Повідомлення надійшло о першій сімнадцять ночі.
Олена вже збиралася вимкнути ноутбук. За вікном давно стихло місто, лише зрідка мокрою дорогою проїжджали машини, розрізаючи темряву світлом фар. У сусідній кімнаті спала мати. На кухонному столі залишилася недопита чашка холодного чаю, а на екрані — незакінчена стаття, яку треба було віддати редакторові до ранку.
На літературний сайт Олена зайшла лише на кілька хвилин. Хотіла перечитати коментарі під своїм оповіданням і відповісти читачам.
Її сторінка мала назву «Місячна».
Колись бабуся говорила, що Олена народилася під місяцем і тому все життя шукатиме світло навіть там, де інші бачитимуть лише темряву. Олена не дуже вірила в такі речі, але ім’я залишила. Воно нагадувало про дитинство, нічну річку й дерев’яний місяць, який багато років лежав у її шухляді.
Серед звичних похвал, зауважень і смайликів був один короткий коментар від користувача з іменем «Лісник»:
«Ви неправильно написали про запах лісу після дощу».
Олена насупилася.
Її оповідання було зовсім не про ліс. Він згадувався лише в одному абзаці — як спогад героїні про дитинство.
Вона натиснула на ім’я незнайомця.
Фотографії не було. На сторінці — кілька дописів про старі автомобілі, зламані інструменти й короткі роздуми про життя, написані людиною, яка сама не вважала себе письменником.
У короткому описі профілю стояло:
«Механік. Живу неподалік від лісу. Розлучений. Син дорослий».
Олена відповіла:
«А як треба було написати?»
Незнайомець з’явився в мережі майже одразу.
«Після дощу сосновий ліс пахне не свіжістю. Він пахне мокрою корою, грибами, землею й трохи димом, навіть якщо поблизу немає вогню».
Олена перечитала.
Саме так пахнув ліс у Березівці.
Вона торкнулася дерев’яного місяця, що лежав біля ноутбука. Колись носила його на шиї. Тепер діставала рідко — лише в ті ночі, коли спогади не давали заснути.
«Ви справді лісник?» — написала вона.
«Ні. Механік».
«Тоді чому Лісник?»
«Виріс серед сосен. Удень механік, уночі, мабуть, Лісник».
«А старим себе ще не називаєте?»
Відповідь прийшла швидко:
«Колишня дружина казала, що я народився старим».
Олена завмерла.
«Колишня?»
«Ми давно розлучені».
Вона сама не знала, навіщо запитала:
«Шкодуєте?»
Незнайомець довго не відповідав. Значок біля його імені то з’являвся, то зникав.
Нарешті написав:
«Шкодую, що не завжди був із нею чесним».
Олена відчула, що мала б завершити розмову. Чужі шлюби, розлучення й нічні зізнання не були справою незнайомих людей. Вона вже потягнулася закрити вікно, коли з’явилося нове повідомлення:
«А ви?»
«Що я?»
«Ви чесна, Місячна?»
Олена всміхнулася.
«Я пишу вигадані історії. Яка вже тут чесність?»
«Іноді вигадують, щоб сказати те, чого не можуть сказати прямо».
Їй стало незручно.
Ніби чоловік по той бік екрана побачив більше, ніж йому дозволяли.
«Ви всіх письменників допитуєте ночами?»
«Тільки тих, хто неправильно пише про ліс».
Олена тихо засміялася, щоб не розбудити матір.
«Можливо, я давно там не була».
«Де?»
«У лісі».
«Тоді поверніться».
Вона перестала усміхатися.
«Не всюди можна повернутися».
Цього разу Лісник мовчав довше.
«Можна. Просто іноді вже немає людини, заради якої повертався».
Олена відчула знайомий біль.
Старий.
Майже притуплений роками.
Той, який прокидався від запаху домашнього хліба, зимового лісу, дешевих цукерок у червоному папірці або випадково почутого імені.
Михась.
Вона не бачила його понад тридцять років.
Не знала, де він живе, чи має родину, дітей, онуків. Не знала навіть, чи живий. Шукала спочатку листами, потім через знайомих, пізніше — в інтернеті. Знаходила десятки чоловіків із таким самим ім’ям, але серед їхніх облич не було того хлопчика з подряпаним носом, який будував місток через річку й соромився дивитися їй в очі.
Олена написала:
«А ви поверталися?»
«Багато разів».
«Людини не було?»
«Не було».
«Можливо, вона не знала, що ви чекаєте».
«Можливо».
«Шукали її?»
«Довго».
Олена затримала пальці над клавіатурою.
«Знайшли?»
«Ні».
Вона хотіла написати: «Мені шкода».
Не написала. Ці слова нічого не змінювали.
Натомість запитала:
«Як її звали?»
На екрані з’явилося: «Лісник набирає повідомлення…»
Потім напис зник.
З’явився знову.
Олена чекала.
Нарешті прийшла відповідь:
«Не хочу називати. Після стількох років її ім’я звучить як молитва».
Олена торкнулася дерев’яного місяця.
«Тоді не називайте».
«А у вас була така людина?»
Вона могла відповісти «ні».
Так було б простіше.
«Була».
«Чоловік?»
«Хлопчик».
«Ви любили дитину?»
Олена засміялася.
«Я також була дитиною».
«Зрозумів».
«Не думаю».
«Чому?»
«Бо дорослим здається, що дитяче кохання несправжнє».
«Мені не здається».
Вона уважніше подивилася на екран.
«Чому?»
«Бо доросле кохання можна пояснити: самотність, звичка, близькість, спільні інтереси. А дитина просто знає, на кого чекає».
У кімнаті ніби стало холодніше, хоча вікно було зачинене.
Олена згадала літо.
Річку.
Жаб у траві.
Хлопчика, який щодня приходив до автобусної зупинки раніше, ніж мала приїхати вона.
«Ви чекали?» — запитала.
«Завжди приходив раніше».
Олена завмерла.
Так говорив Михась.
Не один раз.
«Краще прийти раніше, ніж змусити тебе чекати».
Серце вдарило швидше, але вона відразу відкинула безглузду думку. Тисячі людей приходять раніше. Тисячі чоловіків виросли в селах серед соснових лісів. Тисячі механіків були розлучені й пам’ятали перше кохання.
Це нічого не означало.
«Ви звідки?» — написала Олена.
«З маленького села, якого майже немає на карті».
«Назва секретна?»
«Ні. Просто не люблю відразу розповідати все незнайомим людям».
«А про кохання розповідаєте».
«Це простіше, ніж назвати адресу».
Олена всміхнулася.
«Виходить, ми обоє ховаємося за чужими іменами».
«Місячна вам пасує».
«Звідки знаєте?»
«Не знаю. Просто відчуваю».
«А Лісник пасує вам?»
«Поки не зустріли — можете уявляти, що так».
Олена дивилася на екран.
Ім’я нічого не підказувало.
Це був не він.
Звичайний самотній чоловік, який не спав уночі й сперечався з письменниками через запах мокрого лісу.
Вона мала закінчити статтю.
Мала вимкнути ноутбук.
Мала лягти спати.
Натомість написала:
«Ліснику, а що сталося з тією дівчиною?»
Відповідь прийшла не відразу.
«Дорослі сказали, що нам не можна бути разом».
Олена перестала дихати.
«Чому?»
«Нібито ми родичі».
Її пальці похололи.
Вона дивилася на слова, але літери почали розпливатися.
Тридцять років тому їй сказали те саме.
Мати.
Батько.
Марія — мати Михася.
Усі переконували, що їхня любов неправильна, бо родини пов’язані кров’ю. Олена повірила. Михась, мабуть, також.
Але чому незнайомий чоловік написав саме про це?
Невже в когось іншого могла бути така сама історія?
Олена набрала:
«А якщо дорослі збрехали?»
Повідомлення висіло непрочитаним майже хвилину.
Потім з’явилася відповідь:
«Тоді вони забрали в нас життя».
Олена підвелася й підійшла до вікна. Надворі йшов дрібний дощ. Світло ліхтарів тремтіло в калюжах.
Вона повернулася до ноутбука.
«Ви знаєте, де вона тепер?»
«Ні».
«А якби знайшли?»
«Спочатку подивився б».
«На що?»
«Чи впізнає».
«А якщо ні?»
«Я однаково впізнаю».
Олена притиснула долоню до грудей.
Серце билося так сильно, що стало боляче.
Вона могла запитати назву села.
Справжнє ім’я.
Рік народження.
Про місток.
Про Місячну фортецю.
Про червоний папірець від цукерки.
Але не запитала.
Боялася.
Якщо це не він — надія знову виявиться помилкою.
Якщо він — що тоді?
Як пояснити тридцять років?
Чужі шлюби.
Дорослих дітей.
Листи, які не дійшли.
Слова, які за них сказали інші.
Вона написала:
«Уже пізно».
Лісник відповів:
«Для чого?»
«Починати».
«Можливо».
Олена чекала продовження.
Воно з’явилося:
«Але не пізно дізнатися правду».
Вона прочитала ці слова кілька разів.
Потім запитала:
«Ви готові?»
«Ні».
Олена всміхнулася крізь сльози.
«Я також».
«Тоді не поспішатимемо».
«Скільки?»
«Ми ж незнайомі».
«Саме так».
«Напишете завтра?»
Олена подивилася на годинник.
Було третя сорок дві.
Стаття залишалася незакінченою.
Чай давно охолов.
За стіною спала мати, яка все життя вміла мовчати краще, ніж говорити.
На столі лежав дерев’яний місяць, вирізаний хлопчиком із Березівки.
«Напишу», — відповіла Олена.
«Точно?»
Вона торкнулася клавіш.
Колись Михась завжди перепитував, коли боявся повірити.
«Точно».
Лісник надіслав:
«Добреї ночі, Місячна».
Олена помітила помилку й усміхнулася.
Михась також писав «добреї».
Навіть після того, як вона десятки разів його виправляла.
Вона набрала:
«Доброї, Ліснику».
Він відповів:
«Не починайте редагувати».
Олена більше не всміхалася.
Вона сиділа перед екраном і відчувала, що десь далеко, за сотнями кілометрів, інша людина також не може відірвати погляду від їхньої розмови.
Вони назвалися чужими іменами.
Не показали фотографій.
Не сказали, де живуть.
Не впізнали одне одного.
Але тієї ночі двоє людей, які тридцять років ішли різними дорогами, вперше знову опинилися на одному березі.
Між ними залишався лише екран.
І одне повідомлення, яке кожен боявся написати:
«Це ти?»

Розділ 1

Автобус із міста

Михась сидів на найвищій гілці старої груші й дивився туди, де за городами дорога вибігала з лісу. Груша росла біля самого тину, розлога, покручена, старша за хату й, мабуть, за діда Семена, який жив через дорогу і любив казати, що пам’ятає ще ті часи, коли тут замість села було саме болото та три хати. Михась дідові не дуже вірив. Хіба людина може бути старшою за грушу? Груша бачила все. Як батько ставив нову клуню, як мати садила під вікнами мальви, як навесні вода затоплювала луки, а взимку сніг засипав хвіртку по саму клямку. А ще вона першою бачила автобус, що двічі на день приїздив із міста.
— Злазь звідти! — гукнула мати з подвір’я. — Штани порвеш!
— Не порву!
— Торік теж так казав.
— То гілка винна була.
— А цього року хто буде винен?
Михась не відповів. Він обхопив стовбур колінами й примружився. Над дорогою тремтіло гаряче повітря. За лісом уже кілька разів гуркотіло, та щоразу то виявлявся не автобус, а трактор або стара вантажівка з колгоспу. Автобус мав приїхати після обіду. Так сказав батько. Але «після обіду» могло означати що завгодно: одразу після борщу, через годину, коли мати перемиє посуд, або й тоді, коли сонце торкнеться верхівок сосен.
— Михасю! — знову покликала мати. — Йди курчатам води налий.
— Зараз.
— Твоє «зараз» уже пів дня триває.
Він зітхнув і почав спускатися. Ліва нога зісковзнула, суха гілка тріснула, і Михась мало не полетів униз. Утримався руками, подряпав живіт об кору й завмер, прислухаючись, чи не почула мати.
— Я все бачила! — озвався її голос.
— Я не впав!
— Тільки спробуй.
Михась зістрибнув на траву, обтрусив короткі полотняні штани й оглянув подряпину. Крові майже не було. Отже, можна було не показувати. Мати однаково помастила б зеленкою, а вона щипала гірше, ніж кропива.
Біля хліва в затінку стояла миска з водою. Курчата збилися під тином і ліниво розгрібали лапками пил. Михась налив їм свіжої води, кинув кілька жмень пшона й знову подивився на дорогу.
— Думаєш, не приїдуть без тебе? — запитав батько.
Він сидів на лавці біля повітки й лагодив дерев’яне колесо від тачки. Руки в нього були темні від мастила, а на лобі блищав піт.
— Приїдуть.
— То чого очі мало не повилазили?
— Я просто дивлюся.
— Зранку дивишся.
Михась присів біля нього навпочіпки.
— А вони точно сьогодні?
— Точно.
— А дядько Василь теж буде?
— Буде.
— І тітка Надія?
— Вся родина.
— А дівчинка?
Батько глянув на нього поверх колеса.
— Яка ще дівчинка?
— Їхня.
— Оленка?
Михась знизав плечима, ніби ім’я нічого для нього не означало.
— Може, й Оленка.
— А ти через неї на груші сидиш?
— Ні.
— То добре, бо вона мала й плаксива. Будеш ображати — матимеш справу зі мною.
— Я нікого не ображаю.
Батько засміявся.
— А хто жабу Марічці за комір кинув?
— Вона сама залізла.
— Жаба?
— Так.
— Розумна в нас жаба. Напевно, до школи ходить.
Михась насупився й пішов до хати. Він не знав, якою буде Оленка. Бачив її лише один раз, та й то давно — на фотографії, яку тітка Надія прислала бабі Катерині. На знімку дівчинка стояла біля новорічної ялинки в білій сукні, з великим бантом на голові. Вона дивилася просто у фотоапарат і тримала в руках ляльку. Михасеві тоді здалося, що вона надто чиста. У селі ніхто не міг залишатися таким чистим довше п’яти хвилин.
У хаті пахло свіжим хлібом. Мати ще вранці розпалила піч, замісила тісто й тепер виймала круглі рум’яні паляниці. Одну поклала на стіл і накрила вишитим рушником.
— Не чіпай, — сказала вона, навіть не озираючись.
— Я тільки понюхаю.
— Ти завжди спочатку нюхаєш, а потім половини хліба немає.
Михась став навшпиньки, вдихнув теплий, густий запах скоринки й борошна. Живіт одразу забурчав.
— Мамо, дай шматочок.
— Обід недавно був.
— То давно.
— Пів години тому.
— Я вже виріс.
— За пів години?
— Трохи.
Мати відломила маленький окраєць, подула на нього й простягнула синові.
— Біжи вже. Тільки далеко не йди. Скоро гості приїдуть.
Михась вискочив надвір, відкусив гарячу скоринку й знову виліз на грушу. Тепер він сидів нижче, щоб мати не сварилася, але дорогу було видно добре. Село дрімало під липневим сонцем. Десь за хатами мукала корова, у сусідів гавкав пес, а з лугу тягнуло скошеною травою. Над городом літали білі метелики. У траві сюрчали коники. З лісу долинав далекий стукіт дятла.
Потім з-за дерев піднялася курява.
Михась випростався.
На дорозі з’явився синій автобус.
— Їдуть! — закричав він так голосно, що курчата кинулися врозтіч. — Мамо! Тату! Їдуть!
Він зіскочив із груші, зачепився сорочкою за сучок, почув тріск, але навіть не зупинився. Пролетів через подвір’я, відчинив хвіртку й помчав дорогою. За спиною мати щось гукала, та він уже не слухав.
Автобус зупинився біля крамниці, чхнув сизим димом і відчинив двері. Першим вийшов дядько Василь — високий, у світлій сорочці, з двома важкими сумками. За ним з’явилася тітка Надія в солом’яному капелюшку. Вона тримала в руці маленьку валізу й увесь час озиралася назад.
— Обережно, доню. Сходинка висока.
У дверях автобуса показалася дівчинка.
На ній була жовта сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й червоні сандалі. Волосся було зібране у два хвостики, перев’язані стрічками. Однією рукою вона трималася за поручень, другою притискала до грудей невелику сумочку.
Михась зупинився.
Дівчинка ступила на землю, глянула на куряву біля своїх сандалів і скривилася.
— Тут усе брудне.
— Бо дощу давно не було, — сказав Михась.
Вона підняла голову.
— Ти хто?
Він образився. Наче вона мала його знати.
— Михась.
— А я Олена.
— Знаю.
— Звідки?
— Фотографію бачив.
Вона уважно оглянула його босі ноги, подряпані коліна, розірвану сорочку й окраєць хліба в руці.
— Ти завжди такий?
— Який?
— Брудний.
— Я не брудний. То пил.
— Пил — це теж бруд.
— А ти завжди така?
— Яка?
— Міська.
Оленка примружилася.
— Я живу в місті.
— То й що?
— У нас асфальт.
— А в нас ліс.
— Я бачила ліс із автобуса.
— То не те.
— А що те?
— Треба всередину зайти.
Вона подивилася на темну стіну дерев за селом.
— Там вовки є?
— Є.
— Брешеш.
— І ведмеді.
— Брешеш.
— І Баба Яга.
Оленка на мить замислилася.
— Баба Яга теж брехня.
— А от і ні. Вона живе за болотом.
— Ти її бачив?
— Бачив сліди.
— Які?
— Великі.
— У неї ноги курячі. Вони не можуть бути великими.
Михась не знайшов, що відповісти, і сердито відкусив хліб.
Дядько Василь поставив сумки на землю й розсміявся.
— Познайомилися вже? Оце добре. Михасю, проведеш нас до баби Катерини?
— Проведу.
— А валізку мою понесеш? — запитала Оленка.
— Чого це я?
— Бо ти хлопець.
— І що?
— Хлопці носять важке.
— Вона маленька.
— Але важка.
Оленка простягнула йому валізку. Михась хотів відмовитися, та побачив, як вона дивиться на нього, і мовчки взяв. Валіза виявилася справді важкою.
— Що ти туди поклала? Каміння?
— Речі.
— Які?
— Мої.
— А сумочка теж важка?
Оленка притисла її до себе.
— Ні.
— То дай.
— Не дам.
— Чого?
— Там секрет.
Вони рушили селом. Дорослі йшли позаду, говорили про дорогу, здоров’я, ціни й урожай. Михась ніс валізу, намагаючись не показувати, що рука вже болить. Оленка крокувала поруч і роздивлялася хати, криниці, гусей біля калюжі, соняшники за тинами.
— А чому корови не в клітках? — запитала вона.
— У яких клітках?
— Ну, в загорожі.
— Бо вони пасуться.
— А не втечуть?
— Куди?
— У місто.
— Корови в місто не хочуть.
— Звідки ти знаєш?
— Вони мені сказали.
Оленка засміялася. Сміх у неї був легкий, дзвінкий, наче ложечка в склянці.
Михась глянув на неї скоса й відчув, що сердитися вже не виходить.
Біля бабиної хати на них чекали. Баба Катерина вибігла за хвіртку, витираючи руки об фартух, почала обіймати доньку, зятя й онуку. Оленка опинилася в її широких обіймах, але сумочку не випустила.
— Як ти виросла, моя пташечко! — примовляла баба. — А яка гарна! А які щічки! Ходи, я тобі молока наллю. Пиріжки ще теплі.
Михась поставив валізу на ґанок і потер занімілу руку.
— Дякую, — сказала Оленка.
Він кивнув.
— Хочеш секрет покажу?
— Який?
— У лісі.
— Зараз?
— Зараз.
— Мама не пустить.
— А ти не питай.
Оленка поглянула на матір, яка вже зайшла до хати, потім на бабу Катерину, що несла сумки до сіней.
— Я в білих шкарпетках.
— Знімеш.
— А якщо там змії?
— Я їх знаю.
— Усіх?
— Майже.
Вона знову засміялася.
— Почекай.
Оленка забігла до хати. За хвилину повернулася без сумочки, але щось ховала в кулачку.
— Ходімо.
Вони перебігли город, пролізли крізь дірку в тині й опинилися на вузькій стежці. Тут повітря було прохолодніше. Під ногами лежали торішні голки, пахло сосновою смолою, грибами й нагрітою корою. Десь високо шуміли крони.
Оленка йшла спочатку обережно, підіймаючи сукню над травою. Потім забула про шкарпетки й побігла за Михасем.
— Далеко ще?
— Ні.
— Ти вже казав.
— Тепер точно ні.
Він привів її до старого дуба. Дерево стояло на невеликій галявині, товсте, вузлувате, з великим чорним дуплом майже біля самої землі.
— Ось.
Оленка обійшла дуб навколо.
— І який тут секрет?
Михась засунув руку в дупло й дістав скляну банку з металевою кришкою. Усередині лежали кольорові камінці, пташине перо, ґудзик, стара монета, засушений жук і дерев’яний свисток.
— Це мої скарби.
Оленка присіла поруч.
— А жук мертвий?
— Засушений.
— Навіщо?
— Він гарний.
— Мертвих не можна тримати в банці.
— Чого?
— Їм сумно.
— Він нічого не відчуває.
— А ти звідки знаєш?
Михась зітхнув. Вона весь час питала те, на що він не мав відповіді.
Оленка відкрила кулачок.
На долоні лежали три цукерки в блискучих червоних обгортках.
— Це тобі, — сказала вона.
— За що?
— За валізу.
— Я не просив.
— Тоді не бери.
Вона вже хотіла заховати цукерки, але Михась швидко простягнув руку.
— Давай.
— Одну.
— Ти три показала.
— Одна тобі, одна мені, одну залишимо тут.
— Навіщо?
— Щоб у нас був спільний скарб.
Слово «спільний» йому сподобалося.
Вони поклали одну цукерку в банку між монетою та свистком. Другу Оленка розгорнула сама, а третю віддала Михасеві.
Він понюхав її.
— Чого нюхаєш?
— Смачно пахне.
— Цукерки їдять, а не нюхають.
— Я знаю.
Вони сіли під дубом, притулившись спинами до теплого стовбура. Цукерка була солодка, з кислою начинкою. У селі таких справді не продавали.
— А завтра покажеш мені річку? — запитала Оленка.
— Покажу.
— Там можна купатися?
— Можна.
— А глибоко?
— Місцями.
— А жаби є?
— Повно.
Вона зморщила ніс.
— Я їх боюся.
— Вони тебе теж.
— Чого?
— Ти міська.
Оленка штовхнула його плечем.
— Дурний.
— Сама дурна.
— Я розумніша.
— Хто сказав?
— Мама.
— Моя мама каже, що я теж розумний.
— Усі мами так кажуть.
Михась хотів відповісти, але почув, як далеко в селі хтось кличе:
— Оле-е-енко!
Дівчинка підвелася.
— Це мама.
— Не йди.
— Вона сваритиметься.
— Скажеш, що заблукала.
— А ти?
— А я тебе знайшов.
Оленка подумала й похитала головою.
— Ні. Тоді вона більше не пустить мене саму.
Вона обтрусила сукню, поправила стрічку у волоссі й рушила до стежки.
— Завтра прийдеш? — запитав Михась.
— Прийду.
— Точно?
— Точно.
— А якщо не прийдеш?
— Прийду.
Вона зробила кілька кроків, потім повернулася.
— Михасю.
— Що?
— Тільки не з’їж нашу цукерку.
— Не з’їм.
— Навіть якщо дуже захочеш?
— Навіть тоді.
— Поклянися.
Він підняв руку, як бачив у кіно.
— Клянуся лісом.
Оленка задоволено кивнула й побігла стежкою.
Михась залишився біля дуба. Він чув, як шелестить трава під її ногами, як вона раз перечепилася й тихо скрикнула, як далі покликала матір:
— Я тут! Я вже йду!
Коли її голос стих, ліс раптом став іншим. Тихішим, порожнішим.
Михась відкрив банку й подивився на червону цукерку. Вона пахла солодко, зовсім трохи — Оленчиною долонею і чимось незнайомим, міським.
Він щільно закрутив кришку, поставив банку назад у дупло й прикрив сухим листям.
Тоді ще не знав, що минуть роки, зміняться міста, будинки й люди, зникне стара автобусна зупинка, а дуб наполовину висохне від блискавки.
Не знав, що вони навчаться приховувати почуття, писати листи й не отримувати відповідей, створювати окремі сім’ї та прокидатися поруч із чужими людьми.
Не знав, що одного дня шукатиме Оленку серед мільйонів незнайомих облич.
Він знав лише одне.
Завтра вона знову прийде.
І він покаже їй річку.

Розділ 2

Жаби й місяць

Наступного ранку Михась прокинувся раніше за півня. У хаті було ще напівтемно. Крізь фіранки просочувалося сіре світанкове світло, на печі рівно дихав батько, а з кухні долинав тихий дзенькіт посуду — мати вже доїла корову й тепер проціджувала молоко.
Михась лежав під тонкою ковдрою і дивився в стелю.
Сьогодні він мав показати Оленці річку.
Учора ввечері він довго готувався. Знайшов у сараї стару бляшану коробку, поклав туди мотузку, складний ножик із тупим лезом, два рибальські гачки без волосіні, шматок крейди й свисток. Навіщо все це було потрібне біля річки, він не знав, але справжній провідник не міг іти до лісу з порожніми кишенями.
Ще він хотів узяти сірники, та батько тримав їх на високій полиці. Михась підсунув табурет, поставив на нього ослінчик і майже дістав коробку, коли мати зайшла до хати.
— Що ти робиш?
— Нічого.
— А це що?
— Табурет.
— Я бачу, що не кінь. Навіщо ти на нього заліз?
— Хотів подивитися, що там.
— Що саме?
Михась глянув на полицю.
— Павук.
— І як?
— Немає.
Мати мовчки зняла його з табурета, поставила на підлогу й забрала сірники ще вище.
Тепер Михась лежав і чекав, коли стане достатньо світло, щоб можна було вставати без підозри.
Півень закричав у дворі.
Михась одразу сів.
— Куди? — сонно запитав батько.
— Умиватися.
— Уночі?
— Уже ранок.
— Для кого як.
Михась натягнув штани, сорочку й вибіг надвір. Трава була мокра від роси. Холодні краплі одразу обліпили босі ноги. Над хлівом тягнувся тонкий дим, десь на луках глухо перегукувалися корови, а за городами стояв туман.
Він умився біля криниці, почистив зуби сіллю, як навчила мати, і вирушив до старого дуба.
Оленки ще не було.
Михась відкрив дупло, перевірив банку зі скарбами й переконався, що цукерка залишилася на місці. Потім сів на корінь і почав чекати.
Спочатку йому здавалося, що вона прийде за кілька хвилин. Потім сонце піднялося над соснами. Ліс ожив: зашурхотіли птахи, над галявиною закружляли комахи, у траві затріщали коники.
Оленка не приходила.
Михась знайшов паличку й накреслив на землі коло. Потім намалював річку, міст, дві хати й велику жабу. Від нудьги домалював жабі зуби, роги й довгий хвіст.
Минуло ще трохи часу.
— Не прийде, — сказав він уголос.
Дятел постукав по стовбуру, ніби погоджувався.
— Нехай не приходить. Мені самому краще.
Він підвівся, поклав коробку під пахву й рушив до річки.
За кілька кроків почув позаду тріск гілки.
— Михасю!
Він зупинився, але не озирнувся.
— Михасю, почекай!
Оленка вибігла на галявину. Сьогодні на ній була стара блакитна сукня, зелені сандалі й солом’яний капелюшок із ромашкою. В одній руці вона тримала маленьку пляшку з водою, у другій — згорток.
— Ти чого йдеш?
— Я чекав.
— Мама не пускала.
— Ти сказала, що прийдеш.
— Я й прийшла.
— Пізно.
— Не пізно. Сонце ще маленьке.
Михась подивився вгору. Сонце вже піднялося вище за дерева.
— Воно не маленьке.
— Звідси маленьке.
Він хотів ще трохи посердитися, але побачив, як вона захекалася, як на лобі під капелюшком прилипло волосся, і запитав:
— Що в згортку?
— Хліб із маслом і сиром.
— Для кого?
— Для нас.
— Тоді ходімо.
Оленка задоволено всміхнулася.
— Я знала, що ти не сердишся.
— Я серджуся.
— Ні.
— Серджуся.
— Тоді не дам хліба.
— Я вже не серджуся.
Вони пішли вузькою стежкою між соснами. Михась ішов попереду й розсовував гілки, щоб вони не били Оленку по обличчю. Вона намагалася ступати в його сліди, але весь час відставала.
— Чому ти так швидко?
— Я нормально.
— У тебе ноги довші.
— Ні.
— Довші. Я бачила.
— Де?
— Зараз.
— У всіх ноги видно.
— Не в усіх. У мами сукня довга.
Михась вирішив не сперечатися.
Біля мурашника він зупинився.
— Дивись.
Оленка нахилилася. Тисячі мурах рухалися по великій купі хвої, носили сухі голки, шматочки листя й білих личинок.
— Їх так багато, — прошепотіла вона.
— Тут ціле місто.
— А де в них будинки?
— Усередині.
— А школа є?
— Може.
— А лікарня?
— Може.
— А магазин?
— Навіщо їм магазин?
— Цукерки купувати.
— Мурахи цукерок не їдять.
— Їдять. Я в місті бачила, як вони залізли в цукор.
Михась узяв тонку гілочку й торкнувся краю мурашника.
— Не чіпай! — Оленка схопила його за руку.
— Чого?
— Вони працюють.
Її долоня була маленька й тепла. Михась раптом забув, що хотів сказати.
Оленка відпустила його.
— Ходімо, бо вони подумають, що ми вороги.
Він мовчки рушив далі.
Через кілька хвилин ліс почав рідшати. Між деревами заблищало сонце, потягнуло прохолодою й мокрою травою. Почувся рівний шум води.
— Це вона? — запитала Оленка.
— Річка.
Вона побігла вперед, та Михась наздогнав її й схопив за плече.
— Не біжи.
— Чому?
— Берег слизький.
— Я обережно.
— Ти міська. Ти не знаєш, де яма.
Оленка насупилася.
— Я не маленька.
— А я не казав, що маленька.
— Ти так думаєш.
— Не думаю.
— Думаєш.
— Не думаю.
— Тоді відпусти.
Він відпустив, але пішов поруч.
Річка була неширока. У деяких місцях її можна було перейти по камінню, не замочивши колін. Вода текла між вербами, блищала на сонці, облизувала коріння й несла дрібні листочки. На протилежному березі зеленів луг, далі починалися поля.
— Вона менша, ніж я думала, — сказала Оленка.
— Навесні велика.
— До самого лісу?
— Майже.
— А риба є?
— Є.
— Велика?
— Я отаку ловив.
Михась розвів руки.
— Брешеш.
— Не брешу.
— У такій річці така риба не поміститься.
— Вона боком плавала.
Оленка засміялася.
Михась зняв сорочку, кинув її на траву й зайшов у воду.
— Холодна! — скрикнув він.
— А казав, тепла.
— Я не казав.
— Учора казав, що можна купатися.
— Можна.
— То чого кричиш?
— Я не кричав.
Оленка сіла на траву й почала розстібати сандалі.
— Не заходь далеко, — попередив він.
— Ти знову думаєш, що я маленька.
— Там каміння слизьке.
Вона зняла сандалі й обережно ступила у воду. Від першого дотику здригнулася всім тілом.
— Вона крижана!
— Я ж казав.
— Не казав.
— Тепер кажу.
Вони стояли по кісточки у воді й дивилися, як між ногами пропливають маленькі рибки.
Оленка простягнула руку.
— Я їх спіймаю.
— Не спіймаєш.
— Чому?
— Швидкі.
— Я теж швидка.
Вона нахилилася, смикнулася за рибкою, послизнулася й сіла просто у воду.
Капелюшок злетів із голови й поплив за течією.
Кілька секунд Оленка сиділа мовчки, приголомшено дивлячись на мокру сукню.
Михась не витримав і засміявся.
— Не смійся!
— Ти… ти вся мокра!
— Сам бачу!
— Ти ж дівчинка.
— І що?
— Тепер як жаба.
Оленка набрала воду в долоні й хлюпнула йому в обличчя.
Михась перестав сміятися.
— Ах так?
Він бризнув у відповідь.
За мить вони вже обливали одне одного, бігали мілководдям, падали, верещали й забули про капелюшок. Той зачепився за корінь верби нижче за течією.
Нарешті Оленка втомилася й сіла на камінь. Мокре волосся прилипло до щік.
— Мама мене вб’є.
— Не вб’є.
— Ти її не знаєш.
— Скажеш, що впала.
— Я й упала.
— От бачиш.
Михась приніс капелюшок. Ромашка на ньому обвисла, поля потемніли від води.
Оленка подивилася й мало не заплакала.
— Він новий.
— Висохне.
— Не висохне.
— Все висихає.
— Не все.
— Що не висихає?
Вона подумала.
— Річка.
Михась глянув на воду.
— Узимку замерзає.
— Але не висихає.
— Значить, не все.
Оленка розклала сукню на сонці. Михась сів поруч. Вони їли хліб із маслом і сиром, запивали теплою водою з пляшки й мовчки дивилися на річку.
Потім у траві щось ворухнулося.
Оленка завмерла.
— Що це?
— Де?
— Там.
— Миша.
— Миші так не стрибають.
Із трави вистрибнула велика зелена жаба.
Оленка скрикнула й схопила Михася за руку.
— Забери її!
— Вона нічого не зробить.
— Вона дивиться на мене!
— У неї очі такі.
— Нехай не дивиться.
Михась повільно підкрався до жаби й накрив її долонями. Та смикнулася, виставила голову й заворушила лапами.
— Спіймав!
— Відпусти!
— Ти ж хотіла подивитися.
— Не хотіла.
— Хотіла.
— Здалеку.
Михась підніс жабу ближче.
— Дивись, яка гарна.
— Вона слизька.
— Не дуже.
— У неї бородавки.
— Це не бородавки.
— А що?
— Шкіра.
Жаба раптом смикнула лапою.
Оленка відступила.
— Їй боляче.
— Я не стискаю.
— Відпусти.
— Зараз.
— Ні, зараз.
— Вона втече.
— І добре. Вона жива.
Михась подивився на жабу. Та важко дихала в його руках.
— А що даси?
Оленка засунула руку в кишеню мокрої сукні й дістала злиплу цукерку.
— Оце.
— Вона мокра.
— Іншої немає.
— Дві треба.
— Жаднюга.
— Учора ти теж так казала.
— Бо ти такий.
— Добре. Одну.
Він присів і розкрив долоні. Жаба секунду сиділа нерухомо, потім стрибнула у воду й зникла між водоростями.
Оленка полегшено зітхнула.
— Ти б її не відпустив без цукерки?
— Відпустив би.
— Тоді навіщо просив?
— Хотів знати, чи тобі не шкода.
— Кого?
— Жаби.
— Її шкода.
— А цукерки?
Оленка розгорнула мокрий папірець, розламала цукерку навпіл і простягнула йому більшу частину.
— Цукерку теж трохи шкода.
Вони з’їли її, хоч начинка змішалася з річковою водою й піском.
Після обіду стало спекотно. Сукня Оленки майже висохла, тільки на подолі залишилися темні плями. Михась показав їй, як будувати човники з кори. Вони зробили два: його був довгий і вузький, її — короткий, із листком замість вітрила.
— Мій швидший, — сказав Михась.
— Мій гарніший.
— Човну не треба бути гарним.
— Треба.
— Навіщо?
— Щоб його любили.
Вони поставили човники на воду.
Михасів одразу понесла течія. Оленчин закрутився біля берега, зачепився за траву й перекинувся.
— Він потонув! — закричала вона.
— Не потонув.
Михась дістав човник і поправив листок.
— Ти його погано зробила.
— Ти допомагав.
— Мало допомагав.
— Тоді зроби добре.
Він вирізав нову основу, закріпив щоглу, а Оленка вибрала найбільший зелений листок. Цього разу човен поплив рівно.
Вони бігли берегом за двома шматочками кори, перестрибували через коріння, кричали й сперечалися, чий перший. На повороті річки човники зникли під навислими вербами.
— Куди вони попливуть? — запитала Оленка.
— До великої ріки.
— А потім?
— До моря.
— А море далеко?
— Дуже.
— Вони не злякаються?
— Човни нічого не бояться.
— Усе чогось боїться.
Михась хотів заперечити, але згадав жабу в своїх руках.
— Може, разом їм не страшно.
Оленка кивнула.
— Добре, що ми пустили два.
Вони повернулися на своє місце й лягли в траві. Над головами пропливали хмари. Одна була схожа на пса, друга — на черевик, третя — на стару бабу з великим носом.
— Це Баба Яга, — сказав Михась.
— Твоя з болота?
— Вона.
— А чого летить без ступи?
— Ступу в ремонті лишила.
— Де?
— У мого тата.
— Твій тато ремонтує ступи?
— Він усе ремонтує.
Оленка повернула голову до нього.
— А ти вмієш?
— Трохи.
— Що?
— Велосипед.
— У тебе є велосипед?
— Немає.
— А як ти вмієш його ремонтувати?
— У Богдана є.
— Хто такий Богдан?
— Мій друг.
— Найкращий?
Михась замислився.
— Був найкращий.
— А тепер?
— Не знаю.
— Чому?
— Бо ти приїхала.
Оленка мовчки дивилася на нього. Він відчув, що сказав щось важливе, але не розумів що саме.
— Я теж можу бути другом, — нарешті сказала вона.
— Можеш.
— Найкращим?
— Ти дівчинка.
— І що?
— Не знаю.
— Яка різниця?
Він знизав плечима.
— Немає.
— Значить, я найкращий друг.
— Добре.
— Поклянися.
— Ти весь час змушуєш клястися.
— Бо інакше хлопці обманюють.
— Хто сказав?
— Мама.
Михась підняв праву руку.
— Клянуся лісом, що ти мій найкращий друг.
— І річкою.
— І річкою.
— І жабою.
— Навіщо жабою?
— Бо ти її відпустив.
— Добре. І жабою.
Оленка теж підняла руку.
— А я клянуся цукерками.
— Це несерйозно.
— Для мене серйозно.
До вечора вони зовсім забули про час. Сонце опустилося нижче, тіні від дерев простягнулися через воду. У лісі стало прохолодно. З лугу потягнуло сирістю.
— Треба йти, — сказав Михась.
— Ще трохи.
— Нас шукатимуть.
— Нехай.
— Мама сваритиметься.
— Моя теж.
— Ти боїшся?
— Ні.
— А я трохи.
Оленка засміялася.
— Ти ж хлопець.
— Хлопці теж бояться.
— Чого?
— Коли мама мовчить.
— Чому?
— Як кричить — ще нічого. А як мовчить, значить, дуже сердита.
Вони зібрали речі й рушили назад, але замість короткої стежки Михась повів Оленку вздовж річки. Він хотів показати їй старий дерев’яний місток.
Місток складався з двох грубих колод, перекинутих через воду. Одна лежала рівно, друга трохи хиталася.
— Я не піду, — сказала Оленка.
— Тут неглибоко.
— Тоді ти йди.
Михась ступив на колоду, розвів руки й повільно перейшов на другий берег.
— Бачиш?
— Ти босий.
— Зніми сандалі.
— Я впаду.
— Не впадеш.
— Впаду.
— Я тебе триматиму.
Оленка довго вагалася. Потім скинула сандалі, взяла їх в одну руку й обережно ступила на колоду.
— Дивись на мене, — сказав Михась.
— Я дивлюся вниз.
— Не дивись. Там вода.
— Я бачу.
— Тоді дивись на мене.
Вона підняла очі.
Михась простягнув руку.
Оленка зробила крок, другий. Колода захиталася.
— Михасю…
— Я тут.
— Не відпускай.
— Не відпущу.
Вона дійшла до середини. Їхні пальці торкнулися, Михась стиснув її долоню й потягнув до себе.
Оленка перестрибнула останній крок і опинилася поруч.
— Бачиш? — сказав він. — Не впала.
— Бо ти тримав.
Її рука залишалася в його руці.
Ніхто з них не поспішав відпускати.
Над річкою починали літати комарі. Десь у траві закумкали жаби — спочатку одна, потім друга, а за хвилину весь берег наповнився їхніми голосами.
— Вони розмовляють? — запитала Оленка.
— Кличуть одна одну.
— Що кажуть?
— Не знаю.
— Ти ж усе в лісі знаєш.
— Жаб’ячої мови не знаю.
— Може, та, яку ми відпустили, розповідає про нас.
— Що?
— Що хлопчик її спіймав, а дівчинка врятувала.
— Я сам відпустив.
— За цукерку.
— Вона була мокра.
— Але ти з’їв.
Михась засміявся.
Вони сіли на сухому березі біля містка. Іти додому вже треба було давно, але ліс уперше здавався Оленці не страшним. Навпаки, вечір огортав дерева синюватою тишею, вода темніла, а над лугом повільно піднімався круглий місяць.
Оленка торкнула Михася ліктем.
— Дивись.
Місяць висів над полем, великий і жовтий. Його відображення з’явилося в річці й тремтіло від кожної хвилі.
— Він упав у воду, — сказала вона.
— Не впав. То другий.
— Не буває двох місяців.
— У небі один, у воді другий.
Оленка кинула у воду маленький камінець. Місячне коло розсипалося на блискучі шматки.
— Я його розбила.
— Зараз збереться.
Вони дивилися, як хвилі заспокоюються, і місяць знову стає цілим.
— А він може втонути? — запитала Оленка.
— Хто?
— Місяць.
— Ні.
— Чому?
Михась подумав.
— Бо він щоночі повертається.
— А якщо не повернеться?
— Повернеться.
— Точно?
— Точно.
— Поклянися.
Він усміхнувся.
— Клянуся лісом, річкою і твоєю мокрою цукеркою.
— Вона вже не моя. Ти її з’їв.
— Тоді жабою.
Оленка притулилася плечем до його плеча.
Вони сиділи так, доки з боку села не долинули крики.
— Оле-е-енко!
— Миха-а-асю!
Діти підскочили.
— Казав, що шукатимуть, — прошепотів Михась.
— Що будемо говорити?
— Правду.
— Яку?
— Що ми були біля річки.
— Нам заборонять сюди ходити.
— Тоді скажемо, що заблукали.
— Але ти знаєш ліс.
— Тоді скажемо, що ти заблукала, а я тебе шукав.
— Довго?
— Дуже.
Оленка кивнула.
— Добре.
Вони побігли стежкою. Михась тримав її за руку, допомагав перестрибувати коріння й не відпускав навіть там, де дорога стала рівною.
Назустріч їм ішли дорослі з ліхтарями. Попереду була мати Михася, за нею — тітка Надія, дядько Василь і батько.
— Де ви були?! — крикнула тітка Надія.
Оленка одразу зупинилася.
— Я заблукала.
— Що?
— Я пішла в ліс і заблукала. А Михась мене знайшов.
Мати глянула на сина.
— Так і було?
Він відчув, як Оленчині пальці сильніше стиснули його руку.
— Так.
— А чому ти не привів її одразу?
— Довго шукав.
Батько перевів погляд із одного на другого, потім на мокрий капелюшок, який Оленка тримала в руці.
— У річці теж шукали?
Діти мовчали.
Тітка Надія схопила доньку за плечі.
— Ти вся мокра! А якби втопилася?
— Там неглибоко.
— Хто тобі дозволив іти до води?
Оленка опустила голову.
— Ніхто.
— Я тобі покажу «ніхто»!
Вона хотіла забрати доньку, але та не відпускала Михася.
— Мамо, не сваріть його. Він мене врятував.
— Від чого?
Оленка подивилася на Михася, потім на темний ліс.
— Від жаби.
Дорослі мовчали кілька секунд.
Батько першим пирснув зі сміху. За ним засміявся дядько Василь. Навіть мати відвернулася, щоб приховати усмішку.
Тітка Надія сердито зітхнула.
— Додому. Обоє.
Вони поверталися селом під наглядом дорослих. Оленка йшла попереду зі своєю матір’ю, Михась — трохи позаду. Біля роздоріжжя вона озирнулася й показала йому долоню.
Михась також підняв руку.
Уночі він довго не міг заснути.
За вікном світив місяць. Його проміння лежало на підлозі білою смугою. У саду шелестіло листя, далеко кумкали жаби.
Михась заплющив очі й раптом відчув у долоні Оленчині пальці — так виразно, ніби вона знову стояла посеред хиткого містка і просила:
— Не відпускай.
Він стиснув руку в кулак.
Дотик не зник.
У сусідній хаті, за кілька дворів від нього, Оленка також лежала без сну. На стільці сохла її блакитна сукня, біля печі стояли зелені сандалі, а на підвіконні лежав пом’ятий капелюшок.
Вона дивилася на місяць і думала про хлопчика з лісу, який не боявся жаб, умів робити човни й обіцяв тримати її руку.
Того літа вони ще не знали слова «кохання».
Вони називали це дружбою.
Але вже тоді кожен із них починав чекати наступного ранку лише тому, що в ньому мав бути інший.

Розділ 3

Лісове королівство

Після пригоди біля річки Оленку три дні не випускали саму з подвір’я.
Тітка Надія поставила біля хвіртки старий ослінчик, сіла на нього з кошиком квасолі й пильнувала доньку так, ніби за тином на неї чекали не Михась із лісом, а ціла зграя вовків.
— Навіть не думай, — сказала вона, коли Оленка втретє підійшла до хвіртки.
— Я нічого не думаю.
— По тобі видно.
— А що видно?
— Що зараз утечеш.
— Я тільки подивлюся, чи Михась не прийшов.
— Не прийшов.
— Ви навіть не дивилися.
— І без того знаю.
Михась приходив.
Він лежав у густій траві за городом, прикривши голову листям лопуха, і бачив крізь щілину між дошками тину, як Оленка ходить подвір’ям. Вона допомагала бабі Катерині збирати огірки, годувала курей, двічі носила воду з криниці й кожні кілька хвилин дивилася в бік лісу.
Першого дня Михась свиснув, як дрізд.
Оленка одразу повернула голову.
Тітка Надія також прислухалася.
— Пташка, — сказала Оленка.
— Я чую.
— Мабуть, дрізд.
— Мабуть.
Михась свиснув удруге.
— Дивний дрізд, — зауважила мати.
— У нього горло болить.
— Звідки ти знаєш?
— Чути.
Тітка Надія підвелася й підійшла до тину. Михась притиснувся до землі так щільно, що в ніс залізла мурашка. Він терпів, доки жінка не повернулася до квасолі, а потім тихо відповз до лісу.
Другого дня він приніс Оленці записку. Писати Михась умів повільно, великими літерами, тому витратив майже годину. Спочатку написав: «ОЛЕНКО ПРИХОДЬ ДО ДУБА». Потім подумав, що вона й сама прийшла б, якби могла, закреслив і написав: «Я ЧЕКАЮ». Нижче намалював жабу. Жаба вийшла схожою на корову без рогів, але іншого паперу не було.
Записку він прив’язав ниткою до камінця й перекинув через тин.
Камінець упав просто в миску з огірками.
— Ой! — скрикнула баба Катерина.
Тітка Надія підхопилася.
— Що сталося?
— Та каменюка звідкись прилетіла.
Оленка першою побачила білий папірець. Вона швидко схопила камінець і заховала під фартух.
— Може, ворона кинула, — сказала вона.
— Ворона з ниткою? — здивувалася баба.
— Міська, — пояснила Оленка.
За тином Михась затулив рот долонею, щоб не розсміятися.
Відповідь прийшла того ж вечора. У дуплі старого дуба він знайшов складений учетверо клаптик паперу. На ньому рівним почерком було написано: «МЕНЕ НЕ ПУСКАЮТЬ. НЕ ЗАБУДЬ МЕНЕ. Я ПРИЙДУ».
Під словами Оленка намалювала місяць.
Михась перечитав записку кілька разів, хоча запам’ятав її відразу. Потім поклав до банки зі скарбами, поруч із цукеркою.
Третього дня тітка Надія поїхала з чоловіком до району за покупками. Оленка залишилася з бабою Катериною, яка після обіду сіла на лавці під грушею, сперлася спиною об стіну й заснула, тримаючи в руках незакінчену панчоху.
Оленка почекала, доки бабусині губи почнуть тихо посвистувати, зняла сандалі й навшпиньки рушила до хвіртки.
— Куди зібралася?
Вона завмерла.
Баба Катерина не розплющувала очей.
— Нікуди.
— Тоді чого хвіртку відчиняєш?
— Хотіла подивитися.
— Дивися звідси.
Оленка повернулася й сіла на сходах.
Минуло кілька хвилин.
— Бабусю?
— Що?
— А ви в дитинстві тікали до лісу?
— Не тикала.
— Ніколи?
— Майже ніколи.
— А що означає «майже»?
Баба Катерина розплющила одне око.
— Що іноді тікала.
— І вас сварили?
— Ще й лозиною лякали.
— Але ви все одно тікали?
— Тікала.
— Чому?
Стара зітхнула.
— Бо літо довге, а дитинство коротке.
Оленка підвелася.
— То можна я піду?
— Я цього не казала.
— Але ви подумали.
— Не вигадуй за мене.
— Я недалеко. До дуба.
— А річка?
— До річки не піду.
— Болото?
— Не піду.
— На дерева не лізтимеш?
— Не буду.
— До вечора повернешся?
— Раніше.
Баба Катерина знову заплющила очі.
— Хвіртку тихо причини. Протяг по ногах ходить.
Оленка кинулася до неї, поцілувала в щоку й побігла.
— І сукню не порви! — гукнула баба їй услід. — Матері скажемо, що весь день книжку читала!
Михась чекав біля дуба.
Він прийшов ще вранці, хоча не знав, чи відпустять її сьогодні. Устиг перевірити всі скарби, вирізати на корі маленьку риску, збудувати з гілок курінь, розібрати його й почати знову. Коли на стежці затупотіли босі ноги, він підхопився так швидко, що вдарився головою об низьку гілку.
Оленка вибігла на галявину.
— Прийшла!
— Я бачу.
— Бабуся пустила.
— А мати?
— Вона поїхала.
— То не пустила.
— Бабуся головніша.
Михась хотів заперечити, але вирішив, що це цілком можливо. У їхній хаті бабусі не було, проте коли приїздила батькова мати, навіть батько говорив тихіше.
— Я тобі щось покажу, — сказав він.
За дубом стояли чотири криві жердини, зв’язані мотузкою. Зверху Михась накидав соснових гілок, а біля входу поклав два пласкі камені.
— Що це?
— Хата.
— Вона без стін.
— Я не встиг.
— І дах дірявий.
— То для світла.
Оленка обійшла споруду.
— Вона впаде.
— Не впаде.
Вона торкнулася однієї жердини. Курінь захитався, кілька гілок зісковзнули й упали Михасеві на голову.
Оленка засміялася.
— Казала.
— Ти штовхнула.
— Я тільки торкнулася.
Михась сердито скинув гілки.
— Не подобається — не треба.
— Подобається.
— Ти смієшся.
— Бо смішно впало.
— На тебе б упало — не сміялася б.
— Я легша. На мене не впало б.
Вона підняла одну гілку й поклала на місце.
— Треба спочатку стіни сплести.
— Як?
— Як кошик.
— Ти вмієш?
— Ні.
— То звідки знаєш?
— У книжці бачила.
Михась глянув на неї з повагою. Книжки він любив не всі, але визнавав, що іноді в них траплялися корисні речі.
Вони заходилися будувати разом. Михась носив довгі ліщинові прути, Оленка переплітала їх між жердинами. Спочатку виходило погано: прути вислизали, дряпали руки, ламалися. Потім вони навчилися тримати один край удвох. Михась тягнув, Оленка просовувала, і стіна поступово ставала міцнішою.
— Це буде наш дім, — сказала вона.
— Не дім. Фортеця.
— У фортеці мають бути вороги.
— Є вовки.
— Влітку вони сюди не приходять.
— Звідки знаєш?
— Твій тато сказав.
— Є ще Баба Яга.
— Її теж немає.
— Тоді від кого захищатися?
Оленка подумала.
— Від дорослих.
Михась перестав тягнути прут.
— Дорослі не вороги.
— Не всі. Але вони все забороняють.
— Моя мати не забороняє ліс.
— Бо ти тут живеш.
— Тебе теж скоро перестануть стерегти.
— А якщо не перестануть?
— Тоді тікатимеш.
— До нашої фортеці?
— Так.
Слово «нашої» прозвучало так добре, що вони обоє усміхнулися.
До полудня у куреня з’явилися три стіни й дах. Усередині було тісно, зате прохолодно. Підлогу вони вистелили сухою травою, поставили банку зі скарбами в найдальший кут і повісили над входом Оленчину стрічку.
— Це прапор, — оголосила вона.
— Прапор має бути більший.
— Іншого немає.
— Можна сорочку.
— Твою?
Михась подивився на свою стару сорочку.
— Мати сваритиметься.
— Тоді стрічка.
Вони сіли всередині. Крізь щілини пробивалося сонячне світло, пахло свіжими прутами, сосновими голками й землею. Десь поруч гуділа бджола.
— Треба дати назву, — сказала Оленка.
— Фортеця.
— Це не назва.
— Лісова фортеця.
— Таких може бути багато.
— А скільки ти бачила?
— Жодної. Але все одно.
Михась замислився.
— Жаб’яча.
— Ні.
— Чому?
— Бо я їх боюся.
— Уже менше.
— Все одно не хочу жити в жаб’ячій хаті.
— Місячна?
Оленка подивилася на нього.
— Місячна фортеця.
— Гарно.
— Тоді ми хто?
— Люди.
— Я знаю. У фортеці мають бути король і королева.
— Я король.
— Чому ти?
— Бо це мій ліс.
— А фортецю ми разом будували.
— Ти можеш бути королевою.
— А королева головніша?
— Ні.
— Тоді я теж король.
— Дівчата не бувають королями.
— Чому?
— Бо вони королеви.
— Хто це придумав?
Михась почухав потилицю.
— Давно придумали.
— Неправильно придумали.
— Тоді будь головною королевою.
— А ти?
— Головним королем.
Оленка простягнула руку.
— Домовилися.
Вони серйозно потиснули одне одному долоні.
У цей момент зовні хруснула гілка.
— Хто там? — прошепотіла Оленка.
Михась висунув голову з куреня.
На галявині стояв Богдан.
Він був старший за Михася майже на рік, кремезний, веснянкуватий, із білявим чубом, який завжди стирчав догори. Через плече в нього висіла полотняна торба, а в руках він тримав рогатку.
— Ага! — сказав Богдан. — Я вас знайшов.
— Ми не ховалися.
— А що робите?
— Нічого.
Богдан обійшов курінь і заглянув усередину.
— Це що за хлів?
— Не хлів, — образилася Оленка. — Місячна фортеця.
— Чия?
— Наша.
Богдан подивився на Михася.
— А мене чого не покликали?
— Тебе не було.
— Я вранці приходив до тебе. Твоя мати сказала, що ти в лісі.
— То чого так довго йшов?
— Я пастухам хліб носив.
Він присів біля входу.
— Пустите?
Оленка подивилася на Михася. Михась — на Оленку.
— Тут тісно, — сказав він.
— Я влізу.
Богдан упав на коліна й поповз усередину. Його плече зачепило стіну, дах затремтів.
— Обережно! — закричали обоє.
— Та тримається.
Він сів між ними, розставив лікті й одразу зайняв половину куреня.
— Тут душно.
— До тебе було нормально, — сказала Оленка.
Богдан глянув на неї.
— А ти міська?
— Так.
— Чого боса?
— Бо тут пил.
— Міські по пилюці не ходять.
— А я ходжу.
— Вона до річки ходила, — похвалився Михась.
— І не втопилася?
— Я вмію плавати, — сказала Оленка.
— Учора не вміла, — нагадав Михась.
Вона штовхнула його ліктем.
— Я вчилася.
— Сидіти у воді?
Богдан зареготав.
Оленка почервоніла.
— Я послизнулася.
— І жаби злякалася, — додав Михась.
Вона різко повернулася до нього.
— Ти обіцяв не сміятися.
— Я не обіцяв.
— Але не мав розповідати.
— Богдан мій друг.
— А я хто?
Михась замовк.
Богдан перестав сміятися й переводив погляд з одного на другого.
— Вона теж друг, — сказав Михась.
— Теж? — перепитала Оленка.
— Ну… так.
— Учора я була найкращим.
— Учора Богдана не було.
— А тепер прийшов, і я вже не найкращий?
— Ви обоє.
— Не буває двох найкращих.
— Чому?
— Бо найкращий — один.
Оленка вибралася з куреня.
— Куди ти?
— Додому.
— Ми ще не закінчили.
— Закінчуйте з найкращим другом.
Вона зірвала над входом свою стрічку.
— А прапор?
— Знайдете інший.
Оленка пішла до стежки, високо піднявши голову.
Михась сидів, не знаючи, що робити. Він сердився на неї за те, що вона все ускладнила. Водночас усередині стало неприємно, наче хтось витягнув із куреня не стрічку, а світло.
— Чого вона? — запитав Богдан.
— Не знаю.
— Міські всі такі.
— Які?
— Вередливі.
Михась вискочив надвір.
— Оленко!
Вона не зупинилася.
— Оленко, почекай!
— Йди до Богдана.
— Він сам додому піде.
— Нехай залишається у вашій фортеці.
— Вона наша.
— Тепер ваша.
Михась наздогнав її біля мурашника.
— Чого ти сердишся?
— Не серджуся.
— Ти завжди так кажеш, коли сердишся.
— А ти все розповідаєш.
— Що?
— Про річку. Про жабу.
— То ж Богдан.
— І що?
— Він мій друг.
— Тобі було смішно, коли він сміявся з мене.
Михась опустив голову.
Йому й справді було смішно. Але зараз, дивлячись на Оленчині очі, він уже не розумів чому.
— Я не хотів тебе образити.
— Хотів.
— Ні.
— Тоді навіщо сказав?
— Просто так.
— Найгірше завжди роблять «просто так».
Ця фраза була надто дорослою для неї. Напевно, вона почула її від матері або бабусі. Та Михасеві стало соромно так, ніби він сам мав здогадатися.
— Пробач.
Оленка мовчала.
— Я більше не розповідатиму.
— Нікому?
— Нікому.
— Навіть Богдану?
Михась озирнувся. Богдан стояв біля куреня й копав землю палицею.
— Навіть йому.
— А хто найкращий друг?
Оце питання було важчим.
Михась знав Богдана все життя. Вони разом ловили пічкурів, крали зелені яблука в діда Семена, взимку будували снігову фортецю. Богдан давав йому свій велосипед і ніколи не скаржився дорослим.
Оленку він знав лише кілька днів.
Але коли вона йшла, йому здавалося, що за нею з лісу зникає щось важливе.
— Ти, — тихо сказав він.
— А Богдан?
— Він теж хороший.
— Я не питала, хороший він чи ні.
— Ти найкраща.
— Справді?
— Клянуся.
— Чим?
— Усім.
Оленка подивилася на нього, ще трохи насуплена, але в очах уже з’явилася усмішка.
— Добре. Тоді ходімо назад.
— А Богдан?
— Нехай буде лицарем.
— Чому лицарем?
— Бо королів уже двоє.
Коли вони повернулися, Богдан сидів біля куреня й жував травинку.
— Помирилися? — запитав він.
— Так, — відповіла Оленка. — Ти будеш лицарем.
— Яким ще лицарем?
— Місячної фортеці.
— А ви?
— Я головна королева, він головний король.
Богдан скривився.
— Не хочу лицарем.
— Тоді будеш сторожем.
— Лицарем краще.
Так у Місячної фортеці з’явився перший лицар.
За вступ Богдан мав принести щось до спільної скарбниці. Він довго порпався в торбі й дістав металевий значок із намальованим літаком.
— Це справжній?
— Справжній значок.
— А літак?
— Намальований.
— Звідки він у тебе? — запитав Михась.
— Батько дав.
— Тоді не клади, — сказала Оленка. — Може, він тобі дорогий.
Богдан подивився на значок, потім на банку.
— У мене ще один є.
Він поклав значок поруч із цукеркою, жуком і запискою Оленки.
Потім діти придумали закони свого королівства.
Перший закон: нікому не розповідати про фортецю.
Другий: не кривдити слабших.
Третій: не ламати живих дерев.
Четвертий: не брехати одне одному.
На четвертому законі Михась і Оленка переглянулися, згадавши історію про те, як вона заблукала.
— Дорослим можна, — запропонував Богдан.
— Чому? — запитала Оленка.
— Бо вони теж нам брешуть.
— Звідки знаєш?
— Мати каже, що цукерок немає, а потім дістає їх для гостей.
Цей доказ визнали переконливим. Закон змінили: не брехати одне одному, але можна не казати дорослим того, що вони все одно заборонять.
П’ятий закон запропонувала Оленка:
— Ніхто нікого не залишає самого в лісі.
— Я не боюся сам, — сказав Богдан.
— Закон не лише для тих, хто боїться.
— А для кого?
— Для всіх.
Михась підтримав її.
Після цього вони вирішили знайти скарб.
Богдан чув від діда, що колись у лісі ховалися вояки й закопали під каменем золото. Де саме стояв камінь, дід не сказав, бо заснув посеред розповіді.
— Треба шукати біля старої дороги, — вирішив Богдан. — Там є великий валун.
— Далеко? — запитала Оленка.
— Не дуже.
— До вечора повернемося?
— Якщо золота буде багато, доведеться нести повільно.
Михась узяв палицю замість лопати. Богдан озброївся ножем. Оленка прихопила пляшку води й два яблука, бо вважала, що без їжі справжні мандрівники не ходять.
Стара дорога починалася за сосновим молодняком. Нею давно не їздили вози, колії заросли мохом, а низькі гілки переплелися над головою. Тут було темніше й тихіше, ніж біля села.
Богдан ішов попереду. За ним Михась, останньою — Оленка.
— Чому я ззаду? — запитала вона.
— Бо ми дорогу знаємо, — відповів Богдан.
— Я теж уже знаю.
— Ти вчора заблукала.
— Я не заблукала.
— Твоя мати казала.
Оленка подивилася на Михася.
— Ми так сказали, щоб нас не сварили, — пояснив він.
— А-а.
Богдан трохи помовчав.
— Тоді можеш іти посередині.
Вони помінялися місцями.
Дорога вела все глибше в ліс. Сонце мигтіло крізь крони. Павутиння торкалося облич, сухі гілки тріщали під ногами. Кілька разів Михась зупинявся, щоб перевірити напрямок.
— Ти знаєш, куди йти? — запитала Оленка.
— Знаю.
— А чого дивишся?
— Перевіряю.
— Значить, не знаєш.
— Знаю, але перевіряю.
— А якщо заблукаємо?
— Не заблукаємо.
— А якщо?
— Тоді вилізу на дерево.
— А якщо дерево низьке?
— Знайду високе.
— А якщо…
— Оленко, — перебив Богдан, — ти можеш хоч хвилину не питати?
Вона образилася й замовкла.
За кілька кроків Богдан обернувся.
— Тільки не назавжди.
Оленка засміялася.
Великий камінь вони знайшли біля висохлого струмка. Він був сірий, наполовину заріс мохом і справді виглядав так, ніби під ним можна було сховати скарб.
Хлопці почали копати палицями. Оленка збирала землю руками й відкидала вбік. За десять хвилин вони знайшли іржавий цвях. Ще за пів години — уламок зеленої пляшки й кістку.
— Людська? — пошепки запитала Оленка.
Богдан узяв її двома пальцями.
— Може.
— Поклади назад.
— Чого?
— Раптом тут когось убили.
Михась оглянув кістку.
— То куряча.
— Звідки в лісі курка?
— Лисиця принесла.
— Або вбивця, — сказав Богдан.
Оленка зблідла.
— Не вигадуй, — сердито кинув Михась.
Він забрав кістку й викинув у кущі.
Небо тим часом потемніло. Діти цього не помічали, доки над лісом не прогриміло.
— Гроза, — сказав Богдан.
— Далеко, — відповів Михась.
Одразу після його слів блискавка розрізала небо, а грім ударив так сильно, що з дерев злетіла зграя птахів.
— Не дуже далеко, — сказала Оленка.
Вітер налетів раптово. Крони зашуміли, закрутилися сухі листки, повітря запахло пилом і дощем.
— Треба додому, — вирішив Михась.
Вони побігли старою дорогою. Перші краплі були великі й холодні. Одна вдарила Оленку по щоці, друга впала на руку, а за мить дощ загув суцільною стіною.
Ліс зник за водою.
Стежка за кілька хвилин перетворилася на болото. Діти ковзалися, хапалися за гілки, прикривали руками обличчя.
— Сюди! — закричав Богдан.
Він звернув із дороги до великої ялини. Під її низькими гілками було трохи сухіше. Діти притиснулися до стовбура.
Оленка тремтіла.
— Тобі холодно? — запитав Михась.
— Ні.
— Ти тремтиш.
— Від грому.
Над ними знову блиснуло. Грім прокотився зовсім близько.
Оленка схопила Михася за руку.
— Боїшся? — тихо запитав він.
— Трохи.
Богдан виглянув з-під гілок.
— Під деревом стояти небезпечно. Блискавка може влучити.
— А куди йти? — запитала Оленка.
Михась згадав покинутий мисливський будиночок. Він стояв за яром, хвилин за десять звідси, якщо бігти навпростець.
— Є хата.
— Яка? — перепитав Богдан.
— Стара, біля дубового яру.
— Вона ж розвалена.
— Дах цілий.
— Ти дорогу знайдеш?
Михась глянув на сіру стіну дощу.
— Знайду.
Він дуже хотів, щоб це було правдою.
Вони побігли. Михась ішов першим, розсував мокрі кущі й шукав знайомі дерева. Оленка тримала його за сорочку. Богдан не відставав.
Яр з’явився несподівано. Михась мало не полетів униз, устиг ухопитися за корінь і крикнув:
— Стійте!
Вода вже стікала схилом, перетворюючи землю на слизьку глину.
— Треба обійти, — сказав Богдан.
— Довго.
— А тут упадемо.
— Я перший спущуся.
Михась сів на землю й почав повзти вниз, тримаючись за коріння. Штани одразу стали мокрими й брудними. На середині схилу нога зісковзнула, він проїхав кілька метрів і впав у листя.
— Михасю! — закричала Оленка.
— Я цілий!
Богдан спустився слідом. Оленка залишилася нагорі.
— Я не зможу.
— Зможеш, — гукнув Михась.
— Я впаду.
— Я спіймаю.
— Ти сам упав.
— Тепер знаю, де слизько.
Вона сіла на край.
— Не відходь.
— Не відійду.
Оленка почала спускатися, міцно тримаючись за коріння. На середині зупинилася.
— Далі немає за що триматися.
— Дай руку.
— Не дістану.
— Тоді з’їжджай.
— Я боюся.
Блискавка освітила її обличчя. Вона була зовсім мокра, до щік прилипло волосся.
— Оленко, дивись на мене, — сказав Михась. — Як на містку.
Вона підняла очі.
— Я тебе спіймаю.
— Точно?
— Клянуся.
Оленка відпустила корінь.
Вона з’їхала вниз, скрикнула й налетіла просто на Михася. Він не втримався, вони обоє впали в мокре листя.
Кілька секунд лежали мовчки.
— Спіймав, — сказав Михась.
Оленка засміялася.
— Ти сам упав.
— Але тебе не відпустив.
Мисливський будиночок стояв за яром. У ньому давно не було дверей, одне вікно забили дошками, інше чорніло порожнім отвором. Усередині пахло вогкою деревиною, старим димом і мишами, але дах майже не протікав.
Діти забилися в найдальший кут.
Богдан знайшов купу сухого листя й кілька дощок. Сірників у них не було, тож розпалити вогонь вони не могли.
— Треба було взяти, — сказав Михась.
— Твоя мати не дала? — здогадалася Оленка.
— Звідки знаєш?
— Ти казав про павука.
— Коли?
— Учора за обідом. Усі сміялися.
Михась не пам’ятав, що розповідав, але зараз це було неважливо.
Вони поскидали мокрі сорочки. Оленка залишилася в сукні, яка прилипла до тіла. Богдан віддав їй свою полотняну торбу, щоб накрила плечі.
— А ти? — запитала вона.
— Я не мерзну.
Його зуби цокнули.
— Мерзнеш.
— То від голоду.
Оленка дістала яблука. Одне розділили між хлопцями, друге вона надкусила й передала Михасеві. Він відкусив і простягнув Богдану.
Так яблуко ходило по колу, доки не залишилася сама серцевина.
Гроза не вщухала. Вітер свистів у порожньому вікні, дощ барабанив по даху. У темному кутку щось зашурхотіло.
Оленка притиснулася до Михася.
— Там хтось є.
— Миша.
— А якщо не миша?
— Тоді щур, — сказав Богдан.
— Замовкни, — буркнув Михась.
— Я просто сказав.
— Не кажи.
Богдан пересів ближче.
Тепер усі троє сиділи, торкаючись плечима.
— Нас шукатимуть, — сказала Оленка.
— Знайдуть, — відповів Михась.
— Звідки вони знатимуть, де ми?
— Побачать сліди.
Богдан подивився на дощ.
— Сліди змило.
— Тоді ми самі повернемося.
— А якщо стемніє?
— Гроза закінчиться.
— А якщо ні?
— Усе колись закінчується, — сказала Оленка.
Михась згадав її слова біля річки: не все висихає.
— Не все, — заперечив він.
— Що?
— Річка не закінчується.
— Десь закінчується. У морі.
— Тоді вона стає морем.
Оленка подумала.
— Значить, нічого не закінчується. Просто стає іншим.
Діти замовкли.
За годину дощ послабшав. Грім відкотився за ліс, у вікні посвітліло.
— Ходімо, — сказав Богдан.
Вони вдягли мокрі сорочки й вийшли. Ліс парував. Із листя падали краплі, у низинах стояла вода, повітря пахло грибами, мокрою корою і свіжістю.
Дорогу назад Михась знайшов швидко.
Коли вони наблизилися до села, почули голоси.
— Миха-а-асю!
— Богдане!
— Оле-е-енко!
Між деревами миготіли люди. Чоловіки несли ліхтарі й довгі палиці, жінки кликали дітей.
— Тут ми! — закричала Оленка.
Першою до них добігла тітка Надія. Вона була без хустки, волосся прилипло до обличчя, спідниця забруднилася до колін.
Оленка всміхнулася.
— Мамо, ми…
Тітка Надія притиснула її до себе так міцно, що дівчинка не договорила.
— Де ти була? Господи, де ти була?
— У хатинці.
— У якій хатинці?
— Нас гроза застала.
До них підійшли батько Михася, дядько Василь, Богданова мати й ще кілька селян.
Мати Михася спочатку оглянула сина з голови до ніг, переконалася, що він цілий, а потім вдарила долонею по мокрому плечу.
— Ти куди їх повів?
— Ми скарб шукали.
— Я тобі зараз такого скарбу дам!
Батько поклав руку їй на плече.
— Вдома, Маріє.
— Що вдома?
— Сваритимемо вдома. Діти змерзли.
Богданова мати вже загортала сина у свою хустку й водночас лаяла:
— Я тобі скільки разів казала? Ти чуєш тільки тоді, коли їсти кличуть!
Дядько Василь підійшов до Михася.
— Ти дорогу до будиночка знайшов?
— Так.
— Усіх привів?
— Так.
— Молодець.
— Який молодець? — обурилася тітка Надія. — Він їх у ліс завів!
— А потім вивів.
Вона хотіла сперечатися, але знову притиснула доньку до себе.
Дорогою до села Оленка йшла, загорнута в батькову куртку. Михась кілька разів озирнувся на неї. Вона була бліда, стомлена, але всміхалася.
Біля бабиної хвіртки їх розділили.
— Завтра не приходь, — швидко прошепотіла Оленка.
Михась здивувався.
— Чому?
— Мати тепер точно стерегтиме.
— А післязавтра?
— Не знаю.
— А фортеця?
— Полагодь дах.
— Сам?
Вона нахилилася до нього.
— Ти ж головний король.
— А ти?
— Я повернуся.
Тітка Надія покликала доньку.
Оленка побігла до хати, але біля порога озирнулася й торкнулася пальцями губ. Потім простягнула руку в його бік.
Михась не зрозумів, що це означає, та зробив так само.
Удома його помили в гарячій воді, розтерли рушником, напоїли молоком і поклали під ковдру. Мати довго бурчала, розвішуючи мокрий одяг біля печі.
— Зовсім розум утратив. Маленьку дитину повів бозна-куди.
— Вона не маленька.
— Ще й сперечається.
Батько сидів біля столу й чистив яблуко.
— Коли гроза почалася, що зробив? — запитав він.
— Повів усіх у мисливську хатину.
— Чому не під деревом залишилися?
— Богдан сказав, що блискавка може влучити.
— Правильно сказав.
Мати обернулася.
— Не хвали його.
— Я не хвалю. Питаю.
— А то ще завтра в болото полізе й гадатиме, що герой.
Михась натягнув ковдру до підборіддя.
— Я не герой.
— А хто?
Він подумав про Оленку, яка відпустила корінь і повірила, що він її спіймає.
— Головний король.
Мати приклала долоню до його чола.
— Температури наче немає.
Батько засміявся.
Уночі Михась прокинувся від того, що хтось тихо постукав у шибку.
Він сів.
За вікном було темно. Місяць ховався за хмарами, з даху ще падали краплі.
Стук повторився.
Михась підійшов до вікна й відчинив кватирку.
— Хто там?
— Тихо, — прошепотів Богдан.
Він стояв під вікном у довгій батьковій сорочці.
— Ти чого?
— Забув сказати.
— Що?
— Коли ви ходили миритися, я знайшов біля фортеці ось це.
Він простягнув червону стрічку.
Оленка, мабуть, упустила її, коли вішала над входом.
Михась узяв стрічку.
— Покладеш у скарбницю?
Він провів пальцями по м’якій тканині.
— Ні.
— Чому?
— Нехай буде в мене.
Богдан трохи помовчав.
— Вона тобі більше друг, ніж я?
— Не знаю.
— А казав, що найкраща.
— Вона запитала.
— А як я запитаю?
Михась подивився на нього.
— Ти мій найкращий друг.
— А вона?
— Теж.
— Вона казала, що двох не буває.
— Вона міська. Вона не все знає.
Богдан задоволено кивнув.
— Завтра підемо фортецю дивитися?
— Підемо.
— Без неї?
Михась стиснув стрічку.
— Вона повернеться.
— Звідки знаєш?
— Обіцяла.
Богдан побіг додому.
Михась зачинив вікно й ліг. Червону стрічку поклав під подушку.
Вона пахла дощем, лісом і ледь чутно — солодкими цукерками.
Відтоді Місячна фортеця стала їхнім місцем.
Там вони зберігали скарби, мирилися після сварок, давали клятви й вигадували закони, яких самі не завжди дотримувалися.
Фортецю не раз руйнував вітер. Дах провалювався під дощем, стіни розтягували на гнізда птахи, а одного разу всередині оселився їжак.
Та щоліта Михась відбудовував її.
Навіть тоді, коли ще не знав, чи приїде Оленка.
Бо деякі місця люди будують не для того, щоб у них жити.
Вони будують їх, щоб було куди чекати.

Розділ 4

Цукерка в дуплі

Серпень непомітно постарів.
Ще недавно сонце вставало раніше за всіх, висушувало росу до сніданку й до самого вечора трималося над лісом, ніби не хотіло поступатися місцем ночі. Тепер ранки стали прохолоднішими. Над річкою довше лежав білий туман, павутиння між травинками блищало краплями, а в кронах дедалі частіше траплялося жовте листя.
Михась помічав усе це й сердився.
Жовтий лист означав, що літо закінчується. А разом із ним закінчувався час, коли Оленка жила в баби Катерини й могла щодня приходити до Місячної фортеці.
Вона ще нічого не говорила про від’їзд.
Дорослі також мовчали. Але одного ранку Михась побачив на бабиному подвір’ї велику коричневу валізу. Вона стояла на лавці біля хати, відкрита, а тітка Надія складала до неї випрані сукні.
Михась зупинився за тином.
— Ви кудись їдете? — запитав він.
Тітка Надія підняла голову.
— Додому.
— Куди?
— У місто.
— Навіщо?
Вона усміхнулася.
— Бо ми там живемо.
— А тут?
— Тут гостювали.
— Ще ж літо.
— За тиждень Оленці до школи готуватися.
— Вона ще мала.
— До першого класу піде.
Михась подивився на валізу. Усередині лежала жовта сукня, у якій Оленка приїхала. Білі шкарпетки, тепер уже не такі білі. Солом’яний капелюшок із пом’ятою ромашкою. Книжка з кольоровими малюнками. Дерев’яна жаба, яку Михась вирізав їй із липової гілки, поки вона сиділа під домашнім арештом.
— А коли повернетеся?
— Наступного літа, мабуть.
— Наступного?
— Так.
Від цих слів у нього похололо всередині.
Наступне літо було так далеко, що його неможливо було уявити. Спочатку мала настати осінь. Потім зима. Потім весна. Треба було пережити дощі, морози, школу, довгі вечори й сотні днів, у яких не буде Оленки.
— А на Різдво? — запитав він.
— Може, приїдемо.
— Точно?
— Не знаю, Михасю. Залежить від роботи, дороги, погоди.
Дорослі любили слова, які нічого не обіцяли.
«Може». «Побачимо». «Як складеться».
Михась ненавидів такі слова.
— А де Оленка?
— У хаті. Допомагає бабусі.
Він зайшов через хвіртку. У сінях пахло сушеними яблуками й кропом. На кухні баба Катерина складала в полотняні мішечки квасолю, горіхи та сушені гриби, щоб донька забрала все це до міста.
Оленка сиділа біля столу й загортала яблука в старі газети.
— Ходімо, — сказав Михась.
Вона не підняла голови.
— Не можу.
— Чому?
— Треба допомагати.
— Довго?
— Не знаю.
Михась підійшов ближче.
— Ти знала?
— Про що?
— Що їдете.
Оленка взяла наступне яблуко.
— Знала.
— І не сказала.
— Мама тільки вчора сказала.
— Учора ми були біля річки.
— Я хотіла сказати.
— Чого не сказала?
Вона знизала плечима.
— Не хотіла псувати день.
— А сьогодні можна?
— Сьогодні ти сам побачив.
Михась відчув образу. Не на неї навіть, а на те, що вона знала про від’їзд цілий день і все одно сміялася, пускала човники, сперечалася з Богданом, кому належить знайдений ґудзик. Наче нічого не відбувалося.
— То сиди й загортай яблука, — сказав він.
Оленка підвела голову.
— Ти куди?
— Нікуди.
— До фортеці?
— Може.
— Почекай мене.
— Навіщо?
— Я теж прийду.
— Тобі ж треба збиратися.
Він вийшов, не попрощавшись.
До лісу йшов швидко, збиваючи ногами сухі головки кульбаб. Біля старого дуба його вже чекав Богдан. Він сидів на корені й крутив у руках нову рогатку.
— Чого такий? — запитав він.
— Який?
— Наче тебе бджоли покусали.
— Вони їдуть.
— Хто?
— Оленка з батьками.
Богдан знизав плечима.
— Ну й що? Вони ж міські.
— Завтра їдуть.
— Повернуться.
— Коли?
— Наступного літа.
Михась сердито штовхнув ногою шишку.
— Ти теж говориш, як дорослий.
— Як?
— Наче наступне літо скоро.
Богдан замовк.
Він ліг на траву й подивився вгору. Між гілками дуба було видно синє небо.
— Зима швидко мине, — сказав він.
— Не швидко.
— Будемо на санках кататися.
— І що?
— На лижах.
— І що?
— Фортецю зі снігу зробимо.
— І що?
Богдан сів.
— А що ти хочеш, щоб я сказав?
Михась не знав.
Він хотів, щоб Богдан сказав: «Вони не поїдуть». Або: «Ми сховаємо Оленку в лісі». Або хоча б: «До міста близько, завтра підемо за нею».
Але Богдан не міг сказати нічого такого, бо це було неправдою.
— Нічого, — буркнув Михась.
Вони зайшли до фортеці.
За літо вона змінилася. Стіни стали міцнішими, дах Михась перекрив свіжими сосновими гілками. Усередині з’явилася поличка з кори, три пеньки замість стільців і шматок старої ковдри, який Богдан приніс із дому. Над входом знову висіла червона стрічка Оленки.
— Її треба зняти, — сказав Михась.
— Чого?
— Вона їде.
— То й що?
— Це її стрічка.
— Нехай висить, доки повернеться.
Михась глянув на прапор. Вітер ворушив тканину, і вона то зникала між гілками, то знову з’являлася.
— А якщо не повернеться?
— Обіцяла ж.
— Вона дитина. За неї батьки вирішують.
— Ти теж дитина.
— Я тут живу.
Богдан зітхнув.
— Ти сьогодні дурний.
— Сам дурний.
— Я до річки піду.
— Іди.
Богдан підвівся, але біля виходу зупинився.
— Михасю, я не знаю, як зробити, щоб вона не поїхала.
— Я тебе не просив.
— Але ти сердишся так, ніби це я її забираю.
Михась мовчав.
— Вона приїде, — повторив Богдан. — А не приїде — ми самі її знайдемо.
— У місті?
— А що? Воно не більше за ліс.
— Більше.
— Звідки знаєш?
— Оленка казала.
— Вона багато чого каже.
Богдан поклав рогатку до скарбниці.
— Я піду. Коли перестанеш бути дурним — приходь.
Михась залишився сам.
Він витягнув із дупла банку. Скарбів за літо стало значно більше. Поряд із першою цукеркою лежали записки, значок із літаком, гладкий білий камінець із річки, синє пташине перо, дві мушлі, знайдені Оленкою невідомо де, і маленька металева пружинка, яку Михась називав частиною таємної машини.
Цукерка в червоному папірці лежала на самому дні.
За два місяці вона трохи розтанула й затверділа знову. Обгортка прилипла, колір потьмянів.
Михась поклав цукерку на долоню.
Вони домовлялися не їсти її. То був їхній перший спільний скарб.
Він згадав Оленку в жовтій сукні, важку валізу, її слова: «Одну залишимо тут, щоб у нас був спільний скарб».
Що буде зі спільним, коли одна людина поїде?
Він хотів розгорнути цукерку. З’їсти її й більше не чекати. Нехай Оленка приїде наступного літа й побачить порожній папірець. Нехай зрозуміє, як це — обіцяти, що прийдеш, а потім їхати.
Пальці вже підчепили край обгортки.
— Не смій.
Михась здригнувся.
Оленка стояла біля входу до фортеці. Вона захекалася від бігу. Коса розплелася, на щоці темніла смужка пилу.
— Ти стежила?
— Я бігла за тобою.
— Тобі яблука треба складати.
— Уже склала.
Вона зайшла всередину й побачила цукерку в його руках.
— Ти хотів її з’їсти?
— Ні.
— Хотів.
— Я тільки дивився.
— Обгортку відкрив.
— Вона сама.
Оленка забрала цукерку.
— Ти клявся.
— Лісом.
— І що?
— Нічого.
— Клятви не можна порушувати.
— Ти теж обіцяла приходити.
— Я приходила щодня.
— А завтра?
Вона опустила очі.
— Завтра їду.
— От бачиш.
— Це не я вирішила.
— Мені однаково.
— Неправда.
— Правда.
— Якби було однаково, ти б не сердився.
Михась сів на пеньок і відвернувся.
Оленка поклала цукерку назад до банки.
— Я теж не хочу їхати.
— То не їдь.
— Мама не дозволить.
— Сховаємо тебе.
— Де?
— Тут.
Оленка озирнулася на стіни куреня.
— А взимку?
— Зробимо піч.
— Із чого?
— Із глини.
— А їсти що?
— Гриби, ягоди, рибу.
— Узимку ягід немає.
— Є сушені.
— А школа?
— Тут учитимешся.
— Хто мене вчитиме?
— Я.
— Ти сам до школи тільки восени підеш.
— Разом учитимемося.
Оленка усміхнулася, але очі в неї залишалися сумними.
— Мама все одно знайде.
— Не знайде.
— Вона весь ліс обійде.
— Тут є місця, яких вона не знає.
— Бабуся скаже.
— Бабуся на нашому боці.
— А тато?
— Йому скажемо, що ти заблукала.
— Назавжди?
Михась не відповів.
Оленка сіла поруч.
— Я не можу залишитися.
— Знаю.
— Тоді чому сердишся?
— Бо ти поїдеш.
— А я серджуся, що ти не їдеш зі мною.
Він повернувся.
— Ти хочеш, щоб я поїхав?
— Так.
— У місто?
— Так.
— А ліс?
— Приїжджатимемо.
— Корова?
— Хай твоя мама доїть.
— Я їй допомагаю.
— У місті теж є робота.
— Яка?
— Не знаю. Можна ліфт ремонтувати.
— Що таке ліфт?
Оленка пояснила, що це така кімната, яка їздить угору й униз у великому будинку.
Михась довго не вірив.
— А якщо мотузка порветься?
— Там не мотузка.
— А що?
— Машина.
— Яка?
— Не знаю.
— От бачиш.
— Ти сам полагодив би.
Йому сподобалася ця думка.
— А де я житиму?
— У нас.
— Твоя мама не дозволить.
— Спочатку посердиться, потім звикне.
— А тато?
— Він тебе любить.
— Звідки знаєш?
— Він казав, що ти сміливий.
— Коли?
— Після грози.
Михась замислився.
На кілька хвилин місто перестало здаватися зовсім чужим. Там була Оленка. Були будинки з кімнатами, які їздять угору й униз. Можливо, там знайшлося б місце і для нього.
— Я запитаю батьків, — сказав він.
Оленка похитала головою.
— Не пустять.
— Чому?
— Бо ти теж дитина.
— Ти весь час кажеш, що не маленька.
— Не маленька. Але дорослі так не думають.
Вони замовкли.
З лісу долинав рівний шум. Десь неподалік кувала зозуля. Михась почав рахувати її голоси, але після сьомого збився.
— Скільки вона накувала? — запитала Оленка.
— Сім.
— Це мало.
— Для чого?
— Кажуть, скільки разів кує, стільки років житимеш.
— Дурниці.
— Чому?
— Вона не знає, скільки кому жити.
— А раптом знає?
— Тоді треба ще раз запитати.
Михась вийшов на галявину й крикнув:
— Зозуле! Куй довше!
Оленка засміялася.
Зозуля замовкла.
— Ти її налякав.
— Нехай не вигадує.
— А якщо в нас тільки сім років?
— У мене вже шість.
— У мене теж.
— Тоді залишився один.
Вони подивилися одне на одного.
Сміх зник.
— Я не хочу, — тихо сказала Оленка.
— Не буде так.
— Ти ж не знаєш.
— Знаю. Ми ще виростемо.
— Звідки?
— Бо я маю збудувати справжній дім.
— У лісі?
— Може.
— А я?
— Ти теж там житимеш.
— Чому?
— Бо це буде наш дім.
Оленка уважно подивилася на нього.
— Коли ми виростемо?
— Так.
— А Богдан?
— Йому окрему хату зробимо.
— Далеко?
— Не дуже. Щоб приходив, але не щодня.
Вона засміялася.
— А діти в нас будуть?
Михась зніяковів.
Про дітей він знав небагато. Вони іноді з’являлися в сім’ях, довго плакали, потім виростали й бігали селом.
— Може.
— Скільки?
— Двоє.
— Чому двоє?
— Щоб не билися троє на одного.
— А якщо обидва хлопці?
— Навчу їх рибу ловити.
— А якщо дівчата?
— Теж навчу.
Оленка схвалила відповідь.
— А я навчу їх читати.
— Я теж умітиму читати.
— Але я краще.
— Ти ще до школи не ходила.
— Мама вже навчила.
— Покажи.
Вона дістала з кишені складений папірець. Це була їхня перша записка, яку Михась перекинув через тин.
— Тут написано: «Оленко, приходь до дуба. Я чекаю».
— Там не так.
— Так.
— Я «приходь» закреслив.
— Але видно.
— Ти зберегла?
— Так.
— Навіщо?
Оленка знизала плечима.
— Бо ти чекав.
Вона склала записку й заховала назад.
— Коли я поїду, теж чекатимеш?
— Ні.
Її обличчя змінилося.
— Ні?
— Навіщо чекати щодня, якщо ти приїдеш тільки наступного літа?
— Можна чекати не щодня.
— А як?
— Просто знати, що я повернуся.
— Це і є чекати.
Оленка трохи подумала.
— Тоді чекатимеш?
Михась кивнув.
— А ти?
— Я теж.
— Чого?
— Коли знову приїду.
— Може, забудеш.
— Не забуду.
— У місті багато людей.
— І що?
— Знайдеш іншого друга.
— У мене вже є подруги.
— Найкращі?
— Ні.
— А хлопці?
— Є хлопці в нашому дворі.
— Які?
— Різні.
— Вони дають тобі цукерки?
— Іноді.
— Носять валізи?
— Ні.
— Водять до річки?
— У місті немає такої річки.
— Рятують від жаб?
— Там немає жаб.
Михась відчув полегшення.
— Значить, не забудеш.
— А ти?
— Що я?
— Тут є інші дівчата.
— Є.
— Марічка.
— Вона мала.
— Вона старша за мене.
— Але дурна.
— Чому?
— Бо верещить через жаб.
Оленка примружилася.
— Я теж верещала.
— Ти не так.
— А як?
Михась не знайшов відповіді.
— Просто не так.
— Будеш із нею дружити?
— Ні.
— А з ким?
— Із Богданом.
— Він хлопець.
— Ну й що?
— Нічого.
Оленка помовчала, потім дістала з волосся синю стрічку.
— Дай ножик.
— Навіщо?
— Дай.
Михась простягнув складаний ніж. Вона розрізала стрічку навпіл. Одну частину зав’язала над входом до фортеці, другу простягнула йому.
— Це тобі.
— Навіщо?
— Щоб не забув.
— Я й так не забуду.
— А це щоб точно.
Михась узяв стрічку.
— А ти що матимеш?
— Дерев’яну жабу.
— Її ти можеш загубити.
— Не загублю.
— А якщо?
— Тоді повернуся й попрошу нову.
Він сховав стрічку в кишеню.
— Завтра до автобуса прийдеш? — запитала Оленка.
— Не знаю.
— Чому?
— Не люблю автобуси.
— Ти ж учора хотів їхати зі мною.
— То інше.
— Прийди.
— Навіщо?
— Попрощатися.
— Ми зараз можемо.
Оленка насупилася.
— Зараз ще не їду.
— Завтра будуть усі дивитися.
— Нехай.
— Твоя мама казатиме: «Не забудь подякувати», «Не брудни сукню», «Сідай біля вікна».
Оленка засміялася.
— Вона так і скаже.
— От бачиш.
— Все одно прийди.
— Добре.
— Поклянися.
— Клянуся.
— Чим?
— Не знаю.
— Цукеркою.
— Не можна нею клястися.
— Чому?
— Вона спільна.
— Тоді місяцем.
— Місяць далеко.
— Але все бачить.
Михась підняв голову. Вдень місяця не було видно.
— Клянуся місяцем, що прийду.
Оленка простягнула йому мізинець.
— І що не забудеш.
Він зачепив її мізинець своїм.
— Не забуду.
— Навіть коли станеш старим?
— Наскільки старим?
— Як дід Семен.
— Він дуже старий.
— От і тоді.
— Добре.
— Навіть якщо одружишся?
Михась знову зніяковів.
— Я ж казав, що ми разом у лісі житимемо.
— Але якщо не вийде?
— Вийде.
— Дорослі часто обіцяють, а потім у них не виходить.
— Ми не дорослі.
— Колись будемо.
Михась міцніше стиснув її мізинець.
— Я тебе не забуду.
— І я тебе.
До вечора вони обійшли всі свої місця. Посиділи біля річки. Перевірили місток. Відпустили в воду два кораблики. Зайшли до старого мисливського будиночка. Порахували мурашники вздовж стежки. Біля дуба закопали під каменем маленьку металеву коробку.
У ній лежали дві записки.
Михась написав: «МИ БУДЕМО ДРУЖИТИ ЗАВЖДИ».
Оленка написала: «МИХАСЬ І ОЛЕНКА ЗНОВУ ЗУСТРІНУТЬСЯ».
Богдана вони вирішили не кликати. Не тому, що він був зайвим. Просто деякі речі належали лише їм двом.
Коли сонце почало сідати, Оленка сказала:
— Треба йти.
— Ще рано.
— Мама шукатиме.
— Нехай.
— Завтра вставати рано.
— Не їдь.
Вона подивилася на нього.
— Михасю…
— Скажи, що захворіла.
— Тоді мене ще швидше повезуть до лікаря.
— Сховай туфлі.
— Мама візьме інші.
— Викинь квитки.
— Вони в тата.
У кожного його плану знаходилася перешкода.
Оленка підійшла ближче й обняла його.
Раніше вони бралися за руки, штовхалися, падали разом у траву, допомагали одне одному переходити місток. Але так вона його ще не обіймала.
Михась спочатку застиг. Потім обережно поклав руки їй на спину.
Від Оленчиного волосся пахло сонцем, травою і солодким.
— Не плач, — сказав він.
— Я не плачу.
— У мене сорочка мокра.
— То від річки.
— Ми давно висохли.
Вона витерла обличчя.
— Я тобі напишу.
— Куди?
— На вашу адресу.
— Яка в нас адреса?
— Запитаю в мами.
— Вона здогадається.
— Скажу, що бабусі пишу.
— А лист буде мені?
— Усередині.
— Мати може відкрити.
— Напишу на конверті: «Бабі Катерині».
— Вона віддасть.
— А ти теж пиши.
— Я повільно пишу.
— Можеш коротко.
— Що?
— Що чекаєш.
— Ти й так знаєш.
— Але я хочу читати.
Вони домовилися залишати частину листів у баби Катерини. Баба мала передавати їх під час телефонних розмов або з людьми, які їздили до міста.
Це здавалося надійним.
Вони ще не знали, скільки листів у їхньому житті не дійде до адресата.
Уранці автобус мав приїхати о дев’ятій.
Михась прокинувся о п’ятій.
Небо тільки починало світлішати. У саду висів туман. Груша була мокра від роси, і цього разу він не поліз на неї. Сів біля хвіртки й чекав.
Мати вийшла доїти корову й побачила його.
— Чого не спиш?
— Не хочу.
— Живіт болить?
— Ні.
— Голова?
— Ні.
Вона подивилася на сина й усе зрозуміла.
— Сьогодні їдуть?
Михась кивнув.
Мати сіла поруч.
— Сумно?
— Ні.
— Звичайно.
Вони трохи помовчали.
— Наступного літа приїде, — сказала мати.
Він насупився.
— Усі так кажуть.
— Бо це правда.
— А якщо ні?
— Тоді приїде на Різдво.
— А якщо не приїде?
— Ти можеш написати.
— А якщо лист не дійде?
Мати здивовано глянула на нього.
— Чого б йому не дійти?
— Не знаю.
Вона провела долонею по його волоссю.
— Коли люди хочуть знайти одне одного, вони знаходять.
— Завжди?
Мати затримала руку на його голові.
— Не завжди. Але ти про це поки не думай.
О дев’ятій біля бабиної хати зібралися родичі й сусіди.
Дядько Василь виніс валізи. Баба Катерина подавала пакунки з харчами й наказувала доньці не забути передати привіт тому, іншому й ще десятку людей. Тітка Надія перевіряла квитки, хустки, гроші й воду.
Оленка стояла біля хвіртки у жовтій сукні.
Такій самій, як у перший день.
Тільки сандалі вже були подряпані, коліна засмагли, а біля ліктя залишився слід від лісової гілки.
На шиї у неї висіла дерев’яна жаба.
Побачивши Михася, вона всміхнулася.
— Ти прийшов.
— Я ж клявся.
— Думала, передумаєш.
— Я не передумую.
Підійшов Богдан. Він приніс Оленці яблуко, найбільше з тих, що знайшов у саду.
— Щоб у дорозі їла.
— Дякую.
— І повертайся. Бо він без тебе зовсім дурний стане.
Михась штовхнув друга.
— Сам дурний.
— Уже почалося, — сказав Богдан.
Здалеку почувся гуркіт.
Автобус виходив із-за лісу.
Оленка схопила Михася за руку.
— Уже?
— Рано приїхав.
— Може, це трактор.
Синій автобус з’явився на дорозі.
— Не трактор, — сказав Богдан.
Усі рушили до зупинки.
Михась ішов поруч з Оленкою й ніс її маленьку валізу. Цього разу вона здавалася легшою. Можливо, він став сильнішим. А може, просто не хотів віддавати.
Біля автобуса дорослі почали прощатися. Обіймалися, цілувалися, ще раз нагадували про листи й покупки.
— Оленко, сідай, — покликала тітка Надія.
Дівчинка не рушила.
— Зараз, мамо.
Вона повернулася до Михася.
— Дай валізу.
— Я занесу.
— Тебе не пустять.
— До дверей.
Він підніс валізу до автобуса.
Водій нетерпляче глянув на дітей.
— Швидше, бо графік.
Оленка взяла валізу, але не зайшла.
— Михасю.
— Що?
Вона засунула руку в кишеню й простягнула йому цукерку в червоній обгортці.
Таку саму, як їхня перша.
— Ця тобі.
— У нас уже є одна.
— Та спільна. А ця твоя.
— Я її з’їм.
— Можна.
— Зараз?
— Коли захочеш.
— А якщо не захочу?
— Тоді збережи.
Мати покликала з автобуса:
— Оленко!
— Іду!
Дівчинка раптом піднялася навшпиньки й поцілувала Михася в щоку.
Так швидко, що він не встиг навіть заплющити очі.
— Не забудь, — прошепотіла вона.
Потім забігла до автобуса.
Двері зачинилися.
Михась стояв нерухомо. Щока горіла в тому місці, де торкнулися її губи.
Автобус рушив.
Оленка притиснулася обличчям до вікна й махала рукою. Михась підняв свою. Бігти за автобусом він не став. Знав, що не наздожене.
Машина виїхала за останню хату, підняла куряву й зникла за поворотом.
Дорога спорожніла.
Люди ще трохи постояли, поговорили й почали розходитися.
— Ходімо, — сказав Богдан.
Михась не відповів.
— До річки?
— Не хочу.
— До фортеці?
— Іди сам.
Богдан постояв поруч, потім мовчки пішов.
Михась залишився біля дороги.
Він чекав, хоча автобус уже давно зник. Дивився на лісовий поворот і думав, що машина раптом повернеться. Водій скаже, що забув дорогу. Або зламається. Або Оленка змусить батьків вийти.
Нічого не сталося.
Згодом він пішов до старого дуба.
У фортеці було тихо. Червона стрічка ворушилася над входом. На пеньку лежала одна з Оленчиних мушель. Вона забула її або навмисно залишила.
Михась витягнув банку зі скарбами й поклав туди нову цукерку.
Тепер їх було дві.
Одна — спільна.
Друга — його.
Він довго дивився на них, потім закрутив кришку й сховав банку в дупло.
Ліс навколо залишався тим самим. Шуміли сосни. Літали комахи. Дятел стукав по сухому стовбуру. Десь далеко кумкала жаба.
Але без Оленки все змінилося.
Михась уперше зрозумів, що людина може поїхати, а її присутність залишиться в кожній речі.
У стрічці над входом.
У містку через річку.
У дерев’яній стіні, яку вони плели разом.
У місяці, що ввечері зійде над водою.
Він сів біля дуба, дістав із кишені синю стрічку й стиснув у долоні.
Вона ще трохи пахла Оленчиним волоссям і цукерками.
Михась заплющив очі.
Йому здалося, що десь далеко маленька тепла рука торкнулася його пальців.
У цей самий час Оленка сиділа біля вікна автобуса.
Мати розмовляла з батьком, бабині пакунки лежали під ногами, на колінах у неї була дерев’яна жаба.
За склом пропливали поля, лісові дороги, села й річки.
Оленка притиснула долоню до холодного скла.
Щойно автобус виїхав на пагорб, вона востаннє побачила темну смугу їхнього лісу.
— Мамо, а до Різдва довго? — запитала вона.
— Ще кілька місяців.
— Ми приїдемо?
— Побачимо.
— Не «побачимо». Приїдемо?
Тітка Надія втомлено усміхнулася.
— Постараємося.
Оленка відвернулася до вікна.
Ще одне доросле слово, яке нічого не обіцяло.
Вона поклала жабу на долоню й прошепотіла:
— Я повернуся.
Михась не міг її чути.
Але в ту мить під старим дубом він раптом підняв голову.
Йому здалося, що Оленка покликала його.
Він озирнувся на порожню стежку.
— Я чекатиму, — сказав він.
Ліс почув.
І зберіг ці слова на довгі роки.

Розділ 5

Шубка, що пахла цукерками

Після Оленчиного від’їзду літо закінчилося майже одразу.
Спочатку задощило. Ліс потемнів, стежки розмокли, а річка вийшла з берегів і забрала обидва кораблики, які діти залишили між корінням старої верби. Потім над селом потягнулися довгі ключі птахів. У садах почали падати яблука, на городах викопували картоплю, і повітря щовечора пахло димом від спаленого бадилля.
Михась ходив до школи, допомагав батькові складати дрова, пас корову й майже щодня навідувався до старого дуба.
У Місячній фортеці ставало дедалі холодніше. Вітер розкидав соснові гілки з даху, усередину набивалося жовте листя, а червона стрічка над входом втратила колір і стала майже рожевою.
Михась не знімав її.
Іноді він сідав на пеньок, діставав із дупла банку зі скарбами й дивився на дві цукерки.
Одну Оленка поклала в перший день.
Другу дала перед від’їздом.
Першу не можна було їсти, бо вона була спільна. Другу можна, але Михась не хотів.
Він уявляв, що розгорне її тоді, коли Оленка повернеться. Вони поділять цукерку навпіл, навіть якщо вона стане твердою, як камінь.
Перший лист прийшов у вересні.
Конверт принесла баба Катерина. Вона зайшла до їхньої хати ввечері, коли мати замішувала тісто, батько лагодив біля печі чобіт, а Михась сидів над букварем і намагався прочитати речення про маму, яка мила раму.
— Оце тобі, — сказала баба й поклала конверт на стіл.
На ньому було написано: «Катерині Іванівні». Але внизу, під адресою, дрібними літерами стояло: «Для Михася».
Він схопив листа обома руками.
— Від кого? — запитала мати, хоча вже здогадалася.
— Від Оленки.
— Спочатку уроки.
— Я тільки відкрию.
— Спочатку дочитаєш.
— Там мама раму миє. Я вже знаю.
— А що далі?
Михась подивився в буквар.
— Далі тато… теж щось робить.
Батько засміявся.
— Важливий чоловік, а ніхто не знає, що він робить.
Михась прочитав сторінку, плутаючи склади й ковтаючи закінчення. Мати кілька разів виправляла, але зрештою махнула рукою.
— Читай уже свого листа.
Він сів ближче до лампи й обережно розірвав конверт.
Усередині лежав аркуш у клітинку. Оленка писала синім чорнилом, рівно й дрібно:
«Привіт, Михасю. Я вже ходжу до школи. У нас велика школа на три поверхи. У класі двадцять вісім дітей. Моя вчителька добра, але голосна. Я сиджу з дівчинкою Світланою. Вона каже, що в селі нудно, але вона не бачила нашої річки, тому нічого не знає. У дворі є хлопчик Сергій. Він сказав, що вміє ловити жаб, але я не перевіряла. Я не забула тебе. Чи стоїть наша фортеця? Чи ціла цукерка? Чи повернувся місяць? Напиши. Оленка».
Михась перечитав листа тричі.
На словах про хлопчика Сергія зупинився довше.
— Хто такий Сергій? — запитав він уголос.
— А ми звідки знаємо? — сказала мати, розкачуючи тісто.
— Він жаб ловить.
— То велике вміння.
— Я теж ловлю.
— Знаємо. Марічка досі згадує.
Михась сховав лист за пазуху.
Відповідь писав два вечори. У першому варіанті написав: «ФОРТЕЦЯ СТОЇТЬ. ЦУКЕРКА Є. МІСЯЦЬ ТЕЖ». Потім подумав і додав: «СЕРГІЮ ЖАБ НЕ ДАВАЙ».
Мати прочитала через плече.
— Чого це?
— Вони слизькі.
— А сам їй давав.
— То було в селі.
— У місті жаби інші?
Михась закрив аркуш рукою.
— Не дивіться.
— Не дивлюся. Тільки букву «ж» напиши правильно.
Листи приходили нечасто.
Іноді між ними минало по кілька тижнів. Оленка розповідала про школу, міські трамваї, велику книгарню, ковзанку й нову ляльку, яку їй подарували на день народження. Михась писав про ліс, річку, Богданову рогатку, перший сніг і про те, що лисиця вночі душила курей у сусідів.
Про Сергія вона більше не згадувала.
Михась також не питав.
Коли випав перший сніг, він одразу побіг до Місячної фортеці.
Ліс змінився. Стежки зникли під білим покривалом, гілки сосен зігнулися, а річка біля берега вкрилася тонкою кригою. Фортецю майже засипало. Із снігу стирчали тільки верхівки жердин і клаптик червоної стрічки.
Михась розгріб вхід руками.
Усередині було сухо. Банка зі скарбами залишалася на місці.
Він дістав Оленчин останній лист, перечитав і прошепотів:
— Приїжджай на Різдво.
Відповіді, звичайно, не було.
Та за кілька днів баба Катерина повідомила, що донька з родиною збирається приїхати на свята.
— Точно? — перепитав Михась.
— Якщо дорогу не замете.
— А якщо замете?
— Тоді розчистять.
— А якщо автобус зламається?
— Інший пришлють.
— А якщо…
— Михасю, — перебила баба, — вони їдуть. Не накликай лиха.
Відтоді він почав рахувати дні.
На дверях сараю крейдою намалював сім рисок і щоранку одну стирав. Коли залишилася остання, прокинувся ще до світанку.
Надворі стояв мороз. Небо було чисте, темно-синє, зорі блищали так низько, ніби їх можна було збити сніжкою. Дим із коминів піднімався рівними стовпами.
Мати в хаті вже поралася біля печі. На столі стояла велика макітра з тістом, у мисці лежали часник і перець, під стелею висіли кільця домашньої ковбаси.
— Не крутися під ногами, — сказала вона, коли Михась утретє зазирнув до сіней.
— Я не кручуся.
— Від тебе вітер по хаті ходить.
— Вони коли будуть?
— Після обіду.
— А котра зараз?
— Ранок.
— Я знаю. Скільки до обіду?
— Поки хліб спечеться, ковбаса довариться, ти принесеш дрова й почистиш сніг біля хвіртки.
Михась приніс дрова так швидко, що половину розсипав у сінях. Потім узяв дерев’яну лопату й почав чистити двір.
Спочатку свою стежку. Потім дорогу до бабиної хати. Потім майданчик біля зупинки.
— Ти до міста чиститимеш? — запитав Богдан, який проходив із санками.
— Треба, щоб автобус проїхав.
— Він дорогою їде, не твоєю стежкою.
— А якщо застрягне?
— Тоді витягнемо.
— Чим?
Богдан подивився на свої санки.
— Мотузкою.
Михась нічого не відповів.
До обіду село наповнилося святковими запахами.
З хат тягнуло печеним хлібом, пампушками, медом, маком, смаженою цибулею й ковбасою. На подвір’ях рубали дрова, носили воду, струшували сніг із килимів. Діти перевіряли санки й лижі, дорослі готувалися до гостей.
Михась майже не їв.
— Захворів? — запитав батько.
— Ні.
— Тоді чого вареник по тарілці ганяєш?
— Не хочу.
— Уперше бачу.
Мати глянула у вікно.
— Ще не приїхали.
— Я не питаю.
— А очима питаєш.
Близько третьої години за лісом загуркотіло.
Михась кинув ложку.
— Сиди, — сказала мати.
— Я тільки подивлюся.
— У шапці.
Він схопив кожух, натягнув валянки й вибіг.
До зупинки вже йшли люди. Хтось чекав родичів, хтось приніс передати пакунок до міста. Богдан прибіг із санками.
Синій автобус з’явився за поворотом, важко прокладаючи колію в снігу.
Михась відчув, як серце вдарилося об ребра.
Автобус зупинився. Двері відчинилися, випустивши хмару теплого повітря.
Першим вийшов дядько Василь у хутряній шапці. За ним тітка Надія, закутана у велику вовняну хустку.
Михась чекав.
У дверях з’явилася Оленка.
Вона стояла на верхній сходинці в білій пухнастій шапці й світлій шубці. На руках були червоні рукавички, на ногах — блискучі чобітки. За кілька місяців вона ніби підросла, стала тоншою, серйознішою.
Михась дивився й не знав, чи це справді вона.
Оленка побачила його.
Її обличчя одразу змінилося.
— Михасю!
Вона стрибнула з останньої сходинки просто в сніг і побігла до нього.
Михась також зробив крок, але раптом засоромився. Навколо стояли дорослі, Богдан, сусіди.
Оленка не зупинилася. Налетіла на нього й обійняла.
Її шубка була холодна від морозу, м’яка й пахла далеким містом, жіночими парфумами та цукерками.
Саме цукерками найбільше.
Солодкий запах ішов від коміра, волосся, рукавичок і кишень.
— Ти приїхала, — тільки й сказав він.
— Я ж обіцяла.
— Довго не було.
— Ти теж не приїхав.
— Мене не пустили.
— А мене пустили.
Вона відступила й уважно оглянула його.
— Ти став вищий.
— Ні.
— Став.
— Ти теж.
— Я знаю.
Богдан підійшов ближче.
— Привіт.
— Привіт, лицарю, — сказала Оленка.
— Я вже не лицар.
— Чому?
— Фортеця снігом засипана.
— Значить, треба відкопати.
Вона засунула руку в кишеню шубки й дістала жменю цукерок.
— Це вам.
Богдан одразу взяв дві.
— Одну! — сказала Оленка.
— Я за дорогу.
— Яку?
— До фортеці.
— Ми й без тебе знаємо.
Михась узяв одну цукерку, але не розгорнув. Підніс до носа.
Оленка засміялася.
— Ти досі все нюхаєш?
— Тільки цукерки.
— Моя шубка теж ними пахне. Мама насипала в кишені, щоб у дорозі не нудьгувала.
Вона розстебнула ґудзик і показала внутрішню кишеню, повну блискучих обгорток.
— Хочеш ще?
— Потім.
— Чому?
— Нехай пахнуть.
Оленка подивилася на нього, наче хотіла щось запитати, але не стала.
Дорогою до бабиної хати вони йшли попереду. Дорослі несли сумки й розмовляли про мороз, дорогу та ціни. Богдан тягнув на санках Оленчину валізу.
— Ти писав мало, — сказала вона.
— Я писав усе.
— Три речення.
— Там було чотири.
— Останнє: «У нас сніг».
— Це важливо.
— У нас теж був.
— Не такий.
— Який у вас?
Михась показав на поля, дахи й дерева.
— Такий.
Оленка вдихнула морозне повітря.
— У місті сніг через день стає сірим.
— Чому?
— Машини.
— У нас тільки трактор.
— Тому тут краще.
Він хотів сказати: «Залишайся», але згадав, що після свят вона знову поїде.
Цього разу вирішив не питати коли.
Баба Катерина зустріла гостей на ґанку.
— Дитино моя! — Вона притиснула Оленку до себе. — Замерзла? Ходи до печі. Я пампушки зробила.
У хаті було тепло й тісно. На столі лежали паляниці, накриті рушниками. У великій мисці блищала домашня ковбаса. На припічку парували горщики. Пахло часником, перцем, медом і свіжим тістом.
Оленка зняла шубку.
Михась стояв поруч і дивився, куди її повісять.
Тітка Надія поклала шубку на лавку.
— Михасю, не стій у дверях, — сказала баба Катерина. — Або заходь, або надвір.
Він зайшов.
— Ти обідала? — запитав Оленку.
— В автобусі.
— Що?
— Бутерброд.
— Це не їжа.
— У місті їжа.
— Тут ні.
Баба Катерина поставила перед нею миску пампушок.
— Правильно хлопець каже. Їж.
Оленка взяла одну пампушку, відкусила й заплющила очі.
— Смачно?
— Дуже.
— У місті таких немає, — сказав Михась.
— Є.
— Не такі.
— Не такі, — погодилася вона.
Після вечері діти вийшли надвір.
Над селом уже синів зимовий присмерк. У вікнах запалювали лампи, з димарів ішов дим. Сніг скрипів під ногами.
Михась привів свої старі дерев’яні санки. Богдан приніс більші, з металевими полозами.
— Їдемо на гору, — запропонував він.
— Мені мама не дозволить, — сказала Оленка.
— Ти вже питала?
— Ні.
— Тоді ще не заборонила.
Оленка усміхнулася.
— Я тільки шубку візьму.
Вона забігла до хати й повернулася за кілька хвилин. Цього разу шапку зав’язала під підборіддям, а в кишені насипала цукерок.
Михась одразу відчув знайомий запах.
Гірка стояла за останніми хатами, біля замерзлого ставу. Там уже зібралися сільські діти. Одні спускалися на санках, інші — на шматках бляхи, мішках із соломою і навіть на старому кориті.
— Оце Марічка, — сказав Михась.
Оленка подивилася на дівчинку в червоній хустці, яка сиділа на санках поруч із двома подругами.
— Та, що боїться жаб?
— Вона.
— Гарна.
— Хто?
— Марічка.
Михась знизав плечима.
— Не знаю.
— Ти ж її бачиш.
— І що?
— Нічого.
Оленка поправила рукавички й пішла до Богдана.
— Я з тобою поїду.
Михась одразу насупився.
— Чого з ним?
— У нього санки більші.
— Мої швидші.
— Звідки знаєш?
— Завжди швидші.
Богдан задоволено сів попереду.
— Сідай, Оленко.
Михась ухопив його санки за мотузку.
— Ви перекинетеся.
— Не перекинемося.
— Там унизу яма.
— Я знаю, — відповів Богдан.
— Не знаєш. Її снігом замело.
— То покажи.
Михась не відпускав мотузку.
Оленка дивилася на нього кілька секунд, а потім раптом усміхнулася.
— Ти ревнуєш?
— Що?
— Не хочеш, щоб я з Богданом їхала.
— Бо він погано керує.
— Я найкраще керую, — заперечив Богдан.
— Торік у тин в’їхав.
— Тин неправильно стояв.
— А навесні в калюжу?
— То вже не санки були.
Оленка підвелася.
— Добре. Поїду з тобою.
Михась одразу відпустив Богданову мотузку.
— Я просто попередив.
— Звичайно.
Вона сіла на його санки.
— А ти куди?
— Позаду.
Михась опустився, поставив ноги на полози й обхопив Оленку руками, щоб вона не впала.
Її шубка притиснулася до його грудей.
Знову запахло цукерками.
— Тримайся, — сказав він.
— Я тримаюся.
— Сильніше.
— За що?
— За мотузку.
Оленка взялася за мотузку.
Богдан штовхнув їх зі схилу.
Санки рвонули вперед. Вітер ударив в обличчя, сніг полетів з-під полозів. Оленка закричала — спочатку від страху, потім від захвату.
— Швидше! — гукнула вона.
— І так швидко!
— Ще!
Михась виставив ногу, повернув санки, об’їхав яму й пролетів повз Марічку. Та встигла тільки відскочити.
— Куди прете?! — закричала вона.
Санки виїхали на рівне місце й зупинилися біля самого ставу.
Оленка повернулася до Михася.
Щоки в неї почервоніли, очі блищали.
— Ще раз.
— Ти не злякалася?
— Ні.
— Кричала.
— Бо гарно.
Вони каталися, доки зовсім не стемніло.
Раз перекинулися в замет. Михась упав першим, Оленка — на нього. Шапка злетіла, цукерки висипалися з кишені й розкотилися по снігу.
— Збирай! — закричала вона.
— Навіщо? Вони в снігу.
— Обгортки цілі.
Богдан і Марічка також кинулися збирати.
— Ця моя, — сказала Марічка, знаходячи зелену цукерку.
— Не твоя, — заперечила Оленка.
— Я знайшла.
— Вона була в моїй кишені.
— Тепер у моїй руці.
Оленка встала перед нею.
— Віддай.
Марічка була старша й трохи вища.
— А якщо ні?
Михась підійшов ближче.
— Віддай.
— Ти що, її охоронець?
— Віддай, кажу.
Марічка глянула на нього, потім на Оленку й кинула цукерку в сніг.
— Забирайте свої міські дурниці.
Вона пішла до подруг.
Оленка підняла цукерку.
— Не треба було сваритися.
— Вона сама.
— Можна було віддати.
— Чому?
— У мене ще є.
Михась витер сніг із обгортки.
— Не в цукерці справа.
— А в чому?
Він не знав, як пояснити.
Йому не подобалося, коли хтось забирав те, що належало Оленці. Навіть якщо це була одна цукерка.
— Вона тебе образила, — сказав він.
— Ти теж іноді ображаєш.
— То інше.
— Чому?
— Бо я не Марічка.
Оленка засміялася.
— Це правда.
Коли вони повернулися до бабиної хати, дорослі вже почали хвилюватися.
— Де ви були стільки часу? — запитала тітка Надія.
— На санках, — відповіла Оленка.
— Я ж казала далеко не ходити.
— Ми недалеко.
— У тебе шубка вся в снігу!
Вона почала обтрушувати доньку.
— І цукерок у кишені майже немає.
— Вони випали.
— Ти всі з’їла?
— Не всі.
Тітка Надія глянула на Михася.
— Ти хоч не застудив її?
— Я?
— Хто ж іще возив по заметах?
— Вона сама хотіла.
— Звичайно. А ти мав бути розумніший.
— Мамо, — втрутилася Оленка, — він мене тримав. Я жодного разу не впала.
Михась не став нагадувати про замет.
У хаті баба Катерина поставила перед дітьми гаряче молоко з медом. На столі лежав свіжий хліб. Батько Михася відрізав кільце домашньої ковбаси, і запах часнику та диму наповнив кімнату.
Оленка сиділа біля печі в теплому светрі. Її шубка сохла на спинці стільця.
Михась сів поруч.
— Покажеш завтра фортецю? — запитала вона.
— Відкопав.
— Сам?
— Богдан допомагав.
— Цукерки цілі?
— Цілі.
— Обидві?
— Обидві.
Вона задоволено кивнула.
— Я ще одну привезла.
— Навіщо?
— Щоб було три.
— Три не ділиться на двох.
— Одну з’їмо разом.
— Яку?
— Нову. Старі, мабуть, уже несмачні.
— Перша спільна.
— Знаю.
— Її не можна їсти.
— Не будемо.
Оленка підсунулася ближче й прошепотіла:
— Я скучила.
Михась подивився на неї.
— Дуже?
— Дуже.
— Чого в листах не писала?
— Соромилася.
— Кого?
— Не знаю.
— Я теж скучив.
— Дуже?
Він хотів відповісти так само, але на кухні сиділи дорослі. Мати місила тісто, баба Катерина перебирала мак, дядько Василь із батьком розмовляли про роботу. Усі могли почути.
Тому Михась сказав:
— Фортецю відремонтував.
Оленка усміхнулася.
Вона зрозуміла.
Увечері дорослі ще довго сиділи за столом. Говорили про місто, село, роботу, школу й родичів. Діти втомилися після санок, але спати не хотіли.
Баба Катерина постелила Оленці на великому ліжку біля печі. Михась мав іти додому.
Він одягнув кожух, але затримався біля дверей.
— Завтра рано приходь, — сказала Оленка.
— Коли?
— Як прокинешся.
— Я рано прокидаюся.
— Тоді не дуже рано.
— А як?
— Коли я вже прокинуся.
— Звідки знатиму?
— Постукай у вікно.
— А якщо ти спиш?
— Тихо почекай.
— Надворі мороз.
— Тоді стукай голосніше.
Тітка Надія почула останні слова.
— Нікуди вона завтра зранку не піде. Свято.
— Ми тільки до фортеці, — сказала Оленка.
— Якої ще фортеці?
Діти переглянулися.
— Снігової, — швидко відповів Михась.
— Біля хати, — додала Оленка.
— Оце біля хати й грайтеся.
Михась вийшов у сіни.
На лавці лежала Оленчина шубка. Він зупинився, переконався, що ніхто не дивиться, і нахилився до хутряного коміра.
Вдихнув.
Цукерки.
Мороз.
Трохи диму від печі.
І Оленка.
— Ти що робиш?
Він різко обернувся.
Оленка стояла у дверях кухні.
— Нічого.
— Ти нюхав мою шубку.
— Не нюхав.
— Я бачила.
— Хотів перевірити, чи висохла.
— Носом?
Михась почервонів.
— Вона цукерками пахне.
Оленка підійшла ближче, засунула руку в кишеню й дістала останню цукерку.
— Тримай.
— Не хочу.
— Чому?
— Нехай там лежить.
— Навіщо?
— Щоб шубка пахла.
Вона глянула на цукерку, потім на нього.
— Добре.
Повернула її в кишеню.
— Наступної зими вона вже буде мала.
— Хто?
— Шубка. Я виросту.
Михась торкнувся рукава.
— Тоді не віддавай її нікому.
— Навіщо вона мені мала?
— Збережи.
— Ти дивний.
— Сама дивна.
— А якщо мама віддасть двоюрідній сестрі?
— Сховай.
Оленка подумала.
— Можу залишити в бабусі.
— Залиш.
— А що ти з нею робитимеш?
Михась не знав.
Йому просто хотілося, щоб цей запах нікуди не зник.
— Нічого.
— Тоді навіщо?
— Щоб була.
Оленка всміхнулася.
— Добре. Коли стане мала, залишу тобі.
— Не мені. У фортеці.
— Улітку там хутро з’їдять миші.
— Тоді в баби.
— Домовилися.
Вона взяла його за руку.
— До завтра.
— До завтра.
— Не запізнюйся.
— Я ніколи не запізнююся.
Оленка відпустила його.
— Поки що.
Михась не зрозумів, чому ці слова раптом прозвучали сумно.
Він вийшов надвір.
Мороз одразу вхопив за щоки. Над дахами сяяли зорі. Сніг був синій у місячному світлі.
Дорогою додому Михась увесь час відчував на долоні тепло Оленчиної руки.
А ще йому здавалося, що навіть на морозі, далеко від бабиної хати, він досі чує запах її шубки.
Запах цукерок, диму й зимового свята.
Через багато років він забуде назви вулиць, обличчя однокласників, номери телефонів і дати важливих подій.
Але цей запах залишиться.
І одного дня саме він поверне Михайлові жінку, яку він утратив ще хлопчиком.

Розділ 6

Різдвяна зірка

На Святвечір Михась прокинувся від запаху маку.
У хаті було ще темно, але мати вже поралася біля печі. У макітрі вона розтирала мак дерев’яним макогоном, і той рівний, глухий стукіт розходився по всій кімнаті. На лавці стояла миска з квасолею, на столі чекали гриби, сушені груші, горіхи й мед. Біля печі підходило тісто.
Михась лежав під ковдрою й слухав, як мати тихо наспівує колядку.
— Уже можна вставати? — запитав він.
— Спи.
— Я не сплю.
— Тоді лежи.
— Навіщо?
— Щоб не крутився під ногами.
Батько на печі засміявся.
— Вставай уже. Від нього однаково тиші не буде.
Михась миттю зіскочив на підлогу. Сорочку натягнув задом наперед, не помітив цього й побіг до вікна.
Надворі ще синіло. Сніг за ніч став чистим і пухким, на шибках розквітли морозні папороті. Біля криниці лежала дерев’яна лопата, а на хвіртці висіли білі шапки снігу.
— Вони вже прокинулися? — запитав він.
— Хто? — мати навіть не обернулася.
— Усі.
— Усі люди?
— Оленка.
— Не знаю.
— Піду перевірю.
— Куди ти підеш голодний?
— Я не голодний.
У ту саму мить живіт голосно забурчав.
Батько знову засміявся.
— То миша в ньому.
Мати підсунула синові шматок учорашнього хліба.
— Їж. І принеси води. Потім дрова внесеш. А до гостей підеш, коли допоможеш.
Михась слухав тільки половину. Він уже бачив, як стоїть біля бабиного вікна, як стукає, як Оленка вибігає у своїй шубці, що пахне цукерками.
Воду приніс швидко, але половину розхлюпав на порозі. Дрова склав так нерівно, що поліна двічі розсипалися. Мати мовчки дивилася, як він поспішає, і нарешті не витримала:
— Стій.
— Що?
— Сорочку перевдягни.
Він глянув на себе.
— А що з нею?
— Ґудзики на спині.
Михась почервонів.
— Так тепліше.
— Звичайно. Особливо животу.
Коли всі справи були зроблені, він натягнув кожух і вибіг.
Дорогою до баби Катерини зустрів Богдана. Той тягнув за собою лижі, зроблені батьком із тонких березових дощок.
— Ходімо на поле, — запропонував він.
— Не можу.
— Чого?
— Оленку чекаю.
— Вона що, на лижах не вміє?
— Не знаю.
— То навчимо.
Богдан закинув мотузку від лиж на плече й пішов поруч.
Біля бабиної хати було гамірно. Дядько Василь рубав дрова, тітка Надія витрушувала рядно, баба Катерина носила з комори горщики. Вікна запітніли від тепла.
Оленка сиділа на підвіконні й дивилася надвір.
Щойно побачила Михася, одразу зіскочила.
За хвилину вона вже вибігла на ґанок.
— Чого так довго?
— Я воду носив.
— Від самого ранку?
— Ще дрова.
— Я вже думала, ти не прийдеш.
— Я ж казав.
Вона була без шубки, у вовняному светрі й теплій спідниці. Волосся заплели у дві коси, на кінцях висіли сині банти.
— Одягайся, — сказав Михась. — Підемо на лижах.
— Я не вмію.
— Навчишся.
Оленка подивилася на Богданові лижі.
— А де мої?
— Можеш на моїх, — запропонував Богдан.
— А ти?
— Я босоніж побіжу.
— У снігу?
— Я пожартував.
Михась одразу сказав:
— Батько зробить їй окремі.
— Коли?
— Потім.
— До весни? — запитала Оленка.
— Сьогодні.
Він сам не знав, чи батько погодиться, але відступати було пізно.
Дядько Василь почув розмову.
— У сараї є старі лижі твоєї матері, — сказав він доньці. — Треба тільки ремінці поправити.
Лижі виявилися вузькими, потемнілими від часу. На носках ще виднілися блакитні квіти, намальовані фарбою. Один ремінець порвався, другий затвердів.
Михась узявся лагодити.
— Ти вмієш? — запитала Оленка.
— Умію.
— Учора ти казав, що вмієш ліфт ремонтувати, хоча навіть не бачив його.
— Лижі бачив.
Він знайшов у сараї шматок шкіри, позичив у дядька Василя шило й почав пришивати ремінець. Голка не слухалася, кілька разів вислизала. Михась проколов палець, але руки не забрав.
Оленка сиділа навпочіпки й дивилася.
— Кров.
— Трохи.
— Треба помазати.
— Не треба.
— Буде боліти.
— Уже не болить.
— Ти завжди так кажеш.
Вона взяла його руку й піднесла до губ. Обережно подула на проколений палець.
Михась завмер.
Дихання в неї було тепле й пахло медом.
— Тепер не болить? — запитала вона.
— Не болить.
— Я ж казала.
Богдан стояв біля дверей сараю й дивився на них.
— Ви довго ще?
— Зараз, — буркнув Михась.
За пів години лижі були готові.
Вони пішли за село, де поле плавно спускалося до лугу. Сніг там лежав рівний, незайманий, тільки заячі сліди перетинали білу поверхню.
Оленка взула лижі й одразу впала.
— Вони самі їдуть! — обурилася вона.
— Для того вони й лижі, — сказав Богдан.
— Нехай не їдуть, доки я не скажу.
Михась подав їй руку.
— Коліна трохи зігни.
— Навіщо?
— Щоб не падати.
— Я вже зігнула.
— Не так.
Він став позаду, поклав руки їй на плечі й розвернув у потрібний бік.
— Палиці тримай ширше.
— Вони важкі.
— Не важкі.
— Тобі не важкі.
— Відштовхнися.
Оленка відштовхнулася обома палицями й поїхала. Спочатку повільно, потім швидше.
— Михасю!
— Я тут.
— Як зупинитися?
— Лижі боком!
— Яким боком?
Вона наближалася до невеликого замету.
— Падай! — закричав Богдан.
— Куди?
— У сніг!
Оленка заплющила очі й упала набік.
Сніг накрив її майже з головою.
Михась підбіг першим.
— Ціла?
З-під снігу показалося обличчя.
— Ні.
— Що болить?
— Усе.
Вона мовчала кілька секунд, потім засміялася.
— Я їхала!
— Трохи.
— Довго.
— П’ять метрів.
— У місті п’ять метрів — далеко.
Богдан під’їхав до них.
— Ходімо на гору.
— Ні, — сказав Михась. — Спочатку нехай на рівному навчиться.
— До вечора?
— Хоч до весни.
Оленка вибралася із замету.
— Я на гору піду.
— Упадеш.
— Ти мене спіймаєш.
Михась не зміг заперечити.
На невеликому схилі Богдан показав, як ставити лижі «плугом». Оленка уважно слухала, кілька разів повторила рухи, а потім заявила, що все зрозуміла.
— Не поспішай, — попередив Михась.
— Я не поспішаю.
Вона відштовхнулася й одразу набрала швидкість.
Палиці розлетілися в різні боки.
— Ноги ширше! — кричав Богдан.
— Вони й так ширше!
— Гальмуй!
— Я гальмую!
Попереду зі снігу стирчав кущ.
Михась кинувся навперейми. Ухопив Оленку за рукав, але сам послизнувся. Вони покотилися вниз разом, заплуталися в лижах і зупинилися біля самого куща.
Оленка лежала на ньому.
— Ти знову впав, — сказала вона.
— Зате спіймав.
— Як біля яру.
— Тоді теж спіймав.
Вона не поспішала вставати.
Михась бачив зовсім близько її очі. У них відбивався білий сніг і зимове сонце.
— Чого дивишся? — запитала Оленка.
— Не дивлюся.
— Дивишся.
— Перевіряю, чи не вдарилася.
— Очима?
— А чим?
Вона засміялася й підвелася.
До обіду Оленка вже могла проїхати весь схил, не впавши. Щоправда, зупинялася лише тоді, коли сніг сам гальмував лижі, але вважала себе майже майстром.
Коли вони повернулися, баба Катерина саме виймала з печі хліб.
Гарячі паляниці лежали на дерев’яній дошці, круглі, золоті. Скоринка потріскувала. Пахло так сильно, що діти зупинилися ще в сінях.
— Руки мити, — сказала баба.
— Ми тільки шматочок, — попросила Оленка.
— Брудними руками?
— У рукавичках.
— Рукавички в снігу валялися.
Михась подивився на свої руки. Вони були червоні, у подряпинах, під нігтями темніла земля зі старого ремінця.
— Я чистий, — сказав він.
— Тебе, дитино, тільки окропом відмивати.
Вони вимили руки холодною водою з рукомийника, довго витирали об один рушник і повернулися на кухню.
Баба відламала кожному по окрайцю. Хліб був такий гарячий, що його доводилося перекидати з долоні на долоню.
Оленка вдихнула запах.
— Він пахне святом.
— Хліб пахне хлібом, — сказав Михась.
— Ні. У місті хліб інакший.
— Я ж казав.
— Ти про пампушки казав.
— Тут усе інакше.
Баба Катерина поставила на стіл тарілку з домашньою ковбасою.
— Тільки по одному шматочку. До вечері не наїдайтеся.
Ковбаса пахла димом, часником і перцем. Оленка спочатку з’їла один шматочок, потім попросила другий.
— У місті такої немає, — переможно сказав Михась.
— Є в магазині.
— Не така.
— Не така, — погодилася вона з повним ротом.
До появи першої зірки в хаті ніхто не сідав за святковий стіл. Дорослі завершували останні справи. Батько Михася приніс оберемок сіна й поклав під скатертину. Баба Катерина поставила на покуті дідух. У мисках чекали кутя, вареники, голубці, гриби, квасоля, риба, узвар.
Михась з Оленкою весь час вибігали надвір і дивилися на небо.
— Є? — питала вона.
— Немає.
— А ота?
— То літак.
— Він не рухається.
— Рухається, тільки далеко.
— А он там?
— Хмара.
— Ти все вигадаєш, аби не сідати до столу.
— Я хочу їсти.
— Тоді скажи, що зірка.
— Не можна.
— Чому?
— Вона справжня має бути.
Богдан прийшов, коли вже починало сутеніти. У руках тримав велику різдвяну зірку, зроблену з дерев’яних планок, кольорового паперу й сріблястої фольги. Усередині горіла маленька свічка.
— Гарна! — Оленка вибігла до нього.
— Ми з батьком робили.
— Можна потримати?
— Тільки рівно.
Вона взяла зірку обома руками. Світло просвічувало крізь червоний папір і лягало їй на обличчя.
Михась дивився на неї й подумав, що Оленка сама схожа на ту зірку — приїздить здалеку, світить недовго, а потім знову зникає.
— Ось вона! — закричала тітка Надія з ґанку.
Над лісом справді з’явилася перша вечірня зірка.
Усі зайшли до хати.
За столом було тісно. Дорослі посадили дітей разом. Михась опинився між Оленкою та Богданом.
Перед вечерею дід Андрій, бабин сусід, прочитав молитву. У хаті стало тихо. Навіть найменші діти перестали соватися.
Потім усі взяли кутю.
— За рідних, — сказала баба Катерина. — За тих, хто з нами, і за тих, кого вже немає.
Михась дивився на зерна пшениці, мак і мед. Він не зовсім розумів, як можна їсти за тих, кого немає, але відчував, що цей вечір не схожий на інші.
Під скатертиною він знайшов Оленчину руку.
Не шукав навмисно. Просто їхні пальці зустрілися біля краю лавки.
Оленка не відсмикнула долоні.
Вони сиділи так, поки дорослі говорили про родину, згадували померлих і бажали одне одному здоров’я.
— Ти чого однією рукою їси? — запитав Богдан.
Михась швидко забрав руку.
— Так зручніше.
Оленка сховала усмішку за кухлем узвару.
Після вечері діти зібралися колядувати.
Богдан ніс зірку. Михась узяв торбу для гостинців. Оленці дали маленький дзвіночок. До них приєдналися Марічка, двоє сусідських хлопців і Богданова молодша сестра.
— Я не знаю всіх слів, — сказала Оленка.
— Співай те, що знаєш, — відповів Михась.
— А далі?
— Рота відкривай.
— Люди побачать.
— У темряві не побачать.
Першою зайшли до хати діда Семена.
Богдан підняв зірку й голосно запитав:
— Дозволите колядувати?
— Колядуйте, якщо не дарма їсти прийшли, — відповів дід.
Діти заспівали.
Михась знав слова, але поспішав. Марічка співала голосніше за всіх. Богдан час від часу збивався. Оленка спочатку тихо повторювала приспів, а потім її дзвінкий голос піднявся над іншими.
Дід Семен слухав, спираючись на палицю.
— Добре, — сказав він після колядки. — Міська дівчина всіх вас переспівала.
Михась пишався так, ніби це він навчив її співати.
Дід насипав у торбу горіхів, яблук, цукерок і поклав кілька монет.
Вони пішли далі.
У кожній хаті пахло по-своєму. Десь — медом і воском, десь — сушеними грибами, десь — хвоєю, кутею або димом. Люди відчиняли двері, усміхалися, запрошували дітей до тепла.
Оленка швидко вивчила слова й уже не відставала.
Біля хати Марічки вона взяла Михася за рукав.
— Я замерзла.
— Руки?
— Ноги.
— Треба додому.
— Ще одну хату.
— Ти завжди кажеш «ще одну».
— Бо цікаво.
Він присів і перевірив її чобітки.
— Сніг усередині?
— Трохи.
— Чому не сказала?
— Не хотіла, щоб мене відвели.
Михась зняв свої товсті вовняні шкарпетки просто під тином.
— Одягай.
— А ти?
— У мене валянки.
— Тобі буде холодно.
— Не буде.
— Буде.
— Я звик.
Вона вагалася.
— Михасю, а якщо ти захворієш?
— Не захворію.
— Звідки знаєш?
— Я сільський.
Це здалося їй достатнім поясненням.
Оленка перевзулася в його шкарпетки. Вони були завеликі й зібралися складками, але ноги зігрілися.
— Тільки мамі не кажи, — попросив він.
— Чому?
— Вона сваритиметься.
— За те, що дав?
— За те, що сам без них.
Оленка застебнула чобіт.
— Дорослі дивні.
— Дуже.
Далі вони йшли поруч. Михась відчував холод, але не зізнавався.
Біля останньої хати колядників пригостили гарячими пампушками. Вони стояли в сінях, гріли руки над мискою й ділили зароблене.
— Гроші віддамо батькам, — сказав Богдан.
— Чому? — запитала Оленка.
— Щоб не загубилися.
— А цукерки?
— Наші.
— Треба порівну, — сказала Марічка.
— Я зірку ніс, мені більше, — заперечив Богдан.
— А я найголосніше співала.
— Ти кричала.
— Сам кричав.
Поки вони сперечалися, Оленка непомітно поклала в кишеню Михасевого кожуха дві цукерки.
Він відчув, але нічого не сказав.
Коли діти повернулися, бабина хата ще світилася. Дорослі співали колядок, розмовляли, згадували молодість.
Оленка віддала Михасеві шкарпетки.
— Вони мокрі.
— Висохнуть.
— Дякую.
— Нема за що.
— Є.
Вона засунула руку до кишені своєї шубки.
— Я тобі подарунок привезла.
— Цукерки?
— Не вгадаєш.
Оленка дістала невелику коробочку, загорнуту в синій папір.
— Це на Різдво.
Михась узяв подарунок обережно.
Усередині лежав маленький металевий автомобіль. Червоний, із чорними колесами й дверцятами, які відчинялися.
— Справжня машина, — прошепотів він.
— Іграшкова.
— Колеса крутяться.
— У магазині було багато. Я сама вибрала.
Михась покатав автомобіль по лавці.
— Вона швидка.
— Як твої санки.
— Швидша.
— А ти мені щось подаруєш?
Він завмер.
Про подарунок він не подумав.
— Я… завтра.
— Значить, нічого не приготував.
— Приготував.
— Що?
— Не скажу.
— Бо немає.
— Є.
Оленка хитро всміхнулася.
— Добре. Чекатиму.
Удома Михась довго не міг заснути. Червона машинка стояла біля подушки. Він крутив колеса, відчиняв дверцята й думав, що подарувати Оленці.
Цукерки не годилися — їх у неї було багато.
Дерев’яну жабу він уже дарував.
Можна було віддати найкращий камінь зі скарбниці. Білий, круглий, із золотою смужкою. Але камінь здавався надто простим.
Батько помітив, що син не спить.
— Чого крутишся?
— Думаю.
— Уночі?
— Треба подарунок.
— Кому?
Михась мовчав.
— Оленці?
— Вона мені машину дала.
— А ти?
— Забув.
Батько сів на край ліжка.
— Найкращі подарунки не завжди купують.
— А які?
— Ті, у які вкладають працю.
— Яку?
— Що ти вмієш?
Михась подумав.
Він умів різати ножем м’яке дерево. Не дуже рівно, але вмів. Міг зробити свисток, маленький човник або фігурку.
— Я зроблю їй місяць.
— Із чого?
— Із дерева.
Батько приніс із сараю тонкий липовий кружечок. Запалив лампу, дав синові маленький ніж і показав, як вирізати півмісяць.
Вони працювали разом.
Михась різав повільно. Кілька разів лезо пішло не туди, один край вийшов товстішим. Батько допоміг вирівняти, просвердлив маленький отвір і протягнув червону нитку.
Коли все було готове, дерев’яний місяць лежав на долоні — світлий, гладенький, трохи кривий.
— Гарний? — запитав Михась.
— Якщо для правильної людини — найгарніший.
— А як знати, правильна вона чи ні?
Батько усміхнувся.
— Тобі ще рано це знати.
— Ви самі спитали.
— Я про людину для подарунка.
Михась поклав місяць під подушку.
Наступного ранку Оленка чекала його біля хвіртки.
— Де подарунок?
— Добрий ранок.
— Добрий. Де?
— Ти тільки через нього чекала?
— Ні. Але хочу побачити.
Вони пішли до річки. Сніг укривав береги, вода зникла під кригою. Лише посередині чорніла вузька смуга, де течія була сильнішою.
Біля старого містка Михась зупинився.
— Заплющ очі.
— Навіщо?
— Так треба.
— Ти жабу приніс?
— Узимку вони сплять.
— Тоді заплющу.
Оленка простягнула руки.
Михась поклав у них дерев’яний місяць.
— Можна дивитися.
Вона розплющила очі.
Спочатку мовчала.
— Тобі не подобається? — запитав він.
— Подобається.
— Він трохи кривий.
— Місяць теж не завжди круглий.
Оленка провела пальцем по гладенькому дереву.
— Ти сам зробив?
— Батько трохи допоміг.
— Це наш місяць?
— Який був у річці.
— Той, що не тоне?
— Так.
Вона наділа нитку на шию. Півмісяць ліг поруч із дерев’яною жабою.
— Тепер вони разом.
— Хто?
— Жаба й місяць.
— Жабі місяць не потрібен.
— Звідки знаєш? Може, вона щоночі на нього дивиться.
Оленка підійшла ближче й обняла його.
Михась відчув м’який комір шубки, холодне хутро й знайомий солодкий запах.
— Це найкращий подарунок, — сказала вона.
— Кращий за ляльку?
— Так.
— За книжку?
— Так.
— За цукерки?
Оленка замислилася.
— Майже.
Він засміявся.
Вони пішли через ліс до Місячної фортеці.
Михась відкопав її напередодні. Усередині було холодно, стіни вкрилися інеєм. На червоній стрічці висіли маленькі крижані краплі.
Оленка дістала з кишені кілька цукерок.
— Одну покладемо до скарбів.
— У нас уже три.
— Ця різдвяна.
— Чим відрізняється?
— Ми її сьогодні поклали.
Вона опустила цукерку в банку.
— А коли ми виростемо, відкриємо всі?
— Вони зіпсуються.
— Тоді тільки подивимося.
— А якщо банка розіб’ється?
— Зробимо нову.
— А якщо дуб упаде?
— Знайдемо інше місце.
— А якщо ліс вирубають?
Оленка насупилася.
— Ти навіщо все псуєш?
— Я питаю.
— Тоді сховаємо скарби вдома.
— У тебе чи в мене?
— У нашому домі.
Він згадав їхню літню розмову.
— У лісі?
— Де захочемо.
— А якщо не збудуємо?
— Збудуємо.
— Ти ж у місті живеш.
— Коли виросту, сама вирішуватиму.
Михась усміхнувся.
Дорослі часто говорили: «Коли виростеш — зрозумієш». А діти думали, що, коли виростуть, нарешті зможуть робити все правильно.
Вони ще не знали, що дорослість дає людині свободу не частіше, ніж страх.
Біля фортеці лежав глибокий сніг. Оленка сіла просто на замет.
— Тут тихо.
— Узимку завжди тихо.
— Чому?
— Сніг звуки ховає.
— А наші слова?
— Теж.
— Тоді вони залишаться тут?
— До весни.
Оленка глянула на дерева.
— Я не хочу, щоб свята закінчувалися.
— Вони ще не закінчилися.
— Мама сказала, після Нового року поїдемо.
Михась опустив очі.
Він знав, що цей день настане, але сподівався, що про нього можна не говорити.
— До літа?
— Може, навесні приїдемо.
— «Може» — це нічого.
— Я знаю.
Вона притулилася до його плеча.
— Давай не будемо зараз сумувати.
— А коли?
— Коли поїду.
— Тоді пізно.
— Для суму ніколи не пізно.
Михась подумав, що Оленка іноді говорить зовсім як бабуся.
— Тоді сьогодні не будемо.
— Не будемо.
Вони сиділи в снігу, доки пальці не почали мерзнути навіть у рукавичках.
Над лісом стояло бліде зимове сонце. На Оленчиній шиї лежали дерев’яна жаба й місяць. У кишенях її шубки тихо шаруділи цукерки.
Михась ще не знав, скільки Різдвяних свят мине без неї.
Не знав, що колись перестане чекати автобуса, але не перестане чекати саму Оленку.
Того ранку йому здавалося, що найбільша відстань у світі — від їхнього села до міста.
Насправді найбільшою відстанню стануть тридцять років мовчання.

Розділ 7

Відстань, якої не було

Оленка поїхала через три дні після Нового року.
Цього разу Михась не стояв нерухомо біля зупинки. Коли автобус рушив, він побіг за ним. Спочатку по втоптаному снігу, потім краєм дороги, де колеса залишили темні смуги. Оленка притиснула долоню до скла й щось кричала, але двигун ревів так голосно, що він не чув слів.
Автобус набирав швидкість.
Михась біг, доки не почало колоти в боці. Валянки грузли в снігу, кожух розстебнувся, холодне повітря різало горло. Він бачив Оленчине обличчя у задньому вікні — маленьке, розмите від морозного скла.
Потім автобус звернув за ліс.
Михась пробіг ще кілька кроків і зупинився.
Дорога перед ним була порожня.
Він нахилився, сперся руками об коліна й довго ловив повітря.
— Дурний, — сказав Богдан, який наздогнав його на санках. — Все одно не доженеш.
— Я знаю.
— Тоді чого біг?
Михась випростався.
— Вона дивилася.
— І що?
— Не можна було стояти.
Богдан не зрозумів, але більше не питав.
Вони повернулися до села мовчки. На роздоріжжі Богдан запропонував піти на замерзлий ставок, та Михась відмовився. Йому хотілося до Місячної фортеці.
Зимовий ліс зустрів його тишею. Після нічного снігу стежка зникла, і доводилося йти по коліна в заметах. Над входом до фортеці висів клаптик червоної стрічки. Іній зробив її твердою й ламкою.
Михась заліз усередину, дістав банку зі скарбами й знайшов різдвяну цукерку.
Вона була загорнута в золотистий папірець із намальованими зірками.
Оленка сказала, що цю цукерку вони відкриють, коли виростуть.
Михась не знав, скільки часу треба, щоб вирости. Може, п’ять років. Може, десять. Дорослі ніколи не давали точної відповіді.
Він потримав цукерку в долоні, поклав назад і сказав:
— Я не запізнився.
Йому хотілося вірити, що десь у далекому автобусі Оленка почує.
Перші два тижні після її від’їзду він щодня питав бабу Катерину, чи немає листа.
— Немає, — відповідала вона.
— А сьогодні пошту вже принесли?
— Принесли.
— Може, лист загубився?
— Не загубився.
— А якщо вона не написала адресу?
— Оленка розумна дівчинка. Напише.
— Коли?
— Коли матиме що сказати.
Михась не розумів, як можна не мати що сказати. Він міг написати їй про мороз, про сліди зайця, про те, що Богдан провалився ногою в ополонку, про руду кішку, яка привела кошенят на горище. Навіть про те, що вчителька поставила йому двійку за палички, які в прописах мали нахилятися в один бік, а в нього дивилися в різні.
Коли лист нарешті прийшов, конверт був товстий.
Оленка вклала три аркуші, малюнок і засушену гілочку ялини. На малюнку стояли двоє дітей біля річки. Хлопчик був більший за дівчинку, хоча насправді вони були майже одного зросту. Над ними світив величезний місяць, а поруч сиділа зелена жаба.
«Михасю, я доїхала добре. У місті сніг сірий, як я казала. Наша вчителька запитала, де я була на канікулах, і я розповіла про лижі, колядки, фортецю та подарунок. Вона сказала, що дерев’яний місяць дуже гарний. Світлана хотіла його поміряти, але я не дала. Сергій сказав, що сам зробить кращий. Нехай робить, мені не треба. Я сплю з жабою під подушкою. Мама каже, що вона тверда, але я звикла. Учора мені здалося, що ти торкнувся моєї руки. Я навіть прокинулася. Ти тоді не спав? Напиши правду. Оленка».
Михась прочитав останні речення двічі.
Тієї ночі він справді не спав.
Лежав біля вікна, дивився на місяць і тримав у долоні синю стрічку. Йому здавалося, що Оленка зараз також дивиться в небо. Тоді він заплющив очі й уявив, що бере її за руку.
Відповідь писав довго.
Спочатку хотів написати, що нічого не відчував. Боявся, що мати прочитає або Богдан побачить. Потім закреслив.
«Я не спав. Я думав про тебе і тримав стрічку. Може, це був я. Ти теж можеш мене торкатися, тільки не сильно, бо я можу злякатися».
На останньому слові він намалював маленьку жабу.
Листи стали їхньою таємною дорогою.
Вони йшли повільніше за автобуси, але швидше за пори року. Від Оленчиного міста до села конверт іноді добирався чотири дні, іноді тиждень. Михась носив листи за пазухою, перечитував у фортеці, ховав у банку, а найважливіші клав під подушку.
Спочатку в їхніх листах було багато малюнків.
Оленка малювала будинки, трамваї, шкільний клас, себе біля вікна. Михась — дерева, річку, сліди тварин, трактор і фортецю. Люди в нього виходили схожими на граблі, тому Оленку він позначав бантом, а себе — подряпаним коліном.
Згодом вони навчилися писати довшими реченнями.
Оленка розповідала про оцінки, книжки, концерти, міських подруг і хлопців із двору. Михась — про ліс, господарство, шкільні бійки, риболовлю й усе, що ремонтував разом із батьком.
Коли Оленка писала про Сергія, Михась відповідав коротше.
«Сергій приніс мені яблуко».
«У нас свої яблука».
«Сергій захистив мене від старших хлопців».
«Треба було самій утекти».
«Сергій запросив мене на день народження».
На цей лист Михась не відповідав п’ять днів.
Він ходив похмурий, двічі посварився з Богданом, зламав ручку від відра й отримав від матері зауваження, що став нестерпний.
— Тебе хто вкусив? — запитав батько.
— Ніхто.
— Тоді чого гарчиш?
— Не гарчу.
— От зараз що робиш?
— Говорю.
— На вовчій мові?
Михась мовчав.
Того вечора він написав:
«Можеш іти до Сергія. Мені однаково».
Листа не відправив.
Наступного ранку перечитав, розірвав і написав іншого:
«На день народження ходять із подарунком. Можеш подарувати йому жабу».
Оленчина відповідь прийшла швидко.
«Я не подарую йому жабу. Жаба наша. І він мені не такий друг, як ти. Ти дурний».
Слово «дурний» було підкреслене двічі.
Михась усміхався весь день.
Навесні листи стали приходити рідше.
У селі почалися роботи. Батько ремонтував плуг, мати садила город, Михась після школи пас корову й носив воду. Оленка готувалася до шкільного свята, вчила вірш і скаржилася, що мати змушує її грати на піаніно.
«Піаніно велике й чорне. Воно займає пів кімнати. Я натискаю клавіші, але музика не виходить. Мама каже, треба тренуватися. Якби ти був тут, ми б заховалися під піаніно».
Михась ніколи не бачив піаніно, тому уявляв його величезною чорною шафою з зубами.
Він написав:
«Коли приїдеш, покажеш, як воно кричить».
Оленка відповіла:
«Воно не кричить. Кричить мама, коли я помиляюся».
До літа залишалося два місяці.
Михась знову почав рахувати дні. На дверях сараю з’явилися крейдяні риски. Мати спочатку не звертала уваги, а потім запитала:
— Що ти рахуєш?
— Нічого.
— Нічого в тебе вже двадцять сім.
— До канікул.
— Ти так любиш не ходити до школи?
— Так.
Вона усміхнулася.
— А я думала, когось чекаєш.
Михась удав, що не почув.
До приїзду Оленки він відремонтував фортецю.
Навесні частина даху провалилася, одна стіна похилилася, під пеньком оселилися мурахи. Михась із Богданом замінили жердини, сплели нові стіни, а всередині зробили поличку для листів.
— Вона довго буде? — запитав Богдан.
— Усе літо.
— А Сергій приїде?
Михась різко повернувся.
— Звідки ти знаєш про Сергія?
— Ти сам казав.
— Коли?
— Узимку. Що він яблука їй носить.
— Я не казав.
— Казав. Тільки був сердитий.
Михась забив кілок у землю.
— Він міський. Чого йому сюди їхати?
— Може, вона запросить.
— Не запросить.
— Звідки знаєш?
— Знаю.
Богдан хитро всміхнувся.
— Ти її любиш?
Михась упустив камінь на ногу.
— Ай!
— Любиш?
— Вона мій друг.
— Я теж друг.
— Ти хлопець.
— А вона дівчина.
— І що?
— Мати каже, коли хлопець сердиться через іншого хлопця, значить, любить.
— Твоя мати багато говорить.
— То любиш?
Михась штовхнув його в плече.
— Замовкни.
Богдан засміявся.
— Любиш.
Вони побилися несерйозно. Покачалися в траві, обмінялися кількома стусанами й швидко помирилися. Та слово, вимовлене Богданом, залишилося.
Михась думав про нього ввечері.
Любити можна було матір, батька, бабусю. Можна було любити хліб із молоком, літо, річку, коня сусіда. Про любов між хлопцем і дівчиною говорили дорослі, коли хтось одружувався.
Він не збирався одружуватися. Принаймні поки не виросте й не збудує дім.
Але йому хотілося, щоб Оленка приїхала.
Хотілося першим побачити автобус.
Хотілося, щоб вона не згадувала Сергія.
Хотілося тримати її руку на містку, навіть якщо вона давно навчилася переходити сама.
Може, це й була любов.
А може, просто дружба, тільки сильніша.
У день її приїзду Михась знову сидів на старій груші.
Минув майже рік відтоді, як він уперше виглядав автобус із міста. Гілка тепер здавалася нижчою, а дорога — коротшою. Він підріс, навчився читати без складів, краще писати й міг сам запрягти коня, якщо батько допомагав із хомутом.
Та коли над дорогою з’явилася курява, серце забилося так само.
— Їдуть! — крикнув він.
Мати вийшла на ґанок.
— Сорочку заправ.
Він навіть не глянув на неї.
Автобус зупинився біля крамниці.
Оленка вийшла першою.
За рік вона змінилася. Волосся стало довшим, замість двох хвостиків була одна коса. На ній була біла блузка, синя спідниця й міські туфлі з ремінцями. В руках тримала книжку.
Михась зупинився за кілька кроків.
Оленка також дивилася на нього.
Після стількох листів вони раптом не знали, що сказати.
— Привіт, — нарешті промовила вона.
— Привіт.
— Ти виріс.
— Ти теж.
— Я знаю.
— Ти завжди це кажеш.
— Бо це правда.
Він узяв її валізу.
— Важка.
— Там подарунки.
— Кому?
— Усім.
— І Сергію?
Оленка здивувалася.
— Він у місті.
— Я знаю.
— Тоді навіщо питаєш?
— Просто.
Вона кілька секунд дивилася на нього, потім засміялася.
— Ти досі дурний.
— А ти досі міська.
— І що?
— Нічого.
Вони пішли селом.
За кілька кроків Оленка непомітно торкнулася його руки.
Лише кінчиками пальців.
Михась одразу впізнав цей дотик.
Саме так він відчував її взимку, коли лежав біля вікна й думав про місто.
Він повернув долоню й стиснув її пальці.
— Ти відчувала? — тихо запитав.
— Що?
— Коли я думав.
Оленка кивнула.
— Не завжди. Але іноді.
— Як?
— Наче ти поруч. Торкаєшся руки або кличеш.
— Я не кликав уголос.
— Я знаю.
— А я відчував твій запах.
— Який?
— Цукерок.
Вона засміялася.
— Улітку я без шубки.
— Все одно.
Оленка піднесла рукав блузки до носа.
— Нічим не пахне.
— Ти не чуєш.
— А ти чуєш?
— Іноді.
— Дивно.
— Може, вітер приносить.
— Від міста?
— Чому ні?
— Бо вітер не знає адреси.
— Листи знають.
— На них пишуть.
— Може, на вітрі теж десь написано.
Оленка задумалася.
— Тоді треба попросити, щоб приносив частіше.
Біля бабиної хати вони відпустили руки. Дорослі могли побачити.
Після обіду Оленка одразу попросилася до лісу.
— Недалеко, — сказала тітка Надія.
— До дуба.
— До річки не ходіть.
— Не підемо.
— Минулого разу теж так казали.
— То було давно.
— Для тебе давно, для мене — наче вчора.
Михась стояв біля хвіртки й мовчав. Він уже зрозумів, що дорослі легше відпускають, коли діти не сперечаються всі разом.
Баба Катерина підморгнула.
— Нехай біжать. До вечора далеко.
— Мамо, ви їх весь час захищаєте.
— Бо літо довге, а дитинство коротке.
Оленка всміхнулася. Вона пам’ятала ці слова.
До Місячної фортеці вони бігли наввипередки.
Спочатку Оленка відставала, потім зрізала дорогу між кущами й першою вискочила на галявину.
— Я виграла!
— Ти не по стежці.
— Ми не домовлялися.
— Це нечесно.
— Треба було самому додуматися.
Фортеця вразила її.
Михась із Богданом зробили справжні двері з тонких жердин. Усередині висіли всі її листи, складені в коробку. На стіні вуглиною намалювали місяць і жабу. Над входом майоріли дві стрічки — червона й синя.
— Ти все зберіг, — сказала Оленка.
— А ти думала, викину?
— Не знала.
— Я нічого твого не викидаю.
Вона витягнула зі своєї сумки пачку листів.
— Я теж.
Там були всі його короткі записки, навіть перша з неправильно написаними словами й жабою, схожою на корову.
— Ти це навіщо тримаєш? — зніяковів Михась.
— Бо ти чекав.
Вони поклали її листи поруч із його.
Потім Оленка дістала подарунки.
Для Богдана — маленький компас.
Для Михася — складаний ніж із чорною ручкою.
— Справжній? — запитав він.
— Справжній. Тільки мама сказала, щоб ти не різав пальці.
— Я вже вмію.
— Узимку проколов.
— То шилом.
— Однаково.
Михась відкрив лезо. Воно блищало, гостре й рівне.
— Дорогий?
— Не знаю.
— Ти свої гроші витратила?
— Частину.
— Навіщо?
— Хотіла.
Він не знав, як дякувати за такі речі.
Просто сказати «дякую» здавалося мало.
Тому Михась підійшов і обійняв її.
Оленка спочатку застигла, потім обхопила його руками.
Вони стали вищими, і тепер її голова лежала не біля його плеча, а трохи нижче підборіддя.
Від волосся пахло сонцем, міським шампунем і чимось солодким.
— Цукерками, — прошепотів він.
— Що?
— Нічого.
До фортеці прийшов Богдан. Побачив їх біля входу й демонстративно закашлявся.
Діти відскочили одне від одного.
— А я думав, тут збори королівства, — сказав він.
— Ти завжди підкрадаєшся? — сердито запитав Михась.
— Я голосно йшов.
— Не чув.
— Бачу.
Оленка простягнула Богданові компас.
— Це тобі.
Образа з його обличчя одразу зникла.
— Справжній?
— Справжній.
— А як працює?
— Стрілка показує північ.
Богдан покрутив компас, перевернув, постукав пальцем по склу.
— Вона весь час повертається.
— Бо північ там.
— А якщо я піду в інший бік?
— Стрілка все одно покаже.
Михась подивився на компас.
— Значить, із ним не заблукаємо.
— Якщо вміти користуватися, — сказала Оленка.
— Ти вмієш?
— Тато показував.
— Міські й у лісі заблукати можуть із компасом, — зауважив Богдан.
— А сільські без компаса в яр падають.
— То було через дощ.
— Звичайно.
Вони сперечалися, сміялися, перевіряли напрямки й бігали навколо дуба, доки не втомилися.
Потім пішли до річки.
Старий місток за зиму перекосився. Одна колода тріснула, друга вкрилася мохом.
— Я перша, — сказала Оленка.
— Упадеш, — попередив Михась.
— Минулого літа я боялася.
— А тепер?
— Тепер ні.
Вона ступила на колоду, розвела руки й повільно пішла.
На середині містка зупинилася.
— Чого стоїш?
— Чекаю.
— Чого?
— Руки.
Михась усміхнувся.
— Ти ж не боїшся.
— Не боюся. Але так краще.
Він ступив на місток і простягнув долоню.
Оленка взялася.
Вони разом перейшли на другий берег.
Богдан перебіг слідом, навіть не тримаючись.
— То навіщо вам руки? — запитав він.
— Щоб не впасти, — відповіла Оленка.
— Ви й без того не впали б.
— Не все роблять тому, що треба, — сказала вона.
Богдан глянув на Михася.
— Вона знову міською мовою говорить.
— Я розумію, — відповів він.
Того літа вони майже щодня були разом.
Купалися в річці, збирали гриби, будували греблю з каміння, крали горох із колгоспного поля й потім боялися, що їх посадять до в’язниці. Богдан навчив Оленку стріляти з рогатки. Михась показав, як вирізати свисток. Вона читала їм книжки вголос, коли надворі йшов дощ.
Роки почали вимірюватися її приїздами.
Оленка приїздила в сім років, у вісім, у дев’ять.
Щоразу автобус привозив трохи іншу дівчинку.
Замість коротких суконь з’явилися спідниці. Замість двох кіс — одна довга. Вона краще читала, більше знала, привозила нові слова й міські звички.
Михась також змінювався.
Ставав вищим, сильнішим, мовчазнішим. Навчився плавати через річку, ремонтувати велосипед, косити траву й не показувати, коли боляче.
Але в перший день її приїзду вони знову ставали тими самими дітьми.
Вона простягала цукерку.
Він ніс валізу.
Разом ішли до старого дуба й перевіряли, чи збереглися скарби.
Взимку листувалися.
Навесні чекали.
Влітку жили так, ніби розлуки не існувало.
Іноді їхній дивний зв’язок ставав сильнішим.
Одного разу Михась розбив коліно, впавши з велосипеда. Того ж вечора прийшов лист, написаний Оленкою два дні тому:
«Сьогодні мені весь час здається, що в тебе болить нога. Не смій лазити високо».
Іншим разом Оленка захворіла на ангіну. У ту ніч Михась прокинувся від болю в горлі, хоча був здоровий. Уранці сказав матері:
— Оленка захворіла.
— Звідки знаєш?
— Відчуваю.
— Не вигадуй.
Через три дні бабі Катерині зателефонували з міста. Оленка справді лежала з температурою.
Мати подивилася на сина якось інакше.
— Випадково вгадав.
— Не випадково.
— Люди не можуть хворіти одне за одного.
— Я не хворів. Тільки відчув.
— Не кажи дурниць.
Проте того вечора вона довго стояла біля вікна, дивилася на ліс і про щось думала.
Коли дітям виповнилося десять, їхні батьки вперше почали помічати, що ця дружба не схожа на інші.
На родинних святах Михась і Оленка завжди сідали поруч.
Якщо один виходив із хати, другий за кілька хвилин зникав слідом.
Вони могли довго мовчати, не нудьгуючи.
Знали, коли інший сердиться, навіть якщо той усміхався.
Одного разу тітка Надія побачила, як вони стоять біля криниці, торкаючись чолами.
Діти нічого не робили. Просто Оленка сказала, що в неї болить голова, а Михась вирішив перевірити, чи немає температури.
— Що це ви? — запитала мати.
Вони відскочили.
— У неї лоб гарячий, — пояснив Михась.
Тітка Надія поклала долоню доньці на чоло.
— Нормальний.
— У мене вже минуло, — сказала Оленка.
Жінка уважно подивилася на них обох.
Увечері вона говорила про це з чоловіком.
Діти сиділи під відчиненим вікном і чули не все.
— Вони ростуть…
— Ще малі.
— Ти не бачиш, як він на неї дивиться?
— Як брат.
— Саме це мене й непокоїть.
Далі голоси стали тихішими.
Михась і Оленка переглянулися.
— Чого вона боїться? — прошепотів він.
— Не знаю.
— Ми нічого не зробили.
— Може, думає, що ми знову втечемо до річки.
— Ми вже не малі.
— Для неї малі.
Вони пішли до Місячної фортеці.
Дорогою Оленка була незвично мовчазна.
— Ти чого? — запитав Михась.
— Вона сказала «як брат».
— І що?
— Ти мені не брат.
— Знаю.
— А хто?
Він зупинився.
Раніше відповісти було легко.
Друг. Найкращий друг. Головний король. Хлопчик із лісу.
Тепер жодне слово не здавалося точним.
— Михась, — сказав він.
Оленка усміхнулася.
— А я?
— Оленка.
— І все?
— А що ще?
Вона знизала плечима.
— Не знаю.
У фортеці вони відкрили банку.
Старі цукерки лежали на дні, затверділі й потемнілі. Папірці злиплися. Листів стало так багато, що вони вже не вміщалися на поличці.
Оленка дістала першу цукерку.
— Вона ще пахне?
Михась нахилився.
Солодкий запах майже зник. Залишилися віск, старий папір і лісова волога.
— Трохи.
— Може, викинути?
— Ні.
— Вона вже не цукерка.
— А що?
— Спогад.
— Спогади не викидають.
Оленка поклала її назад.
— Навіть погані?
— Наші не погані.
— Поки що.
— Чому «поки що»?
Вона не відповіла.
Надворі починався дощ. Краплі стукали по даху фортеці. Михась і Оленка сиділи поруч, торкаючись плечима.
— Мамо з татом щось приховують, — сказала вона.
— Що?
— Не знаю. Коли говорять про нас, одразу замовкають.
— Мої теж.
— Може, вони не хочуть, щоб ми дружили.
— Чому?
— Бо дорослі.
Це пояснювало багато, але не все.
Михась узяв її за руку.
— Якщо заборонять, усе одно приходитимеш?
— Так.
— Навіть якщо не привезуть у село?
— Напишу.
— А якщо листи не дозволять?
— Знайду спосіб.
— А якщо…
Оленка стиснула його пальці.
— Не вигадуй наперед.
— Треба знати.
— Одне ми вже знаємо.
— Що?
— Відстань нічого не змінює.
Михась подивився на неї.
За стіною шумів дощ. У темному дуплі лежали їхні скарби, над входом ворушилися дві вицвілі стрічки.
— Змінює, — сказав він. — Коли ти далеко, тебе немає.
— Неправда.
— Я не бачу тебе.
— Але відчуваєш.
— Не завжди.
— Коли дуже треба — завжди.
Оленка заплющила очі.
— Що ти робиш?
— Уявляю, що я в місті.
— Навіщо?
— А ти спробуй мене відчути.
Михась також заплющив очі.
Спочатку чув тільки дощ, власне дихання й шелест листя. Потім Оленчина рука в його долоні наче стала легшою.
Йому здалося, що вони сидять не в лісовій фортеці.
Навколо шуміло місто. Десь дзеленчав трамвай. За вікном ішов дощ. Оленка сиділа біля чорного піаніно й тримала його за руку.
Він розплющив очі.
— Бачив? — запитала вона.
— Трамвай.
— Я теж.
— І піаніно.
Оленка усміхнулася.
— Значить, відстані немає.
У той день вони ще не знали, що незабаром дорослі почнуть створювати її власноруч.
Заборонятимуть зустрічатися.
Ховатимуть листи.
Вигадуватимуть причини, чому Оленка не може приїхати.
Говоритимуть слова про родину, кров і сором, значення яких діти поки не розуміли.
Але того літнього дня відстані справді не було.
Була лише рука в руці.
Дощ над лісом.
І двоє дітей, які вже вміли знаходити одне одного навіть із заплющеними очима.

Розділ 8

Стежка, якою заборонили ходити

Наступного літа Оленка приїхала не в перший день канікул.
Михась чекав її на початку червня. Потім у середині. Щодня після обіду він знаходив роботу ближче до дороги: лагодив тин, пас корову на лузі, допомагав батькові біля повітки. Насправді ж постійно прислухався, чи не гуркотить за лісом автобус.
Автобуси приїздили.
З них виходили чужі люди з валізами, бабусі з кошиками, солдати у відпустці, студенти, молоді матері з дітьми. Оленки серед них не було.
Першого тижня Михась говорив собі, що її затримала школа.
Другого — що тітка Надія не може взяти відпустку.
Третього перестав вигадувати пояснення.
Листів теж не було.
Останній прийшов ще навесні. Оленка писала, що закінчила четвертий клас, отримала грамоту й дуже хоче до села. Наприкінці стояло: «Мама каже, що цього літа ми, може, поїдемо на море. Але я хочу до вас. Я вмовлю».
Після того — тиша.
Михась кілька разів ходив до баби Катерини.
— Не дзвонили? — питав він.
— Дзвонили.
— І що?
— У них справи.
— Які?
— Дорослі.
— А приїдуть?
Баба відводила очі.
— Казали, що постараються.
Він уже знав ціну цьому слову.
«Постараємося» означало, що ніхто нічого не обіцяє.
Місячна фортеця стояла відремонтована й порожня. Михась із Богданом перекрили дах, замінили прогнилу жердину, навіть зробили справжній засув на дверях. На поличці лежали Оленчині листи. У банці темніли старі цукерки.
— Може, справді на море поїхала, — сказав Богдан.
— Вона написала б.
— Не встигла.
— Вона завжди встигає.
— Може, адреса загубилася.
— Вона її знає.
Богдан сидів біля входу й стругав ножем гілку.
— Ти цілий день сердитий.
— Я не сердитий.
— Тоді сумний.
— Не сумний.
— А який?
Михась не відповів.
Слово «кинутий» він не вимовив навіть подумки, але воно вже ходило поруч.
Може, Оленка виросла.
Може, їй стало нудно в селі.
Може, Сергій або хтось інший тепер був їй цікавіший за ліс, жаб, старий дуб і хлопця, який умів ремонтувати велосипеди, але не знав, як виглядає море.
Одного вечора він дістав із банки останній її лист і прочитав знову.
«Я вмовлю».
Він згорнув аркуш і сердито кинув на поличку.
— Не вмовила.
Наступного ранку батько розбудив його ще до світанку.
— Вставай. Поїдемо в район.
— Навіщо?
— Деталі до косарки треба забрати. Сам не донесу.
— Богдана візьміть.
— Мені син потрібен, а не Богдан.
Михась неохоче підвівся.
До району їхали старим мотоциклом із коляскою. Дорога після нічного дощу була мокра, у низинах стояли калюжі. Михась сидів у колясці, притискаючи до колін полотняний мішок, і дивився на ліс.
На повороті, де дорога виходила до шосе, назустріч проїхав синій автобус.
Михась автоматично повернув голову.
У задньому вікні промайнуло знайоме обличчя.
Він навіть не встиг подумати.
— Тату! Стійте!
— Що?
— Стійте!
Батько загальмував так різко, що мотоцикл занесло на узбіччя.
— Ти здурів? Що сталося?
Михась вискочив із коляски.
Автобус уже віддалявся в бік села.
— Там Оленка.
— Де?
— В автобусі.
— Ти певен?
— Певен.
— Може, здалося.
— Не здалося.
Він побіг дорогою.
— Михасю! — крикнув батько. — Куди?
— Назад!
— Пішки до села сім кілометрів!
— Я наздожену.
Батько вилаявся, розвернув мотоцикл і під’їхав.
— Сідай.
— А деталі?
— Після обіду заберемо.
Михась заліз у коляску.
— Швидше.
— Не командуй.
— Автобус уже далеко.
— Він біля кожного стовпа зупиняється.
Батько додав газу.
Мотоцикл підстрибував на ямах, у колеса летіла грязюка. Михась тримався обома руками й боявся лише одного: що автобус проїде село далі, а Оленка вийде не тут.
Але біля крамниці стояли люди.
Автобус саме від’їжджав.
На дорозі залишилися дядько Василь, тітка Надія, дві валізи й Оленка.
Михась побачив її відразу.
Вона стала зовсім іншою.
Не маленькою дівчинкою з бантами. Вища, тонка, у світлій сукні нижче колін. Волосся вже не було заплетене в косу — лежало на плечах темними хвилями. У руці вона тримала невелику міську сумочку.
Оленка почула мотоцикл і повернулася.
Їхні погляди зустрілися.
Михась вистрибнув, ще не дочекавшись зупинки.
— Обережно! — крикнув батько.
Оленка зробила крок до нього.
— Михасю.
— Чого ти не написала?
Це було перше, що він сказав.
Не «привіт».
Не «я чекав».
Не «ти приїхала».
Оленка зупинилася.
— Я писала.
— Не писала.
— Три листи.
— Жодного не було.
— Я віддала мамі.
Тітка Надія, яка саме поправляла ремінь на сумці, підняла голову.
— Що ти мені віддавала?
— Листи до Михася.
— Коли?
— Навесні. І ще два в червні.
Жінка нахмурилася.
— Я казала, що надішлю, коли матиму час.
— Ви не надіслали?
— Закрутилася.
Оленка дивилася на матір.
— Жодного?
— Не роби трагедії. Ось ви вже зустрілися.
Михась відчув, як усередині піднімається гнів.
Три листи лежали десь у міській квартирі, поки він щодня питав у баби Катерини, чи немає новин.
— Можна було віддати на пошту, — сказав він.
Тітка Надія глянула на нього суворо.
— Дорослі самі знають, що їм можна.
— Це були не ваші листи.
— Михасю, — тихо промовив батько.
У його голосі було попередження.
Оленка підійшла ближче.
— Я думала, ти не відповідаєш.
— Я не отримав.
— А я думала…
Вона не договорила.
Михась забрав у неї валізу.
— Ходімо.
— Куди? — запитала тітка Надія.
— До баби.
— Ми самі дійдемо.
— Я понесу.
— Василь понесе.
Дядько Василь подивився на дружину.
— Нехай хлопець допоможе.
Вона хотіла щось сказати, але промовчала.
Дорогою Михась і Оленка йшли трохи попереду. Дорослі не відставали, тому говорити можна було лише пошепки.
— Ти справді писала? — запитав він.
— Тричі.
— Про що?
— У першому просила не сердитися, що не приїхала раніше. У другому написала, що ми не поїхали на море. У третьому — що приїдемо сьогодні.
— Чому не приїхали в червні?
— Мама не хотіла.
— Чому?
Оленка озирнулася.
— Не знаю. Казала, що в селі мені немає чого робити. Хотіла відправити до табору.
— Ти була в таборі?
— Два тижні.
— Там були хлопці?
Вона глянула на нього.
— Були.
— Сергій?
— Ні.
— А хто?
— Різні.
— Ти з ними дружила?
— Михасю, я два місяці тебе не бачила, а ти питаєш про хлопців.
— Просто питаю.
— Один хлопець навчив мене плавати.
Він різко повернув голову.
— Ти вміла.
— По-собачому.
— Нормально ти плавала.
— Тепер краще.
— Як його звати?
Оленка ледь усміхнулася.
— Андрій.
— Старший?
— На рік.
— І що ще він тебе навчив?
— Пірнати.
— У нашій річці теж можна було навчитися.
— Тебе не було.
Ці слова вдарили болючіше, ніж мали.
— Я був.
— У таборі?
— У селі.
— А я — ні.
Вони замовкли.
Біля бабиної хвіртки Оленка тихо сказала:
— Я скучила.
Михась не відповів одразу.
— Дуже?
— Дуже.
— Тоді чого про Андрія розповідаєш?
— Щоб ти знав.
— Мені не треба.
— Ти запитав.
Вона забрала валізу з його руки й зайшла у двір.
Михась залишився біля хвіртки.
Батько підійшов і поклав руку йому на плече.
— У район ще поїдемо?
— Їдьте самі.
— Знову командуєш?
— Я не хочу.
Батько подивився вслід Оленці.
— Не починай сварку в перший день.
— Я не починав.
— У тебе на обличчі все написано.
— Що?
— Те, чого ти сам ще не розумієш.
— Я все розумію.
— Тим гірше.
Михась насупився.
— Що поганого?
— Я не сказав, що погане.
— Тоді чому всі так дивляться?
Батько забрав у нього порожній мішок.
— Дорослі іноді бояться раніше, ніж стається щось, чого варто боятися.
— Чого вони бояться?
— Краще спитай у них.
— У кого?
— У матері Оленки.
Він завів мотоцикл і поїхав.
Михась довго стояв біля хвіртки.
Увечері Оленку не випустили з двору.
Михась прийшов після роботи, свиснув дроздом, як у дитинстві, але з-за тину ніхто не відповів. Тоді він сів у траві й почав чекати.
На подвір’ї було чути голоси.
— Я хочу до лісу, — говорила Оленка.
— Нікуди сьогодні не підеш, — відповідала мати.
— Чому?
— З дороги втомилася.
— Я не втомилася.
— Значить, допоможеш бабусі.
— Я вже допомогла.
— Знайдеться ще робота.
— Мамо, ви навмисно мене не пускаєте?
Запала тиша.
— Не вигадуй.
— Минулого року я ходила.
— Минулого року ти була молодша.
— А тепер старша. Значить, можна більше.
— Не завжди.
— Чому?
— Тому що.
Михась почув, як грюкнули двері.
За кілька хвилин у тині з’явився складений папірець.
Він підповз і витягнув.
«Уночі до дуба. Коли всі заснуть».
Михась прочитав записку й одразу похитав головою, хоча Оленка не могла бачити.
Уночі ліс був іншим. Навіть він не любив ходити далеко без ліхтаря. Та залишити її саму теж не міг.
Він повернувся додому, повечеряв, допоміг батькові занести інструменти й ліг спати одягненим.
Мати помітила.
— Чого штани не знімаєш?
— Холодно.
— У липні?
— Ноги мерзнуть.
Вона приклала руку до його чола.
— Не вигадуй.
Михась натягнув ковдру.
Коли батьки заснули, він тихо встав, узяв ліхтар і виліз через вікно.
Надворі стояла світла літня ніч. Місяць був майже повний. Село спало, лише десь гавкав собака й скрипіла хвіртка від вітру.
Біля старого дуба Оленки не було.
Михась сів на корінь.
Чекав десять хвилин.
П’ятнадцять.
Почав сердитися.
Потім почув кроки.
Оленка вибігла на галявину в легкому светрі поверх нічної сорочки. На ногах були сандалі, волосся розпущене.
— Ти чого так довго?
— Мама не спала.
— А як тебе помітять?
— Скажу, що до вбиральні виходила.
— Вбиральня не в лісі.
— До бабусі зайду з іншого боку.
Вона сіла поруч.
Кілька секунд вони мовчали.
— Покажи листи, — сказав Михась.
— Я не привезла.
— Чому?
— Мама тримала їх у шухляді. Я побачила перед від’їздом, але не могла забрати.
— Вона прочитала?
— Не знаю.
— Чому не відправила?
Оленка знизала плечима.
— Може, справді забула.
— Не забула.
— Звідки знаєш?
— Я чув, як вона тебе не пускала.
— Вона останнім часом дивна.
— Мої теж.
— Твоя мама щось говорила?
— Ні. Але коли питаю про тебе, відразу знаходить роботу.
Оленка витягнула з кишені цукерку.
— Бери.
— Не хочу.
— Чому?
— Я вже не малий.
— Дорослі теж їдять.
— Тоді сама їж.
Вона розгорнула цукерку, відкусила половину й простягнула йому.
— Тепер вона спільна.
Михась узяв.
Смак був знайомий — кислий усередині, солодкий зовні.
— Розкажи про Андрія, — сказав він.
— Ти ж не хотів.
— Тепер хочу.
— Він звичайний.
— Тобі подобався?
Оленка подивилася на місяць.
— Він був добрий.
— Це не відповідь.
— А яка?
— Подобався чи ні?
— Не так, як ти думаєш.
— А як я думаю?
— Що я тебе забула.
Михась мовчав.
— Не забула, — сказала вона.
— Тоді чому не відчувала, що я чекаю?
— Відчувала.
— І що?
— Плакала.
Він повернувся до неї.
— Коли?
— У таборі. Увечері всі говорили про дім, а я думала про ліс.
— Чому не написала?
— Писала.
— Куди?
— У зошит. Адреси не знала напам’ять.
— Ти ж стільки разів писала.
— Мама зберігала конверти.
— Треба було вивчити.
— Тепер вивчила.
Оленка продиктувала їхню адресу.
Михась повторив.
— Не забудеш?
— Ні.
— А свою скажи.
Він назвав село, район і номер хати.
Оленка повторила двічі.
— Тепер листи нікому не даватимемо.
— Як?
— Самі на пошту.
— У місті я зможу.
— А тут?
— У районі є скринька.
— Тебе одного не пустять.
— Передам із водієм автобуса.
— Він може загубити.
— Тоді через бабу Катерину.
— Мама може знайти.
— Сховаємо.
Вони знову будували дорогу між собою, не розуміючи, чому дорослі почали її руйнувати.
— Михасю, — тихо сказала Оленка, — що вони про нас думають?
— Не знаю.
— Мама сказала татові, що ми вже не діти.
— А хто?
— Не знаю.
— Нам одинадцять.
— Мені дванадцять у вересні.
— Я теж скоро.
— Мама сказала: «Треба зупинити це, поки не пізно».
— Що зупинити?
— Нас.
Михась відчув холод, хоча ніч була тепла.
— Ми нічого поганого не робимо.
— Я знаю.
— Тоді вони не мають права.
— Дорослі завжди мають право.
— Хто їм дав?
— Інші дорослі.
Він підвівся.
— Ходімо до фортеці.
— Ми вже біля неї.
— Усередину.
Вони залізли крізь низькі двері. Оленка провела рукою по стіні, торкнулася стрічок над входом, відкрила коробку з листами.
— Тут усе так само.
— Я тримав.
— Сам?
— Богдан допомагав.
— Він знає, що мене не пускали?
— Ні.
— Не кажи.
— Чому?
— Не хочу, щоб усі знали.
Михась дістав банку зі скарбами.
У місячному світлі старі цукерки здавалися чорними.
— Пам’ятаєш першу? — запитав він.
— Я все пам’ятаю.
— Навіть жовту сукню?
— Вона в баби на горищі.
— А шубка?
— Мама віддала сестрі.
Михась різко глянув.
— Ти ж обіцяла залишити.
— Я була мала. Шубка стала тісною.
— Можна було сховати.
— Я не знала, що мама віддасть.
— Вона ще пахла?
— Не знаю.
— Як ти могла не знати?
Оленка здивувалася.
— Михасю, це просто шубка.
— Не просто.
— Чому?
Він не міг пояснити.
Той запах був частиною її. Частиною Різдва, снігу, першої зимової зустрічі. Йому здавалося, що, віддавши шубку, Оленка дозволила комусь забрати їхній спогад.
— Ти все забуваєш, — сказав він.
— Неправда.
— Листи не забрала. Шубку віддала. До села не приїхала.
— Це не я!
— А хто?
— Мама вирішила!
— Ти могла сперечатися.
— Я сперечалася!
— Погано.
Оленка підвелася.
— Ти думаєш, я не хотіла приїхати?
— Не знаю.
— Я щодня просила.
— І що?
— Вона кричала. Тато мовчав. Потім мене відправили до табору.
— Треба було втекти.
— Куди?
— Сюди.
— З міста? Самій?
— Автобусом.
— У мене не було грошей.
— Могла взяти.
— Украсти?
— Позичити.
— Без дозволу це крадіжка.
— Значить, не дуже хотіла.
Оленка вдарила його долонею по щоці.
Несильно.
Але звук у тісній фортеці здався гучним.
Михась завмер.
Вона також злякалася.
— Ти…
— Ти сам винен.
— Я не б’ю дівчат.
— То й добре.
— А ти б’єш?
— Коли говорять дурниці.
Він торкнувся щоки.
— Іди до свого Андрія.
Оленчині очі наповнилися слізьми.
— Ти нічого не розумієш.
— Розумію.
— Ні. Ти тут живеш. Ти можеш щодня ходити до нашого дуба, річки, фортеці. А я в місті сама.
— У тебе є Світлана, Сергій, Андрій.
— Це не ти.
— Тоді чого б’єш?
— Бо тільки ти можеш так образити.
Вона вибігла.
Михась залишився в темряві.
Він чув, як Оленка біжить стежкою, як ламаються гілки під ногами. Хотів наздогнати, але гордість тримала сильніше за руки.
Нехай іде.
Нехай знає, як це — коли тебе чекають, а ти не приходиш.
Він просидів у фортеці майже годину.
Потім почув далекий крик.
Спочатку подумав, що здалося.
Крик повторився.
— Михасю!
То була Оленка.
Він вискочив на стежку.
Голос долинав із боку болота.
— Оленко!
— Тут!
Михась побіг.
Нічний ліс миготів у світлі ліхтаря. Гілки били по обличчю, коріння хапало за ноги. Біля низини земля стала м’якою, під ногами зачавкала вода.
— Де ти?
— Тут! Не йди прямо!
Він зупинився.
Попереду чорніло болото. Місячне світло лежало на калюжах. Оленка стояла на маленькому острівці між купинами, по коліна в багнюці.
— Як ти туди залізла?
— Думала, це стежка.
— Ти ж знаєш ліс.
— Уночі все інше.
Вона тремтіла.
— Не рухайся.
— Я й не рухаюся.
Михась ліг на землю й простягнув довгу гілку.
— Візьми.
Оленка потягнулася, але не дістала.
— Ближче не можу.
Він поповз уперед. Земля під ліктями була мокра. Одна нога провалилася майже по коліно.
— Не йди! — крикнула вона. — Сам загрузнеш.
— Замовкни.
— Михасю…
— Я сказав — не рухайся.
Він знайшов довшу жердину, подав їй.
Цього разу Оленка схопилася.
— Тримай міцно.
— Тримаю.
— Ставай на ту купину праворуч.
— Вона хитається.
— Я бачу.
— Я впаду.
— Не впадеш.
— Звідки знаєш?
— Бо я тут.
Вона зробила крок.
Нога зісковзнула, Оленка скрикнула й провалилася глибше.
Михась потягнув жердину на себе.
— Не відпускай!
— Не відпущу!
Він тягнув, повз назад, упирався колінами в землю. Оленка вибралася на твердішу купину, потім на другу.
Коли до берега залишився один крок, вона стрибнула.
Михась упав на спину, а Оленка — на нього.
Вони лежали в мокрій траві й важко дихали.
— Знову спіймав, — прошепотіла вона.
— Ти зовсім дурна.
— Знаю.
— Чого побігла не до села?
— Не хотіла додому.
— А куди?
— Не знаю.
— У болото?
— Я не бачила.
Він сів.
Оленчина нічна сорочка була мокра й брудна, волосся прилипло до обличчя, на щоці темніла подряпина.
— Замерзла?
— Ні.
Її зуби цокотіли.
Михась зняв светр і накинув на неї.
— А ти?
— Я не мерзну.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо сільський.
Оленка засміялася крізь сльози.
Вони сиділи поруч.
— Пробач, — сказав Михась.
— За що?
— За Андрія. За листи. За те, що не втекла.
— І ти пробач.
— За ляпас?
— Так.
— Він був слабкий.
— Наступного разу сильніше.
— Не буде наступного.
— Звідки знаєш?
— Бо більше не говоритиму дурниць.
Оленка витерла очі.
— Будеш.
— Може.
— Я теж.
Він узяв її за руку.
— Повертаймося.
— Мама мене вб’є.
— Не вб’є.
— Мене немає вже кілька годин.
— Скажемо, що ти заблукала.
— Знову?
— У нас добра історія.
— Вона вже не повірить.
— Тоді скажемо правду.
Оленка зупинилася.
— Яку?
— Що нас не треба забороняти.
— Це не вся правда.
— А яка вся?
Вона подивилася на нього.
Місяць освітлював її мокре обличчя.
— Що мені без тебе погано.
Михась стиснув її пальці.
— І мені.
— Навіть коли сердишся?
— Тоді найбільше.
Вони пішли до села.
Біля перших хат побачили ліхтарі.
Їх шукали.
Попереду йшов дядько Василь із довгою палицею. Поруч — тітка Надія, бліда, без хустки. За ними батьки Михася, баба Катерина, Богданів батько й кілька сусідів.
— Оленко! — закричала мати.
Дівчинка випустила Михасеву руку.
Тітка Надія підбігла, оглянула доньку й одразу вдарила її по щоці.
— Ти де була?!
Усі завмерли.
Оленка притиснула долоню до обличчя.
— Надіє, — суворо сказав дядько Василь.
— Я думала, вона втопилася! У болото полізла! Серед ночі!
Вона знову підняла руку, але Михась став перед Оленкою.
— Не бийте її.
— Відійди.
— Не бийте.
— Це ти її витягнув?
— Я.
— І ти її сюди привів?
— Вона сама прийшла.
— До тебе?
— Так.
— Чому?
Михась відчув, як Оленка торкнулася його спини.
— Бо ви її не пускаєте.
Тітка Надія зблідла ще сильніше.
— Михасю, йди до батьків.
— Чому ви ховаєте листи?
— Це не твоя справа.
— Мої листи — моя.
— Ти ще дитина.
— Тоді чого нас боїтеся?
Люди навколо мовчали.
Дядько Василь подивився на дружину.
— Які листи?
— Не зараз, — сказала вона.
— Я питаю, які листи?
— Дитячі записки.
— Чому ти їх не відправила?
— Тому що досить!
Її голос зірвався.
Вона схопила Оленку за руку.
— Додому.
— Мамо, мені боляче.
— Я сказала — додому.
Михась хотів піти слідом, але батько втримав його за плече.
— Не треба.
— Вона її вдарила.
— Я бачив.
— Треба щось зробити.
— Зараз нічого не зробиш.
— Ви всі тільки мовчите.
Батько стиснув щелепи.
— Іноді мовчать не тому, що нема чого сказати.
— А чому?
— Бо правда може зробити ще болючіше.
Михась вирвав плече.
— Яка правда?
— Не питай мене.
— А кого?
— Матір.
Удома мати нагріла воду й змусила його митися в ночвах. Багно було всюди: у волоссі, під нігтями, за вухами.
— Стояти, — наказала вона, коли він хотів вийти.
— Я чистий.
— На тобі город садити можна.
Вона терла йому спину жорсткою мочалкою.
— Мамо.
— Що?
— Чому тітка Надія нас не пускає?
Рука матері зупинилася.
— Бо ви втекли вночі.
— До цього.
— Не знаю.
— Знаєте.
— Михасю…
— Батько сказав питати вас.
Вона кинула мочалку у воду.
— Твій батько багато на себе бере.
— Ви ж друзі. І родичі.
— Так.
— Який я Оленці родич?
Мати відвернулася й почала складати його мокрі речі.
— Далекий.
— Який?
— Через батькову родину.
— Двоюрідний?
— Далі.
— Нас у школі вчили малювати родинне дерево. Я не знаю, де вона.
— Не обов’язково всіх записувати.
— Чому?
— Бо дерево велике.
— Тоді покажіть.
— Іншим разом.
— Коли?
— Михасю, досить.
Її голос став різким.
Він замовк.
Мати підняла одяг і вийшла.
На порозі зупинилася.
— Ти не повинен так прив’язуватися до Оленки.
— Чому?
— Ви родичі.
— І що?
— Коли виростеш, зрозумієш.
— Я вже не малий.
— Саме тому.
Вона зачинила двері.
Михась сидів у теплій воді й дивився, як на поверхні плаває чорне болото.
До цього дня слово «родичі» означало щось добре.
Людей, які приїздять на свята.
Сидять за одним столом.
Допомагають одне одному.
Передають гостинці.
Тепер воно раптом стало забороною.
Наступного ранку він побіг до баби Катерини.
Хвіртка була зачинена на дріт.
На подвір’ї нікого не видно.
Михась свиснув.
Тиша.
Свиснув ще раз.
У вікні з’явилася Оленка.
На щоці залишався червоний слід. Вона притиснула палець до губ, потім показала на стару яблуню біля тину.
Михась підійшов.
У дуплі лежала записка.
«Мене не випускають. Мама сказала, що ми родичі й нам не можна бути так близько. Я не розумію. Ти розумієш?»
Він дістав олівець і написав на звороті:
«Ні. Але я все одно прийду».
Кинув записку через тин.
Оленка підняла її.
Михась торкнувся долонею дошки.
З іншого боку вона зробила те саме.
Між їхніми руками був старий дерев’яний тин.
Усього кілька сантиметрів.
Але вперше ця відстань здалася їм більшою, ніж дорога від села до міста.
Того літа дорослі заборонили їм ходити до лісу вдвох.
Оленку відправляли до річки лише з батьками.
Михася навмисно завантажували роботою.
Якщо родини збиралися за одним столом, дітей садили по різні боки.
Листи наказали припинити.
Та дорослі не знали всіх стежок.
Не знали про дупло в яблуні.
Про умовний свист.
Про записки під каменем біля криниці.
Про Богдана, який іноді стояв на варті.
І зовсім не знали, що відстань між Михасем та Оленкою вже не вимірювалася дорогами, тинами чи заборонами.
Уночі він заплющував очі й відчував її руку.
Вона прокидалася в бабиній хаті від запаху соснової смоли.
Вони ще були дітьми.
Але дорослі першими зрозуміли: це вже не просто дружба.
І замість того щоб сказати правду, почали будувати між ними стіну.

Розділ 9

Таємні стежки

Після тієї ночі дорослі почали стежити за ними уважніше.
Тітка Надія майже не залишала Оленку саму. Коли йшла до крамниці, брала доньку із собою. Коли допомагала матері на городі, саджала її поруч перебирати квасолю або чистити часник. Навіть до сусідки через дорогу Оленка мусила йти разом із нею.
Михася також завантажили роботою.
Уранці він пас корову, потім допомагав батькові косити траву, носив сіно, лагодив тин, чистив хлів. Мати знаходила нову справу щоразу, коли він наближався до хвіртки.
— Куди?
— До Богдана.
— Він сам прийде.
— Ми домовлялися.
— Передомовитеся.
— Мамо…
— Відро бери. Вода в бочці закінчилася.
Михась мовчки брав відра.
Раніше робота не дратувала його. Він звик допомагати, знав, що в селі кожна рука потрібна. Тепер усе здавалося навмисним. Дорослі будували навколо нього невидиму огорожу, а він не знав, де в ній хвіртка.
Перші два дні вони з Оленкою лише бачилися здалеку.
Вона стояла біля бабиної хати, він проходив дорогою з відрами. Вони не махали одне одному, бо тітка Надія могла помітити. Просто дивилися.
Оленка торкалася пальцями грудей там, де під сукнею висів дерев’яний місяць.
Михась стискав у кишені синю стрічку.
Цього вистачало, щоб сказати: «Я тут».
На третій день до Михася прийшов Богдан.
Він переступив поріг, привітався з матір’ю й голосно запитав:
— Тітко Маріє, можна Михась допоможе мені колесо полагодити?
Мати саме різала огірки.
— Яке колесо?
— На велосипеді.
— Учора ціле було.
— Сьогодні зламалося.
— Що саме?
Богдан замислився.
— Крутитися перестало.
— Обидва?
— Одне.
— Переднє чи заднє?
— Те, що гірше.
Михась стояв за його спиною й ледь стримував усмішку.
Мати відклала ніж.
— Богдане, велосипед у тебе зараз де?
— Біля хвіртки.
— Я не бачила.
— За кущем.
— Навіщо сховав?
— Щоб кури не поклювали.
Мати подивилася на хлопців.
— Що ви задумали?
— Нічого, — відповіли вони разом.
— Саме цього я й боялася.
Вона підійшла до вікна. За кущем справді стояв Богданів велосипед. Переднє колесо було зняте й лежало поруч.
— Полагодите біля хати, — сказала вона.
— Тут інструменту немає, — швидко відповів Михась.
— У сараї повно.
— Потрібен спеціальний.
— Який?
Михась знав усі батькові інструменти, але зараз не міг назвати жодного спеціального.
— Довгий.
— Що довгий?
— Ключ.
— У батька є.
Богдан зітхнув.
— Тітко Маріє, можна ми хоч до нашої хати підемо? Мати пиріжки пече.
— Оце вже чесніша причина.
Вона витерла руки об фартух.
— До обіду повернешся.
— Повернуся.
— До лісу не ходити.
— Не підемо.
— До річки теж.
— Не підемо.
— І Оленку не шукати.
Хлопці промовчали.
— Я не чую.
— Не будемо, — сказав Михась.
Мати подивилася йому в очі.
— Не змушуй мене за тобою бігати.
— Не змушу.
Вони викотили велосипед за хвіртку.
Лише коли хата зникла за поворотом, Богдан сказав:
— Ти брехати зовсім не вмієш.
— Сам добре брехав про курей.
— А що мав сказати?
— Щось розумніше.
— Твоя мати все одно розумніша.
Вони звернули не до Богданової хати, а на вузьку дорогу між городами.
— Від неї записка, — сказав Богдан.
Михась зупинився.
— Де?
— У мене.
— Чого одразу не дав?
— Біля твоєї матері?
— Можна було непомітно.
— Ти б одразу відкрив.
— Не відкрив би.
— Відкрив би.
Богдан дістав із кишені складений клаптик паперу.
Михась вихопив його.
«Сьогодні після заходу сонця біля старої верби. Богдан знає. Не приходь раніше. Мама може стежити».
Нижче була намальована маленька жаба.
— Коли вона передала?
— Уранці.
— Як?
— Попросила Світлану з сусідньої хати покликати мене. Тітка Надія думала, що вони граються.
— Хто така Світлана?
— Дівчина, що до баби приїхала.
— Яка?
— З двома косами.
— Вона з Оленкою дружить?
— Трохи.
— Звідки ти знаєш?
— Вони вчора біля криниці говорили.
— А ти слухав?
— Вона сама мене покликала.
Михась сховав записку.
— Ти нікому не скажеш?
— Ми ж лицарі.
— Ти один лицар.
— А ти король.
— Тихо.
— Король таємних зустрічей.
Михась штовхнув його.
Богдан засміявся.
До вечора час тягнувся повільно.
Михась допоміг батькові перебрати косарку, нагодував курей, наносив води й двічі перевірив сонце. Воно ніби навмисно зависло над деревами й не хотіло сідати.
— Чого весь час на небо дивишся? — запитав батько.
— Дощ буде.
— Ні хмарини.
— Може, вночі.
Батько витер руки ганчіркою.
— Не йди далеко.
Михась насторожився.
— Я нікуди не йду.
— Тому й кажу.
— Ви щось знаєте?
— Я знаю, як виглядає людина, яка чекає вечора.
— Я просто дивлюся.
— Звичайно.
Батько взяв ящик з інструментами.
— Якщо підеш, не веди її до болота.
Михась дивився на нього.
— Ви дозволяєте?
— Я нічого не дозволяв.
— А мамі скажете?
— Не змушуй мене брехати.
— Тоді що робити?
— Повернися раніше, ніж вона почне питати.
Батько зайшов до сараю.
Михась ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім побіг до хати, з’їв вечерю так швидко, що мати двічі попросила не ковтати цілими шматками, і сказав:
— Піду до Богдана.
— Ви ж удень колесо ремонтували.
— Тепер треба перевірити.
— У темряві?
— Воно вдень працює. Треба знати, чи вночі теж.
Мати поклала ложку.
— Ти з мене дурну не роби.
— Я не роблю.
— До дев’ятої додому.
— Добре.
— Куди йдеш?
— До Богдана.
— Михасю.
— До Богдана, — повторив він, уже тихіше.
Вона дивилася довго, але не зупинила.
Біля старої верби Михась був першим.
Сонце щойно сховалося за лісом. Річка потемніла, над водою літали комарі, у траві починали кумкати жаби. Верба схилилася над берегом так низько, що довгі гілки торкалися течії.
Михась сів на корінь і прислухався.
Минуло десять хвилин.
Потім ще п’ять.
Він почав хвилюватися. Може, тітка Надія не відпустила. Може, знайшла записку. Може, Оленка знову побігла не тією стежкою.
У кущах щось зашелестіло.
— Михасю?
Оленка вийшла до річки.
На ній була темна спідниця, стара кофта й хустка баби Катерини. Хустку вона натягнула низько на лоб.
— Ти чого так одяглася?
— Щоб мене не впізнали.
— Хто?
— Сусіди.
— Ти схожа на маленьку бабусю.
— Сам ти бабуся.
Вона зняла хустку.
Волосся розсипалося по плечах. У сутінках Оленка здавалася старшою.
— Як вийшла?
— Сказала, що піду зі Світланою до криниці.
— А Світлана?
— Чекає біля бабиної хати. Якщо мама вийде, скаже, що я до вбиральні.
— Вона не зрадить?
— Ні.
— Ти її давно знаєш?
— Три дні.
— А вже довіряєш?
— Вона добра.
Михасеві це не сподобалося.
Раніше їхні таємниці знали тільки вони й Богдан. Тепер з’явилася ще одна людина.
— Не треба було їй говорити.
— А як би я вийшла?
— Через вікно.
— Мама тепер спить зі мною в одній кімнаті.
— Навіщо?
— Щоб я не втекла.
Вони сіли під вербою.
Спочатку обидва мовчали. За останні дні накопичилося багато слів, але почати було важко.
— Щока болить? — запитав Михась.
— Уже ні.
— Вона часто тебе б’є?
— Ніколи до того не била.
— Через мене.
— Не через тебе. Через свій страх.
— Чого вона боїться?
Оленка кинула у воду суху гілочку.
— Я питала.
— І що?
— Сказала, що ми надто близькі.
— Це погано?
— Для родичів — так.
— Чому?
Вона опустила очі.
— Світлана пояснила.
— Що?
— Їй старша сестра розповідала. Родичі не можуть одружуватися.
Михась почервонів.
— А ми що, одружуємося?
— Ні.
— Тоді до чого тут це?
— Мама думає наперед.
— Дурна.
— Не кажи так.
— Вона листи ховала.
— Все одно вона моя мама.
Михась узяв камінець і кинув у річку.
— Я й не думав про одруження.
Оленка мовчала.
— А ти? — запитав він.
— Що я?
— Думала?
— Коли ми були малі, ти казав, що збудуєш нам дім.
— То була гра.
— Зрозуміло.
Вона підвелася.
— Ти куди?
— Додому.
— Ми тільки зустрілися.
— Ти сказав, що все було грою.
— Фортеця була грою.
— А дім?
— Я був малий.
— Тепер дуже дорослий?
— Ні.
— Тоді звідки знаєш, що було справжнє, а що ні?
Михась також підвівся.
— Я не так сказав.
— Саме так.
— Я просто не хочу, щоб вони вирішували, ніби ми вже маємо одружитися.
— Вони вирішують, що ми не повинні.
— А я вирішу сам.
— Що?
Він відкрив рот і замовк.
Сказати «одружуся з тобою» було страшно й смішно. Їм по дванадцять. Він ще не мав власних грошей, дому, навіть велосипеда.
Але сказати, що не хоче її, було ще страшніше.
— Я вирішу, коли виросту, — відповів він.
Оленка довго дивилася на нього.
— А якщо тоді буде пізно?
— Чому?
— Мене можуть не привезти.
— Я знайду тебе.
— У місті?
— Так.
— Ти навіть адреси без листа не пам’ятав.
Михась повторив її адресу від початку до кінця.
Оленка здивовано всміхнулася.
— Вивчив.
— Ще взимку.
— Чому не казав?
— Не питала.
Вона сіла назад.
Михась опустився поруч.
— Я теж твою пам’ятаю, — сказала вона.
— Справді?
— Село, район, вулиця, номер хати.
— У нас вулицю майже ніхто не називає.
— Але вона є.
— Є.
— Значить, знайду.
Між ними знову стало спокійніше.
Над річкою піднімався місяць. Жаби кумкали в очереті, вода тихо плескалася об коріння.
Оленка дістала з кишені три конверти.
— Ось листи.
Михась узяв їх.
Кожен був підписаний його ім’ям.
— Ти забрала?
— Із маминої шухляди.
— Вона помітить.
— Може.
— Що скажеш?
— Правду.
— Вона знову вдарить.
— Не вдарить.
— Звідки знаєш?
— Тато з нею посварився. Сказав, щоб більше мене не чіпала.
— Він на нашому боці?
— Не знаю. Він каже, що ми повинні рідше бачитися, але листи ховати не можна.
— Чому він так каже?
— Бо ми родичі.
Михась відкрив перший конверт.
— Прочитаю вдома.
— Ні. Тут.
— Чому?
— Я хочу бачити.
— Що?
— Твоє обличчя.
— Там щось погане?
— Читай.
У першому листі Оленка писала про початок канікул, про те, що мати відмовляється їхати до села, і про страх, що Михась образиться.
У другому — про табір, Андрія, вечірні розмови й сни, у яких вона сиділа біля їхньої річки.
Третій був найкоротшим:
«Михасю, я думаю, що дорослі хочуть, аби ми забули одне одного. Я не забуду. Навіть якщо не приїду цього літа, наступного і ще багато років. Тільки ти теж не забувай мене. Інакше я це відчую».
Михась дочитав і склав лист.
— Ну? — запитала вона.
— Що?
— Яке в тебе обличчя?
— Звичайне.
— Ні.
— А яке?
— Наче ти зараз заплачеш.
— Хлопці не плачуть.
— Плачуть.
— Хто сказав?
— Я бачила тата, коли помер дідусь.
— То інше.
— Чому все, що робиш ти, — інше?
Михась усміхнувся.
— Не знаю.
Оленка торкнулася його щоки.
— Я теж не забуду, — сказав він.
— Обіцяєш?
— Ми вже сто разів обіцяли.
— Скажи ще.
— Обіцяю.
— Навіть якщо нас не пускатимуть?
— Так.
— Якщо листи забиратимуть?
— Знайдемо інший спосіб.
— Якщо ти зустрінеш іншу дівчину?
Михась згадав Марічку, яка останнім часом часто приходила до Богдана, приносила пиріжки й сміялася з усього, що говорив Михась.
— Не зустріну.
— У школі багато дівчат.
— Вони не такі.
— Які?
— Не ти.
Оленка опустила руку.
— А якщо я зустріну іншого хлопця?
— Уже зустріла Андрія.
— Я не про нього.
— Тоді не знаю.
— Будеш ревнувати?
— Ні.
— Брешеш.
— Не брешу.
— Тоді завтра піду гуляти зі Світланою і її двоюрідним братом.
— Яким братом?
— Романом.
— Скільки йому років?
— Чотирнадцять.
— Що він тут робить?
— Приїхав на канікули.
— Ти з ним уже говорила?
— Говорила.
— Про що?
Оленка засміялася.
— Не ревнуєш?
— Просто питаю.
— Він показував мені фотоапарат.
— І що?
— Сфотографував.
— Тебе?
— Так.
— Навіщо?
— Бо я гарна.
Михась насупився.
— Хто сказав?
— Роман.
— Він усім так каже.
— Звідки знаєш?
— Такі хлопці завжди кажуть.
— Які «такі»?
— З фотоапаратами.
Оленка сміялася все голосніше.
— Тихо, — сказав він. — Почують.
— Ти ревнуєш.
— Ні.
— Дуже.
— Нехай тебе твій Роман додому проводить.
Він підвівся.
Оленка схопила його за рукав.
— Сядь.
— Не хочу.
— Я пожартувала.
— Про що?
— Не піду я з ним гуляти.
— А фото?
— Він усіх фотографував.
— І сказав, що ти гарна?
— Не казав.
— Ти збрехала.
— Хотіла перевірити.
— Що?
— Чи тобі однаково.
Михась висмикнув рукав.
— Ще раз так зробиш — буде однаково.
— Не буде.
— Буде.
— Тоді йди.
Вона відвернулася.
Михась зробив кілька кроків.
Зупинився.
Оленка сиділа під вербою, дивилася на воду й не озиралася.
Він повернувся.
— Не роби так більше.
— Як?
— Не вигадуй інших хлопців.
— Чому?
— Не подобається.
— Це називається ревнувати.
— Називай як хочеш.
Оленка повернулася.
— Добре. Не буду.
— І з Романом не гуляй.
— А якщо мама накаже?
— Тоді гуляй, але недовго.
— І не бути гарною?
— Це вже пізно.
Слова вирвалися самі.
Михась одразу почервонів.
Оленка завмерла.
— Що ти сказав?
— Нічого.
— Сказав.
— Не почув.
— Ти сказав, що я гарна.
— Я сказав, що пізно.
— Для чого?
— Нам треба повертатися.
Оленка всміхнулася так, що в нього знову стало гаряче обличчя.
— Добре, головний королю.
Вони пішли вздовж річки.
Стежка була вузька, тому Михась ішов попереду. Оленка трималася за його сорочку, як колись у дитинстві.
Біля містка він зупинився.
Стара колода зовсім прогнила, посередині утворилася тріщина.
— Треба новий зробити, — сказав він.
— Зробиш?
— З Богданом.
— Можна я допоможу?
— Тебе не пустять.
— Утечу.
— Знову?
— Якщо треба.
— Не треба весь час тікати.
— А що робити?
Михась подивився на темну воду.
— Чекати.
— Я вже чекала.
— Треба ще.
— Скільки?
Він не знав.
Рік до наступного літа?
Шість років до повноліття?
Усе життя?
— Поки не виростемо.
Оленка зітхнула.
— Це довго.
— Не дуже.
— Для тебе все недовго.
— Ти сама казала, що відстані немає.
— Коли ми відчуваємо одне одного.
— Значить, будемо відчувати.
Вони перейшли річку по камінню.
На іншому березі Оленка послизнулася. Михась ухопив її за талію.
Вона опинилася зовсім близько.
Раніше він торкався її сотні разів. Допомагав вставати, тягнув із води, ловив на схилі, ніс на спині, коли вона натерла ногу.
Тепер цей дотик був іншим.
Михась відчув тепло її тіла крізь тонку кофту. Від волосся пахло травою, річкою й знайомою солодкістю.
Оленка також не відходила.
— Не впала, — тихо сказала вона.
— Бо я тримав.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо завжди тримаю.
Вона підняла голову.
Між їхніми обличчями залишалося зовсім мало.
Михась раптом злякався.
Не її.
Не того, що міг зробити.
Злякався, що дорослі мали рацію і їхня дружба справді стала чимось іншим.
Він відступив.
— Ходімо.
Оленка опустила очі.
— Ходімо.
Біля села вони розійшлися.
Оленка пішла до бабиної хати через городи. Михась — до Богдана, щоб мати не викрила його брехню.
Богдан сидів біля сараю й справді лагодив велосипед.
— Де був? — запитав він.
— Біля річки.
— З нею?
— Так.
— Помирилися?
— Ми не сварилися.
— У вас обличчя завжди такі, наче ви або щойно побилися, або зараз одружитеся.
Михась кинув у нього ганчіркою.
— Замовкни.
Богдан засміявся.
— Вона дала листи?
— Дала.
— А мені що?
— Нічого.
— Я вас звів, між іншим.
— Дякую.
— Просто «дякую»?
— А що хочеш?
— Ніж даси на день.
— Ні.
— Тоді дві цукерки.
— Немає.
— У вашій банці повно.
Михась подивився на нього.
— Ті не можна чіпати.
— Вони вже кам’яні.
— Однаково.
Богдан знизав плечима.
— Ви дивні.
— Знаю.
Наступні дні їхні зустрічі відбувалися потай.
Богдан передавав записки.
Світлана відволікала тітку Надію.
Баба Катерина іноді навмисно просила доньку піти до сусідки, а потім робила вигляд, що не помітила зникнення онуки.
Михась і Оленка зустрічалися біля старої верби, у мисливському будиночку, за покинутою пасікою або в Місячній фортеці.
Вони вже не бігали лісом безтурботно, як раніше.
Прислухалися до кожного тріску.
Озиралися на стежку.
Говорили тихіше.
Заборона змінила їхнє дитинство.
Але водночас зробила кожну зустріч дорожчою.
Вони багато розмовляли.
Про школу.
Про місто.
Про те, ким стануть.
Оленка хотіла писати книжки або працювати в газеті.
Михась мріяв створювати машини, яких ще ніхто не бачив.
— Я зроблю автомобіль, який сам їздитиме, — сказав він.
— Без водія?
— Так.
— Він заблукає.
— Не заблукає. У ньому буде компас.
— Як у Богдана?
— Кращий.
— А до міста доїде?
— Куди скажу.
— Тоді зроби такий швидше.
— Навіщо?
— Щоб приїжджав до мене.
— Я сам водитиму.
— Ти ж сказав, без водія.
— Коли захочу — з водієм.
— А мене навчиш?
— Дівчата не водять.
Оленка штовхнула його плечем.
— Тоді не сяду у твою машину.
— Добре, навчишся.
— Я краще за тебе водитиму.
— Це неможливо.
— Побачимо.
Вони сперечалися про майбутнє так, ніби воно вже належало їм.
Не знали, що дорослі в цей час також вирішували їхню долю.
Одного вечора тітка Надія сказала чоловікові:
— Ми поїдемо раніше.
Оленка почула це з сусідньої кімнати.
— Чому? — запитав батько.
— Ти не бачиш, що відбувається?
— Бачу двох дітей.
— Вони ховаються.
— Бо ти заборонила їм бачитися.
— А що мала робити?
— Пояснити.
— Що пояснити? Що їхні почуття неправильні?
— Вони ще самі не знають, які в них почуття.
— Саме тому треба зупинити зараз.
— Надіє, вони виростуть.
— Окремо.
— Ти не зможеш тримати їх окремо все життя.
— Зможу, поки вона неповнолітня.
— А потім?
Довга тиша.
— Потім буде пізно щось змінювати, — сказала мати.
Оленка притиснула долоню до рота.
Уранці вона передала через Світлану записку:
«Нас хочуть забрати раніше. Сьогодні біля дуба. Дуже треба».
Михась прийшов до фортеці ще до обіду.
Оленка з’явилася за годину. Вона бігла, не звертаючи уваги на гілки, і плакала.
— Ми їдемо післязавтра.
— Куди?
— Додому.
— Ви ж тільки приїхали.
— Мама все вирішила.
— Через нас?
Оленка кивнула.
— Я чула розмову.
Михась стиснув кулаки.
— Скажемо твоєму батькові.
— Він не допоможе.
— Він проти листів не був.
— Але проти нас.
— Чому?
— Через родину.
— Яку родину? Ніхто не може пояснити, як ми родичі.
— Мама сказала, що це неважливо.
— Важливо.
— Михасю, вони мене не привезуть наступного року.
— Звідки знаєш?
— Вона так сказала.
Він відчув, як усе навколо стало тихим.
Ліс шумів.
Птахи співали.
Комахи літали над травою.
Але Михась нічого не чув.
— Тоді я приїду до тебе.
— Як?
— Автобусом.
— Самого не пустять.
— Утечу.
— Ти казав не тікати.
— То було тобі.
Оленка витерла сльози.
— Не можна.
— Чому?
— Тебе шукатимуть.
— Нехай.
— Батьки хвилюватимуться.
— Твої не хвилюються, коли нам погано.
— Це не означає, що ми маємо робити так само.
Михась ходив по тісній фортеці, зачіпаючи плечима стіни.
— Що тоді?
— Писати.
— Вони забиратимуть листи.
— Будемо передавати через Богдана й бабусю.
— Твоя мати перевірятиме.
— Сховаю.
— А якщо переїдете?
— Напишу адресу.
— А якщо не дозволять?
Оленка підійшла й узяла його за руки.
— Тоді відчуватимемо.
— Цього мало.
— Але краще, ніж нічого.
— Я не хочу «краще, ніж нічого».
— А що хочеш?
— Щоб ти залишилася.
— Я теж.
— Тоді залишайся.
— Не можу.
Він вирвав руки.
— Усі тільки це й кажуть.
— Михасю…
— Іди.
— Що?
— Раз усе одно їдеш.
Оленка відступила.
— Ти знову мене проганяєш?
— Я не проганяю.
— Саме це робиш.
— Не хочу ще два дні чекати, коли тебе заберуть.
— Тобі легше, якщо я піду зараз?
— Так.
— Брешеш.
— Іди.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
Потім зняла з шиї дерев’яний місяць.
— Забери.
— Навіщо?
— Раз це тобі більше не потрібно.
— Я не казав.
— Ти мене проганяєш.
— Місяць твій.
— Він наш.
Оленка поклала його на поличку біля листів і вийшла.
Михась залишився сам.
Він чув її кроки.
Цього разу не побіг слідом.
Сів на пеньок і дивився на дерев’яний півмісяць.
Минуло п’ять хвилин.
Потім десять.
Михась не витримав.
Вискочив із фортеці й побіг стежкою.
Оленка сиділа біля мурашника. Обхопила коліна руками й плакала.
Він зупинився поруч.
— Чого не пішла додому?
— Ти сказав іти. Не сказав куди.
— Повертайся.
— Не хочу.
— До фортеці.
Вона підняла голову.
— Навіщо?
— Місяць забула.
— Я залишила.
— Забери.
— Не хочу.
— Тоді я викину.
— Не викинеш.
— Звідки знаєш?
— Бо це наш спогад.
Михась сів поруч.
— Пробач.
— Ти весь час мене проганяєш.
— Бо не вмію, коли ти їдеш.
— А я вмію?
— Ти сильніша.
— Неправда.
— Ти не показуєш.
— Тому що, коли я плачу, мама каже, що це дитячі дурниці.
— Це не дурниці.
— Я знаю.
Вони сиділи біля мурашника, як багато років тому. Комахи тягли сухі голки, обходили їхні ноги й не зважали на людські біди.
— Ходімо назад, — сказав Михась.
— Не проганятимеш?
— Ні.
— Навіть коли я поїду?
— Тоді вже не зможу.
Вони повернулися до фортеці.
Михась надів дерев’яний місяць Оленці на шию.
Його пальці торкнулися її потилиці.
Вона здригнулася.
— Холодні руки?
— Ні.
— Тоді що?
— Нічого.
Вони стояли дуже близько.
Михась бачив сліди сліз на її щоках, дрібні веснянки біля носа, тонку подряпину на підборідді.
Оленка дивилася на нього й не відходила.
Він нахилився.
Не знав, що збирається зробити.
Може, торкнутися чолом.
Може, поцілувати в щоку, як вона колись біля автобуса.
Їхні губи ледь не зустрілися.
Зовні хруснула гілка.
Діти відскочили.
— Ви тут? — почувся Богданів голос.
Він зайшов до фортеці, побачив їхні обличчя й зупинився.
— Я невчасно?
— Вчасно, — різко сказав Михась.
— Дуже невчасно, — водночас відповіла Оленка.
Богдан почухав потилицю.
— То мені вийти чи залишитися?
Оленка раптом засміялася.
За нею засміявся Михась.
Напруження зникло, але не зовсім.
Щось між ними вже сталося.
Не поцілунок.
Навіть не дотик.
Лише мить, коли вони обоє зрозуміли, що хочуть бути ближче, ніж раніше.
Дитяча дружба не зникла.
Вона повільно ставала першим коханням.
А дорослі, намагаючись його зупинити, лише змушували це почуття рости в темряві, наче дерево, коріння якого шукає дорогу під камінням.

Розділ 10

Два дні замість літа

Відтоді як Оленка сказала, що вони їдуть післязавтра, час почав рухатися інакше.
Раніше літній день здавався безкраїм. За один ранок можна було сходити до річки, наловити пічкурів, посваритися через дрібницю, помиритися, збудувати греблю, зруйнувати її й до вечора ще встигнути нарвати в лісі суниць.
Тепер годинник ніби ковтав хвилини.
Михась прокинувся наступного ранку ще до світанку й одразу подумав: залишився один день.
Не два.
Сьогодні вони ще будуть разом. Завтра приїде автобус.
Отже, справжнім залишався лише сьогоднішній день.
Він лежав із розплющеними очима, слухав дихання батьків і намагався вирішити, що вони повинні встигнути.
Піти до річки.
Полагодити місток.
Знайти їхні перші кораблики, хоча давно знав, що вода віднесла їх.
Посидіти в Місячній фортеці.
Перечитати листи.
Закопати щось нове під старим дубом.
І поговорити.
Про що саме — Михась не знав. Але відчував, що вони не повинні розійтися, залишивши між собою недомовлені слова.
У хаті заворушилася мати.
— Ти чого не спиш?
— Виспався.
— Надворі ще ніч.
— Уже птахи співають.
— Птахам корову не пасти.
— Я сам сьогодні попасу.
Мати підвелася на лікті.
— Звідки така працьовитість?
— Треба справи швидше зробити.
— Куди поспішаєш?
Михась не відповів.
Вона сіла, поправила волосся й подивилася на нього.
— Вони завтра їдуть?
Він кивнув.
— Через тебе й Оленку?
Михась повернув голову.
— А ви не знаєте?
— Я не все знаю.
— Але здогадуєтеся.
Мати спустила ноги з ліжка.
— Її мати боїться, що ви надто прив’язалися.
— А ви?
— Що я?
— Теж боїтеся?
Вона мовчала.
Михась сів.
— Який я їй родич?
— Ми вже говорили.
— Ні. Ви сказали «далекий». Це нічого не означає.
— Для тебе зараз — нічого.
— А для вас?
— Михасю, не починай із самого ранку.
— Бо ви знову не скажете правду?
Мати різко підвелася.
— Яку правду ти хочеш почути?
— Справжню.
— Ви діти. Вам по дванадцять років. Сьогодні вам здається, що ви не можете одне без одного, а через кілька років усе зміниться.
— Не зміниться.
— Усі так говорять.
— Ви теж так говорили?
Вона завмерла.
— Кому? — запитав Михась.
— Це не твоя справа.
— Значить, говорили.
Мати почала складати постіль.
— Іди вмивайся.
— Ви не відповіли.
— Бо не зобов’язана.
— А ми з Оленкою зобов’язані робити все, що ви скажете?
— Поки живете з батьками — так.
— Тоді я швидше виросту.
Мати подивилася на нього довго й тривожно.
— Усі діти хочуть швидше вирости, — сказала вона. — А потім усе життя намагаються повернутися назад.
— Я не намагатимуся.
— Спробуй спочатку прожити.
У її голосі було щось таке, через що Михась не став сперечатися далі.
Він одягнувся, взяв батіг і повів корову на луг.
Біля роздоріжжя його чекав Богдан. Сидів на велосипеді, однією ногою спираючись на землю.
— Вона передала, — сказав він замість привітання.
— Що?
Богдан дістав записку.
«Після сніданку до річки. Мама думає, що я йду зі Світланою по ягоди. У нас мало часу».
— Ти допоможеш? — запитав Михась.
— Що?
— Корову попасти.
— Твоя мати мене вб’є.
— Вона не дізнається.
— Усі так кажуть перед тим, як вона дізнається.
— Богдане.
Той подивився на його обличчя й зітхнув.
— До обіду потримаю. Потім мені додому треба.
— Дякую.
— За це даси ніж.
— На скільки?
— На день.
— На пів дня.
— До вечора.
— Не загуби.
— Я нічого не гублю.
— Торік компас загубив.
— Не загубив. Він сам випав.
Михась передав йому мотузку від коров’ячого нашийника.
— Якщо мати прийде…
— Скажу, що ти пішов у кущі.
— На три години?
— У тебе живіт поганий.
— Вона лікаря покличе.
— Тоді скажу, що ти біля річки.
— Не кажи.
— Сам вигадаю.
Михась побіг додому, швидко поснідав, узяв у полотняну торбу хліб, шматок сиру, два огірки й пляшку молока.
— Куди зібрався? — запитала мати.
— До Богдана.
— Він щойно пройшов із вашою коровою.
Михась застиг.
Мати схрестила руки.
— Спробуєш ще раз?
— До річки.
— З ким?
— Сам.
— Михасю.
— З Оленкою.
Вона повільно сіла на лавку.
— Я ж просила.
— Ви не просили. Ви заборонили.
— І яка різниця?
— Коли просять, можна пояснити чому.
— Я пояснювала.
— Ні.
— Ви родичі.
— Які?
Мати відвела погляд.
— Це не має значення.
— Тоді й заборона не має.
Він узяв торбу.
— Стій.
Михась зупинився біля дверей.
— Ти все одно підеш? — запитала вона.
— Піду.
— Навіть якщо я не дозволю?
— Вони завтра їдуть.
— Це не відповідь.
— Відповідь.
Мати довго мовчала.
— До заходу сонця повернися.
Михась не повірив.
— Ви дозволяєте?
— Я сказала, коли повернутися.
— А батькові Оленки скажете?
— Не знаю.
— Мамо…
— Іди вже, доки я не передумала.
Він вибіг надвір.
Біля старої верби Оленка вже чекала.
На ній була світла сукня, яку вона носила кілька років тому. Тепер сукня стала коротшою, рукави тиснули, але Оленка все одно взяла саме її.
— Ти чому так одяглася? — запитав Михась.
— Пам’ятаєш?
Він придивився.
— У ній ти впала в річку.
— Не впала. Послизнулася.
— І сіла у воду.
— А ти сміявся.
— Трохи.
— Дуже.
Вона розвела руки.
— Мама хотіла викинути, а я сховала в бабиній скрині.
— Навіщо?
— Щоб щось залишилося з того літа.
Михась торкнувся вицвілого рукава.
— Тепер вона мала.
— Знаю.
— Незручно.
— Зате пам’ятає.
— Сукні не пам’ятають.
— Тоді чому твоя цукерка досі в банці?
Він не знайшов відповіді.
Оленка усміхнулася.
— Ходімо.
Вони рушили вздовж берега.
Ранок був теплий. Над водою літали бабки, у верболозі співали птахи. Річка текла повільно, несла дрібні тріски й відображала біле небо.
Біля старого містка вони зупинилися.
Одна колода майже провалилася. Інша трималася лише на корінні.
— Сьогодні зробимо новий, — сказав Михась.
— За один день?
— Якщо допоможеш.
— Я допоможу.
Вони знайшли дві молоді сухі сосни, які повалив вітер. Михась обрубав гілки сокиркою, принесеною з дому, Оленка відтягала хмиз і збирала мотузки.
Працювали мовчки.
Піт стікав по обличчю, руки подряпалися об кору. Кілька разів колода скочувалася у воду, і доводилося витягати її знову.
— Навіщо ми його робимо? — раптом запитала Оленка.
— Місток?
— Так.
— Щоб переходити.
— Я завтра поїду.
— Я залишуся.
— Самому він тобі не потрібен.
— Ти повернешся.
— А якщо ні?
Михась сильніше затягнув мотузку.
— Тоді чекатиме.
— Хто?
— Місток.
Оленка присіла біля води.
— Усе тут буде чекати?
— Усе.
— Фортеця?
— Так.
— Дуб?
— Він старий. Йому однаково.
— Річка?
— Вона нікуди не дінеться.
— А ти?
Михась підняв голову.
— Я теж.
— Скільки?
— Скільки треба.
— Так не буває.
— Чому?
— Люди змінюються.
— Ти змінишся?
Оленка зірвала травинку.
— Не знаю.
— От бачиш.
— А ти?
— Ні.
— Ти вже змінився.
— Як?
— Раніше говорив усе, що думаєш.
— І зараз говорю.
— Ні.
— Що я не сказав?
Вона подивилася на нього.
— Учора.
Михась зрозумів.
Мить у фортеці.
Їхні обличчя зовсім близько.
Богданів голос за стіною.
— Там нічого не було, — сказав він.
— Знаю.
— То про що говорити?
— Саме про це.
— Про те, чого не було?
— Про те, що могло бути.
Він відвернувся й почав рубати сучок, хоча той уже не заважав.
— Ти хотіла?
Оленка не відповіла.
— Що? — перепитав він.
— Не знаю.
— Тоді чого питаєш?
— Хочу знати, чи хотів ти.
Сокира зупинилася.
Михась дивився на свіжий світлий зріз дерева.
— Може.
— Це не відповідь.
— Ти сама сказала «не знаю».
— Я перша запитала.
— А я перший маю відповідати?
— Так чесно.
— Хто сказав?
— Я.
Михась поклав сокиру.
— Хотів.
Оленка перестала крутити травинку.
— Поцілувати?
— Може.
— Знову «може».
— Так.
Вона опустила очі.
— А ти? — запитав він.
— Теж.
У річці плеснула риба.
Десь далеко пролунав гудок трактора.
Михась відчув, що серце почало битися швидше.
— Чого тоді не сказала?
— А ти?
— Богдан прийшов.
— До того.
— Я не знав.
— Я теж.
Вони сиділи по різні боки недобудованого містка.
Між ними була лише вузька вода, але ніхто не рухався.
Нарешті Оленка підвелася.
— Треба закінчити.
— Треба.
До полудня місток був готовий.
Не зовсім рівний. Одна колода лежала трохи вище, мотузки на березі стирчали вузлами. Але він тримався.
— Перевірятимеш? — запитав Михась.
— Разом.
Вони стали на різні кінці.
— Ти перша.
— Чому?
— Я страхуватиму.
— Я вже давно не боюся.
— Знаю.
Оленка зробила крок.
Михась також.
Вони повільно йшли назустріч одне одному. Місток трохи хитався, під ногами блищала вода.
На середині зупинилися.
Розминутися було важко.
— Тепер що? — запитала Оленка.
— Хтось має повернутися.
— Я не повернуся.
— І я.
— Тоді стоятимемо.
— До вечора?
— Можна.
Михась усміхнувся.
Він обережно взяв її за талію, щоб допомогти пройти боком. Оленка поклала руки йому на плечі.
Вони мали лише помінятися місцями.
Але ніхто не зробив наступного кроку.
Михась відчув тепло її долонь. Побачив, як вітер ворушить пасмо волосся біля щоки. Від неї пахло річкою, травою і цукерками, які вона, мабуть, знову носила в кишені.
— Оленко.
— Що?
— Не знаю.
Вона ледь усміхнулася.
— Тоді мовчи.
Оленка піднялася навшпиньки.
Їхні губи торкнулися.
На одну коротку мить.
Без уміння.
Без сміливості.
Без жодного уявлення, що треба робити далі.
Михась відсахнувся так різко, що місток захитався.
— Обережно! — Оленка схопила його за сорочку.
Вони обоє мало не впали у воду.
Михась ухопився за гілку, Оленка притиснулася до нього, і кілька секунд вони стояли, перелякані більше через поцілунок, ніж через річку.
— Ти… — почав він.
— Що я?
— Сама.
— Ти теж.
— Я стояв.
— Міг відійти.
— На містку?
Оленка засміялася.
Михась також.
Спершу тихо, потім голосніше.
Вони сміялися від страху, сорому, щастя й незнання, що тепер між ними змінилося.
Нарешті зійшли на берег.
Оленка торкнулася губ пальцями.
— Дивно.
— Що?
— Я думала, буде інакше.
— Як?
— Не знаю. Як у кіно.
— Там дорослі.
— А ми?
— Не дорослі.
Вона подивилася на нього.
— Але вже й не зовсім діти.
Михась нічого не відповів.
Вони сіли під вербою й дістали їжу.
Хліб розламали навпіл. Сир Оленка поділила так рівно, ніби зважувала. Огірки посипали сіллю з маленького папірця.
— Ти комусь скажеш? — запитала вона.
— Про що?
— Ти знаєш.
— Богдану?
— Нікому.
— Не скажу.
— Навіть коли посваримося?
— Не скажу.
— Поклянися.
— Лісом?
— Ні.
— Річкою?
— Нею вже багато клялися.
— Тоді чим?
Оленка подумала.
— Нашим містком.
Михась поклав долоню на дерев’яну колоду.
— Клянуся.
Вона зробила те саме.
— І я.
Після обіду вони пішли до Місячної фортеці.
По дорозі розмовляли про все, крім поцілунку. Про погоду, школу, Богданів велосипед, нову корову сусідів. Але варто було випадково торкнутися руками, обоє одразу замовкали.
У фортеці Оленка дістала з сумки маленький згорток.
— Це тобі.
— Що?
— Відкрий.
Усередині лежала фотографія.
Оленка стояла біля міського фонтану в світлому пальті, з розпущеним волоссям. Дивилася трохи вбік, ніби не знала, що її фотографують.
— Це Роман зробив? — запитав Михась.
— Тато.
— А Роман?
— Ти досі про нього пам’ятаєш?
— Просто питаю.
— Він поїхав.
— Куди?
— Додому.
— Добре.
Оленка засміялася.
— Зі звороту подивися.
Михась перевернув фотографію.
Там було написано: «Щоб ти пам’ятав мене не тільки маленькою».
— Я й так пам’ятаю.
— Раптом не приїду кілька років.
— Приїдеш.
— Мама сказала, що наступного літа ми поїдемо до моря.
— Вона й цього року казала.
— Тепер може зробити навмисно.
— Тоді я приїду в місто.
— Сам?
— Коли стану старший.
— Скільки чекати?
— Не знаю.
Він сховав фотографію за пазуху.
— А тобі що залишиться?
— Я маю твої листи.
— Фотографії немає.
— Є шкільна.
— Там увесь клас.
— Я тебе відразу знайду.
— Дай мені папір.
Оленка простягнула зошитний аркуш.
Михась дістав олівець і почав малювати себе. Голова вийшла кругла, волосся стирчало, руки були різної довжини.
— Це хто? — запитала Оленка.
— Я.
— Схожий на Богдана після бійки.
— Малюй сама.
Вона взяла олівець.
— Сиди спокійно.
Оленка довго дивилася на нього, переводила погляд на папір, стирала, виправляла. Портрет не був дуже схожим, але в очах намалювала щось знайоме — серйозність, яку він сам не помічав.
— Ось.
— У мене ніс не такий.
— Такий.
— Великий.
— Зате справжній.
На звороті вона написала: «Михась, який завжди чекає».
— Чому завжди?
— Бо ти сам сказав.
— А ти?
— Я повертаюся.
— Не завжди.
Оленка опустила очі.
— Тоді напиши: «Оленка, яка хоче повернутися».
Він дописав ці слова на її фотографії.
До вечора вони перечитали старі листи.
Сміялися з помилок, малюнків і дитячих обіцянок.
«МИ БУДЕМО ДРУЖИТИ ЗАВЖДИ».
«МИХАСЬ І ОЛЕНКА ЗНОВУ ЗУСТРІНУТЬСЯ».
— Ми все ще друзі? — запитала Оленка.
— Так.
— Після сьогоднішнього?
Михась відчув, як знову червоніють вуха.
— А що змінилося?
— Не знаю.
— Значить, нічого.
— Тоді друзі цілуються?
— Може.
— Ти Богдана цілував?
— Ти дурна?
Оленка засміялася.
— Значить, змінилося.
— Трохи.
— А як це називається?
Він мовчав.
Слово вже існувало.
Богдан вимовив його кілька років тому.
Дорослі боялися його.
Через нього ховали листи й забороняли стежки.
Михась не наважувався сказати.
— Не знаю.
— Знаєш.
— І ти знаєш.
— Хочу, щоб ти перший.
— Чому я?
— Бо ти хлопець.
— Коли валізу нести, я хлопець. А коли королевою бути — ти головна.
— Не хитруй.
Він подивився на неї.
Оленка сиділа в кутку фортеці, обійнявши коліна. На шиї лежав дерев’яний місяць. У волоссі застрягла соснова голка.
— Любов, — тихо сказав Михась.
— Що?
— Це так називається.
Вона не засміялася.
Не відвела очей.
— Ти мене любиш?
Михась ковтнув.
— Напевно.
— Напевно?
— Я раніше нікого так не любив. Звідки маю знати?
Оленка трохи подумала.
— Коли мене немає, тобі погано?
— Так.
— Коли я з іншим хлопцем, сердишся?
— Так.
— Хочеш, щоб я завжди поверталася?
— Так.
— Тоді любиш.
— А ти?
— У мене так само.
Він пересів ближче.
— Значить, теж?
Оленка кивнула.
Вони не обійнялися.
Не поцілувалися вдруге.
Просто сиділи поруч, торкаючись плечима, й слухали ліс.
Уперше назване почуття здавалося крихким. Ніби досить сказати ще одне зайве слово — і воно злякається.
Перед заходом сонця вони вийшли з фортеці.
Оленка зняла з шиї дерев’яний місяць.
— Знову залишаєш? — запитав Михась.
— Ні.
Вона розв’язала нитку, розрізала її навпіл і одну частину прив’язала до його синьої стрічки.
— Тепер у нас по шматочку.
— А місяць?
— Залишиться в мене.
Михась відкрив банку зі скарбами й дістав першу червону цукерку.
— Що ти робиш?
— Вона теж спільна.
— Не можна розділити. Вона стара.
— Не їсти.
Він розгорнув папірець. Усередині замість цукерки лежав темний, зморщений шматочок, що майже злився з обгорткою.
Запаху не було.
Оленка сумно усміхнулася.
— Вона померла.
— Цукерки не вмирають.
— Ця вже не цукерка.
— Ти казала — спогад.
Михась обережно розірвав червону обгортку навпіл.
Одну частину віддав Оленці.
Другу сховав у кишеню.
— А саму цукерку?
Вони закопали її під старим дубом.
Неглибоко, поруч із металевою коробкою, у якій лежали їхні дитячі записки.
Оленка поклала зверху білий камінець.
— Щоб знайти.
— Ми й так знаємо.
— Через багато років можна забути місце.
— Я не забуду.
— Ти багато чого обіцяєш.
— Я все пам’ятаю.
— Тоді скажи, що я сказала в перший день.
— «У вас таких цукерок немає».
— А ти?
— «А ти звідки знаєш, що в нас є?»
— А потім?
— Ти сказала, що з міста.
— А ти — з лісу.
Вони всміхнулися.
Назад ішли повільно.
Сонце вже торкалося верхівок дерев. Михась мав повернутися до заходу, Оленку могли почати шукати ще раніше, але вони зупинялися біля кожного знайомого місця.
Біля мурашника.
Біля мисливського будиночка.
Біля яру, де Михась колись обіцяв її спіймати.
На новому містку.
— Він довго простоїть? — запитала Оленка.
— Якщо повінь не знесе.
— А якщо знесе?
— Зроблю інший.
— Сам?
— Чекатиму тебе.
Вона стиснула його руку.
Біля села вони побачили тітку Надію.
Вона стояла на дорозі, склавши руки на грудях.
Оленка відпустила Михася.
— Де ти була? — запитала мати.
— У лісі.
— Зі Світланою?
Оленка мовчала.
— Я питаю.
— З Михасем.
Тітка Надія перевела погляд на хлопця.
— Я забороняла.
— Ви не можете заборонити мені дружити, — сказала Оленка.
— Можу.
— Чому?
— Ми вже говорили.
— Ні. Ви лише повторюєте, що ми родичі.
— Цього достатньо.
— Для вас.
— І для будь-якої нормальної людини.
Михась зробив крок уперед.
— Ми нічого поганого не зробили.
Тітка Надія побачила його подряпані руки, Оленчину стару сукню, розпущене волосся й, можливо, щось у їхніх обличчях.
— Що ви робили?
— Місток, — відповіла Оленка.
— Лише місток?
Оленка почервоніла.
Цього було досить.
Мати схопила її за зап’ясток.
— Додому.
— Мені боляче.
— Іди.
— Не тягніть її, — сказав Михась.
— Ти мовчи.
— Не буду.
— Михасю, йди до своїх батьків.
— Вона не ваша річ.
Тітка Надія завмерла.
— Що?
— Не можна тягнути її, куди хочете.
— Я її мати.
— А вона людина.
Оленка подивилася на нього з подивом.
Тітка Надія повільно відпустила доньчину руку.
— Завтра о сьомій ранку автобус, — сказала вона. — І більше цього літа ви не побачитеся.
— Я прийду провести, — відповів Михась.
— Не приходь.
— Прийду.
— Я сказала…
— Мамо, — перебила Оленка, — він прийде.
У її голосі вперше пролунало щось доросле.
Не прохання.
Рішення.
Тітка Надія подивилася на доньку й ніби не впізнала її.
— Додому, — повторила тихіше.
Цієї ночі Михась не спав.
Фотографія Оленки лежала під подушкою. У долоні він тримав половинку червоного цукеркового папірця.
На губах усе ще залишався невловимий спогад про їхній перший поцілунок.
Він боявся заснути, бо тоді ранок настане швидше.
Оленка також не спала.
У сусідній кімнаті батьки сперечалися.
— Ти бачила її? — говорила мати. — Це вже не дитяча дружба.
— А що ти хочеш зробити? — відповідав батько. — Замкнути її вдома?
— Якщо буде треба.
— Ти втратиш доньку.
— Краще зараз її образа, ніж сором потім.
— Який сором?
— Вони родичі.
— Далекі.
— Однаково.
— Ти щось недоговорюєш.
Запала тиша.
Оленка підвелася в ліжку.
— Що саме? — запитав батько.
— Нічого.
— Надіє.
— Я сказала — нічого.
— Ти надто боїшся цих дітей. Наче знаєш щось, чого не знаю я.
Мати не відповіла.
Оленка притиснула до грудей дерев’яний місяць.
Уперше вона подумала, що дорослі не просто помиляються.
Вони приховують щось важливе.
Перед світанком вона заснула й побачила річку.
На новому містку стояв Михась. Простягав до неї руку, але між ними піднімалася вода.
Оленка намагалася покликати.
Голос не виходив.
Прокинулася від того, що мати відчинила штори.
— Вставай. Через годину автобус.
Оленка сіла.
— Я не поїду.
— Не починай.
— Я залишуся в бабусі.
— Ні.
— Чому?
— Бо я так вирішила.
— Ви не можете все життя вирішувати.
— Поки що можу.
Мати вийшла.
Оленка швидко одягнулася й сховала під сукнею дерев’яний місяць. Половинку червоного папірця поклала в маленький гаманець.
Біля автобуса Михась уже чекав.
Прийшов один.
Батьки не відпустили Богдана так рано, а сам Михась вийшов із дому через вікно, бо мати намагалася його затримати.
Він стояв біля зупинки з невеликим пакунком.
Тітка Надія, побачивши його, стиснула губи, але нічого не сказала. Поруч були сусіди й водій, тому влаштовувати сварку вона не хотіла.
Оленка підійшла.
— Ти прийшов.
— Я ж казав.
— Що там?
Михась віддав пакунок.
У ньому лежав маленький зошит, олівець і нова дерев’яна фігурка.
Цього разу він вирізав дві долоні, з’єднані мізинцями.
Вийшло криво. Один палець був товстішим, другий коротшим.
— Це ми? — запитала Оленка.
— Щоб пам’ятала клятву.
— Я й так пам’ятаю.
— А це щоб точно.
Вона притиснула фігурку до грудей.
— Зошит навіщо?
— Пиши листи.
— Мама забиратиме.
— Не віддавай їй.
— Як надіслати?
— На першій сторінці адреса Богдана. Пиши на його ім’я.
— А він передасть?
— Передасть.
— Якщо твої батьки знайдуть?
— Сховаємо в фортеці.
— А твої листи?
— Через Світлану. Я напишу на її адресу.
— Вона восени поїде.
— Тоді придумаємо інше.
Водій відчинив двері.
— Сідайте, люди. Запізнюємося.
Тітка Надія покликала:
— Оленко.
Вона не рухалася.
— Треба йти, — сказав Михась.
— Не хочу.
— Я теж.
— Тоді скажи, щоб залишилася.
— Залишайся.
— Голосніше.
— Залишайся.
Люди почали озиратися.
Тітка Надія зблідла.
Оленка підійшла до Михася й обійняла його.
Не так, як діти обіймають друзів.
Міцно, мов боялася, що її вже тягнуть геть.
— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.
Він стиснув її плечі.
— І я тебе.
— Не забудь.
— Ніколи.
— Навіть якщо листів не буде.
— Я знатиму, що ти писала.
— Навіть якщо не приїду.
— Чекатиму.
Вона відступила.
Поглянула на дорослих.
Потім швидко поцілувала його в губи.
Цього разу не випадково.
Не на хиткому містку.
Не ховаючись від власного почуття.
На очах у всіх.
Тітка Надія скрикнула:
— Олено!
Дівчинка розвернулася й забігла в автобус.
Двері зачинилися.
Михась стояв, не чуючи, що говорять навколо.
Автобус рушив.
Оленка сіла біля вікна й притиснула долоню до скла.
Він підняв свою.
Цього разу не побіг слідом.
Не тому, що не хотів.
Просто вже знав: автобус не наздогнати.
Треба було навчитися наздоганяти час.
Машина зникла за лісом.
Люди розійшлися.
Михась залишився один.
На дорозі лежав маленький білий клаптик.
Він підняв.
То був аркуш, вирваний із Оленчиного зошита.
На ньому вона встигла написати:
«Якщо нас розлучать, шукай мене. Навіть через багато років».
Нижче стояла дата.
І маленький намальований місяць.
Михась склав записку, сховав за пазуху й пішов до лісу.
Новий місток стояв над водою.
Тримався міцно.
На середині Михась зупинився й торкнувся губ.
Річка текла під ногами, несучи час туди, куди люди ще не вміли дивитися.
Він не знав, що попереду будуть нові зустрічі.
Рідкісні канікули.
Довгі листи.
Перша справжня ревність.
Юність.
Заборони.
І ніч, коли Оленка чекатиме його біля цієї річки, а він не прийде.
Поки що між ними було лише одне літо, яке дорослі скоротили до двох днів.
Але цих двох днів вистачило, щоб дитяча дружба стала коханням.
І щоб обоє повірили: тепер уже ніхто не зможе їх розлучити.

Розділ 11

Листи на чуже ім’я

Першого листа Оленка надіслала через одинадцять днів після від’їзду.
Конверт був адресований Богданові.
Його мати знайшла лист у поштовій скриньці, довго крутила в руках і покликала сина:
— Тобі з міста пишуть.
Богдан саме чистив біля сараю велосипедний ланцюг. Він витер чорні пальці об штани й узяв конверт.
— Хто?
— Сам прочитай.
— Тут не написано.
— Написано твоє ім’я.
— Я бачу.
— Дівчина?
— Яка дівчина?
— Та, що листа надіслала.
— Може, хлопець.
Мати примружилася.
— Хлопці не малюють місяці біля адреси.
У правому кутку конверта справді був намальований маленький півмісяць.
— Це знак пошти, — сказав Богдан.
— Якої?
— Міської.
— Відкривай.
— Не можна читати чужі листи.
— То він чужий?
Богдан зрозумів, що сказав зайве.
— Мій. Але особистий.
— У дванадцять років?
— Мамо, я колесо ремонтую.
— Ремонтуй. Тільки дивись, щоб тебе якась міська панночка до весілля не затягнула.
Богдан дочекався, поки мати зайде до хати, засунув конверт під сорочку й побіг до Михася.
Той був у сараї разом із батьком. Вони перебирали старий мотоциклетний двигун. На столі лежали гайки, пружини, прокладки й почорнілі від мастила деталі.
— Михасю, ходи, — покликав Богдан.
— Не можу.
— Треба.
— Бачиш, що роблю?
Богдан показав край конверта.
Михась упустив ключ.
Батько підняв голову.
— Що там?
— Нічого.
— Від того нічого ти мало картер не пробив.
Михась витер руки ганчіркою.
— Я швидко.
— Деталі не розгуби.
Хлопці відійшли за сарай.
— Давай.
— А «дякую»?
— Дякую. Давай.
— Моя мати мало не відкрила.
— Відкрила?
— Ні. Але тепер думає, що мені дівчина пише.
— Скажи, що помилилися.
— А якщо ще листи будуть?
— Будуть.
— Тоді треба щось придумати.
Михась уже не слухав. Він розірвав конверт і розгорнув аркуш.
«Михасю, я пишу на Богданове ім’я, як ми домовилися. Не сердься, що так довго. Мама весь час була вдома. Вона перевіряє мої зошити й питає, кому я пишу. Я почала вести два щоденники. Один залишаю на столі. Там пишу про школу, оцінки та Світлану. Другий ховаю за піаніно. Там ти.
У першу ніч після від’їзду мені снився наш місток. Ти стояв посередині й кликав мене, але вода піднімалася. Я прокинулася й відчула, що ти не спиш. Це було так?
Мама заборонила згадувати твоє ім’я. Я запитала, ким саме ми доводимося одне одному. Вона сказала, що далекі родичі по батьковій лінії. Тато теж не зміг пояснити. Вони посварилися. Я думаю, мама щось знає, але не говорить.
Я зберігаю твій малюнок і половинку червоного папірця. Дерев’яний місяць ношу під одягом, щоб ніхто не бачив.
У школі всі питають, чому я мовчу. Сергій сказав, що я повернулася іншою. Може, так і є.
Я люблю тебе. Пишу ці слова тихо, хоча ручка не має голосу. Все одно здається, що мама почує.
Оленка».
Михась перечитав лист.
Потім ще раз.
Богдан стояв поруч і дивився на мураху, яка повзла по його черевику.
— Ну?
— Що?
— Усе добре?
— Добре.
— Вона щось про мене написала?
— Ні.
— Могла б подякувати. Лист на моє ім’я.
Михась склав аркуш.
— Передам.
— А що там?
— Наше.
— Зрозуміло.
Богдан пішов, але за кілька кроків обернувся.
— Ти відповідатимеш?
— Сьогодні.
— Тоді конверт віддай мені. Я сам віднесу на пошту.
— Навіщо?
— Якщо ти підеш, усі знатимуть, кому пишеш.
— А якщо ти?
— Скажу, що родичам.
— Ти ж не знаєш її адресу.
— Напишеш.
Михась кивнув.
— Добре.
— І ножа даси на день.
— Ти знову?
— Таємна пошта безкоштовною не буває.
Увечері Михась зачинився в сараї. Поставив на ящик гасову лампу, розгорнув аркуш і довго не міг почати.
Писати «я теж люблю тебе» було важче, ніж сказати біля автобусної зупинки. Тоді слова вихопилися самі. Тепер вони лежали перед ним невидимі й вимагали, щоб він написав їх рукою.
Михась почав із містка.
«Оленко, я тоді не спав. Після автобуса ходив до річки. Місток стоїть. Вода не піднялася. Тобі наснився страх, а не правда.
Фортеця теж ціла. Я сховав фотографію окремо, щоб Богдан не знайшов. Він не читає листи, але всюди пхає носа.
Моя мати також не каже, які ми родичі. Я намалюю все родинне дерево і знайду. Якщо вони брешуть, ми дізнаємося.
Я люблю тебе. Пишу нормально, не тихо. Нехай навіть почують.
Коли сумно, торкайся місяця. Я триматиму стрічку.
Михась».
Він перечитав і додав унизу:
«Сергій нехай не думає, що ти інша. Ти така сама».
Потім закреслив.
Знову прочитав.
Закреслене було видно, тому взяв інший аркуш і переписав усе заново, але про Сергія вже не згадував.
Так почалося їхнє таємне листування.
Оленка писала на ім’я Богдана. Богдан отримував конверти, ховав від матері й приносив Михасеві. Відповіді відносив до поштової скриньки біля сільради або передавав водієві автобуса, який двічі на тиждень заїжджав до районного центру.
За кожен лист Богдан вимагав плату.
Іноді яблуко.
Іноді право покататися на Михасевому велосипеді.
Кілька разів — складаний ніж.
Одного дня він заявив:
— Тепер одна послуга коштує дві цукерки.
— Чого?
— Небезпека зросла.
— Яка небезпека?
— Мати вже питає, чому мені пишуть щотижня.
— Скажи, що дівчина.
— Вона захоче побачити.
— Скажи, що соромиться.
— А якщо почне відповідати замість мене?
Михась уявив Богданову матір, яка пише Оленці про господарство, весілля й добру невістку, і мимоволі засміявся.
— Дві цукерки, — повторив Богдан.
— У мене немає.
— У фортеці є.
Михась одразу перестав сміятися.
— Ті не чіпай.
— Я не кажу про перші. Там нові лежать.
— Усі наші.
— Тоді плати яблуками.
— Домовилися.
Листи приходили майже щотижня.
Вони вже не писали про жаб, човники та дитячі пригоди. Тепер розповідали про себе.
Оленка — про школу, де її обрали редакторкою стінгазети. Про вчительку літератури, яка хвалила її твори. Про матір, що хотіла бачити доньку лікаркою або викладачкою музики. Про батька, який дедалі частіше затримувався на роботі, бо не хотів повертатися до домашніх сварок.
Михась — про двигуни, які розбирав разом із батьком. Про нову вчительку фізики. Про мрію вступити до технікуму або інституту й побудувати власну машину. Про матір, яка стала тривожною і щоразу замовкала, коли мова заходила про його дитинство.
Окремо писали про почуття.
Спочатку несміливо.
«Сьогодні на уроці хтось відчинив вікно. Запахло мокрою землею, і я подумала, що ти десь поруч».
«Учора біля крамниці дівчина мала такі самі стрічки, як ти. Я пішов за нею, а потім побачив, що вона не ти».
«Я торкалася дерев’яного місяця о десятій вечора. Ти відчув?»
«Відчув. Або дуже хотів відчути».
Потім відвертіше.
«Мені іноді сниться наш поцілунок. Уві сні ми не злякалися».
«Мені теж. Тільки нікому не кажи».
«Кому я можу сказати?»
«Світлані».
«Вона й так здогадалася».
На цей лист Михась відповів лише наступного дня.
«Що саме вона знає?»
«Що я когось люблю».
«Ім’я сказала?»
«Ні».
«Не кажи».
«Ти боїшся?»
«Не хочу, щоб наше знали чужі».
Оленка відповіла:
«Тоді воно буде тільки нашим».
Так минула осінь.
У листопаді випав перший сніг. Михась пішов до старого дуба, розчистив вхід у фортецю і знайшов на поличці засохлий букет польових квітів, який Оленка залишила перед від’їздом. Квіти потемніли й розсипалися від дотику.
Він не викинув їх. Зібрав пелюстки й пересипав до маленької коробки.
Увечері написав:
«Твої квіти померли».
Відповідь прийшла за тиждень:
«Не померли. Вони стали минулим літом».
Різдва того року Оленка не приїхала.
Тітка Надія сказала матері телефоном, що в місті багато снігу, дороги погані, чоловік не може залишити роботу, а доньці треба готуватися до шкільного концерту.
Баба Катерина вислухала, поклала слухавку й довго сиділа біля столу.
— Не приїдуть? — запитав Михась.
— Не приїдуть.
— Через дорогу?
Стара глянула на нього.
— Не тільки.
— Через мене?
Баба поправила хустку.
— Не знаю, дитино.
— Знаєте.
— Я знаю, що дорослі іноді так бояться майбутнього, що псують теперішнє.
— Ви можете сказати їм, щоб приїхали?
— Можу сказати. Змусити — ні.
— А чому вони думають, що ми родичі?
Баба Катерина мовчала.
— Ви ж усіх у родині знаєте.
— Майже всіх.
— То скажіть.
— Твій батько нам далекий родич через свого діда.
— А я?
— Ти його син.
— Значить, теж.
— Значить.
— Наскільки далекий?
— Михасю, я не рахувала.
— Можна порахувати.
— Можна.
— Давайте.
Стара подивилася на нього зі співчуттям.
— Навіть якщо спорідненість далека, дорослі однаково не дозволять.
— Чому?
— Бо справа вже не лише в крові.
— А в чому?
— У страху, соромі, образах між родинами. Такі речі з роками обростають новими причинами.
— Ви говорите, як вони.
— Бо я теж доросла.
— Але ви нас не забороняєте.
— Бо я стара. Старі люди знають: заборонене серце не стає порожнім. Воно лише вчиться мовчати.
Михась не зовсім зрозумів, але запам’ятав.
На Святвечір він поклав під свою тарілку Оленчин останній лист.
Коли дорослі згадували тих, хто далеко, торкнувся паперу пальцями.
У місті, за багато кілометрів, Оленка сиділа за святковим столом поруч із батьками. Під сукнею в неї висів дерев’яний місяць.
Мати помітила нитку біля шиї.
— Що там?
— Хрестик.
— Покажи.
Оленка накрила долонею місяць.
— Навіщо?
— Я купувала тобі інший ланцюжок.
— Цей мені подобається.
Тітка Надія простягнула руку.
— Олено.
Батько поклав ложку.
— Залиш її.
— Я хочу побачити.
— Ти знаєш, що там.
Мати глянула на чоловіка.
— Звідки ти знаєш?
— Я бачив раніше.
— І нічого не сказав?
— А що мав сказати?
— Вона досі носить його подарунок.
— То й що?
— Ти чудово розумієш.
Оленка підвелася.
— Я піду до себе.
— Ми не закінчили вечерю.
— Для мене закінчилася.
У кімнаті вона зачинила двері й притулилася до них спиною. Із вітальні долинали голоси батьків.
— Ти робиш тільки гірше, — говорив батько.
— Я рятую її.
— Від чого?
— Від помилки.
— А раптом помилка — це те, що робимо ми?
— Ти не знаєш усього.
— То скажи.
Запала тиша.
Оленка затримала подих.
— Не можу, — нарешті відповіла мати.
— Чому?
— Бо дала слово.
— Кому?
— Не питай.
Оленка підійшла до стіни й приклала вухо, але батьки заговорили тихіше.
Тієї ночі вона записала в таємному щоденнику:
«Мама дала комусь слово. Можливо, Михасевій матері. Вони приховують не лише наше споріднення. Треба дізнатися».
Навесні Михасеві виповнилося чотирнадцять.
Він став вищим за матір, голос почав ламатися, а на руках з’явилися перші мозолі не від дитячих пригод, а від справжньої роботи. Батько дедалі частіше брав його ремонтувати техніку до сусідів.
У школі дівчата почали дивитися інакше.
Особливо Марічка.
Вона давно перестала боятися жаб, носила волосся розпущеним і вже не бігала з малими дітьми. Одного дня принесла Михасеві пиріжки, загорнуті в чистий рушник.
— Мати напекла, — сказала вона.
— Передай дякую.
— Вона не передавала.
— А хто?
Марічка почервоніла.
— Я сама принесла.
— Навіщо?
— Просто.
Богдан, який сидів поруч на колоді, ледь не вдавився сміхом.
Михась узяв пиріжки.
— Дякую.
— Можна я подивлюся, як ти двигун збираєш?
— Там брудно.
— Я не боюся.
— І нудно.
— Мені цікаво.
Марічка залишилася до вечора. Подавала ключі, витирала деталі, ставила питання й сміялася, навіть коли Михась не жартував.
Потім почала приходити частіше.
Мати Михася помітила це першою.
— Гарна дівчина, — сказала вона за вечерею.
— Хто?
— Марічка.
— Нормальна.
— Господарська.
— Може.
— Мати в неї добра.
— Я знаю.
— І родина порядна.
Михась відклав ложку.
— До чого ви ведете?
— Нікуди. Говорю.
— Ви ніколи просто не говорите.
Батько приховав усмішку.
Мати насупилася.
— Тобі вже чотирнадцять. Можеш дружити з ровесниками.
— Я дружу з Богданом.
— Я не про нього.
— А я про нього.
— Марічка тобі пиріжки носить.
— То нехай не носить.
— Образиш дівчину.
— Я не просив.
Мати зітхнула.
— Не все в житті треба просити.
— А дещо забороняєте, навіть коли просиш.
Вона одразу зрозуміла.
— Олена далеко.
— Знаю.
— Вона живе своїм життям.
— Знаю.
— Ти не можеш чекати вічно.
— Можу.
— Ти ще молодий і не розумієш.
— Ви весь час так кажете, коли не хочете відповідати.
Він підвівся з-за столу.
— Куди?
— До Богдана.
— Уже темно.
— Я знаю дорогу.
— Михасю.
Він не зупинився.
Насправді пішов не до Богдана, а до фортеці.
Дістав Оленчину фотографію. За два роки папір трохи вигнувся від вологи, але її обличчя залишалося таким самим.
«Щоб ти пам’ятав мене не тільки маленькою».
Михась дивився на знімок і намагався уявити, якою вона стала тепер.
Чотирнадцятирічною.
Можливо, ще вищою.
Можливо, зовсім дорослою.
Чи дивляться на неї хлопці?
Чи носить Сергій яблука?
Чи з’явився хтось інший?
Наче почувши думки, Оленка написала про це в наступному листі.
«У нас у класі новий хлопець — Денис. Він перевівся з іншої школи. Сидить за мною і весь час просить ручку, хоча має свої. Світлана каже, що я йому подобаюся. Мені він не подобається. Пишу одразу, щоб ти не вигадав собі дурниць.
А тепер скажи правду: хто така Марічка?»
Михась перечитав останнє речення й покликав Богдана.
— Ти їй написав?
— Кому?
— Оленці.
— Я листів їй не пишу.
— Звідки вона знає про Марічку?
Богдан почухав потилицю.
— Може, Світлана.
— Світлана в місті.
— Баба Катерина могла сказати.
— Навіщо?
— Жінки люблять про таке говорити.
— Ти розповів.
— Я тільки написав, що ти тепер не сам ремонтуєш двигуни.
Михась схопив його за сорочку.
— Навіщо?
— Вона питала, як ти.
— І ти вирішив розповісти про Марічку?
— А що? Це правда.
— Вона просто приходила.
— Щодня.
— Не щодня.
— Майже.
— Я її не кликав.
— Оленка цього не знає.
Михась відпустив друга.
— Більше нічого не пиши.
— Тоді сам відповідай на всі питання.
— Вона мені пише.
— А мене теж питає.
— Про що?
— Чи ти їси, чи не хворів, чи фортеця стоїть. Ще просила, щоб не давав тобі забути її.
Михась замовк.
— І що ти відповів?
— Що тебе не треба змушувати.
— А про Марічку?
— Що вона носить пиріжки.
— Дурень.
— Ти їх їв.
— То треба було викинути?
— Міг віддати мені.
Михась написав Оленці:
«Марічка живе в нашому селі. Ми разом училися. Вона приносила пиріжки й дивилася, як я ремонтую. Я її не кликав і нічого їй не обіцяв. Богдан багато говорить. Не слухай.
А Денис нехай купить собі ручку».
Оленка відповіла:
«Я не серджуся. Тільки якщо вона знову принесе пиріжки, скажи, що не голодний».
«А якщо буду голодний?»
«Іди додому».
Після цього Михась усміхався кілька днів.
Влітку Оленка не приїхала.
Уперше за все життя.
Баба Катерина сказала, що родина поїхала до моря. Потім з’ясувалося, що море тривало лише два тижні, але до села вони однаково не повернулися.
Тітка Надія знайшла інші причини.
Ремонт у квартирі.
Додаткові заняття.
Робота чоловіка.
Хвороба знайомої.
Михась більше не питав.
Щодня працював із батьком. Увечері ходив до річки. Новий місток пережив зиму, але весняна вода зсунула одну колоду. Михась вирівняв, укріпив берег камінням і замінив мотузки.
Богдан дивився, як він працює.
— Вона цього року не приїде.
— Знаю.
— Тоді навіщо місток лагодиш?
— Він потрібен.
— Кому?
— Усім.
— Тут ніхто не ходить.
Михась затягнув вузол.
— Колись ходитиме.
У серпні він відчув Оленчин дотик.
Стояв у сараї, тримав важку металеву деталь, коли раптом долоню огорнуло тепло.
Не фізичне.
Наче хтось узяв його за руку зсередини.
Михась упустив деталь.
— Що сталося? — запитав батько.
— Нічого.
— Пальці?
— Цілі.
Увечері прийшов Богдан із листом.
«Сьогодні я цілий день думала про місток. Уявляла, що стою посередині й тримаю тебе за руку. Відчув?»
Михась написав одне слово:
«Відчув».
Наступного року вони побачилися лише на три дні.
Оленка приїхала до баби Катерини разом із батьком. Тітка Надія залишилася в місті. Офіційно — через роботу. Насправді, як здогадувалися всі, вона не хотіла повертатися до села.
Михасеві було п’ятнадцять.
Оленці — майже шістнадцять.
Він саме ремонтував біля двору сусідів старий мотоцикл, коли почув автобус. Руки були в мастилі, сорочка розстебнута біля шиї, волосся впало на лоб.
Михась не побіг.
Не тому, що не чекав.
Просто ноги не послухалися.
Оленка вийшла з автобуса в світлій сукні й туфлях на невисоких підборах. Волосся було коротше, ніж раніше, до плечей. Вона вже не скидалася на дівчинку, яку треба було рятувати від жаб або ловити біля яру.
Біля неї поставили валізу.
Оленка озирнулася.
Побачила його.
Вони стояли по різні боки дороги й не рухалися.
Михась упізнав очі.
Усмішку.
Те, як вона трохи нахиляла голову, коли хвилювалася.
Усе інше було новим.
— Привіт, — сказала Оленка, підійшовши.
— Привіт.
— Ти не зустрічав.
— Не знав, коли приїдете.
— Я писала.
— Листа ще не було.
— Значить, випередила.
Вона подивилася на його руки.
— Ти весь у мастилі.
— Працював.
— Я бачу.
Михась хотів узяти валізу, але згадав про брудні долоні.
Оленка помітила.
— Неси. Вона й так стара.
— Ручку забрудню.
— Відмиється.
Він узяв валізу.
— Важка.
— Ти завжди це кажеш.
— Бо ти завжди везеш каміння.
— Цього разу книжки.
— Ще важче.
Вони пішли селом.
Дядько Василь затримався біля крамниці поговорити зі знайомим, тому кілька хвилин вони були самі.
— Ти змінився, — сказала Оленка.
— Ти теж.
— Не подобаюся?
— Я не сказав.
— Але дивишся дивно.
— Як?
— Ніби не впізнав.
Михась зупинився.
— Я впізнав.
— Тоді що?
— Ти вже не така.
Оленка опустила очі.
— Я знала.
— Я не сказав, що гірша.
— А яка?
Він подивився на її обличчя, волосся, сукню, тонкий ланцюжок, під яким ховався дерев’яний місяць.
— Гарна.
Вона усміхнулася.
— Ти теж.
— Що?
— Гарний.
Михась почервонів.
— Хлопцям так не кажуть.
— Чому?
— Не знаю.
— Тоді мовчи.
Вона торкнулася його вільної руки.
Дотик був знайомим.
Усе стало на місце.
— Я скучила, — сказала Оленка.
— Я теж.
— Дуже?
— Місток двічі ремонтував.
Вона засміялася.
— Значить, дуже.
Того самого дня вони пішли до річки.
Дорослі не забороняли. Можливо, дядько Василь не хотів повторювати старих сварок. Можливо, вирішив, що за три дні нічого не станеться. А може, просто втомився боротися з тим, чого не розумів.
Богдан пішов із ними, але біля лісу навмисно звернув до пасіки.
— Ти куди? — запитав Михась.
— У мене справи.
— Які?
— Не твої.
Оленка усміхнулася.
— Він став розумніший.
— Ні. Просто ледачий.
До фортеці вони йшли повільно.
Стежка здавалася вужчою, дерева — нижчими. Місячна фортеця, колись простора, тепер ледве вміщала їх обох. Дах прогнувся, стіни заросли мохом, одна з вицвілих стрічок упала на землю.
— Вона стала маленькою, — сказала Оленка.
— Ми виросли.
— Полагодимо?
— Можна.
Вони сіли біля дуба.
Михась дістав коробку з листами.
Оленка торкалася конвертів, упізнавала почерк, читала старі фрази й сміялася.
— «Сергію жаб не давай», — прочитала вона. — Ти це серйозно писав?
— Був малий.
— А тепер не ревнуєш?
— До Сергія?
— До будь-кого.
— Є хтось?
Вона підняла очі.
— Я запитала першою.
— Ти завжди так робиш.
— Відповідай.
Михась зірвав травинку.
— Ревную.
— Навіть після стількох років?
— А що змінилося?
— Ми майже не бачимося.
— То й що?
Оленка трохи помовчала.
— Денис запрошував мене в кіно.
— Ходила?
— Так.
Михась перестав крутити травинку.
— Ти писала, що він тобі не подобається.
— Тоді не подобався.
— А тепер?
— Не знаю.
— Цілував?
Оленка почервоніла.
Цього було досить.
Михась підвівся.
— Я піду.
— Куди?
— Додому.
— Ми щойно прийшли.
— У мене робота.
— Ти знав, що я приїду на три дні.
— Знав.
— І підеш через Дениса?
— Не через нього.
— Через мене?
Михась мовчав.
Оленка також підвелася.
— Так, він мене поцілував.
— Мені не треба подробиць.
— А я хочу сказати.
— Не хочу чути.
— Я відштовхнула його.
Михась зупинився.
— Чому?
— Бо думала про тебе.
— Тоді навіщо пішла?
— Хотіла знати, чи можу жити інакше.
— Можеш?
Оленка подивилася просто в очі.
— Ні.
Він повільно повернувся.
— Ти мене не бачила два роки, — продовжила вона. — Листи приходять раз на місяць. Іноді рідше. Мама каже, що я закохана не в тебе, а в дитячий спогад. Я хотіла перевірити.
— Перевірила?
— Так.
— І що?
Вона підійшла ближче.
— Коли Денис мене поцілував, я відчула запах його одеколону. А мала відчути ліс.
Михась не одразу зрозумів.
— Якого лісу?
— Твого.
— Я не пахну лісом.
— Пахнеш. Сосною, мастилом і димом.
— Це не дуже гарно.
— Для мене гарно.
Він торкнувся її волосся.
— Ти пахнеш не так.
Оленка насторожилася.
— Як?
— Раніше цукерками.
— А тепер?
Михась нахилився ближче.
— Теж. Тільки слабше.
— Я навмисно поклала одну в кишеню.
Вона дістала цукерку в червоній обгортці.
— Таку саму?
— Знайшла в маленькій крамниці. Їх майже не продають.
— Навіщо купила?
— Щоб ти впізнав.
Оленка простягнула цукерку.
Михась не взяв.
— Відкрий.
— Ти ж любиш зберігати.
— Цю з’їмо.
Вона розгорнула папірець, розламала цукерку навпіл і дала йому більшу частину.
— Як біля жаби, — сказала вона.
— Тоді теж більшу дала.
— Я все пам’ятаю.
Вони з’їли цукерку.
Смак був майже таким самим, як у дитинстві.
Солодкий.
Кислий усередині.
Тільки тепер вони знали, що жодна цукерка не може зберегти час.
Михась торкнувся її щоки.
— Він так цілував?
Оленка ледь усміхнулася.
— Ти все-таки хочеш подробиць?
— Ні.
— Тоді не питай.
— Я просто…
— Ревнуєш.
— Так.
Вона поклала руки йому на плечі.
— Поцілуй мене так, щоб я більше не згадувала.
Михась дивився на неї.
Перед ним уже не була маленька дівчинка в жовтій сукні.
І він не був хлопчиком, який не знав, як торкнутися її губ.
Він нахилився.
Цей поцілунок відрізнявся від першого.
Не короткий дитячий дотик.
Не випадковість на містку.
У ньому були роки чекання, сотні листів, ревнощі, страх і впізнання.
Оленка притиснулася ближче.
Михась відчув її пальці на потилиці, її дихання, тремтіння плечей.
Коли вони відступили одне від одного, обоє мовчали.
— Забула? — запитав він.
— Кого?
Михась усміхнувся.
Вони сіли під дубом.
Оленка поклала голову йому на плече.
— Нам треба щось вирішити, — сказала вона.
— Що?
— Так не може тривати вічно.
— Як?
— Три дні раз на два роки. Листи на чуже ім’я. Постійний страх.
— Коли закінчу школу, приїду в місто.
— Навчатися?
— Так.
— Куди?
— До політехнічного.
— Ти вирішив?
— Давно.
— Чому не писав?
— Боявся, що не вступлю.
Оленка підвела голову.
— Вступиш.
— Звідки знаєш?
— Ти впертий.
— Цього мало.
— І розумний.
— Мати каже, що ледачий.
— Бо ти не любиш робити те, що нецікаво.
— Це й називається ледачий.
— Ні. Це називається мати свій характер.
Михась усміхнувся.
— А ти?
— Хочу вступати на журналістику.
— У тому самому місті?
— Так.
— Тоді будемо бачитися щодня.
— Якщо батьки дозволять.
— Ми вже будемо дорослі.
— Майже.
— Вони не зможуть заборонити.
Оленка подивилася на фортецю.
— Ти справді думаєш, що досить вирости — і все стане просто?
— Так.
— А я ні.
— Чому?
— Бо мама боїться не нашого віку. Вона боїться правди.
— Якої?
— Не знаю.
Вона розповіла про розмову на Святвечір. Про слово, яке мати дала невідомій людині. Про сварки з батьком.
Михась слухав уважно.
— Моя мати теж щось приховує.
— Що?
— Коли питаю про родину, вона сердиться. Батько мовчить. У нас немає моїх фотографій, де я зовсім малий.
— Жодної?
— Є одна. Мені там десь рік.
— А з пологового?
— Немає.
— Може, раніше не фотографували.
— Може.
— Ти думаєш, це пов’язано з нами?
— Не знаю.
Оленка взяла його за руку.
— Ми дізнаємося.
— Як?
— Спитаємо бабу Катерину.
— Я питав. Вона уникає.
— Мене не уникне.
— Чому?
— Я вмію питати.
— Це правда.
Того вечора вони зайшли до баби Катерини разом.
Стара сиділа біля вікна й чистила яблука на сушіння. Побачивши їх, не здивувалася.
— Нарешті наговорилися?
— Ще ні, — відповіла Оленка.
— Тоді чого прийшли?
Вона сіла навпроти бабусі.
— Хочемо знати правду.
Ніж у бабиних руках зупинився.
— Яку?
— Чому мама так боїться наших стосунків?
— Ви родичі.
— Які саме?
— Далекі.
— По якій лінії?
— Через Михасевого батька.
— Як звали його діда?
Баба назвала ім’я.
— А його батька?
— Оленко, навіщо тобі це?
— Хочу намалювати родинне дерево.
— Малюй свою гілку.
— Михась теж моя гілка?
Стара відклала ніж.
— Діти, не чіпайте того, що не можете змінити.
— Значить, щось є, — сказала Оленка.
— Є дорослі рішення.
— Помилкові?
— Не мені судити.
— Бабусю, мама дала комусь слово. Кому?
Баба Катерина зблідла.
Лише на мить.
Але обоє помітили.
— Хто тобі сказав?
— Я чула.
— Підслуховувати недобре.
— Брехати дітям також.
— Я вам не брешу.
— Тоді скажіть: ми близькі кровні родичі?
Стара подивилася на Михася.
Не на Оленку.
Саме на нього.
— Ви виросли разом, — сказала вона.
— Це не відповідь, — наполягала Оленка.
— Іншої не буде.
— Поки що?
Баба зібрала яблучні шкірки в миску.
— Ідіть гуляйте. Ви лише на три дні приїхали.
Розмова закінчилася.
Але дорогою до річки Оленка сказала:
— Вона знає.
— Що?
— Коли я запитала про кров, вона дивилася на тебе.
— І що це означає?
— Не знаю. Але наша таємниця — у твоїй родині.
Михась насупився.
— Моя мати?
— Можливо.
— Вона не зробила б нам зла.
— Люди іноді роблять зло, думаючи, що захищають.
Він згадав материні слова, тривогу в очах, небажання говорити про його раннє дитинство.
— Я спитаю прямо.
— Не зараз.
— Чому?
— Вона злякається й усе заперечить.
— Що тоді?
— Почекаємо.
— Я не хочу чекати.
— І я. Але нам потрібні докази.
— Ти вже говориш як журналістка.
— Я нею стану.
На третій день Оленка поїхала.
Цього разу без сварки, без заборон і показового поцілунку біля автобуса.
Дядько Василь стояв поруч, тому вони лише обійнялися.
— Наступного літа? — запитав Михась.
— Не знаю.
— Знову?
— Я не хочу брехати.
— Тоді після школи.
— До школи ще два роки.
— Минуть.
— Ти чекатимеш?
— А ти?
— Чекатиму.
— Тоді й я.
Вона віддала йому нову фотографію.
На ній стояла біля їхньої річки, спираючись рукою на молоде дерево. Знімав Богдан старим фотоапаратом дядька Василя.
На звороті Оленка написала:
«Тридцять років до тебе — це дуже довго. Тому приходь раніше».
Михась засміявся.
— Які ще тридцять?
— Не знаю. Просто придумалося.
— Дурна назва.
— Для чого?
— Ні для чого.
— Може, колись напишу книжку.
— Про нас?
— Може.
— Не пиши.
— Чому?
— Наше не для чужих.
Оленка сховала усмішку.
— Добре. Тоді тільки для тебе.
Автобус поїхав.
Михась повернувся до річки й поклав фотографію поруч із першою.
Дві Оленки дивилися на нього з різних років.
Одна — міська дівчинка біля фонтану.
Друга — майже доросла дівчина біля їхньої річки.
Між цими фотографіями минуло кілька років.
Між наступними зустрічами лежало ще більше.
Вони продовжували писати на чуже ім’я.
Продовжували торкатися одне одного через відстань.
Продовжували вірити, що достатньо закінчити школу, приїхати в одне місто — і всі заборони залишаться в дитинстві.
Ніхто з них ще не знав, що дорослі вже готують останню розлуку.
Таку, після якої не буде листів.
Не буде адрес.
Не буде навіть упевненості, що інший досі чекає.
Залишиться лише місток над річкою.
Дві фотографії.
Половинка червоного папірця.
І обіцянка шукати одне одного, навіть якщо мине багато років.

Розділ 12 Останнє літо

Наступні два роки вони не бачилися.
Оленчині листи продовжували приходити на Богданове ім’я, але дедалі рідше. Не тому, що вона забувала писати. Навпаки — писала часто, іноді щодня. Та надіслати листа непомітно ставало важче.
Тітка Надія перевіряла доньчині зошити, кишені й навіть книжки. Кілька разів заходила до кімнати без стуку. Питала, чому Олена так довго затримується після школи, куди витрачає гроші й навіщо купує конверти.
Олена навчилася ховати листи між нотами старого піаніно. Мати майже не торкалася інструмента, бо донька давно відмовилася від музичної школи. Між аркушами сонат лежало її справжнє життя.
«Михасю, я написала тобі сім листів, але поки не можу надіслати. Тому розмовляю з тобою тут. Мама думає, що мовчання лікує. Насправді воно лише накопичує слова».
Михась зберігав кожен конверт у металевій коробці, яку сховав під підлогою Місячної фортеці. Стара банка вже не вміщала їхніх спогадів. У ній залишилися тільки цукеркові папірці, перший значок Богдана, Оленчині стрічки, мушлі й висохлі квіти.
Він також писав більше, ніж надсилав.
Розповідав їй про вступні іспити, про мотоцикли, які ремонтував за гроші, про сварки з матір’ю та про батька, що почав часто хворіти, але вперто не звертався до лікаря.
«Коли я приїду до міста, знайду роботу. Не хочу просити грошей у батьків. Удень навчатимуся, увечері ремонтуватиму машини. Можна жити в гуртожитку. Якщо вступиш ти, зустрічатимемося щодня. Нам уже ніхто не скаже, коли повертатися додому».
Цього листа він перечитував кілька разів.
Потім додав:
«Може, я знову думаю, що досить вирости — і все стане простим. Але іншого плану в мене немає».
Він заклеїв конверт і передав Богданові.
Той за два роки також змінився. Витягнувся, став широкоплечим і вже не вимагав яблук за кожен лист. Жартував менше, а коли мовчав, був схожий на свого батька.
— Після школи куди? — запитав він, ховаючи конверт за пазуху.
— До політехнічного.
— У місто до неї?
— І до навчання.
— Звичайно.
— А ти?
Богдан подивився на поле.
— Батько хоче, щоб залишився. Господарство велике.
— А ти?
— Не знаю.
— Їдь зі мною.
— І що я там робитиму?
— Вступиш.
— Куди?
— Куди захочеш.
Богдан усміхнувся.
— Ти думаєш, усі знають, чого хочуть.
— Треба вибрати.
— Ти вибрав не інститут.
— Не починай.
— Я нічого. Просто дивлюся, як ти шість років лагодиш місток для дівчини, яка приїздить раз на два літа.
— Вона приїде.
— А якщо ні?
— Я сам поїду.
— А якщо вона там уже інша?
Михась стиснув щелепи.
— Чого ти це питаєш?
— Бо хтось має.
— Вона пише.
— Листи — це папір.
— Ти їх носиш і так говориш?
— Саме тому. Я бачу, як ви обоє живете між листами. Може, зустрінетеся і зрозумієте, що любили спогад.
Михась забрав конверт із його руки.
— Сам відправлю.
— Не ображайся.
— Я не ображаюся.
— Ти вже йдеш.
— На пошту.
Богдан наздогнав його.
— Віддай. Я віднесу.
— Не треба.
— Твоя мати побачить.
— Нехай.
— Михасю, я не сказав, що ви не любите одне одного.
— А що сказав?
— Що час змінює людей.
— Не всіх.
— Усіх. Просто не завжди в гірший бік.
Михась зупинився.
Богдан простягнув руку.
— Давай листа.
— Не загуби.
— За стільки років жодного не загубив.
— Ще не вечір.
— Іди лагодь свої двигуни.
За місяць прийшла відповідь.
Оленка писала, що подала документи на підготовчі курси факультету журналістики. Мати була проти, хотіла, щоб донька вступала до педагогічного інституту, але батько несподівано підтримав її.
«Тато сказав, що людина має хоча б раз у житті вибрати сама. Мама відповіла, що він пошкодує. Вони знову посварилися. Іноді мені здається, що їхня сварка почалася не через мене, а задовго до мого народження.
Я чекаю тебе. Тільки не пиши, коли саме приїдеш складати іспити. Мама може знайти листа. Краще напиши Богданові, а він нехай передасть Світлані. Вона вже знає все».
Михась не хотів, щоб їхню таємницю знало дедалі більше людей. Але іншої дороги не було.
Він написав дату вступного іспиту на маленькому клаптику паперу. Богдан мав передати її водієві автобуса, той — бабі Катерині, баба — знайомій жінці, яка їхала до міста, а вже вона — Світлані.
Дорога ставала довшою.
Кожна нова людина могла забути, переплутати або розповісти.
Та записка дійшла.
У червні Михась уперше сам приїхав до Оленчиного міста.
Він вийшов із автобуса на великому вокзалі й одразу відчув себе чужим. Навколо гуділи машини, дзеленчали трамваї, люди поспішали в різні боки. У повітрі змішалися запахи гарячого асфальту, бензину, випічки й дощу, що недавно пройшов.
У руці Михась тримав стару валізу батька. Усередині лежали дві сорочки, штани, документи, кілька бутербродів і всі гроші, які він заробив за весну.
Адресу Оленки знав напам’ять.
Міг одразу поїхати до її будинку.
Але вони домовилися зустрітися біля міської бібліотеки.
Він запитав дорогу в літньої жінки. Вона довго пояснювала, яким трамваєм їхати, де пересідати й після якої зупинки повернути праворуч.
Михась запам’ятав тільки номер трамвая.
У вагоні стояв біля дверей і весь час дивився на назви зупинок. Двічі ледь не вийшов раніше. Кондукторка нарешті не витримала:
— Хлопче, куди тобі?
Він назвав бібліотеку.
— Ще три зупинки. Я скажу.
— Дякую.
— На іспити?
— Так.
— До якого?
— Політехнічного.
— То тобі зовсім в інший бік.
Михась занімів.
— Мені спочатку до бібліотеки.
Жінка усміхнулася.
— Зрозуміло. Там, мабуть, важливіша наука.
Біля бібліотеки він був на сорок хвилин раніше.
Поставив валізу біля лавки, витер долоні об штани й почав чекати.
Люди входили до високої будівлі й виходили з книжками. На площі працював фонтан. Голуби ходили між лавками. З кав’ярні тягнуло солодкими булочками.
Михась дивився на кожну дівчину з темним волоссям.
Оленки не було.
Минуло десять хвилин.
Пів години.
Час зустрічі настав.
Вона не прийшла.
Михась намагався не хвилюватися. Міський транспорт запізнюється. Мати могла затримати. Світлана могла переплутати годину.
Минуло ще двадцять хвилин.
Він сів на валізу.
У голові з’явилися слова Богдана: «Може, вона там уже інша».
Михась відігнав думку.
Оленка прийде.
Вона завжди поверталася.
Коли годинник на будівлі показав майже дванадцяту, він вирішив іти до її дому.
Підняв валізу.
— Михасю!
Голос пролунав за спиною.
Він обернувся.
Оленка бігла через площу.
На ній була блакитна сукня, волосся зібране стрічкою, на плечі висіла сумка. Вона задихалася, однією рукою притримувала туфлі, щоб не спадали.
Михась поставив валізу.
Оленка налетіла на нього й обійняла.
— Пробач. Мама не йшла з дому. Потім сусідка зайшла. Я вже думала, ти поїдеш.
— Куди?
— Не знаю. Назад.
— Я щойно приїхав.
— Ти чекав майже годину.
— Я й довше чекав.
Вона відступила, щоб подивитися на нього.
Михась став ще вищим, плечі розширилися. У світлій сорочці, темних штанах і з валізою виглядав незвично дорослим. Лише очі залишалися тими самими.
— Ти справді тут, — сказала Оленка.
— А ти думала, не приїду?
— Боялася.
— Чого?
— Усього.
Вона торкнулася його щоки.
— Можна?
— Що?
Оленка поцілувала його.
Посеред площі.
Серед чужих людей, трамвайного дзвону й міського шуму.
Цього разу Михась не злякався і не відступив.
Обійняв її, відчув знайомий солодкий запах і на кілька секунд забув, що навколо хтось є.
— У тебе цукерки? — запитав він, коли вони відійшли одне від одного.
Оленка засміялася.
— У сумці.
— Навмисно?
— Хотіла перевірити, чи впізнаєш.
— Завжди впізнаю.
Вони залишили валізу в камері схову й пішли містом.
Оленка показувала свою школу, будинок, де жила Світлана, старий театр, книжковий магазин і вулицю, якою щодня ходила на заняття.
Михась слухав не все.
Йому було дивно бачити її в цьому світі. У селі Оленка завжди належала лісу, річці й бабиній хаті. Тут вона знала назви вулиць, віталася зі знайомими, упевнено переходила дорогу й пояснювала, де краще купувати морозиво.
— Ось тут живе Сергій, — сказала вона, показуючи на п’ятиповерховий будинок.
Михась глянув на вікна.
— Навіщо мені це знати?
— Ти стільки років про нього питав.
— Давно не питав.
— Бо з’явився Денис.
— Про нього теж не хочу.
Оленка взяла його під руку.
— Немає ні Сергія, ні Дениса.
— Померли?
— Дурний. Просто немає в моєму житті.
— А хто є?
— Зараз — ти.
— А коли поїду?
Вона зупинилася.
— Не говори про це в першу годину.
— Я маю складати іспит.
— Складеш.
— А якщо ні?
— Складеш наступного року.
— Тоді мене заберуть до армії.
Оленка стиснула його руку.
— Не заберуть.
— Чому?
— Бо ти вступиш.
— Ти весь час так кажеш.
— Хтось має вірити, поки ти сумніваєшся.
Вони обідали в маленькій їдальні. Михась довго вивчав меню й вибрав найдешевше. Оленка помітила.
— У тебе є гроші?
— Є.
— Можемо піти в кафе.
— Тут нормально.
— Ти економиш?
— Я заробив не для того, щоб за один день витратити.
— На що заробив?
— На гуртожиток, дорогу, книжки.
— А якщо не вистачить?
— Знайду роботу.
— Тато може допомогти.
— Не треба.
— Чому?
— Не хочу бути винним твоїм батькам.
— Винним за що?
— За те, що живу поруч із тобою.
Оленка відклала виделку.
— Тато не такий, як мама.
— Він теж дозволив забрати тебе з села.
— Він не зміг її зупинити.
— Значить, дозволив.
— Усе не так просто.
— Для дорослих завжди не просто.
— А ти тепер дорослий?
— Майже.
— Тоді мало б бути складно.
Він усміхнувся.
— Ти все перекрутиш.
— Бо хочу, щоб ти не сердився на тата.
— А на матір можна?
Оленка опустила очі.
— І на неї не хочу.
— Після всього?
— Вона моя мати.
— Це не дозволяє ламати тобі життя.
— Вона думає, що рятує.
— Від мене?
— Від того, що вважає помилкою.
Михась відсунув тарілку.
— Ти досі сумніваєшся через споріднення?
— Ні.
— Тоді що?
— Хочу знати правду.
— Дізнаємося.
— Коли?
— Моя мати не зможе мовчати вічно.
— Може.
— Тоді сам знайду документи.
Оленка підняла голову.
— Які?
— Свідоцтво про народження. Старі довідки. У хаті має щось бути.
— Ти шукав?
— Ні.
— Чому?
— Це речі батьків.
— Ти хочеш знати правду, але боїшся відкрити шухляду?
— Я не боюся.
— Тоді чому не відкрив?
Михась мовчав.
Насправді боявся.
Не того, що його спіймають. Боявся знайти щось, після чого все зміниться.
— Коли повернуся, подивлюся, — сказав він.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Після обіду вони пішли до парку.
Там було тихіше. Високі дерева затуляли міський шум, але лісом парк не здавався. Доріжки були рівні, лавки пофарбовані, трава підстрижена.
— Тут ви гуляєте? — запитав Михась.
— Іноді.
— Усе несправжнє.
— Дерева справжні.
— Вони стоять рядами.
— У місті все стоїть рядами.
Вони знайшли місце за старою альтанкою, де майже не було людей.
Оленка сіла на траву й зняла туфлі.
— Ноги болять.
— Навіщо взула?
— Хотіла бути гарною.
— Могла в сандалях.
— У них я схожа на дитину.
Михась подивився на неї.
— Ти й так не схожа.
— На дитину?
— Так.
— Це добре?
— Не знаю.
— Знову?
— Мені треба звикнути.
— Ти ж бачив фотографії.
— Вони не рухаються.
— А я заважаю?
— Ти дуже багато говориш.
— Тобі не подобається?
Він нахилився й поцілував її.
— Так краще, — сказав Михась.
Оленка засміялася.
— Ти навчився.
— Чого?
— Змушувати мене мовчати.
Вони лежали на траві, дивилися на небо між гілками й говорили про майбутнє.
Оленка мала закінчити школу наступного року. Михась — уже цього. Якщо вступить, рік навчатиметься сам, потім вона приєднається.
— Де зустрічатимемося? — запитала Олена.
— Тут.
— Узимку?
— У бібліотеці.
— Там не можна цілуватися.
— Звідки знаєш?
— Перевіряла.
Михась повернув голову.
— З ким?
Вона розсміялася.
— Зі Світланою ходили готуватися до контрольної. Бібліотекарка навіть розмовляти не дозволяє.
— Я вже подумав.
— Знаю.
— Не жартуй так.
— Ти досі ревнивий.
— А ти ні?
Оленка замислилася.
— Розкажи про Марічку.
— Що саме?
— Вона ще приходить?
— Рідко.
— Чому?
— Я сказав, що маю дівчину.
— Коли?
— Узимку.
— І що вона?
— Запитала, де ти.
— А ти?
— Сказав, у місті.
— Вона засміялася?
— Ні. Сказала, що чекати дурно.
— І що ти відповів?
— Що не її справа.
Оленка поклала голову йому на груди.
— Вона права.
— У чому?
— Чекати справді дурно.
— Тоді чого чекаєш?
— Бо ще дурніше відмовитися.
Він обійняв її.
За листям шуміло місто.
Парк не був їхнім лісом, та поруч з Оленкою Михась уперше відчув, що зможе тут жити.
До вечора вони пішли до гуртожитку для абітурієнтів. Михасеві дали ліжко в кімнаті з трьома хлопцями. Оленка чекала надворі, поки він залишить речі.
— Коли іспит? — запитала вона.
— Післязавтра.
— Завтра побачимося?
— Треба готуватися.
— Увесь день?
— Не знаю.
— Я допоможу.
— У фізиці?
— Можу сидіти тихо.
— Не можеш.
— Спробую.
Вони домовилися зустрітися в читальному залі бібліотеки.
Оленка повернулася додому пізніше, ніж обіцяла.
Мати чекала в коридорі.
— Де ти була?
— У Світлани.
— Я дзвонила.
Олена зняла туфлі.
— Ми гуляли.
— Де?
— У парку.
— З ким?
— Зі Світланою.
— Не бреши.
Олена підняла голову.
— Чому ви вирішили, що брешу?
— Бо Світлана щойно заходила.
У кімнаті за материнською спиною стояла Світлана. Винувата, перелякана.
— Я не знала, що сказати, — прошепотіла вона.
Тітка Надія дивилася на доньку.
— Він приїхав?
Олена мовчала.
— Відповідай.
— Так.
— На іспити?
— Так.
— Ви зустрічалися?
— Так.
— Скільки часу це планували?
— Не ваша справа.
Ляпас був швидким.
Олена похитнулася, але не заплакала.
Світлана скрикнула.
— Тітко Надіє…
— Іди додому.
— Але…
— Я сказала — іди.
Коли двері зачинилися, Олена торкнулася щоки.
— Ви обіцяли більше мене не бити.
— А ти обіцяла не брехати.
— Я нічого не обіцяла.
— Я заборонила тобі бачитися з ним.
— Мені сімнадцять.
— Поки живеш у моєму домі…
— Я знаю. Я вже чула.
Олена пройшла до своєї кімнати.
Мати пішла слідом.
— Завтра ти нікуди не вийдеш.
— Вийду.
— Спробуй.
— Що ви зробите? Прив’яжете?
— Якщо буде треба.
— Через рік я однаково піду.
— Куди?
— Навчатися.
— Не в те місто.
Олена засміялася без радості.
— Ми вже живемо в одному місті.
— Ти поїдеш до тітки в іншу область.
— Не поїду.
— Документи вже подані.
Олена завмерла.
— Які документи?
— До педагогічного училища.
— Без мене?
— Тобі залишиться скласти іспити.
— Я вступатиму на журналістику.
— Ні.
— Це моє життя.
— Я твоя мати й знаю краще.
— Ви не знаєте мене зовсім.
— Знаю достатньо. Ти готова зруйнувати майбутнє через хлопця, з яким тобі не можна бути.
— Чому не можна?
— Ми говорили.
— Ви брешете.
Мати зблідла.
— Що?
— Ніхто не може пояснити, які ми родичі. Бабуся мовчить. Михасева мати ховає документи. Ви дали комусь слово. Що ви приховуєте?
— Нічого.
— Тоді подивіться мені в очі й скажіть, що ми з ним близькі по крові.
Тітка Надія відвернулася.
— Це не має значення.
— Має.
— Не має! — вигукнула вона. — Навіть якщо споріднення далеке, ваші сім’ї пов’язані. Люди говоритимуть. Ви зганьбите всіх.
— Яких людей ви так боїтеся?
— Ти ще не розумієш.
— А ви не розумієте, що втратите мене.
— Ти моя донька.
— Поки що.
Ці слова вдарили сильніше за ляпас.
Мати відступила.
Олена зачинилася в кімнаті.
Вона не знала, що за дверима тітка Надія простояла кілька хвилин, притиснувши долоню до рота.
Не знала, що потім мати дістала з шафи стару коробку з документами, довго сиділа над нею і плакала.
Наступного ранку Олену не випустили.
У вхідних дверях мати залишила ключ із внутрішнього боку. Вікна четвертого поверху відчинялися, але втекти через них було неможливо.
Олена кілька разів подзвонила Світлані. Ніхто не відповів.
До бібліотеки вона не прийшла.
Михась чекав пів години.
Потім годину.
Він намагався читати підручник, але не розумів жодного рядка. Кожного разу, коли відчинялися двері, піднімав голову.
Бібліотекарка двічі просила його не ходити залом.
О дванадцятій він вийшов на вулицю.
Пішов до Оленчиного будинку.
Адресу знав, але раніше не підходив так близько. П’ятиповерхівка стояла у дворі серед таких самих будинків. Біля під’їзду сиділи старі жінки, на майданчику грали діти.
Михась піднявся на четвертий поверх і натиснув дзвінок.
Двері відчинила тітка Надія.
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.
— Добрий день, — сказав він.
— Навіщо прийшов?
— До Олени.
— Її немає.
— Вона мала бути в бібліотеці.
— Плани змінилися.
— Я хочу з нею поговорити.
— Вона не хоче.
Михась глянув у темний коридор.
— Нехай сама скаже.
— Іди, Михайле.
Вона назвала його повним ім’ям. Так говорили дорослі, коли хотіли поставити між собою й ним відстань.
— Тітко Надіє, я приїхав складати іспити.
— То й складай.
— Я не заберу її з дому.
— Поки що.
— Ми хочемо вчитися.
— Вона навчатиметься в іншому місці.
— Вона говорила про журналістику.
— Передумала.
— Не передумала.
— Ти знаєш мою доньку краще за мене?
— Так.
Жінка здригнулася.
— Іди.
— Чому ви нас ненавидите?
— Я не ненавиджу.
— Тоді чого боїтеся?
— Того, чого ти не розумієш.
— Поясніть.
— Не можу.
— Не хочете.
— Михайле…
— Ми близькі родичі?
Вона мовчала.
— Скажіть прямо.
— Ваші сім’ї — одна родина.
— Це не відповідь.
— Іншої не буде.
За її спиною щось стукнуло.
— Михасю! — пролунав Оленчин голос.
Тітка Надія швидко зачинила двері.
Михась устиг почути, як донька кричить:
— Відчиніть!
Він ударив долонею по дверях.
— Оленко!
— Я тут!
— Відійди від дверей! — наказала мати.
— Відчиніть!
— Михайле, йди, інакше викличу міліцію!
Сусідські двері прочинилися.
На сходовий майданчик визирнув чоловік у майці.
— Що у вас?
Михась відступив.
Влаштувати бійку означало тільки нашкодити Оленці.
— Я буду в бібліотеці завтра, — голосно сказав він. — О десятій.
— Михасю, не йди!
Він спустився сходами.
Надворі сів на лавку й довго дивився на її вікна.
На четвертому поверсі ворухнулася фіранка.
Оленка притиснула долоню до скла.
Михась підняв свою.
Між ними були двір, чотири поверхи, зачинене вікно й материнський страх.
Але вони бачили одне одного.
Він просидів до вечора.
Потім повернувся до гуртожитку й майже всю ніч готувався до іспиту.
Олена за стіною своєї кімнати писала лист.
«Михасю, мама замкнула мене. Завтра вона повезе мене до тітки. Я не знаю, на скільки. Вона сказала, що не дозволить мені вступати тут.
Ти маєш скласти іспит. Не кидай усе через мене. Якщо вступиш, я знайду спосіб повернутися.
Я бачила тебе з вікна. Коли ти підняв руку, торкнулася скла. Воно було холодне, але я відчула твою долоню.
Я люблю тебе.
Не йди від бібліотеки до одинадцятої».
Уранці вона віддала лист Світлані через балкон.
Подруга жила в сусідньому під’їзді. Олена прив’язала конверт до мотузки, перекинула через перегородку й опустила на поверх нижче, де Світлана вже чекала.
Та побігла до бібліотеки.
Михась отримав лист о пів на одинадцяту.
Наступного дня мав складати фізику. Замість підготовки він ходив містом і шукав спосіб дістатися до села, де жила Оленчина тітка. Адреси не знав.
Світлана теж не знала.
— Її мати нічого не сказала, — пояснила вона. — Лише зібрала речі.
— Коли повернуться?
— Може, після твоїх іспитів.
— Навіщо?
— Щоб ви не зустрілися.
— Передай, що я чекатиму.
— Як?
— Вона знайде спосіб написати.
Світлана дивилася на нього зі співчуттям.
— Олена казала, що ти завжди чекаєш.
— Більше нічого не вмію.
— Умієш. Вона багато розповідала.
— Що саме?
— Не скажу. Наше з нею.
Попри безсонну ніч, Михась склав іспит добре.
Потім математику.
Потім диктант.
Коли побачив своє прізвище у списку зарахованих, першою думкою було: треба сказати Оленці.
Але її в місті не було.
Він написав записку й залишив Світлані:
«Вступив. Тепер твоя черга. Я чекатиму біля бібліотеки першого дня кожного місяця о десятій».
До села Михась повернувся студентом.
Мати обійняла його на зупинці. Батько потиснув руку й сказав:
— Молодець.
Богдан приніс пляшку лимонаду й оголосив, що тепер має знайомого інженера.
Увечері всі сиділи за столом. Мати поставила пироги, батько дістав заховану для свята ковбасу.
— Тепер почнеться нове життя, — сказала вона.
— Почнеться, — погодився Михась.
— У місті багато хороших дівчат.
Він поклав виделку.
— Не починайте.
— Я нічого.
— Ви завжди «нічого».
Батько кашлянув.
— Сьогодні не треба.
Мати замовкла.
Після вечері Михась пішов до Місячної фортеці.
Вийняв підлогову дошку, дістав металеву коробку й поклав туди копію наказу про зарахування.
Поруч — Оленчин останній лист.
Потім повернувся додому й чекав, доки батьки заснуть.
У старій шафі мати зберігала документи.
Ключ лежав у шухляді кухонного столу. Михась знав це з дитинства.
Він тихо відчинив дверцята.
Усередині стояла коробка з квитанціями, свідоцтвами, фотографіями та листами.
Михась знайшов своє свідоцтво про народження.
Імена батьків були правильні.
Дата також.
Нічого дивного.
Він переглянув старі фотографії.
Справді, найраніша була зроблена, коли йому виповнився майже рік.
На знімку мати тримала його біля міської лікарні. Вона була дуже молода, бліда й дивилася не в об’єктив, а на дитину.
Під фотографіями лежав пожовклий конверт.
Без адреси.
На ньому материнською рукою було написано:
«Не відкривати. Документи Михася».
Він дістав папери.
Зі спальні долинув кашель батька.
Михась завмер.
Тиша.
Він розгорнув перший аркуш.
То була лікарняна довідка. Частину тексту неможливо було прочитати, чорнило вицвіло. Внизу стояло жіноче ім’я, якого Михась ніколи не чув.
Не Марія.
Інше.
Під ним — дата його народження.
Другий документ був копією рішення районного виконавчого комітету. У тексті траплялися слова «усиновлення», «зміна прізвища», «таємниця».
Михась перечитав їх кілька разів.
Слова не складалися в речення.
Він почув за спиною подих.
Мати стояла в дверях.
Боса, у нічній сорочці, з розпущеним волоссям.
Вона дивилася на документи в його руках.
— Що це? — запитав Михась.
Мати не відповіла.
— Що це?!
Прокинувся батько. Увійшов до кімнати, побачив відкриту шафу й зупинився.
— Він знайшов, — прошепотіла мати.
— Я бачу.
Михась підняв аркуш.
— Я усиновлений?
Мати сіла на стілець.
Ноги її не тримали.
— Михасю…
— Так чи ні?
Батько зачинив двері.
— Так.
Одне слово.
Тихе.
Але воно розділило все життя на дві частини.
До цієї миті.
І після.
Михась дивився на людей, яких завжди називав батьками.
Вони не змінилися.
Батькові руки залишалися великими й почорнілими від роботи. Материні очі — темними й тривожними.
Але тепер він не знав, хто вони.
— Чому не сказали?
Мати заплакала.
— Ми хотіли захистити тебе.
— Від чого?
— Від болю.
— Якого?
— Твоя рідна мати померла.
— А батько?
— Не знаємо.
— Моє справжнє ім’я?
— Михайло.
— Прізвище?
Вона назвала.
Він чув його вперше.
— Де я народився?
— У районній лікарні.
— Як опинився у вас?
— Я там працювала.
Мати витирала сльози рукавом.
— Ти був зовсім маленький. Сам. Тебе мали відправити до дитячого будинку. Ми з батьком давно хотіли дитину…
— І просто забрали?
— Не просто. Оформили все законно.
— А всім сказали, що ви мене народили.
— Так.
— І мені брехали сімнадцять років.
Батько зробив крок.
— Ми тебе любили.
— Це не відповідь.
— Іншої немає.
Михась подивився на матір.
— Я Оленці родич?
Вона зблідла.
— До чого тут…
— Відповідайте.
— Ні.
Слово прозвучало майже нечутно.
— Що?
— По крові — ні.
У Михасевих руках затремтіли документи.
— Ви знали?
— Так.
— Увесь час?
Мати закрила обличчя руками.
— Так.
— Тітка Надія знала?
— Знала.
— Її батько?
— Ні. Не спочатку.
— Баба Катерина?
— Здогадувалася.
— Ви всі забороняли нам бачитися, знаючи, що ми не родичі?
— Ми боялися, що правда відкриється.
— Яка правда? Що ви не моя мати?
Вона здригнулася.
— Я твоя мати.
— Тоді чому зламали нам життя?
— Я думала, це дитяче. Що мине.
— Скільки років мало пройти?
— Михасю…
— Скільки?!
Батько став між ними.
— Не кричи на матір.
— Ви теж знали.
— Знав.
— І мовчали.
— Бо дав слово.
— Кому?
— Їй. — Він кивнув на дружину.
Михась засміявся.
Не від радості.
— Усі дають слова. А потім ми з Оленкою платимо.
Він кинув документи на стіл.
— Вона знає?
Мати підняла голову.
— Ні.
— Її мати?
— Знає, що ти усиновлений.
— І все одно бреше їй.
— Надія боялася скандалу. Боялася, що люди дізнаються…
— Які люди?
— Родина. Село.
— Нехай говорять.
— Тобі легко сказати.
— Так. Бо це моє життя.
Михась схопив куртку.
— Куди ти?
— До міста.
— Зараз ніч.
— Піду до ранкового автобуса.
Мати вчепилася в його руку.
— Не можна.
— Чому?
— Надія заборонить їй бачитися.
— Уже забороняє.
— Вона може відвезти Олену далеко.
— Уже відвезла.
— Михасю, послухай. Треба все зробити обережно.
Він вирвав руку.
— Обережно ви робили сімнадцять років.
— Я сама скажу їй.
— Коли?
Мати не відповіла.
— Ніколи.
— Дай мені час.
— Ви весь наш час забрали.
Він вийшов із хати.
Батько наздогнав біля хвіртки.
— Куди підеш серед ночі?
— До річки.
— Стій.
— Не зупиняйте.
Батько поклав руку йому на плече.
— Я не виправдовуюся. Ми зробили помилку.
— Помилку?
— Так.
— Помилка — не ту гайку поставити. А ви змусили нас думати, що наше кохання брудне.
Батько опустив руку.
— Що хочеш зробити?
— Сказати Оленці.
— Як?
— Напишу.
— Лист можуть забрати.
— Поїду.
— Її немає в місті.
— Знайду.
— Ти навіть не знаєш, де тітка.
Михась мовчав.
— Спочатку дізнайся адресу, — сказав батько. — Не кидайся в темряву.
— Ви кинули мене в неї від народження.
Він пішов.
Біля річки було тихо.
Місток стояв у місячному світлі, старий, але міцний. Михась вийшов на середину й подивився у воду.
У ній тремтів місяць.
Той самий, про який він колись сказав шестирічній дівчинці: не потоне, бо завжди повертається.
Тепер уперше знав напевно:
вони з Оленкою могли бути разом.
Завжди могли.
Між ними не було спільної крові.
Не було гріха.
Не було тієї заборони, якою їх лякали з дитинства.
Була лише чужа брехня.
Михась стиснув дерев’яні поручні.
Йому хотілося кричати.
Замість цього прошепотів:
— Я знайду тебе.
У лісі ворухнувся вітер.
Далеко, у чужій хаті, Олена прокинулася серед ночі.
Вона не знала, де перебуває Михась.
Не знала про документи.
Не знала, що таємниця вже відкрита.
Лише раптом відчула такий сильний біль, ніби він торкнувся її серця голою рукою.
Олена сіла на ліжку й схопила дерев’яний місяць.
— Михасю…
Тітка в сусідній кімнаті спала.
За вікном шуміли незнайомі дерева.
Олена підійшла до столу, увімкнула лампу й почала писати листа.
Вона ще не знала, що цей лист стане одним із останніх, які Михась отримає.
А його відповідь — не дійде до неї.
Брехня дорослих уже почала руйнуватися.
Але перед тим, як упасти, стіна мала востаннє розлучити їх.

Розділ 13

Лист, який не дійшов

До ранку Михась не повернувся додому.
Він сидів на новому містку, дивився у воду й намагався звикнути до правди.
Усе, що здавалося непорушним, раптом змінило назви.
Марія і Петро були його батьками, але не по крові.
Родина, якої він соромився через кохання до Олени, насправді не була його родиною.
Заборона, що роками стояла між ними, виявилася брехнею.
Найстрашніше було навіть не те, що дорослі мовчали. Найстрашніше — вони бачили, як двоє дітей страждають, і все одно вирішили, що їхній страх важливіший.
Михась дістав із кишені Оленчину фотографію.
Вона стояла біля річки й дивилася трохи повз об’єктив. На звороті залишався напис:
«Тридцять років до тебе — це дуже довго. Тому приходь раніше».
— Я прийду, — прошепотів він. — Тепер точно прийду.
На світанку ліс укрився туманом. Вода під містком стала сірою, місяць зблід і розчинився. Михась підвівся лише тоді, коли почув у селі перших півнів.
Мати чекала біля хвіртки.
Вона була в тій самій нічній сорочці, лише на плечі накинула стару хустку. Обличчя змарніло, очі набрякли від сліз.
— Де ти був?
— Біля річки.
— Я всю ніч чекала.
— Тепер знаєте, як це.
Вона здригнулася.
Михась пройшов повз неї у двір.
— Синку…
Він зупинився, але не озирнувся.
— Не називайте мене так, коли хочете, щоб я мовчав.
— Я завжди називала.
— Раніше я думав, що це правда.
Мати підійшла ближче.
— Ти мій син.
— Тоді чому не довіряли?
— Боялася втратити.
— І що зробили? Забрали в мене людину, яку я любив.
— Ти ще не втратив її.
Михась повернувся.
— Де вона?
Марія опустила очі.
— Не знаю.
— От бачите.
— Ми можемо все виправити.
— Як?
— Я поговорю з Надією.
— Ви з нею вже говорили багато років.
— Тепер інакше.
— Бо я сам знайшов документи?
Мати мовчала.
— Якби не знайшов, ви сказали б?
— Колись.
— Коли?
Вона не відповіла.
— Перед смертю? — запитав він. — Щоб я вже нічого не встиг?
Марія зблідла.
— Не говори так.
— А як говорити?
Батько вийшов із хати. Він уже був одягнений, але рухався повільно. Обличчя мало землистий колір, під очима лежали темні тіні.
— Зайди до хати, — сказав він Михасеві.
— Не хочу.
— Треба поговорити.
— Я вже все почув.
— Не все.
Михась подивився на нього.
Батько сперся рукою об одвірок.
— Твою рідну матір звали Галина, — сказав він. — Їй було дев’ятнадцять.
Марія тихо схлипнула.
— Петре, не зараз.
— Саме зараз. Досить мовчати.
Михась повільно повернувся.
— Ви її знали?
— Ні. Твоя мати бачила лише в лікарні. Галина приїхала з іншого району. Народила раніше строку. Втратила багато крові.
— А мій батько?
— У документах не записаний.
— Ніхто не шукав?
— Шукали недовго.
— Чому недовго?
— Бо тоді багато що робилося не так, як мало.
Михась стиснув кулаки.
— Де її могила?
Марія підняла очі.
— На старому кладовищі біля районної лікарні.
— Ви були там?
— Щороку ходила.
— І мені не сказали.
— Я не знала, як.
— Слова не знайшли?
— Боялася, що ти перестанеш вважати мене матір’ю.
Михась дивився на неї.
Він хотів сказати щось жорстоке. Щось таке, що завдасть їй хоча б частину того болю, який зараз розривав його.
Та перед ним стояла жінка, яка ночами сиділа біля його ліжка, коли він хворів. Яка навчила його читати, мазала зеленкою розбиті коліна, відкладала кращий шматок хліба й чекала біля воріт, коли він запізнювався з лісу.
Її любов була справжньою.
Її страх — теж.
І саме цей страх зробив її жорстокою.
— Я не перестав би бути вашим сином, — сказав він. — Якби ви сказали правду.
Марія заплакала.
— Я тепер це знаю.
— Пізно.
— Не кажи так.
— Для чого не казати? Щоб вам легше було?
Батько кашлянув і притиснув руку до грудей.
— Тату?
Петро махнув рукою.
— Нічого.
— Ви зблідли.
— Не виспався.
— Сядьте.
— Не командуй.
Він зробив крок і раптом похитнувся.
Михась устиг підхопити його під руки.
— Петре! — закричала Марія.
Вони посадили батька на лавку. Той важко дихав, пальці стискали сорочку біля грудей.
— У район треба, — сказав Михась.
— Минеться.
— Не минеться.
— Коня запрягай, — наказала мати. — Я покличу сусіда.
За кілька хвилин двір наповнився людьми. Хтось приніс воду, хтось побіг до фельдшера. Батька поклали на віз і повезли до районної лікарні.
Михась сидів поруч, тримаючи його за плече.
Дорогою Петро кілька разів розплющував очі.
— Не дивись так, — прошепотів він.
— Як?
— Наче вже ховаєш.
— Мовчіть.
— Ти все одно мій син.
— Знаю.
— Скажи матері.
— Самі скажете.
Батько слабко усміхнувся.
— Упертий.
— Є в кого.
У лікарні сказали, що в Петра серце. Не перший напад, але цього разу серйозний. Його залишили в палаті, а Марії дозволили сидіти в коридорі.
Михась пробув із ними до обіду. Потім згадав про Олену.
Усе, що сталося за ніч, мало дійти до неї.
Негайно.
Він купив у лікарняному кіоску конверт і кілька аркушів паперу. Сів на лавці під вікном палати й почав писати.
«Оленко, я дізнався правду. Ми не родичі. Зовсім. Я прийомний син своїх батьків. Моя рідна мати померла, коли я народився. Марія і Петро усиновили мене й нікому не сказали.
Твоя мати знала.
Усі заборони були брехнею.
Я не знаю, де ти зараз. Напиши хоч одне слово. Приїду куди скажеш. Якщо треба — заберу тебе. Ми вже достатньо чекали.
Батько в лікарні. Коли стане краще, повернуся до міста на навчання.
Я люблю тебе. Тепер ніхто не має права сказати, що нам не можна бути разом.
Михась».
Він перечитав лист.
Додав унизу:
«Якщо не зможеш написати, першого вересня о десятій я чекатиму біля бібліотеки».
Конверт адресував Світлані.
Віднести його мав Богдан. З району до села ввечері їхала вантажівка, й Михась передав лист водієві, добре знайомому з батьком.
— Віддайте тільки Богданові, — попросив він. — Особисто.
— Любовна пошта?
— Важливо.
Чоловік перестав усміхатися.
— Віддам.
Лист дістався до Богдана того самого вечора.
А наступного ранку він уже лежав у поштовій скриньці.
До міста конверт ішов п’ять днів.
Світлана отримала його в понеділок. Вона вже збиралася бігти до Оленчиного дому, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла тітка Надія.
— Олена повернулася? — запитала Світлана.
— Ще ні.
— А коли?
— Скоро. Я хочу з тобою поговорити.
Жінка зайшла до квартири, привіталася зі Світланиною матір’ю, запитала про навчання, здоров’я й літні канікули.
Потім побачила на столі конверт.
Світлана швидко накрила його зошитом.
Рух був надто поспішний.
— Що це? — запитала тітка Надія.
— Нічого.
— Від кого лист?
— Мені.
— Від Богдана?
Світлана завмерла.
— Чому ви так думаєте?
— Бо роками допомагала їм листуватися.
— Я не…
— Не бреши.
Тітка Надія простягнула руку.
— Дай.
— Це мій лист.
— Він для Олени.
— Не знаю.
— Знаєш.
Світлана притиснула зошит до грудей.
— Я не віддам.
— Тоді прочитай адресу відправника.
— Навіщо?
— Бо Михась зараз у селі, а Богдан пише тобі лише з однієї причини.
Світлана відступила.
— Олена повинна його отримати.
— У листі може бути те, що зруйнує їй життя.
— Ви вже його зруйнували.
Слова прозвучали різко.
Світлана сама злякалася.
Тітка Надія повільно зблідла.
— Це вона так сказала?
— Ні. Я сама бачу.
— Ти нічого не знаєш.
— Тоді розкажіть.
— Не можу.
— Усі дорослі тільки це й говорять.
Жінка сіла.
Раптом вона стала схожа не на сувору матір, якої боялася Світлана, а на виснажену людину, що багато років несла надто важку таємницю.
— Олена поїде навчатися до іншого міста, — сказала вона.
— Вона не хоче.
— З часом зрозуміє.
— Що?
— Що перше кохання не завжди залишається на все життя.
— А якщо залишається?
Тітка Надія підняла очі.
— Тоді воно руйнує все навколо.
Поки вони розмовляли, до кімнати зайшла Світланина мати.
Побачила напружені обличчя.
— Що сталося?
— Нічого, — швидко відповіла тітка Надія. — Дитячі справи.
Вона взяла зі столу конверт.
Світлана схопила її за руку.
— Віддайте.
— Я передам Олені.
— Обіцяєте?
Жінка подивилася їй у вічі.
— Передам.
Це була не зовсім брехня.
Тітка Надія справді передала лист.
Тільки не доньці.
Увечері вона поклала нерозкритий конверт до старої коробки в шафі — поруч з Оленчиними дитячими записками, які колись не відправила.
Потім зачинила коробку на ключ.
Тієї самої ночі Олена повернулася від тітки.
Вона схудла, засмагла, волосся вигоріло на сонці. В руках несла невелику валізу й одразу з порога запитала:
— Він писав?
Мати знімала з неї пальто.
— Хто?
— Не починайте.
— Ніхто не писав.
Олена подивилася на неї.
— Світлана?
— Не приходила.
— Я піду до неї.
— Завтра.
— Сьогодні.
— Уже пізно.
— Мамо…
— Михайло вступив. У нього тепер інше життя.
— Звідки ви знаєте?
Жінка зрозуміла, що сказала зайве.
— Баба Катерина повідомила.
— Ви з нею говорили?
— Так.
— Про нього?
— Про всіх.
Олена поставила валізу.
— Він повернувся до села?
— Мабуть.
— Що означає «мабуть»?
— Його батько захворів.
— Що сталося?
— Серце.
— Треба написати.
— Не треба.
Олена різко повернулася.
— Чому?
— Бо в родині зараз важко.
— Саме тому.
— Ти тільки заважатимеш.
— Я не вам пишу.
Мати стиснула губи.
— Олено, починай збирати речі. Через тиждень їдемо до училища.
— Я нікуди не їду.
— Іспити вже призначені.
— Без мене.
— Ти складеш.
— Не складатиму.
— Тоді підеш працювати.
— Піду.
— Куди?
— Будь-куди.
— І все це через хлопця?
— Не через хлопця. Через себе.
Олена пішла до кімнати й зачинила двері.
За піаніно знайшла свої ненадіслані листи. Перечитала кілька. Потім дістала чистий аркуш.
«Михасю, я повернулася. Мама каже, що твій батько в лікарні. Сподіваюся, йому стане краще.
Мене хочуть відправити до іншого міста. Через тиждень. Я не погоджувалася, але вони вже все вирішили.
Не знаю, чи отримав ти мої попередні листи. Не знаю, чи писав.
Я приїду до села в п’ятницю. Сама. Нікому не скажу.
Опівночі чекатиму біля нашої річки.
Якщо ти прийдеш, я не поїду до училища. Залишуся в бабусі або поїду з тобою.
Тільки прийди.
Олена».
Вона склала лист і поклала в конверт.
Вийти з дому непомітно було неможливо. Мати майже не залишала її саму. Батько після чергової сварки кілька днів жив у товариша й не відповідав на дзвінки.
Залишалася Світлана.
Наступного ранку Олена вийшла по хліб і біля крамниці зустріла подругу.
— Ти повернулася! — Світлана обійняла її.
— Тихо. Мама з вікна може бачити.
— Я приходила.
— Вона сказала, що ні.
Світлана зблідла.
— Олено…
— Що?
— Був лист.
— Від Михася?
— На моє ім’я. Твоя мама забрала.
Олена відчула, як усередині все обірвалося.
— Коли?
— Учора.
— Вона прочитала?
— Не знаю. Обіцяла передати.
— Не передала.
— Пробач. Я не втримала.
— Ти не винна.
Олена озирнулася на вікна свого будинку.
— Значить, він писав.
— Так.
— Що в листі?
— Я не встигла прочитати.
— Конверт був товстий?
— Звичайний.
— Звідки?
— Із села.
Олена притиснула долоню до грудей. Під блузкою лежав дерев’яний місяць.
— Передаси йому?
Вона простягнула свій конверт.
— Як?
— Надішли Богданові сьогодні.
— Пошта вже закрилася.
— Тоді ранковим автобусом. Передай водієві.
— Добре.
— Тільки не клади в нашу скриньку.
— Не покладу.
Світлана сховала лист.
— Ти справді поїдеш у село сама?
— Так.
— А якщо він не прийде?
Олена подивилася на неї.
— Прийде.
— Ти так певна?
— Він завжди приходить.
Лист виїхав із міста наступного ранку.
Водій автобуса знав Богданового батька й погодився передати конверт.
Та дорогою автобус зламався.
Пасажирів пересадили в іншу машину, багаж перевантажили, листи й пакунки склали в одну сумку. До села конверт потрапив лише наступного дня.
Богдана не було вдома.
Він поїхав із батьком на ярмарок.
Його мати взяла лист і поклала на полицю.
Побачила знайомий місяць у кутку конверта, зітхнула й сказала:
— Знову ця міська.
Увечері до них зайшла Марія.
Після кількох днів у лікарні Петру стало трохи краще, але лікарі ще не відпускали. Мати прийшла попросити Богданового батька допомогти привезти сіно.
— Богданові лист, — сказала господиня. — Напевно, знову для твого Михася.
Марія завмерла.
— Дай подивлюся.
— А хіба можна?
— Я передам.
Жінка простягнула конверт.
Марія впізнала Оленчин почерк.
Пальці затремтіли.
— Щось сталося? — запитала господиня.
— Ні.
— То віддай хлопцеві. Вони все одно не перестануть писати.
Марія сховала конверт у кишеню.
Дорогою додому кілька разів хотіла повернутися.
Віддати лист Богданові.
Нехай усе вирішують самі.
Вона вже бачила, до чого призвело мовчання.
Але потім згадала Петра в лікарні.
Сина, який дивився на неї як на чужу.
Село, де правда про усиновлення розлетиться за один день.
Надію, яка роками благала не розповідати.
Марія зайшла до порожньої хати, запалила лампу й поклала конверт на стіл.
Довго сиділа перед ним.
— Я тільки прочитаю, — сказала сама собі. — Раптом щось важливе.
Вона обережно відклеїла край над парою.
Прочитала.
Після слів «Якщо ти прийдеш, я не поїду» закрила очі.
Михась справді прийде.
Забере Олену.
Залишить навчання.
Залишить батька в лікарні.
Можливо, залишить і її назавжди.
Марія склала лист, поклала назад у конверт і притиснула долонею.
— Ще не час, — прошепотіла вона.
Саме так вона говорила собі сімнадцять років.
Ще не час сказати правду.
Ще не час відпустити.
Ще не час дозволити синові самому вибирати життя.
Вона взяла коробку з документами, поклала туди Оленчин лист і зачинила шафу.
Тим часом Михась повертався з районної лікарні.
Батькові стало краще. Лікар дозволив передати йому чистий одяг і домашню їжу. Петро змушував сина їхати до міста, бо до початку занять залишалося кілька днів.
— Я не залишу вас.
— Не вигадуй. Мати впорається.
— У неї господарство.
— Сусіди допоможуть.
— А якщо знову напад?
— Ти лікар?
— Ні.
— Тоді чого сидітимеш біля ліжка?
— Бо я ваш син.
Петро подивився на нього.
— Нарешті сказав.
Михась відвів очі.
— Я сердитий. Але це нічого не змінює.
— Змінює.
— Не все.
Батько накрив його руку своєю.
— Їдь учитися. І знайди Олену.
— Знайду.
— Тільки не воюй з усім світом одразу.
— Інакше він не слухає.
— Світ не глухий. Просто впертий.
— Як ви?
— Як ти.
Наступного дня Михась мав виїжджати до міста ранковим автобусом.
Він повернувся додому пізно ввечері, зібрав речі й запитав матір:
— Листів не було?
Марія стояла біля печі.
— Ні.
Він подивився на неї.
— Від Олени?
— Жодних.
— Богдан приходив?
— Він на ярмарку.
— Повернеться завтра.
— Тебе вже не буде.
— Передасть у місто.
Мати відвернулася до вогню.
— Може, вона більше не хоче писати.
— Хоче.
— Звідки знаєш?
— Знаю.
Він узяв із полиці хліб і вийшов.
До ночі сидів у Місячній фортеці. Перечитував старі листи, торкався фотографій, складав у голові слова, які скаже Олені, коли вони зустрінуться.
Про усиновлення.
Про те, що між ними немає кровної спорідненості.
Про спільне життя.
Про кімнату в гуртожитку, де їм поки не дозволять жити разом, але вони знайдуть спосіб бачитися.
Повернувся додому близько одинадцятої.
Оленин лист лежав за кілька метрів від нього — у зачиненій шафі.
Опівночі вона вийшла з автобуса біля темної сільської зупинки.
Приїхала сама.
У невеликій сумці лежали документи, кілька суконь, зошит, дерев’яна жаба й половинка червоного цукеркового папірця.
Баба Катерина не знала про її приїзд.
Олена не пішла до хати.
Одразу рушила до лісу.
Стежку пам’ятала навіть у темряві.
Старий дуб зустрів шелестом листя. Місячна фортеця майже розвалилася. Один бік даху обвалився, двері лежали на землі.
Олена торкнулася стіни й прошепотіла:
— Я повернулася.
Потім пішла до річки.
Місток був на місці.
На середині вона зупинилася.
Вода текла під ногами, місяць тремтів між хвилями.
Олена сіла на колоду й почала чекати.
Спочатку не сумнівалася.
Лист мав дійти.
Богдан передасть.
Михась прийде.
Він завжди приходив.
Перша година минула швидко.
Потім у селі погасли останні вікна.
Повітря стало холоднішим. Над річкою піднявся туман.
Олена прислухалася до кожного кроку, кожного тріску гілки.
Кілька разів підводилася.
— Михасю?
Відповідали лише жаби.
Близько другої години вона почала хвилюватися.
Може, лист запізнився.
Може, батькові стало гірше.
Може, Михась уже поїхав до міста.
Та він відчував її на відстані.
Хіба міг не відчути зараз?
Олена заплющила очі й уявила його руку.
Ту саму, що тримала її на хиткому містку в дитинстві.
«Я тут».
Вона повторювала подумки.
«Я приїхала».
«Знайди мене».
У хаті за кілька кілометрів Михась спав неспокійно.
Йому снилася вода.
Оленка стояла на іншому березі й кликала, але між ними не було містка.
Він прокинувся близько третьої.
Сів на ліжку.
Серце билося швидко.
Здавалося, хтось щойно торкнувся його долоні.
Михась підійшов до вікна.
Над лісом стояв місяць.
— Оленко?
Він уже хотів одягатися, але з кімнати почувся материн голос:
— Ти чого не спиш?
— Мені здалося…
— Що?
— Нічого.
— Лягай. Уранці автобус.
Михась ще кілька секунд дивився на ліс.
Дотик зник.
Він повернувся до ліжка.
Олена чекала до світанку.
Туман осідав на волоссі й сукні холодними краплями. Ноги затерпли, пальці змерзли. Вона кілька разів ходила стежкою до дуба й назад, боячись, що Михась прийде іншим шляхом і не знайде її.
Ніхто не прийшов.
Коли небо на сході почало світлішати, вона зрозуміла.
Лист не дійшов.
Або дійшов — і він вирішив не приходити.
Другу думку Олена відганяла, але вона поверталася.
Можливо, за ці тижні все змінилося.
Він дізнався щось нове.
Зустрів іншу.
Зрозумів, що Богдан мав рацію і вони любили лише дитячий спогад.
Олена торкнулася дерев’яного місяця.
— Ні, — сказала вголос. — Ти б прийшов.
Вона вірила цьому навіть тоді, коли вже не могла стримати сліз.
На світанку Олена залишила під каменем біля містка записку:
«Я чекала до ранку. Не знаю, чому ти не прийшов. Якщо лист не дійшов — знайдеш цей. Якщо дійшов, але ти не захотів… тоді не шукай мене.
Олена».
Вона поклала зверху половинку червоного цукеркового папірця.
Потім пішла до бабиної хати.
У той самий час Михась стояв на зупинці з валізою.
Мати проводжала його мовчки.
Автобус з’явився з-за лісу.
— Писатимеш? — запитала вона.
— Батькові.
— А мені?
Він подивився на неї.
— Якщо не будете більше брехати.
Марія кивнула.
— Не буду.
За кілька годин до цього вона сховала ще один лист.
Автобус рушив.
Михась сів біля вікна й подивився на дорогу до лісу.
Йому знову здалося, що там стоїть Олена.
У світлій сукні.
З розпущеним волоссям.
Він притиснув долоню до скла.
На дорозі нікого не було.
Олена спала в бабиній хаті, поклавши голову на руки.
Баба Катерина сиділа поруч і тихо плакала, бо вже знала: онука приїхала заради хлопця, який не прийшов.
Марія стояла біля своєї шафи.
За дверцятами лежав нерозкритий Михасів лист до Олени.
Поруч — Оленчин лист про зустріч біля річки.
Два голоси.
Два зізнання.
Дві дороги, які могли привести їх одне до одного.
І одна материнська рука, що знову зачинила між ними двері.
Марія поклала ключ у кишеню й прошепотіла:
— Колись ви мене зрозумієте.
Та деякі вчинки неможливо зрозуміти.
Їх можна лише пробачити.
Або не пробачити.
До цього дня залишалося тридцять років.

Розділ 14

Ранок, у якому вони розминулися

Олена прокинулася від запаху печеного хліба.
Кілька секунд лежала із заплющеними очима й не розуміла, де вона. Під головою була не міська подушка, а висока бабусина, набита гусячим пір’ям. За стіною потріскували дрова в печі, на подвір’ї кудкудакали кури, а крізь відчинене вікно долинав шум старої груші.
Потім вона згадала річку.
Місток у тумані.
Холодні краплі на волоссі.
Кожен тріск гілки, після якого вона підводила голову й кликала:
— Михасю?
І тишу, що відповідала замість нього.
Олена різко сіла.
На ній залишалася вчорашня сукня. Поділ був мокрий і забруднений травою, ноги боліли від довгого сидіння на колоді. На столі лежала її сумка, поряд — дерев’яна жаба й маленька фігурка двох долонь, з’єднаних мізинцями.
Дерев’яного місяця на шиї не було.
Вона злякано торкнулася грудей, потім побачила його на краю подушки. Бабуся, мабуть, зняла, щоб нитка не душила під час сну.
Олена швидко наділа місяць і вийшла на кухню.
Баба Катерина стояла біля печі. На столі лежала гаряча паляниця, накрита рушником. Стара різала скибками сир і намагалася не дивитися на онуку.
— Котра година? — запитала Олена.
— Майже одинадцята.
— Чому ви мене не розбудили?
— Ти тільки під ранок заснула.
— Мені треба було на зупинку.
Баба поклала ніж.
— Автобус уже поїхав.
— Який?
— Ранковий.
Олена завмерла.
— Михась?
Стара кивнула.
— Ви його бачили?
— Ні. Богданова мати сказала. Він поїхав до міста на навчання.
— О котрій?
— О сьомій.
Олена схопилася за край столу.
Вона повернулася від річки близько шостої. Баба відчинила хвіртку, побачила її мокру, бліду й одразу все зрозуміла. Не ставила запитань. Нагріла молока, допомогла зняти сукню, але Олена відмовилася переодягатися. Лягла лише на хвилину.
За годину Михась стояв на зупинці.
Вона спала за кілька дворів від нього.
— Він заходив сюди? — запитала Олена.
— Ні.
— Питав про мене?
— Не знаю.
— Ви могли сказати, що я приїхала.
— Я не знала, що він сьогодні їде.
— У селі всі все знають.
— Не завжди вчасно.
Олена підійшла до вікна.
Дорога була порожня. Над нею тремтіло ранкове повітря. Біля крамниці стояли дві жінки з кошиками, по пилюці ходили кури.
Ще кілька годин тому вони були в одному селі.
Можливо, він навіть дивився в бік бабиної хати.
Можливо, відчував її.
Чому тоді не прийшов до річки?
— Лист мав дійти, — сказала вона.
— Який лист?
Олена розповіла.
Про Світлану.
Про водія автобуса.
Про конверт на Богданове ім’я.
Про зустріч опівночі.
Баба Катерина сіла на лавку.
— Богдан із батьком на ярмарок їздив.
— Уже повернувся?
— Учора ввечері.
— Значить, отримав.
— Не обов’язково.
— Водій мав передати.
— Міг забути.
— Усі щось забувають саме тоді, коли не можна.
Олена відвернулася.
Її очі знову наповнилися слізьми, але вона не дозволила їм упасти.
— Я залишила записку біля містка.
— Що написала?
— Що чекала.
— І ще?
Олена мовчала.
Баба підійшла й поклала руку їй на плече.
— Дитино.
— Написала, щоб не шукав, якщо знав про зустріч і не прийшов.
— Навіщо?
— Бо не хочу бути людиною, до якої приходять лише тоді, коли зручно.
— А якщо він не знав?
— Тоді знайде записку й зрозуміє.
— А якщо записку не знайде?
Олена різко повернулася.
— Чому всі питають «а якщо»? Чому нічого не може просто дійти?
Баба Катерина мовчала.
Вона хотіла сказати, що доля не носить листів. Їх носять люди. А люди бувають неуважними, боягузливими, заздрісними й надто впевненими, що мають право вирішувати за інших.
Та Олені зараз не потрібні були мудрі слова.
Їй потрібен був Михась.
— Я поїду до міста, — сказала вона.
— Сьогодні автобуса вже не буде.
— Є вечірній до району.
— Звідти чим?
— Знайду.
— У тебе гроші є?
Олена відкрила сумку.
Грошей залишалося небагато. Майже все витратила на дорогу до села.
— Вистачить до району.
— А далі?
— Продам сережки.
— Не говори дурниць.
— Бабусю, він тепер думає, що я не відповіла на його лист.
— Який?
— Той, що забрала мама.
Олена досі не знала, що було всередині. Але вірила: Михась писав щось важливе. Інакше тітка Надія не ховала б конверт.
— Мама сказала, що передасть?
— Світлані сказала.
— Тобі?
— Мені сказала, що листа не було.
Баба Катерина стиснула губи.
— Надія завжди думала, що краще за всіх знає, як правильно.
— Ви також знали.
— Що?
— Що ми не близькі родичі.
Рука старої зісковзнула з її плеча.
— Хто тобі сказав?
— Ніхто. Але я бачу.
— Що бачиш?
— Як ви всі боїтеся прямої відповіді.
Баба відвернулася до печі.
— Я не знала всього.
— А що знали?
— Що з народженням Михася була якась таємниця.
— Яка?
— Його мати довго не показувалася людям. Потім раптом привезла дитину з міста.
— Ви думали, що він не її син?
— У селі багато чого думали.
— Чому не сказали нам?
— Бо плітки — не правда.
— А мовчання — правда?
Баба Катерина важко сіла.
— Ні.
— Тоді допоможіть мені дістатися до міста.
— Спочатку поїж.
— Не хочу.
— Ти нічого не їла з учора.
— Я не можу.
— Можеш. Люди навіть із розбитим серцем їдять. Інакше помруть раніше, ніж устигнуть щось виправити.
Олена сіла за стіл.
Баба відрізала окраєць хліба, намазала маслом і поклала перед нею. Хліб пахнув так само, як у дитинстві. Теплом, дровами, борошном і домом.
Олена відкусила шматочок.
Їжа не мала смаку.
На подвір’ї загавкав собака.
Почувся гуркіт машини.
Баба Катерина підійшла до вікна.
— Приїхали.
Олена не запитала хто.
Вона вже знала.
Біля хвіртки зупинилася батькова службова машина. Першою вийшла тітка Надія. Не зачинивши дверцята, швидко пройшла через двір.
За нею — Василь.
Він виглядав виснаженим, сорочка була пом’ята, на підборідді темніла щетина.
Мати увійшла до хати без привітання.
Побачила доньку й зупинилася.
— Ти жива.
— Як бачите.
Надія підійшла й обійняла її.
Олена не відповіла.
Мати притискала доньку так міцно, ніби справді не сподівалася знайти.
— Господи, що ти наробила… Ми всю ніч тебе шукали. Телефонували до лікарень, у міліцію…
— Навіщо? Ви знали, куди я поїду.
Надія відступила.
— Не знала.
— Знали.
— Я думала, ти можеш зробити будь-яку дурницю.
— Я приїхала до людини, яку люблю.
— Досить.
— Чому? Сусіди почують?
Василь зайшов до кімнати.
— Не починайте.
Він підійшов до доньки, оглянув її обличчя, мокру сукню, подряпані ноги.
— Ти всю ніч була в лісі?
— Біля річки.
— Сама?
— Так.
— Він приходив?
Олена подивилася на матір.
— Ні.
Надія ледь помітно видихнула.
— Я попереджала.
— Про що?
— Що не можна будувати життя на дитячих обіцянках.
— Він не знав.
— Звідки ти певна?
— Бо він прийшов би.
— Ти вже не дитина, Олено. Перестань вигадувати казку про хлопчика з лісу.
— А ви перестаньте ховати листи.
Василь повернувся до дружини.
— Які листи?
— Знову? — втомлено сказала Надія.
— Я питаю.
— Михась писав мені, — відповіла Олена. — Мама забрала лист у Світлани.
— Це правда?
Надія зняла рукавички й поклала на стіл.
— Я хотіла передати.
— Де він?
— Удома.
— Ви прочитали?
— Ні.
Це було правдою лише наполовину.
Михасів лист вона не відкривала. Боялася побачити слова, після яких уже не зможе переконувати себе, що рятує доньку.
— Віддасте, — сказала Олена.
— Коли повернемося.
— Зараз.
— Листа зі мною немає.
— Тоді я нікуди з вами не їду.
— Поїдеш.
— Ні.
Василь провів долонею по обличчю.
— Надіє, дай їй спокій.
— Ти бачиш, до чого привів твій спокій? Вона втекла серед ночі.
— Бо ти замкнула її.
— Бо вона брехала.
— Бо ти не залишила їй іншого способу.
— Не при дитині.
Олена засміялася.
— Коли вам зручно, я дитина. Коли треба слухатися — доросла.
— Збирай речі, — наказала мати.
— Я залишуся в бабусі.
— Не залишишся.
— Чому?
— Бо завтра маєш бути в училищі.
— Я не вступатиму.
— Документи подані.
— Заберіть.
— Не буду.
— Тоді я не складу іспити.
Надія підійшла впритул.
— Ти зіпсуєш собі життя.
— Воно моє.
— Ти думаєш, Михайло відмовиться від навчання заради тебе?
— Я не прошу його відмовлятися.
— А де житимеш? На вулиці? У його чоловічому гуртожитку? На які гроші?
— Знайду роботу.
— Що ти вмієш?
— Навчуся.
— Життя — не ваш лісовий курінь.
— Знаю. Курінь ми будували разом. А життя ви весь час будуєте замість мене.
Мати відступила.
Василь підійшов до вікна.
— Михась справді не прийшов?
— Тату…
— Я хочу зрозуміти.
— Він не отримав листа.
— А якщо отримав?
— Тоді щось сталося.
— Ти завжди знайдеш йому виправдання?
— Бо знаю його.
— Люди змінюються.
— Ви теж так думаєте?
Батько мовчав.
Його мовчання було болючішим за материні слова.
Олена підвелася.
— Я поїду до міста вечірнім автобусом.
— Не поїдеш, — сказала Надія.
— Спробуйте зупинити.
Мати схопила її за руку.
Олена не виривалася.
Лише дивилася в очі.
— Ударите?
Пальці Надії розтиснулися.
У хаті стало тихо.
Баба Катерина, яка весь час стояла біля печі, нарешті заговорила:
— Досить вам.
Її голос був неголосний, але всі повернулися.
— Надіє, ти вже зробила все, щоб вони не бачилися. І що? Дівчина серед ночі сама приїхала через пів країни.
— Це не пів країни.
— Для дитини без грошей — пів світу.
— Ви її завжди підтримували.
— Бо хтось мав.
— Ви не знаєте всієї правди.
— То скажи.
Надія зблідла.
— Не можу.
— Тоді перестань прикривати своє мовчання турботою.
— Мамо…
— Що «мамо»? Я стара, але не сліпа. Ти не від кохання її рятуєш. Ти рятуєш власний страх.
Василь повернувся до дружини.
— Який страх?
— Не зараз.
— Ти все життя кажеш «не зараз».
Надія взяла сумку Олени.
— Ми їдемо.
— Віддайте, — сказала донька.
— У машині поговоримо.
— Нема про що.
— Олено.
— Я не поїду.
Василь став між ними.
— Залишимося до вечора.
— Навіщо?
— Нехай виспиться. Потім вирішимо.
— Уже вирішено.
— Тобою.
Надія дивилася на чоловіка.
— Ти знову стаєш проти мене?
— Я стаю між вами, бо ви вже не чуєте одна одну.
— Вона втекла!
— А ти приховала лист.
Жінка замовкла.
Олена вперше побачила в батькових очах не втому, а гнів.
— Віддай їй лист, — сказав він.
— Він удома.
— Повернемося — віддаси.
— Добре.
— При мені.
Надія кивнула.
Вона вже знала, що вдома листа не буде.
До повернення в місто встигне вигадати пояснення.
Після обіду Олена пішла до Богдана.
Мати хотіла йти слідом, але Василь зупинив:
— Нехай.
— Вона знову втече.
— Куди? Михайла в селі немає.
Ці слова почула Олена.
Вони боліли, але водночас давали свободу. Дорослі вважали, що без Михася вона вже нічого не робитиме.
Богдан повернувся з ярмарку пізно вночі й тепер спав у клуні на сіні. Олена знайшла його там.
— Вставай.
Він розплющив очі.
— Михась?
— Немає.
— Олено?
Богдан сів, струсив із волосся сіно.
— Ти звідки?
— Приїхала вночі.
— Сама?
— Де мій лист?
Він насупився.
— Який?
— Водій мав передати.
— Мене не було.
— Твоя мати отримала?
— Не знаю.
Вони разом пішли до хати.
Богданова мати місила тісто.
— Вам лист передавали? — запитав він.
— Тобі?
— Так.
— Був якийсь.
Олена зробила крок.
— Де він?
Жінка витерла руки.
— Марія забрала. Сказала, що передасть Михасеві.
У Олени похололи пальці.
— Коли?
— Позавчора ввечері.
— Вона точно забрала?
— Сама дала їй до рук.
Богдан подивився на Олену.
— Значить, він мав отримати.
Вона відчула, як під ногами хитнулася підлога.
Марія взяла лист.
Михась ночував удома.
Він поїхав лише вранці.
Олена повільно сіла на лавку.
— Вона могла не передати, — сказав Богдан.
— Чому?
— Ти ж знаєш їх.
— Він міг запитати.
— Не знав, що лист був.
— А відчути?
Богдан не відповів.
Вона дивилася на нього так, ніби він міг пояснити, чому їхній дивний зв’язок не спрацював саме цієї ночі.
— Він прокидався? — запитала.
— Я звідки знаю?
— Може, приходив до тебе?
— Ні.
— Говорив щось про мене?
— Востаннє — що ти не відповідаєш.
Олена стиснула дерев’яний місяць.
— Я відповідала.
— Знаю.
— Ні, не знаєш. Я весь час відповідаю, а листи зникають.
Богдан сів поруч.
— Я знайду його в місті.
— Як?
— Адреса гуртожитку є.
— Напиши.
— Сам поїду.
— Коли?
— Через кілька днів.
— Мене вже не буде.
— Куди тебе везуть?
Вона назвала місто й адресу тітки.
Богдан записав на клаптику газети.
— Передам.
— Не через дорослих.
— Сам.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Олена дістала з сумки чистий аркуш.
Написала:
«Михасю, я приїхала. Чекала біля річки до ранку. Богдан сказав, що лист забрала твоя мати. Не знаю, чи ти його бачив.
Мене відвозять до іншого міста. Я не хочу їхати, але зараз не можу втекти вдруге.
Знайди мене.
Олена».
Вона склала записку.
— Поклади собі під сорочку.
— Не загублю.
— Усі так кажуть.
Богдан сховав лист.
— Я не всі.
— Знаю.
Вона обійняла його.
Богдан здивовано підняв руки, потім обережно притиснув її.
— Він тебе любить, — сказав.
— Тоді чому не прийшов?
— Бо не знав.
— Ти певен?
— Так.
— Звідки?
— Бо я знаю його.
Олена заплющила очі.
Ці самі слова вона говорила батькам.
Тепер вони прозвучали з чужих уст, і їй стало трохи легше.
Дорогою назад вона зайшла до річки.
Хотіла забрати записку, залишену під каменем. Тепер слова «не шукай мене» здавалися несправедливими.
Камінь лежав на місці.
Але записки не було.
Половинка червоного папірця також зникла.
Олена присіла.
— Михась?
Може, він повернувся перед автобусом.
Може, знайшов.
Може, прочитав і саме тому поїхав, не зайшовши до баби.
Від цієї думки стало важко дихати.
Вона оглянула берег.
Слідів не було. За день стежкою пройшли люди, корови, кілька разів вітер зривав сухе листя.
Можливо, записку забрала вода.
Можливо, птах.
Можливо, хтось інший.
Олена не знала, що близько восьмої ранку до річки приходила Марія.
Після від’їзду сина вона не могла знайти собі місця. Думала про Оленчин лист у шафі, про нічну тривогу Михася, про те, як він довго дивився у бік лісу перед автобусом.
Марія пішла до містка.
Знайшла записку під каменем.
Прочитала.
«Я чекала до ранку».
У неї затремтіли руки.
Вона зрозуміла, що зробила.
Олена була тут.
Її син прокинувся серед ночі, відчув, але вона зупинила його одним коротким:
«Лягай».
Марія могла одразу бігти до баби Катерини.
Могла наздогнати автобус машиною сусіда.
Могла передати записку Богданові.
Натомість вона побачила останній рядок:
«Якщо ти знав, але не прийшов, тоді не шукай мене».
Марія відірвала нижню частину аркуша.
Верхню, де Олена писала про лист, чекання й сумнів, сховала в кишеню.
Нижній клаптик склала окремо.
На ньому залишилися лише слова:
«Не шукай мене.
Олена».
Вона ще не знала, що зробить із ним.
Але не викинула.
Так само як не викидала жодного листа.
Зберігала всі докази власної провини, ніби сподівалася, що колись вони самі перетворяться на виправдання.
Увечері Олена поїхала з батьками.
Баба Катерина довго обіймала її біля машини.
— Пиши мені.
— Листи не доходять.
— Мої дійдуть.
— Якщо мама не забере.
Надія почула, але промовчала.
— Я передам Михасеві, якщо він приїде, — сказала баба.
— Що?
Олена замислилася.
Можна було сказати правду: що чекала, що не перестала любити, що хоче знати про його батька й таємницю листа.
Але все це вже написала Богданові.
— Нехай не вірить мовчанню.
Баба кивнула.
— Передам.
Машина рушила.
Олена сиділа на задньому сидінні й дивилася, як зникає село. Біля дороги стояла стара груша. За городами починався ліс. Десь там залишалися місток, фортеця, коробка з листами й уся її справжня історія.
Мати сиділа попереду.
Батько вів машину мовчки.
Коли село зникло за поворотом, Олена запитала:
— Що було в його листі?
— Я не читала.
— Віддасте?
— Удома.
— Обіцяєте?
Надія подивилася на чоловіка.
— Обіцяю.
Олена заплющила очі.
Удома мати довго шукала в шафі.
Перекладала папери, відчиняла шухляди, перевіряла сумочки.
— Не можу знайти.
Олена стояла у дверях.
— Ви казали, що він у коробці.
— Мабуть, переклала.
— Куди?
— Не пам’ятаю.
— Ви його знищили?
— Ні.
— Тоді знайдіть.
— Знайду.
— Коли?
— Завтра.
Наступного дня листа не було.
Через день — також.
Потім мати сказала:
— Можливо, викинула разом зі старими конвертами.
Олена дивилася на неї.
— Випадково?
— Так.
— Ви ніколи нічого не викидаєте випадково.
— Сталося.
— Що він написав?
— Я не читала.
— Брешете.
Надія підняла руку.
Не для удару.
Хотіла торкнутися доньки, але Олена відступила.
— Не чіпайте мене.
— Олено…
— Ви мені більше не мати.
Слова прозвучали тихо.
Надія зблідла.
— Не говори так.
— А як говорити?
— Я все роблю заради тебе.
— Тоді більше нічого не робіть.
Олена зачинилася в кімнаті.
Через три дні її відвезли до іншого міста.
Василь поїхав разом із нею. У дорозі кілька разів намагався заговорити, але донька відповідала коротко.
Біля гуртожитку він допоміг занести валізу.
— Ти можеш повернутися, якщо зовсім не сподобається.
— Додому?
— Так.
— Там не дім.
— Через матір?
— Через брехню.
Василь сів на край ліжка.
— Я не знав про лист.
— Але знали, що вона ховає щось інше.
— Підозрював.
— І мовчали.
— Не хотів руйнувати сім’ю.
Олена гірко усміхнулася.
— Зберегли?
Батько опустив голову.
— Пробач.
— Не можу.
— Колись.
— Усі чекають цього «колись».
Він залишив їй гроші й адресу. Біля дверей обернувся.
— Михась знайде тебе, якщо захоче.
— Він хотів.
— Звідки знаєш?
— Бо знаю його.
— Тоді чекай.
— Я вже чекала.
Після від’їзду батька Олена розклала речі.
На дно шухляди поклала дерев’яну жабу.
Поруч — дві з’єднані долоні.
Дерев’яний місяць залишила на шиї.
Увечері сіла за стіл і написала ще одного листа Михасеві.
Адресувала Богданові.
Цього разу віднесла на пошту сама.
«Я в гуртожитку. Адресу пишу внизу. Приїдь або напиши. Я не знаю, що було в твоєму листі. Мама сказала, що загубила його.
Богдан мав передати тобі мою записку.
Я чекатиму відповіді місяць.
Потім ще один.
Потім не знаю».
Лист дійшов до села.
Богдан отримав його.
Але до Михася не поїхав.
У день, коли збирався, його батько впав із воза й зламав ногу. Усе господарство лягло на сина. Богдан написав Михасеві до гуртожитку, вклав усередину обидві Оленчині записки й відніс конверт на пошту.
Через два тижні лист повернувся.
На конверті стояв штамп:
«Адресат вибув».
Михайла перевели до іншого гуртожитку.
Нової адреси Богдан не знав.
Він написав до інституту.
Відповіді не отримав.
Потім захворів Петро, і Михась кілька разів приїздив до села, але вони розминалися: Богдан був у полі, на ярмарку або в районі.
Конверт із Оленчиними листами лежав у його скрині.
Він був певен, що встигне передати.
Минув місяць.
Потім другий.
Олена щодня перевіряла пошту.
Листоноша приносила повідомлення іншим дівчатам, газети, посилки з дому. Для неї нічого не було.
На початку третього місяця прийшов конверт від матері.
Усередині лежали гроші, коротка записка й маленький пожовклий клаптик паперу.
Олена впізнала свій почерк.
«Не шукай мене.
Олена».
Вона довго сиділа, тримаючи уривок.
Це були слова з записки біля річки.
Значить, Михась знайшов її.
Або хтось передав.
Мати написала:
«Цей клаптик принесли з села. Михайло його бачив. Він вирішив поважати твоє прохання. Тобі також треба жити далі».
Олена перечитала кілька разів.
Михась бачив.
Знав, що вона чекала?
Чи отримав лише останні слова?
Чому не написав?
Чому не приїхав?
Вона взяла чистий аркуш.
Хотіла пояснити.
Потім згадала два місяці тиші.
Лист, який він нібито написав, але який мати «загубила».
Ніч біля річки.
Ранковий автобус.
Уривок у власній руці.
Олена порвала чистий аркуш.
Тієї ночі вперше зняла дерев’яний місяць.
Поклала в шухляду поруч із жабою.
Але не змогла зачинити.
Місяць лежав у темряві, і їй здавалося, що без нього важко дихати.
Вона знову наділа його.
У той самий час Михась повернувся до села.
Батька вже виписали з лікарні, але він залишався слабким. Марія доглядала його, майже не розмовляючи із сином.
Увечері вона зайшла до Михасевої кімнати.
— Це тобі.
Поклала на стіл маленький клаптик паперу.
Він прочитав:
«Не шукай мене.
Олена».
Рука впізнала її почерк раніше, ніж розум прийняв слова.
— Звідки?
— Баба Катерина передала.
— Коли?
— Після того, як ти поїхав.
— Вона приїжджала?
— Так.
Михась підвівся.
— Коли?
— Тієї ночі.
— Якої?
— Перед твоїм від’їздом.
У кімнаті стало тісно.
— Вона була тут?
— Чекала біля річки.
— Звідки ви знаєте?
Марія не відповіла.
— Був лист, — сказав Михась. — Вона писала про зустріч.
— Можливо.
— Ви його бачили?
— Ні.
Вона збрехала вдруге за одну хвилину.
— Чому не сказали, що вона приїхала?
— Я дізналася вже після автобуса.
Це було правдою.
— Чому не надіслали записку одразу?
— Вона просила не шукати.
— Вона написала ще щось?
Марія стиснула пальці.
— Ні.
Михась дивився на клаптик.
Два короткі слова.
Після всіх років.
Після листів.
Після обіцянок.
Після того, як він дізнався правду й написав, що вони можуть бути разом.
Може, його лист дійшов.
Може, Олена прочитала й вирішила, що не хоче ламати своє життя.
Може, чекала біля річки, але потім зрозуміла, що він обрав навчання.
— Вона знала, що ми не родичі?
— Не знаю.
— Ви сказали її матері?
— Так.
— І що?
— Надія сказала, що це вже нічого не змінює.
Михась усміхнувся без радості.
— Для неї.
— Синку…
— Не називайте.
Він склав клаптик і сховав у кишеню.
— Куди ти?
— До річки.
— Уже темно.
— Я знаю дорогу.
Біля містка стояв до півночі.
Шукав камінь, під яким Олена залишала записки. Знайшов тільки вологу землю й кілька шматочків червоного паперу, що застрягли між травою.
Один поклав у долоню.
То була не його половинка.
Отже, Олена справді приходила.
Принесла свій шматочок їхньої першої цукерки.
Залишила.
Відмовилася від спільного спогаду.
Михась сів на місток.
У воді тремтів місяць.
— Ти могла сказати сама, — прошепотів він.
Річка мовчала.
Він просидів до ранку, але цього разу нікого не чекав.
Коли повернувся, Богдан уже стояв біля хвіртки.
У руці тримав товстий конверт.
— Нарешті, — сказав він. — Я тебе два місяці шукаю.
Михась подивився на нього.
— Що там?
— Від Олени.
Серце вдарилося так сильно, що потемніло в очах.
— Коли?
— Перший лист був ще тоді. Потім другий. Я надсилав до гуртожитку, але повернулося.
Богдан простягнув конверт.
Михась не взяв.
— Вона написала, щоб не шукав.
— Що?
Він показав клаптик.
Богдан прочитав.
— Це не все.
— Звідки знаєш?
— Бо вона просила передати інше.
— Що?
— Що чекала. Що її відвозять. Щоб ти знайшов.
Михась вихопив конверт.
Розірвав.
Усередині лежали дві записки.
Перша:
«Михасю, я приїхала. Чекала біля річки до ранку. Богдан сказав, що лист забрала твоя мати. Не знаю, чи ти його бачив.
Мене відвозять до іншого міста. Знайди мене».
Друга містила адресу гуртожитку.
Михась прочитав.
Потім ще раз.
— Коли це прийшло?
— Другий лист — майже два місяці тому.
— Чому не передав?
— Я намагався. Ти змінив гуртожиток. Батько ногу зламав. Потім…
Михась схопив його за сорочку.
— Два місяці?
— Я не знав, де ти!
— Міг залишити моїм батькам.
— Після всього? Ти сам казав не давати дорослим.
Михась відпустив друга.
Він розумів, що Богдан не винен.
Але ці два місяці лежали між ним та Оленою, наче ще одна річка без мосту.
— Поїду сьогодні, — сказав він.
— Куди?
— За цією адресою.
— Гроші є?
— Знайду.
Він зайшов до хати.
Марія побачила в його руках листи й усе зрозуміла.
— Звідки?
— Богдан приніс.
— Михасю…
— Ви сказали, що вона просила не шукати.
— Тут так написано.
Він кинув на стіл уривок.
— Ви знали, що це тільки частина.
— Ні.
— Брешете.
— Я…
— Де решта записки?
Марія мовчала.
— Де?
Петро вийшов зі спальні, тримаючись за стіну.
— Що сталося?
Михась показав лист.
— Вона чекала. Мама забрала конверт. Потім дала мені лише два слова.
Батько подивився на дружину.
— Це правда?
Марія сіла.
— Я боялася.
— Чого тепер? — запитав Михась. — Я вже знаю, що не ваш по крові. Таємниця відкрита.
— Що ти поїдеш і не повернешся.
— Після цього не повернуся точно.
Вона закрила обличчя руками.
— Я хотіла дати вам час.
— Ви забрали його.
Михась узяв валізу.
Батько спробував зупинити:
— Дочекайся ранку.
— Ні.
— Автобусів уже немає.
— До району дійду. Там сяду на потяг.
— Ти не спав.
— Висплюся, коли знайду її.
Він поїхав.
Через добу стояв біля гуртожитку в чужому місті.
Стара комендантка довго шукала прізвище у великому журналі.
— Вибула.
— Куди?
— Не написано.
— Коли?
— Три дні тому.
— Чому?
— Документи забрала.
— Хто?
— Мати приїздила.
— Нова адреса є?
— Немає.
— Може, хтось із дівчат знає?
Комендантка покликала сусідку по кімнаті.
Та згадала лише, що Олена багато плакала, потім отримала лист від матері й раптом вирішила повернутися додому.
— Який лист?
— Не знаю. Маленький папірець там був. Після нього вона сказала, що більше нікого не чекатиме.
Михась вийшов на вулицю.
Поїхав до її міста.
Квартира була зачинена.
Сусідка повідомила, що родина виїхала.
— Куди?
— Чоловік на нову роботу перевівся. Чи до родичів. Не знаю.
— Давно?
— Дні три-чотири.
Він знову запізнився.
На кілька днів.
Можливо, на годину.
Можливо, на все життя.
Михась залишив у дверях записку:
«Я приїхав. Я не знав про зустріч. Твій лист забрали.
Ми не родичі. Я усиновлений.
Я шукатиму тебе.
Михайло».
Записку через день зірвав двірник разом зі старими оголошеннями.
Олена її не побачила.
Михась шукав ще кілька місяців.
Писав Світлані.
Звертався до баби Катерини.
Їздив за адресами родичів.
Ніхто не знав або не хотів говорити.
Надія зробила все, щоб донька зникла з його дороги. Василь отримав роботу в іншому місті. Квартиру продали. Телефон відключили. Старі знайомі мали лише адресу батьків, а листи, що приходили туди, тітка Надія складала в ту саму коробку.
Олена чекала перші місяці.
Потім отримала від матері ще одну коротку звістку:
«Михайло знає, що ти просила його не шукати. Він повернувся до навчання. Не руйнуй собі життя».
Вона повірила не одразу.
Писала Богданові.
Відповіді не було, бо лист на стару адресу повернувся: його родина переїхала на інший кінець села, а поштарка не знала, куди передати.
Написала бабі Катерині.
Лист отримала Надія, яка приїхала забрати матір до міста на лікування.
До Олени він не повернувся.
Тиша тривала.
З часом вона перестала бути очікуванням і стала відповіддю.
Михась вирішив, що Олена не пробачила йому невідбутої зустрічі.
Олена вирішила, що Михась обрав інше життя.
Обидва помилялися.
Але помилка, повторена сотні разів у самотні ночі, згодом починає здаватися правдою.
Вони вчилися.
Працювали.
Зустрічали інших людей.
Усміхалися на фотографіях.
Створювали сім’ї.
Та в Михасевій кишені ще багато років лежав клаптик:
«Не шукай мене».
Олена носила під одягом дерев’яний місяць, навіть коли переконувала себе, що більше не чекає.
Між ними почалося тридцять років мовчання.
Жоден не знав, що всі їхні загублені слова лежать у двох коробках.
Одна — у шафі Марії.
Друга — у шафі Надії.
І що колись одна з матерів, залишившись перед смертю сам на сам зі своєю провиною, покличе Олену та скаже:
— Знайди його. Цього разу не запізніться.

Минули тижні, а за ними й місяці. Осінь упевнено крокувала Березівкою, змиваючи з лісових стежок останні сліди того короткого, розірваного навпіл літа. Синій автобус усе так же приїжджав двічі на день, але його двері більше не відчинялися для дівчинки у світлій сукні.

Михась щовечора приходив до напівзруйнованого містка, тримаючи в долоні той жорстокий клаптик паперу, який залишила йому мати. Два слова: „Не шукай“. Вони випалили все всередині, перетворюючи дитячу віру на глухий, притуплений біль. Він більше не дивився на дорогу. Він вчився мовчати.

А далеко в місті, за сотні кілометрів, Олена сиділа біля великого чорного піаніно. Клавіші плакали під її пальцями, але музика не приносила полегшення. В її шухляді лежав дерев'яний місяць, а в серці — глибока, німа рана від мовчання того, хто обіцяв прийти, але так і залишився на іншому березі річки.

Дві коробки. Дві замкнені шафи у будинках матерів ховали справжню правду, про яку діти не мали дізнатися. Стіна брехні виросла до самого неба, закриваючи сонце. Вони ще не знали, що попереду на них чекають довгі, самотні тридцять років. Тридцять років тиші, яка стане їхньою долею...

Допоможіть новим історіям з’явитися на світ.