ЧАСТИНА 1. ЛИСТ

У понеділок зранку Голопупинці жили звичайним життям і до Європи не збиралися. Петро Чумак матюкав трактор, який заводився тільки після погрози продати його на металобрухт. Тамара Іванівна відчинила Будинок культури, поставила під протікання в коридорі синє пластмасове відро і записала в робочому журналі: «Проведено перевірку технічного стану приміщення». У магазині «У Люби» вже сперечалися, чому подорожчала гречка, хоча ніхто з присутніх купувати її не збирався. Баба Орися винесла стілець до хвіртки. Не тому, що когось чекала. Просто з її хвіртки було видно дорогу, магазин, автобусну зупинку й половину людей, які потім запевняли, що їх ніхто не бачив.

А в сільраді Микола Семенович шукав окуляри.

— Лідо, ти мої окуляри не бачила?

Секретарка Лідія Іванівна не підвела голови від комп’ютера.

— На вас.

Микола Семенович завмер, зняв окуляри, подивився на них і знову надягнув.

— Я перевіряв.

— Що?

— Твою уважність.

— Шість років перевіряєте.

— І як?

— Стабільно.

Микола Семенович хотів щось відповісти, але передумав. У понеділок до десятої ранку він намагався не сперечатися із секретаркою. Колись помітив, що тиждень після цього проходить легше.

Він повернувся до свого кабінету. Кабінет старости Голопупинців виглядав так, ніби влада тут тимчасово зупинилася перепочити й забула поїхати далі. Посередині стояв великий коричневий стіл, придбаний ще тоді, коли меблі робили з дерева, а не з назви дерева. У кутку — сейф, ключ від якого лежав у верхній шухляді столу, бо одного разу ключ сховали так добре, що три дні не могли знайти. На стіні висіли герб, календар і фотографія Голопупинців із висоти пташиного польоту. Фотографії було дванадцять років. На ній ще існував дах старої ферми, не було нової хати Коваленків і дуже вдало не було видно найбільшої ями перед сільрадою. Микола Семенович любив ту фотографію. З висоти Голопупинці виглядали майже заможно.

— Миколо Семеновичу!

Він зітхнув.

— Що?

— Ідіть сюди.

— Лідо, якщо знову принтер, я його викину.

— Не принтер.

— Інтернет?

— Ні.

— Тоді що ще могло статися до дев’ятої сорока?

Ліда висунула голову з дверей.

— Європа.

Микола Семенович подивився на неї поверх окулярів.

— Що — Європа?

— Написала.

— Особисто?

— Ідіть уже.

Він підвівся. На екрані Лідиного комп’ютера був відкритий електронний лист. У темі значилося: «Щодо візиту представників міжнародної партнерської програми розвитку територіальних громад».

Микола Семенович прочитав заголовок.

— А коротше вони не могли?

— Європа, — сказала Ліда. — Там усе серйозно.

— Лідо, лист українською.

— Значить, наші переклали.

Микола Семенович посунув її чашку, нахилився до монітора й почав читати. Програма міжнародного партнерства розглядала можливість підтримки кількох невеликих громад. Представники організації планували робочу поїздку регіоном. У переліку населених пунктів були й Голопупинці. Мета візиту — ознайомлення з місцевими потребами, зустріч із мешканцями, оцінка потенційних проєктів та визначення можливих напрямків співпраці. Попередньо делегація мала приїхати двадцять восьмого числа.

Микола Семенович дочитав.

— Ну, добре.

Ліда повернулася до нього.

— І це все?

— А що ще?

— Ви розумієте, що до нас їдуть?

— Розумію.

— З Європи.

— Лідо, вони не з Марса.

— Та до нас і з району останній раз пів року тому приїжджали.

Цей аргумент був сильніший.

Микола Семенович присів на край столу й знову перечитав лист.

— Треба подумати, що показувати.

— А що в нас показувати?

— Дякую.

— Я не в тому сенсі.

— А в якому?

Ліда почала загинати пальці.

— Клуб?

— Треба ремонтувати.

— Ставок?

— Чистити.

— Дорога?

Микола Семенович глянув у вікно. Саме в цей момент старенька «Лада» об’їхала яму перед сільрадою, виїхала одним колесом на узбіччя і ледь не зачепила козу.

— Дорогу особливо не показувати, — сказав він.

— А вони очей не матимуть?

— Матимуть.

— Тоді побачать.

— Лідо, ти сьогодні вирішила мене підтримати?

— Я допомагаю реально оцінити ситуацію.

— Реально я її й без тебе бачу.

Він ще раз подивився на лист. Насправді новина була хороша. Навіть дуже. У селі давно не вистачало грошей на все одразу. Якщо латали дах клубу — відкладали вуличне освітлення. Якщо міняли насос — забували про зупинку. Якщо просили кошти на дорогу, у районі відповідали, що дорога «в плані». Де саме лежав той план і скільки в ньому сторінок, Микола Семенович за шість років так і не з’ясував.

А тут був шанс. Не подарунок. Не мішок грошей. Але шанс.

— Треба зібрати пропозиції, — сказав він. — Клуб, ставок, освітлення, сміття. Може, амбулаторія щось дасть. Школу спитаємо.

Ліда кивнула.

— А дорога?

— Дорогу теж.

— Ви ж казали не показувати.

— Показувати не хочу. Гроші хочу.

Ліда схвально кивнула.

— Оце вже державний підхід.

— Нікому поки нічого не кажи.

Вона подивилася на нього.

— Чого?

— Бо лист попередній. Я зараз передзвоню, уточню програму, умови, хто саме приїде. А тоді оголосимо нормально, щоб не почалося.

— Що?

Микола Семенович мовчки подивився на неї.

Ліда образилася.

— Наче я не вмію тримати язика за зубами.

— Умієш.

— То чого так дивитеся?

— Милуюся.

Вона пирхнула.

— Добре. Нікому.

Микола Семенович пішов у кабінет. За хвилину повернувся.

— Лідо.

— Ну?

— Саме нікому.

— Я зрозуміла.

— Навіть Наді.

— А Надя тут до чого?

— Ні до чого. Тому й не кажи.

— Ідіть уже працюйте.

Він пішов.

Ліда ще раз перечитала лист, відкрила таблицю з вхідною кореспонденцією, записала номер, дату, відправника, короткий зміст і поставила позначку «до виконання». Попрацювала хвилини три. Потім поглянула на телефон. Не взяла. Ще хвилину друкувала. Знову поглянула. Зітхнула.

— Та я ж нічого такого…

Телефон уже був у руці.

Вона набрала сестру. Надія відповіла не одразу.

— Алло.

— Ти де?

— А що?

— Та нічого. Де ти?

— Вдома.

— Сама?

— Лідо, ти що, грошей хочеш позичити?

— Та ні.

— Тоді кажи.

Ліда понизила голос, хоча Микола Семенович сидів за двома дверима.

— Тільки нікому не кажи.

На іншому кінці настала коротка тиша. У Голопупинцях ця фраза ніколи не означала, що розмову треба припинити. Навпаки. Вона означала, що нарешті починається щось важливе.

— Кажи.

— До нас приїдуть.

— Хто?

— З Європи.

— Хто саме?

— Делегація.

— Яка делегація?

— Міжнародна.

— Нащо?

— Село дивитися.

— А що вони тут не бачили?

— Надю, я серйозно.

— Я теж.

Ліда відсунулася від дверей.

— Є якась програма розвитку. Вибирають громади для проєктів.

— Яких проєктів?

— Різних.

— І нас вибрали?

— Я не сказала, що вибрали. Нас поки розглядають.

На іншому кінці знову стало тихо.

— Як це — розглядають?

Ліда відчула, що сказала щось не те.

— Ну… будуть оцінювати можливості.

— Села?

— Проєктів.

— Але в селі?

— Ну, звісно, в селі.

— Значить, і село оцінюватимуть.

— Надю, не перекручуй.

— Я не перекручую. Я уточнюю.

— Двадцять восьмого приїдуть, поговорять із людьми, подивляться, що нам треба, і все.

— А староста знає?

— Він перший прочитав.

— А людям скаже?

— Потім.

— Чого потім?

— Бо інформація ще не остаточна.

— А-а-а…

Це «а-а-а» Ліді не сподобалося.

— Що «а-а-а»?

— Та нічого.

— Надю.

— Ну я ж нічого не сказала.

— І не кажи.

— Кому?

— Нікому.

— Та кому я скажу?

Це було останнє, що Ліді варто було почути.

Вона заспокоїлася.

— Все. Бувай.

— Чекай.

— Що?

— Вони точно з Європи?

Ліда подумала.

— Програма європейська.

— Ясно.

— Надю…

Але сестра вже відключилася.

Ліда ще секунд п’ять дивилася на телефон. Потім чомусь відчула легке занепокоєння. Воно було невелике. Приблизно таке, як коли поставив каструлю на плиту й дорогою до кімнати раптом подумав: а газ я точно прикрутив?

За стіною задзвонив телефон Миколи Семеновича. Ліда повернулася до роботи.

Надія тим часом справді була вдома. Вона поклала телефон на стіл, пройшлася кухнею, відчинила холодильник, подивилася всередину, закрила, сіла. За хвилину знову встала. Новина лежала всередині неї важким каменем. Не тому, що вона була пліткаркою. Надія пліток не любила. Вона просто вважала, що інформація, яка стосується всього села, не може належати одній людині.

До того ж у неї закінчився хліб.

Принаймні саме це вона сказала собі, натягуючи кофту.

До магазину «У Люби» було триста метрів. Дорогою Надія зустріла бабу Орисю.

— Куди?

— По хліб.

Баба Орися глянула на пакет у її руці.

— А вчора два брала.

Надія зупинилася.

— Гостей чекаю.

— Кого?

— Та так.

Баба Орися примружилася.

— Ясно.

Надії дуже захотілося запитати, що саме їй ясно. Але вона стрималася.

У магазині було четверо. Петро Чумак стояв біля холодильника й розглядав майонез так уважно, наче серед банок переховувався його особистий ворог. Іван Корнійчук купував батарейки. Дві жінки з вулиці Польової обговорювали чужу невістку. Люба різала ковбасу.

— О, Надю. Тобі як завжди?

— Хліб.

— Який?

Надія розгубилася. Вона про це не подумала.

— Звичайний.

— Білий, сірий, житній?

— Білий.

Люба поклала буханець на прилавок.

— Ще щось?

— Ні.

— Двадцять вісім.

Надія заплатила, взяла хліб і могла піти. Треба було піти. Ліда сказала абсолютно чітко: нікому.

Надія дійшла до дверей, взялася за ручку.

За спиною Люба сказала:

— Щось ти сьогодні якась загадкова.

Надія обернулася.

— Чого це?

— Не знаю. Прийшла по один хліб і вже хвилину мовчиш.

Петро перестав читати склад майонезу. Іван поклав батарейки на прилавок. Дві жінки з Польової теж замовкли, хоча зробили вигляд, що роздивляються цукерки.

Надія відчула, що на неї дивиться вже весь магазин.

— Та нічого.

— Ну й добре, — сказала Люба.

Оце «ну й добре» й погубило Голопупинці.

Надія повернулася до прилавка, понизила голос і сказала:

— Люб…

— Що?

— Тільки нікому не кажи.

Петро дуже повільно поставив майонез назад на полицю.

        ЧАСТИНА 2.ТІЛЬКИ МІЖ НАМИ

До полудня новина в Голопупинцях ще зберігала хоч якісь ознаки здорового глузду. Люба, звісно, заприсяглася Надії, що нікому нічого не скаже, бо вона не з тих жінок, які тягають по селу чуже. Після цього вона мовчала хвилин зо три, рівно стільки, скільки їй знадобилося, щоб відрізати Петру двісті грамів ковбаси, подати Іванові здачу за батарейки й подумати, чи не взяти зі складу ще одну коробку цукерок. А тоді ніби між іншим сказала: «Петре, ти, часом, нічого не чув? Кажуть, до нас якась делегація з Європи приїде». Вона вимовила це саме тим тоном, яким у селах повідомляють речі не остаточні, але вже досить приємні, щоб у них одразу повірити.

Петро Чумак відреагував так, ніби почув слово «податкова». Він повільно поклав батон ковбаси на прилавок, примружився й спитав, яка саме делегація і навіщо. Люба знизала плечима й відповіла, що вона точно не знає, але люди кажуть: перевірятимуть село. Саме слово «перевірятимуть» одразу пішло гуляти Голопупинцями, як безпритульний пес, який швидко знаходить собі хазяїв у кожному дворі. Надія, яка ще хвилину тому збиралася втекти з магазину, вже стояла біля прилавка й слухала саму себе з відчуттям, що події почали розгортатися без її участі.

Петро вийшов із магазину не стільки з майонезом, скільки з місією. За п’ять хвилин він уже переказував почуте біля шиномонтажу Паші, причому у його версії делегація була «серйозна», а приїжджала «дивитися, чи підходимо ми під якусь європейську програму». Паша, який у всьому житті найбільше не любив невизначених формулювань, перепитав, що означає «підходимо». Петро чесно зізнався, що не знає, але припустив: або землю мірятимуть, або людей рахуватимуть, або вибиратимуть, кому дати гроші. Саме в цю мить до них підійшов Валера Італієць, і новина, як це часто буває, потрапила в руки людини, яка знала про Європу значно більше за інших і тому була особливо небезпечною.

Валера послухав, поважно мовчав секунд десять, а тоді сказав фразу, яка до вечора наробила більше шкоди, ніж якби він одразу пустив по селу гусака з гранатою на шиї. «Я вам одразу скажу, — мовив він, — просто так європейські комісії нікуди не їздять». Паша перестав витирати руки об ганчірку. Петро перестав дихати. Навіть старий пес, який спав біля шин, підняв морду. «А чого їздять?» — спитав Паша. Валера ще трохи помовчав, бо коли людина не знає, що відповісти, але хоче виглядати досвідчено, мовчання часто працює краще за слова. «Спочатку оцінюють, — сказав він нарешті. — А потім приймають рішення». «Яке рішення?» — уточнив Петро. Валера глянув кудись у бік траси, ніби там, за поворотом, уже стояла вся Брюссельська бюрократія. «Різне», — відповів він.

До обіду в Голопупинцях уже циркулювали три більш-менш усталені версії. За першою, до села приїде делегація, щоб вибрати проєкт для гранту. За другою, Європа оцінюватиме Голопупинці як громаду. За третьою, яку ніхто не міг точно пояснити, але всім вона подобалася найбільше, Голопупинці «проходять відбір». Саме формулювання «проходять відбір» надавало події особливого сенсу. Воно звучало так, ніби десь існував список найкращих сіл світу й Голопупинці раптом несподівано для себе самого потрапили в півфінал.

Після обіду новина перестала бути новиною і стала середовищем. Нею дихали, її обговорювали на зупинці, нею виправдовували похід до сусіда й дзвінок кумі. Жінки з Польової встигли переказати все медсестрі Наталці, а та вже почула від однієї пацієнтки, що «Європа буде перевіряти, як ми тут живемо». У школі вчителька англійської раптом згадала, що в кабінеті досі висить таблиця неправильних дієслів ще з часів, коли її малювали від руки. Тамара Іванівна відчинила клуб і глянула на сцену так, ніби до неї вже завтра мали зайти президент Франції, Папа Римський і районний відділ культури одночасно. Вона обійшла залу, провела рукою по пилюці на підвіконні й тихо сказала: «Так, із цим у Європу не їдуть».

Надвечір новина обросла деталями, яких у природі не існувало, але без яких у Голопупинцях жодна чутка не почувалася повноцінною. Тепер уже хтось напевне знав, що приїде не просто делегація, а «комісія». Слово «делегація» здавалося занадто культурним і м’яким, тоді як «комісія» викликала потрібний тремтливий холодок. Комісія може щось дозволити, а може й не дозволити. Вона може схвалити, а може завернути. Вона може знайти недоліки. Саме тому Голопупинці швидко перейшли від делегації до комісії, а від можливого гранту — до невизначеного, але дуже привабливого «відбору».

О сьомій вечора Галина Петрівна вже мала досить матеріалу, щоб скласти власну картину подій. Їй подзвонили тричі. Один раз Люба, яка нібито просто хотіла перепитати, чи Галина щось чула, але насправді мала намір перевірити, чи чутка вже достатньо зміцніла. Один раз кума з сусідньої вулиці, яка, як завжди, знала менше за Галину і тому почувалася приниженою. І один раз жінка з сусіднього села, яка взагалі не мала жодного стосунку до Голопупинців, але на такі речі чомусь завжди реагувала з професійним інтересом. Галина Петрівна вислухала всіх, склала інформацію докупи, додала до неї свою природну впевненість і дійшла висновку, що ситуація справді серйозна. Можливо, навіть історична.

О 20:47 вона сіла на кухні, наділа окуляри, відкрила Viber-групу «ГОЛОПУПИНЦІ. ГРОМАДА. ОФІЦІЙНО» і, трохи подумавши над формулюванням, написала великими літерами: «ЛЮДИ!!! ІНФОРМАЦІЯ МАЙЖЕ ОФІЦІЙНА!!! НАС РОЗГЛЯДАЮТЬ ДО ЄВРОСОЮЗУ. КОМІСІЯ БУДЕ 28 ЧИСЛА. ПРОШУ БЕЗ ПАНІКИ!!!»

Саме слова «без паніки» й викликали паніку.

Першим відгукнувся Петро Чумак. Він написав: «А землю теж будуть дивитися?» За ним Тамара Іванівна: «Клуб треба прибрати вже завтра». Потім з’явився Валера зі стриманим і страшним у своїй лаконічності повідомленням: «Я казав». За кілька хвилин у групі почалося таке жваве життя, наче Голопупинці нарешті дочекалися не делегації, а другого пришестя, і тепер кожен хотів устигнути поставити бодай одне уточнювальне запитання.

Люди питали, чи доведеться міняти старі паспорти, чи вплине це на пенсії, чи правда, що в Європі не можна тримати більше певної кількості курей, чи треба буде реєструвати мотоблоки, і що тепер робити з парканами, якщо раптом вони не відповідають європейським стандартам. Хтось написав, що чув, ніби в Європі не дозволяють високі паркани, бо це порушує відкритість простору. Через дві хвилини інший користувач спитав, скільки саме сантиметрів дозволено. Люба, яка досі мовчала, написала, що вивіску магазину, мабуть, доведеться робити «більш сучасною». Тамара Іванівна поставила три знаки оклику під власним же повідомленням про клуб, щоб підкреслити терміновість ситуації.

Сашко Бублик, адміністратор групи, відкрив телефон надто пізно. Побачивши перші двадцять повідомлень, він ще сподівався, що це звичайне вечірнє колективне загострення. Побачивши наступні п’ятдесят, зрозумів: село вже не просто обговорює новину, село всередині неї живе. Він спробував діяти спокійно і раціонально, як людина, яка ще вірить, що інтернетом можна керувати. «Галино Петрівно, — написав він, — звідки ця інформація?» Відповідь прийшла майже миттєво: «ІЗ НАДІЙНИХ ДЖЕРЕЛ». «Яких саме?» — уточнив Сашко. «НЕ МОЖУ СКАЗАТИ». «Чому?» «ЛЮДИ ПРОСИЛИ НЕ РОЗГОЛОШУВАТИ».

Сашко заплющив очі. Він уже знав: якщо Галина Петрівна пише «з надійних джерел», пів села вважає, що це або сільрада, або район, або принаймні двоюрідна сестра когось із району. Якщо ж додається фраза «не можу сказати», інформація автоматично набуває ваги державної таємниці. Він видалив повідомлення. Через хвилину його переслали назад. Він видалив і це. Тоді хтось виклав скриншот. Сашко видалив скриншот. За кілька секунд з’явилося нове повідомлення від Галини Петрівни: «САШКО, ЧОМУ ТИ ПРИХОВУЄШ ІНФОРМАЦІЮ ВІД ЛЮДЕЙ?» І ось після цього вже нічого не можна було врятувати.

О дев’ятій вечора Микола Семенович узяв телефон, щоб перевірити, чи не передзвонили йому з району. Замість цього він побачив у групі сто сорок три нові повідомлення. Прочитав кілька верхніх, кілька нижніх і відчув, як у нього починає боліти те саме місце в скроні, яке боліло лише в двох випадках: коли приїжджала перевірка або коли люди вирішували «не робити паніки». Він покликав Ліду. Ліда зайшла, побачила вираз його обличчя, поглянула в телефон і тихо сіла на стілець. «Я тільки Наді сказала», — прошепотіла вона. Микола Семенович підняв на неї очі. «Лідо, — сказав він дуже спокійно, а тому особливо страшно, — у групі вже питають, чи курей доведеться декларувати». Ліда помовчала. «То, може, й справді доведеться?» — несміливо припустила вона. Микола Семенович подивився на неї так, ніби серйозно розмірковував, чи не піти в монастир.

А Голопупинці тим часом уже остаточно втратили відчуття міри. До пів на десяту біля магазину сперечалися, чи не варто терміново фарбувати автобусну зупинку. Петро на всяк випадок узяв рулетку й почав міряти паркан. Тамара Іванівна телефонувала хористкам, бо якщо це справді Європа, то приїхати вона може й без попередження. Валера Італієць повідомив дружині, що йому, мабуть, доведеться бути перекладачем. А баба Орися, сидячи біля хвіртки, дивилася на все це з виразом людини, яка ще не знає подробиць, але вже абсолютно впевнена, що нічим добрим це не закінчиться.

Село не спало. Село хвилювалося. Село, яке вчора ще сварилося через гречку, сьогодні раптом жило в передчутті великого історичного моменту. І поки одні готувалися до перевірки, інші — до змін, а треті вже подумки вступали кудись, куди їх ніхто не кликав, самі Голопупинці ще не здогадувалися, що найбільша пригода в них попереду.

    ЧАСТИНА 3.АДМІН ПРОТИ НАРОДУ

Сашко Бублик не любив адмініструвати групи. Він узагалі не любив зайву відповідальність, особливо ту, яку ніхто не просив брати, але всі потім вважали твоєю. Групу «ГОЛОПУПИНЦІ. ГРОМАДА. ОФІЦІЙНО» він створив пів року тому на прохання старости, бо треба було десь повідомляти про відключення світла, воду, автобус, прибирання кладовища і збори громади. За задумом усе мало бути просто. Один чат. Коротка інформація. Ніяких сварок. Ніякої політики. Ніяких «доброго ранку» з блискучими трояндами. Ніяких рецептів, молитв, побажань гарного дня і відео про те, як правильно садити часник за місячним календарем.

Перші три дні група навіть трималася.

На четвертий Галина Петрівна надіслала картинку з кошеням і написом «Нехай цей день принесе вам радість». На п’ятий Петро Чумак виклав фото ями біля автобусної зупинки і підписав: «Ось вам ваша радість». Після цього Сашко зрозумів, що порядок у Голопупинцях — поняття теоретичне.

Але того вечора все перевершило навіть його песимістичні очікування.

Сашко сидів удома за ноутбуком, коли телефон завібрував уже вчетверте за хвилину. Він спочатку не дивився. Потім ще раз. І ще. Нарешті взяв телефон, відкрив групу і побачив повідомлення Галини Петрівни про Євросоюз.

Прочитав один раз.

Потім другий.

На словах «нас розглядають до Євросоюзу» зупинився.

— Господи, — сказав він уголос.

З кухні озвалася мати:

— Що?

— Нічого.

— Тоді не клич.

Сашко натиснув на повідомлення і видалив його.

На кілька секунд у групі стало тихо.

Він навіть відчув коротку, майже дитячу надію, що цього разу все закінчилося.

Через хвилину Галина Петрівна виставила те саме повідомлення повторно.

Сашко подивився на екран.

Видалив.

Ще за пів хвилини повідомлення з’явилося втретє.

Тепер уже з припискою:

«ЧОМУСЬ ВИДАЛЯЮТЬ!!!»

Сашко відкинувся на спинку стільця.

— Ну добре.

Він написав:

«Галино Петрівно, немає такої інформації».

Відповідь прийшла миттєво.

«А В ТЕБЕ Є ІНФОРМАЦІЯ, ЩО НЕМАЄ?»

Сашко завмер.

Група теж завмерла.

Хвилину ніхто нічого не писав.

Потім Петро Чумак поставив під повідомленням Галини великий палець угору.

За ним ще двоє.

Потім Люба поставила сердечко.

Сашко дивився на екран і раптом дуже чітко зрозумів, що програв перший раунд.

Він набрав:

«Є офіційний лист про візит міжнародної делегації. Про вступ Голопупинців до Євросоюзу там нічого немає».

Галина Петрівна відповіла:

«Я І НЕ ПИСАЛА ЩО ВСТУПАЄМО. Я НАПИСАЛА ЩО НАС РОЗГЛЯДАЮТЬ».

Сашко перечитав її перше повідомлення.

Формально вона й справді саме так і написала.

Він відчув небезпечну повагу до противника.

Петро втрутився:

«А якщо не розглядають то навіщо їдуть?»

Сашко написав:

«Через програму розвитку громад».

Петро:

«Ну от».

Сашко:

«Що “ну от”?»

Петро:

«Сам сказав».

Сашко подивився на телефон і вперше в житті захотів, щоб техніка вміла бити струмом конкретного користувача на відстані.

Тим часом група ожила. Тамара Іванівна написала, що треба терміново створити оргкомітет. Люба спитала, чи буде список вимог. Хтось із другого кінця села захотів знати, чи перевірятимуть вигрібні ями. Інший користувач відповів, що в Європі вигрібних ям узагалі немає. Третій написав, що бачив у Німеччині. Четвертий уточнив, що це була не Німеччина, а Чехія. П’ятий запитав, яка різниця. Через три хвилини в Голопупинцях уже почалася перша міжнародна дискусія.

Сашко спробував повернути розмову до реальності.

«ЛЮДИ. ПРОШУ НЕ ПОШИРЮВАТИ НЕПЕРЕВІРЕНУ ІНФОРМАЦІЮ».

Галина Петрівна одразу поставила під його повідомленням смайлик із піднятою бровою.

Петро написав:

«А хто перевіряє?»

Сашко відповів:

«Я».

Це була помилка.

За хвилину Галина Петрівна написала:

«А ХТО ТЕБЕ ПРИЗНАЧИВ?»

Сашко заплющив очі.

Мати з кухні крикнула:

— Сашко, їсти будеш?

— Не зараз.

— Знову з людьми воюєш?

— Я не воюю.

— По голосу чую, що вже програєш.

Сашко не відповів.

У групі вже було понад сто нових повідомлень. Люди сперечалися, чи може адміністратор видаляти «важливу інформацію». Хтось запропонував створити окрему групу без цензури. Хтось написав, що в Європі свобода слова. Хтось відповів, що саме тому не можна видаляти Галину Петрівну. Один чоловік, який до цього пів року мовчав у чаті, раптом написав: «Я давно казав, що адмін собі багато дозволяє». Сашко навіть відкрив його профіль, щоб згадати, хто це.

Тим часом Галина Петрівна не здавалася.

«Я НІКОГО НЕ ЛЯКАЮ. Я ПРОСТО ПОПЕРЕДИЛА ЛЮДЕЙ ЗАЗДАЛЕГІДЬ».

Сашко:

«Про що саме?»

Галина:

«ЩО ТРЕБА БУТИ ГОТОВИМИ».

Сашко:

«До чого?»

Галина:

«ПОБАЧИМО».

На цьому аргументація завершилася.

І, як не дивно, саме це остаточно переконало частину села, що Галина знає більше, ніж говорить.

Через кілька хвилин Сашкові подзвонив Микола Семенович.

— Ти бачиш?

— На жаль.

— Можеш якось зупинити?

— Ні.

— Ти ж адміністратор.

— Миколо Семеновичу, я адміністратор Viber-групи, а не людской уяви.

На тому кінці помовчали.

— А якщо тимчасово закрити коментарі?

— Можу.

— Закривай.

Сашко відкрив налаштування.

Вже майже натиснув.

І зупинився.

— Ні.

— Чого?

— Бо вони створять іншу групу.

— І що?

— І туди мене не додадуть.

Микола Семенович зітхнув.

— Це погано?

— Для вас — дуже.

Староста подумав і визнав:

— Логічно.

Сашко залишив групу відкритою.

До десятої вечора чат остаточно перестав бути інформаційним ресурсом і перетворився на народне віче. Одні вимагали пояснень від старости, другі хотіли бачити сам лист, треті вже шукали, як правильно пишеться назва села латиницею. У якийсь момент хтось запредложив вариант Holopupyntsi, кто-то — Golopupintsi, а Петро написав, что назву вообще лучше не перекладати, бо «ще не так зрозуміють».

Сашко читав усе це й дедалі виразніше відчував: головна проблема не в тому, що люди повірили плітці. Проблема була в тому, що плітка їм подобалася.

Вона робила Голопупинці важливими.

Раптом їхнє маленьке село, про яке зазвичай згадували лише в районних зведеннях про погану дорогу, опинилося в центрі великої історії. До них їхали. Їх оцінювали. Їх нібито розглядали. І навіть ті, хто вголос сміявся, краєм ока все одно дивилися на свої паркани, дахи й двори трохи уважніше, ніж учора.

Сашко відклав телефон.

Через десять секунд той знову завібрував.

Нове повідомлення від Галини Петрівни:

«ЛЮДИ!!! ЩЕ РАЗ ПРОШУ НЕ ПАНІКУВАТИ. ЗАВТРА ВСЕ БУДЕ ВІДОМО ТОЧНІШЕ».

Сашко подивився на екран, подумав секунду й нічого не видалив.

Мати зайшла до кімнати з тарілкою.

— Здався?

— Ні.

— А чого мовчиш?

Сашко взяв виделку.

— Вивчаю противника.

— І як?

Він глянув на телефон, де вже з’явилися нові реакції під повідомленням Галини Петрівни.

— Чисельна перевага на їхньому боці.

Мати кивнула.

— То їж. На голодний шлунок народ не переможеш.

         ЧАСТИНА 4.НАРОДНІ ЗБОРИ

Наступного ранку Микола Семенович зрозумів, що перечекати не вийде.

О пів на восьму біля сільради вже стояли троє. О восьмій їх було семеро. О пів на дев’яту до секретарки Ліди почали дзвонити люди, яких вона не чула роками, і всі ставили одне й те саме запитання різними словами: коли староста нарешті пояснить, що відбувається.

До дев’ятої Микола Семенович здався й оголосив збори громади на шосту вечора в Будинку культури.

Объявлення Сашко виклав у Viber:

«Сьогодні о 18:00 відбудеться зустріч мешканців із старостою щодо візиту міжнародної делегації. Просимо не поширювати неперевірену інформацію».

Під повідомленням Галина Петрівна поставила великий палець угору.

Через хвилину додала:

«ОТ І ВСЕ СТАЛО ЗРОЗУМІЛО».

Що саме стало зрозуміло, вона не уточнила.

До шостої вечора біля клубу було стільки людей, що Тамара Іванівна спочатку подумала, ніби хтось помер. Потім згадала, що на похорон у Голопупинцях зазвичай приходять мовчки, а ці стояли групами й сперечалися вже на сходах.

Будинок культури давно не бачив такого збору. Востаннє стільки людей у ньому було років десять тому, коли привезли безкоштовних артистів із району й помилково оголосили, що після концерту роздаватимуть гуманітарну допомогу.

Тамара Іванівна бігала між рядами, витирала пилюку з вільних стільців і вимагала, щоб ніхто не сідав у першому ряду в робочих штанях.

— Тамаро Іванівно, вони чисті, — обурився Петро.

— Петре, на них мастило.

— Це тракторне.

— А мені яка різниця, яке воно?

— Велика. Машинне гірше.

Тамара Іванівна подивилася на нього так, ніби обговорювати вид мастила на тканині перед історичною зустріччю було особистою образою культури.

Люди заходили й заходили. Прийшли ті, хто роками не ходив ні на збори, ні на концерти, ні навіть на вибори, якщо погода була погана. Прийшли молоді. Прийшли старі. Прийшли ті, хто казав, що все це дурниці, але сіли ближче до сцени. Прийшов Іван Корнійчук із блокнотом. Прийшла Люба, залишивши магазин на племінницю. Прийшла Наталка з донькою. Прийшов Валера Італієць у піджаку, хоча ніхто не просив його вдягатися офіційно. Прийшла баба Орися, сіла збоку й одразу сказала, що стільці стали нижчі.

— Бабо Орисю, вони ті самі.

— Значить, я стала вища.

На сцені поставили стіл, три стільці й мікрофон, який працював тільки якщо кабель притиснути ногою.

Микола Семенович сів посередині. Праворуч від нього — Ліда. Ліворуч — Сашко, хоча той до останнього питав, навіщо він тут.

— Ти адміністратор.

— І що?

— Люди довіряють технологіям.

Сашко подивився на зал.

— Не впевнений.

— Я теж. Але сиди.

О шостій нуль п’ять зал уже гудів, як трансформаторна будка в спеку.

Тамара Іванівна підійшла до мікрофона.

— Шановні односельці…

Мікрофон захрипів.

— Ближче, — підказав Сашко.

Вона нахилилася.

— ШАНОВНІ ОДНОСЕЛЬЦІ!

У першому ряду здригнувся дід Семен.

— Не так близько.

Тамара відсунулася.

— Ми зібралися сьогодні з дуже важливого питання…

Із середини залу одразу крикнули:

— Коли вступ?

Тамара завмерла.

Микола Семенович заплющив очі.

— От для цього ми й зібралися, — сказала вона. — Прошу дотримуватися порядку.

— А документи які треба? — озвалася жінка з третього ряду.

— Які документи?

— Ну на вступ.

— Ніякі, — сказав Микола Семенович.

Зал на мить притих.

Потім хтось спитав:

— А паспорти міняти не треба?

— Не треба.

— А старі теж?

— Усі.

— А якщо прострочений?

Микола Семенович потер лоба.

— Це вже інше питання.

— А пенсії зміняться? — долинуло зліва.

— Ні.

— А чого?

— Бо нічого не змінюється.

— А тоді навіщо вони їдуть?

Оце було головне питання.

Микола Семенович підсунув до себе мікрофон, перевірив, чи той працює, і сказав максимально спокійно:

— Люди. Послухайте мене уважно. До Голопупинців приїжджає міжнародна делегація в межах програми розвитку громад. Вони хочуть подивитися наше село, поговорити з людьми, оцінити можливі проєкти й вирішити, чи можуть нам допомогти з фінансуванням.

У залі настала тиша.

Микола Семенович навіть зрадів.

Даремно.

Петро підняв руку.

— А що саме оцінювати будуть?

— Проєкти.

— Які?

— Які ми запропонуємо.

— А село?

— Село теж побачать.

— Значить, село оцінюватимуть.

— Не в тому сенсі.

Іван Корнійчук підняв палець.

— Миколо Семеновичу, дозвольте уточнення. Якщо делегація представляє європейську партнерську програму, а громада проходить попередній відбір…

Микола Семенович насторожився.

— Ми не знаємо, що проходимо відбір.

— Але нас же вибрали для візиту.

— Для візиту — так.

Іван повернувся до залу.

— Отже, певний етап відбору вже відбувся.

Зал задоволено загув.

Микола Семенович повільно подивився на Сашка.

— Бачиш?

Сашко кивнув.

— Уже пізно.

Галина Петрівна піднялася зі свого місця.

— Я хочу сказати.

У залі стало тихо швидше, ніж коли говорив староста.

— Я вчора нікого не лякала й нічого не вигадувала. Я написала, що інформація майже офіційна. І сьогодні ми бачимо, що делегація справді їде.

— Їде, — погодився Микола Семенович.

— Значить, я написала правду.

— Частково.

— А правда або є, або нема.

Сашко тихо сказав:

— Почалося.

Галина продовжила:

— І якщо нас розглядають, то треба підготуватися. Бо потім скажуть, що ми самі шанс втратили.

— Який шанс? — спитав староста.

— Оце ви нам і повинні сказати.

Зал зааплодував.

Микола Семенович відсунув від себе мікрофон і подивився кудись у стелю.

Правда справді мала слабкі позиції.

Після Галини Петрівни питання посипалися одне за одним.

— А паї залишаться?

— Залишаться.

— А хто їх забиратиме?

— Ніхто.

— Тоді чого Валера сказав, що в Європі земля по-іншому?

Валера підвівся.

— Я сказав, що там система інша.

Петро повернувся до нього.

— Яка?

— Європейська.

— Валеро, не починай.

Хтось із задніх рядів гукнув:

— А курей можна?

Усі повернули голови.

Жінка біля дверей піднялася.

— А що ви смієтеся? У мене тридцять сім штук. Якщо там норма якась, я повинна знати заздалегідь.

Микола Семенович відповів:

— Ніякої норми на ваших курей нема.

— А звідки ви знаєте?

— Бо я читав лист.

— У листі про курей було?

У залі засміялися.

Микола Семенович зупинився.

— Не було.

— Ну от.

Цього разу засміялися вже голосніше.

Баба Орися нахилилася до сусідки:

— Зараз вони до гусей дійдуть.

І справді дійшли.

— А гуси?

— Теж можна!

— А свині?

— Люди!

— Я просто питаю.

— Свині теж залишаються!

Петро крикнув:

— Ну, слава Богу, хоч хтось пройшов відбір.

Зал вибухнув сміхом.

Навіть Микола Семенович усміхнувся.

На хвилину напруга спала.

Але ненадовго.

Жінка в зеленій кофті підняла руку.

— А правда, що паркани треба буде понизити?

Микола Семенович повернувся до Сашка.

— Це звідки?

Сашко показав телефон.

— Уже в групі.

— Хто написав?

Сашко прокрутив екран.

— Профіль без фотографії.

— Хто це?

— Не знаю.

— Ти ж адміністратор.

— Миколо Семеновичу, я не СБУ.

Валера встав.

— У багатьох країнах справді високі глухі паркани не прийняті.

Петро різко повернувся.

— Знов ти.

— Я кажу, як є.

— В Італії?

— Не тільки.

— А де ще ти був?

Валера подумав.

— В Австрії проїздом.

— Скільки?

— Дві години.

— І всі паркани перевірив?

Зал знову засміявся.

Валера сів, але вигляд у нього був такий, ніби суперечка ще не закінчена.

Потім запитали про туалети.

Це питання поставив чоловік на ім’я Василь Кравчук, який до цього мовчав.

— Скажіть чесно. Вуличні туалети проблема чи ні?

Микола Семенович кілька секунд дивився на нього.

— Для кого?

— Для Європи.

— Василю, я не знаю.

— А треба знати.

— Чого?

— Бо в мене він біля дороги.

Зал загудів.

— То перенеси.

— Куди?

— За хату.

— А там криниця.

— То не перенось.

— А якщо комісія побачить?

Баба Орися не витримала:

— Василю, якщо вони приїдуть аж із Європи дивитися твій сортир, то нехай уже дивляться. Не дарма ж люди їхали.

Сміх прокотився залом, Василь махнув рукою й сів.

Далі взяла слово Тамара Іванівна.

— Я вважаю, що ми говоримо не про те. Насамперед треба думати, як представити село культурно. У нас є хор, дитячий колектив, музейна кімната…

Петро перебив:

— Яка музейна кімната?

— У клубі.

— Та, де старі лижі стоять?

— Це експозиція.

— Там ще телевізор «Рекорд».

— Історичний експонат.

— Він у вас працює?

— А в музеях нічого не повинно працювати!

Іван Корнійчук підняв руку.

— Я підтримую Тамару Іванівну. Культурна ідентичність громади…

Петро застогнав:

— Почалося.

Іван не звернув уваги.

— … є важливим фактором її життєздатності. Якщо ми покажемо лише ями, паркани й туалети, люди можуть скласти неправильне враження.

— А яке правильне? — спитала Люба.

Іван замислився.

Баба Орися відповіла замість нього:

— Що в нас ями культурні.

Люба засміялася так, що мало не впустила сумку.

Поступово збори перестали нагадувати офіційну зустріч і почали нагадувати Голопупинці в чистому вигляді. Хтось говорив про дорогу. Хтось вимагав насамперед ремонту клубу. Рибалки кричали про ставок. Молоді казали про інтернет і дитячий майданчик. Старші — про амбулаторію. Фермери — про водовідвід. Дві жінки з крайнього ряду почали сперечатися через смітник, хоча смітник до Європи жодного стосунку не мав.

Микола Семенович слухав хвилин двадцять, а потім раптом зрозумів одну неприємну й водночас дивну річ.

Людей було багато.

Дуже багато.

Вони сварилися, перебивали, сміялися, говорили дурниці, розповідали неперевірені чутки й приписували європейській делегації повноваження, яких вона не мала навіть у найсміливіших фантазіях.

Але вони прийшли.

Усі ці роки він просив їх приходити на збори. На обговорення бюджету приходило дванадцять чоловік, троє з яких працювали в сільраді. На благоустрій — двадцять. На прибирання ставка — семеро, і двоє з них пішли, бо не було човна.

А сьогодні зал був повний.

Людям раптом стало не байдуже.

Микола Семенович постукав пальцями по столу й попросив мікрофон.

— Давайте так. Якщо вже всі прийшли, скористаємося нагодою.

Гул поступово стих.

— Ніхто Голопупинці окремо нікуди не приймає. Ніякого вступу села до Євросоюзу немає. І, будь ласка, запам’ятайте це.

Із заднього ряду одразу долинуло:

— Так ми й знали, що до останнього приховуватимуть!

Зал зареготав.

Микола Семенович опустив голову.

Сашко тихо спитав:

— Продовжувати будете?

— Уже з принципу.

Він знову взяв мікрофон.

— Зате є реальна можливість отримати допомогу на один або кілька проєктів. І ось тут від нас справді багато залежить. Делегація хоче побачити не тільки проблеми. Вона хоче побачити, що громада сама готова щось робити.

Петро підняв руку.

— Що саме?

— Оце ми й повинні вирішити.

— А грошей скільки?

— Ще не знаємо.

— А що тоді вирішувати?

— Що нам потрібно найбільше.

У залі стало тихіше.

Це вже було питання не про Європу.

Це було питання про них самих.

Тамара Іванівна першою сказала:

— Клуб.

Петро одразу:

— Дорога.

Звідкись праворуч:

— Ставок.

Ще хтось:

— Амбулаторія.

— Освітлення!

— Зупинка!

— Дитячий майданчик!

— А воду хто робитиме?

Микола Семенович підняв руки.

— Ось. Тому наступного тижня зберемо пропозиції. Сядемо. Порахуємо. І спробуємо вибрати те, що справді потрібно всьому селу.

Петро фиркнув:

— Це ми до наступної Європи не домовимося.

Баба Орися сказала достатньо голосно, щоб почув увесь зал:

— А ви спробуйте хоч раз.

І раптом ніхто не засміявся.

Навіть Петро.

Микола Семенович глянув на стару жінку, потім на зал і вперше того вечора подумав, що, можливо, вся ця дурнувата історія з «вступом» ще може принести щось корисне.

Після зборів люди довго не розходилися. Стояли біля клубу, сперечалися, рахували, хто скільки років їздить по поганій дорозі, згадували, коли востаннє чистили ставок, і раптом помічали речі, повз які до цього проходили щодня.

Сашко стояв на ґанку й дивився, як Петро щось доводить Іванові, Валера креслить руками у повітрі якусь «європейську схему», а Галина Петрівна вже оточена кількома жінками й явно дає післязборовий аналіз подій.

Микола Семенович вийшов із клубу останнім.

— Ну що? — спитав Сашко.

Староста подивився на людей.

— Я хотів пояснити, що ми не вступаємо в Євросоюз.

— Пояснили.

— І?

Сашко дістав телефон.

У групі вже було нове повідомлення Галини Петрівни:

«ЗБОРИ ПРОЙШЛИ ДОБРЕ. СТАРОСТА ПОКИ ЩО НІЧОГО КОНКРЕТНОГО НЕ ПІДТВЕРДИВ. ЧЕКАЄМО ДАЛІ».

Микола Семенович прочитав.

Помовчав.

— Сашку.

— Що?

— А можна якось видалити інтернет із села?

— Можна.

Староста пожвавішав.

— Справді?

— Але тоді вони знову почнуть ходити один до одного.

Микола Семенович подумав і зітхнув.

— Залишай.

                ЧАСТИНА 5.КОМІТЕТ

Ідея створити організаційну групу належала Миколі Семеновичу. Назвати її «Комітетом із підготовки Голопупинців до Європи» придумали вже без нього.

Власне, староста навіть не одразу дізнався, що такий комітет уже існує.

Після народних зборів він прийшов наступного ранку до сільради раніше, ніж звичайно. Хотів спокійно сісти, випити кави, перечитати лист і нарешті скласти нормальний план дій. Усе мало бути просто: визначити проблеми, зібрати пропозиції, обрати кількох відповідальних людей, підготувати зустріч із делегацією й не допустити, щоб за наступні три тижні Голопупинці остаточно втратили розум.

План був хороший.

Його зіпсували ще до дев’ятої ранку.

— Миколо Семеновичу, — сказала Ліда, заходячи до кабінету з папкою, — тут список принесли.

— Який ще список?

— Комітету.

Микола Семенович повільно відклав ручку.

— Якого комітету?

Ліда поклала перед ним аркуш.

Угорі великими літерами було написано:

«ПОПЕРЕДНІЙ СКЛАД КОМІТЕТУ ІЗ ПІДГОТОВКИ ГОЛОПУПИНЦІВ ДО ЄВРОПИ».

Нижче стояло одинадцять прізвищ.

Микола Семенович прочитав заголовок.

Потім ще раз.

— Хто це написав?

— Галина Петрівна принесла.

— Звісно.

Він пробіг очима список.

Першою була сама Галина Петрівна.

Далі — Валера Італієць.

Тамара Іванівна.

Петро Чумак.

Іван Корнійчук.

Люба.

Отець Василь.

Сашко.

Наталка.

Ще двоє людей, яких Микола Семенович навіть не пам’ятав на зборах.

— А мене тут чого нема?

Ліда подивилася через його плече.

— Є.

— Де?

— Останній.

Микола Семенович дочитав донизу.

Справді.

«Микола Семенович — загальне керівництво».

Він зняв окуляри.

— Дуже дякую.

— За що?

— Що хоча б повідомили, чим я керую.

Ліда сіла навпроти.

— Вони думають, що так буде швидше.

— Хто «вони»?

— Люди.

— Які люди?

— Ті, що в списку.

— А хто їх обирав?

Ліда знизала плечима.

— Вони себе.

Микола Семенович відкинувся на спинку стільця й кілька секунд мовчав.

— Лідо, скажи мені чесно. Я тут ще староста чи вже просто людина для підпису?

— Поки що староста.

— А «поки що» навіщо?

— Я не хотіла вас засмучувати.

Він узяв аркуш і ще раз прочитав назву.

— Оце прибрати.

— Що саме?

— «До Європи».

— А як назвати?

— Організаційна група.

— Дуже нудно.

— Саме тому й правильно.

— Люди не зрозуміють.

— Лідо, я вже втомився від того, що люди все розуміють краще за нас.

Вона взяла аркуш.

— Добре. «Організаційна група з підготовки візиту міжнародної делегації».

Микола Семенович подумав.

— Оце нормально.

— Довго.

— Зате ніхто нікуди не вступає.

— Думаєте, допоможе?

Він подивився на неї.

— Ні.

І мав рацію.

На перше засідання організаційної групи прийшло шістнадцять людей.

Хоча в списку було одинадцять.

Микола Семенович стояв у дверях малої зали сільради й дивився, як люди займають місця.

— А ці п’ятеро хто?

Ліда глянула в список.

— Самовисуванці.

— Куди?

— В комітет.

— У нас нема комітету.

— Вони про це не знають.

За столом уже сиділа Галина Петрівна з блокнотом. Перед нею лежали дві ручки, одна запасна, окуляри й телефон. Виглядала вона так, ніби збиралася не на сільську нараду, а щонайменше на засідання Європейського парламенту.

Поряд сидів Валера Італієць.

У піджаку.

З папкою.

Сашко, побачивши це, тихо спитав у Наталки:

— Він щодня так тепер ходитиме?

— Поки Європа не поїде.

— Тоді головне, щоб вона не затримувалася.

Тамара Іванівна принесла три фотографії клубу, список колективів і старий альбом із концертами. Петро сидів із руками на грудях і всім виглядом показував, що прийшов виключно контролювати, аби без нього нічого не вирішили. Іван Корнійчук мав товстий блокнот, уже відкритий на чистій сторінці, і написав угорі: «Стратегія європейської презентації громади».

Сашко зазирнув.

— Іване Петровичу, ми ще нічого не почали.

— Треба мислити системно.

— Ви хоча б слово «європейської» заберіть.

— Чому?

— Бо Микола Семенович побачить.

— І що?

— У нього око сіпається.

Отець Василь прийшов останнім.

Зупинився біля дверей, оглянув присутніх і спитав:

— А мене навіщо покликали?

Галина Петрівна відповіла першою:

— Ви ж теж представник громади.

— Я це розумію. А функція яка?

Валера втрутився:

— Міжнародні зв’язки.

Отець Василь подивився на нього.

— З ким?

— Ну… з людьми.

Петро не витримав:

— Та скажи вже чесно — з Богом.

За столом засміялися.

Отець Василь кивнув.

— Якщо так, тоді ви замахнулися трохи вище Євросоюзу.

Микола Семенович сів на чолі столу й постукав ручкою по папці.

— Починаємо. Одразу домовимося: ніякого «Комітету з підготовки Голопупинців до Європи» не існує.

Галина Петрівна підняла голову.

— А що існує?

— Організаційна група.

— Яка різниця?

— Велика.

— Для кого?

— Для здорового глузду.

Петро хмикнув.

— Тоді нам ще довго.

Микола Семенович зробив вигляд, що не почув.

— Завдання просте. Підготувати село до візиту делегації, визначити проєкти, які ми хочемо показати, привести до ладу те, що можемо привести до ладу самі, і не вигадувати нічого зайвого.

На словах «не вигадувати» він подивився на Галину Петрівну.

Вона образилася.

— Чого ви на мене дивитеся?

— Милуюся.

Ліда ледь не засміялася.

Микола Семенович відкрив список.

— Треба розподілити, хто за що відповідає.

— Правильно, — сказав Валера.

— Ти за що хочеш?

Валера випростався.

— Я можу взяти загальну відповідність європейським стандартам.

Сашко опустив голову на долоню.

Петро спитав:

— А що це означає?

— Ну… щоб усе виглядало як треба.

— Як де?

— Як у Європі.

— Валеро, Європа велика.

— Я знаю.

— Ти всю бачив?

— Не всю.

— То яку частину Голопупинців робитимемо під Італію, а яку ти не бачив?

Валера зітхнув.

— Я просто хотів допомогти.

Микола Семенович швидко втрутився:

— Добре. Валера — благоустрій і зовнішній вигляд.

— І стандарти.

— Ні.

— Чому?

— Бо я хочу дожити до приїзду делегації.

Далі розподілили напрямки.

Тамара Іванівна отримала клуб, культурну програму й підготовку старих фотографій.

Петро — дорогу, техніку й можливість залучити фермерів.

Іван — історію села, архів і коротку презентацію.

Сашко — інформацію, сайт громади, групу й усе, що мало стосунок до інтернету.

Наталка — амбулаторію, соціальні питання й людей похилого віку.

Люба — торгівлю, харчування й, як вона сама висловилася, «щоб ніхто не приїхав і не сказав, що в нас навіть кави нема».

Отець Василь отримав церкву, старе кладовище й історичні пам’ятки.

Галина Петрівна підняла руку.

— А я?

Микола Семенович уважно подивився на неї.

Це було важливе рішення.

— Ви…

Він зробив паузу.

— …працюєте з людьми.

Галина Петрівна розквітла.

— Я так і думала.

Сашко прошепотів Наталці:

— Все. Пропали.

Микола Семенович почув.

— Ні. Галині Петрівні окреме завдання.

Він повернувся до неї.

— Збираєте пропозиції від людей. Але нічого самі не оголошуєте.

— Чого?

— Бо спочатку ми перевіряємо інформацію.

— Я завжди перевіряю.

Сашко кашлянув.

Галина повернулася до нього.

— Щось не так?

— Ні. Вдавився демократією.

Наталка засміялася.

Микола Семенович швидко пішов далі, поки засідання не перетворилося на чергові збори.

— Тепер головне. Нам треба вибрати три-чотири реальні проблеми, які можна представити делегації.

Тамара Іванівна одразу сказала:

— Клуб.

Петро:

— Дорога.

Іван:

— Культурна спадщина.

Петро повернувся.

— Іване, це не проблема.

— Якщо її втратити — проблема.

— А я щодня підвіску втрачаю.

Тамара вдарила долонею по столу.

— Не все вимірюється підвіскою!

— А ремонт клубу чим вимірюється?

— Культурою!

— А культура в гривнях скільки?

Іван уже відкрив рота, але Сашко підняв руку.

— Можна я скажу?

Усі подивилися на нього.

— Можна сперечатися по черзі?

— Це як? — спитав Петро.

— Один говорить — інші мовчать.

За столом стало тихо.

Петро насупився.

— Не приживеться.

Отець Василь усміхнувся.

— Але спробувати варто.

На диво, кілька хвилин це працювало.

Вони записали клуб, дорогу, ставок, водовідведення, сміття, освітлення, амбулаторію, автобусну зупинку, інтернет у віддаленому кінці села й дитячий майданчик.

Потім подивилися на список.

Микола Семенович спитав:

— І що з цього найважливіше?

Усі заговорили одночасно.

Сашко відкинувся на стілець.

— Все. Експеримент завершено.

Через годину засідання закінчилося приблизно тим самим, із чого почалося: остаточно не вирішили майже нічого, зате кожен отримав завдання й почуття власної важливості.

Микола Семенович попросив Ліду зачитати протокол.

Вона встала.

— «Створити організаційну групу з підготовки візиту міжнародної делегації…»

Галина Петрівна тихо спитала Любу:

— Це вона про нашу єврокомісію?

— Ага.

Ліда продовжила:

— «Координатор — Микола Семенович…»

Петро нахилився до Івана.

— Значить, він у нас тепер головний по Європі.

Микола Семенович почув.

— Я головний тільки по Голопупинцях.

Петро кивнув.

— Ну, поки що.

Усі засміялися.

Наступного ранку біля магазину «У Люби» вже говорили не про організаційну групу.

— Чула? Єврокомісію створили.

— Хто там?

— Усі наші.

— Валера теж?

— А як же. Він по Європі.

До обіду «єврокомісія» вже мала голову, заступника, секретаря й «людей по напрямках», хоча ніхто таких посад не затверджував.

До вечора хтось у Viber написав:

«А коли єврокомісія опублікує вимоги до дворів?»

Сашко відповів:

«Ніякої єврокомісії немає».

Галина Петрівна поставила під повідомленням смайлик.

Петро написав:

«То хто вчора дві години сидів у сільраді?»

Сашко подивився на екран.

Почав набирати відповідь.

Зупинився.

Стер.

І поклав телефон на стіл.

Він уже починав розуміти просту річ: у Голопупинцях офіційна назва існувала тільки до того моменту, поки люди не придумували кращу.

А «єврокомісія» була значно кращою.

Принаймні для Голопупинців.

                 ЧАСТИНА 6.ЕКСПЕРТ

Після першого засідання так званої єврокомісії Валера Італієць прокинувся іншою людиною. Учора він був просто Валерою, який чотирнадцять років працював в Італії, повернувся додому з хорошою курткою, двома валізами інструменту й переконанням, що багато що в Голопупинцях робиться неправильно. Сьогодні ж він був майже офіційним спеціалістом із Європи. Сам Микола Семенович призначив його відповідальним за благоустрій і зовнішній вигляд. Щоправда, Валера вперто додавав до цього «і європейські стандарти», хоча староста вже двічі просив не вигадувати посад, яких ніхто не затверджував.

Почалося все з того, що Валера зранку пройшовся центральною вулицею й уперше подивився на Голопупинці не як мешканець, а як людина, яка нібито знає, як має бути. Його не влаштовувало майже все. Урни стояли не там. Зупинка була пофарбована не тим кольором. Лавки біля клубу — старі. Квіти біля сільради росли безсистемно. Біля магазину «У Люби» ящики з пивом стояли так, ніби міжнародна делегація мала приїхати виключно для їхньої інспекції. На паркані біля автобусної зупинки висіла стара реклама комбікорму, яку Валера назвав «візуальним шумом», після чого Паша-шиномонтажник довго намагався зрозуміти, що саме там шумить.

До обіду Валера вже мав блокнот.

У блокноті було три колонки: «Проблема», «Як у Європі», «Що робити». Колонка «Як у Європі» заповнювалася особливо швидко.

Біля магазину він зупинився, подивився на лавку, на смітник, на вицвілу табличку і сказав:

— Такого в Європі не побачиш.

Люба, яка саме виставляла ящик із водою, випросталася.

— Чого саме?

— Оцього всього.

— Дуже конкретно.

— Лавка стара.

— Люди сидять.

— Смітник без кришки.

— Сміття в ньому.

— Вивіска вицвіла.

— Магазин видно.

Валера зітхнув.

— Люб, ти не розумієш підходу.

— Я підхід розумію. Я не розумію, хто це все оплачуватиме.

Це було питання, на яке європейська теорія Валери відповідала гірше.

Він записав у блокнот: «магазин — оновити фасад».

Люба зазирнула через плече.

— А гроші теж у блокнот запишеш?

Валера закрив блокнот.

— Будемо шукати рішення.

— Добре. Як знайдеш — приходь. Можу навіть каву продати.

Далі він пішов до клубу. Тамара Іванівна саме стояла посеред зали й командувала двома чоловіками, які намагалися пересунути стару шафу. Валера обійшов сцену, подивився на стіни, на завісу, на тріщину біля вікна.

— Такого в Європі не побачиш.

Тамара Іванівна повільно обернулася.

— Валеро, я тебе дуже прошу. Якщо ти прийшов допомагати — допомагай. Якщо оцінювати — сиди тихо.

— Я ж кажу по факту.

— По якому?

— Треба привести до стандарту.

— До якого?

— Європейського.

— Ти бачив сільський клуб в Італії?

Валера замислився.

— Не зовсім.

— А в Німеччині?

— Ні.

— У Франції?

— Ні.

— То звідки ти знаєш, який там клуб?

— Я загальний рівень бачив.

Тамара Іванівна примружилася.

— Я теж бачила загальний рівень. По телевізору. Але я ж не ходжу по селу й не розповідаю, як у Парижі сцену миють.

Валера вирішив не сперечатися з культурою й пішов далі.

Біля старої автобусної зупинки сиділа баба Орися. Поряд стояла її сумка, а на колінах лежав буханець хліба. Вона дивилася на Валеру ще до того, як він підійшов, і вже самим поглядом давала зрозуміти, що нічого хорошого з цієї зустрічі не буде.

Валера зупинився біля зупинки, оглянув облуплену фарбу й похитав головою.

— Такого в Європі не побачиш.

Баба Орися навіть не ворухнулася.

— А ти всю Європу обійшов?

— Ні.

— То не заважай. Може, десь і гірше.

Валера мовчав секунди три.

— Я чотирнадцять років в Італії жив.

— То й кажи про Італію.

— Там такого нема.

— А Голопупинці там є?

— Ні.

— От бачиш.

Валера зітхнув.

Баба Орися подивилася на нього уважніше.

— Ти краще оту дошку прибий.

— Яку?

— На лавці.

Валера глянув. Одна дошка справді хиталася.

— Це не моя ділянка.

— А чия?

— Треба уточнити.

— Поки уточниш, хтось задницю приб’є.

Баба Орися піднялася, взяла сумку й пішла.

Валера залишився біля лавки.

Подивився їй услід.

Потім на дошку.

Потім знову на блокнот.

За десять хвилин приніс молоток.

До вечора його авторитет, однак, тільки зріс. Причому не тому, що він щось полагодив, а тому, що почав відповідати на питання.

Люди самі підходили до нього.

— Валеро, а правда, що в Європі паркани не повинні бути вищі людського зросту?

— Залежить де.

— А в Італії?

— По-різному.

— А в нас що робити?

— Подумати.

Це слово дуже подобалося Валері. Воно дозволяло звучати розумно й нічого не обіцяти.

— А от у мене хлів майже на межі. Це проблема?

— Треба дивитися документи.

— А ти можеш?

— Я не землевпорядник.

— А хто?

— От бачиш, тут усе комплексно.

Після слова «комплексно» люди зазвичай відставали.

Петро Чумак поставився до Валериного експертства скептично від самого початку. Він зустрів його біля свого двору, коли той саме міряв оком ширину в’їзду.

— Ти що робиш?

— Дивлюся.

— На що?

— На заїзд.

— А він тобі що зробив?

— Петре, якщо будуть дивитися інфраструктуру…

— Хто?

— Делегація.

— Вони сюди заїжджатимуть?

— Може.

— На чому?

— Не знаю.

— То як ти ширину міряєш?

Валера не відповів.

Петро сперся на хвіртку.

— От скажи чесно, ти там у своїй Італії ким працював?

— У будівельній сфері.

— Я знаю, що в будівельній. Ким?

— По оздобленню.

— Це як?

— Плитка, штукатурка, фасади.

Петро кивнув.

— Ага. То ти в нас тепер по Євросоюзу через плитку.

— Петре, я просто бачив, як люди живуть.

— І що?

— Треба міняти підхід.

— До плитки?

— До всього.

Петро ще трохи подивився на нього, а потім сказав:

— Добре. Почни з моєї брами. Вона скрипить по-європейськи чи ще по-нашому?

Валера пішов далі.

Поступово його присутність почала впливати на село дивним чином. Люди спершу сміялися з нього, потім сперечалися, а потім тихенько почали щось робити. Хтось підфарбував хвіртку. Хтось забрав старі шини з-під паркану. Біля магазину з’явилася кришка на смітнику. Тамара Іванівна примусила прибрати павутиння над сценою. Паша зняв стару рекламу комбікорму, хоча потім усім казав, що зробив це не через Валеру, а «бо давно збирався».

Найбільший ефект дав один випадок.

Валера проходив повз двір Григорія Миколайовича, де просто біля дороги лежала купа старого шиферу, дві покришки, поламане крісло й каркас від телевізора.

Він зупинився.

Григорій Миколайович саме курив біля воріт.

— Грицю.

— Що?

— Оце треба прибрати.

— Чого?

— Бо вигляд.

— Який?

— Поганий.

— Для кого?

— Для всіх.

— А раніше нормальний був?

Валера подумав.

— Раніше теж був поганий.

— То чого мовчав?

Питання було справедливе.

Валера стояв, не знаючи, що відповісти.

Григорій Миколайович затягнувся й сказав:

— От і я про те.

А наступного ранку купи не було.

Ніхто не знав, куди вона поділася.

Григорій Миколайович казав, що просто «руки дійшли».

Валера — що це результат правильної мотивації.

Баба Орися — що Грицькові просто стало соромно.

Мабуть, кожен був трохи правий.

На третій день Валера вже ходив селом із рулеткою.

Оце було зайве.

Він почав міряти лавки, відстань від смітників до дороги, ширину проходів біля клубу, висоту бордюру й навіть паркан Петра.

Петро побачив це з двору.

— Валеро!

— Що?

— Руки забери від паркану.

— Я тільки міряю.

— Нащо?

— Для розуміння.

— Чого?

— Відповідності.

— Чому?

— Можливим нормам.

Петро вийшов за хвіртку.

— Яким ще можливим нормам?

— Ну, треба бути готовими.

— До чого?

Валера на секунду задумався.

— До всього.

Петро мовчки забрав у нього рулетку.

— Все. На сьогодні Європа закінчилася.

— Віддай.

— Завтра.

— Петре!

— Після обіду.

— Мені треба працювати.

— От і попрацюєш руками.

І пішов у двір із рулеткою.

Валера стояв перед воротами й не міг вирішити, чи це порушення його повноважень, чи просто крадіжка інструменту.

Увечері він поскаржився Сашкові.

— Ти ж адміністратор. Напиши в групі, що не можна перешкоджати роботі організаційної групи.

Сашко підняв очі.

— А що сталося?

— Петро забрав рулетку.

Сашко мовчав кілька секунд.

— Валеро, ти серйозно хочеш, щоб я написав офіційне повідомлення про викрадення рулетки європейського експерта?

— Я не експерт.

— Уже прогрес.

Валера образився й пішов.

Та попри все, до кінця тижня Голопупинці справді стали виглядати трохи краще. Не радикально. Не по-європейськи. Просто чистіше. Акуратніше. Люди почали помічати те, до чого раніше звикли: поламану лавку, сміття біля ставка, перекошену табличку, бур’ян навколо зупинки.

І найсмішніше було в тому, що майже ніхто не хотів визнавати, що робить це через Валеру.

— Я й так збирався.

— Давно треба було.

— Просто руки дійшли.

— До чого тут Європа?

Лише Валера ходив селом із виглядом людини, яка особисто запустила цивілізаційний процес.

Одного вечора він знову зустрів бабу Орисю біля зупинки.

Лавка вже була полагоджена.

Сміття навколо прибрали.

Стовп підфарбували.

Баба Орися сіла й подивилася навколо.

— Непогано.

Валера аж випростався.

— От бачите.

— Що?

— Європейський підхід.

Баба Орися глянула на нього.

— Валеро, ти дошку прибив?

— Я.

— Сміття прибирав?

— Ні.

— Фарбував?

— Ні.

— То не зазнавайся. Ти тільки всім на нерви діяв.

Валера хотів образитися.

Але подумав.

Потім усміхнувся.

— Теж робота.

— Оце вже правда, — сказала баба Орися.

І посунулася на лавці.

— Сідай, Європа.

              ЧАСТИНА 7.ПАРКАНИ

Усе почалося о 22:13 з повідомлення користувача, якого ніхто не міг упевнено впізнати.

Аватарки в нього не було. Ім’я в групі значилося просто: «Микола». Який саме Микола — невідомо, бо в Голопупинцях їх було щонайменше дев’ять, і четверо з них упевнено стверджували, що повідомлення не писали.

Текст був короткий:

«Хто знає, правда, що по євронормах паркани не можуть бути вищі 120 сантиметрів?»

Протягом першої хвилини ніхто не відповів.

На другій з’явився Валера Італієць.

«У багатьох країнах високі глухі паркани справді не прийняті».

Цього було досить.

Через три хвилини Галина Петрівна запитала:

«А НЕ ПРИЙНЯТІ ЦЕ ЗАБОРОНЕНІ?»

Валера відповів:

«Не зовсім».

Але «не зовсім» у Голопупинцях ніколи не заспокоювало. Воно лише давало простір для найгірших припущень.

Петро Чумак прочитав повідомлення вже в ліжку. Прочитав один раз, потім другий, тоді встав, одягнув штани й пішов у двір.

Дружина навіть не здивувалася.

— Куди?

— Паркан дивитися.

— О пів на одинадцяту?

— А коли ще?

— Вранці.

— Вранці може бути пізно.

Вона перевернулася на інший бік.

— Якщо Європа вночі прийде, собаку не забудь відв’язати.

Петро вийшов надвір із рулеткою.

Його паркан стояв уздовж вулиці метрів сорок. Високий, добротний, дерев’яний, з металевими стовпами й дахом по верхньому краю. Будував Петро його роками, поступово замінюючи старі дошки новими, нові — ще новішими, а ті, що лишалися, використовував на сарай.

Він приклав рулетку.

Два метри десять.

Петро завмер.

Переміряв.

Два десять.

З іншого боку — два вісім.

Біля воріт — два п’ятнадцять.

Він зайшов у хату, відкрив Viber і написав:

«А хто взагалі сказав про 120?»

Відповіла Галина Петрівна:

«ЦЕ В ЄВРОПІ ТАК».

Петро:

«В ЯКІЙ?»

Галина:

«У НОРМАЛЬНІЙ».

Петро відклав телефон.

Потім узяв знову.

Написав:

«ВАЛЕРА ТИ ДЕ»

Валера відповів через хвилину:

«Я вдома».

«ТО ВИЙДИ»

«КУДИ?»

«ДО МОГО ПАРКАНУ»

Валера не відповів.

Петро написав ще:

«ТІЛЬКИ РУЛЕТКУ ВІЗЬМИ СВОЮ»

На цьому вечір міг би закінчитися.

Але вже було пізно.

До одинадцятої половина села міряла паркани.

Хтось рулеткою.

Хтось будівельним метром.

Хтось палицею, на якій приблизно відмітили метр двадцять.

У когось паркан був метр п’ятдесят, у когось два, у когось сітка-рабиця, яку господар раптом почав вважати доказом власної європейськості.

Найкраще почувалися ті, в кого паркану не було зовсім.

Вони вперше за багато років отримали моральну перевагу над сусідами.

Вранці село прокинулося вже розділеним.

Одні казали, що високі паркани — пережиток минулого. Інші заявляли, що низький паркан — це запрошення злодіям. Треті взагалі не мали думки, але після десяти хвилин розмови біля магазину вона в них з’являлася.

До дев’ятої ранку сформувалися два табори.

Перші отримали неофіційну назву низькопарканники.

Другі — високопарканники.

Ніхто точно не пам’ятав, хто придумав ці слова, але вже до обіду вони звучали так, ніби політичні рухи існували в Голопупинцях років із двадцять.

Люба стояла за прилавком і слухала, як дві жінки сперечаються через паркани, хоча в однієї був живопліт, а друга жила на третьому поверсі будинку в райцентрі й приїжджала в село лише до матері.

— Я вам кажу, — переконувала перша, — низькі паркани — це цивілізація. Люди бачать одне одного.

— А нащо мені, щоб мене бачили?

— А що ти робиш такого?

— А це вже не твоя справа.

Люба втрутилася:

— От тому й ставлять високі.

Біля кавового автомата стояв Іван Корнійчук.

— У Західній Європі історично існує інша культура приватного простору…

Петро, який саме зайшов, навіть не дав йому закінчити.

— Іване, ти почекай із культурою.

— Чому?

— Бо я тебе знаю. Зараз дійдеш до Римської імперії.

Іван поправив окуляри.

— Між іншим, римське право суттєво вплинуло на поняття приватної власності.

Петро повернувся до Люби.

— От бачиш?

— Що?

— Я ж казав.

Іван образився.

— Петре, проблема не у висоті паркану. Проблема в тому, що ми десятиліттями будуємо між собою стіни.

У магазині на секунду стало тихо.

Петро подивився на нього.

— Ти до мого паркану ведеш?

— Я метафорично.

— А я тобі практично кажу: свій не чіпай і до мого не лізь.

Через годину вони вже стояли біля Петрового двору.

Невідомо, як саме суперечка з магазину перетворилася на виїзне засідання, але прийшли майже всі, хто мав вільні руки.

Валера теж був.

Із рулеткою.

Петро зустрів його біля хвіртки.

— Міряй.

Валера приклав рулетку.

— Два десять.

— І?

— Високий.

— Я й без тебе знаю, що не низький.

Іван оглянув паркан.

— Петре, якщо треба, можна зрізати зверху сантиметрів сорок.

Петро повільно повернувся до нього.

— Що зробити?

— Ну, умовно.

— Іване, я його двадцять років будував.

— Петре, паркан будують день.

— Нормальний — двадцять років. Я дошки поступово крав.

Настала тиша.

Петро кліпнув.

— Купував. Я сказав — купував.

Люба першою відвернулася, щоб не засміятися.

Потім не витримав Валера.

За ним Іван.

Через кілька секунд сміялися всі.

Петро почервонів.

— Дуже смішно.

Іван витер очі.

— Петре, а в кого… купував?

— Не твоє діло.

— Просто цікаво, чи документи збереглися.

— Іване.

— Мовчу.

Петро сперся руками на ворота.

— Ніхто нічого різати не буде.

Валера спробував пояснити:

— Та ніхто й не каже, що точно треба.

— А для чого ти тоді міряєш?

— Щоб знати.

— Ти вже знаєш.

— Що?

— Що два десять.

— Ну.

— Все. Знання отримав. Іди далі.

Але тема вже жила власним життям.

Того самого дня Сашко знайшов у групі фотографію чужого паркану з підписом:

«ОЦЕ ВЖЕ ТОЧНО НЕ ПРОЙДЕ»

Господар паркану відповів через хвилину:

«А ТИ СВІЙ ПОКАЖИ»

Через десять хвилин у чаті було вже сім фотографій парканів.

Потім одинадцять.

Люди почали оцінювати чужі ворота, стовпи, фарбу, висоту, прозорість і навіть декоративні піки.

Сашко дивився на це й не міг повірити, що група, створена для повідомлень про воду й світло, перетворилася на конкурс сільської фортифікації.

Він написав:

«Нагадую: жодних офіційних вимог до парканів немає».

Галина Петрівна відповіла:

«ПОКИ ЩО».

Сашко:

«Що значить “поки що”?»

Галина:

«КОМІСІЯ ЩЕ НЕ ПРИЇХАЛА».

Сашко поставив телефон на беззвучний режим.

Наталка, яка сиділа поруч в амбулаторії й заповнювала журнал, усміхнулася.

— Знову народ переміг?

— Народ ще навіть не починав.

— А що цього разу?

— Паркани.

Наталка підняла брову.

— Серйозно?

— Уже дві партії.

— Які?

— Низькопарканники й високопарканники.

Вона засміялася.

— А ти за кого?

— Я за бетонну стіну навколо телефона.

Тим часом у селі знайшлися люди, які вирішили діяти.

Семен Литвин, пенсіонер і колишній електрик, зняв верхній ряд дощок зі свого паркану.

Дружина побачила це після обіду.

— Ти що робиш?

— Понижую.

— Нащо?

— По стандарту.

— По якому?

— Європейському.

Вона мовчки подивилася на нього.

— Семене.

— Що?

— Якщо ввечері корова сусідська залізе в город, ночувати будеш із нею.

Верхній ряд дощок повернувся на місце ще до заходу сонця.

Зовсім інакше відреагував Паша-шиномонтажник. У нього замість паркану була сітка. Він ходив цілий день задоволений і казав кожному, хто заходив:

— А я ще десять років тому по-європейськи жив.

— Бо грошей на паркан не було.

— Неважливо. Головне — результат.

Поступово суперечка стала майже філософською.

Люди почали говорити вже не про метр двадцять.

Говорили про те, чи треба ховатися від сусідів.

Чи має кожен право на власний двір без чужих очей.

Чи не перетворилися паркани на маленькі фортеці.

Іван, звісно, розійшовся найбільше.

— Колись у селі паркани були низькі. Люди знали, хто в кого живе, кому допомога потрібна, хто захворів.

Петро сидів на лавці біля магазину.

— І хто до кого вночі ходив.

Люба фиркнула.

— Ти без цього ніяк?

— Я історичну правду додаю.

Іван продовжив:

— А зараз ми відгородилися.

— Бо часи інші.

— Люди ті самі.

— От саме тому й відгородилися.

Знову всі засміялися.

Навіть Іван.

А потім раптом серйозно сказав:

— Може, й не в парканах справа.

Баба Орися, яка сиділа неподалік, озвалася:

— Нарешті дійшло.

Усі повернулися.

— А в чому? — запитав Валера.

— У головах.

— Це як?

— Паркан хоч три метри постав. Якщо ти до сусіда через нього щодня лізеш очима — толку мало.

Петро кивнув.

— Правильно.

Іван подивився на нього.

— Ти ж сам учора драбину ставив, щоб подивитися, що я будую.

— Я не дивився.

— А що робив?

— Перевіряв димар.

— З мого сараю?

— Вітер був у твій бік.

Баба Орися махнула рукою.

— Європа вас не витримає.

До вечора стало відомо, що ніякої загальної «європейської норми 120 сантиметрів» ніхто підтвердити не може.

Сашко спеціально написав окреме повідомлення:

«ОФІЦІЙНО: НІХТО НЕ ВИМАГАЄ РІЗАТИ ПАРКАНИ. ПРОШУ НІЧОГО НЕ ПЕРЕБУДОВУВАТИ НА ОСНОВІ ЧУТОК».

Повідомлення набрало двадцять сім реакцій.

П’ятнадцять — великий палець угору.

Шість — сміх.

Три — серце.

Одну — здивування.

І дві реакції поставили люди, які вже встигли зняти по кілька дощок.

Наступного ранку життя ніби повернулося до норми.

Паркани залишилися на місцях.

Низькопарканники перестали доводити свою моральну перевагу.

Високопарканники перестали чекати конфіскації.

Петро забрав рулетку в сарай.

Іван повернувся до історії села.

А Валера перестав вимірювати чужі ворота без дозволу.

Принаймні на кілька днів.

Та була одна несподівана річ.

Після всієї тієї сварки кілька людей таки підфарбували паркани.

Хтось замінив гнилу дошку.

Хтось вирівняв ворота.

Семен Литвин прибрав купу старого дроту, що лежала біля дороги років п’ять.

Петро полагодив хвіртку, яка завжди закривалася цеглиною.

Коли дружина спитала, чого раптом, він відповів:

— Та давно треба було.

Вона усміхнулася.

— Європа?

Петро глянув на неї.

— Не починай.

Увечері він вийшов на вулицю, оглянув свій двір і зупинився біля паркану.

Два метри десять.

Нормальний паркан.

Добрий.

Міцний.

Двадцять років життя.

Із сусіднього двору озвався Іван:

— Петре!

— Що?

— Ти дошки точно купував?

Петро мовчки підняв голову.

— Іване.

— Що?

— Хочеш, я одну тобі подарую?

— Для чого?

— Зараз дізнаєшся.

Іван засміявся.

За парканом засміявся й Петро.

А баба Орися, яка саме проходила дорогою, тільки похитала головою.

— Ото вже Європа. Один одного не бачать, зате чути на пів села.

      ЧАСТИНА 8.ТУАЛЕТНЕ ПИТАННЯ

Після парканів Голопупинці могли б нарешті заспокоїтися. Могли б зайнятися клубом, ставком, дорогою чи хоча б тим, заради чого міжнародна делегація взагалі мала приїхати. Але село, яке один раз увійшло в стан європейської готовності, вже не могло просто з нього вийти. Воно потребувало нової загрози.

І загроза знайшлася.

Усе почалося з голосового повідомлення.

Його переслала в групу Галина Петрівна о сьомій ранку. Голос був жіночий, незнайомий, трохи хриплий і дуже впевнений. Жінка говорила, що «знайома знайомої» живе десь на заході України, куди торік приїжджала європейська комісія, і там «людям чітко сказали», що дворові туалети не відповідають стандартам.

Повідомлення тривало дві хвилини сорок сім секунд.

Але вирок Голопупинцям пролунав уже на тридцять другій.

«Вуличні туалети не допускаються».

О сьомій двадцять дві Галина Петрівна дописала:

«НЕ ХОЧУ НІКОГО ЛЯКАТИ, АЛЕ ТРЕБА БУТИ ГОТОВИМИ».

Сашко прочитав це ще в ліжку.

Потім натягнув ковдру на голову.

З кухні мати гукнула:

— Сашко, ти встав?

— Ні.

— А телефон уже пищить.

— То не телефон. То село.

— Що цього разу?

— Туалети.

На кухні стало тихо.

Потім мати сказала:

— А-а-а.

Сашко визирнув із-під ковдри.

— Що «а-а-а»?

— Та нічого.

— Мамо.

— Ну, в нас нормальний.

Сашко сів.

— Не починай.

До восьмої ранку Голопупинці вже обговорювали питання серйозно.

Ніхто не знав, хто така жінка з голосового повідомлення. Ніхто не знав, де саме вона живе. Ніхто не знав, яка комісія до неї приїжджала. Але всі знали одне: якщо мова зайшла про туалети, тут краще перестрахуватися.

Першим у групі написав Василь Кравчук.

«А ЯКЩО ТУАЛЕТ НЕ ВИДНО З ДОРОГИ?»

За ним Семен Литвин:

«А ЯКЩО НОВИЙ?»

Потім Люба:

«ЩО ЗНАЧИТЬ НЕ ДОПУСКАЮТЬ? КУДИ?»

На це ніхто не відповів.

Зате Валера Італієць написав:

«У ЄВРОПІ ПИТАННЯ САНІТАРІЇ ДУЖЕ СЕРЙОЗНЕ».

Це остаточно все зіпсувало.

До дев’ятої ранку в групі вже обговорювали септики, вигрібні ями, вентиляцію, каналізацію, відстань до криниць і навіть напрямок вітру. Один чоловік, який до цього майже не писав, раптом виклав схему свого двору й попросив «хоч когось, хто розуміється», сказати, чи правильно стоїть його туалет.

Сашко видалив схему.

Чоловік обурився.

«А ДЛЯ ЧОГО ТОДІ ГРУПА?»

Сашко не відповів.

Він уже знав, що будь-яка відповідь тільки продовжить розмову.

Але головна катастрофа сталася в сільраді.

О дев’ятій тридцять у кабінет Миколи Семеновича зайшли троє чоловіків.

Потім ще двоє.

Потім жінка.

Через п’ять хвилин у коридорі стояли вже дев’ятеро.

Микола Семенович вийшов із кабінету.

— Що сталося?

Василь Кравчук виступив уперед.

— Треба ясність.

— Яку?

— По туалетах.

Микола Семенович заплющив очі.

Ліда за столом тихо сховала посмішку в чашці.

— Яких туалетах?

— Наших.

— А що з ними?

— Кажуть, комісія не пропустить.

— Куди?!

Василь розвів руками.

— От ми теж хочемо знати.

Микола Семенович подивився на людей.

— Ніхто туалетів перевіряти не буде!

Петро, який стояв біля дверей і, як з’ясувалося, теж прийшов «просто послухати», одразу спитав:

— А ти звідки знаєш?

— Бо я читав лист!

— Українською?

Микола Семенович завмер.

— Петре...

— От бачиш.

— Що ти бачиш?!

— Якщо українською, то це могла бути скорочена версія.

Ліда повернулася до стіни.

Сашко, який саме зайшов, почув кінець розмови й зупинився в дверях.

Микола Семенович подивився на нього.

— Скажи їм.

— Що?

— Що ніхто не буде перевіряти туалети.

Сашко поставив сумку на стілець.

— Ніхто не буде перевіряти туалети.

Петро:

— А ти звідки знаєш?

Сашко подивився на старосту.

— Тепер я розумію, чому ви кричите.

Микола Семенович опустився на стілець.

— Люди, ще раз. Делегація приїде подивитися проєкти розвитку громади. Вони не ходитимуть по дворах із рулеткою й не дивитимуться, де у вас туалет.

Василь Кравчук насупився.

— А якщо спитають?

— Що?

— Де туалет.

— То покажеш.

— А якщо не сподобається?

Петро тихо сказав:

— Тоді не пускай.

Кілька людей засміялися.

Микола Семенович витер лоб.

— Василю, скажи чесно. У тебе з туалетом проблема?

Василь образився.

— Ніякої.

— Тоді чого ти тут?

— Бо він біля дороги.

— І?

— Ну, мало що.

Микола Семенович подивився у вікно.

— Що саме «мало що»?

— Машина стане.

— І?

— Хтось вийде.

— І?

— Побачить.

Микола Семенович мовчав.

Сашко ледь не засміявся.

Ліда вже не ховалася.

До обіду туалетне питання вийшло за межі сільради.

Біля магазину «У Люби» зібралася окрема нарада.

Люба поставила на прилавок каву, сперлася руками й сказала:

— Я одне не розумію. Якщо людині треба в туалет, вона що, в Європі не ходить?

Іван Корнійчук одразу підняв палець.

— Питання не в самому туалеті, а в системі санітарії, каналізації та поводження з відходами.

Петро, який стояв поруч, зітхнув.

— Іване, ми ще не снідали.

— Я пояснюю.

— Не треба так детально.

Валера Італієць теж був тут і почувався у своїй стихії.

— У багатьох місцях усе підключено до централізованої системи.

Люба:

— А в селі?

— По-різному.

— У якому селі?

— В Італії.

— Ти жив у селі?

Валера зам’явся.

— Недалеко.

Петро ожив.

— Наскільки недалеко?

— Кілометрів двадцять.

— О.

— Що «о»?

— Експерт.

Валера образився.

— Я хоча б бачив.

Баба Орися, яка саме зайшла по сіль, почула останню фразу.

— Що бачив?

Люба пояснила:

— Європейські туалети.

Баба Орися подивилася на Валеру.

— І як?

Валера не відразу зрозумів, чи над ним сміються.

— Нормально.

— Ну, слава Богу.

Вона взяла пачку солі.

— Бо я вже думала, що в них і там якісь особливі.

Петро зареготав.

Іван кашлянув у кулак.

Навіть Валера усміхнувся.

Але сміх не вирішував проблеми. Бо в Голопупинцях уже знайшлися люди, які почали діяти.

Семен Литвин приніс додому два мішки цементу.

Дружина побачила.

— Це нащо?

— Фундамент.

— Який?

— Під санвузол.

— Який ще санвузол?

— Європейський.

— Де?

— Біля літньої кухні.

Вона подивилася на нього довго.

— Семене, в нас ванна в хаті.

— Це запасний.

— Нащо нам два?

— А якщо перевірка?

— Тоді старий закриємо.

— А цей?

— Цей теж.

Семен подумав.

— А куди вони тоді підуть?

Дружина зняла окуляри.

— От коли прийдуть — тоді й спитаєш.

Цемент повернули в сарай.

У Василя Кравчука все було серйозніше. Він вирішив пересунути туалет.

За день викопав нову яму метрів за двадцять від старої.

Увечері прийшов сусід.

— Ти що робиш?

— Переношу.

— Куди?

— Далі від дороги.

Сусід подивився.

— Так ти тепер ближче до моєї криниці.

Василь завмер.

Наступні пів години вони міряли відстань.

Потім покликали Валеру.

Потім Івана.

Потім Петра, який заявив, що його це взагалі не стосується, але все одно прийшов.

Закінчилося тим, що нову яму засипали назад.

Василь стояв із лопатою й дивився на землю.

— Оце мені ваша Європа.

Петро поплескав його по плечу.

— Не переживай. Ти хоч фізично попрацював.

— Я два метри викопав!

— От бачиш. Уже здоровіший.

Наступного дня з’явилася нова чутка.

Нібито туалет повинен бути не ближче двадцяти п’яти метрів до криниці.

Ніхто не знав, двадцять п’ять чи двадцять. Але вже пів села ходило з рулетками.

Після історії з парканами рулетки в Голопупинцях узагалі стали головним символом євроінтеграції.

Міряли двори.

Міряли криниці.

Міряли септики.

Хтось навіть запропонував міряти відстань від туалету до сусідського дому.

Сусід одразу спитав:

— А якщо до мого ближче, ніж до свого, чий він тоді виходить?

Це питання обговорювали хвилин двадцять.

Сашко тим часом намагався знайти першоджерело голосового повідомлення.

Він написав Галині Петрівні:

«ХТО НАДІСЛАВ ГОЛОСОВЕ?»

Галина відповіла:

«МЕНІ ПЕРЕСЛАЛИ».

«ХТО?»

«ЗНАЙОМА».

«ЯКА?»

«НЕ ХОЧУ ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ».

Сашко:

«А ВОНА ЗВІДКИ ВЗЯЛА?»

«ЇЙ ТЕЖ ПЕРЕСЛАЛИ».

Сашко відклав телефон.

Наталка, яка сиділа навпроти й заповнювала картки, подивилася на нього.

— Знайшов джерело?

— Так.

— Хто?

— Людство.

Вона засміялася.

— А що ти хочеш зробити?

— Написати, що це фейк.

— Допоможе?

Сашко задумався.

— Ні.

— То напиши нормально. Без «фейків», «верифікації» й іншої твоєї мови.

Він подивився на неї.

— А як?

— «Люди, ніхто ваші туалети не забере».

Сашко засміявся.

— Ти жартуєш?

— А вони ні.

Він подумав і написав:

«ЛЮДИ, ОФІЦІЙНО. НІХТО НЕ БУДЕ ХОДИТИ ПО ДВОРАХ І ПЕРЕВІРЯТИ ТУАЛЕТИ. НІХТО НЕ ВИМАГАЄ ЇХ ЛАМАТИ, ПЕРЕНОСИТИ ЧИ ПЕРЕБУДОВУВАТИ. ЯКЩО У ВАС Є РЕАЛЬНА ПРОБЛЕМА З КАНАЛІЗАЦІЄЮ АБО САНІТАРІЄЮ — ЦЕ МОЖНА ВКЛЮЧИТИ В ПРОПОЗИЦІЇ ДЛЯ ПРОЄКТУ. ВСЕ».

Повідомлення набрало багато реакцій.

Петро написав:

«ОЦЕ ВЖЕ ІНША РОЗМОВА».

Галина Петрівна поставила великий палець угору.

За хвилину додала:

«АЛЕ Я Б ВСЕ ОДНО ПРИБРАЛА».

Сашко не витримав і відповів:

«ПРИБРАТИ МОЖНА».

Галина:

«ОТ БАЧИТЕ».

До вечора паніка спала.

Але, як і з парканами, залишився дивний побічний ефект.

Люди справді почали прибирати.

Хтось підлатав старий туалет.

Хтось побілив.

Хтось нарешті зробив нормальні двері замість старого килимка.

Хтось перевірив криницю.

Хтось прочистив стоки.

У Василя Кравчука з’явився новий дах.

Дружина спитала:

— А це нащо?

— Старий протікав.

— Двадцять років?

— Ну.

— І що змінилося?

Василь подумав.

— Настрій.

Наступного дня Микола Семенович їхав селом велосипедом і раптом помітив, що двори стали чистішими.

Біля Василя зупинився.

— Що, переніс?

— Ні.

— І правильно.

Василь подивився на новий дах.

— Зате підлатав.

Микола Семенович кивнув.

— Теж добре.

Василь помовчав.

— Миколо Семеновичу.

— Що?

— А вони точно дивитися не будуть?

Староста заплющив очі.

— Василю.

— Все-все. Мовчу.

Того ж дня біля магазину сиділи Петро, Іван, Валера й баба Орися.

Петро пив каву.

— От скажіть, що цікаво. Комісія ще не приїхала, а ми вже паркани фарбуємо, туалети латаємо, сміття прибираємо.

Іван кивнув.

— Очікування зовнішньої оцінки часто стимулює внутрішню дисципліну.

Петро подивився на нього.

— Ти можеш хоч раз сказати як людина?

Іван подумав.

— Соромно стало.

— О! Так би й казав.

Баба Орися сьорбнула чай.

— Не Європа вам потрібна.

Усі повернулися до неї.

— А що?

— Хтось, перед ким соромно.

Петро засміявся.

— Бабо Орисю, це ж майже філософія.

— Я двадцять років біля дороги живу. Тут або філософом станеш, або оглухнеш.

Валера усміхнувся.

— А все одно добре, що рух почався.

Баба Орися глянула на нього.

— Добре.

Потім помовчала й додала:

— Тільки, Валеро, більше нічого про туалети людям не розказуй.

— Я нічого й не казав.

— От і молодець.

Петро нахилився до Івана.

— Бачиш, уже йому європейський стандарт поставили.

— Який?

— Мовчати.

І цього разу засміявся навіть Валера.

     ЧАСТИНА 9.ЄВРОПЕЙСЬКИЙ БІЗНЕС

Після парканів, туалетів і загального прибирання Голопупинці підійшли до найважливішого етапу європейської підготовки — вивісок.

Ніхто не знав, хто перший сказав, що все має виглядати «сучасніше». Можливо, Валера. Можливо, Тамара Іванівна. Можливо, Люба сама дійшла цього висновку, коли подивилася на свою стару табличку над магазином, де слово «ПРОДУКТИ» вже вигоріло настільки, що здалеку читалося як «РУКТИ». Але факт залишався фактом: одного ранку Голопупинці прокинулися й побачили, що звичайний магазин «У Люби» зник.

На його місці з’явився LUBA MARKET.

Літери були великі, білі, на зеленому тлі. Над словом MARKET намалювали маленький листочок, хоча Люба торгувала переважно ковбасою, печивом, пральним порошком і тим, що в селі називалося «щось до чаю».

Першим нову вивіску побачив Петро.

Він зупинився посеред дороги, підняв голову й довго читав.

— Люб!

З магазину визирнула господиня.

— Що?

— Ти продалася?

— Кому?

— Не знаю. Але магазин уже не твій.

— Чого це?

— Бо «У Люби» нема.

Люба вийшла на ґанок, витерла руки об фартух і гордо глянула на вивіску.

— Тепер LUBA MARKET.

Петро примружився.

— А хліб є?

— Є.

— Ковбаса?

— Є.

— Борг записуєш?

— Записую.

Петро кивнув.

— Значить, нічого не змінилося.

— Вигляд змінився.

— Це так. Тепер борг міжнародний.

За пів години біля магазину вже стояло чоловік десять. Одні хвалили. Інші казали, що старе було душевніше. Треті просто прийшли подивитися, бо в Голопупинцях будь-яка нова вивіска була подією не меншою за відкриття мосту.

Іван Корнійчук уважно вивчив напис.

— А чому англійською?

Люба знизала плечима.

— Бо сучасно.

— Але ж делегація може бути не англомовна.

— Іване, не починай.

— Я просто уточнюю.

Петро додав:

— А якщо французи приїдуть?

Люба подивилася на нього.

— Хліб їм продавати чи французьку з ними здавати?

— Ну, мало що.

— От як французи прийдуть по батон, тоді й розберемося.

Того ж дня Паша-шиномонтажник вирішив, що залишатися позаду соромно.

Його старий металевий щит із написом «ШИНОМОНТАЖ» висів біля дороги вже років сім. Літера «Ж» відпала ще позаминулої зими, і тепер усі звикли до «ШИНОМОНТА». Паша довго на це не зважав, аж поки Валера не сказав, що «візуальний стиль має значення».

Наступного ранку над гаражем з’явилася нова табличка:

EURO SERVICE

Петро побачив і знову зупинився.

— Пашо!

Паша визирнув із ями.

— Що?

— А ти тепер машини ремонтуєш?

— Я й раніше ремонтував.

— Тоді чого «сервіс»?

— Бо «шиномонтаж» вузько.

— А що ти ще робиш?

Паша подумав.

— Масло можу поміняти.

— О. Тоді точно Європа.

На новій вивісці було ще написано: TYRES • OIL • DIAGNOSTIC.

Петро тикнув пальцем у останнє слово.

— А це що?

Паша кашлянув.

— Діагностика.

— Яка?

— Різна.

— Є комп’ютер?

— Нема.

— А як діагностуєш?

Паша образився.

— На слух.

— А-а. Тоді пиши «AUDIO DIAGNOSTIC».

За два дні Голопупинці почали змінюватися швидше, ніж будь-хто міг очікувати.

Перукарка Наталя повісила табличку NATALIE BEAUTY.

Біля хати Світлани, яка варила каву й пекла пиріжки на замовлення, з’явився напис SVITLANA COFFEE POINT.

Навіть Григорій Миколайович, який продавав мед із багажника старої «Ниви», приклеїв до банки папірець:

GOLOPUPYNTSI ECO HONEY.

Сашко побачив це й спитав:

— А чого ECO?

Григорій Миколайович здивувався.

— Бджоли ж без бензину літають.

Сашко не знайшов, що відповісти.

Найсерйозніше до питання підійшла Тамара Іванівна.

Вона три дні переконувала всіх, що табличка «БУДИНОК КУЛЬТУРИ» виглядає надто по-старому. На четвертий день на дверях з’явився аркуш, надрукований на кольоровому принтері:

CULTURAL CENTER GOLOPUPYNTSI

Під ним дрібніше:

TRADITIONS. CULTURE. FUTURE.

Сашко прочитав і потер підборіддя.

— А хто перекладав?

Тамара Іванівна випросталася.

— Марічка.

— Та, що в одинадцятому класі?

— Вона англійську добре знає.

— Добре.

— Тобі щось не подобається?

— Ні. Просто питаю.

Тамара звузила очі.

— А ти б як написав?

— Я б залишив «Будинок культури».

— Чому?

— Бо це Будинок культури.

Тамара махнула рукою.

— Ти нічого не розумієш у презентації.

Але однієї вивіски їй було мало. Вона наказала мити вікна, прати фіранки, чистити сходи й виносити зі складу все, що «не має культурної цінності».

Проблема полягала в тому, що за тридцять років у клубі культурну цінність встигло отримати майже все.

Стара тумбочка — «історія».

Зламаний прожектор — «раритет».

Три мішки костюмів — «фонд».

Пластмасовий Дід Мороз без однієї руки — «не чіпати, він ще знадобиться».

Коли до клубу зайшла баба Орися, там уже кипіла робота. Тамара командувала залищати підлогу, Валера щось міряв біля входу, а дві жінки мили вікна так старанно, ніби за склом уже стояла вся міжнародна делегація.

Баба Орися стала посеред коридору.

Подивилася вправо.

Потім вліво.

Потім на чисті вікна.

— А чого раніше не можна було помити?

Тамара Іванівна, яка несла папку, зупинилася.

— Що?

— Вікна.

— Ми їх миємо.

— Я бачу.

— То що?

— А до цього?

Тамара образилася.

— До цього теж мили.

Баба Орися підійшла ближче до скла й провела пальцем по кутку.

— Коли?

Тамара промовчала.

Баба Орися кивнула.

— От і я про те.

Валера усміхнувся.

Тамара різко повернулася до нього.

— А ти чого смієшся? Іди свою драбину принеси.

— Я не сміюся.

— По обличчю видно.

— Це в мене доброзичливий вираз.

— То зроби менш доброзичливий і працюй.

До кінця тижня село почало нагадувати місце, де всі одночасно відкрили бізнес.

На воротах з’являлися таблички.

FARM CHUMAK — у Петра.

GREEN GARDEN — у жінки, яка продавала розсаду.

FRESH MILK — біля двору, де тримали дві корови.

Найбільше здивував Іван Корнійчук.

На його хвіртці з’явилася маленька акуратна табличка:

LOCAL HISTORY ARCHIVE

Петро побачив і мало не впустив велосипед.

— Іване!

Іван вийшов.

— Що?

— Ти теж?!

— Що «теж»?

— Оце.

Петро показав на табличку.

— Це не бізнес. Це приватний архів.

— А по-нашому не можна було написати?

— Можна.

— То чого не написав?

Іван поправив окуляри.

— Треба ж іти в ногу з часом.

Петро довго дивився на нього.

— Все. Тебе забрали.

— Хто?

— Європа.

Але найбільший конфлікт стався через назву самого села.

Марічка запропонувала зробити біля в’їзду нову табличку латиницею, щоб делегації було зручно читати.

І тут Голопупинці знову розділилися.

Питання було просте: як правильно написати «Голопупинці» латинкою?

Варіантів за день з’явилося сім.

Holopupyntsi.

Golopupyntsi.

Golopoupintsi.

Holopoupintsi.

Хтось запропонував Golopypyntsi.

Петро взагалі заявив, що краще нічого не писати.

— Чого?

— Бо як прочитають неправильно, ще назад поїдуть.

Іван заперечив:

— Є правила транслітерації.

Петро:

— То принеси.

Іван приніс.

Після цього стало ще гірше, бо виявилося, що офіційний варіант подобається не всім.

Люба сказала:

— Воно виглядає так, ніби чхаєш.

Валера:

— Треба, щоб легко читалося.

Сашко:

— Треба, щоб правильно.

Галина Петрівна:

— А МОЖЕ ВЗАГАЛІ НАЗВУ ПОМІНЯТИ?

У групі запала тиша.

Навіть Сашко не одразу знайшов, що відповісти.

Галина продовжила:

«НУ ЯКЩО ВЖЕ В ЄВРОПУ ТО МОЖЕ ЩОСЬ СОЛІДНІШЕ».

Петро:

«НА ЩО?»

Галина:

«НЕ ЗНАЮ. ЄВРОПЕЙСЬКЕ».

Іван написав довге повідомлення про історичну цінність топонімів.

Ніхто не дочитав.

Петро запропонував:

«НОВІ ГОЛОПУПИНЦІ».

Люба:

«ГІРШЕ».

Сашко завершив дискусію:

«НАЗВУ СЕЛА НЕ МІНЯЄМО».

Галина Петрівна поставила реакцію «сумно».

Але бізнесова лихоманка мала й несподіваний результат.

Люба, крім нової вивіски, нарешті полагодила сходинку біля магазину, через яку всі перечіпалися вже третій рік. Паша прибрав старі покришки. Наталя в перукарні повісила нормальне дзеркало й пофарбувала двері. Біля Світлани з’явилися два столики й урна. Григорій Миколайович зробив нову етикетку на мед і раптом продав за вихідні більше банок, ніж за попередній місяць.

У понеділок вони сиділи біля «LUBA MARKET» і підбивали результати.

Петро дивився на нові сходи.

— Люб, а сходинка нормальна вийшла.

— Нормальна.

— А чого раніше не зробила?

Люба подивилася на нього.

— А ти хвіртку чого раніше не полагодив?

Петро замовк.

Паша засміявся.

— От. Усім Європа дала копняка.

Валера гордо кивнув.

— Я ж казав: треба міняти підхід.

Баба Орися сиділа поруч і їла морозиво.

— Валеро.

— Що?

— Ти знову починаєш.

— Я тільки сказав.

— То скажи краще, коли вивіску на кладовищі англійською зробите.

Усі засміялися.

Валера почервонів.

Іван серйозно сказав:

— Це, до речі, було б недоречно.

Петро повернувся до нього.

— Іване, дякую. Без тебе ми б не розібралися.

Після сміху на кілька секунд стало тихо.

Люба оглянула свою вивіску, чисті сходи, нову урну й акуратно складені ящики.

— А знаєте що?

— Що? — спитав Паша.

— Нормально ж стало.

Петро кивнув.

— Нормально.

— І ніхто ще не приїхав.

Усі на мить замовкли.

Баба Орися відкусила морозиво й сказала:

— От коли самі для себе почнете робити, тоді взагалі добре буде.

Ніхто не відповів.

Але цього разу й не засміялися.

         ЧАСТИНА 10.ТРИ ПРОБЛЕМИ

До певного моменту Голопупинці дивним чином трималися разом. Вони сперечалися про паркани, сміялися з Валери, обговорювали туалети, міняли вивіски, мили вікна й лаяли Сашка за те, що він видаляє повідомлення. Але все це були сварки без справжньої ціни. Ніхто нічого не втрачав. Максимум — кілька дощок, відро фарби або нерви.

Справжня сварка почалася тоді, коли Микола Семенович нарешті сказав просту річ:

— Люди, грошей на все не буде.

Цю фразу він вимовив на черговому засіданні організаційної групи. За столом сиділи майже ті самі люди, що й минулого разу. Петро прийшов із калькулятором. Тамара Іванівна — з папкою фотографій клубу. Іван — із блокнотом. Валера — з новою папкою, на якій сам надрукував слово «EUROPE». Сашко побачив напис, але вже нічого не сказав. У нього поступово вироблявся імунітет.

Микола Семенович розклав перед собою папери.

— Я уточнив умови програми.

Усі стихли.

Петро одразу спитав:

— Скільки?

— Що скільки?

— Грошей.

— Петре, я ще навіть не почав.

— То починай із головного.

Микола Семенович зітхнув.

— Точної суми ще немає. Але нам треба подати один основний проєкт. Не десять. Не все село одразу. Один напрямок, який ми можемо нормально обґрунтувати.

Тамара Іванівна відразу сказала:

— Клуб.

Петро одночасно:

— Дорога.

Із кінця столу Валера:

— Благоустрій.

Микола Семенович підняв руку.

— От тому я й просив спочатку вислухати.

Стало тихіше.

— Я звів усе, що ми назбирали. Реально маємо три сильні варіанти. Перший — ремонт Будинку культури і створення там громадського центру. Другий — ставок, територія навколо нього, зона відпочинку, прибирання й благоустрій. Третій — дорога на центральній вулиці плюс водовідведення і зливова система.

Петро нахилився вперед.

— Дорога.

Тамара Іванівна повернулася до нього.

— Ти вже сказав.

— І ще раз скажу.

— А я скажу клуб.

— Кажи.

— І скажу.

Іван тихо зауважив:

— Ми ще не почали обговорення.

Петро подивився на нього.

— Іване, ми його вже закінчили. Дорога.

— Це не аргумент.

— А ти по ній їздив?

— Щодня.

— Ну от.

Тамара поклала долоню на папку.

— А в клуб ти ходив?

— Ні.

— От і видно.

Сашко відсунувся трохи далі від столу.

Наталка це помітила.

— Ти куди?

— В безпечну зону.

Микола Семенович постукав ручкою.

— Давайте по черзі. Спочатку клуб.

Тамара Іванівна випросталася так, ніби її викликали до трибуни.

— Будинок культури побудований сорок сім років тому. Дах тече. Опалення майже немає. Проводка стара. Сцена потребує ремонту. Молоді збиратися нема де. Дітям нема де проводити гуртки. Ми можемо зробити там нормальний громадський центр. Не тільки танці й концерти. Комп’ютерний клас. Зал для зборів. Гуртки. Кінопокази. Місце для молоді.

Петро перебив:

— А швидка по клубу до лікарні поїде?

Тамара різко повернулася.

— Не перебивай.

— Я питаю.

— Потім спитаєш.

— Я вже спитав.

Микола Семенович глянув на Петра.

— Дай договорити.

Тамара продовжила:

— Село помирає не тільки від поганих доріг. Воно помирає, коли людям нема куди піти.

На кілька секунд стало тихо.

Навіть Петро нічого не сказав.

Тамара відкрила папку й витягнула стару фотографію. На ній перед клубом стояли десятки людей. Молоді, усміхнені. Дівчата в сукнях, хлопці в костюмах, музиканти з інструментами.

— Оце наш клуб у вісімдесят сьомому.

Іван узяв фото.

— Я тут є.

Петро нахилився.

— Де?

— Ось.

— Це ти?

— Я.

— З волоссям?

Іван образився.

— У мене було волосся.

Петро глянув ще раз.

— Бачу. Непогане.

Зал засміявся.

Напруга трохи спала.

Тамара усміхнулася.

— От бачите. Тут у кожного щось було. Весілля. Концерти. Випускні. Проводи. Новий рік. А тепер половина будівлі закрита, бо взимку холодно.

Микола Семенович записав щось у блокноті.

— Добре. Тепер ставок.

Слово взяв Іван.

— Ставок — це не просто вода.

Петро тихо сказав:

— Почалося.

Іван почув.

— Я коротко.

— Це ти так думаєш.

— Ставок занедбаний. Береги заросли. Сміття. Дренаж майже не працює. Раніше там купалися, ловили рибу, проводили свята. Якщо почистити водойму, зробити доріжку, лавки, освітлення, дитячу зону, це буде місце для всіх.

Валера підтримав:

— І вигляд буде зовсім інший. Зона відпочинку — це дуже по-європейськи.

Петро закотив очі.

— Валеро, не псуй ставок.

Люба сказала:

— А я за ставок.

Тамара подивилася на неї.

— Чого?

— Бо люди гулятимуть — будуть купувати воду, морозиво, каву.

Петро засміявся.

— Оце чесний аргумент.

Люба знизала плечима.

— Я ж не благодійний фонд.

Микола Семенович кивнув.

— Добре. Третій варіант — дорога і водовідведення.

Тепер настала черга Петра.

Він навіть не встав.

— Тут довго нема що говорити. У дощ вода стоїть. Весною все розбиває. Фури їдуть — край дороги сиплеться. Швидка їде повільно. Автобус водій уже три рази казав, що перестане заїжджати. Дві машини торік підвіску лишили в ямах. Якщо зробити нормальний водовідвід і дорогу — це всім.

Тамара одразу:

— Не всім.

Петро глянув на неї.

— Кому не треба дорога?

— Дорога треба. Але якщо всі гроші підуть у дорогу, клуб ще десять років стоятиме як руїна.

— А якщо в клубі буде нова сцена, але до нього треба буде на тракторі добиратися?

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую.

Іван втрутився:

— Насправді всі три проєкти важливі.

Петро розвів руками.

— Дякую. Розійшлися.

— Я хотів сказати інше.

— Знаю. Що треба знайти баланс.

Іван поправив окуляри.

— Саме так.

— А гроші теж збалансуються?

Микола Семенович знову постукав ручкою.

— От у цьому й проблема. Треба вибрати пріоритет.

Слово «вибрати» змінило атмосферу.

Доти всі ще могли уявляти, що якимось дивом відремонтують усе. Тепер стало ясно: якщо обрати одне, два інші залишаться чекати.

Тамара притиснула до себе папку.

Петро поклав калькулятор на стіл.

Іван перестав усміхатися.

Навіть Валера вже не говорив про Європу.

Микола Семенович помітив це й подумав, що от тепер почалася справжня робота.

Через пів години новина вже була в Viber.

Сашко написав коротко:

«Громада має визначити один пріоритетний проєкт для представлення делегації: 1) Будинок культури; 2) ставок і благоустрій; 3) дорога та водовідведення. Обговорення — до неділі».

Він спеціально не робив голосування.

Знав Голопупинці.

Правильно знав.

За п’ять хвилин Галина Петрівна написала:

«Я ЗА КЛУБ. ТАМ НАШІ ДІТИ».

Петро:

«А ДО КЛУБУ ВОНИ ПО ЧОМУ ЇХАТИ БУДУТЬ?»

Тамара Іванівна:

«ПЕТРЕ, НЕ ПОЧИНАЙ».

Петро:

«Я ЩЕ НЕ ПОЧИНАВ».

Люба:

«Я ЗА СТАВОК».

Хтось одразу відповів:

«БО В ТЕБЕ МАГАЗИН БЛИЗЬКО».

Люба:

«А Я ЦЕ Й НЕ ПРИХОВУЮ».

Через пів години чат уже умовно ділився на три частини.

Перші були клубівці.

Другі — ставкові.

Треті — дорожники.

Сашко прочитав ці назви й написав Наталці приватно:

«У нас народилася багатопартійна система».

Вона відповіла:

«Головне, щоб коаліцію створили до приїзду делегації».

На наступний день протистояння вийшло з інтернету на вулицю.

Біля магазину сперечалися про дорогу.

Біля клубу — про культуру.

Біля ставка — про ставок, що було логічно.

Найцікавіше було те, що кожен табір мав сильні аргументи.

Дорога справді була погана.

Клуб справді розвалювався.

Ставок справді перетворювався на болото.

І тому ніхто не міг просто махнути рукою й сказати: «Ваше неважливе».

Петро стояв біля магазину з чашкою кави й пояснював групі чоловіків:

— Клуб — це добре. Я нічого не кажу. Але якщо автобус перестане ходити, ви в тому клубі будете жити.

Тамара, яка саме проходила повз, зупинилася.

— А якщо молодь зовсім поїде, ти свою дорогу кому залишиш?

Петро замовк.

Вона теж.

Цього разу ніхто не жартував.

Бо обидва сказали правду.

Увечері Сашко зайшов до Наталки в амбулаторію. Вона сиділа біля вікна й щось писала.

— Ну що, за кого ти?

— За кого?

— Клуб, ставок чи дорога.

Наталка задумалася.

— За швидку.

— Тобто дорога?

— Так. Але доньці потрібен гурток. Значить, клуб. А влітку їй нема де нормально гуляти. Значить, ставок.

Сашко сів навпроти.

— Дуже допомогла.

— А ти думав, усе просто?

— До цього я думав, що найгірше — це Галина Петрівна у Viber.

— Ні. Найгірше — коли всі праві.

Ця фраза Сашкові не сподобалася саме тому, що була точною.

На третій день до сільради почали приносити підписи.

Сорок два — за клуб.

П’ятдесят один — за дорогу.

Тридцять вісім — за ставок.

Наступного дня цифри змінилися.

Почалася агітація.

Тамара Іванівна телефонувала батькам дітей із гуртків.

Рибалки ходили по дворах і пояснювали, що очищений ставок підвищить цінність усього села.

Петро просто возив людей своєю машиною по найгіршій частині дороги.

— Оце аргумент номер один, — казав він після чергової ями.

На третій ямі люди зазвичай погоджувалися.

Іван спробував закликати всіх до спокою.

Написав у групі велике повідомлення про спільне благо, довгострокове планування й необхідність не протиставляти культуру інфраструктурі.

Петро відповів одним рядком:

«ІВАНЕ, ТИ ЗА ЩО?»

Після п’яти хвилин мовчання Іван написав:

«ЗА КЛУБ».

Петро поставив смайлик, що сміється.

Іван образився.

Але найбільш несподівано повелася баба Орися.

Її питали всюди:

— Бабо Орисю, ви за що?

Вона кожного разу відповідала:

— А мені яка різниця?

Люди дивувалися.

— Як це?

— А так. Клуб мені вже пізно. У ставку я не купаюся. Машини не маю.

— То вам нічого не треба?

— Треба.

— Що?

— Щоб ви перестали тягнути кожен до себе.

Ця відповідь людям не подобалася.

Вона не дозволяла записати бабу Орисю до жодного табору.

У неділю Микола Семенович скликав нові збори.

Цього разу зал був ще повніший.

Три табори вже сиділи майже окремо.

Тамара принесла фотографії.

Рибалки — карту ставка.

Петро — фотографії ям.

Сашко подивився на зал і прошепотів Наталці:

— Як думаєш, виживемо?

— До голосування — так.

— А після?

— Побачимо.

Микола Семенович вийшов на сцену.

Подивився на людей.

— Ну що. Будемо домовлятися.

Петро одразу підняв руку.

— А якщо не домовимося?

Микола Семенович помовчав.

— Тоді будемо вчитися.

У залі загуділи.

І десь із останнього ряду баба Орися сказала:

— От. Нарешті до головного дійшли.

Микола Семенович почув.

Посміхнувся.

Бо вперше за весь цей час справа була вже не в Європі.

І навіть не в грошах.

Справа була в тому, чи здатні Голопупинці вибрати щось одне, не пересварившись так, щоб потім довелося будувати четвертий проєкт — нове село.

        ЧАСТИНА 11.ВІЙНА ПРОЄКТІВ

До недільних зборів Голопупинці підійшли вже не як одна громада, а як три майже сформовані держави. У кожної були свої аргументи, свої активісти, свої образи і навіть свої неофіційні штаби. «Клубівці» збиралися в Будинку культури. «Дорожники» — біля магазину та в Петровому дворі. Прихильники ставка найчастіше стояли біля самого ставка, де особливо переконливо було видно, чому його треба рятувати.

Сашко назвав це «війною проєктів».

Спочатку жартома.

Через два дні вже без жарту.

Бо виявилося, що люди дуже легко погоджуються на спільне благо, поки ніхто не питає, яке саме благо має бути першим.

Тамара Іванівна готувалася до зборів серйозно. Вона зробила стенд із фотографіями клубу різних років. На одній молодий ансамбль стояв на сцені в білих сорочках і широких краватках. На іншій — новорічний ранок із дітьми в костюмах зайчиків. На третій — весілля, де пів села ще мало чорне волосся й тонкі талії.

Під фотографіями Тамара написала великими літерами:

«БЕЗ КУЛЬТУРИ СЕЛО СТАЄ ПРОСТО МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ».

Петро, побачивши стенд, хмикнув.

— Дуже красиво.

Тамара одразу насторожилася.

— Що тобі не подобається?

— Все подобається.

— По голосу не чути.

— Я просто думаю: якщо люди до цього місця проживання не доїдуть, культура їм не дуже допоможе.

— Петре, ти можеш хоч раз не переводити все на дорогу?

— Можу. Коли дорога буде.

Тамара стиснула губи.

— От саме через таких, як ти, у нас клуб і розвалюється.

Петро повернувся до неї.

— Через мене?

— Через таких, хто думає тільки про господарство.

— А ти думаєш тільки про сцену.

— Я думаю про людей!

— І я думаю про людей.

— На тракторі?

— А трактор не для людей працює?

Сварка могла б початися прямо біля стенда, але в цей момент Іван Корнійчук став між ними.

— Давайте не зараз.

Петро подивився на нього.

— А коли? Після Європи?

— Хоч після зборів.

— Добре. Після зборів так після зборів.

Тамара нічого не відповіла, але стенд посунула ближче до входу.

У Петра теж були аргументи.

Він не робив красивих плакатів.

Він зробив простіше.

Вранці перед зборами посадив у свою стару «Ниву» трьох людей, які вагалися, й провіз їх центральною дорогою після нічного дощу.

На першій ямі вони ще жартували.

На другій трималися за ручки.

На третій одна жінка сказала:

— Добре, Петре, ми зрозуміли.

— Ні, — відповів він. — Тут далі найкраще.

Після четвертої ями всі троє стали «дорожниками».

— Оце моя презентація, — сказав Петро.

Коли про це дізналася Тамара, вона обурилася.

— Це маніпуляція.

Петро знизав плечима.

— А твої фотографії молодих людей — не маніпуляція?

— Це пам’ять.

— А в мене підвіска — теж пам’ять. Я її після тієї ями вже вдруге міняю.

Рибалки діяли хитріше.

Вони прибрали частину берега ставка, поставили стару лавку, розпалили багаття й у суботу ввечері запросили кількох людей «просто посидіти».

Був теплий вечір. Над водою літали ластівки. Діти бігали по траві. Хтось приніс картоплю. Хтось — гармошку. І ставок, який усі звикли називати болотом, раптом на годину знову став таким, яким його пам’ятали старші.

Іван сидів на лавці й дивився на воду.

— Оце і є аргумент, — сказав він.

Петро, який теж прийшов, пирхнув.

— Комарі?

— Місце.

— Місце в нас і без гранту є.

— Але воно вмирає.

— Усе вмирає, якщо не доглядати.

Іван глянув на нього.

— От. Нарешті ти сказав щось розумне.

— Я завжди кажу розумне. Просто ти довго доходиш.

До неділі всі вже знали, хто за що.

Іноді навіть краще, ніж самі люди.

Якщо хтось казав, що клуб треба ремонтувати, його автоматично записували до Тамари.

Якщо згадував ями — до Петра.

Якщо говорив про дітей, природу чи відпочинок — до ставкових.

Люба намагалася тримати нейтралітет, але їй не вірили.

— Ти за ставок, — казали їй.

— Я за торгівлю.

— Це те саме.

— Не зовсім.

— Магазин ближче до ставка.

— І до дороги теж.

— Але не до клубу.

Люба задумалася.

— Треба другий магазин.

На цьому суперечка зазвичай закінчувалася сміхом.

Але сміху ставало дедалі менше.

У неділю зал клубу був повний ще за пів години до початку. Тамара розсадила людей так, щоб не закривали стенд. Петро поклав на стіл фотографії ям. Іван приніс карту ставка, роздруковану Сашком.

Микола Семенович побачив усе це й тихо сказав Ліді:

— Мені вже страшно.

— Чого?

— Вони підготувалися.

— Ви ж самі просили.

— От тому й страшно.

Сашко сидів збоку з ноутбуком.

Наталка сіла поруч.

— Думаєш, буде погано?

— Думаю, буде голосно.

— Це не те саме.

— У Голопупинцях часто те саме.

Микола Семенович піднявся на сцену.

— Починаємо. Одразу прошу: по черзі. Без крику. Без особистих образ.

Петро тихо сказав:

— Тоді половина аргументів пропаде.

Тамара почула.

— От і почалося.

— Я ж тихо.

— Я все чую.

— Це професійне.

Микола Семенович постукав по мікрофону.

— Першим обговорюємо клуб.

Тамара встала.

Говорила вона цього разу без пафосу.

Навіть Петро здивувався.

— Я не буду вам розповідати, що клуб важливіший за все. Не важливіший. Але подивіться на село. Молоді мало. Діти після школи або вдома в телефонах, або їдуть у район. У нас нема нормального залу, нема гуртків узимку, нема місця, де можна зібрати людей. Клуб зараз — це не про танці. Це може бути місце для всього села.

Вона показала фотографії.

— Тут виросли покоління. Не тому, що будівля якась свята. А тому, що люди там зустрічалися. Якщо ми зовсім перестанемо зустрічатися, що залишиться від громади?

У залі стало тихо.

Петро сидів, дивлячись на фотографію молодого себе з гітарою.

Тамара помітила.

— Петре, ти ж тут грав.

— Було.

— То чого тепер робиш вигляд, що клуб тобі чужий?

Петро підняв голову.

— Я не роблю.

— Тоді підтримай.

— А я не можу.

— Чому?

Петро встав.

— Бо я по вашому клубу трактором не їжджу. Я по дорозі їжджу.

Тамара теж піднялася.

— А ваш трактор дітей виховувати буде?

— А ваш хор швидку з ями витягне?

У залі загуло.

Микола Семенович одразу підняв руку.

— Спокійно.

Але вже було пізно.

Тамара почервоніла.

— Ти все міряєш трактором.

— Бо він у мене є.

— А в людей є діти.

— У мене теж є діти!

— Вони тут живуть?

Це було боляче.

Петро замовк.

Його обидва сини давно працювали за кордоном.

Тамара відразу зрозуміла, що сказала зайве.

— Петре, я не те мала на увазі.

— Те.

— Я просто...

— Нічого. Далі говори.

Він сів.

У залі стало незручно тихо.

Сашко глянув на Наталку.

Вона ледь похитала головою.

Оце вже була не смішна сварка.

Микола Семенович дав усім кілька секунд і сказав:

— Тепер дорога.

Петро спочатку не хотів вставати.

Потім усе-таки піднявся.

— Я не вмію красиво. І плакатів у мене нема. Є дорога. Всі її бачать. Не тільки фермери. По ній діти їздять. Швидка. Автобус. Люди на роботу. Ми вже десять років латаємо її шматками. А поки не зробимо воду, кожна злива знову все змиє. Тому треба не просто асфальт. Треба водовідведення.

Він показав фотографію.

— Оце після дощу.

Хтось із залу сказав:

— Там моя машина торік сіла.

Петро кивнув.

— От. І якщо ми зараз візьмемо гроші на лавки біля ставка чи на сцену, а через два роки автобус перестане сюди ходити, тоді кому той клуб?

Тамара не витримала:

— Знову клуб.

— Бо вибір між ним і дорогою.

— Ні. Ти робиш так, ніби культура — це розкіш.

— Я такого не казав.

— Кажеш.

— Не кажу.

— Петре...

— Тамаро, я не проти клубу!

— Ти весь тиждень усім розповідаєш, що клуб нікому не потрібен.

— Я сказав, що він не перший!

— Для тебе.

— Для мене. А я тут теж живу.

Оце було важливо.

Тамара замовкла.

Бо це була правда.

Микола Семенович втрутився:

— Саме тому ми й зібралися. У кожного є своя потреба.

Іван підняв руку.

— Можна?

Петро тихо сказав:

— Зараз буде двадцять хвилин.

Іван почув.

— Буду коротко.

— Уже страшно.

— Ми робимо одну помилку. Говоримо так, ніби дорога, клуб і ставок існують окремо. Насправді це одне село. Якщо є хороша дорога, але нема куди піти — молодь по цій дорозі швидше виїде. Якщо є клуб, але неможливо доїхати — він порожній. Якщо нема місця для відпочинку — людям теж нема де бути разом.

Петро нахилився до сусіда.

— Я ж казав: баланс.

Іван почув.

— Так, Петре. Баланс.

— Знав.

Іван усміхнувся.

— Але обрати все одно доведеться.

— От. Нарешті.

Тепер слово дали ставковим.

Говорив дід Семен, який усе життя рибалив.

— Я не знаю, скільки там ваших євро дадуть. Але ставок ми втратимо, якщо ще років п’ять нічого не робити. Він міліє. Берег сиплеться. Молоді там нема. Діти лізуть у кущі. Раніше там село збиралося.

Хтось із залу сказав:

— Раніше й вода чистіша була.

— Була.

— А риби?

— Була.

Петро озвався:

— А тепер риба розумна. В інше село переїхала.

Зал засміявся.

Напруга трохи спала.

Семен теж усміхнувся.

— От і треба повернути.

— Рибу?

— Людей.

Петро перестав жартувати.

Далі говорили довго.

Іноді розумно.

Іноді ні.

Хтось вимагав провести таємне голосування.

Хтось — відкрите.

Галина Петрівна заявила, що треба «врахувати думку тих, хто за кордоном, бо вони теж наші». Петро одразу спитав, чи враховуватимуть думку тих, хто повертається лише на Різдво. Галина образилася. Люба запропонувала спочатку з’ясувати, хто реально готовий допомагати грошима й роботою.

І тут тема стала ще серйознішою.

— А чого це ми маємо самі платити, якщо грант? — спитав хтось.

Микола Семенович пояснив:

— Бо грант не означає, що нам усе зроблять під ключ. Треба наша участь.

— Яка?

— Робота. Матеріали. Можливо, співфінансування.

Петро одразу:

— От. Дорогу я технікою підтримаю.

Тамара:

— А на клуб люди теж дадуть.

— Скільки?

— Зберемо.

— Це не сума.

— А твоя техніка без солярки теж не поїде.

Петро примружився.

— Я солярку дам.

— Всю?

— Скільки треба.

— Записали!

Петро зрозумів, що його щойно спіймали.

— Почекай.

Тамара вже повернулася до Ліди.

— Запишіть: Петро Чумак готовий надати техніку й пальне для громадських робіт.

Ліда серйозно записала.

Петро подивився на неї.

— Лідо.

— Що?

— Не все.

— А що саме?

— Ну... подивимося.

— Уже записала.

Зал засміявся.

Але потім знову почалося.

Говорили про дітей.

Про старих.

Про швидку.

Про те, що молодь виїжджає.

Про те, що немає роботи.

Про те, що ставок можна зробити самим.

Про те, що дорогу самим не зробити.

Про те, що клуб можна ремонтувати частинами.

Про те, що дах чекати вже не може.

І чим довше говорили, тим ясніше ставало: кожен аргумент тягне за собою інший.

Не було дурного варіанту.

Не було зайвого.

Не було такого, що можна просто відкинути.

Саме тому сварка ставала серйозною.

Коли людина бореться за дурницю, її легко переконати.

Коли вона бореться за щось справді потрібне — набагато важче.

Перший великий конфлікт стався під кінець.

Молода жінка з дитиною сказала:

— Я за клуб. Бо в дитини тут нічого нема.

Чоловік із заднього ряду відповів:

— А я за дорогу. Бо моя мати минулої зими чекала швидку сорок хвилин.

Жінка замовкла.

Тоді інша сказала:

— А моя внучка влітку впала біля ставка, бо там усе заросло.

І раптом усі перестали говорити категоріями «проєктів».

За кожним стояла конкретна людина.

Конкретний страх.

Конкретна пам’ять.

Микола Семенович дивився на зал і розумів: якщо зараз просто поставити три варіанти на голосування, переможе один, а два інших табори підуть додому з образою.

Він підняв руку.

— Голосування сьогодні не буде.

Зал загув.

Петро:

— Чого?

Тамара:

— Ми ж для цього прийшли.

— Ні. Ви прийшли домовитися.

— То ми й домовляємося.

Баба Орися, яка досі мовчала, голосно сказала:

— Не схоже.

Усі стихли.

Микола Семенович продовжив:

— За тиждень кожна група підготує не тільки те, чому її проєкт потрібен. А й що вона готова зробити сама. Не просити. Зробити.

Зал уже слухав уважніше.

— Клубівці — що можуть зробити без гранту. Дорожники — що можуть зробити самі. Ставок — те саме. Гроші, робота, техніка, люди. І ще одне.

Петро:

— Що?

— Кожна група повинна написати, чому два інші проєкти теж важливі.

Тиша.

Тамара нахмурилася.

— Для чого?

— Щоб хоч тиждень подумати не тільки про себе.

Петро потер підборіддя.

— Хитро.

Іван усміхнувся.

— Дуже правильна ідея.

Петро повернувся до нього.

— Ти радуйся тихо. Тобі писати більше за всіх.

Зал засміявся.

Збори закінчилися без рішення.

Люди виходили з клубу повільно.

Групами.

Уже не так весело, як раніше.

Петро стояв біля дверей, коли Тамара проходила повз.

Він сказав:

— Тамаро.

Вона зупинилася.

— Що?

— Про синів... ти не те сказала.

Тамара опустила очі.

— Я знаю.

— Вони самі поїхали.

— Я знаю.

— Але ти права. Не хочу, щоб усі поїхали.

Тамара подивилася на нього.

— А я не хочу, щоб швидка застрягла в ямі.

Кілька секунд вони мовчали.

Петро кивнув.

— От і проблема.

— Три.

— Та ні.

— А скільки?

Петро глянув на людей, які сперечалися на ґанку.

— Одна.

— Яка?

— Ми.

Тамара хотіла щось відповісти, але не стала.

А біля воріт баба Орися вже говорила Сашкові:

— Бачиш?

— Що?

— Як тільки дали людям вибирати, одразу стали ворогами.

— І що робити?

Вона знизала плечима.

— Вчитися вибирати так, щоб після вибору ще вітатися.

Сашко усміхнувся.

— Думаєте, вийде?

Баба Орися подивилася на Петра й Тамару, які вже йшли в один бік, хоч і на відстані кількох метрів одне від одного.

— Якщо не повбиваються раніше.

І повільно рушила додому.

             ЧАСТИНА 12.СТАРИЙ КЛУБ

Прибирати горище Будинку культури ніхто не хотів. Саме тому Тамара Іванівна включила його до списку першочергових робіт.

— А навіщо туди взагалі лізти? — спитав Петро, стоячи посеред зали з ганчіркою в руці так, ніби це був інструмент, яким він користувався вперше в житті.

— Бо там сорок років ніхто нормально не прибирав.

— Тим більше. Якщо сорок років простояло, ще місяць витримає.

Тамара подивилася на нього.

— Ти прийшов допомагати?

— Прийшов.

— То допомагай.

— Я ж допомагаю.

— Ти п’ять хвилин стоїш із однією ганчіркою.

Петро глянув на неї.

— Я вивчаю фронт робіт.

— Валери на тебе нема.

— Не клич.

На прибирання прийшло людей п’ятнадцять. Найдивніше було те, що після «війни проєктів» частина дорожників теж з’явилася в клубі. Не тому, що раптом змінила позицію. Просто Микола Семенович чітко сказав: кожна група має показати, що готова щось робити сама. І якщо Тамарині люди прибирають клуб, то нехай інші хоча б не стоять осторонь.

Сашко прийшов із рукавицями й телефоном. Наталка — з донькою. Іван — у старій куртці, яку, за його словами, «не шкода». Люба принесла чай і пиріжки. Валера з’явився з рулеткою, хоча ніхто не знав навіщо. Баба Орися не прийшла працювати, але сіла на лавку біля входу й заявила, що контролюватиме якість.

— А це не робота? — сказала вона. — Якби вас ніхто не контролював, ви б уже пили чай.

Люба з пиріжками мовчки зайшла всередину.

Горище відкривали старим ключем, який Тамара тримала в окремій коробці разом із ключами від костюмерної, складу, електрощитової й дверей, яких у клубі вже не існувало.

Замок довго не піддавався.

Петро покрутив ручку.

— Дай сюди.

— Обережно, — сказала Тамара.

— Я обережно.

Він смикнув сильніше.

Двері відчинилися одразу разом із шматком старої штукатурки.

Тамара схопилася за голову.

— Петре!

— Воно саме.

— У тебе все саме!

— Я навіть не тягнув.

Іван оглянув тріщину.

— Насправді тут дерево вже давно розсохлося.

Петро кивнув.

— От бачиш.

Тамара глянула на обох.

— Ще один захисник — і я вас двох із горища скину.

На сходах було темно й пахло пилом, сухим деревом і старими речами. Першим поліз Сашко з ліхтариком. За ним Петро. Потім Іван. Валеру Тамара відправила по драбину, хоча драбина не була потрібна, просто щоб він не почав коментувати конструкцію даху.

Горище виявилося більшим, ніж усі пам’ятали. Під кроквами лежали старі декорації, поламані стільці, коробки, дерев’яні рамки, рулони тканини, новорічні зірки, шматки штучних ялинок, фанерний місяць, величезна картонна цифра «50» і голова сніговика без тулуба.

Петро підняв її.

— Тамаро, це що?

— Не чіпай.

— Чого?

— Декорація.

— До чого?

— Уже не пам’ятаю.

— Тоді це сміття.

— Поклади.

— Тамаро...

— Поклади.

Петро поставив голову сніговика назад.

— Оце через таке клуб і не має місця.

Іван почав витягати старі афіші.

— Дивіться.

На пожовклому ватмані великими червоними літерами було написано:

«Новорічний вечір. Танці до 2:00».

Петро засміявся.

— До другої? І хто нас тоді додому гнав?

Тамара, яка саме піднялася, глянула на афішу.

— Міліція.

— Точно.

— А ти ховався за сценою.

— Я не ховався.

— Петре.

— Я проводжав дівчину.

— Трьох?

Іван усміхнувся.

— Бурхлива молодість.

Петро ткнув у нього афішею.

— А ти не смійся. Тебе тоді з танців вигнали за бійку.

Іван обурився.

— Не за бійку.

— А за що?

— За конфлікт.

— А різниця?

— Я не бився. Я втручався.

— Кулаком?

— Ситуація була складна.

Тамара махнула рукою.

— Працюйте.

Далі знайшли коробку зі старими грамплатівками. Кілька котушкових плівок. Магнітофон без кришки. Папку з протоколами художньої ради. Три червоні прапори. Дитячі костюми, від яких пахло нафталіном так сильно, що Сашко чхнув і сказав:

— Якщо комісія сюди зайде, вона не в Європу нас не візьме. Вона нас закриє.

Тамара шикнула.

— Ніхто сюди не зайде.

— Тоді навіщо прибираємо?

— Для себе.

Сашко подивився на неї.

Тамара сама ніби здивувалася власним словам.

— Ну... і для порядку.

В дальньому кутку за старими декораціями стояли чотири картонні коробки. На одній чорним маркером було написано: «ФОТО». Почерк був давній, літери майже вицвіли.

Іван одразу відклав усе, що тримав.

— Стійте.

Петро засміявся.

— Археолог знайшов кістку.

— Не чіпай поки.

— Та я й не чіпаю.

Іван присів біля коробки, підняв кришку й завмер.

Всередині лежали фотографії.

Сотні.

Чорно-білі, кольорові, маленькі, великі, матові, глянцеві. Деякі були підписані ззаду олівцем. Інші склеїлися від часу. Разом із фотографіями лежали старі негативи, афіші, запрошення на вечори й кілька листів.

— Тамаро, — тихо сказав Іван.

Вона підійшла.

Побачила коробку.

І сіла прямо на старий стілець.

— Господи...

Ніхто більше не працював.

Сашко взяв першу фотографію. На сходах клубу стояло чоловік сорок молоді. Хлопці в костюмах, дівчата в сукнях. Усі серйозні, бо колись на фото усміхалися не так часто, як тепер.

— Це який рік?

Іван узяв знімок.

— Десь вісімдесят третій.

Тамара підсунулася ближче.

— Ні. Вісімдесят четвертий. Бачиш, сцена вже перебудована.

Петро нахилився.

— А це хто?

Тамара придивилася.

— Це ти.

— Де?

— Оцей.

— Не може бути.

— Чого?

— Я худий.

Люба, яка вже піднялася з чаєм, глянула через його плече.

— Петре, ти колись був худий?

— Я завжди був нормальний.

— Ні, тут ти ще був людиною.

Усі засміялися.

Петро вихопив фотографію.

— Ану дай.

На фото він справді стояв із гітарою, у світлій сорочці, з довгим коміром і густим чорним волоссям.

Сашко придивився.

— Петре Васильовичу, ви грали?

— Було.

— На гітарі?

— На басі.

— Серйозно?

— А що ти думаєш, ми відразу старими народилися?

Це прозвучало жартома, але після цих слів усі чомусь притихли.

Наступну фотографію витягла Наталка.

На сцені стояв Іван.

З довгим волоссям майже до плечей.

Наталка не втрималася.

— Іване Петровичу...

Петро вже побачив.

— Дай сюди!

— Не дам.

— Іване!

Петро вихопив фото.

Подивився.

Потім ще раз.

— Це що?!

Іван намагався забрати.

— Поверни.

— Люди! Іван був рокером!

— Я не був рокером.

— А це що на голові?

— Волосся.

— Я бачу, що не капуста.

Сміялися всі, навіть Тамара.

Іван нарешті забрав фотографію.

— Це була мода.

Петро витер очі.

— Іване, я тобі тепер ніколи не дам спокою.

— Ти й до цього не давав.

Далі пішло швидше.

На одній фотографії Люба стояла за столом на якомусь святі зовсім молодою, у червоній сукні.

На іншій Валера ще до Італії танцював у самодіяльному ансамблі й був у таких вузьких штанях, що навіть він сам попросив фото нікому не показувати.

На третій Микола Семенович стояв біля клубу й обіймав за плечі молоду дівчину.

Тамара взяла знімок.

Зупинилася.

— Ой.

Петро одразу підійшов.

— Що там?

— Нічого.

— Тамаро.

— Кажу — нічого.

Петро заглянув.

Потім засміявся так голосно, що знизу крикнула баба Орися:

— Ви там працюєте чи вже свято почалося?

Петро спустився сходами майже бігцем.

— Миколо Семеновичу дзвоніть!

Сашко схопив його за рукав.

— Стійте. Не треба одразу.

— Треба!

— Навіщо?

— Людина повинна знати, що історія її наздогнала.

На фотографії молодий Микола Семенович обіймав Марію Соловей — нині Марію Петрівну Коваленко, дружину Василя Коваленка, з яким староста щосуботи грав у доміно.

Тамара похитала головою.

— Нічого там такого нема. Молоді були.

Петро не міг заспокоїтися.

— Василь знає?

Іван суворо сказав:

— Петре.

— Що?

— Не рознось.

— Я? Я ніколи.

Сашко глянув на Наталку.

— Через годину знатиме все село.

— Через пів.

І справді, Петро пішов по чай.

А повернувся вже без телефона.

— Де телефон? — спитала Тамара.

— Внизу.

— Чого?

— Заряджається.

— Петре.

— Що?

— Тільки спробуй.

— Та що ви всі на мене?

У цей момент зверху долинув голос Люби:

— Ой, дивіться!

Вона тримала фотографію Галини Петрівни.

І цього разу засміялися не одразу.

На фото Галина стояла біля клубу в білому платті. Не весільному — просто світлому літньому, з тонким поясом. Волосся густе, довге, погляд прямий. Вона була така молода й красива, що навіть ті, хто знав її все життя, кілька секунд ніби не могли з’єднати цю дівчину з жінкою, яка нині писала у Viber великими літерами й знала все про всіх.

Тамара взяла фотографію.

— Красуня була.

Петро тихо сказав:

— Була.

Люба повернулася до нього.

— Чого «була»? Вона й зараз гарна.

— Я не те мав на увазі.

— То кажи нормально.

Іван усміхнувся.

— Час просто змінює людей.

Баба Орися, яка нарешті вирішила піднятися нагору й подивитися, чого всі затихли, почула останню фразу.

— Не час.

Усі озирнулися.

— А що? — спитав Іван.

Вона взяла фотографію Галини.

Подивилася.

— Життя.

Потім повернула знімок.

— Час тільки йде.

Ніхто не пожартував.

Коробки переносили вниз обережно, ніби там лежало щось крихке. Хоча папір був старий, а деякі фотографії вже згиналися по краях, крихкими раптом стали не вони.

Крихкими виявилися люди.

Тамара розклала кілька знімків на сцені.

Скоро навколо столу зібралися всі.

Працювати вже ніхто не хотів.

Кожна фотографія витягувала за собою історію.

— Оце весілля Коваленків.

— Ні, це проводи Мишка в армію.

— А хто біля гармошки?

— Покійний Степан.

— А ця дівчина?

— То ж Надя.

— Яка Надя?

— Лідина сестра.

— Не може бути.

— Може.

— А оце хто на мотоциклі?

— Микола Семенович.

— Наш?

— А який ще?

— Він їздив на мотоциклі?!

Сашко дивився, як люди сміються, сперечаються, виривають одне в одного фотографії й називають прізвища тих, кого вже давно не було.

І раптом зрозумів дивну річ.

До цього клуб для нього був просто старою будівлею. Сцена, стіни, протікаючий дах, старі дроти, кілька кімнат. Проєкт. Кошторис. Об’єкт для ремонту.

А тепер усе змінилося.

На цих фотографіях клуб був молодістю Петра. Волоссям Івана. Першими танцями Галини. Чиєюсь любов’ю. Чиєюсь сваркою. Чиїмось весіллям. Дитячим ранком. Проводами. Поверненнями. Тут люди знайомилися. Тут мирилися. Тут уперше виходили на сцену. Тут хтось востаннє танцював із людиною, якої вже немає.

Наталка сиділа поруч і тримала фотографію своєї матері.

На фото мама була молодша за неї.

— Дивно, — сказала Наталка.

— Що?

— Я її такою не пам’ятаю.

Сашко глянув.

— Гарна.

— Дуже.

Наталка провела пальцем по краю фотографії.

— Ми чомусь думаємо, що наші батьки одразу народилися старими.

Сашко усміхнувся.

— А вони теж дурниці робили.

— Ще які.

Вона показала на фото.

— Оце плаття мама мені потім описувала. Казала, що батько весь вечір ревнував.

— До кого?

— Не сказала.

Сашко нахилився.

— Може, зараз знайдемо.

Наталка штовхнула його плечем.

— Навіть не думай.

Тамара тим часом відкрила ще одну коробку. Там лежали старі журнали клубу. Записи репетицій. Назви колективів. Списки учасників. У багатьох прізвищах люди впізнавали себе.

Петро знайшов власне.

— «Вокально-інструментальний ансамбль “Ритм”». Оце ми.

Іван заглянув.

— У тебе три пропуски репетицій.

— Так я працював.

Тамара подивилася на запис.

— Тут написано: «без поважної причини».

— Хто це писав?

— Я.

Петро підняв голову.

— Ти?!

— А хто ще?

— Ти вже тоді була така?

— Яка?

— Організована.

— Петре, не наривáйся.

Поруч засміялися.

І саме в цей момент до клубу зайшов Микола Семенович.

— Що у вас тут?

Усі замовкли.

Петро відразу потягнувся до фотографії.

Тамара вдарила його по руці.

— Не смій.

Микола Семенович насупився.

— Що?

— Нічого, — сказала Тамара.

— Чого ви тоді всі на мене дивитеся?

Петро вже червонів від стриманого сміху.

Староста помітив.

— Петре.

— Що?

— Покажи.

— Там нічого.

— Покажи.

— Миколо Семеновичу, молодість — справа особиста.

Усі вибухнули.

Микола Семенович забрав фотографію.

Побачив.

Застиг.

Потім зняв окуляри.

Знову глянув.

— Звідки це?

Тамара кивнула на коробки.

— З горища.

Микола Семенович довго дивився на знімок.

Петро нарешті не витримав.

— Ну що, Марії Петрівні відправити чи Василю?

Староста підняв очі.

— Петре.

— Мовчу.

— Якщо ця фотографія з’явиться в групі...

— Я нічого.

— Я ще не договорив.

— Уже зрозумів.

Микола Семенович поклав знімок на стіл і раптом усміхнувся.

— Гарні були часи.

Тамара кивнула.

— Були.

Іван поправив окуляри.

— Може, зробимо виставку до приїзду делегації?

Усі замовкли.

Тамара подивилася на фотографії.

— Не для делегації.

Іван глянув на неї.

— А для кого?

— Для нас.

Петро присів на край сцени.

— А це правильно.

Сашко подивився на нього.

— Ви ж за дорогу.

— Я й зараз за дорогу.

— А клуб?

Петро оглянув зал.

Потім стару сцену.

Потім фотографію, де він стояв молодий з гітарою.

— А клуб... нехай стоїть.

Тамара нічого не сказала.

Але усміхнулася.

До вечора вони вже не просто прибирали. Сашко почав сканувати фотографії телефоном. Наталка підписувала прізвища. Іван визначав роки. Тамара сперечалася з ним. Люба приносила чай. Петро відновлював у пам’яті, хто з ким тоді танцював і хто кому дав по шиї після концерту. Микола Семенович знайшов ще дві фотографії, на яких краще було не показувати його дружині, і тихо поклав їх у кишеню.

Сашко це помітив.

— Миколо Семеновичу.

— Що?

— Архів громади.

— Я знаю.

— А фото?

— На реставрацію.

— Куди?

Староста подивився на нього.

— Сашку.

— Все. Не бачив.

Увечері клуб спорожнів.

Коробки залишилися на сцені.

На столах лежали десятки фотографій.

Тамара вимкнула світло в коридорі, але в залі ще трохи постояла.

На одній фотографії вона була зовсім молода.

На іншій — поруч із людьми, яких уже не було.

Вона взяла знімок, подивилася й тихо сказала:

— Ну що ж ви всі тут лежали стільки років...

З дверей озвався Петро:

— Тамаро, йдеш?

Вона швидко поклала фото.

— Іду.

Петро стояв біля виходу.

— Завтра прийти?

Тамара здивувалася.

— А ти хочеш?

— Треба ж доробити.

— У тебе дорога.

— Дорога нікуди не втече.

Вона усміхнулася.

— Добре. Приходь.

Вони вийшли разом.

І того вечора старий клуб уперше за багато років перестав здаватися Голопупинцям просто будівлею, яку треба або ремонтувати, або закрити.

Виявилося, що стіни можуть тримати не тільки дах.

Іноді вони тримають пам’ять.

       ЧАСТИНА 13.САШКО Й НАТАЛКА

Наступного дня після знахідки на горищі клуб виглядав незвично тихим. Учора тут говорили всі одночасно, сміялися, сперечалися, тягнули одне в одного фотографії й викрикували прізвища людей, яких не згадували роками. Сьогодні в залі стояли лише два столи, ноутбук Сашка, коробки з фотографіями й старий сканер, який Тамара Іванівна принесла зі школи після трьох телефонних дзвінків і обіцянки повернути «в такому самому стані або кращому».

Сашко під’єднав сканер, почекав, поки комп’ютер його побачить, потім ще раз під’єднав, бо комп’ютер вирішив, що не побачить. Наталка сиділа навпроти й обережно перебирала фотографії.

— Ну?

— Що «ну»?

— Працює?

— Не заважай техніці думати.

— Вона давно думає.

— Вона стара.

— То поводься з повагою.

Сашко глянув на неї.

— Ти зараз про сканер чи про нас?

Наталка усміхнулася.

— Про сканер. До вас іще дійде.

За вікнами було сонячно. Крізь вимите скло падало світло, в якому кружляв дрібний пил, піднятий учорашнім прибиранням. На сцені стояли коробки, на стінах висіли старі афіші, а в кутку під тканиною виднівся той самий фанерний місяць, який Петро пропонував викинути, але Тамара заборонила.

Сканер нарешті ожив.

— О, — сказав Сашко. — Є контакт.

— З Європою?

— Не починай.

— Я тільки уточнила.

Вони взяли першу фотографію. На ній перед клубом стояла група дівчат у світлих сукнях. Наталка почала називати тих, кого впізнавала. Сашко записував прізвища в окремий файл.

— Оце тітка Люба.

— Серйозно?

— Ага.

— Худа.

— Не кажи їй.

— Я хочу жити.

— Правильна позиція.

Наступна фотографія була з якогось літнього свята. Діти стояли на сцені в білих сорочках, поруч — молоді жінки в довгих сукнях.

Наталка нахилилася ближче.

— Зачекай.

Вона взяла фотографію двома руками й довго дивилася.

— Що?

— Це мама.

Сашко пересів ближче.

— Де?

— Ось. Друга зліва.

Він придивився.

Молода жінка стояла збоку сцени, тримала в руках букет польових квітів і дивилася кудись за кадр. Обличчя було знайоме — але не таке, яким Сашко пам’ятав Наталчину матір.

— Схожа на тебе.

Наталка усміхнулася.

— Я думала, ти скажеш навпаки.

— Ні. Ти на неї.

Вона ще трохи подивилася.

— Тут мама молодша за мене.

Сашко мовчав.

— Дивно.

— Що?

Він сперся ліктями на стіл.

— Ми чомусь думаємо, що наші батьки одразу народилися старими.

Наталка засміялася тихо.

— Моя мама б тебе за це образилася.

— Я серйозно. От дивишся на них у дитинстві — вони вже дорослі. Вони все знають. Кажуть, що тобі робити. Сердяться. Вчать жити. А потім знаходиш таке фото й бачиш: вони самі ще нічого не знали.

Наталка провела пальцем по краю знімка.

— Вона тоді ще навіть із татом не була одружена.

— Знаєш рік?

— Мабуть, вісімдесят дев’ятий. Мама розповідала, що вони познайомилися на концерті.

Сашко посміхнувся.

— У цьому клубі?

— У цьому.

— Оце Тамара Іванівна отримає ще один аргумент.

— Не кажи їй. Вона повісить табличку: «Тут утворено сім’ю Шевчуків».

— І стрілку.

— І графік екскурсій.

Вони засміялися, але тихо, ніби голосний сміх міг порушити щось у цій старій фотографії.

Наталка поклала її на сканер.

Кришка не закрилася до кінця.

— Нічого?

— Нічого. Притисни ось тут.

Вона поклала долоню на кришку. Сашко натиснув кнопку.

Сканер повільно засвітився й почав рухатися.

— Довго.

— Зате якісно.

— Ти всім жінкам так кажеш?

Сашко глянув на неї.

— Що?

— «Довго, зате якісно».

Він на секунду розгубився.

Наталка засміялася вже голосніше.

— Боже, Сашку. У тебе зараз обличчя було...

— Я просто не очікував.

— От тому з тобою цікаво.

— Чому?

— Ти думаєш секунд на п’ять довше, ніж нормальні люди.

— Я фільтрую.

— Через дуже дрібне сито.

На екрані з’явилося відскановане фото.

Наталка відразу перестала жартувати.

Збільшене зображення було дивно живим. Видно стало складки на сукні, квіти в руках, вираз очей. Молода жінка, яку Наталка звикла пам’ятати матір’ю, раптом стала просто дівчиною.

— Можеш мені це скинути?

— Звісно.

— Я роздрукую.

— Зробимо нормально. Почистимо трохи, вирівняємо.

Наталка кивнула.

— Дякую.

— Та нема за що.

Вона мовчала ще кілька секунд.

— Є.

Сашко хотів щось відповісти, але не знайшов потрібних слів і просто відкрив наступну фотографію.

Робота пішла швидше.

Вони сканували фото одне за одним. Деякі були смішні. На одній Петро стояв із гітарою в сорочці з таким коміром, що Наталка сказала: «Якби зараз таке вдягнув, Марічка зробила б із нього TikTok-зірку». На іншій Іван сидів на мотоциклі в темних окулярах.

— Це точно Іван Петрович?

— Схоже.

— Ні, не може бути.

— Чому?

— Бо тут він мовчить.

Сашко засміявся.

На третій фотографії Валера стояв у компанії дівчат.

Наталка придивилася.

— Дивись, який красень.

— Не показуй йому.

— Чого?

— Завтра почне розповідати, що в Італії таких фотографій у нього ще більше.

Ближче до обіду вони натрапили на фото самої Наталки — маленької, років п’яти, у величезному білому банті й із виразом глибокого невдоволення світом.

Сашко підняв фотографію.

— О.

— Віддай.

— Чому?

— Просто віддай.

— Ти тут дуже серйозна.

— Я завжди була серйозна.

— Видно. П’ять років, а вже всіх засудила.

Наталка потягнулася через стіл.

— Сашко.

Він підняв фото вище.

— Ні, це історичний документ.

— Віддай.

— Архів громади.

— Я тобі зараз громаду покажу.

Вона обійшла стіл, Сашко відступив, і вони кілька секунд крутилися між стільцями, як діти, поки Наталка все-таки не вихопила фотографію.

— Все.

— Я встиг запам’ятати.

— Забудь.

— Не можу. Історична пам’ять.

Вона засміялася й повернулася до столу.

Сашко сів навпроти.

На якусь мить їхні погляди зустрілися.

Не довго.

Але трохи довше, ніж звичайно.

Наталка першою опустила очі.

— Давай працювати.

— Давай.

Кілька хвилин вони мовчали.

І це мовчання не було незручним.

Сашко раптом подумав, що давно ні з ким так не мовчав. Зазвичай мовчання вимагало заповнення. Питання. Телефона. Телевізора. Якоїсь дурної фрази. А тут нічого не треба було.

Наталка взяла наступну фотографію.

— Ти чого повернувся?

Питання прозвучало несподівано.

— Куди?

— У село.

Сашко подивився на неї.

— А.

— Ти ж нормально працював.

— Нормально.

— Міг залишитися.

— Міг.

— То чого?

Він покрутив у пальцях олівець.

— Не знаю.

— Хороша відповідь.

— Справжня.

— Все одно чомусь повернувся.

Сашко трохи подумав.

— Спочатку казав собі, що тимчасово. Мати сама. Хата. Треба було дещо доробити. Потім робота знайшлася. Потім ще щось.

— А потім?

— А потім перестав збиратися назад.

Наталка кивнула.

— Значить, хотів повернутися.

— Можливо.

— Ти дивний.

— Це вже сьогодні було.

— Ні, я в іншому сенсі.

— А в якому?

Вона усміхнулася.

— Ще не вирішила.

Сашко хотів спитати її про щось у відповідь, але цього разу не став тягнути.

— А ти чого залишилася?

Наталка трохи здивувалася.

— Тут моя робота. Донька. Мама була.

Вона замовкла.

Сашко зрозумів, що зайшов на територію, де жартувати не треба.

— Ти хотіла поїхати?

— Колись.

— Куди?

— Та куди всі. У місто. Потім була думка в Польщу. Подруга кликала. Потім розлучення. Мама захворіла. Потім...

Вона знизала плечима.

— Життя якось саме вирішило.

Сашко глянув на фотографії.

— Може, ми всі так думаємо, що життя за нас вирішило.

— А насправді?

— Не знаю.

— Знов хороша відповідь.

— Я сьогодні сильний.

Наталка усміхнулася.

— Просто іноді легше сказати «так склалося», ніж «я так вибрав».

Сашко подивився на неї.

— А ти вибрала?

Вона не відповіла одразу.

— Зараз — так.

— Залишитися?

— Жити.

Він трохи насупився.

— Це як?

— А от так. Не чекати, поки щось почнеться. Чи хтось приїде. Чи хтось забере. Чи стане легше.

Сашко усміхнувся.

— Ти зараз про село чи про себе?

Наталка подивилася прямо на нього.

— А ти як думаєш?

І отут Сашко знову задумався секунд на п’ять.

Наталка похитала головою.

— Безнадійний.

— Я фільтрую.

— Бачу.

Вона взяла наступну фотографію.

На ній молодий чоловік стояв біля мотоцикла поруч із дівчиною.

— Це хто?

Сашко придивився.

— Не знаю.

— Треба буде спитати.

— Запиши «невідомі закохані».

— Звідки знаєш, що закохані?

— Він дивиться не в камеру.

— А куди?

— На неї.

Наталка глянула на фото.

— Справді.

— От бачиш.

— Ти, виявляється, спостережливий.

— Іноді.

— А в житті?

Сашко вже зрозумів, куди вона веде, але вирішив удавати, що ні.

— А що в житті?

Наталка засміялася.

— Нічого.

— Ні, кажи.

— Не хочу.

— Чого?

— Хочу подивитися, скільки ще тобі треба років.

— На що?

Вона тільки похитала головою.

У дверях клубу раптом з’явилася Тамара Іванівна.

— О! Працюєте?

Наталка навіть не здригнулася.

Сашко, навпаки, чомусь одразу відсунувся від столу.

Тамара помітила.

Звісно, помітила.

— Я не заважаю?

— Ні, — занадто швидко сказав Сашко.

Наталка подивилася на нього й закусила губу, щоб не засміятися.

— Добре, — сказала Тамара. — Я тільки принесла ще один пакет.

Вона поставила на стіл старий конверт.

— Там фотографії з весіль.

Сашко зітхнув.

— Саме цього нам не вистачало.

— Що?

— Нічого.

Тамара пішла.

За хвилину з коридору почувся її голос:

— І двері зачиніть, як підете!

Наталка глянула на Сашка.

— Чого ти почервонів?

— Не почервонів.

— Я медик.

— Це не діагноз.

— Поки що.

Вони знову засміялися.

Після обіду фотографій лишалося ще багато.

Сашко вже втомився, очі боліли від екрана. Наталка теж сиділа тихіше.

Вона раптом поклала руку на стос.

— Знаєш, що дивне?

— Що?

— На цих фото всі кудись поспішають жити. Танці, весілля, концерти, діти. І ніхто не думає, що колись лежатиме в коробці на горищі.

Сашко подивився на старі знімки.

— Може, й добре.

— Що добре?

— Що не думають.

Наталка кивнула.

— Мабуть.

Вони закінчили вже надвечір.

Сашко зберіг останній файл, зробив дві копії й одну скинув на окрему флешку.

Наталка підвелася.

— Все?

— На сьогодні.

— Скільки?

— Сто вісімдесят сім.

— Нічого собі.

— І це тільки одна коробка.

Вона глянула на решту.

— Завтра?

Сашко відповів не відразу.

— Якщо хочеш.

Наталка вдягнула куртку.

— Хочу.

Він кивнув.

— Тоді завтра.

Вона вже дійшла до дверей, але обернулася.

— Сашку.

— Що?

— Фото мами не забудь.

— Уже відправив.

Телефон у її кишені майже одразу дзенькнув.

Наталка витягла його, відкрила фотографію й кілька секунд дивилася на екран.

— Гарно вийшло.

— Я трохи почистив.

— Дякую.

Вона вийшла.

Сашко залишився в порожній залі.

На екрані ноутбука була відкрита папка зі старими фотографіями. Десятки молодих облич. Погляди. Посмішки. Люди, які ще не знали, ким стануть і куди їх заведе життя.

Телефон дзенькнув.

Повідомлення від Наталки.

«А дитяче фото моє видали».

Сашко усміхнувся й написав:

«Архів громади не знищується».

Відповідь прийшла миттєво:

«Тоді завтра не прийду».

Він набрав:

«Видалив».

Через кілька секунд:

«Брешеш».

Сашко подивився на фотографію маленької Наталки з величезним білим бантом.

Подумав.

Перемістив файл в окрему папку.

Назвав її:

«НЕ ПОКАЗУВАТИ НАТАЛЦІ».

І лише потім зрозумів, що усміхається вже хвилини дві.

                    ЧАСТИНА 14.МЕЖА

Про те, що «в Європі земля повинна бути оформлена до сантиметра», Петро дізнався, звісно, не з документів. Про це йому сказав Валера Італієць біля магазину, причому сказав так упевнено, що наступного ранку Петро вже шукав у старій шафі папку з документами на пай, город і садибу.

Дружина застала його навколішки перед нижньою полицею.

— Що шукаєш?

— Землю.

— Вона надворі.

— Документи.

— А що сталося?

Петро витягнув стару папку, здув із неї пил.

— Нічого.

— Тоді чого з восьмої ранку перевернув усю шафу?

— Кажуть, межі повинні бути оформлені точно.

Дружина відразу зрозуміла.

— Валера?

Петро не відповів.

— Ясно.

Вона пішла на кухню.

— Тільки Івана зранку не чіпай.

Петро підняв голову.

— А до чого тут Іван?

Дружина зупинилася в дверях.

— Петре, я з тобою тридцять один рік живу. Якщо ти шукаєш документи на землю — через годину буде Іван.

Вона помилилася.

Іван з’явився через сорок хвилин.

Не сам.

З рулеткою.

Вони зустрілися біля старого паркану, який розділяв їхні городи й уже двадцять три роки був не просто огорожею, а пам’ятником принциповості.

Колись усе почалося з вузької смуги землі між двома ділянками. Ніхто вже точно не пам’ятав, скільки там було — тридцять сантиметрів, сорок чи пів метра. Петро стверджував, що Іван під час заміни старої огорожі «заліз на його землю». Іван доводив, що новий паркан поставили рівно по старих стовпах. Потім знайшовся якийсь старий план. Потім інший. Потім хтось сказав, що колись там взагалі проходила стежка. Потім посварилися їхні дружини. Потім перестали позичати одне одному інструмент. Потім уже було соромно миритися.

За двадцять три роки початкова причина конфлікту майже стерлася.

Залишився сам конфлікт.

— Чого прийшов? — спитав Петро.

Іван підняв рулетку.

— Ти ж хотів міряти.

— Я хотів?

— Твоя дружина моїй сказала.

Петро повільно повернув голову в бік хати.

У вікні фіранка відразу ворухнулася.

— Добре, — сказав він. — Міряємо.

Іван розклав старий план.

— По документах у мене двадцять чотири метри ширини.

— У мене двадцять шість.

— Міряй.

Петро приклав рулетку до кута хати.

Через кілька хвилин обидва вже стояли над цифрами й мовчали.

— Ще раз, — сказав Петро.

Переміряли.

Потім із другого боку.

Потім від дороги.

Потім від сараю.

Результати кожного разу були трохи інші, що лише підтвердило обом їхню давню підозру: сусід щось мутить.

— Бачиш? — сказав Петро.

— Що?

— Не сходиться.

— У тебе не сходиться.

— Межа одна.

— А помилка може бути твоя.

Петро випростався.

— Моя?

— А чия?

— Оце зараз і з’ясуємо.

За годину вони вже стояли в сільраді.

Микола Семенович побачив їх удвох і відразу насторожився.

— Що сталося?

Петро поклав на стіл папку.

— Межа.

Микола Семенович зітхнув.

— Яка?

Іван спокійно сказав:

— Наша.

Староста подивився на обох.

— Та сама?

— Та сама, — відповів Петро.

Микола Семенович сів.

— Двадцять три роки стояла.

— От і досить, — сказав Петро.

— Чого досить?

— Стояти неправильно.

Іван поправив окуляри.

— Спочатку треба встановити, що вона стоїть неправильно.

— Встановимо.

— Ким?

Петро повернувся до старости.

— Треба геодезиста.

Микола Семенович подивився на Ліду.

Ліда вже відкривала телефон.

— Є номер.

Староста заплющив очі.

— Звісно, є.

Геодезист приїхав через два дні.

Звали його Артем. Молодий, років тридцяти, у помаранчевій жилетці, з приладом на штативі, планшетом і виразом людини, яка ще не знає, куди потрапила.

Біля межі зібралося одинадцять людей.

Артем оглянув натовп.

— А всі власники?

— Ні, — сказав Сашко. — Громадськість.

— А навіщо?

Петро відповів:

— Щоб потім ніхто не казав.

Геодезист кивнув так, ніби зрозумів, хоча насправді нічого не зрозумів.

Баба Орися принесла табуретку й сіла під грушею.

Люба прийшла з кавою.

Валера Італієць стояв із руками за спиною й час від часу дивився на прилад Артема з професійним інтересом.

— Хороший апарат, — сказав він.

Артем глянув.

— Ви геодезист?

— Ні.

— Тоді добре.

Петро ледь стримав сміх.

Робота почалася.

Артем установив точки, звірив координати, відкрив старі схеми й кілька разів перепитав, чи це справді всі документи.

— А що? — насторожився Петро.

— Та нічого. Просто старі плани трохи… умовні.

Іван одразу втрутився:

— У якому сенсі умовні?

— У прямому. Тут масштаби не всюди точні.

Петро переможно подивився на Івана.

— Я казав.

— Ти що казав?

— Що папір не сходиться.

— Ти казав, що я землю вкрав.

— Це ще перевіряється.

Артем підняв голову.

— Хто в кого?

Іван махнув рукою.

— Не звертайте уваги.

— Я вже звернув.

Кілька годин усі ходили за геодезистом із одного кута ділянки в інший. Він ставив мітки, щось рахував, порівнював координати. Натовп переміщався за ним, як екскурсія.

Нарешті Артем попросив усіх підійти до паркану.

— Так. Картина цікава.

Петро одразу напружився.

— Кому цікава?

— Мені.

— А нам?

— Вам зараз буде.

Він показав на планшет.

— По актуальних координатах межа проходить не тут.

Петро подивився на Івана.

Іван на Петра.

— А де? — спитали вони одночасно.

Артем пройшов кілька метрів, поставив ногою мітку.

— Ось приблизно тут.

Усі мовчали.

Паркан стояв не там.

Але головне було навіть не це.

Якщо перенести його за правильною лінією, то на початку ділянки Петро мав віддати Іванові приблизно сорок сантиметрів. А ближче до кінця городу — навпаки, Іван віддавав Петру майже пів метра.

Петро насупився.

— Це як?

— Межа трохи під кутом.

Іван підійшов ближче.

— Тобто зараз виходить, що частина моєї землі в Петра?

— Так.

Петро ожив.

— А моя в нього?

— Теж так.

Пауза.

— Одночасно? — перепитав Петро.

Артем кивнув.

— Саме так.

Люба не витримала.

— Двадцять три роки обидва один в одного крали.

— Ми не крали, — одночасно сказали Петро й Іван.

Баба Орися з табуретки:

— Та не перебивайте. Красиво ж вийшло.

Сашко вже сміявся.

Петро не здавався.

— А в кого більше?

— Що більше?

— Землі чужої.

Артем глянув у планшет.

— Приблизно однаково.

Петро невдоволено скривився.

Іван, навпаки, ніби заспокоївся.

— Тобто юридично переваги немає.

Петро повернувся до нього.

— Ти чого радієш?

— Я не радію.

— По обличчю видно.

— Просто справедливість цікаво влаштована.

— Іване, ще трохи — і я тобі її покажу.

Артем кашлянув.

— Якщо хочете привести все у відповідність, огорожу треба перенести ось по цій лінії.

Він показав.

Петро довго дивився на нову межу.

Потім на Івана.

— І що, помиритися?

Геодезист розгубився.

— Ну… я взагалі про огорожу.

Іван задумливо поправив окуляри.

— Не поспішаймо з радикальними рішеннями.

Усі зареготали.

Навіть Артем.

Петро похитав головою.

— Оце через тебе я двадцять три роки нерви витрачав.

Іван здивувався.

— Через мене?

— А через кого?

— Петре, це ти перший сказав, що я пересунув стовп.

— Бо ти його пересував.

— Я міняв старий.

— От!

— На тому самому місці!

— А хто тепер доведе?

Артем підняв руку.

— Власне, я.

Вони обидва замовкли.

Геодезист продовжив:

— Старий паркан, найімовірніше, ще до вас стояв неправильно. Можливо, десятки років.

Петро глянув на Івана.

Іван на Петра.

Це було майже образливо.

Двадцять три роки ворожнечі — а винного нема.

Баба Орися озвучила те, про що всі подумали:

— От халепа. Тепер навіть сваритися нема з ким.

Петро махнув рукою.

— Знайдемо.

Іван кивнув.

— Не сумніваюся.

До вечора новина про межу розійшлася селом.

У Viber хтось написав:

«ГЕОДЕЗИСТ ДОВІВ, ЩО ПЕТРО Й ІВАН 23 РОКИ ДІЛИЛИ НЕ ТЕ».

Петро одразу відповів:

«НЕ НЕ ТЕ, А НЕПРАВИЛЬНО ОФОРМЛЕНЕ».

Іван додав:

«ПИТАННЯ СКЛАДНІШЕ».

Сашко:

«НЕ УСКЛАДНЮЙТЕ».

Наступного дня Петро й Іван вийшли до паркану.

Без натовпу.

Без геодезиста.

Без рулетки.

Петро сперся на стовп.

— То що робитимемо?

Іван подивився на нові мітки.

— По документах треба переносити.

— Треба.

— Але тут яблуня.

— Твоя.

— Коріння в тебе.

— От бачиш. Уже спільна.

Іван усміхнувся.

Петро теж.

Вони пройшли вздовж огорожі.

— Якщо рівно ставити, сарай не зачепить?

— Ні.

— А грядку?

— Одну.

— Твою?

— Мою.

Петро кивнув.

— Тоді не шкода.

Іван штовхнув його плечем.

— Дуже смішно.

Петро помовчав.

— Слухай.

— Що?

— Можна ж не весь паркан зараз.

— Можна.

— Восени переставимо нормально.

— Добре.

Пауза.

— Іване.

— Що?

— Ти ж не думаєш, що це значить, що я був неправий?

Іван серйозно подумав.

— Ні. Це значить, що ми обидва були неправі.

Петро скривився.

— Це ще гірше.

— Зате чесно.

Вони ще трохи постояли.

З Іванового боку на землю впало яблуко.

Петро підняв.

— Це чиє?

Іван подивився на мітку геодезиста.

— За новою межею — твоє.

Петро витер яблуко об сорочку, відкусив.

— Нормальне.

Іван простягнув руку.

— Половину дай.

— Чого?

— Дерево моє.

Петро розламав яблуко навпіл.

— Оце і є європейський компроміс?

Іван узяв половину.

— Ні.

— А що?

— Здоровий глузд.

Петро пожував.

— Не знаю. Я до нього ще не звик.

Із дороги за ними спостерігала баба Орися.

Побачила яблуко навпіл.

Нічого не сказала.

Тільки усміхнулася й пішла далі.

Бо іноді двадцять три роки ворожнечі закінчуються не вибаченнями, не рукостисканням і навіть не правильними словами.

Іноді для початку достатньо одного яблука, яке нарешті перестали ділити по межі.

               ЧАСТИНА 15.ЗЕМЛЯ

Роман Жук приїхав у Голопупинці в четвер по обіді на чорному позашляховику, який одразу помітили всі, кому було що робити, і особливо ті, кому робити було нічого.

Машина повільно проїхала центральною вулицею, обігнула яму перед сільрадою, зупинилася біля «LUBA MARKET», і вже через три хвилини Галина Петрівна написала в групі:

«ЛЮДИ, ХТО ЗНАЄ, ХТО ПРИЇХАВ НА ЧОРНОМУ ДЖИПІ?»

Сашко побачив повідомлення і не відповів.

Він уже навчився: якщо дати Голопупинцям десять хвилин, вони самі встановлять і марку автомобіля, і власника, і мету приїзду, а за пів години знатимуть приблизну вартість машини та чому людина могла дозволити собі таку покупку.

Цього разу знадобилося сім хвилин.

«РОМАН ЖУК».

Ще за хвилину:

«ТОЙ ЩО КОЛИСЬ БІЛЯ ФЕРМИ ЖИВ?»

Потім:

«ВІН».

І нарешті:

«КАЖУТЬ БІЗНЕСМЕН».

Слово «бізнесмен» у Голопупинцях мало кілька значень. Ним могли назвати людину з трьома магазинами, власника будівельної фірми, чоловіка, який возив із Польщі вживані холодильники, і навіть Пашу-шиномонтажника, якщо розмова відбувалася в особливо гарному настрої. Але Роман Жук справді мав бізнес. Кілька складських приміщень у районі, транспортну фірму, будівельну техніку і, за словами Люби, «ще щось із зерном», чого вона точно пояснити не могла.

Колись Роман виріс у Голопупинцях. Його батьки жили на крайній вулиці, неподалік від старої ферми. Після армії він поїхав до міста, крутився, торгував, будував, кілька разів падав, кілька разів піднімався і врешті став одним із тих людей, про яких у селі говорили з дивною сумішшю поваги, заздрості й підозри.

— Нічого з повітря не береться, — казав Петро.

— А що ти маєш на увазі? — питав Іван.

— Нічого.

— Тоді навіщо сказав?

— Щоб подумали.

Сам Роман зайшов до магазину спокійно, привітався з Любою, потиснув руку Петрові, який саме пив каву, і замовив пляшку води.

— О, Жук, — сказав Петро. — Забагатів?

— Трохи.

— По машині видно.

— А по тобі видно, що не змінився.

— Я стабільний.

Вони засміялися й потиснули руки ще раз.

Люба сперлася на прилавок.

— Чого приїхав?

Роман відкрутив воду.

— А я вже не можу просто додому приїхати?

— Можеш.

— Ну от.

— Тоді чого?

Роман усміхнувся.

— Любо, ти за двадцять років не змінилася.

— Ти теж. Як не хотів одразу казати, так і не хочеш.

Петро зацікавився.

— А справді, чого?

Роман подивився на нього.

— Чув, у вас тут Європа починається.

Петро похитав головою.

— Не починай.

— А що?

— Ми вже паркани міряли.

— Серйозно?

— Туалети теж.

Роман завмер із пляшкою біля рота.

— Це я вчасно приїхав.

Люба засміялася.

Виявилося, що він приїхав не через комісію. Принаймні не прямо.

Його давно цікавили кілька ділянок біля траси — там, де стара польова дорога виходила до районної. Місце було зручне: недалеко від міста, поруч траса, достатньо землі. Роман хотів збудувати невеликий логістичний майданчик із ангарами, стоянкою для вантажівок і сервісною зоною.

Про це він сказав Миколі Семеновичу того ж дня.

Староста вислухав і одразу спитав:

— Чому саме зараз?

Роман сидів навпроти нього, поклавши ключі від машини на стіл.

— А чого чекати?

— Десять років не цікавило.

— Цікавило. Просто не було сенсу.

— А тепер є?

— Якщо тут почнуться проєкти, дорогу підтягнуть, район більше уваги звертатиме. Земля все одно почне рухатися.

Микола Семенович насупився.

— Яка земля почне рухатися?

Роман усміхнувся.

— Ціни, Миколо Семеновичу. Не переживайте, поле на місці залишиться.

— З тобою краще уточнювати.

— Правильно.

— І скільки ділянок тобі треба?

— П’ять або шість. Залежить, хто погодиться.

— Люди знають?

— Ще ні.

— А чого тоді до мене?

— Щоб потім не сказали, що я приїхав за спиною громади.

Микола Семенович уважно подивився на нього.

Роман говорив спокійно. Не тиснув. Не крутився. Не просив нічого незаконного. Навпаки, на папері пропозиція могла бути навіть корисною. Робочі місця. Податки. Техніка. Можливо, ремонт частини дороги.

Саме це старосту й непокоїло.

Коли пропозиція погана, її легко відхилити.

Коли хороша лише наполовину — починаються проблеми.

— Скільки робочих місць? — спитав він.

— Спочатку двадцять. Потім, може, більше.

— Для наших?

— А для кого мені людей возити з міста?

— Зарплати?

Роман назвав суму.

Микола Семенович підняв брови.

— Непогано.

— Я не благодійник. Мені потрібні люди, їм потрібна робота.

— А вантажівки?

— Будуть.

— Через село?

— Не обов’язково. Можна зробити окремий заїзд від траси.

— «Можна» чи зробиш?

Роман усміхнувся.

— От тому я до вас і прийшов. Домовлятися.

Новина про те, що Роман Жук купує землю, розійшлася швидше, ніж будь-яке офіційне повідомлення.

І цього разу навіть Галина Петрівна не була першою.

Першим виявився власник однієї з ділянок, дядько Степан, який після розмови з Романом зайшов до магазину й, не витримавши, сказав Любі:

— Слухай, а земля біля траси зараз скільки може коштувати?

Люба перестала рахувати здачу.

— А чого питаєш?

— Та так.

— Степане.

— Що?

— Я тебе сорок років знаю. Коли ти кажеш «та так», значить, або продавати щось зібрався, або купив і боїшся жінці сказати.

За п’ятнадцять хвилин половина магазину вже знала приблизну суму.

До вечора село розділилося ще раз.

Одні вважали, що це шанс.

— Ну а що? — казав Семен Литвин. — Земля стоїть. Діти в місті. Я її не обробляю. Якщо людина платить нормальні гроші — чому ні?

Інші реагували зовсім інакше.

— Сьогодні продамо біля траси, завтра все скуплять, — казала Тамара. — А післязавтра самі не матимемо куди вийти.

Петро почув це біля магазину.

— Тамаро, там поле.

— Сьогодні поле.

— А завтра що?

— От я тебе й питаю.

— Склади.

— Фури.

— Робочі місця.

— Шум.

— Податки.

— А дорога?

— От якраз дорогу, може, зробимо.

Вони подивилися одне на одного.

Старий конфлікт проєктів одразу отримав нове життя.

Петро бачив у пропозиції Жука можливість. Якщо бізнес зайде на край села, він сам буде зацікавлений у нормальній дорозі. Можна домовитися про техніку, водовідвід, ремонт.

Тамара бачила інше: ще одна причина перетворити Голопупинці на місце, через яке просто їдуть вантажівки.

Іван, як завжди, намагався стояти посередині.

— Треба побачити проєкт.

Петро скривився.

— Іване, скажи хоч раз «так» або «ні».

— Не можу.

— Чого?

— Бо не знаю деталей.

— От через таких, як ти, демократія й довга.

— А через таких, як ти, коротка, але потім переробляти.

У Viber почалося ще веселіше.

«ЖУК СКУПОВУЄ ЗЕМЛЮ».

За десять хвилин:

«ЗЕМЛЮ БІЛЯ ТРАСИ ВЖЕ РОЗПРОДАЮТЬ».

Через годину:

«КАЖУТЬ БУДЕ ВЕЛИКИЙ ТЕРМІНАЛ».

Потім:

«ФУРИ ПІДУТЬ ЧЕРЕЗ СЕЛО».

І нарешті:

«ЦЕ ВСЕ ПІД ЄВРОПУ».

Сашко прочитав останнє й написав:

«НІЯКОГО ЗВ’ЯЗКУ З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ДЕЛЕГАЦІЄЮ НЕМАЄ».

Галина Петрівна відповіла:

«А ЧОМУ ТОДІ ВІН ПРИЇХАВ САМЕ ЗАРАЗ?»

Сашко вже набрав відповідь.

Стер.

Набрав іншу.

Теж стер.

Наталка, яка сиділа поруч, глянула на нього.

— Що?

— Нічого.

— Ти вже хвилину сперечаєшся з телефоном.

— Вони з будь-якої події роблять змову.

— А може, просто бояться, що без них щось вирішать.

Сашко подивився на неї.

— Це вже розумніше.

— Не пиши так.

— Чому?

— Образяться.

Наступного дня Роман сам попросив зустріч із людьми.

Не збори громади — просто зустріч у клубі.

Прийшло чоловік сімдесят.

Роман вийшов наперед без папки, без презентації, без піджака.

— Я бачу, вже багато чого про себе дізнався.

Хтось засміявся.

Галина Петрівна сиділа в третьому ряду й зробила вигляд, що це її не стосується.

— Тому скажу прямо. Я хочу купити кілька приватних ділянок біля траси. Не сільську землю. Не ставок. Не клуб. Приватні ділянки в людей, які самі погодяться продати.

Із залу:

— Для чого?

— Логістичний майданчик. Ангари, стоянка, невеликий сервіс.

— Фури будуть?

— Будуть.

Зал загув.

— Через село?

— Якщо зробимо окремий заїзд, не будуть.

Петро підняв руку.

— Хто зробить?

— Я.

— За свої?

— За свої.

— Оце вже цікаво.

Тамара повернулася до Петра.

— Ти вже продався?

— Я питання задав.

Роман продовжив:

— Планую робочі місця. Частину людей братиму тут. Якщо проєкт запуститься, готовий окремо говорити з громадою про допомогу дорозі й інфраструктурі.

Жінка із заднього ряду спитала:

— А земля потім кому буде?

— Мені. Якщо я її куплю.

— А якщо ви продасте комусь іншому?

— Буде новий власник.

— А якщо іноземцям?

Зал одразу пожвавішав.

Роман ледь усміхнувся.

— Люди, я не везу Голопупинці в кишені.

Голос із залу:

— Поки що.

Засміялися.

Роман кивнув.

— Добре. Правильно, що питаєте.

Іван підняв руку.

— Які екологічні ризики?

Петро повернувся.

— От.

— Що «от»?

— Нарешті нормальне питання.

Роман відповів серйозно:

— Якщо йдеться про склади й стоянку, потрібні водовідведення, покриття, збір стоків. Проєкт без цього не пройде.

— А шум?

— Буде.

— Освітлення вночі?

— Буде.

— Транспорт?

— Буде.

Роман не намагався зробити вигляд, що все буде прекрасно.

І це, як не дивно, додало йому довіри.

Потім піднявся дядько Степан.

— Я от що скажу. У мене там сімдесят соток. Сини повертатися не будуть. Я вже не обробляю. Якщо мені дають гроші — чого я маю не продавати?

Тамара одразу:

— Бо потім назад не купиш.

— А мені навіщо назад?

— Не тобі. Дітям.

Степан махнув рукою.

— Моїм дітям те поле двадцять років не потрібне.

Із другого ряду озвалася жінка:

— Поки грошей нема.

— А ти за моїх дітей не вирішуй.

— Я не вирішую.

— То чого говориш?

І ось тут почалася справжня суперечка.

Не про Європу.

Не про паркани.

Не про туалети.

Про гроші.

Про землю.

Про майбутнє.

Про те, чи має право людина продати своє, якщо громаді це не подобається.

Про те, що важливіше — двадцять робочих місць чи тиша.

Про те, чи можна називати розвитком склади біля села.

Про те, чи є земля просто майном, чи чимось більшим.

І вперше ніхто не мав простої відповіді.

Баба Орися сиділа збоку й довго мовчала.

Потім Микола Семенович спитав її:

— Бабо Орисю, а ви що думаєте?

Вона подивилася на Романа.

— Скільки платиш?

Зал засміявся.

Роман назвав орієнтовну ціну.

Баба Орися перестала усміхатися.

— Нормально.

— То ви за? — спитав Петро.

— Я ні за, ні проти.

— А як?

— Як завжди. Якщо людина продає своє — її право.

Тамара хотіла щось сказати, але баба Орися підняла руку.

— Але не треба потім бігати й кричати, що в нас усе чуже. Бо коли продавали — гроші були свої.

У залі стихло.

Роман кивнув.

— Справедливо.

Баба Орися подивилася вже на нього.

— І ти не дуже радій.

— Чому?

— Бо якщо купив — то це не значить, що можеш робити що хочеш. Тут люди живуть.

— Знаю.

— Тоді добре.

— Ви всім так пояснюєте?

— Кому треба.

Після зустрічі люди ще довго стояли біля клубу.

Степан уже майже вирішив продавати.

Ще двоє вагалися.

Один категорично відмовився.

Петро говорив із Романом про заїзд і дорогу.

Тамара стояла осторонь і дивилася на них невдоволено.

Іван підійшов до неї.

— Ти його вже ненавидиш?

— Кого?

— Жука.

— Ні.

— По обличчю не скажеш.

Тамара зітхнула.

— Я боюся, що зараз усі побачать гроші й забудуть подумати, що буде через десять років.

Іван кивнув.

— А Петро боїться, що якщо не взяти гроші й роботу зараз, через десять років тут не буде кому думати.

Тамара подивилася на нього.

— От навіщо ти завжди бачиш обидві сторони?

— Професійна деформація.

— Учитель історії?

— Ага.

— Важко з тобою.

— Мені теж.

Пізніше Сашко зустрів Романа біля машини.

— Ти ж розумієш, що після цього в чаті буде пекло?

Роман усміхнувся.

— Я там не сиджу.

— Щаслива людина.

— Додаси?

— Ні.

— Чого?

— Я тебе поважаю.

Роман засміявся.

Потім став серйознішим.

— Сашку, ти думаєш, я щось погане роблю?

— Не знаю.

— Хороша відповідь.

— Наталка теж так каже.

— Значить, правильна.

Сашко глянув у бік траси.

— Просто ти приїхав у момент, коли тут усе й так рухається.

— Тому й приїхав.

— От бачиш.

Роман сперся рукою на дверцята машини.

— Слухай, я ж теж звідси. Я пам’ятаю, як у клубі танці були. Як у ставку купалися. Як по цій дорозі на велосипеді їздив. Але це не значить, що село має залишитися таким самим назавжди.

— А я й не кажу.

— Просто зміни завжди комусь вигідні, а комусь незручні.

— А хто вирішує, чи вони правильні?

Роман трохи подумав.

— Якщо пощастить — усі разом.

Він сів у машину й поїхав.

Сашко лишився біля клубу.

Телефон у кишені дзенькнув.

У групі нове повідомлення.

Галина Петрівна:

«ЛЮДИ!!! ПРОШУ НЕ ПАНІКУВАТИ. ПОКИ ЩО НІХТО СЕЛО НЕ ПРОДАЄ».

Сашко прочитав.

Потім ще раз.

І написав:

«Галино Петрівно, слово “поки що” приберіть».

Вона відповіла:

«ЧОМУ?»

Сашко сховав телефон.

Бо на деякі питання Голопупинці ще мали знайти відповідь самі.

       ЧАСТИНА 16.ЧУЖИЙ ДОКУМЕНТ

Документ з’явився в групі о сьомій сорок дві ранку.

Без пояснень. Без підпису. Без імені.

Просто чотири фотографії аркушів із таблицями, цифрами, печаткою внизу й заголовком: «Попередній кошторис реконструкції Будинку культури с. Голопупинці».

Сума внизу була така, що перші кілька хвилин ніхто навіть не писав.

Потім з’явилося:

«ЦЕ ЩО???»

Ще за хвилину:

«ЗВІДКИ ТАКІ ГРОШІ?»

Потім:

«КРАДУТЬ».

Далі все сталося дуже швидко.

«А Я КАЗАВ».

«ВСЕ ВЖЕ ПОДІЛИЛИ».

«ТО ОТ ЧОГО ВОНИ ЗА КЛУБ ТАК ТРИМАЮТЬСЯ».

«ТАМ ЗА ТАКІ ГРОШІ НОВИЙ КЛУБ МОЖНА ЗБУДУВАТИ».

«А ХТО ПІДПИСАВ?»

«ХТО ПІДРЯДНИК?»

«ЧОМУ ЛЮДЯМ НЕ ПОКАЗАЛИ?»

Сашко побачив повідомлення через сім хвилин після публікації.

За цей час документ уже зберегли десятки людей.

Хтось переслав його в іншу групу.

Хтось — родичам за кордон.

Хтось — у район.

Один чоловік, який останні три роки жив у Чехії, написав:

«Я Ж КАЗАВ, НІЯКІ ГРОШІ НЕ ДАВАТИ, ПОКИ НЕ БУДЕ КОНТРОЛЮ».

Сашко збільшив перший аркуш.

Потім другий.

Щось одразу не сподобалося.

Шрифт був старий.

Форма таблиці не така, як у теперішніх кошторисах.

У верхньому кутку ледве читалася дата.

Він збільшив.

Ще раз.

Дві тисячі... який?

Телефон задзвонив.

Микола Семенович.

— Ти бачив?

— Бачив.

— Що це?

— Ще не знаю.

— А вони вже знають.

Голос старости був дивно спокійний.

Сашко зрозумів, що це погано.

— Я зараз розберуся.

— Приїжджай.

У сільраді вже було людно.

Ліда стояла біля принтера й друкувала копії документа, хоча ніхто не просив. Микола Семенович сидів за столом із телефоном у руці й читав повідомлення одне за одним.

— Миколо Семеновичу, — сказала Ліда, — там уже пишуть, що підрядник ваш знайомий.

Староста підняв голову.

— Який підрядник?

— Не знаю.

— Я теж.

— А люди знають.

Він усміхнувся без радості.

— Це я вже зрозумів.

Телефон знову задзвонив.

— Так.

Микола Семенович слухав секунд двадцять.

— Ні, нічого не підписував.

Пауза.

— Ні.

Ще пауза.

— Та кажу ж вам, ні.

Він поклав слухавку.

За хвилину дзвінок знову.

— Так.

Цього разу голос був гучніший.

— Петре, я не знаю, що це за документ.

Сашко почув крізь телефон Петра.

— Як це не знаєш? Там село написано!

— Я бачу.

— І клуб наш!

— Бачу.

— І сума!

— Петре, я теж умію читати!

— То поясни!

Микола Семенович потер перенісся.

— Я спочатку сам хочу зрозуміти.

— А чого люди вже знають раніше за тебе?

Староста на мить замовк.

Це питання вдарило сильніше за всі попередні.

— От це я теж хочу з’ясувати.

Він поклав слухавку.

Сашко сів навпроти.

— Дайте оригінал, якщо є.

— Нема.

— Ніколи не бачили?

— Щось подібне бачив. Давно.

— Наскільки давно?

Микола Семенович замислився.

— Може, років п’ять тому. Коли подавали стару заявку на реконструкцію клубу. Але тоді все заглохло.

Сашко нахилився вперед.

— Оце вже щось.

Ліда поклала на стіл роздруківку.

— Тут дата є.

Вони всі нахилилися.

У верхньому правому куті ледве читалося:

2019 рік.

Сашко видихнув.

— Ось.

Микола Семенович дивився на цифри.

— Це старий проєкт.

— Точно?

— Майже точно.

— «Майже» сьогодні краще не вживати.

Староста глянув на нього.

— Згоден.

Сашко взяв аркуш.

— Треба знайти весь комплект. Не фото. Оригінал або файл.

Ліда вже відкривала шафу.

— У старих папках може бути.

Вони шукали майже годину.

За цю годину чат перетворився на пожежу.

Тамара Іванівна написала:

«ПРОШУ НЕ РОБИТИ ВИСНОВКІВ ДО ПОЯСНЕННЯ».

Їй одразу відповіли:

«А ВИ ЗНАЛИ?»

Вона написала:

«НІ».

Відповідь:

«ТО ЧОМУ ЗАХИЩАЄТЕ?»

Петро спочатку мовчав.

Потім не витримав:

«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ОДНЕ: ЧОМУ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ БАЧИЛИ?»

Іван написав довге повідомлення про те, що документ без контексту нічого не доводить.

Йому відповіли одним словом:

«ЯСНО».

Що саме було ясно, ніхто не уточнив.

Галина Петрівна цього разу поводилася дивно стримано. Вона написала лише:

«ЛЮДИ, ТРЕБА СПОЧАТКУ РОЗІБРАТИСЯ».

І це вперше не допомогло.

Бо коли люди вже повірили в погане, заклик «розібратися» звучав для них як спроба щось приховати.

Найгірше почалося ближче до десятої.

Хтось написав прізвище старости.

Не прямо звинуватив.

Просто поставив поруч із сумою.

І цього виявилося достатньо.

«А ХТО В НАС ГОЛОВНИЙ?»

«ХТО МАЄ ДОСТУП ДО ДОКУМЕНТІВ?»

«КОМУ ВИГІДНО?»

Люди почали складати ланцюги.

Микола Семенович підтримував клуб.

Тамара підтримувала клуб.

Старий кошторис був на клуб.

Отже, висновок для багатьох уже існував.

Факти стали непотрібні.

Сашко читав і відчував, як у ньому піднімається злість.

Не на одну конкретну людину.

На сам механізм.

Ще вчора всі разом витягували старі фотографії, згадували молодість, сміялися.

Сьогодні ті самі люди за кілька рядків у чаті вже дивилися одне на одного як на злодіїв.

Наталка написала йому приватно:

«Це серйозно?»

Сашко відповів:

«Документ старий. Зараз шукаємо».

Через хвилину:

«Микола Семенович причетний?»

Сашко завис.

Навіть Наталка спитала.

Не звинуватила.

Просто спитала.

І від цього стало ще гірше.

Він написав:

«Не знаю. Але поки що немає жодної підстави так думати».

Наталка відповіла:

«Добре. Напиши це людям».

Сашко відкрив групу.

Набрав:

«Документ, імовірно, старий. Дата — 2019 рік. Зараз шукаємо повний варіант. Прошу не робити висновків до перевірки».

Одразу:

«ІМОВІРНО?»

Друге повідомлення:

«А ЧОМУ НЕ ТОЧНО?»

Третє:

«ЗНАЧИТЬ ЩОСЬ Є».

Сашко стер свою наступну відповідь.

Нічого вже не можна було пояснити коротким повідомленням.

Нарешті Ліда знайшла папку.

Стара, сіра, з написом від руки:

«Клуб. Реконструкція. 2019».

Всередині був повний пакет.

Ескіз.

Технічний опис.

Старий кошторис.

Листування.

Відмова.

Микола Семенович перегортав сторінки.

— Ось.

Сашко нахилився.

Документ із чату був звідти.

Точно.

Та сама сума.

Ті самі позиції.

Але на наступних сторінках було те, чого ніхто в чаті не бачив.

Проєкт тоді передбачав повну реконструкцію даху, опалення, електрики, санвузлів, сцени, фасаду, утеплення, обладнання й благоустрій території.

І головне — його так і не реалізували.

Навіть фінансування не відкривали.

Ліда знайшла останній лист.

«Проєкт не підтримано через відсутність фінансування».

Микола Семенович сів.

— От і все.

Сашко похитав головою.

— Ні.

— Що ні?

— Тепер треба ще пояснити людям.

Староста глянув на нього.

— Це ж документ.

— Ви досі думаєте, що документ сильніший за чутку?

Микола Семенович не відповів.

Через пів години вони скликали короткі збори в сільраді.

Прийшло людей більше, ніж очікували.

Петро стояв біля стіни.

Тамара сиділа в першому ряду, бліда й сердита.

Іван тримав блокнот, але не писав.

Люба прийшла прямо з магазину.

Галина Петрівна сіла збоку й цього разу навіть не відкривала телефон.

Микола Семенович поклав на стіл стару папку.

— Ось документ, який сьогодні гуляє в чаті.

Гул.

Він підняв руку.

— Дайте договорити.

Ставало тихіше.

— Це кошторис 2019 року. Старий проєкт реконструкції клубу. Він не був реалізований. Грошей по ньому не виділяли. Підрядника не було. Ніхто нічого не отримував.

Із залу:

— А чого сума така?

— Бо це була повна реконструкція.

— А хто рахував?

— Проєктна організація.

— Яка?

Ліда назвала.

Хтось одразу записав.

Микола Семенович продовжив:

— Ось лист про відмову у фінансуванні. Ось дата. Ось весь пакет.

Він підняв аркуш.

Люди мовчали.

Петро підійшов ближче.

— Дай подивитися.

Староста простягнув.

Петро прочитав.

Перегорнув.

Ще раз.

Потім повернув.

— Старий.

— Старий.

— А в чаті цього не було.

— Не було.

— Хто виклав?

Усі озирнулися.

Оце питання тепер стало головним.

Сашко підняв телефон.

— Повідомлення було надіслано з номера, який не підписаний у більшості. Я вже перевіряю.

Галина Петрівна вперше озвалася:

— А може, людина просто не знала, що старий?

Тамара повернулася до неї.

— Тоді чого виклала тільки ці сторінки?

Галина не відповіла.

Це було неприємне питання.

Іван сказав:

— Треба спершу з’ясувати, чи решта сторінок узагалі була в того, хто поширив.

Петро кивнув.

— Правильно.

Тамара подивилася на нього.

— А вранці ти так не казав.

Петро насупився.

— Бо вранці я цього не бачив.

— А вже писав.

— Я питав.

— Ти писав: «чому людям не показали».

— Бо не показали.

— Старий кошторис за сім років?

— А звідки я знав, що старий?

Тамара різко встала.

— От саме!

У залі стало тихо.

Вона дивилася вже не тільки на Петра.

На всіх.

— Ніхто не знав. Але всі вже знали, хто вкрав.

Мовчання.

Навіть Петро опустив очі.

Микола Семенович стояв за столом і дивився на людей.

Він не виглядав сердитим.

Це було гірше.

Виглядав втомленим.

— Я шість років тут працюю, — сказав він тихо. — Ви мене можете критикувати. Треба — критикуйте. Я не святий. Помилки були. Ще будуть. Але сьогодні зранку я відкрив телефон і за двадцять хвилин дізнався, що я вже й гроші вкрав, і підрядника знайшов, і все поділив.

Ніхто не рухався.

— І найцікавіше, що мене ніхто не спитав.

Петро підняв голову.

— Я дзвонив.

Микола Семенович подивився на нього.

— Ти дзвонив уже з питанням, чого я приховую.

Петро відкрив рота.

Закрив.

— Є різниця, — сказав староста.

Сашко стояв збоку й раптом зрозумів, що це, мабуть, перший раз за всю історію з Європою, коли ніхто не сміється.

Навіть баби Орисі не було.

І це відчувалося.

Усі звикли, що в кінці вона скаже щось просте й правильне, і стане трохи легше.

Цього разу нікому полегшувати не було.

Люба тихо сказала:

— Миколо, люди просто злякалися.

Староста кивнув.

— Знаю.

— Сума велика.

— Знаю.

— І зараз усі нервові.

— Знаю.

Він помовчав.

— Але страх не робить неправду правдою.

Знову тиша.

Галина Петрівна опустила телефон на коліна.

Вперше за весь цей час вона виглядала винною, хоча саме вона документ не поширювала.

Можливо, просто вперше побачила збоку, у що може перетворитися звичайне «кажуть».

Після зборів люди розходилися тихо.

Без гуртів.

Без довгих суперечок.

Петро затримався.

Микола Семенович складав документи назад у папку.

— Миколо.

Староста не підняв голови.

— Що?

Петро постояв.

— Я... погарячкував.

Микола Семенович кивнув.

— Буває.

— Я не казав, що ти вкрав.

— Не казав.

— Я питав.

— Питав.

Петро потер потилицю.

— Але воно, мабуть, так прозвучало.

Староста нарешті подивився на нього.

— Прозвучало.

Петро кивнув.

— Вибач.

Микола Семенович трохи помовчав.

— Добре.

Петро вже рушив до дверей, але зупинився.

— Хто виклав — треба знайти.

— Треба.

— Бо це вже не жарти.

— От саме.

Того вечора група була незвично тихою.

Сашко виклав фотографії повного документа, дату, лист про відмову у фінансуванні й коротке пояснення.

Ніхто не сперечався.

Під повідомленням з’явилося кілька реакцій.

Потім Галина Петрівна написала:

«Я ДУМАЮ, ВСІМ ТРЕБА БУТИ ОБЕРЕЖНІШИМИ З ТИМ, ЩО МИ ПОШИРЮЄМО».

Сашко довго дивився на ці слова.

Хотів відповісти.

Передумав.

Через хвилину Петро написав:

«ПІДТРИМУЮ».

Після цього знову стало тихо.

А десь у телефоні когось із Голопупинців усе ще лежали чотири фотографії старого кошторису — без дати, без останніх сторінок, без пояснення.

І Сашко вперше по-справжньому зрозумів: неправда не обов’язково повинна бути вигаданою.

Іноді достатньо показати лише шматок правди.

                  ЧАСТИНА 17.АДМІН

Після зборів Сашко додому не пішов. Микола Семенович із Лідою вже зачинили сільраду, Тамара понесла стару папку до клубу, Петро пішов мовчазний, навіть Галина Петрівна цього разу не затримувала людей біля дверей, щоб пояснити, що саме вони щойно почули. А Сашко залишився сидіти в маленькій кімнаті клубу, де ще недавно сканував фотографії разом із Наталкою.

Перед ним лежав ноутбук. На екрані — чотири фотографії кошторису, з яких зранку почалася вся історія.

Він дивився на них уже хвилин двадцять.

Не на цифри.

На деталі.

Раніше Сашко ставився до сільського чату приблизно так само, як водій ставиться до старого автомобіля: головне, щоб якось їхав, а якщо десь гримить — можна звикнути. Видалити сварку. Заблокувати рекламу. Попросити Галину Петрівну не надсилати двадцять листівок із добрим ранком. Пояснити Петру, що голосове повідомлення на одинадцять хвилин — це вже не повідомлення, а подкаст.

До сьогодні це було смішно.

Сьогодні ні.

За кілька годин четверо сфотографованих аркушів перетворили Миколу Семеновича на злодія, Тамару — мало не на співучасницю, а весь ремонт клубу — на схему розкрадання грошей, яких село навіть не отримувало.

І найгірше було те, що ніхто нічого не вигадав повністю.

Документ існував.

Сума існувала.

Назва села існувала.

Кошторис був справжній.

Брехня складалася з правди, з якої викинули все зайве.

Сашко збільшив першу фотографію.

У верхньому кутку ледве виднівся номер документа. На другому аркуші була обрізана нижня частина таблиці. На третьому — шматок печатки. На четвертому — сума.

Він відкрив пошук.

Набрав назву клубу.

Потім точну фразу з заголовка.

Нічого.

Додав «2019».

З’явилося кілька старих посилань.

Одне вже не працювало.

Друге вело на районний сайт, який виглядав так, ніби його востаннє оновлювали тоді ж, коли писали кошторис.

Сашко натиснув.

Сторінка відкривалася довго.

— Давай, рідний, — пробурмотів він. — Хоч раз зроби щось для громади.

— З ким ти говориш?

Сашко здригнувся.

У дверях стояла Наталка.

— Ти чого тут?

— А ти?

— Працюю.

Вона зайшла й поставила на стіл два паперові стаканчики.

— Люба закривалася. Я взяла каву.

Сашко подивився на неї.

— Ти знала, що я тут?

— У Голопупинцях важче не знати, де ти.

— Галина?

— Ні. Твоя мама.

— Ще гірше.

Наталка сіла поруч.

— Знайшов щось?

— Можливо.

Стара сторінка нарешті відкрилася.

На ній був список документів за 2019 рік. Протоколи. Заявки. Проєкти. Кошториси.

Сашко прокрутив униз.

І зупинився.

— Є.

Наталка нахилилася.

— Що?

Він показав.

«Попередній проєкт реконструкції Будинку культури с. Голопупинці».

Поруч — значок PDF.

Сашко відкрив файл.

Двадцять сім сторінок.

Не чотири.

Двадцять сім.

На першій — дата.

На другій — пояснення.

Далі — повний перелік робіт.

Наприкінці — документи про подання проєкту.

Сашко швидко перегортав.

— Дивись.

Наталка читала через плече.

— Це той самий?

— Той.

— Точно?

— Номер збігається. Сума збігається. Таблиця та сама.

Він відкрив фотографію з Viber і поставив поруч PDF.

— Ось ця сторінка.

Потім наступну.

— Ось друга.

Ще одну.

— І ця.

Наталка насупилася.

— Тобто хтось узяв із двадцяти семи сторінок чотири?

— Виходить так.

— Навмисно?

Сашко не відповів.

Оце слово йому не подобалося.

— Не знаю.

— Але останню сторінку з відмовою не виклав.

— Не виклав.

— І дату нормально не видно.

— Не видно.

Наталка відпила каву.

— Некрасиво.

— Може, той, хто виклав, сам отримав тільки чотири.

— Може.

— Треба знайти першого.

— Як?

Сашко посміхнувся.

— От тепер починається моя робота.

Він відкрив Viber на комп’ютері й повернувся до ранкового повідомлення.

Відправник справді був записаний просто як «Микола». Без фотографії.

Сашко відкрив номер.

Знайомий код.

Він прокрутив старі повідомлення групи.

Через кілька місяців знайшов:

«МИКОЛА КРУК: хто знає, коли автобус завтра?»

— Крук, — сказав Сашко.

Наталка одразу згадала.

— Той, що на кінці Садової?

— Схоже.

— Він же майже ніколи нічого не пише.

— Тому й номер ніхто не впізнав.

Сашко подзвонив.

Микола відповів після четвертого гудка.

— Алло.

— Дядьку Миколо, добрий вечір. Це Сашко Бублик.

— А-а. Адмін.

Сашко подивився на Наталку.

— Уже посада.

Вона ледь усміхнулася.

— Дядьку Миколо, ви сьогодні кошторис у групу викладали?

На тому кінці стало тихо.

— Ну.

— Звідки взяли?

Ще пауза.

— А що?

— Просто скажіть, звідки.

— В інтернеті знайшов.

Сашко випростався.

— Самі?

— Сам.

— Де?

— Та в Гуглі.

— Що шукали?

— Скільки ремонт клубу може коштувати.

Наталка подивилася на Сашка.

Він увімкнув гучний зв’язок.

— І знайшли цей документ?

— Ну.

— Ви його весь відкривали?

— Там багато сторінок було.

— Двадцять сім.

— Може.

— А чому в групу чотири кинули?

Микола зітхнув.

— Бо там сума була.

Сашко на секунду заплющив очі.

Ось і вся змова.

— Дядьку Миколо, а дату бачили?

— Яку?

— 2019 рік.

Тиша.

— Де?

— На першій сторінці.

— Та я першу не дивився.

Наталка прикрила рот долонею.

Сашко сперся ліктем на стіл.

— А лист про те, що проєкт не фінансували?

— Який лист?

— Останні сторінки.

— Я до кінця не гортав.

— Але написали в групу?

— Я нічого не писав. Я документи скинув.

Сашко мовчав.

Ця фраза була настільки чесною, що сперечатися з нею було майже неможливо.

— Дядьку Миколо, ви розумієте, що сьогодні через ці фотографії половина села вирішила, що гроші вже крадуть?

— А я що? Я написав, що крадуть?

— Ні.

— Ну от.

Сашко подивився на Наталку.

Вона дуже тихо сказала:

— Не кричи.

Він кивнув.

— Ви не написали. Але ви показали людям шматок документа без дати й без пояснення.

— Я думав, усі самі подивляться.

Сашко засміявся.

Не весело.

— Дядьку Миколо, ви живете в Голопупинцях. Ви справді думали, що всі спочатку подивляться?

На тому кінці помовчали.

Потім Микола теж тихо засміявся.

— Ну... тепер бачу, що дарма.

— Можете написати в групі, звідки взяли?

— А що писати?

— Правду.

— Яку?

— Що знайшли старий документ через Google, не звернули увагу на дату й виклали кілька сторінок.

Микола довго мовчав.

— Сашко.

— Що?

— Мене ж тепер з’їдять.

— Не з’їдять.

— Ти не знаєш Галину.

Наталка пирснула.

Сашко усміхнувся.

— Знаю.

— А Петро?

— І Петра знаю.

— Може, ти напишеш?

Сашко подумав.

— Напишу. Але ви підтвердите.

— Добре.

— І посилання дам.

— Давай.

— Домовилися.

Він поклав телефон.

Наталка дивилася на нього.

— От тобі й змова.

— Ага.

— Людина просто не дочитала.

— І пів села ледве не пересварилося.

— Страшнувато.

Сашко кивнув.

До цього моменту він сам думав, що головна проблема інтернету — дурні люди, які пишуть дурні речі. Тепер зрозумів: усе складніше. Микола Крук не хотів нікому зла. Не підробляв документ. Не вигадував цифри. Не звинувачував старосту.

Він просто не дочитав.

А потім інші люди додумали решту.

Кожен по кілька слів.

І з цих кількох слів за ранок виросла ціла правда, якої ніколи не було.

Сашко відкрив новий документ.

— Що робиш? — спитала Наталка.

— Пояснення.

— У групу?

— Так.

— Тільки не пиши свою програмістську дисертацію.

— Я не програміст.

— Тим більше.

Він почав набирати.

Спочатку вийшло довго.

Видалив.

Написав коротше.

Знову видалив.

Наталка дивилася.

— Дай сюди.

— Що?

— Читай.

Сашко прочитав:

— «Після перевірки встановлено, що поширені сьогодні матеріали є окремими сторінками попереднього кошторису реконструкції Будинку культури за 2019 рік…»

Наталка підняла руку.

— Уже сплять.

— Чому?

— «Після перевірки встановлено». Ти поліція?

— А як?

— Напиши як людина.

Сашко видихнув.

Стер.

Почав знову.

«Люди, розібралися з документом. Ось що сталося».

Наталка кивнула.

— Уже краще.

Далі вони писали разом.

Коротко.

Без звинувачень.

Без «фейків».

Без прізвищ тих, хто вранці найбільше кричав.

Сашко додав посилання на повний PDF.

Окремо зробив три скриншоти.

Перший — дата: 2019 рік.

Другий — повний перелік робіт.

Третій — лист про відсутність фінансування.

Потім виклав у групу:

«Люди, розібралися з документом. Сьогодні в чат потрапили 4 сторінки старого кошторису реконструкції клубу. Повний документ має 27 сторінок і датований 2019 роком. Проєкт тоді НЕ отримав фінансування і НЕ був реалізований. Гроші по ньому не виділялися, підрядника не було. Документ знайшли через звичайний пошук в інтернеті й виклали, не звернувши уваги на дату та решту сторінок. Нижче даю повний файл і сторінку з результатом розгляду. Будь ласка, перед тим як пересилати окремі фото далі, покажіть людям і це пояснення».

Він натиснув «надіслати».

Наталка сказала:

— Тепер чекаємо.

— Чого?

— Народ.

Перші дві хвилини ніхто не писав.

Потім Микола Крук:

«ЦЕ Я ЗНАЙШОВ. САШКО ПРАВДУ КАЖЕ. ДАТУ НЕ ПОБАЧИВ. ВИБАЧАЙТЕ, ЩО ТАК ВИЙШЛО».

Сашко перечитав.

— Молодець.

— А ти думав, не напише?

— Думав.

Наступним був Петро:

«ДОКУМЕНТ ПЕРЕВІРИВ. СТАРИЙ».

Іван:

«Прошу всіх, хто вже переслав окремі сторінки, переслати також повне пояснення».

Люба:

«Я ВЖЕ ПЕРЕСЛАЛА».

Тамара поставила великий палець.

Микола Семенович нічого не написав.

Через кілька хвилин з’явилося повідомлення Галини Петрівни.

Сашко навіть випростався.

«ОТ ТОМУ Я ЗАВЖДИ КАЖУ ЩО ІНФОРМАЦІЮ ТРЕБА ПЕРЕВІРЯТИ».

Сашко дивився на екран.

Наталка дивилася на Сашка.

— Не пиши.

— Я нічого не пишу.

— У тебе по обличчю видно.

— Я просто думаю.

— Не думай.

— Вона ж...

— Сашко.

Він закрив чат.

— Добре.

— Молодець.

Через хвилину знову відкрив.

— Тільки реакцію поставлю.

Наталка забрала в нього телефон.

— Ні.

— Віддай.

— Завтра.

— Наталко.

— Народ переміг.

Сашко засміявся.

А потім вони ще довго сиділи в клубі й дивилися, як пояснення розходиться далі. Скріншоти, які зранку летіли по приватних чатах без контексту, тепер поверталися назад уже з датою. Хтось пересилав повний документ. Хтось видаляв старий допис. Хтось писав родичам: «Розібралися, не актуальне».

Процес ішов повільніше, ніж брехня.

Набагато повільніше.

Але йшов.

Сашко раптом зрозумів, що весь цей час неправильно розумів свою роль.

Він думав, адміністратор — це той, хто має право видаляти.

Насправді це було найпростіше.

Натиснув кнопку — і повідомлення немає.

Але якщо воно вже опинилося в головах людей, кнопки не існувало.

Тоді треба було не видаляти.

Треба було пояснювати.

Шукати.

Показувати.

І залишати людям можливість самим побачити різницю.

Наталка поставила порожній стакан на стіл.

— Ну що, пане адміністраторе?

— Що?

— Село врятоване?

— Ні.

— Чого?

— Інтернет залишився.

Вона засміялася.

— А ти?

— Що я?

— Теж залишився.

Сашко подивився на неї.

— Схоже на те.

— От і добре.

Вона підвелася й накинула куртку.

— Ходімо. Пізно.

Сашко закрив ноутбук.

Уже біля дверей телефон дзенькнув.

Нове повідомлення.

Петро:

«САШКО, А МОЖНА ТЕПЕР ПЕРЕВІРИТИ ХТО ПЕРШИЙ НАПИСАВ ЩО ПАРКАНИ 120 СМ?»

Сашко показав Наталці.

Вона засміялася.

— Ну?

Він сховав телефон у кишеню.

— Ні.

— Чому?

— Є межа навіть у технологій.

Вони вийшли з клубу.

А в групі «ГОЛОПУПИНЦІ. ГРОМАДА. ОФІЦІЙНО» вперше за весь час під повідомленням Сашка було більше реакцій «дякую», ніж суперечок.

Він цього ще не знав.

Але саме того вечора люди вперше почали сприймати його не просто як хлопця, який має пароль від групи.

Він став їхнім адміном.

       ЧАСТИНА 18.МАРІЧЧИН РОЛИК

Марічка зняла ролик не для того, щоб прославити Голопупинці. Вона взагалі не думала, що його побачить хтось, крім однокласників, кількох подруг і, в найгіршому випадку, класної керівниці. Просто останні два тижні в селі відбувалося стільки всього, що не зняти це було майже злочином проти сучасності.

Їй було сімнадцять, вона знала, як зробити так, щоб за двадцять секунд людина зрозуміла більше, ніж із півгодинної промови старости, і давно дивилася на Голопупинці як на готовий серіал, який чомусь ніхто не знімає.

Перший кадр вона зробила біля Петрового двору.

У кадрі стояв Валера Італієць із рулеткою й вимірював паркан.

Марічка наклала напис:

POV: твоє село вирішило вступити в ЄС раніше за всіх.

Далі швидка нарізка.

Валера, серйозний, як інспектор Єврокомісії:

— Два десять. Забагато.

Петро з-за воріт:

— Валеро, ще раз підійдеш із рулеткою — поміряю тебе.

Новий кадр.

Тамара Іванівна в клубі стоїть перед хором.

— Ще раз! І посміхаємося! Це Європа!

Хористки починають співати.

На третій ноті одна вступає раніше.

Тамара хапається за голову.

— Не ця Європа!

Далі Петро на подвір’ї миє трактор зі шланга.

Марічка за кадром:

— Петре Васильовичу, а трактор теж готуєте?

— А що, він не людина?

Пауза.

— Тобто не Європа?

— Марічко, йди звідси.

Наступний кадр — «LUBA MARKET».

Люба стоїть під новою вивіскою.

— Любо, чому англійською?

— Бо міжнародний рівень.

— А борг записуєте?

— Борг на всіх мовах борг.

Потім Паша біля EURO SERVICE.

Марічка:

— А діагностика комп’ютерна?

Паша:

— На слух.

— Як це?

Паша прислухається до двигуна старого «Жигуля».

— Клапан.

З машини голос:

— Там двері скриплять.

Паша:

— То теж зробимо.

Наступна сцена — баба Орися біля зупинки.

— Бабо Орисю, Голопупинці готові до Європи?

Баба Орися дивиться в камеру.

— А вона до нас готова?

Марічка ледве втримує телефон рівно.

Далі — Сашко в клубі з ноутбуком.

— Сашку, правда, що в селі створили єврокомісію?

— Нема ніякої єврокомісії.

За його спиною Галина Петрівна:

— САШКО, А КОЛИ ЗАСІДАННЯ ЄВРОКОМІСІЇ?

Сашко заплющує очі.

Наступний кадр — Микола Семенович стоїть біля сільради й говорить комусь:

— Люди, я вас прошу, перестаньте робити дурниці!

Марічка за кадром:

— Це офіційна позиція влади?

Староста помічає телефон.

— Марічко.

— Що?

— Вимкни.

— Уже вимкнула.

— Ти ж знімаєш.

— Це архів.

— Я тобі зараз покажу архів.

І останній кадр — загальний вид села, трактор їде дорогою, біля магазину стоять люди, на клубі висить англійська табличка, а баба Орися переходить дорогу з сумкою.

Напис:

«Голопупинці. До вступу залишилося: невідомо.»

Марічка додала веселу музику, кілька підписів, поставила геолокацію й виклала.

Потім пішла вечеряти.

За двадцять хвилин у ролика було дві тисячі переглядів.

Марічка здивувалася.

За годину — дев’ятнадцять тисяч.

Вона написала подрузі:

«ШО ЦЕ?»

Подруга відповіла:

«ТИ В РЕКОМЕНДАЦІЯХ»

Марічка відкрила ролик.

Коментарі сипалися один за одним.

«Баба Орися — президентка ЄС».

«Дайте Валері рулетку й він інтегрує всю область».

«Хочу жити в Голопупинцях».

«LUBA MARKET має відкрити франшизу».

«Де підписати петицію за вступ Голопупинців окремим пакетом?»

«Староста — єдина людина, яка розуміє масштаб катастрофи».

Марічка спочатку сміялася.

Потім перестала.

П’ятдесят тисяч.

Сімдесят.

Сто.

Вона побігла до матері.

— Мам.

— Що?

— У мене сто тисяч.

Мати озирнулася.

— Чого?

— Переглядів.

— Це багато?

— Дуже.

— Гроші дають?

— Ні.

Мати повернулася до каструлі.

— Тоді не дуже.

До ранку ролик набрав майже триста тисяч переглядів.

І саме тоді почалися справжні проблеми.

Першою побачила Галина Петрівна.

Хтось із племінників переслав їй посилання.

Вона подивилася один раз.

Другий.

Потім написала в групу:

«ЛЮДИ!!! НАШЕ СЕЛО ВЖЕ В ІНТЕРНЕТІ!!!»

Сашко відповів:

«Галино Петрівно, воно там давно».

«НІ. ТЕПЕР ПО-СПРАВЖНЬОМУ».

За кілька хвилин ролик уже був у сільському чаті.

Петро подивився.

Спочатку мовчав.

Потім написав:

«МАРІЧКА ВИДАЛИ ДЕ Я ТРАКТОР МИЮ».

Марічка:

«ЧОМУ?»

«Я ТАМ В СТАРИХ ШТАНАХ».

Тамара Іванівна вимагала прибрати момент із хором.

«МИ ТАМ ЩЕ НЕ ВИВЧИЛИ ПАРТІЮ».

Люба була задоволена.

— Мене нормально зняла.

Паша теж.

— Діагностика добре зайшла.

Валера дивився ролик разів десять.

Йому подобалося майже все, крім коментаря про рулетку.

— Вони не розуміють контексту, — сказав він Сашкові.

— Який контекст?

— Я реально міряв.

— От саме це вони й зрозуміли.

Баба Орися ролика не бачила, бо смартфона не мала.

Але до обіду вже знала, що стала «президенткою Європи».

— Чого?

Марічка показала їй коментарі.

Баба Орися дивилася на екран, нічого не натискаючи.

— Оце всі люди писали?

— Так.

— А вони мене знають?

— Ні.

— То чого слухають?

Марічка засміялася.

— Бо ви смішно сказали.

Баба Орися повернула телефон.

— Я серйозно сказала.

Микола Семенович дізнався останнім.

Це було несправедливо, але закономірно.

Йому подзвонили з району.

— Миколо Семеновичу, вітаємо.

— З чим?

— З популярністю.

— Якою?

— Ви ролик не бачили?

Староста відчув недобре.

— Який ролик?

На тому кінці засміялися.

Через хвилину Ліда вже показувала йому телефон.

Микола Семенович дивився мовчки.

Дійшов до моменту, де сам кричав: «Перестаньте робити дурниці».

Зупинив.

Подивився на Ліду.

— Це вже триста вісімдесят тисяч.

— Чого?

— Переглядів.

— А населення України скільки?

— Більше.

— Не радуй.

Він додивився.

Потім попросив показати ще раз.

Ліда здивувалася.

— Навіщо?

— Я хочу зрозуміти, наскільки все погано.

Після другого перегляду він сказав:

— Нормально знято.

Ліда усміхнулася.

— Я Марічці передам.

— Не треба.

— Чого?

— Ще зніме.

Але найгірше було попереду.

Ролик підхопили місцеві сторінки.

Спочатку районна.

Потім обласна.

Заголовки ставали дедалі сміливішими.

«Українське село готується вступити до ЄС самостійно».

«Голопупинці вже готові до Європи: паркани виміряні, трактор вимитий».

«Село, яке не стало чекати державу».

Останній заголовок особливо не сподобався Миколі Семеновичу.

— А це тут до чого?

Сашко знизав плечима.

— Інтернет.

— А можна його якось назад запхати?

— Не можна.

— Шкода.

Наступного дня Марічці написала журналістка з районного сайту.

Потім ще одна.

Потім хтось із обласного телебачення.

Марічка прибігла до Сашка.

— Що робити?

— Нічого.

— Вони хочуть приїхати.

— Хто?

— Телебачення.

Сашко підняв голову.

— Яке?

Вона назвала.

Сашко повільно видихнув.

— Іди до Миколи Семеновича.

— Він мене вб’є.

— Не вб’є.

— Точно?

— Він староста. Йому не можна.

— Дуже заспокоїв.

У сільраді Марічка стояла перед столом, як учениця перед директором.

Микола Семенович тримав телефон.

— Ти це зняла?

— Я.

— Мене теж?

— Ви самі в кадр зайшли.

— Я був біля своєї сільради.

— А камера теж.

Ліда відвернулася, щоб не засміятися.

Староста суворо подивився на Марічку.

— Чого не спитала дозволу?

Вона опустила очі.

— Не думала, що так розійдеться.

— А як думала?

— Ну... тисяч п’ять.

Микола Семенович мовчав.

— Миколо Семеновичу, — втрутилася Ліда, — вона ж нічого поганого не показала.

Він глянув на неї.

— Лідо, там я кричу на все село.

— Ви й без ролика кричали.

— Дякую.

Марічка тихо сказала:

— Можу видалити.

Микола Семенович подивився на неї.

Потім знову на телефон.

— А толку?

— Уже скопіювали.

— От бачиш.

Він ще раз проглянув ролик.

Зупинив на кадрі, де баба Орися питає: «А вона до нас готова?»

І раптом усміхнувся.

— Не видаляй.

Марічка здивовано підняла голову.

— Справді?

— Справді.

— А журналісти?

Староста зітхнув.

— От із журналістами будемо думати.

— То можна сказати, що ви не проти?

— Ні.

— А що сказати?

— Що староста ще не визначився.

Ліда засміялася.

— Тільки слово «майже офіційно» не вживай, — додав Микола Семенович.

До вечора ролик перейшов за пів мільйона переглядів.

Люди в Голопупинцях ходили трохи інакше.

Одні пишалися.

Інші робили вигляд, що їм байдуже.

Треті терміново передивлялися, чи не потрапили випадково в кадр.

Паша поставив біля EURO SERVICE нову урну.

Люба ще раз помила вікно.

Тамара змусила хор прийти на додаткову репетицію.

Петро наступного ранку знову помив трактор.

Дружина вийшла у двір.

— Ти ж учора мив.

— Пил сів.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

— Я для себе.

— Звичайно.

Вона зайшла в хату.

Петро ще трохи потер капот.

Потім подивився, чи ніхто не знімає.

А ввечері Сашко й Наталка сиділи біля клубу.

Марічка ходила неподалік із телефоном, відповідала на повідомлення й виглядала одночасно щасливою та наляканою.

Наталка сказала:

— Смішно.

— Що?

— Ми весь цей час готувалися, що Європа приїде дивитися на Голопупинці.

— Ну.

— А тепер на Голопупинці вже дивиться пів країни.

Сашко кивнув.

— І Європа ще навіть не приїхала.

Вони помовчали.

Біля магазину хтось засміявся.

По дорозі повільно їхав Петро на чистому тракторі.

Валера стояв біля свого двору й щось пояснював сусідові, але рулетки в руках цього разу не було.

Баба Орися сиділа біля хвіртки.

Голопупинці жили своїм життям.

Тільки тепер у цього життя раптом з’явилися глядачі.

Сашко подивився на Марічку.

— Знаєш, що найстрашніше?

— Що?

— Тепер вони почнуть старатися ще більше.

Наталка усміхнулася.

— А може, це й не найстрашніше.

І десь за їхніми спинами Маріччин телефон знову дзенькнув.

600 000 переглядів.

Голопупинці ставали знаменитими.

І ніхто ще не знав, що завтра до села приїдуть перші журналісти.

             ЧАСТИНА 19.ЖУРНАЛІСТИ

Районне телебачення приїхало в Голопупинці наступного ранку о десятій двадцять. Машину з логотипом каналу помітили ще на в’їзді, тому до того моменту, як вона зупинилася біля сільради, новина вже була в магазині, у клубі, біля шиномонтажу і, звісно, у Viber.

Галина Петрівна написала першою:

«ЛЮДИ!!! ТЕЛЕБАЧЕННЯ ВЖЕ ТУТ!!! ПРОШУ ВСІМ ПОВОДИТИСЯ НОРМАЛЬНО!!!»

Саме після цього половина села почала поводитися ненормально.

Люба вийшла на ґанок і ще раз протерла вивіску LUBA MARKET. Паша поставив машину так, щоб у кадр добре потрапляло EURO SERVICE. Тамара Іванівна терміново подзвонила хористкам і наказала тим, хто живе ближче, «бути готовими». Валера Італієць удягнув чисту сорочку. Петро, який саме їхав трактором, зупинився, подумав, повернувся додому й змінив кепку.

Сашко стояв біля сільради й дивився на це з відчуттям людини, яка знає, що аварія ще не сталася, але всі необхідні умови вже створені.

Микола Семенович вийшов назустріч журналістам.

Із машини вийшли троє: оператор із камерою, хлопець із мікрофоном і молода журналістка років тридцяти, дуже енергійна, з тією професійною усмішкою, яка означала, що вона одночасно вітається, оцінює світло й уже придумує заголовок.

— Добрий день. Ви Микола Семенович?

— Я.

— Ми з районного телебачення. Хотіли б зробити сюжет про ваше село.

— Уже здогадався.

Журналістка усміхнулася ширше.

— Після ролика про Голопупинці вас уже всі знають.

Староста зітхнув.

— От цього я й боявся.

— Чому?

— Бо до цього нас хоча б не всі бачили.

Оператор засміявся.

Журналістка одразу повернулася до нього:

— Це запиши.

Микола Семенович насторожився.

— Що саме?

— Нічого, нічого.

— От коли ви кажете «нічого», мені вже страшно.

Вона пояснила, що сюжет буде легкий, про те, як село готується до візиту міжнародної делегації, як люди самі почали наводити порядок, сперечаються про проєкти і чому вся історія раптом стала популярною.

Микола Семенович вислухав.

— Тільки одне прохання.

— Яке?

— Не кажіть, що ми вступаємо в Євросоюз.

Журналістка усміхнулася.

— Звісно.

— Серйозно.

— Серйозно.

— Бо ми вже два тижні з цим боремося.

— Добре.

Сашко тихо сказав:

— Запишіть собі.

Журналістка записала.

Першим знімали старосту.

Поставили біля сільради. За спиною — клумба, прапор, нова урна і старе вікно, яке Ліда в останню секунду помила зсередини.

— Миколо Семеновичу, скажіть, будь ласка, як ви самі ставитеся до того, що ваше село раптом стало відомим?

Він трохи подумав.

— Я б краще ставився, якби воно стало відомим після ремонту дороги.

— Але ж популярність може допомогти?

— Може.

— Чим?

— Хоч хтось тепер знає, де ми.

— А раніше?

— Раніше навіть навігатор іноді думав.

Оператор знову засміявся.

Далі пішли до клубу.

Тамара Іванівна зустріла їх уже повністю готовою. У залі сиділи семеро хористок, хоча репетицію ніхто офіційно не призначав. На стіні висіла виставка старих фотографій. На дверях — CULTURAL CENTER GOLOPUPYNTSI.

Журналістка зупинилася.

— Це ви самі зробили?

Тамара гордо кивнула.

— Так. Ми показуємо, що готові до міжнародної співпраці.

Сашко тихо сказав Наталці:

— А вчора це називалося принтер і скотч.

Наталка штовхнула його ліктем.

Тамара повела журналістів по клубу, показала сцену, старі фотографії, коробки з архівом, розповіла про гуртки, молодь, холод узимку й дах, який давно проситься на ремонт.

Журналістка слухала серйозно.

— А чому клуб важливий саме зараз?

Тамара подивилася на старі фотографії.

— Бо якщо люди перестають збиратися разом, вони дуже швидко перестають бути селом. Залишається просто багато хат поруч.

Сашко глянув на Наталку.

— Оце добре сказала.

Наталка кивнула.

— Не все ж у нас жарти.

Потім журналісти пішли до магазину.

Люба встигла поставити каву.

— За рахунок закладу, — сказала вона.

Петро, який стояв поруч, одразу втрутився:

— Запишіть. Історичний момент.

— Петре, мовчи.

Журналістка засміялася.

— А чому LUBA MARKET?

Люба випросталася.

— Бо сучасно.

— А раніше як було?

— «У Люби».

— А що змінилося?

Люба подумала.

— Вивіска.

Петро додав:

— І ціна кави.

— Петре!

— Все, мовчу.

Оператор уже знімав.

Потім знайшли Валеру.

Він стояв біля автобусної зупинки, яку встигли підфарбувати.

— Ви той самий Валера Італієць?

Валера трохи напружився.

— А що?

— Вас знають після ролика.

— Я там просто допомагав.

— Ви справді перевіряли паркани?

— Не перевіряв. Міряв.

Журналістка на мить замовкла.

— А різниця?

— Велика.

— Яка?

Валера відчув, що питання складніше, ніж здавалося.

— Ну... перевіряти — це коли є повноваження.

— А міряти?

— Це коли є рулетка.

Сашко відійшов убік, бо вже не міг сміятися тихо.

Журналістка теж ледве стрималася.

— А навіщо міряли?

— Хотіли зрозуміти, чи є якісь норми.

— Знайшли?

— Ні.

— А паркани?

— Стоять.

— Це добре.

— Я теж так думаю.

Біля ставка журналісти зняли Івана, який говорив про історію села, старі фотографії, громадський простір і те, чому ставок важливий не лише як водойма.

Він говорив красиво.

Довго.

Дуже довго.

Через п’ять хвилин оператор опустив камеру.

Журналістка все ще слухала.

Через сім хвилин Петро, який стояв неподалік, сказав:

— Іване, вони в район сьогодні повернутися хочуть.

Іван зупинився.

— Я вже закінчую.

— Ти це три хвилини тому казав.

Журналістка засміялася.

— Ні-ні, це цікаво.

Петро махнув рукою.

— Все. Пропали.

А потім настала його черга.

Сам Петро до камери не рвався.

Навпаки, коли журналістка підійшла, він уже збирався сісти в трактор.

— Петре Васильовичу, можна кілька слів?

— Можна. Тільки небагато.

— Чому?

— Бо Іван уже мою норму виговорив.

Іван із лавки показав йому рукою щось недобре.

Журналістка стала поруч.

Оператор підняв камеру.

— Ви активно берете участь у підготовці села?

— Як усі.

— А який проєкт підтримуєте?

— Дорогу.

— Чому саме?

Петро показав рукою вперед.

— Ви по ній їхали?

— Їхали.

— Ну от.

Журналістка усміхнулася.

— Але в селі є й інші потреби.

— Є.

— Клуб?

— Треба.

— Ставок?

— Треба.

— Тоді чому дорога?

Петро подумав.

— Бо по ній усе інше їздить.

Журналістка кивнула.

Потім задала те саме питання, яке вже давно хотіла поставити:

— А загалом ви підтримуєте європейську інтеграцію Голопупинців?

Петро повільно подивився на неї.

Потім на камеру.

Потім на яму за спиною оператора.

— Я підтримую, щоб оцю яму засипали. А як воно називається — мені однаково.

На кілька секунд стало тихо.

Оператор першим почав сміятися.

Журналістка теж.

Сашко закрив обличчя рукою.

Наталка прошепотіла:

— Все.

— Що?

— Оце й піде в сюжет.

Петро не зрозумів.

— А що я такого сказав?

— Нічого, — відповіла журналістка, все ще сміючись. — Дуже добре сказали.

— То добре.

— Можна ще раз?

Петро насторожився.

— Ні.

— Чому?

— Другий раз уже буде нечесно.

Це теж записали.

Після Петра журналісти пішли до баби Орисі.

Вона сиділа біля хвіртки.

Камеру побачила одразу.

— До мене навіщо?

— Ви стали популярною після Маріччиного ролика.

— Я?

— Так.

— А я нічого не робила.

— Саме тому, мабуть.

Журналістка присіла поруч.

— Скажіть, ви вірите, що приїзд європейської делегації щось змінить у селі?

Баба Орися подумала.

— Уже змінив.

— Але ж вони ще не приїхали.

— Отож.

Журналістка на мить замовкла.

— А що саме змінилося?

— Подивіться.

Вона показала рукою на дорогу.

— Вікна помили. Сміття позбирали. Лавку полагодили. Петро з Іваном уже два дні не сваряться про межу.

Здалеку Петро крикнув:

— Ми сваримося!

Баба Орися навіть не повернулася.

— Бачите? Уже разом.

Оператор знову засміявся.

— А як ви думаєте, чого селу найбільше бракує?

Журналістка явно чекала «дороги», «грошей» або «роботи».

Баба Орися відповіла:

— Розуму.

— У якому сенсі?

— У спільному.

— Це як?

— У кожного окремо є. А як зберуться разом — кудись дівається.

Цього разу сміялися навіть люди за камерою.

Увечері сюжет вийшов.

У Голопупинцях його дивилися всюди.

У магазині.

У хатах.

У клубі.

Навіть Петро зайшов до Івана, бо в того був більший телевізор.

Сюжет починався з Маріччиного ролика, потім показували село, нові вивіски, клуб, ставок, Валеру з рулеткою.

Микола Семенович виглядав серйозно.

Тамара — переконливо.

Іван — розумно, хоча з його семи хвилин залишили секунд двадцять.

Валера — трохи розгублено.

Люба — чудово.

А потім з’явився Петро.

— Ви підтримуєте європейську інтеграцію Голопупинців?

І Петро на весь район відповів:

— Я підтримую, щоб оцю яму засипали. А як воно називається — мені однаково.

Іван засміявся.

Петро нахмурився.

— А чого вони саме це взяли?

— Бо решту ти говорив нормально.

— То що?

— Нормальне в телевізор не завжди потрапляє.

Петро подивився далі.

Після сюжету телефон почав дзвонити.

Спочатку син із Польщі.

— Тату, ти вже зірка.

— Чого?

— Тебе всі пересилають.

— Хто всі?

— Люди.

— Які?

— Не знаю. Інтернет.

Потім другий син.

Потім кум із сусіднього району.

Потім незнайомий номер.

Петро перестав відповідати.

А в мережі його фраза вже жила окремо від Голопупинців.

Хтось зробив короткий ролик.

Хтось наклав музику.

Хтось підписав:

«Українська стратегія розвитку в одному реченні».

Хтось виклав фото ями з написом:

«А як воно називається — мені однаково».

За ніч фрагмент набрав ще більше переглядів, ніж Маріччине відео.

Наступного ранку Петро прийшов до магазину сердитий.

Люба вже чекала.

— Автограф дасте?

— Любо.

— Я серйозно.

— Не починай.

Паша зайшов слідом.

— Петре, яму ще не засипали?

— Пашо.

— А то вся євроінтеграція стане.

Навіть Валера не втримався:

— Ти тепер головний по інфраструктурі.

Петро подивився на всіх.

— Посміялися?

— Трохи, — сказала Люба.

— Добре.

Він налив собі каву.

Помовчав.

Потім додав:

— А яму все одно треба засипати.

Іван, який сидів у кутку, підняв чашку.

— От із цим ніхто не сперечається.

За вікном повільно проїхала машина, об’їхала ту саму яму й підстрибнула на узбіччі.

У магазині всі одночасно подивилися у вікно.

Петро навіть не усміхнувся.

— От.

І ніхто цього разу не заперечив.

            ЧАСТИНА 20.РЕПЕТИЦІЯ

Ідею провести генеральну репетицію зустрічі делегації запропонувала Тамара Іванівна. Вона сказала, що будь-яка серйозна подія повинна бути відрепетирувана, і навела як приклад концерт до Дня села, коли без репетиції хор почав одну пісню, баяніст — іншу, а ведуча три хвилини читала текст із торішнього сценарію.

Микола Семенович спочатку відмовився.

— Ми людей зустрічаємо, а не спектакль ставимо.

Тамара Іванівна відповіла:

— От саме тому треба знати, хто де стоїть і що говорить.

— Ніхто ніде спеціально стояти не буде.

— А якщо приїдуть і всі побіжать одночасно?

Микола Семенович задумався.

Це було цілком можливо.

Після Маріччиного ролика й районного телебачення Голопупинці остаточно відчули себе селом, яке знаходиться під громадським спостереженням. Люди почали дивитися на власну поведінку збоку, що в більшості випадків не покращувало її, а лише робило дивнішою. Якщо раніше Петро просто стояв біля трактора, то тепер, побачивши телефон у чиїхось руках, одразу випростався. Якщо Люба бачила незнайому машину, то автоматично витирала прилавок. Валера кілька днів ходив без рулетки, але носив її в багажнику «про всяк випадок».

Тому ідею репетиції зрештою підтримали.

— Один раз, — сказав Микола Семенович. — Без дурниць.

Сашко почув і тихо сказав Наталці:

— Уже почалося неправильно.

Для репетиції обрали суботу. Тамара Іванівна склала план. Делегація нібито мала приїхати о десятій ранку. Біля сільради її зустрічає староста. Потім коротка розмова, клуб, виставка фотографій, ставок, дорога, магазин, амбулаторія. На кожній точці — відповідальна людина, яка говорить не більше трьох хвилин.

На словах «не більше трьох хвилин» усі подивилися на Івана.

— Чого ви? — обурився він.

Петро відповів:

— Ми просто перевіряємо, чи ти почув.

Проблема виникла одразу: хто буде зображати делегацію.

Тамара запропонувала отця Василя.

— Чого я? — здивувався він.

— Ви спокійний.

— І?

— І мовчати вмієте.

— Це неправда.

— Але краще за Петра.

Петро образився.

— А я чого не можу?

— Бо ти почнеш сперечатися зі старостою від імені Європи.

— А що, якщо питання буде?

— От бачиш.

Отець Василь погодився.

— Добре. Кого я представляю?

— Європу.

Він перехрестився.

— Усю?

— Умовно.

— Тоді відповідальність велика.

Перекладачкою призначила себе Галина Петрівна.

Сашко одразу підняв голову.

— А ви яку мову знаєте?

— Яку треба.

— Конкретніше.

— Трохи польську.

— Наскільки трохи?

— У Польщі була.

— Скільки?

— Чотири дні.

Петро засміявся.

— Валера в Австрії довше був.

Валера образився.

— Дві години — це не довше.

— Тоді Галина виграла.

Микола Семенович потер чоло.

— Люди, це репетиція. Ніякої справжньої іноземної мови не треба.

Галина Петрівна кивнула.

— От і добре.

— Ви просто умовно перекладаєте.

— Я зрозуміла.

— Умовно.

— Так.

— Не вигадуєте.

Вона глянула на нього.

— Я ніколи не вигадую.

Сашко тихо кашлянув.

Галина повернулася.

— Щось?

— Пил.

— У клубі?

— Старий.

Репетиція почалася о десятій ранку біля сільради.

Отець Василь підійшов пішки від церкви.

Тамара одразу зупинила його.

— Ні.

— Що?

— Делегація приїде машиною.

— І що?

— Треба вийти з машини.

Отець Василь подивився на неї.

— Якої?

Усі озирнулися.

Після короткого обговорення взяли стару «Шкоду» Ліди. За кермо посадили Сашка. Отець Василь сів позаду. Галина Петрівна — поруч із ним, бо перекладачка. Валера теж хотів сісти, заявивши, що може бути «консультантом із європейського боку», але його не пустили.

— Чого?

— Бо вас забагато, — сказав Сашко.

— У справжній делегації може бути п’ять людей.

— От коли буде п’ять, тоді й сядете.

Машина виїхала за ріг і через хвилину повернулася.

Микола Семенович стояв біля сільради.

Тамара шепнула:

— Усміхайтеся.

— Я усміхаюся.

— Ні.

— А що я роблю?

— У вас обличчя, як на перевірці прокуратури.

— Тамаро, не заважай.

Машина зупинилася.

Отець Василь вийшов.

Микола Семенович зробив крок уперед.

— Добрий день. Раді вітати вас у Голопупинцях.

Отець Василь мовчав.

Староста простягнув руку.

Священник потиснув.

Петро, який стояв збоку, спитав:

— А чого він мовчить?

Галина Петрівна серйозно відповіла:

— Іноземець.

Отець Василь повернувся до неї.

— Галю, я вас усіх із дитинства знаю.

— От і мовчіть. Так переконливіше.

Навколо засміялися.

Тамара плеснула в долоні.

— Не сміємося! У справжній день ніхто не сміється без причини.

Петро:

— А якщо причина буде?

— Петре!

— Мовчу.

Галина Петрівна стала поруч із отцем Василем.

— Тепер він щось говорить, а я перекладаю.

Отець Василь знизав плечима.

— Що говорити?

— Будь-що.

Він подумав.

— Дуже гарне у вас село.

Галина повернулася до старости.

— Делегація каже, що село їм подобається.

Сашко підняв руку.

— Він сказав «гарне».

— Ну.

— А ви вже сказали «подобається».

— Це зміст.

— Ви перекладачка чи редактор?

Галина насупилася.

— Сашку, я передала головне.

Отець Василь усміхнувся.

— А якщо я скажу, що дорога погана?

Галина:

— Не кажіть.

— Чого?

— Нам це не треба перекладати.

Микола Семенович прикрив очі долонею.

— От тому ніякого перекладача з наших не буде.

Далі за планом мала бути коротка презентація біля сільради.

Іван вийшов наперед із папкою.

— Шановні гості, село Голопупинці має давню історію, перші документальні згадки...

Петро глянув на годинник.

Через три хвилини Іван ще говорив про історію.

Через п’ять — про повоєнний розвиток.

Через сім — про демографічні зміни.

Тамара почала махати йому рукою.

Іван не помічав.

Сашко показав на телефоні напис:

3 ХВИЛИНИ

Іван побачив, кивнув і сказав:

— І на завершення ще буквально кілька слів...

Петро простогнав:

— Все. Делегація постаріла.

Іван зупинився.

— Якщо вам нецікаво...

Отець Василь сказав:

— Мені цікаво. Але я іноземець і вже запізнююся.

Навіть Іван засміявся.

Потім пішли до клубу.

Тамара зустрічала делегацію вдруге, хоча йшла разом із нею від сільради.

— Так не можна, — сказав Сашко.

— Що?

— Ви не можете і вести їх сюди, і одночасно зустрічати.

Тамара зупинилася.

— А хто тоді зустріне?

— Ніхто. Вони вже з вами.

— Але це неурочисто.

— Тамаро Іванівно, це робочий візит.

— Робочий теж має бути красиво організований.

Зрештою вирішили, що Тамара побіжить уперед на двадцять метрів.

Вона побігла.

Петро дивився їй услід.

— Оце вже точно Європа. Людина сама себе зустрічає.

У клубі все йшло більш-менш добре, поки не почав співати хор.

Тамара поставила делегацію посеред зали.

— Ми хочемо показати маленький фрагмент культурної програми.

Микола Семенович одразу:

— Ми не домовлялися про концерт.

— Дві хвилини.

— Тамаро.

— Півтори.

Хор почав.

Перша строфа пройшла нормально.

На другій одна хористка забула слова.

На третій хтось увійшов не там.

Баяніст заграв швидше, намагаючись врятувати ситуацію, і остаточно все зламав.

Тамара махала руками.

— Разом! Разом!

Петро тихо сказав Іванові:

— Комісія зараз відмовить не тільки в гранті. Вона виїде з країни.

Іван штовхнув його.

Отець Василь, який мав грати суворого іноземця, уже сміявся.

Галина Петрівна переклала:

— Делегації сподобалося.

Сашко:

— Ви звідки знаєте?

— Він сміється.

Отець Василь відповів:

— Я не з того сміюся.

— А вони не знатимуть.

Микола Семенович подивився на Сашка.

— Чому в мене відчуття, що справжній приїзд буде легший?

— Бо гірше вже важко організувати.

Після клубу пішли до ставка.

Там чекали Іван, двоє рибалок і Валера, хоча Іван щойно був разом з усіма.

— Ти коли встиг? — спитав Петро.

— Скоротив маршрут.

— Через город?

— Це неважливо.

Іван почав розповідати про ставок.

Цього разу справді коротко.

Потім слово взяв рибалка Семен.

— Отут треба почистити.

Валера додав:

— А там можна зробити нормальну зону відпочинку, лавки, освітлення, доріжку...

Семен насупився.

— Які доріжки? Спочатку мул вигребти.

— Я перспективу показую.

— А я дно.

— Одне одному не заважає.

— За гроші ще як заважає.

Через хвилину вони вже сперечалися.

Тамара шепнула:

— Не сваріться при делегації.

Семен повернувся.

— А коли?

— Після.

Отець Василь озвався:

— Мені вже цікаво. Продовжуйте.

— Ви мовчіть, — сказала Галина. — Ви іноземець.

Наступною була дорога.

Петро став біля тієї самої ями, яка після телесюжету вже була майже знаменитістю.

— Оце головний об’єкт.

Микола Семенович одразу:

— Петре, не називай яму об’єктом.

— А що це?

— Проблема.

— Проблема більша за деякі об’єкти.

Отець Василь уважно подивився в яму.

— А її не можна до приїзду засипати?

Усі замовкли.

Петро першим спитав:

— Чого?

— Ну щоб не було.

— А потім?

— Що потім?

— Перша злива — знову буде.

Микола Семенович кивнув.

— От тому ми й хочемо водовідведення, а не просто засипати.

Отець Василь усміхнувся.

— Оце вже хороша відповідь.

Тамара записала.

Петро помітив.

— Ти що пишеш?

— Хороші фрази.

— А мої?

— Не всі.

Далі маршрут мав вести до магазину.

Люба підготувалася настільки серйозно, що виставила на стіл хліб, сир, ковбасу, мед і тарілку домашнього печива.

— Це що? — спитав староста.

— Гостинність.

— Ми ж домовлялися без застілля.

— Це не застілля. Це дегустація.

Петро взяв шматок ковбаси.

— Я перевірю якість.

Люба вдарила його по руці.

— Для делегації.

— Я зараз делегація.

— Ти дорожник.

— Сьогодні можна суміщати.

Поки сперечалися, половину печива з’їли ті, хто репетирував.

Люба подивилася на порожню тарілку.

— От і вся Європа.

Фінальним пунктом була амбулаторія.

Наталка не готувала промови.

Просто показала кабінет, обладнання, розповіла, скільки людей обслуговують, чого бракує, як часто виникають проблеми з транспортом.

Отець Василь слухав уважно.

Коли вона закінчила, сказав:

— Оце було найкраще.

Тамара образилася.

— Чому?

— Бо людина просто сказала правду.

На кілька секунд усі замовкли.

Навіть Микола Семенович.

Наталка знизала плечима.

— А що ще казати?

Сашко усміхнувся.

— Запишіть це в сценарій.

Тамара вже потягнулася до блокнота.

— Я пожартував.

— Пізно.

Здавалося, репетиція нарешті наближалася до кінця.

І тут Галина Петрівна сказала:

— Треба ще відрепетирувати складні питання.

Микола Семенович насторожився.

— Які?

— Ну, раптом комісія запитає про корупцію.

Усі повернулися до старости.

— Чого одразу на мене дивитися? — обурився він.

Петро сказав:

— Бо ти староста.

— І що?

— Ти відповідаєш.

— За корупцію?!

— За питання.

Іван втрутився:

— Насправді можуть питати про прозорість управління, участь громади, прийняття рішень.

Галина пожвавішала.

— От. Я буду питати.

— Ви ж перекладачка, — сказав Сашко.

— Можу суміщати.

— Ні!

Але вона вже повернулася до Миколи Семеновича.

— Скажіть, будь ласка, як громада контролює використання коштів?

Микола Семенович відповів:

— Через бюджет, звітність, відкриті документи...

Петро перебив:

— А кошторис 2019 року?

Усі стихли.

Староста подивився на нього.

— Петре.

— А що? Комісія може знати.

— Ми це вже пояснили.

— От і поясни ще раз.

Тамара втрутилася:

— Не треба починати.

Петро:

— Я не починаю.

— Ти завжди так кажеш перед тим, як почати.

Іван спробував заспокоїти:

— Давайте конструктивно.

Валера:

— Насправді Петро правий. Треба бути готовими.

Галина:

— Я теж так думаю.

Сашко:

— Оце вже небезпечно. Всі згодні.

Микола Семенович потер перенісся.

— Добре. Питайте.

І тут почалося.

— Чому клуб стільки років не ремонтували?

— Чому ставок занедбаний?

— Чому дорога така?

— Чому молодь виїжджає?

— Чому автобус рідко ходить?

— Чому біля кладовища нема нормального освітлення?

— Чому вода влітку з перебоями?

Микола Семенович відповідав спочатку спокійно.

Потім коротше.

Потім уже не дуже спокійно.

— Люди, ви зараз хочете підготувати мене чи добити?

Петро сказав:

— Краще ми зараз, ніж вони потім.

— Та вони половини цього не спитають!

Галина Петрівна:

— А звідки ви знаєте?

Староста різко повернувся.

— Бо я читав програму!

Петро тихо:

— Українською?

Микола Семенович повільно зняв окуляри.

Сашко одразу відійшов на крок.

— Петре.

— Що?

— Я тебе зараз цією програмою...

Тамара почала кричати, щоб усі заспокоїлися.

Петро доводив, що задає нормальні питання.

Іван доводив, що сам тон дискусії неправильний.

Валера почав говорити, що «в Європі такі речі обговорюють спокійно».

На нього закричали вже всі.

Галина вимагала не перебивати перекладача.

Отець Василь стояв посеред двору й дивився, як репетиція міжнародної співпраці перетворюється на звичайні Голопупинці.

Нарешті він голосно сказав:

— Стоп!

Ніхто не почув.

Тоді священник свиснув.

Усі замовкли.

Отець Василь оглянув людей.

— Можна іноземцю слово?

Петро зітхнув.

— Кажи.

— Я от із вами сьогодні ходжу третю годину.

— І?

— Ви весь час намагаєтеся показати комусь село кращим, ніж воно є.

Тамара насупилася.

— А що поганого?

— Нічого. Але ви так стараєтеся, що вже самі не схожі на себе.

Мовчання.

Він продовжив:

— Хор у вас співає краще, коли не думає про комісію. Петро говорить нормально, поки не бачить мікрофона. Іван може цікаво розказати історію, якщо не ставити йому три хвилини. Люба годує людей і без міжнародної співпраці. Наталка взагалі єдина сьогодні нічого не грала.

Наталка усміхнулася.

Микола Семенович запитав:

— І що ти пропонуєш?

Отець Василь знизав плечима.

— Та нічого. Приїдуть — зустріньте. Покажіть. Розкажіть як є.

Тамара тихо сказала:

— А культурна програма?

— Співайте, якщо хочете співати. Не співайте, якщо тільки для них.

Петро кивнув.

— Оце правильно.

Тамара глянула на нього.

— Ти просто співати не хочеш.

— Я взагалі не в хорі.

— Можу записати.

— Не треба.

Сміх пройшов по групі.

Напруга потроху спала.

Микола Семенович подивився на свій план, де було розписано майже по хвилинах: зустріч, привітання, клуб, ставок, дорога, магазин.

Він узяв ручку.

Закреслив половину.

Тамара аж здригнулася.

— Що ви робите?

— Полегшую життя.

— А сценарій?

— Нема сценарію.

— Як це?

— Приїдуть люди. Ми їх зустрінемо. Покажемо село. Поговоримо.

— А хто де стоїть?

— Де хоче.

— А хто перший говорить?

— Хто знає відповідь.

— А хор?

Микола Семенович подумав.

— Хор залишаємо.

Тамара полегшено видихнула.

— Але одну пісню.

— Дві.

— Одну.

— Півтори.

Петро сказав:

— Оце вже компроміс.

Тамара повернулася до нього.

— Я тебе ще запишу в хор.

— Мовчу.

На цьому генеральну репетицію оголосили завершеною.

Вона тривала майже чотири години.

За цей час Голопупинці встигли тричі зустріти делегацію, двічі посваритися, один раз провести культурну програму, поїсти печиво, перевірити яму, обговорити корупцію й мало не відсторонити Валеру від європейських стандартів.

Коли всі розходилися, Сашко й Наталка залишилися біля клубу.

— Ну що? — спитала вона. — Готові?

Сашко подивився на людей, які ще сперечалися біля воріт про те, чи повинна Галина все-таки бути перекладачкою.

— Абсолютно.

— Серйозно?

— Ні.

Наталка засміялася.

— А я думаю, готові.

— Чому?

— Бо вони сьогодні всі пересварилися й усе одно завтра знову прийдуть.

Сашко подумав.

— Справді.

Біля сільради Микола Семенович згортав сценарій.

Поруч стояв отець Василь.

— Дякую, — сказав староста.

— За що?

— Добре зіграв іноземця.

Священник усміхнувся.

— Головне було мовчати.

— Оце тобі пощастило.

— А вам?

Микола Семенович подивився на Голопупинці.

На клуб.

На магазин із англійською вивіскою.

На Петра й Івана, які знову щось доводили одне одному.

На Валеру, що складав рулетку в багажник.

— А мені, отче, схоже, доведеться говорити.

Отець Василь поплескав його по плечу.

— Тоді говоріть правду. Її хоч перекладати легше.

У цей момент із-за спини почулася Галина Петрівна:

— Не завжди.

Обидва обернулися.

— Галю, ви ще тут?

— А хто перекладача додому підвезе?

Микола Семенович заплющив очі.

Репетиція закінчилася.

Європа мала приїхати через п’ять днів.

                     ЧАСТИНА 21.ЗЛИВА

Дощ почався під вечір, коли ніхто вже не чекав нічого серйозного. Удень було душно, низькі хмари стояли над селом ще з обіду, кілька разів далеко гуркотіло, але в Голопупинцях до грози ставилися спокійно. Літо без грози — не літо. Хтось поспішив познімати білизну. Хтось загнав курей. Петро накрив брезентом причіп. Люба занесла під навіс ящики з водою. Баба Орися подивилася на небо, сказала: «Буде добре», і зачинила хвіртку.

Перші краплі впали великі й рідкі. За кілька хвилин вони вже били по дахах так, що в хатах доводилося говорити голосніше. Потім небо ніби провалилося. Вода пішла суцільною стіною.

Сашко сидів удома біля ноутбука, коли мигнуло світло. Інтернет пропав, повернувся, знову пропав. Телефон одразу завібрував. У групі вже було кілька повідомлень.

«НА ПОЛЬОВІЙ ВОДА СТОЇТЬ».

Через хвилину:

«БІЛЯ ЗУПИНКИ ЛЮК НЕ ПРИЙМАЄ».

Потім:

«ХТО ЗНАЄ, В КОГО Є НАСОС?»

Сашко встав.

У цей момент подзвонив Микола Семенович.

— Бачиш?

— Так.

— Виходь.

— Куди?

— До сільради. Там вода вже через дорогу йде.

Сашко схопив куртку.

Мати вийшла в коридор.

— Куди?

— Там підтоплює.

— Візьми чоботи.

— Не треба.

Вона мовчки подивилася на нього.

Через хвилину Сашко вже натягував чоботи.

На вулиці було майже темно, хоча до ночі лишалося ще далеко. Вода текла вздовж дороги широкими потоками. Канави не справлялися. Там, де роками лежало листя, гілки й земля, вода переливалася через край і шукала собі новий шлях.

Біля сільради стояв Микола Семенович у дощовику. Поряд Ліда, Валера й двоє чоловіків із лопатами.

Староста побачив Сашка.

— На Нижній гірше.

— Що там?

— Вода пішла у двори. Якщо ще годину так литиме, підтопить три хати.

— Чому?

Микола Семенович показав униз дорогою.

— Труба під дорогою забита.

— Та сама?

— Та сама.

Про ту трубу говорили на зборах. Петро показував її фотографію. Її записали до проблем водовідведення. Вирішили повернутися до питання після вибору проєкту.

Дощ вирішив не чекати.

За кілька хвилин під’їхав Петро на тракторі. Без чистої кепки, без телевізійного вигляду, весь мокрий.

Він вискочив із кабіни.

— Де?

— Нижня.

— Там ковшем не підійду. Вузько.

— Що робити?

Петро вже розвертався.

— Спочатку канаву відкрити. Потім трубу.

— Людей треба.

— Будуть.

Він дістав телефон.

Сашко подумав, що Петро зараз напише в групу.

Той подзвонив Іванові.

— Іване, бери лопату.

Пауза.

— Не питай. Вода.

Ще пауза.

— Та знаю, що дощ. До Кравчуків іди.

Поклав слухавку.

Потім набрав ще когось.

Сашко дивився.

— А група?

Петро глянув на нього.

— Пиши ти. Я людей знаю.

Через десять хвилин Голопупинці вже перестали готуватися до Європи.

Усі інші справи зникли.

Хор.

Вивіски.

Фотографії.

Паркани.

Роман Жук.

Комісія.

Навіть знаменита яма.

Залишилася вода.

Вона йшла через дорогу, заповнювала канави, заходила на подвір’я, підбиралася до сараїв і літніх кухонь.

Сашко написав у групу:

«ХТО МОЖЕ ДОПОМОГТИ — НИЖНЯ ВУЛИЦЯ. ПОТРІБНІ ЛОПАТИ, МІШКИ, ЛІХТАРІ. НЕ ЇДЬТЕ МАШИНАМИ ДО КРАВЧУКІВ, ДОРОГА ЗАЛИТА».

Цього разу ніхто не питав, хто офіційно підтвердив інформацію.

За п’ять хвилин відповіли дванадцять людей.

За десять — двадцять сім.

Галина Петрівна написала:

«Я ЗБИРАЮ МІШКИ В КЛУБІ».

Тамара:

«КЛУБ ВІДКРИВАЮ. ХТО МОКРИЙ АБО ТРЕБА ДІТЕЙ ПРИВЕСТИ — СЮДИ».

Люба:

«НЕСУ ЧАЙ І ЇЖУ».

Наталка:

«ОБХОДЖУ СТАРШИХ НА НИЖНІЙ. У КОГО Є ПРОБЛЕМИ — ПИШІТЬ АБО ДЗВОНІТЬ».

Роман Жук:

«Є ЕКСКАВАТОР У РАЙОНІ. ВИЇХАВ».

Сашко перечитав.

Роман навіть не був у сільській групі.

Хтось переслав йому повідомлення.

На Нижній уже стояли люди.

Іван прийшов у старому плащі, з лопатою й ліхтариком на голові.

Петро глянув.

— Ти що, шахтар?

— Руки вільні.

— Розумно.

— Запиши дату.

Вони разом полізли до канави.

Вода була по коліна.

Петро показав:

— Тут копаємо.

Іван подивився на потік.

— А якщо прорве?

— То побіжиш.

— Куди?

— Вгору.

— Дуже професійний план.

— У тебе є кращий?

Іван встромив лопату в мокру землю.

— Нема.

— То працюй.

До них приєдналися ще четверо.

Ніхто не сперечався, хто клубівець, хто дорожник, хто за ставок.

Дід Семен, головний прихильник очищення ставка, тягав мішки.

Тамарині хористки носили пісок.

Паша пригнав старий бус і возив людей від клубу.

Валера, який ще тиждень тому вимірював бордюри, тепер стояв у воді й руками витягував із труби мокрі гілки.

Баба Орися з дому не виходила.

Але в неї вже сиділи дві сусідські дитини, бо їхня мати пішла допомагати.

Ніхто її про це не просив.

Просто привели.

Вона поставила дітям чай.

— Не бійтеся.

Хлопчик спитав:

— А наш двір затопить?

Баба Орися глянула у вікно.

— Не затопить.

— Звідки знаєте?

— Бо там твій батько з лопатою.

Цього було достатньо.

Найгірше було біля Кравчуків. Вода вже зайшла за хвіртку й текла до літньої кухні. Василь із дружиною складали біля дверей мішки з піском.

Петро підбіг.

— Що в хаті?

— Поки сухо.

— Електрику відключив?

— Так.

— Добре.

Іван підтягнув мішок.

Василь глянув на нього.

— Ти теж тут?

— Ні, гуляю.

— У дощ?

— Романтика.

Василь засміявся, хоча було не до сміху.

Через кілька хвилин вода вдарила сильніше.

Мішки посунулися.

— Тримай! — крикнув Петро.

Іван кинув лопату й притиснув мішок ногою.

Валера підбіг збоку.

— Ще один сюди!

Хтось передав.

Потім ще.

Люди працювали мовчки.

Тільки команди.

— Сюди.

— Вище.

— Давай.

— Тримай.

— Ліхтар.

Ніяких промов.

Ніяких «у Європі».

Ніяких чатів.

Сашко бігав між точками, збирав інформацію й передавав старості. Телефон був мокрий, екран погано реагував. Він уже не читав усе підряд, а просто закріпив одне повідомлення:

«ГОЛОВНЕ: НИЖНЯ ВУЛИЦЯ — ДОПОМОГА. КЛУБ ВІДКРИТИЙ. АМБУЛАТОРІЯ НА ЗВ’ЯЗКУ. НЕ ПІД’ЇЖДЖАЙТЕ ДО ЗАЛИТОЇ ДІЛЯНКИ БЕЗ ПОТРЕБИ».

Вперше за всю історію групи люди майже не писали зайвого.

Тільки потрібне.

«Є 20 МІШКІВ».

«НЕСУ».

«ПОТРІБНА ЛОПАТА БІЛЯ КРАВЧУКІВ».

«ВЖЕ НЕСУТЬ».

«У ГАННИ ПЕТРІВНИ ВСЕ ДОБРЕ, ПЕРЕВІРИЛИ».

«ЕКСКАВАТОР БУДЕ ЧЕРЕЗ 25 ХВ».

Коли приїхав екскаватор Романа, стало легше.

Сам Роман теж був із ним.

Вийшов у куртці, без дорогого вигляду, в гумових чоботах.

Петро побачив його.

— Ти сам приїхав?

— А хто мав?

— Думав, водія пришлеш.

— Водій там.

— А ти?

— Подивитися.

Петро кивнув на лопату.

— То дивись ось звідси.

Роман узяв.

— Командуй.

Петро на секунду усміхнувся.

— Оце вже бізнес.

Екскаватор почав розчищати водовідвід нижче по дорозі. Під ковшем ішли мокра земля, глина, сміття, гілки, старі пляшки, шматки пластику — все, що роками лежало в канаві й про що люди звикли не думати.

Микола Семенович стояв поруч.

Подивився на купу сміття.

— Оце все наше.

Петро відповів:

— А чиє?

— І воно нам зараз воду завернуло.

— Ага.

Староста помовчав.

— Запам’ятати б.

Петро глянув на нього.

— До наступного дощу?

— Хоч трохи довше.

Ближче до десятої вечора дощ почав слабшати.

Вода ще йшла, але вже не піднімалася.

Трубу під дорогою прочистили.

Потік нарешті пішов туди, куди мав іти.

Люди стояли мокрі, брудні, втомлені.

Ніхто не розходився одразу.

Ніби боялися повірити, що найгірше минуло.

Василь Кравчук вийшов із двору.

— В хаті сухо.

Хтось видихнув.

Хтось усміхнувся.

Петро сів просто на перевернутий мішок.

Іван став поруч.

— Живий?

— Поки.

— Спина?

— Завтра дізнаюся.

Іван подивився на нього.

— Ти мені мішок на ногу кинув.

— А ти мені лопатою по чоботу вдарив.

— Випадково.

— Я теж.

Вони мовчали.

Потім Петро спитав:

— Ти мені там мішок подав, коли вода пішла?

— Я.

— Дякую.

Іван кивнув.

— Нема за що.

Пауза.

— Але межа все одно по новій лінії.

Петро повернув голову.

— Та пішов ти.

Іван засміявся.

Петро теж.

Поруч засміялися ще кілька людей.

Ніби всі чекали саме цього.

У клубі було тепло.

Тамара вже поставила чайники.

Люба привезла хліб, ковбасу, сир і все, що могла швидко взяти з магазину.

На сцені, де ще кілька днів тому репетирував хор для делегації, тепер лежали мокрі куртки.

На стільцях сиділи люди в брудних штанах і пили гарячий чай.

Ніхто не звертав уваги на стару підлогу.

На англійську табличку.

На тріщини.

Клуб просто робив те, для чого, мабуть, і був потрібен.

Збирав людей під одним дахом.

Наталка ходила між столами.

— У кого руки порізані?

Петро сховав долоню.

Вона побачила.

— Давай.

— Та дрібниця.

— Петре.

— Ну.

Вона обробила подряпину.

— Наступний.

Роман сидів поруч із Пашею.

Валера сушив шкарпетки біля обігрівача.

Іван пив чай.

Галина Петрівна мовчала.

Це було майже диво.

Сашко сів біля Наталки.

Вона простягнула йому чашку.

— Ти весь мокрий.

— Уже ні.

— Це тому, що в тебе води всередині стільки ж, скільки зовні.

Він усміхнувся.

— Дуже медичний висновок.

— Я стараюся.

Вони подивилися на зал.

Люди сиділи разом.

Не клубівці.

Не дорожники.

Не ставкові.

Не високопарканники й низькопарканники.

Просто люди.

Сашко тихо сказав:

— Дивно.

— Що?

— Дві години тому ніхто нікого не питав, за який він проєкт.

Наталка кивнула.

— Бо вода не питала.

Микола Семенович стояв біля сцени.

Довго дивився на людей.

Потім сказав:

— Слухайте.

Усі потроху стихли.

— Завтра подивимося збитки. Треба буде дорогу почистити, канави пройти повністю. Романе, за екскаватор окремо поговоримо.

Роман махнув рукою.

— Не поговоримо.

— Тобто?

— Сьогодні не бізнес.

Староста подивився на нього.

Кивнув.

— Добре.

Петро сказав:

— А трубу треба міняти.

— Треба.

— І водовідвід.

— Треба.

Тамара додала:

— І дах клубу.

Петро глянув угору.

На стелі в кутку темніла мокра пляма.

— Теж треба.

Тамара здивувалася.

— Ти це сказав?

— А що?

— Нічого.

Іван усміхнувся.

— Запишіть дату.

Петро кинув у нього серветку.

Усі засміялися.

І саме тоді в когось дзенькнув телефон.

Потім ще в когось.

Сашко дістав свій.

Нове повідомлення в групі від Галини Петрівни:

«ЛЮДИ, ВСІМ ВЕЛИЧЕЗНЕ ДЯКУЮ. СЬОГОДНІ ГОЛОПУПИНЦІ ПОКАЗАЛИ, ЩО МИ МОЖЕМО».

Сашко підняв очі.

Галина сиділа за два столи від нього й дивилася в телефон.

Він нічого не став виправляти.

Бо цього разу вона написала точно.

Надворі дощ уже майже закінчився.

Вода повільно спадала.

Голопупинці були мокрі, брудні, виснажені.

До приїзду делегації залишалося кілька днів.

Але тієї ночі ніхто про неї майже не думав.

Бо перша справжня перевірка вже відбулася.

І ніякої комісії для неї не знадобилося.

                     ЧАСТИНА 22.НІЧ

До одинадцятої вечора Голопупинці перестали бути схожими на село, яке ще кілька годин тому сперечалося, куди витратити європейські гроші. Тепер ніхто не згадував ні клуб, ні ставок, ні грант, ні комісію, яка мала приїхати через кілька днів. Навіть знаменита яма на центральній вулиці, довкола якої Петро встиг побудувати мало не всю свою політичну кар’єру, більше нікого не цікавила. Вода була сильнішою за всі попередні суперечки. Вона просто йшла вниз, знаходила слабкі місця й дуже швидко пояснювала людям, що в одному селі чужих дворів не буває.

Петро пригнав трактор і вже більше двох годин не глушив двигуна. Фари прорізали дощ, вихоплюючи з темряви мокрі спини людей, мішки, лопати, струмені брудної води. Він то тягнув причіп із піском, то ковшем розчищав канаву, то їхав назад по людей. Дружина двічі телефонувала, щоб він хоча б зайшов переодягнутися. На третій раз Петро сказав, що сухий одяг зараз усе одно закінчиться швидше, ніж дощ, і вимкнув звук.

Роман Жук привів екскаватор. Той самий Роман, через якого ще кілька днів тому пів села сперечалося, чи не збирається він скупити Голопупинці разом із людьми. Машиніст працював біля нижньої канави, а Роман стояв поруч у гумових чоботах і світив ліхтарем, поки ківш витягував із водовідводу мокру землю, гілки, пластикові пляшки, шматки старої плівки й усе те, що роками вважалося «десь там у канаві» й раптом повернулося до людей одним великим рахунком.

— Ще пів метра правіше! — кричав Петро.

Машиніст не почув.

Роман передав жестом.

Ківш пішов правіше.

Петро показав великий палець.

Ще тиждень тому він би обов’язково додав щось про бізнесмена, чорний джип і землю біля траси. Цієї ночі не додав нічого.

Іван Корнійчук носив мішки з піском. Спочатку всі намагалися не давати йому важкі, бо йому було за шістдесят і спина давно нагадувала про себе після кожної роботи в городі. Після третьої спроби Іван розсердився.

— Я що, декоративний?

Петро кинув йому порожній мішок.

— Ти вчитель історії.

— І що?

— Неси історично.

— Це як?

— Повільно, але з поясненнями.

Іван хотів відповісти, але поруч уже насипали пісок. Він мовчки взяв лопату.

За годину сорочка прилипла до спини, окуляри були мокрі, а історичні пояснення закінчилися. Він просто працював.

Сашко сидів одночасно в кількох місцях, хоча фізично бігав між Нижньою вулицею, клубом і сільрадою. Телефон не переставав дзвонити. Хтось повідомляв про воду в погребі. Хтось питав, де взяти мішки. У когось відключилося світло. Комусь потрібна була машина, щоб забрати стареньку матір із підтопленого двору. Він уже не читав усі повідомлення в групі, а зробив те, чого раніше ніколи не робив: перетворив чат на інструмент.

Вгорі висіло закріплене повідомлення:

«НЕ ПИШЕМО НІЧОГО ЗАЙВОГО. ТІЛЬКИ: АДРЕСА — ЩО ПОТРІБНО — СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ.»

І дивна річ — люди послухалися.

«САДОВА 14 — ВОДА В ДВОРІ — ПОТРІБНІ 4 МІШКИ».

«НИЖНЯ 7 — СТАРА ЖІНКА САМА — ХТО БЛИЖЧЕ?»

«УЖЕ ЙДУ».

«КЛУБ — Є 30 ПОРОЖНІХ МІШКІВ».

«У ПАШІ Є НАСОС».

«НАСОС ВЕЗУ».

Ні привітань. Ні смайликів. Ні «а хто сказав?». Ні «це точно?». Ні довгих голосових повідомлень Петра.

Галина Петрівна навіть не писала великими літерами.

Вона сиділа в клубі й складала список людей, яких уже перевірили. Хтось телефонував їй, вона ставила галочку. Хтось повідомляв про самотню людину — вона одразу передавала Наталці.

Наталка ходила по хатах із сумкою через плече й телефоном у кишені. Дощ уже слабшав, але вода стояла високо. Вона заходила до старих, перевіряла тиск, допомагала перенести ліки вище, дивилася, чи не намокли розетки, дзвонила дітям тих, хто жив далеко. Біля однієї хати її зустріла старенька Марфа Дмитрівна.

— Доню, я нікуди не піду.

— А я вас нікуди й не забираю.

— Мені сказали, евакуація.

— Хто сказав?

— Галя.

Наталка зітхнула.

— Галина Петрівна сказала, що якщо вода підніметься, вас заберуть у клуб.

— А це не евакуація?

— Це сто метрів по селу.

— Все одно.

— Добре. Будемо називати гостюванням.

Марфа Дмитрівна подумала.

— А годуватимуть?

— Люба там.

— Тоді можна.

Наталка усміхнулася.

— От бачите.

— Тільки кота беру.

— Кота беремо.

— І подушку.

— Подушку теж.

— І телевізор.

Наталка подивилася на старий телевізор.

— А от телевізор дочекається нас удома.

Марфа Дмитрівна насупилася, але погодилася.

У клубі Тамара Іванівна вже перестала бути директоркою культури й стала просто господинею великого приміщення, де всім треба знайти місце. Вона відкрила костюмерну, принесла старі ковдри, виставила стільці, звільнила дві кімнати для дітей і літніх. Сцену, яку ще вранці берегла від брудних черевиків, тепер застелили поліетиленом і складали там мокрий одяг.

Одна з хористок обережно спитала:

— Тамаро Іванівно, а костюми?

— Що костюми?

— Тут люди мокрі.

Тамара подивилася на шафу, де висіли сценічні сорочки.

— Давайте.

— Справді?

— Людей сушити треба, а не костюми охороняти.

За пів години по клубу ходив Василь Кравчук у вишитій сценічній сорочці поверх майки, бо свою куртку віддав дружині.

Петро, зайшовши погрітися, побачив його.

— Гарний.

— Мовчи.

— Тобі тільки шароварів не вистачає.

— Дам лопатою.

— О, вже свій.

Це був чи не єдиний жарт за всю годину.

Люба перетворила маленьку кімнату біля сцени на польову кухню. Спочатку принесла хліб, сир, ковбасу, печиво. Потім зрозуміла, що цього мало, й повернулася до магазину. Племінниця залишилася за касою, а Люба витягла з підсобки все, що можна було швидко приготувати: крупу, консерви, чай, цукор.

— Записувати? — спитала племінниця.

Люба обернулася.

— Що?

— Ну, скільки береш.

Люба кілька секунд дивилася на неї.

— Ти серйозно?

— Для обліку.

— Завтра порахуємо.

— А якщо не зійдеться?

— То я з собою не зійдуся.

І понесла коробку до машини.

У клубі вона ставила перед кожним тарілку так, ніби годувала свою родину.

— Їж.

— Любо, я не хочу.

— Мене не цікавить.

— Я тільки чай.

— Спочатку суп.

— Я через десять хвилин назад.

— Значить, їж швидше.

Ніхто з нею не сперечався.

Навіть Валера.

Валера взагалі цієї ночі дивував найбільше. Людина, яка останні два тижні мала думку про кожен паркан, урну й табличку, тепер майже не говорила. Він працював біля труби, потім носив мішки, потім разом із Пашею запускав насос. Коли хтось спитав, як таке роблять в Італії, Валера тільки махнув рукою.

— Не знаю. Лопату дай.

Петро почув.

— Що сталося? Європа закінчилася?

Валера витер мокре обличчя рукавом.

— Петре, ще слово — сам копатимеш.

— Мовчу.

І справді замовк.

Близько першої ночі ситуація знову погіршилася. Вище по вулиці вода прорвала невеликий земляний вал і пішла через город до двору самотньої Галини Миколаївни. Жінка жила сама, син був у Німеччині.

Сашкові подзвонила Наталка.

— До неї вода йде.

— Скільки?

— Уже біля сараю.

— Люди є?

— Я й сусід.

— Зараз.

Він написав у чат.

За дві хвилини Петро відповів:

«ЇДУ».

Іван:

«ІДУ».

Роман:

«ЕКСКАВАТОР РОЗВЕРТАЄМО».

Тамара:

«У КЛУБІ МІШКИ ЩЕ Є».

Люба:

«ПАША ВЕЗЕ».

Ніхто не питав, чому саме вони.

Ніхто не писав: «Це не моя вулиця».

Ніхто не відповів: «Звертайтесь до відповідних служб».

Ніхто навіть не сказав:

— А хто за це заплатить?

Петро пригнав трактор першим. За ним Паша з мішками. Потім Іван. Через кілька хвилин підійшли ще люди.

Працювали майже мовчки.

Сашко світив телефоном, поки Петро разом із Іваном укладав мішки.

— Вище, — сказав Петро.

— Тут?

— Ще.

— Так?

— Так.

Раніше вони могли двадцять хвилин сперечатися, на чий бік упало яблуко.

Тепер один говорив — другий робив.

Вода вперлася в мішки, постояла, потекла вбік.

— Тримає, — сказав Іван.

Петро кивнув.

— Поки що.

— Не кажи «поки що».

— Чого?

— Від Галини заразився.

Петро засміявся.

Ненадовго.

Під ранок небо посвітліло. Не тому, що хмари розійшлися — просто починався новий день. Дощ уже майже перестав, лише зрідка сипав дрібно й холодно.

Люди виглядали страшно.

Брудні.

Мокрі.

Очі червоні.

У Петра штани по коліна в глині. В Івана куртка розірвана біля кишені. Валера загубив одну рукавицю. Роман десь вимазав обличчя мастилом і навіть не помічав. Сашків телефон був у такому стані, що екран реагував лише з третього разу.

Але вода спадала.

Повільно.

Сантиметр за сантиметром.

Канава працювала.

Труба пропускала.

У дворах залишалися калюжі, мокрі сараї, затоплені погреби, купи намулу.

Але хати стояли сухі.

Близько п’ятої ранку Петро заглушив трактор.

Раптом стало незвично тихо.

Після багатьох годин гуркоту двигунів, криків і шуму води тиша майже дзвеніла.

Люди стояли біля дороги.

Ніхто не знав, що сказати.

Микола Семенович пройшов уздовж канави, подивився на воду.

— Пішла.

Петро кивнув.

— Пішла.

— Все?

— На сьогодні.

Староста глянув на нього.

— А завтра?

Петро показав на розмитий край дороги.

— Завтра побачимо, що від нас лишилося.

Іван сів просто на перевернуте відро.

— Від вас — багато.

Петро глянув.

— Ти живий?

— На жаль для тебе.

— Добре.

— Що добре?

— Та нічого.

Іван усміхнувся.

Петро простягнув руку.

Іван глянув на неї.

— Що?

— Вставай.

— Я сам.

— Бачу.

Іван узяв руку.

Петро витягнув його.

Ніхто не звернув уваги.

Крім баби Орисі.

Вона вже стояла біля своєї хвіртки в старому халаті й хустці. Ніхто не знав, коли вона встала.

Подивилася на людей.

На трактор.

На екскаватор.

На мокру дорогу.

— Ну що?

Петро глянув на неї.

— Що «що»?

— Європу прийняли?

Кілька людей засміялися.

Слабко.

Втомлено.

Але щиро.

Микола Семенович похитав головою.

— Ще ні.

Баба Орися подивилася навколо.

— А нащо вона вам тепер?

Усі стихли.

Петро навіть хотів щось відповісти.

Не знайшов.

Баба Орися повернулася до хати.

— Ідіть спати. Філософи.

За десять хвилин у групі з’явилося повідомлення Сашка:

«ВОДУ ВІДВЕЛИ. КРИТИЧНОЇ ЗАГРОЗИ ЗАРАЗ НЕМАЄ. ДЯКУЮ ВСІМ, ХТО БУВ ЦІЄЇ НОЧІ. О 10:00 ЗБИРАЄМОСЯ БІЛЯ СІЛЬРАДИ — ПОДИВИМОСЯ, ЩО ТРЕБА РОБИТИ ДАЛІ».

Він уже хотів покласти телефон, коли побачив, як один за одним з’являються короткі відповіді.

«БУДУ».

«БУДУ».

«ПРИЙДУ».

«ТЕХНІКА Є».

«МІШКИ ЩЕ ЛИШИЛИСЯ».

Ніхто не запитав, хто організатор.

Ніхто не поцікавився, чи це офіційно.

Ніхто не вимагав протоколу.

Сашко сховав телефон.

Наталка стояла неподалік, загорнувшись у чужу куртку.

— Додому?

— Ага.

— Спати?

— Години три.

— Розкіш.

Вони пішли дорогою разом.

Позаду лишалися трактор, екскаватор, мокрі мішки й люди, які повільно розходилися по домівках.

Сонце ще не зійшло.

Але Голопупинці вже прокинулися.

Можливо, вперше за дуже багато років.

                   ЧАСТИНА 23.РАНОК

О десятій ранку біля сільради зібралися майже ті самі люди, які ще кілька годин тому стояли по коліна у воді. Вигляд у них був такий, ніби ніч пройшла не через Голопупинці, а просто по них. У когось не висохли штани. У когось із волосся ще сипався пісок. Петро прийшов у тих самих гумових чоботах і навіть не помітив, що на лівому засох шматок глини. Іван був у розірваній куртці. Валера виглядав так, ніби вся Італія відмовилася визнавати його своїм. Роман Жук не поїхав додому взагалі — поспав дві години в машині й тепер пив каву з пластикового стаканчика.

Люба виставила на стіл біля сільради великий термос, хліб, сир і бутерброди. Ніхто її не просив. Вона просто принесла.

— Їжте, — сказала вона. — Бо ви зараз усі почнете героїчно падати.

Петро взяв бутерброд.

— За гроші?

Люба подивилася на нього.

— Петре.

— Я просто уточнив.

— Ще раз уточниш — запишу в борг.

— От. Уже повертаємося до нормального життя.

Люди засміялися.

Не так голосно, як раніше. Утомлено. Але легко.

Микола Семенович стояв над картою села, яку розклали на капоті Лідиної машини. Поряд лежав список проблем, складений ще до зливи: клуб, ставок, дорога, водовідведення, освітлення, сміття, зупинка. Учора це був звичайний список. Сьогодні два слова в ньому — дорога і водовідведення — виглядали зовсім інакше.

— Спочатку обійдемо Нижню, — сказав староста. — Потім центральну дорогу. Подивимося канави. Де треба — сфотографуємо. Далі вирішимо, що можемо зробити самі вже зараз.

Петро кивнув.

— Екскаватор ще на місці.

Роман сказав:

— До вечора буде.

— А потім?

— Потім у мене робота.

— Зрозуміло.

Роман трохи подумав.

— Але якщо треба буде ще день — домовимося.

Петро глянув на нього.

— За скільки?

— Сьогодні безкоштовно.

— А завтра?

Роман усміхнувся.

— Петре, ти навіть після потопу не міняєшся.

— Через це й вижив.

Вони рушили вниз вулицею.

Село після зливи виглядало дивно. Сонце вже пробивалося крізь хмари, вода блищала в канавах, на дорозі лежав намул, на парканах висіло мокре листя. У кількох дворах стояли калюжі. Біля Кравчуків сушили килим. На городі Галини Миколаївни вода ще стояла між грядками.

Люди йшли повільно.

Дивилися.

Не просто проходили, як раніше.

Біля старої труби Петро зупинився.

— Оце треба міняти.

Іван нахилився.

— Вона ж ціла.

— Ціла. Але замала.

— Чому раніше не міняли?

Петро подивився на нього.

— Бо не затоплювало.

— Затоплювало.

— Не так.

— А треба було чекати, поки так?

Петро хотів відповісти різко, але зупинився.

— Не треба було.

Микола Семенович записав щось у блокнот.

Вони пішли далі.

Біля подвір’я Кравчуків Василь уже чистив намул.

Петро зайшов допомогти.

Іван теж.

Через кілька хвилин вони працювали поряд.

Петро лопатою підкидав мокрий пісок на купу. Іван тримав мішок.

Ніхто не говорив.

Потім Петро зупинився.

Подивився на Івана.

— Слухай.

— Що?

— Ти мені вночі лопату подав?

Іван подумав.

— Я.

Петро кивнув.

— Дякую.

— Нема за що.

Кілька секунд вони мовчали.

Іван випростався.

— Але межа все одно моя.

Петро повільно подивився на нього.

— Та пішов ти.

Іван засміявся.

Петро теж.

Василь, який стояв поруч, похитав головою.

— Нічого вас не виправить.

— А нас і не треба, — сказав Петро. — Ми вже майже європейці.

— Чого?

— Межу офіційно переміряли.

Іван підняв лопату.

— Ще раз скажеш — цією ж лопатою отримаєш.

Петро сміявся ще хвилину.

Микола Семенович стояв трохи далі й дивився на них.

Ліда помітила.

— Що?

— Нічого.

— Усміхаєтеся.

— Бо двадцять три роки сварилися через землю.

— І?

— А вночі один другого з води витягував.

Ліда глянула.

— Думаєте, помирилися?

Микола Семенович похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо вони так не вміють.

— А як?

— Отак.

Він показав на Петра й Івана, які знову сперечалися, хто неправильно тримає мішок.

— Це в них і є мир.

До обіду вони пройшли майже все село.

І що далі йшли, то більше знаходили того, що роками не помічали.

Канава біля старої ферми заросла.

Дві труби під заїздами забиті.

Біля школи вода стояла через те, що землю підсипали вище рівня дороги.

На повороті до ставка хтось років десять тому насипав будівельне сміття, і тепер воно перекривало природний стік.

Петро дивився й сердився.

— От ми самі собі це зробили.

Валера кивнув.

— Так.

Петро повернувся.

— А ти чого мовчиш?

— А що сказати?

— Ну, про Європу.

Валера подивився на канаву.

— Я думаю, там теж вода вниз тече.

Петро пирхнув.

— Нарешті ти заговорив як нормальна людина.

— Втомився.

— От і добре.

Біля клубу тим часом Тамара разом із жінками сушила мокрі ковдри. Сцена була завалена речами, які люди приносили вночі. На першому ряду спала Марфа Дмитрівна, яка відмовилася повертатися додому, поки двір не висохне. Її кіт сидів поруч на стільці й поводився так, ніби клуб належав йому.

Тамара дивилася на зал.

Сашко зайшов усередину.

— Що?

— Нічого.

— Ви вже третій раз говорите «нічого» й дивитеся на сцену.

Тамара сіла.

— Учора я думала, що треба делегації показати, який нам потрібен клуб.

— Ну.

— А вночі він уже був потрібен. Без ремонту. Без сцени. Без їхніх грошей.

Сашко подивився на людей.

— Значить, ви були праві.

— У чому?

— Що він не просто для концертів.

Тамара усміхнулася.

— Передай це Петрові.

— Він уже знає.

— Звідки?

— Уночі тут дві тарілки супу з’їв.

— Три.

— Тим більше.

Тамара трохи помовчала.

— Але дорогу теж треба робити.

Сашко глянув на неї.

— Ви це зараз серйозно?

— Серйозно.

— Я запишу.

— Не смій.

Вона засміялася.

І це теж було нове.

Раніше визнати, що чужий проєкт потрібен, означало ніби програти свій.

Тепер ніхто вже не знав, хто виграв.

У магазині Люба на дошці, де раніше писала борги, почала складати список того, що люди готові дати для ремонту водовідведення.

Петро — трактор.

Роман — екскаватор один день.

Паша — бус.

Семен — десять мішків цементу.

Коваленки — щебінь.

Іван — …

Люба зупинилася.

Іван саме зайшов.

— Що ти можеш дати?

— Куди?

— На водовідведення.

Він задумався.

— Роботу.

— Це вже всі дають.

— Можу гроші.

— Скільки?

Іван назвав суму.

Люба записала.

Потім підняла очі.

— А Петро скільки?

— Ще не давав грошей.

— Ага.

Іван усміхнувся.

— Тільки не кажи йому.

— Чого?

— Сам здогадається.

За годину Петро зайшов по воду.

Побачив список.

Прочитав.

Зупинився біля Іванового прізвища.

— Це що?

— Допомога.

— А чого він гроші дав?

Люба знизала плечима.

— Спитай.

Петро постояв.

— Запиши від мене стільки ж.

Люба підняла брову.

— А якщо Іван ще додасть?

— Любо.

— Мовчу.

Вона записала.

Петро пішов.

За кілька хвилин Іван повернувся.

— Він побачив?

— Побачив.

— І?

— Дав стільки ж.

Іван подумав.

— Додай від мене ще п’ятсот.

Люба поклала ручку.

— Іване.

— Що?

— Я зараз вас обох викреслю.

— Чого?

— Бо ви навіть добро робите на зло одне одному.

Іван засміявся.

— Добре. Не додавай.

Люба похитала головою.

— Два старі дурні.

— Запиши це окремим рядком.

Після обіду в сільраді знову зібралася організаційна група.

Виглядала вона не дуже організаційно.

Усі втомлені.

Стіл у плямах від кави.

Ніхто не приніс красивих папок.

Навіть Валера залишив свою «EUROPE» вдома.

Микола Семенович відкрив список.

— Є одна річ.

Усі подивилися.

— Після вчорашнього нам треба переглянути проєкти.

Тамара кивнула.

Петро теж.

— Дорога й водовідведення тепер виглядають інакше, — сказав староста.

Іван підняв руку.

— Але це не означає, що треба відмовитися від клубу чи ставка.

Петро сказав:

— Не означає.

У кімнаті стало тихо.

Тамара навіть перепитала:

— Що?

— Я сказав — не означає.

— Петре, ти добре себе почуваєш?

— Тамаро.

— Просто питаю.

— Я вночі в твоєму клубі сидів.

— І?

— Нормальна річ.

— Клуб?

— Не зазнавайся.

Вона усміхнулася.

Петро продовжив:

— Але дорогу робити треба першою.

— А клуб?

— Дах хоча б закрити.

Тамара мовчала.

Потім сказала:

— А ставок можемо почистити самі частково.

Дід Семен, який сидів збоку, кивнув.

— Можемо.

Іван сказав:

— Оце вже розмова.

Микола Семенович дивився на них і не втручався.

Ще кілька днів тому кожен захищав своє так, ніби визнання чужої потреби автоматично забирало гроші в нього.

Сьогодні говорили інакше.

Не тому, що стали мудрішими за одну ніч.

Не тому, що перестали бути впертими.

Просто всі стояли в одній воді.

І виявилося, що вода дуже добре змиває межі між «моє» і «не моє».

Увечері Голопупинці знову були в інтернеті.

Але група поводилася незвично.

Замість чуток люди викладали фотографії канав.

Підписували адреси.

Пропонували матеріали.

Хтось написав:

«У МЕНЕ Є ТРИ МЕТРИ ТРУБИ. МОЖЕ ЗГОДЯТЬСЯ».

Хтось:

«МОЖУ ПРИЙТИ В СУБОТУ КОПАТИ».

Хтось:

«У БРАТА Є МІНІТРАКТОР».

Галина Петрівна створила окремий список допомоги.

Сашко навіть не видалив.

Потім у групі з’явилося фото.

Петро й Іван стояли біля розмитої канави. Обидва брудні. Іван тримав лопату. Петро — мішок.

Марічка підписала:

«ІСТОРИЧНИЙ МОМЕНТ. 23 РОКИ КОНФЛІКТУ. ОДНА ЛОПАТА.»

Петро відразу відповів:

«ВИДАЛИ».

Іван:

«НЕ ВИДАЛЯЙ».

Петро:

«ІВАНЕ».

Іван:

«ЩО?»

Петро:

«МЕЖА ВСЕ ОДНО НЕ ТВОЯ».

Іван:

«ПОГОВОРИМО ПІСЛЯ ЄВРОПИ».

Під повідомленням з’явилося сорок реакцій зі сміхом.

Петро теж поставив одну.

Ніхто цього не прокоментував.

У Голопупинцях не стало менше проблем.

Дорога залишилася поганою.

Клуб — старим.

Ставок — занедбаним.

Грошей більше не стало.

Люди не перестали сваритися, заздрити, ображатися й доводити одне одному дурниці.

Змінилося щось значно менше.

І, можливо, значно важливіше.

Коли хтось тепер говорив:

— Це не моя проблема,

у пам’яті надто швидко спливала минула ніч.

І сказати це вголос ставало трохи важче.

Голопупинці ще самі не помічали, що змінюються.

Вони просто почали частіше казати:

— Давай допоможу.

                   ЧАСТИНА 24.ПРАВДА

Микола Семенович тримався довго.

Довше, ніж сам від себе очікував.

Спочатку він був упевнений, що все роз’ясниться за день-два. Потім вирішив, що немає сенсу сперечатися з кожною чуткою окремо. Потім побачив, що люди раптом почали прибирати, ремонтувати, домовлятися, і подумав: може, не треба поспішати ламати те, що хоч якимось дивом працює.

Потім були паркани.

Туалети.

Вивіски.

Єврокомісія.

Телебачення.

Злива.

Ніч по коліна у воді.

А тепер до приїзду справжньої делегації залишалося два дні.

І Микола Семенович зрозумів: далі мовчати вже не можна.

Не тому, що люди зовсім нічого не знали. Він багато разів казав, що Голопупинці нікуди окремо не вступають. Казав на зборах, у чаті, біля клубу, у сільраді. Але кожного разу люди чули з його слів саме ту частину, яку хотіли почути.

«Приїде європейська делегація» — чули.

«Будуть оцінювати проєкти» — чули.

«Можлива фінансова підтримка» — чули дуже добре.

А от фразу «нас ніхто не приймає в Євросоюз» сприймали приблизно так само, як прогноз погоди на наступний місяць: може, так, а може, ще щось зміниться.

Тепер треба було сказати так, щоб уже ніхто нічого не додумав.

Микола Семенович скликав збори на сьому вечора.

У повідомленні Сашко написав просто:

«ВАЖЛИВІ ЗБОРИ ГРОМАДИ. СЬОГОДНІ О 19:00 У КЛУБІ. ПРОСИМО ПРИЙТИ ВСІХ, ХТО МОЖЕ».

Галина Петрівна одразу запитала:

«ЩО СТАЛОСЯ?»

Сашко відповів:

«НА ЗБОРАХ».

Петро:

«ЦЕ ПО ЄВРОПІ?»

Сашко довго дивився на екран.

Потім написав:

«ТАК».

І відклав телефон.

До сьомої клуб знову був повний.

Але цього разу атмосфера відрізнялася від попередніх зборів.

Люди вже не просто чекали новин. Вони відчували, що сталося щось серйозне.

Навіть жарти звучали тихіше.

Петро зайшов разом з Іваном. Обидва чомусь сіли поруч, хоча раніше завжди намагалися бути по різні боки проходу.

Люба прийшла прямо з магазину у фартусі.

Валера — без папки «EUROPE».

Тамара Іванівна сиділа в першому ряду.

Галина Петрівна тримала телефон у руках, але ще нічого не писала.

Баба Орися сіла збоку.

— Ну що, — сказала вона сусідці, — зараз або приймуть, або виженуть.

Сусідка засміялася.

— Куди?

— От і я хочу почути.

Микола Семенович стояв за столом на сцені.

Поруч сиділи Ліда й Сашко.

Староста кілька разів переглядав папери, хоча знав усе напам’ять.

Сашко нахилився.

— Готові?

— Ні.

— Добре.

— Що добре?

— Значить, скажете нормально.

Микола Семенович глянув на нього.

— Дуже підтримав.

— Стараюся.

О сьомій п’ять староста встав.

У залі стало тихо.

Він подивився на людей.

— Я повинен вам дещо сказати.

Із другого ряду одразу:

— Грошей не буде?

— Будуть.

Шепіт.

Інший голос:

— Комісія не їде?

— Їде.

Ще голос:

— Тоді що?

Микола Семенович видихнув.

— Нас ніхто не приймає в Євросоюз.

Тиша.

Абсолютна.

Хтось десь у задньому ряду кашлянув.

На вулиці проїхав мотоцикл.

У клубі було чути навіть старий годинник у коридорі.

Петро першим порушив мовчання.

— Взагалі?

Микола Семенович подивився на нього.

— Взагалі.

Петро повільно відкинувся на стілець.

Люба підняла руку.

— А навіщо ж я вивіску англійською замовила?

Кілька людей засміялися.

Микола Семенович теж не втримався.

— Любо, це вже твоє рішення.

— Ви ж казали міжнародна делегація.

— Вона й буде міжнародна.

— То вивіска не пропала?

— Ні.

Люба полегшено зітхнула.

— Ну тоді добре.

Валера підняв руку.

— Я хочу уточнити.

Петро повернувся до нього.

— Оце зараз головне.

Валера не звернув уваги.

— А програма європейська?

— Так.

— Делегація від неї?

— Так.

— Вони будуть дивитися, як ми живемо?

— Частково.

— Оцінювати?

Микола Семенович одразу насторожився.

— Проєкти.

— Але й село побачать?

— Побачать.

Валера кивнув.

— Ну.

Староста подивився на нього.

— Що «ну»?

— Тоді не все ми неправильно зрозуміли.

Сашко закрив обличчя долонею.

Микола Семенович підняв голос.

— Валеро, нас не приймають у Євросоюз!

— Я почув.

— Добре.

— Але процес же є.

— Який ще процес?!

— Співпраці.

Петро засміявся.

— Все, Миколо Семеновичу. Вже пізно.

Микола Семенович сів.

— Я знав.

Галина Петрівна піднялася.

У залі одразу стало тихіше.

Сашко глянув на неї з побоюванням.

— Я теж хочу сказати.

— Кажіть, — втомлено дозволив староста.

Галина трохи помовчала.

— Я ніколи не казала, що нас уже приймають.

У залі загуло.

Петро відразу:

— Галю!

— Що?

— Ти написала: «нас розглядають до Євросоюзу».

— Правильно.

— Що правильно?!

— Розглядають же.

— Хто?!

— Делегація.

— Що вони розглядають?

— Наше село.

Микола Семенович повільно підняв голову.

— Проєкти.

Галина повернулася.

— Ну, проєкти. Вони ж у селі.

Люба тихо сказала:

— Галю, не викручуйся.

Галина насупилася.

— Я не викручуюся. Я просто кажу, що інформація була не зовсім неправдива.

Сашко не витримав.

— Галино Петрівно, вона була зовсім не така, як ви її подали.

Вона глянула на нього.

— А ти відразу все знав?

— Ні.

— От.

— Але я й не писав, що Голопупинці розглядають до Євросоюзу.

— Бо ти обережний.

— Саме так.

— А я емоційна.

Петро засміявся.

— Оце офіційний діагноз.

Навіть Галина усміхнулася.

Напруга трохи спала.

Але ненадовго.

Жінка із заднього ряду піднялася.

— Тоді я не розумію. А чого ми весь цей місяць бігали?

У клубі знову стало тихіше.

— Як це «бігали»? — спитав Микола Семенович.

— Паркани фарбували. Сміття прибирали. Біля ставка чистили. Клуб мили. Я чоловіка змусила туалет ремонтувати.

Хтось засміявся.

Вона продовжила:

— Я думала, треба.

Баба Орися озвалася зі свого місця:

— А не треба було?

Жінка розгубилася.

— Ну...

— Паркан гірше став?

— Ні.

— Сміття назад хочеш?

— Ні.

— Туалет?

Зал уже сміявся.

Жінка махнула рукою.

— Та нормальний туалет.

— То чого жалієшся?

Сміх став гучнішим.

Микола Семенович дочекався тиші.

— От про це я й хотів сказати.

Він встав.

Тепер говорив без паперів.

— Так. Ви неправильно зрозуміли частину інформації. І я, мабуть, мав зібрати вас раніше й сказати жорсткіше. Не «не зовсім так». Не «ви неправильно трактуєте». А просто: ніхто не приїжджає приймати Голопупинці в Євросоюз.

Петро сказав:

— Треба було.

— Треба було.

— Чого не сказав?

Микола Семенович подивився на нього.

— Казав.

Петро задумався.

— Ну... не так.

— От.

Сміх.

Староста продовжив:

— Але потім я побачив, що ви почали робити.

Він повільно оглянув зал.

— Я шість років просив прибрати біля ставка.

Дід Семен опустив очі.

— Просив приходити на збори.

Ніхто не ворухнувся.

— Просив не кидати сміття в канави. Просив допомогти клубу. Просив підприємців дати техніку. Просив молодь щось запропонувати.

Він усміхнувся.

— А треба було, виявляється, сказати, що приїде Європа.

У залі засміялися.

Микола Семенович теж.

— І я подумав: може, нехай уже та Європа їде.

Петро підняв руку.

— Це ти нас обманув?

— Ні.

— Точно?

— Петре.

— Я питаю.

— Я не підтримував цю дурню.

Галина обурено:

— Чого одразу дурню?

— Галю Петрівно, не зараз.

Сміх.

Староста продовжив:

— Але я не дуже поспішав її добивати.

— Ага! — сказав Петро.

— Бо вперше за багато років ви перестали чекати, коли хтось зробить.

Ця фраза заглушила сміх.

Микола Семенович говорив уже спокійніше.

— Подивіться, що сталося за місяць. Біля клубу чисто. Вікна помили. Старі фотографії витягли. Ставок почали чистити. Канави після зливи пройшли. Паркани...

Він усміхнувся.

— Добре, паркани не рахуємо.

— Чого? — образився Валера.

— Бо вони й так стояли.

У залі засміялися.

— Дорогу почали реально обговорювати, а не просто лаяти. Підприємці дали техніку. Люди зібрали гроші. Уночі під дощем ніхто не питав, за який він проєкт.

Стало зовсім тихо.

— І ви хочете сказати, що все це було дарма, бо нас ніхто не приймає в Євросоюз?

Ніхто не відповів.

Баба Орися кивнула.

— От.

Петро потер підборіддя.

— Тобто ми самі себе надурили?

Сашко сказав:

— Частково.

Галина Петрівна відразу:

— Я б так не формулювала.

Люба:

— Ми знаємо.

Сміх.

Іван підняв руку.

— Мені здається, тут є цікава річ.

Петро зітхнув.

— Зараз буде історична довідка.

— Не буде.

— Точно?

— Петре.

— Мовчу.

Іван встав.

— Ми весь цей час сперечалися, що означає «Європа». Для когось гроші. Для когось порядок. Для когось дороги. Для когось можливості. А виявилося, що більшість речей, які ми називали «європейськими», ніхто не забороняв нам робити раніше.

Люба кивнула.

— Вікна точно.

Тамара глянула на неї.

— Не починай.

— Я про свої.

— Тоді добре.

Іван продовжив:

— Питання, мабуть, не в тому, приймуть нас кудись чи ні. Питання, що ми будемо робити після того, як делегація поїде.

Це вже ніхто не висміяв.

Микола Семенович сів.

— Оце і є головне.

Петро озирнувся на зал.

— Я ще одне хочу зрозуміти.

— Що? — спитав староста.

— Гроші все-таки будуть?

Усі засміялися.

Микола Семенович теж.

— Якщо наш проєкт підтримають — можуть бути.

— Ну от.

Петро повернувся до Івана.

— Тоді не все дарма.

Іван похитав головою.

— Ти без грошей ніяк?

— А ти без філософії?

— Теж ні.

Люба підняла руку.

— А я хочу повернутися до вивіски.

Микола Семенович мало не застогнав.

— Що з нею?

— LUBA MARKET лишати?

Петро відповів раніше за старосту:

— Лишай.

— Чого?

— Я вже звик.

Паша з заднього ряду крикнув:

— А EURO SERVICE?

— Теж.

— А Cultural Center? — спитала Тамара.

Баба Орися сказала:

— Та лишайте вже все. Хай люди бачать, через що ми пройшли.

Зал знову засміявся.

Потім Галина Петрівна піднялася вдруге.

Цього разу без телефону.

— Я хочу вибачитися.

Сміх обірвався.

Сашко навіть подумав, що не почув.

Галина подивилася на людей.

— Ну... може, трохи перебільшила.

Петро тихо сказав:

— Трохи.

Вона глянула на нього.

— Петре.

— Мовчу.

— Я справді думала, що роблю добре. Що людям треба знати.

Сашко кивнув.

— Знати треба.

— От.

— Але правду.

Галина помовчала.

— Добре. Правду.

Для неї це було майже подвигом.

Микола Семенович усміхнувся.

— Тоді домовились.

— Про що? — спитала Люба.

Староста подивився на зал.

— Післязавтра приїжджає делегація. Нормальна. Не приймати нас у Євросоюз. Подивитися наші проєкти.

— Уже зрозуміли, — сказав Петро.

— Я хочу почути це ще раз.

Зал засміявся.

— Ми нічого не вигадуємо. Нічого не ховаємо. Не бігаємо попереду й не фарбуємо те, що вранці забули пофарбувати.

Валера підняв руку.

— А якщо вже куплена фарба?

Микола Семенович подивився на нього.

— Фарбуй.

— Добре.

— Але не через Європу.

Валера задумався.

— А через що?

Баба Орися відповіла:

— Бо облупилося.

Сміх.

Збори закінчилися зовсім не так, як усі очікували.

Ніхто не образився по-справжньому.

Ніхто не вимагав покарати винних.

Ніхто не сказав, що більше нічого робити не буде.

Люди виходили з клубу, жартували, обговорювали делегацію — вже справжню, без вступу, паспортів і курей.

Петро наздогнав Миколу Семеновича біля дверей.

— Слухай.

— Що?

— А якби ти в перший день сказав прямо, що ніякого Євросоюзу нема...

Староста подивився на нього.

— Ну?

Петро озирнувся.

На вимиті вікна клубу.

На пофарбовану лавку.

На чистий двір.

На людей, які розходилися маленькими групами.

— Нічого б цього не було?

Микола Семенович теж подивився.

— Не знаю.

Петро подумав.

— Я теж.

Потім усміхнувся.

— Але сортир у Василя був би старий.

Староста засміявся.

— Це точно.

І вони пішли.

Позаду на дверях клубу залишався напис:

CULTURAL CENTER GOLOPUPYNTSI.

Ніхто вже не думав його знімати.

       ЧАСТИНА 25.СУД НАД ГАЛИНОЮ

Галину Петрівну почали судити наступного ранку біля магазину.

Ніхто суду не оголошував. Не було ні порядку денного, ні головуючого, ні протоколу. Просто до десятої ранку біля LUBA MARKET зібралося чоловік дванадцять, і всі раптом згадали, з кого саме почалася історія про вступ Голопупинців до Євросоюзу.

Першим сказав Петро.

— От скажіть мені одне.

Люба, яка виставляла ящик із водою, навіть не обернулася.

— Не скажемо.

— Я ще не спитав.

— Ти з таким голосом доброго не спитаєш.

Петро проігнорував.

— Хто написав, що нас розглядають до Євросоюзу?

Усі подивилися на Галину Петрівну.

Вона саме стояла біля прилавка з пакетом цукру в руці.

— Чого ви всі на мене дивитеся?

Іван поправив окуляри.

— Петро поставив конкретне питання.

— То нехай конкретно й питає.

Петро повернувся до неї.

— Галю, хто написав?

— Я.

— От.

Галина поклала цукор на прилавок.

— І що?

— А те.

— Що «те»?

— Ми місяць жили так, ніби Брюссель уже ключі від села замовив.

— Петре, я такого не писала.

— Ти написала: «Нас розглядають до Євросоюзу».

— Правильно.

— Що правильно?!

— Я передала інформацію, яку мала.

Сашко, який зайшов по каву й уже зрозумів, що спокійно випити її не вдасться, поставив стакан на прилавок.

— Галино Петрівно, ви написали: «Інформація майже офіційна».

— Так.

— Що значить «майже»?

Галина подумала.

— Значить, могла бути неточність.

Сашко повільно кивнув.

— Яка саме?

— Ну... різна.

— Ви написали, що нас розглядають до Євросоюзу.

— Я написала не «приймають». Я написала «розглядають».

Петро сплеснув руками.

— Галю!

— Що?

— А різниця людям яка?

— Велика.

— Де?

— У словах.

Люба не витримала.

— Галю, ти ще скажи, що всі самі винні, бо неправильно прочитали.

Галина випросталася.

— А хіба я змушувала Петра паркан міряти?

Усі замовкли.

Петро відкрив рота.

Закрив.

Галина відчула перевагу.

— Я когось просила туалет переносити?

Василь Кравчук, який стояв збоку, тихо сказав:

— Не просила.

— Я Валері рулетку дала?

Валера похитав головою.

— Свою мав.

— Я Любі вивіску замовляла?

Люба насупилася.

— Ні.

— Я Тамару хор збирати змусила?

Тамара, яка саме підійшла, почула кінець.

— Хор я й без тебе збирала.

— От!

Петро подивився на всіх.

— Чекайте. Це що виходить? Вона тепер невинна?

— Я не кажу, що невинна, — відповіла Галина. — Я кажу, що відповідальність колективна.

Сашко ледь не вдавився кавою.

— Галино Петрівно, ви щойно самі себе виправдали через колективну відповідальність?

— А що, неправда?

Іван усміхнувся.

— Взагалі-то логіка є.

Петро різко повернувся.

— Іване.

— Що?

— Не переходь на її бік.

— Я не переходжу. Я аналізую.

— От і аналізуй мовчки.

Галина вже явно відчувала себе впевненіше.

— Ви всі зараз робите вигляд, ніби я одна ходила й усім казала: «Фарбуйте, мийте, копайте». А я тільки повідомила те, що знала.

Сашко сказав:

— Те, що думали, що знаєте.

— Добре. Те, що думала, що знаю.

— Уже краще.

— Але хіба погано вийшло?

Цього разу ніхто не відповів.

Галина озирнулася.

— Ну?

Петро хотів щось сказати, але замовк.

Люба глянула на свою нову вивіску.

Валера — на пофарбовану зупинку.

Тамара — в бік клубу.

Іван — на дорогу.

Галина продовжила вже тихіше:

— Клуб прибрали?

— Прибрали, — сказала Тамара.

— Ставок почистили трохи?

— Почистили, — відповів Іван.

— Канави після зливи зробили?

Петро кивнув.

— Зробили.

— Люди хоч раз за останні роки разом щось робили?

Ніхто не відповів.

— Ну от.

Сашко подивився на неї.

— Тобто це був ваш план?

Галина відразу насторожилася.

— Я не сказала, що план.

— Бо зараз звучало майже як стратегія розвитку громади.

Петро пирхнув.

— Ага. Галина — прихований реформатор.

Люба додала:

— У неї метод такий: спочатку всіх налякати, потім подивитися, що вийде.

Галина образилася.

— Нікого я не лякала.

Василь Кравчук тихо нагадав:

— Ти написала «без паніки».

— І що?

— Після цього я яму під туалет викопав.

— Василю, ти дорослий чоловік.

— От тепер і я так думаю.

Усі засміялися.

Галина теж.

Суд почав втрачати суворість.

Петро сів на лавку.

— Ні, почекайте. Все одно так не можна.

— Що саме? — спитав Сашко.

— Отак писати.

— Оце правильно.

Петро ожив.

— Бо сьогодні «Євросоюз», завтра напише, що НАТО приїхало.

Галина різко повернулася.

— Я такого не писатиму без підтвердження.

Сашко подивився на неї.

— Оце запам’ятаємо.

— Запам’ятовуй.

— Добре.

— І взагалі, я після кошторису вже обережніша.

Іван сказав:

— Це справді помітно.

Галина глянула на нього.

— Ти зараз серйозно чи знущаєшся?

— Серйозно.

— Добре.

Люба принесла ще один стілець і сіла поруч.

— Давайте чесно. Ми всі теж хороші.

— Це в якому сенсі? — спитав Петро.

— Ти почув одну фразу й одразу пішов міряти паркан.

— Бо Валера сказав.

Валера підняв руки.

— Я сказав, що високі паркани не всюди прийняті.

— От. Теж почалося з «не всюди».

Сашко усміхнувся.

— У нас небезпечні слова: «кажуть», «можливо», «майже», «десь читав» і «Валера сказав».

— Чого одразу я? — обурився Валера.

— Бо ти багато знаєш.

— Це погано?

Баба Орися, яка саме підійшла до магазину, почула останнє.

— Коли не знаєш, де зупинитися, — так.

Валера зітхнув.

— Доброго ранку й вам.

— Доброго.

Вона сіла на край лавки.

— Кого судите?

Петро показав на Галину.

— Її.

— За що?

— За Європу.

Баба Орися подивилася на Галину.

— Вигнала?

— Навпаки, — сказав Петро. — Привела.

— То що не так?

Усі засміялися.

Петро махнув рукою.

— Бабо Орисю, ви не допомагаєте.

— А я й не адвокат.

Галина випросталася.

— От. Навіть баба Орися розуміє.

— Не спіши, — сказала та. — Я ще не закінчила.

Галина замовкла.

Баба Орися глянула на неї.

— Ти, Галю, любиш сказати раніше, ніж знаєш.

— Не завжди.

— Майже завжди.

Сашко тихо сказав:

— Хороше слово.

Баба Орися продовжила:

— А ви всі любите повірити раніше, ніж подумати.

Тепер мовчали вже всі.

— От і зійшлися.

Петро почухав потилицю.

— А хто тоді винен?

— А вам обов’язково треба когось одного?

— Ну, так простіше.

— От тому у вас половина проблем.

Вона попросила в Люби хліб.

Суд остаточно розвалювався.

Але Сашко ще не був готовий відпустити тему.

— Давайте все-таки домовимося про одне.

Петро одразу:

— Знову правила?

— Так.

— Ти любиш правила.

— Бо ви любите їх порушувати.

— Логічно.

Сашко дістав телефон.

— У групі пишемо, звідки інформація. Якщо не знаємо — так і пишемо: «не перевірено». Якщо щось серйозне — спочатку перевіряємо. Якщо це думка — не видаємо її за факт.

Галина підняла руку.

— А якщо джерело просить не називати?

Сашко подивився на неї.

— Тоді, можливо, краще нічого не писати.

Вона задумалася.

— Це складно.

— Знаю.

— А якщо дуже важливо?

— Тоді перевіряємо другим джерелом.

Галина зітхнула.

— Як журналісти.

— Приблизно.

Петро сказав:

— А якщо друге джерело теж Галина?

Усі засміялися.

Галина махнула на нього рукою.

— Смійся. А сам кого першого питаєш, коли щось сталося?

Петро задумався.

— Тебе.

— От.

— Але тепер буду ділити на два.

— Діли.

— І ще віднімати половину.

— Петре.

— Мовчу.

Тамара підійшла до Галини й сіла поруч.

— Ти справді думала, що нас можуть кудись окремо приймати?

Галина трохи зніяковіла.

— Не зовсім.

— А як?

— Ну... я подумала, що це якась особлива програма. Село ж вибрали. Делегація. Європа. Відбір.

— І ти склала все докупи.

— Ага.

— І написала.

— Ага.

— Великими літерами.

— Бо важливо.

Тамара засміялася.

— Ти невиправна.

Галина теж усміхнулася.

— Але хіба погано вийшло?

І знову всі замовкли.

Цього разу довше.

Бо тепер це звучало вже не як виправдання.

Скоріше як незручна правда.

Якби не та дурна плітка, можливо, нічого з цього не сталося б.

Можливо, зал на перші збори прийшло б п’ятнадцять людей.

Можливо, клуб так і стояв би з брудними вікнами.

Валера не лагодив би лавку.

Петро й Іван не переміряли б межу.

Старі фотографії лишилися б на горищі.

Люди знову роками проходили б повз забиті канави й чекали, коли хтось інший щось зробить.

Сашко повільно сказав:

— Погано почалося.

Галина кивнула.

— Але?

— Але далі ми вже самі.

Петро погодився.

— Оце правда.

Іван додав:

— Тобто результат не виправдовує неправду. Але результат показав, що в нас був запит на зміни.

Петро повернувся.

— Іване.

— Що?

— Можна без «запиту»?

Іван подумав.

— Людям набридло жити як було.

— О. Оце зрозуміло.

Баба Орися, жуючи хліб, сказала:

— Та не набридло їм.

Усі повернулися.

— А що?

— Соромно стало перед чужими.

Петро кивнув.

— Це теж правда.

— А потім побачили, що для себе приємніше.

Люба подивилася на чисті сходи магазину.

— Оце точно.

Настала коротка тиша.

Потім Петро встав.

— Ну що. Вирок оголошувати?

Галина насторожилася.

— Який ще вирок?

— За поширення майже офіційної інформації.

— Петре.

— Пропоную громадські роботи.

Галина примружилася.

— Які?

— Сьогодні біля ставка.

— А ти?

— Я теж.

— І всі?

Петро глянув на людей.

— А чого ні?

Іван піднявся.

— Підтримую.

Люба сказала:

— Я після обіду.

Валера:

— Я принесу інструмент.

Тамара:

— Я людей покличу.

Галина подивилася на них.

— Це виходить, мене судили, а працювати будуть усі?

Петро усміхнувся.

— Оце і є європейське правосуддя.

Валера одразу відкрив рота.

Усі одночасно сказали:

— МОВЧИ!

Валера закрив.

І цього разу сміялися так, що навіть люди з магазину навпроти визирали, що сталося.

Суд над Галиною завершився без вироку.

Точніше, винними визнали всіх.

Галину — за те, що надто швидко говорила.

Валеру — за те, що надто впевнено пояснював.

Петра — за те, що надто швидко діяв.

Тамару — за те, що одразу почала готувати концерт.

Любу — за те, що зробила з плітки торговельний бренд.

Сашка — за те, що думав, ніби людей можна виправити кнопкою «видалити».

Івана — за те, що після кожної дурниці знаходив у ній історичний сенс.

А Миколу Семеновича — за те, що побачив увесь цей цирк і не дуже поспішав його зупиняти.

Єдиною невинною залишилася баба Орися.

— Чого це? — обурився Петро.

Вона глянула на нього.

— Бо смартфона нема.

І тут уже сперечатися було ні з чим.

До ставка пішли після обіду.

Майже всі.

Галина Петрівна теж.

Першою.

               ЧАСТИНА 26.БАБА ОРИСЯ

Після суду над Галиною село ніби видихнуло. Ніхто більше не сперечався, хто саме запустив всю цю історію і хто був винен найбільше. Втомилися. Та й сенсу вже не було. Європа все одно мала приїхати. Делегація — справжня, нормальна, без вступу, паспортів, парканів і перевірки туалетів.

Люди розійшлися по своїх справах, але ближче до вечора багато хто знову опинився біля клубу. Хтось приніс лопати. Хтось мішки. Хтось просто прийшов подивитися, чи потрібна допомога. Після зливи роботи вистачало всім.

Петро з Пашею засипали щебенем найгірший шматок дороги. Роман прислав машину з відсівом. Біля ставка чоловіки витягали з кущів старі пляшки й пакети. Тамара разом із жінками мила підлогу після тієї ночі, коли клуб став прихистком. Валера лагодив перила біля входу й цього разу нічого не говорив про європейські стандарти. Іван розбирав старі дошки, які можна було ще використати. Сашко носив між усіма телефон, списки, зарядку, воду й відчуття, що його знову зробили відповідальним за все, що має дроти або цифри.

Баба Орися сиділа на лавці біля клубу.

Ніхто не просив її приходити.

Вона просто прийшла.

Поставила біля ніг сумку, сперлася руками на палицю й дивилася.

Довго.

Петро помітив.

— Бабо Орисю, ви що, знову контролюєте?

— А що?

— Та нічого.

— От і працюй.

Петро кинув лопату щебеню.

— Я працюю.

— Поки я дивлюся.

— То дивіться довше.

Баба Орися усміхнулася.

Через годину люди почали сходитися до клубу. Люба принесла чай і булочки. Хтось сів на лавку. Хтось просто сперся на паркан. Сонце вже сідало, але було тепло. Після зливи повітря стало чистим і прозорим.

Микола Семенович вийшов із клубу.

— Ну що, на сьогодні досить.

Петро встромив лопату в землю.

— Завтра доробимо.

— Доробимо.

Тамара витерла руки рушником.

— І вікна ще раз треба.

Люба засміялася.

— Тамаро, ти вже їх до дір протреш.

— Після вас усе в болоті.

Валера сів на край сходів.

— Нормально сьогодні зробили.

Паша кивнув.

— Нормально.

Іван подивився на дорогу.

— Ще вранці тут яма була.

Петро одразу:

— Не яма. Просідання дорожнього полотна.

Сашко засміявся.

— Після телебачення термінологію вивчив?

— А що? Треба правильно говорити.

Баба Орися глянула на нього.

— Ти вже краще мовчи правильно.

Петро усміхнувся.

Люди сиділи, пили чай, сперечалися по дрібницях. Хтось обговорював, чи вистачить щебеню. Хтось — що робити зі ставком. Тамара доводила, що дах клубу треба закрити до осені. Іван пояснював, що архів треба перевезти в суху кімнату. Галина Петрівна розповідала, хто з заробітчан уже пообіцяв переказати гроші.

Баба Орися слухала.

Потім раптом сказала:

— От поясніть мені одну річ.

Ніхто не відреагував одразу.

Вона підвищила голос:

— Кажу, поясніть мені.

Стало тихіше.

Петро повернувся.

— Що саме?

Баба Орися подивилася на всіх.

— Ви місяць чекали, що приїдуть чужі люди й порядок вам зроблять.

Хтось засміявся.

Хтось опустив очі.

Петро сказав:

— Ну не зовсім так.

— Не перебивай.

— Я тільки...

— Петре.

Він замовк.

Баба Орися повільно обвела поглядом людей.

— Місяць слухаю: Європа приїде, комісія приїде, перевіряти будуть, гроші дадуть, стандарти покажуть. А вони ще не приїхали.

Вона показала палицею на дорогу.

— А ви вже яму засипали.

На клуб.

— Вікна помили. Дах почали латати.

На ставок.

— Сміття витягли.

На канаву.

— Воду пустили, куди треба.

Потім на Петра й Івана.

— І навіть оці два дурні три години разом працювали й не билися.

Петро відразу:

— Дві.

Баба Орися подивилася на нього.

— Не перебивай. Я округлила.

Всі засміялися.

Навіть Іван.

Петро махнув рукою.

— Добре. Три.

Баба Орися чекала, поки стихнуть.

— То от я й питаю. Хто вам раніше заважав?

Тиша прийшла не одразу.

Спочатку хтось ще ворухнувся.

Хтось кашлянув.

Потім стало зовсім тихо.

Питання було просте.

Може, саме тому на нього ніхто не знайшов відповіді.

Микола Семенович дивився на свої руки.

Тамара — на клуб.

Петро — кудись у бік дороги.

Іван зняв окуляри й почав витирати їх краєм сорочки, хоча вони були чисті.

Галина Петрівна цього разу не сказала нічого.

Навіть Валера мовчав.

Баба Орися продовжила:

— Грошей не було?

Петро сказав:

— Не було.

— А зараз багато стало?

— Ні.

— Людей не було?

Тамара тихо відповіла:

— Були.

— Лопати не було?

Паша усміхнувся.

— Були.

— Трактор?

Петро кивнув.

— Був.

— Екскаватор?

Роман, який саме підійшов, почув.

— Ну, екскаватор не у всіх є.

Баба Орися глянула на нього.

— Зате ти був.

Роман усміхнувся.

— Був.

— От.

Вона постукала палицею по землі.

— Все у вас було.

Іван нарешті сказав:

— Не все.

Баба Орися повернулася.

— А чого не було?

Іван трохи подумав.

— Згоди.

Баба Орися кивнула.

— О.

Петро глянув на нього.

— Один раз нормально сказав.

Іван не образився.

— Я стараюся.

Баба Орися продовжила:

— Ви ж кожен окремо розумні. Петро знає, де вода піде. Іван знає, де старий план лежить. Тамара знає, кого зібрати. Люба знає, кого нагодувати. Сашко знає, де правда в телефоні. Валера...

Вона зупинилася.

Валера насторожився.

— Що Валера?

Баба Орися подумала.

— Валера знає, де рулетка.

Усі вибухнули сміхом.

Валера теж.

— Дякую.

— Будь ласка.

Коли сміх стих, баба Орися сказала вже тихіше:

— А разом ви чомусь завжди чекали, поки хтось зверху скаже, що робити. Район. Область. Київ. Європа. Бог зна хто ще.

Отець Василь, який стояв неподалік, підняв руку.

— Бога не чіпайте. Він давно дивиться.

Баба Орися кивнула.

— От і я кажу. Йому теж набридло.

Знову засміялися.

Але вже через секунду сміх згас.

Бо за жартом знову стояла правда.

Микола Семенович присів на край сходів.

— Може, людям просто треба було повірити, що щось зміниться.

Баба Орися подивилася на нього.

— А хто їм мав це дозволити?

Староста не відповів.

— От.

Вона взяла свою сумку.

— Ви весь час думали, що спочатку мають дати гроші, потім ви щось зробите. А вийшло навпаки. Спочатку самі ворухнулися, а тоді вже й гроші можуть пригодитися.

Роман кивнув.

— У бізнесі теж так.

Петро повернувся.

— Не починай зараз про бізнес.

— Я мовчу.

— От і добре.

Баба Орися встала.

Сашко підійшов допомогти.

— Я сама.

— Я знаю.

— То не заважай.

Вона зробила кілька кроків.

Петро гукнув:

— Бабо Орисю!

Вона озирнулася.

— Що?

— А Європа тоді для чого?

Люди засміялися.

Але баба Орися не усміхнулася.

Подумала.

— Щоб не варитися самим у своєму казані. Щоб дивитися, як інші живуть. Вчитися. Торгувати. Їздити. Допомагати одне одному. Гроші брати, якщо дають.

Роман засміявся.

— Останнє особливо правильно.

— Мовчи, бізнес.

Вона знову повернулася до Петра.

— Але якщо ти думаєш, що хтось приїде й за тебе твою канаву почистить, то ти дурень.

Петро кивнув.

— Зрозумів.

— Ні.

— Чого?

— Бо вона в тебе двадцять років забита була.

Всі знову засміялися.

Петро розвів руками.

— Ну тепер же чиста.

— От і тримай.

Вона рушила до хвіртки.

Іван дивився їй услід.

— Власне, вона зараз сформулювала принцип субсидіарності.

Петро повернувся.

— Що?

— Є такий принцип...

— Іване.

— Добре.

— Оце зараз було нормально. Не псуй.

Люди ще трохи сиділи.

Але розмова вже змінилася.

Ніхто більше не говорив: «Ось приїдуть — і тоді».

Говорили:

— Завтра треба закінчити канаву.

— У суботу біля ставка.

— Дах до дощів треба накрити.

— Скільки треба щебеню?

— У кого є причіп?

— Давайте не чекати.

Микола Семенович слухав.

Потім тихо сказав Сашкові:

— Чуєш?

— Що?

— «Не чекати».

Сашко кивнув.

— Чую.

— За шість років уперше.

Телефон Сашка дзенькнув.

Він відкрив групу.

Галина Петрівна вже написала:

«ЛЮДИ! В СУБОТУ О 9:00 ЗБИРАЄМОСЯ БІЛЯ СТАВКА. БЕРІТЬ РУКАВИЦІ Й ІНСТРУМЕНТ».

Сашко перечитав.

Жодного «кажуть».

Жодного «майже офіційно».

Жодного «без паніки».

Тільки час, місце й що взяти.

Він показав Миколі Семеновичу.

Той усміхнувся.

— Ростемо.

Сашко поставив під повідомленням великий палець.

Першим.

Через хвилину під ним було вже двадцять реакцій.

А баба Орися тим часом ішла додому й не знала, що щойно сказала найважливіше за всю цю історію.

Та їй, мабуть, було й не треба знати.

Бо найважливіші речі вона завжди говорила так, ніби вони й без того всім давно відомі.

              ЧАСТИНА 27.ДЕЛЕГАЦІЯ

У день приїзду делегації Голопупинці прокинулися раніше, ніж звичайно.

Хоча напередодні Микола Семенович окремо попросив усіх нічого більше не фарбувати, не підмітати вночі й не робити «останніх приготувань», уже о сьомій біля клубу Тамара Іванівна витирала поручні, які й так блищали. Паша змахував пил із вивіски EURO SERVICE. Люба переставляла ящики біля магазину так, щоб вони «не псували композицію». Валера Італієць ходив центральною вулицею без рулетки, але з таким виглядом, ніби подумки все одно щось вимірював.

Петро вийшов із двору, подивився на трактор і зупинився.

Дружина стояла у дверях.

— Не мий.

— Я й не збирався.

— Ти вже шланг витягнув.

Петро глянув на шланг.

— Це не для трактора.

— А для кого?

— Квіти полити.

Вона подивилася на небо, де після недавньої зливи ще стояла волога ранкова прохолода.

— Петре.

— Що?

— Вони политі.

Петро скрутив шланг.

— Добре.

Біля сільради збиратися ніхто офіційно не мав.

О дев’ятій двадцять там уже стояло чоловік тридцять.

О дев’ятій сорок — майже п’ятдесят.

Микола Семенович вийшов на ґанок.

— Люди.

Усі подивилися.

— Ми домовлялися, що делегацію зустрічаю я, Ліда, Сашко і представники організаційної групи.

Петро оглянув натовп.

— А ми хто?

— Громада.

— От.

— Що «от»?

— Вони ж до громади їдуть.

Микола Семенович хотів сперечатися.

Передумав.

— Тільки не шикуйтеся.

Після цієї фрази люди одразу почали шикуватися менш помітно.

Тамара принесла хористок.

— Тамаро.

— Вони просто стоять.

— У білих блузках?

— А що, заборонено?

Микола Семенович подивився на Сашка.

— Я здаюся.

Сашко кивнув.

— Давно пора.

О десятій без п’яти на в’їзді в село з’явився білий мікроавтобус.

Галина Петрівна першою побачила.

— Їдуть.

Це слово пройшло натовпом майже фізично.

Люди випросталися.

Хтось пригладив волосся.

Петро зняв кепку, подивився на неї й надягнув назад.

Валера поправив сорочку.

Тамара повернулася до хористок.

— Усміхаємося природно.

Одна жінка прошепотіла:

— А як це?

— Не знаю. Просто не так, як зараз.

Мікроавтобус під’їхав.

Зупинився.

Двері відчинилися.

І з нього вийшло троє людей.

Не десять.

Не п’ятнадцять.

Не комісія з папками й суворими обличчями.

Троє.

Першою — жінка років сорока п’яти в простій синій куртці, з невеликим рюкзаком і блокнотом. Вона представилася Оленою, координаторкою програми.

Другим вийшов високий чоловік у легкій сірій сорочці, якого звали Марек. Він говорив українською повільно, але цілком зрозуміло.

Третьою була Анна — невисока темноволоса жінка з фотоапаратом через плече.

І все.

Ніхто більше з машини не вийшов.

Петро нахилився до Івана.

— А де решта?

— Яка решта?

— Комісія.

Іван глянув на трьох людей.

— Оце вона й є.

Петро кілька секунд мовчав.

— Три?

— Схоже.

— Ми через трьох людей місяць село мили?

Іван усміхнувся.

— Виходить, так.

Баба Орися, яка стояла трохи далі, почула.

— А якби один приїхав, ти б пів села помив?

Петро не відповів.

Микола Семенович підійшов.

— Добрий день. Ласкаво просимо до Голопупинців.

Олена усміхнулася.

— Дякуємо. Нарешті доїхали.

Староста насторожився.

— Дорога?

Марек кивнув.

— Дуже... переконлива.

Петро тихо сказав:

— От.

Микола Семенович почув.

— Мовчи.

Олена озирнулася на людей.

— А це всі нас зустрічають?

Староста теж озирнувся.

— Не зовсім за планом.

Петро сказав:

— Просто люди цікаві.

Галина одразу:

— В хорошому сенсі.

Олена засміялася.

— Це добре.

Тамара Іванівна зробила крок уперед.

— Можна коротке вітання?

Микола Семенович заплющив очі.

Олена кивнула.

— Звісно.

Хор заспівав.

Одну пісню.

Як і домовлялися.

І цього разу без помилок.

Можливо, тому що всі вже перестали думати про репетицію.

Анна зняла кілька фотографій.

Марек слухав уважно.

Після пісні аплодував разом з усіма.

Тамара була щаслива.

Петро нахилився до Сашка.

— А нормально вийшло.

— Не кажіть їй.

— Чого?

— Тепер дві заспівають.

Петро одразу замовк.

Після привітання Микола Семенович запросив усіх до сільради.

І от тут почалося перше розчарування Голопупинців.

Ніхто не попросив показати паркани.

Ніхто не спитав, якої вони висоти.

Ніхто не цікавився туалетами.

Валера перші хвилин двадцять явно чекав відповідного питання.

Не дочекався.

Марек натомість питав, скільки людей реально живе в селі, скільки дітей навчається у школі, куди молодь їздить на роботу, скільки підприємців працює на місці.

Олена питала про бюджет.

Про те, які роботи громада вже робила сама.

Про те, хто бере участь у рішеннях.

Про те, як обирали проєкти.

Микола Семенович відповідав.

Іноді допомагала Ліда.

Іноді Сашко.

Іноді Петро втручався без дозволу.

— А дорогу обов’язково покажіть.

Олена усміхнулася.

— Покажемо.

— Особливо нижню частину.

— Покажемо.

— Після дощу.

— Петре, — сказав староста.

— Мовчу.

Анна тим часом звернула увагу на фотографію Голопупинців на стіні.

Стару, з висоти.

— Гарне село.

Микола Семенович усміхнувся.

— На цій фотографії особливо.

— Чому?

— Тут ями не видно.

Анна засміялася.

Потім пішли до клубу.

Тамара відчинила двері.

Не бігла попереду.

Не ставила людей по місцях.

Просто сказала:

— Заходьте.

На стіні висіли старі фотографії.

Олена одразу зупинилася.

— Оце цікаво.

Тамара пожвавішала.

— Ми знайшли на горищі.

Вона почала розповідати.

Про концерти.

Про весілля.

Про старий ансамбль.

Про дітей.

Про те, як під час зливи клуб став місцем, де ночували люди з підтоплених дворів.

Олена перестала дивитися на стіни й подивилася на Тамару.

— Ви відкрили приміщення вночі?

— А що було робити?

— І скільки людей тут було?

— Не рахувала. Чоловік сорок, може.

Петро з-за спини:

— І три тарілки супу.

Тамара повернулася.

— Дві.

— Три.

— Петре.

— Мовчу.

Марек усміхнувся.

— Я вже розумію, хто тут головний опозиціонер.

Петро задумався.

— Це добре чи погано?

— Це громада.

Іван тихо сказав:

— Дуже точне визначення.

Петро глянув.

— Не починай.

Біля виставки фотографій Анна довго розглядала старі знімки.

— Ви це самі оцифровуєте?

Сашко кивнув.

— Так.

— Навіщо?

Питання його трохи здивувало.

— Щоб не пропало.

— І все?

Сашко подумав.

— Спочатку було «і все». А потім люди почали приходити, впізнавати родичів, приносити свої фотографії. Тепер хочемо зробити нормальний архів.

Анна усміхнулася.

— Оце вже проєкт.

Сашко глянув на Миколу Семеновича.

Той теж почув.

Після клубу пішли до ставка.

Тут дід Семен уперше за весь день нервував.

Він навіть сорочку чисту вдягнув.

Показав берег, де прибрали сміття.

Показав зарослу частину.

Розповів, де раніше купалися.

Марек запитав:

— А хто чистив?

Семен відповів:

— Люди.

— Підрядник?

— Який підрядник? Ми.

— Скільки людей?

Семен почухав потилицю.

— По-різному. У суботу чоловік тридцять було.

Олена записала.

— А техніка?

— Петро дав трактор.

Петро одразу:

— Не дав. Я на ньому працював.

Семен махнув рукою.

— Яка різниця?

— Велика. Трактор я нікому не даю.

Марек засміявся.

Потім показали місце після зливи.

Розмиту дорогу.

Розчищену канаву.

Нові мішки біля небезпечної ділянки.

Олена довго дивилася на водовідвід.

— Це ви зробили після дощу?

Микола Семенович кивнув.

— Частково. Основне треба ще робити.

— Хто працював?

Староста озирнувся на людей.

— Майже всі.

— Служби?

— Теж були. Але перші години — самі.

Петро показав на Романа.

— Жук екскаватор дав.

Роман сказав:

— Один екскаватор.

— Безкоштовно, — додав Петро.

Роман подивився.

— Ти бухгалтер?

— Треба ж правду казати.

Олена запитала Романа:

— Ви місцевий підприємець?

— Так.

— І часто допомагаєте громаді?

Роман трохи замислився.

— Відтепер доведеться.

Петро засміявся.

— Записали?

Анна сфотографувала їх обох.

Далі пішли до дороги.

До тієї самої ями.

Точніше, до місця, де вона була.

За кілька днів яму підсипали й утрамбували, але видно було, що ремонт тимчасовий.

Петро став поруч.

— Оце вона.

Олена подивилася.

— Де?

Петро показав.

— Була тут.

Сашко тихо сказав:

— Не пощастило. Головний експонат втратили.

Петро почув.

— Вона повернеться.

Марек усміхнувся.

— Це загроза?

— Це досвід.

Він пояснив про воду, про труби, про розмиття, про автобус і швидку.

Говорив без красивих слів.

Без телевізійної камери.

Просто показував.

Марек багато питав.

Про довжину проблемної ділянки.

Про власність дороги.

Про можливе співфінансування.

Про те, що громада може зробити сама.

Петро відповідав.

І чим довше говорив, тим менше в його словах лишалося знаменитої фрази «аби яму засипали».

Він уже говорив про систему.

Про водовідведення.

Про те, що асфальт без канави через два роки знову розіб’є.

Микола Семенович дивився на нього й усміхався.

Петро помітив.

— Що?

— Нічого.

— Чого посміхаєшся?

— Ти місяць тому хотів просто яму засипати.

Петро подумав.

— Людина розвивається.

Іван одразу:

— Історичний момент.

— Іване.

— Мовчу.

Потім делегація попросила зайти до магазину.

Не було в плані.

Просто Анна захотіла води.

Люба побачила їх через вікно й на секунду застигла.

Потім згадала, що обіцяла поводитися природно.

Тому дуже природно сказала всім, хто стояв усередині:

— ВСТАНЬТЕ НОРМАЛЬНО.

Петро прошепотів:

— Почалося.

Олена зайшла.

Побачила вивіску.

— LUBA MARKET?

Люба випросталася.

— Так.