
Він відпустив, але пішов поруч.
Річка була неширока. У деяких місцях її можна було перейти по камінню, не замочивши колін. Вода текла між вербами, блищала на сонці, облизувала коріння й несла дрібні листочки. На протилежному березі зеленів луг, далі починалися поля.
— Вона менша, ніж я думала, — сказала Оленка.
— Навесні велика.
— До самого лісу?
— Майже.
— А риба є?
— Є.
— Велика?
— Я отаку ловив.
Михась розвів руки.
— Брешеш.
— Не брешу.
— У такій річці така риба не поміститься.
— Вона боком плавала.
Оленка засміялася.
Михась зняв сорочку, кинув її на траву й зайшов у воду.
— Холодна! — скрикнув він.
— А казав, тепла.
— Я не казав.
— Учора казав, що можна купатися.
— Можна.
— То чого кричиш?
— Я не кричав.
Оленка сіла на траву й почала розстібати сандалі.
— Не заходь далеко, — попередив він.
— Ти знову думаєш, що я маленька.
— Там каміння слизьке.
Вона зняла сандалі й обережно ступила у воду. Від першого дотику здригнулася всім тілом.
— Вона крижана!
— Я ж казав.
— Не казав.
— Тепер кажу.
Вони стояли по кісточки у воді й дивилися, як між ногами пропливають маленькі рибки.
Оленка простягнула руку.
— Я їх спіймаю.
— Не спіймаєш.
— Чому?
— Швидкі.
— Я теж швидка.
Вона нахилилася, смикнулася за рибкою, послизнулася й сіла просто у воду.
Капелюшок злетів із голови й поплив за течією.
Кілька секунд Оленка сиділа мовчки, приголомшено дивлячись на мокру сукню.
Михась не витримав і засміявся.
— Не смійся!
— Ти… ти вся мокра!
— Сам бачу!
— Ти ж дівчинка.
— І що?
— Тепер як жаба.
Оленка набрала воду в долоні й хлюпнула йому в обличчя.
Михась перестав сміятися.
— Ах так?
Він бризнув у відповідь.
За мить вони вже обливали одне одного, бігали мілководдям, падали, верещали й забули про капелюшок. Той зачепився за корінь верби нижче за течією.
Нарешті Оленка втомилася й сіла на камінь. Мокре волосся прилипло до щік.
— Мама мене вб’є.
— Не вб’є.
— Ти її не знаєш.
— Скажеш, що впала.
— Я й упала.
— От бачиш.
Михась приніс капелюшок. Ромашка на ньому обвисла, поля потемніли від води.
Оленка подивилася й мало не заплакала.
— Він новий.
— Висохне.
— Не висохне.
— Все висихає.
— Не все.
— Що не висихає?
Вона подумала.
— Річка.
Михась глянув на воду.
— Узимку замерзає.
— Але не висихає.
— Значить, не все.
Оленка розклала сукню на сонці. Михась сів поруч. Вони їли хліб із маслом і сиром, запивали теплою водою з пляшки й мовчки дивилися на річку.
Потім у траві щось ворухнулося.
Оленка завмерла.
— Що це?
— Де?
— Там.
— Миша.
— Миші так не стрибають.
Із трави вистрибнула велика зелена жаба.
Оленка скрикнула й схопила Михася за руку.
— Забери її!
— Вона нічого не зробить.
— Вона дивиться на мене!
— У неї очі такі.
— Нехай не дивиться.
Михась повільно підкрався до жаби й накрив її долонями. Та смикнулася, виставила голову й заворушила лапами.
— Спіймав!
— Відпусти!
— Ти ж хотіла подивитися.
— Не хотіла.
— Хотіла.
— Здалеку.
Михась підніс жабу ближче.
— Дивись, яка гарна.
— Вона слизька.
— Не дуже.
— У неї бородавки.
— Це не бородавки.
— А що?
— Шкіра.
Жаба раптом смикнула лапою.
Оленка відступила.
— Їй боляче.
— Я не стискаю.
— Відпусти.
— Зараз.
— Ні, зараз.
— Вона втече.
— І добре. Вона жива.
Михась подивився на жабу. Та важко дихала в його руках.
— А що даси?
Оленка засунула руку в кишеню мокрої сукні й дістала злиплу цукерку.
— Оце.
— Вона мокра.
— Іншої немає.
— Дві треба.
— Жаднюга.
— Учора ти теж так казала.
— Бо ти такий.
— Добре. Одну.
Він присів і розкрив долоні. Жаба секунду сиділа нерухомо, потім стрибнула у воду й зникла між водоростями.
Оленка полегшено зітхнула.
— Ти б її не відпустив без цукерки?
— Відпустив би.
— Тоді навіщо просив?
— Хотів знати, чи тобі не шкода.
— Кого?
— Жаби.
— Її шкода.
— А цукерки?
Оленка розгорнула мокрий папірець, розламала цукерку навпіл і простягнула йому більшу частину.
— Цукерку теж трохи шкода.
Вони з’їли її, хоч начинка змішалася з річковою водою й піском.
Після обіду стало спекотно. Сукня Оленки майже висохла, тільки на подолі залишилися темні плями. Михась показав їй, як будувати човники з кори. Вони зробили два: його був довгий і вузький, її — короткий, із листком замість вітрила.
— Мій швидший, — сказав Михась.
— Мій гарніший.
— Човну не треба бути гарним.
— Треба.
— Навіщо?
— Щоб його любили.
Вони поставили човники на воду.
Михасів одразу понесла течія. Оленчин закрутився біля берега, зачепився за траву й перекинувся.
— Він потонув! — закричала вона.
— Не потонув.
Михась дістав човник і поправив листок.
— Ти його погано зробила.
— Ти допомагав.
— Мало допомагав.
— Тоді зроби добре.
Він вирізав нову основу, закріпив щоглу, а Оленка вибрала найбільший зелений листок. Цього разу човен поплив рівно.
Вони бігли берегом за двома шматочками кори, перестрибували через коріння, кричали й сперечалися, чий перший. На повороті річки човники зникли під навислими вербами.
— Куди вони попливуть? — запитала Оленка.
— До великої ріки.
— А потім?
— До моря.
— А море далеко?
— Дуже.
— Вони не злякаються?
— Човни нічого не бояться.
— Усе чогось боїться.
Михась хотів заперечити, але згадав жабу в своїх руках.
— Може, разом їм не страшно.
Оленка кивнула.
— Добре, що ми пустили два.
Вони повернулися на своє місце й лягли в траві. Над головами пропливали хмари. Одна була схожа на пса, друга — на черевик, третя — на стару бабу з великим носом.
— Це Баба Яга, — сказав Михась.
— Твоя з болота?
— Вона.
— А чого летить без ступи?
— Ступу в ремонті лишила.
— Де?
— У мого тата.
— Твій тато ремонтує ступи?
— Він усе ремонтує.
Оленка повернула голову до нього.
— А ти вмієш?
— Трохи.
— Що?
— Велосипед.
— У тебе є велосипед?
— Немає.
— А як ти вмієш його ремонтувати?
— У Богдана є.
— Хто такий Богдан?
— Мій друг.
— Найкращий?
Михась замислився.
— Був найкращий.
— А тепер?
— Не знаю.
— Чому?
— Бо ти приїхала.
Оленка мовчки дивилася на нього. Він відчув, що сказав щось важливе, але не розумів що саме.
— Я теж можу бути другом, — нарешті сказала вона.
— Можеш.
— Найкращим?
— Ти дівчинка.
— І що?
— Не знаю.
— Яка різниця?
Він знизав плечима.
— Немає.
— Значить, я найкращий друг.
— Добре.
— Поклянися.
— Ти весь час змушуєш клястися.
— Бо інакше хлопці обманюють.
— Хто сказав?
— Мама.
Михась підняв праву руку.
— Клянуся лісом, що ти мій найкращий друг.
— І річкою.
— І річкою.
— І жабою.
— Навіщо жабою?
— Бо ти її відпустив.
— Добре. І жабою.
Оленка теж підняла руку.
— А я клянуся цукерками.
— Це несерйозно.
— Для мене серйозно.
До вечора вони зовсім забули про час. Сонце опустилося нижче, тіні від дерев простягнулися через воду. У лісі стало прохолодно. З лугу потягнуло сирістю.
— Треба йти, — сказав Михась.
— Ще трохи.
— Нас шукатимуть.
— Нехай.
— Мама сваритиметься.
— Моя теж.
— Ти боїшся?
— Ні.
— А я трохи.
Оленка засміялася.
— Ти ж хлопець.
— Хлопці теж бояться.
— Чого?
— Коли мама мовчить.
— Чому?
— Як кричить — ще нічого. А як мовчить, значить, дуже сердита.
Вони зібрали речі й рушили назад, але замість короткої стежки Михась повів Оленку вздовж річки. Він хотів показати їй старий дерев’яний місток.
Місток складався з двох грубих колод, перекинутих через воду. Одна лежала рівно, друга трохи хиталася.
— Я не піду, — сказала Оленка.
— Тут неглибоко.
— Тоді ти йди.
Михась ступив на колоду, розвів руки й повільно перейшов на другий берег.
— Бачиш?
— Ти босий.
— Зніми сандалі.
— Я впаду.
— Не впадеш.
— Впаду.
— Я тебе триматиму.
Оленка довго вагалася. Потім скинула сандалі, взяла їх в одну руку й обережно ступила на колоду.
— Дивись на мене, — сказав Михась.
— Я дивлюся вниз.
— Не дивись. Там вода.
— Я бачу.
— Тоді дивись на мене.
Вона підняла очі.
Михась простягнув руку.
Оленка зробила крок, другий. Колода захиталася.
— Михасю…
— Я тут.
— Не відпускай.
— Не відпущу.
Вона дійшла до середини. Їхні пальці торкнулися, Михась стиснув її долоню й потягнув до себе.
Оленка перестрибнула останній крок і опинилася поруч.
— Бачиш? — сказав він. — Не впала.
— Бо ти тримав.
Її рука залишалася в його руці.
Ніхто з них не поспішав відпускати.
Над річкою починали літати комарі. Десь у траві закумкали жаби — спочатку одна, потім друга, а за хвилину весь берег наповнився їхніми голосами.
— Вони розмовляють? — запитала Оленка.
— Кличуть одна одну.
— Що кажуть?
— Не знаю.
— Ти ж усе в лісі знаєш.
— Жаб’ячої мови не знаю.
— Може, та, яку ми відпустили, розповідає про нас.
— Що?
— Що хлопчик її спіймав, а дівчинка врятувала.
— Я сам відпустив.
— За цукерку.
— Вона була мокра.
— Але ти з’їв.
Михась засміявся.
Вони сіли на сухому березі біля містка. Іти додому вже треба було давно, але ліс уперше здавався Оленці не страшним. Навпаки, вечір огортав дерева синюватою тишею, вода темніла, а над лугом повільно піднімався круглий місяць.
Оленка торкнула Михася ліктем.
— Дивись.
Місяць висів над полем, великий і жовтий. Його відображення з’явилося в річці й тремтіло від кожної хвилі.
— Він упав у воду, — сказала вона.
— Не впав. То другий.
— Не буває двох місяців.
— У небі один, у воді другий.
Оленка кинула у воду маленький камінець. Місячне коло розсипалося на блискучі шматки.
— Я його розбила.
— Зараз збереться.
Вони дивилися, як хвилі заспокоюються, і місяць знову стає цілим.
— А він може втонути? — запитала Оленка.
— Хто?
— Місяць.
— Ні.
— Чому?
Михась подумав.
— Бо він щоночі повертається.
— А якщо не повернеться?
— Повернеться.
— Точно?
— Точно.
— Поклянися.
Він усміхнувся.
— Клянуся лісом, річкою і твоєю мокрою цукеркою.
— Вона вже не моя. Ти її з’їв.
— Тоді жабою.
Оленка притулилася плечем до його плеча.
Вони сиділи так, доки з боку села не долинули крики.
— Оле-е-енко!
— Миха-а-асю!
Діти підскочили.
— Казав, що шукатимуть, — прошепотів Михась.
— Що будемо говорити?
— Правду.
— Яку?
— Що ми були біля річки.
— Нам заборонять сюди ходити.
— Тоді скажемо, що заблукали.
— Але ти знаєш ліс.
— Тоді скажемо, що ти заблукала, а я тебе шукав.
— Довго?
— Дуже.
Оленка кивнула.
— Добре.
Вони побігли стежкою. Михась тримав її за руку, допомагав перестрибувати коріння й не відпускав навіть там, де дорога стала рівною.
Назустріч їм ішли дорослі з ліхтарями. Попереду була мати Михася, за нею — тітка Надія, дядько Василь і батько.
— Де ви були?! — крикнула тітка Надія.
Оленка одразу зупинилася.
— Я заблукала.
— Що?
— Я пішла в ліс і заблукала. А Михась мене знайшов.
Мати глянула на сина.
— Так і було?
Він відчув, як Оленчині пальці сильніше стиснули його руку.
— Так.
— А чому ти не привів її одразу?
— Довго шукав.
Батько перевів погляд із одного на другого, потім на мокрий капелюшок, який Оленка тримала в руці.
— У річці теж шукали?
Діти мовчали.
Тітка Надія схопила доньку за плечі.
— Ти вся мокра! А якби втопилася?
— Там неглибоко.
— Хто тобі дозволив іти до води?
Оленка опустила голову.
— Ніхто.
— Я тобі покажу «ніхто»!
Вона хотіла забрати доньку, але та не відпускала Михася.
— Мамо, не сваріть його. Він мене врятував.
— Від чого?
Оленка подивилася на Михася, потім на темний ліс.
— Від жаби.
Дорослі мовчали кілька секунд.
Батько першим пирснув зі сміху. За ним засміявся дядько Василь. Навіть мати відвернулася, щоб приховати усмішку.
Тітка Надія сердито зітхнула.
— Додому. Обоє.
Вони поверталися селом під наглядом дорослих. Оленка йшла попереду зі своєю матір’ю, Михась — трохи позаду. Біля роздоріжжя вона озирнулася й показала йому долоню.
Михась також підняв руку.
Уночі він довго не міг заснути.
За вікном світив місяць. Його проміння лежало на підлозі білою смугою. У саду шелестіло листя, далеко кумкали жаби.
Михась заплющив очі й раптом відчув у долоні Оленчині пальці — так виразно, ніби вона знову стояла посеред хиткого містка і просила:
— Не відпускай.
Він стиснув руку в кулак.
Дотик не зник.
У сусідній хаті, за кілька дворів від нього, Оленка також лежала без сну. На стільці сохла її блакитна сукня, біля печі стояли зелені сандалі, а на підвіконні лежав пом’ятий капелюшок.
Вона дивилася на місяць і думала про хлопчика з лісу, який не боявся жаб, умів робити човни й обіцяв тримати її руку.
Того літа вони ще не знали слова «кохання».
Вони називали це дружбою.
Але вже тоді кожен із них починав чекати наступного ранку лише тому, що в ньому мав бути інший.

                                        Розділ 3

                              Лісове королівство

Після пригоди біля річки Оленку три дні не випускали саму з подвір’я.
Тітка Надія поставила біля хвіртки старий ослінчик, сіла на нього з кошиком квасолі й пильнувала доньку так, ніби за тином на неї чекали не Михась із лісом, а ціла зграя вовків.
— Навіть не думай, — сказала вона, коли Оленка втретє підійшла до хвіртки.
— Я нічого не думаю.
— По тобі видно.
— А що видно?
— Що зараз утечеш.
— Я тільки подивлюся, чи Михась не прийшов.
— Не прийшов.
— Ви навіть не дивилися.
— І без того знаю.
Михась приходив.
Він лежав у густій траві за городом, прикривши голову листям лопуха, і бачив крізь щілину між дошками тину, як Оленка ходить подвір’ям. Вона допомагала бабі Катерині збирати огірки, годувала курей, двічі носила воду з криниці й кожні кілька хвилин дивилася в бік лісу.
Першого дня Михась свиснув, як дрізд.
Оленка одразу повернула голову.
Тітка Надія також прислухалася.
— Пташка, — сказала Оленка.
— Я чую.
— Мабуть, дрізд.
— Мабуть.
Михась свиснув удруге.
— Дивний дрізд, — зауважила мати.
— У нього горло болить.
— Звідки ти знаєш?
— Чути.
Тітка Надія підвелася й підійшла до тину. Михась притиснувся до землі так щільно, що в ніс залізла мурашка. Він терпів, доки жінка не повернулася до квасолі, а потім тихо відповз до лісу.
Другого дня він приніс Оленці записку. Писати Михась умів повільно, великими літерами, тому витратив майже годину. Спочатку написав: «ОЛЕНКО ПРИХОДЬ ДО ДУБА». Потім подумав, що вона й сама прийшла б, якби могла, закреслив і написав: «Я ЧЕКАЮ». Нижче намалював жабу. Жаба вийшла схожою на корову без рогів, але іншого паперу не було.
Записку він прив’язав ниткою до камінця й перекинув через тин.
Камінець упав просто в миску з огірками.
— Ой! — скрикнула баба Катерина.
Тітка Надія підхопилася.
— Що сталося?
— Та каменюка звідкись прилетіла.
Оленка першою побачила білий папірець. Вона швидко схопила камінець і заховала під фартух.
— Може, ворона кинула, — сказала вона.
— Ворона з ниткою? — здивувалася баба.
— Міська, — пояснила Оленка.
За тином Михась затулив рот долонею, щоб не розсміятися.
Відповідь прийшла того ж вечора. У дуплі старого дуба він знайшов складений учетверо клаптик паперу. На ньому рівним почерком було написано: «МЕНЕ НЕ ПУСКАЮТЬ. НЕ ЗАБУДЬ МЕНЕ. Я ПРИЙДУ».
Під словами Оленка намалювала місяць.
Михась перечитав записку кілька разів, хоча запам’ятав її відразу. Потім поклав до банки зі скарбами, поруч із цукеркою.
Третього дня тітка Надія поїхала з чоловіком до району за покупками. Оленка залишилася з бабою Катериною, яка після обіду сіла на лавці під грушею, сперлася спиною об стіну й заснула, тримаючи в руках незакінчену панчоху.
Оленка почекала, доки бабусині губи почнуть тихо посвистувати, зняла сандалі й навшпиньки рушила до хвіртки.
— Куди зібралася?
Вона завмерла.
Баба Катерина не розплющувала очей.
— Нікуди.
— Тоді чого хвіртку відчиняєш?
— Хотіла подивитися.
— Дивися звідси.
Оленка повернулася й сіла на сходах.
Минуло кілька хвилин.
— Бабусю?
— Що?
— А ви в дитинстві тікали до лісу?
— Не тикала.
— Ніколи?
— Майже ніколи.
— А що означає «майже»?
Баба Катерина розплющила одне око.
— Що іноді тікала.
— І вас сварили?
— Ще й лозиною лякали.
— Але ви все одно тікали?
— Тікала.
— Чому?
Стара зітхнула.
— Бо літо довге, а дитинство коротке.
Оленка підвелася.
— То можна я піду?
— Я цього не казала.
— Але ви подумали.
— Не вигадуй за мене.
— Я недалеко. До дуба.
— А річка?
— До річки не піду.
— Болото?
— Не піду.
— На дерева не лізтимеш?
— Не буду.
— До вечора повернешся?
— Раніше.
Баба Катерина знову заплющила очі.
— Хвіртку тихо причини. Протяг по ногах ходить.
Оленка кинулася до неї, поцілувала в щоку й побігла.
— І сукню не порви! — гукнула баба їй услід. — Матері скажемо, що весь день книжку читала!
Михась чекав біля дуба.
Він прийшов ще вранці, хоча не знав, чи відпустять її сьогодні. Устиг перевірити всі скарби, вирізати на корі маленьку риску, збудувати з гілок курінь, розібрати його й почати знову. Коли на стежці затупотіли босі ноги, він підхопився так швидко, що вдарився головою об низьку гілку.
Оленка вибігла на галявину.
— Прийшла!
— Я бачу.
— Бабуся пустила.
— А мати?
— Вона поїхала.
— То не пустила.
— Бабуся головніша.
Михась хотів заперечити, але вирішив, що це цілком можливо. У їхній хаті бабусі не було, проте коли приїздила батькова мати, навіть батько говорив тихіше.
— Я тобі щось покажу, — сказав він.
За дубом стояли чотири криві жердини, зв’язані мотузкою. Зверху Михась накидав соснових гілок, а біля входу поклав два пласкі камені.
— Що це?
— Хата.
— Вона без стін.
— Я не встиг.
— І дах дірявий.
— То для світла.
Оленка обійшла споруду.
— Вона впаде.
— Не впаде.
Вона торкнулася однієї жердини. Курінь захитався, кілька гілок зісковзнули й упали Михасеві на голову.
Оленка засміялася.
— Казала.
— Ти штовхнула.
— Я тільки торкнулася.
Михась сердито скинув гілки.
— Не подобається — не треба.
— Подобається.
— Ти смієшся.
— Бо смішно впало.
— На тебе б упало — не сміялася б.
— Я легша. На мене не впало б.
Вона підняла одну гілку й поклала на місце.
— Треба спочатку стіни сплести.
— Як?
— Як кошик.
— Ти вмієш?
— Ні.
— То звідки знаєш?
— У книжці бачила.
Михась глянув на неї з повагою. Книжки він любив не всі, але визнавав, що іноді в них траплялися корисні речі.
Вони заходилися будувати разом. Михась носив довгі ліщинові прути, Оленка переплітала їх між жердинами. Спочатку виходило погано: прути вислизали, дряпали руки, ламалися. Потім вони навчилися тримати один край удвох. Михась тягнув, Оленка просовувала, і стіна поступово ставала міцнішою.
— Це буде наш дім, — сказала вона.
— Не дім. Фортеця.
— У фортеці мають бути вороги.
— Є вовки.
— Влітку вони сюди не приходять.
— Звідки знаєш?
— Твій тато сказав.
— Є ще Баба Яга.
— Її теж немає.
— Тоді від кого захищатися?
Оленка подумала.
— Від дорослих.
Михась перестав тягнути прут.
— Дорослі не вороги.
— Не всі. Але вони все забороняють.
— Моя мати не забороняє ліс.
— Бо ти тут живеш.
— Тебе теж скоро перестануть стерегти.
— А якщо не перестануть?
— Тоді тікатимеш.
— До нашої фортеці?
— Так.
Слово «нашої» прозвучало так добре, що вони обоє усміхнулися.
До полудня у куреня з’явилися три стіни й дах. Усередині було тісно, зате прохолодно. Підлогу вони вистелили сухою травою, поставили банку зі скарбами в найдальший кут і повісили над входом Оленчину стрічку.
— Це прапор, — оголосила вона.
— Прапор має бути більший.
— Іншого немає.
— Можна сорочку.
— Твою?
Михась подивився на свою стару сорочку.
— Мати сваритиметься.
— Тоді стрічка.
Вони сіли всередині. Крізь щілини пробивалося сонячне світло, пахло свіжими прутами, сосновими голками й землею. Десь поруч гуділа бджола.
— Треба дати назву, — сказала Оленка.
— Фортеця.
— Це не назва.
— Лісова фортеця.
— Таких може бути багато.
— А скільки ти бачила?
— Жодної. Але все одно.
Михась замислився.
— Жаб’яча.
— Ні.
— Чому?
— Бо я їх боюся.
— Уже менше.
— Все одно не хочу жити в жаб’ячій хаті.
— Місячна?
Оленка подивилася на нього.
— Місячна фортеця.
— Гарно.
— Тоді ми хто?
— Люди.
— Я знаю. У фортеці мають бути король і королева.
— Я король.
— Чому ти?
— Бо це мій ліс.
— А фортецю ми разом будували.
— Ти можеш бути королевою.
— А королева головніша?
— Ні.
— Тоді я теж король.
— Дівчата не бувають королями.
— Чому?
— Бо вони королеви.
— Хто це придумав?
Михась почухав потилицю.
— Давно придумали.
— Неправильно придумали.
— Тоді будь головною королевою.
— А ти?
— Головним королем.
Оленка простягнула руку.
— Домовилися.
Вони серйозно потиснули одне одному долоні.
У цей момент зовні хруснула гілка.
— Хто там? — прошепотіла Оленка.
Михась висунув голову з куреня.
На галявині стояв Богдан.
Він був старший за Михася майже на рік, кремезний, веснянкуватий, із білявим чубом, який завжди стирчав догори. Через плече в нього висіла полотняна торба, а в руках він тримав рогатку.
— Ага! — сказав Богдан. — Я вас знайшов.
— Ми не ховалися.
— А що робите?
— Нічого.
Богдан обійшов курінь і заглянув усередину.
— Це що за хлів?
— Не хлів, — образилася Оленка. — Місячна фортеця.
— Чия?
— Наша.
Богдан подивився на Михася.
— А мене чого не покликали?
— Тебе не було.
— Я вранці приходив до тебе. Твоя мати сказала, що ти в лісі.
— То чого так довго йшов?
— Я пастухам хліб носив.
Він присів біля входу.
— Пустите?
Оленка подивилася на Михася. Михась — на Оленку.
— Тут тісно, — сказав він.
— Я влізу.
Богдан упав на коліна й поповз усередину. Його плече зачепило стіну, дах затремтів.
— Обережно! — закричали обоє.
— Та тримається.
Він сів між ними, розставив лікті й одразу зайняв половину куреня.
— Тут душно.
— До тебе було нормально, — сказала Оленка.
Богдан глянув на неї.
— А ти міська?
— Так.
— Чого боса?
— Бо тут пил.
— Міські по пилюці не ходять.
— А я ходжу.
— Вона до річки ходила, — похвалився Михась.
— І не втопилася?
— Я вмію плавати, — сказала Оленка.
— Учора не вміла, — нагадав Михась.
Вона штовхнула його ліктем.
— Я вчилася.
— Сидіти у воді?
Богдан зареготав.
Оленка почервоніла.
— Я послизнулася.
— І жаби злякалася, — додав Михась.
Вона різко повернулася до нього.
— Ти обіцяв не сміятися.
— Я не обіцяв.
— Але не мав розповідати.
— Богдан мій друг.
— А я хто?
Михась замовк.
Богдан перестав сміятися й переводив погляд з одного на другого.
— Вона теж друг, — сказав Михась.
— Теж? — перепитала Оленка.
— Ну… так.
— Учора я була найкращим.
— Учора Богдана не було.
— А тепер прийшов, і я вже не найкращий?
— Ви обоє.
— Не буває двох найкращих.
— Чому?
— Бо найкращий — один.
Оленка вибралася з куреня.
— Куди ти?
— Додому.
— Ми ще не закінчили.
— Закінчуйте з найкращим другом.
Вона зірвала над входом свою стрічку.
— А прапор?
— Знайдете інший.
Оленка пішла до стежки, високо піднявши голову.
Михась сидів, не знаючи, що робити. Він сердився на неї за те, що вона все ускладнила. Водночас усередині стало неприємно, наче хтось витягнув із куреня не стрічку, а світло.
— Чого вона? — запитав Богдан.
— Не знаю.
— Міські всі такі.
— Які?
— Вередливі.
Михась вискочив надвір.
— Оленко!
Вона не зупинилася.
— Оленко, почекай!
— Йди до Богдана.
— Він сам додому піде.
— Нехай залишається у вашій фортеці.
— Вона наша.
— Тепер ваша.
Михась наздогнав її біля мурашника.
— Чого ти сердишся?
— Не серджуся.
— Ти завжди так кажеш, коли сердишся.
— А ти все розповідаєш.
— Що?
— Про річку. Про жабу.
— То ж Богдан.
— І що?
— Він мій друг.
— Тобі було смішно, коли він сміявся з мене.
Михась опустив голову.
Йому й справді було смішно. Але зараз, дивлячись на Оленчині очі, він уже не розумів чому.
— Я не хотів тебе образити.
— Хотів.
— Ні.
— Тоді навіщо сказав?
— Просто так.
— Найгірше завжди роблять «просто так».
Ця фраза була надто дорослою для неї. Напевно, вона почула її від матері або бабусі. Та Михасеві стало соромно так, ніби він сам мав здогадатися.
— Пробач.
Оленка мовчала.
— Я більше не розповідатиму.
— Нікому?
— Нікому.
— Навіть Богдану?
Михась озирнувся. Богдан стояв біля куреня й копав землю палицею.
— Навіть йому.
— А хто найкращий друг?
Оце питання було важчим.
Михась знав Богдана все життя. Вони разом ловили пічкурів, крали зелені яблука в діда Семена, взимку будували снігову фортецю. Богдан давав йому свій велосипед і ніколи не скаржився дорослим.
Оленку він знав лише кілька днів.
Але коли вона йшла, йому здавалося, що за нею з лісу зникає щось важливе.
— Ти, — тихо сказав він.
— А Богдан?
— Він теж хороший.
— Я не питала, хороший він чи ні.
— Ти найкраща.
— Справді?
— Клянуся.
— Чим?
— Усім.
Оленка подивилася на нього, ще трохи насуплена, але в очах уже з’явилася усмішка.
— Добре. Тоді ходімо назад.
— А Богдан?
— Нехай буде лицарем.
— Чому лицарем?
— Бо королів уже двоє.
Коли вони повернулися, Богдан сидів біля куреня й жував травинку.
— Помирилися? — запитав він.
— Так, — відповіла Оленка. — Ти будеш лицарем.
— Яким ще лицарем?
— Місячної фортеці.
— А ви?
— Я головна королева, він головний король.
Богдан скривився.
— Не хочу лицарем.
— Тоді будеш сторожем.
— Лицарем краще.
Так у Місячної фортеці з’явився перший лицар.
За вступ Богдан мав принести щось до спільної скарбниці. Він довго порпався в торбі й дістав металевий значок із намальованим літаком.
— Це справжній?
— Справжній значок.
— А літак?
— Намальований.
— Звідки він у тебе? — запитав Михась.
— Батько дав.
— Тоді не клади, — сказала Оленка. — Може, він тобі дорогий.
Богдан подивився на значок, потім на банку.
— У мене ще один є.
Він поклав значок поруч із цукеркою, жуком і запискою Оленки.
Потім діти придумали закони свого королівства.
Перший закон: нікому не розповідати про фортецю.
Другий: не кривдити слабших.
Третій: не ламати живих дерев.
Четвертий: не брехати одне одному.
На четвертому законі Михась і Оленка переглянулися, згадавши історію про те, як вона заблукала.
— Дорослим можна, — запропонував Богдан.
— Чому? — запитала Оленка.
— Бо вони теж нам брешуть.
— Звідки знаєш?
— Мати каже, що цукерок немає, а потім дістає їх для гостей.
Цей доказ визнали переконливим. Закон змінили: не брехати одне одному, але можна не казати дорослим того, що вони все одно заборонять.
П’ятий закон запропонувала Оленка:
— Ніхто нікого не залишає самого в лісі.
— Я не боюся сам, — сказав Богдан.
— Закон не лише для тих, хто боїться.
— А для кого?
— Для всіх.
Михась підтримав її.
Після цього вони вирішили знайти скарб.
Богдан чув від діда, що колись у лісі ховалися вояки й закопали під каменем золото. Де саме стояв камінь, дід не сказав, бо заснув посеред розповіді.
— Треба шукати біля старої дороги, — вирішив Богдан. — Там є великий валун.
— Далеко? — запитала Оленка.
— Не дуже.
— До вечора повернемося?
— Якщо золота буде багато, доведеться нести повільно.
Михась узяв палицю замість лопати. Богдан озброївся ножем. Оленка прихопила пляшку води й два яблука, бо вважала, що без їжі справжні мандрівники не ходять.
Стара дорога починалася за сосновим молодняком. Нею давно не їздили вози, колії заросли мохом, а низькі гілки переплелися над головою. Тут було темніше й тихіше, ніж біля села.
Богдан ішов попереду. За ним Михась, останньою — Оленка.
— Чому я ззаду? — запитала вона.
— Бо ми дорогу знаємо, — відповів Богдан.
— Я теж уже знаю.
— Ти вчора заблукала.
— Я не заблукала.
— Твоя мати казала.
Оленка подивилася на Михася.
— Ми так сказали, щоб нас не сварили, — пояснив він.
— А-а.
Богдан трохи помовчав.
— Тоді можеш іти посередині.
Вони помінялися місцями.
Дорога вела все глибше в ліс. Сонце мигтіло крізь крони. Павутиння торкалося облич, сухі гілки тріщали під ногами. Кілька разів Михась зупинявся, щоб перевірити напрямок.
— Ти знаєш, куди йти? — запитала Оленка.
— Знаю.
— А чого дивишся?
— Перевіряю.
— Значить, не знаєш.
— Знаю, але перевіряю.
— А якщо заблукаємо?
— Не заблукаємо.
— А якщо?
— Тоді вилізу на дерево.
— А якщо дерево низьке?
— Знайду високе.
— А якщо…
— Оленко, — перебив Богдан, — ти можеш хоч хвилину не питати?
Вона образилася й замовкла.
За кілька кроків Богдан обернувся.
— Тільки не назавжди.
Оленка засміялася.
Великий камінь вони знайшли біля висохлого струмка. Він був сірий, наполовину заріс мохом і справді виглядав так, ніби під ним можна було сховати скарб.
Хлопці почали копати палицями. Оленка збирала землю руками й відкидала вбік. За десять хвилин вони знайшли іржавий цвях. Ще за пів години — уламок зеленої пляшки й кістку.
— Людська? — пошепки запитала Оленка.
Богдан узяв її двома пальцями.
— Може.
— Поклади назад.
— Чого?
— Раптом тут когось убили.
Михась оглянув кістку.
— То куряча.
— Звідки в лісі курка?
— Лисиця принесла.
— Або вбивця, — сказав Богдан.
Оленка зблідла.
— Не вигадуй, — сердито кинув Михась.
Він забрав кістку й викинув у кущі.
Небо тим часом потемніло. Діти цього не помічали, доки над лісом не прогриміло.
— Гроза, — сказав Богдан.
— Далеко, — відповів Михась.
Одразу після його слів блискавка розрізала небо, а грім ударив так сильно, що з дерев злетіла зграя птахів.
— Не дуже далеко, — сказала Оленка.
Вітер налетів раптово. Крони зашуміли, закрутилися сухі листки, повітря запахло пилом і дощем.
— Треба додому, — вирішив Михась.
Вони побігли старою дорогою. Перші краплі були великі й холодні. Одна вдарила Оленку по щоці, друга впала на руку, а за мить дощ загув суцільною стіною.
Ліс зник за водою.
Стежка за кілька хвилин перетворилася на болото. Діти ковзалися, хапалися за гілки, прикривали руками обличчя.
— Сюди! — закричав Богдан.
Він звернув із дороги до великої ялини. Під її низькими гілками було трохи сухіше. Діти притиснулися до стовбура.
Оленка тремтіла.
— Тобі холодно? — запитав Михась.
— Ні.
— Ти тремтиш.
— Від грому.
Над ними знову блиснуло. Грім прокотився зовсім близько.
Оленка схопила Михася за руку.
— Боїшся? — тихо запитав він.
— Трохи.
Богдан виглянув з-під гілок.
— Під деревом стояти небезпечно. Блискавка може влучити.
— А куди йти? — запитала Оленка.
Михась згадав покинутий мисливський будиночок. Він стояв за яром, хвилин за десять звідси, якщо бігти навпростець.
— Є хата.
— Яка? — перепитав Богдан.
— Стара, біля дубового яру.
— Вона ж розвалена.
— Дах цілий.
— Ти дорогу знайдеш?
Михась глянув на сіру стіну дощу.
— Знайду.
Він дуже хотів, щоб це було правдою.
Вони побігли. Михась ішов першим, розсував мокрі кущі й шукав знайомі дерева. Оленка тримала його за сорочку. Богдан не відставав.
Яр з’явився несподівано. Михась мало не полетів униз, устиг ухопитися за корінь і крикнув:
— Стійте!
Вода вже стікала схилом, перетворюючи землю на слизьку глину.
— Треба обійти, — сказав Богдан.
— Довго.
— А тут упадемо.
— Я перший спущуся.
Михась сів на землю й почав повзти вниз, тримаючись за коріння. Штани одразу стали мокрими й брудними. На середині схилу нога зісковзнула, він проїхав кілька метрів і впав у листя.
— Михасю! — закричала Оленка.
— Я цілий!
Богдан спустився слідом. Оленка залишилася нагорі.
— Я не зможу.
— Зможеш, — гукнув Михась.
— Я впаду.
— Я спіймаю.
— Ти сам упав.
— Тепер знаю, де слизько.
Вона сіла на край.
— Не відходь.
— Не відійду.
Оленка почала спускатися, міцно тримаючись за коріння. На середині зупинилася.
— Далі немає за що триматися.
— Дай руку.
— Не дістану.
— Тоді з’їжджай.
— Я боюся.
Блискавка освітила її обличчя. Вона була зовсім мокра, до щік прилипло волосся.
— Оленко, дивись на мене, — сказав Михась. — Як на містку.
Вона підняла очі.
— Я тебе спіймаю.
— Точно?
— Клянуся.
Оленка відпустила корінь.
Вона з’їхала вниз, скрикнула й налетіла просто на Михася. Він не втримався, вони обоє впали в мокре листя.
Кілька секунд лежали мовчки.
— Спіймав, — сказав Михась.
Оленка засміялася.
— Ти сам упав.
— Але тебе не відпустив.
Мисливський будиночок стояв за яром. У ньому давно не було дверей, одне вікно забили дошками, інше чорніло порожнім отвором. Усередині пахло вогкою деревиною, старим димом і мишами, але дах майже не протікав.
Діти забилися в найдальший кут.
Богдан знайшов купу сухого листя й кілька дощок. Сірників у них не було, тож розпалити вогонь вони не могли.
— Треба було взяти, — сказав Михась.
— Твоя мати не дала? — здогадалася Оленка.
— Звідки знаєш?
— Ти казав про павука.
— Коли?
— Учора за обідом. Усі сміялися.
Михась не пам’ятав, що розповідав, але зараз це було неважливо.
Вони поскидали мокрі сорочки. Оленка залишилася в сукні, яка прилипла до тіла. Богдан віддав їй свою полотняну торбу, щоб накрила плечі.
— А ти? — запитала вона.
— Я не мерзну.
Його зуби цокнули.
— Мерзнеш.
— То від голоду.
Оленка дістала яблука. Одне розділили між хлопцями, друге вона надкусила й передала Михасеві. Він відкусив і простягнув Богдану.
Так яблуко ходило по колу, доки не залишилася сама серцевина.
Гроза не вщухала. Вітер свистів у порожньому вікні, дощ барабанив по даху. У темному кутку щось зашурхотіло.
Оленка притиснулася до Михася.
— Там хтось є.
— Миша.
— А якщо не миша?
— Тоді щур, — сказав Богдан.
— Замовкни, — буркнув Михась.
— Я просто сказав.
— Не кажи.
Богдан пересів ближче.
Тепер усі троє сиділи, торкаючись плечима.
— Нас шукатимуть, — сказала Оленка.
— Знайдуть, — відповів Михась.
— Звідки вони знатимуть, де ми?
— Побачать сліди.
Богдан подивився на дощ.
— Сліди змило.
— Тоді ми самі повернемося.
— А якщо стемніє?
— Гроза закінчиться.
— А якщо ні?
— Усе колись закінчується, — сказала Оленка.
Михась згадав її слова біля річки: не все висихає.
— Не все, — заперечив він.
— Що?
— Річка не закінчується.
— Десь закінчується. У морі.
— Тоді вона стає морем.
Оленка подумала.
— Значить, нічого не закінчується. Просто стає іншим.
Діти замовкли.
За годину дощ послабшав. Грім відкотився за ліс, у вікні посвітліло.
— Ходімо, — сказав Богдан.
Вони вдягли мокрі сорочки й вийшли. Ліс парував. Із листя падали краплі, у низинах стояла вода, повітря пахло грибами, мокрою корою і свіжістю.
Дорогу назад Михась знайшов швидко.
Коли вони наблизилися до села, почули голоси.
— Миха-а-асю!
— Богдане!
— Оле-е-енко!
Між деревами миготіли люди. Чоловіки несли ліхтарі й довгі палиці, жінки кликали дітей.
— Тут ми! — закричала Оленка.
Першою до них добігла тітка Надія. Вона була без хустки, волосся прилипло до обличчя, спідниця забруднилася до колін.
Оленка всміхнулася.
— Мамо, ми…
Тітка Надія притиснула її до себе так міцно, що дівчинка не договорила.
— Де ти була? Господи, де ти була?
— У хатинці.
— У якій хатинці?
— Нас гроза застала.
До них підійшли батько Михася, дядько Василь, Богданова мати й ще кілька селян.
Мати Михася спочатку оглянула сина з голови до ніг, переконалася, що він цілий, а потім вдарила долонею по мокрому плечу.
— Ти куди їх повів?
— Ми скарб шукали.
— Я тобі зараз такого скарбу дам!
Батько поклав руку їй на плече.
— Вдома, Маріє.
— Що вдома?
— Сваритимемо вдома. Діти змерзли.
Богданова мати вже загортала сина у свою хустку й водночас лаяла:
— Я тобі скільки разів казала? Ти чуєш тільки тоді, коли їсти кличуть!
Дядько Василь підійшов до Михася.
— Ти дорогу до будиночка знайшов?
— Так.
— Усіх привів?
— Так.
— Молодець.
— Який молодець? — обурилася тітка Надія. — Він їх у ліс завів!
— А потім вивів.
Вона хотіла сперечатися, але знову притиснула доньку до себе.
Дорогою до села Оленка йшла, загорнута в батькову куртку. Михась кілька разів озирнувся на неї. Вона була бліда, стомлена, але всміхалася.
Біля бабиної хвіртки їх розділили.
— Завтра не приходь, — швидко прошепотіла Оленка.
Михась здивувався.
— Чому?
— Мати тепер точно стерегтиме.
— А післязавтра?
— Не знаю.
— А фортеця?
— Полагодь дах.
— Сам?
Вона нахилилася до нього.
— Ти ж головний король.
— А ти?
— Я повернуся.
Тітка Надія покликала доньку.
Оленка побігла до хати, але біля порога озирнулася й торкнулася пальцями губ. Потім простягнула руку в його бік.
Михась не зрозумів, що це означає, та зробив так само.
Удома його помили в гарячій воді, розтерли рушником, напоїли молоком і поклали під ковдру. Мати довго бурчала, розвішуючи мокрий одяг біля печі.
— Зовсім розум утратив. Маленьку дитину повів бозна-куди.
— Вона не маленька.
— Ще й сперечається.
Батько сидів біля столу й чистив яблуко.
— Коли гроза почалася, що зробив? — запитав він.
— Повів усіх у мисливську хатину.
— Чому не під деревом залишилися?
— Богдан сказав, що блискавка може влучити.
— Правильно сказав.
Мати обернулася.
— Не хвали його.
— Я не хвалю. Питаю.
— А то ще завтра в болото полізе й гадатиме, що герой.
Михась натягнув ковдру до підборіддя.
— Я не герой.
— А хто?
Він подумав про Оленку, яка відпустила корінь і повірила, що він її спіймає.
— Головний король.
Мати приклала долоню до його чола.
— Температури наче немає.
Батько засміявся.
Уночі Михась прокинувся від того, що хтось тихо постукав у шибку.
Він сів.
За вікном було темно. Місяць ховався за хмарами, з даху ще падали краплі.
Стук повторився.
Михась підійшов до вікна й відчинив кватирку.
— Хто там?
— Тихо, — прошепотів Богдан.
Він стояв під вікном у довгій батьковій сорочці.
— Ти чого?
— Забув сказати.
— Що?
— Коли ви ходили миритися, я знайшов біля фортеці ось це.
Він простягнув червону стрічку.
Оленка, мабуть, упустила її, коли вішала над входом.
Михась узяв стрічку.
— Покладеш у скарбницю?
Він провів пальцями по м’якій тканині.
— Ні.
— Чому?
— Нехай буде в мене.
Богдан трохи помовчав.
— Вона тобі більше друг, ніж я?
— Не знаю.
— А казав, що найкраща.
— Вона запитала.
— А як я запитаю?
Михась подивився на нього.
— Ти мій найкращий друг.
— А вона?
— Теж.
— Вона казала, що двох не буває.
— Вона міська. Вона не все знає.
Богдан задоволено кивнув.
— Завтра підемо фортецю дивитися?
— Підемо.
— Без неї?
Михась стиснув стрічку.
— Вона повернеться.
— Звідки знаєш?
— Обіцяла.
Богдан побіг додому.
Михась зачинив вікно й ліг. Червону стрічку поклав під подушку.
Вона пахла дощем, лісом і ледь чутно — солодкими цукерками.
Відтоді Місячна фортеця стала їхнім місцем.
Там вони зберігали скарби, мирилися після сварок, давали клятви й вигадували закони, яких самі не завжди дотримувалися.
Фортецю не раз руйнував вітер. Дах провалювався під дощем, стіни розтягували на гнізда птахи, а одного разу всередині оселився їжак.
Та щоліта Михась відбудовував її.
Навіть тоді, коли ще не знав, чи приїде Оленка.
Бо деякі місця люди будують не для того, щоб у них жити.
Вони будують їх, щоб було куди чекати.

                                        Розділ 4

                               Цукерка в дуплі

Серпень непомітно постарів.
Ще недавно сонце вставало раніше за всіх, висушувало росу до сніданку й до самого вечора трималося над лісом, ніби не хотіло поступатися місцем ночі. Тепер ранки стали прохолоднішими. Над річкою довше лежав білий туман, павутиння між травинками блищало краплями, а в кронах дедалі частіше траплялося жовте листя.
Михась помічав усе це й сердився.
Жовтий лист означав, що літо закінчується. А разом із ним закінчувався час, коли Оленка жила в баби Катерини й могла щодня приходити до Місячної фортеці.
Вона ще нічого не говорила про від’їзд.
Дорослі також мовчали. Але одного ранку Михась побачив на бабиному подвір’ї велику коричневу валізу. Вона стояла на лавці біля хати, відкрита, а тітка Надія складала до неї випрані сукні.
Михась зупинився за тином.
— Ви кудись їдете? — запитав він.
Тітка Надія підняла голову.
— Додому.
— Куди?
— У місто.
— Навіщо?
Вона усміхнулася.
— Бо ми там живемо.
— А тут?
— Тут гостювали.
— Ще ж літо.
— За тиждень Оленці до школи готуватися.
— Вона ще мала.
— До першого класу піде.
Михась подивився на валізу. Усередині лежала жовта сукня, у якій Оленка приїхала. Білі шкарпетки, тепер уже не такі білі. Солом’яний капелюшок із пом’ятою ромашкою. Книжка з кольоровими малюнками. Дерев’яна жаба, яку Михась вирізав їй із липової гілки, поки вона сиділа під домашнім арештом.
— А коли повернетеся?
— Наступного літа, мабуть.
— Наступного?
— Так.
Від цих слів у нього похололо всередині.
Наступне літо було так далеко, що його неможливо було уявити. Спочатку мала настати осінь. Потім зима. Потім весна. Треба було пережити дощі, морози, школу, довгі вечори й сотні днів, у яких не буде Оленки.
— А на Різдво? — запитав він.
— Може, приїдемо.
— Точно?
— Не знаю, Михасю. Залежить від роботи, дороги, погоди.
Дорослі любили слова, які нічого не обіцяли.
«Може». «Побачимо». «Як складеться».
Михась ненавидів такі слова.
— А де Оленка?
— У хаті. Допомагає бабусі.
Він зайшов через хвіртку. У сінях пахло сушеними яблуками й кропом. На кухні баба Катерина складала в полотняні мішечки квасолю, горіхи та сушені гриби, щоб донька забрала все це до міста.
Оленка сиділа біля столу й загортала яблука в старі газети.
— Ходімо, — сказав Михась.
Вона не підняла голови.
— Не можу.
— Чому?
— Треба допомагати.
— Довго?
— Не знаю.
Михась підійшов ближче.
— Ти знала?
— Про що?
— Що їдете.
Оленка взяла наступне яблуко.
— Знала.
— І не сказала.
— Мама тільки вчора сказала.
— Учора ми були біля річки.
— Я хотіла сказати.
— Чого не сказала?
Вона знизала плечима.
— Не хотіла псувати день.
— А сьогодні можна?
— Сьогодні ти сам побачив.
Михась відчув образу. Не на неї навіть, а на те, що вона знала про від’їзд цілий день і все одно сміялася, пускала човники, сперечалася з Богданом, кому належить знайдений ґудзик. Наче нічого не відбувалося.
— То сиди й загортай яблука, — сказав він.
Оленка підвела голову.
— Ти куди?
— Нікуди.
— До фортеці?
— Може.
— Почекай мене.
— Навіщо?
— Я теж прийду.
— Тобі ж треба збиратися.
Він вийшов, не попрощавшись.
До лісу йшов швидко, збиваючи ногами сухі головки кульбаб. Біля старого дуба його вже чекав Богдан. Він сидів на корені й крутив у руках нову рогатку.
— Чого такий? — запитав він.
— Який?
— Наче тебе бджоли покусали.
— Вони їдуть.
— Хто?
— Оленка з батьками.
Богдан знизав плечима.
— Ну й що? Вони ж міські.
— Завтра їдуть.
— Повернуться.
— Коли?
— Наступного літа.
Михась сердито штовхнув ногою шишку.
— Ти теж говориш, як дорослий.
— Як?
— Наче наступне літо скоро.
Богдан замовк.
Він ліг на траву й подивився вгору. Між гілками дуба було видно синє небо.
— Зима швидко мине, — сказав він.
— Не швидко.
— Будемо на санках кататися.
— І що?
— На лижах.
— І що?
— Фортецю зі снігу зробимо.
— І що?
Богдан сів.
— А що ти хочеш, щоб я сказав?
Михась не знав.
Він хотів, щоб Богдан сказав: «Вони не поїдуть». Або: «Ми сховаємо Оленку в лісі». Або хоча б: «До міста близько, завтра підемо за нею».
Але Богдан не міг сказати нічого такого, бо це було неправдою.
— Нічого, — буркнув Михась.
Вони зайшли до фортеці.
За літо вона змінилася. Стіни стали міцнішими, дах Михась перекрив свіжими сосновими гілками. Усередині з’явилася поличка з кори, три пеньки замість стільців і шматок старої ковдри, який Богдан приніс із дому. Над входом знову висіла червона стрічка Оленки.
— Її треба зняти, — сказав Михась.
— Чого?
— Вона їде.
— То й що?
— Це її стрічка.
— Нехай висить, доки повернеться.
Михась глянув на прапор. Вітер ворушив тканину, і вона то зникала між гілками, то знову з’являлася.
— А якщо не повернеться?
— Обіцяла ж.
— Вона дитина. За неї батьки вирішують.
— Ти теж дитина.
— Я тут живу.
Богдан зітхнув.
— Ти сьогодні дурний.
— Сам дурний.
— Я до річки піду.
— Іди.
Богдан підвівся, але біля виходу зупинився.
— Михасю, я не знаю, як зробити, щоб вона не поїхала.
— Я тебе не просив.
— Але ти сердишся так, ніби це я її забираю.
Михась мовчав.
— Вона приїде, — повторив Богдан. — А не приїде — ми самі її знайдемо.
— У місті?
— А що? Воно не більше за ліс.
— Більше.
— Звідки знаєш?
— Оленка казала.
— Вона багато чого каже.
Богдан поклав рогатку до скарбниці.
— Я піду. Коли перестанеш бути дурним — приходь.
Михась залишився сам.
Він витягнув із дупла банку. Скарбів за літо стало значно більше. Поряд із першою цукеркою лежали записки, значок із літаком, гладкий білий камінець із річки, синє пташине перо, дві мушлі, знайдені Оленкою невідомо де, і маленька металева пружинка, яку Михась називав частиною таємної машини.
Цукерка в червоному папірці лежала на самому дні.
За два місяці вона трохи розтанула й затверділа знову. Обгортка прилипла, колір потьмянів.
Михась поклав цукерку на долоню.
Вони домовлялися не їсти її. То був їхній перший спільний скарб.
Він згадав Оленку в жовтій сукні, важку валізу, її слова: «Одну залишимо тут, щоб у нас був спільний скарб».
Що буде зі спільним, коли одна людина поїде?
Він хотів розгорнути цукерку. З’їсти її й більше не чекати. Нехай Оленка приїде наступного літа й побачить порожній папірець. Нехай зрозуміє, як це — обіцяти, що прийдеш, а потім їхати.
Пальці вже підчепили край обгортки.
— Не смій.
Михась здригнувся.
Оленка стояла біля входу до фортеці. Вона захекалася від бігу. Коса розплелася, на щоці темніла смужка пилу.
— Ти стежила?
— Я бігла за тобою.
— Тобі яблука треба складати.
— Уже склала.
Вона зайшла всередину й побачила цукерку в його руках.
— Ти хотів її з’їсти?
— Ні.
— Хотів.
— Я тільки дивився.
— Обгортку відкрив.
— Вона сама.
Оленка забрала цукерку.
— Ти клявся.
— Лісом.
— І що?
— Нічого.
— Клятви не можна порушувати.
— Ти теж обіцяла приходити.
— Я приходила щодня.
— А завтра?
Вона опустила очі.
— Завтра їду.
— От бачиш.
— Це не я вирішила.
— Мені однаково.
— Неправда.
— Правда.
— Якби було однаково, ти б не сердився.
Михась сів на пеньок і відвернувся.
Оленка поклала цукерку назад до банки.
— Я теж не хочу їхати.
— То не їдь.
— Мама не дозволить.
— Сховаємо тебе.
— Де?
— Тут.
Оленка озирнулася на стіни куреня.
— А взимку?
— Зробимо піч.
— Із чого?
— Із глини.
— А їсти що?
— Гриби, ягоди, рибу.
— Узимку ягід немає.
— Є сушені.
— А школа?
— Тут учитимешся.
— Хто мене вчитиме?
— Я.
— Ти сам до школи тільки восени підеш.
— Разом учитимемося.
Оленка усміхнулася, але очі в неї залишалися сумними.
— Мама все одно знайде.
— Не знайде.
— Вона весь ліс обійде.
— Тут є місця, яких вона не знає.
— Бабуся скаже.
— Бабуся на нашому боці.
— А тато?
— Йому скажемо, що ти заблукала.
— Назавжди?
Михась не відповів.
Оленка сіла поруч.
— Я не можу залишитися.
— Знаю.
— Тоді чому сердишся?
— Бо ти поїдеш.
— А я серджуся, що ти не їдеш зі мною.
Він повернувся.
— Ти хочеш, щоб я поїхав?
— Так.
— У місто?
— Так.
— А ліс?
— Приїжджатимемо.
— Корова?
— Хай твоя мама доїть.
— Я їй допомагаю.
— У місті теж є робота.
— Яка?
— Не знаю. Можна ліфт ремонтувати.
— Що таке ліфт?
Оленка пояснила, що це така кімната, яка їздить угору й униз у великому будинку.
Михась довго не вірив.
— А якщо мотузка порветься?
— Там не мотузка.
— А що?
— Машина.
— Яка?
— Не знаю.
— От бачиш.
— Ти сам полагодив би.
Йому сподобалася ця думка.
— А де я житиму?
— У нас.
— Твоя мама не дозволить.
— Спочатку посердиться, потім звикне.
— А тато?
— Він тебе любить.
— Звідки знаєш?
— Він казав, що ти сміливий.
— Коли?
— Після грози.
Михась замислився.
На кілька хвилин місто перестало здаватися зовсім чужим. Там була Оленка. Були будинки з кімнатами, які їздять угору й униз. Можливо, там знайшлося б місце і для нього.
— Я запитаю батьків, — сказав він.
Оленка похитала головою.
— Не пустять.
— Чому?
— Бо ти теж дитина.
— Ти весь час кажеш, що не маленька.
— Не маленька. Але дорослі так не думають.
Вони замовкли.
З лісу долинав рівний шум. Десь неподалік кувала зозуля. Михась почав рахувати її голоси, але після сьомого збився.
— Скільки вона накувала? — запитала Оленка.
— Сім.
— Це мало.
— Для чого?
— Кажуть, скільки разів кує, стільки років житимеш.
— Дурниці.
— Чому?
— Вона не знає, скільки кому жити.
— А раптом знає?
— Тоді треба ще раз запитати.
Михась вийшов на галявину й крикнув:
— Зозуле! Куй довше!
Оленка засміялася.
Зозуля замовкла.
— Ти її налякав.
— Нехай не вигадує.
— А якщо в нас тільки сім років?
— У мене вже шість.
— У мене теж.
— Тоді залишився один.
Вони подивилися одне на одного.
Сміх зник.
— Я не хочу, — тихо сказала Оленка.
— Не буде так.
— Ти ж не знаєш.
— Знаю. Ми ще виростемо.
— Звідки?
— Бо я маю збудувати справжній дім.
— У лісі?
— Може.
— А я?
— Ти теж там житимеш.
— Чому?
— Бо це буде наш дім.
Оленка уважно подивилася на нього.
— Коли ми виростемо?
— Так.
— А Богдан?
— Йому окрему хату зробимо.
— Далеко?
— Не дуже. Щоб приходив, але не щодня.
Вона засміялася.
— А діти в нас будуть?
Михась зніяковів.
Про дітей він знав небагато. Вони іноді з’являлися в сім’ях, довго плакали, потім виростали й бігали селом.
— Може.
— Скільки?
— Двоє.
— Чому двоє?
— Щоб не билися троє на одного.
— А якщо обидва хлопці?
— Навчу їх рибу ловити.
— А якщо дівчата?
— Теж навчу.
Оленка схвалила відповідь.
— А я навчу їх читати.
— Я теж умітиму читати.
— Але я краще.
— Ти ще до школи не ходила.
— Мама вже навчила.
— Покажи.
Вона дістала з кишені складений папірець. Це була їхня перша записка, яку Михась перекинув через тин.
— Тут написано: «Оленко, приходь до дуба. Я чекаю».
— Там не так.
— Так.
— Я «приходь» закреслив.
— Але видно.
— Ти зберегла?
— Так.
— Навіщо?
Оленка знизала плечима.
— Бо ти чекав.
Вона склала записку й заховала назад.
— Коли я поїду, теж чекатимеш?
— Ні.
Її обличчя змінилося.
— Ні?
— Навіщо чекати щодня, якщо ти приїдеш тільки наступного літа?
— Можна чекати не щодня.
— А як?
— Просто знати, що я повернуся.
— Це і є чекати.
Оленка трохи подумала.
— Тоді чекатимеш?
Михась кивнув.
— А ти?
— Я теж.
— Чого?
— Коли знову приїду.
— Може, забудеш.
— Не забуду.
— У місті багато людей.
— І що?
— Знайдеш іншого друга.
— У мене вже є подруги.
— Найкращі?
— Ні.
— А хлопці?
— Є хлопці в нашому дворі.
— Які?
— Різні.
— Вони дають тобі цукерки?
— Іноді.
— Носять валізи?
— Ні.
— Водять до річки?
— У місті немає такої річки.
— Рятують від жаб?
— Там немає жаб.
Михась відчув полегшення.
— Значить, не забудеш.
— А ти?
— Що я?
— Тут є інші дівчата.
— Є.
— Марічка.
— Вона мала.
— Вона старша за мене.
— Але дурна.
— Чому?
— Бо верещить через жаб.
Оленка примружилася.
— Я теж верещала.
— Ти не так.
— А як?
Михась не знайшов відповіді.
— Просто не так.
— Будеш із нею дружити?
— Ні.
— А з ким?
— Із Богданом.
— Він хлопець.
— Ну й що?
— Нічого.
Оленка помовчала, потім дістала з волосся синю стрічку.
— Дай ножик.
— Навіщо?
— Дай.
Михась простягнув складаний ніж. Вона розрізала стрічку навпіл. Одну частину зав’язала над входом до фортеці, другу простягнула йому.
— Це тобі.
— Навіщо?
— Щоб не забув.
— Я й так не забуду.
— А це щоб точно.
Михась узяв стрічку.
— А ти що матимеш?
— Дерев’яну жабу.
— Її ти можеш загубити.
— Не загублю.
— А якщо?
— Тоді повернуся й попрошу нову.
Він сховав стрічку в кишеню.
— Завтра до автобуса прийдеш? — запитала Оленка.
— Не знаю.
— Чому?
— Не люблю автобуси.
— Ти ж учора хотів їхати зі мною.
— То інше.
— Прийди.
— Навіщо?
— Попрощатися.
— Ми зараз можемо.
Оленка насупилася.
— Зараз ще не їду.
— Завтра будуть усі дивитися.
— Нехай.
— Твоя мама казатиме: «Не забудь подякувати», «Не брудни сукню», «Сідай біля вікна».
Оленка засміялася.
— Вона так і скаже.
— От бачиш.
— Все одно прийди.
— Добре.
— Поклянися.
— Клянуся.
— Чим?
— Не знаю.
— Цукеркою.
— Не можна нею клястися.
— Чому?
— Вона спільна.
— Тоді місяцем.
— Місяць далеко.
— Але все бачить.
Михась підняв голову. Вдень місяця не було видно.
— Клянуся місяцем, що прийду.
Оленка простягнула йому мізинець.
— І що не забудеш.
Він зачепив її мізинець своїм.
— Не забуду.
— Навіть коли станеш старим?
— Наскільки старим?
— Як дід Семен.
— Він дуже старий.
— От і тоді.
— Добре.
— Навіть якщо одружишся?
Михась знову зніяковів.
— Я ж казав, що ми разом у лісі житимемо.
— Але якщо не вийде?
— Вийде.
— Дорослі часто обіцяють, а потім у них не виходить.
— Ми не дорослі.
— Колись будемо.
Михась міцніше стиснув її мізинець.
— Я тебе не забуду.
— І я тебе.
До вечора вони обійшли всі свої місця. Посиділи біля річки. Перевірили місток. Відпустили в воду два кораблики. Зайшли до старого мисливського будиночка. Порахували мурашники вздовж стежки. Біля дуба закопали під каменем маленьку металеву коробку.
У ній лежали дві записки.
Михась написав: «МИ БУДЕМО ДРУЖИТИ ЗАВЖДИ».
Оленка написала: «МИХАСЬ І ОЛЕНКА ЗНОВУ ЗУСТРІНУТЬСЯ».
Богдана вони вирішили не кликати. Не тому, що він був зайвим. Просто деякі речі належали лише їм двом.
Коли сонце почало сідати, Оленка сказала:
— Треба йти.
— Ще рано.
— Мама шукатиме.
— Нехай.
— Завтра вставати рано.
— Не їдь.
Вона подивилася на нього.
— Михасю…
— Скажи, що захворіла.
— Тоді мене ще швидше повезуть до лікаря.
— Сховай туфлі.
— Мама візьме інші.
— Викинь квитки.
— Вони в тата.
У кожного його плану знаходилася перешкода.
Оленка підійшла ближче й обняла його.
Раніше вони бралися за руки, штовхалися, падали разом у траву, допомагали одне одному переходити місток. Але так вона його ще не обіймала.
Михась спочатку застиг. Потім обережно поклав руки їй на спину.
Від Оленчиного волосся пахло сонцем, травою і солодким.
— Не плач, — сказав він.
— Я не плачу.
— У мене сорочка мокра.
— То від річки.
— Ми давно висохли.
Вона витерла обличчя.
— Я тобі напишу.
— Куди?
— На вашу адресу.
— Яка в нас адреса?
— Запитаю в мами.
— Вона здогадається.
— Скажу, що бабусі пишу.
— А лист буде мені?
— Усередині.
— Мати може відкрити.
— Напишу на конверті: «Бабі Катерині».
— Вона віддасть.
— А ти теж пиши.
— Я повільно пишу.
— Можеш коротко.
— Що?
— Що чекаєш.
— Ти й так знаєш.
— Але я хочу читати.
Вони домовилися залишати частину листів у баби Катерини. Баба мала передавати їх під час телефонних розмов або з людьми, які їздили до міста.
Це здавалося надійним.
Вони ще не знали, скільки листів у їхньому житті не дійде до адресата.
Уранці автобус мав приїхати о дев’ятій.
Михась прокинувся о п’ятій.
Небо тільки починало світлішати. У саду висів туман. Груша була мокра від роси, і цього разу він не поліз на неї. Сів біля хвіртки й чекав.
Мати вийшла доїти корову й побачила його.
— Чого не спиш?
— Не хочу.
— Живіт болить?
— Ні.
— Голова?
— Ні.
Вона подивилася на сина й усе зрозуміла.
— Сьогодні їдуть?
Михась кивнув.
Мати сіла поруч.
— Сумно?
— Ні.
— Звичайно.
Вони трохи помовчали.
— Наступного літа приїде, — сказала мати.
Він насупився.
— Усі так кажуть.
— Бо це правда.
— А якщо ні?
— Тоді приїде на Різдво.
— А якщо не приїде?
— Ти можеш написати.
— А якщо лист не дійде?
Мати здивовано глянула на нього.
— Чого б йому не дійти?
— Не знаю.
Вона провела долонею по його волоссю.
— Коли люди хочуть знайти одне одного, вони знаходять.
— Завжди?
Мати затримала руку на його голові.
— Не завжди. Але ти про це поки не думай.
О дев’ятій біля бабиної хати зібралися родичі й сусіди.
Дядько Василь виніс валізи. Баба Катерина подавала пакунки з харчами й наказувала доньці не забути передати привіт тому, іншому й ще десятку людей. Тітка Надія перевіряла квитки, хустки, гроші й воду.
Оленка стояла біля хвіртки у жовтій сукні.
Такій самій, як у перший день.
Тільки сандалі вже були подряпані, коліна засмагли, а біля ліктя залишився слід від лісової гілки.
На шиї у неї висіла дерев’яна жаба.
Побачивши Михася, вона всміхнулася.
— Ти прийшов.
— Я ж клявся.
— Думала, передумаєш.
— Я не передумую.
Підійшов Богдан. Він приніс Оленці яблуко, найбільше з тих, що знайшов у саду.
— Щоб у дорозі їла.
— Дякую.
— І повертайся. Бо він без тебе зовсім дурний стане.
Михась штовхнув друга.
— Сам дурний.
— Уже почалося, — сказав Богдан.
Здалеку почувся гуркіт.
Автобус виходив із-за лісу.
Оленка схопила Михася за руку.
— Уже?
— Рано приїхав.
— Може, це трактор.
Синій автобус з’явився на дорозі.
— Не трактор, — сказав Богдан.
Усі рушили до зупинки.
Михась ішов поруч з Оленкою й ніс її маленьку валізу. Цього разу вона здавалася легшою. Можливо, він став сильнішим. А може, просто не хотів віддавати.
Біля автобуса дорослі почали прощатися. Обіймалися, цілувалися, ще раз нагадували про листи й покупки.
— Оленко, сідай, — покликала тітка Надія.
Дівчинка не рушила.
— Зараз, мамо.
Вона повернулася до Михася.
— Дай валізу.
— Я занесу.
— Тебе не пустять.
— До дверей.
Він підніс валізу до автобуса.
Водій нетерпляче глянув на дітей.
— Швидше, бо графік.
Оленка взяла валізу, але не зайшла.
— Михасю.
— Що?
Вона засунула руку в кишеню й простягнула йому цукерку в червоній обгортці.
Таку саму, як їхня перша.
— Ця тобі.
— У нас уже є одна.
— Та спільна. А ця твоя.
— Я її з’їм.
— Можна.
— Зараз?
— Коли захочеш.
— А якщо не захочу?
— Тоді збережи.
Мати покликала з автобуса:
— Оленко!
— Іду!
Дівчинка раптом піднялася навшпиньки й поцілувала Михася в щоку.
Так швидко, що він не встиг навіть заплющити очі.
— Не забудь, — прошепотіла вона.
Потім забігла до автобуса.
Двері зачинилися.
Михась стояв нерухомо. Щока горіла в тому місці, де торкнулися її губи.
Автобус рушив.
Оленка притиснулася обличчям до вікна й махала рукою. Михась підняв свою. Бігти за автобусом він не став. Знав, що не наздожене.
Машина виїхала за останню хату, підняла куряву й зникла за поворотом.
Дорога спорожніла.
Люди ще трохи постояли, поговорили й почали розходитися.
— Ходімо, — сказав Богдан.
Михась не відповів.
— До річки?
— Не хочу.
— До фортеці?
— Іди сам.
Богдан постояв поруч, потім мовчки пішов.
Михась залишився біля дороги.
Він чекав, хоча автобус уже давно зник. Дивився на лісовий поворот і думав, що машина раптом повернеться. Водій скаже, що забув дорогу. Або зламається. Або Оленка змусить батьків вийти.
Нічого не сталося.
Згодом він пішов до старого дуба.
У фортеці було тихо. Червона стрічка ворушилася над входом. На пеньку лежала одна з Оленчиних мушель. Вона забула її або навмисно залишила.
Михась витягнув банку зі скарбами й поклав туди нову цукерку.
Тепер їх було дві.
Одна — спільна.
Друга — його.
Він довго дивився на них, потім закрутив кришку й сховав банку в дупло.
Ліс навколо залишався тим самим. Шуміли сосни. Літали комахи. Дятел стукав по сухому стовбуру. Десь далеко кумкала жаба.
Але без Оленки все змінилося.
Михась уперше зрозумів, що людина може поїхати, а її присутність залишиться в кожній речі.
У стрічці над входом.
У містку через річку.
У дерев’яній стіні, яку вони плели разом.
У місяці, що ввечері зійде над водою.
Він сів біля дуба, дістав із кишені синю стрічку й стиснув у долоні.
Вона ще трохи пахла Оленчиним волоссям і цукерками.
Михась заплющив очі.
Йому здалося, що десь далеко маленька тепла рука торкнулася його пальців.
У цей самий час Оленка сиділа біля вікна автобуса.
Мати розмовляла з батьком, бабині пакунки лежали під ногами, на колінах у неї була дерев’яна жаба.
За склом пропливали поля, лісові дороги, села й річки.
Оленка притиснула долоню до холодного скла.
Щойно автобус виїхав на пагорб, вона востаннє побачила темну смугу їхнього лісу.
— Мамо, а до Різдва довго? — запитала вона.
— Ще кілька місяців.
— Ми приїдемо?
— Побачимо.
— Не «побачимо». Приїдемо?
Тітка Надія втомлено усміхнулася.
— Постараємося.
Оленка відвернулася до вікна.
Ще одне доросле слово, яке нічого не обіцяло.
Вона поклала жабу на долоню й прошепотіла:
— Я повернуся.
Михась не міг її чути.
Але в ту мить під старим дубом він раптом підняв голову.
Йому здалося, що Оленка покликала його.
Він озирнувся на порожню стежку.
— Я чекатиму, — сказав він.
Ліс почув.
І зберіг ці слова на довгі роки.