ПРО ТРАКТОР

РОЗПОВІДЬ

Трактор, що пішов у плавання

Смішна і добра проза про село, трактор і життя, яке пахло дитинством

Театр, як відомо, починається з вішалки.
А добра сільська історія — з того місця, де всі вже давно втратили здоровий глузд, але ще впевнено тримаються за кермо.

Світ тоді, як і тепер, любив сперечатися про великі справи. Хто куди поїхав, хто кого обдурив, хто що сказав по телевізору, і чому саме він, а не хтось інший, знає правду краще за всіх.

Та нікому, зовсім нікому, не було діла до бідолашного Сісі Кепфела, який у “Санта-Барбарі” вже пів життя лежав у комі, а вся країна тим часом не могла зрозуміти: чий же, к бісу, той рєбьонок і куди він подівся.

Світ міг годинами сперечатися про президентів, диктаторів, прем’єрів і блогерів, але коли доходило до однієї старої, заплутаної, як клубок ниток після кота, сімейної таємниці — усі робили вигляд, що нічого не чують.

Але не хвилюйтесь.
Ми зараз усе з’ясуємо.

Був звичайний літній ранок. Такий, коли сонце тільки вилазить над селом, а півні вже кричать, ніби їх ріжуть, хоча ніхто й пальцем не торкався.

Круз Кастіліо — знаменитий, найкращий поліцейський штату, принаймні він сам так думав, — тільки-но прокидався і намагався надати своєму обличчю службового вигляду. Бо якби його побачили таким, яким він прокидається насправді: з пом’ятими щоками, одним підпухлим оком і волоссям, що стирчало, як антена, — могли б подумати, що він не герой-поліцейський, а придорожній ананас.

А в цей самий час тракторист Василь уже був на роботі.

Точніше, біля роботи.

Ще точніше — у процесі підготовки до роботи, що в колгоспі вважалося не менш важливим, ніж сама робота.

Василь стояв біля свого рідного Т-74, загризав зеленим яблуком уже другий стакан сивухи й виглядав так, ніби виконує священний ритуал, переданий йому від діда, а тому обговоренню не підлягає.

У ті часи вірили просто:
щоб мати здоров’я, треба за нього випити.

Бо як інакше?

Хто чув, щоб у колгоспі імені чергового з’їзду КПРС людина працювала твереза? Це ж одразу підозра: або шпіон, або новенький, або взагалі з міста приїхав.

Та й яка робота, коли після вчорашнього не похмелився?
Це вже не робота, а знущання над організмом.

Механізатори були окрема каста. Вони пили не для того, щоб працювати. Вони пили тому, що трактор того вимагав. Ніби з заводу до нього додавалася інструкція:

“Перед запуском налити оператору двісті грамів”.

Найзнайоміший звук у світі механізаторів — це не рев мотора, не брязкіт ключів і навіть не крик бригадира. Найсолодший звук — це хрускіт зеленого яблука, яким Василь загризав кожну чарку так, ніби то був барабан перед жертвоприношенням.

Цей хрускіт був сигналом, як гудок на заводі:

— Пора, хлопці, збираємось!

І з усіх боків, із-за сидінь, з-під брезентів і з таємних схованок починали підтягуватися колеги зі своїми запасами. Хто ніс пів пляшки, хто чвертку, хто “чисто трошки на посошок”, а хто й одну чарку — бо пляшка десь “загубилася”, коли вчора йшов додому навпростець через городи.

Під незмінним робочим девізом:

— Давай раз-два, бо треба їхати!

— чоловіки набирали форму. А заодно й вигляд.

Після першої вигляд серйознішав.
Після другої оживала мова.
Після третьої кожен уже міг вести державні переговори, ремонтувати реактор або запускати трактор у космос — аби тільки пальне вистачило.

Сивуха в ті часи була головним енергетиком нації. Кава, редбул і кока-кола навіть поруч не стояли. Сивуха запускала не лише мотор, а й людину: очі світлішали, настрій підіймався, руки переставали тремтіти, а відповідальність зникала так, наче її ніколи й не було.

Ще ніхто тоді не знав, що цей веселий, пахучий на спирт і зелені яблука ранок завершиться історією, про яку потім десятиліттями жартуватимуть у селі.

Історією про трактор, який пішов у вільне плавання.

А тим часом краща половина людства заливалася гіркими сльозами.
По телевізору зранку крутили повтор вечірньої серії “Санта-Барбари”, яку неодмінно треба було подивитися навіть тим, хто вже бачив її вчора.

Бо а раптом?

А може, саме сьогодні Круз нарешті впіймає того бандита, який тікає вже третій сезон?
А може, Іден нарешті скаже щось таке, від чого вся країна поставить чайники назад на плиту й сяде слухати?

Круз їхав довго. Йому заважало все: реклама, титри, музика й оте “представляєм спонсора” голосом, ніби хтось бурчить із мішка.

Нарешті він увійшов у кімнату. Там стояла Іден із тривогою на обличчі, з тією вічною недописаною емоцією, за яку її любили всі жінки й терпіти не могли всі чоловіки.

Круз глянув на неї і, як справжній чоловік, запитав:

— Що ми маємо робити, Іден?

Іден набрала повні груди повітря.
Уся країна завмерла.

Здавалося, навіть собаки в селі перестали гавкати, а баби — плакати за Сісі Кепфелом, який лежить у комі вже стільки років, що за той час можна було не тільки одружитися, а й онуків на пенсію провести.

І тут…

Знову пішла реклама Льоні Голубкова, який усе ще не купив женє сапогі.

Хвилювання прокотилося країною, як цунамі. Жінки боялися пропустити хоч одне слово Іден, тому вже сотий раз дивилися на Голубкова, який обіцяв то сапогі, то дачу, то холодильник.

А в селі вже давно знали: нічого він їй не купить, бо сам із боргами, як трактор після весняного орання.

Тим часом поля стояли пусті, худоба на фермах здивовано дивилася в бік дверей, а хлопці біля тракторів завершували ранкову підготовку до праці.

Василів трактор був новий. Коли його пригнали в колгосп, його цілий тиждень “мочили” — щоб не ламався. Народна технологія. І таки правда: увесь тиждень він справді не ламався. Бо стояв на місці.

Іван оглянув гусениці “повишеної проходимості”, ткнув чоботом, прицмокнув язиком і сказав:

— По болоті, напевно, йде як танк.

— Та ще ж дощу не було, — відмахнувся Василь.

Степан показав у бік річки:

— А річка нашо?

Максим, який завжди все знав, бо “по радіво казали”, скривився:

— Та де йому до річки! Це лайно в коров’ячому кізяку застрягне.

— Шооо?! — скипів Василь. — Та ти шо, не бачив, як він у ріллі гребе з корпусами?

— Так то рілля, а не болото, — не здавався Максим. — А в річку слабо?

— А давай!

— А на шо спорим?

— На пляшку!

— На дві! — додав Василь, який уже бачив себе переможцем.

І поки жінки по всій країні чекали відповіді Іден, яка от-от мала вирішити долю всесвіту, колона тракторів у колгоспі дружно розвернулася не на поле, а до річки.

Саме там мала початися історія про плаваючий трактор, що навіки прославив місцевих механізаторів.

Перемога була вже близько.
У повітрі стояла така напруга, що навіть жаби перестали кумкати. Ніби й вони чекали, чи впишеться Василів Т-74 у річковий канал, чи піде на дно, як “Титанік” без диригента.

Хлопці стояли на березі, збуджені, з азартом в очах. Уже планували, хто понесе пляшку, хто відкриватиме, а хто першим скаже сакральне:

— А я ж казав!

І саме в цей священний момент раптом з’явився бригадир.

З’явився він тихо, але ввалився голосно.

Цей чоловік теж “розширяв судини”, тільки робив це не з хлопцями, щоб не втратити авторитет. Він завжди знаходив інше місце, де можна було зміцнити внутрішнє лідерство чаркою-другою, а вже потім повернутися в колектив мудрим керівником: злегка червоним, але поважним.

— Ви чого ще не в полі?! — прогримів він так, що сорока в кущах аж образилася.

Степан першим знайшовся:

— Та трактори мити надумали перед польовими роботами.

Бригадир спалахнув, як лампочка від короткого замикання:

— Явдоху свою мий перед фермою, а трактор бруду не боїться!

Він намагався стояти рівно, але ноги вже мали власну думку щодо геометрії.

— Хутко всі на поле! — проревів він. — І щоб я тут ніяких купань техніки не бачив!

Хлопці дружно кивнули, похиталися в різні боки від того кивка, обмінялися хитрими поглядами — і кожен подумав одне й те саме:

перенести можна, але не відмінити.

На полі треба було побути для годиться, аби бригадир не підозрював. Та в душі кожен уже тримав той момент, коли мотор зареве, гусениці брязнуть по камінню, і трактор піде в річку, як пароплав на перший рейс.

Поля самі себе, звісно, не оброблять — хіба що в казках, де плуг сам ходить, а бур’яни чемно тікають у сусідній район. Тому бригада, повна енергії, спиртового оптимізму й пального, роз’їхалася по полях.

Село прокидалося остаточно.

Краща половина людства — та, що знала всіх героїв “Санта-Барбари” по іменах, характерах і номеру серії, — уже в дверях дослуховувала Маріну Сєргєєвну, яка вкотре “много раз обжігалась”, але вперто не мала наміру вчитися на власних помилках.

Якилина, вибігаючи за ворота, доїдала скибку хліба зі смальцем, що пахла часником на весь куток, і гукала до малого:

— Не забудь вимкнути телевізор! І марш до школи, бо я на ферму, в мене худоба голодна!

Худоба теж снідала. Корови поважно жували, телята сопіли, мов маленькі тракторці, які ще бояться заводитись, а свині поводилися так, ніби їм проводили дегустацію нового меню.

Дівчата на фермі переливали молоко в бідони, стукали кришками, сміялися, перемовлялися. Робота йшла легко, бо молодість і молочна ферма дивно поєднувалися: одна пахла мріями, друга — коровами, і разом це чомусь давало відчуття стабільності та планів на життя.

Хлопці в полі працювали, покриваючись потом, пилом і гордістю в однакових пропорціях. У селі ніхто не ховався від роботи: або працюй, або вислуховуй бабів на лавці. А це, як відомо, важче за будь-який польовий день.

Село гуло, мов великий мурашник: голоси, запахи, рух, дзенькіт металу, бурчання техніки. Усе це складалося в ранкову симфонію, яка за правильного диригента могла б претендувати на премію.

У “Санта-Барбарі” справи теж ішли потихеньку, але, скажімо чесно, не так добре, як у колгоспі. Бо там хоч трактори ричали, худоба мукала, люди мали роботу, сніданок і перспективу. А в тих американців на роботу ходили, здається, тільки Круз Кастіліо та Мейсон Кепфел.

Двоє на весь серіал тягли економіку, бюджет, сюжет і всі кадрові перестановки.

Решта героїв серія за серією кусали губи, сіпали бровами, переминалися з ноги на ногу й питали одне одного:

— Что тєпєрь дєлать?

Чи землі в них було мало, чи бригадир десь пропав, чи в Голлівуді просто не розуміли, як працює нормальне село — сказати важко. Але безробіття там було таке страшне, що навіть корови, якби вони там були, повтікали б у Мексику шукати сезонної роботи.

Баба Тодоска взагалі мала талант бачити біду там, де її навіть сценаристи не планували. Стоячи біля тину з руками в боки, вона дивилася на телевізор і бурчала:

— Дивися на неї! Молода, здорова, стоїть! Хоч би їсти йому дала, кобила ледача! Пішов на роботу неївши хлопчина, бідолаха!

Ніхто не знав, кого саме вона називала “кобилою”, бо імена акторок баба плутала. Але тон був такий упевнений, що сперечатися не наважувався ніхто.

Бабі Тодосці життя в селі подобалося. Тут хоч хтось працює, хтось коле дрова, хтось варить борщ, хтось жене корову, хтось лається з півнем. А головне — кожен кудись спішить. І це заспокоює душу, бо в русі життя наче довше триває.

Санта-барбарців їй було по-людськи шкода. Люди ніби гарні, чистенькі, вбрані, у кожної жінки волосся таке, ніби з салону “Хризантема” в районному центрі, а толку — нуль. День рік годує, а вони сидять, журяться, не знають, за що взятися.

І поки наші трактори весело працювали, американці вкотре вирішували, хто кого кохає, хто на кого дується, і хто кому винен правду про дитину, без якої вже весь світ не спить нормально.

Йшло діло до обіду.

А обід у полі — то була окрема держава.

Такого ресторану не мав жоден світ. Ніякий Michelin із ліхтарями не знайшов би того смаку, бо секрет був не в рецептах, а в землі, повітрі, людях і в тій втомі, після якої навіть проста ложка борщу звучить як музика.

Густий червоний борщ міг би помирити дві воюючі країни. Гречана каша з молоком пахла дитинством і турботою. Кисіль був такий густий, що ложка стояла, мов солдат на варті.

Та найсмачнішим обід був не в їдальні, а просто в полі. У купі свіжозмолоченої соломи, що тепліла від сонця, пахла житом, літом, зерном і майбутнім хлібом. Або сидячи прямо на гусениці трактора, від якої ішло м’яке тепло й тягнуло соляркою, залізом, пилом і якимось важко описуваним чоловічим щастям.

Дід Семен, вічний перевізник обідів, під’їжджав кіньми. Кінь дихав важко, а Семен мав такий вигляд, ніби вже двадцять років знає: якби він не привіз обід, ці голодні хлопчаки поз’їдали б одне одного.

На возі хиталася дерев’яна діжечка з холодною, аж солодкою джерельною водою, від якої запотівали кухлі. Поруч стояли великі термоси, що тримали борщ гарячим, мов любов у перших серіях “Санта-Барбари”.

Поварихи, сміючись, розливали борщ по металевих тарілках. Борщ виблискував на сонці, ніби знав, що потрапив у правильні руки.

Хлопці сідали навпочіпки, ставили тарілки на траву й наминали те, що тепер назвали б “екопродуктами”, “фермерською кухнею” і “локальним гастротуризмом”. А тоді це називалося просто:

їжа.

Двигуни мовчали. Колгосп уперше за день затих. Чути було тільки стукіт ложок по металу — глухий, ритмічний, земний звук, від якого на душі ставало спокійно. Бо коли хлібороби їдять, світ голодним не залишиться.

Пахло змолоченою пшеницею, сухою соломою, волошками, маками. З берега тягнувся легкий вітерець із ароматом татарського зілля, ніби сама природа приправляла їм обід.

А високо в небі співав жайвір. Наче милувався тими молодими, засмаглими, працьовитими людьми, які вміли любити землю так, як інші люблять серіали: сильно, віддано і щодня.

Після другої миски борщу, гречаної каші, киселю й холодної води з бочки хлопці сиділи в тіні насипу, жували хліб і дивилися один на одного так, ніби в кожного в очах світилася не мудрість, а дуель до першої пляшки.

Степан першим переморгнувся з Василем:

— Ну шо… увечері на річку?

Василь витер бороду рукавом:

— Та яке там увечері. Мені ще до Якилини гичку везти, а потім Микола просив дрова підкинуть. У нього зять із міста приїхав, а цей, ти ж знаєш, без бані не спить.

— Та всі городи твої зачекають! — махнув рукою Максим.

— От саме що не зачекають, — буркнув Василь. — Ви ж мене знаєте: я мужик зайнятий. Я вам не Круз Кастіліо, який пів дня по серіалах шарахається.

Степан хитро примружився:

— То шо, жарт відкладається?

Василь поклав ложку на коліна й сказав філософськи, аж ворона на дроті завмерла:

— Хлопці, на сьогодні вже не розженемося. Буде вечір — буде сон. А сон — це святе. Та й трактор має бути відпочивший перед великим плаванням. Техніка ж не дурна. Вона все чує.

Максим прикусив губу, стримуючи сміх:

— То план такий: завтра зранку, як кури тільки встануть?

— Точно! — ожив Василь. — Ледь світатиме — підженемо колону до річки. Там і перевіримо, хто був правий, а хто потім на пляшку поставить.

Хлопці гуртом кивнули.

Потім ще й гуртом ковтнули, бо до обіду хтось таки підкинув самогонки “для лікування голосових зв’язок”.

— Вирішено! — урочисто підсумував Степан. — Завтра зранку.

— З правого берега чи з лівого? — спитав Максим.

— Та хоч із даху! — хмикнув Василь. — Головне, щоб бригадир не почув.

На цьому всі мовчки перехрестилися. Бо розуміли: якщо бригадир почує, трактор справді піде на дно. Тільки не в річці, а в його гніві.

Після обіду Василь повіз гичку до Якилини. Розвантажив. Якилина, добра душа, поставила на стіл “подяку за поміч”. Василь так подякував за гостинність, що стіл ледве встояв, а господиня двічі перехрестилася: раз за нього, другий — за себе.

Потім були дрова в Миколи.

Потім — “ну давай ще по маленькій, щоб добре горіли”.

А далі Василь їхав додому вже на такому автопілоті, що якби той автопілот мав голос, то давно б сказав:

— Василю, ти або співай нормально, або дай керувати мені.

Дорога розмазувалася перед очима, як каша на тарілці після двох чарок. А в голові роїлася одна думка:

“А шо як не пройде завтра? А шо як я програю? А шо як трактор… ну… не той?”

Василь стиснув важелі, ніби то було горло несправедливості. І раптом у нього народилася ідея — світла, як вікно в колгоспній їдальні після фарбування.

— Та ну його к лихій бабці! — сказав він уголос. — Чого це я маю чекати до ранку, щоб знати? Зараз дізнаюсь!

І, не знижуючи швидкості, звернув на ґрунтовку до річки.

Ніч була тиха, як секретарка на бухгалтерській ревізії.
Вода — темна, глибока й підозріла.
А Василь — впевнений, рішучий і з таким блиском в очах, ніби щойно відкрив новий закон фізики.

— Пройде! — крикнув він у темряву.

— Та ти шо! — ніби відповів трактор.

— Ану мовчать! — гримнув Василь і втиснув педаль до металу.

Трактор ревнув так, що навіть жаби в очереті зробили перекличку.

Гусениці заскреготіли.
Корпус затремтів.
І вся ця залізна махина, як герой у фіналі радянського бойовика, влетіла просто в річку.

Бризки здійнялися до неба, полетіли в кущі, напоїли комарів — і трактор опинився рівно посередині річки.

Там він напився води й урочисто заглох.

Василь трохи помовчав.

— Отакої, — сказав він нарешті. — Ну… і то добре. Завтра хоч буду знати.

Він обтрусив рукави, виліз на берег, поправив кепку й пішов стежкою додому, хитаючись так, ніби вітер робив йому калібрування.

А на трактор тим часом вилізла здивована зелена жаба.
Сіла на ще теплий капот, примружила очі й довго-довго дивилася Василеві вслід.

І жалібно, по-жаб’ячому ніжно думала:

“За що мені такий дорогий подарунок, Василю?”

Уночі село спало.

Як завжди — важко, чесно, по-робочому. Собаки перестали гавкати, бо втомилися ще вдень. Коти ловили сни замість мишей. Півні сиділи на жердинах, роздуті, як кульбаби, і теж спали, хоч удавали, що все контролюють.

Але інформація в селі не спить ніколи.

Вона прокрадається між хатами, просочується крізь замки, підслуховує крізь тин, передається з вітром, жаб’ячим кумканням, чханням корови й хропінням тракториста. І вже за годину новину знає навіть стара грабарка, що стоїть за хлівом із 1878 року.

І саме в цю ніч, коли всі люди похропували, як Бог дав, сталося справжнє диво.

Усі спали.
Але всі вже знали, що Василів трактор пішов у річку поплавати.

Бригадир прокинувся першим.

Раніше за півнів.
Раніше за світанок.
Раніше навіть за свою печінку, яка взагалі не любила ранків.

Він різко підвівся, витріщив очі й пробурмотів:

— Шось робиться… шось у повітрі робиться…

А повітря справді було підозріле. Таке, ніби знало багато, але мовчало.

А тим часом десь за океаном, у місті, де люди замість чорнозему мають гроші, замість сала їдять салатики, а на роботу ходять лише тоді, коли сценарист згадає, — Сісі Кепфел вийшов із коми.

Так, той самий Сісі, що лежав пів життя, як легендарний експонат.

Його очі розплющилися так різко, що монітор аж пищати перестав.

А сталося це в ту саму мить, коли підступна Джина вже готувала смертельну ін’єкцію. Рука піднялася, голка блиснула…

І раптом:

— Джиииинаааа! — проревів Сісі так, що американські каракатиці завмерли в океані.

Джина підскочила й мало не вколола саму себе.
Глядачі по всьому світу впали з диванів.
А баба Тодоска в селі перехрестилася й сказала:

— Ура! Встав, бідолаха! Я ж казала, шо не час йому вмирати. Не на голодний же шлунок!

А з річки тим часом долинало тихе:

— Квак… квак…

То жаби сиділи на Василевому тракторі й думали:

“Люди дивні. Дуже дивні”.