ПОВІСТЬ

             Пролог

У кожному селі є така хата, повз яку діти не ходять самі.

У нашому селі такою була стара глиняна хата під соломою, що стояла над ставом. Стояла вона трохи осторонь, ніби й не в селі, а збоку від людського життя. Влітку її ховали верби й очерет, восени обліплював туман, а взимку вона чорніла над білим берегом, мов забута могила.

Коли ту хату поставили — ніхто вже не пам’ятав. Старі казали, що вона була там завжди. Ще їхні батьки боялися ходити повз неї вночі, а їхні діди, може, й самі не знали, хто перший замісив для неї глину.

У тій хаті жила Горпина.

Стара, суха, мов корінь із піску, у чорній хустці, з лицем темним і зморщеним, ніби його все життя сушили вітер, дим і людська злість. Вона рідко виходила до села, а коли вже виходила, то люди намагалися не стрічатися з нею очима.

Бо про Горпину говорили всяке.

Казали: гляне на корову — і та перестане давати молоко. Пройде повз двір, де курчата бігають, — половина виздихає. Рибалка вдосвіта побачить її над ставом — вертайся додому, бо риби того дня не буде.

Ніхто не знав, чи правда воно. Але в селі правді не завжди треба бути правдою, щоб у неї повірили.

Досить, щоб одна баба сказала пошепки.

Друга — перехрестилася.

А третя вже додала те, чого й сама не бачила.

                                Розділ 1

                           Недобре око

— Кажу тобі, Ганно, щось із нашою Зорькою недобре, — Марина поставила дійницю біля перелазу й витерла руки об фартух. — Учора ввечері повне вим’я було, аж корова переступала, а молока — кіт наплакав.

Ганна, сухорлява молодиця з гострим носом і ще гострішим язиком, саме несла від криниці відро. Почувши таке, вона зупинилася, поставила відро на землю й одразу перехрестилася.

— А хто біля двору вчора проходив?

Марина спершу змовчала. Подивилася на свою хату, на хлів, тоді на вулицю, ніби боялася, що хтось може підслухати. Хоча кого там було боятися серед білого ранку? Сонце тільки-но піднялося над садками, кури греблися під плотом, десь у сусідів верещало порося, а на дорозі ще лежав нічний пил, не розбитий босими ногами дітвори.

— Та хто… — Марина знизила голос. — Горпина.

Ганна знову перехрестилася, цього разу повільніше.

— Бачила?

— Своїми очима. Йшла понад ставом, а тоді стала коло нашого тину. Ніби й нічого. Просто стала та й дивиться. Я ще подумала: чого їй треба? Хотіла гукнути, та язик ніби приріс.

— І на Зорьку дивилася?

— А куди ж. Зорька саме біля ясел стояла. Горпина глянула на неї, потім на мене. І так глянула, Ганно… аж у спині холодом потягло. Не людські то очі.

Ганна підняла відро, але не пішла. Такі розмови на дорозі не кидали. Їх треба було докрутити до кінця, бо інакше вони самі крутилися в голові цілий день.

— Я тобі давно казала: не дай Боже, щоб та стара на худобу оком кинула. У Килини позаторік так само було. Глянула на теля — і все. На третій день здохло.

— Та теля ж у неї хворе було, — несміливо сказала Марина.

Ганна пирхнула.

— Хворе! У селі тепер усе хворе, як треба Горпину виправдати. І курчата в Насті хворі були? І гуска в Палажки сама собою пропала? І Василь-рибалка сам придумав, що риби не буде?

Марина мовчала. Про Василя-рибалку знали всі. То сталося ще навесні. Пішов він удосвіта на ставок — такий був рибалка, що міг по росі босий пройти, лиш би першим сісти в очереті. А вернувся додому ще до сходу сонця, з порожнім садком і блідий, мов полотно.

Казав потім: бачив Горпину на березі.

Стояла вона коло води, чорна, суха, в хустці, а туман крутився біля її ніг, наче вона не по землі стояла, а виросла з того туману. Дивилася на ставок і щось шепотіла. Василь навіть вудки не розмотав. Забрався тихо й пішов назад.

І правда — того дня ніхто нічого не впіймав.

Хіба то не знак?

— А чого вона взагалі ходить? — сказала Марина вже тихше. — Чого їй у людей під тинами ставати? Жила б собі над ставом та й жила.

Ганна глянула в бік ставка.

Звідси Горпининої хати не було видно. Її ховали верби, очерет і старий вишняк, що давно здичавів. Але всі знали, де вона стоїть. Стара глиняна хата під соломою, вросла в землю, перекошена на один бік, ніби сама хотіла втекти від людей, та не мала сили. Вікна маленькі, темні. Двері низькі. Комин чорний. Навколо — бур’ян по пояс, кропива, полин і любисток, що пах так густо, аж голова паморочилася.

Та хата стояла там давно.

Так давно, що ніхто вже не пам’ятав, коли Горпина в ній поселилася. Старі люди казали: прийшла вона в село після війни. Інші казали — ні, раніше. Ще інші клялися, що пам’ятають її молодою, але коли починали розказувати, то плуталися в роках, і виходило, що Горпина мала би бути старою ще тоді, коли їх самих на світі не було.

Здавалося, вона була в селі завжди.

Як ставок.

Як цвинтар.

Як стара дорога на хутір, якою давно ніхто не їздив.

— Бо їй спокою нема, — сказала Ганна. — Такі, як вона, спокою не мають. Ні вдень, ні вночі.

— Не кажи так, — Марина знову озирнулася. — Ще почує.

— А що, неправду кажу? Ти ж сама знаєш.

Марина знала. У селі всі знали, навіть ті, хто казав, що не вірить.

Дітям забороняли бігати до ставка після заходу сонця. Молодим дівчатам казали не дивитися в бік Горпининої хати, коли місяць уповні. Чоловіки сміялися з бабських вигадок, але як треба було вночі пройти повз її двір, то чомусь ішли в обхід, хоч і довше.

Про Горпину не говорили голосно.

Про неї шепотіли.

А шепіт у селі страшніший за крик.

— Мені баба моя покійна казала, — Ганна нахилилася ближче, — що Горпинина мати ще гірша була. Зла така, що й псові куска хліба не кинула б. Тримала дочку в хаті, на вечорниці не пускала, до людей не давала ходити. Хлопці, кажуть, колись під вікно приходили, а стара виходила з кочергою. Як прокляне — то хлопець потім тиждень гарячкою горів.

— А може, то вигадки?

— Усе тобі вигадки. А чого ж Горпина сама лишилася? Гарна, кажуть, була колись. Волосся мала чорне, косу до пояса. Очі — як терен. І що? Ні чоловіка, ні дітей, ні роду.

Марина опустила очі.

— Може, доля така.

— Долі без причини не буває, — відрізала Ганна. — Недарма її люди стороною обходять.

У цей час з-за повороту вискочив малий Петрик, босий, замурзаний, із лозиною в руці. За ним бігла ціла ватага хлопчаків. Вони гнали дерев’яне колесо, реготали, штовхалися, аж кури розліталися з дороги.

— Петре! — гукнула Марина. — Де це ти?

Хлопець зупинився так різко, що мало не впав носом у пил.

— Та ми… до ставка.

Ганна підскочила, мов її вжалила оса.

— До якого ставка? Ану додому! Ще мало тобі?

— Ми тільки жаб подивитися…

— Я тобі подивлюся жаб! — Марина схопила його за плече. — Щоб біля Горпининої хати і духу твого не було!

Петрик закрутився.

— Та ми не до хати, мамо! Ми з другого боку!

— З другого боку вона теж бачить, — сказала Ганна.

Хлопці, що стояли позаду, одразу притихли. Один найменший навіть сховав лозину за спину, ніби Горпина могла побачити її крізь верби.

Петрик спробував удавати сміливого.

— А я її не боюся.

Ганна нахилилася до нього так близько, що хлопець мимоволі відступив.

— Не боїшся? То піди ввечері до її хвіртки й скажи це.

Петрик зблід.

— Ввечері не піду.

— Отож.

Марина дала синові легенького потиличника.

— Марш додому. І хлопців забирай.

Ватага, уже не така весела, посунула назад по дорозі. Тільки за поворотом хтось тихо пискнув: “Відьма!” — і всі побігли, піднімаючи пил.

Ганна провела їх поглядом.

— Діти дурні, а чують більше за нас.

— Не треба було їм казати, — зітхнула Марина. — Тепер цілий день страхатимуть одне одного.

— Хай краще бояться, ніж потім матері плачуть.

На мить обидві замовкли.

Село прокидалося. Десь брязнули відра. Хтось гнав корову на череду. Над хатами піднімався дим. Пахло свіжим гноєм, росою, молоком і теплим хлібом. Звичайний ранок, такий самий, як сотні інших.

Але в розмову вже вповзла Горпина, і від того звичайний ранок ніби потемнів по краях.

— Ти сьогодні до неї не ходи, — сказала Ганна.

— До кого?

— До Горпини.

Марина аж руками сплеснула.

— А я що, причинна? Чого б я до неї йшла?

— За молоком.

— Яким молоком?

— За своїм. Якщо вона забрала, то тільки вона й віддасть.

Марина перехрестилася.

— Господь з тобою, Ганно. Я до неї не піду.

— Тоді не жалійся, як Зорька і завтра нічого не дасть.

Марина глянула в бік хліва. Звідти тихо мукнула корова. Звук був жалібний, протяжний, ніби тварина теж щось знала, та сказати не могла.

— Може, покликати діда Панька? Він худобу знає.

— Панько? — Ганна скривилася. — Панько тобі скаже, що корову треба теплим пойлом напоїти. А що він проти такого ока зробить?

— Не знаю.

— От і я не знаю. Але знаю одне: коли Горпина подивилася — добра не жди.

Вони знову замовкли.

І саме тоді на дорозі, там, де вона спускалася до ставка, з’явилася чорна постать.

Марина першою її побачила. Побачила — і ніби прикипіла до місця.

Ганна обернулася.

Горпина йшла повільно, спираючись на костур. Чорна хустка була зав’язана низько, майже на брови. Довга спідниця волочилася по пилюці. В одній руці вона несла полотняну торбинку, в другій — пучок якихось трав, перев’язаний червоною ниткою.

Вона не дивилася ні праворуч, ні ліворуч.

Але все одно здавалося, що бачить усіх.

Кури біля плота перестали гребтися. Собака, що дрімав під возом, підняв голову, тихо заскавчав і заповз глибше в тінь.

Марина вхопила дійницю.

Ганна взяла відро.

Обидві стояли, наче випадково, але обидві не рухалися.

Горпина порівнялася з ними. На мить її обличчя потрапило в сонячну смугу. Старе, темне, зморшкувате. Очі — глибокі, чорні, втомлені. Не злі. Але такі, що в них не хотілося довго дивитися.

Вона зупинилася.

— Зорька не віддала молока? — спитала раптом.

Голос у неї був низький, хрипкий, ніби давно не звик говорити з людьми.

Марина відчула, як у неї похололи пальці.

Ганна тихо втягнула повітря.

— А звідки ви знаєте? — ледве вимовила Марина.

Горпина глянула на хлів.

— Бо кричала всю ніч. Живіт у неї крутить. Дай їй теплого пойла з сінним пилом і жменю солі. До вечора попустить.

— А молоко? — вирвалося в Марини.

Стара повільно повернула до неї голову.

— Молоко силою не беруть. Ні в корови, ні в жінки, ні в землі. Як болить — не віддасть.

Ганна перехрестилася просто перед собою.

— То ви тепер і худобу чуєте?

Горпина подивилася на неї. Довго. Без злості. Але від того погляду Ганна раптом опустила очі.

— Худоба хоч мовчить, та правди не бреше, — сказала стара.

І пішла далі.

Костур стукав по сухій дорозі: тук… тук… тук…

Марина й Ганна стояли, поки чорна постать не звернула до криниці й не зникла за бузиною.

Першою заговорила Ганна.

— Бачила?

Марина не відповіла.

— Я ж казала. Знала вона. Звідки могла знати, як не сама зробила?

Марина міцніше притисла до себе дійницю.

І хоч сонце вже піднялося високо, їй здалося, що від ставка потягло холодом.

А надвечір по селу вже говорили, що Горпина не тільки молоко в корови забрала, а ще й сама прийшла подивитися, чи добре її чари тримаються.

До ночі про це знали всі.

Навіть ті, хто нічого не бачив.

                                  Розділ 2

                                  Курчата

Про Маринину Зорьку село говорило ще три дні.

Не те щоб у селі не було інших справ. Роботи вистачало: кому буряки сапати, кому сіно ворушити, кому гній вивезти, кому дітей від ставка відганяти. Але язик у людини такий: руки роблять своє, а язик — своє.

— Кажу ж тобі, недобре то око, — говорила Ганна коло криниці, підперши боки. — Не дурно старі казали: як чорна душа в людині, то й погляд чорний.

— Та може, корова справді занедужала, — несміливо вставила Параска, що завжди намагалася всіх мирити, але через те її ніхто особливо не слухав.

— Занедужала! — Ганна аж сплюнула вбік. — У тебе, Параско, якби пів хати згоріло, ти б сказала: “Може, то грубка надумала погрітися”.

Жінки засміялися.

Параска почервоніла, але змовчала. Вона була тиха, як миша в коморі, і така ж непомітна, доки не наставала потреба в позиченій солі чи макітрі.

Біля криниці того ранку зібралося пів вулиці. Вода йшла туго, відро скрипіло на старому журавлі, а бабські голоси бриніли так, ніби не воду витягали, а самі новини з-під землі.

— А я вчора свою Рябу кропила свяченою водою, — сказала стара Домаха, що мала завжди при собі вузлик із сіллю, часником і засушеним маком. — Бо хто його знає. Сьогодні на Маринину глянула, завтра на мою.

— Свяченою водою добре, — погодилася Ганна. — Але ще треба маком обсипати поріг. Бо відьма мак рахувати мусить. Поки всі зернята перелічить, сонце зійде — і сила її пропаде.

— Та вона стара, може, й не долічить, — хихикнула молодиця Христя.

— Не смійся, — обірвала її Домаха. — З такого сміються, а потім у хаті ночами миски самі падають.

Христя одразу стихла. Вона сміялася легко, але боялася ще легше.

У селі всі знали: з нечистим краще не жартувати. Бо сміх — то добре на весіллі, а коли мова про відьму, то язик краще тримати за зубами. Не дарма казали: “Не клич лиха, бо воно й саме дорогу знає”.

Того ж дня по обіді сталося нове.

У Насті, що жила на другому кінці села, почали здихати курчата.

Спершу одне впало біля порога. Маленьке, жовте, ще вчора бігало за квочкою, пищало, греблося в поросі, а сьогодні лежало на боці, витягнувши тоненькі лапки.

Настя подумала: буває.

До вечора впало ще троє.

А на ранок — уже сім.

Квочка ходила по двору розтріпана, кликала своїх малих, а ті, що лишилися, тулилися до неї, ніби й самі відчували: біда ходить поруч.

Настя стала посеред двору, руки опустила, хустка з’їхала на потилицю.

— Господи милостивий… — тільки й сказала.

Її чоловік Левко, чоловік кремезний, плечистий, але розумом не дуже швидкий, присів біля курчат, перевернув одне пальцем і почухав потилицю.

— Може, щось з’їли?

— Що вони могли з’їсти? — Настя аж скрикнула. — Я їм крупки сипала, водичку ставила, все як людям!

— Курчата не люди, — обережно сказав Левко.

— То ти мені ще й мудруватимеш? — Настя вперла руки в боки. — Коли біда в дворі, чоловік або допоможе, або хоч мовчить для краси!

Левко зітхнув. Він добре знав: коли жінка вже сказала “мовчить для краси”, то краще справді мовчати.

Першою прибігла Ганна. Звідки вона дізналася — ніхто не знав. Але Ганна на всяку біду приходила швидше, ніж дим до неба.

— Ох, Матінко Божа, — сказала вона, ще з порога. — А я ж казала.

— Що казала? — Настя повернулася до неї.

— Горпина вчора біля твого двору була?

Настя завмерла.

— Була.

Левко підняв голову.

— Коли?

— По обіді. Йшла з поля, стала біля хвіртки. Подивилася на квочку. Я ще подумала: чого то вона так дивиться? Але ж мовчала.

Ганна урочисто перехрестилася, наче їй щойно передали ключ від усієї правди.

— Ось тобі й “мовчала”. Відьмі й слова не треба. У неї погляд — як ніж.

Левко підвівся.

— Та може, в курчат яка зараза.

Ганна глянула на нього так, що він одразу згадав, як його мати колись дивилася перед ременем.

— Зараза, кажеш? А хто заразу наводить? Вітер? Чи, може, твоя дурна голова?

Левко хотів щось відповісти, але Настя вже схлипнула:

— Боже, за що ж воно мені?

За пів години двір був повен жінок.

Прийшла Домаха з вузликом. Прийшла Марина, бо після Зорьки вважала себе майже постраждалою від тієї самої сили. Прийшла Христя, хоч і боялася, але цікавість у ній була сильніша за страх. Прийшла навіть Параска, несучи в руці баночку свяченої води.

Кожна мала що сказати.

— Треба курчата закопати за городом, тільки не на межі, бо межа зло тримає.

— Ні, на межі якраз і треба, щоб зло назад вернулося.

— Посипати попелом із печі.

— Та яким попелом? Маком треба.

— Чорну нитку на хвіртку зав’язати.

— А я чула, як відьма на птицю гляне, треба взяти три жарини й кинути через ліве плече.

— Через праве!

— Через ліве, дурна твоя голова. Через праве добро кидають, а через ліве — нечисте відвертають.

Жінки сперечалися так завзято, ніби від того, через яке плече кинути жарину, залежала доля всього села.

Курчата тим часом лежали в рядочку на старій ряднині.

Малі, жовті, беззахисні.

І від того картина була така жалісна, що навіть Левко, який спершу бурчав про “заразу”, зняв шапку й почухав голову вже без усякої певності.

— Може, піти до Горпини? — тихо сказала Параска.

Усі обернулися до неї.

Так, ніби вона запропонувала не до старої жінки піти, а самому чортові двері відчинити.

— Ти що, здуріла? — Настя аж відступила.

— Ну… спитати. Може, вона знає, що з курчатами.

Ганна розсміялася коротко й зло.

— Знає, аякже. Ще й як знає. Сама зробила — сама й знає.

— Але ж Марині вона про корову сказала, — не здавалась Параска. — І наче правильно сказала. Зорька ж потім молоко дала?

Марина ніяково опустила очі.

Бо Зорька справді дала. Надвечір, після теплого пойла з сінним пилом і сіллю, корова перестала мукати, а вранці віддала майже повну дійницю. Марина нікому про те особливо не розказувала, бо як скажеш, що Горпина помогла, то люди ще подумають казна-що.

Але село вже знало й без неї. Село завжди знало те, що від нього ховали.

— То вона віддала, бо налякалася, що ми здогадалися, — сказала Ганна. — Відьма як? Украде, а тоді кине назад, аби люди не дуже кричали.

— Еге ж, — підтримала Домаха. — Моя баба казала: відьма добро ніколи просто так не робить. Вона або слід замітає, або душу приманює.

Параска замовкла.

Бо проти бабиної науки в селі не йшли. Навіть якщо та баба померла тридцять років тому й за життя плутала свята з ярмарками.

Надвечір Настя таки зробила все, що їй радили.

Курчат закопали за городом, але не на межі, бо врешті вирішили: межа — то місце непевне. Поріг обсипали маком. На хвіртку зав’язали червону нитку. Левко тричі обійшов хлів проти сонця, хоч і бурчав, що дурне то все, але йшов. Домаха читала молитву, вплітаючи в неї такі слова, яких у жодній церкві не чули б і святі.

А коли сонце стало сідати, Настя винесла з хати стару ікону й поставила в сінях лицем до дверей.

— Щоб не лізло, — сказала вона.

— Щоб не лізло, — повторила Ганна.

І всі зрозуміли, про кого йдеться.

Увечері село притихло раніше, ніж завжди.

Здавалося б, що там ті курчата? Не корова здохла, не хата згоріла, не дитина занедужала. Але страх не міряється розміром біди. Він, як дим: щілина мала, а вся хата чорна.

Діти того вечора вже не бігали до ставка. Сиділи по дворах, колупали палицями землю й пошепки переказували одне одному, як Горпина вночі перетворюється на чорну кішку.

— А мій дід казав, що вона без тіні ходить, — шепнув Петрик.

— Брехня, — сказав Санько, старший на рік і тому вважав себе розумним. — У всіх є тінь.

— А в неї нема.

— Бачив?

— Нє.

— То мовчи.

— А ти бачив, що є?

Санько не знайшовся, що відповісти.

Тоді найменший, Грицько, який досі тільки слухав і сопів носом, сказав:

— А давайте підемо подивимося.

Усі замовкли.

То була така пропозиція, яку хлопчаки завжди чекали одне від одного і завжди боялися почути.

— Куди? — спитав Петрик, хоч і так знав.

— До її хати.

— Зараз?

— А коли? Вдень не страшно.

Санько пирхнув.

— Мені й зараз не страшно.

Але сказав він це трохи зависоко, і всі зрозуміли, що страшно.

Хлопці посідали тихіше. Над селом сходив місяць, ще блідий, ніби вимитий у молоці. З боку ставка тягло сирістю. Очерет там уже чорнів, верби стояли нерухомо, як старі баби в хустках.

— Моя мати казала, щоб я туди не ходив, — промимрив Грицько.

— А ти матері все кажеш? — Санько глянув на нього зверхньо.

— Нє.

— Отож.

Вони рушили вчотирьох.

Не дорогою — городами, попід тинами, через бур’яни, де кропива жалить литки, а полин чіпляється за холоші. Спершу йшли хоробро, навіть штовхалися. Потім повільніше. Ще далі — вже майже навшпиньки.

Біля ставка було тихо.

Тільки жаби кумкали в очереті, та вода час від часу плямкала біля берега, ніби хтось невидимий вмочував у неї пальці.

Горпинина хата стояла темна.

Солом’яна стріха нависала низько, вікна були маленькі, мутні, як сліпі очі. Біля хвіртки росла стара бузина, така покручена, ніби її хтось довго крутив руками й так лишив. На тину висіли пучки сухих трав. Від них пахло гірко: полином, чебрецем, любистком і ще чимось таким, від чого хотілося або чхнути, або перехреститися.

— Бачиш? — шепнув Петрик. — Вона трави сушить.

— Усі баби сушать, — сказав Санько, але вже не так упевнено.

— Моя баба м’яту сушить, а не оте, що відьмами смердить.

Грицько схлипнув носом.

— Ходім додому.

— Тихо.

Вони присіли за кущем бузини.

І саме тоді в хаті спалахнуло світло.

Не яскраве. Маленьке, жовте, наче хтось прикрив каганця долонею. Але хлопцям здалося, що вся хата раптом розплющила одне око.

Грицько тихо писнув.

— Мовчи! — Санько затулив йому рота.

У вікні щось ворухнулося.

Тінь.

Висока, худа, зігнута.

Вона повільно пройшла вздовж вікна й зникла.

Потім двері рипнули.

Так тихо, що в селі того рипу ніхто б не почув. Але хлопцям здалося — то гримнув грім.

Горпина вийшла на поріг.

На ній була та сама чорна хустка, тільки тепер у місячному світлі вона здавалася не тканиною, а шматком ночі. В руці стара тримала миску. Вона стала біля порога й вилила щось на землю.

— Землі — земляне, воді — водяне, живому — живе, мертвому — спокій, — почули хлопці.

Голос був тихий, але кожне слово впало їм у груди, як камінчик у криницю.

Петрик перехрестився так швидко, що мало не вдарив себе по носі.

— Тікаймо, — прошепотів він.

Але ноги не слухалися.

Горпина підняла голову.

І подивилася просто на бузину, за якою вони сиділи.

— Додому, — сказала вона.

Хлопці заклякли.

— Додому, кажу. Поки матері ременями шкури не познімали.

Першим зірвався Грицько. За ним Петрик. Потім Санько, який ще хвилину тому нічого не боявся, рвонув так, що загубив одного постола. Четвертий, малий Охрім, узагалі не пам’ятав, як переліз через тин. Потім клявся, що перелетів.

Бігли вони через городи, кропиву, рівчаки, не розбираючи дороги. Грицько плакав, Санько матюкався пошепки, Петрик молився всіма словами, які знав, а знав він небагато, тому повторював одне й те саме:

— Господи, спаси… Господи, спаси… Господи, спаси…

За ними ніхто не гнався.

Та від того було ще страшніше.

Бо якби Горпина погналася — то була б людина. А вона просто знала, де вони сидять.

Уранці про нічну пригоду знала вся вулиця.

Не тому, що хлопці розказали. Вони, навпаки, присягалися мовчати. Але коли четверо хлопчаків повертаються додому зелені, мов жаби, один без постола, другий із подраними штаньми, третій плаче під піччю, а четвертий уві сні кричить “додому!”, то село саме все складе.

І, звісно, складе так, як треба.

До обіду говорили, що Горпина ловила дітей біля ставка.

До вечора — що вона хотіла забрати їхню кров для чарів.

А на другий день стара Домаха вже клялася, що її покійна свекруха знала одну жінку, в якої відьма так само виманила дитину, а потім та дитина сім років не росла.

— Отакі вони, відьми, — казала Домаха, сидячи на призьбі. — Спершу худобу беруть, потім птицю, а там і до дітей рука дійде.

— Цур йому, — шепотіли жінки.

— Пек тобі, маро.

— Свят, свят, свят…

А Горпина того дня не виходила з хати.

Тільки надвечір із її комина піднявся тонкий дим. Сивий, прямий, як нитка.

І довго стояв над ставом, хоч вітру не було.

Люди бачили той дим і казали:

— Варить щось.

А що саме — ніхто не знав.

Та коли люди чогось не знають, вони швидко вигадують.

І вигадане в селі часто живе довше за правду

                               Розділ 3

                                Зла мати

Як тільки в селі починають говорити про відьму, то довго на одному місці язик не стоїть.

Спершу згадують корову. Потім курчат. Потім дітей, які ніби щось бачили біля хати над ставом. А далі вже хтось обов’язково скаже:

— Та що Горпина… Її мати ще страшніша була.

І хоч матері тієї давно не було на світі, від згадки про неї жінки все одно стишували голос.

Бо мертві в селі не завжди ставали тихими. Деякі й після смерті жили в чужих балачках, у страхах, у приказках та в темних кутках пам’яті.

Про Горпинину матір найчастіше згадували вечорами, коли робота вже спадала з рук, але спати було ще рано. Саме тоді люди сідали на призьбах, латали сорочки, лущили квасолю, перебирали цибулю або просто дивилися на дорогу, ніби чекали, що вона сама принесе якусь новину.

Того вечора біля Домкиної хати сиділо кілька жінок.

Домка, Ганна, Марина, Параска та стара Оришка, яка вже погано бачила, зате пам’ятала таке, чого ніхто не просив пам’ятати. Оришка була найстарша на кутку, суха, маленька, з носом, як дзьобик, і руками, схожими на коріння старої груші.

Коли вона говорила, молодші спершу сміялися, а потім усе одно слухали.

Бо старі люди, як старі льохи: ніколи не знаєш, що там лежить у темряві.

— Я її матір пам’ятаю, — сказала Оришка, перебираючи на колінах квасолю. — Отакенна була баба. Суха, чорна, мов головешка. Гляне — і ніби голкою штрикне.

— А як її звали? — спитала Марина.

Оришка примружилася.

— Хто ж її тепер згадає… Може, Мотря. А може, Харитина. Чи Хима. Тоді таких імен повно було, як лободи під тином.

— То, може, й не пам’ятаєте, — обережно мовила Параска.

Ганна одразу пирхнула:

— Ти, Параско, як скажеш, то хоч стій, хоч падай. Людина може імені не пам’ятати, а зло пам’ятає.

— Еге, — кивнула Домка. — Добре забувається швидше, ніж хліб черствіє. А лихе сидить, як реп’ях.

Оришка повільно переклала кілька білих квасолин у миску.

— Не пускала вона Горпину до людей. От що я знаю. Дівка була як дівка. Гарна, може, й гарніша за інших. Волосся чорне, коса товста. Очі великі. Ходила, бувало, до криниці, то хлопці так і липли поглядами.

— Горпина? — не втрималася Христя, що саме підійшла й сіла на край призьби. — Гарна?

— А ти думала, вона зразу стара народилася? — буркнула Оришка. — Усяка баба колись дівкою була. І всяка дівка думає, що бабою не стане.

Жінки засміялися.

— Отак і смійтесь, — сказала Оришка. — А старість підкрадеться, як кіт до сметани. Оглянешся — а вона вже язика облизує.

Сміх стих.

— Кажіть далі, бабо Оришко, — попросила Марина.

Оришка покрутила в пальцях темну квасолину, ніби думала, кинути її до миски чи викинути геть.

— Мати її була люта. Не просто строга, а люта. Горпина до вечорниць проситься, а та двері підпирає. Дівчата йдуть співати — вона вікна завішує. Хлопці колись прийшли під хату, заспівали, а вона вискочила з кочергою. Одного, кажуть, так ударила по спині, що той до весни горбатий ходив.

— А за що ж вона так? — спитала Параска.

— Хто його знає. Казали — боялася, щоб дочка з парубком не втекла. Казали — сама замолоду щось пережила. А ще казали, що в їхньому роду жінки з чоловіками щастя не мали.

Ганна перехрестилася.

— Є такі роди. У них любов як не смерть принесе, то сором.

— Не кажи дурниць, — тихо мовила Марина. — Любов не винна.

— Любов не винна, — погодилася Домка. — А люди винні. Але кому від того легше?

За селом уже сідало сонце. Дорога ставала м’яко-сірою, кури лізли на сідала, а десь далеко хлопці гнали череду. Корови повільно сунули вулицею, махали хвостами, і кожна знала свій двір краще, ніж деякі чоловіки знали свою хату після ярмарку.

Звідкілясь долинув дівочий спів.

Тихий, вечірній:

— Ой у полі криниченька,
там холодна водиченька…

Хтось із молоді, видно, зібрався на кутку. Спів плив над городами, чіплявся за вишні, сідав на стріхи.

Оришка прислухалася й зітхнула.

— Отак і ми колись співали. А Горпина стояла за ворітьми й слухала.

— Бачили? — спитала Марина.

— Бачила. Було це перед самою війною чи ще раніше… Тепер роки, як полова в голові, все перемішалося. Але пам’ятаю: стоїть вона за тином. Дівчата йдуть у вінках, стрічки на плечах, сміються, як ті ластівки. А вона стоїть у темному платку, руки під фартухом стисла. І дивиться.

— Не пускала мати?

— Не пускала.

— А вона чого не втекла? — здивувалася Христя. — Я б утекла.

Оришка глянула на неї своїми мутними очима.

— Ти б утекла, бо в тебе мати добра. А коли дитину змалку тримають, як теля на припинці, то вона й виросте з мотузкою в душі. Ноги вільні, а серце прив’язане.

Параска тихо перехрестилася.

— Бідна.

— Бідна? — Ганна скривилася. — А тепер сама людей лякає.

— Може, тому й лякає, що її ніхто не пожалів, — несміливо сказала Марина.

Ганна хотіла відповісти, але Домка її випередила:

— Не треба її жаліти. Відьму пожалієш — вона тобі на шию сяде. Моя мати казала: “Не грій гадюку за пазухою, бо вкусить біля серця”.

— А моя баба казала, — озвалася Параска, — “Не кидай каменем у того, чиїх ран не бачив”.

Усі обернулися до неї.

Параска сама злякалася своєї сміливості й одразу опустила очі.

— Гарно сказала, — буркнула Оришка. — Не по-твоєму навіть.

Жінки засміялися.

Параска теж усміхнулася, але тихо.

На дорозі тим часом з’явилися дівчата. Четверо чи п’ятеро, молоді, у світлих хустках, із вінками польових квітів у руках. Видно, йшли до річки або просто гуляли, бо молодість завжди кудись іде, навіть коли їй нема куди.

За ними, трохи осторонь, сунули хлопці. Не прямо за ними, ні. Ніби випадково. Ніби теж мали справу саме в той бік. Один ніс батіг, другий гілку, третій узагалі нічого, тільки свій дурний молодий гонор.

Дівчата сміялися. Хлопці кашляли, плювали, штовхали один одного плечима, бо кожному хотілося підійти, а ноги робилися не свої.

— Диви, — сказала Домка. — Як телята навесні.

— Та й ми такі були, — зітхнула Марина.

— Ви, може, й були, — хмикнула Ганна. — А я розумна була.

Оришка пирснула.

— Ти розумна? Та ти за своїм Петром три роки під клунею стояла.

— Брешете, бабо.

— Я? Брешу? Та я ще пам’ятаю, як ти йому сливу кинула, а попала в старого дяка.

Жінки зареготали так, що навіть кури біля тину занепокоїлись.

Ганна почервоніла.

— То не я.

— А хто? Святий Миколай?

Сміх пішов по призьбі, теплий, людський, і на мить Горпина, курчата, відьми й недобре око відступили кудись у тінь. Село знову стало селом: із жартами, співом, пилом на дорозі й вечором, що пахнув м’ятою, димом та молодими яблуками.

Але ненадовго.

Бо саме тоді одна з дівчат, чорнява Оленка, зупинилася біля криниці й озирнулася в бік ставка.

— Чого ти? — спитала її подруга.

Оленка не відповіла.

На стежці, що вела від Горпининої хати, стояла стара.

Не близько. Далеко, майже біля верб. Але її чорну постать було видно між сірим вечором і білим туманом, що вже починав підніматися над водою.

Горпина стояла нерухомо.

І дивилася на молодь.

Хлопці одразу притихли. Один, той що з батогом, спробував засміятися, але сміх вийшов короткий і непевний.

— Чого вона вилупилася? — прошепотіла одна з дівчат.

— Не дивись, — сказала друга. — Бо присниться.

Оленка повільно відвернулася.

Але перед тим Горпина ніби ледь підняла руку.

Не помахала. Не покликала. Просто підняла на мить, наче хотіла щось сказати — і передумала.

Молодь поспішно пішла далі. Хлопці вже не жартували. Дівчата не співали. Тільки їхні кроки шелестіли в пилюці.

Біля Домкиної призьби теж стало тихо.

— Бачили? — прошепотіла Христя.

— Бачили, — сказала Ганна. — Отак вона колись і сама стояла, коли її до людей не пускали. А тепер чужу молодість оком їсть.

— Та, може, вона просто дивилася, — сказала Параска.

— У тебе все просто, — відрізала Домка. — А в світі, дитино, нічого просто не буває. Як стара відьма на молодих дивиться, то або заздрить, або згадує, або відбирає.

— Що відбирає?

— А що маєш найсвітліше, те й відбере.

Марина здригнулася.

— Молодість?

— Молодість, долю, любов. У кого що.

Оришка мовчала. Вона дивилася туди, де стояла Горпина, хоч тієї вже не було видно.

— Не все так, — сказала вона раптом.

— Що не так? — спитала Ганна.

— Не все, кажу, так просто з нею.

— А як?

Оришка довго мовчала.

Туман над ставом густішав. Верби стали чорними. Десь у траві заскрекотав деркач. На кутку молодь знову спробувала заспівати, але пісня вийшла тиха, ніби хтось поклав на неї долоню.

— Був один хлопець, — нарешті сказала Оришка. — Ще тоді, давно. Не з нашого села. Чи писар, чи фельдшер, чи хто там. Приходив до Горпини.

— До Горпини? — Ганна аж підсунулася ближче.

— До неї.

— І що?

— А нічого. Мати її вигнала.

— Кочергою?

— Може, й кочергою. Не бачила. Але після того він більше не приходив.

— А Горпина?

Оришка знову взяла квасолю. Довго перебирала, наче не чула питання.

— А Горпина після того три дні до криниці не виходила.

— Плакала? — тихо спитала Марина.

— Хто ж її бачив. У таких хатах сльози теж зачиняють на засув.

Параска зітхнула.

— Може, то її суджений був.

— Суджений не суджений, а не став її долею, — сказала Домка. — Бо доля, як нитка: раз порветься — вузол буде, а гладенькою вже не стане.

— А може, мати їй долю й зламала, — сказала Марина.

Ганна хмикнула.

— Не всяку долю можна зламати. Деяка сама крива росте.

— Не говори так, — тихо сказала Параска.

— А що?

— Гріх.

— Перед ким? Перед Горпиною?

Параска не відповіла.

Бо й сама не знала, перед ким.

Перед Богом, може.

Перед правдою.

А може, перед тією молодою дівчиною з чорною косою, яка колись стояла за тином і слухала, як інші співають.

Вечір густішав.

Жінки почали розходитися. Кожна брала з собою миску, вузлик, недоказану думку й новий шматок чужої історії. Завтра біля криниці його вже переказуватимуть інакше. Післязавтра додадуть ще щось. А за тиждень ніхто вже не згадає, хто перший сказав, що Горпина колись мала нареченого.

Зате всі знатимуть напевно, що її мати прогнала чоловіка, який міг забрати Горпину з проклятої хати.

Так народжуються сільські правди.

Не з того, що було.

А з того, що зручно пам’ятати.

Марина йшла додому повільно. Біля свого двору зупинилася, глянула в бік ставка. Там уже все потонуло в синяві. Горпининої хати не було видно, тільки над вербами ледь курився дим.

Марина згадала, як стара сказала про Зорьку: “Як болить — не віддасть”.

Слова були дивні.

Не відьомські. Не злі.

Людські.

Марина постояла ще трохи, тоді тихо перехрестилася й зайшла у двір.

А біля ставка, в старій хаті під соломою, Горпина сиділа біля маленького вікна.

На столі перед нею лежав пучок засушеного любистку, стара полотняна торбинка і шматок темної стрічки, вицвілої від часу.

Стара тримала стрічку в руках і дивилася на неї довго-довго.

За вікном десь далеко співали дівчата.

Горпина слухала.

Не плакала.

Тільки пальці її, сухі й покручені, стискали ту стрічку так, ніби вона тримала не клаптик матерії, а чиєсь давно втрачене життя.

А потім у хаті щось глухо стукнуло.

Горпина здригнулася, підвела голову й прислухалася.

З темного кутка, де стояла стара скриня, почулося тихе шурхотіння.

— Спи, мамо, — сказала Горпина хрипко. — Ніч іде.

У відповідь із темряви долинув старечий, майже дитячий шепіт:

— Не пускай… не пускай їх… вони з вогнем…

Горпина заплющила очі.

— Не пущу.

За стіною зашумів очерет.

А над ставом піднявся туман — густий, білий, мов дим над попелищем.

                               Розділ 4

                                Рибалка

Василь-рибалка був чоловік не балакучий.

У селі таких поважали. Бо хто багато говорить, той або бреше, або в борг просить. А Василь говорив мало, робив тихо, жив сам по собі й на людей не ліз. Зате рибу знав так, як інші знали свою худобу.

Коли в кого треба було спитати, де карась бере, де лин ходить, а де тільки жаби Бога дратують, ішли до Василя.

Він міг подивитися на небо, понюхати вітер, присісти біля води, покрутити в пальцях грудочку мулу й сказати:

— Сьогодні не піде.

І справді не йшла.

А міг прокинутися ще серед ночі, коли навіть півні тільки думали, чи не час уже кричати, взяти вудки, старий садок, банку з черв’яками й піти до ставка. Тоді вже люди знали: буде риба.

— Василь воду чує, — казали про нього.

— Не воду, а чорта в очереті, — сміявся коваль Яким. — Бо нормальна людина в таку рань спить, а не жабам добридень каже.

Василь на те тільки криво всміхався.

— Хто спить, той і юшки не їсть.

І йшов собі.

Того ранку він теж устав затемна.

У хаті було тихо. На лаві під вікном дрімав кіт, старий, облізлий, із таким виглядом, ніби він бачив усі людські дурниці й давно перестав дивуватися. Василь накинув свиту, намацав у кутку вудки, перевірив гачки, взяв садок і вийшов надвір.

Ніч ще трималася за землю.

Небо на сході тільки-но починало сіріти. Зірки блідли одна по одній, мов вуглики в печі, коли їх присипати попелом. По городах лежала роса. Вона чіплялася до постолів, холодила ноги й пахла мокрим кропом, лободою та свіжою землею.

Василь любив такий час.

Село тоді було не селом, а наче чужим сном. Хати мовчали, собаки не гавкали, навіть півні ще берегли голоси. Тільки десь далеко, на другому кутку, раз крякнула качка, та й знову все притихло.

Василь ішов до ставка городами, короткою стежкою. Там треба було перелізти через старий тин Палажки, обійти бузину, спуститися лугом і вийти просто до очерету.

Він ішов швидко, бо знав: найкращий кльов — доки сонце ще не розплющило ока.

Та біля лугу зупинився.

Над ставом лежав туман.

Не той легкий, що стелиться над водою, а густий, білий, мов молоко, розлите по всій низині. Очерет із нього стирчав чорними списами. Верби стояли по коліна в білому, і здавалося, що не дерева то, а старі жінки в темних хустках бредуть через воду.

Василь сплюнув убік.

— Туман як туман, — сказав сам собі.

Бо рибалка, якщо сам собі не скаже, то хто йому скаже?

Він рушив далі.

Біля самого берега земля була мокра. Під ногами чвакало. З води тягло холодом. Жаби мовчали — і це Василеві не сподобалося. Жаба, вона дурна, але правду знає. Як мовчить — значить, щось не так.

Він став біля свого місця, під кривою вербою, де коріння вилізло з берега, мов старі пальці. Поклав вудки, нахилився до банки з черв’яками.

І тоді почув шепіт.

Не голосно.

Так, ніби хтось говорив у саму воду.

Василь завмер.

Шепіт ішов зліва, від старої кладки, де колись прали рядна, а тепер тільки жаби сиділи та діти влітку п’яти мочили.

Він повільно випростався.

Спершу нічого не побачив. Тільки туман і чорний очерет.

Потім туман ворухнувся.

І в ньому проступила постать.

Горпина.

Вона стояла біля самої води, босоніж, у чорній сорочці й старій хустці, що з’їхала на плечі. Сиве волосся вибилося з-під неї тонкими пасмами й липло до щік. У руках стара тримала щось біле — чи рушник, чи дитячу сорочечку, чи просто шмат полотна.

Василь відчув, як у нього по спині пішли мурашки.

Горпина схилилася до води й тихо сказала:

— Не взяла… чуєш? Не взяла я… Вода забирає, земля ховає, а людський язик не насититься.

Василь не дихав.

Слова були дивні. Не молитва, не лайка, не звичайне бабське бурмотіння. Вони ніби йшли не з горла, а з якогось старого болю, що давно сидів у людині й тільки в темряві наважувався виходити.

Горпина опустила біле полотно у воду.

Туман закрутився біля її ніг.

Василь подумав, що треба тихо забрати вудки й іти. Негайно. Бо коли стара вночі говорить із водою, то доброго з того не буде.

Але ноги приросли.

Горпина раптом підняла голову.

— Василю, — сказала вона.

Він здригнувся так, що мало не впустив садок.

Стара навіть не обернулася. Стояла спиною до нього, дивилася в став, але знала, що він там.

— Не сиди сьогодні під вербою.

Василь ковтнув повітря.

— Чого? — вирвалося в нього.

— Корінь підмило. Вода вночі берег узяла. Впадеш.

Василь хотів відповісти щось чоловіче, розумне, може навіть сердите. Але голосу не було. Бо під вербою він сидів років двадцять. І ніхто, крім нього, не знав, що саме там у березі була тріщина, яку він помітив ще позавчора.

Горпина повільно обернулася.

Обличчя її в тумані було майже біле. Очі чорні. Не злі. Страшні не злістю, а тим, що в них було забагато ночей.

— Іди додому, Василю. Риба сьогодні не твоя.

— Чия ж? — дурно спитав він.

Горпина ледь усміхнулася. Не весело. Так, ніби забула, як це робиться.

— Водяна.

Василь перехрестився.

А коли опустив руку, Горпина вже знову стояла спиною до нього.

Він не став чекати.

Зібрав вудки, взяв садок, банку з черв’яками — і пішов назад так швидко, як тільки міг, намагаючись не бігти, бо чоловікові соромно тікати від старої баби. Але якби хто його тоді побачив, то сказав би: не йшов Василь, а тільки п’ятами землю мацав.

Коли він добрався до свого двору, сонце ще не зійшло.

Кіт сидів на порозі й дивився на нього так, наче хотів спитати: “І де твоя юшка, мудра голово?”

— Мовчи, — сказав Василь котові.

Кіт позіхнув.

Василь зайшов у хату, поставив вудки в куток і сів на лаву. Руки трохи тремтіли. Він сердито стиснув кулаки.

— Дурне, — сказав сам до себе. — Баба як баба. Туман як туман. Вода як вода.

Але сам собі не повірив.

До обіду про Василеве повернення вже знали сусіди.

Бо рибалка, який вийшов удосвіта й повернувся без риби ще до сходу сонця, — то не чоловік, а новина.

Першою прийшла Ганна.

— Василю! — гукнула з двору. — Ти що, передумав рибу ловити чи риба передумала ловитися?

Василь сидів на призьбі й лагодив старий поплавок, хоч той поплавок ніякого лагодження не потребував.

— Не пішла сьогодні, — буркнув він.

— А ти звідки знаєш, як і не сидів?

Василь промовчав.

Ганна підступила ближче, одразу відчувши, що мовчання пахне цікавіше за відповідь.

— Кого бачив?

Василь глянув на неї спідлоба.

— Іди, Ганно, по своїх справах.

— Мої справи там, де люди правду ховають, — відказала вона. — Кажи вже. Горпину бачив?

Василь плюнув убік.

— Бачив.

Ганна аж розцвіла.

— Де?

— Біля води.

— Казала щось?

— Казала.

— Що?

— Щоб я додому йшов.

— О! — Ганна підняла палець. — Чуєте?

А слухати вже було кому. Бо поки вона допитувала Василя, біля двору з’явилася Домка, потім Марина з відром, потім Христя, ніби випадково несла кропиву для поросят, а за нею ще дві молодиці.

У селі випадковість — то така птиця, що завжди летить на чужий двір, коли там пахне новиною.

— І ти пішов? — спитала Домка.

Василь насупився.

— Пішов.

— А риба?

— Не ловив.

— Ага, — сказала Ганна. — Бо знала вона, що риби не буде. Чи сама відвела.

— Нічого вона не відводила, — буркнув Василь.

— А що робила?

Він помовчав.

Не хотів казати. Бо як скажеш жінкам половину, вони другу половину домалюють так, що й рідна мати не впізнає. Але мовчання тільки розпалювало.

— Стояла, — сказав нарешті. — Біля води. Щось прала чи мочила.

— Що саме? — спитала Христя.

— Полотно якесь.

Домка перехрестилася.

— Біле?

Василь здивовано глянув на неї.

— Біле.

— Ой лишенько.

— Що? — Марина підступила ближче.

Домка знизила голос:

— Біле полотно на світанку у воду мочити — то або на смерть, або на бездіття, або щоб чиюсь долю втопити.

— Звідки ти знаєш? — спитав Василь.

— Моя баба знала.

— Твоя баба, Домко, знала все, крім того, де її дід гроші ховав, — буркнув він.

Дехто пирснув, але швидко стих. Бо жарт жартом, а біле полотно біля води — то не абищо.

— А що вона казала? — спитала Марина.

Василь потер долонею обличчя.

— Казала, щоб я під вербою не сидів. Бо берег підмило.

— А звідки вона знала? — відразу спитала Ганна.

— Очі має.

— Очі, — Ганна аж закивала. — От саме. Такі очі, що землю наскрізь бачать. І душу. І корову. І курчат. І тебе, Василю, наскрізь побачила.

— Мене наскрізь тільки лікар бачив, як ребра рахував, — сердито сказав Василь. — Не плетіть дурного.

— А ти чого повернувся, як не злякався?

Це питання влучило точно.

Василь замовк.

Бо сказати “злякався” він не міг. А сказати “не злякався” — теж не виходило.

— Отож, — переможно сказала Ганна.

До вечора історія виросла, як гарбуз після дощу.

Уже говорили, що Горпина стояла по коліна у воді. Що туман крутився навколо неї, мов живий. Що вона тримала не полотно, а дитячу сорочку. Що говорила з водяником. Що Василя покликала по імені, хоча не бачила. Що берег під вербою справді мав провалитися, але тільки тому, що вона сама його підточила чарами.

А після вечері старий Омелько, який любив вставити своє слово навіть там, де воно не лізло, сказав біля крамниці:

— Я вам так скажу: вода з відьмами дружить. Бо вода все пам’ятає. Кого топили, кого ховали, хто плакав, хто брехав — усе в ній сидить.

— А ти звідки знаєш? — спитав коваль Яким.

— Бо я старий.

— Старий — не значить мудрий.

— А молодий — не значить не дурень, — відрізав Омелько.

Чоловіки засміялися.

Але сміх був непевний.

Бо ставок у селі й так не любили після заходу сонця. А тепер він ніби став ще глибший, ще темніший. Люди проходили повз нього швидше. Матері гукали дітей додому раніше. Хлопці, які вчора ще хвалилися, що нічого не бояться, сьогодні вже знаходили інші дороги.

Василь того вечора таки пішов до ставка.

Не з вудками.

Просто пішов.

Бо чоловікові, якщо він злякався, треба потім самому собі довести, що він не баба. А як доводити — то краще вдень, коли сонце ще тримається за верхівки верб.

Він спустився до свого місця під кривою вербою.

Постояв.

Подивився на берег.

Тріщина була ширша, ніж позавчора. Земля під корінням просіла. Вода за ніч вимила цілий шмат берега. Якби він уранці сів там, де завжди сидів, то справді міг би з’їхати у воду разом із вербовим корінням.

Василь довго дивився на ту тріщину.

Потім сів навпочіпки, торкнувся землі пальцями.

— От зараза, — тихо сказав.

І сам не знав, кого має на увазі: воду, вербу, Горпину чи власний страх.

Позаду зашелестіло.

Василь різко обернувся.

На стежці стояла Горпина.

Він не почув, як вона підійшла. І від того знову похололо в грудях.

Стара була в тій самій чорній хустці, з торбинкою через плече. У руці тримала невеликий корінь, ще з землею.

— Бачиш? — сказала вона.

Василь підвівся.

— Бачу.

— То чого ж людям казав, що я рибу відвела?

— Я не казав.

Горпина глянула на нього.

Василь відвернувся.

— Не казав прямо.

— У селі й криво сказане прямою бідою стає.

Він мовчав.

Вітер поворушив очерет. Вода тихо плюскотіла біля підмитого берега. Десь у траві кричала чайка.

— А що ви робили вранці? — спитав Василь.

Горпина не відповіла одразу.

Дивилася на воду.

— Те, що роблять живі, коли мертві не дають спати.

Василь відчув, що краще було б не питати далі.

Але чоловіча цікавість — то теж біда. Не така гостра, як жіноча, зате вперта.

— Кого поминали?

Горпина повернула до нього лице.

— Тих, кого вода не взяла, земля не прийняла, а люди оббрехали.

Василь нічого не зрозумів.

Але чомусь стало соромно.

— Я не хотів, щоб про вас так говорили, — сказав він.

Горпина сухо всміхнулася.

— Люди про мене говорять не тому, що ти хочеш чи не хочеш. Вони говорять, бо їм язик у роті тісно.

Василь опустив очі.

— Ви ж могли сказати їм правду.

— Яку?

Він не знав.

Горпина підійшла до підмитого берега, нахилилася, кинула у воду той корінь, що тримала в руці.

— Правду, Василю, треба мати кому сказати. А коли люди прийшли не слухати, а судити, то правда стає зайвою.

Вона повернулася й пішла стежкою до своєї хати.

Василь стояв біля води, доки її чорна постать не зникла за вербами.

Увечері Ганна знову прийшла до нього.

— Ну що, був біля ставка?

— Був.

— І що?

— Берег підмило.

— Ага! — сказала вона. — То все правда.

Василь подивився на неї втомлено.

— Правда, Ганно, що берег підмило. А решта — ваш базар.

— Наш базар? — образилася вона.

— Ваш.

— То ти тепер Горпину борониш?

Василь довго мовчав.

Потім сказав:

— Я рибу бороню від дурнів. А Горпина хай сама себе боронить.

Ганна пирхнула й пішла.

Але вже за годину біля криниці казала, що Василь після зустрічі з Горпиною став сам не свій. Мовляв, відьма йому язика зав’язала, тому він тепер і не говорить, як слід.

До ночі ця новина обросла новими словами.

Хтось казав, що Василь бачив у воді обличчя мертвого. Хтось — що Горпина кидала у ставок кістки. Хтось — що вона покликала рибу людським голосом, а та піднялася з дна й дивилася на неї очима.

Найстрашніше розказувала Домка:

— Біле полотно, кажу вам, то не просто так. То дитяче. Я серцем чую. А як відьма дитяче полотно в воду несе, то значить, гріх у неї давній. Такий гріх, що й земля не приймає.

Жінки хрестилися.

Чоловіки мовчали.

Діти слухали з темних сіней, затамувавши подих.

А над ставом тим часом стояла тиша.

Горпинина хата не світилася. Дим із комина не йшов. Верби чорніли нерухомо. Вода лежала гладка, як скло, тільки біля старої кладки час від часу розходилися круги.

Наче хтось ізнизу легенько торкався поверхні пальцем.

Тієї ночі Василеві снилася вода.

Він стояв по коліна в ставку, тримав у руках біле полотно й не міг його випустити. А з туману хтось маленький плакав. Не голосно. Так, як плачуть дуже малі діти, коли вже втомилися кликати.

Василь прокинувся мокрий від поту.

За вікном ще була ніч.

Кіт сидів на підвіконні й дивився в бік ставка.

— Іди спати, нечисть, — прошепотів Василь.

Кіт навіть не ворухнувся.

А десь далеко, над водою, протяжно скрипнула стара кладка.

Ніби хтось пройшов по ній босими ногами.

                              Розділ 5

                         Біле полотно

Після Василевої пригоди біля ставка Горпина вже не просто лякала село.

Вона ніби стала ближча до кожної хати.

Раніше її боялися там, над водою, біля старої глиняної хати під соломою. Хто не ходив до ставка — той міг удавати, що й страх його не стосується. А тепер Горпина була скрізь: у розмовах біля криниці, у шепоті коло хлівів, у дитячих страшилках під піччю, у жіночих снах, у чоловічому мовчанні після чарки.

Про біле полотно говорили найбільше.

— Не рушник то був, — казала Домка. — Рушник люди в хаті тримають або на образах. А те — мале було. Дитяче.

— Звідки ти знаєш, як не бачила? — бурчав коваль Яким.

— Бачити — то не все, — відповідала Домка. — Є таке, що серцем чується.

— Твоє серце, Домко, чує все, що йому язик підкаже.

Чоловіки сміялися, але не дуже голосно.

Бо з Домкою сперечатися було все одно, що з димом воювати: махаєш руками, а він усе одно в очі лізе.

Ввечері люди часто збиралися біля крамниці. Не тому, що там було що купувати. Крамниця в селі більше служила не для товару, а для новин. Сіль, сірники, гас, цукор на вагу — то була справа друга. Перша справа — постояти, послухати, хто з ким посварився, в кого корова отелилася, де кабан утік, кого свати приходили дивитися, а кого, боронь Боже, відьма оком зачепила.

Крамниця стояла на розі, коло старої липи. Під липою була лава, така витерта людськими штаньми й спідницями, що дерево на ній блищало, мов кістка. На тій лаві сиділи старші. Молодші стояли. Діти крутилися поруч, ніби гралися, а самі ловили кожне слово.

Того вечора небо було низьке.

Хмари сунули з-за лісу важкі, сині, з жовтими краями. У повітрі пахло дощем, пилом і нагрітою за день соломою. Десь далеко гримнуло, але ще не над селом, а за полями, де грім спершу пробує голос.

Під липою сиділи Домка, Оришка, старий Омелько, коваль Яким і ще кілька чоловіків. Ганна стояла поруч із глечиком, бо нібито зайшла по сіль, але сіль тримала вже з пів години й додому не поспішала. Марина слухала мовчки, притиснувши до грудей хустку. Параска стояла трохи збоку, як завжди, ніби й між людьми, а наче готова будь-якої миті відійти.

— Я вам кажу, — Домка нахилилася вперед, — біле полотно просто так до води не несуть.

— А може, прала, — сказав Яким. — Баби ж перуть.

— Вдосвіта? У тумані? Коли нормальна людина ще спить?

— Рибалки теж вдосвіта ходять.

— Рибалки — то окрема порода. У них у голові вода хлюпає, — відрізала Домка.

Омелько засміявся й тицьнув люлькою у Василя, який саме проходив повз.

— Чув, Василю? То в тебе в голові ставок.

Василь зупинився.

— У тебе, Омельку, в голові сухо, то й легше живеться.

Чоловіки зареготали.

Омелько образився для годиться, але ненадовго. Старість має одну добру рису: вже не вистачає сили довго сердитися на кожну дурницю.

Василь хотів іти далі, але Ганна одразу вчепилася:

— Скажи сам, яке то полотно було?

— Біле.

— А розміром?

— Я що, кравець? Звідки знаю.

— Але мале?

Василь глянув на неї.

— Ганно, як ти собі вже щось надумала, то я тобі й аршином не поможу.

— От бачите? — сказала Домка. — Не хоче казати.

— Бо ви з одного слова десять чортів зліпите, — буркнув Василь.

— А ти не груби старшим, — озвалася Оришка.

— Старшим я не грублю. Я дурне відганяю.

— Дурне не дурне, — Домка понизила голос, — а про Горпину давно не все чисто.

Ці слова ніби прикрутили вечір.

Люди притихли.

Діти, що крутилися коло липи, перестали штовхатися. Навіть Яким, який любив кепкувати з усяких забобонів, уже не всміхався. Бо всі знали: зараз Домка витягне щось таке, від чого потім у темряві не захочеться самому йти до хати.

— Що ти знаєш? — спитала Ганна.

Домка не відповіла одразу.

Вона любила, щоб її слово чекали. Бо слово, яке чекають, стає важчим.

— Моя свекруха, царство їй небесне, знала одну жінку з хутора, що був за лісом. Того хутора вже нема, сама кропива росте та дикі груші. Так от та жінка казала: Горпина прийшла сюди не сама.

— З матір’ю, — сказала Марина. — Це всі знають.

— Не перебивай старших, — буркнула Домка. — З матір’ю. Але не тільки.

Параска здригнулася.

— А з ким?

Домка перехрестилася.

— З гріхом.

Грім за лісом знову озвався, ближче.

У селі любили казати: коли гримить під страшне слово, то слово не порожнє.

— Яким гріхом? — тихо спитала Ганна.

Домка подивилася спершу ліворуч, потім праворуч. Ніби боялася, що хтось чужий підслухає. Хоча чужих тут не було. У селі всі були свої, і саме тому найстрашніші речі розходилися найшвидше.

— Дитиною.

Марина перехрестилася.

— Якою дитиною?

— Малою. Новонародженою.

— Та не плети, Домко, — різко сказав Василь.

Усі обернулися до нього.

Він стояв біля лави, похмурий, із стиснутими губами.

— Не плети, кажу. Мертвих дітей язиком не чіпай.

Домка аж випросталася.

— А ти звідки знаєш, мертва вона чи ні?

— А ти звідки знаєш, що була?

— Люди казали.

— Люди й про мене казали, що я з водяником горілку п’ю. А я тільки з Омельком пив, та й то пожалів.

Омелько крякнув:

— Е, мене з водяником не рівняй. Водяник, може, культурніший.

Хтось тихо пирснув.

Але сміх не пішов. Бо над лавою вже зависла дитина, якої ніхто не бачив, але про яку всі раптом захотіли знати.

— Кажи, Домко, — прошепотіла Ганна.

Домка знову стишила голос.

— Було то в голод. Чи перед війною, чи після, хто тепер розбере. Голод, війна — все одно людське лихо. Казали, Горпина тоді мала живіт.

— Від кого? — спитала Христя, що непомітно підійшла ближче.

— Отож, що ніхто не знав. Одні казали — від нашого хлопця. Другі — від чужого. А треті…

Домка замовкла.

— Що треті? — не витримала Ганна.

— Треті казали — від німця.

Марина охнула.

Параска прикрила рот рукою.

Яким сплюнув.

— От уже баби. Як не знають від кого дитина, то зразу німця приплетуть. Наче своїх дурнів мало було.

— Не смійся з такого, — сказала Оришка. — Війна всяке робила. І з людьми, і над людьми.

— Я не сміюся, — похмуро відповів Яким. — Я кажу: не всяка біда — гріх жінки.

Цього разу навіть Ганна змовчала.

Бо було в Якимових словах щось таке, проти чого важко одразу підняти язик.

Але Домка вже зайшла надто далеко, щоб відступити.

— Дитину ту ніхто не бачив, — сказала вона. — Оце найстрашніше. Живіт, кажуть, був. А дитини — нема. Ні плачу, ні хрещення, ні могилки. Нічого.

— Може, померла, — тихо сказала Марина.

— То чого не поховали по-людськи?

— А як тоді люди жили? — озвався Василь. — Чи ти не знаєш? У голод не те що хоронити — дихати сил нема було.

Домка подивилася на нього косо.

— Дуже ти щось Горпину борониш.

— Я правду бороню.

— Ти її знаєш?

Василь замовк.

Оце було найгірше: правди ніхто не знав.

А те, чого люди не знають, вони бояться. А чого бояться — те домальовують.

— Моя свекруха казала, — Домка вже говорила майже пошепки, і всі нахилилися ближче, — що в тій хаті над ставом першу зиму після їхнього приходу ночами щось плакало. Не кіт. Не сова. Дитина.

Параска перехрестилася.

— Господи, помилуй.

— А тоді перестало, — сказала Домка. — Раз — і перестало. І Горпина після того почорніла вся, мов її з печі витягли. А мати її стала ще лютіша. Людей до хати не пускала. Як хто підходив — кричала, кидалася, проклинала.

— Бо несповна розуму була, — сказала Оришка.

Усі глянули на неї.

— Що? — спитала Ганна.

Оришка довго мовчала. Її старі пальці перебирали край хустки, ніби вона там шукала загублену нитку пам’яті.

— Не знаю, чи правда. Але пам’ятаю: казали, мати її не при собі була. То співала серед ночі, то кричала, що горить хата, то ховалася під лаву, як гриміло.

Небо знову загуркотіло, цього разу зовсім близько.

Марина мимоволі подивилася в бік ставка.

— Може, біда з нею сталася.

— А з ким тоді біда не ставалася? — озвалася Ганна. — Але ж не всі відьмами стали.

— Не всі вижили, — тихо сказав Василь.

Він сказав це неголосно, але слова впали важко.

На хвилину всі притихли.

І в тій тиші було чути, як у крамниці за дверима миша шкребе мішок із крупою.

Потім Домка нахилилася ще ближче.

— А найстрашніше не те.

— Домко, — попередив Василь.

— Нехай люди знають.

— Люди й так забагато “знають”.

— Найстрашніше, — Домка не звернула на нього уваги, — що потім хтось бачив у Горпининій печі дитячі кісточки.

Параска скрикнула.

Марина сіла на лаву, ніби в неї ноги ослабли.

Яким різко підвівся.

— Досить.

Домка здригнулася.

— Що досить?

— Досить, кажу. Є межа.

— Я ж не сама вигадала.

— А хто бачив ті кісточки?

Домка розгубилася.

— Казали…

— Хто?

— Люди.

— Які?

— Та хіба тепер згадаєш?

Яким подивився на всіх.

— Отак воно й робиться. “Хтось бачив”. “Люди казали”. “Свекруха чула”. А потім ходить по селу така правда, що хоч сокирою рубай.

Ганна насупилася.

— Ти що, Горпині віриш?

— Я нікому не вірю, коли мертвими дітьми торгують, — сказав Яким.

Слова його були грубі, але правильні.

Параска витерла очі краєм хустки.

— Не треба про дитину так.

Домка теж ніби трохи злякалася того, що сама сказала. Вона перехрестилася й зашепотіла:

— Господи, прости, коли неправда.

— А коли правда? — спитала Ганна.

Ніхто не відповів.

Бо коли правда — то страшно.

А коли неправда — ще страшніше.

Тому що тоді виходить: люди самі вигадали таке про живу жінку й носили роками, як жарину в пазусі.

Перші краплі дощу впали на пилюку.

Великі, темні, рідкі. Кожна лишала на дорозі круглу пляму, ніби земля відкривала очі.

— Розходьтеся, — сказав Омелько. — Бо зараз так лине, що й відьма човном попливе.

Люди почали ворушитися. Хто брав торбу, хто глечик, хто кликав дитину, яка встигла залізти під лаву й тепер робила вигляд, що її там нема.

Та розходилися повільно.

Бо кожен ніс із собою не тільки сіль, сірники чи гас. Кожен ніс у собі біле полотно, дитячий плач і страшне слово, яке ніхто не хотів вимовляти голосно, але всі вже подумали.

Канібалка.

Людожерка.

Відьма.

Дощ ударив раптово.

Не пішов, а впав із неба цілим відром. Люди кинулися хто куди. Жінки підбирали спідниці, чоловіки ховали люльки, діти верещали від радості й страху. Крамар зачинив двері, але одразу знову прочинив, бо забігла коза й стала посеред крамниці, наче теж хотіла перечекати негоду.

— Гони її! — кричав крамар. — То не покупець!

— А може, вона по сіль, — реготав Яким.

На мить село знову стало живим і смішним.

Але грім ударив так близько, що всі разом притихли.

Дощ лив стіною. Дорога за кілька хвилин перетворилася на чорну кашу. Вода бігла рівчаками, несла листя, пір’я, тріски й курячий послід. Зі стріх текло. У небі блискало білим.

Марина бігла додому, притискаючи хустку до голови. Поруч бігла Параска.

— Ти віриш? — крикнула Марина крізь шум дощу.

— У що?

— Ну… про дитину.

Параска не відповіла одразу.

Вони сховалися під старою грушею біля Марининого двору, хоч груша від дощу майже не рятувала. Вода текла по обличчю, по шиї, по спинах.

— Не знаю, — сказала Параска.

— І я не знаю.

— Але мені її шкода.

— Кого?

— Дитину.

Марина кивнула.

— А Горпину?

Параска подивилася в бік ставка, хоч за дощем нічого не було видно.

— І Горпину теж.

Марина мовчала.

Потім сказала:

— Ганна б тебе за таке дурною назвала.

— Ганна багато кого дурними називає, щоб самій розумнішою здаватися.

Марина несподівано засміялася.

Параска теж.

Сміх їхній швидко загубився в дощі.

А над ставом у ту саму хвилину Горпина стояла на порозі своєї хати.

Дощ бив по солом’яній стрісі, стікав по її чорній хустці, по зморшкуватому лицю, по руках. Вона не ховалася. Стояла й дивилася, як вода вкриває двір, як бур’ян хилиться до землі, як старий тин темніє й блищить.

За її спиною, в хаті, хтось тихо скиглив.

— Тихо, мамо, — сказала Горпина, не обертаючись. — То грім. То не вони.

Із темряви долинув шепіт:

— Вони прийшли… з вогнем… дитину ховай… ховай…

Горпина заплющила очі.

На мить її обличчя стало не старим, а просто втомленим. Дуже втомленим.

— Нема кого вже ховати, мамо.

Шепіт у хаті перейшов у тихий плач.

Горпина стояла під дощем і не рухалася.

Потім повільно витягла з пазухи складене біле полотно.

Те саме.

Воно було мокре ще зранку, а тепер дощ зовсім прибив його до її долонь. Маленьке, вицвіле, з пожовклими краями. Не рушник. Не сорочка навіть. Шматок старої дитячої пелюшки, збережений так довго, що сама тканина стала схожа на спогад.

Горпина притисла його до грудей.

— Прости, — прошепотіла вона.

Кому — не сказала.

Дощ відповів за всіх.

Вода шуміла по стрісі, бігла в землю, збиралася в калюжах, стікала до ставка. І здавалося, що весь світ сьогодні миє щось давнє, темне, в’їдене в глину, в пам’ять, у людські язики.

Та змити не міг.

Бо те, що люди вигадали зі страху, дощем не змивається.

Воно росте.

Як бур’ян біля старої хати.

Уночі Ганна прокинулася від стукоту у вікно.

Спершу подумала — гілка.

Потім згадала: під тим вікном гілки не було.

Вона сіла на ліжку, прислухалася.

Стукнуло ще раз.

Тихо.

Тук.

Потім знову.

Тук.

— Петре, — прошепотіла вона чоловікові, але той спав так, ніби його вкопали. — Петре!

Він щось пробурмотів і перевернувся до стіни.

Ганна встала, накинула хустку, підійшла до вікна. За склом була чорна ніч і вода, що стікала по шибках. Нічого не видно.

Тук.

Вона скрикнула й відступила.

Зранку під вікном знайшли мертве курча.

Мокре, маленьке, жовте.

Ніхто не знав, звідки воно взялося, бо своїх курчат у Ганни не було.

Але Ганна знала.

Вона стояла посеред двору, бліда, з хусткою, зав’язаною криво, і повторювала одне:

— То вона. То Горпина. За те, що ми правду сказали.

До обіду про мертве курча знало все село.

До вечора казали вже не про одне курча, а про три.

А перед сном діти шепотіли під ковдрами, що Горпина ходить уночі від хати до хати й підкидає мертвих пташенят тим, хто говорить про її дитину.

І тільки Василь, почувши це, мовчки пішов до своєї повітки, витяг старий мішок, дістав із нього жовте курча, яке ще вчора підібрав біля Настиного двору, і довго дивився на нього.

Потім сплюнув.

— От же ж село, — сказав він. — Самі собі чорта народять, самі потім хрестяться.

Але кому він мав це довести?

Мертвому курчаті?

Чи людям, які вже все знали?

                                  Розділ 6

                                Не жилець

У селі найважче було тим, хто не міг бути як усі.

Кривого пожаліють, бо видко. Сліпого проведуть через дорогу, бо Бог велів. Сироті дадуть окраєць, бо гріх не дати. А от того, хто ніби й цілий, але все одно слабший за інших, — того село довго не розуміє.

А чого його розуміти?

Стоїть на ногах — значить, працюй.

Дихає — значить, живи.

А якщо не можеш, то або ледачий, або зіпсований, або мати в дитинстві не так носила.

Так говорили про Микиту.

Він був парубок уже не хлопчик, але й не зовсім чоловік у людських очах. Високий, тонкий, як суха ліщина, з лицем блідим, ніби сонце його обминало. Очі мав великі, темні, добрі, а від того ще гірше. Бо в селі добрі очі чоловікові не завжди на користь. Чоловік, казали старі, має дивитися так, щоб кінь слухався, жінка не перебивала, а сусід не просив позичити плуга вдруге.

Микита так дивитися не вмів.

Він часто кашляв. Не голосно, не по-чоловічому, а якось глухо, зсередини, ніби в грудях у нього сиділа стара суха гілка й дряпала легені. Узимку він мерз навіть біля печі. Навесні ходив блідий. Улітку швидко втомлювався. Восени, коли всі носили картоплю мішками, Микита після другого мішка сідав на колоду й хапав ротом повітря.

— Не жилець, — казали про нього.

Казали не зі злості. Так, між іншим. Як про погоду.

— Чи буде дощ?

— Та, мабуть, буде.

— А Микита?

— Та не жилець.

І жили далі.

Матері жаліли його, коли він був малим. Давали то пиріжок, то яблуко, то ложку меду, коли в кого був. Але як виріс, жаль став незручний. Бо здорового парубка жаліти — то ніби визнавати, що він не такий, як треба. А кому воно треба?

Хлопці з нього кепкували.

Не завжди зло. Частіше так, як молоді пси кусаються для гри, не думаючи, що в когось шкіра тонша.

— Микито, не стій проти вітру, бо понесе за ставок!

— Та він за ставок не долетить, у вербі заплутається!

— Диви, дівчата, хто хоче чоловіка легкого на харчах — беріть Микиту. Пів миски юшки йому на тиждень стане!

Сміялися.

Микита теж іноді всміхався. Бо що мав робити? Коли смієшся разом з усіма, то ніби й не з тебе сміються.

Але ввечері, коли він вертався додому, усмішка спадала з лиця, мов мокра ганчірка з тину.

Жив Микита з матір’ю, вдовою Катрею, на крайньому кутку. Хата в них була низенька, білена, з двома вікнами й старою грушею біля воріт. Батько Микити помер давно, ще коли хлопець був малим. Казали, на лісоповалі придавило деревом. Катря відтоді тягла все сама: город, корову, сина, зиму, людські слова.

Сина вона любила так, як люблять ті, кому більше нема кого любити: і ніжно, і сердито, і страшно.

— З’їж ще ложку, — казала вона, ставлячи перед ним миску.

— Не хочу, мамо.

— Не хочеш — перехочеш. Їж.

— Не лізе.

— А в землю лізти буде? Їж, кажу.

Микита слухався. Бо мати — то така влада, проти якої навіть царі слабкі, а хворі сини й поготів.

Катря ходила по знахарках, по фельдшерах, по бабах, по церквах. Давала йому молоко з медом, борсучий жир, макуху, відвари, натирала груди козячим салом, клала на ніч теплу цеглину до ніг, шептала над водою молитви, які сама плутала від сліз.

Не помагало.

— В нього груди слабі, — казав фельдшер із району. — Берегти треба.

— Як берегти? — питала Катря. — У скриню покласти й замкнути? Життя ж не береже.

Фельдшер тільки зітхав.

У селі ж казали простіше:

— Родився кволий. Що з нього візьмеш?

А Микита тим часом кохав Оленку.

Оленка була дочкою Марини, тієї самої, що мала корову Зорьку. Дівчина була не перша красуня на селі, бо перші красуні часто про себе знають і від того робляться нудні. Оленка була інакша: чорнобрива, жвава, з ямочкою на щоці, коли сміялася, і з таким голосом, що навіть звичайне “дай відро” звучало як початок пісні.

Вона не була злою.

Це важливо.

Бо злі люди в книжках простіші. А в житті найчастіше болять не злі, а звичайні. Ті, що не хотіли ранити — та ранили. Ті, що просто засміялися разом з усіма. Ті, що відвернули очі не від ненависті, а від сорому.

Микита кохав її давно.

Ще з того часу, коли вони малими пасли гусей за селом. Оленка тоді вдарила його лозиною по руці, бо він не хотів лізти в кропиву по її хустку. А потім сама полізла, обпеклася й плакала. Микита віддав їй свій шматок хліба з цукром. Вона взяла, перестала плакати й сказала:

— Ти добрий. Тільки дурний.

І відтоді він чомусь запам’ятав не “дурний”, а “добрий”.

Ото й біда.

Бо чоловік іноді все життя тримається за одне слово, яке жінка сказала між іншим.

Оленка виросла, стала ходити з дівчатами на вечорниці, сміятися з хлопцями, носити воду так, що коромисло на плечах ніби само співало. Микита дивився на неї здалеку й кожного разу думав: “Сьогодні заговорю”.

І не говорив.

Бо як тільки підходив ближче, у голові робилося пусто. Усі слова, які дорогою здавалися гарними, розбігалися, як кури від шуліки.

Одного разу він таки наважився.

Було це надвечір, коло криниці. Дівчата саме набирали воду. Хлопці, звісно, теж крутилися поруч, бо де дівчата з відрами, там у хлопців одразу знаходяться дуже важливі справи: то напитися, то помити руки, то поправити журавель, який ніхто не просив поправляти.

Микита підійшов, став трохи збоку.

Оленка витягла відро, вода блиснула в місячному світлі. Вона закинула косу за плече й сказала подрузі:

— Держи, бо важке.

Микита ступив уперед.

— Я поможу.

Дівчата обернулися.

Оленка на мить розгубилася.

— Та не треба, Микито.

— Я донесу.

Один із хлопців, рудий Федько, одразу хмикнув:

— Ти спершу себе донеси.

Хтось засміявся.

Микита зробив вигляд, що не почув.

— Я можу, — тихо сказав він.

Оленка почервоніла. Не від радості. Від того, що всі дивилися.

— Не треба, кажу. Я сама.

— Та дай йому, — не вгавав Федько. — Хай потренується. Може, до весілля відро підніме.

Сміх став гучніший.

Микита відчув, як жар ударив йому в обличчя. Він хотів сказати щось різке. Щось таке, щоб усі замовкли. Але замість того закашлявся.

Кашель узяв його раптово, зігнув навпіл, розірвав груди зсередини. Він затулив рот рукавом, відвернувся. Коли випростався, очі сльозилися.

Дівчата вже не сміялися.

Оленка дивилася на нього з жалем.

І той жаль виявився гіршим за сміх.

— Іди додому, Микито, — сказала вона тихо. — Тобі холодно.

Вона сказала це добре.

А прозвучало так, ніби відсунула його від свого життя.

Микита кивнув і пішов.

За спиною Федько ще щось сказав. Уже тихіше, але досить, щоб почули:

— Отакого чоловіка заведеш, то сама йому воду носитимеш.

Знову сміх.

Микита йшов дорогою й чув кожен той сміх, ніби хтось кидав йому вслід дрібні камінці.

Того вечора він довго сидів за хатою під грушею. Мати кликала вечеряти, але він не йшов.

— Микито!

Мовчав.

Катря вийшла сама, витираючи руки об фартух.

— Чого сидиш, як сич на кладовищі? Іди їсти.

— Не хочу.

— Знову “не хочу”. У тебе на все одне слово.

Вона підійшла ближче, придивилася.

— Плакав?

— Ні.

— Брешеш.

— Мам…

— Що?

Він довго мовчав.

Потім сказав:

— Я, мабуть, справді не жилець.

Катря так різко вдарила його по плечу, що він аж здригнувся.

— Щоб я такого більше не чула!

— Люди кажуть.

— Люди й про сонце скажуть, що воно криве, аби язика почухати.

— Але ж я…

— Що ти?

Він опустив голову.

— Ніякий.

Катря сіла поруч. Довго мовчала. Потім важко зітхнула.

— Сину, на світі багато здорових дурнів. І живуть. І женяться. І дітей родять. І ще всім життя псують. А ти маєш добре серце.

Микита гірко всміхнувся.

— Добрим серцем хату не поставиш.

— Поставиш, як руки не опустиш.

— А як руки не мають сили?

— То Бог дасть.

— А як не дасть?

Катря не відповіла.

Бо на таке матері відповідати найважче. Вона може молитися, може сварити, може годувати, може гріти, може не спати ночами. Але силу в синові власними руками не виліпиш, як хліб із тіста.

— Оленка? — спитала вона нарешті.

Микита здригнувся.

— До чого тут вона?

— У матері очі не для краси.

— Нема нічого.

— Бо ти мовчиш.

— Бо сміються.

— Сміятимуться й на весіллі, й на похороні. Люди без сміху, як свиня без калюжі, не можуть.

Микита мовчав.

Катря погладила його по голові. Він уже був дорослий, але в ту мить сидів, як малий.

— Не ходи туди, де тебе топчуть.

— А куди ходити?

— Туди, де тебе бачать.

— Ніхто мене не бачить, мамо.

Катря хотіла сказати: “Я бачу”. Але не сказала. Бо знала: іноді материнської любові мало. Вона тримає людину за життя, але не завжди може замінити цілий світ.

Наступного дня село знову говорило про Горпину.

Бо так було легше.

Про Микитин сором біля криниці теж говорили, але мимохідь. Посміялися, переказали, додали трохи свого — і пішли далі. Чужий біль швидко набридає, якщо з нього не зробити плітки.

А от Горпина не набридає.

Горпина була як стара рана на тілі села: її можна було колупати щодня, і щодня знаходити щось нове.

Того ранку біля криниці знову зібралися жінки. Ганна принесла порожні відра й повну голову новин. Домка прийшла з вузликом маку. Марина — по воду. Параска — нібито по воду, а насправді перевірити, чи Марина не дуже налякана після вчорашніх розмов.

— Кажуть, Микита до Оленки ліз, — сказала Ганна, тільки-но відро торкнулося води.

Марина спалахнула.

— Ніхто нікуди не ліз. Хотів допомогти відро донести.

— Ага, допомогти. Знаємо ми ту допомогу. Парубок як до дівки з відром підходить, то не воду він бачить.

Христя засміялася.

Марина насупилася.

— Микита добрий хлопець.

— Добрий, — погодилася Ганна. — Тільки кволий. А дівці чоловік треба, не свічка воскова.

— Не всі ж Федьки мають бути, — тихо сказала Параска.

— А що Федько?

— Здоровий, як бугай, а душа як старий постіл.

Марина пирснула.

Ганна глянула на Параску здивовано:

— Щось ти сьогодні гостра.

— То я ще не снідала.

Жінки засміялися.

Навіть Ганна.

Але Домка не сміялася. Вона дивилася через дорогу, де Микита саме проходив повз криницю. Повільно, з опущеною головою, несучи на плечі оберемок сухого гілля.

— На ньому тінь, — сказала вона.

Усі стихли.

— Яка ще тінь? — спитала Марина.

— Смертна.

Параска перехрестилася.

— Не кажіть такого.

— Я бачу. Довго він не протягне.

— Домко! — Марина аж підвищила голос. — Та що ви таке мелете? Жива ж людина йде.

— Жива, поки Бог тримає. А як пустить — упаде.

Микита, здається, нічого не чув. А може, чув і навчився робити вигляд, що ні. Він пройшов повз, навіть не глянувши на жінок.

А з другого боку дороги, з-за бузини, на нього дивилася Горпина.

Ніхто не знав, коли вона там з’явилася.

Просто стояла, оперта на костур, із торбинкою через плече. Чорна хустка, темна спідниця, зморшкувате лице. Як завжди.

Але дивилася вона не на корову, не на курчат, не на воду.

На Микиту.

Він пройшов повз і тільки тоді помітив її. Зупинився. На мить їхні погляди зустрілися.

Микита не перехрестився.

Не плюнув через плече.

Не відвернувся.

Просто кивнув.

— Добрий день.

Жінки біля криниці аж завмерли.

Горпина теж, здається, здивувалася. Давно, мабуть, ніхто з молодих не казав їй “добрий день” так просто — без страху, без насмішки, без виклику.

— Добрий, — відповіла вона хрипко.

Микита рушив далі.

А Горпина дивилася йому вслід довго. Дуже довго.

— Бачили? — прошепотіла Ганна. — Вона на нього оком кинула.

— Він сам привітався, — сказала Параска.

— Бо дурний. Хто ж із нею вітається?

Домка стишила голос:

— Недобре це. Коли відьма так дивиться на хворого, то або забере, або причарує.

— А може, пожаліла, — вирвалося в Марини.

Усі глянули на неї.

Марина сама здивувалася своїм словам.

Ганна хмикнула:

— Горпина? Пожаліла? Не сміши мої капці, бо вони й так старі.

Та Горпина справді не поспішала йти.

Вона стояла біля бузини, дивилася туди, де зник Микита, а її стара рука міцніше стискала костур.

Увечері Микиті стало гірше.

Кашель узяв його після заходу сонця. Спершу тихо, потім дужче. Він сидів на лаві, зігнувшись, а Катря тримала миску, бо син не міг зупинитися. Коли напад минув, на рукаві лишилася темна пляма.

Катря побачила й зблідла.

— Кров?

— То так… — прошепотів Микита. — Горло подерло.

— Не бреши матері.

Він відвернувся.

Катря схопила хустку.

— Я біжу по Панька.

— Не треба.

— Треба.

— Він нічого нового не скаже.

— То по фельдшера.

— Поки він прийде, мені вже легше буде.

— А якщо ні?

Микита втомлено заплющив очі.

— Мамо, я не хочу, щоб усі знову стояли над моєю постіллю й дивилися, коли я здохну.

Катря застигла.

— Не смій.

— А вони ж так дивляться.

Вона сіла на край лави.

У хаті пахло димом, кислим молоком і сухими яблуками, що висіли під сволоком. За вікном стрекотіли коники. Десь на вулиці сміялися хлопці. Молоді, здорові, живі.

Микита слухав той сміх.

— Мамо.

— Що, сину?

— Як думаєш… якби я був здоровий, Оленка могла б мене полюбити?

Катря стиснула губи.

— Дурне питаєш.

— Могла б?

— Тебе є за що любити.

— То чого ніхто не любить?

Катря не витримала. Встала, підійшла до печі, почала щось переставляти, хоч там нічого не треба було переставляти.

— Бо люди сліпі, — сказала вона глухо.

— Ні. Вони бачать. Просто бачать правду.

— Яку?

— Що я не такий.

Катря обернулася.

— А який ти маєш бути? Як Федько? Здоровий, язикатий, а в голові солома? Якби сила була мірилом чоловіка, то найкращими женихами були б воли.

Микита слабо всміхнувся.

— Оленці, може, й віл більше згодився б. Воду носив би.

— Я тобі зараз дам такого вола, що забудеш кашляти.

Вона сказала це сердито, але голос її зламався.

Микита простягнув руку й торкнувся її пальців.

— Не плач, мамо.

— Я не плачу.

— Брешеш.

— Маєш від кого навчитися.

Вони обоє мовчали.

Пізніше, коли мати заснула, сидячи на лаві біля його постелі, Микита довго дивився у стелю. Крізь маленьке вікно падало місячне світло. Воно лягало на долівку блідою плямою, схожою на воду.

Йому знову згадалася Оленка біля криниці.

Не її слова навіть.

Її жаль.

Сміх можна пережити. Сміх коле, але минає. А жаль — то як холодна рука на лобі. Наче ти вже не живий, а тебе наперед оплакують.

Під ранок він задрімав.

І побачив сон.

Ніби йде він до ставка. Ніч. Туман. Верби стоять чорні, як старі вдови. Вода гладка-гладка. Посеред ставка лежить біле полотно й світиться зсередини.

А на березі стоїть Горпина.

Вона не страшна у тому сні. Тільки дуже стара й дуже самотня.

— Не йди у воду, — каже вона.

— Чому? — питає Микита.

— Бо вода бере тих, хто сам себе вже віддав.

— А якщо я втомився?

Горпина дивиться на нього довго.

— Втома — не смерть. То тільки ніч перед ранком.

Він хоче щось відповісти, але з води раптом чується дитячий плач.

Микита прокинувся.

У хаті було темно. Мати спала, схилившись біля печі. За вікном тільки-но сіріло.

Він прислухався.

Плачу не було.

Тільки десь далеко, з боку ставка, кричала нічна птиця.

А може, то й не птиця.

Уранці Катря знайшла на порозі пучок трав.

Перев’язаний червоною ниткою.

Полин, чебрець, мати-й-мачуха, сухі ягоди бузини й ще якесь коріння, якого вона не знала. Поруч лежав маленький клаптик паперу. На ньому кострубатою рукою було написано:

“Запарити на ніч. По три ковтки. Не холодне.”

Катря довго стояла над тим пучком.

Потім підняла його й понюхала. Пахло гірко, тепло, по-лісовому.

— Хто приніс? — спитав Микита з лави.

Катря не відповіла.

Вона дивилася на червону нитку.

— Мамо?

— Ніхто, — сказала вона нарешті. — Вітер.

— Вітер трави не в’яже.

Катря перехрестилася.

— То не наша справа.

Вона хотіла викинути пучок за ворота. Уже вийшла на двір, замахнулася — і зупинилася.

За плотом стояла Марина.

— Що то? — спитала вона.

Катря сховала трави за спину.

— Нічого.

Марина подивилася уважніше.

— То від неї?

Катря мовчала.

Марина підійшла ближче й тихо сказала:

— Зорьці помогло.

— Корова не син.

— А біль, може, всюди біль.

Катря глянула на неї. Обличчя в неї було змучене, очі червоні від безсоння.

— А як люди взнають?

Марина сумно всміхнулася.

— Люди й так усе взнають. Навіть те, чого не було.

Катря опустила руку з пучком.

— Я боюся.

— Чого?

— Що скажуть: відьмі сина віддала.

Марина помовчала.

— А як не даси йому нічого, і він згасне? Що тоді скажуть?

Катря заплющила очі.

У хаті закашлявся Микита.

Довго, важко.

Так, що обидві жінки здригнулися.

Катря притисла пучок трав до грудей і зайшла в хату.

Того дня село вже мало нову поживу.

Бо Параска бачила, як хтось уночі ходив біля Катериної хати.

Ганна казала, що то Горпина причепилася до Микити, бо хворі душі відьмам легше брати.

Домка сказала ще страшніше:

— Відьма завжди спершу лікує. Щоб люди самі до неї пішли. А тоді вже не вийдеш.

Василь, почувши це, тільки сплюнув.

— А лікар що робить? Теж спершу лікує.

— Лікар від Бога, — відрізала Домка.

— А Бог, може, трави не для краси посадив.

Домка не знайшлася, що відповісти, тому сказала:

— Ти, Василю, після ставка сам не свій.

— Дякую, що помітила. Я й до ставка був не ваш.

Увечері Катря запарила трави.

Довго стояла над горнятком, дивилася, як темніє вода, як піднімається гіркий запах. Потім дала Микиті.

— Пий.

— Від кого?

— Від Бога.

Він глянув на неї.

— А приніс хто?

— Не питай.

Микита взяв горнятко обома руками. Тепло пішло в пальці. Напій був гіркий, аж губи стягнуло. Він зробив три ковтки, як було написано.

— Ну як? — спитала мати.

— Гидота.

Катря вперше за ці дні всміхнулася.

— Значить, ліки.

Уночі він спав спокійніше.

Кашель приходив, але не рвав так, як учора. Піт виступив на чолі, потім тіло розслабилося. Катря сиділа поруч, не стуляючи очей, і щоразу, коли син дихав рівніше, перехрещувала його.

Під ранок Микита прокинувся.

— Мамо.

— Що?

— Мені тепло.

Катря приклала руку до його лоба.

Гарячка спадала.

Вона не сказала нічого. Тільки відвернулася до вікна й тихо заплакала.

А на світанку, коли перші півні тільки подали голос, Горпина стояла біля своєї хати над ставом і дивилася в бік села.

У руках вона тримала порожню полотняну торбинку.

З темного вікна за її спиною долинув старечий шепіт:

— Не пускай їх… вони заберуть…

Горпина не обернулася.

— Не заберуть, мамо.

— Дитину ховай…

Стара стиснула торбинку так, що побіліли пальці.

— То не наша дитина, — сказала вона тихо. — Але йому ще жити.

Над ставом піднімався туман.

А в селі вже прокидалися люди, не знаючи, що цієї ночі стара “відьма” вперше за багато років зробила для когось добро не потай від Бога, а потай від людей.

Бо від Бога вона давно нічого не ховала.

Від людей — мусила.

                                   Розділ 7

                                   Вечорниці

Після того, як Катря дала Микиті Горпинині трави, хлопцеві справді полегшало.

Не так, щоб одразу встав і пішов косити, мов нічого й не було. Ні. Таке тільки в казках буває, а в житті хвороба, як стара боржниця: якщо вже вчепилася, то не відпускає без сварки. Але кашель став тихіший. Ночами Микита вже не задихався так, що мати хапалася за образи. Лице його ще було бліде, та в очах з’явилося щось живіше.

Катря бачила це й боялася радіти.

Бо в селі казали: “Не хвали день до вечора, а хворого — до весни”.

Вона запарювала трави щовечора. Давала синові рівно по три ковтки, як було написано. Решту виливала під стару грушу, бо так їй чомусь здавалося правильніше. Червону нитку, якою був перев’язаний пучок, не викинула. Сховала за образом.

— Нащо? — спитав Микита.

— Щоб було.

— Що було?

— Не мудруй. Пий.

Він пив і кривився.

— Гірке.

— Життя теж не мед, а ковтаємо.

— Ви, мамо, як скажете…

— Бо я мати. Мені можна.

І вона всміхалася, хоч очі в неї лишалися насторожені.

Про трави село, звісно, дізналося.

Не одразу, але дізналося. Бо як у хаті щось ховають, то воно вилазить через комин димом, через двері скрипом, через сусідку словом. А вже як Параска бачила пучок на порозі, то довго така таємниця жити не могла.

— Горпина Микиту причепила, — казала Ганна біля криниці.

— Не причепила, а трави дала, — поправила Марина.

— А ти звідки знаєш, що там трави? Може, то таке зілля, що людину до себе тягне.

— Та зілля й є трави.

— Не всі трави від Бога.

Параска, яка саме витягала відро, тихо сказала:

— А може, всі від Бога, тільки люди по-різному ними користуються.

Ганна подивилася на неї підозріло.

— Щось ти, Параско, дуже розумна стала. Чи тобі теж Горпина щось підкинула?

— Підкинула, — сказала Параска.

Жінки завмерли.

— Що? — спитала Ганна.

— Розуму. Але тобі, бачу, не вистачило.

Марина пирснула так, що мало не впустила кухоль.

Навіть Христя засміялася.

Ганна почервоніла.

— Смійтеся, смійтеся. Як біда в хату прийде, тоді не до сміху буде.

— Біда й без нашого сміху дорогу знає, — сказала Параска. — А як уже прийде, то хай хоч застане нас живими.

Такі слова в Параски з’являлися рідко, але коли вже з’являлися, то влучали, як камінь у глечик.

Ганна ще щось буркнула, але тема сама поповзла далі, як дим по стелі.

Бо того тижня в селі мали бути вечорниці.

Не великі, не святкові, а так — молодь збиралася в старій клуні в Марининого брата, бо там було сухо, просторо й далеко від надто допитливих материних вух. Дівчата мали принести прядки, хто вишивання, хто насіння лущити. Хлопці, як завжди, мали принести себе, гармошку, жарти й багато зайвої сміливості.

— Ти підеш? — спитала Катря ввечері, коли Микита сидів біля порога й лагодив стару вуздечку.

Він здивовано глянув на неї.

— Куди?

— На вечорниці.

— Я?

— А хто? Я, може?

— Ви б усіх переспорили.

— Переспорила б. Але мене не кличуть. Старі жінки на вечорницях — як курка на весіллі: ніби й жива, а не до місця.

Микита опустив очі.

— Не піду.

— Чого?

— Не хочу.

— Брешеш.

— Мамо…

— Ти хочеш. Тільки боїшся.

Він мовчав.

Катря сіла поруч. Надворі вже сутеніло. Груша над ними шелестіла листям. Десь у сусідів теля мекнуло так жалісно, ніби його не до хліва завели, а в солдати забрали.

— Сину, — сказала вона м’якше. — Не можна все життя за чужим сміхом ховатися.

— Я не ховаюся.

— Ховаєшся. За хворобою, за хатою, за мною.

Він різко глянув на неї.

— А що мені робити? Йти, щоб знову реготали?

— Нехай регочуть. У кого своя голова порожня, той чужу біду дзвоном робить.

— Гарно кажете.

— Бо стара.

— Ви не стара.

— Не підлизуйся. Підеш.

— Мамо…

— Підеш, кажу. Не до Оленки, не до Федька, не до їхнього сміху. До людей. Ти теж людина.

Микита довго дивився на вуздечку в руках. Потім тихо сказав:

— А якщо стане зле?

— Вернешся.

— А якщо…

— А якщо сидітимеш удома, то стане ще гірше. Не тіло тебе з’їсть, то думки.

Катря встала, обтрусила фартух.

— Я тобі сорочку чисту дам.

— Та не треба.

— Треба. Хай хоч побачать, що в мене син не опудало городнє.

Вона пішла в хату, а Микита лишився на порозі.

Він не знав, що страшніше: піти чи не піти.

Але коли мати вже щось постановила, то сперечатися було марно. Катря могла поступитися тільки Богові, та й то після довгої розмови.

Увечері він таки пішов.

Над селом стояв теплий присмерк. Не ніч і не день, а той час, коли все здається м’якшим, ніж є насправді. Дорога ще тримала денне тепло. З городів пахло кропом, картопляним бадиллям і политою землею. Біля хат цвіли мальви, а під вікнами — любисток, м’ята, чорнобривці. З коминів ішов тонкий дим. Десь гукали дітей вечеряти. Десь лаяли кабана, що виліз у буряки.

Микита йшов повільно.

На ньому була чиста полотняна сорочка, випрана так, що аж рипіла. Катря пригладила йому волосся, дала в кишеню сухар “про всяк випадок” і тричі перехрестила в спину.

— Не кашляй там дуже, — сказала наостанок.

— Якби воно мене слухало.

— То пригрозиш, що я прийду.

Він усміхнувся.

— Тоді й Федько кашляти почне.

— Федькові я б і без кашлю помогла.

Клуня стояла на краю Марининого двору. Звідти вже чувся сміх, гомін, гармошка пробувала голос, то витягувала жалібну ноту, то раптом підскакувала весело, ніби її хтось лоскотав.

Біля дверей стояли хлопці.

Федько, звісно, був там. Рудий, плечистий, із лицем таким самовдоволеним, ніби він сам себе щодня хвалив і сам собі вірив. Поруч крутилися Санько, Павло й ще двоє.

— О, дивіться, хто прийшов, — одразу сказав Федько. — Микита! Живий!

— Не поспішай радіти, — тихо відповів Микита.

Хлопці засміялися.

Федько здивовано підняв брови.

— Ого. Він ще й зуби має.

— Тобі позичити? Бо твої, бачу, язик не втримують.

На мить стало тихо.

Потім Павло реготнув. За ним Санько. Федько скривився, але змовчав. Не чекав він від Микити відповіді. А коли слабкий раптом кусається, сильний спершу не знає, бити чи вдавати, що так і треба.

Микита пройшов у клуню.

Усередині було тепло, пахло сіном, пилом, дівочими хустками, свіжими пирогами й тим особливим молодим духом, який буває тільки там, де зібралися ті, хто ще вірить, що життя попереду довге й обов’язково добре.

Дівчата сиділи вздовж стіни. Хто з прядкою, хто з вишиванням, хто просто з насінням у фартусі. Але робота йшла абияк. Бо на вечорницях руки мають щось робити, щоб очам було легше займатися своїм.

Оленка сиділа біля вікна.

На ній була синя хустка, зав’язана назад, щоб видно було чорне волосся. Вона сміялася з чогось, що сказала Христя, і від того сміху в Микити в грудях стало тісно.

Він зупинився.

Оленка побачила його.

Її сміх обірвався не різко, але помітно. Вона глянула на нього, потім на хлопців за дверима, потім знову на нього.

— Добрий вечір, — сказав Микита.

— Добрий, — відповіла вона.

І все.

Більше слів не було.

Бо іноді між людьми стоїть не мовчання, а ціле село.

Микита сів трохи осторонь, біля стовпа. Гармошка заграла веселішу. Хтось почав співати:

— Ой на горі та й женці жнуть…

Хлопці підхопили, дівчата засміялися, бо співали хлопці хто в ліс, хто по дрова, а Федько так тягнув, ніби хотів перекричати не пісню, а власну дурість.

— Ану, дівчата, хто до танцю? — гукнув Павло.

— Ти спершу ноги помий, — сказала Христя.

— То я пилом припудрив, щоб красивіші були.

— Та в тебе вся краса від п’ят і нижче.

Засміялися.

Пішов танець.

Не справжній, не святковий, а такий, як на вечорницях: трохи притупнути, трохи покрутитися, трохи торкнутися рукою, ніби випадково. Хлопці підходили до дівчат, кланялися перебільшено, дуркували. Дівчата вдавали, що їм байдуже, але очі світилися.

Федько підійшов до Оленки.

— Підеш?

Вона глянула на нього. Потім, чомусь, на Микиту.

І встала.

Микита відчув, як щось у ньому тихо впало.

Не голосно, не з тріском. Просто впало, як яблуко в траву.

Федько закрутив Оленку посеред клуні. Вона сміялася, хустка з’їхала їй на плечі, волосся блищало в світлі каганця. Усі плескали в долоні. Микита дивився й намагався не дивитися.

Поруч сів Павло.

— Не журися, — сказав він, гризучи насіння. — Федько здоровий, але дурний. Довго з ним не витанцюєш.

— Я не журюся.

— Брешеш. Але нічого. Брехати про серце — то найперша парубоцька наука.

Микита глянув на нього. Павло був не злий. Просто такий, як більшість: сьогодні посміється, завтра може й помогти, післязавтра знову посміється.

— Вона гарна, — сказав Микита.

— Оленка? Гарна.

— Я знаю.

— То чого сидиш, як мокрий горобець?

— А що робити?

Павло знизав плечима.

— Підійди.

— І що сказати?

— Звідки я знаю? Я до своєї Галі як підійшов, то сказав: “У вас кабан гарний”. Вона й досі згадує.

Микита мимоволі всміхнувся.

— І що вона?

— Сказала: “Бери, як подобається”. Я кажу: “Та я не про кабана”. Вона каже: “А я знаю”. Отак і живемо.

— То ти мудрий.

— Ні. Просто дурням іноді щастить.

Танець закінчився.

Оленка повернулася на місце, розчервоніла, весела. Федько сів поруч із хлопцями й голосно сказав:

— Оце дівчина! Не те що деякі — вітер дмухне, і жених у куток закотиться.

Микита зрозумів, що це про нього.

Усі теж зрозуміли.

Хтось пирснув. Хтось опустив очі. Оленка різко глянула на Федька.

— Дурний ти, Федьку.

— А що? Я ж не назвав кого.

— То й мовчи, як не назвав.

— О, заступниця знайшлася.

Він сказав це так, що Оленка знову почервоніла. Тепер уже від злості й сорому.

Микита встав.

Не одразу. Повільно.

Підійшов до середини клуні.

— Оленко, — сказав він.

Усі притихли.

Гармошка спіткнулася на пів ноті й замовкла.

Оленка підняла на нього очі.

— Що?

— Підеш зі мною?

Вона розгубилася.

— Куди?

— Потанцювати.

У клуні стало так тихо, що чути було, як за стіною корова жує сіно.

Федько першим не витримав.

— Ти? Танцювати?

Микита не обернувся.

— А що? Танець не мішок, може, донесу.

Павло тихо сказав:

— Добре сказав.

Оленка дивилася на Микиту. У її очах було все: здивування, жаль, страх перед людьми, щось тепле, що вона сама не встигла зрозуміти, і сором — той дурний дівочий сором, коли серце хоче одне, а вуха вже чують, як завтра про тебе говоритимуть біля криниці.

— Я… — почала вона.

Федько встав.

— Та йди, Оленко. Підтримаєш, як падатиме.

Сміх ударив раптово.

Не всі сміялися. Але досить було кількох, щоб Микита відчув себе посеред клуні голим.

Оленка не засміялася.

Але й не встала.

Оце було гірше.

Микита кивнув.

— Зрозумів.

— Микито… — тихо сказала вона.

— Нічого.

Він повернувся й пішов до дверей.

Павло схопив його за рукав.

— Не йди. Та плюнь ти на нього.

Микита м’яко висмикнув руку.

— Не хочу.

— Що не хочеш?

— Щоб на мене плювали першими.

І вийшов.

Надворі вечір уже став ніччю.

Повітря було тепле, але Микиту морозило. З клуні знову почувся гомін. Хтось сварив Федька. Хтось казав: “Та він же жартував”. Хтось шепотів Оленці: “Чого ти не пішла?” Хтось уже переказував усе інакше.

Микита стояв за дверима й слухав.

Тоді почув голос Оленки:

— Я не хотіла.

Федько щось відповів нерозбірливо.

— Ти завжди не хотів, — сказала вона різко. — А виходить по-свинськи.

Микита заплющив очі.

На мить йому захотілося повернутися. Сказати, що він усе чув. Що вона не винна. Що він розуміє.

Але ноги вже самі пішли дорогою.

Повз городи.

Повз криницю.

Повз Маринину Зорьку, яка тихо мукнула в хліві.

Місяць стояв над селом повний, білий. Світло лягало на пилюку, на тини, на яблуні, на стежки, якими стільки разів ходили закохані, сварені, п’яні, щасливі й нещасні.

Микита йшов і думав, що, мабуть, у кожного чоловіка є межа.

Не така, як між городами, де можна переступити й сказати: “Вибач, не туди став”. А внутрішня. Тиха. До неї йдеш довго, роками, через дрібні насмішки, погляди, жалі, невдалі слова. А потім одна мить — і ти вже по той бік.

Він не хотів додому.

Мати спитає.

Він не зможе відповісти.

Або відповість — і вона плакатиме.

А він більше не міг витримати ні сміху, ні жалю, ні материнських сліз.

Біля криниці він зупинився.

Тут усе починалося. Тут він хотів допомогти Оленці з відром. Тут уперше відчув, що його слабкість стоїть між ним і світом, як стіна.

На журавлі висіла стара залізна кружка. Микита взяв її, набрав води, випив. Вода була холодна, аж зуби звело.

— Живи, — ніби сказала вода.

А серце відповіло:

— Для чого?

Він поставив кружку назад і пішов далі.

До ставка.

Не одразу. Спершу ніби просто звернув на стежку, що вела вниз. Потім сказав собі: “Тільки пройдуся”. Потім: “Тільки посиджу біля води”. Потім уже нічого не казав.

Бо людина, яка йде до своєї біди, часто мовчить навіть перед собою.

Ставок лежав темний і гладкий.

Верби схилилися над водою. Очерет стояв чорний. Туман ще не піднявся, але з води вже тягло сирістю. Десь булькнула риба. Чи жаба. Чи щось інше.

Микита сів на стару кладку.

Ту саму, де Василь бачив Горпину.

Дошки під ним були вологі. Він дивився у воду й бачив там місяць. Той місяць тремтів від найменшого руху, розпадався на срібні шматки й знову складався докупи.

— От би й мені так, — прошепотів Микита.

Він не почув, як позаду зашурхотів очерет.

Не почув, як на стежці зупинилася чорна постать.

Горпина стояла за кілька кроків і дивилася на нього.

Довго.

Мовчки.

Потім сказала:

— Не твоє це місце.

Микита здригнувся, але не обернувся.

— А чиє?

— Тих, хто вже не вертається.

— То, може, й моє.

Горпина повільно підійшла ближче. Костур тихо стукнув по кладці.

— Не кажи дурного проти ночі. Ніч дурне любить, підхопить.

Микита гірко всміхнувся.

— Ви мене лякаєте?

— Тебе вже налякали без мене.

Він обернувся.

У місячному світлі Горпина була ще страшніша, ніж удень. Чорна хустка, худе лице, очі глибокі, темні. Але страху в Микити чомусь не було.

Може, тому що в ньому вже не лишилося місця навіть для страху.

— Чого вам треба? — спитав він.

— Щоб ти встав і пішов додому.

— Не хочу.

— Хотіння — то панське. А життя — селянське. Воно не питає, хочеш чи ні. Воно каже: вставай і роби.

— Я втомився.

— Усі втомилися.

— Не так.

Горпина мовчала.

Микита відвернувся до води.

— Вам легко казати. Ви самі живете, людей не бачите.

Стара сухо всміхнулася.

— Думаєш, якби я людей не бачила, мені було б гірше?

— Не знаю.

— Не знаєш.

Вона стала поруч, але не торкалася його.

— Через дівку?

Микита стиснув зуби.

— Не тільки.

— Але через неї теж.

— А вам що?

— Нічого. Я стара відьма, мені до чужого серця діла нема.

Він глянув на неї.

— Ви не відьма.

Горпина ніби завмерла.

Потім тихо спитала:

— Звідки знаєш?

Микита знизав плечима.

— Не знаю. Просто… відьма б не клала трави на поріг.

— Може, відьма так приманює.

— Може.

— То чого ж пив?

— Бо жити хотів.

Горпина подивилася на воду.

— А тепер?

Микита не відповів.

Довго мовчав.

Потім сказав:

— Тепер не знаю.

Над ставом пролетів кажан. Беззвучно, низько, мов клапоть темряви відірвався від ночі.

Горпина опустилася на край кладки. Старі коліна хруснули. Вона сиділа поруч із Микитою, дивилася не на нього, а в темну воду.

— Коли не знаєш, — сказала вона, — не роби нічого. Ні в воду не йди, ні з людьми не сварися, ні себе не проклинай. Просто сиди. До ранку.

— А вранці що зміниться?

— Світло буде.

— І все?

— Іноді цього досить.

Микита засміявся тихо, майже без голосу.

— Ви дивна.

— А ти тільки тепер помітив?

Він знову глянув на неї. І раптом, сам не знаючи чому, сказав:

— Мені болить.

Горпина не відповіла.

— Не в грудях. Там теж. Але не так. Тут.

Він торкнувся пальцями грудей.

— Наче я зайвий. Наче всі живуть, а я тільки місце займаю.

Стара сиділа нерухомо.

— Люди так дивляться, — продовжив він. — Хто сміється, хто жаліє. А я не знаю, що гірше. Як сміються — хочеться провалитися. Як жаліють — хочеться вмерти.

Горпина повільно повернула до нього голову.

— Жаль без любові — то теж батіг.

Микита ковтнув.

— Ви знаєте?

— Знаю.

В її голосі було так багато того “знаю”, що Микита замовк.

Десь далеко, в селі, знову заграла гармошка. Молодь, мабуть, вернулася до веселощів. Життя швидко закриває місце, де хтось упав. Особливо якщо той хтось упав тихо.

— Іди додому, — сказала Горпина.

— Не можу.

— Можеш.

— Не хочу, щоб мати бачила.

— Побачить гірше, якщо не вернешся.

Микита здригнувся.

— Не кажіть.

— Чому? Правда кусається?

— Ви не розумієте.

Горпина раптом різко стукнула костуром по кладці.

— Не смій мені казати, чого я не розумію.

Голос її був тихий, але такий, що очерет ніби притих.

— Я бачила, як люди не верталися. Я тягла за руки тих, хто вже не мав очей дивитися. Я чула, як матері кликали дітей, яких не було кому відповісти. Не кажи мені про воду, хлопче. Вода легка тільки зверху.

Микита дивився на неї широко розплющеними очима.

Горпина замовкла. Ніби сама злякалася своїх слів.

Потім підвелася.

— Вставай.

— Я…

— Вставай, кажу. Бо як я тебе сама потягну, то ребра перелічу без фельдшера.

Микита мимоволі всміхнувся.

— Ви сильна?

— Я зла.

— Люди так кажуть.

— Люди багато правди випадково кажуть, але не там, де треба.

Вона простягнула йому руку.

Суху, темну, жилаву.

Микита дивився на ту руку.

І не взяв.

Не тому, що боявся Горпини.

А тому, що в ту мить із боку села почувся сміх.

Далекий, але знайомий.

Хлопчачий.

Федьків.

Микита скам’янів.

Сміх ішов стежкою вниз. До ставка наближалися голоси. Певно, хлопці після вечорниць вирішили подуркувати, пройтися, може, скупатися чи просто довести одне одному, що нічого не бояться.

— Хто там? — гукнув Федько з темряви. — Микито? Ти що, з відьмою милуєшся?

Хлопці зареготали.

Горпина обернулася.

Микита різко підвівся. Обличчя його стало білим.

— Іди, — тихо сказала вона. — Не слухай.

Але Федько вже вийшов на берег.

За ним ще троє. Побачили Микиту й Горпину біля кладки — і зупинилися. На мить їм самим стало не по собі. Та Федько не вмів відступати мовчки.

— Ого! — протягнув він. — То ось хто тобі силу дає. Відьма! А ми думали, ти до Оленки ходиш, а ти до баби.

— Замовкни, — сказав Микита.

— Чого? Правда очі коле?

— Федьку, ходім, — нерішуче сказав Павло. Він теж був серед них, але голос у нього був не веселий.

— Ні, почекай. Мені цікаво. Микита тепер у нас зачарований. Може, скоро й танцювати навчиться. Тільки з мітлою.

Сміх.

Один із хлопців сміявся голосно, другий — тихо, третій узагалі не сміявся, але й не спиняв.

Горпина ступила вперед.

— Ідіть додому.

Федько спершу відступив на пів кроку, але одразу згадав, що за ним хлопці.

— А то що? Кров вип’єш?

Стара подивилася на нього.

— Твою — ні. Гірка.

Павло пирснув, але одразу закрив рота.

Федько почервонів.

— Стара карга.

Микита кинувся до нього.

Не сильно. Не вміло. Просто кинувся, бо щось у ньому нарешті тріснуло.

Федько був здоровіший. Він легко відштовхнув Микиту, і той упав на коліна в мокру траву. Кашель одразу скрутив його. Він затулив рот рукою, зігнувся.

Оленчин голос раптом пролунав із темряви:

— Федьку!

Усі обернулися.

На стежці стояла Оленка.

Видно, побігла слідом за хлопцями. Хустка збилася, коса розплелася, дихала вона швидко.

— Що ти робиш? — крикнула вона.

Федько розгубився.

— Та ми жартуємо.

— Це не жарт.

Вона підбігла до Микити, нахилилася.

— Микито…

Він відсахнувся.

— Не треба.

— Дай руку.

— Не треба, кажу!

Оленка застигла.

Микита підвівся сам. Важко, хитаючись. На губах у нього була темна краплина. Він витер її рукавом.

— Ідіть усі, — сказав він.

— Микито, я… — почала Оленка.

— Не жалій мене.

Вона поблідла.

— Я не…

— Жалієш.

Він відступив назад, до кладки.

Горпина схопила його за рукав.

— Стій.

Але Микита вирвався.

Усе сталося швидко.

Надто швидко.

Він ступив на мокру дошку, та під його ногою ковзнула. Чи він сам хитнувся. Чи хотів зійти з кладки, а потрапив не туди. Потім люди по-різному розказуватимуть. Один скаже: сам кинувся. Другий — послизнувся. Третій — Горпина штовхнула. Четвертий узагалі клястиметься, що з води простяглися білі руки.

Правда була проста й страшна.

Микита впав у ставок.

Вода прийняла його майже без звуку.

Тільки плеснуло.

Оленка закричала.

Павло кинувся вперед, але зупинився біля краю: темно, глибоко, дошки слизькі.

— Микито! — закричала Оленка.

Федько стояв білий, як крейда.

— Я не… я ж не…

Горпина вже була у воді.

Ніхто не встиг зрозуміти, як стара кинулася. Чорна хустка злетіла з голови, костур покотився по кладці. Вода була холодна, важка, темна. Горпина пірнула так, ніби не стара була, а хтось молодий, дужий, навчений витягати людей звідти, куди вони не мали падати.

На березі всі завмерли.

Секунда.

Друга.

Третя.

— Господи… — прошепотіла Оленка.

Вода збурилася.

Горпина виринула, хапаючи ротом повітря. Однією рукою вона тягла Микиту за сорочку. Його голова безсило моталася, волосся прилипло до лиця.

— Поможіть! — хрипко крикнула вона.

Ніхто не рушив.

Страх прибив усіх до землі.

Тоді Горпина закричала так, що аж верби здригнулися:

— Стоїте, як пеньки гнилі?! Тягніть, бо хлопець утопиться!

Першим отямився Павло.

Він скочив у воду по коліна, схопив Микиту за руку. За ним ще один хлопець. Оленка стала навколішки на кладці й тягла за мокру сорочку, плачучи й повторюючи:

— Микито… Микито… Микито…

Федько теж нарешті кинувся допомагати, але Горпина гаркнула:

— Геть від нього!

Він відступив, наче його вдарили.

Микиту витягли на берег.

Він не дихав.

Оленка закрила рот руками.

Павло прошепотів:

— Все…

— Мовчи! — Горпина впала біля хлопця на коліна.

Вона перевернула Микиту на бік, натисла йому на груди, витягла з рота воду й мул, ударила долонею між лопатками.

— Дихай, чуєш? Дихай, дурню зелений!

Ніч стояла над ними чорна й мокра.

Горпина знову натисла на груди.

Раз.

Другий.

Третій.

— Не смій, — шепотіла вона. — Не смій іти. Не тобі ще. Не тобі.

Микита раптом смикнувся.

З рота в нього хлинула вода.

Він закашлявся страшно, глухо, рвано, ніби груди хотіли вивернутися назовні. Оленка заплакала вголос. Павло перехрестився. Хтось із хлопців сів просто в грязюку.

Горпина не дала Микиті підвестися.

— Лежи.

— Мамо… — прошепотів він.

— Мати потім. Спершу живи.

Він знову закашлявся й знепритомнів.

Оленка потягнулася до нього.

— Треба додому.

— Додому він не дійде, — сказала Горпина.

— То ми понесемо.

— Куди? Щоб по дорозі захлинувся? У мене хата ближче.

Усі мовчали.

Хата Горпини.

Вночі.

Після того, як Микита мало не втопився.

Павло нерішуче сказав:

— Може, краще до Катрі?

Горпина подивилася на нього так, що він опустив очі.

— Хочеш, щоб він жив — несіть до мене. Хочете завтра співати над ним — несіть куди знаєте.

Оленка схопила Микиту за руку.

— До неї, — сказала вона. — Несімо.

Федько прошепотів:

— Не можна…

Оленка обернулася до нього.

— Ти вже досить зробив.

І це було страшніше за ляпас.

Павло з ще одним хлопцем підхопили Микиту під руки. Горпина взяла його голову, поправила мокре волосся, ніби це був не чужий парубок, а мала дитина.

— Обережно, — сказала вона. — Душа в нього зараз на нитці. Не смикайте.

Вони понесли його стежкою до хати над ставом.

Оленка йшла поруч, мокра по коліна, тремтіла й плакала беззвучно. Павло важко дихав. Інші хлопці мовчали. Федько лишився позаду, біля кладки, і довго не міг зрушити з місця.

Місяць сховався за хмару.

Ставок потемнів остаточно.

А стара глиняна хата під соломою вперше за багато років приймала вночі не страх, не плітку й не самотність.

Вона приймала життя, яке ще можна було втримати.

Коли двері Горпининої хати рипнули, зсередини долинув старечий шепіт:

— Не пускай… не пускай їх… вони з вогнем…

— Тихо, мамо, — сказала Горпина. — То не вони.

Вона переступила поріг і глянула на непритомного Микиту.

— То живий.

І двері зачинилися.

А над селом тим часом ще довго гуляла музика з вечорниць.

Тільки ніхто там не знав, що цієї ночі сміх довів людину до води.

І що стара “відьма” витягла її назад.

                                Розділ 8

                                У хаті відьми

Катря прокинулася серед ночі так різко, ніби хтось штовхнув її в груди.

У хаті було темно. Піч уже пригасла, тільки в чорному черені тліли червоні вуглики. За вікном стояла ніч, а по шибці повільно сповзала місячна пляма. На лаві, де мав лежати Микита, було порожньо.

Спершу вона не зрозуміла.

Сіла на постелі, прислухалася.

— Микито?

Тиша.

— Сину?

Тільки цвіркун за піччю скрипнув, ніби хтось старий зубами клацнув.

Катря встала. Підійшла до лави. Торкнулася рядна — холодне. Не щойно встав. Давно.

У грудях у неї щось обірвалося.

— Микито!

Вона кинулася до дверей, вискочила в сіни, потім надвір. Ніч була світла, місячна. Двір стояв білий, наче присипаний борошном. Груша біля воріт чорніла, як стара жінка з розпущеними косами.

— Микито-о!

Її голос ударився об хліви, об тин, об порожню дорогу й повернувся назад чужим.

З сусідньої хати загавкав пес. Потім другий. Десь відчинилося вікно.

— Катре! — гукнула сусідка. — Ти чого?

— Микити нема!

За хвилину на вулиці вже були люди.

У селі вночі новина не йде — вона біжить босими ногами.

Першою прибігла Марина, накинувши свиту просто на сорочку.

— Як нема?

— Нема! Лежав — і нема! — Катря хапалася руками за груди. — Господи, куди ж він пішов…

Прибігла Параска, перелякана, з хусткою, зав’язаною криво.

— Може, до криниці? Може, погано стало?

— Я всюди дивилася!

Ганна з’явилася так швидко, ніби не спала, а сиділа за дверима й чекала біди.

— Я ж казала, — видихнула вона. — Я ж казала, що та відьма причепилася до хлопця.

Катря повернулася до неї повільно.

— Не починай.

— А що не починай? Трави давала? Давала. На нього дивилася? Дивилася. До ставка він пішов? Пішов. Куди ще хворому вночі йти, як не туди, куди його нечиста сила тягне?

— Замовкни! — крикнула Катря.

Ганна аж відступила.

Бо материнський крик — то не бабська сварка. То вже таке, що й відьми мовчать.

Марина схопила Катрю за руку.

— Треба шукати.

— Де?

Вони всі одночасно подивилися в бік ставка.

Там унизу стояла темрява. Хата Горпини за вербами не світилася, але всі знали: вона там. Стара, глиняна, під соломою. Наче чорна думка на краю села.

— Я піду, — сказала Катря.

— Сама не підеш, — Марина стиснула її руку.

— Я з тобою, — тихо сказала Параска.

Ганна перехрестилася.

— До неї? Вночі?

— То мій син, — сказала Катря. — Хоч до чорта піду.

— Не клич, — прошепотіла Домка, яка теж уже стояла на дорозі, закутана в темну хустку. — Він і так недалеко.

Катря не відповіла.

Вона взяла з сіней старий ліхтар, запалила його тремтячими руками й пішла вниз, до ставка.

За нею Марина.

За Мариною Параска.

А за ними, трохи віддалік, посунули й інші. Бо страшно було йти, але ще страшніше було не знати.

Дорога до ставка вночі була не такою, як удень.

Удень — стежка як стежка: пил, спориш, гусячий послід, кропива при тині. А вночі вона ставала чужою. Тіні лежали поперек, як чорні гадюки. Верби шепотіли над водою. Очерет терся один об одного, ніби хтось шептався й ховався.

Катря йшла швидко.

Ліхтар у її руці гойдався, кидав жовте світло на траву, на босі ноги, на мокру глину. Параска позаду тихо молилася. Марина мовчала. Ганна, яка все-таки пішла за ними, шепотіла:

— Свят, свят, свят… Господи, помилуй… Не дай у руки нечистій…

Біля кладки вони побачили сліди.

Втоптана трава. Мокрі дошки. На березі — чорна пляма мулу. І Микитина шапка.

Катря кинулася до неї, впала навколішки, схопила.

— Сину…

Марина прикрила рот рукою.

Ганна прошепотіла:

— Казала ж…

І саме тоді з темряви, від хати Горпини, вийшов Павло.

Мокрий, блідий, весь у грязюці.

— Катре…

Катря підскочила.

— Де він?!

Павло ковтнув.

— Живий.

У Катрі ноги підкосилися. Марина ледве встигла її підтримати.

— Де?

Павло показав на хату над ставом.

— У Горпини.

Ганна голосно зойкнула.

— Господи…

Катря вирвалася з Марининих рук і майже побігла.

До хати Горпини вона ще ніколи так близько не підходила.

Удень, може, і бачила її здалеку. Чорна стріха, покручена бузина, тин, бур’ян по пояс. Але близько — ні. Бо не було потреби. Бо люди без потреби не ходять туди, де живе страх.

Тепер потреба була.

Двері в хаті були прочинені.

Зсередини йшло тьмяне жовте світло. Пахло димом, мокрим одягом, полином, чебрецем і ще чимось гірким, лікарським. На порозі лежав мокрий костур. Біля стіни — чорна хустка Горпини, вся в болоті.

Катря влетіла в хату.

— Микито!

Хата була низька, темна, з глиняною долівкою. Під стелею висіли пучки трав. На стінах — старі ікони, почорнілі від диму, рушник, вицвілий майже до сірого, і якісь вузлики, корінці, засушені ягоди. Біля печі стояла лава.

На тій лаві лежав Микита.

Блідий, мокрий, губи сині, волосся прилипло до чола. Груди його важко підіймалися й опускалися. Над ним схилилася Горпина. Без хустки, з мокрим сивим волоссям, що прилипло до обличчя. Вона тримала в руці дерев’яну ложку з темним відваром.

— Сину! — Катря кинулася до лави.

Горпина різко виставила руку.

— Не чіпай.

Катря завмерла, мов ударена.

— Що?

— Не чіпай, кажу. Він між тут і там. Смикнеш — туди піде.

— Це мій син!

— То не заважай йому жити.

У хаті стало тихо.

Так тихо, що було чути, як за піччю капає вода з мокрої одежини.

Катря дивилася на Горпину очима, повними страху й люті.

— Що ти з ним зробила?

Горпина повільно випросталася.

— З води витягла.

— Чого він у воді був?

— Бо люди язиками довели.

За спиною Катрі хтось тихо ахнув. У дверях уже стояли Марина, Параска, Ганна, Павло й ще двоє хлопців. Ніхто не наважувався зайти далі порога.

Катря глянула на Павла.

— Правда?

Павло опустив голову.

— Він упав.

— Сам? — спитала Марина.

Павло мовчав.

І в тому мовчанні було стільки вини, що Катря все зрозуміла не гірше, ніж якби він розказав.

— Федько? — тихо спитала вона.

Павло здригнувся.

— Не він штовхнув. Але…

— Але довів, — сказала Горпина.

Катря подивилася на сина. Микита застогнав, але очей не розплющив.

— Я заберу його додому.

— Ні.

— Ти мені не наказуй!

— Наказуватиму, поки він у моїй хаті й поки дихає через раз.

Катря ступила до неї.

— Я мати.

— А я не сліпа. У нього вода в грудях, гарячка піде, кашель розірве. Донесеш додому — до ранку покійника обмиватимеш.

Катря зблідла.

— Не смій.

— Я не лякаю. Я кажу.

Горпина знову нахилилася до Микити, обережно підняла йому голову, влила кілька крапель відвару між губи. Потім поклала долоню йому на груди й прислухалася.

Її руки були сухі, старі, покручені.

Але торкалися так, як торкаються ті, хто знає, де смерть стоїть близько і як її від дверей відганяти.

Катря це побачила.

І від того їй стало ще страшніше.

Бо Горпина справді знала.

— Що з ним? — прошепотіла вона.

— Хворий давно. Легені слабі. Вода добила. Але ще можна витягти.

— Як?

— Тепло. Трави. Розтирання. Не давати спати глибоко. Не давати холодові сісти в груди. Три ночі найтяжчі.

— Я лишуся з ним.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти ридатимеш над ним, а йому треба дихати, не вмирати від твого плачу.

Катря розкрила рота, але слова не вийшли.

Горпина говорила жорстко. Майже зло. Та в тій злості було не бажання вдарити, а наказ вижити.

— Підеш додому, — сказала вона. — Принесеш суху сорочку, теплу ряднину, мед, якщо маєш, і чисту ганчірку. А потім підеш знову.

— Я його не залишу.

— Залишиш.

— Ні!

Горпина обернулася до неї. Очі її блиснули в жовтому світлі каганця.

— Хочеш сина живого — залишиш. Хочеш мертвого, але при собі — забирай зараз.

Ці слова вдарили Катрю сильніше за ляпас.

Вона похитнулася.

Марина тихо заплакала в дверях. Параска перехрестилася. Ганна відкрила рот, певно, хотіла сказати щось про відьму, але не наважилася.

Бо в хаті Горпини цієї ночі слово “відьма” звучало б уже не так певно.

Катря повільно підійшла до лави. Стала навколішки. Не торкалася сина — боялася після Горпининих слів. Тільки схилилася над ним.

— Микитоньку…

Він ворухнув губами.

— Мамо…

— Я тут, сину. Я тут.

Горпина взяла її за плече.

— Не бреши. Тебе тут не буде. Буду я. А ти підеш і принесеш, що сказала.

Катря стиснула зуби.

— Якщо з ним щось станеться…

— Станеться — то не тому, що я мало зробила. А тому, що люди багато зробили до мене.

Катря підняла на неї очі.

— Ти його врятуєш?

Горпина довго мовчала.

Потім сказала:

— Я битимуся.

— З ким?

— З тим, що вже взяло його за горло.

У темному кутку раптом щось зашурхотіло.

Усі в дверях здригнулися.

Із-за печі почувся старечий шепіт:

— Не пускай… вони з вогнем… ховай дитину…

Ганна скрикнула й ухопилася за одвірок.

— Мати Божа…

Катря повільно повернула голову.

У кутку, на старій постелі, під рядном лежала дуже стара жінка. Маленька, суха, зі скуйовдженим сивим волоссям і очима, що дивилися кудись повз людей. Вона тряслася, ніби їй було холодно, хоч у хаті стояла задуха.

— То… — прошепотіла Марина.

— Моя мати, — сказала Горпина коротко. — Не дивіться на неї, як на ярмаркове диво.

Стара жінка знову зашепотіла:

— Дитину ховай… вони прийдуть… вони сміються… вони палять…

Горпина на мить заплющила очі.

Потім підійшла до неї, поправила рядно.

— Спи, мамо. Ніхто не палить.

— Брешеш… дим… дим…

— То в печі, мамо.

— Дитина плаче…

Усі мовчали.

Катря дивилася на ту стару, на Горпину, на свого сина. І щось у її страхові змінилося. Не зникло. Ні. Але стало іншим.

Бо хата відьми раптом виявилася хатою, де теж хтось стогнав ночами.

— Я зараз принесу, — сказала Катря.

Горпина кивнула.

— І ще.

— Що?

— Не веди за собою все село.

Катря гірко всміхнулася.

— Пізно.

Справді, пізно.

Бо поки Катря бігла додому за сухим одягом, біля Горпининої хати вже стояло пів села.

Не близько. Ніхто не хотів підходити до самого порога. Стояли за тином, під вербами, біля бузини, пошепки, у темряві. Хтось хрестився. Хтось заглядав у вікно. Хтось уже біг до інших хат розказувати.

— Забрала хлопця.

— Утопила, а тепер відмолює.

— Та ні, кажуть, витягла.

— Відьма спершу витягне, щоб потім душу забрати.

— А мати його лишила там?

— Лишила.

— Господи, та як же можна?

— А що мала робити? Він же помирає.

— У неї в хаті всі помирають.

— Хто всі?

— Та хто знає.

Слово бігло швидше, ніж Катря.

Коли вона повернулася з вузлом у руках, біля дороги її перестріла Домка.

— Катре, не неси дитину в пащу.

Катря зупинилася.

— Яку дитину?

— Сина свого.

— Мій син зараз дихає, бо та, яку ви відьмою кличете, в воду за ним кинулася.

Домка не відступила.

— А може, вона його туди й покликала.

Катря подивилася на неї так, що Домка вперше за багато років замовкла сама.

— Домко, ще слово — і я забуду, що ти стара.

Параска, яка стояла поруч, тихо сказала:

— І я допоможу забути.

Домка аж рота відкрила.

— Ти?

— Я.

— Світ перевернувся.

— Давно пора, — сказала Параска.

Катря пішла далі.

У хаті Горпина вже розтирала Микиті груди якоюсь маззю, що пахла смальцем, полином і часником. Микита марив. То кликав матір, то шепотів Оленчине ім’я, то раптом просив не сміятися.

Катря почула це й закусила хустку, щоб не закричати.

— Бачиш? — сказала Горпина, не обертаючись. — То не вода його топить. Людський сміх важчий за камінь.

Катря поклала вузол на лаву.

— Оленка приходила?

— Була. Я вигнала.

— Чого?

— Бо плакала так, ніби вже на похороні. Тут не місце для похоронних.

— Вона винна?

Горпина помовчала.

— Не більше за інших. І не менше.

Катря сіла біля печі.

— Я піду, як ти сказала. Але недалеко. Сидітиму надворі.

— Сиди хоч на стрісі, тільки в хату не лізь, поки не покличу.

— Ти завжди така люта?

— Ні. Колись була дурна.

Катря підняла очі.

Але Горпина вже знову схилилася над Микитою.

— Дихай, хлопче, — шепотіла вона. — Дихай. Не для них. Для себе. Для матері. Для тієї дурної дівки, що ще не знає, що серце має.

Катря раптом тихо спитала:

— У тебе була дитина?

Горпина завмерла.

У хаті стало холодно, хоч піч пашіла жаром.

За піччю стара мати Горпини тихо застогнала.

— Не питай того, чого не зможеш понести, — сказала Горпина.

— Прости.

— Не мені просити треба.

— А кому?

Горпина не відповіла.

Вона взяла з полиці глиняний кухлик, влила туди темний відвар, додала меду й кілька крапель із маленької пляшечки.

— Підніми йому голову.

Катря обережно підклала руку під Микитину потилицю.

Цього разу Горпина не заборонила.

Разом вони напоїли його. Він ковтнув раз, другий, закашлявся, але не так страшно.

— Добре, — сказала Горпина. — Хоче жити.

Катря тихо видихнула.

За вікном уже сіріло.

Перша ніч минала.

Над ставом підіймався туман. Люди, що стояли біля тину, порозходилися по домівках, але не спати. Хто ж засне, коли в селі така новина? У кожній хаті її вже переказували по-своєму.

У Ганни казали, що Горпина не пускає матір до сина.

У Домки — що в хаті чули дитячий плач.

У коваля Якима — що хлопця треба лишити, бо стара, може, й відьма, але руки має не дурні.

У Василя — що люди знову наплетуть такого, що й чортові соромно буде слухати.

А в Марининій хаті Оленка сиділа біля вікна й не плакала.

Плакати вона вже не могла.

Вона тільки дивилася в бік ставка, де за вербами ховалася хата Горпини, і шепотіла:

— Живи, Микито. Будь ласка, живи.

А в хаті над ставом стара “відьма” сиділа біля хворого хлопця, тримала руку на його грудях і рахувала кожен подих.

Раз.

Другий.

Третій.

За вікном сходив ранок.

І разом із ним по селу сходила нова плітка.

Що Горпина забрала Микиту до себе.

І тепер уже або витягне його з того світу.

Або забере остаточно.

                                   Розділ 9

                                    Три ночі

Перша ніч була найважча.

Так сказала Горпина, коли Катря принесла суху сорочку, теплу ряднину, мед, чисті ганчірки й старий вовняний платок, у який Микиту колись ще малим кутали взимку.

— Перша ніч покаже, чи він за життя вчепився, — сказала вона.

Катря стояла посеред хати, мокра від роси, бліда, з очима такими, ніби за одну ніч постаріла на десять років.

— А друга?

— Друга перевірить.

— А третя?

Горпина не одразу відповіла.

Вона саме розрізала Микитину мокру сорочку ножем, бо знімати через голову не можна було: хлопець задихався від найменшого руху.

— А третя або відпустить, або забере, — сказала нарешті.

Катря схопилася за одвірок.

— Не говори так.

— Я не для краси язик маю. Що є, те й кажу.

— А я мати.

— От і будь матір’ю. Не голоси. Не рви душу. Йому зараз твій плач — як камінь на груди.

Катря затулила рот хусткою.

Горпина швидко, майже сердито, розтерла Микиті груди теплою маззю. Пахло смальцем, часником, полином, живицею й чимось гірким, чого Катря не знала. Стара працювала мовчки. Руки її були сухі, вузлуваті, темні, але рухалися впевнено: тут натиснути, тут зігріти, тут повернути хлопця на бік, щоб вода йшла з грудей, а не назад у смерть.

Катря дивилася й не могла відвести очей.

Вона все життя знала Горпину як страх. Як чорну хустку над ставом. Як недобре око. Як плітку, яку краще не вимовляти після заходу сонця.

А тепер бачила перед собою не відьму.

Бачила жінку, яка знала, що робить.

І від того було ще страшніше.

Бо страх перед невідомим легший, ніж страх перед тим, що ти, може, все життя помилявся.

Микита марив.

— Не смійтеся… — шепотів він. — Не треба… я сам піду…

Катря здригнулася.

— Сину…

Горпина кинула на неї короткий погляд.

— Мовчи.

— Та він же…

— Чує не тебе. Чує те, що в ньому лишилося.

Микита судомно вдихнув, закашлявся. Кашель ішов глибоко, з мокрим хрипом, ніби в грудях у нього перекочувалося каміння. Горпина підняла його, притисла до себе спиною, різко вдарила долонею між лопатками.

— Дихай, хлопче. Дихай. Не в воду дивись. Вгору.

З його рота знову пішла вода, змішана з мулом і кров’янистою слиною. Катря тихо застогнала.

— Ганчірку, — наказала Горпина.

Катря не ворухнулася.

— Катре!

Та схаменулася, подала чисту ганчірку. Руки в неї тремтіли так, що тканина мало не впала на долівку.

Горпина витерла Микиті губи, поклала його назад, накрила рядниною.

— Тепер відвар.

— Який?

— Он той, темний. Тільки не переплутай. У світлому — для розтирання. Напоїш — спалиш йому нутро.

Катря аж відсахнулася від полиці.

— Я боюся.

— Бійся швидше.

Параска, що досі стояла біля дверей і не знала, чи має право дихати в цій хаті, раптом ступила вперед.

— Я подам.

Горпина глянула на неї.

— Руки мила?

Параска розгубилася.

— Що?

— Руки мила, питаю?

— Та… ні.

— То йди й мий. Ліки брудними руками не беруть. Не гній місимо.

Параска кивнула й кинулася до відра. Ганна, яка стояла на порозі, тихо прошепотіла:

— Чуєте? Командує, як пані яка.

Василь, що стояв надворі під вікном, буркнув:

— А ти б хотіла, щоб вона просила в смерті дозволу?

Ганна замовкла.

Бо Василь після тієї ночі біля ставка став у селі неприємний: не підтримував, не підтакував, а ще й словами бив не гірше ковалевого молота.

У хаті було душно.

Піч пашіла. На жердині сохла мокра Микитина одежа. Зі стріхи капала вода, бо нічна роса й туман просочилися в стару солому. Трави під сволоком від тепла пахли сильніше: м’ята — солодко, полин — гірко, чебрець — сухим літом, бузина — терпко, майже похоронно.

У темному кутку Горпинина мати то стихала, то знову починала шепотіти.

— Вони йдуть… не відчиняй… вогонь несуть… дитина плаче…

Кожного разу Катря здригалася.

Параска хрестилася.

Ганна за порогом шепотіла молитву так швидко, ніби боялася, що Бог не встигне почути до ранку.

А Горпина не здригалася.

Тільки щоразу, коли стара мати казала “дитина”, її пальці на мить стискалися сильніше.

Микита розплющив очі ближче до світанку.

Не повністю. Так, ніби виплив із темної води, побачив світло й ще не знав, чи варто до нього тягнутися.

— Мамо…

Катря кинулася до нього, але зупинилася за пів кроку. Вже навчилася боятися Горпининого “не чіпай”.

— Я тут, сину.

— Холодно…

— Зараз, зараз…

Горпина торкнулася його чола.

— Холод — то добре. Значить, жар ще не з’їв. Дай ковток.

Вона напоїла його з ложки. Микита ковтнув, скривився.

— Гірке…

Катря заплакала.

Бо якщо син каже, що гірке, значить, ще живий.

Горпина сухо сказала:

— Не реви. Гірке — значить, вернувся язик. А як язик вернувся, то й душа недалеко.

Параска перехрестилася й усміхнулася крізь сльози.

Ганна за порогом прошепотіла:

— А може, то вона його вже прив’язує…

Василь глянув на неї.

— Ганно, якби дурість світилася, ти б нам тут каганця замінила.

— Ти мені не груби.

— Я не грублю. Я економлю гас.

Навіть Павло, що сидів біля тину мокрий і винний, тихо пирснув.

Ганна образилася й відійшла ближче до бузини, але не пішла. Бо піти означало пропустити, що буде далі. А це вже було понад її сили.

До ранку Микита знову впав у забуття.

Але дихав.

Важко, з хрипом, але дихав.

Горпина вийшла на поріг, коли небо над ставом посіріло, а перший півень на селі крикнув так, ніби сварив ніч за те, що засиділася.

На дворі стояли люди.

Не всі, але досить, щоб сказати — село вже було тут.

Марина, Параска, Василь, Павло. Трохи далі — Ганна, Домка, Христя, кілька чоловіків, двоє хлопчаків, яких матері мали б тримати в хаті, але ті, як миші, пролізли поміж дорослими.

Федька не було.

І це всі помітили.

Горпина стала на порозі. Сива, мокра, без хустки, з лицем темним і виснаженим. У перших сірих променях вона здавалася старішою за свою хату.

— Живий, — сказала вона.

Катря за її спиною заплакала вже вголос.

Люди зашепотіли.

— Живий…

— Господи…

— А може, ще не надовго…

— Тихо ти.

Домка ступила ближче.

— То ти його лишаєш у себе?

Горпина подивилася на неї.

— Не в себе. На цьому світі.

— А мати?

— Мати буде носити, що скажу. Мед, молоко, чисте полотно. І не голосити.

— А люди? — спитала Ганна.

— А люди хай закриють роти, щоб мухи не налетіли.

Василь кашлянув, ховаючи усмішку.

Домка образилася.

— Ми ж питаємо по-людськи.

— По-людськи питають тихо, коли в хаті хворий. А ви прийшли, як на ярмарок: тільки б побачити, чи не здохло.

Люди загули.

— От бачите? — прошепотіла Ганна. — Яка вона!

Горпина почула.

— Яка є. Іншої не тримаю.

І зачинила двері.

Перший день минув у гарячці.

Микита то приходив до тями, то знову провалювався в марення. Катря ходила між своєю хатою й Горпининою, як тінь. Принесла мед. Принесла молоко. Принесла стару батькову свитку, щоб накрити сина тепліше. Принесла чисті сорочки, хоч Горпина сказала, що й однієї досить.

— Нехай буде, — вперто сказала Катря.

— Уперта.

— Мати.

— То майже те саме.

Катря вперше за добу ледь усміхнулася.

Оленка прийшла під вечір.

Не зайшла в хату. Стала за тином, бліда, з червоними очима, у тій самій синій хустці, тільки тепер хустка була зав’язана абияк. Вона довго стояла, стискаючи в руках вузлик.

Горпина саме вийшла по воду.

— Чого стоїш? — спитала.

Оленка здригнулася.

— Я… принесла.

— Що?

— Курячий бульйон. Мати зварила. Для Микити.

Горпина взяла вузлик, розв’язала, понюхала.

— Солила?

— Трохи.

— Перцю клала?

— Ні.

— Добре.

Оленка ковтнула.

— Можна я його побачу?

— Ні.

Дівчина опустила очі.

— Я винна.

— Ти не вода, щоб його топити.

— Але я…

— Ти сміялася?

— Ні.

— Захистила?

Оленка мовчала.

Горпина подивилася на неї довго. Не зло. Але так, що в Оленки щоки спалахнули.

— От коли навчишся не тільки жаліти, а й стояти поруч, тоді зайдеш.

Оленка підняла очі, повні сліз.

— Він мене ненавидить?

— Він зараз із власними грудьми воює. Не до тебе йому.

— Скажіть йому…

— Нічого не скажу.

— Але…

— Слова, дівко, як насіння. Кинеш у мерзлу землю — пропаде. Дочекайся тепла.

Оленка кивнула.

— Я завтра прийду.

— Прийдеш — принеси яйце. Свіже. І не від Ганни, бо в неї кури такі ж язикаті, як вона.

Оленка несподівано схлипнула й засміялася одночасно.

Горпина махнула рукою.

— Іди вже. Бо стоїш, як свічка на вітрі.

Дівчина пішла.

А в кущах біля дороги вже сиділи двоє хлопчаків і все бачили.

До вечора село знало: Оленка носить Горпині їжу.

До ночі казали вже: Оленка продала душу відьмі за Микитине життя.

А на другий ранок Домка біля криниці серйозно пояснювала:

— Так воно й починається. Спершу бульйон, потім яйце, а там дивись — і косу відріже для чарів.

— Та яка коса? — обурилася Марина. — Дитина плаче цілу ніч, бо хлопець помирає.

— Отож. Відьми на сльози й ловлять.

Параска поставила відро на землю.

— Домко, а тебе колись відьма ловила?

— Мене? Ні.

— Видно, розумна була відьма.

Жінки засміялися.

Домка насупилася.

— Смійтеся. Сміх без причини — дурня ознака.

— А плітка без правди — чия ознака? — тихо спитала Параска.

Домка не знайшлася відразу.

І це було маленьке диво.

Бо Домка мовчала рідше, ніж сонце затемнювалося.

Друга ніч прийшла з дощем.

Не таким, як перед тим, не грозовим, а дрібним, холодним, осіннім, хоч надворі ще стояло літо. Він сіявся з неба тонко й уперто, наче хтось там нагорі пересівав старе борошно.

У хаті Горпини стало вогко. Піч довелося топити сильніше. На припічку стояли три горщики: в одному грівся відвар, у другому — вода з травами для пару, у третьому — молоко з медом.

Микиту трусило.

Гарячка піднялася після заходу сонця. Обличчя його горіло, губи пересохли. Він скидав із себе рядно, потім одразу мерз, хапав повітря ротом і шепотів щось незрозуміле.

— Вода… вода…

— Не давати багато, — сказала Горпина. — Тільки змочити губи.

Катря сиділа біля лави, тримаючи кухоль.

— Він же просить.

— Утопленик після води ще довго воду кличе. Не все, що просить тіло, йому треба.

Микита раптом розплющив очі.

— Оленко…

Катря здригнулася.

Горпина не ворухнулася.

— Нема її тут.

— Не смійся…

— Не сміється.

— Я… я донесу… я можу…

Катря закрила лице руками.

— Господи, сину мій…

Горпина різко взяла її за зап’ястя.

— Вийди.

— Ні.

— Вийди, кажу. Зараз не йому поміч потрібна, а тобі, щоб не розсипалася.

— Я не розсиплюся.

— Уже сиплешся.

Катря хотіла сперечатися, але в ту мить Микита закашлявся так страшно, що вона справді мало не впала. Горпина схопила його, повернула на бік, наказала Парасці, яка сиділа біля печі:

— Тримай плечі.

Параска кинулася.

— Так?

— Не як кошеня гладь, а тримай! Він не з цукру.

Параска стиснула Микитині плечі. Той кашляв, задихався, хрипів. Горпина натискала, розтирала, била між лопатками, шепотіла щось швидке й низьке. Не молитву. Радше наказ. Команду.

— Дихай. Ще. Ще. Не спи. Очі відкрий. Чуєш мене? Дихай, кому сказала.

Микита рвонувся, вдихнув, знову закашлявся.

Потім обм’як.

Катря скрикнула.

— Живий, — сказала Горпина, навіть не обернувшись. — Не кричи, бо я тебе макогоном причарую.

— Чим?

— По голові.

Параска раптом засміялася коротко, нервово. Катря теж видихнула щось схоже на сміх і плач разом.

Горпина глянула на них.

— Отак краще. Смерть не любить, коли з неї сміються. Горда дуже.

У темному кутку стара мати знову зашепотіла:

— Смерть прийшла… у чоботях… чорна… чорна…

Горпина застигла на мить.

Потім тихо сказала:

— Не сьогодні, мамо.

— Вони палили…

— Не сьогодні.

— Дитина…

Горпина різко підкинула дров у піч.

Іскри сипнули вгору.

— Не сьогодні!

Усі замовкли.

Навіть хвора стара в кутку притихла.

Друга ніч тяглася довго. Так довго, що Катрі здавалося: ранок забув дорогу до цієї хати. Горпина не сідала майже ні на мить. То міняла компреси, то гріла відвар, то перевіряла Микитине дихання, то розтирала йому руки й ноги, бо ті хололи.

Параска допомагала.

Спершу несміливо, потім уже вправніше. Горпина бурчала на неї, але не виганяла.

— Чого ти все бігаєш? — спитала вона під ранок. — Свого дому не маєш?

— Маю.

— То йди.

— Не піду.

— Чого?

Параска подивилася на Микиту, потім на Катрю, яка дрімала сидячи біля печі.

— Бо якщо всі бояться, хтось мусить не боятися.

Горпина хмикнула.

— Диви яка. Тиха була, як миша в зерні, а тепер зуби показала.

— Миші теж гризуть, як треба.

— То гризи, тільки тихо.

Параска усміхнулася.

Коли розвиднілося, гарячка не спала, але перестала рости.

Горпина сіла на лавку біля дверей уперше за дві ночі. Сиділа, поклавши руки на коліна. Пальці її тремтіли.

Катря побачила.

— Тобі зле?

— Мені старо.

— Може, я…

— Можеш мовчати. То найкраща поміч.

Катря помовчала.

Потім тихо сказала:

— Дякую.

Горпина ніби не почула.

Дивилася у вікно, де над ставом сходив білий туман.

— Ще не дякуй, — сказала вона. — Третя ніч попереду.

А село тим часом гуділо.

Не так, як у звичайні дні. Не весело, не буденно. Гуділо тривожно, як вулик перед бурею.

Біля криниці сперечалися.

— Якщо виживе, то значить, вона справді щось уміє.

— Якщо виживе, то значить, вона його для себе лишила.

— А якщо помре?

— То скажуть, що забрала.

— А як же правду знати?

— У селі правду знати не треба. Треба знати, хто винен.

Це сказав Василь, проходячи повз із порожнім відром.

Ганна фиркнула.

— Ой, мудрий який став. Після Горпини всі мудрішають?

— Ні, Ганно. Деяким і Горпина не поможе.

— То ти на мене?

— А ти себе впізнала?

Жінки знову пирснули.

Але сміх швидко стих.

Бо від хати над ставом уже другу добу йшов дим. І вдень, і вночі. Люди бачили його над вербами й говорили: “Варить”. Хто — ліки. Хто — чари. Хто — душу назад до тіла прив’язує.

Домка сказала:

— Я чула, як моя баба розказувала: коли відьма витягає людину з того світу, то мусить щось дати натомість.

— Що? — спитала Христя.

— Або курку чорну. Або кров. Або чуже щастя.

Марина, яка саме набирала воду, різко поставила відро.

— Домко, стулися.

Усі здивовано глянули на неї.

Марина рідко говорила так старшим.

— Що? — образилася Домка.

— Стуліть рота, кажу. Микита ще живий, Катря там серце на шматки рве, Оленка очей не сушить, а ви вже йому чорну курку шукаєте.

— Я ж не зі зла.

— От біда, що не зі зла. Зі зла люди хоч знають, що роблять. А ви з язика.

Параска тихо сказала:

— Добре сказала.

Ганна скривилася.

— Тепер усі в нас стали Горпину боронити.

Марина глянула на неї.

— Ніхто її не боронить. Хлопця боронимо. Від вас.

І пішла з відрами, розхлюпуючи воду.

Того ж дня Федько вперше прийшов до хати над ставом.

Прийшов не близько. Став за вербою, тупцяв, м’яв шапку в руках. На обличчі в нього вже не було тієї дурної пихи, з якою він ходив на вечорниці. Він виглядав молодшим. Майже хлопчаком.

Горпина вийшла по дрова й побачила його.

— Чого ховаєшся? Верба тебе не всиновить.

Федько вийшов.

— Як він?

— Дихає.

— Я… я не хотів.

— А хто тебе питав, що ти хотів?

Федько опустив голову.

— Я жартував.

Горпина взяла поліно, розколоте навпіл, і довго дивилася на нього. Потім на Федька.

— Слухай сюди, жартівнику. Є сміх, що людину піднімає. А є сміх, що штовхає в воду. Ти свій сміх уже бачив.

Федько ковтнув.

— Я можу щось зробити?

— Можеш.

— Що?

— Не лізти в хату. Не виправдовуватися перед ним, поки він не має сили тебе слухати. Принеси дров. Сухих. І не язиком, а руками.

Федько кивнув.

— Принесу.

— І ще.

— Що?

— Як почуєш у селі, що я його втопила, скажеш, хто його до води довів.

Федько зблід.

— Мене ж…

— Що? Засміють? То переживеш. Від сміху не всі топляться. Деякі нарешті людьми стають.

Федько мовчки пішов.

За годину приніс оберемок сухих дров.

Поклав біля тину й утік, не дочекавшись, поки хтось побачить.

Але побачили.

Звісно, побачили.

До вечора село вже говорило: Федько носить Горпині дрова, бо вона його зачарувала. А хтось додав, що бачив, як він плакав. І це було майже правдою, але правду в селі не любили голою — її обов’язково треба було в щось переодягти.

Третя ніч прийшла тиха.

Ні дощу, ні вітру. Навіть жаби на ставку кумкали обережно, ніби боялися потривожити те, що вирішувалося в старій хаті.

Микита лежав дуже блідий.

Гарячка то спадала, то знову піднімалася хвилею. Дихання стало рівніше, але слабке. Занадто слабке, як казала Горпина. Наче в грудях у нього сиділа маленька пташка й била крильми об ребра.

Катря вже не плакала.

Сльози в ній, мабуть, скінчилися. Вона сиділа біля печі, тримала в руках Микитину суху сорочку й без кінця складала її та розкладала.

Оленка знову прийшла надвечір. Принесла свіже яйце, молоко й маленький вузлик із чистими полотнинками.

— Можна? — спитала вона.

Горпина глянула на неї.

— Тихо зайдеш. Станеш біля порога. Не ридати. Не кидатися. Не просити пробачення, поки він між світами. Зрозуміла?

Оленка кивнула.

Вона зайшла в хату так тихо, ніби боялася наступити на чужий подих.

Побачила Микиту — і вся зблідла.

Він здавався їй меншим. Не тим хлопцем, який стояв посеред клуні й просив її до танцю. Не тим, із кого сміялися. А просто людиною, дуже слабкою, дуже живою і дуже близькою до того, щоб перестати бути.

Оленка притисла руки до грудей.

Микита розплющив очі.

Може, відчув її.

Може, просто настав такий момент.

— Оленко… — прошепотів.

Дівчина ступила вперед, але Горпина зупинила її поглядом.

— Я тут, — сказала Оленка. Голос її тремтів, але вона не заплакала. — Ти живи, чуєш? А сваритися будемо потім.

Микита ледь поворухнув губами.

— Не жалій…

Оленка ковтнула сльози.

— Не жалію. Чекаю.

У хаті стало тихо.

Навіть Катря підняла голову.

Горпина довго дивилася на дівчину. Потім коротко сказала:

— Вийди.

Оленка кивнула.

Перед тим як вийти, вона поклала на край лави маленьку синю стрічку.

— Це… нехай буде.

Горпина хотіла сказати щось різке, але не сказала.

Тільки взяла стрічку й поклала біля Микитиної руки.

Коли Оленка вийшла, Микита знову заплющив очі. Але дихання його стало глибше.

Катря прошепотіла:

— Це добре?

Горпина подивилася на хлопця.

— Серце згадало, чого триматися.

У північ йому стало найгірше.

Так буває: темрява перед ранком згущується найбільше, а смерть, як стара злодійка, любить приходити тоді, коли всі вже знесилені.

Микита раптом перестав марити.

Перестав кидатися.

Лежав тихо.

Занадто тихо.

Горпина, що саме гріла відвар, різко обернулася. Підійшла, приклала вухо до його грудей.

Катря підхопилася.

— Що?

— Мовчи.

Горпина слухала.

Потім ударила Микиту долонею по щоці.

— Не спати.

Катря скрикнула.

— Ти що робиш?!

— Буджу.

— Він же…

— Він іде.

Катря впала навколішки.

— Ні…

Горпина схопила Микиту за плечі, підняла, притисла до себе.

— Микито! Чуєш мене? Не смій. Ти мені ще дров не нарубав. Ти матері хату не поправив. Ти дівці своїй ще нічого толком не сказав. Куди зібрався, голодранцю?

Він не відповідав.

— Катре, ноги розтирай! Параско, гарячу ганчірку! Швидко!

Усе закрутилося.

Катря розтирала синові холодні ступні так, ніби хотіла втерти в них власне життя. Параска бігала між піччю й лавою. Горпина вливала в Микиту краплі відвару, стукала по грудях, шепотіла, наказувала, сварилася.

— Дихай! Дихай, кому кажу! Не тобі ще в землю. Земля зачекає. Вона терпляча.

У кутку стара мати Горпини раптом закричала:

— Не віддавай! Не віддавай дитину! Вони заберуть!

Це був не шепіт.

Це був крик людини, яка бачила колись таке, що розум не витримав і пішов ховатися в темряву.

Горпина на мить застигла.

Очі її стали страшні.

Не відьомські.

Людські.

Такі, в яких піднялося все давнє.

— Не віддам, — сказала вона.

І невідомо було, про кого вона говорить: про Микиту, про свою дитину, про тих, кого колись не змогла врятувати, чи про себе саму.

Вона нахилилася до хлопця так близько, що її сиве волосся торкнулося його лиця.

— Чуєш? Не віддам.

Микита раптом судомно вдихнув.

Раз.

Потім ще.

Глибше.

Кашель вирвався з нього страшний, довгий, мокрий. Він зігнувся, з рота пішла темна слизь, вода, гіркота. Катря заплакала, але вже не від страху, а від того, що кашель означав життя.

Горпина тримала його, поки напад не минув.

Потім поклала назад.

Микита лежав виснажений, майже прозорий, але груди його дихали.

Рівніше.

Горпина опустилася на підлогу біля лави.

Вперше за всі три ночі вона не втрималася на ногах.

Катря кинулася до неї.

— Горпино!

— Не галасуй, — прошепотіла стара. — Не на весіллі.

— Тобі зле.

— Жива.

— Води?

— Горілки б, та не заслужила.

Параска крізь сльози засміялася.

Катря теж.

І навіть Горпина ледь усміхнулася кутиком рота.

За вікном темрява почала сіріти.

Півні закричали один за одним. Спершу десь далеко, потім ближче, потім уже на сусідньому кутку. Село прокидалося, ще не знаючи, що в старій хаті над ставом цієї ночі смерть відступила від лави на один крок.

Микита спав.

Не марив. Не задихався. Спав.

Горпина сиділа біля нього, притулившись спиною до стіни. Очі в неї заплющувалися, але щоразу, коли його дихання змінювалося, вона одразу розплющувала їх.

Катря накрила її старою свиткою.

Горпина буркнула:

— Не вкривай. Я не хвора.

— А я не питаю.

Стара розплющила одне око.

— Осміліла.

— Біля тебе інакше не виживеш.

Горпина хмикнула й знову заплющила очі.

Коли сонце піднялося над вербами, вона вийшла на поріг.

Люди вже стояли біля тину.

Знову.

Тільки тепер їх було більше. Наче все село за ніч зібралося в одну цікавість і прийшло дивитися, що перемогло: відьма чи смерть.

Ганна перша спитала:

— Ну?

Горпина повільно зав’язала на голові чорну хустку.

— Житиме.

Слово впало на двір тихо.

Але люди почули.

— Житиме? — перепитала Марина й перехрестилася.

Параска заплакала.

Василь зняв шапку.

Павло сів просто на мокру траву й закрив лице руками.

Ганна розгублено озирнулася, ніби чекала, що хтось пояснить, як тепер треба думати.

Домка пробурмотіла:

— То ще невідомо, якою ціною…

Горпина почула.

Ступила з порога на двір.

— Ціною трьох ночей без сну, старої спини, Катериних сліз і хлопцевого бажання жити. Іншої ціни не брала.

Домка замовкла.

Але ненадовго. Такі, як вона, довго не мовчать. Вони тільки слово в роті перевертають, щоб гостріше стало.

— А що тепер? — спитала Марина.

— Тепер не лізти. Не шуміти. Не тягати новини попід вікнами. Хлопцю треба тиша, тепло й їжа. А вам треба робота, щоб дурне з голови вийшло.

Василь тихо сказав:

— Оце правда.

Горпина глянула на нього.

— Ти теж не стій, як жердина. Принеси свіжої риби, як зловиш. Юшка йому буде.

Василь кивнув.

— Принесу.

— Тільки не з того берега, що підмило.

— Та вже навчився.

Горпина повернулася до хати.

І саме тоді з натовпу вийшла Катря.

Вона стала перед людьми. Бліда, виснажена, з червоними очима, але рівна.

— Хто скаже, що Горпина згубила мого сина, — сказала вона тихо, — той матиме справу зі мною.

Люди притихли.

Катря ніколи не була сварливою. Не лізла в бійки, не любила крику. Але тепер у її голосі було щось таке, від чого навіть Ганна опустила очі.

— Він живий, бо вона його витягла. І тримала три ночі. А хто не бачив — хай не бреше.

Параска стала поруч із нею.

— Я бачила.

Марина теж ступила вперед.

— І я бачила.

Василь одягнув шапку й сказав:

— А хто не бачив, той хай питає, а не вигадує.

Люди мовчали.

Це ще не була перемога.

Ні.

Село не змінюється за один ранок. Плітка не вмирає від правди одразу. Вона тільки прикидається мертвою, а потім повзе іншим боком.

До обіду вже говорили:

— Врятувала, бо їй так треба.

— Може, справді знається на травах.

— А може, і знається. Відьми теж знаються.

— Та Катря ж казала…

— Катря мати, вона тепер що хочеш скаже.

— А хлопець житиме?

— Горпина сказала.

— А якщо сказала, то…

— То що?

— То побачимо.

Але щось усе-таки змінилося.

Надвечір до Горпининої хати прийшла Марина й принесла глечик молока.

— Для Микити, — сказала.

Горпина взяла.

— Зорька дала?

Марина кивнула.

— Дала.

— Бачиш. Не я забирала.

Марина опустила очі.

— Прости.

Горпина довго дивилася на неї.

— Молоко не винне, що люди дурні.

— А люди?

— Люди винні. Але не всі навіки.

Марина пішла тихо.

Потім прийшла Параска з чистими полотнинками.

Потім Василь приніс дві рибини.

— Не великі, — сказав, — але чесні.

— Чесна риба — то вже диво, — буркнула Горпина.

— Я теж так думаю.

Вони обидва майже всміхнулися.

А коли вже сутеніло, під тином знову з’явилася Оленка.

У руках тримала яйце й маленький вузлик свіжої м’яти.

— Можна завтра прийти? — спитала вона.

Горпина стояла біля хвіртки, спираючись на костур.

— Завтра ні.

Оленка зблідла.

— Чому?

— Післязавтра.

— Він…

— Живий. Спить. А ти йди додому й теж спи. Очі маєш, як у сови після пожежі.

Оленка стиснула вузлик.

— Він щось казав?

Горпина помовчала.

— Казав: “гірке”.

Оленка розгубилася.

— Що?

— Ліки. Сказав, гірке. Значить, житиме. Хто сварить ліки — той ще має силу сваритися з життям.

Оленка тихо засміялася й заплакала водночас.

— Дякую.

Горпина не відповіла.

Взяла яйце, м’яту й зачинила хвіртку.

Але не одразу пішла до хати.

Постояла трохи, дивлячись на село.

На хати, над якими піднімався вечірній дим.

На дорогу, де діти вже не бігали повз її двір із криком “відьма”, а тільки визирали здалеку.

На криницю, біля якої завтра знову говоритимуть.

На небо, де перша зоря світила так тихо, ніби й вона боялася потривожити втомлену землю.

У хаті за її спиною спав Микита.

У кутку шепотіла стара мати.

На столі лежало біле полотно, складене вчетверо.

Горпина зайшла всередину, поставила молоко біля печі, рибу — в миску, м’яту — на стіл.

Потім сіла біля Микити й поклала пальці йому на зап’ясток.

Пульс був слабкий.

Але рівний.

Стара заплющила очі.

— От і добре, — прошепотіла. — Одного відвоювали.

І сама не помітила, як сказала те слово.

Відвоювали.

Ніби життя було не хатою над ставом.

А полем бою.

І, може, колись так воно й було.

                                 Розділ 10

                                 Гірке зілля

Микита прокинувся на четвертий ранок і довго не міг зрозуміти, де він.

Стеля над ним була низька, темна від диму. Під сволоком висіли пучки трав, перев’язані нитками: полин, м’ята, чебрець, материнка, сухі квіти бузини, якісь корінці, зв’язані в малі вузлики. Вони повільно хиталися від теплого повітря, що йшло від печі.

Пахло гірко.

Пахло димом, молоком, старим деревом, мокрим полотном і ще чимось таким, чого Микита не міг назвати. Ніби літом, яке висушили, склали в торбинку й заховали до зими.

Він спробував повернути голову — і одразу застогнав.

У грудях боліло так, ніби туди насипали битого скла. Кожен вдих ішов важко, з хрипом. Руки були слабкі, ноги чужі. У роті — гіркота.

— О, — почувся хрипкий голос збоку. — Прокинувся, утопленику.

Микита повільно повернув очі.

Біля печі сиділа Горпина.

У чорній хустці, згорблена, суха, із кухлем у руках. Вона дивилася на нього так, ніби він був не людина, а неслухняне порося, яке три дні ловили по всьому городу.

— Де я? — прошепотів він.

— У царських палатах. Не бачиш?

Він спробував усміхнутися, але замість усмішки вийшов кашель.

Горпина встала швидше, ніж можна було чекати від старої. Підійшла, підсунула руку йому під плечі, повернула на бік.

— Кашляй. Не ковтай. Усе, що з води приніс, мусиш назад віддати.

Кашель рвав його довго. З очей текли сльози, груди горіли, у голові темніло. Горпина тримала міцно, не жаліла, не сюсюкала, тільки час від часу стукала долонею між лопатками.

— Ще. Ще, кажу. Не лінуйся. Помирати сили мав, то й кашляти знайдеш.

Коли напад минув, Микита лежав зовсім знесилений.

Горпина витерла йому губи чистою ганчіркою й піднесла кухоль.

— Пий.

Він понюхав і скривився.

— Що це?

— Не горілка. Не радуйся.

— Гірке?

— Таке, щоб дурість із кісток вимивало.

— Тоді мені, мабуть, багато треба.

Горпина на мить глянула на нього уважніше. Потім кутик її рота смикнувся.

— Язик живий. То вже добре. Пий.

Він зробив ковток і аж очі заплющив.

— Боже…

— Бога не клич. Він це не варив, то хай не ображається.

— Ви мене добити хочете?

— Якби хотіла добити, води б дала й накрила рядном. А я третю ніч через тебе не сплю, щоб ти тепер мені писком крутив.

Микита ковтнув ще раз.

— Ви три ночі не спали?

— А ти думав, тебе з того світу півні витягли?

Він замовк.

Пам’ять верталася шматками.

Клуня. Сміх. Оленка. Ставок. Місяць у воді. Горпина біля кладки. Федьків голос. Холод. Темрява. Вода в роті. А потім — важкі руки, хрип, дим, чийсь наказ: “Дихай!”

— Я… впав? — спитав він.

Горпина поставила кухоль на лаву.

— Упав.

— Сам?

— Вода не питала.

— А люди?

— Люди потім розберуть, як їм зручніше. Одні скажуть, що сам. Другі — що тебе штовхнули. Треті — що я покликала. Четверті — що водяник за ногу схопив.

— А правда?

— Правда в тому, що ти живий. Решта зачекає.

Микита заплющив очі.

— Мама знає?

— Знає. Носиться сюди, як квочка без голови. Я її вигнала спати.

— Вона пішла?

— Не пішла. Сидить надворі під стіною. Уперта, як реп’ях на собачому хвості.

Микита спробував підвестися.

Горпина одразу натиснула йому на плече.

— Лежати.

— Я хочу її побачити.

— Побачиш.

— Коли?

— Як я скажу.

— Вона ж хвилюється.

— А ти молодець, добре придумав: спершу втопитися, а потім згадати, що мати хвилюється.

Микита відвернувся.

Слова вдарили боляче. Не тому, що були злі. Тому, що були правдиві.

— Я не хотів… — прошепотів він.

Горпина довго мовчала.

Потім сіла на край лави.

— Хотів чи не хотів — то вже позаду. Запам’ятай одне: вода не розбирає, хто жартома, хто з горя, хто випадково. Упав — бере. І все.

— Я не бачу, для чого мені жити.

Він сказав це тихо, майже спокійно.

Горпина не здригнулася. Не перехрестилася. Не почала голосити, як зробила б Катря. Лише дивилася на нього своїми темними, старими очима.

— А ти не дивися далеко, — сказала нарешті. — Далеко зараз туман. Дивися близько.

— Куди?

— На кухоль. Допий.

Він слабко всміхнувся.

— І це все?

— Для початку — все. Хто хоче жити, той спершу п’є гидоту з кухля, а вже потім шукає високого смислу.

Микита взяв кухоль обома руками. Пальці тремтіли. Горпина допомогла підтримати.

Він допив.

— Молодець, — буркнула вона. — Тепер спи.

— А якщо не хочу?

— У мене тут не вечорниці. Хочу-не хочу не питають.

— Ви всім так наказуєте?

— Тільки тим, хто зібрався померти без мого дозволу.

Він хотів щось відповісти, але втома накрила його важкою теплою рядниною. Очі самі заплющилися.

Останнє, що він почув перед сном, було Горпинине бурчання:

— І треба ж було такого дурня з води тягти. Худий, мокрий, язикатий. Одні клопоти.

Але рука її, коли вона поправляла рядно на його грудях, була обережна.

Майже материнська.

Катрю Горпина впустила до хати тільки по обіді.

Та зайшла навшпиньки, ніби в церкву перед великим постом. У руках тримала вузлик, хоч уже сама не знала, що туди поклала. Очі її одразу впали на лаву.

Микита спав.

Обличчя бліде, губи сухі, але дихав рівніше. Не так, як тієї першої ночі, коли кожен подих був наче нитка, що ось-ось урветься.

Катря притисла вузлик до грудей.

— Живий…

— Ще вчора сказала, — буркнула Горпина. — Чого повторюєш, як піп молитву?

Катря не образилася.

Підійшла ближче, сіла біля лави.

— Можна торкнутися?

— Руки чисті?

— Мила.

— Тоді можна. Тільки не будити.

Катря обережно торкнулася синової руки. Провела пальцями по кісточках, по тонкому зап’ястку.

— Мій хлопчику…

Горпина різко глянула на неї.

Катря сама затулила рот.

— Тихо. Знаю.

— Оце вже розумнішаєш.

— Він говорив?

— Говорив.

— Що?

— Що зілля гірке.

Катря заплакала й засміялася водночас.

— Господи, дякую…

— Господа дякуй, мене не чіпай. Я спати хочу.

— То лягла б.

— А ти за ним подивишся?

Катря випросталася.

— Подивлюся.

Горпина примружилася.

— Як кашлятиме — повернеш на бік. Не на спину. Води багато не давати. Тільки губи змочити. Якщо почне марити — не сперечайся. Марення не перекричиш, воно дурніше за Ганну.

Катря мимоволі всміхнулася.

— А відвар?

— Через годину. Три ковтки. Не більше. Як почне вередувати — скажеш, що я прийду.

— Він тебе боїться?

— Ні. Але розум має.

Катря подивилася на неї.

— Горпино…

— Що?

— Дякую.

Стара відвернулася до печі.

— Рано.

— Ні. Не рано.

Горпина довго нічого не казала. Потім тихо буркнула:

— Дякуватимеш, як він сам до нужника дійде.

Катря засміялася крізь сльози.

— Дай Боже й таке щастя.

— Бог дасть, а ти не розлий.

Надворі тим часом село жило своїм життям, але вже не таким, як раніше.

Здавалося б, що змінилося? Корови так само йшли на череду. Гуси так само сичали на дітей. Баби так само сварилися біля криниці, кому першій воду брати, хоч криниця була не панська й воду не рахувала. Чоловіки так само лагодили вози, курили люльки й робили вигляд, що плітки їх не обходять.

Але тепер кожна розмова все одно поверталася до хати над ставом.

— Кажуть, Микита очі відкрив.

— Хто казав?

— Параска.

— А вона звідки знає?

— Вона там була.

— Чого вона там була?

— Допомагала.

— Параска? Та вона ж миші боїться.

— От бачиш, і миша зуби має.

Ганна стояла біля криниці з відром і слухала це з таким лицем, ніби хтось при ній хвалив криву козу.

— Допомагала, — перекривила вона. — Ще скажіть, що Горпина свята.

Марина, яка саме набирала воду, спокійно відповіла:

— Свята не свята, а Микита живий.

— Ще не вечір.

— Ганно, у тебе язик як поганий ніж: і хліба не вріже, і пальця зачепить.

Христя аж присіла від сміху.

— Ой, Маринко, оце ти дала!

Ганна почервоніла.

— Та ви всі неначе причаровані стали.

— Ні, — сказала Параска, підходячи з порожніми відрами. — Просто побачили, що очі нам не тільки для того, щоб чужі гріхи шукати.

— І ти туди ж?

— А я звідти. З її хати.

Жінки стихли.

Параска поставила відра й витерла руки об фартух.

— Бачила я вашу відьму. Три ночі не спала. Хлопця на руках тримала. Катрю сварила, мене ганяла, зілля варила, жар збивала. Якби зло так людей рятувало, то добро могло б і посоромитися.

На криниці запала тиша.

Навіть журавель скрипнув якось обережно.

Ганна хотіла щось сказати, але в цей час до гурту підійшла Домка.

— А я от що скажу, — почала вона.

Марина зітхнула:

— Ну, почалося.

— Не перебивай стару людину.

— Та вас перебити — це як дощ ложкою спиняти.

Домка вдала, що не почула.

— Я кажу: може, вона його й рятує. Але не забувайте, що відьми теж уміють лікувати. Для чого? Щоб люди до них ішли. Спершу один. Потім другий. А тоді все село в неї на нитці буде.

— А зараз ми на чиїй нитці? — спитала Параска.

— Що?

— На вашій? Ви ж теж усіх водите язиком туди-сюди.

Христя тихо ойкнула.

Ганна глянула на Параску так, ніби та раптом виросла на дві голови.

Домка примружилася.

— Щось ти дуже смілива стала, Параско.

— Не смілива. Набридло боятися всього, що ви скажете.

Цього разу ніхто не засміявся.

Бо то було вже не жартом.

То була перша тріщина в старому страхові.

До хати Горпини того дня приходили обережно.

Не всі, ні. Більшість ще стояла здалеку, придивлялася, чекала, чим усе скінчиться. Але Марина принесла молоко. Василь — рибу. Параска — чисті полотнини. Павло прийшов із дровами. Поставив біля тину й хотів утекти, та Горпина саме вийшла на поріг.

— Куди?

Павло завмер.

— Дрова приніс.

— Бачу. Я питаю, куди тікаєш?

— Додому.

— А порубати хто має? Мій кіт?

— У вас нема кота.

— То тим більше нема кому.

Павло мовчки взяв сокиру.

Рубав довго, старанно, аж піт виступив на лобі. Горпина стояла поруч і дивилася.

— Не так.

— А як?

— Не по сучку бий, дурню, а між волокнами. Дерево, як людина: якщо знаєш, де тріщина, легше розколоти.

Павло глянув на неї.

— Ви про дерево?

— А ти про що подумав?

— Ні про що.

— От і добре. Тобі думати поки шкідливо.

Він ледь усміхнувся.

— Микита сердиться на мене?

— Микита спить.

— А коли прокинеться?

— Тоді й спитаєш.

— Він може мене не простити.

Горпина взяла одне поліно, глянула, чи рівно розколоте.

— Прощення не вимагають, як борг. Його чекають, як дощ у посуху. А поки чекаєш — роби щось корисне.

Павло кивнув і знову взявся за сокиру.

Увечері Микита прокинувся вдруге.

Цього разу довше тримав очі відкритими. Побачив матір, побачив Горпину, побачив тьмяне вікно й синю стрічку біля своєї руки.

Він довго дивився на ту стрічку.

— Це що?

Катря глянула на Горпину.

Горпина знизала плечима.

— Ганчірка.

— Синя.

— Очі маєш.

Микита слабко підняв пальці й торкнувся стрічки.

— Оленчина?

Катря затамувала подих.

Горпина взяла кухоль із відваром.

— Пий.

— Вона була?

— Була.

— Що казала?

— Що ти маєш жити. А сваритися будете потім.

Микита заплющив очі.

— Вона жаліє.

Горпина поставила кухоль так різко, що він стукнув об лаву.

— Слухай сюди, хлопче. Жаль — то коли дивляться згори вниз. А вона стояла під моїм тином мокра, бліда, з очима, як у винної собаки, і принесла тобі бульйон. То не жаль. То страх втратити.

— Ви її захищаєте?

— Ні. Я тебе від твоєї дурної голови захищаю. Вона зараз небезпечніша за воду.

Катря тихо сказала:

— Сину, Оленка плакала.

— Мені від того легше?

— Ні, — відповіла за неї Горпина. — І не має бути легше. Їй її сльози, тобі твоє життя. Не плутай.

Микита мовчав.

Потім прошепотів:

— Я соромлюся.

Катря нахилилася ближче.

— Чого?

— Що всі бачили.

Горпина сіла на ослін.

— А ти думав, умирати краще потай? Щоб люди потім самі придумали, як тобі було? Не переймайся. Вони й так придумали.

Микита гірко всміхнувся.

— Що кажуть?

— Що я тебе втопила, витягла, прив’язала, зачарувала, лікую, щоб забрати душу, і ще щось про чорну курку, але я не дослухала.

Він раптом тихо засміявся.

Сміх одразу перейшов у кашель. Горпина підскочила, повернула його на бік.

— От бачиш? Сміятися тобі ще рано. Для сміху треба здоров’я. А ти поки тільки криво дихаєш.

Микита відкашлявся, але очі в нього вже були живіші.

— А ви справді відьма?

Катря перехрестилася.

— Микито!

Горпина не образилася.

Взяла кухоль, піднесла йому до губ.

— Відьма. Пий.

— А якщо не питиму?

— Перетворю на жабу.

— А як питиму?

— Теж можу. Але пізніше.

Він випив три ковтки.

— Гидота.

— Добре. Значить, подіє.

— Ви так усім кажете?

— Ні. Декого я просто лаю.

— А мене?

— Тебе ще рано. Ти після лайки можеш розсипатися. От підгодуємо — тоді лаятиму як слід.

Катря сиділа поруч і слухала їхню сварку, як музику.

Бо син говорив.

Син жартував.

Син жив.

Уночі Микита знову марив, але вже не так страшно.

Кликав воду, кликав матір, раз прошепотів Оленчине ім’я. Горпина сиділа біля нього, час від часу змочувала губи, міняла ганчірки на чолі, слухала груди.

Коли він прокидався, вона давала пити.

Коли засинав, рахувала подихи.

Катря дрімала біля печі, поклавши голову на руки. Параска сиділа на ослоні й лущила квасолю, бо сказала, що просто так сидіти страшніше.

— То лущи, — дозволила Горпина. — Тільки не грими, бо викину разом із квасолею.

— Ви всіх викидаєте?

— Не всіх. Дехто сам тікає.

— А ви хочете, щоб тікали?

Горпина мовчала так довго, що Параска подумала: не відповість.

Потім стара сказала:

— Звикла.

— До чого?

— Що тікають.

Параска опустила очі на квасолю.

— Не всі.

— Усі колись.

— Я не втекла.

Горпина глянула на неї.

— Бо цікава.

— Бо страшно було лишати Катрю саму.

— Страх — погана причина.

— Ні. Іноді страх показує, куди треба йти.

Горпина нічого не відповіла.

За піччю її мати тихо дихала уві сні. Сьогодні вона майже не кричала. Тільки раз прошепотіла: “Дим…”, але Горпина підійшла, дала їй води й довго сиділа поруч, тримаючи стару за руку.

Параска бачила це.

Бачила, як Горпина, яку всі називали злою, поправляє матері рядно. Як нахиляється до неї, слухає шепіт. Як терпить ті самі слова про вогонь, дитину й німців, хоча кожне слово, видно, ріже її по живому.

Параска хотіла спитати.

Не наважилася.

У селі питання часто ставили не для правди, а для плітки. І вона раптом зрозуміла, що не хоче бути такою.

Наступного ранку Горпина дозволила Катрі нагодувати Микиту кількома ложками теплого молока з медом.

— Повільно, — наказала вона. — Не лий, як поросяті в корито.

Катря тримала ложку так обережно, ніби в ній було не молоко, а саме життя.

Микита проковтнув першу ложку.

Потім другу.

На третій скривився.

— Солодке.

Катря засміялася.

— Учора гірке було — не так. Сьогодні солодке — теж не так.

— Я вередливий.

— Живий — значить, вередливий, — сказала Горпина. — Мертвим усе однаково.

Після молока він заснув міцно.

Горпина вийшла надвір.

День був ясний. Над ставом блищала вода. Верби тихо хиталися, очерет шелестів. Біля тину лежали нарубані Павлом дрова. На лавці, старій і перекошеній, стояв глечик молока від Марини, вузлик із полотном від Параски й дві рибини у відрі від Василя.

Горпина довго дивилася на все це.

Потім буркнула:

— Носять, як на поминки.

Василь, що саме виходив із-за бузини з новим садком, почув.

— На поминки рибу не носять.

— А ти звідки знаєш? Ти на кожні поминки ходиш їсти.

— Ходив би частіше, та люди, на щастя, не так швидко мруть, як Домка пророкує.

Горпина глянула на нього й майже всміхнулася.

— Що приніс?

— Карасів. Малих.

— Великих собі лишив?

— Великі не ловилися.

— Брешеш погано.

— То ви лікуєте, а я рибалю. Кожен має своє ремесло.

Вона взяла садок.

— Юшку зварю. Хлопцеві треба сила.

Василь помовчав.

— Він житиме?

Горпина подивилася на ставок.

— Якщо дурість не вернеться раніше за здоров’я.

— А вона вертається?

— Завжди. Особливо до молодих.

Василь кивнув.

— Про вас сьогодні менше говорять.

— Померли?

— Ні. Просто сваряться між собою.

— То хай. Коли сваряться, менше брешуть.

— Не завжди.

— Твоя правда.

Василь постояв ще трохи, потім сказав:

— Горпино.

— Що?

— Як треба буде дров, скажіть.

— Язиком нарубаєш?

— Сокирою.

— Тоді скажу.

Він пішов.

Горпина ще хвилину стояла надворі, тримаючи садок із карасями. Потім глянула в бік села.

Там, на дорозі, кілька дітей зупинилися й дивилися на її хату.

Раніше вони б крикнули “відьма” й утекли.

Тепер мовчали.

Найменший, Грицько, тримав у руках маленьку в’язку сухого хмизу. Він явно хотів підійти, але боявся.

Горпина гримнула:

— Чого витріщилися? Кіно вам тут?

Діти здригнулися.

Грицько підняв хмиз.

— Це… для печі.

— Для чиєї?

— Вашої.

— А мати знає?

— Нє.

— То як узнає, всипле.

— Я швидко.

Він підбіг до тину, кинув хмиз і рвонув назад так, ніби за ним вовки гналися.

Інші за ним.

Горпина дивилася їм услід.

— Дурні малі, — сказала вона.

Але хмиз підняла.

У хаті прокинувся Микита.

— Хто там? — спитав слабко.

Горпина зайшла, поклала хмиз біля печі.

— Нечиста сила дрова носить.

Він здивовано глянув.

— Що?

— Мовчи. Сили бережи.

— Діти?

— Діти.

— Вони ж вас бояться.

— Бояться. Тому й кинули хмиз, як у собаку кістку.

Микита тихо всміхнувся.

— Але принесли.

Горпина покосилася на нього.

— Диви який мудрий. Утопився раз — і вже філософ.

— Не втопився.

— Бо я не дала.

Він довго дивився на неї.

— Чому?

Горпина ставила горщик на припічок і не обернулася.

— Бо дурнів шкода.

— Тільки тому?

— Ще матері твоєї. Вона б мені весь двір слізьми залила.

— А ще?

Стара завмерла.

Потім повільно повернулася.

— А ще ти привітався зі мною біля криниці, коли всі очі ховали.

Микита мовчав.

— Людина, що може сказати “добрий день” тій, кого всі бояться, не зовсім пропаща, — сказала Горпина.

Він відвернувся до вікна.

— Я тоді не думав.

— Добрі речі часто роблять без думки. Як почнеш думати — злякаєшся.

Вони помовчали.

За вікном шелестіли верби. У печі потріскував вогонь. Десь на дворі крикнув Василів кіт, який невідомо чого прийшов до Горпининої хати й тепер сперечався з куркою, якої тут теж не мало бути.

— Можна я спитаю? — тихо сказав Микита.

— Уже питаєш.

— Ви справді людей лікували раніше?

Горпина взяла ложку, помішала відвар.

— Усяке було.

— Де навчилися?

— Життя навчило.

— Воно всіх учить?

— Усіх. Тільки не всі конспект пишуть.

Микита всміхнувся.

— А ви писали?

— Кров’ю, хлопче.

Вона сказала це так тихо, що він не був певен, чи почув правильно.

— Що?

— Спи.

— Але…

— Спи, кажу. Бо зараз дам ще зілля, і тоді точно заснеш, хоч і стоячи.

Микита заплющив очі.

Йому хотілося питати ще. Про її хату. Про матір, що шепоче в кутку. Про біле полотно на столі. Про те, чому Горпина вміє тримати людину між життям і смертю так упевнено, ніби вже не раз стояла на цій межі.

Але сили не було.

Він заснув.

Горпина сиділа біля печі й дивилася на нього.

На худе лице.

На синю стрічку біля руки.

На груди, що тепер підіймалися рівніше.

Потім перевела погляд на біле полотно, складене на столі.

Її пальці повільно стиснулися.

— Одного відвоювали, — прошепотіла вона знову.

Із кутка, де лежала її мати, долинув тихий голос:

— А нашого?

Горпина не обернулася.

Довго мовчала.

Потім сказала:

— Нашого — ні.

У хаті стало дуже тихо.

Так тихо, що чути було, як за вікном діти, уже далеко від тину, пошепки сперечаються, хто завтра понесе Горпині воду.

А село тим часом ще не знало, що страх починає відступати не тоді, коли хтось голосно скаже правду.

А тоді, коли мала дитина вперше принесе жмут хмизу до двору, куди вчора боялася дивитися.

                                 Розділ 11

                             Перший крок

На сьомий день Микита вперше сів.

Не сам — Горпина підклала йому під спину стару подушку, Катря тримала за плечі, Параска стояла збоку з кухлем відвару, ніби то був не кухоль, а церковна чаша.

— Повільно, — наказала Горпина. — Не геройствуй. Героїв на цвинтарі повно, а мені тут ще живий треба.

Микита спробував усміхнутися, але відразу скривився. У грудях тягнуло, голова закрутилася, перед очима пішли темні плями.

— Ой…

— Що “ой”? — Горпина поклала йому долоню на лоба. — Сидіти — то тобі не в ставку плавати. Тут думати треба.

— Світ крутиться.

— То хай крутиться. Він і без тебе крутився, не вперше.

Катря злякано нахилилася:

— Може, покласти?

— Не квокчи, — буркнула Горпина. — Хай посидить. Кров має згадати, що в голові теж робота є.

Микита сидів, важко дихаючи. Йому здавалося, ніби його тіло стало не його. Руки тонкі, пальці слабкі, ноги під рядном — мов дві чужі палиці. Але він сидів. І від того в хаті було якесь дивне свято, хоч ніхто не смів його назвати.

Катря дивилася на сина так, ніби він не просто сів, а з могили підвівся.

— Не дивися так, мамо, — прошепотів він.

— Як?

— Наче я вже воскрес.

Горпина пирхнула:

— До воскресіння тобі ще ложок десять каші й відро поту. Не задирай носа.

Параска тихо засміялася.

Микита взяв кухоль. Руки тремтіли так, що відвар мало не розхлюпався.

— Я сам.

Катря хотіла допомогти, але Горпина зупинила її поглядом.

— Нехай.

— Він розіллє.

— То витремо. Не вперше в цій хаті щось розливають.

Микита підніс кухоль до губ і зробив ковток. Скривився.

— Воно з кожним днем гіркіше.

— Бо ти з кожним днем живіший. Мертвим гірке не заважає.

— А солодкого нема?

— Є.

— Що?

— Життя. Але його довго жувати треба.

Він зітхнув.

— Ви все так кажете, ніби сваритеся.

— Я й сварюся. З тобою, з хворобою, з дурістю, зі смертю. Роботи багато.

Катря перехрестилася.

— Не згадуй її.

— Кого?

— Смерть.

— А що, як не згадаю, вона забуде дорогу? Та вона, Катре, старіша за всі наші стежки. Її не словом лякають, а роботою.

Горпина взяла з припічка мисочку теплої каші.

— Їсти.

Микита глянув на миску так, ніби там лежала ціла гора.

— Не хочу.

— Я тебе не питала.

— Не лізе.

— Лізти — то справа каші. Твоя справа — рот відкривати.

Катря тихо сказала:

— Горпино, може, хай трохи…

— Ні. Тіло без їжі — як піч без дров. Диму багато, тепла нема.

Микита слухняно відкрив рот. З’їв першу ложку. Потім другу. На третій його знудило, але Горпина не дала йому відвернутися від життя.

— Досить, — сказала. — На перший раз не помер. Уже добре.

— Дякую за похвалу, — прошепотів він.

— То не похвала. То звіт.

Після каші його поклали назад. Він лежав виснажений, але в очах уже було не те каламутне марення, що в перші дні. Очі стали живими. Втомленими, сумними, але живими.

— Я коли додому? — спитав він.

Катря завмерла.

Горпина спокійно витерла ложку об чисту ганчірку.

— Коли сам дійдеш до порога й назад.

— Це коли буде?

— Коли ноги перестануть удавати варені макарони.

— А можна раніше?

— Можна. На руках понесуть. Тільки тоді ще місяць лежатимеш, а я матиму зайвий клопіт. Тож лежи тут і не розказуй мені, як тебе швидше зіпсувати.

Микита зітхнув.

— Люди говорять?

У хаті стало тихіше.

Катря опустила очі. Параска почала занадто уважно складати полотнинки. Горпина поставила миску на стіл.

— Люди завжди говорять.

— Про мене?

— І про тебе.

— Що?

Катря швидко сказала:

— Не слухай.

— Я питаю.

Горпина сіла навпроти.

— Хочеш знати? Добре. Одні кажуть, що ти сам поліз у воду. Другі — що Федько довів. Треті — що я тебе приворожила. Четверті — що Оленка тепер має за тебе заміж іти, бо винна. П’яті — що ти після моїх ліків уже не зовсім ти.

Микита зблід.

Катря ахнула:

— Навіщо ти йому це?

— Бо він спитав не для казки. Хай знає: село не міняється тільки тому, що він вижив.

Микита довго мовчав.

Потім спитав:

— А Оленка?

Горпина підсунула ближче кухоль.

— Оленка ходить під тин, як прив’язана. Носить то молоко, то яйце, то м’яту, то сльози свої у вузлику.

— Ви її не пускаєте.

— Не пускаю.

— Чому?

— Бо ти ще слабкий, а вона ще винна. Зустрінуться двоє таких — буде не розмова, а мокра ганчірка.

— Я хочу її бачити.

Катря подивилася на Горпину.

Горпина ніби не почула. Взяла пучок сухого чебрецю, розтерла між пальцями, кинула в горщик.

— Хочеш — то добре.

— То пустіть.

— Ні.

— Чому?

— Бо хотіти бачити — мало. Треба мати силу не втопитися вдруге, тільки вже не у воді, а в її очах.

Микита відвернувся до стіни.

— Ви жорстока.

— А ти живий. Значить, моя жорстокість поки працює.

Параска зітхнула.

— Горпино…

— Що?

— Може, хоч на хвильку?

— Ні.

— Дівчина мучиться.

Горпина повернула до неї голову.

— А хлопець не мучився, коли вона мовчала?

Параска замовкла.

Горпина не говорила зло. Вона говорила рівно. І від того слова були важчі.

— Жалість — не ліки, — сказала вона. — Провина — теж. Якщо Оленка прийде до нього тільки плакати, хай краще плаче вдома. Йому треба не сльози. Йому треба, щоб хтось сказав: “Вставай, я поруч”. І справді став поруч, коли всі сміються.

Микита лежав мовчки.

Але пальці його повільно торкнулися синьої стрічки біля руки.

Надворі в той день було сонячно.

Після кількох тривожних, вогких днів село ніби видихнуло. Сонце припікало стріхи, дорога підсихала, кури купалися в пилюці, свині задоволено рохкали в калюжах, які ще не встигли зникнути. Над городами стояв запах кропу, гною, гарячої землі й стиглих яблук, що падали в траву з глухим м’яким стуком.

Біля Горпининого тину зранку з’явився Грицько.

Той самий малий, що колись боявся підходити до хати й кидав хмиз, мов крадене.

Тепер він прийшов із відерцем води.

Маленьким, дитячим. Води там було небагато, зате важив той подарунок більше, ніж здавалося.

Горпина вийшла саме тоді, коли він намагався поставити відерце біля хвіртки й утекти.

— Стояти.

Грицько застиг.

— Я нічого не крав!

— А я не питала, що ти крав. Воду приніс?

— Приніс.

— Звідки?

— З криниці.

— Сам?

— Сам.

— Половину дорогою розлив?

Грицько глянув у відро. Там справді лишилося трохи більше половини.

— Воно хлюпало.

— Вода така. Їй аби втекти.

Хлопець не знав, чи це сварка, чи розмова.

— Мати знає?

— Нє.

— Знову?

— Вона сказала, щоб я до вас не ходив.

— То чого прийшов?

Грицько переступив з ноги на ногу.

— Бо Микита у вас лежить. Йому треба вода.

Горпина довго дивилася на малого. Потім узяла відерце.

— Передай матері: як уже забороняє, то хай краще. Бо ти воду носиш погано, але серце маєш не найгірше.

Грицько почервонів.

— А Микита житиме?

— Житиме.

— А він потім ходитиме?

— Якщо ти всю воду дорогою не розіллєш — ходитиме.

Хлопець серйозно кивнув, ніби на нього поклали велику відповідальність.

— Завтра більше принесу.

— Принеси спершу себе додому цілим, бо мати мені очі видряпає.

Грицько побіг.

А за п’ять хвилин біля тину з’явився Петрик із жмутом сухого хмизу.

Потім ще двоє хлопчаків принесли кілька полін, які явно поцупили з власного двору.

До обіду під тином уже лежала невеличка купа всякого добра: хмиз, три поліна, маленька морквина, пучок м’яти, яблуко з надкушеним боком і камінчик.

Камінчик приніс найменший Охрім.

— Це від лихого ока, — пояснив він серйозно.

Горпина взяла камінчик, подивилася.

— А чого він кривий?

— Бо лихе око теж криве.

— Розумно.

— Мені дід казав.

— Дід не завжди дурниці каже.

Охрім розквітнув від такої похвали й утік.

У хаті Микита почув дитячі голоси й спитав:

— Хто там?

— Військо твоє, — сказала Горпина.

— Яке?

— Босе. Носить хмиз, воду й криві камені.

Він усміхнувся.

— Діти?

— Діти.

— Вони ж вас боялися.

— І тепер бояться.

— Але приходять.

— Бо страх і цікавість у дітей, як два цуценята: хто перший побіжить, той другого потягне.

Микита тихо засміявся, цього разу без кашлю.

Горпина помітила.

— О. Сміх уже не давить. Добре.

— Можна встати?

— Ні.

— Тільки сісти.

— Ні.

— Хоч подивитися у вікно.

— Очі маєш — дивися лежачи.

— Ви зла.

— То давно відомо. Нового скажи щось.

Він зітхнув, але вже не гірко. Вперше за довгі дні у ньому ворухнулося щось схоже на бажання не просто вижити, а дожити до завтрашнього ранку, щоб побачити, хто ще прийде до тину.

Після обіду прийшов Павло з дровами.

Цього разу не тікав. Сам узяв сокиру й почав рубати. Рубав незграбно, але вперто. Горпина вийшла, подивилася, покрутила головою.

— Як ти так рубаєш, то дерево має право написати скаргу.

— Я вчуся.

— У кого?

— У вас.

— Тоді дивись, бо я двічі не показую. Тільки дуже дурним.

Вона взяла сокиру.

Катря, що саме вийшла на поріг, аж охнула:

— Горпино, куди тобі?

— Туди, де поліно.

— Ти ж не спала стільки ночей.

— Я стара, а не скляна.

Горпина поставила поліно рівно, замахнулася коротко, без зайвої сили, і сокира ввійшла точно між волокнами. Поліно розійшлося навпіл.

Павло здивовано свиснув.

— Ого.

— Не “ого”, а дивися. Сила без розуму — то Федько з гармошкою.

Павло засміявся, але одразу посерйознішав.

— Федько сьогодні хотів прийти.

— А чого не прийшов?

— Боїться.

— Мене?

— Микити.

Горпина поставила сокиру біля дров.

— Добре.

— Що добре?

— Коли людина боїться того, що накоїла, з неї ще може щось вийти. Гірше, коли тільки язик чеше.

Павло мовчав.

— Він винен, — сказав нарешті.

— Він не сам.

— Але найбільше він.

— Вина — не мішок картоплі, Павле. Не зважиш. Кожен несе свою. Ти теж.

Павло опустив голову.

— Знаю.

— То рубай.

Він узяв сокиру.

— А Микита…

— Що?

— Він житиме?

— Житиме.

— А пробачить?

Горпина подивилася на нього.

— То вже не в моїх травах.

Павло кивнув і рубав далі.

Увечері Катря вперше пішла додому не зі страхом, а з утомою.

Горпина сама її вигнала.

— Іди помийся, поїж і поспи в ліжку. Бо ще трохи — і тебе поряд із сином покладу. Тільки на тебе зілля не витрачатиму, бо вперта.

— Я прийду вночі.

— Ні.

— Горпино…

— Я сказала — ні. Микита спить. Гарячка спала. Дихання рівне. Якщо щось буде — Параску пошлю. А ти йди.

Катря стояла на порозі, не наважуючись відірвати погляд від сина.

— Він без мене…

— Він уже не без тебе. Ти в ньому сидиш глибше, ніж хвороба. Іди.

Катря підійшла до лави, поцілувала Микиту в руку. Він спав і не прокинувся.

— Я скоро, — прошепотіла.

— Не бреши сплячому, — буркнула Горпина. — Кажи: завтра.

— Завтра, сину.

Вона вийшла.

Надворі вже сутеніло. Біля тину стояла Марина з глечиком молока.

— Як він?

Катря вперше відповіла без плачу:

— Сидів сьогодні.

Марина перехрестилася.

— Слава Богу.

— І Горпині, — тихо додала Параска, яка саме несла з двору порожнє відерце.

Марина кивнула.

— І Горпині.

Катря почула це й зупинилася.

Ще тиждень тому таке речення в селі здалося б божевільним. “Слава Горпині” — та за такі слова Ганна б три дні хрестила криницю. А тепер Марина сказала це просто. Без страху. Без сміху. Як правду.

Катря пішла додому повільно.

Дорога вже не здавалася їй такою темною. Хата Горпини за спиною світилася маленьким жовтим вікном. Раніше те світло лякало людей. Здавалося: там варяться чари, там не спить відьма, там ходять тіні.

Тепер Катря знала: там біля печі сидить стара жінка, що не спала кілька ночей, щоб її син дихав.

А біля криниці тим часом знову говорили.

Куди ж без того?

Ганна стояла з відрами й похмуро слухала, як Христя розказує:

— А мій малий каже, що Горпина з ним говорила.

— І що? — спитала Марина.

— Сказала, що серце в нього не найгірше.

— Це про Грицька?

— Про Грицька.

— Вона ще не бачила, як він у мене сметану злизав, — сказала Христя. — Там серце, може, й не найгірше, зате язик вправний.

Жінки засміялися.

Ганна не сміялася.

— Ви смійтеся, смійтеся. А я кажу: надто швидко ви їй повірили.

— Ніхто не повірив, — сказала Марина. — Просто очі розплющили.

— На що?

— На те, що вона Микиту лікує. А не їсть.

Домка, яка підійшла саме на останні слова, різко перехрестилася.

— Не згадуй такого проти вечора.

Марина спокійно глянула на неї.

— А ви згадували роками.

Домка затнулася.

Параска поставила відра.

— Може, досить?

— Чого досить? — насторожилася Ганна.

— Усього. Дитини тієї ніхто не бачив. Кісток ніхто не бачив. Правди ніхто не знає. А носите по селу так, ніби самі при свічці стояли.

Домка зсунула брови.

— Мені старші казали.

— А старшим хто?

— Їхнім старшим.

— А тим?

Домка не відповіла.

Параска сказала тихо:

— Отак зло й живе. Одні передали другим, другі третім, а першого брехуна вже й земля забула.

Ганна фиркнула:

— Тепер ти в нас проповідниця?

— Ні. Просто я в її хаті була.

— І що?

— Там стара мати лежить. Боїться вогню. Кричить про дитину. Про німців. Про дим. Там не чари, Ганно. Там біда.

Жінки замовкли.

Слово “біда” було в селі зрозуміліше, ніж “правда”.

Бо правду кожен мав свою. А біда в усіх була схожа: приходила без дозволу, сідала в хаті, їла з твоєї миски й довго не йшла.

Домка перехрестилася, але вже не так напоказ.

— Може, й біда, — буркнула вона. — Але біда теж людей кривить.

— Кривить, — погодилася Параска. — А ми ще камінням докидаємо, щоб рівніше не стало.

Ніхто не засміявся.

Сонце сідало за городи. На дорозі лежала золота пилюка. Десь співала дівчина, тихо, сама для себе. Півні сварилися на плотах. У повітрі пахло вечірнім молоком, димом і стиглим любистком.

Село було те саме.

І вже трохи не те.

У хаті над ставом Микита прокинувся від того, що за вікном тихо шкреблося.

Він повернув голову.

У маленьке віконце заглядали чиїсь очі.

Дитячі.

Потім вони зникли.

— Горпино, — тихо покликав він.

— Що?

— Там хтось є.

Стара підійшла до вікна, різко відчинила.

Під вікном попадали в кропиву троє хлопчаків.

— А бодай вас качка копнула! — гримнула Горпина. — Чого під вікнами лазите?

Грицько підняв голову з кропиви.

— Ми Микиту хотіли побачити.

— А якби я вас макогоном побачила?

— Ми тихо.

— Тихо тільки мертві лежать. А ви шарудите, як миші в сухарях.

Микита з лави тихо засміявся.

Хлопці почули й завмерли.

— Він сміється! — прошепотів Петрик.

— Чого витріщилися? — буркнула Горпина. — Живий він. Не ярмарковий ведмідь.

Грицько несміливо підняв над головою яблуко.

— Це йому.

— Надкушене?

— Нє. Це інше.

— Давай сюди.

Вона взяла яблуко, зачинила вікно, але не до кінця. Лишила щілину.

— Микито! — прошепотів Грицько знизу. — Ти встанеш скоро?

Микита повернув голову до вікна.

— Скоро.

— А ти справді втопився?

— Ні. Передумав.

Хлопці захихотіли.

Горпина глянула на нього суворо, але в очах її блиснуло щось тепле.

— Отак і скажіть усім, — буркнула вона. — Передумав.

Петрик за вікном прошепотів:

— А Горпина тебе витягла?

Микита подивився на стару.

— Витягла.

— А вона страшна?

Горпина розчахнула вікно ширше.

— Страшна. Особливо як діти по кропиві товчуться замість дома сидіти.

Хлопці з вереском кинулися тікати.

Але вже не так, як раніше.

Не від жаху.

Від веселого страху, який буває тоді, коли знаєш: тебе сварять, але не з’їдять.

Микита дивився їм услід.

— Вони вже вас менше бояться.

Горпина зачинила вікно.

— Погано. Будуть частіше лазити.

— Вам не подобається?

— Мені тиша подобається.

— А хмиз, вода, яблука?

— То не тиша.

— Але й не самотність.

Горпина завмерла.

Микита зрозумів, що сказав щось таке, до чого не мав права торкатися.

— Пробачте.

Стара довго мовчала.

Потім узяла яблуко, витерла його об фартух і поклала біля Микити.

— Їж завтра. Сьогодні ще рано.

— Добре.

Вона сіла біля печі, взяла в руки стару сорочку й почала латати.

За вікном над ставом підіймався вечірній туман. Не страшний, не густий, не той, що ховає біду. Звичайний туман над водою, м’який і білий.

У темному кутку її мати тихо спала.

Микита теж незабаром задрімав.

А Горпина сиділа й шила дрібними, рівними стібками. Руки її рухалися впевнено, як завжди. Але час від часу вона піднімала голову й дивилася на вікно.

Туди, де ще недавно ніхто не смів заглянути.

Тепер заглядали діти.

І від того в старій хаті над ставом уперше за багато років стало не тільки тепло від печі.

А трохи тепло від людей.

                                  Розділ 12

                         Дорога від порога

Микита вперше став на ноги на десятий день.

Не так, як йому хотілося.

Він думав: підведеться, випростається, пройде до порога — і всі побачать, що він не зламався. А вийшло інакше. Ноги виявилися не ногами, а двома сварливими лозинами, які гнулися, тремтіли й зовсім не хотіли слухати голову.

Горпина стояла перед ним із костуром у руці й дивилася суворо.

— Ну?

— Стою, — прошепотів Микита.

— Бачу, що не летиш. Це вже добре.

Катря стояла збоку, стиснувши руки так, що пальці побіліли.

— Може, досить? Він же весь тремтить.

— Нехай тремтить. Осика теж тремтить, а росте.

— Горпино…

— Катре, як будеш квоктати, я тебе в сіни вижену. Хлопець має згадати, що ноги йому не для краси причеплені.

Микита зробив крок.

Перший.

Малий, кривий, смішний, але крок.

Груди одразу стисло. У голові потемніло. Він ухопився за край столу.

Катря кинулася до нього, але Горпина підняла руку.

— Сам.

— Він упаде!

— То піднімемо. Не скляний.

— Я не впаду, — видихнув Микита.

Горпина глянула на нього з-під хустки.

— Не хвалися. Хвалько падає швидше, бо голову задирає.

Він зробив другий крок.

Потім третій.

До порога було недалеко — усього кілька кроків. Але Микиті здавалося, що то дорога через поле, через яр, через ціле життя, яке він мало не віддав воді.

Біля дверей він зупинився.

Дихав важко, але стояв.

Катря тихо заплакала.

— Мамо, — прошепотів він. — Ну що ви…

— Я не плачу.

— Брешете.

— Маєш від кого навчитися.

Горпина підійшла до дверей, відчинила їх навстіж.

У хату ввійшло сонце.

Не яскраве, не літнє палюче, а м’яке, ранкове. Воно лягло на глиняну долівку, на поріг, на Микитині босі ноги. З двору пахнуло водою, димом, м’ятою, сухою травою і ставком.

Микита вдихнув.

І раптом зрозумів, що хоче жити.

Не красиво, не голосно, не як у піснях.

Просто хоче ще раз вдихнути цей ранок.

Ще раз почути, як за тином сваряться горобці.

Ще раз побачити матір.

Ще раз сказати Оленці щось таке, що не застрягне в горлі.

— До лавки, — сказала Горпина.

— До якої?

— До тієї, що під хатою. Чи ти думав, я тебе на ярмарок веду?

Він повільно переступив поріг.

Двір хитнувся перед очима. Горпина стала поруч, але не підтримала. Тільки простягла костур.

— Тримай.

— А ви?

— Я ще без нього дійду. Не розсиплюся. Поки що.

Микита взяв костур.

Двір Горпини здавався йому зовсім іншим, ніж тоді, коли його внесли сюди непритомного. Тоді все було тінню, страхом, мокрою ніччю. Тепер він бачив: біля хати росла м’ята, полин, любисток, кропива; під стріхою сушилися трави; біля тину лежали дрова, явно принесені не однією рукою; коло хвіртки стояло дитяче відерце з водою.

А біля старої бузини — лавка.

Крива, збита нашвидкуруч із двох дощок і пеньків. Така, що добрий господар посоромився б назвати її лавкою, але для Микити вона зараз була майже царським троном.

— Хто поставив? — спитав він.

— Хлопчаки, — буркнула Горпина. — Криворуке військо. Казали, щоб ти мав де сидіти. Я казала, що вони самі криві, як та лавка. Образилися. Але поставили.

Микита всміхнувся.

Він дійшов до лавки й сів. Не сів навіть — упав на неї, але так, щоб ніхто не бачив. Горпина, звісно, бачила, але промовчала.

Катря стояла на порозі, притиснувши хустку до губ.

— Мамо, — сказав Микита. — Я надворі.

— Бачу, сину.

— Не плачте.

— Та не плачу я.

— Знову брешете.

Горпина втомлено зітхнула.

— Ото родина. Один бреше, друга плаче, третя свариться. Добре, що хоч я тут нормальна.

І саме тоді за тином щось зашурхотіло.

Микита обернувся.

Біля хвіртки стояли діти.

Грицько, Петрик, Охрім і ще кілька менших. Усі босі, замурзані, з такими обличчями, ніби прийшли не дивитися на Микиту, а на воскреслого козака з думи.

Грицько тримав у руках яблуко.

Петрик — жмут хмизу.

Охрім — знову камінчик.

— Чого стали? — гримнула Горпина. — Пугала побачили?

Діти не втекли.

Це було нове.

Грицько несміливо підняв яблуко.

— Це Микиті.

— Він ще не коза, щоб усе гризти. Клади на лавку.

Грицько зайшов у двір.

Повільно, обережно, ніби земля тут могла вкусити. Підійшов до лавки, поклав яблуко біля Микити й прошепотів:

— Ти живий?

Микита глянув на нього серйозно.

— Трохи.

Діти перезирнулися.

Петрик спитав:

— А як воно — топитися?

Катря охнула.

Горпина рявкнула:

— Петре!

Хлопець аж присів.

Микита тихо сказав:

— Холодно. І дурно.

Діти замовкли.

— Не пробуйте, — додав він. — Там нема нічого цікавого.

Охрім простягнув свій камінчик.

— Це тобі. Від кривого ока. Я другий знайшов.

Микита взяв камінчик.

— Дякую.

Горпина глянула на малого.

— Ти всі камені на дорозі мені перетягнеш?

— Якщо треба.

— Не треба. Село без дороги лишиться.

Діти засміялися.

І цей сміх був уже не той, що колись біля клуні. Не гострий, не злий. Звичайний дитячий сміх, трохи переляканий, трохи радісний.

За тином зупинилися дві жінки.

Марина й Параска.

Марина несла глечик молока, Параска — вузлик із чистими полотнинками.

Побачивши Микиту на лавці, Марина перехрестилася.

— Господи, слава тобі.

Параска усміхнулася так широко, що в неї аж очі засвітилися.

— Сидить.

— Не лежить, — уточнила Горпина. — До “сидить” йому ще каші їсти й їсти.

— А я молока принесла, — сказала Марина.

— Бачу. Зорька?

— Зорька.

— Добра корова. Розумніша за половину села.

Марина не образилася.

— Може, й за більше.

Параска тихо засміялася.

Катря вийшла на двір і стала біля сина. Не торкалася, тільки стояла поруч, ніби боялася сполохати цю хвилину.

Так Микита вперше вийшов із хати Горпини.

І село про це дізналося ще до обіду.

Не могло не дізнатися.

Бо Грицько, повернувшись додому, заявив матері:

— Микита живий і трохи сидить.

Мати спершу дала йому потиличника за те, що ходив до Горпини. Потім спитала:

— І що?

— Каже, топитися холодно й дурно.

— А Горпина?

— Сварилася.

— На тебе?

— На всіх.

— То вона може й справді не така страшна?

Грицько подумав.

— Страшна. Але не їсть.

До вечора це вже стало приказкою.

— Горпина страшна, але не їсть.

Хтось сміявся.

Хтось хрестився.

Хтось казав:

— Дожилися. Діти вже відьму захищають.

А Василь, почувши це біля криниці, відповів:

— Діти дурні, але очі мають чистіші за наші.

Ганна не стерпіла:

— Ти, Василю, тепер кожне слово проти нас кажеш.

— Не проти вас. Проти дурості. Просто ви часто поруч стоїте.

Жінки засміялися.

Ганна розсердилася, але вже не так упевнено, як раніше.

Бо тепер проти її слів стояла не тільки Горпина, а й живий Микита, що сидів на лавці у дворі хати над ставом.

За кілька днів до Горпини прийшла перша чужа жінка.

Не з їхнього села.

Ішла вона зранку, коли туман ще не зовсім піднявся над водою. Невисока, повна, у вицвілій хустці, з хлопчиком років семи за руку. Хлопчик ішов мляво, голова в нього була опущена, губи сухі, а на шиї під сорочкою виднівся червоний висип.

Жінка довго стояла біля хвіртки й не наважувалася гукнути.

Горпина саме сушила на осонні якісь корінці. Побачила її, примружилася.

— Чого стоїш? Якщо по дорогу — то вона позаду.

Жінка злякалася, але не втекла.

— Ви Горпина?

— А хто ж? Писар районний?

— Я з Вільхівки.

— То й що?

— Казали… ви хлопця з води витягли. І поставили.

— Ще не поставила. Сидить, як курча після дощу.

Микита, який саме сидів на лавці, слабко озвався:

— Чую.

— От і добре, що чуєш. Значить, не оглух.

Жінка подивилася на нього й перехрестилася.

— То правда…

— Правда в хаті, — буркнула Горпина. — А біля хвіртки тільки пил. Чого прийшла?

Жінка підштовхнула хлопчика вперед.

— Син мій. Петрусь. Третій тиждень гарячка ходить. То спаде, то знову. Фельдшер порошки давав — нічого. Уночі марить. Шия обсипала. Не їсть.

Горпина підійшла ближче.

Хлопчик сховався за материн спідницею.

— Не ховайся, — сказала вона. — Я стара, але не вовк.

— Мамо, — прошепотів малий. — Я боюся.

— Добре, що боїшся, — сказала Горпина. — Дурні не бояться, тому й живуть недовго.

Вона нахилилася, торкнулася його лоба, подивилася в очі, потім за вухо, під щелепу. Пальці її рухалися точно й швидко.

— Воду яку п’є?

Жінка розгубилася.

— З криниці.

— З якої?

— Та з нашої.

— Біля старої верби?

Жінка аж здригнулася.

— Ви звідки знаєте?

— Вода болотом пахне. Криницю чистили давно?

— Та… не знаю.

— От і маєш. Не відьма дитину взяла, а брудна вода. Будеш поїти кип’яченою. Оце запариш. По ковтку через годину. На шию — мокру ганчірку з оцтом, але не крижану. І їсти не пхай, поки сам не попросить.

Жінка слухала, як молитву.

— А він житиме?

Горпина глянула на хлопчика.

— Якщо мати перестане лити в нього все, що сусідки радять, то житиме.

Жінка закивала.

— Заплачу.

— Чим?

— Яйця маю. Курку можу.

— Курку лиши. Яєць принесеш, як малий сам до воріт вибіжить. Не раніше.

— Дякую вам.

— Не дякуй. Криницю чистіть.

Коли жінка пішла, Марина, яка стояла біля тину, тихо сказала:

— З Вільхівки вже знають.

Горпина насупилася.

— Ото лихо. Ще ходитимуть.

Микита всміхнувся.

— Ви ж помагаєте.

— От саме. Поможеш одному — прийдуть десятеро. Людська біда дуже добре дорогу пам’ятає.

І справді, через два дні прийшов чоловік із сусіднього хутора.

Привів жінку, яка три місяці не могла спати. Очі в неї були чорні, запалі, руки тремтіли. Вона весь час озиралася, ніби за спиною хтось ішов.

— Ночами душить, — сказав чоловік. — Ляже — і кричить. Каже, хтось на грудях сидить.

— А вдень? — спитала Горпина.

— Вдень мовчить.

Горпина подивилася на жінку.

— Дитину втратила?

Чоловік відкрив рота.

Жінка заплакала.

— Місяць тому, — прошепотіла. — Маленьке було…

Горпина не питала більше.

Тільки завела її в хату, посадила біля печі, дала теплого відвару й довго тримала за руку.

Не шепотіла чарів.

Не робила страшних знаків.

Просто сиділа поруч.

А потім сказала:

— То не мара тебе душить. То плач у грудях місця шукає. Випускай. Не ховай, бо він тебе зсередини з’їсть.

Жінка плакала так, що навіть Катря в сінях витирала очі.

Коли вони пішли, Микита, що чув усе з лави, тихо спитав:

— Ви всіх так бачите?

Горпина довго мила кухоль, хоч він уже був чистий.

— Не всіх.

— А кого?

— Тих, у кого біль голосніший за слова.

Після тієї жінки прийшов дід із опухлими ногами.

Потім молодиця з дитиною, яку “перелякало”. Потім чоловік із раною на руці, бо сокирою зачепив, а тепер пішла гарячка. Потім баба з болем у животі, яка більше хотіла поговорити, ніж лікуватися.

Горпина всіх сварила.

— Рану гноєм не лікують, хоч ти й чоловік.

— Дитину не лякай чортом, бо сама чортом станеш.

— Не їж на ніч пів макітри вареників, то й живіт не кричатиме.

— А ти, бабо, прийшла не за ліками, а язика вигуляти. Сідай уже, тільки не бреши багато.

І люди чомусь не ображалися.

Бо після її сварки ставало легше.

Не всім одразу, не всім чудом. Декому вона казала:

— До лікаря.

Декому:

— У церкву, але не замість лікування, а разом із головою.

Декому:

— Іди додому й перестань слухати сусідку, бо вона тобі швидше яму вириє, ніж хвороба.

Потроху біля Горпининого двору почали зупинятися люди.

Спершу стояли під тином.

Потім хтось сів на ту криву лавку, що хлопчаки збили для Микити.

Потім Павло приніс ще одну дошку й укріпив її, бо стара ледь не завалилася під Домкою, яка, звісно, прийшла “просто подивитися, що воно тут робиться”.

— Не для тебе лавка, — сказала Горпина.

— А для кого?

— Для хворих.

— А я, може, теж хвора.

— На язик. То невиліковне.

Люди засміялися.

Домка пирхнула, але лишилася сидіти.

І так у дворі з’явилася лавка.

Потім ще одна.

Бо Василь приніс дві рівні дошки й сказав:

— Це не мені. Це щоб люди не топтали бур’ян, бо він у вас, бачу, лікарський.

— Брешеш, — сказала Горпина. — Просто хочеш мати де сидіти, коли принесеш рибу.

— І це теж.

Хлопчаки вже ходили до Горпининого двору майже щодня.

Хто води наносить.

Хто дров принесе.

Хто яблуко.

Хто просто прийде, постоїть, отримає від Горпини сварку й біжить щасливий, ніби йому медяника дали.

— Чого ви до неї ходите? — питали матері.

— Бо вона свариться смішно, — відповідали діти.

— Вона ж відьма.

— Ні. Вона Микиту витягла.

І з цим уже важко було сперечатися.

Микита тим часом міцнів.

Повільно, але щодня.

Спершу сидів на лавці по кілька хвилин. Потім по пів години. Потім дійшов від лавки до хвіртки. Потім одного ранку, спираючись на Горпинин костур, переступив хвіртку й став на дорозі.

Село саме в цей час ніби випадково вийшло на вулицю.

Марина несла воду.

Параска вибивала рядно.

Ганна стояла біля криниці.

Домка йшла з крамниці.

Василь ніс вудки.

Діти просто з’явилися нізвідки, як горобці на крихти.

Микита стояв біля хвіртки, худий, блідий, у чистій сорочці. Вітер ворушив йому волосся. У руці — костур Горпини. За спиною, на порозі, стояла сама Горпина, чорна, суха, сувора.

— Не витріщайтеся, — сказала вона до людей. — Не ярмарок.

Ніхто не засміявся одразу.

Бо Микита зробив крок.

На дорогу.

Потім другий.

Катря, яка стояла поруч, закрила рот хусткою.

Оленка була біля своєї хвіртки.

Вона не підбігла. Не кинулася до нього. Стояла тихо, як наказала Горпина колись: не жалістю, а поруч.

Микита побачив її.

Зупинився.

Усе село ніби затримало подих.

Оленка зробила крок уперед.

— Добрий день, Микито.

Він довго дивився на неї.

Потім відповів:

— Добрий.

Слова були прості.

Але в них було більше, ніж у будь-яких клятвах.

Федько стояв трохи далі, біля тину. Обличчя його було похмуре. Він м’яв шапку в руках, як тоді, коли приносив дрова.

Микита помітив його.

Федько опустив голову.

— Микито…

— Не зараз, — сказав Микита.

Федько кивнув.

— Добре.

І це теж було важливо.

Бо раніше Федько обов’язково щось би ляпнув. Тепер змовчав.

Горпина з порога сказала:

— Дійшов? Тепер назад. Бо ще впадеш, і мені тебе з пилюки збирати.

Микита посміхнувся.

— Уже назад?

— А ти що хотів? До Києва?

Люди засміялися.

Цього разу сміх не різав.

Микита повернувся й повільно пішов назад до двору.

Коли він сів на лавку, у Катрі знову потекли сльози. Але вона вже не ховала їх.

— Мій син ходить, — сказала вона тихо.

Параска стала поруч.

— Ходить.

Марина перехрестилася.

— Слава Богу.

Василь додав:

— І впертій бабі над ставом.

Горпина глянула на нього.

— Рибу приніс?

— Приніс.

— То й мовчи, поки добрий.

Він засміявся.

Після того дня люди вже не могли говорити про Горпину так, як раніше.

Говорили, звісно.

Куди ж без того.

Але в кожній плітці тепер сиділо зерно сумніву.

— Відьма вона, — казала Ганна.

— Може, — відповідала Марина. — Але Микита ходить.

— Чари.

— Тоді чари в неї добрі.

— Добрих чар не буває.

— А добрі люди бувають?

Ганна мовчала.

Бо на такі питання в неї ще не було готової відповіді.

А тим часом до хати над ставом під вечір під’їхав віз.

Не селянський простий віз із сіном чи мішками.

На ньому лежав чоловік.

Худий, жовтий, із запалими щоками й сірими губами. Накритий рядном по груди. Біля нього сиділа жінка, мабуть, дочка, і тримала його руку. Позаду йшли двоє чоловіків — сини. Обидва мовчазні, важкі, з такими лицями, які бувають у людей після лікарняного коридору, де їм сказали останнє.

Кінь зупинився біля Горпининої хвіртки.

У дворі саме сиділи Марина, Параска, Катря й Микита. Василь лагодив біля тину старий садок. Діти товклися біля дров. Горпина перебирала трави на столі під навісом.

Побачивши віз, усі притихли.

Жінка на возі злізла першою.

— Тут Горпина? — спитала вона.

Горпина не підвелася.

— Тут.

Жінка підійшла ближче. Обличчя в неї було змучене. Очі сухі — видно, вже виплакала своє.

— Ми з Дубового. Це батько наш. Іван.

На возі чоловік ледь розплющив очі.

— Не батько, — прохрипів він. — Ще не мрець. Сам скажу.

Один із синів тихо сказав:

— Тату, мовчіть.

— Сам мовчи, поки я живий.

Горпина повільно підвелася.

Підійшла до воза.

Подивилася на Івана.

Довго.

Так довго, що навіть кінь перестав махати хвостом.

— З лікарні? — спитала вона.

Дочка кивнула.

— Виписали.

— Лікувати?

Жінка опустила очі.

— Помирати.

У дворі стало тихо.

Навіть діти перестали дихати.

Іван слабо повернув голову до Горпини.

— Ну що, бабо, — прохрипів він, — прийшов я до тебе дошки міряти.

Горпина примружилася.

— Дошки без тебе поміряють. Ти ще скажи, що й яму сам копатимеш.

На його сухих губах ворухнулася тінь усмішки.

— Лікар сказав — три місяці. Як повезе.

— Лікар своє сказав, — мовила Горпина.

Вона поклала йому руку на груди.

Потім на лоб.

Потім узяла за зап’ясток.

Очі її потемніли, стали гострі, глибокі, ніби вона дивилася не на худе тіло на возі, а кудись далі — туди, де в людині ще жевріє остання іскра.

Усі мовчали.

Микита сидів на лавці й дивився на Горпину, не відводячи очей.

Він уже бачив такий її погляд.

Тоді, коли вона витягала його з темряви.

Горпина відпустила Іванову руку.

— Знімайте з воза, — сказала.

Дочка схлипнула.

— То є надія?

Горпина глянула на неї суворо.

— Надія є, поки людина бурчить.

Іван ледь чутно засміявся, але одразу скривився від болю.

— Чула? Я ще бурчу.

— Чую, — сказала Горпина. — І ще сім років бурчатимеш, якщо дурнем не будеш.

Сини перезирнулися.

Дочка затулила рот рукою.

Іван розплющив очі ширше.

— Сім?

— А як будеш горілку нюхати раніше, ніж скажу, то шість.

— А якщо слухатимусь?

— Все одно сім. Не торгуйся зі смертю. Вона базару не любить.

У дворі ніхто не сміявся.

Бо слова прозвучали не як жарт.

А як вирок.

Тільки не смерті.

Життю.

Горпина повернулася до синів:

— Чого стали, як два стовпи на межі? Заносьте. Тільки обережно. Він мені ще потрібен живий.

Івана почали знімати з воза.

Він застогнав, але не закричав. Стиснув зуби, глянув на Горпину й прошепотів:

— Бабо…

— Що?

— А горілку коли можна?

Горпина взяла костур і гримнула ним об землю.

— Оце, люди, бачите? Смерть біля хвіртки стоїть, а він уже чарку виглядає.

Василь тихо сказав:

— Значить, житиме.

Горпина глянула на Івана.

— Побачимо.

Але в голосі її вперше за той день прозвучало щось таке, від чого Катря перехрестилася вже не зі страху.

А з надії.

І коли Івана занесли в хату над ставом, люди в дворі ще довго мовчали.

Бо Микита вийшов із тієї хати живим.

А тепер до неї внесли іншого — такого, якого вже сама медицина відпустила.

І всім стало ясно: від цього дня до Горпини ходитимуть не тільки з плітками.

До неї понесуть останню надію.

                              Розділ 13

                         Стара пам’ять

Івана внесли до Горпининої хати майже мертвим.

Не так, як Микиту — мокрого, задиханого, але молодого, з тілом, яке ще боролося. Іван був інший. Він ніби вже втомився жити, але язик його, на щастя, ще не втомився бурчати.

— Кладіть отут, — наказала Горпина, показавши на лаву біля печі.

Сини обережно поклали батька. Він застогнав, скривився, а тоді прохрипів:

— Обережніше, дуби. Я вам не мішок із картоплею.

Старший син, Степан, витер піт із чола.

— Тату, мовчіть уже.

— Сам мовчи. Я ще живий, маю право командувати.

Горпина підійшла ближче.

— Командуватимеш, як на ноги станеш. А поки лежи й не витрачай сили на дурне.

Іван повернув до неї голову.

— Бабо, ти мені одразу скажи: будеш різати, пекти чи поїти?

— Буду поїти.

— Горілкою?

— Мріями.

— Погане лікування.

— Тобі видніше, ти ж уже майже домовився зі смертю.

Іван хрипко засміявся, але сміх одразу перейшов у кашель і біль. Дочка кинулася до нього, та Горпина зупинила її рукою.

— Не труси. Йому й так у тілі тісно.

Дочка заплакала.

— Бабо Горпино, лікар сказав…

— Лікар своє сказав. Ти вже повторювала.

— Гроші не взяв. Ми давали. Він сказав: “Гроші вам скоро потрібніші будуть”. Сказав… три місяці. Як пощастить.

— А дошки? — спитав Іван із лави.

Дочка затулила рот.

— Тату…

— Що? Сказав же лікар: дошки готуйте. Совісний чоловік. Міг би гроші взяти та ще й “надію” продати. А він правду сказав.

Горпина глянула на нього уважно.

— Ти смерті не боїшся?

Іван замовк.

У хаті стало тихо.

За вікном шумів очерет. На дворі хтось пошепки говорив — люди все ще стояли біля тину, бо коли до Горпини привозили того, кого лікарня вже відпустила, таке село не пропускало.

— Боюся, — сказав Іван нарешті. — Тільки перед дітьми соромно. Вони й так дивляться, як на образ перед похороном.

Сини опустили очі.

Дочка заплакала тихше.

Горпина взяла з полиці глиняний кухоль, насипала туди сухих трав, долила окропу. Пара пішла густа, гірка, аж Катря, що стояла біля печі, мимоволі відступила.

— Оце питимеш.

Іван понюхав і скривився.

— Та мене ж від самого запаху можна ховати.

— Не перебільшуй. Тебе ще земля не просила.

— А як не питиму?

— То помреш дурнем.

— А як питиму?

— Є надія, що дурнем поживеш довше.

Василь, який стояв у сінях, не витримав і засміявся.

Горпина озирнулася:

— А ти чого тут стирчиш? Риби не маєш?

— Маю. Але цікаво.

— Цікавість кота згубила.

— У мене кіт старий, він уже сам усіх згубить.

Іван повільно повернув очі до Василя.

— Хто це?

— Василь-рибалка, — відповіла Горпина. — Язикатий став після того, як від води розуму набрався.

— Добре, — прошепотів Іван. — Хай сидить. Мені веселіше помирати.

— Ніхто тут сьогодні не помирає, — відрізала Горпина. — У мене підлога мита.

Іван знову ледь усміхнувся.

Він пив її зілля три дні.

Перший день — сварився.

Другий — матюкався пошепки.

На третій попросив їсти.

Не багато: кілька ложок рибної юшки, яку Василь приніс із таким виглядом, ніби не карасів зловив, а самого царя морського за хвіст упіймав.

— Не жирне, — наказала Горпина. — Не солоне. Не гаряче. І не лий йому повну миску, бо очі більші за живіт.

— У мене живіт колись був ого, — прохрипів Іван.

— Колись і я дівкою була. І що тепер?

— Не вірю.

Горпина примружилася.

— То й добре. Мені легше.

Параска, яка допомагала біля печі, тихо пирснула.

Катря вже не дивувалася. Після Микити вона знала: якщо Горпина свариться — значить, бореться.

На четвертий день Іван сів.

На п’ятий — сам узяв кухоль.

На шостий — попросив вийти надвір.

Дочка перехрестилася.

— Тату, куди вам?

— Подивитися, чи не без мене сонце сходить.

Горпина стояла біля дверей, спершись на костур.

— Не геройствуй. Героїв на цвинтарі вистачає.

— Ти Микиті те саме казала?

Микита, що сидів на лавці під бузиною й уже міг ходити від хвіртки до хати, всміхнувся.

— Казала.

— І що?

— Допомогло.

Іван повільно опустив ноги з лави. Сини підскочили.

— Не чіпати, — сказала Горпина.

— Але він упаде, — прошепотіла дочка.

— Упаде — піднімемо. Мертвих піднімати важче.

Іван ухопився за край столу, підвівся.

Ноги його тремтіли. Обличчя стало білим, на лобі виступив піт. Але він стояв.

— О, — видихнув Василь із порога. — Дуб старий, а корінь ще тримається.

— Ти мене з дубом не рівняй, — прохрипів Іван. — Дуби мовчать.

— Отож, — сказала Горпина. — До дуба тобі ще рости й рости.

Іван зробив перший крок.

Потім другий.

Син хотів підтримати його, але Іван сердито махнув рукою.

— Не лізь. Я ще не дід, щоб мене, як мішок, тягали.

— Тату, ви вже дід, — тихо сказав молодший.

— То для онуків. Для себе я ще парубок, тільки погано збережений.

У дворі, біля тину, вже стояли люди.

Вони з’явилися непомітно, як завжди. Спершу Марина з відром. Потім Ганна, бо “йшла до криниці”. Потім Домка, бо “ноги самі занесли”. Потім Христя з дитиною. Потім ще двоє чоловіків із сусіднього двору. Діти висіли на тині, як горобці на лозі.

Коли двері відчинилися й Іван вийшов на поріг своїми ногами, усі стихли.

Дочка заплакала.

Старший син зняв шапку.

Марина перехрестилася першою.

За нею Параска.

Потім Христя.

Навіть Ганна перехрестилася, хоч одразу озирнулася, чи хтось бачив.

Іван стояв на порозі, худий, жовтий, страшно слабкий, але стояв сам.

Горпина вийшла за ним і стала збоку.

— Ну? — сказала до людей. — Чого повитріщалися? Чоловік надвір вийшов, не ангел із неба впав.

Домка прошепотіла:

— Господи милостивий…

— Господь милостивий, а ви язикаті, — буркнула Горпина. — Різні речі.

Іван повільно повернув голову до натовпу.

— Хто там казав, що дошки готувати?

Ніхто не відповів.

Василь глянув на Домку:

— Та, мабуть, лікар.

Іван хрипко засміявся.

— Лікар казав чесно. А ви, певно, вже й яму місце вибрали?

Ганна обурилася:

— Та хто ж таке…

— Люди, — відповів Іван. — Я теж людина. Знаю. Як хтось помирає, то пів села жаліє, а пів села прикидає, чи гарний буде похорон.

Дехто опустив очі.

Горпина поставила йому біля порога ослін.

— Сідай, язикатий. Бо ще скажеш щось розумне й знепритомнієш.

Іван сів.

Важко, але сам.

Дочка стала біля нього навколішки, притислася лобом до його руки.

— Тату…

— Не реви. Баба сказала — сім років. Будеш ще мати коли поплакати, як я вам город перекажу не так сапати.

Горпина суворо глянула на нього.

— Я сказала: якщо слухатимеш.

— Слухатиму.

— Горілку?

— Не нюхатиму.

— Брешеш.

— Брешу, — погодився Іван. — Але старатимусь.

Люди засміялися.

І той сміх теж був інший.

Не злий.

Не гострий.

Не той, що штовхає людину до води.

То був сміх після страху. Коли ще не віриш, що біда відступила, але вже хочеться видихнути.

Після Івана до Горпини почали йти сміливіше.

Уже не тільки під тином стояли. Заходили у двір. Сідали на лавку. Приносили хто яйця, хто молоко, хто мішечок сухої квасолі, хто просто “дякую”, яке ніяк не вміщалося в руках.

Горпина всіх сварила однаково.

— Не неси мені пів курника, бо я не панський двір.

— Хліб не клади на землю, бо потім сама жалітимешся, що миші в хаті розумніші за тебе.

— Дитину вдягни, бо він у тебе синій, як сливка після дощу.

— Ти не хвора. Ти втомлена від чоловіка. Тут зілля не поможе, хіба макогін.

Жінки сміялися.

А потім сідали.

Спершу ненадовго. Потім довше.

Лавка під бузиною стала місцем, куди ввечері приходили не тільки по ліки. Приходили посидіти. Порадитися. Пожалітися. Помовчати.

Бо в Горпининому дворі раптом виявилося легше мовчати, ніж у власній хаті.

Микита вже ходив майже щодня. Повільно, з костуром, але сам. Оленка приходила приносити молоко чи м’яту й стояла поруч із ним. Вони ще не говорили про головне. Горпина не квапила.

— Нехай слова дозріють, — сказала вона Катрі. — Зелене яблуко зуби зводить.

Катря тільки зітхала.

Під вечір того дня, коли Іван уперше вийшов своїми ногами, у дворі Горпини було тихо.

Сонце сідало за село. Ставок горів міддю, верби стояли в золотому світлі, очерет шепотів сам із собою. У повітрі пахло м’ятою, димом, любистком і рибною юшкою, яку Василь зварив у казанку й тепер усім казав, що то “для хворих”, хоча сам уже третю миску наминав.

На лавці сиділи Марина, Параска, Катря, Христя й Оленка. Трохи далі на пеньку вмостився Василь. Микита сидів біля хвіртки. Іван дрімав під рядном на другій лавці, але час від часу розплющував одне око, щоб не пропустити, як хтось скаже дурницю.

Ганна теж прийшла.

Не зізнавалася, що прийшла посидіти. Сказала:

— Я тільки на хвилинку, спитати про коліно.

— Коліно в тебе старе, як і язик, — відповіла Горпина. — Обидва скриплять.

Ганна образилася, але сіла.

Домка стояла за тином.

Довго стояла.

Потім таки зайшла.

— Я не до тебе, — сказала Горпині. — Я до людей.

— Люди тут не ростуть, як капуста. Сідай уже.

Домка сіла на край лавки, ніби та могла її вкусити.

Довго всі говорили про дрібне.

Про дощ, якого треба на городи.

Про Палажчину козу, що залізла в капусту й наїлася так, що потім лежала, як пані після весілля.

Про те, що Василь знову бреше про велику рибу, яку “майже зловив”.

— Майже зловлена риба найсмачніша, — сказав Василь. — Бо її можна десять років згадувати.

— А з’їсти? — спитала Христя.

— Для цього я ловлю малу.

Сміялися.

Навіть Горпина кілька разів усміхнулася — не відкрито, ні, але кутиком губ.

Потім розмова стихла.

Так буває ввечері: люди наговоряться про все дрібне, і раптом настає така тиша, ніби саме велике слово стоїть поруч і чекає, коли йому дадуть місце.

Марина першою порушила її.

— Горпино…

Стара перебирала сухий чебрець у кошику.

— Що?

— Можна спитати?

— Якщо дурне — не можна.

Марина ковтнула.

— Ви… де так лікувати навчилися?

Усі притихли.

Навіть Василь перестав стукати ложкою по мисці.

Горпина не відповіла.

Пальці її повільно перебирали чебрець. Сухі листочки сипалися в кошик, пахли літом, сонцем і землею.

— Життя навчило, — сказала вона нарешті.

— Ви вже казали, — тихо озвався Микита.

Горпина глянула на нього.

— То чого питаєте, як відповідь знаєте?

Параска обережно сказала:

— Бо життя в усіх є. А так не всі вміють.

Горпина мовчала.

У хаті, за відчиненим вікном, тихо заворушилася її мати. Потім долинув шепіт:

— Не пускай… вони з вогнем…

Горпина завмерла.

Жінки опустили очі.

Раніше такий шепіт перетворився б на нову плітку. Тепер ніхто не сказав ні слова.

Стара мати знову прошепотіла:

— Шпиталь горить… дитину ховай… він не встане…

Горпина повільно заплющила очі.

Коли відкрила, вони вже дивилися не на лавку, не на двір, не на людей.

Кудись далеко.

Туди, де її ніхто з них не знав.

— Мій чоловік лікарем був, — сказала вона тихо.

Ніхто не поворухнувся.

Навіть Іван розплющив очі.

Горпина поклала чебрець у кошик.

— Не знахарем. Не ворожбитом. Лікарем. Справжнім. Руки мав… — вона замовкла на мить. — Руки мав такі, що, здавалось, біль сам під ними стихає.

Катря обережно спитала:

— А ви?

— Я при ньому була. Медсестрою. На війні.

Слово “війна” впало на двір, і вечір одразу став темніший.

У кожній хаті було що згадати про війну. У кожній родині вона когось забрала або повернула не таким. Але про Горпину ніхто ніколи не думав у тому слові. Її в селі знали старою, чорною, самотньою. Наче вона й справді народилася вже згорбленою біля ставка.

— У шпиталі? — тихо спитав Василь.

Горпина кивнула.

— Польовий шпиталь. Стіни — як Бог дасть. Дах — як пощастить. Земля замість підлоги. Крові стільки, що ганчірки не встигали прати. Одних приносили, других виносили. Хто кричав, хто мовчав. Мовчазних я боялася більше.

Микита дивився на неї широко розплющеними очима.

Тепер він зрозумів той її наказовий голос. Її руки. Її вміння не плакати, коли хтось задихається. Її грубість, за якою стояла не байдужість, а досвід.

— То тому ви… — почала Параска.

— Тому, — сказала Горпина. — Коли бачиш, як хлопець без ноги матір кличе, а ти не можеш дати йому матір, то вчишся хоча б не труситися. Коли тримаєш людині кишки руками, бо більше нема чим тримати, то потім уже не віриш у всяку дурню про “недобре око”.

Ганна опустила голову.

Домка стиснула хустку.

— А чоловік ваш? — спитала Марина ледве чутно.

Горпина дивилася на ставок.

— Там і загинув.

Вітер шелеснув очеретом.

— Шпиталь розбомбили, — сказала вона. — Уночі. Спершу гул. Потім земля пішла з-під ніг. Потім вогонь. Крики. Дим. Я пам’ятаю не все. Мене контузило. Коли очі розплющила, небо було червоне. І пахло паленим полотном, кров’ю та ліками.

У хаті стара мати раптом застогнала:

— Горить… горить…

Горпина не обернулася.

— Він лежав недалеко від мене. Мій чоловік. Груди розірвані. А руки… — вона запнулася. — Руки цілі. Наче ще міг когось рятувати.

Оленка тихо заплакала.

Не голосно. Без схлипів. Сльози самі текли по щоках.

— Я була вагітна, — сказала Горпина.

Тепер уже всі здригнулися.

Стара сиділа рівно. Чорна хустка спадала на плечі. Вечірнє світло лягало їй на обличчя, і раптом видно було не тільки зморшки, а й ту молоду жінку, якою вона колись була. Далеку. Майже стерту. Але живу під старою шкірою.

— Документи згоріли. Усе згоріло. Хто я, звідки, чия — тільки я й знала. Та ще дитина під серцем. І мати десь там, у селі, якщо жива.

— Ви пішки йшли? — прошепотіла Параска.

— Пішки. Як ішла — не пам’ятаю. Де падала — теж. Люди давали то води, то шматок хліба, то проганяли. Війна не робить людей добрими. Вона тільки показує, хто який.

Василь зняв шапку.

Горпина говорила далі, уже не дивлячись ні на кого:

— Коли дійшла до свого села, там не було села.

Тиша стала такою, що чути було, як у траві сюрчить коник.

— Самий попіл. Печі чорні. Ями. Земля гаряча ще була. Хати — як зуби вибиті. Ні собак, ні курей, ні людей. Тільки дим у бур’яні й запах такий, що його, як раз вдихнеш, уже все життя з себе не видихаєш.

Марина перехрестилася.

— Господи…

— У сусідньому хуторі знайшла матір. Не в хаті. Під хлівом. Сиділа й співала дитячу пісню. Волосся сиве, очі порожні. Вона мене впізнала не одразу. А як упізнала — стала кричати, що вони прийдуть із вогнем. Що треба ховати дитину.

Із хати знову долинув шепіт:

— Ховай… ховай…

Горпина нарешті обернулася до вікна.

— Спи, мамо.

Шепіт стих.

Ніхто на лавці не рухався.

Горпина взяла з кошика гілочку чебрецю, зламала її навпіл.

— Я забрала її. Куди було йти? Назад — попіл. Там, де чоловік, — могила без хреста. Документів нема. Доказів нема. Імені ніби нема. Тільки мати несповна розуму й дитина під серцем.

— І ви прийшли сюди? — спитала Катря.

— Не одразу. Довго йшли. На захід. Де давали переночувати — ночували. Де гнали — йшли далі. Мати то мовчала, то кричала, то ховалася, як гриміло. Люди думали — божевільна. І не помилялися.

— А ви? — тихо спитав Микита.

Горпина подивилася на нього.

— А я тоді ще думала, що не збожеволіла. Тепер не певна.

Іван із лавки прохрипів:

— Якби збожеволіла, не сварилася б так розумно.

Горпина глянула на нього.

— Тобі спати треба, а не мудрувати.

— Я слухаю.

— От і слухай мовчки.

Він усміхнувся й заплющив очі, але не заснув.

— Правління дало нам цю хату, — продовжила Горпина. — Стару. Порожню. Над ставом. Тут давно ніхто не жив. Казали: не хата, а глина з дірками. Але для нас і це було дахом. Мати перші ночі кричала так, що люди в селі хрестилися. Я народити мала скоро. Люди питали: чия дитина? А я мовчала.

— Чого? — не витримала Ганна.

Усі глянули на неї. Вона знітилася, але питання вже висіло в повітрі.

Горпина відповіла спокійно:

— Бо коли жінка без документів, без чоловіка, з божевільною матір’ю і животом приходить у чуже село, люди не питають, щоб помогти. Вони питають, щоб судити.

Ганна опустила очі.

Домка сиділа біла, як полотно.

— Дитина… — прошепотіла Марина.

Горпина стиснула гілочку чебрецю так, що та розкришилася в пальцях.

— Дитина народилася живою.

Ніхто не дихав.

— Хлопчик. Маленький. Слабенький. Але живий. Я назвала його Андрієм. Як чоловіка.

Катря прикрила рот рукою.

Микита повільно опустив голову.

Горпина говорила тихіше:

— Молока майже не було. Їжі — що люди дадуть або що сама знайду. Мати іноді приходила до тями, іноді кричала, що дитину треба ховати, бо прийдуть і заберуть. Я варила лободу, кропиву, що могла. Тримала його біля грудей, гріла, молилася. Я, що стільки чужих людей витягала, свого не витягла.

Оленка вже плакала відкрито.

Параска схлипнула.

Навіть Василь різко відвернувся до ставка.

— Він прожив двадцять сім днів, — сказала Горпина.

Слова були рівні.

Але від тієї рівності боліло ще дужче.

— Помер уночі. Тихо. Без крику. Просто перестав дихати. Я тримала його до ранку. Мати сиділа в кутку й шепотіла: “Ховай, вони прийдуть”. А люди потім казали…

Вона замовкла.

Бо всі знали, що казали.

Всі.

Навіть якщо хтось народився пізніше, плітка жила довше за людей.

Домка раптом заплакала.

Стара, суха, завжди гостра Домка, що носила по селу чужі страхи, як базарну торбу, закрила лице руками.

— Господи… — прошепотіла. — То неправда було?

Горпина глянула на неї.

— А ти як думала?

Домка не відповіла.

— Я поховала його за хатою, під яблунею, — сказала Горпина. — Не на цвинтарі. Сили не було. І страх був. Бо я вже бачила, як люди дивляться. Мати кричала. Село чуло. А дитини ніхто не бачив. От і народилась ваша правда.

“Ваша правда” — ці слова впали важче, ніж прокляття.

Ганна тихо перехрестилася.

— Прости…

Горпина підняла руку.

— Не треба зараз. Прощення — не ганчірка, щоб одразу бруд витерти.

Ганна затихла.

Катря встала з лавки, підійшла до Горпини й стала перед нею.

— Можна? — спитала тихо.

— Що?

Катря не відповіла. Просто нахилилася й обняла її.

Горпина скам’яніла.

Так, ніби її не обнімали вже стільки років, що тіло забуло, що з цим робити.

Потім її стара рука повільно, невпевнено лягла Катрі на спину.

— Дурна ти, Катре, — прошепотіла вона. — Мокра будеш від сліз.

— То висохну.

Параска плакала мовчки.

Марина витирала очі фартухом.

Оленка тримала Микиту за руку, і він не відсунувся.

Іван із лавки прохрипів:

— От бачите… а ви дошки мені готували. Тут живим ще треба між собою розібратися.

Василь витер очі рукавом і буркнув:

— Мовчи вже, філософ лікарняний.

— Не можу, — прошепотів Іван. — Живий же.

Горпина відсторонилася від Катрі.

Обличчя її було суворе, як завжди. Але очі — вологі.

— Чого розсілися? — сказала вона, ніби нічого не сталося. — Вечір холодний. Хворим у хату, здоровим додому. А то зараз усі тут розкиснете, і я вас по одному лікуватиму.

Ніхто не поспішав вставати.

Бо всі розуміли: вони щойно почули не просто історію Горпини.

Вони почули, як померла відьма.

Та, яку самі вигадали.

А на лавці під бузиною залишилася сидіти стара жінка.

Військова медсестра.

Вдова лікаря.

Мати, яка поховала сина.

Дочка, що все життя доглядала зламану матір.

І людина, яку село боялося стільки років тільки тому, що правда була тихою, а плітка — голосною.

Коли всі почали розходитися, Домка підійшла до Горпини останньою.

Стояла довго.

Потім зняла з голови хустку, склала її в руках і сказала:

— Я багато про тебе говорила.

— Знаю.

— Поганого.

— Знаю.

— Не все сама вигадала.

— Так легше?

Домка заплакала знову.

— Ні.

Горпина дивилася на неї довго.

Потім сказала:

— Іди додому, Домко. Завтра прийдеш — будеш мак перебирати. Руки займеш, може, язик менше бігатиме.

Домка кивнула.

— Прийду.

— І без пліток.

— Постараюся.

— Не “постараюся”. Прийдеш — мовчатимеш.

Домка несподівано всміхнулася крізь сльози.

— Добре.

Коли всі розійшлися, у дворі лишилися тільки Горпина, Микита й туман, що повільно піднімався від ставка.

Микита сидів на лавці, тримаючи костур.

— Горпино.

— Що?

— Андрій… він тут?

Стара довго дивилася на яблуню за хатою.

— Тут.

— Можна я колись… ну… поправлю там?

— Що?

— Могилку.

Вона мовчала.

Дуже довго.

Потім сказала:

— Як одужаєш.

— Одужаю.

— От і добре. Бо я вже стара, а він маленький. Йому треба, щоб хтось молодий камінь приніс.

Микита кивнув.

За вікном у хаті стара мати знову зашепотіла:

— Дитину ховай…

Горпина повернула голову й тихо відповіла:

— Не треба вже, мамо. Уже знають.

І вперше за багато років ці слова прозвучали не як страх.

А як полегшення.

                                 Розділ 14

                     Сміх у хаті над ставом

Після того вечора, коли Горпина розповіла людям свою правду, село ще довго не могло знайти собі місця.

Не тому, що правду було важко зрозуміти.

А тому, що з нею тепер треба було жити.

Легше боятися відьми, ніж дивитися в очі жінці, яку сам оббрехав. Легше шепотіти за тином, ніж прийти й сказати: “Прости”. Легше хреститися, проходячи повз хату над ставом, ніж згадати, скільки разів твій власний язик підкидав сухого хмизу в чуже горе.

Але життя в селі довго на одному місці не стоїть.

Корів треба доїти. Городи сапати. Дітей годувати. Печі топити. Курей ганяти з грядок. Весну чекати, дощ проклинати, а потім без дощу плакатися, що земля тріскає.

І все ж щось змінилося.

Спершу непомітно.

Біля Горпининої хвіртки вже не плювали через ліве плече. Діти вже не кричали “відьма!” й не тікали, гублячи постоли. Жінки, проходячи повз ставок, не поспішали так, як раніше, і навіть могли зупинитися, гукнути:

— Горпино, ти вдома?

На що з двору одразу чулося:

— А де ж мені бути? У Парижі?

І жінки сміялися.

Сміялися обережно, ніби ще вчилися сміятися біля тієї хати без страху.

Домка прийшла першою з тих, хто мав просити прощення.

Прийшла зранку, ще до роси, несучи в руках вузлик маку. Стала біля хвіртки, довго м’яла той вузлик, переступала з ноги на ногу, а тоді нарешті гукнула:

— Горпино!

Стара вийшла з хати з відром у руці.

— Чого кричиш? Я ще не вмерла, чую.

Домка опустила очі.

— Я мак принесла.

— Нащо?

— Перебрати.

— У себе перебирай.

— Ти казала прийти.

Горпина примружилася.

— Казала. І мовчати казала.

Домка кивнула.

— Буду мовчати.

— Побачимо. Твій язик, Домко, як козел на мотузці: ніби прив’язаний, а все одно капусту дістане.

Домка гірко всміхнулася.

— Знаю.

Горпина довго дивилася на неї. Потім відчинила хвіртку.

— Заходь. Тільки як почнеш плітку — дам макогоном по совісті.

— А де та совість? — тихо спитала Домка.

— От і дізнаємося.

Відтоді Домка часто сиділа на лавці під бузиною й перебирала мак, квасолю, сухі ягоди або просто край власної хустки. Говорила менше. Слухала більше. І люди дивувалися: виявилося, стара Домка й мовчати вміє, тільки раніше ніхто не змушував.

Ганна трималася довше.

Вона ще якийсь час бурчала біля криниці:

— Ну, може, не відьма. Але характер — борони Боже.

На що Параска відповідала:

— У тебе теж характер не пряник, а ми ж тебе в лісі не закопали.

Жінки сміялися.

Ганна сердилася.

А потім одного дня прийшла до Горпини з опухлим коліном.

— Не до тебе прийшла, — сказала з порога. — Просто йшла, а коліно заболіло.

Горпина глянула на неї.

— І прямо біля моєї хвіртки?

— Так вийшло.

— Коліно дурне чи ти?

— Горпино!

— Сідай. Покажи.

Ганна сіла, бурчала, охала, разів п’ять сказала, що “я не вірю в ті твої трави”, але мазь узяла. Через тиждень коліно перестало пухнути.

— Ну? — спитала Параска біля криниці. — Помогло?

Ганна насупилася.

— Може, саме минуло.

— А мазь?

— Мазь смерділа.

— Але мазала?

— А що їй, пропадати?

Василь, почувши це, сказав:

— Ото й віра прийшла. Через коліно.

І сміявся так, що мало не впустив відро.

Іван залишався в Горпини довше, ніж думали його діти.

Спершу три дні. Потім тиждень. Потім Горпина сказала:

— Додому ще рано. Там тебе або перегодують, або оплакувати почнуть. І те, і те шкідливо.

Іван бурчав, але слухав.

Щодня пив гірке зілля, їв те, що Горпина дозволяла, сварився з Василем про рибу, з Домкою про гріхи, з Ганною про коліна, з дітьми про те, що не треба бігати босими по мокрій траві, хоча сам, як казали його сини, у молодості бігав босий навіть по стерні.

На третій тиждень він пішов додому.

Не на возі.

Своїми ногами.

Повільно, спираючись на палицю, худий, жовтий, але впертий. Дочка йшла поруч, сини позаду, а сам Іван усе бурчав:

— Не тягніться за мною, як на похороні. Я ще дорогу бачу.

Горпина стояла біля хвіртки.

— Зілля пити.

— Питиму.

— Їсти, що сказала.

— Їстиму.

— Горілку не нюхати.

Іван зупинився.

— А якщо здалеку?

— Іване.

— Все, мовчу.

— Через місяць прийдеш.

— Сам?

— А хто тебе несе? Ангели?

— Сам прийду, — сказав він.

І прийшов.

Через місяць.

Схудлий, але з очима вже не мертвими, а хитрими. Приніс Горпині мішечок горіхів і сказав:

— Це тобі. За те, що не дала мені дошки міряти.

Горпина взяла мішечок.

— Дошки ще згодяться. Лавку полагодимо.

— От же ж баба, — сказав Іван. — Ні тобі подякувати по-людськи.

— Подякуєш через сім років.

— А якщо через вісім?

— Не починай.

Так воно й пішло.

До Горпини почали ходити з інших сіл.

З Вільхівки, Дубового, Кривої Балки, навіть із дальнього хутора за лісом. Хто приводив дитину з гарячкою, хто вів корову, що не хотіла їсти, хто приносив чоловіка з раною, хто приходив сам — більше поговорити, ніж лікуватися.

Горпина всіх приймала по-своєму.

Не лагідно.

Не солодко.

— Ти, молодице, дитину не кутай так, ніби вона в Сибір іде. Надворі літо, а ти з неї пиріг у кожусі зробила.

— А ти, чоловіче, якби менше горілки лив у себе, то печінка б не кричала, як недорізана свиня.

— Рана в тебе не від порізу гниє, а від дурості. Хто болотом перев’язує?

— Не кричи на малого, що він уночі боїться. Сам би ти не боявся, якби тобі щовечора чорта під ліжком обіцяли?

Люди спершу ніяковіли.

Потім звикали.

А потім уже й самі казали:

— До Горпини як підеш, то й вилікує, і насварить, і легше стане.

У дворі поставили ще одну лавку.

Потім третю.

Василь приніс дошки, Павло збив, Микита допомагав, хоч Горпина ганяла його:

— Ти ще не кінь. Не тягни.

— Я тільки тримаю.

— Тримай себе в руках, то буде користі більше.

Хлопчаки тепер приходили щодня.

Вони вже ніколи не проходили повз двір із порожніми руками. Один ніс жмут хмизу, другий — відерце води, третій — яблуко, четвертий — жменю горіхів, п’ятий — якусь траву, яку сам не знав, але був певен, що Горпині треба.

— Що це? — питала вона.

— Лікувальне.

— Від чого?

— Від усього.

— Від дурості лікує?

— Не знаю.

— То спробуй на собі.

Хлопці реготали й тікали, а потім знову верталися.

Микита видужував повільно, але вперто.

Він поправив могилку під яблунею за хатою. Ту маленьку, яку майже зрівняла земля й час. Приніс білий камінь із берега, поставив його в головах. Не написав нічого, бо не було на чому й чим, але Горпина сказала:

— І так знає.

— Хто?

— Той, хто там лежить. І той, хто над усіма.

Микита довго стояв біля могилки.

Потім тихо сказав:

— Андрій.

Горпина не відповіла.

Тільки поклала на камінь маленький пучок чебрецю.

Оленка стояла поруч. Вона вперше прийшла туди разом із Микитою. Не говорила нічого, тільки тримала в руках синю стрічку. Ту саму, яку колись лишила біля його руки, коли він лежав між життям і смертю.

— Можна? — спитала вона.

Горпина кивнула.

Оленка прив’язала стрічку до тонкої гілочки яблуні над могилкою.

Вітер ворухнув її.

Синя стрічка тихо затремтіла в листі.

— От і має малий небо, — сказала Параска, яка стояла трохи позаду й витирала очі фартухом.

— Не рюмсай, — буркнула Горпина. — Ти як почнеш, то й жаби в ставку плачуть.

Але сама не відвернулася від стрічки дуже довго.

Микита й Оленка помирилися не відразу.

І це було правильно.

Бо не все, що розбилося, можна склеїти одним “прости”. Деколи треба час, щоб люди навчилися стояти поруч і не ховатися за соромом.

Оленка приходила до Горпининого двору майже щодня. То молока принесе, то м’яти, то чистих полотнин, то допоможе Катрі перебрати квасолю. Микита спершу говорив із нею мало. Відповідав коротко. Вона не ображалася.

Горпина дивилася на них і бурчала:

— Ото молодь. Одне мовчить, друга мовчить. Якби мовчанням хати будували, то вже палац мали б.

Василь радив:

— Ти, Микито, скажи їй щось.

— Що?

— Звідки я знаю? Я рибалка, не сваха.

Іван, який саме сидів на лавці й гриз сухар, прохрипів:

— Скажи: “Дай води”. З того багато шлюбів почалося.

— Ваш теж? — спитала Оленка.

— Мій почався з того, що я вкрав у неї грушу, а вона мене граблями вдарила.

Горпина пирхнула:

— Романтика, як у свині під тином.

Усі засміялися.

А Микита й Оленка подивилися одне на одного й теж усміхнулися.

Потім одного вечора вони пішли до криниці разом.

Без людей.

Без сміху.

Без Федька, без вечорниць, без чужих очей.

Оленка несла відро. Микита взяв друге.

— Важке буде, — сказала вона.

— Донесу.

— А як ні?

— Тоді сядемо й посміємося з мене перші, щоб іншим нічого не лишилося.

Вона подивилася на нього.

— Микито…

— Що?

— Прости мене.

Він мовчав.

Журавель скрипнув. Вода в криниці темно блиснула.

— Я тоді злякалася, — сказала Оленка. — Не тебе. Людей. Їхнього сміху. Їхніх язиків. А треба було злякатися, що можу втратити тебе.

Микита повільно опустив відро на землю.

— Я теж злякався.

— Чого?

— Що ти мене пожалієш і підеш далі.

— Я не пішла.

— Бачу.

Вона простягнула руку.

Не кинулася обіймати. Не плакала. Просто простягнула руку, як тоді на кладці, тільки тепер не над водою.

Микита взяв її.

І цього разу не відпустив.

Весілля гуляли восени.

Яблука вже пахли медом, листя жовтіло, на городах копали картоплю, а над ставом ранками стояв густий білий туман. Село готувалося так, ніби женився не один Микита, а вся вулиця разом.

Катря плакала ще за тиждень до весілля.

— Мамо, — казав Микита, — я ще нікуди не пішов.

— От тому й плачу наперед, щоб потім менше було.

— Не буде менше.

— Знаю.

Марина метушилася, сварила курей, тісто, сусідок і саму себе. Ганна взялася допомагати й через годину вже командувала так, що Марина сказала:

— Ганно, або ти місиш тісто, або язиком, але не все разом.

Параска сміялася.

Домка перебирала мак і мовчала майже пів дня, що всі сприйняли як добрий знак.

Горпина сказала, що на весілля не піде.

— Не люблю гармидеру.

Микита прийшов до неї сам.

— Підете.

— Не піду.

— Підете.

— Ти мені наказуєш?

— Так.

Горпина аж підняла брови.

— Ого. Я його з води витягла, а він мені вже командир.

— Ви ж самі вчили: хто хоче жити, мусить говорити твердо.

— Я такого не казала.

— Казали схоже.

— Не вигадуй.

— Горпино, — тихо сказав Микита. — Якби не ви, весілля не було б.

Стара відвернулася до вікна.

— І що я там робитиму?

— Сидітимете. Сваритимете. Казатимете, що борщ пересолений.

— А якщо справді пересолений?

— То тим більше треба.

Вона мовчала довго.

Потім буркнула:

— Чорну хустку вдягну.

— Вдягайте яку хочете.

— І довго не сидітиму.

— Як скажете.

— Не підлизуйся.

— Добре.

Вона прийшла.

Сіла збоку, на лавці біля Катрі. Сувора, чорна, пряма. Люди спершу поглядали на неї, а потім звикли. Бо Горпина на весіллі виявилася такою самою, як і всюди: різкою, уважною і потрібною.

Коли одна дитина вдавилася кісточкою, вона перша підхопилася й дала раду.

Коли Василь почав співати так, що пісня сама просилася в ставок, Горпина сказала:

— Василю, рибу ти мучиш тихіше.

Коли Іван потягнувся до чарки, вона гримнула:

— Тобі ще рано.

— Та я тільки понюхати.

— Нюхай хліб.

— Бабо, та сьогодні весілля.

— От і доживи до кінця.

Іван зітхнув, але чарку відсунув. Правда, ненадовго. Горпина все одно побачила.

Весілля було веселе.

Не багате, не панське, а таке, як треба: з пирогами, піснями, сміхом, сльозами матерів, дурними тостами чоловіків і танцями, від яких пил надворі стояв, як туман.

Федько теж був.

Прийшов не гордий, не язикатий. Став перед Микитою, м’яв шапку.

— Можна слово?

Микита подивився на нього.

— Кажи.

— Прости мене.

Мовчання стало довге.

Оленка стояла поруч.

Павло перестав жувати.

Василь нахилився до Івана й прошепотів:

— Оце зараз цікавіше за рибу.

Іван відповів:

— Тихо, бо баба почує.

Горпина, не обертаючись, сказала:

— Уже почула.

Микита дивився на Федька. Потім сказав:

— Я не забув.

Федько кивнув.

— Знаю.

— Але й не хочу носити тебе в собі все життя.

Федько підняв очі.

— То…?

— Живи розумніше.

Федько видихнув.

— Постараюся.

— Не постарайся, — буркнула Горпина з лавки. — Роби. Слово “постараюся” ледачі придумали, щоб не починати.

Усі засміялися, і важкість розтанула.

Минув час.

Не один день і не один місяць.

Зими вкривали ставок кригою. Весни розмочували дорогу до хати над ставом. Літом біля Горпини знову пахло любистком, м’ятою й полином. Восени під яблунею падали яблука — деякі просто на маленьку могилку з білим каменем, і Горпина щоразу бурчала:

— От яблуня, теж дитину годує.

Микита зміцнів.

Не став богатирем, ні. Та й не треба було. Він ходив, працював, допомагав матері, а згодом — Оленці. Кашель іноді вертався в холодні дні, але вже не мав над ним тієї влади. Він навчився берегти себе без сорому.

Оленка стала йому дружиною не з жалю.

А з любові, яка пройшла через сором, страх і провину — і тому стала тихішою, але міцнішою.

І коли в них народився син, Микита прийшов до Горпини сам.

Був вечір. Над ставом стояв туман. У дворі Горпини сиділи жінки, Василь лагодив сітку, Іван гриз яблуко й доводив усім, що лікарі теж помиляються, хоча сам час від часу поглядав на Горпину, ніби перевіряв, чи вона не чує про горілку.

Микита став біля лавки.

— Горпино.

— Що? — вона перебирала суху м’яту.

— Син народився.

Жінки заахали.

Катря, яка вже знала, але все одно заплакала вдруге, перехрестилася.

Параска схопила Оленчину матір за руки. Марина сміялася й плакала разом.

Горпина тільки кивнула.

— Живий? Здоровий?

— Кричить так, що вікна дзвенять.

— Добре. Значить, легені має.

Микита помовчав.

— Ми з Оленкою вирішили назвати його Андрієм.

М’ята висипалася з Горпининих пальців у кошик.

Вона не одразу підняла голову.

Люди на лавках притихли.

Навіть Іван перестав гризти яблуко.

— Як? — спитала Горпина дуже тихо.

— Андрієм, — повторив Микита. — Якщо ви не проти.

Стара довго дивилася на нього.

Потім встала.

Повільно.

Підійшла до яблуні за хатою, де під білим каменем лежав її маленький Андрій, той, кого вона колись не змогла втримати на світі. Постояла там, торкнулася стовбура долонею.

Ніхто не йшов за нею.

Усі розуміли: є хвилини, де навіть співчуття має стояти здалеку.

Потім Горпина повернулася.

Очі в неї були мокрі, але голос — звичний, суворий.

— Гарне ім’я, — сказала. — Тільки дивіться мені, щоб не виріс дурнем.

Василь видихнув:

— Ну, якщо буде бігати до тебе, то дурним не лишиться. Ти виб’єш.

— Я й тобі ще не все вибила, — відповіла Горпина.

Люди засміялися.

А Горпина сіла назад на лавку й довго не торкалася м’яти.

Малого Андрійка принесли до хати над ставом на третій день.

Оленка тримала його на руках, закутаного в білу пелюшку. Малий був червоний, зморщений, сердитий на весь світ і кричав так, ніби справді мав намір переказати всім, що народився не для тиші.

— О, — сказала Горпина. — Командир.

— На кого схожий? — спитала Катря.

Горпина нахилилася, подивилася.

— На себе. Дайте дитині хоч трохи пожити, перш ніж ліпити до нього ваші носи й вуха.

Оленка усміхнулася.

— Візьмете?

Горпина відступила на пів кроку.

— Я?

— Ви.

— У мене руки старі.

— Зате теплі, — сказав Микита.

Стара подивилася на нього так, ніби хотіла вилаяти.

Але не вилаяла.

Оленка обережно передала їй малого.

Горпина взяла дитину незграбно тільки першу мить. А потім руки її самі згадали. Підтримали голівку, притисли до грудей, трохи погойдали.

Андрійко раптом перестав кричати.

Відкрив темні оченята й подивився на неї.

Горпина застигла.

У хаті було тихо.

Так тихо, що чути було, як надворі вітер торкає очерет.

— Ну що? — прошепотів Іван із лавки. — Впізнав бабу?

— Мовчи, — сказала Горпина, але тихо.

Малий зморщив носа й чхнув.

Усі засміялися.

І той сміх наповнив стару хату так, як колись наповнював її тільки страх.

Вечорами у дворі Горпини тепер завжди було людно.

На лавках сиділи жінки. Хтось чистив квасолю, хтось латав сорочку, хтось приносив дитину показати, хтось питав про болячку, а хтось просто приходив посидіти, бо біля хати над ставом стало добре мовчати.

Василь усе так само хвалився рибою, яку ніхто не бачив.

Іван усе так само жив, усупереч лікарським трьом місяцям, і час від часу питав:

— Горпино, а сім років точно? Може, вісім виторгуємо?

— Будеш торгуватися — шість лишиться.

— Мовчу.

— От і живи.

Хлопчаки носили воду, дрова, яблука й новини.

Ганна приходила “тільки на хвилинку” й сиділа до темряви.

Домка перебирала мак і, коли чула плітку, іноді сама казала:

— Не мели, бо ще правду задавиш.

Люди дивувалися:

— Домко, це ти?

— Я, — відповідала вона. — Стара, але не кам’яна.

Параска стала сміливішою. Уже не ховалася за чужі спини, а говорила прямо. Марина сміялася, що Горпинина хата лікує не тільки хвороби, а й язики, хоч деякі — безнадійні.

Микита часто сидів біля хвіртки з малим Андрійком на руках.

Оленка поруч чистила яблуко або вишивала. Катря дивилася на них так, ніби боялася кліпнути й пропустити щастя.

А Горпина сиділа біля печі або на лавці під бузиною, з чорною хусткою на плечах, із сухими руками на колінах. Бурчала, сварилася, лікувала, радила, ганяла дітей від гарячого казана, лаяла Василя за брехливу рибу, Івана — за думки про горілку, Ганну — за язик, Домку — для профілактики.

І слухала.

Найбільше вона слухала сміх.

Малий Андрійко ріс голосний, круглощокий, цікавий до всього. Він повзав по хаті, тягнувся до сушених трав, хапав Горпину за спідницю, сміявся, коли вона робила сердите лице, і зовсім її не боявся.

— Не лізь туди, — бурчала вона. — То полин. Гіркий.

Андрійко сміявся.

— Не смійся з баби. Баба стара, але ще вкусити може.

Він сміявся ще дужче.

У хатині, де колись ночами шепотіли про вогонь, смерть і дитину, тепер лунав дитячий сміх.

І щоразу, коли той сміх розсипався по глиняних стінах, Горпина завмирала на мить.

Не плакала.

Вона давно навчилася не плакати там, де люди дивляться.

Тільки слухала.

Бо то був не той сміх, що колись штовхав Микиту до води.

Не той сміх, яким село ховало свою жорстокість.

То був сміх живої дитини.

Чистий, теплий, без страху.

Одного вечора Горпина вийшла надвір уже після того, як усі розійшлися.

Ставок лежав тихий. Верби схилилися до води. Місяць світив крізь яблуневе гілля. Під старою яблунею білів камінь на маленькій могилці.

Горпина підійшла до нього.

Постояла.

— Чуєш, Андрійку? — сказала тихо. — У хаті тепер знову сміються.

Вітер ворухнув синю стрічку на гілці.

Стара сіла на землю біля могилки, хоч коліна вже боліли. Поклала суху долоню на білий камінь.

— Я не забула тебе, — прошепотіла. — Ніколи не забула. Просто тепер… тепер уже не тільки плач у цій хаті живе.

За її спиною рипнули двері.

Микита вийшов на поріг із малим Андрійком на руках. Дитина не спала, крутила головою, ловила місячне світло очима.

— Горпино, — тихо покликав Микита. — Він вас шукає.

— Хто кого шукає? — буркнула вона, швидко витерши очі краєм хустки. — Малий ще власного носа не знайшов.

— Але вас знає.

Микита підійшов ближче.

Малий Андрійко побачив Горпину, простягнув до неї рученята й засміявся.

Стара подивилася на нього.

Потім на білий камінь під яблунею.

Потім знову на живу дитину.

— Ну йди вже, — сказала вона, приймаючи малого на руки. — Чого розкомандувався серед ночі?

Андрійко вхопив її за хустку.

— Ой, диви який пан. Хустки йому подавай.

Він сміявся.

Микита стояв поруч і мовчав.

Над ставом плив туман, але тепер він не здавався страшним. Просто туман. Білий, м’який, вечірній.

— Горпино, — сказав Микита.

— Що?

— Ви вже не сама.

Стара не відповіла одразу.

Гойдала малого Андрійка, дивилася на ставок, на верби, на хату, що світилася теплим вікном.

— Самота, хлопче, як стара рана, — сказала нарешті. — Вона й загоїться, а на погоду все одно ниє.

— Але ж загоїлась?

Горпина глянула на дитину в себе на руках.

Андрійко поклав голівку їй на груди й раптом стих.

— Трохи, — сказала вона. — Трохи загоїлась.

І то було найбільше, що вона могла сказати.

Вони стояли під яблунею ще довго.

Стара жінка з дитиною на руках.

Молодий чоловік, якого вона колись витягла з води.

Могилка малого Андрія, над якою тремтіла синя стрічка.

І хата над ставом, де колись жила відьма.

Так казали люди.

Але люди багато чого кажуть.

Бо в тій хаті жила не відьма.

Жила жінка, яка пережила війну, втратила чоловіка, дитину, дім, ім’я, людську довіру — і все одно не розучилася рятувати.

Жила Горпина.

Стара, гостра на слово, з чорними очима й руками, що знали ціну кожному подиху.

А в хатині за їхніми спинами знову хтось засміявся — Оленка, мабуть, щось сказала Катрі, а та відповіла крізь сльози й радість. Потім засміявся Василь, який, видно, знову забрів “на хвилинку”. Потім закашлявся від сміху Іван і одразу крикнув:

— Я живий, не біжіть!

Горпина слухала.

Малий Андрійко спав у неї на руках.

І над старою хатою під соломою, над ставом, над вербами й дорогою, якою колись ходив страх, піднімався теплий людський гомін.

Не плітка.

Не шепіт.

Не прокляття.

Життя.

А життя, як казала Горпина, хоч і гірке буває, та все одно його треба пити до дна.

Бо хто доп’є — той, може, ще почує, як у хаті, де колись плакала смерть, сміється дитина.