ВІДЬМА
ПОВІСТЬ
У кожному селі є така хата, повз яку діти не ходять самі.
У нашому селі такою була стара глиняна хата під соломою, що стояла над ставом. Стояла вона трохи осторонь, ніби й не в селі, а збоку від людського життя. Влітку її ховали верби й очерет, восени обліплював туман, а взимку вона чорніла над білим берегом, мов забута могила.
Коли ту хату поставили — ніхто вже не пам’ятав. Старі казали, що вона була там завжди. Ще їхні батьки боялися ходити повз неї вночі, а їхні діди, може, й самі не знали, хто перший замісив для неї глину.
У тій хаті жила Горпина.
Стара, суха, мов корінь із піску, у чорній хустці, з лицем темним і зморщеним, ніби його все життя сушили вітер, дим і людська злість. Вона рідко виходила до села, а коли вже виходила, то люди намагалися не стрічатися з нею очима.
Бо про Горпину говорили всяке.
Казали: гляне на корову — і та перестане давати молоко. Пройде повз двір, де курчата бігають, — половина виздихає. Рибалка вдосвіта побачить її над ставом — вертайся додому, бо риби того дня не буде.
Ніхто не знав, чи правда воно. Але в селі правді не завжди треба бути правдою, щоб у неї повірили.
Досить, щоб одна баба сказала пошепки.
Друга — перехрестилася.
А третя вже додала те, чого й сама не бачила.
— Кажу тобі, Ганно, щось із нашою Зорькою недобре, — Марина поставила дійницю біля перелазу й витерла руки об фартух. — Учора ввечері повне вим’я було, аж корова переступала, а молока — кіт наплакав.
Ганна, сухорлява молодиця з гострим носом і ще гострішим язиком, саме несла від криниці відро. Почувши таке, вона зупинилася, поставила відро на землю й одразу перехрестилася.
— А хто біля двору вчора проходив?
Марина спершу змовчала. Подивилася на свою хату, на хлів, тоді на вулицю, ніби боялася, що хтось може підслухати. Хоча кого там було боятися серед білого ранку? Сонце тільки-но піднялося над садками, кури греблися під плотом, десь у сусідів верещало порося, а на дорозі ще лежав нічний пил, не розбитий босими ногами дітвори.
— Та хто… — Марина знизила голос. — Горпина.
Ганна знову перехрестилася, цього разу повільніше.
— Бачила?
— Своїми очима. Йшла понад ставом, а тоді стала коло нашого тину. Ніби й нічого. Просто стала та й дивиться. Я ще подумала: чого їй треба? Хотіла гукнути, та язик ніби приріс.
— І на Зорьку дивилася?
— А куди ж. Зорька саме біля ясел стояла. Горпина глянула на неї, потім на мене. І так глянула, Ганно… аж у спині холодом потягло. Не людські то очі.
Ганна підняла відро, але не пішла. Такі розмови на дорозі не кидали. Їх треба було докрутити до кінця, бо інакше вони самі крутилися в голові цілий день.
— Я тобі давно казала: не дай Боже, щоб та стара на худобу оком кинула. У Килини позаторік так само було. Глянула на теля — і все. На третій день здохло.
— Та теля ж у неї хворе було, — несміливо сказала Марина.
Ганна пирхнула.
— Хворе! У селі тепер усе хворе, як треба Горпину виправдати. І курчата в Насті хворі були? І гуска в Палажки сама собою пропала? І Василь-рибалка сам придумав, що риби не буде?
Марина мовчала. Про Василя-рибалку знали всі. То сталося ще навесні. Пішов він удосвіта на ставок — такий був рибалка, що міг по росі босий пройти, лиш би першим сісти в очереті. А вернувся додому ще до сходу сонця, з порожнім садком і блідий, мов полотно.
Казав потім: бачив Горпину на березі.
Стояла вона коло води, чорна, суха, в хустці, а туман крутився біля її ніг, наче вона не по землі стояла, а виросла з того туману. Дивилася на ставок і щось шепотіла. Василь навіть вудки не розмотав. Забрався тихо й пішов назад.
І правда — того дня ніхто нічого не впіймав.
Хіба то не знак?
— А чого вона взагалі ходить? — сказала Марина вже тихше. — Чого їй у людей під тинами ставати? Жила б собі над ставом та й жила.
Ганна глянула в бік ставка.
Звідси Горпининої хати не було видно. Її ховали верби, очерет і старий вишняк, що давно здичавів. Але всі знали, де вона стоїть. Стара глиняна хата під соломою, вросла в землю, перекошена на один бік, ніби сама хотіла втекти від людей, та не мала сили. Вікна маленькі, темні. Двері низькі. Комин чорний. Навколо — бур’ян по пояс, кропива, полин і любисток, що пах так густо, аж голова паморочилася.
Та хата стояла там давно.
Так давно, що ніхто вже не пам’ятав, коли Горпина в ній поселилася. Старі люди казали: прийшла вона в село після війни. Інші казали — ні, раніше. Ще інші клялися, що пам’ятають її молодою, але коли починали розказувати, то плуталися в роках, і виходило, що Горпина мала би бути старою ще тоді, коли їх самих на світі не було.
Здавалося, вона була в селі завжди.
Як ставок.
Як цвинтар.
Як стара дорога на хутір, якою давно ніхто не їздив.
— Бо їй спокою нема, — сказала Ганна. — Такі, як вона, спокою не мають. Ні вдень, ні вночі.
— Не кажи так, — Марина знову озирнулася. — Ще почує.
— А що, неправду кажу? Ти ж сама знаєш.
Марина знала. У селі всі знали, навіть ті, хто казав, що не вірить.
Дітям забороняли бігати до ставка після заходу сонця. Молодим дівчатам казали не дивитися в бік Горпининої хати, коли місяць уповні. Чоловіки сміялися з бабських вигадок, але як треба було вночі пройти повз її двір, то чомусь ішли в обхід, хоч і довше.
Про Горпину не говорили голосно.
Про неї шепотіли.
А шепіт у селі страшніший за крик.
— Мені баба моя покійна казала, — Ганна нахилилася ближче, — що Горпинина мати ще гірша була. Зла така, що й псові куска хліба не кинула б. Тримала дочку в хаті, на вечорниці не пускала, до людей не давала ходити. Хлопці, кажуть, колись під вікно приходили, а стара виходила з кочергою. Як прокляне — то хлопець потім тиждень гарячкою горів.
— А може, то вигадки?
— Усе тобі вигадки. А чого ж Горпина сама лишилася? Гарна, кажуть, була колись. Волосся мала чорне, косу до пояса. Очі — як терен. І що? Ні чоловіка, ні дітей, ні роду.
Марина опустила очі.
— Може, доля така.
— Долі без причини не буває, — відрізала Ганна. — Недарма її люди стороною обходять.
У цей час з-за повороту вискочив малий Петрик, босий, замурзаний, із лозиною в руці. За ним бігла ціла ватага хлопчаків. Вони гнали дерев’яне колесо, реготали, штовхалися, аж кури розліталися з дороги.
— Петре! — гукнула Марина. — Де це ти?
Хлопець зупинився так різко, що мало не впав носом у пил.
— Та ми… до ставка.
Ганна підскочила, мов її вжалила оса.
— До якого ставка? Ану додому! Ще мало тобі?
— Ми тільки жаб подивитися…
— Я тобі подивлюся жаб! — Марина схопила його за плече. — Щоб біля Горпининої хати і духу твого не було!
Петрик закрутився.
— Та ми не до хати, мамо! Ми з другого боку!
— З другого боку вона теж бачить, — сказала Ганна.
Хлопці, що стояли позаду, одразу притихли. Один найменший навіть сховав лозину за спину, ніби Горпина могла побачити її крізь верби.
Петрик спробував удавати сміливого.
— А я її не боюся.
Ганна нахилилася до нього так близько, що хлопець мимоволі відступив.
— Не боїшся? То піди ввечері до її хвіртки й скажи це.
Петрик зблід.
— Ввечері не піду.
— Отож.
Марина дала синові легенького потиличника.
— Марш додому. І хлопців забирай.
Ватага, уже не така весела, посунула назад по дорозі. Тільки за поворотом хтось тихо пискнув: “Відьма!” — і всі побігли, піднімаючи пил.
Ганна провела їх поглядом.
— Діти дурні, а чують більше за нас.
— Не треба було їм казати, — зітхнула Марина. — Тепер цілий день страхатимуть одне одного.
— Хай краще бояться, ніж потім матері плачуть.
На мить обидві замовкли.
Село прокидалося. Десь брязнули відра. Хтось гнав корову на череду. Над хатами піднімався дим. Пахло свіжим гноєм, росою, молоком і теплим хлібом. Звичайний ранок, такий самий, як сотні інших.
Але в розмову вже вповзла Горпина, і від того звичайний ранок ніби потемнів по краях.
— Ти сьогодні до неї не ходи, — сказала Ганна.
— До кого?
— До Горпини.
Марина аж руками сплеснула.
— А я що, причинна? Чого б я до неї йшла?
— За молоком.
— Яким молоком?
— За своїм. Якщо вона забрала, то тільки вона й віддасть.
Марина перехрестилася.
— Господь з тобою, Ганно. Я до неї не піду.
— Тоді не жалійся, як Зорька і завтра нічого не дасть.
Марина глянула в бік хліва. Звідти тихо мукнула корова. Звук був жалібний, протяжний, ніби тварина теж щось знала, та сказати не могла.
— Може, покликати діда Панька? Він худобу знає.
— Панько? — Ганна скривилася. — Панько тобі скаже, що корову треба теплим пойлом напоїти. А що він проти такого ока зробить?
— Не знаю.
— От і я не знаю. Але знаю одне: коли Горпина подивилася — добра не жди.
Вони знову замовкли.
І саме тоді на дорозі, там, де вона спускалася до ставка, з’явилася чорна постать.
Марина першою її побачила. Побачила — і ніби прикипіла до місця.
Ганна обернулася.
Горпина йшла повільно, спираючись на костур. Чорна хустка була зав’язана низько, майже на брови. Довга спідниця волочилася по пилюці. В одній руці вона несла полотняну торбинку, в другій — пучок якихось трав, перев’язаний червоною ниткою.
Вона не дивилася ні праворуч, ні ліворуч.
Але все одно здавалося, що бачить усіх.
Кури біля плота перестали гребтися. Собака, що дрімав під возом, підняв голову, тихо заскавчав і заповз глибше в тінь.
Марина вхопила дійницю.
Ганна взяла відро.
Обидві стояли, наче випадково, але обидві не рухалися.
Горпина порівнялася з ними. На мить її обличчя потрапило в сонячну смугу. Старе, темне, зморшкувате. Очі — глибокі, чорні, втомлені. Не злі. Але такі, що в них не хотілося довго дивитися.
Вона зупинилася.
— Зорька не віддала молока? — спитала раптом.
Голос у неї був низький, хрипкий, ніби давно не звик говорити з людьми.
Марина відчула, як у неї похололи пальці.
Ганна тихо втягнула повітря.
— А звідки ви знаєте? — ледве вимовила Марина.
Горпина глянула на хлів.
— Бо кричала всю ніч. Живіт у неї крутить. Дай їй теплого пойла з сінним пилом і жменю солі. До вечора попустить.
— А молоко? — вирвалося в Марини.
Стара повільно повернула до неї голову.
— Молоко силою не беруть. Ні в корови, ні в жінки, ні в землі. Як болить — не віддасть.
Ганна перехрестилася просто перед собою.
— То ви тепер і худобу чуєте?
Горпина подивилася на неї. Довго. Без злості. Але від того погляду Ганна раптом опустила очі.
— Худоба хоч мовчить, та правди не бреше, — сказала стара.
І пішла далі.
Костур стукав по сухій дорозі: тук… тук… тук…
Марина й Ганна стояли, поки чорна постать не звернула до криниці й не зникла за бузиною.
Першою заговорила Ганна.
— Бачила?
Марина не відповіла.
— Я ж казала. Знала вона. Звідки могла знати, як не сама зробила?
Марина міцніше притисла до себе дійницю.
І хоч сонце вже піднялося високо, їй здалося, що від ставка потягло холодом.
А надвечір по селу вже говорили, що Горпина не тільки молоко в корови забрала, а ще й сама прийшла подивитися, чи добре її чари тримаються.
До ночі про це знали всі.
Навіть ті, хто нічого не бачив.
Про Маринину Зорьку село говорило ще три дні.
Не те щоб у селі не було інших справ. Роботи вистачало: кому буряки сапати, кому сіно ворушити, кому гній вивезти, кому дітей від ставка відганяти. Але язик у людини такий: руки роблять своє, а язик — своє.
— Кажу ж тобі, недобре то око, — говорила Ганна коло криниці, підперши боки. — Не дурно старі казали: як чорна душа в людині, то й погляд чорний.
— Та може, корова справді занедужала, — несміливо вставила Параска, що завжди намагалася всіх мирити, але через те її ніхто особливо не слухав.
— Занедужала! — Ганна аж сплюнула вбік. — У тебе, Параско, якби пів хати згоріло, ти б сказала: “Може, то грубка надумала погрітися”.
Жінки засміялися.
Параска почервоніла, але змовчала. Вона була тиха, як миша в коморі, і така ж непомітна, доки не наставала потреба в позиченій солі чи макітрі.
Біля криниці того ранку зібралося пів вулиці. Вода йшла туго, відро скрипіло на старому журавлі, а бабські голоси бриніли так, ніби не воду витягали, а самі новини з-під землі.
— А я вчора свою Рябу кропила свяченою водою, — сказала стара Домаха, що мала завжди при собі вузлик із сіллю, часником і засушеним маком. — Бо хто його знає. Сьогодні на Маринину глянула, завтра на мою.
— Свяченою водою добре, — погодилася Ганна. — Але ще треба маком обсипати поріг. Бо відьма мак рахувати мусить. Поки всі зернята перелічить, сонце зійде — і сила її пропаде.
— Та вона стара, може, й не долічить, — хихикнула молодиця Христя.
— Не смійся, — обірвала її Домаха. — З такого сміються, а потім у хаті ночами миски самі падають.
Христя одразу стихла. Вона сміялася легко, але боялася ще легше.
У селі всі знали: з нечистим краще не жартувати. Бо сміх — то добре на весіллі, а коли мова про відьму, то язик краще тримати за зубами. Не дарма казали: “Не клич лиха, бо воно й саме дорогу знає”.
Того ж дня по обіді сталося нове.
У Насті, що жила на другому кінці села, почали здихати курчата.
Спершу одне впало біля порога. Маленьке, жовте, ще вчора бігало за квочкою, пищало, греблося в поросі, а сьогодні лежало на боці, витягнувши тоненькі лапки.
Настя подумала: буває.
До вечора впало ще троє.
А на ранок — уже сім.
Квочка ходила по двору розтріпана, кликала своїх малих, а ті, що лишилися, тулилися до неї, ніби й самі відчували: біда ходить поруч.
Настя стала посеред двору, руки опустила, хустка з’їхала на потилицю.
— Господи милостивий… — тільки й сказала.
Її чоловік Левко, чоловік кремезний, плечистий, але розумом не дуже швидкий, присів біля курчат, перевернув одне пальцем і почухав потилицю.
— Може, щось з’їли?
— Що вони могли з’їсти? — Настя аж скрикнула. — Я їм крупки сипала, водичку ставила, все як людям!
— Курчата не люди, — обережно сказав Левко.
— То ти мені ще й мудруватимеш? — Настя вперла руки в боки. — Коли біда в дворі, чоловік або допоможе, або хоч мовчить для краси!
Левко зітхнув. Він добре знав: коли жінка вже сказала “мовчить для краси”, то краще справді мовчати.
Першою прибігла Ганна. Звідки вона дізналася — ніхто не знав. Але Ганна на всяку біду приходила швидше, ніж дим до неба.
— Ох, Матінко Божа, — сказала вона, ще з порога. — А я ж казала.
— Що казала? — Настя повернулася до неї.
— Горпина вчора біля твого двору була?
Настя завмерла.
— Була.
Левко підняв голову.
— Коли?
— По обіді. Йшла з поля, стала біля хвіртки. Подивилася на квочку. Я ще подумала: чого то вона так дивиться? Але ж мовчала.
Ганна урочисто перехрестилася, наче їй щойно передали ключ від усієї правди.
— Ось тобі й “мовчала”. Відьмі й слова не треба. У неї погляд — як ніж.
Левко підвівся.
— Та може, в курчат яка зараза.
Ганна глянула на нього так, що він одразу згадав, як його мати колись дивилася перед ременем.
— Зараза, кажеш? А хто заразу наводить? Вітер? Чи, може, твоя дурна голова?
Левко хотів щось відповісти, але Настя вже схлипнула:
— Боже, за що ж воно мені?
За пів години двір був повен жінок.
Прийшла Домаха з вузликом. Прийшла Марина, бо після Зорьки вважала себе майже постраждалою від тієї самої сили. Прийшла Христя, хоч і боялася, але цікавість у ній була сильніша за страх. Прийшла навіть Параска, несучи в руці баночку свяченої води.
Кожна мала що сказати.
— Треба курчата закопати за городом, тільки не на межі, бо межа зло тримає.
— Ні, на межі якраз і треба, щоб зло назад вернулося.
— Посипати попелом із печі.
— Та яким попелом? Маком треба.
— Чорну нитку на хвіртку зав’язати.
— А я чула, як відьма на птицю гляне, треба взяти три жарини й кинути через ліве плече.
— Через праве!
— Через ліве, дурна твоя голова. Через праве добро кидають, а через ліве — нечисте відвертають.
Жінки сперечалися так завзято, ніби від того, через яке плече кинути жарину, залежала доля всього села.
Курчата тим часом лежали в рядочку на старій ряднині.
Малі, жовті, беззахисні.
І від того картина була така жалісна, що навіть Левко, який спершу бурчав про “заразу”, зняв шапку й почухав голову вже без усякої певності.
— Може, піти до Горпини? — тихо сказала Параска.
Усі обернулися до неї.
Так, ніби вона запропонувала не до старої жінки піти, а самому чортові двері відчинити.
— Ти що, здуріла? — Настя аж відступила.
— Ну… спитати. Може, вона знає, що з курчатами.
Ганна розсміялася коротко й зло.
— Знає, аякже. Ще й як знає. Сама зробила — сама й знає.
— Але ж Марині вона про корову сказала, — не здавалась Параска. — І наче правильно сказала. Зорька ж потім молоко дала?
Марина ніяково опустила очі.
Бо Зорька справді дала. Надвечір, після теплого пойла з сінним пилом і сіллю, корова перестала мукати, а вранці віддала майже повну дійницю. Марина нікому про те особливо не розказувала, бо як скажеш, що Горпина помогла, то люди ще подумають казна-що.
Але село вже знало й без неї. Село завжди знало те, що від нього ховали.
— То вона віддала, бо налякалася, що ми здогадалися, — сказала Ганна. — Відьма як? Украде, а тоді кине назад, аби люди не дуже кричали.
— Еге ж, — підтримала Домаха. — Моя баба казала: відьма добро ніколи просто так не робить. Вона або слід замітає, або душу приманює.
Параска замовкла.
Бо проти бабиної науки в селі не йшли. Навіть якщо та баба померла тридцять років тому й за життя плутала свята з ярмарками.
Надвечір Настя таки зробила все, що їй радили.
Курчат закопали за городом, але не на межі, бо врешті вирішили: межа — то місце непевне. Поріг обсипали маком. На хвіртку зав’язали червону нитку. Левко тричі обійшов хлів проти сонця, хоч і бурчав, що дурне то все, але йшов. Домаха читала молитву, вплітаючи в неї такі слова, яких у жодній церкві не чули б і святі.
А коли сонце стало сідати, Настя винесла з хати стару ікону й поставила в сінях лицем до дверей.
— Щоб не лізло, — сказала вона.
— Щоб не лізло, — повторила Ганна.
І всі зрозуміли, про кого йдеться.
Увечері село притихло раніше, ніж завжди.
Здавалося б, що там ті курчата? Не корова здохла, не хата згоріла, не дитина занедужала. Але страх не міряється розміром біди. Він, як дим: щілина мала, а вся хата чорна.
Діти того вечора вже не бігали до ставка. Сиділи по дворах, колупали палицями землю й пошепки переказували одне одному, як Горпина вночі перетворюється на чорну кішку.
— А мій дід казав, що вона без тіні ходить, — шепнув Петрик.
— Брехня, — сказав Санько, старший на рік і тому вважав себе розумним. — У всіх є тінь.
— А в неї нема.
— Бачив?
— Нє.
— То мовчи.
— А ти бачив, що є?
Санько не знайшовся, що відповісти.
Тоді найменший, Грицько, який досі тільки слухав і сопів носом, сказав:
— А давайте підемо подивимося.
Усі замовкли.
То була така пропозиція, яку хлопчаки завжди чекали одне від одного і завжди боялися почути.
— Куди? — спитав Петрик, хоч і так знав.
— До її хати.
— Зараз?
— А коли? Вдень не страшно.
Санько пирхнув.
— Мені й зараз не страшно.
Але сказав він це трохи зависоко, і всі зрозуміли, що страшно.
Хлопці посідали тихіше. Над селом сходив місяць, ще блідий, ніби вимитий у молоці. З боку ставка тягло сирістю. Очерет там уже чорнів, верби стояли нерухомо, як старі баби в хустках.
— Моя мати казала, щоб я туди не ходив, — промимрив Грицько.
— А ти матері все кажеш? — Санько глянув на нього зверхньо.
— Нє.
— Отож.
Вони рушили вчотирьох.
Не дорогою — городами, попід тинами, через бур’яни, де кропива жалить литки, а полин чіпляється за холоші. Спершу йшли хоробро, навіть штовхалися. Потім повільніше. Ще далі — вже майже навшпиньки.
Біля ставка було тихо.
Тільки жаби кумкали в очереті, та вода час від часу плямкала біля берега, ніби хтось невидимий вмочував у неї пальці.
Горпинина хата стояла темна.
Солом’яна стріха нависала низько, вікна були маленькі, мутні, як сліпі очі. Біля хвіртки росла стара бузина, така покручена, ніби її хтось довго крутив руками й так лишив. На тину висіли пучки сухих трав. Від них пахло гірко: полином, чебрецем, любистком і ще чимось таким, від чого хотілося або чхнути, або перехреститися.
— Бачиш? — шепнув Петрик. — Вона трави сушить.
— Усі баби сушать, — сказав Санько, але вже не так упевнено.
— Моя баба м’яту сушить, а не оте, що відьмами смердить.
Грицько схлипнув носом.
— Ходім додому.
— Тихо.
Вони присіли за кущем бузини.
І саме тоді в хаті спалахнуло світло.
Не яскраве. Маленьке, жовте, наче хтось прикрив каганця долонею. Але хлопцям здалося, що вся хата раптом розплющила одне око.
Грицько тихо писнув.
— Мовчи! — Санько затулив йому рота.
У вікні щось ворухнулося.
Тінь.
Висока, худа, зігнута.
Вона повільно пройшла вздовж вікна й зникла.
Потім двері рипнули.
Так тихо, що в селі того рипу ніхто б не почув. Але хлопцям здалося — то гримнув грім.
Горпина вийшла на поріг.
На ній була та сама чорна хустка, тільки тепер у місячному світлі вона здавалася не тканиною, а шматком ночі. В руці стара тримала миску. Вона стала біля порога й вилила щось на землю.
— Землі — земляне, воді — водяне, живому — живе, мертвому — спокій, — почули хлопці.
Голос був тихий, але кожне слово впало їм у груди, як камінчик у криницю.
Петрик перехрестився так швидко, що мало не вдарив себе по носі.
— Тікаймо, — прошепотів він.
Але ноги не слухалися.
Горпина підняла голову.
І подивилася просто на бузину, за якою вони сиділи.
— Додому, — сказала вона.
Хлопці заклякли.
— Додому, кажу. Поки матері ременями шкури не познімали.
Першим зірвався Грицько. За ним Петрик. Потім Санько, який ще хвилину тому нічого не боявся, рвонув так, що загубив одного постола. Четвертий, малий Охрім, узагалі не пам’ятав, як переліз через тин. Потім клявся, що перелетів.
Бігли вони через городи, кропиву, рівчаки, не розбираючи дороги. Грицько плакав, Санько матюкався пошепки, Петрик молився всіма словами, які знав, а знав він небагато, тому повторював одне й те саме:
— Господи, спаси… Господи, спаси… Господи, спаси…
За ними ніхто не гнався.
Та від того було ще страшніше.
Бо якби Горпина погналася — то була б людина. А вона просто знала, де вони сидять.
Уранці про нічну пригоду знала вся вулиця.
Не тому, що хлопці розказали. Вони, навпаки, присягалися мовчати. Але коли четверо хлопчаків повертаються додому зелені, мов жаби, один без постола, другий із подраними штаньми, третій плаче під піччю, а четвертий уві сні кричить “додому!”, то село саме все складе.
І, звісно, складе так, як треба.
До обіду говорили, що Горпина ловила дітей біля ставка.
До вечора — що вона хотіла забрати їхню кров для чарів.
А на другий день стара Домаха вже клялася, що її покійна свекруха знала одну жінку, в якої відьма так само виманила дитину, а потім та дитина сім років не росла.
— Отакі вони, відьми, — казала Домаха, сидячи на призьбі. — Спершу худобу беруть, потім птицю, а там і до дітей рука дійде.
— Цур йому, — шепотіли жінки.
— Пек тобі, маро.
— Свят, свят, свят…
А Горпина того дня не виходила з хати.
Тільки надвечір із її комина піднявся тонкий дим. Сивий, прямий, як нитка.
І довго стояв над ставом, хоч вітру не було.
Люди бачили той дим і казали:
— Варить щось.
А що саме — ніхто не знав.
Та коли люди чогось не знають, вони швидко вигадують.
І вигадане в селі часто живе довше за правду