ПРОЛОГ

                    ТІЛЬКИ НІКОМУ

У Голопупинцях новини ніколи не приходили вчасно.

Вони або запізнювалися, або прибували завчасно, або взагалі не мали жодного стосунку до дійсності, що, втім, не заважало людям обговорювати їх із такою впевненістю, ніби кожен особисто був присутній при події.

Якщо в районі збиралися ремонтувати міст, у Голопупинцях уже знали, скільки вкрадуть.

Якщо в сусідньому селі хтось продавав корову, тут уже сперечалися, чому вона перестала давати молоко.

А якщо хтось казав:

— Тільки нікому не кажи…

це означало, що до вечора не знатиме хіба що покійний дід Савка.

Та й то лише тому, що помер дев’ять років тому.

Того понеділка все почалося з листа.

Звичайного електронного листа.

О дев’ятій двадцять три секретарка сільради Лідія Іванівна відкрила службову пошту, відсунула чашку з учорашньою заваркою й побачила тему:

«Щодо візиту представників міжнародної партнерської програми».

Лідія Іванівна прочитала лист один раз.

Потім другий.

На третьому читанні їй уже здалося, що справа серйозна.

— Миколо Семеновичу! — гукнула вона.

Із сусіднього кабінету не відповіли.

— Миколо Семеновичу!

— Що?

— Ідіть сюди!

— Якщо знову принтер…

— Не принтер. Європа.

У дверях з’явився староста Голопупинців Микола Семенович.

Чоловік він був спокійний, а після шести років на посаді — майже непробивний.

За цей час він пережив три бюджетні перевірки, дві земельні війни, сім скандалів через кладовище, одну епідемію сказу серед лисиць і двадцять дев’ять колективних звернень із вимогою заборонити сусідові палити листя.

Тому слово «Європа» саме по собі його вже не лякало.

— Яка ще Європа?

Лідія Іванівна розвернула монітор.

— Ось.

Микола Семенович нахилився.

Прочитав.

Почухав перенісся.

Прочитав ще раз.

— Ну й що?

— Як «що»?

— Делегація приїде.

— З Європи.

— Так.

— До нас.

— До нас.

— У Голопупинці.

— Лідо, я поки що розумію географію.

Вона понизила голос:

— А чого саме до нас?

— Написано ж. Програма розвитку громад. Хочуть подивитися можливі проєкти.

— Які?

— Клуб, ставок, благоустрій, може, дорога. Треба підготувати пропозиції.

Лідія Іванівна зняла окуляри.

— Тобто вони будуть нас оцінювати?

Микола Семенович задумався.

— Ну… певною мірою.

Це була перша помилка.

Другою стало те, що Лідія Іванівна мала сестру.

Через дев’ять хвилин вона вийшла в коридор, набрала номер і сказала:

— Надю, тільки нікому не кажи.

На тому кінці насторожилися.

— Що сталося?

— До нас із Європи делегація їде.

— Яка?

— Серйозна.

— Чого?

— Будуть дивитися село.

— Нащо?

Лідія Іванівна озирнулася на двері старости.

— Мабуть, відбір якийсь.

— Який відбір?

— Надю, я тобі сказала тільки те, що знаю.

— А коли?

— Двадцять восьмого.

— А кому ще сказала?

— Нікому.

Через сім хвилин Надія зайшла до магазину «У Люби».

Купила хліб, сметану й пачку лаврового листа, хоча лавровий лист удома в неї був.

Просто піти з магазину, нічого не сказавши, після такої новини вона фізично не могла.

Люба саме розкладала ковбасу.

— Чула?

— Що?

— Та нічого.

Люба перестала розкладати ковбасу.

— Надю.

— Я взагалі не маю права говорити.

— То не говори.

— Я й не буду.

Минуло секунд п’ять.

— Просто до нас комісія з Європи їде.

Люба повільно поклала шматок ковбаси.

— Яка комісія?

— Не знаю.

— А чого?

— Село перевіряти.

Біля холодильника з пивом кашлянув Петро Чумак.

До цього моменту всі були переконані, що він вибирає майонез.

Виявилося — слухав.

— Що перевіряти?

Надія зітхнула.

— Я ж просила нікому.

— А я хіба хто? — образився Петро.

Люба нахилилася через прилавок.

— Може, грант?

— Може.

— А може, по землі?

Петро відклав майонез.

— Якій землі?

— Та хто його знає.

Петро одразу насупився.

У людини, яка мала сорок гектарів землі, слово «перевірка» завжди викликало внутрішню готовність захищатися.

— А староста знає?

— Та від нього й пішло.

— А людям сказав?

— Ще ні.

Петро фиркнув.

— Ну ясно.

О дванадцятій двадцять п’ять у Голопупинцях уже існували три версії.

За першою, Європа давала гроші на клуб.

За другою, приїжджали перевіряти землю.

За третьою, яку ніхто не міг пояснити, але всі повторювали, Голопупинці «потрапили в якусь програму».

О першій дня до справи долучився Валера Італієць.

Він почув новину біля шиномонтажу.

— Я вам одразу скажу, — промовив він, поважно схрестивши руки на грудях, — просто так європейські комісії нікуди не їздять.

Ця фраза стала третьою помилкою.

— А чого їздять? — запитав Паша-шиномонтажник.

Валера витримав паузу.

Чотирнадцять років життя в Італії навчили його головного: якщо не знаєш відповіді, треба дивитися так, ніби питання занадто просте.

— Вони спочатку оцінюють.

— А потім?

— Потім приймають рішення.

— Яке?

Валера подивився вдалину.

— Ну… різне.

До другої години дня слова «оцінюють» і «приймають» уже жили окремим життям.

О третій п’ятнадцять Галина Петрівна Ковбасюк отримала три телефонні дзвінки.

Один від куми.

Другий від Люби.

Третій від жінки із сусіднього села, яка нічого не знала, але дуже хотіла дізнатися, чи правда.

Галина Петрівна сіла на кухні.

Поклала перед собою телефон.

Одягла окуляри.

Прочитала все, що їй переслали.

Подумала.

Потім відкрила Viber-групу:

«ГОЛОПУПИНЦІ. ГРОМАДА. ОФІЦІЙНО»

і написала:

ЛЮДИ!!!
ЩОЙНО ОТРИМАЛА ІНФОРМАЦІЮ З НАДІЙНИХ ДЖЕРЕЛ.
ДО НАС 28 ЧИСЛА ПРИЇЖДЖАЄ КОМІСІЯ З ЄВРОПИ.
БУДУТЬ ОЦІНЮВАТИ СЕЛО.
ПРОШУ БЕЗ ПАНІКИ.

Перше повідомлення під ним з’явилося через одинадцять секунд.

Петро Чумак:
А землю теж?

Через двадцять:

Тамара Іванівна:
Клуб треба терміново прибрати.

Ще через п’ять:

Валера Італієць:
Я казав.

Через хвилину Сашко Бублик, адміністратор групи, написав:

Галино Петрівно, звідки ця інформація?

Відповідь прийшла миттєво:

НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

Чому?

ЛЮДИ ПРОСИЛИ НЕ РОЗГОЛОШУВАТИ.

Сашко потер обличчя.

Він уже знав: якщо Галина Петрівна написала «не можу сказати», половина села повірить.

А якщо «люди просили не розголошувати» — повірить друга половина.

Він видалив повідомлення.

Через двадцять секунд воно з’явилося знову.

Його переслала Тамара Іванівна.

Сашко видалив і це.

Тоді Петро виклав скриншот.

Сашко видалив скриншот.

Галина Петрівна написала:

САШКО, ЧОМУ ТИ ПРИХОВУЄШ ІНФОРМАЦІЮ ВІД ЛЮДЕЙ?

І тут почалося.

До п’ятої вечора в групі було сто сімдесят чотири нові повідомлення.

Хтось запитував, чи треба міняти старі паспорти.

Хтось — чи можна буде їздити в Польщу без черги.

Хтось хотів знати, що буде з пенсіями.

Один чоловік поцікавився, чи доведеться реєструвати мотоблок.

Жінка з вулиці Шевченка написала:

А КУРЕЙ СКІЛЬКИ МОЖНА БУДЕ?

Ніхто не зрозумів, чому саме курей, але питання зібрало найбільше реакцій.

О шостій вечора Микола Семенович відкрив Viber.

Прочитав перші десять повідомлень.

Потім двадцять.

Потім зблід.

— Лідо!

Секретарка зазирнула у двері.

— Що?

— Що ти сказала сестрі?

— Нічого.

— Лідо.

— Ну… що делегація.

— І все?

— Що будуть оцінювати.

Микола Семенович повернув до неї телефон.

На екрані було повідомлення:

ГОЛОПУПИНЦІ МОЖУТЬ ПРИЙНЯТИ В ЄВРОСОЮЗ ОКРЕМОЮ ПРОГРАМОЮ.

Секретарка прикрила рот рукою.

— Ой.

— «Ой» буде завтра, — сказав староста. — Сьогодні це ще тільки почалося.

Він натиснув кнопку виклику Сашка.

— Сашко?

— Уже бачу.

— Видали.

— Що саме?

Микола Семенович подивився на екран.

За час їхньої розмови з’явилося ще двадцять три повідомлення.

— Усе.

Сашко помовчав.

— Миколо Семеновичу…

— Що?

— Пізно.

І справді було пізно.

О сьомій тридцять біля магазину вже сперечалися, чи треба Голопупинцям власний прапор.

О восьмій Петро вимірював рулеткою свій паркан.

О пів на дев’яту Тамара Іванівна телефонувала хористкам.

О дев’ятій Валера Італієць повідомив дружині, що без нього село в Європу не потрапить.

А о десятій двадцять сім Галина Петрівна, задоволена виконаним громадянським обов’язком, написала:

ЛЮДИ, ПРОШУ ЗАСПОКОЇТИСЯ. ЗАВТРА ВСЕ БУДЕ ВІДОМО ТОЧНО.

І вимкнула телефон.

У Голопупинцях ще довго світилися вікна.

Село не спало.

Село готувалося до Європи.

А Європа про це поки що нічого не знала.

                   ЧАСТИНА 1. ЛИСТ

У понеділок зранку Голопупинці жили звичайним життям і до Європи не збиралися. Петро Чумак матюкав трактор, який заводився тільки після погрози продати його на металобрухт. Тамара Іванівна відчинила Будинок культури, поставила під протікання в коридорі синє пластмасове відро і записала в робочому журналі: «Проведено перевірку технічного стану приміщення». У магазині «У Люби» вже сперечалися, чому подорожчала гречка, хоча ніхто з присутніх купувати її не збирався. Баба Орися винесла стілець до хвіртки. Не тому, що когось чекала. Просто з її хвіртки було видно дорогу, магазин, автобусну зупинку й половину людей, які потім запевняли, що їх ніхто не бачив.

А в сільраді Микола Семенович шукав окуляри.

— Лідо, ти мої окуляри не бачила?

Секретарка Лідія Іванівна не підвела голови від комп’ютера.

— На вас.

Микола Семенович завмер, зняв окуляри, подивився на них і знову надягнув.

— Я перевіряв.

— Що?

— Твою уважність.

— Шість років перевіряєте.

— І як?

— Стабільно.

Микола Семенович хотів щось відповісти, але передумав. У понеділок до десятої ранку він намагався не сперечатися із секретаркою. Колись помітив, що тиждень після цього проходить легше.

Він повернувся до свого кабінету. Кабінет старости Голопупинців виглядав так, ніби влада тут тимчасово зупинилася перепочити й забула поїхати далі. Посередині стояв великий коричневий стіл, придбаний ще тоді, коли меблі робили з дерева, а не з назви дерева. У кутку — сейф, ключ від якого лежав у верхній шухляді столу, бо одного разу ключ сховали так добре, що три дні не могли знайти. На стіні висіли герб, календар і фотографія Голопупинців із висоти пташиного польоту. Фотографії було дванадцять років. На ній ще існував дах старої ферми, не було нової хати Коваленків і дуже вдало не було видно найбільшої ями перед сільрадою. Микола Семенович любив ту фотографію. З висоти Голопупинці виглядали майже заможно.

— Миколо Семеновичу!

Він зітхнув.

— Що?

— Ідіть сюди.

— Лідо, якщо знову принтер, я його викину.

— Не принтер.

— Інтернет?

— Ні.

— Тоді що ще могло статися до дев’ятої сорока?

Ліда висунула голову з дверей.

— Європа.

Микола Семенович подивився на неї поверх окулярів.

— Що — Європа?

— Написала.

— Особисто?

— Ідіть уже.

Він підвівся. На екрані Лідиного комп’ютера був відкритий електронний лист. У темі значилося: «Щодо візиту представників міжнародної партнерської програми розвитку територіальних громад».

Микола Семенович прочитав заголовок.

— А коротше вони не могли?

— Європа, — сказала Ліда. — Там усе серйозно.

— Лідо, лист українською.

— Значить, наші переклали.

Микола Семенович посунув її чашку, нахилився до монітора й почав читати. Програма міжнародного партнерства розглядала можливість підтримки кількох невеликих громад. Представники організації планували робочу поїздку регіоном. У переліку населених пунктів були й Голопупинці. Мета візиту — ознайомлення з місцевими потребами, зустріч із мешканцями, оцінка потенційних проєктів та визначення можливих напрямків співпраці. Попередньо делегація мала приїхати двадцять восьмого числа.

Микола Семенович дочитав.

— Ну, добре.

Ліда повернулася до нього.

— І це все?

— А що ще?

— Ви розумієте, що до нас їдуть?

— Розумію.

— З Європи.

— Лідо, вони не з Марса.

— Та до нас і з району останній раз пів року тому приїжджали.

Цей аргумент був сильніший.

Микола Семенович присів на край столу й знову перечитав лист.

— Треба подумати, що показувати.

— А що в нас показувати?

— Дякую.

— Я не в тому сенсі.

— А в якому?

Ліда почала загинати пальці.

— Клуб?

— Треба ремонтувати.

— Ставок?

— Чистити.

— Дорога?

Микола Семенович глянув у вікно. Саме в цей момент старенька «Лада» об’їхала яму перед сільрадою, виїхала одним колесом на узбіччя і ледь не зачепила козу.

— Дорогу особливо не показувати, — сказав він.

— А вони очей не матимуть?

— Матимуть.

— Тоді побачать.

— Лідо, ти сьогодні вирішила мене підтримати?

— Я допомагаю реально оцінити ситуацію.

— Реально я її й без тебе бачу.

Він ще раз подивився на лист. Насправді новина була хороша. Навіть дуже. У селі давно не вистачало грошей на все одразу. Якщо латали дах клубу — відкладали вуличне освітлення. Якщо міняли насос — забували про зупинку. Якщо просили кошти на дорогу, у районі відповідали, що дорога «в плані». Де саме лежав той план і скільки в ньому сторінок, Микола Семенович за шість років так і не з’ясував.

А тут був шанс. Не подарунок. Не мішок грошей. Але шанс.

— Треба зібрати пропозиції, — сказав він. — Клуб, ставок, освітлення, сміття. Може, амбулаторія щось дасть. Школу спитаємо.

Ліда кивнула.

— А дорога?

— Дорогу теж.

— Ви ж казали не показувати.

— Показувати не хочу. Гроші хочу.

Ліда схвально кивнула.

— Оце вже державний підхід.

— Нікому поки нічого не кажи.

Вона подивилася на нього.

— Чого?

— Бо лист попередній. Я зараз передзвоню, уточню програму, умови, хто саме приїде. А тоді оголосимо нормально, щоб не почалося.

— Що?

Микола Семенович мовчки подивився на неї.

Ліда образилася.

— Наче я не вмію тримати язика за зубами.

— Умієш.

— То чого так дивитеся?

— Милуюся.

Вона пирхнула.

— Добре. Нікому.

Микола Семенович пішов у кабінет. За хвилину повернувся.

— Лідо.

— Ну?

— Саме нікому.

— Я зрозуміла.

— Навіть Наді.

— А Надя тут до чого?

— Ні до чого. Тому й не кажи.

— Ідіть уже працюйте.

Він пішов.

Ліда ще раз перечитала лист, відкрила таблицю з вхідною кореспонденцією, записала номер, дату, відправника, короткий зміст і поставила позначку «до виконання». Попрацювала хвилини три. Потім поглянула на телефон. Не взяла. Ще хвилину друкувала. Знову поглянула. Зітхнула.

— Та я ж нічого такого…

Телефон уже був у руці.

Вона набрала сестру. Надія відповіла не одразу.

— Алло.

— Ти де?

— А що?

— Та нічого. Де ти?

— Вдома.

— Сама?

— Лідо, ти що, грошей хочеш позичити?

— Та ні.

— Тоді кажи.

Ліда понизила голос, хоча Микола Семенович сидів за двома дверима.

— Тільки нікому не кажи.

На іншому кінці настала коротка тиша. У Голопупинцях ця фраза ніколи не означала, що розмову треба припинити. Навпаки. Вона означала, що нарешті починається щось важливе.

— Кажи.

— До нас приїдуть.

— Хто?

— З Європи.

— Хто саме?

— Делегація.

— Яка делегація?

— Міжнародна.

— Нащо?

— Село дивитися.

— А що вони тут не бачили?

— Надю, я серйозно.

— Я теж.

Ліда відсунулася від дверей.

— Є якась програма розвитку. Вибирають громади для проєктів.

— Яких проєктів?

— Різних.

— І нас вибрали?

— Я не сказала, що вибрали. Нас поки розглядають.

На іншому кінці знову стало тихо.

— Як це — розглядають?

Ліда відчула, що сказала щось не те.

— Ну… будуть оцінювати можливості.

— Села?

— Проєктів.

— Але в селі?

— Ну, звісно, в селі.

— Значить, і село оцінюватимуть.

— Надю, не перекручуй.

— Я не перекручую. Я уточнюю.

— Двадцять восьмого приїдуть, поговорять із людьми, подивляться, що нам треба, і все.

— А староста знає?

— Він перший прочитав.

— А людям скаже?

— Потім.

— Чого потім?

— Бо інформація ще не остаточна.

— А-а-а…

Це «а-а-а» Ліді не сподобалося.

— Що «а-а-а»?

— Та нічого.

— Надю.

— Ну я ж нічого не сказала.

— І не кажи.

— Кому?

— Нікому.

— Та кому я скажу?

Це було останнє, що Ліді варто було почути.

Вона заспокоїлася.

— Все. Бувай.

— Чекай.

— Що?

— Вони точно з Європи?

Ліда подумала.

— Програма європейська.

— Ясно.

— Надю…

Але сестра вже відключилася.

Ліда ще секунд п’ять дивилася на телефон. Потім чомусь відчула легке занепокоєння. Воно було невелике. Приблизно таке, як коли поставив каструлю на плиту й дорогою до кімнати раптом подумав: а газ я точно прикрутив?

За стіною задзвонив телефон Миколи Семеновича. Ліда повернулася до роботи.

Надія тим часом справді була вдома. Вона поклала телефон на стіл, пройшлася кухнею, відчинила холодильник, подивилася всередину, закрила, сіла. За хвилину знову встала. Новина лежала всередині неї важким каменем. Не тому, що вона була пліткаркою. Надія пліток не любила. Вона просто вважала, що інформація, яка стосується всього села, не може належати одній людині.

До того ж у неї закінчився хліб.

Принаймні саме це вона сказала собі, натягуючи кофту.

До магазину «У Люби» було триста метрів. Дорогою Надія зустріла бабу Орисю.

— Куди?

— По хліб.

Баба Орися глянула на пакет у її руці.

— А вчора два брала.

Надія зупинилася.

— Гостей чекаю.

— Кого?

— Та так.

Баба Орися примружилася.

— Ясно.

Надії дуже захотілося запитати, що саме їй ясно. Але вона стрималася.

У магазині було четверо. Петро Чумак стояв біля холодильника й розглядав майонез так уважно, наче серед банок переховувався його особистий ворог. Іван Корнійчук купував батарейки. Дві жінки з вулиці Польової обговорювали чужу невістку. Люба різала ковбасу.

— О, Надю. Тобі як завжди?

— Хліб.

— Який?

Надія розгубилася. Вона про це не подумала.

— Звичайний.

— Білий, сірий, житній?

— Білий.

Люба поклала буханець на прилавок.

— Ще щось?

— Ні.

— Двадцять вісім.

Надія заплатила, взяла хліб і могла піти. Треба було піти. Ліда сказала абсолютно чітко: нікому.

Надія дійшла до дверей, взялася за ручку.

За спиною Люба сказала:

— Щось ти сьогодні якась загадкова.

Надія обернулася.

— Чого це?

— Не знаю. Прийшла по один хліб і вже хвилину мовчиш.

Петро перестав читати склад майонезу. Іван поклав батарейки на прилавок. Дві жінки з Польової теж замовкли, хоча зробили вигляд, що роздивляються цукерки.

Надія відчула, що на неї дивиться вже весь магазин.

— Та нічого.

— Ну й добре, — сказала Люба.

Оце «ну й добре» й погубило Голопупинці.

Надія повернулася до прилавка, понизила голос і сказала:

— Люб…

— Що?

— Тільки нікому не кажи.

Петро дуже повільно поставив майонез назад на полицю.