ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ДО ТЕБЕ

                  Роман

                                        ПРОЛОГ

Стара хата зустріла Олену запахом диму, воску і давно вистиглого хліба.

Колись тут завжди було гамірно. У сінях тупотіли діти, біля печі сперечалися жінки, чоловіки заносили з морозу дрова, а на кухні висіли кільця домашньої ковбаси. Тепер у хаті стояла така тиша, що Олена чула, як за стіною вітер розгойдує голі гілки яблуні.

Вона не була тут майже тридцять років.

І не приїхала б сьогодні, якби вранці їй не зателефонувала незнайома жінка.

— Це сусідка Ганни Петрівни, — сказала вона. — Приїдьте, коли можете. Вона помирає і просить саме вас.

Олена вирішила, що сталася помилка.

Ганна Петрівна не могла її кликати. Після того останнього літа їхні родини перестали спілкуватися. Спочатку дорослі уникали одне одного, потім роз’їхалися, постаріли, почали ховати батьків, одружувати дітей і поступово перетворилися на чужих людей, які колись сиділи за одним столом.

— Вона назвала моє ім’я? — перепитала Олена.

— Назвала. І дівоче прізвище теж. Сказала, що мусить віддати вам одну річ.

Олена могла не їхати.

Могла сказати, що живе далеко, що слизька дорога, що має роботу, дорослих дітей, власні турботи. Могла нагадати собі, скільки років минуло і як старанно вона вчилася не озиратися.

Але вже через годину складала речі.

Усе життя вона боялася одного запізнення.

Тому тепер поспішала.

Двері до кімнати були прочинені. Олена постукала, хоча знала, що відповіді може не почути.

— Заходь, — долинув слабкий голос.

Ганна Петрівна лежала на високому ліжку під кількома ковдрами. Від колись міцної, кругловидої жінки майже нічого не залишилося. Обличчя загострилося, шкіра стала прозорою, а сиве волосся тонкими пасмами лежало на подушці.

Лише очі не змінилися.

Темні, уважні, тривожні.

Такі самі були в її сина.

Олена зупинилася біля порога.

Навіть подумки вона десятки років не називала його на ім’я. Забороняла собі. Викреслювала зі спогадів. Ховала під роботою, шлюбом, народженням дітей, щоденними клопотами.

Та варто було побачити ці очі — і забуте ім’я саме озвалося в ній.

Михась.

Не Михайло Петрович, не дорослий чоловік, яким він, напевно, став.

Михась.

Хлопчик із подряпаними колінами, який умів свистіти травинкою, ловив руками жаб і знав у лісі кожну стежку.

— Підійди ближче, — попросила стара.

Олена зняла пальто і поклала його на стілець.

— Як ви себе почуваєте?

Ганна Петрівна ледь помітно усміхнулася.

— Не бреши мені, дитино. Ти ж бачиш, як я почуваюся.

Олена сіла біля ліжка.

— Чому ви покликали мене?

Стара довго дивилася на неї, ніби шукала на її обличчі дівчину, яка колись бігала цією хатою, крала з миски вареники і ховала в кишенях цукерки.

— Ти схожа на матір, — сказала вона.

— Мами немає вже сім років.

— Знаю.

— Звідки?

— Про рідних людей завжди щось та й доходить. Навіть коли вони перестають вважати тебе рідною.

Олена відчула давній холод.

Саме слово «рідні» колись зруйнувало їхнє життя.

— Ми не родичі, — сказала вона сухо. — Уже давно.

Ганна Петрівна заплющила очі.

— Не родичі.

Щось у її голосі змусило Олену випростатися.

— Що ви сказали?

Стара простягнула руку. Пальці тремтіли.

— У нижній шухляді. Дістань.

Біля ліжка стояла стара дерев’яна тумбочка. Олена висунула шухляду й побачила загорнуту в білу хустку невелику коробку. Картон потемнів від часу, кути обтріпалися, навколо була зав’язана синя стрічка.

— Відкрий, — сказала Ганна Петрівна.

Олена розв’язала вузол.

У коробці лежали листи.

Десятки пожовклих конвертів, шкільні фотографії, маленька дерев’яна жаба і червона стрічка для волосся.

Олена торкнулася жаби кінчиками пальців.

Світ хитнувся.

Їй знову було сім років. Вони сиділи біля річки, а Михась тримав у долонях зелену жабу.

— Не стискай її, — просила вона. — Їй боляче.

— Я не стискаю.

— Відпусти.

— А що ти мені даси?

— Цукерку.

— Дві.

— Жаднюга.

Він відпустив жабу за одну цукерку, а через багато років вирізав для неї цю маленьку фігурку з липового дерева.

Олена підняла перший конверт.

На ньому нерівним підлітковим почерком було написано її ім’я.

Олені. Особисто.

Конверт залишався заклеєним.

Другий був такий самий.

Третій.

Четвертий.

— Що це? — запитала вона.

Ганна Петрівна дивилася в стелю.

— Його листи.

— Чому вони у вас?

Стара не відповіла.

Олена взяла наступний конверт. На ньому стояла дата — через тиждень після того літа, коли вона чекала Михася біля річки до самого світанку.

Він не прийшов.

Не написав.

Не шукав її.

Так вона думала тридцять років.

— Чому листи у вас? — повторила Олена.

— Бо я їх не відправила.

У кімнаті затріщало поліно.

Олена поклала конверт назад, дуже обережно, наче боялася, що він розсиплеться від одного дотику.

— Ви не мали права.

— Не мала.

— Він писав мені?

— Писав.

— А ви ховали листи?

— Так.

— Скільки років?

— Доки він не перестав.

Олена підвелася. Їй забракло повітря.

— Навіщо ви мене покликали? Щоб розповісти, як зламали нам життя?

— Щоб ти дізналася правду.

— Мені не потрібна ваша правда.

— Потрібна.

— Тридцять років тому була потрібна!

Ганна Петрівна здригнулася від її голосу, але не відвела очей.

— Сідай.

— Ні.

— Сідай, Оленко. Бо найголовнішого ти ще не почула.

Так її називав лише Михась.

Оленка.

Коли сердився — Олена. Коли хотів щось випросити — Ленця. А коли вони залишалися вдвох біля річки — Оленка.

Вона повільно опустилася на стілець.

Ганна Петрівна кілька разів спробувала вдихнути глибше. На її губах виступила бліда усмішка.

— Ви думали, що він тобі родич.

— Не ми думали. Ви всі нам це сказали.

— Я сказала.

— Ви, мій батько, ваша родина. Усі повторювали, що наше кохання — гріх і ганьба.

— Бо так було простіше.

— Простіше для кого?

— Для мене.

Олена дивилася на неї, не розуміючи.

Стара повернула голову до вікна. За склом ішов дрібний сніг. На підвіконні стояла тарілка з двома зморщеними яблуками.

— Ми з Петром довго не мали дітей, — почала вона. — Лікувалися, їздили по лікарях, молилися. Нічого не допомагало. А потім у районній лікарні померла молода жінка. Народила хлопчика і не пережила пологів. Батька ніхто не знайшов. Дитину мали віддати до будинку немовляти.

Олена перестала дихати.

— Я працювала тоді в лікарні. Побачила його… маленького, червоного, сердитого. Він так кричав, ніби вимагав, щоб хтось нарешті забрав його додому.

Стара заплакала беззвучно. Сльози стікали до скронь і губилися в сивому волоссі.

— Ми з Петром усиновили його. У селі сказали, що я народжувала в місті. Документи оформили. Ніхто не знав. Навіть він.

Олена дивилася на коробку.

Листи розпливалися перед очима.

— Михайло… прийомний?

— Так.

— Він не син вашого двоюрідного брата? Не належить до нашого роду?

— Ні.

— У нас із ним немає спільної крові?

— Жодної.

Олена підняла голову.

— Тоді чому?

Одне коротке слово, а в ньому вмістилося все її життя.

Чому вони мовчали?

Чому забороняли зустрічатися?

Чому називали їхнє почуття соромом?

Чому вона вийшла заміж за чоловіка, якого поважала, але ніколи не могла покохати так, як того хлопця з лісу?

Чому прокидалася ночами від відчуття, ніби хтось торкнувся її долоні?

Чому тридцять років боялася місячного світла на воді?

Ганна Петрівна заплющила очі.

— Я боялася.

— Чого?

— Що правда відкриється. Що він дізнається, що ми йому не рідні. Що почне шукати свою сім’ю. Що покине нас.

— І тому ви змусили його покинути мене?

— Я думала, це мине. Ви були дітьми.

— Не минуло.

— Знаю.

— Звідки ви можете знати?

Стара подивилася на неї.

— Бо він називав твоє ім’я уві сні. Навіть коли одружився.

Олена відвернулася.

На стіні висіла давня фотографія. Дві молоді сім’ї стояли біля цієї самої хати. Попереду — двоє дітей.

Михась дивився не у фотоапарат.

Він дивився на неї.

— Де він? — запитала Олена.

— Не знаю.

— Ви його мати.

— Була матір’ю. Після смерті Петра ми посварилися. Він поїхав. Дзвонив рідко. Потім зовсім перестав.

— У нього є сім’я?

— Була. Розлучилися. Донька доросла.

— Де він живе?

— Остання адреса в коробці. Але там його вже немає.

Олена взяла пачку листів. Під нею лежав невеликий зошит, кілька адрес і стара фотографія Михася. Йому було років двадцять п’ять. Він стояв біля автомобіля, усміхався, але очі залишалися сумними.

— Чому ви не сказали йому самі?

— Боялася.

— Ви все життя боялися.

— Так.

— А ми все життя за це платили.

Стара кивнула.

Вона не виправдовувалася. Можливо, розуміла, що виправдання вже нічого не важать.

— Там є ще один лист, — прошепотіла вона. — Унизу.

Олена знайшла невеликий конверт без марки.

Почерк був її власний.

Вона впізнала його відразу.

Цього листа вона написала в останній день перед від’їздом.

Михасю, приходь опівночі до нашої річки. Я чекатиму. Якщо ти прийдеш, я нікуди не поїду.

— Ви забрали його?

— Так.

— Він не знав, що я чекала?

— Не знав.

Олена притиснула долоню до рота.

Тридцять років вона жила з одним спогадом: темна річка, тремтливий місяць, холодна трава під ногами і порожня стежка, якою він так і не прийшов.

Вона чекала до ранку.

Плакала.

Ненавиділа його.

Любила.

І знову ненавиділа, бо інакше не змогла б жити далі.

А він навіть не знав.

— Забери коробку, — сказала Ганна Петрівна. — Знайди його.

— Для чого?

— Скажи правду.

— Правду не можна повернути на тридцять років назад.

— Не можна.

— Вона нічого не виправить.

— Може, не виправить. Але дасть вам те, чого я не дала.

— Що?

— Вибір.

Олена підвелася і взяла пальто.

— Я не знаю, чи хочу його бачити.

— Хочеш.

— Ви не маєте права вирішувати за мене.

— Уже не маю.

Олена загорнула коробку в хустку.

Біля дверей вона зупинилася.

— Він був щасливий?

Ганна Петрівна довго мовчала.

— Він умів сміятися, працювати, ростити доньку. Мабуть, люди називали це щастям.

— А ви?

— Я була поруч і бачила різницю.

Олена вийшла до сіней.

— Оленко…

Вона озирнулася.

Ганна Петрівна ледве ворушила губами.

— Коли знайдеш його, скажи, що я просила пробачення.

— Він може не пробачити.

— Має право.

— І я теж можу не пробачити.

— Ти теж маєш право.

За вікном вітер підхопив сніг і кинув його об шибку.

— Тільки знайди його, — прошепотіла стара. — Не запізніться вдруге.

Уранці Ганни Петрівни не стало.

А через три дні Олена вперше відкрила сайт, на якому люди шукали старих друзів, однокласників і тих, кого колись не встигли втримати.

Вона довго сиділа перед порожнім полем реєстрації.

Своє справжнє ім’я вказати не наважилася.

За вікном місяць лежав на темному склі, наче відображення у воді.

Олена написала:

Місячна.

Потім відкрила вікно нового повідомлення і набрала лише одне речення:

«Я шукаю хлопчика, який колись жив біля лісу і казав, що місяць ніколи не тоне».

Відповідь прийшла наступної ночі.

Від чоловіка на ім’я Лісник.

«Місяць не тоне. Він просто іноді дуже довго повертається».

Починаємо з їхньої першої зустрічі — ще зовсім дитячої, але такої, яку Михась пам’ятатиме все життя.

                                      Розділ 1

                              Автобус із міста

Михась сидів на найвищій гілці старої груші й дивився туди, де за городами дорога вибігала з лісу. Груша росла біля самого тину, розлога, покручена, старша за хату й, мабуть, за діда Семена, який жив через дорогу і любив казати, що пам’ятає ще ті часи, коли тут замість села було саме болото та три хати. Михась дідові не дуже вірив. Хіба людина може бути старшою за грушу? Груша бачила все. Як батько ставив нову клуню, як мати садила під вікнами мальви, як навесні вода затоплювала луки, а взимку сніг засипав хвіртку по саму клямку. А ще вона першою бачила автобус, що двічі на день приїздив із міста.
— Злазь звідти! — гукнула мати з подвір’я. — Штани порвеш!
— Не порву!
— Торік теж так казав.
— То гілка винна була.
— А цього року хто буде винен?
Михась не відповів. Він обхопив стовбур колінами й примружився. Над дорогою тремтіло гаряче повітря. За лісом уже кілька разів гуркотіло, та щоразу то виявлявся не автобус, а трактор або стара вантажівка з колгоспу. Автобус мав приїхати після обіду. Так сказав батько. Але «після обіду» могло означати що завгодно: одразу після борщу, через годину, коли мати перемиє посуд, або й тоді, коли сонце торкнеться верхівок сосен.
— Михасю! — знову покликала мати. — Йди курчатам води налий.
— Зараз.
— Твоє «зараз» уже пів дня триває.
Він зітхнув і почав спускатися. Ліва нога зісковзнула, суха гілка тріснула, і Михась мало не полетів униз. Утримався руками, подряпав живіт об кору й завмер, прислухаючись, чи не почула мати.
— Я все бачила! — озвався її голос.
— Я не впав!
— Тільки спробуй.
Михась зістрибнув на траву, обтрусив короткі полотняні штани й оглянув подряпину. Крові майже не було. Отже, можна було не показувати. Мати однаково помастила б зеленкою, а вона щипала гірше, ніж кропива.
Біля хліва в затінку стояла миска з водою. Курчата збилися під тином і ліниво розгрібали лапками пил. Михась налив їм свіжої води, кинув кілька жмень пшона й знову подивився на дорогу.
— Думаєш, не приїдуть без тебе? — запитав батько.
Він сидів на лавці біля повітки й лагодив дерев’яне колесо від тачки. Руки в нього були темні від мастила, а на лобі блищав піт.
— Приїдуть.
— То чого очі мало не повилазили?
— Я просто дивлюся.
— Зранку дивишся.
Михась присів біля нього навпочіпки.
— А вони точно сьогодні?
— Точно.
— А дядько Василь теж буде?
— Буде.
— І тітка Надія?
— Вся родина.
— А дівчинка?
Батько глянув на нього поверх колеса.
— Яка ще дівчинка?
— Їхня.
— Оленка?
Михась знизав плечима, ніби ім’я нічого для нього не означало.
— Може, й Оленка.
— А ти через неї на груші сидиш?
— Ні.
— То добре, бо вона мала й плаксива. Будеш ображати — матимеш справу зі мною.
— Я нікого не ображаю.
Батько засміявся.
— А хто жабу Марічці за комір кинув?
— Вона сама залізла.
— Жаба?
— Так.
— Розумна в нас жаба. Напевно, до школи ходить.
Михась насупився й пішов до хати. Він не знав, якою буде Оленка. Бачив її лише один раз, та й то давно — на фотографії, яку тітка Надія прислала бабі Катерині. На знімку дівчинка стояла біля новорічної ялинки в білій сукні, з великим бантом на голові. Вона дивилася просто у фотоапарат і тримала в руках ляльку. Михасеві тоді здалося, що вона надто чиста. У селі ніхто не міг залишатися таким чистим довше п’яти хвилин.
У хаті пахло свіжим хлібом. Мати ще вранці розпалила піч, замісила тісто й тепер виймала круглі рум’яні паляниці. Одну поклала на стіл і накрила вишитим рушником.
— Не чіпай, — сказала вона, навіть не озираючись.
— Я тільки понюхаю.
— Ти завжди спочатку нюхаєш, а потім половини хліба немає.
Михась став навшпиньки, вдихнув теплий, густий запах скоринки й борошна. Живіт одразу забурчав.
— Мамо, дай шматочок.
— Обід недавно був.
— То давно.
— Пів години тому.
— Я вже виріс.
— За пів години?
— Трохи.
Мати відломила маленький окраєць, подула на нього й простягнула синові.
— Біжи вже. Тільки далеко не йди. Скоро гості приїдуть.
Михась вискочив надвір, відкусив гарячу скоринку й знову виліз на грушу. Тепер він сидів нижче, щоб мати не сварилася, але дорогу було видно добре. Село дрімало під липневим сонцем. Десь за хатами мукала корова, у сусідів гавкав пес, а з лугу тягнуло скошеною травою. Над городом літали білі метелики. У траві сюрчали коники. З лісу долинав далекий стукіт дятла.
Потім з-за дерев піднялася курява.
Михась випростався.
На дорозі з’явився синій автобус.
— Їдуть! — закричав він так голосно, що курчата кинулися врозтіч. — Мамо! Тату! Їдуть!
Він зіскочив із груші, зачепився сорочкою за сучок, почув тріск, але навіть не зупинився. Пролетів через подвір’я, відчинив хвіртку й помчав дорогою. За спиною мати щось гукала, та він уже не слухав.
Автобус зупинився біля крамниці, чхнув сизим димом і відчинив двері. Першим вийшов дядько Василь — високий, у світлій сорочці, з двома важкими сумками. За ним з’явилася тітка Надія в солом’яному капелюшку. Вона тримала в руці маленьку валізу й увесь час озиралася назад.
— Обережно, доню. Сходинка висока.
У дверях автобуса показалася дівчинка.
На ній була жовта сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й червоні сандалі. Волосся було зібране у два хвостики, перев’язані стрічками. Однією рукою вона трималася за поручень, другою притискала до грудей невелику сумочку.
Михась зупинився.
Дівчинка ступила на землю, глянула на куряву біля своїх сандалів і скривилася.
— Тут усе брудне.
— Бо дощу давно не було, — сказав Михась.
Вона підняла голову.
— Ти хто?
Він образився. Наче вона мала його знати.
— Михась.
— А я Олена.
— Знаю.
— Звідки?
— Фотографію бачив.
Вона уважно оглянула його босі ноги, подряпані коліна, розірвану сорочку й окраєць хліба в руці.
— Ти завжди такий?
— Який?
— Брудний.
— Я не брудний. То пил.
— Пил — це теж бруд.
— А ти завжди така?
— Яка?
— Міська.
Оленка примружилася.
— Я живу в місті.
— То й що?
— У нас асфальт.
— А в нас ліс.
— Я бачила ліс із автобуса.
— То не те.
— А що те?
— Треба всередину зайти.
Вона подивилася на темну стіну дерев за селом.
— Там вовки є?
— Є.
— Брешеш.
— І ведмеді.
— Брешеш.
— І Баба Яга.
Оленка на мить замислилася.
— Баба Яга теж брехня.
— А от і ні. Вона живе за болотом.
— Ти її бачив?
— Бачив сліди.
— Які?
— Великі.
— У неї ноги курячі. Вони не можуть бути великими.
Михась не знайшов, що відповісти, і сердито відкусив хліб.
Дядько Василь поставив сумки на землю й розсміявся.
— Познайомилися вже? Оце добре. Михасю, проведеш нас до баби Катерини?
— Проведу.
— А валізку мою понесеш? — запитала Оленка.
— Чого це я?
— Бо ти хлопець.
— І що?
— Хлопці носять важке.
— Вона маленька.
— Але важка.
Оленка простягнула йому валізку. Михась хотів відмовитися, та побачив, як вона дивиться на нього, і мовчки взяв. Валіза виявилася справді важкою.
— Що ти туди поклала? Каміння?
— Речі.
— Які?
— Мої.
— А сумочка теж важка?
Оленка притисла її до себе.
— Ні.
— То дай.
— Не дам.
— Чого?
— Там секрет.
Вони рушили селом. Дорослі йшли позаду, говорили про дорогу, здоров’я, ціни й урожай. Михась ніс валізу, намагаючись не показувати, що рука вже болить. Оленка крокувала поруч і роздивлялася хати, криниці, гусей біля калюжі, соняшники за тинами.
— А чому корови не в клітках? — запитала вона.
— У яких клітках?
— Ну, в загорожі.
— Бо вони пасуться.
— А не втечуть?
— Куди?
— У місто.
— Корови в місто не хочуть.
— Звідки ти знаєш?
— Вони мені сказали.
Оленка засміялася. Сміх у неї був легкий, дзвінкий, наче ложечка в склянці.
Михась глянув на неї скоса й відчув, що сердитися вже не виходить.
Біля бабиної хати на них чекали. Баба Катерина вибігла за хвіртку, витираючи руки об фартух, почала обіймати доньку, зятя й онуку. Оленка опинилася в її широких обіймах, але сумочку не випустила.
— Як ти виросла, моя пташечко! — примовляла баба. — А яка гарна! А які щічки! Ходи, я тобі молока наллю. Пиріжки ще теплі.
Михась поставив валізу на ґанок і потер занімілу руку.
— Дякую, — сказала Оленка.
Він кивнув.
— Хочеш секрет покажу?
— Який?
— У лісі.
— Зараз?
— Зараз.
— Мама не пустить.
— А ти не питай.
Оленка поглянула на матір, яка вже зайшла до хати, потім на бабу Катерину, що несла сумки до сіней.
— Я в білих шкарпетках.
— Знімеш.
— А якщо там змії?
— Я їх знаю.
— Усіх?
— Майже.
Вона знову засміялася.
— Почекай.
Оленка забігла до хати. За хвилину повернулася без сумочки, але щось ховала в кулачку.
— Ходімо.
Вони перебігли город, пролізли крізь дірку в тині й опинилися на вузькій стежці. Тут повітря було прохолодніше. Під ногами лежали торішні голки, пахло сосновою смолою, грибами й нагрітою корою. Десь високо шуміли крони.
Оленка йшла спочатку обережно, підіймаючи сукню над травою. Потім забула про шкарпетки й побігла за Михасем.
— Далеко ще?
— Ні.
— Ти вже казав.
— Тепер точно ні.
Він привів її до старого дуба. Дерево стояло на невеликій галявині, товсте, вузлувате, з великим чорним дуплом майже біля самої землі.
— Ось.
Оленка обійшла дуб навколо.
— І який тут секрет?
Михась засунув руку в дупло й дістав скляну банку з металевою кришкою. Усередині лежали кольорові камінці, пташине перо, ґудзик, стара монета, засушений жук і дерев’яний свисток.
— Це мої скарби.
Оленка присіла поруч.
— А жук мертвий?
— Засушений.
— Навіщо?
— Він гарний.
— Мертвих не можна тримати в банці.
— Чого?
— Їм сумно.
— Він нічого не відчуває.
— А ти звідки знаєш?
Михась зітхнув. Вона весь час питала те, на що він не мав відповіді.
Оленка відкрила кулачок.
На долоні лежали три цукерки в блискучих червоних обгортках.
— Це тобі, — сказала вона.
— За що?
— За валізу.
— Я не просив.
— Тоді не бери.
Вона вже хотіла заховати цукерки, але Михась швидко простягнув руку.
— Давай.
— Одну.
— Ти три показала.
— Одна тобі, одна мені, одну залишимо тут.
— Навіщо?
— Щоб у нас був спільний скарб.
Слово «спільний» йому сподобалося.
Вони поклали одну цукерку в банку між монетою та свистком. Другу Оленка розгорнула сама, а третю віддала Михасеві.
Він понюхав її.
— Чого нюхаєш?
— Смачно пахне.
— Цукерки їдять, а не нюхають.
— Я знаю.
Вони сіли під дубом, притулившись спинами до теплого стовбура. Цукерка була солодка, з кислою начинкою. У селі таких справді не продавали.
— А завтра покажеш мені річку? — запитала Оленка.
— Покажу.
— Там можна купатися?
— Можна.
— А глибоко?
— Місцями.
— А жаби є?
— Повно.
Вона зморщила ніс.
— Я їх боюся.
— Вони тебе теж.
— Чого?
— Ти міська.
Оленка штовхнула його плечем.
— Дурний.
— Сама дурна.
— Я розумніша.
— Хто сказав?
— Мама.
— Моя мама каже, що я теж розумний.
— Усі мами так кажуть.
Михась хотів відповісти, але почув, як далеко в селі хтось кличе:
— Оле-е-енко!
Дівчинка підвелася.
— Це мама.
— Не йди.
— Вона сваритиметься.
— Скажеш, що заблукала.
— А ти?
— А я тебе знайшов.
Оленка подумала й похитала головою.
— Ні. Тоді вона більше не пустить мене саму.
Вона обтрусила сукню, поправила стрічку у волоссі й рушила до стежки.
— Завтра прийдеш? — запитав Михась.
— Прийду.
— Точно?
— Точно.
— А якщо не прийдеш?
— Прийду.
Вона зробила кілька кроків, потім повернулася.
— Михасю.
— Що?
— Тільки не з’їж нашу цукерку.
— Не з’їм.
— Навіть якщо дуже захочеш?
— Навіть тоді.
— Поклянися.
Він підняв руку, як бачив у кіно.
— Клянуся лісом.
Оленка задоволено кивнула й побігла стежкою.
Михась залишився біля дуба. Він чув, як шелестить трава під її ногами, як вона раз перечепилася й тихо скрикнула, як далі покликала матір:
— Я тут! Я вже йду!
Коли її голос стих, ліс раптом став іншим. Тихішим, порожнішим.
Михась відкрив банку й подивився на червону цукерку. Вона пахла солодко, зовсім трохи — Оленчиною долонею і чимось незнайомим, міським.
Він щільно закрутив кришку, поставив банку назад у дупло й прикрив сухим листям.
Тоді ще не знав, що минуть роки, зміняться міста, будинки й люди, зникне стара автобусна зупинка, а дуб наполовину висохне від блискавки.
Не знав, що вони навчаться приховувати почуття, писати листи й не отримувати відповідей, створювати окремі сім’ї та прокидатися поруч із чужими людьми.
Не знав, що одного дня шукатиме Оленку серед мільйонів незнайомих облич.
Він знав лише одне.
Завтра вона знову прийде.
І він покаже їй річку.

Продовжуємо їхнє перше літо — річка, жаби, дитячі страхи й місяць, який стане символом усього роману.

                                    Розділ 2

                              Жаби й місяць

Наступного ранку Михась прокинувся раніше за півня. У хаті було ще напівтемно. Крізь фіранки просочувалося сіре світанкове світло, на печі рівно дихав батько, а з кухні долинав тихий дзенькіт посуду — мати вже доїла корову й тепер проціджувала молоко.
Михась лежав під тонкою ковдрою і дивився в стелю.
Сьогодні він мав показати Оленці річку.
Учора ввечері він довго готувався. Знайшов у сараї стару бляшану коробку, поклав туди мотузку, складний ножик із тупим лезом, два рибальські гачки без волосіні, шматок крейди й свисток. Навіщо все це було потрібне біля річки, він не знав, але справжній провідник не міг іти до лісу з порожніми кишенями.
Ще він хотів узяти сірники, та батько тримав їх на високій полиці. Михась підсунув табурет, поставив на нього ослінчик і майже дістав коробку, коли мати зайшла до хати.
— Що ти робиш?
— Нічого.
— А це що?
— Табурет.
— Я бачу, що не кінь. Навіщо ти на нього заліз?
— Хотів подивитися, що там.
— Що саме?
Михась глянув на полицю.
— Павук.
— І як?
— Немає.
Мати мовчки зняла його з табурета, поставила на підлогу й забрала сірники ще вище.
Тепер Михась лежав і чекав, коли стане достатньо світло, щоб можна було вставати без підозри.
Півень закричав у дворі.
Михась одразу сів.
— Куди? — сонно запитав батько.
— Умиватися.
— Уночі?
— Уже ранок.
— Для кого як.
Михась натягнув штани, сорочку й вибіг надвір. Трава була мокра від роси. Холодні краплі одразу обліпили босі ноги. Над хлівом тягнувся тонкий дим, десь на луках глухо перегукувалися корови, а за городами стояв туман.
Він умився біля криниці, почистив зуби сіллю, як навчила мати, і вирушив до старого дуба.
Оленки ще не було.
Михась відкрив дупло, перевірив банку зі скарбами й переконався, що цукерка залишилася на місці. Потім сів на корінь і почав чекати.
Спочатку йому здавалося, що вона прийде за кілька хвилин. Потім сонце піднялося над соснами. Ліс ожив: зашурхотіли птахи, над галявиною закружляли комахи, у траві затріщали коники.
Оленка не приходила.
Михась знайшов паличку й накреслив на землі коло. Потім намалював річку, міст, дві хати й велику жабу. Від нудьги домалював жабі зуби, роги й довгий хвіст.
Минуло ще трохи часу.
— Не прийде, — сказав він уголос.
Дятел постукав по стовбуру, ніби погоджувався.
— Нехай не приходить. Мені самому краще.
Він підвівся, поклав коробку під пахву й рушив до річки.
За кілька кроків почув позаду тріск гілки.
— Михасю!
Він зупинився, але не озирнувся.
— Михасю, почекай!
Оленка вибігла на галявину. Сьогодні на ній була стара блакитна сукня, зелені сандалі й солом’яний капелюшок із ромашкою. В одній руці вона тримала маленьку пляшку з водою, у другій — згорток.
— Ти чого йдеш?
— Я чекав.
— Мама не пускала.
— Ти сказала, що прийдеш.
— Я й прийшла.
— Пізно.
— Не пізно. Сонце ще маленьке.
Михась подивився вгору. Сонце вже піднялося вище за дерева.
— Воно не маленьке.
— Звідси маленьке.
Він хотів ще трохи посердитися, але побачив, як вона захекалася, як на лобі під капелюшком прилипло волосся, і запитав:
— Що в згортку?
— Хліб із маслом і сиром.
— Для кого?
— Для нас.
— Тоді ходімо.
Оленка задоволено всміхнулася.
— Я знала, що ти не сердишся.
— Я серджуся.
— Ні.
— Серджуся.
— Тоді не дам хліба.
— Я вже не серджуся.
Вони пішли вузькою стежкою між соснами. Михась ішов попереду й розсовував гілки, щоб вони не били Оленку по обличчю. Вона намагалася ступати в його сліди, але весь час відставала.
— Чому ти так швидко?
— Я нормально.
— У тебе ноги довші.
— Ні.
— Довші. Я бачила.
— Де?
— Зараз.
— У всіх ноги видно.
— Не в усіх. У мами сукня довга.
Михась вирішив не сперечатися.
Біля мурашника він зупинився.
— Дивись.
Оленка нахилилася. Тисячі мурах рухалися по великій купі хвої, носили сухі голки, шматочки листя й білих личинок.
— Їх так багато, — прошепотіла вона.
— Тут ціле місто.
— А де в них будинки?
— Усередині.
— А школа є?
— Може.
— А лікарня?
— Може.
— А магазин?
— Навіщо їм магазин?
— Цукерки купувати.
— Мурахи цукерок не їдять.
— Їдять. Я в місті бачила, як вони залізли в цукор.
Михась узяв тонку гілочку й торкнувся краю мурашника.
— Не чіпай! — Оленка схопила його за руку.
— Чого?
— Вони працюють.
Її долоня була маленька й тепла. Михась раптом забув, що хотів сказати.
Оленка відпустила його.
— Ходімо, бо вони подумають, що ми вороги.
Він мовчки рушив далі.
Через кілька хвилин ліс почав рідшати. Між деревами заблищало сонце, потягнуло прохолодою й мокрою травою. Почувся рівний шум води.
— Це вона? — запитала Оленка.
— Річка.
Вона побігла вперед, та Михась наздогнав її й схопив за плече.
— Не біжи.
— Чому?
— Берег слизький.
— Я обережно.
— Ти міська. Ти не знаєш, де яма.
Оленка насупилася.
— Я не маленька.
— А я не казав, що маленька.
— Ти так думаєш.
— Не думаю.
— Думаєш.
— Не думаю.
— Тоді відпусти.
Він відпустив, але пішов поруч.
Річка була неширока. У деяких місцях її можна було перейти по камінню, не замочивши колін. Вода текла між вербами, блищала на сонці, облизувала коріння й несла дрібні листочки. На протилежному березі зеленів луг, далі починалися поля.
— Вона менша, ніж я думала, — сказала Оленка.
— Навесні велика.
— До самого лісу?
— Майже.
— А риба є?
— Є.
— Велика?
— Я отаку ловив.
Михась розвів руки.
— Брешеш.
— Не брешу.
— У такій річці така риба не поміститься.
— Вона боком плавала.
Оленка засміялася.
Михась зняв сорочку, кинув її на траву й зайшов у воду.
— Холодна! — скрикнув він.
— А казав, тепла.
— Я не казав.
— Учора казав, що можна купатися.
— Можна.
— То чого кричиш?
— Я не кричав.
Оленка сіла на траву й почала розстібати сандалі.
— Не заходь далеко, — попередив він.
— Ти знову думаєш, що я маленька.
— Там каміння слизьке.
Вона зняла сандалі й обережно ступила у воду. Від першого дотику здригнулася всім тілом.
— Вона крижана!
— Я ж казав.
— Не казав.
— Тепер кажу.
Вони стояли по кісточки у воді й дивилися, як між ногами пропливають маленькі рибки.
Оленка простягнула руку.
— Я їх спіймаю.
— Не спіймаєш.
— Чому?
— Швидкі.
— Я теж швидка.
Вона нахилилася, смикнулася за рибкою, послизнулася й сіла просто у воду.
Капелюшок злетів із голови й поплив за течією.
Кілька секунд Оленка сиділа мовчки, приголомшено дивлячись на мокру сукню.
Михась не витримав і засміявся.
— Не смійся!
— Ти… ти вся мокра!
— Сам бачу!
— Ти ж дівчинка.
— І що?
— Тепер як жаба.
Оленка набрала воду в долоні й хлюпнула йому в обличчя.
Михась перестав сміятися.
— Ах так?
Він бризнув у відповідь.
За мить вони вже обливали одне одного, бігали мілководдям, падали, верещали й забули про капелюшок. Той зачепився за корінь верби нижче за течією.
Нарешті Оленка втомилася й сіла на камінь. Мокре волосся прилипло до щік.
— Мама мене вб’є.
— Не вб’є.
— Ти її не знаєш.
— Скажеш, що впала.
— Я й упала.
— От бачиш.
Михась приніс капелюшок. Ромашка на ньому обвисла, поля потемніли від води.
Оленка подивилася й мало не заплакала.
— Він новий.
— Висохне.
— Не висохне.
— Все висихає.
— Не все.
— Що не висихає?
Вона подумала.
— Річка.
Михась глянув на воду.
— Узимку замерзає.
— Але не висихає.
— Значить, не все.
Оленка розклала сукню на сонці. Михась сів поруч. Вони їли хліб із маслом і сиром, запивали теплою водою з пляшки й мовчки дивилися на річку.
Потім у траві щось ворухнулося.
Оленка завмерла.
— Що це?
— Де?
— Там.
— Миша.
— Миші так не стрибають.
Із трави вистрибнула велика зелена жаба.
Оленка скрикнула й схопила Михася за руку.
— Забери її!
— Вона нічого не зробить.
— Вона дивиться на мене!
— У неї очі такі.
— Нехай не дивиться.
Михась повільно підкрався до жаби й накрив її долонями. Та смикнулася, виставила голову й заворушила лапами.
— Спіймав!
— Відпусти!
— Ти ж хотіла подивитися.
— Не хотіла.
— Хотіла.
— Здалеку.
Михась підніс жабу ближче.
— Дивись, яка гарна.
— Вона слизька.
— Не дуже.
— У неї бородавки.
— Це не бородавки.
— А що?
— Шкіра.
Жаба раптом смикнула лапою.
Оленка відступила.
— Їй боляче.
— Я не стискаю.
— Відпусти.
— Зараз.
— Ні, зараз.
— Вона втече.
— І добре. Вона жива.
Михась подивився на жабу. Та важко дихала в його руках.
— А що даси?
Оленка засунула руку в кишеню мокрої сукні й дістала злиплу цукерку.
— Оце.
— Вона мокра.
— Іншої немає.
— Дві треба.
— Жаднюга.
— Учора ти теж так казала.
— Бо ти такий.
— Добре. Одну.
Він присів і розкрив долоні. Жаба секунду сиділа нерухомо, потім стрибнула у воду й зникла між водоростями.
Оленка полегшено зітхнула.
— Ти б її не відпустив без цукерки?
— Відпустив би.
— Тоді навіщо просив?
— Хотів знати, чи тобі не шкода.
— Кого?
— Жаби.
— Її шкода.
— А цукерки?
Оленка розгорнула мокрий папірець, розламала цукерку навпіл і простягнула йому більшу частину.
— Цукерку теж трохи шкода.
Вони з’їли її, хоч начинка змішалася з річковою водою й піском.
Після обіду стало спекотно. Сукня Оленки майже висохла, тільки на подолі залишилися темні плями. Михась показав їй, як будувати човники з кори. Вони зробили два: його був довгий і вузький, її — короткий, із листком замість вітрила.
— Мій швидший, — сказав Михась.
— Мій гарніший.
— Човну не треба бути гарним.
— Треба.
— Навіщо?
— Щоб його любили.
Вони поставили човники на воду.
Михасів одразу понесла течія. Оленчин закрутився біля берега, зачепився за траву й перекинувся.
— Він потонув! — закричала вона.
— Не потонув.
Михась дістав човник і поправив листок.
— Ти його погано зробила.
— Ти допомагав.
— Мало допомагав.
— Тоді зроби добре.
Він вирізав нову основу, закріпив щоглу, а Оленка вибрала найбільший зелений листок. Цього разу човен поплив рівно.
Вони бігли берегом за двома шматочками кори, перестрибували через коріння, кричали й сперечалися, чий перший. На повороті річки човники зникли під навислими вербами.
— Куди вони попливуть? — запитала Оленка.
— До великої ріки.
— А потім?
— До моря.
— А море далеко?
— Дуже.
— Вони не злякаються?
— Човни нічого не бояться.
— Усе чогось боїться.
Михась хотів заперечити, але згадав жабу в своїх руках.
— Може, разом їм не страшно.
Оленка кивнула.
— Добре, що ми пустили два.
Вони повернулися на своє місце й лягли в траві. Над головами пропливали хмари. Одна була схожа на пса, друга — на черевик, третя — на стару бабу з великим носом.
— Це Баба Яга, — сказав Михась.
— Твоя з болота?
— Вона.
— А чого летить без ступи?
— Ступу в ремонті лишила.
— Де?
— У мого тата.
— Твій тато ремонтує ступи?
— Він усе ремонтує.
Оленка повернула голову до нього.
— А ти вмієш?
— Трохи.
— Що?
— Велосипед.
— У тебе є велосипед?
— Немає.
— А як ти вмієш його ремонтувати?
— У Богдана є.
— Хто такий Богдан?
— Мій друг.
— Найкращий?
Михась замислився.
— Був найкращий.
— А тепер?
— Не знаю.
— Чому?
— Бо ти приїхала.
Оленка мовчки дивилася на нього. Він відчув, що сказав щось важливе, але не розумів що саме.
— Я теж можу бути другом, — нарешті сказала вона.
— Можеш.
— Найкращим?
— Ти дівчинка.
— І що?
— Не знаю.
— Яка різниця?
Він знизав плечима.
— Немає.
— Значить, я найкращий друг.
— Добре.
— Поклянися.
— Ти весь час змушуєш клястися.
— Бо інакше хлопці обманюють.
— Хто сказав?
— Мама.
Михась підняв праву руку.
— Клянуся лісом, що ти мій найкращий друг.
— І річкою.
— І річкою.
— І жабою.
— Навіщо жабою?
— Бо ти її відпустив.
— Добре. І жабою.
Оленка теж підняла руку.
— А я клянуся цукерками.
— Це несерйозно.
— Для мене серйозно.
До вечора вони зовсім забули про час. Сонце опустилося нижче, тіні від дерев простягнулися через воду. У лісі стало прохолодно. З лугу потягнуло сирістю.
— Треба йти, — сказав Михась.
— Ще трохи.
— Нас шукатимуть.
— Нехай.
— Мама сваритиметься.
— Моя теж.
— Ти боїшся?
— Ні.
— А я трохи.
Оленка засміялася.
— Ти ж хлопець.
— Хлопці теж бояться.
— Чого?
— Коли мама мовчить.
— Чому?
— Як кричить — ще нічого. А як мовчить, значить, дуже сердита.
Вони зібрали речі й рушили назад, але замість короткої стежки Михась повів Оленку вздовж річки. Він хотів показати їй старий дерев’яний місток.
Місток складався з двох грубих колод, перекинутих через воду. Одна лежала рівно, друга трохи хиталася.
— Я не піду, — сказала Оленка.
— Тут неглибоко.
— Тоді ти йди.
Михась ступив на колоду, розвів руки й повільно перейшов на другий берег.
— Бачиш?
— Ти босий.
— Зніми сандалі.
— Я впаду.
— Не впадеш.
— Впаду.
— Я тебе триматиму.
Оленка довго вагалася. Потім скинула сандалі, взяла їх в одну руку й обережно ступила на колоду.
— Дивись на мене, — сказав Михась.
— Я дивлюся вниз.
— Не дивись. Там вода.
— Я бачу.
— Тоді дивись на мене.
Вона підняла очі.
Михась простягнув руку.
Оленка зробила крок, другий. Колода захиталася.
— Михасю…
— Я тут.
— Не відпускай.
— Не відпущу.
Вона дійшла до середини. Їхні пальці торкнулися, Михась стиснув її долоню й потягнув до себе.
Оленка перестрибнула останній крок і опинилася поруч.
— Бачиш? — сказав він. — Не впала.
— Бо ти тримав.
Її рука залишалася в його руці.
Ніхто з них не поспішав відпускати.
Над річкою починали літати комарі. Десь у траві закумкали жаби — спочатку одна, потім друга, а за хвилину весь берег наповнився їхніми голосами.
— Вони розмовляють? — запитала Оленка.
— Кличуть одна одну.
— Що кажуть?
— Не знаю.
— Ти ж усе в лісі знаєш.
— Жаб’ячої мови не знаю.
— Може, та, яку ми відпустили, розповідає про нас.
— Що?
— Що хлопчик її спіймав, а дівчинка врятувала.
— Я сам відпустив.
— За цукерку.
— Вона була мокра.
— Але ти з’їв.
Михась засміявся.
Вони сіли на сухому березі біля містка. Іти додому вже треба було давно, але ліс уперше здавався Оленці не страшним. Навпаки, вечір огортав дерева синюватою тишею, вода темніла, а над лугом повільно піднімався круглий місяць.
Оленка торкнула Михася ліктем.
— Дивись.
Місяць висів над полем, великий і жовтий. Його відображення з’явилося в річці й тремтіло від кожної хвилі.
— Він упав у воду, — сказала вона.
— Не впав. То другий.
— Не буває двох місяців.
— У небі один, у воді другий.
Оленка кинула у воду маленький камінець. Місячне коло розсипалося на блискучі шматки.
— Я його розбила.
— Зараз збереться.
Вони дивилися, як хвилі заспокоюються, і місяць знову стає цілим.
— А він може втонути? — запитала Оленка.
— Хто?
— Місяць.
— Ні.
— Чому?
Михась подумав.
— Бо він щоночі повертається.
— А якщо не повернеться?
— Повернеться.
— Точно?
— Точно.
— Поклянися.
Він усміхнувся.
— Клянуся лісом, річкою і твоєю мокрою цукеркою.
— Вона вже не моя. Ти її з’їв.
— Тоді жабою.
Оленка притулилася плечем до його плеча.
Вони сиділи так, доки з боку села не долинули крики.
— Оле-е-енко!
— Миха-а-асю!
Діти підскочили.
— Казав, що шукатимуть, — прошепотів Михась.
— Що будемо говорити?
— Правду.
— Яку?
— Що ми були біля річки.
— Нам заборонять сюди ходити.
— Тоді скажемо, що заблукали.
— Але ти знаєш ліс.
— Тоді скажемо, що ти заблукала, а я тебе шукав.
— Довго?
— Дуже.
Оленка кивнула.
— Добре.
Вони побігли стежкою. Михась тримав її за руку, допомагав перестрибувати коріння й не відпускав навіть там, де дорога стала рівною.
Назустріч їм ішли дорослі з ліхтарями. Попереду була мати Михася, за нею — тітка Надія, дядько Василь і батько.
— Де ви були?! — крикнула тітка Надія.
Оленка одразу зупинилася.
— Я заблукала.
— Що?
— Я пішла в ліс і заблукала. А Михась мене знайшов.
Мати глянула на сина.
— Так і було?
Він відчув, як Оленчині пальці сильніше стиснули його руку.
— Так.
— А чому ти не привів її одразу?
— Довго шукав.
Батько перевів погляд із одного на другого, потім на мокрий капелюшок, який Оленка тримала в руці.
— У річці теж шукали?
Діти мовчали.
Тітка Надія схопила доньку за плечі.
— Ти вся мокра! А якби втопилася?
— Там неглибоко.
— Хто тобі дозволив іти до води?
Оленка опустила голову.
— Ніхто.
— Я тобі покажу «ніхто»!
Вона хотіла забрати доньку, але та не відпускала Михася.
— Мамо, не сваріть його. Він мене врятував.
— Від чого?
Оленка подивилася на Михася, потім на темний ліс.
— Від жаби.
Дорослі мовчали кілька секунд.
Батько першим пирснув зі сміху. За ним засміявся дядько Василь. Навіть мати відвернулася, щоб приховати усмішку.
Тітка Надія сердито зітхнула.
— Додому. Обоє.
Вони поверталися селом під наглядом дорослих. Оленка йшла попереду зі своєю матір’ю, Михась — трохи позаду. Біля роздоріжжя вона озирнулася й показала йому долоню.
Михась також підняв руку.
Уночі він довго не міг заснути.
За вікном світив місяць. Його проміння лежало на підлозі білою смугою. У саду шелестіло листя, далеко кумкали жаби.
Михась заплющив очі й раптом відчув у долоні Оленчині пальці — так виразно, ніби вона знову стояла посеред хиткого містка і просила:
— Не відпускай.
Він стиснув руку в кулак.
Дотик не зник.
У сусідній хаті, за кілька дворів від нього, Оленка також лежала без сну. На стільці сохла її блакитна сукня, біля печі стояли зелені сандалі, а на підвіконні лежав пом’ятий капелюшок.
Вона дивилася на місяць і думала про хлопчика з лісу, який не боявся жаб, умів робити човни й обіцяв тримати її руку.
Того літа вони ще не знали слова «кохання».
Вони називали це дружбою.
Але вже тоді кожен із них починав чекати наступного ранку лише тому, що в ньому мав бути інший.

Продовжуємо їхнє перше літо. Тепер у їхній дружбі з’являться інші діти, перша дитяча ревність і власне таємне місце в лісі.