Відкрита Книга
ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ДО ТЕБЕ
ЧАСТИНА ДРУГА
2026
ЗМІСТ
Жінка, которая навчилася не чекати.. 29
Ніч завдовжки у тридцять років.. 68
Встречач, на которую прийшлиобоє.98
Людина за зачиненимидверима.157
Ті, кого вони любили після.212
Не все повертається одразу.278
Місток для тих, хто повертається.484
Після останньої сторінки.. 505
Повернувшись до гуртожитку, Михайло застав на своєму ліжку чужу валізу.
Біля вікна сидів незнайомий хлопець у спортивній куртці й розкладав на столі книжки.
— Ти хто? — запитав Михайло.
Хлопець озирнувся.
— А ти?
— Я тут живу.
— Тепер я живу. Мене сьогодні поселили.
— А мої речі?
— Комендантка сказала, перенесли до іншої кімнати.
Михайло спустився на перший поверх.
Комендантка сиділа за столом, рахувала ключі й щось записувала у великий журнал.
— Чому мене переселили?
Вона підняла окуляри.
— Бо тебе майже місяць не було.
— Я попереджав. Батько в лікарні.
— Попереджав чергову, а не мене.
— Де мої речі?
— Третій поверх, триста сімнадцята.
— Пошту куди приносили?
— Яку пошту?
— Листи.
— Що приходило — клали у скриньку.
— У стару кімнату?
— А куди ж?
Михайло повернувся нагору.
Новий мешканець уже розклав на його колишньому столі зошити, чашку й фотографію якоїсь дівчини.
— Тут листів не було? — запитав Михайло.
— Не бачив.
— У шухляді дивився?
— Вона порожня.
— Коли ти заїхав?
— Сьогодні.
— А до тебе хто жив?
Хлопець знизав плечима.
— Не знаю.
Михайло висунув шухляду.
Справді порожня.
Він опустився навпочіпки й провів рукою під столом. Там також нічого не було. Заглянув за шафу, під ліжко, під батарею.
— Загубив щось? — запитав хлопець.
— Можливо.
— Важливе?
Михайло випростався.
— Якби знав, що саме, було б легше.
У триста сімнадцятій кімнаті жили ще троє студентів. Один спав після нічної зміни, другий грав на гітарі, третій кип’ятив воду в почорнілому чайнику.
Михайлові речі стояли біля дверей: валіза, коробка з інструментами, кілька книжок і згорнута ковдра.
— Це твоє? — запитав гітарист.
— Моє.
— Ти новий?
— Старий.
— Тоді чого ми тебе не бачили?
— Додому їздив.
— Ліжко біля дверей вільне. Тільки матрац продавлений.
Михайло поставив валізу й сів.
За останні дві доби він майже не спав. Їхав потягом до Олениного гуртожитку, потім до міста, де колись жила її родина. Ходив знайомими адресами, розпитував сусідів, залишав записки.
Скрізь запізнювався.
Тепер повернувся туди, де могла чекати її відповідь, і знову нічого не знайшов.
— Тобі листи не передавали? — запитав він у сусідів.
Гітарист перестав перебирати струни.
— Нам?
— Могли покласти на стіл.
— Які листи?
— На моє ім’я.
— Тут до нас інші жили. Їх перед канікулами виселили.
— Де вони?
— Один кинув навчання, другий переїхав до родичів.
— Прізвища пам’ятаєш?
— Ні.
Михайло розстелив ковдру.
У внутрішній кишені валізи лежали два Оленчині листи, які приніс Богдан. Він знову перечитав адресу гуртожитку, хоча вже знав її напам’ять.
«Вибула».
Три дні.
Вони розминулися на три дні.
Михайло взяв чистий аркуш і написав:
«Оленко, я був у твоєму гуртожитку. Тебе вже не було. Їздив до старої квартири. Там живуть чужі люди.
Я не знав про зустріч біля річки. Твій лист забрала моя мати.
Ми не родичі. Я усиновлений. Усі ці роки нам брехали.
Напиши Богданові або бабі Катерині. Адресу гуртожитку вказую нижче. Якщо мене знову переселять, лист однаково мають передати.
Я шукаю тебе.
Михайло».
Він переписав лист чотири рази.
Один надіслав на адресу гуртожитку, з якого Олена вибула.
Другий — до її колишньої квартири.
Третій — Світлані.
Четвертий — тітці, у якої Олена жила влітку, хоча точної адреси не знав і написав лише назву села та прізвище.
Перший конверт повернувся через два тижні.
«Адресат вибув».
Другий — через місяць.
«За вказаною адресою не проживає».
Від Світлани відповіді не було.
Четвертий лист не повернувся, і ця невідомість давала надію.
Можливо, його отримали.
Можливо, передали Олені.
Можливо, вона вже пише відповідь.
Першого жовтня Михайло прийшов до міської бібліотеки о десятій ранку.
Так вони домовлялися.
У листі, який мати сховала, він написав, що чекатиме першого дня кожного місяця.
Олена могла прочитати його пізніше.
Могла здогадатися.
Могла просто прийти до місця їхньої першої зустрічі в місті.
Михайло сів на ту саму лавку біля фонтану.
Осінь була теплою. На воді плавало жовте листя, голуби ходили біля його ніг. Повз проходили студенти, жінки з дітьми, старі чоловіки з газетами.
Олена не прийшла.
Він чекав до першої години.
Потім пішов на лекцію.
Першого листопада йшов дощ.
Михайло стояв під бібліотечним козирком і дивився на кожен трамвай, що зупинявся на площі.
О десятій п’ятнадцять із трамвая вийшла темноволоса дівчина в синьому пальті.
Він зробив крок.
Дівчина повернулася іншим обличчям.
Олени не було.
Першого грудня вдарив мороз.
Михайло чекав у читальному залі. Перед ним лежав підручник із теоретичної механіки, але за дві години він не перегорнув жодної сторінки.
Кожного разу, коли відчинялися двері, піднімав голову.
У січні першого числа бібліотека не працювала.
Він стояв на порожній площі біля зачинених дверей.
У місті ще не прибрали після Нового року. На снігу лежали конфеті, порожні пляшки й обгорілі бенгальські вогні.
З кав’ярні навпроти вийшла прибиральниця.
— Хлопче, кого чекаєш?
— Людину.
— Сьогодні?
— Ми домовлялися.
— Вона знає?
Михайло подивився на жінку.
— Сподіваюся.
— Тоді чекай.
Вона повернулася до кав’ярні й за кілька хвилин винесла склянку гарячого чаю.
— Змерзнеш.
— Дякую.
— Дівчина?
— Так.
— Посварилися?
— Нас посварили.
— Це гірше.
Жінка пішла.
Михайло чекав до полудня.
У лютому його не відпустили з лабораторної роботи. Він зібрав установку швидше за всіх, записав показники й попросив викладача піти.
— Куди так поспішаєте, Петренку?
— Треба зустріти людину.
— Заняття важливіше.
— Для вас.
Викладач насупився.
— Що ви сказали?
Михайло змусив себе замовкнути.
Йому поставили пропуск.
До бібліотеки він добіг о пів на одинадцяту.
Лавка була порожня.
Першого березня він чекав під мокрим снігом.
Першого квітня — серед весняного вітру й пилу.
У травні на площі продавали бузок.
Михайло купив маленький букет і поклав поруч на лавку.
О дванадцятій до нього підійшла дівчинка років восьми.
— Це комусь?
— Так.
— А вона прийде?
— Не знаю.
— Квіти зів’януть.
— Знаю.
Дівчинка постояла.
— Можна я одну візьму?
— Бери всі.
— А якщо вона прийде?
— Тоді скажу, що віддав іншій дівчині.
— Вона образиться.
— Нехай.
Дівчинка забрала бузок і побігла до матері.
Михайло дивився їй услід і думав, що Олена обов’язково образилася б.
Запитала б, чи та дівчина гарна.
Потім сказала б, що не ревнує.
І ревнувала б.
Першого червня минув рік від їхньої зустрічі біля бібліотеки.
Михайло прийшов раніше.
Сів на край фонтану.
Того дня на площі було багато випускників. Дівчата в білих фартухах і з бантами фотографувалися, хлопці кидали один одного у воду, лунала музика.
Михайло згадував, як Олена бігла через площу в блакитній сукні.
«Ти справді тут».
Тоді вони вірили, що найважче вже позаду.
Він просидів до вечора.
Після цього перестав приходити щомісяця.
Але ще кілька років першого червня опинявся біля бібліотеки.
Іноді навмисно.
Іноді переконував себе, що просто проходив поруч.
Навчання рятувало його від думок.
Михайло брав додаткові завдання, залишався в лабораторії після занять, допомагав викладачам ремонтувати обладнання. Те, що інші студенти вважали старим мотлохом, він розбирав, очищав, вирівнював і змушував працювати.
Коли в лабораторії зламався стенд для випробування підшипників, завідувач сказав:
— Списуємо.
— Його можна відремонтувати, — відповів Михайло.
— Запчастин немає.
— Зробимо.
— Де?
— У майстерні.
— Хто?
— Я.
Він три ночі креслив нову втулку, домовився з токарем на заводі й заплатив йому майже всю місячну стипендію.
Стенд запрацював.
— Навіщо тобі це? — запитав сусід по кімнаті. — Він навіть не твій.
Михайло витер руки.
— Не люблю, коли викидають те, що можна врятувати.
— Залізо не відчуває.
— Тому з ним простіше.
Грошей не вистачало.
Увечері він працював у невеликій автомайстерні на околиці міста. Майстерню тримав чоловік на ім’я Степан Ілліч — колишній військовий механік із важкими руками й звичкою говорити із двигунами, наче з людьми.
— Не крути силою, — навчав він. — Якщо гайка не йде, треба зрозуміти чому.
— Прикипіла.
— Усе, що прикипіло, колись трималося нормально. Потім його запустили.
— Це ви про гайку?
— А ти про що?
Спочатку Михайлові доручали найпростішу роботу: мити деталі, міняти мастило, прибирати інструменти. Через місяць Степан Ілліч дозволив самостійно перебрати карбюратор. Через пів року залишав йому майстерню на вечір.
Михайло приходив після занять і працював до опівночі.
Запах бензину, мастила й гарячого металу перебивав спогади.
Руки були зайняті.
Голова також.
Та іноді до майстерні заходила жінка в солодких парфумах або хтось розгортав цукерку в червоному папірці.
Тоді Михайло завмирав.
Запах повертав шубку, сніг, бабину піч, маленьку дівчинку, що стрибнула з автобуса й обійняла його.
— Ти де? — питав Степан Ілліч.
— Тут.
— Очима тут. А сам?
— Теж.
— Брешеш.
Майстер не розпитував.
Одного вечора, коли вони разом перебирали двигун старої вантажівки, він раптом сказав:
— У мене син був.
Михайло підняв голову.
Степан Ілліч ніколи не говорив про родину.
— Де він?
— Загинув.
— На війні?
— На дорозі. П’яний водій.
Майстер поклав поршень на ганчірку.
— Думав, якщо працюватиму до ночі, не згадуватиму.
— Допомогло?
— Перші двадцять років — ні.
— А потім?
— Зрозумів, що не хочу забувати.
Михайло мовчав.
— У тебе хто? — запитав Степан Ілліч.
— Ніхто не загинув.
— Я не це питаю.
Михайло взяв ключ.
— Дівчина.
— Пішла?
— Нас розлучили.
— Вона жива?
— Сподіваюся.
— Шукав?
— Шукав.
— Погано шукав.
Михайло різко поклав ключ.
— Ви не знаєте.
— Не знаю. Але якщо людина жива, десь вона є.
— Адреси немає.
— Адреси змінюються. Люди залишають сліди.
— Які?
— Робота, навчання, родичі, знайомі.
— Її родина навмисно сховалася.
— Тоді чекай, доки хтось захоче знайти тебе.
— Я чекав.
— Скільки?
— Рік.
Степан Ілліч засміявся без веселощів.
— Рік — це не чекати.
— А скільки?
— Поки не перестанеш питати.
Михайло сердився на нього кілька днів.
Потім знову почав шукати.
Поїхав до районного архіву, де могли зберігатися дані про переведення Олениного батька. Йому відмовилися давати інформацію.
Написав до педагогічного училища. Відповіли, що студентка з таким прізвищем не навчалася або особисті дані не розголошуються.
Знайшов колишню Оленчину вчительку. Та пам’ятала здібну дівчину, але не знала, куди переїхала родина.
Розшукав Сергія.
Виявилося, він служить у армії й давно не спілкувався з Оленою.
— Ви були близькі? — запитав Сергій, коли вони зустрілися у відпустці.
— У дитинстві.
— Вона про тебе говорила.
Михайло завмер.
— Що?
— Що має хлопця в селі. Ми думали, вигадує.
— Чому?
— Ніхто тебе не бачив.
— Денис бачив?
Сергій усміхнувся.
— Ти навіть його пам’ятаєш?
— Вона писала.
— Денис давно поїхав із батьками.
— Він знає, де Олена?
— Навряд.
— А Світлана?
— Її родина переїхала. Чи до столиці, чи за кордон.
— Адреси немає?
— Немає.
Сергій подивився на нього.
— Ти досі її шукаєш?
— Так.
— Вона знала?
— Мала знати.
— Це не те саме.
Михайло пішов, не попрощавшись.
Слова Сергія переслідували його.
«Вона знала?»
Він надсилав листи.
Їздив.
Чекав.
Але чи знала Олена про це?
Можливо, усі його слова лежали в материній коробці.
Можливо, Надія знищувала їх.
Можливо, Олена отримала лише уривок і справді повірила, що він не хоче її шукати.
Він мав знайти спосіб сказати без посередників.
Через три роки після розлуки Михайло надрукував у кількох газетах коротке оголошення:
«Шукаю Олену Левицьку, яка дитинство проводила в селі Березівка. Місячна фортеця й місток стоять. Я не знав про зустріч. Михась».
Він не вказав усієї історії.
Ті, кому треба, мали зрозуміти.
Відповіді приходили десятками.
Жінки з таким самим ім’ям.
Люди, які хотіли допомогти.
Жартівники.
Одна дівчина написала:
«Може, це я. Приїдь і перевір».
Михайло не поїхав.
Справжня Олена не написала.
Або не побачила.
Через чотири роки після тієї ночі помер Петро.
Другий напад стався в сараї.
Михайло саме приїхав на канікули й працював біля мотоцикла, коли почув падіння.
Батько лежав між верстаком і дверима, притискаючи руку до грудей.
— Мамо! — закричав Михайло.
Вони викликали фельдшера, потім машину з району.
Петра довезли до лікарні живим.
Михайла пустили в палату лише на кілька хвилин.
Батько лежав під білим простирадлом, маленький і незвично безпорадний.
— Не стій, як на похороні, — прошепотів він.
— Ви ще повернетеся.
— Може.
— Не «може».
Петро слабко усміхнувся.
— Твоя мати так казала?
— Що?
— Що «може» нічого не обіцяє.
Михайло сів поруч.
— Вам треба берегти сили.
— Я беріг. На старість не вистачило.
— Не говоріть.
— Слухай.
Петро взяв його за руку.
— Я тобі збрехав. Багато разів.
— Знаю.
— Не виправдовуй нас.
— Не збираюся.
— Але й не неси цю брехню далі.
— Що ви маєте на увазі?
— Не одружуйся, якщо любитимеш іншу.
Михайло напружився.
— До чого тут це?
— Ти думаєш, я не бачу, як мати про Марічку говорить? Як сусіди вже наречених рахують?
— Я ні з ким не одружуюся.
— Колись захочеш нормального життя.
— А те, що було з Оленою, ненормальне?
— Найсправжніше з усього, що я бачив.
Михайло опустив голову.
— Я її не знайшов.
— Шукай.
— Чотири роки минуло.
— То й що?
— Вона могла вийти заміж.
— Могла.
— Може, має дитину.
— Може.
— І що я тоді зроблю?
— Нічого. Скажеш правду й підеш.
— Навіщо руйнувати її життя?
— Щоб вона знала, що ти прийшов.
Батько заплющив очі.
— Петре Петровичу, — покликала медсестра. — Не втомлюйтеся.
Він знову стиснув синову руку.
— І матір не кидай.
— Вона сама все зруйнувала.
— Вона тебе любить.
— Любов не виправдовує.
— Не виправдовує. Але пояснює.
— Ви її пробачили?
— За що?
— За те, що вирішувала за всіх.
Петро ледь усміхнувся.
— Я дозволяв. Значить, винен не менше.
Михайло хотів запитати ще багато.
Про Галину.
Про день усиновлення.
Про те, чи батько хоч раз шкодував.
Не встиг.
Уночі Петра не стало.
На похорон прийшло все село.
Чоловіки стояли без шапок, жінки плакали біля труни. Степан Ілліч приїхав із міста й мовчки поклав біля ніг покійного маленький гайковий ключ.
— Навіщо? — запитала Марія.
— Механік без інструмента не повинен іти, — відповів він.
Богдан стояв поруч із Михайлом.
— Тримайся.
— Тримаюся.
— Не обов’язково.
Михайло глянув на нього.
— Що?
— Усі кажуть «тримайся», ніби людині не можна впасти.
— Якщо впаду, хто матір підніме?
— Я.
Михайло вперше за багато років обійняв друга.
Під час похорону він кілька разів дивився на дорогу.
Не чекав Олену.
Переконував себе, що не чекає.
Але коли за лісом гуркотів автобус, серце завмирало.
Вона не приїхала.
Звідки могла знати?
Після похорону Марія майже не виходила з хати.
Сиділа біля вікна, перебирала чоловікові речі, складала й знову розкладала сорочки. Уночі Михайло чув, як вона розмовляє з померлим.
— Ти мене залишив. А я що тепер?
Він залишився в селі на кілька місяців.
Узяв академічну відпустку, працював у майстерні, лагодив техніку сусідам, допомагав матері по господарству.
Вони майже не говорили про Олену.
Одного зимового вечора Марія сама почала.
— Надія написала.
Михайло підняв голову.
Мати тримала конверт.
— Коли?
— Учора.
— Де вона?
— Не знаю. Лист без зворотної адреси.
— Що пише?
Марія подала аркуш.
Почерк був не Оленчин.
«Маріє, сподіваюся, у вас усе добре. Ми дізналися про смерть Петра. Прийми співчуття.
Передай Михайлові, що Олена почала нове життя. Вона заручена й просить більше не шукати її. Не треба знову ворушити минуле. Так буде краще для всіх.
Надія».
Михайло прочитав двічі.
— Вона просить?
— Так написано.
— Сама Олена нічого не написала.
— Може, не хоче.
— А може, її мати знову вирішує.
Марія опустила очі.
— Можливо.
— Конверт звідки?
Вони подивилися на штемпель.
Назва міста була розмита, видно лише перші літери.
— Ви знали, де живе Надія?
— Ні.
— Вона писала раніше?
— Кілька разів.
— Де листи?
Мати зблідла.
— Старі.
— Де?
— Михасю…
— Де листи?
Вона підвелася.
— Не починай.
— Ви зберігали все. Де вони?
— У шафі.
Михайло відчинив дверцята.
На полиці стояла та сама коробка.
Ключ цього разу лежав у замку.
Усередині були документи про усиновлення, його дитячі фотографії, листи до Олени й від неї.
Десятки.
Михайло діставав конверт за конвертом.
Свій лист, написаний після відкриття правди.
Оленчин лист про зустріч біля річки.
Верхню частину записки, з якої мати відірвала слова «не шукай мене».
Листи, що він надсилав на стару адресу.
Кілька конвертів від Надії.
— Ви зберігали все, — сказав він.
Марія стояла біля столу.
— Не могла викинути.
— Чому не віддали?
— Боялася.
— Після того, як я вже знав правду?
— Тоді боялася, що ти мене зненавидиш.
— А тепер?
— Тепер знаю, що заслужила.
Михайло розгорнув один із листів Надії.
«Олена не знає про усиновлення. Не говори. Я переконала її, що Михайло не прийшов, бо обрав навчання. Якщо правда відкриється зараз, вона кине все й поїде до нього».
Другий:
«Олена пише до села. Перехоплюй листи. Я робитиму те саме».
Третій:
«Вона питає про нього навіть після заручин. Мовчи. Колись мине».
Михайло сів.
— Заручини справжні?
— Не знаю.
— Коли цей лист?
Марія назвала дату.
Майже рік тому.
— Ви прочитали й нічого не сказали.
— Твій батько помирав.
— До того?
— Я думала…
— Не говоріть, що думали про мене.
Вона заплакала.
— Я залишилася сама.
— А я?
— Ти мав майбутнє.
— Без права вибору.
Михайло зібрав усі листи в свою валізу.
— Що ти робиш?
— Забираю те, що належить мені.
— Куди підеш?
— Не знаю.
— Не залишай мене.
Він зупинився.
Мати стояла посеред хати — постаріла, зігнута, у чорній після похорону хустці.
— Ви залишили мене першою, — сказав він.
— Я була поруч усе життя.
— Не там, де була потрібна.
Він не пішов того вечора.
Залишився до весни.
Не через прощення.
Через батькові останні слова.
І через те, що не міг покинути жінку, яка виховала його, навіть якщо вона зруйнувала найдорожче.
Але відтоді між ними з’явилася тиша, якої не було навіть під час найбільших сварок.
Навесні Михайло повернувся до міста й закінчив інститут.
Дипломний проєкт захистив найкраще в групі. Йому запропонували роботу на машинобудівному заводі.
Степан Ілліч залишив за ним місце в майстерні.
— Удень інженер, уночі механік? — запитав майстер.
— Якщо візьмете.
— Я тебе не звільняв.
Михайло працював багато.
Знімав маленьку кімнату в комунальній квартирі. Купив старий мотоцикл, розібрав до останнього гвинта й зібрав заново. Гроші відкладав у металеву коробку.
Спочатку — щоб шукати Олену.
Потім — просто щоб були.
Він ще кілька разів давав оголошення.
Писав у довідкові бюро.
Їздив до міст, штемпелі яких могли бути на Надіїних листах.
Знайшов дві родини з таким прізвищем.
Жодна не була Оленчиною.
Минуло сім років після їхньої останньої зустрічі.
Одного вечора до майстерні привезли легковий автомобіль, що заглох просто посеред дороги.
За кермом була молода жінка в сірому пальті. Вона стояла біля воріт і сердито сперечалася з водієм евакуатора.
— Я не залишу машину невідомо кому.
— Тут майстерня, — відповів водій.
— Я бачу. А хто відповідатиме?
— Механік.
— Де він?
Михайло вийшов з-під піднятого капота іншої машини.
Руки були в мастилі, рукави закочені.
— Що сталося?
Жінка оглянула його.
— Ви механік?
— Один із.
— Машина раптом заглухла. До цього смикалася.
— Який звук був?
— Наче кашляла.
— Давно?
— Тиждень.
— І ви їздили?
— Їхати треба було.
Михайло відкрив капот.
— Запускайте.
Стартер провернув двигун. Той схопив, затремтів і заглух.
— Ще раз.
Після другої спроби Михайло нахилився, прислухався, перевірив паливний шланг.
— Залишайте. До завтра зроблю.
— Скільки коштуватиме?
— Спочатку знайду причину.
— Хоч приблизно.
— А якщо назву більше, ви зрадієте?
Жінка примружилася.
— Ви з усіма клієнтами так розмовляєте?
— Тільки з тими, хто тиждень їздить на несправній машині.
Степан Ілліч засміявся з кутка.
— Не звертайте уваги. Він із залізом ввічливіший.
— Я вже помітила.
Жінка записала номер телефону.
— Ірина.
— Михайло.
— Подзвоните?
— Коли знатиму.
Вона пішла.
Степан Ілліч підійшов до машини.
— Гарна.
— Машина?
— Не вдавай.
— Я не дивився.
— Тому й запам’ятав ім’я.
Михайло нічого не відповів.
Несправність виявилася простою: засмічений паливний фільтр і погано відрегульований карбюратор. Він завершив роботу ще до опівночі.
Наступного дня Ірина прийшла з коробкою цукерок.
— Це вам.
Михайло глянув на червоні обгортки.
Запах ударив раніше, ніж він устиг відвернутися.
Зима.
Шубка.
Дівчинка біля автобуса.
— Ви не любите солодкого? — запитала Ірина.
— Люблю.
— Тоді чому так дивитеся?
— Згадав.
— Щось хороше?
Він закрив коробку.
— Дуже давно.
Ірина простягнула гроші.
— Скільки?
Михайло назвав суму.
— Так мало?
— Роботи було мало.
— Інший майстер сказав, треба міняти половину двигуна.
— Інший майстер хотів заробити.
— А ви не хочете?
— Хочу. Але не так.
Вона подивилася уважніше.
— Ви дивний.
— Мені вже говорили.
— Хто?
Михайло відчинив ворота.
— Забирайте машину.
Ірина сіла за кермо, завела двигун. Той працював рівно.
— Може, вип’єте зі мною кави? — запитала вона.
— Навіщо?
— Щоб не їсти цукерки самій.
Михайло хотів відмовитися.
Звик відмовлятися.
Дівчата іноді запрошували його в кіно, на танці, на дні народження. Він або не йшов, або залишався осторонь. Будь-яке зближення здавалося зрадою — не Олени навіть, а самого себе, того хлопця, який обіцяв чекати.
Та минуло сім років.
Олена могла мати чоловіка.
Дітей.
Інше прізвище.
Інше життя.
Він не перестане шукати її через одну чашку кави.
— Добре, — сказав Михайло.
— Сьогодні?
— Після роботи.
— О котрій?
— Не знаю.
Ірина засміялася.
— Ви навіть на каву відповідаєте, як на ремонт: спочатку треба знайти причину.
— О восьмій.
— Я заїду.
Коли машина поїхала, Степан Ілліч узяв коробку цукерок.
— Одну можна?
— Беріть.
— А ти?
— Не хочу.
Майстер розгорнув червоний папірець.
Михайло відчув солодкий запах і на мить заплющив очі.
Увечері він усе-таки пішов із Іриною до маленького кафе.
Вона говорила багато й легко. Працювала конструкторкою, жила з матір’ю, любила старі фільми й ненавиділа людей, які запізнюються.
— А ви? — запитала вона.
— Що я?
— Що любите?
Михайло подивився у вікно.
Над містом ішов перший сніг.
— Ліс.
— У місті?
— Не в місті.
— Часто їздите?
— Раніше.
— А тепер?
— Тепер там усе інше.
— Ліс не може стати іншим.
— Може.
— Через дерева?
— Через людей, яких у ньому немає.
Ірина не стала розпитувати.
Це йому сподобалося.
Після кави вони вийшли на вулицю.
Вона послизнулася, і Михайло підтримав її за лікоть.
— Дякую.
— Обережно.
— Завжди когось ловите?
Він відпустив руку.
— Колись.
— Утримали?
Михайло подивився на сніг.
— Ні.
Ірина стояла поруч, не знаючи, що сказати.
— До побачення, — промовив він.
— Ми ще побачимося?
— Ваша машина працює.
— Вона може знову зламатися.
— Не раджу.
— Тоді доведеться придумати іншу причину.
Михайло вперше за довгий час усміхнувся жінці, яка не була Оленою.
І одразу відчув провину.
Тієї ночі він відкрив металеву коробку.
Дістав фотографії.
Оленка біля міського фонтану.
Оленка біля річки.
Дівчинка в жовтій сукні, вирізана зі старої родинної фотографії.
Половинка червоного папірця.
Записка:
«Якщо нас розлучать, шукай мене. Навіть через багато років».
— Я шукав, — сказав Михайло.
Ніхто не відповів.
Він поклав фотографії назад, але коробку не зачинив.
За вікном падав сніг.
Десь у іншому місті жила Олена.
Можливо, сиділа навпроти іншого чоловіка.
Можливо, уже навчилася вимовляти його ім’я без болю.
Можливо, також намагалася почати спочатку.
Михайло не знав.
Тиша тривала так довго, що починала здаватися дозволом жити далі.
Та перш ніж лягти спати, він дістав із коробки її фотографію й поклав під подушку.
Так само, як робив хлопчиком.
Бо чоловік може навчитися ремонтувати двигуни, будувати машини й починати нові стосунки.
Але ніхто не вчить, як полагодити в собі місце, де тридцять років чекає одна людина.
Жінка, яка навчилася не чекати
У новому місті Олена спочатку жила так, ніби приїхала лише на кілька днів.
Не розкладала речей до кінця. Сукні залишалися у валізі, книжки лежали стосом на підвіконні, а дерев’яну жабу й дві з’єднані долоні вона тримала в шухляді біля ліжка. Щоранку прокидалася з думкою, що сьогодні прийде лист від Михася. Або він сам з’явиться біля гуртожитку — втомлений після дороги, з валізою в одній руці й мастилом під нігтями.
Вона уявляла, як комендантка загляне до кімнати й скаже:
— Левицька, до тебе якийсь хлопець.
Олена не питатиме який.
Просто побіжить униз.
Першого тижня вона щодня заходила на пошту.
— На моє ім’я нічого немає? — питала, хоча знала: листоноша приносить кореспонденцію просто до гуртожитку.
Працівниця переглядала папери.
— Прізвище?
— Левицька.
— Адреса?
Олена називала.
— Немає.
— Може, ще не розібрали?
— Дівчино, якщо прийде, принесуть.
Наступного дня вона питала знову.
Через два тижні працівниця почала впізнавати її.
— Від нареченого чекаєш?
Олена не знала, що відповісти.
— Від друга.
— Армія?
— Ні.
— Тоді сам напише, коли захоче.
Олена виходила з пошти й думала, що Михась хоче. Обов’язково хоче. Просто не знає адреси. Богдан передасть. Баба Катерина знайде спосіб. Світлана напише.
Мала спрацювати хоча б одна дорога.
Жодна не спрацювала.
Навчання вона почала без охоти. Педагогічне училище розмістилося в старій жовтій будівлі біля залізниці. Коридори пахли крейдою, фарбою й вареною капустою з їдальні. Викладачі вимагали акуратних конспектів, правильних відповідей і слухняності.
Олена не любила правильних відповідей.
Особливо коли питання було неправильним.
На першому занятті з педагогіки викладачка запитала:
— Яка головна риса хорошої дитини?
Дівчата називали працьовитість, чесність, вихованість.
— Слухняність, — сказала викладачка. — Без неї неможливе виховання.
Олена підняла руку.
— А якщо дорослий помиляється?
— У чому?
— У тому, чого вимагає.
Викладачка поправила окуляри.
— Дорослий має більше життєвого досвіду.
— Це не означає, що він завжди правий.
— Ви сперечаєтеся?
— Запитую.
— Ваше завдання — вивчити матеріал, а не ставити під сумнів основи педагогіки.
Після заняття сусідка по парті, Людмила, сказала:
— Ти навіщо її розсердила?
— Вона сама розсердилася.
— Тут так не можна. Вона завідувачка відділення.
— І що?
— Може не допустити до іспиту.
Олена знизала плечима.
— Тоді не допустить.
Людмила подивилася на неї з повагою й острахом.
— Ти завжди така?
— Яка?
— Наче тобі нічого не страшно.
Олена не відповіла.
Їй було страшно майже постійно.
Що Михась отримав уривок і повірив.
Що втомився шукати.
Що вступив, познайомився з іншою дівчиною й вирішив не повертатися до дитячого кохання.
Що мати мала рацію.
Цей останній страх був найгіршим.
Увечері Олена писала листи.
Не всі надсилала. Частину складала в старий зошит, подарований Михасем біля автобуса.
«Сьогодні викладачка сказала, що хороші діти слухняні. Якби ми були слухняними, у нас не було б річки, фортеці й першого поцілунку. Може, ми з дитинства були неправильними.
Я все одно чекаю.
Олена».
Інший лист:
«Ти пам’ятаєш, як казав, що зробиш машину, яка сама знайде дорогу? Зроби її швидше. Усі наші листи заблукали».
Через місяць вона надіслала листа Богданові.
Через два — бабі Катерині.
Потім до інституту, де навчався Михайло. Назву знала, факультет — приблизно. На конверті написала: «Студентові першого курсу Михайлу Петренку. Передати особисто».
Лист повернувся.
«Недостатньо даних».
Вона тримала конверт і дивилася на власне ім’я у зворотній адресі.
Тепер Михась міг знайти її, навіть не читаючи листа. Треба було лише отримати.
Але конверт повернувся до неї, ніби дорога відмовилася нести.
У грудні приїхала мати.
Привезла теплі речі, домашню ковбасу, яблука й гроші. Поводилася так, ніби між ними не було ні втечі, ні загубленого листа, ні слів «ви мені більше не мати».
— Ти схудла, — сказала Надія, розкладаючи продукти. — Тут вас зовсім не годують?
— Годують.
— По тобі не видно.
— Я нормально їм.
— Холодильника немає?
— Спільний на поверсі.
— Усе крадуть?
— Іноді.
— Треба підписувати.
Олена сиділа на ліжку й мовчала.
Мати дістала новий светр.
— Приміряй.
— Не хочу.
— Я довго вибирала.
— Відвезіть назад.
Надія поклала светр на стілець.
— Ти досі сердишся?
— Ні.
— Це добре.
— Я вам не вірю. Це не те саме, що сердитися.
Мати сіла поруч.
— Я не знищувала його листа.
— Де він?
— Загубився.
— Що було всередині?
— Я не читала.
— Світлана сказала, що ви забрали його до того, як я повернулася.
— Так.
— І за один день загубили?
— Могла покласти не туди.
— Ви зберігаєте чеки десятирічної давності.
Надія стиснула руки.
— Олено, іноді люди роблять помилки.
— Тоді визнайте.
— Я визнаю, що мала віддати лист одразу.
— А що ви його прочитали?
Мати мовчала.
— От бачите.
— Навіть якби прочитала, це нічого не змінило б.
— Для кого?
— Михайло поїхав навчатися.
— Він мав поїхати. Я не просила кидати інститут.
— А що ти хотіла? Жити з ним у гуртожитку?
— Хотіла знати правду.
— Яку?
— Чому він не прийшов.
— Можливо, не захотів.
Олена підвелася.
— Ідіть.
— Не можна все життя вигадувати йому виправдання.
— Ідіть.
— Я хочу вберегти тебе від нового болю.
— Ви і є мій біль.
Надія зблідла.
— Я твоя мати.
— Тоді поводьтеся як мати, а не як тюремник.
— Ти не знаєш, від чого я тебе захистила.
— Розкажіть.
Мати відвела погляд.
— Ще не час.
Олена засміялася.
Цей сміх налякав навіть її саму.
— Ви колись помрете з цими словами.
— Не говори так.
— А коли? Коли буде час? Після мого весілля? Після народження дітей? Коли Михась стане старим і вже нічого не можна буде повернути?
Надія різко підвелася.
— Досить.
— Ідіть.
Мати зібрала порожню сумку.
Біля дверей зупинилася.
— Тобі писав один хлопець.
Олена не поворухнулася.
— Який?
— Із твого колишнього класу. Денис.
— До чого тут він?
— Питає, як ти.
— Відповідайте самі. Ви ж любите вирішувати за мене.
Надія пішла.
Светр залишився на стільці.
Олена не одягала його до весни, хоча в кімнаті було холодно.
На Різдво вона не поїхала додому.
Залишилася в гуртожитку разом із Людмилою та ще кількома дівчатами. Вони накрили стіл у навчальній кімнаті: варена картопля, оселедець, хліб, банка огірків, цукерки.
Людмила принесла коробку в червоних обгортках.
Щойно відкрила, Олена відчула знайомий запах.
Їй стало важко дихати.
— Ти чого? — запитала Людмила.
— Нічого.
— Бери.
— Не хочу.
— Ти ж солодке любиш.
— Уже ні.
Дівчата співали, згадували домівки, показували фотографії наречених і родичів. Олена сиділа біля вікна.
За гуртожитком проходила залізниця. Потяги з’являлися з темряви, на кілька секунд освітлювали сніг і зникали.
Кожен міг їхати до Михася.
Кожен — від нього.
Олена не знала, у який бік дивитися.
— У тебе є хлопець? — запитала Людмила.
— Був.
— Розійшлися?
— Загубилися.
— Як це?
— Наші листи не доходили.
— Телефону немає?
— Тоді не було.
— Адреси?
— Теж.
Людмила всміхнулася.
— Як у книжці.
— У книжці автор знає, де обоє.
— А ти не знаєш?
— Ні.
— Він тебе шукає?
Олена подивилася на рейки.
— Не знаю.
— Тоді треба жити далі.
Усі говорили це так легко, наче життя було дорогою, на якій достатньо переставити ноги.
Ніхто не пояснював, куди йти, якщо найдорожча людина залишилася позаду, але дороги назад немає.
На другому курсі Олена почала писати для місцевої молодіжної газети.
Спочатку короткі замітки про училищні заходи. Потім нарис про стару вчительку, яка сорок років працювала в сільській школі. Редактор прочитав і запитав:
— Хто тебе вчив?
— Ніхто.
— Це погано.
— Чому?
— Бо талант без ремесла або зникає, або стає самозакоханістю.
— Що робити?
— Писати. Багато. І викидати половину.
Редактора звали Павло Сергійович. Йому було трохи за тридцять, він носив окуляри з товстими лінзами, курив біля відчиненого вікна й ненавидів слово «дуже».
— Якщо пишеш «дуже сумно», значить, не змогла показати сум, — пояснював він. — Читач сам має відчути.
— А якщо не відчує?
— Значить, погано написала.
Олена приносила нові тексти.
Писала про людей, які чекали синів з армії. Про жінку, що тридцять років працювала листоношею й знала всі чужі радості раніше за адресатів. Про занедбану залізничну станцію, де зупинявся лише один потяг.
У кожному тексті був хтось, хто чекав.
— Ти постійно пишеш про відсутніх, — помітив Павло Сергійович.
— Так виходить.
— У тебе хтось зник?
— Ні.
— Тоді кого шукаєш?
Олена зібрала аркуші.
— Я прийшла дізнатися про текст.
— Текст хороший.
— Що виправити?
— Кінцівку.
— Чому?
— Ти залишаєш двері відчиненими.
— А треба закрити?
— Не завжди. Але читач має розуміти, чи хтось повернеться.
— У житті не завжди зрозуміло.
— Газета — не життя.
Олена ледь усміхнулася.
— Тоді навіщо її читати?
Павло Сергійович узяв червоний олівець.
— Добре. Залишай двері.
Після училища їй запропонували роботу в районній школі. Мати наполягала:
— Учителька — поважна професія. Матимеш житло, стабільність.
— Не хочу бути вчителькою.
— Навіщо тоді вчилася?
— Ви мене відправили.
— Ти могла не скласти іспити.
— Могла.
— Але склала.
— Щоб не повертатися додому.
Надія відвернулася.
— І що робитимеш?
— Працюватиму в газеті.
— За ті копійки?
— Так.
— А житимеш де?
— У гуртожитку.
— Вічно?
— Поки не знайду інше.
Мати зітхнула.
— Ти все робиш наперекір.
— Ні. Просто вперше роблю сама.
Олена стала кореспонденткою районної газети. Їздила селами, записувала історії, ночувала в чужих хатах, поверталася останніми автобусами. Робота давала те, чого бракувало в житті: адреси.
Кожну людину можна було знайти.
У сільраді.
На заводі.
У школі.
У телефонному довіднику.
Лише Михася не було ніде.
Олена продовжувала шукати.
Під час відряджень заходила на пошту й переглядала телефонні книги. Питала про прізвище Петренко. Надсилала листи до політехнічного інституту. Один раз отримала відповідь, що студент із таким ім’ям навчався, але особистих даних не надають.
Отже, він був там.
Не вигадка.
Не сон.
Жив у тому самому місті, де вони колись ходили парком.
Олена поїхала.
Прибула вранці, залишила сумку на вокзалі й пішла до бібліотеки.
Було перше червня.
Вона не навмисно вибрала дату. Лише біля знайомої площі згадала, що саме цього дня вони зустрілися багато років тому.
Фонтан працював.
На лавках сиділи люди.
Олена прийшла о дев’ятій і чекала до другої.
Михайло не з’явився.
Вона зайшла до інституту. У канцелярії повторили:
— Адрес студентів не даємо.
— Він уже закінчив?
— Назвіть рік вступу.
Вона назвала.
Жінка переглянула журнал.
— Закінчив.
— Де працює?
— Не знаємо.
— Можна передати листа?
— Він тут більше не буває.
Олена вийшла на вулицю.
Значить, Михась закінчив інститут. Став інженером, як мріяв. Можливо, жив зовсім поруч.
Вона ходила містом до вечора.
Зайшла до старого парку.
Знайшла альтанку, за якою вони лежали в траві й планували майбутнє.
Трава була витоптана. На лавці цілувалася молода пара.
Олена відвернулася.
Біля вокзалу купила конверт і написала:
«Я була біля бібліотеки першого червня. Не знаю, чи ти ще приходиш. У інституті сказали, що ти закінчив. Я рада.
Шукаю тебе.
Олена».
Листа залишила в канцелярії.
Його поклали в папку для колишніх студентів, яку майже ніколи не переглядали.
Через кілька років папку здали в макулатуру.
Михайло листа не побачив.
У газеті Олена познайомилася з Олексієм.
Він працював фотографом. Був старший за неї на п’ять років, спокійний, уважний і ніколи не ставив запитань, якщо бачив, що людина не хоче відповідати.
Спочатку вони їздили разом у відрядження.
Олена розмовляла з людьми.
Олексій фотографував.
Він умів чекати правильного світла. Міг пів години стояти біля поля, доки сонце не проб’ється крізь хмари.
— Навіщо так довго? — запитала Олена.
— Інакше буде просто поле.
— А що має бути?
— Те, що людина запам’ятає.
— Поле?
— Світло на ньому.
Одного разу вони поїхали до села писати про старого пасічника. Дорогою зламався редакційний автомобіль. Водій підняв капот, довго лаявся й нарешті сказав:
— До ранку звідси не виїдемо.
Олена підійшла.
— Що сталося?
— Карбюратор.
— Можна полагодити?
— Можна, якщо механік є.
Вона дивилася на двигун і думала про Михася.
Він би прислухався.
Попросив завести.
Сказав би: «Не крути силою. Треба зрозуміти чому».
— Ти де? — запитав Олексій.
— Тут.
— Ні.
Вона різко зачинила капот.
— Не питай.
— Добре.
Вони ночували в пасічника. Господар постелив гостям у різних кімнатах. Уночі почалася гроза.
Олена прокинулася від грому й одразу згадала мисливську хатину, мокрий ліс, Михася, який обіцяв спіймати її біля яру.
З коридору долинув тихий стукіт.
— Олено, ти не спиш? — запитав Олексій.
— Ні.
— Вікно в тебе зачинене?
— Так.
— Добре.
Він не зайшов.
Не скористався темрявою, страхом чи самотністю.
Просто повернувся до своєї кімнати.
Вранці Олена запитала:
— Ти чого стукав?
— Ти здригалася від кожного грому.
— Звідки знаєш?
— Стіни тонкі.
— Міг зайти.
— Ти не кликала.
Це сподобалося їй більше, ніж мало.
Олексій не був схожий на Михася.
Не пахнув лісом і мастилом.
Не сперечався через кожну дрібницю.
Не ревнував до неіснуючих чоловіків.
Не будував фортець.
Поруч із ним було тихо.
Олена довго плутала тишу зі спокоєм.
Він запрошував її в кіно, приносив книжки, іноді чекав біля редакції після пізньої зміни. Якщо вона відмовлялася зустрічатися, не ображався.
— У тебе хтось є? — запитав одного вечора.
Олена подивилася на нього.
— Не знаю.
— Дивна відповідь.
— Іншої немає.
— Він живий?
— Так.
— Ви спілкуєтеся?
— Ні.
— Давно?
— Дуже.
— Чекаєш?
Вона хотіла сказати «ні».
Але дерев’яний місяць лежав під блузкою.
— Уже не знаю.
Олексій кивнув.
— Тоді я не поспішатиму.
— Чого ти хочеш?
— Бути поруч.
— Навіщо?
— Мені добре.
— А мені?
— Це ти маєш вирішити.
Він не вимагав відповіді.
Минав час.
Олексій ставав частиною її життя непомітно. Спочатку проводжав після роботи. Потім допоміг знайти невелику кімнату. Полагодив полицю, приніс чайник, повісив штори.
Одного разу захворіла Людмила, і Олена мусила терміново їхати до неї в інше місто. Олексій купив квиток, зібрав їжу в дорогу й нічого не попросив натомість.
— Ти завжди всіх рятуєш? — запитала Олена.
— Ні.
— А мене?
— Тебе не треба рятувати.
— Чому?
— Ти сама випливеш. Я тільки можу подати руку.
Ці слова боляче нагадали місток.
Олена відступила.
— Що я сказав?
— Нічого.
— Знову він?
— Так.
Олексій довго мовчав.
— Я не зможу перемогти людину, якої тут немає.
— Тобі не треба.
— А що треба?
— Не знаю.
— Олено, я можу чекати. Але хочу розуміти, чи є в цьому сенс.
Вона дивилася у вікно.
За склом ішов дощ.
— Я не люблю тебе так, як любила його.
— Я й не прошу однаково.
— А як?
— Чесно.
— Чесно буде сказати: частина мене завжди чекатиме.
— А решта?
Олена торкнулася дерев’яного місяця.
— Втомилася.
Олексій узяв її за руку.
— Я не обіцяю, що ти забудеш.
— Добре.
— І не хочу, щоб забувала.
— Чому?
— Бо тоді ти станеш іншою.
Вона вперше поцілувала його сама.
Не так, як Михася на містку.
Без страху, вогню й відчуття, що весь світ зник.
Поцілунок був теплим.
Спокійним.
Майже домашнім.
Олена не заплющила очей.
Через рік Олексій запропонував одружитися.
Не в ресторані й не біля фонтану. Вони поверталися з відрядження в переповненому автобусі. Олена стояла біля вікна, Олексій тримав над головою важку сумку з фотоапаратурою.
— У мене рука відпаде, — сказав він.
— Постав униз.
— Там розіб’ють.
— Дай я потримаю.
— Краще виходь за мене.
Олена подумала, що він жартує.
— Це як допоможе руці?
— Будемо носити по черзі.
Вона всміхнулася.
— Ти серйозно?
— Так.
— Чому зараз?
— Бо вже пів року ношу цю фразу й теж боюся впустити.
Пасажири поруч прислухалися.
Олена почервоніла.
— Давай поговоримо вдома.
— Це не відповідь.
— Я знаю.
— Скажеш уранці.
Уночі вона не спала.
Відкрила шухляду.
Дістала дерев’яну жабу, долоні з мізинцями, половинку червоного папірця й усі листи, що повернулися.
Михась колись сказав: «Я чекатиму, скільки треба».
Скільки було треба?
Рік?
П’ять?
Десять?
Чи могла людина чекати вічно, не знаючи, чи її взагалі шукають?
Олена поклала перед собою чистий аркуш.
«Михасю, мені запропонували одружитися».
Довго дивилася на речення.
Потім дописала:
«Він хороша людина. Я не люблю його так, як тебе. Може, ніколи нікого так не любитиму.
Але тебе немає.
Я втомилася жити так, ніби ти ось-ось постукаєш у двері.
Скажи хоч щось.
Якщо мовчатимеш, я погоджуся».
Олена не мала адреси.
Уранці порвала лист.
— Так, — сказала Олексієві.
Він не одразу зрозумів.
— Що?
— Я вийду за тебе.
Олексій поставив чашку.
— Ти певна?
— Ні.
Його обличчя змінилося.
— Це погано.
— Я ні в чому більше не певна.
— Тоді зачекаймо.
— Я вже чекала.
— Не мене.
— Тебе також змусити чекати?
Олексій сів навпроти.
— Я не хочу бути покаранням для іншого чоловіка.
— Ти не покарання.
— А хто?
Олена простягнула руку.
— Людина, поруч із якою мені не боляче.
— Цього досить?
— Не знаю.
— Знову.
— Іншої відповіді немає.
Він довго дивився на неї.
— Добре. Але пообіцяй одну річ.
— Яку?
— Якщо він колись з’явиться, не бреши мені.
Олена відсмикнула руку.
— Не з’явиться.
— Тоді легко пообіцяти.
— Обіцяю.
На весілля приїхали батьки.
Надія плакала, поправляла доньчину фату й говорила, що тепер усе буде добре.
— Він надійний чоловік, — повторювала вона. — Я відразу побачила.
Олена дивилася на матір у дзеркалі.
— Ви задоволені?
— Я щаслива за тебе.
— Бо це не Михась?
Надія завмерла.
— Не треба сьогодні.
— Ви ж цього хотіли.
— Я хотіла, щоб ти жила.
— Я живу.
— Тоді навіщо знову згадувати?
Олена торкнулася дерев’яного місяця, схованого під весільною сукнею.
— Щоб ви не думали, ніби перемогли.
Мати вийшла.
Василь зайшов за кілька хвилин. Він постарів, волосся посивіло біля скронь.
— Готова?
— Ні.
— Можна все скасувати.
Олена здивовано подивилася.
— Ви це серйозно?
— Поки не сказала «так» — можна.
— А мама?
— Переживе.
— Олексій?
— Теж. Краще сьогодні, ніж через десять років.
— Він хороший.
— Я бачу.
— Тоді навіщо скасовувати?
Батько взяв її під руку.
— Хороша людина не завжди твоя людина.
— А моя загубилася.
— Може, ще знайдеться.
— Минуло дев’ять років.
— Це не відповідь.
Вона гірко всміхнулася.
— Ви навчилися говорити, як я.
— Пізно.
— Усі в нашій родині все роблять пізно.
Василь поцілував її в чоло.
— Я винен.
— Знаю.
— Пробачиш?
— Не сьогодні.
Він повів її до зали.
Олена сказала «так».
Не збрехала.
У ту хвилину вона справді хотіла стати дружиною Олексія. Хотіла дому, дітей, ранків без чекання й ночей без уявних кроків під дверима.
Олексій надів їй обручку.
Вона подивилася на золоте кільце й згадала синю стрічку в Михасевій долоні.
Після весілля вони оселилися у двокімнатній квартирі. Олексій працював фотографом, Олена — в газеті. За два роки народилася донька Катерина.
Коли Олена вперше взяла її на руки, відчула щось сильніше за всі попередні страхи.
Дитина була маленька, гаряча, сердита на весь світ. Стиснула материн палець і не відпускала.
Олена плакала.
— Боляче? — запитав Олексій.
— Ні.
— Тоді чому?
— Вона тримає.
— Бо ти її мати.
Олена подивилася на доньку.
У ту мить зрозуміла материн страх.
Не виправдала.
Не пробачила.
Але зрозуміла, як легко любов перетворюється на бажання зачинити всі двері, аби дитина ніколи не пішла.
— Я не буду вирішувати за неї, — сказала Олена.
— Вона щойно народилася.
— Все одно.
Олексій усміхнувся.
— Добре. Ім’я хоча б дозволиш вибрати разом?
Доньку назвали Катериною — на честь баби, яка колись сказала, що літо довге, а дитинство коротке.
Материнство заповнило Оленине життя новими звуками.
Плач.
Сміх.
Перші слова.
Кроки маленьких ніг коридором.
Вона прокидалася вночі вже не через сни про місток, а через дитячий кашель. Писала статті між годуваннями, носила доньку на роботу, коли не було з ким залишити.
Олексій був добрим батьком.
Умів заспокоїти Катерину, годинами міг будувати з нею вежі, фотографував кожен її день.
У родинних альбомах не бракувало жодного року.
Олена стежила за цим особливо.
Не хотіла, щоб у доньчиному житті з’явилися порожні місця, як у Михасевому.
Здавалося, вона навчилася жити далі.
Поки одного зимового дня Катерина не повернулася з дитячого садка в чужій шубці.
Вихователька переплутала одяг.
Шубка пахла цукерками.
Олена відчула запах, присіла просто в коридорі й притиснула доньку до себе.
— Мамо, ти чого?
— Нічого.
— Ти плачеш?
— Сніг в око потрапив.
— У коридорі?
— Розтанув не одразу.
Уночі вона дістала дерев’яний місяць.
Носити його під одягом після весілля перестала. Боялася, що Олексій помітить. Тепер зберігала в коробці разом із дитячими речами.
Поклала на долоню.
Дерево потемніло від років і дотиків. Один край тріснув. Червона нитка давно порвалася.
— Ти живий? — прошепотіла Олена.
Не знала, чи питає про Михася, чи про почуття.
За дверима стояв Олексій.
Вона побачила його лише тоді, коли він увімкнув світло.
— Давно дивишся?
— Досить.
Олена швидко закрила коробку.
— Це він зробив?
— Так.
— Той хлопець?
— Так.
Олексій сів поруч.
— Ти досі його любиш?
Вона могла збрехати.
Мала право берегти сім’ю, чоловіка й дитину від давньої історії.
Але згадала обіцянку.
— Не так, як раніше.
— Це не відповідь.
— Я не знаю, де він. Не знаю, який став. Може, ми пройшли б один повз одного й не впізнали.
— А почуття?
Олена провела пальцем по кришці.
— Воно стало частиною мене.
— Де в цій частині я?
— Поруч.
— Не всередині?
Вона підняла очі.
— Олексію…
— Я знав.
— Що?
— Що ти не перестала чекати. Просто навчилася робити це непомітно.
— Я не чекаю.
— Тоді чому зберігаєш?
— Це моє дитинство.
— У тебе немає інших речей із дитинства?
Олена мовчала.
Олексій підвівся.
— Я не прошу викидати.
— Дякую.
— Не дякуй. Я не хочу стати схожим на твою матір.
Він вийшов.
Після тієї розмови між ними вперше з’явилася тріщина.
Не сварка.
Не зрада.
Лише правда, з якою обом довелося жити.
Олексій не згадував Михася.
Олена не діставала коробку при ньому.
Вони виховували доньку, працювали, їздили у відпустки, запрошували гостей. На фотографіях виглядали щасливими.
Часто такими й були.
Але щастя не завжди заповнює людину цілком.
Іноді воно живе в одних кімнатах серця, поки інші залишаються зачиненими.
Минали роки.
Олена стала редакторкою. Катерина виросла, вступила до університету й одного дня привела додому хлопця з довгим волоссям і сережкою у вусі.
Олексій насупився.
Олена запросила його до столу.
Після вечері чоловік сказав:
— Він мені не подобається.
— Це не ти з ним зустрічаєшся.
— Вона ще мала.
— Їй дев’ятнадцять.
— Саме тому.
— Не починай.
— Я її батько.
— А вона людина.
Слова прозвучали знайомо.
Колись біля лісової дороги Михась сказав тітці Надії:
«Вона не ваша річ».
Олена завмерла.
— Що? — запитав Олексій.
— Нічого.
Вона дозволила доньці вибирати.
Навіть коли той хлопець розбив їй серце.
Не сказала: «Я попереджала».
Просто сиділа поруч і тримала за руку.
Катерина плакала.
— Чому ти не заборонила?
— Бо однаково не послухала б.
— Може, послухала.
— Тоді звинувачувала б мене все життя.
— Я тепер сама винна.
— Кохання не вина.
— Навіть коли людина не та?
Олена подивилася у вікно.
— Іноді людина та. Просто час, відстань і чужі рішення — не ті.
— Ти про тата?
— Ні.
— А про кого?
— Про одну стару історію.
Катерина витерла сльози.
— Розкажеш?
— Колись.
Знову це слово.
Олена почула себе й злякалася.
— Ні, — сказала вона. — Не колись.
Того вечора вперше розповіла доньці про хлопчика з лісу.
Не все.
Без таємниці усиновлення, якої ще не знала.
Без материних коробок.
Лише про річку, жаб, цукерки, листи й ніч, коли чекала до світанку.
Катерина слухала мовчки.
— Ти його шукала?
— Так.
— А він тебе?
— Не знаю.
— Можна знайти зараз.
— Як?
— Через інтернет.
Олена засміялася.
— Минуло майже тридцять років.
— І що?
— Він може мати іншу сім’ю.
— Ти теж маєш.
— Саме тому.
Катерина подивилася уважно.
— Ти щаслива з татом?
— Так.
— Це було надто швидко.
— Я щаслива.
— Але?
— Не всі історії треба продовжувати.
— Тоді чому ти досі носиш його в собі?
Олена підвелася.
— Досить на сьогодні.
— Мамо.
— Я сказала — досить.
У власному голосі вона раптом почула Надію.
Цієї ночі не спала.
Поруч рівно дихав Олексій. Він став сивим біля скронь, уві сні хмурився й час від часу шукав її руку.
Олена дозволила йому знайти.
Вони прожили разом понад двадцять років.
Не ідеально.
Не порожньо.
Він був поруч, коли помер Василь. Тримав її на похороні. Доглядав Надію після першого інсульту, хоча знав, скільки болю вона принесла їхній родині. Допомагав Катерині з навчанням, радів її весіллю, няньчив онука.
Олена любила його.
Інакше.
Тихіше.
Без лісу, клятв і чекання.
Але любила.
Саме тому, коли їхній шлюб почав руйнуватися, вони довго робили вигляд, що нічого не відбувається.
Олексій дедалі частіше залишався на роботі. Олена їздила у відрядження. Вони могли кілька днів не розмовляти ні про що, крім покупок, рахунків і здоров’я матері.
Одного вечора він сказав:
— Я втомився бути другим.
Олена відклала газету.
— У кого?
— У твоєму житті.
— Минуло стільки років.
— Для тебе — ні.
— Я не бачила його з юності.
— Саме тому він ніколи не помилявся. Не старів. Не залишав шкарпетки біля ліжка. Не забував річниці. У твоїй пам’яті він завжди приходить вчасно.
— Він не прийшов.
— Ти досі виправдовуєш.
— Я не знаю правди.
— А я знаю свою. Я прожив життя з жінкою, частина якої чекала іншого чоловіка.
— Ти знав.
— Знав. Думав, мине.
Олена гірко всміхнулася.
— Усі так думали.
— Я ні в чому тебе не звинувачую.
— Тоді що?
— Хочу пожити без цього чекання між нами.
— У тебе хтось є?
Олексій не відповів одразу.
— Є жінка, з якою мені легко.
Олена відчула біль.
Не такий, як після Михася.
Інший.
Зрілий, тихий, змішаний із провиною.
— Ти її любиш?
— Не знаю.
— Знайома відповідь.
Він кивнув.
— Ти мене навчила.
Вони розлучилися без скандалу.
Поділили речі.
Квартиру залишили Олені.
Олексій забрав фотоапаратуру, книжки й старе крісло, у якому любив читати. Біля дверей зупинився.
— Якби він колись з’явився, ти підеш?
Олена не знала.
— Тепер це вже нікого не зрадить, — сказав Олексій.
— Тебе?
— Ми зрадили себе набагато раніше, коли вирішили, що тиші достатньо для щастя.
Він поцілував її в чоло.
— Знайди відповідь.
— На яке питання?
— Чи він справді не прийшов.
Після його від’їзду квартира стала надто великою.
Олена ходила кімнатами й торкалася речей, які залишилися. На стіні висіли сімейні фотографії. Весілля. Народження Катерини. Море. Випускний. Онук на руках у діда.
Життя не було помилкою.
Олексій не був заміною.
Їхня донька, роки й спільна пам’ять були справжніми.
Просто поряд з одним справжнім життям весь час ішло інше.
Непрожите.
Через кілька місяців Надія перенесла другий інсульт.
Олена забрала матір до себе.
Жінка майже не ходила, говорила повільно, іноді плутала імена. Та коли Олена допомагала їй лягати, Надія раптом міцно схопила доньку за руку.
— Коробка.
— Яка?
— У шафі.
— У вашій квартирі?
Мати кивнула.
— Забери.
— Що там?
Надія заплющила очі.
— Твоє життя.
Олена відчула холод.
— Мамо, що ви говорите?
— Листи.
— Які листи?
— Усі.
— Від Михася?
Надія заплакала.
— Не тільки.
— Ви казали, що загубили.
— Збрехала.
Олена підвелася.
— Де ключ?
— У шухляді… під білизною.
— Скільки листів?
Мати важко дихала.
— Багато.
— Ви читали?
— Так.
— Що він писав?
Надія повернула голову до стіни.
— Знайди.
— Скажіть зараз.
— Він не знав.
Олена завмерла.
— Чого не знав?
— Що ти чекала.
У кімнаті стало тихо.
Навіть годинник наче перестав цокати.
— Він отримав мій лист?
Надія похитала головою.
— Я забрала.
— А його лист?
— Теж.
— Що там було?
Мати заплющила очі.
— Правда.
— Яка?
Надія відкрила рот, але голос не вийшов. Олена нахилилася.
— Мамо.
— Він… прийомний.
— Хто?
— Михайло.
Олена відступила.
— Що це означає?
— Не син Марії по крові.
— Ми не родичі?
Мати заплакала сильніше.
— Ніколи не були.
Олена дивилася на неї й не могла вдихнути.
Тридцять років.
Шлюб.
Дитина.
Розлучення.
Сотні ночей, коли вона переконувала себе, що їхнє кохання було неправильним, дитячим, неможливим.
— Ви знали? — прошепотіла вона.
Надія кивнула.
— Від початку?
— Так.
Олена сперлася рукою об стіну.
— Чому?
— Боялася.
— Чого?
— Людей. Скандалу. Що таємниця відкриється. Що Марія втратить сина. Що ти кинеш навчання…
— Ви вкрали наше життя.
— Знаю.
— Ні. Ви не можете знати.
— Пробач.
— Не можу.
— Знайди його.
Олена засміялася.
Сухо, без сліз.
— Через тридцять років?
— Знайди.
— А якщо помер?
Надія здригнулася.
— Не знаю.
— Якщо має дружину? Дітей? Якщо ненавидить мене?
— Він шукав.
— Звідки знаєте?
— Листи.
Олена нахилилася до матері.
— Скільки?
— Роками.
— І ви ховали?
— Так.
— Ви написали, що він бачив мої слова «не шукай мене»?
Мати кивнула.
— Ви відірвали їх від записки?
— Марія.
— Ви домовилися?
— Так.
Олена відступила.
Перед нею лежала немічна стара жінка.
Її мати.
Людина, яка годувала, лікувала, навчала й водночас тридцять років стерегла двері між двома закоханими.
Олена не знала, кого бачить.
— Я поїду по коробку, — сказала вона.
— Сьогодні?
— Зараз.
— Не залишай мене.
Ці слова Олена вже чула в іншій історії.
Марія також боялася залишитися сама.
І теж ховала листи.
— Я повернуся, — сказала Олена.
— Обіцяєш?
Вона подивилася на матір.
— Я не ви.
У старій квартирі пахло пилом, ліками й зачиненими вікнами.
Олена знайшла ключ.
Відкрила шафу.
Коробка стояла на верхній полиці.
Важка.
Перев’язана мотузкою.
Вона поставила її на стіл і довго не наважувалася відкрити.
Потім перерізала мотузку.
Всередині лежали роки.
Дитячі записки.
Листи на Богданове ім’я.
Конверт, який Михась написав після того, як дізнався правду.
«Ми не родичі. Зовсім».
Олена прочитала ці слова й упала на стілець.
Далі:
«Я люблю тебе. Тепер ніхто не має права сказати, що нам не можна бути разом».
Лист був написаний до ночі біля річки.
Він хотів прийти.
Не знав.
Вона читала інші.
«Я приїхав. Я не знав про зустріч».
«Шукаю тебе».
«Був біля бібліотеки».
«Напиши хоч одне слово».
«Місток стоїть».
«Я чекатиму».
Десятки листів.
Вони лежали один на одному, як цеглини стіни, яку збудували матері.
На дні коробки Олена знайшла газетне оголошення:
«Шукаю Олену Левицьку, яка дитинство проводила в селі Березівка. Місячна фортеця й місток стоять. Я не знав про зустріч. Михась».
Вона притиснула оголошення до губ.
Він шукав.
Весь цей час.
Під листами лежала стара фотографія.
Михайло стояв біля машинобудівного заводу. Уже дорослий. У робочій куртці, з коротким волоссям і серйозним поглядом. На звороті Надіїною рукою було написано: «Марія надіслала. Просить більше не відповідати».
Олена торкнулася його обличчя.
— Я не знала.
У коробці не було жодної нової адреси.
Останній лист датувався понад двадцять років тому.
Але тепер вона мала ім’я.
Михайло Петренко.
І мала інтернет.
Удома Олена відкрила старий ноутбук.
Довго сиділа перед пошуковим рядком.
Катерина колись казала: «Можна знайти зараз».
Тоді Олена боялася.
Тепер боятися було запізно.
Вона ввела ім’я.
Результатів було багато.
Інженери.
Підприємці.
Викладачі.
Одне оголошення про ремонт автомобілів.
Кілька профілів у соціальних мережах без фотографій.
Олена переглядала.
Жодне обличчя не впізнавала.
Тоді відкрила сторінку знайомств, про яку їй розповідала колега. Реєструватися під справжнім ім’ям не захотіла.
Написала: «Леся».
На фотографію поставила осінній ліс.
У розділі «Про себе» довго не знала, що сказати.
Нарешті написала:
«Люблю запах печеного хліба, старі листи, річки й людей, які приходять, навіть коли дуже пізно».
Зберегла сторінку.
Майже одразу з’явилося кілька повідомлень.
Вона не відкривала.
Хотіла шукати сама.
Ввела ім’я «Михайло».
Сотні чоловіків.
Фотографії біля машин, на морі, з рибою, собаками й онуками.
Олена переглядала до ночі.
Не знайшла.
Закрила ноутбук.
Наступного ранку серед нових повідомлень побачила одне від чоловіка під іменем «Лісник».
На фотографії була стара річка й дерев’яний місток.
Повідомлення складалося з одного речення:
«А хліб має пахнути дровами чи цукерками?»
Олена перестала дихати.
Пальці зависли над клавіатурою.
Це міг бути випадковий чоловік.
Жарт.
Хтось, хто просто прочитав її сторінку.
Вона написала:
«Цукерками пахне не хліб».
Відповідь прийшла за хвилину:
«Тоді, мабуть, шубка».
Олена закрила рот долонею.
У сусідній кімнаті спала мати.
За вікном шуміло сучасне місто.
На екрані блимав курсор.
Тридцять років тиші закінчилися одним словом.
«Михасю?»
Чоловік відповів не одразу.
Минуло кілька хвилин.
Потім з’явилося:
«Оленко, цього разу я прийшов».
Ніч завдовжки у тридцять років
Олена дивилася на екран і не могла поворухнутися.
«Оленко, цього разу я прийшов».
Ніхто інший не мав права так її називати.
Для колег вона була Оленою Василівною.
Для доньки — мамою.
Для онука — бабусею Леною.
Олексій іноді казав «Леночко», але це слово звучало зовсім інакше.
Лише Михась вимовляв її ім’я так, ніби воно починалося десь у лісі, проходило через старий місток і закінчувалося дотиком його руки.
Оленка.
Вона прочитала повідомлення ще раз.
Потім подивилася на фотографію чоловіка під іменем «Лісник».
На ній не було обличчя.
Лише річка, дерев’яний місток і темна смуга лісу.
Місток здавався новішим за той, що вони будували в юності. З міцними поручнями, широкими дошками й кам’яними опорами. Але річка була схожа.
Усі річки могли бути схожими.
Усі старі чоловіки могли пам’ятати запах цукерок.
Олена поклала руки на клавіатуру.
Написала:
«Доведи».
Стерла.
Знову написала:
«Як звали жабу?»
Зупинилася.
У жаби ніколи не було імені.
Це могла бути перевірка.
Вона натиснула «Надіслати».
Відповідь з’явилася майже відразу:
«Ніяк. Ти хотіла назвати її Царівною, але я сказав, що вона звичайна ропуха. Ти образилася й заховала її мені за сорочку».
Олена затулила рот долонею.
Вона забула той випадок.
А тепер згадала.
Літній день.
Мокра жаба.
Михась, який верещав голосніше за неї, коли холодні лапки торкнулися його спини.
Вона написала:
«Що лежало в дуплі першим?»
«Цукерка в червоному папірці. Ти сказала залишити її, щоб у нас був спільний скарб».
«Де ми вперше поцілувалися?»
Курсор довго блимав.
Нарешті прийшла відповідь:
«На містку, який самі збудували. Він захитався, і ми мало не впали у воду. Ти сказала, що в кіно це виглядає інакше».
Олена заплющила очі.
Вона вже знала.
Але поставила останнє запитання:
«Що не тоне в річці?»
Цього разу відповідь затрималася.
Минула хвилина.
Друга.
Олена почала боятися, що зв’язок зник.
Потім на екрані з’явилося:
«Місяць. Він тоне щовечора, але завжди повертається. Я помилявся лише в одному: іноді йому потрібно тридцять років».
Олена схилилася над столом.
Спочатку сліз не було.
Вони наче також не могли повірити, що нарешті отримали дозвіл.
Потім одна крапля впала на клавіатуру.
За нею друга.
Вона витирала обличчя, але сльози текли сильніше.
У сусідній кімнаті спала мати.
На столі лежала відкрита коробка з листами.
Перед Оленою світився екран.
Між усім цим умістилося тридцять років.
«Це справді ти?» — написала вона.
«Справді».
«Ти живий».
«Поки що».
«Не жартуй так».
«Пробач. Я не знаю, як із тобою говорити».
Олена торкнулася пальцями екрана.
«Як раніше».
«Раніше мені було сімнадцять».
«А тепер?»
«Сорок вісім».
Вона порахувала.
Правильно.
Звичайно, правильно.
Михась пам’ятав свій вік.
«Ти старий», — написала вона.
«А ти?»
«Я молодша за тебе на чотири місяці».
«Отже, зовсім дівчинка».
Олена засміялася крізь сльози.
Сміх вирвався надто голосно.
У сусідній кімнаті щось зашурхотіло. Вона прислухалася.
Мати не прокинулася.
На екрані з’явилося:
«Ти смієшся?»
«Так».
«Я почув».
«Через комп’ютер?»
«Ні. Тут».
Після слова стояв знак серця.
Простий червоний символ, яким у сучасному листуванні користувалися люди, що не знали, куди подіти справжні почуття.
Олена довго дивилася на нього.
Потім написала:
«Я сьогодні прочитала твої листи».
Відповіді не було.
«Усі», — додала вона.
Курсор біля його імені показував, що він набирає повідомлення.
Зупинявся.
Починав знову.
Нарешті з’явилося:
«Де ти їх знайшла?»
«У мами».
«Вона зберегла?»
«Усе».
«Моя теж».
Олена випросталася.
«Марія?»
«Так. Після смерті батька я знайшов коробку. Там були твої листи, мої листи й листування наших матерів».
«Вони домовилися».
«Так».
«Ти знав, що я чекала біля річки?»
Відповідь з’явилася не одразу.
«Дізнався через два місяці. Богдан приніс твої записки».
«А до цього?»
«Мати дала мені тільки шматок: “Не шукай мене. Олена”».
Олена стиснула пальці.
Цей клаптик лежав тепер перед нею.
Нижній край був нерівним. Відірваним.
На звороті залишилася ледь помітна пляма від річкової вологи.
«Я не це мала на увазі».
«Тепер знаю».
«Я написала: якщо ти знав про зустріч і не прийшов».
«Я не знав».
«Тепер знаю».
Вони повторювали одне одному однакові слова, ніби намагалися ними закрити всі роки незнання.
Олена поклала долоню на лист.
«Тієї ночі я кликала тебе».
«Я прокинувся».
Вона перестала дихати.
«Коли?»
«Близько третьої. Мені снилося, що ти стоїш за річкою, а містка немає. Я відчув твою руку».
«Чому не прийшов?»
Довга пауза.
«Устав. Підійшов до вікна. Мати прокинулася й сказала лягати, бо вранці автобус».
Олена заплющила очі.
Вона пам’ятала третю годину.
Саме тоді підвелася з містка, пройшла стежкою до дуба й подумки кликала його так сильно, що боліло в грудях.
Він почув.
Встав.
Підійшов до вікна.
Між ними залишалося кілька кілометрів.
І одне материнське слово:
«Лягай».
«Я знала, що ти відчув», — написала вона.
«А я вирішив, що мені здалося».
«Ми обоє весь час не вірили собі».
«Бо нас переконували, що все наше — вигадка».
Олена подивилася на відчинені листи.
«Ти дізнався про усиновлення перед тією ніччю?»
«Так».
«І одразу написав мені?»
«Того самого дня».
«Мама забрала лист у Світлани».
«Я знаю».
«Там було написано, що ми можемо бути разом».
«Так».
«Я отримала його сьогодні».
Михайло довго не відповідав.
Потім написав:
«Тридцять років ішов».
Олена провела пальцем по паперу.
«Але дійшов».
«Надто пізно».
Вона відчула, як усередині щось стиснулося.
«Не говори так».
«Оленко, ми прожили життя».
«Я знаю».
«У тебе була сім’я».
«Була».
«Діти?»
«Донька. Катерина. Їй двадцять шість. Є онук».
Він не відповідав кілька хвилин.
Олена почала хвилюватися.
«Ти тут?»
«Тут. Просто намагаюся уявити тебе бабусею».
«Не смійся. Я гарна бабуся».
«Ти завжди була гарна».
Ці прості слова вдарили сильніше, ніж усі зізнання.
Вона відійшла від комп’ютера, пройшла до вікна й повернулася.
«А в тебе?»
«Син. Максим. Двадцять два роки».
«Як його мати?»
«Жива».
Олена чекала продовження.
Його не було.
«Ви разом?»
«Ні».
У грудях з’явилося полегшення.
Таке швидке й тепле, що Олена відразу відчула сором.
Десь жила жінка, чий шлюб не склався. Можливо, плакала. Можливо, роками намагалася зрозуміти чоловіка, який частиною серця залишався в дитячому лісі.
Радіти цьому було неправильно.
Але вона раділа.
«Давно розлучилися?»
«Вісім років тому».
«Чому?»
«Через мене».
«Ти зрадив?»
«Ні».
«Тоді?»
«Не зміг бути з нею повністю».
Олена подивилася на сімейну фотографію на стіні. Вона, Олексій і маленька Катерина біля моря. Усі троє засмаглі, усміхнені.
«У мене так само», — написала вона.
«Ви розлучилися?»
«Кілька місяців тому».
«Через мене?»
Олена довго не знала, що відповісти.
«Не тільки. Але ти весь час був між нами».
«Пробач».
«За що?»
«За те, що мене не було, але я заважав».
«Ти не винен».
«Ірина також не була винна».
Отже, її звали Ірина.
Олена прочитала ім’я двічі.
Ірина.
Жінка, яка жила з Михасем.
Прокидалася поруч.
Народила йому сина.
Знала його дорослі звички, хвороби, улюблені страви.
Можливо, бачила, як він старіє.
Олена відчула ревнощі.
Запізнілі, безглузді, майже підліткові.
«Вона була гарна?» — написала.
Одразу стерла.
Потім знову написала й надіслала.
Михайло відповів:
«Так».
Олена насупилася на екран.
«Міг трохи подумати».
«Ти просила правду».
«Не всю одразу».
«Ти досі ревнуєш?»
«Ні».
«Брешеш».
«А ти?»
«До твого чоловіка?»
«Колишнього».
«Дуже».
Вона всміхнулася.
«Він хороший».
«Тоді ще більше».
«Його звати Олексій».
«Не хочу знати».
«Ти сказав ім’я своєї дружини».
«Ти запитала».
«Отже, Олексій».
«Добре. Уже не люблю Олексія».
Олена засміялася.
На екрані з’явилося:
«Тепер точно почув».
Вони замовкли.
Не тому, що закінчилися слова.
Навпаки.
Їх було забагато.
Кожне питання відчиняло ще одні двері.
За ними стояли чужі домівки, діти, робота, похорони, весілля, хвороби, розчарування й роки, у яких вони не брали участі.
Неможливо було розповісти життя за одну ніч.
Але обоє намагалися.
Михайло написав першим:
«Батько помер через чотири роки після нашої розлуки».
«Мені шкода. Я його пам’ятаю».
«Перед смертю сказав шукати тебе».
«Мій тато теж помер. Олексій був поруч».
«А мати?»
Олена подивилася в бік сусідньої кімнати.
«Жива. Після другого інсульту».
«Вона сказала правду?»
«Сьогодні».
«Чому сьогодні?»
«Мабуть, зрозуміла, що завтра може не встигнути».
«Ти пробачила?»
Олена поклала руки на коліна.
Це питання ставили їй усі.
Батько.
Олексій.
Мати.
Вона сама.
«Ні».
«І не зобов’язана».
«А ти Марію пробачив?»
«Не знаю».
«Вона жива?»
«Ні. Померла шість років тому».
«Ти був поруч?»
«Так».
«Сказала щось перед смертю?»
«Просила знайти тебе».
Олена відчула біль.
«Пізно».
«Я їй так і сказав».
«Вона відповіла?»
«Що все життя робила запізно».
Олена подивилася на двері материної кімнати.
Дві жінки.
Дві матері, які домовилися зберегти таємницю.
Одна вже померла.
Друга лежала за стіною.
Можливо, спала.
Можливо, також не спала й чекала, чи донька повернеться з минулого.
«Вони любили нас», — написала Олена.
«Знаю».
«І все одно зробили це».
«Любов не робить людину доброю автоматично».
«Коли ти став таким мудрим?»
«Коли постарів».
«Ти не постарів».
«Ти мене ще не бачила».
Олена завмерла.
Вони справді не бачили одне одного.
Лише слова.
Лише старий місток на фотографії.
Лише пам’ять про сімнадцятирічні обличчя.
Вона підвелася, підійшла до дзеркала.
У відображенні стояла жінка з розпатланим волоссям, набряклими від сліз очима й зморшками біля губ. На ній була стара домашня кофта. Одна сережка загубилася десь під час поїздки до материної квартири.
Не такою вона хотіла постати перед Михасем після тридцяти років.
Олена поправила волосся.
Це не допомогло.
«Надішли фотографію», — написав він.
Вона відступила від комп’ютера.
«Ні».
«Чому?»
«Не готова».
«Я теж боюся».
«Чого?»
«Що ти подивишся й скажеш: це не той хлопець».
«Ти й не хлопець».
«Дякую».
«Я теж не та дівчинка».
«Для мене та».
«Не говори дурниць. Я маю зморшки».
«У мене сиве волосся».
«Багато?»
«Усе, що залишилося».
Олена засміялася.
«Ти лисий?»
«Не лисий. Просто волосся стало скромнішим».
«Покажи».
«Ти перша».
«Ні».
«Ти завжди головна королева».
«А ти головний король. Отже, перший».
«Не хитруй».
Вони сперечалися так само, як колись біля річки.
Хто першим перейде місток.
Хто зізнається.
Хто заплющить очі.
Лише тепер між ними був не хиткий стовбур, а кнопка «Надіслати фото».
Нарешті Михайло написав:
«Добре. Покажу частину».
На екрані з’явилася фотографія.
Не обличчя.
Чоловіча рука на дерев’яному столі.
Велика долоня, коротко підстрижені нігті, сліди мастила біля пальців. Шкіра загрубіла, на великому пальці білів старий шрам.
Поруч лежала половинка червоного цукеркового папірця.
Олена торкнулася екрана.
Шрам з’явився в ту різдвяну зиму, коли він лагодив їй лижі. Проколол палець шилом, а вона дула на ранку й запитувала, чи вже не болить.
«Це твоя рука».
«Була моя. Тепер майже запчастина».
«Шрам залишився».
«Ти теж його пам’ятаєш?»
«Я все пам’ятаю».
Олена зняла з шиї дерев’яний місяць.
Поклала на долоню.
Зробила фотографію телефоном і довго не могла знайти, як перенести її до комп’ютера. Катерина навчала кілька разів, але тоді Олена не слухала.
Після кількох невдалих спроб файл завантажився.
Вона надіслала.
На екрані з’явилася її долоня.
Тонкі пальці.
Обручки вже не було, але на шкірі залишився світлий слід.
Посередині лежав потемнілий дерев’яний півмісяць.
Михайло відповів не відразу.
«Ти зберегла».
«Усе життя».
«Я думав, викинула».
«Чому?»
«Мати сказала, що ти повернула мої речі».
«Нічого не повертала».
«Вона показала мені пакет. Там була фотографія, кілька листів і синя нитка».
Олена згадала.
Після весілля мати справді забрала з її старої кімнати частину речей. Сказала, що викинула непотрібний папір.
«Вона взяла без дозволу».
«Тепер знаю».
«Ти повірив, що я все повернула?»
«Після листа про твої заручини — так».
«Я не писала тобі про заручини».
«Писала Надія».
«Від мого імені?»
«Не зовсім. Сказала, що ти просиш більше не шукати».
Олена стиснула дерев’яний місяць.
«Я чекала до весілля».
«Чого?»
«Хоч одного слова».
«Я писав».
«Знаю. Тепер».
«Я дав оголошення в газети».
«Я знайшла вирізку».
«Ти її не бачила тоді?»
«Ні».
«Чекав біля бібліотеки».
Олена відчула, як серце знову стиснулося.
«Коли?»
«Першого дня кожного місяця. Майже рік».
Вона згадала свою єдину поїздку.
Перше червня.
Лавка.
Фонтан.
Очікування до другої години.
«Я приходила першого червня».
Відповіді не було.
«Уже після того, як ти закінчив інститут», — додала вона.
«Я того року був там».
«Тебе не було».
«О котрій?»
«З дев’ятої до другої».
«Я прийшов після третьої».
Олена заплющила очі.
Одна година.
Знову одна година.
Усе їхнє життя складалося з годин, у які один уже пішов, а другий ще не прийшов.
«Чому так пізно?»
«На заводі була аварія. Не відпустили. Я біг через пів міста».
«Я залишила лист у канцелярії».
«Не отримав».
«Звичайно».
«Оленко…»
«Усе добре».
«Ні».
«Це вже минуло».
«Для мене ні».
«Для мене також».
Вона знову заплакала.
Тепер тихо.
Без ридань.
Сльози просто котилися по щоках, поки на екрані один за одним з’являлися його рядки.
«Я не зрадив тебе мовчанням».
«Знаю».
«Не обрав навчання замість тебе».
«Знаю».
«Не перестав шукати після тієї ночі».
«Знаю».
«Мені треба, щоб ти це сказала».
Олена поклала пальці на клавіатуру.
«Я знаю, Михасю».
Він довго не відповідав.
Потім написав:
«Тепер можна жити».
Вона прочитала.
«А до цього ти не жив?»
«Жив. Працював. Одружився. Виховував сина. Сміявся. Навіть був щасливий».
«Я також».
«Це важливо».
«Щоб ми не перетворили наших дітей на помилку?»
«Так».
Олена подумала про Катерину.
Якби вони з Михасем не розминулися тієї ночі, доньки не було б.
Не було б Максима.
Не було б онука, який дзвонив їй щонеділі й вимагав казку про лісових лицарів.
Неможливо було просто викреслити прожиті роки.
Навіть найболючіша дорога приводить до людей, без яких уже не уявляєш себе.
«Я не шкодую про доньку», — написала Олена.
«І я про сина».
«А про Ірину?»
«Шкодую, що зробив їй боляче».
«Ти її любив?»
«Так».
Олена відчула знайомий укол.
«Не так, як тебе», — додав він.
«Не треба порівнювати».
«Ти сама запитала».
«Я не знала, що відповідь не сподобається».
«А Олексія любила?»
Вона подивилася на фотографію біля моря.
«Так».
Відповідь Михайла прийшла через хвилину:
«Не люблю Олексія ще сильніше».
«Він добрий».
«Найгірший вид суперника».
«Ти смішний».
«Ти усміхаєшся?»
«Так».
«Тоді нехай живе».
Вони написали одне одному про дітей.
Максим працював програмістом і жив в іншій країні. З батьком розмовляв часто, але особисті питання ставив рідко. Про Олену нічого не знав.
Катерина працювала лікаркою, виховувала шестирічного Марка й давно підозрювала, що в материному минулому є людина, ім’я якої не вимовляють.
— Вона допомогла б тебе знайти, — написала Олена.
— Чому не попросила?
— Боялася.
— Мене?
— Правди.
— Якої?
— Що ти не шукав.
— А я боявся знайти тебе щасливою.
— Чому?
— Тоді не мав би права з’являтися.
— Міг просто сказати правду.
— Твій батько саме це говорив?
— Так.
— Розумний чоловік.
— Ти ж його не любиш.
— Уже трохи поважаю.
Олена подивилася на годинник.
Було майже четверта ранку.
Вони листувалися понад п’ять годин.
На столі охолов чай, який вона навіть не пам’ятала, коли заварила. За вікном починало світлішати. У сусідньому будинку загорілося перше кухонне вікно.
«Тобі завтра на роботу?» — запитав Михайло.
«Я у відпустці».
«А я сам собі начальник».
«Ти все ще механік?»
«Інженер, власник маленької майстерні й раб старих двигунів».
«Ти зробив машину, яка сама знаходить дорогу?»
«Зробив навігатор із твого опису. Але без адреси він теж дурний».
«Де ти живеш?»
Він назвав місто.
Олена перечитала.
Від неї до нього було трохи більше трьохсот кілометрів.
Не інший край світу.
Кілька годин потягом.
Менше, ніж чекала біля річки.
«А ти?» — запитав він.
Вона назвала своє місто.
«Я був там».
«Коли?»
«Багато років тому. Шукав одну жінку».
«Знайшов?»
«Ні. Вона вже поїхала».
Олена притиснула долоню до грудей.
«Де ти зупинявся?»
Він назвав старий готель біля вокзалу.
Вона пам’ятала його.
Щодня проходила повз дорогою до редакції.
У ті роки Михась був зовсім поруч.
Можливо, стояв на перехресті, поки вона їхала в автобусі.
Можливо, питав її адресу в будинку через кілька вулиць.
«Ми могли зустрітися».
«Могли».
«Чому не зустрілися?»
«Мабуть, тоді ще не виплатили всі борги дорослим».
«Не говори, як баба Катерина».
«Вона була мудра».
«І теж мовчала».
«Так».
Вони знову замовкли.
Ніхто в цій історії не залишався повністю невинним.
Хтось брехав.
Хтось боявся.
Хтось відкладав.
Хтось не перевіряв.
Навіть вони самі одного дня дозволили тиші стати відповіддю.
«Чому ти назвався Лісником?» — запитала Олена.
«Бо “Головний король Місячної фортеці” не помістилося».
«Серйозно».
«Після розлучення син зареєстрував мене на цьому сайті. Сказав, що я живу, як лісник: сам, серед заліза й старих спогадів».
«Ти шукав тут мене?»
«Спочатку ні».
«А потім?»
«Побачив профіль жінки, яка любить запах печеного хліба, старі листи й людей, що приходять пізно».
«І вирішив, що це я?»
«Вирішив, що таких дивних жінок не може бути дві».
«Чому запитав про цукерки?»
«Боявся написати ім’я. Якби ти відповіла щось інше, я б просто зник».
«А я боялася, що ти шахрай».
«Що хотів би вкрасти?»
«Мої гроші».
«Багато?»
«Ні».
«Тоді невигідно».
«Або серце».
Вона надіслала ці слова й одразу пошкодувала.
Занадто відверто.
Занадто по-юнацькому.
Михайло відповів:
«Воно досі моє?»
Олена не знала.
Вона прожила з іншим чоловіком понад двадцять років.
Народила дитину.
Навчилася засинати без думки про ліс.
Перестала носити дерев’яний місяць.
Могла чесно сказати, що її серце давно не належить сімнадцятирічному хлопцеві.
Але зараз, сидячи перед екраном, відчувала себе тією самою дівчиною в короткій світлій сукні.
Тією, яка стояла на середині містка.
«Частина», — написала вона.
«Мені вистачить».
«Не поспішай».
«Я чекав тридцять років. Куди ще повільніше?»
«Ми не знаємо одне одного тепер».
«Дізнаємося».
«Можливо, я тобі не сподобаюся».
«У тебе характер став кращим?»
«Гіршим».
«Тоді сподобаєшся».
«А якщо ти хропиш?»
«Це наклеп. Я просто голосно ремонтую повітря».
«Якщо розкидаєш шкарпетки?»
«Олексій розкидав?»
«Не переводи».
«Усе ще не люблю його».
Вона сміялася так, що довелося прикривати рот руками.
Потім почула тихий голос із сусідньої кімнати:
— Олено…
Вона підвелася.
«Мама прокинулася. Я повернуся».
«Іди».
Олена зайшла до кімнати.
Надія лежала на спині й дивилася в стелю. На тумбочці горіла маленька лампа.
— Води? — запитала Олена.
Мати похитала головою.
— Знайшла?
Олена зупинилася.
— Кого?
— Його.
Отже, Надія не спала.
Можливо, чула сміх.
Можливо, зрозуміла без слів.
— Знайшла.
Мати заплющила очі.
На її обличчі з’явилося полегшення.
Це розлютило Олену.
— Вам стало легше?
Надія не відповіла.
— Ви тридцять років ховали його листи. Тепер сказали одне речення — і думаєте, все виправили?
— Ні.
— Що тоді?
— Він живий?
— Живий.
— Сам?
Олена стиснула губи.
— Це не ваша справа.
— Знаю.
— Пізно зрозуміли.
Мати повернула голову.
— Він пробачив?
— Кого?
— Нас.
— Не знаю.
— А ти?
— Ні.
Надія кивнула.
— Добре.
— Що добре?
— Що не брешеш.
Олена поправила ковдру.
— Вам треба спати.
— Ти поїдеш до нього?
— Не знаю.
— Поїдь.
— Не наказуйте.
— Прошу.
— Ви не маєте права просити.
— Знаю.
Надія важко вдихнула.
— Тоді просто… не запізніться цього разу.
Олена відвернулася.
Ці слова боліли.
Тому що саме їх вона хотіла почути тридцять років тому.
— Спіть, — сказала й вийшла.
Михайло чекав.
«Як вона?» — запитав.
«Слабка».
«Що сказала?»
«Щоб ми не запізнилися».
Він довго не відповідав.
«Марія сказала майже те саме».
«Вони нарешті домовилися про щось правильне».
«Оленко».
«Що?»
«Давай зустрінемося».
Вона дивилася на повідомлення.
Усе всередині відповіло «так» раніше за думки.
Але пальці не рухалися.
Зустріч означала справжність.
Поки вони були словами на екрані, можна було залишатися сімнадцятирічними.
Можна було не бачити сивини, зморшок, втомлених очей.
Не чути, як змінилися голоси.
Не пояснювати тридцять років тілом, яке жило без іншого.
«Боїшся?» — запитав Михайло.
«Так».
«Я теж».
«А якщо ми нічого не відчуємо?»
«Тоді вип’ємо кави й розійдемося».
«Ти зможеш?»
«Ні».
«І я».
«Тоді навіщо питаєш?»
«Хочу, щоб ти сказав, що все буде добре».
«Не знаю, чи буде добре».
Олена насупилася.
«Ти зовсім не вмієш заспокоювати».
«Можу збрехати».
«Не треба. Нам уже вистачило».
Він написав:
«Я прийду. Що б ми не відчули, не втечу і не дозволю тобі піти, доки не скажемо одне одному все».
Олена перечитала.
«Де?»
«Біля бібліотеки».
«Тієї самої?»
«Так».
«Вона ще є?»
«Перевірив. Є».
«Коли ти встиг?»
«Шукав тебе раніше, ніж написав».
«Ти знав, що це я?»
«Сподівався».
Вони домовилися на суботу.
Опівдні.
Минуло п’ять днів.
Олена відразу уявила, як вони перетворяться на п’ять років.
«Надішли фотографію», — написав Михайло.
«Ні».
«Щоб я впізнав».
«Не впізнаєш без неї?»
«Упізнаю».
«Тоді не треба».
«А ти мене?»
«Упізнаю».
«Звідки така впевненість?»
Олена торкнулася дерев’яного місяця.
«Ти пахнеш лісом, мастилом і димом».
«А ти?»
«Не знаю».
«Цукерками».
Вона всміхнулася.
«Ми можемо пройти одне повз одного».
«Тоді повернемося».
«А якщо не повернемося?»
«Я чекатиму біля бібліотеки до ночі».
«Я також».
«Хтось має бути розумнішим».
«Не ми».
За вікном починався ранок.
Місто прокидалося.
По мокрій дорозі проїхав перший автобус. У сусідньому будинку жінка відчинила вікно, витрусила рушник і поставила чайник.
Звичайний день починався після незвичайної ночі.
«Тобі треба поспати», — написав Михайло.
«І тобі».
«Не зможу».
«Я також».
«Тоді до вечора?»
Олена відчула раптовий страх.
Якщо зараз закрити вікно, він знову може зникнути.
Зв’язок обірветься.
Сторінка не відкриється.
Михайло передумає.
Усе виявиться сном.
«Не йди», — написала вона.
Відповідь прийшла одразу:
«Не піду».
«Але ж треба спати».
«Залишу комп’ютер увімкненим».
«Навіщо?»
«Щоб ти бачила: я тут».
Біля його імені світилася зелена крапка.
Маленький знак присутності.
Не рука.
Не голос.
Не людина біля дверей.
Але після тридцяти років тиші цього було досить.
Олена поклала голову на складені руки.
«Михасю».
«Що?»
«Я любила тебе весь цей час».
Курсор завмер.
Потім з’явилося:
«Я знаю».
«Звідки?»
«Відчував».
«Навіть коли я була з іншим?»
«Не завжди. Іноді думав, що зв’язок зник».
«Не зник».
«Тепер знаю».
«А ти?»
Він відповів:
«Усе життя ремонтував те, що ламалося. Тільки нас не міг. Бо не мав другої половини».
Олена торкнулася половинки червоного папірця.
«Тепер маєш».
«У суботу принесеш?»
«Так».
«Я теж».
«І що зробимо?»
«Складемо разом».
«Папір уже порваний».
«Спогади теж».
«Їх не склеїти».
«Зате можна покласти поруч».
Олена заплющила очі.
На екрані світилася зелена крапка.
Михайло був там.
Не в минулому.
Не в листах.
Не в запаху шубки.
Не у відображенні місяця.
Живий чоловік у іншому місті сидів перед комп’ютером і боявся заснути, щоб знову її не втратити.
Олена написала:
«До суботи».
«До суботи».
«Ти прийдеш?»
«Навіть якщо доведеться йти пішки».
«Не запізнюйся».
«Приїду на день раніше».
«Я теж».
«Тоді зустрінемося раніше».
«Ні. Опівдні біля бібліотеки».
«Чому?»
«Тридцять років чекали. Витримаємо ще одну ніч».
«Жорстока».
«Ти сам казав, характер став гіршим».
«Саме таку й шукав».
Олена не вимкнула комп’ютер.
Перейшла до дивана, лягла, накрилася пледом і ще довго дивилася на зелену крапку біля імені «Лісник».
Вона згасла лише тоді, коли Михайло, мабуть, також заснув біля свого столу.
За кілька хвилин знову засвітилася.
На екрані з’явилося останнє повідомлення:
«Оленко, я тут».
Вона відповіла, не підводячись:
«І я».
Між ними залишалося триста кілометрів.
П’ять днів.
Два постарілі обличчя, яких вони ще не бачили.
Дві половинки червоного папірця.
І одна зустріч біля бібліотеки, на яку цього разу обоє збиралися прийти раніше.
У п’ятницю ввечері Олена тричі складала валізу й тричі розбирала.
Спочатку поклала світлу сукню.
Потім вирішила, що в ній виглядатиме так, ніби навмисно намагається повернути молодість, і замінила на темно-сині штани та білу блузку.
За десять хвилин блузка здалася надто урочистою.
Олена дістала простий сірий светр.
Подивилася в дзеркало.
— Наче на похорон зібралася.
Поклала светр назад.
На ліжку вже лежала купа одягу, якої вистачило б на двотижневу подорож. Насправді вона їхала лише на одну ніч.
Можливо, на дві.
Можливо, повертатиметься того ж вечора.
Вона не дозволяла собі думати далі.
Михайло писав майже безперервно.
«Ти купила квиток?»
«Так».
«На який потяг?»
«Не скажу».
«Чому?»
«Щоб ти не зустрічав на вокзалі».
«А якщо хочу?»
«Ми домовилися біля бібліотеки».
«Це було нерозумно».
«Ти сам запропонував».
«Я тоді ще не знав, що п’ять днів можуть тягнутися довше за тридцять років».
Олена всміхнулася.
«Не перебільшуй».
«Я механік. Ми завжди перебільшуємо несправність, щоб клієнт зрадів ціні».
«Ти хвилюєшся?»
Відповідь прийшла не одразу.
«Так».
«Я також».
«Можемо спочатку зателефонувати».
«Ні».
«Чому?»
«Хочу почути твій голос наживо».
«Він старий».
«Голос не буває старим».
«Побачиш».
Олена не хотіла телефонувати з іншої причини.
Боялася, що голос зробить його справжнім раніше, ніж вона буде готова. Поки Михайло залишався словами на екрані, вона могла читати їх голосом сімнадцятирічного хлопця. Того, який сперечався з нею через жаб, ревнував до фотографа Романа й не вмів говорити про почуття.
Справжній Михайло міг мати низький, хрипкий голос.
Міг говорити повільно.
Міг називати її Оленою, а не Оленкою.
І тоді остання частина юності зникне.
До кімнати зайшла Катерина.
Вона приїхала після роботи, щоб залишитися з бабусею. Про причину материної поїздки знала вже все.
Спочатку не повірила.
Потім прочитала кілька листів і майже годину плакала, сидячи на кухні.
— Ти ще не зібралася? — запитала вона.
— Зібралася.
— А це що?
Катерина показала на одяг.
— Вибираю.
— Мамо, ти їдеш зустрічатися з чоловіком, який любив тебе, коли ти бігала в болоті у нічній сорочці.
— До чого тут болото?
— Він уже бачив тебе не в найкращому вигляді.
— Мені тоді було дванадцять.
— Зморшок боялася менше?
Олена насупилася.
— У мене небагато зморшок.
— Саме тому не розумію, чого ти хвилюєшся.
Катерина взяла темно-зелену сукню.
— Оцю.
— Вона надто…
— Яка?
— Не знаю.
— Тобі личить.
— Ми просто поговоримо.
— Звичайно.
— Не дивись так.
— Як?
— Наче я їду заміж.
Катерина поклала сукню у валізу.
— Спочатку зустріньтеся.
— Саме так.
— Потім вирішиш.
— Що?
— Чи виходити заміж.
— Катерино!
Донька засміялася.
— Добре. Більше нічого не скажу.
Вона сіла на ліжко.
— Ти покажеш йому фотографії?
— Які?
— Наші. Мої. Марка.
— Не знаю.
— Він розповів про сина?
— Трохи.
— Ти хвилюєшся, що діти будуть проти?
— Ми ще навіть не зустрілися.
— Мамо.
— Що?
— Ти вже думаєш про це.
Олена зачинила валізу.
— Звичайно, думаю. Ми не самі. Є ти, Максим, Олексій, Ірина…
— Тато зрозуміє.
— Не хочу робити йому боляче.
— Ви розлучені.
— Це не означає, що він нічого не відчує.
— А Ірина?
— Не знаю.
— Максим?
— Він живе далеко.
— Це не відповідь.
Олена подивилася на доньку.
— Бачиш? Ти вже говориш, як я.
— А ти — як бабуся.
Слова прозвучали різкіше, ніж Катерина хотіла.
Вона відразу додала:
— Пробач.
Олена сіла поруч.
— Ні. Ти маєш рацію.
— Я не хотіла порівнювати.
— А треба. Вона також починала зі страху. Думала про родину, людей, наслідки. Потім вирішила, що має право керувати чужим життям.
— Ти не така.
— Усі думають, що не такі, поки не починають забороняти.
Катерина взяла її за руку.
— Я нічого не заборонятиму.
— Навіть якщо він тобі не сподобається?
— Ти його тридцять років любила без мого дозволу. Було б смішно питати тепер.
Олена усміхнулася.
— Дякую.
— Тільки подзвони, коли приїдеш.
— Подзвоню.
— І коли зустрінетеся.
— Не одразу.
— Чому?
— Не хочу під час першої розмови думати, що маю тобі звітувати.
— Добре. Увечері.
— Домовилися.
Катерина обійняла її.
— Мамо.
— Що?
— Не тікай, якщо злякаєшся.
Олена притиснула доньку сильніше.
— Не втечу.
— І його не відпускай, доки не поговорите.
— Він написав те саме.
— Значить, хоч у чомусь розумний.
З кімнати Надії почувся тихий стогін.
Олена підвелася.
Мати не спала. Лежала, дивлячись у відчинені двері.
— Їдеш? — запитала вона.
— Уранці.
— До нього?
— Так.
Надія заплющила очі.
— Добре.
Олена відчула знайоме роздратування.
— Не кажіть так, ніби дозволяєте.
— Не дозволяю. Радію.
— Вам не можна хвилюватися.
— Уже пізно берегти серце.
Олена поправила подушку.
— Катерина буде поруч.
— Я не про себе.
— А про що?
— Ти повернешся?
Олена завмерла.
— Після зустрічі?
Мати кивнула.
У її очах був той самий страх, через який колись почалася вся брехня.
Страх залишитися самій.
— Повернуся, — сказала Олена.
— Обіцяєш?
— Так.
— Навіть якщо він попросить залишитися?
Олена повільно випросталася.
— Ви знову починаєте?
— Ні. Просто хочу знати.
— Я повернуся до вас. Але не тому, що ви маєте право мене тримати.
— Знаю.
— І якщо колись вирішу поїхати, це буде моє рішення.
Надія кивнула.
— Я більше не зупинятиму.
— Тепер уже не зможете.
— Це добре.
Олена хотіла відповісти різко, але стрималася.
Мати була хвора.
Стара.
Винна.
Та провина не робила її менш безпорадною.
— Відпочивайте, — сказала Олена.
— Яким він став?
— Ще не бачила.
— Фотографії немає?
— Немає.
— Ти його впізнаєш?
Олена торкнулася дерев’яного місяця, який знову носила на шиї.
— Так.
Уночі вона майже не спала.
Потяг відправлявся о шостій двадцять. О п’ятій Олена вже стояла біля дверей із валізою.
Катерина вийшла проводити.
— Паспорт?
— Є.
— Квиток?
— У телефоні.
— Зарядка?
— Є.
— Цукерки?
Олена торкнулася кишені пальта.
— Є.
Катерина всміхнулася.
— Тоді все.
Вона викликала таксі.
Перед виходом Олена ще раз зайшла до матері. Надія спала. Її обличчя в ранковій темряві здавалося спокійним.
Олена не стала будити.
Нахилилася, поправила ковдру й тихо сказала:
— Я поїхала.
Мати не розплющила очей.
Лише прошепотіла:
— Не запізнися.
На вокзалі було холодно й порожньо. Люди стояли з валізами, пили каву з паперових склянок, позіхали й дивилися на табло.
Олена сіла біля вікна.
Коли потяг рушив, написала Михайлові:
«Виїхала».
Відповідь прийшла одразу:
«Я теж».
«Звідки?»
«Не скажу».
«Ти вже в дорозі?»
«Можливо».
«Ми домовлялися опівдні».
«Знаю».
«Не стій там із ранку».
«Я дорослий чоловік. Сам вирішу, де стояти».
«Ти не змінився».
«Ти також».
За вікном пропливали темні поля, села, голі дерева й маленькі станції. Небо поволі світлішало. У вагоні пахло кавою, тканиною сидінь і чиїмись парфумами.
Олена намагалася читати, але не могла зосередитися.
Відкрила коробку з листами, яку взяла із собою.
Не всю.
Лише кілька найважливіших.
Його перший дитячий лист.
Лист після відкриття таємниці.
Газетне оголошення.
Дві половини записки біля річки, які тепер знову лежали разом.
І червоний папірець.
Свою половинку вона поклала в окремий конверт, щоб не загубити.
До міста прибула о десятій сорок.
Майже на півтори години раніше.
Михайлові не написала.
Залишила валізу в камері схову й пішла пішки.
Вулиці змінилися.
На місці старої їдальні стояв банк. Маленьку книгарню замінив магазин телефонів. Трамваї стали іншими — тихими, блискучими, з електронними табло.
Лише бібліотека залишилася.
Висока світла будівля з широкими сходами.
Фонтан перед нею не працював. У порожній чаші лежало осіннє листя. Старі лавки замінили новими металевими.
Олена зупинилася на іншому боці площі.
Було одинадцять двадцять.
Михайла ще не мало бути.
Але біля бібліотеки стояв чоловік.
Високий.
У темному пальті.
Сиве волосся справді стало «скромнішим», як він писав, але лисим він не був. Чоловік тримав руки в кишенях і дивився на кожну жінку, яка виходила з трамвая.
Олена відчула, як серце вдарилося об ребра.
Це міг бути він.
Міг бути будь-хто.
Вона стояла далеко й не бачила обличчя.
Чоловік підійшов до лавки, сів, потім одразу підвівся. Пройшов кілька кроків. Подивився на годинник.
Нервував.
Михась у дитинстві також не вмів сидіти, коли чекав. Ходив від груші до хвіртки, від хвіртки до дороги, перевіряв автобус, хоча знав, що той ще не міг приїхати.
Олена зробила крок.
Зупинилася.
Їй раптом захотілося втекти.
Повернутися на вокзал.
Написати, що потяг затримали.
Ще день залишити його сімнадцятирічним.
Ще день самій побути дівчиною, яку він пам’ятає.
Чоловік повернувся.
Олена побачила його обличчя.
Не впізнала.
Сиві брови.
Глибокі зморшки біля очей.
Ніс трохи зламаний або просто інакший, ніж пам’ятала.
Підборіддя важче.
Погляд втомлений.
Незнайомий чоловік.
Вона відступила за рекламну тумбу.
Дихати стало важко.
Це не він.
Або він — і саме цього вона боялася.
Тридцять років не можна перескочити одним поглядом.
На площі з’явилася інша жінка.
Темноволоса, у світлому пальті. Вона підійшла до бібліотеки й зупинилася біля сходів.
Чоловік подивився на неї.
Зробив кілька кроків.
Олена відчула укол ревнощів.
Невже він прийме іншу за неї?
Жінка щось запитала.
Чоловік показав рукою на зупинку.
Вона подякувала й пішла.
Він повернувся до лавки.
Олена визирнула.
Михайло — якщо це був він — дістав телефон.
За мить її телефон завібрував.
«Ти вже тут?»
Вона не відповіла.
Дивилася на чоловіка, який чекав біля бібліотеки.
Він набрав ще:
«Мені здається, ти десь поруч».
Олена притиснула телефон до грудей.
Отже, відчув.
Як у дитинстві.
Навіть тепер.
Вона написала:
«Який на тобі шарф?»
Чоловік опустив очі на свій темно-синій шарф.
На екрані з’явилося:
«Синій. Але я не винен. Іншого не було».
Олена засміялася.
Чоловік різко підняв голову.
Він не міг почути сміх через площу.
Але повернувся саме в її бік.
Їх розділяли дорога, трамвайні колії й десятки людей.
Михайло дивився на рекламну тумбу, за якою вона стояла.
Олена вийшла.
Спочатку він не рухався.
Дивився.
Так само, як вона.
Можливо, також не впізнав.
Перед ним була не дівчина в блакитній сукні.
Жінка у темно-зеленому пальті, із коротшим волоссям, сивиною біля скронь і зморшками, яких вона так боялася.
Олена зробила крок.
Михайло також.
Вони пішли назустріч одне одному.
Не бігли.
За тридцять років люди відучуються бігти до щастя. Спочатку перевіряють, чи воно справжнє.
Олена дивилася в його очі.
Ось їх вона впізнала.
Темні.
Серйозні.
Трохи розгублені.
Очі хлопчика, який стояв біля автобуса й не знав, чи можна обіймати її при дорослих.
Михайло зупинився за кілька кроків.
— Оленко?
Голос був нижчий, хрипкий.
Старший.
Але її ім’я прозвучало так само.
Вона кивнула.
— Михасю.
Він видихнув.
Наче весь цей час не дихав.
Вони стояли посеред площі й не знали, що робити.
У листуванні все здавалося простішим.
Обійняти.
Торкнутися.
Сказати, що чекали.
Тепер між ними стояли прожиті шлюби, діти, старі образи й чужі дотики.
Михайло першим простягнув руку.
Не для обіймів.
Просто долоню.
Так, як колись на містку.
Олена подивилася.
Велика рука.
Шрам біля великого пальця.
Сліди мастила, які не відмивалися повністю навіть тепер.
Вона поклала свою долоню в його.
Михайло стиснув пальці.
Олена відчула тепло.
Справжнє.
Не через відстань.
Не в уяві.
Не в сні.
Він був тут.
Михайло дивився на їхні руки.
— Це ти.
— Я.
— Справді ти.
— Сама не вірю.
Він підняв очі.
— Можна тебе обійняти?
Олена хотіла засміятися.
Колись він ніколи не питав. Ловив біля яру, тягнув із болота, тримав на санках.
Тепер запитував дозволу.
— Можна.
Михайло обійняв її обережно.
Наче боявся, що вона крихка.
Олена поклала руки йому на плечі.
Спочатку нічого не відчула.
Лише тканину пальта.
Незнайоме чоловіче тіло.
Запах мила, холодного повітря й слабкий запах тютюну, хоча він, здається, не курив.
Не ліс.
Не дим.
Не той Михась.
Усередині піднявся страх.
Вона помилилася.
Тридцять років любила спогад.
Михайло трохи відступив.
Мабуть, відчув її напруження.
— Щось не так?
— Ні.
— Ти відсахнулася.
— Не відсахнулася.
— Я відчув.
Олена опустила очі.
— Я не впізнала запах.
Михайло мовчав секунду.
Потім засміявся.
Глибоко, хрипко, але знайомо.
— Я зранку прийняв душ.
— До чого тут це?
— Ти чекала запаху мастила.
— І лісу.
— Ліс залишився в машині.
— Що?
Михайло дістав із кишені маленьку соснову гілочку.
— Не знав, як інакше.
Олена взяла її.
Смола пахла гостро й тепло.
Михайло відкрив іншу кишеню.
— А тут головне.
Він дістав цукерку в червоній обгортці.
Олена засміялася.
Тепер запах був правильний.
Сосна.
Холод.
Цукерка.
І слабке мастило на його пальцях.
Вона знову обійняла його.
Цього разу сама.
Притиснулася так міцно, що Михайло похитнувся.
— Обережно, — прошепотів він. — Я вже старий.
— Мовчи.
Вона сховала обличчя біля його шиї.
Запах не повернув минулого.
Не зробив їх молодими.
Просто з’єднав те, що було, з тим, що стало.
Михайло обійняв сильніше.
Його плечі затремтіли.
Олена зрозуміла, що він плаче.
— Михасю.
— Нічого.
— Ти плачеш.
— Вітер.
— У тебе шубка в оці?
Він засміявся крізь сльози.
— У коридорі.
— Що?
— Ти писала про доньку й сніг у коридорі.
— Ти все запам’ятав.
— Не все. Тільки важливе.
Люди обходили їх.
Хтось дивився.
Хтось усміхався.
Для перехожих вони були просто двома немолодими людьми, які надто довго стояли в обіймах посеред площі.
Ніхто не знав, що ці обійми тривали тридцять років.
Нарешті вони відступили.
Олена витерла його щоку.
— Ти справді сивий.
— А ти справді зі зморшками.
Вона вдарила його сосновою гілочкою по руці.
— Міг промовчати.
— Ти просила не брехати.
— Не вся правда корисна.
— Пізно встановлювати правила.
Михайло дивився на неї, не відводячи очей.
Це почало бентежити.
— Чого ти?
— Вивчаю.
— Що?
— Тебе.
— Я не двигун.
— На щастя. У двигуна все зрозуміліше.
— Не подобаюся?
Він насупився.
— Ти справді це питаєш?
— Відповідай.
— Дуже.
— Не кажи «дуже». Мій редактор забороняв.
— Чому?
— Якщо пишеш «дуже гарна», значить, не зміг показати красу.
Михайло підійшов ближче.
— Тоді покажу.
Олена завмерла.
Він підняв руку.
Торкнувся пасма волосся біля її скроні.
Провів пальцем по сивій нитці.
Потім по зморшці біля ока.
Дотик був легким.
Обережним.
— Ось тут ти сміялася, — сказав він. — А тут хвилювалася. Тут не спала через доньку. Тут чекала.
— Ти вигадав.
— Звичайно.
— Тоді навіщо говориш?
— Хочу торкатися й не знаю, що казати.
Олена накрила його руку своєю.
— Можна мовчати.
Вони знову дивилися одне на одного.
Михайло нахилився.
Не до губ.
Торкнувся чолом її чола.
Так вони стояли біля криниці, коли були дітьми.
Перевіряли температуру.
Тітка Надія тоді вперше злякалася їхньої близькості.
— Гарячий? — запитав Михайло.
— Нормальний.
— У мене вже минуло?
— Що?
— Тридцять років.
Олена заплющила очі.
— Ні.
— У мене також.
Він не поцілував її.
І вона була вдячна.
Поцілунок став би відповіддю на питання, яке вони ще не встигли поставити.
— Ходімо, — сказав Михайло. — Ти змерзла.
— Куди?
— У кафе.
— У те саме?
— Його давно немає.
— Звичайно.
— Але неподалік є інше.
Вони рушили через площу, тримаючись за руки.
Олена спочатку почувалася незручно.
У їхньому віці люди рідко ходили так відкрито, особливо після першої зустрічі.
Потім зрозуміла, що не відпустить.
Нехай дивляться.
Біля переходу Михайло зупинився на червоне світло.
Олена ледь не пішла далі.
Він утримав її.
— Ти досі не дивишся на дорогу.
— У селі світлофорів не було.
— Минуло тридцять років.
— Ти весь час це повторюватимеш?
— Поки не повірю.
У кафе було тепло й майже порожньо.
Вони сіли біля вікна.
Офіціантка принесла меню.
Михайло відкрив, подивився на ціни й насупився.
Олена засміялася.
— Що?
— Ти такий самий.
— Який?
— У їдальні також вибирав найдешевше.
— Тут кава коштує, як паливний фільтр.
— Ти власник майстерні.
— Саме тому знаю ціну речей.
— Я плачу.
— Ні.
— Чому?
— Бо запросив.
— Ми обоє сюди приїхали.
— Тоді навпіл.
— Домовилися.
Вони замовили каву й пиріг із яблуками.
Коли офіціантка пішла, настала тиша.
Не та, що в листуванні. Там завжди можна було подумати, стерти невдале речення, замінити слово.
Тут кожен подих залишався між ними.
Михайло поклав руки на стіл.
— Що тепер?
— Не знаю.
— Ми п’ять днів чекали, щоб сказати «не знаю»?
— Я попереджала.
— Можемо почати спочатку.
— З жаби?
— З імен.
Він простягнув руку.
— Михайло.
Олена потиснула.
— Олена.
— Розлучений.
— Розлучена.
— Один син.
— Одна донька.
— Майстерня.
— Газета.
— Люблю ліс.
— Люблю листи.
— Ненавиджу Олексія.
Олена відсмикнула руку.
— Ти його навіть не знаєш.
— Тим легше.
— Тоді я не люблю Ірину.
— Не можна.
— Чому?
— Вона хороша.
— Олексій також.
Михайло зітхнув.
— От бачиш. Уже посварилися.
— Значить, знайомство відбулося.
Вони засміялися.
Кава прийшла.
Олена взяла чашку, але руки тремтіли.
Михайло помітив.
— Ти досі боїшся?
— Так.
— Мене?
— Того, що буде далі.
— Ми можемо нічого не вирішувати сьогодні.
— А завтра?
— Також.
— Скільки часу ти готовий чекати?
Він подивився на неї.
— Не став мені цього питання.
— Пробач.
— Я не хочу більше чекати окремо. Решту можемо вирішувати повільно, але разом.
Олена опустила очі до кави.
— Я маю повернутися до матері.
— Знаю.
— Вона потребує догляду.
— Знаю.
— Я не можу просто переїхати.
— Я не просив.
— Але думаєш.
— Думаю.
— Про що саме?
Михайло повільно обернув чашку в руках.
— Що ти приїдеш до мене. Побачиш майстерню. Мій дім. Річку.
— Яку річку?
— Ту саму.
Олена підняла голову.
— Ти живеш у селі?
— Частину часу. Після смерті матері відремонтував хату. Майстерня в місті, але на вихідні їду до Березівки.
— Місток на фотографії…
— Наш.
— Ти відбудував його?
— Кілька разів.
— Навіщо?
— Упертий.
— Михасю.
Він подивився у вікно.
— Спочатку думав, ти повернешся. Потім розумів, що не повернешся, але однаково лагодив. А останній місток зробив уже після розлучення.
— Сам?
— Максим допомагав.
— Твій син знає про мене?
— Не все. Знає, що в дитинстві була дівчина.
— І що ти досі її любиш?
— Здогадується.
— Що скаже?
— Спочатку вирішить, що я збожеволів. Потім попросить фотографію. Потім перевірить тебе в інтернеті.
Олена всміхнулася.
— Катерина зробить те саме з тобою.
— Я чистий.
— Усі механіки щось приховують.
— Тільки податки.
— Михасю!
— Жартую.
— Сподіваюся.
— А твоя донька знає?
— Усе.
— Навіть про поцілунок на містку?
— Не все.
— Значить, не все.
— Дітям не треба знати подробиці.
— Їй двадцять шість.
— Для мене дитина.
— Твоя мати говорила так само.
Олена замовкла.
Михайло одразу зрозумів.
— Пробач.
— Ні. Треба нагадувати.
— Як вона?
— Слабка. Але розум ясний.
— Хочеш, щоб я з нею поговорив?
Олена здивувалася.
— Навіщо?
— Не знаю.
— Що скажеш?
— Те, чого не сказав тоді.
— Ти ненавидиш її?
Михайло довго думав.
— Ні.
— Після всього?
— Я ненавидів. Роками. Її, свою матір, усіх дорослих. Потім зрозумів, що ненависть також тримає біля них.
— Ти пробачив?
— Не зовсім.
— Тоді що?
— Відпустив частину. Інакше не зміг би виховувати сина.
Олена провела пальцем по краю чашки.
— Я не можу.
— Не мусиш.
— Вона помирає.
— Це не робить її вчинки меншими.
— Але якщо не пробачу до смерті, потім не матиму кому сказати.
— Скажи зараз усе, що відчуваєш. Прощення не обов’язково має бути красивим.
— Ти говорив із Марією перед смертю?
— Так.
— Що сказав?
— Що люблю її. І що не можу пробачити повністю.
— Вона зрозуміла?
— Заплакала. Отже, мабуть.
— Ти назвав її мамою?
Михайло кивнув.
— Вона була моєю матір’ю. Не тією, яка народила. Тією, яка виростила й наробила помилок.
Олена торкнулася його руки.
— Мені шкода, що ти втратив обох.
— Я не пам’ятав Галину.
— Все одно.
— Був на могилі.
— Один?
— Ірина одного разу їздила зі мною.
Олена відчула ревнощі й одразу засоромилася.
Михайло помітив.
— Що?
— Нічого.
— Обличчя змінилося.
— Вона знала про все?
— Майже.
— Про мене?
— Так.
— І залишилася з тобою?
— Довго.
— Вона сильна.
— Дуже.
— Редактор забороняв це слово.
— Мені можна.
— Чому ви розлучилися?
Михайло прибрав руку зі столу.
— Не хочу всю провину перекладати на тебе.
— Я питаю.
— Після смерті матері знайшов останні листи. Знову почав шукати. Їздив, давав оголошення, сидів ночами в інтернеті. Ірина терпіла. Потім сказала, що не хоче старіти поруч із чоловіком, який чекає, коли відчиняться інші двері.
— Що ти відповів?
— Що двері давно зачинені.
— Вона повірила?
— Я сам не повірив.
Олена мовчала.
— Ми не сварилися, — продовжив він. — Розійшлися нормально. Вона вийшла заміж удруге.
— Щаслива?
— Здається.
— Ти спілкуєшся?
— Через Максима. Іноді вітаємо одне одного.
— Вона знає, що ти мене знайшов?
— Ще ні.
— А скажеш?
— Так.
— Чому?
— Вона має право знати, що не дарма пішла.
Олена відчула біль за незнайому жінку.
— Ми наробили болю людям, які не були винні.
— Так.
— Це можна виправити?
— Ні. Можна лише не брехати далі.
Вона кивнула.
Саме цього їм не дали в юності — права на чесну правду, навіть якщо вона болить.
Тепер доведеться платити не лише радістю.
Після кави вони пішли до парку.
Стара альтанка ще стояла, але її перефарбували. На місці трави, де колись лежали, зробили дитячий майданчик.
Молодий батько гойдав дівчинку.
Михайло зупинився.
— Тут?
— Так.
— Я пам’ятав дерево більшим.
— Ми були менші.
Вони сіли на лавку.
Олена дістала з сумки конверт.
— Я принесла.
Михайло зрозумів.
Вийняв гаманець.
У маленькому прозорому відділенні лежала половинка червоного папірця.
Потерта.
Вицвіла.
Його край не збігався з Оленчиним.
Вони приклали.
Між половинками залишилася вузька порожнина.
— Не наші? — запитала Олена.
— Наші. Просто один край розірвався.
— Не складаються.
— Ми також.
— Це поганий знак.
— Це папірець.
Михайло повернув половинки інакше.
Тепер малюнок майже зійшовся.
— Бачиш?
— Ти підганяєш.
— Я механік.
— Ти все ремонтуєш силою?
— Якщо гайка не йде, треба зрозуміти чому.
Олена подивилася на нього.
— Ти пам’ятаєш слова Степана Ілліча.
— Я писав про нього?
— У листі, який мама не передала.
— Точно.
— Він живий?
— Ні. Майстерня тепер моя.
— Ти сумуєш?
— Так. Він був мені майже другим батьком.
Олена поклала половинки папірця на долоню.
— Не треба склеювати.
— Чому?
— Ти сам писав. Можна покласти поруч.
Вони сховали обидві половини в один конверт.
Михайло віддав його Олені.
— Чому мені?
— Ти краще зберігаєш.
— Наші матері також добре зберігали.
— Не так.
Вони сиділи, торкаючись плечима.
Михайло час від часу дивився на неї, ніби перевіряв, чи не зникла.
— Перестань, — сказала Олена.
— Що?
— Розглядати.
— Не можу.
— Люди бачать.
— Нехай.
— Ти завжди був сором’язливий.
— У мене залишилося мало часу на сором.
Олена відчула холод.
— Чому мало?
Він зрозумів, що сказав невдало.
— Через вік.
— Тобі сорок вісім, а не вісімдесят.
— Уже сорок дев’ять.
— Не змінюй тему. Ти здоровий?
— Загалом.
— Що означає «загалом»?
— Спина іноді болить. Тиск.
— Серце?
— Працює.
— Перевіряв?
— Оленко…
— Твій батько помер від серця.
— Він не був рідним батьком.
— Звичка уникати лікарів могла передатися вихованням.
Михайло засміявся.
— Ти досі командуєш.
— Я питаю.
— Здоровий. Не помираю.
— Точно?
— Не планую.
— Добре.
— Ти злякалася?
— Так.
— Я також боюся, що з нами щось станеться до другої зустрічі.
Олена повернулася до нього.
— Буде друга?
— Якщо ти не втечеш.
— Не втечу.
— Коли?
— Не знаю.
— Завтра.
— Мені треба до матері.
— Тоді післязавтра.
— Триста кілометрів.
— У мене машина.
— І майстерня.
— Залишу помічника.
— А якщо клієнти?
— Нехай ходять пішки.
— Максим?
— Подзвоню.
— Катерина?
— Познайомимо.
— Ти вже все вирішив.
— Ні. Я пропоную.
— Дуже наполегливо.
— Тридцять років був терплячим. Не допомогло.
Олена всміхнулася.
— Приїдеш наступними вихідними.
— До тебе?
— Так.
— Побачу Надію?
— Якщо готовий.
Михайло подивився на дітей на майданчику.
— Не знаю.
— Можна не заходити.
— Ні. Треба.
— Навіщо?
— Щоб вона побачила, що ми живі.
Олена стиснула його руку.
Сонце хилилося до вечора.
Вони провели разом уже кілька годин, але час знову рухався надто швидко.
— Де ти ночуєш? — запитав Михайло.
— У готелі біля вокзалу.
— Я також забронював номер.
Олена насторожилася.
— У тому самому?
— Не знаю. Який?
Вона назвала.
Михайло винувато усміхнувся.
— У тому самому.
— Навмисно?
— Не знав твого потяга, тому вибрав найближчий до вокзалу.
— Ти ж живеш за триста кілометрів. Міг повернутися сьогодні.
— Міг.
— Чому залишився?
— Сподівався, що ти також.
Олена відчула, як обличчя теплішає.
— Ми домовилися лише зустрітися.
— Я нічого не пропоную.
— Але думаєш.
— Я чоловік. Іноді це трапляється.
— Михасю!
Він засміявся.
— У нас окремі номери.
— Звичайно.
— Можемо повечеряти.
— Можемо.
— Потім поговорити.
— У холі.
— У холі.
— І все.
Михайло підняв руки.
— Я навіть не сперечаюся.
— Це підозріло.
— Просто знаю: якщо тиснути, ти втечеш.
— Я вже сказала, що не втечу.
— Тоді можу сперечатися?
Олена штовхнула його плечем.
— Ходімо по валізи.
Дорогою до вокзалу вони знову трималися за руки.
Біля готелю Михайло раптом зупинився.
— Оленко.
— Що?
— Я хочу дещо зробити до того, як ми зайдемо.
— Що?
Він стояв навпроти.
Серйозний.
Трохи наляканий.
— Поцілувати тебе.
Олена відчула, як серце почало битися швидше.
— Чому до готелю?
— Щоб ти не подумала, що це через номер.
— А через що?
— Через місток.
Вона подивилася на його губи.
Не юнацькі.
Не ті, які пам’ятала.
Та й вона була іншою.
— А якщо буде не так? — запитала.
— Так і не буде.
— Тоді навіщо?
— Щоб дізнатися, як тепер.
Михайло не наближався.
Чекав.
Залишав рішення їй.
Олена згадала дванадцятирічного хлопчика, який стояв на середині містка й не знав, що робити.
Тоді вона піднялася навшпиньки першою.
І тепер зробила те саме.
Лише не могла дотягнутися.
— Ти став вищий, — прошепотіла.
— Ти нижча.
— Нахились.
Михайло нахилився.
Їхні губи торкнулися.
Обережно.
Майже несміливо.
Першу мить Олена відчула тільки незнайомість.
Потім Михайло торкнувся долонею її щоки.
Великий палець ліг біля губ.
Той самий шрам.
Той самий дотик, який вона уявляла через відстань.
Олена заплющила очі.
Поцілунок став глибшим.
Не юнацьким.
У ньому не було поспіху чи бажання довести, що тридцять років нічого не змінили.
Змінили все.
Але не забрали впізнання.
Вона притиснулася до нього.
Михайло обійняв її за талію.
Довкола йшли люди, гриміли валізи, сигналили машини.
Олена не чула.
Коли вони нарешті відступили, Михайло торкнувся чолом її чола.
— Як тепер? — запитав.
Вона не могла одразу відповісти.
— Інакше.
— Погано?
— Ні.
— Добре?
— Не говори «добре».
— Редактор забороняв?
— Ні. Я боюся сказати.
— Тоді скажу я.
— Що?
Михайло усміхнувся.
— Я повернувся додому.
Олена дивилася на нього крізь сльози.
— А я?
Він притиснув її долоню до грудей.
Під пальцями билося серце.
— Ти тридцять років була тут.
Вона хотіла відповісти жартом.
Не змогла.
Просто обійняла його знову.
Увечері вони справді повечеряли.
Довго сиділи в холі готелю.
Розповідали про дітей, роботу, втрати й звичайні дні. Показували фотографії. Михайло довго дивився на Катерину.
— Схожа на тебе.
— Очі Олексія.
— Не люблю очі Олексія.
— Перестань.
Олена розглядала Максима.
Високий, світловолосий, усміхнений.
— На тебе не схожий.
— Ніс мій.
— У тебе не такий.
— Ти завжди критикувала мій ніс.
— Він великий.
— Справжній.
Опівночі хол спорожнів.
Черговий адміністратор кілька разів подивився на них.
— Треба спати, — сказала Олена.
— Треба.
Ніхто не рухався.
— Я піду, — промовив Михайло.
— Іди.
Він підвівся.
— На добраніч.
— На добраніч.
Зробив два кроки.
Повернувся.
— Ти зранку не поїдеш без мене?
— Ні.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— О котрій зустрінемося?
— О восьмій.
— Я буду о сьомій.
— Не треба.
— О пів на восьму.
— Добре.
Він знову пішов.
Олена піднялася сходами до другого поверху.
Біля дверей номера почула кроки.
Михайло стояв унизу.
— Що? — запитала вона.
— Нічого. Хотів побачити, що ти зайшла.
— Я не дитина.
— Знаю.
— І не зникну.
— Знаю.
— Тоді йди спати.
— Іду.
Вона відчинила двері.
— Михасю.
— Що?
— Дякую, що прийшов.
Він подивився на неї.
— Дякую, що цього разу дочекалася.
Олена зачинила двері.
Притулилася до них спиною.
У коридорі ще кілька секунд було чути його кроки.
Потім стихли.
Але цього разу тиша не означала розлуку.
За стіною, у сусідньому крилі готелю, був Михайло.
Вранці він прийде.
Вона знала номер його кімнати.
Мала телефон.
Адресу.
Голос.
Справжнє обличчя.
Їм більше не потрібні були чужі руки, щоб передавати листи.
Олена дістала з кишені цукерку.
Розгорнула червоний папірець і розламала навпіл.
Одну частину з’їла.
Другу загорнула назад.
Для ранку.
Бо після тридцяти років очікування вони нарешті могли дозволити собі залишити щось на завтра.
Розділ 19
Ранок, який настав
Олена прокинулася раніше за будильник. Кілька секунд лежала нерухомо й дивилася в незнайому стелю. За щільними шторами вже світало. У коридорі тихо зачинилися двері, загуркотіли коліщата валізи, десь унизу запрацювала кавова машина. Вона не одразу згадала, де перебуває. Потім торкнулася губ. Згадала площу біля бібліотеки. Сиву голову Михайла. Його долоню зі старим шрамом. Соснову гілочку. Цукерку. Поцілунок перед готелем. Олена заплющила очі й усміхнулася. Він прийшов. Не в листі. Не уві сні. Не через тридцять років пам’яті. Він був у цьому самому готелі, за кілька десятків метрів від неї. Олена простягнула руку до телефона. Було шоста сорок сім. Повідомлення від Михайла надійшло о шостій дванадцять.
«Не спиш?»
Через десять хвилин:
«Я вже прокинувся».
Ще через п’ять:
«Це не натяк. Просто повідомляю».
Останнє з’явилося хвилину тому:
«Оленко, ти не втекла?»
Вона написала:
«Уже в потязі».
Відповідь прийшла миттєво:
«Я перевірю вокзал».
«Жартую».
«Так не можна жартувати з літніми людьми».
«Ти сам сказав, що тобі сорок дев’ять».
«Після цієї ночі — дев’яносто».
Олена засміялася.
«Ти спав?»
«Хвилин двадцять. Решту часу думав».
«Про що?»
Михайло довго набирав відповідь.
«Чи справді ти була вчора».
Олена сіла на ліжку.
«Була».
«Добре».
«Не говори “добре”.»
«Тоді скажу: я досі не вірю».
«Я також».
«Можна прийти раніше?»
Вони домовлялися зустрітися о пів на восьму в холі. Олена подивилася на годинник.
«Дай мені хоча б пів години».
«Навіщо?»
«Я жінка».
«Учора також була».
«Учора я приїхала з потяга».
«І була гарна».
«Сьогодні хочу бути ще гарнішою».
«Небезпечно. У мене тиск».
«Іди снідати сам».
«Чекаю до пів на восьму».
«До восьмої».
«Сім сорок п’ять».
«Михасю».
«Добре. О сьомій п’ятдесят дев’ять».
Олена відклала телефон. У ванній довго дивилася на себе в дзеркало. Обличчя після майже безсонної ночі було втомленим. Під очима залягли тіні, волосся з одного боку прим’ялось, а біля губ з’явилася маленька зморшка, якої вона вчора не помітила.
— Чудово, — сказала відображенню. — Саме такою й треба зустрічати кохання всього життя.
Вона вмилася холодною водою, нанесла трохи крему, підфарбувала вії. Помаду спершу взяла яскраву, потім витерла й обрала світлішу. Темно-зелену сукню, яку поклала Катерина, Олена вдягати не стала. Зупинилася на синіх штанах і м’якому світлому светрі. Не свято. Не побачення. Просто ранок двох людей, які ще вчора не знали, як виглядають тепер. Дерев’яний місяць повісила на шию. Цукерку, половину якої залишила для ранку, поклала до кишені. О сьомій п’ятдесят п’ять у двері тихо постукали. Олена завмерла. Не домовлялися, що він прийде до номера. Стук повторився.
— Хто?
— Обслуговування старих спогадів.
Вона відчинила. Михайло стояв у коридорі з двома паперовими склянками кави й маленьким пакетом. На ньому були темні штани, сіра сорочка й синій светр. Волосся він пригладив так старанно, що воно виглядало ще неслухнянішим. Під очима теж лежали сліди безсонної ночі. Олена сперлася плечем об одвірок.
— Ми домовлялися в холі.
— Я був у холі.
— І?
— Тебе не було.
— Бо ще немає восьмої.
— Я піднявся перевірити, чи ти не зникла.
— А кава навіщо?
— Щоб моє переслідування виглядало ввічливо.
Він простягнув одну склянку.
— Без цукру.
Олена взяла.
— Звідки знаєш?
— Учора бачила, як ти пила.
— Ти стежив?
— Вивчав.
— А собі?
— З двома ложками.
— Тобі не можна.
— Хто сказав?
— Я.
— Ти ще не лікар.
— Зате твій тиск уже мій клопіт.
Михайло всміхнувся.
— Мені подобається це слово.
— Яке?
— «Мій».
Олена відчула, як обличчя теплішає.
— Не починай із самого ранку.
— Я тридцять років не починав.
Вона відступила, пропускаючи його до кімнати. Михайло зайшов обережно, ніби перетинав невидиму межу. Поставив пакет на маленький столик, озирнувся.
— Не хвилюйся, — сказала Олена. — Чоловіків тут не ховаю.
— А Олексія?
— Особливо його.
— Добре.
— Ти обіцяв не говорити «добре».
— Не у всіх випадках.
Вона зачинила двері. На мить обоє замовкли. Учора вони годинами сиділи разом у кафе, парку й холі. Торкалися, цілувалися, сміялися. Але готельний номер змінював усе. Ліжко було застелене. Валіза стояла відкрита біля стіни. На спинці стільця висіла Оленина нічна сорочка, яку вона забула сховати. Михайло помітив і швидко відвів очі. Олена зняла сорочку зі стільця й засунула до валізи.
— Ти чого прийшов? — запитала вона, щоб розвіяти незручність.
— Каву приніс.
— І все?
— А що ще мав?
— Не знаю.
— Я теж.
Він дивився на неї. Не на одяг. Не на кімнату. В очі. Олена поставила склянку.
— Не дивись так.
— Як?
— Наче я можу зникнути.
— Можеш.
— Не можу. У мене валіза важка.
Михайло підійшов ближче.
— Я прокидався кілька разів.
— І?
— Не розумів, чи все було насправді.
— Міг написати.
— Писав.
— О шостій ранку.
— Стримувався до шостої.
Олена торкнулася його щоки. Щетина була трохи колючою.
— Ти не поголився.
— Поголився вчора.
— Сьогодні вже ні.
— Думав, чоловік має бути природним.
— Погано думав.
— Тобі не подобається?
Вона провела пальцями по його підборіддю.
— Подобається.
Михайло накрив її руку своєю.
— Скажи ще раз.
— Що?
— Що подобаюся.
— Не зловживай.
— Оленко.
— Подобаєшся.
— Незважаючи на волосся?
— На його залишки.
— Жорстока жінка.
— Ти сам мене шукав.
Він нахилився й поцілував її. Цього разу без площі, перехожих і страху, що вони не впізнають одне одного. Поцілунок був теплим і ранковим. Пахнув кавою. Олена обійняла Михайла за шию. Він притиснув її до себе, але майже одразу відступив.
— Що? — запитала вона.
— Нічого.
— Тоді чому відійшов?
— Бо не знаю, де межа.
Олена подивилася на застелене ліжко. Зрозуміла.
— Михасю, ми дорослі люди.
— Саме тому.
— У юності ти був сміливіший.
— У юності не розумів, що можу втратити.
— А тепер?
— Тепер боюся зробити щось, після чого ти пошкодуєш.
Вона торкнулася його грудей. Під долонею швидко билося серце.
— Я вже шкодую.
Михайло зблід.
— Про що?
— Що відпустила тебе вночі до іншого номера.
Він не одразу зрозумів. Потім видихнув.
— Так не жартуй.
— Це не зовсім жарт.
Михайло довго дивився на неї.
— Оленко…
— Але сьогодні не треба поспішати.
— Я й не…
— Ти подумав.
— Я чоловік. Ти вчора вже з’ясувала.
Вона всміхнулася.
— Ходімо снідати.
— Зараз?
— Так.
— Після такого?
— Сам винен, що прийшов із кавою.
Михайло взяв пакет зі столу.
— Я ще сніданок приніс.
Усередині лежали дві свіжі булочки, сир і маленька упаковка масла.
— Де взяв?
— У кафе навпроти.
— Ти коли встиг?
— Не спав.
— Зрозуміло.
— Можемо поїсти тут.
Олена подивилася на нього.
— Ти все спланував?
— Ні. Просто подумав, що в ресторані готелю дорого.
Вона засміялася.
— Оце я впізнаю.
Вони сіли за маленький столик біля вікна. Михайло розрізав булочки пластиковим ножем. Ніж гнувся, масло було холодне й не хотіло розмазуватися.
— Дай, — сказала Олена.
— Сам.
— Ти зламаєш.
— Я механік.
— Це масло.
— Принцип той самий.
Ніж тріснув. Олена мовчки простягнула руку.
— Нічого не кажи, — попередив він.
— Я тільки подивлюся, як інженер програв вершковому маслу.
Вона розламала булочку руками й поклала сир.
— Ось так.
— Варварський метод.
— Зате працює.
Михайло відкусив.
— Смачно.
— Ти купив.
— Але ти зібрала конструкцію.
Олена зробила ковток кави.
— Надто міцна.
— Я просив нормальну.
— Для тебе нормальна — коли ложка стоїть?
— Ложка має знати своє місце.
Вона забрала його склянку й спробувала.
— Тут ще й цукру стільки, що можна ложкою будинок будувати.
— Не чіпай мою каву.
— Тобі не можна.
— Ти вже казала.
Олена встала, знайшла пляшку води й долила до його склянки. Михайло дивився з жахом.
— Що ти зробила?
— Урятувала твоє серце.
— Зіпсувала каву.
— Звикай.
Він узяв склянку, спробував.
— Жахливо.
— Вип’єш.
— Ти завжди так командувала?
— Тільки тобою.
— Олексієм ні?
— Він сам стежив за здоров’ям.
— Уже не люблю його за це.
Олена похитала головою.
— Нам треба домовитися.
— Про Олексія?
— Про минуле.
Михайло поклав булочку.
— Я слухаю.
— Ми не можемо весь час ревнувати до людей, з якими прожили життя.
— Можемо. Просто це нерозумно.
— Саме тому не будемо.
— Ти можеш не ревнувати до Ірини?
Олена замислилася.
— Постараюся.
— Це не «не буду».
— А ти?
— Не можу обіцяти, що полюблю Олексія.
— Не треба любити.
— Тоді домовилися.
— Ми маємо поважати їх.
Михайло кивнув.
— Ірину я поважаю.
— А Олексія?
— Почну після особистої зустрічі.
— Якої ще зустрічі?
— Ми ж колись познайомимося.
— Навіщо?
— Хочу побачити чоловіка, який прожив із тобою двадцять років.
— Щоб подякувати?
— Щоб перевірити, чи справді хороший.
— Михасю.
— Жартую.
— Не повністю.
— Не повністю.
Олена зітхнула.
— Олексій не ворог.
— Знаю.
— І Ірина також.
— Знаю.
— Наші діти не повинні відчувати, що їхні сім’ї були помилкою.
Михайло став серйозним.
— Не відчують.
— Максим може подумати, що ти ніколи не любив його матір.
— Я любив.
— Тоді скажи йому.
— Скажу.
— Коли?
— Сьогодні.
— Сьогодні?
— Не хочу знову відкладати правду.
Олена поклала долоню на його руку.
— Правильно.
— А Катерина?
— Знає.
— Що саме?
— Майже все.
— Про мене?
— Так.
— І що сказала?
— Що я маю не тікати.
Михайло усміхнувся.
— Розумна.
— У мене.
— Сподівався, що в Олексія.
Вона легенько вдарила його по пальцях.
— Ти нестерпний.
— Це ще ранок.
Після сніданку вони зібрали речі. Олена мала потяг о другій годині дня. Михайло приїхав автомобілем і міг повернутися будь-коли. Він узяв її валізу.
— Я сама.
— Знаю.
— Тоді віддай.
— Не віддам.
— Чому?
— Я все життя чекав можливості нести твою валізу.
— Вона на коліщатах.
— Не псуй мить.
Вони спустилися до холу. На виході адміністраторка привітно всміхнулася:
— Гарно відпочили?
Олена почервоніла.
— Ми в різних номерах, — швидко сказала вона.
Жінка здивовано підняла брови. Михайло кашлянув.
— Вона не питала.
— Я просто уточнила.
— Навіщо?
— Не знаю.
Надворі було прохолодно. За ніч пройшов дощ, тротуар блищав, на деревах тремтіли краплі. Михайло поклав валізу до багажника.
— Куди тепер? — запитав.
— До вокзалу.
— Ще рано.
— Тоді прогуляємося.
— Можемо поїхати до бібліотеки.
— Знову?
— Хочу зайти всередину.
— Навіщо?
— Перевірити, чи справді там не дозволяють цілуватися.
Олена засміялася.
— Тобі сорок дев’ять.
— Саме час порушувати правила.
У бібліотеці пахло книжками, пилом і старим деревом. Усередині майже нічого не змінилося. Ті самі високі вікна, довгі столи, тиша, в якій навіть перегортання сторінки здавалося гучним. За стійкою сиділа молода бібліотекарка.
— Читацькі квитки маєте? — запитала вона.
— Ні, — відповів Михайло. — Ми тільки подивитися.
— Екскурсій немає.
Олена смикнула його за рукав.
— Ходімо.
— Ми тут зустрілися багато років тому, — пояснив він.
Дівчина глянула на них уважніше.
— Тоді можете пройти до холу. У читальні зали — лише з квитками.
Вони піднялися широкими сходами. На другому поверсі стояли старі шафи з каталогами. Михайло провів пальцями по дерев’яному краю.
— Ти тут чекала мене?
— Одного разу.
— Я приходив щомісяця.
— Знаю.
— Сідав біля того вікна.
Вони підійшли. За склом виднілася площа.
— Я уявляв, як ти заходиш, — сказав Михайло. — У синьому пальті або в блакитній сукні.
— А якби прийшла в старій куртці?
— Однаково впізнав би.
— Учора не одразу впізнав.
— Учора я шукав дівчину.
Олена подивилася на нього.
— А побачив?
— Жінку.
— Розчарувався?
Михайло підійшов ближче.
— Злякався.
— Чого?
— Що вона мені сподобається ще більше.
Олена відвела очі.
— У бібліотеці не можна говорити дурниць.
— Тим більше цілуватися.
Він нахилився.
— Михасю.
— Що?
— Бібліотекарка дивиться.
— Нехай.
— Нам не сімнадцять.
— Вона цього не знає.
Олена сама поцілувала його в щоку.
— Досить.
— Це не рахується.
— Інше — після читацького квитка.
Вони вийшли на площу. Біля фонтану Михайло зупинився.
— Я хочу поїхати з тобою.
Олена подумала, що недочула.
— Куди?
— До твого міста.
— Сьогодні?
— Так.
— У тебе машина.
— Залишу на стоянці. Повернуся потягом або заберу пізніше.
— Навіщо?
— Хочу провести.
— Триста кілометрів?
— Я їздив далі, коли не знав адреси.
Олена мовчала.
— Не хочеш? — запитав він.
— Хочу.
— Тоді що?
— Там моя мати.
— Знаю.
— Катерина.
— Знаю.
— Моє життя.
— Саме тому хочу побачити.
— Одразу?
— Ми вже тридцять років робили все не одразу.
Олена сіла на лавку.
— Михасю, я не готова привести тебе додому так, ніби все вже вирішено.
Він поставив валізу поруч.
— Я нічого не вирішував.
— Ти сказав, що поїдеш зі мною.
— Запропонував.
— У тебе це звучить як наказ.
Михайло сів навпроти.
— Пробач.
— Не треба вибачатися за кожне слово.
— Тоді поясни.
Олена зібралася з думками.
— Учора ми побачилися вперше за тридцять років. Сьогодні ти вже хочеш їхати до мене, знайомитися з донькою, говорити з матір’ю. Наступного тижня, мабуть, перевезеш мої речі до Березівки.
— Я не казав.
— Але думав.
Він не відповів.
— От бачиш.
— Думав, — визнав Михайло. — Але це не означає, що зроблю без тебе.
— Я все життя боролася з людьми, які вирішували за мене.
— Я не вони.
— Знаю. Але коли ти кажеш: «Я поїду», — я знову чую наказ.
Михайло повільно кивнув.
— Що я маю сказати?
— Запитати.
— Можна мені поїхати з тобою?
Вона всміхнулася.
— Не сьогодні.
Він опустив очі. Розчарування було помітним. Олена торкнулася його руки.
— Наступними вихідними.
— Я приїду до тебе?
— Так.
— Точно?
— Точно.
— Ти не передумаєш?
— Можу. Я жінка.
— Оленко.
— Не передумаю.
Михайло стиснув її пальці.
— Добре.
— Знову.
— Мені можна в особливих випадках.
Вони сиділи мовчки. Площею проходили люди. Біля зупинки сварилося подружжя. Молодий чоловік тримав дитину на руках, поки жінка шукала щось у сумці. Літня пара повільно йшла, спираючись одне на одного. Життя тривало навколо них. Не чекало, доки вони вирішать.
— А сьогодні що робитимеш? — запитала Олена.
— Повернуся до майстерні.
— Працюватимеш після такої ночі?
— Машина сама себе не збере.
— Ти втомлений.
— Увечері ляжу раніше.
— Тиск поміряєш.
— Є ще накази?
— Подзвониш Максиму.
— Так.
— Ірині.
Михайло глянув.
— Навіщо сьогодні?
— Сам сказав, що не хочеш відкладати правду.
— Не знаю, як сказати.
— Просто.
— «Привіт, Ірино. Я знайшов жінку, через яку зіпсував тобі частину життя»?
— Не через мене.
— Я знаю.
— Скажи, що знайшов Олену.
— Вона зрозуміє.
— Боїшся?
— Так.
Олена стиснула його руку.
— Я теж маю сказати Олексієві.
— Навіщо? Ви розлучені.
— Бо обіцяла не брехати, якщо ти з’явишся.
— Тепер я боюся ще більше.
— Чого?
— Що він запропонує повернутися.
— Ти думаєш лише про себе?
— У цьому питанні — так.
— Я не повернуся до нього.
Михайло подивився прямо в очі.
— Чому?
— Ми вже закінчили наше життя разом.
— А зі мною?
Олена не відповіла одразу.
— З тобою ми ще не почали.
Він нахилив голову.
— Учорашній поцілунок не рахується?
— Рахується.
— Ранковий?
— Також.
— Тоді почали.
— Михасю, я серйозно.
— І я.
— Ми не можемо просто продовжити з того місця, де нас зупинили.
— Чому?
— Бо між нами тридцять років.
— Ти весь час їх ставиш попереду.
— Вони нікуди не зникли.
— Я знаю.
— У тебе свої звички. У мене свої. Ти п’єш жахливу каву. Я не терплю безладу. Ти можеш виявитися нестерпним у побуті.
— Уже виявився.
— От бачиш.
Михайло замислився.
— Тоді познайомимося.
— Саме так.
— Як чужі?
— Не чужі.
— Як хто?
Олена подивилася на їхні з’єднані руки.
— Як люди, які любили одне одного раніше, ніж навчилися жити.
— А тепер навчаться?
— Спробують.
Михайло підніс її руку до губ.
— Мені підходить.
До потяга залишалася година. Вони забрали валізу з готелю й поїхали на вокзал. Михайло справді хотів нести її сам, але Олена наполягла, щоб котив по землі.
— Романтики в тобі немає, — бурчав він.
— Є. Але спина дорожча.
На вокзалі було гамірно. Табло змінювало номери колій, оголошення губилися в людських голосах. Олена відчула знайомий страх. Знову вокзал. Знову від’їзд. Знову він залишиться, а вона поїде. Михайло, мабуть, подумав про те саме. Взяв її за руку й не відпускав.
— Це лише тиждень, — сказала вона.
— Шість днів.
— Рахував?
— Від учора.
— Наступної суботи приїдеш.
— У п’ятницю ввечері.
— Я працюю.
— Чекатиму.
— У тебе майстерня.
— Закрию раніше.
— Не треба жертвувати всім.
— Це не жертва.
— Добре. У п’ятницю.
Михайло всміхнувся.
— Ти сама сказала.
— Не звикай.
Оголосили посадку. Вони підійшли до вагона. Провідниця перевірила квиток і поклала руку на поручень, очікуючи, поки Олена зайде. Олена повернулася до Михайла.
— Ось і все.
— Що все?
— Треба їхати.
— Я знаю.
Ніхто не рухався.
— У тебе мій номер, — сказала вона.
— Записаний у телефоні, блокноті й на папірці в гаманці.
— Адреса?
— Також.
— Адресу майстерні мені написав?
— Надішлю.
— Домашню?
— Теж.
— Максима номер маєш?
— Навіщо він тобі?
— На випадок, якщо зникнеш.
— Не зникну.
— Усі так кажуть.
Михайло став серйозним.
— Оленко, більше ніколи.
Вона кивнула.
— І я.
Він обійняв її. Не так відчайдушно, як учора. Тепер у цих обіймах була обіцянка наступної зустрічі.
— Подзвони, коли сядеш, — сказав Михайло.
— Ти бачитимеш.
— Коли потяг рушить.
— Добре.
— І коли приїдеш.
— Добре.
— І ввечері.
— Михасю.
— Що?
— Я не зникну.
— Знаю.
— Тоді відпусти.
Він розтиснув руки. Олена піднялася до вагона. Знайшла місце біля вікна, поставила сумку й одразу подивилася назовні. Михайло стояв на платформі. Не біг. Не стукав у скло. Просто дивився. Олена притиснула долоню до вікна. Він зробив те саме. Як у дитинстві. Тільки тепер у них були телефони, адреси й наступна п’ятниця. Потяг рушив. Михайло йшов поруч кілька кроків. Олена усміхалася крізь сльози. Коли платформа закінчилася, він зупинився. Телефон завібрував.
«Я вже сумую».
Вона написала:
«Минуло двадцять секунд».
«Після тридцяти років я маю право».
Олена дістала з кишені залишену половину цукерки. Розгорнула. Подумала й не стала їсти. Сфотографувала та надіслала Михайлові.
«Чекає до п’ятниці».
Він відповів:
«Не зіпсується?»
«Це вже не цукерка».
«А що?»
Олена подивилася у вікно. Місто повільно відступало. За будинками з’являлися поля, дерева й далека смуга лісу.
«Наше завтра».
Відповідь прийшла за хвилину:
«Тоді цього разу я прийду раніше».
Олена притиснула телефон до грудей. Вона їхала від нього. Але вперше в житті від’їзд не був розлукою. Між ними не залишалося таємних листів, чужих рук чи зачинених дверей. Була дорога. Шість днів. І ранок, який нарешті настав.
Шість днів виявилися довшими за тридцять років. Раніше Михайло міг прожити місяць, не знаючи, де Олена, і переконувати себе, що звик. Тепер знав її адресу, номер телефону, розклад роботи й навіть те, о котрій вона зазвичай п’є ранкову каву. Від цього чекати стало важче.
Вони розмовляли щодня. Спочатку повідомленнями. Потім голосом. Перший дзвінок тривав майже дві години. Михайло зателефонував увечері, після роботи. Довго дивився на її ім’я на екрані, перш ніж натиснути кнопку.
— Алло.
Він мовчав.
— Михасю?
— Я тут.
— Чому мовчиш?
— Слухаю.
— Що?
— Твій голос.
— Учора чув.
— Учора поруч. Телефоном інакше.
— Гірше?
— Далеко.
Вона тихо засміялася.
— До п’ятниці.
— П’ять днів.
— Ти знову рахуєш?
— Уже години.
— Не смій приїжджати в четвер.
— Я нічого не обіцяв.
— Михасю.
— Добре. У п’ятницю.
Вони говорили про просте. Що їли на вечерю. Яка погода. Скільки машин стоїть у майстерні. Що Марко захворів і Катерина забрала його до лікаря. Які ліки приймає Надія. Саме ці дрібниці робили їхнє повернення справжнім. У юності вони писали про майбутнє, ніби воно складатиметься лише з великих речей: навчання, дому, подорожей, кохання. Тепер говорили про тиск, ціни на ліки, зламаний кран і те, що в Олени закінчився чай.
У середу Михайло запитав:
— Який чай купити?
— Навіщо?
— Приїду не з порожніми руками.
— Нічого не треба.
— Це не відповідь.
— Чорний.
— Який саме?
— Звичайний.
— З бергамотом?
— Ні.
— Листовий?
— Так.
— Великий лист?
— Михасю, ти чай обираєш чи дружину?
— Дружину вже вибрав.
Олена замовкла. Михайло зрозумів, що поспішив.
— Я не те…
— Те.
— Не сердься.
— Не серджуся.
— Тоді чому мовчиш?
— Тому що усміхаюся.
Він сів на табурет у майстерні. Навпроти стояла машина з розібраним двигуном. Помічник Сергій поглядав із сусіднього боксу, вдаючи, що не слухає.
— Оленко.
— Що?
— Мені можна іноді так говорити?
— Як?
— Наче ми вже разом.
Вона відповіла не одразу:
— Іноді.
— А часто?
— Побачимо.
— У п’ятницю?
— У п’ятницю.
Після дзвінка Сергій підійшов із ганчіркою в руках.
— Михайле Петровичу.
— Що?
— Ви хвилин десять дивитеся на одну гайку.
— Думаю.
— Про різьбу?
— Іди працюй.
— То ви в п’ятницю раніше закриваєте?
— Закриваю.
— Через постачальників?
— Через особисте.
Сергій присвиснув.
— Оце так.
— Що «так»?
— Нічого. Я радий.
— Я тебе не питав.
— Усі в майстерні вже знають.
Михайло повільно підняв голову.
— Що саме?
— Що ви когось знайшли.
— Хто сказав?
— Ви останні дні посміхаєтесь.
— І що?
— Раніше не посміхались.
— Неправда.
— Посміхались, коли клієнт погоджувався на дорогий ремонт. Це інша посмішка.
Михайло кинув у нього ганчіркою.
— До роботи.
У четвер він зателефонував Максиму. Син відповів із-за кордону. На екрані з’явилося його обличчя, схоже більше на Ірину, ніж на батька: світле волосся, прямий ніс, уважні очі.
— Тату, щось сталося?
— Чому одразу сталося?
— Ти телефонуєш із відео.
— Можу вимкнути.
— Не треба. Як здоров’я?
— Нормально.
— Тиск?
— Усі змовилися?
— Хто всі?
Михайло потер підборіддя.
— Я хотів розповісти.
Максим насторожився.
— Про здоров’я?
— Ні.
— Тоді говори.
— Я знайшов Олену.
Син кілька секунд мовчав.
— Яку Олену?
— Ту саму.
— З лісу?
— Так.
— Справді?
— Справді.
Максим відсунувся від камери.
— Зачекай. Ту дівчину, яку ти шукав майже все життя?
— Не майже.
— Тату, мені треба це зрозуміти.
— Розумій.
— Як знайшов?
— В інтернеті.
Максим примружився.
— Вона просила гроші?
— Що?
— Ти певен, що це вона?
— Я її бачив.
— Відеодзвінок?
— Особисто.
— Документи перевіряв?
— Максиме.
— Я серйозно. Зараз багато шахраїв.
— Вона знає, як ми вперше поцілувалися.
— Це можна прочитати у твоїх старих листах.
— Вона має дерев’яний місяць.
— Фотографію можна підробити.
Михайло зітхнув.
— Я тримав її за руку.
Син замовк.
— І?
— Що «і»?
— Це точно вона?
— Точно.
Максим усміхнувся.
— Ти щасливий?
Михайло хотів відповісти одразу. Не зміг. У горлі з’явився клубок.
— Так.
— Тоді я радий.
— Просто?
— А що маю сказати? Що ти запізнився на тридцять років?
— Ми обоє запізнилися.
— Ти розповідав, що вас розлучили.
— Я багато чого не розповідав.
— Розкажеш.
— Колись.
Максим насупився. Михайло почув власне слово й відразу виправився:
— Не колись. Коли приїдеш. Або раніше телефоном.
— Так краще.
— Вона має доньку.
— Зрозуміло.
— І онука.
— Отже, в мене з’явиться зведена сестра?
— Нічого ще не з’явиться.
— Ти ж сказав, що щасливий.
— Ми тільки зустрілися.
— А говориш так, ніби вже перевозиш її речі.
— Вона сказала те саме.
Максим засміявся.
— Розумна жінка.
— Дуже.
— Ти не любиш це слово.
— В особливих випадках можна.
— Мама знає?
Михайло подивився вбік.
— Ще ні.
— Треба сказати.
— Знаю.
— До того, як вона дізнається від мене.
— Ти з нею часто говориш?
— Частіше, ніж ти думаєш.
— Скажу сьогодні.
— Добре.
— Не говори «добре».
— Чому?
— Довга історія.
— Уже почалися ваші старі жарти?
— Вони не старі.
— Тату.
— Що?
— Покажи її фотографію.
— Немає.
— Ви зустрілися й не сфотографувалися?
— Забули.
Максим закрив обличчя рукою.
— Вам обом майже п’ятдесят, а поводитесь як підлітки.
— Вона молодша на чотири місяці.
— Це все змінює.
Після розмови із сином Михайло довго ходив майстернею. Ірині подзвонив увечері.
— Привіт.
— Привіт.
— З Максимом щось?
— Ні. Усе нормально.
— Тоді чому дзвониш?
Вони рідко говорили без причини. Вітали одне одного зі святами, обговорювали сина, іноді згадували спільних знайомих.
— Я знайшов Олену.
За телефоном стало тихо. Михайло чув лише її дихання.
— Ту Олену? — запитала Ірина.
— Так.
— Вона жива?
— Так.
— Сама?
— Розлучена.
Ірина видихнула.
— Зрозуміло.
— Ми зустрілися.
— Коли?
— Минулої суботи.
— І як?
— Не знаю, як сказати.
— Скажи чесно.
Михайло сів на край ліжка.
— Наче повернувся туди, де мав бути.
Ірина довго мовчала.
— Пробач, — сказав він.
— За що тепер?
— За все.
— Ми вже розлучилися вісім років тому.
— Знаю.
— Я не чекала, що ти повернешся.
— Все одно.
— Михайле, ти любив мене.
— Любив.
— Я це знала.
— Але не повністю.
— І це знала.
Її голос не був сердитим. Від цього ставало важче.
— Ти щаслива? — запитав він.
— Так.
— Він добре до тебе ставиться?
— Ти телефонуєш повідомити про Олену чи перевірити мого чоловіка?
— Просто питаю.
— Добре ставиться.
— Радий.
— Не кажи так, ніби віддаєш мене йому на зберігання.
Михайло заплющив очі.
— Пробач.
— Перестань вибачатися. Ти знайшов її. Це добре.
— Редактор забороняв це слово.
— Який редактор?
— Її.
Ірина тихо засміялася.
— Ви вже говорите своєю мовою.
— Мабуть.
— Вона тебе любить?
Михайло подивився у темне вікно.
— Каже, що любила весь час.
— А тепер?
— Не знаю.
— Брешеш.
— Боюся сказати.
— Тоді скажу я. Вона любить. Інакше не приїхала б.
— Звідки знаєш?
— Бо я жінка, яка багато років жила з чоловіком, котрий чекав іншу.
Він не знайшов відповіді.
— Тільки не зроби з неї святу, — продовжила Ірина.
— Що?
— Не чекай, що вона буде тією дівчинкою з листів. Вона доросла жінка. Має погані звички, образи, колишнього чоловіка, дітей і своє життя.
— Знаю.
— Ні. Поки що ти знову закоханий у зустріч. Потім почнеться життя.
— Олена сказала майже те саме.
— Отже, справді розумна.
— Ти також.
— Не треба.
— Я щиро.
— Тоді послухай ще одну розумну пораду.
— Яку?
— Не поспішай, але й не змушуй її знову чекати.
Михайло стиснув телефон.
— Дякую.
— Оце вже можна.
— Ірино.
— Що?
— Мені шкода.
— Мені також. Але якби ми не зустрілися, не було б Максима.
— Знаю.
— Отже, наше життя не було помилкою.
— Ніколи.
— Тоді йди до своєї Олени.
— У п’ятницю.
— Звичайно, ти вже все запланував.
У п’ятницю Михайло закрив майстерню о другій. Сергій отримав ключі й список справ на дві сторінки.
— Якщо щось станеться, телефонуй, — сказав Михайло.
— Не подзвоню.
— Чому?
— Ви вперше за десять років їдете у вихідні не ремонтувати чужу машину.
— Не перебільшуй.
— У понеділок будете?
Михайло замислився.
— Буду.
— А якщо ні?
— Буду.
— Зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?
— Нічого. Гарної дороги.
До Олениного міста він приїхав близько восьмої вечора. На задньому сидінні лежали квіти. Не троянди. Олена якось сказала в телефонній розмові, що не любить троянд із магазинів, бо вони майже не пахнуть. Михайло купив польові квіти у жінки біля траси: ромашки, волошки й кілька гілочок дикої м’яти. Поруч стояли пакети. Чай. Цукерки. Мед. Свіжий хліб. Домашня ковбаса, яку дала сусідка. І невеликий дерев’яний ящик, зроблений власноруч. У ньому він привіз усі листи.
Михайло припаркувався біля будинку й кілька хвилин сидів у машині. Подивився на вікна. Олена жила на третьому поверсі. У двох вікнах горіло світло. За одним рухалася жіноча постать.
Телефон задзвонив.
— Ти де? — запитала Олена.
— У заторі.
— Михасю.
— Біля будинку.
— Чому не заходиш?
— Морально готуюся.
— До чого?
— До знайомства з твоєю донькою.
— Катерина не кусається.
— Ти також так казала про жаб.
— Не казала.
— Подумки.
— Заходь.
— А твоя мати?
Олена замовкла.
— Чекає.
— Знає, що я приїхав?
— Так.
— Що сказала?
— Нічого.
— Це гірше.
— Михасю, ти дорослий чоловік.
— Ти постійно це нагадуєш перед небезпечними речами.
— Заходь.
Вона вимкнула дзвінок.
Михайло взяв квіти, пакети й дерев’яний ящик. Одразу зрозумів, що забагато. Ящик довелося залишити в багажнику.
Біля під’їзду стояла жінка років тридцяти в темному пальті. Вона уважно подивилася на нього.
— Михайло?
Він зупинився.
— Катерина?
— Так.
Вони стояли одне навпроти одного. У Катерини було Оленине волосся й батькові світлі очі. Вона трималася впевнено, але пальці стискали ремінець сумки.
Михайло простягнув квіти.
— Це не тобі.
— Я здогадалася.
— Треба було купити два букети.
— Не треба.
— Привіт.
— Добрий вечір.
— Можна без «добрий вечір». Я почуваюся старим.
— Ви старші за мене майже на двадцять років.
— Дякую.
Катерина ледь усміхнулася.
— Ви давно чекаєте?
— Хвилин п’ять.
— Навіщо вийшли?
— Хотіла побачити вас раніше, ніж бабуся.
— Перевірити?
— Так.
— І як?
Катерина оглянула його.
— Поки не знаю.
— Чесно.
— Мама хвилюється.
— Я також.
— Вона не спала всю ніч.
— І я.
— Ви вже домовилися робити все однаково?
— Ні. Само виходить.
Катерина кивнула на пакети.
— Це що?
— Гостинці.
— Мама сказала нічого не везти.
— Я не слухав.
— Це я вже зрозуміла.
Вона забрала один пакет.
— Ходімо.
У ліфті їхало ще двоє людей, тому вони мовчали. Біля квартири Катерина зупинилася.
— Михайле.
— Що?
— Я маю сказати.
— Кажіть.
— Я рада, що мама вас знайшла.
— Але?
— Не хочу, щоб ви знову зробили їй боляче.
Михайло подивився на двері. За ними була Олена. І жінка, яка приховувала її листи.
— Не хочу обіцяти те, чого не можу контролювати, — сказав він. — Ми можемо сваритися. Можемо не витримати спільного життя. Можемо розчаруватися.
Катерина насупилася.
— Це не те, що я хотіла почути.
— Зате правда.
— А що можете пообіцяти?
— Не зникну мовчки. Не дозволю іншим вирішити за нас. І не збрешу їй, навіть якщо правда буде неприємною.
Катерина довго дивилася.
— Добре.
— Це слово дозволено?
— Не знаю правил вашого редактора.
Двері відчинилися.
Олена стояла на порозі. На ній була та сама темно-зелена сукня, яку Катерина пакувала до валізи перед першою зустріччю. Волосся зібране. На шиї — дерев’яний місяць.
Михайло забув усе, що хотів сказати.
— Привіт, — промовила вона.
— Привіт.
Катерина взяла в нього пакети.
— Ви можете дивитися одне на одного у квартирі. Сусіди вже вийшли слухати.
Справді, за сусідніми дверима хтось тихо клацнув замком.
Олена відступила.
Михайло зайшов.
У передпокої пахло їжею, ліками й знайомими парфумами Олени. На вішаку висіла дитяча куртка — мабуть, Маркова. На поличці стояли чоловічі черевики невеликого розміру.
Життя.
Не спогад.
Не сторінка в інтернеті.
Справжній дім, у якому його ніколи не було.
Олена зачинила двері.
— Доїхав добре?
— Так.
— Не втомився?
— Ні.
— Квіти мені?
Він простягнув букет.
— Якщо подобаються.
Олена вдихнула запах м’яти.
— Звідки знав?
— Не знав.
— Гарні.
— Можна говорити?
— У цьому випадку можна.
Вона поцілувала його в щоку. Михайло відчув, що Катерина дивиться.
— Я піду поставлю квіти, — сказала донька.
— Я сама, — відповіла Олена.
— Ні, я піду. Вам треба привітатися нормально.
Вона зникла на кухні.
Михайло обійняв Олену. Не надто міцно. Пам’ятав, що за стіною лежить Надія.
— Я сумував, — прошепотів.
— Я теж.
— Шість днів.
— Не починай.
— Ти гарна.
— Тепер можна «дуже».
— Дуже гарна.
Олена відступила.
— Вона в кімнаті.
Михайло зрозумів без пояснення. Руки похололи.
— Може, спочатку повечеряємо?
— Ти боїшся?
— Так.
— Я також.
— Вона хоче мене бачити?
— Не знаю. Запитала лише, чи ти приїхав.
— Можна не сьогодні.
Олена подивилася на нього.
— Тридцять років тому ми обидва дозволили іншим відкладати правду.
— Це інше.
— Так. Тепер ми самі вирішуємо.
Михайло кивнув.
— Тоді зараз.
Вони пройшли коридором. Біля зачинених дверей Олена зупинилася.
— Мамо, — покликала. — Ми зайдемо.
Тихий голос відповів:
— Заходьте.
Олена відчинила.
Кімната була напівтемна. На тумбочці горіла лампа. Біля ліжка стояли ліки, склянка води й старий годинник.
Надія лежала високо на подушках.
Вона стала маленькою.
Михайло пам’ятав її іншою: високою, різкою, із прямою спиною й твердим голосом. Жінкою, яка стояла біля автобуса й наказувала Олені заходити. Яка замикала двері. Яка дивилася на нього так, ніби він був небезпекою.
Тепер перед ним лежала стара хвора людина.
Надія повернула голову. Кілька секунд не впізнавала. Потім губи затремтіли.
— Михасю…
Він завмер. Так його називали лише найближчі.
І вона.
Колись.
— Добрий вечір, — сказав Михайло.
Олена поставила стілець біля ліжка.
— Сідай.
Він не сів. Дістав із кишені конверт. Той самий, у якому лежали дві половинки червоного папірця. Поклав на тумбочку.
— Пам’ятаєте?
Надія подивилася на конверт.
— Ні.
Михайло відкрив. Виклав обидві половини. Червоний колір майже зник. Папір став тонким і ламким. Краї не сходилися повністю.
— Це була наша перша цукерка, — сказав він. — Ми розділили папірець перед розлукою.
Надія заплющила очі.
— Знаю.
— Звідки?
— Олена зберігала.
Він дивився на неї.
— Ви знали про все.
— Так.
— Про фортецю.
— Так.
— Про листи.
— Так.
— Про зустріч біля річки.
Надія почала важче дихати.
— Так.
Олена стала біля вікна, схрестивши руки.
Михайло сів.
— Я багато разів уявляв цю розмову.
— Кричав? — запитала Надія.
— Так.
— Проклинав?
— Іноді.
— Тоді кричи.
— Не хочу.
— Чому?
Михайло подивився на її руки. Тонкі пальці лежали поверх ковдри.
— Бо тепер це нічого не змінить.
— Я заслуговую.
— Можливо.
Надія відвела очі.
— Я боялася тебе.
— Чому?
— Не тебе самого.
— Тоді чого?
— Правди.
— Що я усиновлений?
Вона кивнула.
— Марія боялася, що ти дізнаєшся й перестанеш вважати її матір’ю. Я боялася, що таємниця розійдеться по родині. Що люди почнуть рахувати, коли вона з’явилася з дитиною. Питатимуть, чия ти дитина. Звідки.
— І тому ви сказали, що ми родичі.
— Спочатку не казали. Ви самі росли як родина.
— Ми були дітьми ваших друзів.
— Для людей цього вистачало.
— Для яких людей?
Надія мовчала.
— Назвіть хоча б одного, — сказав Михайло. — Хто мав право забрати в нас тридцять років?
— Ніхто.
— Тоді чому?
— Я була молода. Дурна. Боялася осуду.
— Потім минуло десять років.
— Знаю.
— Двадцять.
— Знаю.
— Тридцять.
Надія заплакала.
— Знаю.
Олена дивилася у вікно. Її плечі були напружені. Михайло хотів підійти, але залишився на місці. Ця розмова була не лише його.
— Ви читали мої листи? — запитав він.
— Так.
— Усі?
— Майже.
— Ви знали, що я її шукаю.
— Так.
— Знали, що вона мене чекає.
— Так.
— Писали Марії, щоб вона перехоплювала листи.
Надія закрила обличчя рукою.
— Так.
— Чому не зупинилися, коли зрозуміли, що це не дитяче?
— Тоді вже було пізно.
Михайло нахилився вперед.
— Ні. Це ви весь час говорили собі, що пізно, щоб не визнавати помилки.
Надія кивнула.
— Так.
— Ви відправили Олені шматок записки: «Не шукай мене».
— Марія відірвала.
— А ви написали, що я його бачив і вирішив поважати прохання.
— Так.
— Ви повідомили мені, що Олена заручена й просить не шукати.
— Так.
— Вона просила?
— Ні.
У кімнаті було чути лише цокання годинника.
Олена повільно повернулася.
— Скажіть ще раз, — попросила вона.
Надія подивилася на доньку.
— Ти не просила його не шукати.
— Тоді навіщо написали?
— Хотіла, щоб він зупинився.
— А мене переконували, що він зупинився сам.
— Так.
Олена підійшла до ліжка.
— Ви бачили, як я виходила заміж.
— Бачила.
— Знали, що я чекаю іншого.
— Знала.
— Поправляли мені фату.
Надія заплакала сильніше.
— Пробач.
— Ви стояли за моєю спиною й говорили, що тепер усе буде добре.
— Я думала…
— Не говоріть більше, що думали заради мене.
Мати стиснула ковдру.
— Добре.
— Не говоріть це слово.
Михайло подивився на Олену. Вона навіть зараз згадала їхній жарт. Але не всміхнулася.
Надія простягнула руку до доньки. Олена не взяла.
— Я любила тебе, — сказала мати.
— Знаю.
— Боялася втратити.
— І що зробили?
Надія опустила руку.
— Втратила.
Олена здригнулася.
— Я тут.
— Не зі мною.
— Ви самі поставили між нами двері.
— Знаю.
Михайло взяв половинки папірця. Поклав на її долоню.
— Воно було варте тридцяти років?
Надія дивилася на червоний папір.
— Ні.
— Варте наших шлюбів, у яких інші люди жили поруч із нашими спогадами?
— Ні.
— Варте дітей, яких ми могли змусити думати, що вони народилися з помилки?
— Ні.
— Варте вашого страху?
Надія похитала головою.
— Ні.
— Тоді навіщо нам вас пробачати?
Олена різко подивилася на нього. Він не відвів очей від Надії.
Стара довго мовчала.
— Не треба, — сказала нарешті.
— Що?
— Не пробачайте заради мене.
— А заради кого?
— Заради себе. Якщо зможете.
— А якщо не зможемо?
— Тоді живіть без прощення. Тільки не живіть із ненавистю.
Олена засміялася тихо й гірко.
— Легко сказати.
— Ні. Не легко.
Надія повернулася до Михайла.
— Марія померла?
— Шість років тому.
— Вона просила пробачення?
— Так.
— Ти пробачив?
— Частково.
— За що?
— За те, що боялася втратити сина.
— А за листи?
— Ні.
Надія кивнула.
— Я також не прошу за листи.
— Тоді чого хочете?
— Побачити, що ви разом.
Олена відійшла.
— Це не вистава для вашого спокою.
— Знаю.
— Ми ще не знаємо, що буде.
— Неважливо.
— Як це?
— Ви зустрілися. Сказали правду. Решту вирішите самі. Я хотіла дожити хоча б до цього.
Михайло подивився на Олену. Вона стояла біля дверей, бліда й втомлена.
— Ви знали, що вона знайде мене в інтернеті? — запитав він.
— Ні.
— Тоді чому сказали про коробку?
— Злякалася, що помру.
— Знову страх.
— Так.
— Якби не інсульт, мовчали б далі?
Надія заплющила очі.
— Можливо.
Олена вийшла з кімнати. Двері залишила відчиненими.
Михайло підвівся.
— Я піду до неї.
Надія схопила його за рукав. Сили майже не було, але він зупинився.
— Михасю.
— Що?
— Не карай її за мене.
— Я ніколи її не карав.
— Не поспішай.
Він відчув, як усередині піднімається гнів.
— Ви досі хочете радити?
Надія відпустила.
— Ні. Пробач.
— Не знаю, чи зможу.
— Я не про все. За ці слова.
Михайло вийшов.
Олена стояла на кухні біля вікна. Катерина мовчки наливала чай. Побачивши його, донька взяла свою чашку.
— Я побуду з бабусею.
Вона пройшла повз.
Михайло підійшов до Олени.
— Ти як?
— Нормально.
— Неправда.
— Я не знаю, як.
Він не торкався. Чекав.
Олена сама сперлася чолом йому на груди. Михайло обійняв.
— Я думала, що після правди стане легше, — сказала вона.
— Мені також.
— Не стало.
— Ні.
— Вона така слабка.
— Так.
— Я хотіла кричати. А дивлюся й бачу стару жінку, яка ледве дихає.
— Це не скасовує того, що вона зробила.
— Знаю.
— Можна співчувати й сердитися одночасно.
— Звідки ти такий розумний?
— Після розмови з Іриною.
Олена підняла голову.
— Ти вже говорив?
— Учора.
— І?
— Вона сказала, щоб я не робив із тебе святу.
Олена відсторонилася.
— Що?
— Що ти доросла жінка з поганими звичками.
— Якими ще?
— Ще не знаю.
— Ірина вже мені не подобається.
— Ти обіцяла поважати.
— Поважаю. З відстані.
Він усміхнувся.
Олена подивилася на нього.
— Ти навмисно?
— Що?
— Розсмішив.
— Можливо.
— Дякую.
Вона знову притиснулася.
На кухню зайшла Катерина.
— Бабуся заснула.
— Як вона? — запитала Олена.
— Тиск піднявся, але ліки дала. Лікар казав, що так може бути після хвилювання.
Олена відразу випустила Михайла.
— Треба було не сьогодні.
— Мамо, — сказала Катерина. — Вона сама хотіла.
— Їй не можна нервувати.
— А тобі можна було тридцять років?
Олена подивилася на доньку.
Катерина зітхнула.
— Пробач. Але не починай знову берегти її ціною себе.
— Я не можу залишити хвору людину.
— Ніхто не просить.
Михайло відступив до столу.
— Я можу поїхати.
Олена різко повернулася.
— Куди?
— У готель. Вам треба побути разом.
— Ти тільки приїхав.
— Не хочу заважати.
— Ти не заважаєш.
— Мамо, — сказала Катерина, — у нас є вільна кімната.
Олена насупилася.
— Ми не домовлялися.
— А де він мав ночувати?
— У готелі.
— Навіщо?
— Катерино.
Донька підняла руки.
— Добре. Я мовчу.
Михайло всміхнувся.
— Мені не складно в готель.
— Я не хочу, щоб ти їхав, — сказала Олена.
Усі замовкли. Вона сама почервоніла від прямоти.
— Тобто… далеко.
— Готель може бути поруч, — зауважила Катерина.
— Ти точно хочеш мовчати?
— Уже мовчу.
Михайло підійшов до Олени.
— Я залишуся там, де скажеш.
Вона подивилася в бік материної кімнати. Потім на доньку. Потім знову на нього.
— У нас є маленька кімната.
— Мені вистачить дивана.
— Там ліжко.
— Добре.
Олена примружилася.
— Ти спеціально?
— Що?
— Сказав це слово.
— Випадково.
Катерина засміялася.
— Тепер розумію, чому ви знайшли одне одного.
Вони сіли вечеряти. Михайло викладав на стіл привезені продукти. Коли дістав домашню ковбасу, Олена вдихнула й завмерла.
— Що? — запитав він.
— Пахне Різдвом.
— Сусідка робила за старим рецептом.
— У бабусі Катерини була така сама.
— Ти пам’ятаєш?
— Усе.
Катерина принесла хліб. Михайло розгорнув буханець. Запах печеної скоринки наповнив кухню.
Олена заплющила очі.
Ліс.
Сніг.
Санки.
Шубка.
Місяць.
Їхнє дитинство повернулося не болем, а теплом.
— Мамо? — покликала Катерина.
— Усе нормально.
— Ти плачеш.
— Хліб гарячий.
— Він холодний.
Михайло поклав долоню на її руку.
— Цього разу можна сказати правду.
Олена витерла сльози.
— Я щаслива.
Катерина сіла навпроти.
— Це добре.
Михайло й Олена водночас подивилися на неї.
— Що? — запитала вона.
— Нічого, — відповіли обоє.
Після вечері Катерина показувала фотографії. Марко в дитячому садку. На першому велосипеді. З розбитим коліном. У костюмі зайця. Михайло довго дивився.
— Схожий на тебе, — сказав Олені.
— На Катерину.
— А Катерина на тебе.
— Очі батькові.
Він скривився.
— Знову Олексій.
— Ти обіцяв поважати.
— Поважаю його очі.
Катерина приховувала усмішку.
Потім Михайло показав Максима. Маленького в майстерні. Школяра з конструктором. Студента з дипломом. Дорослого чоловіка на тлі чужого міста.
— Він гарний, — сказала Олена.
— У матір.
— Ніс твій.
— Я ж казав.
— Усе одно великий.
— Тепер я впізнаю вас обох, — сказала Катерина. — Ви сваритеся про те саме сорок років.
— Тридцять, — виправив Михайло.
— До того також сварилися.
Було вже пізно, коли Катерина поїхала додому. Перед дверима вона обійняла матір. Потім подивилася на Михайла. Він простягнув руку. Катерина не взяла. Обійняла його. Коротко. Обережно.
— Не звикайте, — сказала.
— Не встигну.
— І маму не ображайте.
— Постараюся.
— Ні. Пообіцяйте.
Михайло подивився на Олену.
— Обіцяю не зникати, не брехати й не вирішувати за неї.
— Досить.
— А не ображати не можу. Люди іноді роблять боляче, навіть коли люблять.
Катерина кивнула.
— Це чесно.
Після її від’їзду квартира стихла. За стіною рівно дихала Надія.
Олена провела Михайла до маленької кімнати. Там стояло вузьке ліжко, шафа й письмовий стіл. На полиці лежали дитячі книжки Марка.
— Тісно, — сказала вона.
— Після гуртожитку це палац.
— Рушник у ванній. Нову зубну щітку поклала.
— Ти підготувалася?
— Катерина купила.
— Звичайно.
Вони стояли біля дверей. Не знали, як попрощатися.
— На добраніч, — сказала Олена.
— На добраніч.
Вона не рухалася. Михайло також.
— Ти підеш? — запитав він.
— Маю перевірити маму.
— Я не про це.
Олена подивилася.
— Ми домовилися не поспішати.
— Я пам’ятаю.
— Тоді?
— Просто хочу ще раз тебе обійняти.
Вона зайшла до кімнати.
Михайло обійняв. Олена притиснулася до нього й заплющила очі.
— Дякую, що не кричав на неї, — прошепотіла.
— Хотів.
— Чому не кричав?
— Боявся, що ти станеш її захищати.
— Можливо.
— І тоді ми посварилися б через неї.
— Ми все одно колись посваримося.
— Але не сьогодні.
Олена підняла голову.
— Ти зробив правильно.
— Не знаю.
— Я знаю.
Вона поцілувала його. Повільно. Тепло.
Михайло торкнувся її волосся, провів долонею по спині. Олена відчула, як усе тіло відповідає на його близькість. Відступила першою.
— На добраніч.
— Тепер точно не засну.
— Це не моя проблема.
— Жорстока.
Вона вийшла. Біля дверей обернулася.
— Михасю.
— Що?
— Ти сьогодні вперше зайшов у моє життя.
— І?
— Не загуби адресу.
Він усміхнувся.
— Уже записав у гаманці.
Олена зачинила двері не до кінця. Залишила вузьку смугу світла.
Михайло ліг, але довго не спав. Чув, як Олена ходить коридором. Як наливає матері воду. Як тихо говорить:
— Я тут, мамо.
Потім почулися її кроки біля його кімнати. Зупинилися.
Михайло затримав подих.
Двері трохи відчинилися. Олена заглянула.
— Не спиш?
— Ні.
— Я також.
— Заходь.
Вона не зайшла.
— Просто хотіла перевірити, що ти тут.
Михайло сів на ліжку.
— Я тут.
Олена кивнула.
— Добре.
Цього разу ніхто не заперечив проти слова.
Вона зачинила двері. Але не повністю.
Між ними залишилася смуга світла.
Не заборона.
Не стіна.
Не зачинені двері.
Лише відстань у кілька кроків, яку кожен міг подолати сам.
Розділ 21
Дорослі діти
Вранці Михайло прокинувся від дитячого голосу за дверима.
— Бабусю, а дядько вже встав?
— Тихо, Марку, — відповіла Катерина. — Він пізно ліг.
— А чому він у бабусі ночує?
— Бо приїхав здалеку.
— А він твій тато?
— Ні.
— Тоді хто?
Михайло лежав із заплющеними очима й намагався не засміятися.
— Друг бабусі, — сказала Катерина.
— Старий друг?
— Дуже старий.
— Старіший за діда?
— Не знаю.
— А він буде тут жити?
За дверима запала тиша.
Михайло також перестав усміхатися.
— Марку, йди вмиватися, — наказала Катерина.
— Ти не відповіла.
— Бо не знаю.
— А бабуся знає?
— Марку.
— Добре. Я сам запитаю.
Почулися швидкі кроки. Двері розчинилися без стуку. На порозі стояв хлопчик років шести в піжамі з динозаврами. Волосся стирчало в різні боки, в руках він тримав пластикового робота без однієї ноги.
Михайло підвівся на лікті.
— Доброго ранку.
Марко уважно оглянув його.
— Ти Михайло?
— Так.
— Той, якого бабуся шукала тридцять років?
У коридорі щось упало.
Михайло здогадався, що Катерина почула.
— Мабуть, той.
— А де ти був?
— Далеко.
— В іншій країні?
— Ні.
— Тоді чого так довго?
Михайло сів на ліжку.
— Дороги не знав.
Марко насупився.
— У телефоні є карта.
— Тоді ще не було.
— Телефонів?
— Таких не було.
— А машин?
— Машини були.
— Значить, міг приїхати.
До кімнати зайшла Катерина.
— Марку, я сказала не будити.
— Він уже не спить.
— Завдяки тобі.
— Я тільки запитав, чому він не приїхав.
Катерина зблідла.
— Це не твоя справа.
— Чому? Бабуся плакала.
Михайло подивився на неї.
— Коли? — запитав хлопчика.
— Учора. На кухні. Думала, що я не бачу.
— Марку, досить, — сказала Катерина.
Хлопчик притиснув робота до грудей.
— Я нічого поганого не сказав.
— Знаю. Іди до бабусі Олени.
— Вона з прабабусею.
— Тоді почекай у кухні.
— Я хочу, щоб він полагодив робота.
Марко простягнув іграшку.
— Нога відпала.
Михайло взяв.
— Давно?
— Учора. Мама хотіла викинути.
— Я не хотіла викидати, — заперечила Катерина. — Казала купити нового.
— Це ще гірше, — відповів Михайло.
Марко задоволено кивнув.
— Я також сказав.
— Змовилися, — пробурмотіла Катерина.
Михайло оглянув робота.
— Кріплення зламалося.
— Полагодиш?
— Спробую.
— Ти ж механік.
— Це не означає, що можу все.
— Бабуся сказала, що ти ремонтуєш навіть те, що всі викидають.
Михайло глянув на Катерину.
— Вона так сказала?
— Не мені, — відповів Марко. — Мамі.
Катерина зітхнула.
— Михайле, вам не обов’язково зараз…
— У мене в машині інструменти.
— Ви серйозно підете по них через пластикового робота?
— Звичайно.
Марко всміхнувся.
— Я покажу машину.
— Ти її ще не бачив.
— Тепер побачу.
Він схопив Михайла за руку.
— Спочатку вдягніться, — сказала Катерина.
Марко подивився на його футболку й спортивні штани.
— Так нормально.
— Для тебе.
— Мамо, він старий. Йому можна.
Михайло засміявся.
— Дякую.
— Марку, на кухню.
Хлопчик вийшов, але біля дверей обернувся:
— Тільки не забудь робота.
— Не забуду.
Коли двері зачинилися, Катерина сіла на стілець.
— Пробачте.
— За що?
— Він ставить забагато запитань.
— Нормальні запитання.
— Не всі.
— Я теж питав би.
Катерина подивилася на нього.
— Чому ви справді не знайшли маму раніше?
— Вона розповідала.
— Розповідала. Але я хочу почути від вас.
Михайло поклав іграшку на стіл.
— Шукав.
— Наскільки?
— Їздив до її старого міста. До гуртожитку. Писав у інститут, газетам, знайомим. Давав оголошення.
— І нічого?
— Листи ховали. Адреси змінювали. Ми кілька разів розминулися на кілька днів або годин.
— А потім?
— Потім вона вийшла заміж.
— Ви знали?
— Її мати написала.
— І перестали?
— Не одразу.
— А коли?
Михайло замислився.
— Коли зрозумів, що можу зруйнувати її життя.
— Але не знали, чи вона щаслива.
— Не знав.
— Значить, здалися.
Він подивився прямо.
— Так.
Катерина не чекала такої відповіді.
— Просто визнаєте?
— А навіщо вигадувати виправдання? Я шукав довго. Але одного дня втомився. Повірив чужим словам. Почав жити далі.
— Мама також.
— Знаю.
— Вона чекала до весілля.
— Тепер знаю.
— Якби ви прийшли…
— Не прийшов.
Катерина стиснула пальці.
— Ви розумієте, що я не можу одразу радіти?
— Розумію.
— Мама щаслива. Я давно не бачила її такою. Але весь час думаю: а якщо ви знову зникнете?
— Не зникну.
— Люди обіцяють.
— Тоді не вір словам.
— А чому вірити?
— Тому, що робитиму.
— Що саме?
— Приїжджатиму. Телефонуватиму. Говоритиму правду. Навіть коли вона сердитиметься.
— А якщо зрозумієте, що любили не її, а спогад?
Михайло опустив очі на робота.
— Тоді скажу.
Катерина різко піднялася.
— Оце ви вмієте заспокоїти.
— Ви ж просили правду.
— Можна було сказати, що такого не станеться.
— Я не знаю майбутнього.
— Але любите її?
— Так.
— Теперішню?
Він відповів не одразу.
— Ще вчуся.
Катерина мовчала.
— Ваша мати сказала мені не робити з Олени святу, — продовжив Михайло. — Ірина сказала те саме. Ви всі маєте рацію. Я пам’ятав дівчинку. Знайшов жінку. Вона іноді сердиться без причини, командує моєю кавою й думає, що знає, як мені лікуватися.
Катерина ледь усміхнулася.
— Це вона.
— Знаю. І мені подобається.
— Навіть коли наказує?
— Особливо тоді.
Двері відчинилися. Олена стояла в коридорі.
— Ви що тут робите?
— Допит, — відповів Михайло.
— Мамо, ми просто говорили.
— Я чула «здалися».
Катерина підвелася.
— Я хотіла зрозуміти.
— Могла запитати мене.
— Ти його захищаєш?
— Ні.
— Тоді чому сердишся?
— Бо він щойно прокинувся.
— І вже пережив, — сказав Михайло.
Олена примружилася.
— Ти на чиєму боці?
— На своєму.
— Погано починаєш ранок.
— Мені вже Марко сказав, що я старий.
— Він усім так говорить.
— Тобі також?
— Мені — що я молода бабуся.
— Значить, підлабузник.
Катерина засміялася.
— Я піду готувати сніданок.
Біля дверей вона зупинилася.
— Михайле.
— Що?
— Дякую за чесність.
— Не впевнений, що це була подяка.
— Я також.
Вона вийшла.
Олена зачинила двері.
— Що вона питала?
— Чи зникну.
— І?
— Сказав, що ні.
— Точно?
— Ти також не віриш?
Олена підійшла.
— Вірю. Але іноді боюся.
— Я теж.
— Чого?
— Що одного дня ти прокинешся й зрозумієш: знайшла не того чоловіка.
— А ти?
— Уже знайшов не ту дівчинку.
Вона відступила.
— Дякую.
— Зате знайшов тебе.
Михайло взяв її за руку.
— Ти змінилася. Я також. Треба перестати перевіряти, чи ми ті самі.
— А що робити?
— Дізнаватися, які тепер.
Олена торкнулася його волосся.
— Сивий.
— Уже знаєш.
— Упертий.
— Також.
— Не вмієш заспокоювати мою доньку.
— Вона сама кого хочеш налякає.
— Подобається?
— Дуже.
— Олексій виховав.
Михайло скривився.
— Не псуй мить.
Олена поцілувала його в щоку.
— Одягайся. Марко вже витяг твою куртку з шафи.
— Як він туди дістався?
— У нього немає поняття чужих речей.
— Точно твій онук.
— Чому мій?
— Ти також колись лазила в мої кишені.
— Шукала цукерки.
— І знаходила.
На кухні Марко сидів за столом і малював. Побачивши Михайла, показав аркуш. На ньому були двоє людей біля містка. Один високий, із великою головою. Друга — у зеленій сукні.
— Це ви, — пояснив хлопчик.
— Чому в мене немає волосся?
— Трохи є.
Марко домалював три короткі риски.
— Тепер схожий.
Олена відвернулася, приховуючи сміх.
— А це хто? — запитав Михайло, показуючи на маленьку фігуру біля річки.
— Я.
— Ти там був?
— Ні. Але тепер буду.
Михайло подивився на Олену.
Вона також почула це «тепер».
Катерина поставила на стіл тарілки.
— Спочатку сніданок, потім ремонт.
— Ми підемо до машини, — сказав Марко.
— Без мене ні.
— Чому?
— Бо я твоя мати.
— Це не причина.
Катерина застигла.
Олена повільно повернулася.
Михайло кашлянув, ховаючи усмішку.
— Що? — запитав Марко.
— Нічого, — відповіла Олена. — Просто в нашій родині це речення вже звучало.
— Хто сказав?
— Одна вперта дівчина.
— Ти?
— Так.
— І що?
— Її мати образилася.
— Бо правда?
Олена подивилася на Катерину.
— Мабуть.
Катерина сіла поруч із сином.
— Добре. Підете до машини. Але надягнеш куртку й не вибігатимеш на дорогу.
— Домовились.
— І не братимеш інструменти без дозволу.
— Домовились.
— І…
— Мамо, ти вже вирішуєш за мене.
Усі троє засміялися.
— Що смішного? — образився Марко.
— Нічого, — сказав Михайло. — Ти просто потрапив у правильну родину.
Після сніданку вони спустилися до машини. Марко відразу відкрив задні двері.
— Тут багато речей.
— Не чіпай, — сказала Катерина.
— Я дивлюся.
— Руками?
— Очима через руки.
Михайло дістав маленьку валізу з інструментами.
— Дивись. Спочатку треба зрозуміти, як трималася нога.
— На клею?
— Ні. Тут пластиковий штифт.
— Зробимо новий?
— Саме так.
— Із чого?
— Подивимося.
Вони сіли на лавку біля під’їзду. Михайло знайшов у валізі маленький болт, обрізав, підігнав і закріпив ногу робота. Марко стежив, не кліпаючи.
— Можна спробувати?
— Обережно.
Хлопчик повернув ногу.
— Працює!
— Поки що.
— Назавжди?
— Нічого не працює назавжди.
— А ти знову полагодиш?
— Якщо буду поруч.
Марко подивився серйозно.
— Будеш?
Катерина стояла за кілька кроків.
Олена — біля дверей під’їзду.
Михайло відчув, як проста дитяча фраза стає відповідальнішою за будь-яку обіцянку дорослим.
— Постараюся.
— Це не «так».
— Ти схожий на маму.
— Вона також усіх перевіряє.
— Помітив.
— То будеш?
Михайло кивнув.
— Буду.
Марко притиснув робота до грудей.
— Тоді можна називати тебе дідом?
Катерина зробила крок.
— Марку!
— А що? Він старий і ремонтує.
Михайло засміявся так голосно, що з балкона визирнула сусідка.
— Називай Михайлом.
— Довго.
— Михась.
— Як бабуся?
— Так.
— Добре, дід Михась.
Олена закрила обличчя долонями.
— Я не переживу цей ранок.
— Ти сама хотіла, щоб я познайомився з родиною, — сказав Михайло.
— Не настільки швидко.
Катерина присіла перед сином.
— Марку, дідом можна називати лише тоді, коли людина сама погодиться.
— Він погодився.
— Я не чув питання, — сказав Михайло.
— Тепер чуєш. Будеш моїм дідом?
Запала тиша.
Михайло подивився на Олену.
В її очах були сльози.
Катерина також не знала, куди дивитися.
— У тебе вже є дід Олексій, — сказав Михайло.
— Він живе окремо.
— Усе одно дід.
— Можна двох.
Михайло повільно кивнув.
— Можна.
Марко задоволено взяв його за руку.
— Тоді ходімо. Покажу майданчик.
— А мама?
— Нехай іде.
— Я тут зайва? — запитала Катерина.
— Ні. Ти будеш дивитися, щоб я не впав.
Вони пішли до дитячого майданчика.
Олена залишилася біля під’їзду.
Катерина підійшла до неї.
— Ти плачеш?
— Ні.
— Знову хліб?
— Тепер вітер.
— У під’їзді?
— Не починай.
Катерина дивилася, як Михайло йде поруч із Марком. Хлопчик щось розповідав, розмахуючи полагодженим роботом. Михайло нахилявся, щоб чути.
— Він хороший, — сказала Катерина.
— Ти швидко вирішила.
— Не вирішила. Просто бачу.
— Учора попереджала, щоб не ображав мене.
— І сьогодні попереджу.
— Не треба лякати чоловіка.
— Мамо, він пережив двох ваших матерів. Мене витримає.
Олена всміхнулася.
— Ти справді не проти?
— Проти чого?
— Що він з’явився.
— Я проти того, що так пізно.
— Він не винен.
— Знаю.
— І я не хочу, щоб ти думала, ніби твій батько був помилкою.
Катерина взяла її за руку.
— Тато — мій тато. Те, що ти любила іншу людину, не скасовує нашого життя.
— Він зробив мене щасливою.
— Знаю.
— Іноді.
— Усі люди роблять одне одного щасливими лише іноді.
Олена подивилася на доньку.
— Коли ти стала такою мудрою?
— Коли довелося виховувати тебе.
— Нахабна.
— У тебе.
Телефон Михайла задзвонив. Він дістав його, глянув на екран і зупинився.
Олена побачила, як змінилося його обличчя.
— Хто? — запитала, коли вони підійшли.
— Максим.
— Відповідай.
— Він із відео.
— То й що?
— Хоче познайомитися.
Олена відразу поправила волосся.
Катерина засміялася.
— Мамо, він уже знає, скільки тобі років.
— Це не означає, що треба його лякати.
Михайло прийняв дзвінок.
На екрані з’явився Максим.
— Привіт, тату.
— Привіт.
— Я не вчасно?
Максим побачив Марка, який висів на Михайловій руці.
— Хто це?
— Дід Михась, покажи мене! — закричав хлопчик.
Максим завмер.
— Я щось пропустив?
— Багато, — відповів Михайло.
— Тату, ти приїхав учора, а вже дід?
— Це не я вирішив.
Марко підніс обличчя до камери.
— Я Марко. А ти хто?
— Максим.
— Ти його син?
— Так.
— Тоді ти мені дядько.
Максим засміявся.
— Схоже, так.
— Приїжджай. У діда багато інструментів.
— Марку, — сказала Катерина, — відійди трохи.
Максим подивився на неї.
— Ви Катерина?
— Так.
— Приємно познайомитися.
— Мені також.
— Тато багато розповідав.
Катерина глянула на Михайла.
— Учора він мене ще не знав.
— Тоді розповідав сьогодні.
— Що саме?
— Що ви небезпечна.
— Правильно сказав.
Олена стояла осторонь.
Максим помітив.
Його усмішка зникла.
— А це…
Михайло повернув телефон.
— Олена.
Вона підійшла.
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Олена бачила в Максимі Ірину. Світле волосся, спокійний погляд, стриману усмішку. Але лінія підборіддя й нахил голови були Михайлові.
— Привіт, — сказала вона.
— Добрий день.
— Можна без «добрий день». Я почуваюся старою.
Максим усміхнувся.
— Тато сказав те саме.
— У нас багато спільного.
— Я вже бачу.
Він став серйозним.
— Ви справді та Олена?
— Справді.
— Пробачте за питання.
— Нормальне.
— Тато шукав вас багато років.
— Я його також.
— Чому тоді…
— Довга історія.
— Він так говорить, коли не хоче відповідати.
— А я відповім. Але не сьогодні.
Максим кивнув.
— Добре.
Олена й Михайло водночас глянули на нього.
— Що? — запитав Максим.
— Нічого, — відповів батько.
— У вас уже таємні жарти?
— Старі.
Максим мовчав кілька секунд.
— Я радий, що ви знайшлися.
— Дякую, — сказала Олена.
— Тільки маю одне прохання.
— Яке?
— Не забирайте його зовсім.
Михайло насупився.
— Максиме.
— Я серйозно. Він і так рідко телефонує, а тепер взагалі забуде.
— Не забуду.
— Учора мав подзвонити.
— Я був у дорозі.
— Повідомлення можна було написати.
Олена глянула на Михайла.
— Ти обіцяв.
— Не тобі.
— Це не має значення.
Максим засміявся.
— Бачу, тепер хтось контролюватиме.
— Не контролюватиму, — сказала Олена. — Нагадуватиму.
— Це те саме, — пробурмотів Михайло.
— Я почув, — відповів Максим.
Катерина підійшла ближче.
— Максиме, приїжджайте до нас.
— Можна без «ви»?
— Тоді приїжджай.
— Планую восени.
— До того можна ще зателефонувати.
— Можна.
Марко знову з’явився перед камерою.
— А в тебе є робот?
— Є комп’ютер.
— Це не робот.
— Можу зробити програму.
— Щоб робот ходив?
— Спробую.
— Тоді ти нормальний дядько.
Максим урочисто кивнув.
— Дякую.
Розмова тривала майже годину. Спочатку обережно. Потім легше. Катерина й Максим швидко знайшли спільну тему — батьків, які поводяться як підлітки. Марко вимагав показати кімнату Максима, комп’ютер і місто за вікном. Михайло кілька разів намагався завершити дзвінок, але ніхто не слухав.
Коли екран нарешті згас, він подивився на Олену.
— Вони домовилися проти нас.
— Наші діти розумні.
— Ти вже говориш «наші».
Олена завмерла.
— Випадково.
— Мені подобається.
— Не звикай.
— Пізно.
Катерина взяла Марка за руку.
— Нам пора.
— Куди? — запитав хлопчик.
— Додому.
— Я хочу залишитися з дідом Михасем.
— У діда Михайла свої справи.
— Які?
Олена відповіла раніше:
— Він має поговорити з бабусею.
— З прабабусею?
— Так.
— Вона його також шукала?
Усі замовкли.
— Ні, — сказав Михайло. — Вона знала, де я.
— Тоді чому не сказала бабусі?
Катерина нахилилася до сина.
— Це доросла історія.
— Ви весь час так говорите, коли самі щось зробили неправильно.
Він узяв робота.
— Ходімо, мамо.
Біля машини Марко обійняв Михайла за ноги.
— Ти приїдеш?
— Приїду.
— Коли?
— Не знаю.
Хлопчик відступив.
— Погана відповідь.
Михайло подивився на Олену.
— Наступними вихідними.
— Точно?
— Точно.
— Запиши.
— Куди?
— У телефон. Бо старі забувають.
Катерина прикрила очі.
— Марку.
— Що?
— Сідай у машину.
Коли вони поїхали, Олена й Михайло залишилися біля під’їзду. Він дивився вслід.
— Твоя донька мені подобається.
— Вона тебе допитувала.
— Саме тому.
— А Марко?
— Уже призначив мене дідом.
— Можеш відмовитися.
Михайло подивився.
— Не хочу.
Олена взяла його під руку.
— Ти не зобов’язаний одразу ставати частиною всього.
— Знаю.
— У тебе є Максим.
— Місця вистачить.
— У серці?
— І в майстерні.
Вона всміхнулася.
— Ходімо додому.
Михайло зупинився.
— Що?
— Ти сказала «додому».
— До квартири.
— Однаково.
— Не вигадуй.
— Уже запам’ятав.
Вони піднялися сходами. Біля дверей Олена дістала ключ.
Михайло торкнувся її руки.
— Оленко.
— Що?
— Сьогодні вперше хтось назвав мене дідом.
— І?
— Не злякався.
— Це тому, що ще не залишався з Марком на цілий день.
— Залишуся.
— Не поспішай.
— Я не про завтра.
— А про коли?
Він подивився на двері, за якими лежала Надія. На дитячий малюнок у його руці. На полагодженого робота, якого Марко забув на лавці й за яким їм тепер доведеться їхати.
— Про наше життя, — сказав Михайло. — Якщо ти дозволиш.
Олена відчинила двері.
— Не проси дозволу на все.
— Тоді що робити?
— Залишайся. А далі побачимо.
Михайло переступив поріг.
Тепер за ним були не лише Оленині листи, спогади й тридцять років очікування. Були Катерина, Максим, Марко, Ірина, Олексій і всі люди, яких вони любили, поки не могли знайти одне одного.
Їхнє кохання вже не належало лише двом.
Воно входило в доросле життя, де кожні двері вели до іншої людини.
І цього разу ніхто не мав права зачиняти їх без дозволу.
Розділ 22
Ті, кого вони любили після
Олексій зателефонував у неділю вранці.
Олена саме заварювала чай. Михайло стояв біля вікна й розмовляв із Сергієм із майстерні, пояснюючи, де лежить потрібний підшипник. Надія спала. Після вчорашньої розмови вона майже не прокидалася, лише кілька разів просила води й тихо запитувала, чи Михайло ще в квартирі.
Олена побачила ім’я на екрані й завмерла.
Михайло помітив.
— Хто?
— Олексій.
Він відразу замовк.
Телефон продовжував дзвонити.
— Відповідай, — сказав Михайло.
— Можу потім.
— Чому?
— Не хочу при тобі.
Михайло кивнув, але його обличчя змінилося.
— Я вийду.
— Не треба.
— Ти ж сказала, не хочеш при мені.
— Не хочу, щоб ти йшов.
— Тоді що робити?
Олена зітхнула.
— Я не знаю.
Телефон стих.
За кілька секунд прийшло повідомлення:
«Катерина сказала, що ти хотіла поговорити. Подзвони, коли зможеш».
Михайло поклав свій телефон на підвіконня.
— Подзвони.
— Тобі буде неприємно.
— Уже неприємно.
— Тоді навіщо?
— Бо це не означає, що треба відкладати.
Олена подивилася на нього.
— Ти хочеш слухати?
— Ні.
— Тоді піди на кухню.
— Це моя кава.
— Забери.
Він узяв чашку.
— Якщо покличеш — прийду.
— Навіщо маю кликати?
— Не знаю. Раптом він запропонує повернутися.
— Знову починаєш.
— Я й не закінчував.
Олена примружилася.
— Іди.
Михайло вийшов до кухні й прикрив двері, але не зачинив повністю. Олена помітила.
— Зачини.
— Навіщо?
— Щоб не слухав.
— Я не слухатиму.
— Тоді зачини.
— Не довіряєш?
— Тобі — ні.
Він зачинив двері.
Олена сіла біля столу й набрала номер.
Олексій відповів одразу.
— Привіт.
— Привіт.
— Як Надія?
— Слабка.
— Лікар був?
— Учора.
— Що сказав?
— Поки без змін.
Вони кілька секунд говорили про ліки, тиск і догляд. Так було простіше. Двадцять років шлюбу навчили їх починати найважчі розмови з побуту.
Нарешті Олексій запитав:
— Ти його знайшла?
Олена стиснула телефон.
— Так.
— Це той самий?
— Так.
— Точно?
— Олексію.
— Пробач. Просто звучить неймовірно.
— Мені також.
— Ви зустрілися?
— Так.
— Коли?
— Минулої суботи.
— І як?
Олена подивилася на зачинені двері кухні.
— Не знаю, як сказати.
— Чесно.
Вона всміхнулася.
— Усі тепер вимагають від мене чесності.
— Раніше також вимагали. Ти не завжди хотіла.
— Я не брехала.
— Іноді мовчала.
— Ти також.
— Так.
У його голосі не було докору. Лише втома людини, яка вже не хоче перемагати.
— Він зараз із тобою? — запитав Олексій.
— Так.
Пауза тривала довше, ніж Олена чекала.
— У квартирі?
— Так.
— Усе зрозуміло.
— Нічого тобі не зрозуміло.
— Тоді поясни.
Вона відчула, як усередині піднімається роздратування.
— Ти сам сказав, що я маю знайти відповідь.
— Сказав.
— Я знайшла.
— Так швидко?
— Тридцять років — це швидко?
— Для мене він з’явився тиждень тому.
— А для мене ніколи не зникав.
Олексій мовчав.
Олена відразу пошкодувала про останні слова.
— Пробач.
— Не треба.
— Я не хотіла знецінити наше життя.
— Але саме так прозвучало.
— Знаю.
— Катерина народилася не в паузі між вашими листами.
— Я знаю.
— Наші роки не були випадковістю.
— Знаю.
— Тоді чому мені здається, що ти вже переписала все минуле?
Олена підвелася й підійшла до вікна.
— Я нічого не переписую.
— Ти говориш про нього так, ніби наше життя було дорогою назад до нього.
— Ні.
— А як?
Вона довго шукала слова.
— Воно було нашим життям. Справжнім. Іноді щасливим. Іноді важким. Ми любили одне одного.
— «Любили»?
— Ми розлучені.
— Я не про час дієслова.
— А про що?
— Ти любиш мене тепер?
Олена заплющила очі.
Двадцять років він був людиною, до якої вона поверталася додому. Чоловіком, що тримав її на похороні батька. Батьком її доньки. Людиною, яка знала, де вона залишає ключі, як п’є чай і чого боїться під час грози.
Любов не зникала лише тому, що шлюб закінчився.
— Так, — сказала вона. — Люблю.
За дверима кухні щось тихо стукнуло.
Олена зрозуміла, що Михайло почув.
Олексій видихнув.
— Тоді навіщо ми розлучилися?
— Бо любові іноді недостатньо.
— А з ним достатньо?
— Не знаю.
— Ти вже живеш із ним?
— Ні.
— Він ночував у тебе?
— Олексію.
— Я маю право запитати?
— Ні.
Він замовк.
— Пробач, — сказав через кілька секунд. — Звичка.
— Ми обидва маємо відвикати.
— Він чує?
— Не повинен.
— Значить, чує.
Олена подивилася на двері.
— Можливо.
— Тоді скажу голосніше: я не збираюся тебе повертати.
— Я й не думала.
— Думала.
— Трохи.
— Чесно.
— Так.
Олексій тихо засміявся.
— Значить, він ревнує?
— Дуже.
— Це слово твій редактор забороняв.
— Ти пам’ятаєш.
— Я прожив із тобою двадцять років.
Її очі наповнилися слізьми.
— Олексію.
— Що?
— Дякую.
— За що?
— За Катерину. За роки. За те, що не намагався зробити мене іншою.
— Намагався.
— Не так, як мати.
— Це низька планка.
Олена всміхнулася.
— Усе одно.
— Ти щаслива?
Вона подивилася на двері кухні.
— Зараз — так.
— Не бійся сказати.
— Боюся зробити тобі боляче.
— Уже зробила.
— Пробач.
— Я сам попросив знайти відповідь.
— Міг не думати, що знайду.
— Саме так.
Він говорив спокійно, але Олена чула біль.
— У тебе та жінка? — запитала вона.
— Є.
— Ти з нею?
— Не зовсім.
— Що означає «не зовсім»?
— Бачиш? Ти також ставиш питання, на які не маєш права.
Олена замовкла.
— Вибач.
— Нічого. Її звати Світлана.
— Давно?
— Понад рік.
— Ще до нашого розлучення?
— Так.
Олена стиснула телефон.
— Ти сказав, що не зраджував.
— Я не спав із нею.
— Але любив?
— Не знаю.
— Тепер?
— Мені з нею спокійно.
— Ти говорив мені те саме.
— Говорив.
Олена відчула біль. Не ревнощі до коханки. Біль від розуміння, що їхній шлюб закінчився раніше, ніж вони визнали.
— Чому не сказав?
— Ти жила з чоловіком, якого не було поруч тридцять років. Я міг пожити з жінкою, яка була поруч у сусідньому кабінеті.
— Це жорстоко.
— Знаю.
— Ти хотів мене покарати?
— Спочатку, можливо.
— А потім?
— Потім зрозумів, що вона не винна.
Олена сіла.
— Ти щасливий із нею?
— Ще не знаю.
— Вона знає про мене?
— Усе.
— Навіть про Михася?
— Особливо про нього.
— І залишилася?
— Поки що.
— Хороша жінка.
— Дуже.
— Тепер можна.
Вони обоє засміялися.
Сміх був сумним, але вже не болючим.
— Я хочу з ним познайомитися, — сказав Олексій.
Олена здивувалася.
— Навіщо?
— Подивитися, через кого програв.
— Це не змагання.
— Для чоловіків усе трохи змагання.
— Він сказав майже те саме.
— Тоді точно не сподобається.
— Він уже тебе не любить.
— Чудово. Почнемо з взаємності.
— Олексію.
— Жартую.
— Не повністю.
— Не повністю.
Олена витерла сльози.
— Ти не зобов’язаний його бачити.
— Зобов’язаний перед собою. Двадцять років він сидів між нами за столом. Хочу нарешті побачити обличчя.
— А Світлана?
— Якщо все буде серйозно, познайомлю.
— Мені не буде боляче.
— Уже боляче.
— Трохи.
— Чесно.
— Так.
— Значить, ми ще живі.
Олена почула, як у кухні відкрилася шафа.
— Мені треба йти.
— Він уже розібрав твою кухню?
— Шукає цукор.
— Ти ховаєш?
— Від нього — так.
— Правильно.
— Не змовляйтеся.
— Олено.
— Що?
— Я радий, що ти знайшла його.
Вона заплющила очі.
— Справді?
— Не повністю. Частина мене хоче, щоб він виявився нестерпним і ти повернулася.
— А інша?
— Хоче, щоб тридцять років були не дарма.
— Дякую.
— Не поспішай дякувати. Я ще можу передумати.
— Олексію.
— Що?
— Я любила тебе.
— Знаю.
— І люблю.
— Знаю.
— Це не завадить?
— Заважатиме. Але тепер це вже моя робота.
Вони попрощалися.
Олена ще кілька секунд сиділа з телефоном у руці.
Двері кухні відчинилися.
Михайло стояв із чашкою.
— Я не слухав.
— Брешеш.
— Не все.
— Що почув?
— Що любиш його.
Олена підвелася.
— Це правда.
— Я знаю.
— Тоді чому так дивишся?
— Бо одна справа знати, інша — чути.
— Ти любиш Ірину.
— Любив.
— І зараз любиш.
— Інакше.
— От бачиш.
— Не хочу бачити.
Він поставив чашку надто різко. Чай хлюпнув на стіл.
— Ти сердишся?
— Ні.
— Ти розлив чай.
— Рука здригнулася.
— Через Олексія?
— Через чашку.
— Михасю.
Він витер стіл рушником.
— Я розумію головою.
— А серцем?
— Хочу, щоб до мене ти нікого не любила.
— Тоді тобі треба було знайти мене в шість років.
— Я й знайшов.
— І що?
— Не втримав.
Олена підійшла.
— Ти не міг.
— Міг більше шукати.
— Я також могла.
— Це не допомагає.
— А що допоможе?
Михайло подивився на неї.
— Скажи, що не повернешся до нього.
— Не повернуся.
— Навіть якщо ми посваримося?
— Ми посваримося.
— Не відповідай питанням.
— Не повернуся.
— Навіть якщо я виявлюся нестерпним?
— Ти вже.
— Оленко.
Вона поклала долоні йому на груди.
— Я не пішла від Олексія до тебе. Ми розлучилися до того, як я знайшла тебе. Наш шлюб закінчився сам.
— Він запропонував повернутися?
— Ні.
Михайло видихнув.
— А якби?
— Не повернулася б.
— Чому?
— Бо це було б зі страху. А я більше не хочу жити зі страху.
Він обійняв її.
— Я ревнивий дурень.
— Знаю.
— Ти могла сказати, що не любиш його.
— Могла.
— Чому не сказала?
— Бо ми домовилися не брехати.
Михайло притиснув її сильніше.
— Ненавиджу чесність.
— Звикай.
— Ірина також так говорила.
Олена відступила.
— Ти маєш ще раз їй подзвонити.
— Навіщо?
— Учора повідомив. Сьогодні поговори нормально.
— Я вже говорив.
— Кілька хвилин.
— Звідки знаєш?
— Ти сказав.
— Скільки треба?
— Стільки, скільки їй потрібно.
— Ти хочеш, щоб я розмовляв із колишньою дружиною?
— Хочу, щоб ти не залишив її з відчуттям, ніби вона була лише заміною.
Михайло сів.
— Вона не була.
— Тоді скажи.
— Я казав.
— Ще раз.
— Ти командуєш.
— Тільки тобою.
— Знаю.
Він узяв телефон.
— Зараз?
— Зараз.
— А ти?
— Піду до мами.
— Щоб не слухати?
— Саме так.
— Можеш залишитися.
— Не хочу.
— Боїшся?
— Так.
— Чого?
— Що ти скажеш, що досі любиш її.
— Я скажу.
Олена кивнула.
— Саме тому піду.
Вона вийшла.
Михайло довго дивився на ім’я Ірини. Потім натиснув виклик.
Вона відповіла після третього сигналу.
— Знову щось із Максимом?
— Ні.
— Тоді що?
— Хотів поговорити нормально.
— Учора було ненормально?
— Коротко.
— Я зайнята.
— Можу пізніше.
— Говори.
Михайло провів рукою по волоссю.
— Я не хочу, щоб ти думала, ніби була заміною.
Ірина мовчала.
— Олена змусила подзвонити? — запитала нарешті.
— Не змусила.
— Порадили?
— Так.
— Отже, хороша жінка.
— Дуже.
— Уже дозволяєте це слово?
— В особливих випадках.
— Михайле, мені не треба, щоб ти виправдовував наше життя.
— Я не виправдовую.
— А що робиш?
— Дякую.
— Пізно.
— Знаю.
— За Максима?
— Не тільки.
— За те, що прала твої сорочки?
— Я сам прав.
— Після п’яти років шлюбу.
— Навчився.
— Бо я навчила.
— Саме тому дякую.
Ірина тихо засміялася.
— Ти завжди погано говорив про почуття.
— Знаю.
— З Оленою краще?
— Трохи.
— Тоді вона справді чарівниця.
— Вона пише.
— Я пам’ятаю.
— Звідки?
— Ти зберігав її листи. Я читала кілька.
Михайло завмер.
— Коли?
— Після народження Максима. Шукала документи в коробці.
— Чому не сказала?
— Що саме? Що твоя дівчинка писала красивіше, ніж ти говорив зі мною?
— Ти сердилася?
— Дуже.
— Редактор…
— Не починай.
Він усміхнувся.
— Пробач.
— Я порвала один лист.
Михайло перестав усміхатися.
— Який?
— Не знаю. Довгий. Де вона писала про бібліотеку.
— Той лист я не отримав.
— Я знайшла його серед твоїх речей уже повернутим.
— І порвала?
— Так.
Михайло стиснув телефон.
— Навіщо?
— Хотіла, щоб хоча б один її лист зник через мене.
У голосі Ірини з’явилися сльози.
— Я потім склеїла.
— Де він?
— У коробці, яку віддала тобі після розлучення.
Михайло згадав старий конверт із нерівною смугою клейкої стрічки.
— Це ти?
— Я.
— Чому ніколи не сказала?
— Соромилася.
— Ірино.
— Що?
— Дякую, що склеїла.
— Не дякуй. Я спочатку порвала.
— У нашій історії майже всі спочатку рвали.
— А потім?
— Хтось намагався скласти.
Вона мовчала.
— Ти була моєю дружиною, — сказав Михайло. — Не заміною. Я любив тебе.
— Але не так.
— Не так.
— Нарешті чесно.
— Ти знала.
— Хотіла почути.
— Чому?
— Щоб перестати змагатися з дівчинкою, якої ніколи не бачила.
— Ти не програла.
— І не виграла.
— Це не змагання.
— Для жінок також іноді змагання.
Михайло всміхнувся.
— Олексій сказав майже те саме.
— Ти вже з ним говорив?
— Олена.
— Зрозуміло.
— Вона сказала, що він хороший.
— Тоді тобі буде важче.
— Саме так.
— Михайле, ти щасливий?
— Так.
— Не поспішив?
— Ні.
— Ви разом тиждень.
— Ми разом із дитинства.
— Не плутай пам’ять із життям.
— Вона також так сказала.
— Послухай її.
— Слухаю.
— І не тягни відразу в село.
— Уже думав.
— Звичайно.
— Що поганого?
— Вона має дім, матір, доньку, роботу. Не роби з любові евакуацію.
— Усі змовилися.
— Бо всі знають тебе.
Михайло подивився у вікно.
— Ти приїдеш до Максима восени?
— Планую.
— Можемо зустрітися всі.
— З Оленою?
— Якщо захочеш.
— Не знаю.
— Я не наполягаю.
— Наполягаєш. У тебе голос такий.
— Пробач.
— Можливо, зустрінуся.
— Навіщо?
— Хочу побачити жінку, з якою прожила частину нашого шлюбу.
— Вона там не була.
— Була.
— У пам’яті.
— Саме це іноді найгірше.
Михайло не знав, що відповісти.
— Я не ненавиджу її, — сказала Ірина. — Роками ненавиділа. Тепер ні.
— Вона тебе поважає.
— Звідки знає?
— Я розповідав.
— Що саме?
— Що ти була сильною. І що їздила зі мною на могилу Галини.
— Вона ревнувала?
— Так.
Ірина засміялася.
— Тоді вже подобається.
— Це умова?
— Звичайно.
— Я передам.
— Не треба.
— Чому?
— Нехай трохи помучиться.
— Жорстока.
— Ти сам одружився.
Вони ще довго говорили про Максима. Про його роботу, майбутній приїзд, квартиру, яку він хотів купити. Про стару майстерню. Про Степана Ілліча. Про речі, що залишилися в Ірини після розлучення.
Потім вона запитала:
— Ти сказав Олені про серце?
Михайло завмер.
— Яке серце?
— Не прикидайся.
— У мене все нормально.
— Ти був у лікаря пів року тому.
— Звідки знаєш?
— Максим сказав.
— Він не мав.
— У тебе аритмія.
— Незначна.
— Тиск.
— Усі мають.
— Ти приймаєш таблетки?
— Іноді.
— Значить, ні.
— Ірино.
— Скажи їй.
— Не зараз.
— Ти знову вирішуєш за неї.
— Не хочу лякати.
— Саме так починається брехня.
Михайло мовчав.
— Ти почув? — запитала Ірина.
— Почув.
— Скажеш?
— Так.
— Коли?
— Сьогодні.
— Не «колись».
— Сьогодні.
— Добре.
— Оце вже можна?
— Можна.
Вони попрощалися.
Михайло ще кілька хвилин сидів із телефоном у руці.
Потім пішов шукати Олену.
Вона була в кімнаті матері. Надія спала. Олена сиділа поруч і тримала її за руку.
Михайло тихо покликав:
— Оленко.
Вона підняла голову.
— Поговорив?
— Так.
— Як?
— Довго.
— Стало легше?
— Не знаю.
— Значить, чесно.
Він кивнув.
— Треба тобі дещо сказати.
Олена відразу напружилася.
— Що?
— Не тут.
Вона обережно поклала материнську руку на ковдру й вийшла до коридору.
— Що сталося?
— Нічого серйозного.
— Коли чоловік починає з цих слів, далі завжди серйозне.
— У мене іноді аритмія.
Олена дивилася мовчки.
— Що означає «іноді»?
— Серце збивається.
— Давно?
— Кілька років.
— Ти був у лікаря?
— Так.
— Що сказав?
— Стежити за тиском. Приймати ліки.
— Приймаєш?
Михайло відвів очі.
— Михасю.
— Не завжди.
— Ти мені сказав, що здоровий.
— Загалом.
— Не говори це слово.
— Я не хотів лякати.
— Ти збрехав.
— Не зовсім.
— Не починай.
Олена відступила.
— Хто сказав нагадати?
— Ірина.
— Звичайно.
— Не сердься на неї.
— Я не на неї.
— На мене?
— На себе.
— Чому?
— Бо вже встигла повірити, що тепер усе буде легко.
— Я не помираю.
— Твій батько також так казав.
— Він не був рідним.
— Серце не питає про кров.
Її голос затремтів.
— Ти розумієш, що я щойно знайшла тебе?
— Розумію.
— І одразу дізнаюся, що ти не приймаєш ліки.
— Тепер прийматиму.
— Чому маю вірити?
— Бо ти наказала.
— Не жартуй.
Він узяв її за плечі.
— Оленко, лікар сказав, що нічого критичного.
— Покажеш висновок.
— Він удома.
— Привезеш.
— Добре.
— І запишемося до лікаря тут.
— Навіщо тут?
— Хочу почути сама.
— Ти мені не довіряєш.
— У цьому питанні — ні.
Михайло хотів заперечити, але зупинився.
— Домовилися.
— І таблетки.
— У машині.
— Зараз принесеш.
— Я випив зранку.
— Покажеш упаковку.
— Оленко.
— Не сперечайся.
Він раптом усміхнувся.
— Що?
— Ірина сказала, щоб я не робив із тебе святу.
— І?
— Точно не свята.
— Іди по ліки.
Михайло нахилився й поцілував її в чоло.
— Ти сердишся?
— Так.
— Дуже?
— Редактор забороняв.
— Значить, сильно.
— Іди.
Він пішов до дверей.
Олена покликала:
— Михасю.
— Що?
— Більше ніяких прихованих хвороб.
— Немає.
— Борги?
— Трохи.
— Які?
— За обладнання майстерні.
— Ще?
— Штраф за парковку.
— Ще?
— У мене іноді болить коліно.
— Не смішно.
— Я намагаюся сказати все.
— Говори.
— Боюся лікарів.
— Знаю.
— І старості.
Олена підійшла.
— Я також.
— Ти не показуєш.
— Бо в мене мама за стіною. Донька, онук і чоловік, який забуває таблетки. Немає часу боятися.
— Я ще не чоловік.
— Не чіпляйся до слів.
— Мені сподобалося.
Вона поклала долоню йому на щоку.
— Ми втратили тридцять років. Це не означає, що решту треба прожити в паніці.
— Тоді не сердься.
— Буду сердитися. Це не паніка.
— А що?
— Любов.
Михайло завмер.
— Скажи ще раз.
— Не зловживай.
— Оленко.
— Любов.
Він обійняв її.
За дверима кімнати Надія тихо покликала доньку.
Олена відступила.
— Я до неї.
— А я по ліки.
— Повернешся?
Михайло подивився.
— Ти ще питаєш?
— Так.
— Повернуся.
Він вийшов.
Олена зайшла до матері.
Надія дивилася на неї ясними очима.
— Він хворий? — запитала.
Олена завмерла.
— Ви чули?
— Трохи.
— Нічого серйозного.
— Ти боїшся.
— Так.
Мати простягнула руку.
Олена цього разу взяла.
— Не тримай його страхом, — сказала Надія.
Олена стиснула пальці.
— Я не ви.
— Знаю.
— Тоді не радьте.
— Не раджу. Прошу не повторювати.
Олена хотіла відпустити руку.
Не відпустила.
— Я не буду ховати листи.
— Можна ховати людину й без листів.
— Як?
— Турботою. Ліками. Заборонами. Постійним страхом, що вона помре.
Олена дивилася на матір.
Ці слова було боляче чути саме від неї.
— Ви все розуміли?
— Не тоді.
— А тепер?
— Тепер пізно.
— Для вас.
— Для мене.
Надія заплющила очі.
— Іди до нього.
— Він повернеться.
— Тоді чекай.
Олена залишилася біля ліжка.
Вона думала про Олексія, який любив іншу жінку ще до їхнього розлучення. Про Ірину, яка колись порвала Оленин лист, а потім склеїла. Про Михайла, що приховав аритмію, бо боявся знову втратити знайдене щастя.
Усі вони були дорослими людьми.
Не святими.
Не винними у всьому.
Не невинними повністю.
Вони любили, ревнували, боялися, мовчали й іноді робили боляче тим, кого хотіли втримати.
Через пів години відчинилися вхідні двері.
Михайло зайшов із пакетом ліків і дерев’яним ящиком.
— Що це? — запитала Олена, вийшовши в коридор.
— Листи.
— Навіщо приніс?
— Не хочу, щоб вони лежали в машині.
— Де покладемо?
— Не знаю.
Олена взяла ящик.
Він був важкий.
Усередині лежали їхні дитячі записки, повернуті конверти, фотографії, газетні вирізки й листи, які ховали матері, дружини, пошта, страх і час.
— У моїй шафі є місце, — сказала вона.
Михайло усміхнувся.
— Точно?
— Так.
— Твоя мати не забере?
— Тепер ключ буде в мене.
Вони разом поставили ящик на полицю.
Поруч Олена поклала свою коробку.
Дві різні скриньки.
Два прожиті життя.
Між ними залишалася невелика відстань.
Михайло хотів посунути ближче.
Олена зупинила.
— Нехай поки стоять окремо.
— Чому?
— Бо й наші життя ще не стали одним.
— Колись стануть?
Вона подивилася на нього.
— Не «колись».
— Тоді коли?
— Коли навчимося не стирати те, що було до нас.
Михайло кивнув.
— Домовилися.
Він зачинив шафу.
Ключ залишив у замку.
Олена витягла й поклала до кишені.
— Не довіряєш?
— Уже навчена.
Він узяв її за руку.
— Я також.
Вони стояли біля шафи, за дверцятами якої лежали листи чотирьох людей. Їхні слова до Олени й Михайла. Їхні образи. Вибачення. Невисловлена любов.
Минуле не можна було викинути, не знищивши частину себе.
Але й жити всередині старих коробок вони більше не хотіли.
Олена зачинила дверцята.
— Ходімо пити чай.
— Без цукру?
— Тобі — без.
— Це насильство.
— Це турбота.
— Твоя мати щойно сказала, що турботою можна тримати.
Олена примружилася.
— Ти підслуховував?
— Двері були відчинені.
— Тоді пий із цукром і помирай.
— Оце вже любов.
Вона засміялася.
Михайло обійняв її ззаду, поклав підборіддя на плече.
— Оленко.
— Що?
— Я не хочу стирати Ірину.
— І не треба.
— А ти Олексія?
— Ні.
— Навіть трохи?
— Не починай.
— Добре.
— Знову.
— В особливих випадках.
Вони пішли на кухню.
За вікном ішов дрібний дощ. Надія спала. Катерина надіслала фотографію Марка з полагодженим роботом. Максим написав, що вже шукає квитки на осінь. Олексій стояв десь у своєму новому житті поруч зі Світланою. Ірина, можливо, розповідала чоловікові, що Михайло нарешті знайшов дівчинку з лісу.
Ніхто з них не був зайвим.
Кожен залишив у цій історії частину себе.
І якщо Олена та Михайло хотіли бути разом, їм доведеться навчитися любити не лише одне одного.
А й життя, які привели їх до цієї зустрічі.
Розділ 23
Повернення до Березівки
До села вони виїхали наступної суботи ще до світанку. Олена майже не спала. Кілька разів вставала, перевіряла сумку, документи, ліки матері, телефон і дерев’яний місяць на шиї. Потім згадувала, що їде лише на два дні, і викладала половину речей назад.
Михайло приїхав о п’ятій сорок.
Вони домовлялися на шосту.
Олена побачила його машину з вікна й усміхнулася.
Не запізнився.
Навіть тепер не міг дозволити собі прийти вчасно. Тільки раніше.
Катерина залишалася з Надією. Вона ночувала в квартирі разом із Марком, який від самого вечора просив узяти його до села.
— Я теж хочу до містка.
— Іншим разом, — сказала Олена.
— Чому не зараз?
— Бо прабабусю не можна залишати.
— Мама залишиться.
— А ти їй допомагатимеш.
— Чим?
— Не шуміти.
Марко насупився.
— Це найважче.
Вранці він усе-таки прокинувся й вийшов у коридор у піжамі.
— Дід Михась уже приїхав?
— Ще не дід, — сказала Катерина.
— Він погодився.
— На одне слово не оформляють документи.
— Які документи?
— Марку, йди спати.
Олена нахилилася й поцілувала онука.
— Привеземо тобі щось із лісу.
— Жабу.
— Живу?
— Звичайно.
— Мама зрадіє.
Катерина подивилася на матір.
— Навіть не думай.
— Привезу дерев’яну.
— Тоді можна.
Надія не спала. Лежала на боці, обличчям до дверей. Коли Олена зайшла, мати розплющила очі.
— Їдете?
— Так.
— До села?
— Так.
— У бабину хату?
— Спочатку туди.
Надія кивнула.
— Біля могили Катерини зліва камінь просів.
— Я подивлюся.
— І Василеві квіти.
— Поставлю.
— Марії також.
Олена завмерла.
— Ви хочете, щоб я поклала квіти Марії?
— Так.
— Після всього?
— Вона теж боялася.
— Це не виправдання.
— Не виправдання.
Надія важко вдихнула.
— Але вона була матір’ю Михася.
— Прийомною.
— Матір’ю.
Олена поправила ковдру.
— Добре.
Цього разу слово не викликало усмішки.
— Ти повернешся завтра? — запитала Надія.
— Увечері.
— Не поспішай через мене.
— Мамо.
Олена сама не помітила, як назвала її.
Надія здригнулася.
В очах з’явилися сльози.
— Що?
— Нічого.
— Я сказала, що повернуся.
— Я почула інше.
Олена відвела погляд.
— Не вигадуйте.
— Добре.
— І не говоріть це слово.
Надія слабко всміхнулася.
— Передай Михайлові…
Вона замовкла.
— Що?
— Нічого.
— Знову?
— Скажи, що я дякую.
— За що?
— Що зайшов до мене.
— Скажете самі, коли повернемося.
Олена поцілувала матір у чоло.
Надія взяла її за руку.
— Не бійтеся бути щасливими.
— Ви тепер радитимете щодня?
— Поки можу.
— Тоді бережіть сили.
Михайло чекав біля під’їзду. Побачив Олену з сумкою й відразу забрав.
— Я сама.
— Знаю.
— Знову починається?
— Сумка без коліщат.
— Це не причина.
— Для мене причина.
Він поклав речі до багажника. На задньому сидінні стояли пакети з продуктами, коробка інструментів і два букети.
— Кому квіти? — запитала Олена.
— Батькам.
— Усім?
— Усім.
— Навіть Марії?
Михайло подивився.
— А чому ні?
— Мама попросила.
— Що саме?
— Покласти їй квіти.
Він мовчки зачинив багажник.
— Вона сказала ще щось?
— Подякувала, що ти зайшов.
— Мені не було за що дякувати.
— Для неї було.
Вони сіли в машину.
Михайло завів двигун, але не рушив.
— Ти готова?
— Ні.
— Я також.
— Тоді їдь.
Місто ще спало. На дорогах було порожньо, лише біля пекарні стояла вантажівка, а на зупинках чекали перші пасажири. Олена дивилася у вікно, стискаючи ремінець сумки.
— Хочеш повернутися? — запитав Михайло.
— Ні.
— Ти мовчиш.
— Думаю.
— Про що?
— Якою буде хата.
— Старою.
— Я знаю.
— Я трохи ремонтував.
— «Трохи» у твоєму виконанні може означати новий дах, фундамент і каналізацію.
— Каналізацію не встиг.
— Михасю.
— Жартую. Є.
Олена повернулася.
— Ти відремонтував бабину хату?
— Не всю.
— Навіщо?
— Не міг дивитися, як розвалюється.
— Вона ж не твоя.
— Була твоєю.
— Це не відповідь.
— Іншої немає.
Вона дивилася на його профіль.
— Ти чекав, що я повернуся?
— Спочатку так.
— А потім?
— Потім лагодив, бо вже почав.
— Брешеш.
— Трохи.
— Михасю.
Він зітхнув.
— Я не знав, де ти. Не знав, чи жива. Але коли приїздив у село, мені здавалося: якщо хата стоятиме, дорога до тебе не зникне зовсім.
Олена торкнулася його руки на кермі.
— Міг продати.
— Не моє.
— Після смерті бабусі хата перейшла мамі.
— Вона не хотіла.
— А ти?
— Викупив.
Олена відсмикнула руку.
— Що?
— Давно.
— Ти купив бабину хату?
— Так.
— У моєї матері?
— Через нотаріуса.
— Вона знала, що ти?
— Знала.
— І нічого мені не сказала.
— Тоді ви майже не спілкувалися.
— Це не виправдання.
— Я не просив мовчати.
Олена відвернулася до вікна.
— Коли?
— Після смерті Марії.
— Шість років тому.
— Так.
— За скільки?
— Неважливо.
— Для мене важливо.
— Оленко.
— Скажи.
Він назвав суму.
Олена здивовано глянула.
— Вона взяла так мало?
— Хата була майже аварійна.
— Але земля…
— Я заплатив більше, ніж вона просила.
— І не сказав мені.
— Я не знав, де ти.
— Міг шукати через документи.
— Не було твоєї адреси.
Вона замовкла.
Це було правдою.
— Значить, хата твоя.
— Наша.
— Не говори так.
— Чому?
— Бо я нічого не вкладала.
— Ти вклала дитинство.
— Дитинство не оформлюють у власність.
— Шкода.
Олена не втримала усмішки.
— Ти все повертаєш до жарту.
— Бо ти сердишся.
— Я не серджуся.
— Брешеш.
— Я розгублена.
— Це можна.
За містом почалися поля. Сонце піднімалося над землею, вкриваючи стерню золотим світлом. Дорога була знайомою лише частково. Деякі села змінилися, з’явилися нові заправки, склади й великі рекламні щити. Інші залишилися такими самими: похилені паркани, автобусні зупинки, криниці біля дороги.
Олена час від часу впізнавала поворот.
— Тут ми колись зупинялися через пробите колесо.
— Пам’ятаю.
— Тобі було дванадцять.
— А ти намагався ремонтувати.
— Водій не мав домкрата.
— Ти підкладав каміння.
— Спрацювало.
— Він потім сказав, що ти станеш механіком.
— Розумний чоловік.
— Ти пам’ятаєш усіх, хто хвалив тебе.
— А тих, хто сварив, забуваю.
— Зручно.
Близько десятої вони зупинилися біля придорожнього кафе. Михайло хотів випити кави, але Олена замовила йому чай.
— Ти не вдома, щоб командувати, — сказав він.
— У тебе тиск.
— Я випив таблетки.
— Покажи.
— Ти серйозно?
— Так.
Він дістав упаковку.
— Задоволена?
— Трохи.
— Каву можна?
— Маленьку.
— З двома ложками.
— З однією.
— Це торг?
— Так.
— Домовилися.
Вони сіли біля вікна. За сусіднім столом молода пара сперечалася, куди їхати у відпустку. Дівчина хотіла до моря, чоловік — у гори.
— Ми також так будемо? — запитав Михайло.
— Як?
— Сваритися через відпустку.
— Спочатку треба навчитися жити разом більше двох днів.
— Я готовий.
— Ти готовий до всього, доки це не сталося.
— А ти?
— Я хоча б сумніваюся чесно.
— Це твоя найгірша риса.
— Яка?
— Обережність.
— Моя мати була обережною.
— Ні. Вона була владною.
— Я іноді також.
— Знаю.
— І що?
— Мені подобається, коли не переходиш межу.
— А де вона?
— Будемо шукати.
Олена подивилася на молоду пару.
— Вони ще не знають, через що справді варто сваритися.
— А ми знаємо?
— Ми втратили багато часу через чужі рішення. Не хочу тепер втрачати через свої.
— Тоді не втратимо.
— Ти знову обіцяєш те, чого не можеш знати.
— Я обіцяю старатися.
— Оце можна.
Коли до Березівки залишилося кілька кілометрів, Олена перестала говорити. Дорога звузилася. З обох боків підійшов ліс. Старі сосни стояли так само, тільки стали вищими й темнішими.
Вона опустила скло.
У машину ввірвався запах хвої, вогкої землі й листя.
Олена заплющила очі.
— Пахне так само.
— Ліс не знав, що минуло тридцять років.
— А ми знали.
— Не завжди.
На повороті з’явилася стара автобусна зупинка. Її пофарбували в синє, але бетонна лавка залишилася.
Олена притиснула долоню до скла.
— Тут я виходила.
— Я чекав біля тієї берези.
— Її немає.
— Буря зламала.
— Коли?
— Років десять тому.
— Ти все пам’ятаєш.
— Майже.
Біля зупинки стояла літня жінка з сумкою. Побачивши машину, вона вдивилася.
— Хто це? — запитала Олена.
— Не знаю.
Жінка підняла руку.
Михайло пригальмував і опустив скло.
— Михайле Петровичу!
— Доброго дня, тітко Ганно.
— Нарешті приїхав. А це хто з тобою?
Олена відчула, як у селі нічого не змінило.
— Олена, — відповів Михайло.
Тітка Ганна широко розплющила очі.
— Та сама?
Михайло подивився на Олену.
— Та сама.
Жінка перехрестилася.
— Господи. А я казала, що повернеться.
— Кому? — запитала Олена.
— Усім.
— І всі вірили?
— Ніхто. Тепер скажу, що мала рацію.
Вона підійшла ближче.
— Оленко, я тебе пам’ятаю малою. У жовтій сукенці бігала, жаб ловила.
— Пам’ятаю.
— Не пам’ятаєш. Тобі років п’ять було.
— Значить, із розповідей.
— До кого їдете?
Михайло відповів:
— Додому.
Олена глянула на нього.
Тітка Ганна нічого не помітила.
— Заїдете до мене. Я пиріжків напекла.
— Іншим разом.
— Михайле, ти завжди кажеш «іншим разом».
— Тепер у мене є кому нагадати.
Жінка засміялася.
— Бачу.
Коли машина рушила, Олена сказала:
— «Та сама»?
— А що мав сказати?
— «Знайома».
— Ти не знайома.
— Усе село тепер знатиме.
— Уже знає.
— За дві хвилини?
— Тітка Ганна швидка.
Вони звернули на знайому вулицю.
Олена впізнавала хати. Деякі стояли порожні, з вибитими вікнами й зарослими садами. Інші перебудували, обклали цеглою, поставили високі паркани. Старої крамниці не було. На її місці стояв невеликий магазин із пластиковою вивіскою.
Біля колодязя сиділи чоловіки. Побачивши машину Михайла, підняли руки.
— Тебе тут знають, — сказала Олена.
— Я часто приїжджаю.
— Чому не живеш постійно?
— Майстерня в місті.
— Можна було перевезти.
— Не хотів.
— Чому?
— Самому тут важко.
Вона мовчки дивилася вперед.
За поворотом з’явилася бабина хата.
Олена затримала подих.
Дах був новий, темний. Стіни пофарбовані у світлий колір. Віконниці — сині, як колись. Біля хвіртки стояла стара груша, розлога й покручена. Частина гілок була зрізана, але дерево ще жило.
Паркан замінили.
Хвіртка залишилася стара.
Та сама залізна клямка.
Михайло заглушив двигун.
— Приїхали.
Олена не виходила.
— Що? — запитав він.
— Не можу.
— Чому?
— Не знаю.
Він не квапив.
Сидів поруч.
У дворі ворухнулася фіранка.
Олена здригнулася.
— Хтось є?
— Ні. Вітер.
— Мені здалося, бабуся.
— Мені також іноді.
Олена взялася за ручку дверей.
— Ходімо.
Вона вийшла.
Повітря пахло яблуками, землею й димом від сусідської печі. Десь гавкав собака. На городі за парканом квоктала курка.
Олена підійшла до хвіртки.
Торкнулася клямки.
Метал був холодним.
— Ти її не міняв?
— Ні.
— Чому?
— Вона працює.
— І все?
— Не люблю викидати те, що можна врятувати.
Олена відчинила.
Хвіртка скрипнула так само.
Вона ступила у двір.
Під грушею стояла стара лавка. Не та сама, але зроблена за її зразком. Біля хати цвіли айстри. На мотузці висіло кілька дерев’яних прищіпок, хоча білизни не було.
— Ти їх залишив? — запитала Олена.
— Бабині.
— Вони мали згнити.
— Зберігав у хаті.
— Навіщо?
— Не знаю.
Вона підійшла до дверей.
Михайло подав ключ.
— Відчиняй.
— Це твій дім.
— Наш.
— Знову.
— Оленко.
Вона взяла ключ.
Замок був новий.
Ключ повернувся легко.
Олена відчинила двері.
У сінях пахло деревом, сухими травами й хлібом.
Вона завмерла.
— Ти пік?
— Ні.
— Тоді звідки?
— Сусідка принесла вранці.
— Ти сказав, що ми приїдемо?
— Вона сама здогадалася.
— Усе село здогадалося.
Кухня була майже такою самою. Піч побілили. На стіні висів старий рушник. Стіл відреставрували, але подряпини залишилися. Біля вікна стояла бабина скриня.
Олена провела рукою по стільниці.
— Ось тут я пролила молоко.
— І звинуватила кота.
— Він був поруч.
— Спав під лавкою.
— Міг прокинутися.
Вона відкрила піч.
Всередині лежали сухі дрова.
— Топиш?
— Узимку.
— Ти тут ночуєш?
— Часто.
— Сам?
— Іноді Максим приїздить.
— Ірина була?
Михайло замислився.
— Один раз.
Олена повільно зачинила піч.
— Коли?
— Давно.
— Ви ночували?
— Оленко.
— Я запитала.
— Так.
Вона кивнула, ніби відповідь не мала значення.
Мала.
— Де?
— У кімнаті.
— У бабиній?
— У тій, де колись спали твої батьки.
— Зрозуміло.
Михайло дивився.
— Ти ревнуєш?
— Ні.
— Брешеш.
— Мені просто дивно.
— Я не знав, що ти колись повернешся.
— Знаю.
— Ми були чоловіком і дружиною.
— Знаю.
— Не хочу виправдовуватися.
— І не треба.
Олена підійшла до вікна.
За склом стояла груша.
— Вона бачила?
— Хто?
— Баба.
— Оленко.
— Жартую.
— Не схоже.
Вона повернулася.
— Я попереджала, що мені буде важко прийняти твоє життя.
— А мені твоє.
— Тоді не будемо робити вигляд.
— Домовилися.
Михайло підійшов ближче.
— Ірина була тут один раз. Їй не сподобалося.
— Чому?
— Сказала, що в цій хаті живе інша жінка.
— Я?
— Твоя пам’ять.
— І ти все одно привіз її.
— Хотів показати частину себе.
— Жорстоко.
— Так.
— А тепер привіз мене.
— Тебе не привіз. Ти повернулася.
Олена дивилася в його очі.
Ревнощі не зникли, але стали тихішими.
— Де моя кімната?
— Ходімо.
Вони пройшли до маленької кімнати.
Ліжко стояло біля стіни. На полиці — старі книжки, кілька дитячих малюнків, засушені квіти під склом. Над столом висіла фотографія Олени в жовтій сукні.
— Звідки вона?
— Була в бабиній скрині.
— Мама казала, що всі фотографії забрала.
— Не всі.
Олена торкнулася рамки.
На фотографії маленька дівчинка сміялася, тримаючи кошик із квітами. За нею стояв Михась, майже повністю обрізаний краєм кадру.
— Ти спеціально залишив себе?
— Я не різав.
— Значить, баба.
— Можливо.
У кутку стояла дерев’яна жаба.
Олена взяла.
— Це не та.
— Та згнила.
— Ти зробив нову?
— Давно.
— Для кого?
— Не питай.
Вона притиснула жабу до грудей.
— Для мене.
— Можливо.
— Михасю.
— Так.
Олена поставила фігурку на стіл.
— Я думала, коли повернуся, усе стане таким, як було.
— Стало?
— Ні.
— Погано?
— Не знаю.
Вона сіла на ліжко.
— Тут пахне не бабусею.
— Я провітрював.
— Не в цьому справа.
— А в чому?
— Хата жила без мене.
Михайло сів поруч.
— Як і ми.
— Так.
— Це не зрада.
— Знаю.
— Тоді чому сумна?
— Бо дитинство також не чекало.
Він узяв її руку.
— Воно залишило сліди.
— Цього вистачить?
— Має.
Вони довго сиділи мовчки.
Потім Олена підвелася.
— Треба на кладовище.
— Можемо пізніше.
— Ні. Спочатку до них.
Кладовище було на іншому кінці села. Вони пішли пішки, несучи квіти. Дорогою люди зупинялися, віталися, вдивлялися в Олену.
— Ти Оленка Надіїна? — запитала одна стара жінка.
— Так.
— Повернулася?
Олена не знала, що відповісти.
Михайло сказав:
— Приїхала.
— А далі?
— Далі побачимо.
Жінка кивнула, ніби отримала достатньо матеріалу для всього села.
— Гарно, що разом.
Коли відійшли, Олена прошепотіла:
— До вечора нас одружать.
— До обіду.
— Ти задоволений?
— Трохи.
— Не поспішай.
— Я мовчу.
На кладовищі було тихо. Вітер рухав суху траву між могилами. Олена спочатку пішла до баби Катерини.
Надгробок стояв під старою яблунею. На камені — фотографія бабусі в темній хустці, з добрими й трохи хитрими очима.
Олена поклала квіти.
— Привіт, бабусю.
Голос зламався.
Вона присіла й торкнулася холодного каменю.
— Я повернулася.
Михайло стояв позаду.
Олена довго мовчала.
— Ти знала, — сказала нарешті. — Не все. Але знала достатньо. Могла сказати. Могла хоча б написати мені після того, як мама поїхала. Чому мовчала?
Вітер струсив яблуко з гілки. Воно впало в траву.
— Я тебе любила, — продовжила Олена. — І люблю. Але не буду робити вигляд, що ти ні в чому не винна.
Михайло поклав руку їй на плече.
— Вона боялася доньки.
— Усі когось боялися.
— Так.
— А ми платили.
Олена витерла сльози.
— Я привезла Михася.
Вона подивилася на нього.
— Він сивий, буркотливий і не приймає таблетки.
— Не все треба розповідати.
— Бабуся має знати.
Михайло присів поруч.
— Добрий день, бабо Катерино. Я її знайшов.
— Через тридцять років, — додала Олена.
— Не перебивай.
— Кажи правду.
— Я шукав.
— Вона знає.
Він поклав квіти.
— Дякую за хату. І за те, що колись дозволяли нам бігати до лісу.
Вони пішли до могили Василя. Батькова фотографія була зроблена ще молодим. Олена довго дивилася.
— Тату, я не встигла пробачити.
Михайло відступив, залишаючи її саму.
— Ти міг сказати. Хоч раз стати на мій бік до кінця. Але боявся сварки. Боявся втратити сім’ю. І все одно втратив.
Вона поклала квіти.
— Катерина схожа на тебе очима. Марко також. Вони живі. Це головне.
Михайло підійшов.
— Я пам’ятаю його добрим.
— Він був добрий.
— Це не завжди означає сміливий.
— Так.
Далі вони пішли до Петра й Марії.
Могили стояли поруч.
На Петровій фотографії він був у робочій сорочці, трохи примружений від сонця.
Михайло поставив квіти.
— Тату, я привів Олену.
Олена торкнулася його руки.
— Він казав шукати мене.
— Перед смертю.
— Дякую йому.
Михайло кивнув.
Біля Маріїної могили він довго не говорив.
Олена поклала букет сама.
— Моя мама просила.
— Ти не мусила.
— Хотіла.
Вона подивилася на фотографію жінки, яка виховала Михася й водночас ховала її листи.
— Я не знаю, що вам сказати. Ви любили його. Мабуть, сильніше, ніж уміли. Але любов не дала вам права вирішувати за нас.
Михайло стиснув її пальці.
— Я сердита, — продовжила Олена. — І, можливо, ще довго буду. Але дякую, що виростили його. Що він став таким.
— Яким? — тихо запитав Михайло.
— Живим.
Він опустив голову.
Олена обійняла його.
На кладовищі не було нікого, крім них. Лише вітер, сухі трави й голоси, які вже не могли відповісти.
— Ти пробачив її? — запитала Олена.
— Сьогодні трохи більше.
— Через що?
— Ти поклала квіти.
— Це не прощення.
— Знаю.
— Просто не хочу, щоб ненависть стала останнім, що між нами залишилося.
— Саме це вона казала.
— Не нагадуй.
Вони ще довго ходили між могилами. Знайшли старих родичів, сусідів, учителів. Біля деяких фотографій Олена зупинялася й згадувала історії. Михайло слухав.
Коли поверталися, сонце вже стояло високо.
— Тепер до лісу? — запитав він.
— Після обіду.
— Злякалася?
— Трохи.
— Я також.
— Ти ж там буваєш.
— Сам.
— А зі мною?
— Уперше.
У хаті на столі вже стояв кошик із пиріжками. Поруч записка:
«Оленці від тітки Ганни. За тридцять років охололи б».
Олена засміялася.
— Я казала.
— Вона вже всім розповіла.
— До вечора прийдуть гості?
— Якщо не зачинимо хвіртку.
— Зачини.
— Неввічливо.
— Тридцять років нас не бачили. Потерплять ще день.
Вони пообідали на кухні. Михайло нарізав домашню ковбасу, Олена дістала огірки з погреба.
— Ти консервуєш?
— Сусідка.
— У тебе тут повне господарство без господаря.
— Я господар.
— Тільки на вихідні.
— Можу частіше.
Олена подивилася.
— Не починай.
— Я нічого.
— У тебе обличчя говорить.
— Що саме?
— Що вже уявив мене біля печі.
— Не тільки.
— Михасю.
— Я чоловік.
— Це не виправдання для всіх думок.
Він усміхнувся.
— Ти уявляєш?
— Що?
— Як ми тут живемо.
Олена подивилася на старий стіл, піч, вікно з грушею.
— Іноді.
— І?
— Боюся.
— Чого?
— Що це буде не життя, а спроба повернути дитинство.
— Дитинство не повернемо.
— Тоді що?
— Зробимо нові спогади.
— Тут?
— Де захочеш.
Вона відклала ніж.
— Моя мати хвора.
— Знаю.
— Робота в місті.
— Знаю.
— Катерина, Марко.
— Знаю.
— У тебе майстерня.
— Знаю.
— Тоді не говори так легко.
— Я не говорю, що завтра переїдеш.
— Але хочеш.
— Хочу.
— А якщо я не захочу?
Михайло не відповів одразу.
— Буду приїжджати до тебе.
— Усе життя?
— Скільки треба.
— Знову чекатимеш?
— Не окремо. Це інше.
Олена торкнулася його руки.
— Дякую.
— Не поспішай.
— За що?
— Я ще можу почати бурчати.
— Уже.
Після обіду вони пішли до лісу.
Стежка заросла, але Михайло знав дорогу. Попереду йшов він, відсуваючи гілки. Олена ступала повільно, дивилася навколо й намагалася впізнати дерева.
— Дуб мав бути тут.
— Далі.
— Я пам’ятаю інакше.
— Ліс змінився.
— Ти казав, що не змінився.
— Я романтизував.
— Уже чесніше.
Старий дуб стояв на місці.
Стовбур став товстішим, одна велика гілка зламалася, кора почорніла від часу. Біля коріння ще виднілися залишки Місячної фортеці: кілька дощок, каміння й шматок старого даху.
Олена зупинилася.
— Ось вона.
— Те, що залишилося.
Вона підійшла.
Торкнулася дошки.
Дерево розсипалося під пальцями.
— Ти не ремонтував?
— Ні.
— Місток ремонтував, хату ремонтував, а фортецю ні?
— Не зміг.
— Чому?
— Вона була дитячою.
— А місток?
— Через нього можна перейти.
Олена сіла біля дуба.
— Тут ми ховали листи.
— Частину коробки знайшов під підлогою.
— Якої підлоги?
— Залишалася одна дошка.
— І що було?
— Твої стрічки, мушлі, значок Богдана, висохлі квіти.
— Цукерки?
— Миші з’їли.
— Значить, навіть вони дочекалися.
Михайло сів поруч.
— Хочеш відбудувати?
— Не знаю.
— Можна зробити маленький будиночок для Марка.
— Це вже буде його фортеця.
— Саме так.
Олена подивилася на дуб.
— Мабуть, не треба відновлювати все.
— Нарешті.
— Що?
— Я боявся, що попросиш зробити точно таку.
— Ти зробив би?
— Так.
— Тому й не прошу.
Вони підвелися й пішли до річки.
Шум води почули раніше, ніж побачили.
Олена відчула, як серце пришвидшилося.
Стежка вивела до берега.
Місток стояв.
Міцний, широкий, із дерев’яними поручнями. Дошки були темні від дощу, на опорах зеленів мох. Він був більшим за дитячий, але зберігав ту саму лінію.
Олена не рухалася.
— Це він? — запитала.
— Наш.
— Ти справді весь час його ремонтував?
— Так.
— Скільки разів?
— Чотири.
— Чотири містки?
— Перший змило. Другий згнив. Третій зламало дерево. Цей стоїть вісім років.
Вона підійшла до першої дошки.
— Чому?
Михайло став поруч.
— Бо не знав, якою дорогою ти повернешся. Але знав, що через річку тобі доведеться перейти.
Олена подивилася.
— Ти підготував цю фразу?
— Ні.
— Надто красиво для механіка.
— Я тридцять років думав.
Вона ступила на місток.
Він не хитнувся.
— Занадто міцний.
— Тобі не подобається?
— Наш старий скрипів.
— Я можу послабити болти.
— Не смій.
Олена дійшла до середини.
Під ногами текла вода.
У ній відбивалося небо й тонкий денний місяць.
Михайло став навпроти.
— Пам’ятаєш?
— Усе.
— Тут ти мене поцілувала.
— Ти довго збирався.
— Я був вихований.
— Ти боявся.
— Так.
— І тепер?
— Також.
Олена сперлася на поручень.
— Чого?
— Що ми прийшли сюди й тепер ти зрозумієш: любила тільки це місце.
— А ти?
— Боюся, що хотів повернути тебе сюди, а не в своє життя.
— І що тепер думаєш?
Михайло подивився на річку.
— Не знаю.
— Чесно.
— Ти?
— Я люблю це місце. Але не хочу залишатися тут лише тому, що колись була щаслива.
— Не треба.
— І не хочу, щоб ти чекав, ніби я завтра скажу: переїжджаю.
— Не чекаю.
— Брешеш.
— Трохи.
Вона взяла його за руку.
— Я повернулася не до хати й не до містка.
— А до чого?
— До тебе.
Михайло не рухався.
— Скажи ще раз.
— Не зловживай.
— Оленко.
— До тебе.
Він обійняв її.
Річка текла під ними.
Не та сама вода.
Не ті самі береги.
Не ті самі люди.
Але дотик був справжній.
Олена поклала голову йому на груди.
— Серце рівно б’ється?
— Перевіряєш?
— Так.
— Зараз швидше.
— Через аритмію?
— Через тебе.
— Ти завжди переводиш.
— Бо інакше ти дістанеш тонометр.
Вона засміялася.
Михайло торкнувся її підборіддя.
— Можна?
— Що?
— Поцілувати.
— Ти знову питаєш?
— Ми на містку. Тут треба.
Олена піднялася навшпиньки.
— Нахились. Я за тридцять років не виросла.
Михайло нахилився.
Поцілунок був повільним.
Без юнацького поспіху.
Без страху, що хтось побачить.
Без необхідності доводити, що вони не змінилися.
Вони змінилися.
Саме тому могли цілуватися так: знаючи ціну втрати, повернення й кожної хвилини поруч.
Коли відступили, Олена торкнулася його щоки.
— Тепер так.
— Як?
— Не як раніше.
— Гірше?
— Справжніше.
Вони стояли до вечора.
Говорили про хату, дітей, роботу, матір, майстерню. Не вирішили нічого. Не призначили дату переїзду. Не домовилися про весілля. Лише вирішили приїхати наступного місяця з Катериною, Максимом і Марком.
— Максим із-за кордону не приїде за місяць, — сказав Михайло.
— Тоді пізніше.
— Ти вже плануєш?
— Не можна?
— Можна. Мені подобається.
— Марко захоче фортецю.
— Збудуємо.
— Не ти. Він.
— Допоможу.
— І жабу.
— Я зроблю.
— Живу.
— Катерина нас уб’є.
— Значить, дерев’яну.
Коли поверталися до хати, ліс уже темнів.
На галявині Олена зупинилася.
— Почекай.
— Що?
Вона дістала телефон і сфотографувала Михайла біля дуба.
— Навіщо?
— Щоб цього разу був доказ, що ти тут.
— Я не люблю фотографуватися.
— Пізно.
— Тоді разом.
Він став поруч.
Олена ввімкнула камеру, але не могла правильно повернути телефон.
— Ти ж журналістка.
— Я писала, а не фотографувала.
— Дай.
Михайло взяв телефон.
На екрані з’явилися їхні обличчя. Сиві. Втомлені. Щасливі й трохи налякані.
— Усміхнися, — сказала Олена.
— Я усміхаюся.
— Це в тебе серйозне обличчя.
— Іншого немає.
Вона поцілувала його в щоку саме в ту мить, коли він натиснув кнопку.
На фотографії Михайло дивився здивовано, Олена сміялася, а позаду стояв старий дуб.
— Гарна, — сказала вона.
— Я там дурний.
— Справжній.
— Надішлемо дітям?
— Так.
Катерина відповіла першою:
«Нарешті фотографія. Мамо, він справді існує».
Максим написав:
«Тату, ти вмієш усміхатися?»
Марко надіслав голосове:
— Дід Михась, де моя жаба?
Михайло ввімкнув запис:
— Ще в лісі. Ловити?
Відповідь прийшла миттєво:
— Так! Маму не слухай!
Олена засміялася.
— Правильна родина.
Увечері вони сиділи біля печі. Михайло розпалив вогонь, хоча в хаті не було холодно. Олена нарізала яблука, які знайшла під грушею.
Вогонь потріскував.
На столі лежали телефони.
Жоден не боявся, що інший зникне.
— Де я спатиму? — запитала Олена.
Михайло мало не вдавився чаєм.
— У своїй кімнаті.
— А ти?
— В іншій.
— Чому?
— Ми домовилися не поспішати.
— Я запитала, де ти спатимеш.
— У кімнаті батьків.
— Тій самій?
— Так.
Олена подивилася на вогонь.
— Де була Ірина?
Він поставив чашку.
— Знову?
— Я просто уточнила.
— Можу спати на кухні.
— Не треба.
— На лавці.
— Вона коротка.
— Я зігнуся.
Олена всміхнулася.
— Іди у свою кімнату.
— Яка тепер моя?
— Та, де твої речі.
— У мене речі в усіх.
— Звичайно.
Він підійшов.
— Ти хочеш, щоб я залишився?
Вона дивилася в його очі.
— Хочу.
— Тут?
— Поруч.
— Оленко.
— Не поспішай.
— Я стою.
— І стоятимеш.
Вона поцілувала його в щоку.
— На добраніч.
— Жорстока.
— Ти сам шукав.
У своїй дитячій кімнаті Олена довго не могла заснути. Слухала, як у печі потріскують дрова, як за вікном шумить груша, як у сусідній кімнаті ходить Михайло.
Потім усе стихло.
Вона заплющила очі.
За кілька хвилин почула легкий стукіт.
— Хто?
— Обслуговування старих спогадів.
Олена засміялася.
— Заходь.
Михайло відчинив двері. Стояв у темряві.
— Я не можу заснути.
— І я.
— Можна посидіти?
— Можна.
Він сів на край ліжка.
Олена посунулася.
— Тільки посидіти.
— Звичайно.
— Не говори так підозріло.
— Я мовчу.
Вони лягли поверх ковдри, не роздягаючись. Михайло обійняв її за плечі. Олена поклала голову йому на груди.
— Серце? — запитав.
— Перевіряю.
— Працює.
— Нехай.
За вікном світив місяць.
Його світло падало на дерев’яну жабу, стару фотографію й двох людей, які повернулися до дитячої кімнати через тридцять років.
Вони не намагалися стати молодими.
Не просили минуле віддати втрачене.
Просто лежали поруч.
Уперше в хаті, де їх колись розлучили, ніхто не наказував Олені йти до своєї кімнати.
Ніхто не зачиняв дверей.
Ніхто не вирішував, скільки їм можна бути разом.
Перед сном Олена прошепотіла:
— Михасю.
— Що?
— Тепер я розумію, навіщо ти ремонтував місток.
— Навіщо?
— Щоб одного дня перейти його разом.
Михайло поцілував її в волосся.
— Ні.
— А навіщо?
— Щоб ти могла повернутися, навіть якщо мене вже не буде.
Олена різко підняла голову.
— Не говори так.
— Я не про смерть.
— А про що?
— Про вибір. Місток не повинен належати людині. Він просто має стояти.
Вона торкнулася його губ.
— Тепер стоятиме для нас.
— Для дітей.
— Для Марка.
— Для всіх, хто запізнився.
Олена знову поклала голову йому на груди.
Цього разу серце билося рівно.
За стіною мовчала стара хата.
Біля річки стояв місток.
А дорога, якою вони повернулися, більше не закінчувалася біля зачинених дверей.
Розділ 24
Не все повертається одразу
Після повернення з Березівки перші кілька днів Олена жила так, ніби частину себе залишила в старій хаті.
Вранці прокидалася у міській квартирі, чула шум машин за вікном, кроки сусідів над головою, дзвін ліфта — і кілька секунд не могла зрозуміти, чому не пахне дровами.
Рука шукала поруч Михайла.
Знаходила холодну подушку.
Він поїхав до майстерні того самого вечора, коли вони повернулися. Хотів залишитися ще на день, але Сергій зателефонував: один із клієнтів привіз машину після аварії, постачальник затримував деталі, а в майстерні зламався компресор.
— Я можу не їхати, — сказав Михайло.
— Поїдь.
— Ти сердита?
— Ні.
— Тоді чому так сказала?
— Бо в тебе робота.
— А в тебе?
— Мама, редакція, Катерина.
— Значить, усе як раніше.
Олена відчула в його голосі образу.
— Що саме?
— У тебе своє життя. У мене своє.
— Ми тільки почали.
— Саме тому не хочу знову жити від зустрічі до зустрічі.
— Минув один тиждень.
— Для тебе один.
— А для тебе?
— Тридцять років і один тиждень.
Вона обійняла його.
— Їдь. У п’ятницю побачимося.
— Точно?
— Точно.
— Ти приїдеш до мене?
— Подивлюся.
Михайло відступив.
— Знову.
— Що?
— «Подивлюся».
— У мене робота.
— Я не прошу переїхати завтра.
— А звучить так.
— Добре. Мовчу.
— Не говори це слово.
Він поцілував її в чоло й поїхав.
Після його від’їзду квартира стала тісною.
Раніше Олена вважала її надто великою. Тепер кожна кімната нагадувала, що Михайла тут немає.
На кухні залишилася його чашка. Він пив із великої білої, хоча Олена дала синю.
— У білій більше.
— Кава однаково шкідлива.
— Тоді навіщо менша чашка?
— Щоб менше шкодити.
— Я сам вирішу.
— Уже починаєш?
— Ти почала.
Вони тоді засміялися.
Тепер біла чашка стояла на сушарці, і Олена не прибирала її до шафи.
Телефонували щовечора.
Спочатку розмови тривали годинами. Михайло розповідав про майстерню, клієнтів, Сергія, який знову переплутав замовлення. Олена — про стан матері, редакційні справи й Маркові питання.
— Він сьогодні питав, чи ти справжній дід, — сказала вона.
— А ти що?
— Сказала, що справжніх дідів визначають не за документами.
— І за чим?
— За тим, чи вони забирають онуків із садка.
— Можу забрати.
— Ти за триста кілометрів.
— Приїду.
— Не треба їхати через це.
— Чому?
— Бо це нерозумно.
— Ти постійно вирішуєш, що для мене нерозумно.
— А ти хочеш кинути майстерню заради дитячого садка.
— Не кинути. Закрити на день.
— Навіщо?
— Щоб Марко знав, що я приїжджаю не лише цілувати його бабусю.
Олена всміхнулася.
— Він і так знає.
— Звідки?
— Бачив.
— Що саме?
— Як ти мене цілував біля машини.
— І?
— Сказав Катерині, що старі також уміють.
— Розумна дитина.
У четвер Михайло подзвонив раніше.
— Що робиш?
— Пишу.
— Про нас?
— Ні.
— Брешеш.
— Статтю.
— Про що?
— Про стару школу, яку хочуть закрити.
— Важливо?
— Так.
— Важливіше за п’ятницю?
Олена відклала ручку.
— Що з п’ятницею?
— Ти приїдеш?
— Не знаю.
Він замовк.
— Михасю.
— Слухаю.
— У мами лікар о третій. Потім треба в редакцію. Якщо закінчу рано, приїду в суботу.
— Не приїдеш.
— Чому?
— Бо в суботу Катерина попросить допомогти з Марком. У неділю захочеш виспатися.
— Ти вже все вирішив за мене?
— Я знаю, як буде.
— Не знаєш.
— Добре.
— Не говори так.
— А що казати?
— Що розумієш.
— Не розумію.
— У мене хвора мати.
— Знаю.
— Робота.
— Знаю.
— Донька.
— Знаю.
— Тоді чому ображаєшся?
— Бо в усьому цьому немає місця для мене.
Олена відчула, як усередині піднімається гнів.
— Ти серйозно?
— Так.
— Я щодня з тобою говорю.
— Телефоном.
— Ми бачилися минулих вихідних.
— Два дні.
— Ти хочеш, щоб я кинула все?
— Я цього не сказав.
— Але думаєш.
— Думаю, що ми могли б жити разом.
— Де?
— У Березівці.
Вона мовчала.
Михайло продовжив:
— Або в мене в місті. До майстерні ближче.
— А моя робота?
— Можеш писати звідусіль.
— Я редакторка, а не самотня письменниця.
— Переведешся.
— Мама?
— Заберемо.
— Куди?
— У хату.
Олена різко встала.
— Ти вже все придумав.
— Я шукаю варіант.
— Без мене.
— Я зараз говорю з тобою.
— Після того, як уже вирішив, де я працюватиму, де житиме моя мати й коли залишу місто.
— Я не вирішив.
— Ти навіть кімнату, мабуть, уже ремонтуєш.
На тому кінці запала тиша.
Олена відчула холод.
— Михасю.
— Що?
— Ти ремонтуєш?
— Трохи.
— Яку кімнату?
— Твою.
— Навіщо?
— Вона стара.
— Вона була нормальною.
— Підлога скрипить. Вікно пропускає.
— І що ти зробив?
— Замінив раму. Замовив шафу. Хотів поставити письмовий стіл біля вікна.
Олена стиснула телефон.
— Коли?
— Цього тижня.
— Не запитавши мене.
— Я хотів зробити сюрприз.
— Сюрприз?
— Так.
— Ти готуєш мені житло в іншому місті й називаєш це сюрпризом?
— У селі.
— Неважливо.
— Я не змушую переїжджати.
— Тоді навіщо шафа?
— Щоб було куди класти речі, коли приїжджаєш.
— У мене одна сумка.
— З часом буде більше.
— От саме.
Михайло також почав сердитися.
— Що саме?
— Ти все вирішив наперед.
— Я думав про нас.
— Ти думав за нас.
— У чому злочин? Я відремонтував кімнату.
— У тому, що ти не запитав.
— Якби запитав, ти сказала б «не знаю».
— Це моє право.
— Твоє право сумніватися без кінця?
— Моє право вирішувати, де жити.
— Я не забирав його.
— Уже забрав у своїй голові.
Він мовчав.
Олена ходила кімнатою.
— Ти зараз робиш те саме, що наші матері.
— Не порівнюй мене з ними.
— Вони також казали, що знають, як краще.
— Я нічого не забороняю.
— Ти будуєш життя, у яке я маю просто зайти.
— Я будую дім.
— Для кого?
— Для тебе.
— Я не просила.
Михайло важко видихнув.
— Значить, не треба.
— Що?
— Скажи, щоб зупинив ремонт.
— Зупини.
— Добре.
— Не кажи.
— А що ще?
— Не знаю.
— Знову.
— Так, не знаю. Я маю право не знати.
— А я маю право знати, чи ми будемо разом?
— Ми вже разом.
— Телефоном?
— Не перекручуй.
— Я не хочу чекати вихідних.
— А я не можу за тиждень розібрати все життя й переїхати.
— Я не казав за тиждень.
— Ти вже замовив шафу.
— Шафа — не весілля.
— Для тебе ні. Для мене — знак, що ти все вирішив.
Михайло замовк.
Потім сказав:
— Я втомився просити дозвіл на кожен крок.
— Тобі не треба просити на кожен.
— Тоді де межа?
— Там, де починається моє життя.
— А наше?
— Воно ще будується.
— Повільно.
— Так.
— Занадто.
Олена відчула, як слова боляче вдарили.
— Тридцять років тобі було не занадто?
— Саме тому не хочу втрачати ще.
— Ти думаєш, якщо поспішиш, час повернеться?
— Ні.
— Тоді що?
— Хочу прокидатися поруч.
— І я хочу.
— Але?
— Але не ціною всього іншого.
— Яка ціна? Хата? Майстерня? Місто?
— Моя свобода.
На тому кінці стало тихо.
— Ти вважаєш мене загрозою своїй свободі? — запитав Михайло.
— Зараз — трохи.
— Зрозуміло.
— Не ображайся.
— Я не ображаюся.
— Брешеш.
— А ти?
— Я серджуся.
— Добре.
— Михасю.
— Що?
— Не кидай слухавку.
— Не кину.
Але він уже говорив інакше. Холодно. Коротко.
— Що будемо робити? — запитала Олена.
— Нічого.
— Що означає «нічого»?
— Ти сказала зупинити ремонт. Зупиню.
— А далі?
— Працюватиму.
— У п’ятницю не приїдеш?
— Ти зайнята.
— Міг би приїхати в суботу.
— Не хочу нав’язуватися.
— Не перекладай на мене.
— Я не перекладаю.
— Ти зараз караєш мене мовчанням.
— Я говорю.
— Як чужий.
— Можливо, ми й справді ще чужі.
Олена завмерла.
— Не говори так.
— Ти сама сказала, що ми маємо познайомитися заново.
— Це не означає чужі.
— А що означає?
— Михасю…
— Мені треба працювати.
— Зараз вечір.
— У майстерні залишилася машина.
— Ти завжди ховаєшся в залізо.
— Воно хоча б не говорить, що я забираю свободу, коли хочу відремонтувати кімнату.
Він вимкнув дзвінок.
Олена ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
На екрані залишилося його ім’я.
Вона натиснула виклик.
Михайло не відповів.
Подзвонила ще раз.
Телефон був зайнятий.
Олена кинула свій на диван.
— Дурень.
За дверима почулася хода.
Надія стояла, тримаючись за стіну.
— Чого встала? — Олена підбігла. — Я ж казала кликати.
— Чула, як ти кричала.
— Я не кричала.
— Навіть сусіди чули.
— Михайло…
Вона замовкла.
— Посварилися? — запитала мати.
— Це не ваша справа.
— Знаю.
— Тоді навіщо питаєте?
— Бо ти плачеш.
Олена торкнулася щоки.
Справді плакала.
— Ідіть до ліжка.
— Допоможи.
Вона провела матір до кімнати, поправила подушки, дала воду.
— Через що? — тихо запитала Надія.
— Він вирішив, що я переїду до села.
— А ти не хочеш?
— Не знаю.
— Тоді чому сердита?
— Бо він не запитав.
Надія опустила очі.
— Не дивіться так.
— Як?
— Наче хочете сказати, що я схожа на вас.
— Не хочу.
— Але думаю сама.
— Ти не схожа.
— Він сказав, що втомився просити дозволу.
— А ти втомилася, що вирішують за тебе.
— Саме так.
— Обоє праві.
— Це найгірша відповідь.
— Знаю.
Олена сіла біля ліжка.
— Він відремонтував мою кімнату.
— Гарно.
— Мамо.
— Що?
— Не підтримуйте його.
— Я не підтримую. Просто кажу, що чоловік готує дім.
— Без мене.
— Він тридцять років будував місток без тебе.
— І що?
— Можливо, не вміє інакше любити.
Олена подивилася на матір.
— Ви його захищаєте?
— Ні. Намагаюся зрозуміти.
— Раніше не намагалися.
— Тепер маю час лежати й думати.
Олена гірко всміхнулася.
— Він порівняв мене з клієнтом, який відмовляється від ремонту.
— Так і сказав?
— Майже.
— Тоді дурень.
— Нарешті.
— Але ти також.
— Дякую.
— Ти боїшся не переїзду.
— А чого?
— Що доведеться вибрати.
— Між ким?
— Між мною й ним.
— Я вас не залишу.
— Саме це й лякає.
— Мамо.
— Я хвора. Але не маю права тримати тебе біля ліжка.
— Це не те саме.
— Так починається однаково.
Олена підвелася.
— Я не хочу цієї розмови.
— Добре.
— Не кажіть.
Мати всміхнулася.
— Подзвони йому.
— Уже дзвонила.
— Не відповів?
— Ні.
— Приїде.
— Звідки знаєте?
— Він завжди приходив раніше.
Михайло не приїхав у п’ятницю.
Не написав уранці.
Не подзвонив удень.
Олена кілька разів відкривала телефон, бачила, що він був у мережі, й закривала.
Ввечері надійшло коротке повідомлення:
«Я вдома. Усе нормально».
Вона відповіла:
«У якому домі?»
Повідомлення залишилося прочитаним.
Відповіді не було.
Олена майже не спала.
У суботу Катерина приїхала з Марком.
— Де дід Михась? — запитав хлопчик.
— Працює.
— Він обіцяв.
— Що?
— Приїхати.
Олена подивилася на Катерину.
— Ти казала?
— Він сам сказав минулого тижня.
— У нього справи.
Марко насупився.
— Дорослі обіцяють і не роблять.
— Не завжди.
— Він також?
— Він не казав точно.
— Казав.
Хлопчик дістав телефон матері.
— Я йому подзвоню.
Катерина забрала.
— Не треба.
— Чому?
— Бо бабуся сказала, що працює.
— Можна працювати й говорити.
Олена пішла на кухню.
Катерина зайшла слідом.
— Що сталося?
— Нічого.
— Мамо.
— Посварилися.
— Через що?
— Через переїзд.
— Він просив?
— Не зовсім.
— Що означає?
— Відремонтував кімнату.
Катерина усміхнулася.
— Романтично.
— Ні.
— Чому?
— Бо не запитав.
— Він хотів зробити сюрприз.
— Усі тепер це говорять.
— Хто ще?
— Мама.
— Бабуся підтримала його?
— Частково.
Катерина сіла.
— Ти хочеш переїхати?
— Не знаю.
— Тоді проблема не в кімнаті.
— А в чому?
— У тому, що ти боїшся сказати «так» або «ні».
— Не починай.
— Ти сама вчила мене говорити правду.
— Це складніше.
— Завжди складніше, коли стосується тебе.
Олена налила воду в чайник.
— У мене робота.
— Можна знайти іншу.
— Мати.
— Можна забрати або найняти доглядальницю.
— Ти.
— Я доросла.
— Марко.
— Не твоя дитина.
Олена різко повернулася.
— Що це означає?
— Те, що ти любиш його, але не мусиш будувати навколо нього все життя.
— Я хочу бути поруч.
— Будеш.
— Якщо переїду, бачитиму рідше.
— Триста кілометрів, не інша планета.
— Ти легко говориш.
— Бо це не мій вибір.
— Саме так.
Катерина кивнула.
— Тому я й не вирішую. Але й не дозволю прикриватися нами.
Олена вимкнула чайник.
— Я не прикриваюся.
— Мамо, ти тридцять років мріяла бути з ним. Тепер, коли це можливо, шукаєш причини не змінювати нічого.
— Бо в мене є життя.
— І він хоче бути його частиною.
— Не частиною. Усім.
— Ти спитала?
— Він сам сказав, що не хоче жити від зустрічі до зустрічі.
— Я також не хотіла б.
Олена сіла.
— Він вимкнув телефон.
— Бо образився.
— Дорослий чоловік.
— Ти також не написала.
— Писала.
— «У якому домі?» — це не примирення.
— Звідки знаєш?
— Він надіслав мені.
Олена підвела голову.
— Що?
— Запитав, чи ти серйозно.
— І що ти сказала?
— Що так.
— Катерино!
— Він мав право знати.
— Це наша розмова.
— Тоді не втягуйте мене.
— Він перший написав.
— Бо не знав, із ким поговорити.
— У нього є Максим.
— Максим сказав те саме, що я.
— Вони вже обговорюють мене?
— Звичайно. Так само як ми його.
Олена закрила обличчя руками.
— Чудово.
— Мамо.
— Що?
— Подзвони.
— Нехай сам.
— Ви обоє поводитеся як діти.
— Він не відповість.
— Приїдь.
— До нього?
— Так.
— Без попередження?
— Він приїжджав.
— Це інше.
— Чому?
Олена не знала.
Увечері вона зібрала сумку.
Надія побачила.
— Куди?
— До Михайла.
— Правильно.
— Не радійте.
— Не радію.
— Катерина залишиться.
— Я не питаю.
— Мамо.
— Що?
— Ви справді не проти?
— Щоб ти поїхала?
— Так.
Надія подивилася на неї.
— Я все життя була проти. Не допомогло.
Олена нахилилася й поцілувала її.
— Повернуся завтра.
— Не обіцяй.
— Чому?
— Раптом захочеш залишитися.
— Я не залишу вас.
— Знову починаєш.
Олена взяла сумку.
— Ліки на столі. Катерина знає.
— Їдь.
До міста Михайла вона прибула пізно ввечері.
Поїздів не було, тому сіла на автобус. Три години слухала, як поруч хропе чоловік, як дитина на задньому сидінні просить воду, як водій лається через ремонт дороги.
Михайлові не написала.
Хотіла побачити його обличчя.
Біля майстерні було темно.
Ворота зачинені.
Олена обійшла будівлю й побачила світло в маленькому вікні службової кімнати.
Постукала.
Ніхто не відповів.
Постукала сильніше.
Усередині щось упало.
Двері відчинив Сергій.
— Олено Василівно?
— Михайло тут?
Він розгубився.
— Ні.
— Де?
— Поїхав у село.
— Коли?
— Учора ввечері.
— Сам?
— Так.
— Чому не сказав?
— Я думав, ви знаєте.
Олена дістала телефон.
Зв’язок був слабкий, але виклик ішов.
Михайло не відповів.
— Він часто там не чує, — сказав Сергій. — У хаті зв’язок поганий.
— Що робив перед від’їздом?
— Скасував замовлення.
— Яке?
— Шафу.
Олена відчула біль.
— Уже?
— Майстер мав привезти в понеділок.
— Що ще?
— Повернув стіл.
— Який стіл?
— Письмовий.
Вона відвернулася.
— Дякую.
— Ви поїдете до села?
— Так.
— Зараз?
— Так.
— Ніч.
— Знаю.
— Я можу відвезти.
— Не треба.
— Автобусів немає.
Сергій узяв ключі.
— Михайло Петрович мене вб’є, якщо дізнається, що відпустив вас саму.
— Він уже багато чого зробив без мене.
— Тим більше.
До Березівки їхали мовчки.
Сергій кілька разів хотів щось сказати, але передумував.
Нарешті запитав:
— Ви через кімнату посварилися?
Олена глянула.
— Усі знають?
— Він сказав скасувати.
— І пояснив?
— Сказав, що більше не буде робити те, чого не просили.
— Злий?
— На себе.
— Звідки знаєш?
— Він дві години ремонтував справний компресор.
Олена ледь усміхнулася.
— Це погано?
— Для компресора — так.
Біля хати світло не горіло.
Машина Михайла стояла у дворі.
Олена подякувала Сергієві й відчинила хвіртку.
— Я почекаю, — сказав він.
— Не треба.
— Поки світло не ввімкнете.
Вона зайшла.
Двері були не замкнені.
У хаті пахло димом.
Піч давно згасла.
— Михасю?
Тиша.
Олена ввімкнула світло.
На кухні нікого.
У кімнаті батьків — порожньо.
Її двері були відчинені.
Михайло сидів на підлозі біля вікна. Навколо лежали дошки, інструменти й знятий плінтус.
Він підняв голову.
— Ти?
— Я.
— Як приїхала?
— Сергій привіз.
— Навіщо?
— Бо ти не відповідав.
— Зв’язку немає.
— Міг написати перед дорогою.
— Ти сказала зупинити ремонт.
— І тому треба було зникнути?
— Я не зник. Написав, що вдома.
— У якому?
Михайло подивився навколо.
— У цьому.
— А я подумала, що у своєму місті.
— Хата моя.
— Ти сам казав «наша».
— Помилився.
Олена поставила сумку.
— Не поводься як дитина.
— Ти приїхала сваритися?
— Приїхала поговорити.
— Ми вже.
— Ні. Ми кричали телефоном.
Він підвівся.
— Я скасував усе. Шафи не буде. Столу також.
— Знаю.
— Сергій сказав?
— Так.
— Чудово.
— Не починай.
— Я не починаю.
— Ти зняв плінтус навіщо?
— Підлогу хотів вирівняти.
— Я сказала зупинити.
— Зупинив.
— Сидячи з молотком?
Михайло кинув молоток у ящик.
— Ти завжди все перетворюєш на допит.
— А ти — на образу.
— Я не ображений.
— Тоді подивися на мене.
Він подивився.
Очі були втомлені, червоні.
— Ти спав?
— Ні.
— Таблетки пив?
— Так.
— Покажи.
— Оленко.
— Покажи.
Він дістав упаковку з кишені.
— Задоволена?
— Ні.
— Чому?
— Бо ти поїхав мовчки.
— Я не хотів тиснути.
— І тому відсторонився.
— Ти сказала, що я забираю свободу.
— Коли вирішуєш за мене — так.
— Я зрозумів.
— Ні. Ти образився й вирішив нічого більше не робити.
— А що треба?
— Говорити.
— Я говорив.
— «Добре. Нічого не робитиму» — це не розмова.
— А «зупини ремонт»?
— Я сказала в гніві.
— Я мав здогадатися?
— Ні.
Олена сіла на ліжко.
— Я не хочу, щоб ти скасовував усе.
— Тепер що?
— Хочу, щоб запитав.
Михайло сів навпроти.
— Добре.
— Не говори.
— Що саме запитати?
— Чи хочу я мати тут кімнату.
— Хочеш?
Олена подивилася навколо.
Стара фотографія.
Дерев’яна жаба.
Вікно, за яким темнів сад.
— Хочу.
Михайло завмер.
— Що?
— Кімнату хочу.
— Ти серйозно?
— Так.
— Тоді навіщо…
— Бо кімната — це не переїзд.
— Я знаю.
— Не знаєш. Ти вже бачив мене тут постійно.
— Бачив.
— А я ще ні.
— Чому?
— Бо боюся.
— Чого?
— Що якщо переїду, усе стане звичайним.
— А це погано?
— Раптом ми не витримаємо.
— Можемо.
— От бачиш.
— Але можна не переїжджати одразу.
— Саме так.
Він потер обличчя.
— Я поспішив.
— Так.
— Пробач.
— Пробачаю.
— Так швидко?
— За кімнату — так.
— А за мовчання?
— Ще ні.
Михайло кивнув.
— Справедливо.
Олена взяла його руку.
— Я також винна.
— У чому?
— Порівняла тебе з нашими матерями.
— Було боляче.
— Знаю.
— Але трохи правди було.
— Саме тому сказала.
— Я не хочу бути таким.
— Тоді не вирішуй за мене.
— А ти не прикривайся іншими людьми, коли боїшся.
Вона насупилася.
— Катерина тобі сказала?
— Максим.
— Вони всі змовилися.
— Мабуть.
— Я не прикриваюся.
— Ти постійно говориш: мама, робота, Марко.
— Вони важливі.
— Так. Але ти жодного разу не сказала: «Я не хочу». Говориш лише, чому не можеш.
Олена мовчала.
— Хочеш жити зі мною? — запитав Михайло.
Питання прозвучало просто.
Без містка.
Без цукерок.
Без тридцяти років.
Як доросле питання, на яке не можна відповісти красивою фразою.
— Хочу, — сказала вона.
Михайло видихнув.
— Тоді що нам заважає?
— Я не готова зараз.
— Це інша відповідь.
— Я знаю.
— Скільки часу треба?
— Не знаю.
Він скривився.
— Не починай.
— Мовчу.
— Мама може померти.
— Знаю.
— Я не можу перевезти її без її згоди.
— Знаю.
— Роботу треба передати.
— Знаю.
— Катерина звикне.
— Вона вже.
— Я сама маю звикнути.
— До чого?
— Що маю право бути щасливою не лише уривками.
Михайло стиснув її руку.
— Я також звикаю.
— До чого?
— Що любов — не ремонт. Не можна розібрати, замінити зношене й зібрати за планом.
— Нарешті.
— Але плінтус однаково треба міняти.
Олена засміялася.
— Нестерпний.
— Ти приїхала.
— Бо боялася, що зник.
— Я не зникну.
— Ти не відповідав.
— Працював.
— Сидів на підлозі.
— Думав.
— Міг подзвонити.
— Міг.
— Чому не подзвонив?
Михайло опустив очі.
— Хотів, щоб ти приїхала сама.
— Ти серйозно?
— Не повністю.
— Маніпулятор.
— Трохи.
— Отже, все-таки схожий на матерів.
— Не кажи.
Олена штовхнула його плечем.
Він упав на ліжко й потягнув її за собою.
— Михасю!
— Що?
— Сергій чекає надворі.
— Нехай їде.
— Він привіз мене.
— Подякуємо.
— Відпусти.
— Не хочу.
— Ми ще не закінчили розмову.
— Саме тому тримаю.
Олена лежала поруч, дивилася на нього.
— Ти справді думав, що я не хочу бути з тобою?
— Так.
— Після всього?
— Саме після всього.
— Чому?
— Бо спогад любити легше. Він нічого не вимагає.
— А ти вимагаєш?
— Хочу ранки. Вечері. Твої речі в шафі. Хочу, щоб ти сварилася через каву щодня, а не телефоном.
— Це багато.
— Знаю.
— І я хочу.
Михайло торкнувся її щоки.
— Тоді скажи, що ця кімната твоя.
— Поки що для вихідних.
— Добре.
Вона примружилася.
— У цьому випадку можна.
Він поцілував її.
Спочатку обережно.
Потім так, ніби хотів стерти два дні мовчання.
Олена обійняла його за шию.
Молоток упав із ящика.
За вікном засигналив автомобіль.
— Сергій, — прошепотіла вона.
— Нехай.
— Він подумає.
— Нехай хоч раз правильно подумає.
Олена засміялася.
Михайло підвівся й вийшов у двір.
За кілька хвилин повернувся.
— Поїхав.
— Що сказав?
— Що в понеділок не чекатиме.
— А ти?
— Сказав, що буду.
— Будеш?
— Не знаю.
— Оце вже можна.
Вони розпалили піч.
Олена зварила чай. Михайло приніс із погреба яблука й банку огірків.
Сиділи на кухні, як у перший вечір, але тепер між ними не було страху злякати щастя.
Була сварка.
Образа.
Невдалі слова.
І розмова, після якої ніхто не пішов.
— Завтра повернемо шафу, — сказав Михайло.
— Ти вже скасував.
— Замовлю знову.
— Спочатку покажеш.
— Фотографію?
— Креслення.
— Шафа, не двигун.
— Неважливо.
— Колір?
— Світле дерево.
— Я думав темне.
— От бачиш. Уже добре, що запитав.
— Стіл?
— Біля вікна.
— Великий?
— Щоб писати.
— Про нас?
— Можливо.
— Тоді великий.
— І полицю.
— Для листів?
— Для книжок.
— Листи в шафі?
— Поки що.
— Ліжко залишити?
Олена подивилася.
— Яке?
— Це вузьке.
— Тобі не подобається?
— Удвох тісно.
— Хто сказав, що спатимемо вдвох?
— Я сподівався.
— Спочатку запитай.
Михайло зробив серйозне обличчя.
— Олено Василівно, чи дозволите поставити двоспальне ліжко у вашій кімнаті для вихідних?
— Подумаю.
— Знову.
— Добре. Дозволяю.
— Це слово тепер мені подобається.
— Не звикай.
Уночі вони не розходилися по різних кімнатах.
Михайло приніс ще одну ковдру, перевірив замок на дверях і довго ходив, шукаючи чисту постіль.
— У шафі, — сказала Олена.
— У якій?
— Бабиній.
— Там рушники.
— Під ними.
— Звідки знаєш?
— Це моя хата.
Він зупинився.
— Скажи ще раз.
— Не зловживай.
— Оленко.
— Наша хата.
Михайло підійшов і обійняв її.
— Тепер можна помирати.
Вона відштовхнула.
— Ще раз так скажеш — спатимеш на кухні.
— Зрозумів.
— Ліки випив?
— Так.
— Точно?
— Покажу упаковку.
— Не треба.
— Ти мені довіряєш?
— У цьому питанні ще ні.
Вони лягли поруч.
Ліжко справді було вузьке.
Михайло лежав майже на краю.
— Не впадеш? — запитала Олена.
— Якщо впаду, ти винна.
— Чому?
— Не дозволила купити нове.
— Купуй.
— Двоспальне?
— Так.
— Записати?
— Уже радієш.
— Дуже.
— Редактор…
— У відпустці.
Вона поклала голову йому на плече.
— Михасю.
— Що?
— Ми ще сваритимемося.
— Знаю.
— Можливо, сильно.
— Знаю.
— Я іноді тікатиму до міста.
— Приїду.
— Не одразу.
— Запитаю.
— Правильно.
— А ти?
— Що я?
— Не зникай у мовчанні.
— Постараюся.
— Не «постараюся».
— Не зникну.
Він поцілував її в волосся.
— І я не будуватиму за тебе.
— А разом?
— Разом.
За вікном шуміла груша.
Піч тихо потріскувала.
На підлозі лежав знятий плінтус, біля стіни — дошки, а на підвіконні — рулетка й олівець.
Кімната ще не була готова.
Як і вони.
Але тепер це не лякало.
Не все повертається одразу.
Деякі речі треба лагодити повільно.
Не силою.
Не мовчанням.
Не чужими рішеннями.
А запитанням:
— Як ти хочеш?
І чесною відповіддю:
— Разом.
Розділ 25
Останній лист матері
Олена прокинулася від телефонного дзвінка ще до світанку. Спочатку не зрозуміла, де перебуває. Під щокою було Михайлове плече, за вікном шуміла груша, у печі давно згас вогонь. Телефон дзвонив на стільці біля ліжка. Михайло ворухнувся.
— Хто?
Олена побачила ім’я Катерини й відразу сіла.
— Донька.
Відповіла.
— Катерино?
— Мамо, бабусі гірше.
Голос доньки був тихий і напружений.
— Що сталося?
— Уночі важко дихала. Тиск упав. Я викликала швидку.
— Де вона?
— У лікарні.
Олена вже вставала.
— Що сказали?
— Поки нічого точно. Лікар просить, щоб ти приїхала.
— Я виїжджаю.
— Ти в селі?
— Так.
— Михайло з тобою?
Олена подивилася на нього.
— Так.
— Нехай їде також.
— Навіщо?
— Бабуся кликала його.
Олена завмерла.
— Що саме сказала?
— «Михася покличте». Потім заснула.
— Ми будемо за кілька годин.
Вона вимкнула телефон. Михайло вже вдягався.
— Я їду з тобою.
— Можеш залишитися.
— Вона кликала.
— Ти не зобов’язаний.
— Знаю.
Олена швидко складала речі. Руки тремтіли. Светр упав на підлогу. Михайло підняв.
— Спокійно.
— Не говори мені бути спокійною.
— Не кажу. Просто дихай.
— Я дихаю.
— Погано.
Він узяв її за плечі.
— Подивись на мене.
— Немає часу.
— Є п’ять секунд.
Олена підняла очі.
— Вдих.
— Михасю.
— Вдихни.
Вона вдихнула.
— Ще раз.
— Я не дитина.
— Знаю.
— Тоді не командуй.
— Ти сама так робиш.
Олена хотіла відповісти, але тільки притиснулася до нього.
— Вона помре, — прошепотіла.
— Не знаємо.
— Знаємо.
Михайло обійняв сильніше.
— Тоді ми будемо поруч.
Вони виїхали за двадцять хвилин. Небо ще було темним. Дорога лежала порожня, лише зрідка назустріч проходили вантажівки. Михайло їхав швидко, але обережно. Олена весь час дивилася на телефон.
— Катерина не пише, — сказала.
— Може, говорить із лікарем.
— А якщо…
— Не додумуй.
— Ти легко кажеш.
— Ні.
Він стиснув кермо.
— Я теж пам’ятаю дорогу до лікарні.
Олена подивилася.
— Коли помирав Петро?
— Так.
— Пробач.
— За що?
— Я забуваю, що ти також це проходив.
— Ми обоє багато чого забуваємо, коли боїмося.
Через годину Катерина написала:
«Стабілізували. У свідомості. Чекає».
Олена видихнула.
— Жива.
— Я ж казав.
— Ти нічого не казав.
— Думав.
— Не привласнюй.
Він усміхнувся, але очі залишалися серйозними.
До лікарні приїхали близько дев’ятої. Катерина чекала в коридорі. Волосся зібране абияк, на плечах старий светр Олени.
— Як вона?
— Слабка. Лікар сказав, серце. Можуть бути години, можуть дні.
Олена заплющила очі.
— Вона знає?
— Думаю, так.
Катерина подивилася на Михайла.
— Кликала вас.
— Я тут.
— Вона ще просила принести коробку.
— Яку? — запитала Олена.
— Сказала: «Ту маленьку, синю, з нижньої полиці».
Олена зблідла.
— У шафі?
— Так.
— Ти принесла?
— В машині.
— Чому не сюди?
— Не знала, що всередині.
Михайло сказав:
— Принеси.
Катерина пішла.
Лікар дозволив зайти лише двом. Олена й Михайло вдягнули халати. Біля дверей палати вона зупинилася.
— Ти готовий?
— Ні.
— Можеш не заходити.
— Вона кликала.
— Не через це питаю.
Михайло подивився на неї.
— Я не хочу залишати тебе саму.
У палаті пахло ліками й киснем. Надія лежала майже нерухомо. До руки під’єднали крапельницю, біля ліжка тихо працював апарат. Обличчя стало білим, губи сухими.
Олена підійшла.
— Мамо.
Надія розплющила очі.
— Приїхала.
— Так.
— Михась?
Михайло став поруч.
— Я тут.
Надія довго дивилася, ніби намагалася запам’ятати його обличчя.
— Сивий.
— Усі це помічають.
Вона слабко всміхнулася.
— Добре, що прийшов.
— Ви кликали.
— Хотіла встигнути.
Олена сіла.
— Що встигнути?
— Сказати.
— Ви вже сказали.
— Не все.
У палату зайшла Катерина із синьою коробкою. Поставила на тумбочку.
— Бабусю.
— Катрусю.
— Я тут.
— Іди до Марка.
— Він із сусідкою.
— Все одно.
Катерина подивилася на матір.
Олена кивнула.
— Я буду в коридорі.
Коли двері зачинилися, Надія показала очима на коробку.
— Відкрий.
Олена зняла кришку. Усередині лежало кілька фотографій, маленький хрестик, ключі й один пожовклий конверт.
На ньому був почерк Марії.
Михайло впізнав одразу.
— Коли вона написала?
Надія важко вдихнула.
— Після… вашої розлуки. Через три роки.
Олена дістала лист.
— Чому він у вас?
— Не відповіла.
— Що там?
— Читай.
Руки тремтіли. Михайло сів поруч і поклав долоню на її коліно.
Олена розгорнула аркуш.
«Надіє, ми зробили страшну помилку. Я бачу, що Михайло не забув Олену. Він шукає, пише, їздить. Я ховала листи, бо боялася втратити сина. Тепер розумію: саме цим і втрачаю його.
Треба сказати дітям правду. Усю. Що вони не родичі. Що ми домовилися мовчати. Що листи не доходили не випадково.
Нехай вони самі вирішать, чи ще можна щось повернути.
Якщо продовжимо, потім буде пізно.
Марія».
Олена перестала читати.
У палаті стало тихо.
Михайло взяв лист.
Прочитав сам.
Потім ще раз.
— Вона хотіла сказати, — прошепотів.
Надія заплющила очі.
— Так.
— А ви?
— Ні.
Олена стиснула конверт.
— Ви отримали цей лист і нічого не зробили?
— Нічого.
— Мені тоді було двадцять.
— Так.
— Я ще не була заміжня.
— Ні.
— Могла знайти його.
— Могла.
— Він мене шукав.
— Так.
Кожне її «так» падало важче за попереднє.
— Чому? — запитала Олена.
Надія дивилася в стелю.
— Боялася.
— Знову.
— Так.
— Чого саме цього разу?
— Що ти поїдеш.
— І я поїхала заміж.
— Знаю.
— До іншого чоловіка.
— Знаю.
— Народила дитину.
— Знаю.
— Прожила двадцять років.
— Знаю.
Олена підвелася.
— Не кажіть це слово так спокійно.
— Я не спокійна.
— Ви лежите й говорите, що знали.
— Бо знала.
— І мовчали.
— Так.
Михайло взяв Олену за руку.
— Сядь.
— Не хочу.
— Тобі стане зле.
— Нехай.
Вона відсмикнула руку.
— Ви мали три роки, мамо. Не одну ніч. Не один страх. Три роки. Марія сама просила все виправити.
— Так.
— Чому ви не відповіли?
— Бо тоді треба було визнати, що я збрехала.
— Перед ким?
— Перед тобою. Перед Василем. Перед усіма.
— І ви вибрали моє життя замість свого сорому.
Надія заплакала.
Сльози текли до вух, губи тремтіли.
— Так.
Олена відступила до вікна.
— Не плачте.
— Не можу.
— А я могла? Усі ті роки?
— Ні.
— Чому ваше «не можу» завжди важливіше?
Михайло мовчав. Йому теж було важко дихати. Він дивився на лист матері.
— Вона не сказала мені, — промовив.
Надія перевела очі.
— Марія?
— Так. Написала вам, але мені не сказала.
— Боялася.
— Знаю.
— Вона хотіла…
— Не виправдовуйте її.
Надія замовкла.
Михайло сів ближче.
— Коли вона помирала, просила знайти Олену. Тепер розумію, чому. Весь цей лист носила в собі.
— Вона ще писала, — сказала Надія.
— Що?
— Через рік.
Олена різко повернулася.
— Де лист?
— Спалила.
— Господи.
— Боялася, що Василь знайде.
— Він знав?
— Не все.
— А що знав?
— Що Марія хоче сказати правду. Він сказав, що треба.
Олена застигла.
— Тато сказав?
— Так.
— І ви не послухали?
— Ні.
— Чому?
— Бо він ніколи не наполягав.
— Ви звинувачуєте його?
— Ні. Себе.
Олена засміялася без радості.
— Тепер легко.
— Не легко.
— Ви помираєте. Сказали все й залишаєте нас із цим.
Михайло підвівся.
— Оленко.
— Не зупиняй.
— Я не зупиняю.
— Тоді що?
— Не говори того, про що шкодуватимеш.
Вона подивилася на матір.
— Я вже шкодую про тридцять років.
Надія простягнула руку.
— Підійди.
— Не хочу.
— Олено.
— Не можу.
Михайло став між ними не тілом, а поглядом.
— Можна не пробачати, — сказав тихо. — Але послухай.
Олена сіла, не беручи матері за руку.
Надія говорила повільно, з паузами.
— Я не прошу забути. Не прошу сказати, що все добре. Я зробила те, чого не можна виправити.
— Тоді чого хочете?
— Щоб ти не любила мене менше.
Олена заплющила очі.
— Не можна вимагати.
— Не вимагаю. Прошу.
— Ви думаєте, любов вимірюється?
— Ні.
— Я люблю вас. Саме тому так болить.
Надія кивнула.
— Знаю.
— Не кажіть.
— Пробач.
— За що саме? За листи? За брехню? За весілля? За те, що бачили, як я живу з іншою людиною, й мовчали?
— За все.
— Так не буває.
— Тоді не пробачай.
Олена дивилася на неї.
— Що?
— Не пробачай, якщо не можеш. Тільки не носи мене в собі як ворога.
— А як?
— Як матір, яка любила погано.
Олена опустила голову.
Михайло відвернувся до вікна. Йому здавалося, що ці слова могла б сказати Марія.
Надія продовжила:
— Я хотіла, щоб ти жила без осуду. Без чужих розмов. Щоб мала правильну сім’ю.
— І що отримала?
— Сім’ю мала. Правильності не було.
— Олексій був хорошим чоловіком.
— Знаю.
— Катерина — не помилка.
— Ніколи.
— Тоді не кажіть, що зруйнували все. Ви зруйнували одне життя. Але з нього народилося інше.
— Я цим виправдовувалася.
— А тепер?
— Тепер розумію, що не мала права обирати, хто народиться, а хто ні.
Михайло повернувся.
— Наші діти не плата за вашу брехню.
— Знаю.
— Вони наші діти.
— Так.
— І ми не шкодуємо.
— Не треба.
Надія подивилася на нього.
— Михасю.
— Що?
— Ти мав право бути з нею.
Він стиснув губи.
Тридцять років ці слова мали значення.
Тепер вони нічого не дозволяли, але все одно проникли глибоко.
— Не ви мали давати це право, — сказав.
— Знаю.
— Тоді навіщо говорите?
— Бо я забрала.
Він сів.
— Ви не забрали все.
— Багато.
— Так.
Надія простягнула руку до нього.
Михайло довго дивився.
Потім узяв.
Пальці були холодними.
— Марія любила тебе, — сказала вона.
— Знаю.
— Більше за себе.
— Саме тому боялася.
— Так.
— І саме тому зробила боляче.
— Так.
— Ви обидві весь час називали страх любов’ю.
Надія заплющила очі.
— Тепер бачу.
— Пізно.
— Так.
Олена здригнулася.
Цього разу мати сама сказала слово.
Пізно.
Надія подивилася на доньку.
— Не живи так, як я змусила.
— Як?
— Не відкладай. Не бійся людей. Не тримай його біля себе хворобою, турботою, образою.
— Ви знову радите.
— Востаннє.
— Не говоріть так.
— Олено.
— Що?
— Їдь із ним.
— Куди?
— Куди захочете.
— А ви?
— Я вже нікуди.
Олена взяла материнську руку.
— Не говоріть.
— Треба.
— Я не залишу вас.
— Залишиш.
— Ні.
— Усі залишають.
— Мамо.
— Це нормально.
Олена схилилася.
— Я не готова.
— Ніхто.
Надія торкнулася її волосся.
Рука ледве піднімалася.
— Ти була маленька. У жовтій сукні. Бігла до лісу. Я кликала, а ти не слухала.
— Пам’ятаю.
— Треба було дозволити бігти.
— Ви боялися.
— Так.
— Я знаю.
Вони мовчали.
Михайло відійшов, залишаючи їх удвох.
Але Надія покликала:
— Не йди.
— Я тут.
— Ви обоє.
Він повернувся.
— Сядь поруч.
Михайло сів з іншого боку.
Надія тримала доньку однією рукою, його — іншою.
— Дивно, — прошепотіла. — Так мало треба було.
— Що? — запитала Олена.
— Просто не розводити рук.
Олена заплакала.
Тихо.
Не ховаючись.
Михайло дивився на їхні з’єднані руки.
Три старі страхи.
Три прожиті життя.
І одна палата, де вже не залишалося часу на красиві виправдання.
— Я не можу пробачити всі тридцять років, — сказала Олена.
— Не треба.
— Але я не хочу ненавидіти.
— Дякую.
— Не заради вас.
— Знаю.
— Заради себе.
— Так.
Надія заплющила очі.
Дихання стало важчим.
Олена покликала медсестру.
Лікар зайшов, перевірив апарат, попросив вийти.
— Ненадовго.
— Ми залишимося, — сказала Олена.
— Хоч на кілька хвилин.
У коридорі Катерина підвелася.
— Як вона?
Олена обійняла доньку.
— Погано.
— Сказала?
— Усе.
Катерина подивилася на лист у Михайловій руці.
— Що це?
— Остання можливість, яку вони не використали, — відповів він.
Олена забрала лист.
— Ні.
— Що?
— Не остання.
— Чому?
— Ми все-таки знайшлися.
Михайло подивився на неї.
— Ти права.
За пів години їх знову пустили. Надія вже майже не говорила. Лише дивилася.
Олена сіла поруч.
— Мамо, Катерина тут.
Донька підійшла.
— Бабусю.
Надія ворухнула губами.
— Марко?
— Удома.
— Поцілуй.
— Поцілую.
Вона перевела погляд на Михайла.
— Бережи.
Він нахилився.
— Не обіцяю за неї вирішувати.
Надія ледь усміхнулася.
— Правильно.
— Але буду поруч.
— Досить.
Потім подивилася на Олену.
— Доню.
— Я тут.
— Не запізнися.
Олена притиснула її руку до губ.
— Цього разу ні.
Надія померла ближче до вечора.
Тихо.
Не відпускаючи доньчиних пальців.
Олена не одразу зрозуміла. Апарат змінив звук, лікар підійшов, але світ навколо залишався тим самим. За вікном ішов дощ. У коридорі хтось говорив телефоном. Медсестра котила візок із ліками.
Мати просто перестала дихати.
— Мамо, — покликала Олена.
Ніхто не відповів.
Михайло поклав руку їй на плече.
Вона відштовхнула.
— Не треба.
Встала.
Пройшла до вікна.
Потім повернулася й накрила матір ковдрою до плечей.
— Їй холодно.
Лікар тихо сказав:
— Уже ні.
Олена подивилася так, що він відступив.
— Мамо, — прошепотіла Катерина.
Вона обійняла Олену ззаду.
Цього разу Олена не відштовхнула.
Михайло стояв поруч.
Не говорив «тримайся».
Не казав, що все мине.
Просто залишився.
Похорон призначили через два дні.
Надію вирішили поховати біля Василя в Березівці. Вона залишила таке прохання в документах ще після першого інсульту.
Олена не знала.
— Вона завжди все вирішувала наперед, — сказала.
Катерина запитала:
— Ти проти?
— Ні.
— Тоді чому сердишся?
— Бо навіть могилу вибрала без мене.
Михайло тихо відповів:
— Хоч це можна їй дозволити.
Олена подивилася.
— Ти захищаєш?
— Ні.
— Тоді що?
— Втомився воювати з мертвими.
Вона опустила очі.
— Я ще не можу.
— І не треба.
До села їхали тією самою дорогою.
Тепер у машині було тихо.
Позаду їхала Катерина з Марком. Хлопчикові сказали, що прабабуся померла. Він довго мовчав, а потім запитав:
— Вона тепер знає все?
Катерина не знала, що відповісти.
На кладовищі зібралося багато людей. Тітка Ганна плакала голосніше за всіх і розповідала кожному, що Надія була гордою, але доброю жінкою.
Олена слухала й не знала, погоджуватися чи сердитися.
Людина після смерті ставала простішою для інших.
Для доньки — ні.
Біля могили священник говорив про прощення.
Олена дивилася на землю.
Михайло стояв праворуч.
Катерина — ліворуч.
Марко тримав її за пальці.
Коли труну почали опускати, хлопчик запитав:
— Бабусю, ти плачеш, бо вона була погана?
Люди навколо завмерли.
Олена присіла до нього.
— Ні.
— Бо хороша?
— Бо моя мама.
— А вона тебе любила?
— Так.
— Тоді чому ти сердилася?
Олена подивилася на могилу.
— Бо люди іноді люблять і роблять боляче одночасно.
— Як так?
— Коли-небудь зрозумієш.
— Знову доросла історія?
— Так.
Марко обійняв її.
— Я не буду робити боляче.
— Будеш.
— Чому?
— Бо всі роблять.
— Тоді пробачиш?
Олена притиснула його.
— Постараюся.
Після похорону люди розійшлися до хати. На столах стояли хліб, кутя, пироги, проста їжа. Говорили про Надію, згадували молодість, роботу, сварки й жарти.
Олена сиділа біля вікна.
Михайло підійшов.
— Треба поїсти.
— Не хочу.
— Хоч трохи.
— Не командуй.
— Запитую.
— Ні.
Він сів поруч.
— Ти сердишся на неї?
— Так.
— Сумуєш?
— Так.
— Любиш?
— Так.
— Значить, усе нормально.
— Нічого не нормально.
— Я знаю.
Олена дістала з кишені лист Марії.
— Що робити з ним?
— Зберегти.
— Навіщо?
— Щоб не забути.
— Я не забуду.
— Не лише провину. Те, що вона намагалася.
— Запізно.
— Але намагалася.
Олена розгладила аркуш.
— Ти пробачив Марію після цього?
— Трохи.
— А мою маму?
— Не знаю.
— Вона просила?
— Не прямо.
— Ти взяв її за руку.
— Бо помирала.
— Це не відповідь.
Михайло подивився на подвір’я.
— Я не хочу більше рахувати, кому скільки пробачив.
— Чому?
— Це тримає нас біля них.
— Вони наші матері.
— Саме тому завжди будуть поруч.
— Навіть якщо відпустимо?
— Так.
Олена поклала голову йому на плече.
— Що тепер?
— Не знаю.
— Ти завжди мав план.
— Тепер не хочу вирішувати за тебе.
Вона всміхнулася крізь сльози.
— Навчився.
— Болісно.
— Я не хочу повертатися сьогодні до квартири.
— Залишимося тут.
— У хаті?
— Так.
— А завтра?
— Побачимо.
— Не любиш це слово.
— Тепер іноді можна.
Увечері вони залишилися в бабиній хаті. Катерина з Марком поїхала до міста. Максим подзвонив із-за кордону, висловив співчуття й довго мовчав із батьком.
Олена сиділа біля печі. На колінах лежала синя коробка.
Вона перебирала фотографії.
Надія молода.
Надія з Василем.
Олена в дитячому візку.
Перша шкільна форма.
Весілля з Олексієм.
Катерина немовлям.
Мати з онукою.
У коробці було все життя.
Не лише листи, яких не віддали.
Михайло приніс чай.
— Без цукру.
— Дякую.
Він сів поруч.
— Вона зберігала фотографію нашого весілля, — сказала Олена.
— Звичайно.
— Я думала, їй було байдуже до Олексія.
— Не було.
— Вона любила Катерину.
— Дуже.
— Редактор…
— Нехай сьогодні відпочине.
Олена притиснула фотографію до грудей.
— Як пробачити людину, яка дала тобі життя й забрала частину?
— Не знаю.
— Ти ж пробачав Марію.
— Не пробачив повністю.
— І що робив?
— Жив далі.
— Просто?
— Ні. Але іншого способу не знайшов.
Олена поклала лист Марії в коробку.
— Це останній?
— Мабуть.
— Більше нічого не відкриється?
— Сподіваюся.
— Я вже боюся коробок.
— Тоді зачинимо.
Вона накрила кришкою.
Михайло взяв коробку, але не поставив у шафу.
— Куди?
— Не знаю.
— Давай до наших листів.
— Разом?
— Так.
Вони відкрили шафу.
На полиці стояли дві коробки — Оленина й Михайлова.
Між ними залишалася відстань.
Олена поставила синю посередині.
— Це її?
— Їхня, — сказала вона. — Марії й Надії.
— Тоді правильно.
Три коробки стали поруч.
Дитинство.
Розлука.
Провина.
Михайло зачинив дверцята.
— Ключ?
Олена подивилася на нього.
Потім залишила ключ у замку.
— Нехай.
— Не боїшся?
— Більше нема чого ховати.
Вони повернулися до печі.
Олена довго дивилася на вогонь.
— Михасю.
— Що?
— Я сказала їй, що не пробачаю всіх тридцяти років.
— Правильно.
— А тепер думаю, чи треба було сказати, що пробачила.
— Це була б неправда.
— Вона помирала.
— І просила не брехати.
— Не просила.
— Але це було між словами.
Олена взяла його руку.
— Я назвала її мамою.
— Вона почула.
— Цього вистачило?
— Не знаю.
— Ти знову.
— Чесно.
Вона поклала голову йому на плече.
— Я більше не хочу відкладати.
— Що саме?
— Життя.
Михайло завмер.
— Оленко.
— Не радій завчасно.
— Уже.
— Я не кажу, що завтра переїду.
— Добре.
— Можна.
— Що тоді?
— Почнемо вирішувати. Разом.
— Дім?
— Так.
— Роботу?
— Так.
— Катерину?
— Її не треба вирішувати.
— Знаю.
— Майстерню?
— Так.
— Весілля?
Олена підняла голову.
— Не поспішай.
— Запитав.
— Не зараз.
— Добре.
— Ти спеціально.
— Трохи.
Вона всміхнулася.
Потім стала серйозною.
— Мама сказала: «Не запізнися».
— І?
— Я не хочу.
Михайло торкнувся її щоки.
— Ми вже прийшли.
— Це лише початок.
— Тоді підемо далі.
— Разом?
— Інакше не вмію.
За вікном ішов тихий дощ. Земля на кладовищі була ще свіжа. У шафі стояв останній лист матері, який міг змінити все, але не змінив нічого вчасно.
Та тепер він став не вироком.
А попередженням.
Олена дивилася на вогонь і думала: минуле не можна виправити. Але можна не дозволити йому знову вирішити майбутнє.
Вона стиснула Михайлову руку.
— Завтра поїдемо до міста.
— Навіщо?
— Треба поговорити з редактором.
— Про роботу?
— Так.
— Ти звільняєшся?
— Я сказала: поговорити.
— Зрозумів.
— І з Катериною.
— Про переїзд?
— Про життя.
— Добре.
Олена подивилася на нього.
Цього разу усміхнулася.
— Так. Добре.
Розділ 26
Дім між двома життями
У понеділок Олена прокинулася рано, хоча повертатися до міста не хотілося. У хаті ще було тихо. За вікном сірів ранок, у саду крапав дощ із гілок, а на кухні ледь чутно цокав старий годинник. Михайло спав поруч, поклавши руку їй на талію. Олена лежала нерухомо, боячись його розбудити. Їй подобалося відчувати цю вагу. Просту. Теплу. Справжню. Не лист. Не спогад. Не обіцянку. Руку чоловіка, який був поруч.
Михайло ворухнувся.
— Не спиш?
— Ні.
— Давно?
— Трохи.
— Чому не будила?
— Дивилася.
— На що?
— Як ти хропиш.
Він розплющив одне око.
— Наклеп.
— Стіни тряслися.
— Це вітер.
— У кімнаті?
— Через старе вікно.
— Ти ж його замінив.
— Значить, груша.
Олена всміхнулася.
— Тобі завжди є кого звинуватити.
— У мене багатий досвід.
Михайло підтягнув її ближче.
— Не їдь сьогодні.
— Треба.
— Редакція почекає.
— Не почекає.
— Катерина може залишитися ще день.
— Вона працює.
— Я відвезу ввечері.
— У тебе майстерня.
— Сергій упорається.
— Ти не можеш щотижня все кидати.
— Чому?
— Бо це твоє життя.
— А ти?
Олена торкнулася його щоки.
— Я теж.
— Тоді залишайся.
— Михасю.
— Що?
— Ми вчора домовилися вирішувати разом.
— Я й питаю.
— Питаєш так, ніби відповідь має бути лише одна.
Він зітхнув.
— Добре. Коли поїдемо?
— Після сніданку.
— Це вже краще, ніж зараз.
Вони ще кілька хвилин лежали мовчки. Олена слухала його серце. Билося рівно.
— Таблетки вип’єш, — сказала.
— Навіть не встав.
— Нагадую заздалегідь.
— Ти можеш думати про щось романтичне?
— Думаю.
— Про що?
— Щоб ти дожив до старості.
— Я вже.
— Ні. Це тільки початок.
На кухні Михайло розпалив піч. Олена заварила чай і нарізала хліб. Вони їли мовчки, дивлячись у вікно. Дощ робив село порожнім. Ніхто не проходив дорогою, не гавкали собаки, навіть тітка Ганна не з’явилася з новинами.
— Що скажеш редакторові? — запитав Михайло.
— Що хочу частково працювати віддалено.
— Він дозволить?
— Не знаю.
— А якщо ні?
— Тоді вирішуватиму.
— Звільнишся?
— Не підштовхуй.
— Просто питаю.
— Ти вже радієш.
— Трохи.
Олена поклала ніж.
— Я не хочу втрачати роботу.
— Знаю.
— Вона не просто заробіток.
— Знаю.
— Я там двадцять п’ять років.
— Знаю.
— Тоді чому в тебе обличчя таке, ніби редакцію вже закрили?
— Бо уявив тебе за столом біля вікна.
— Письмовий стіл ще не привезли.
— Привезуть.
— Спочатку покажеш.
— Уже маю фотографію.
Він дістав телефон.
На екрані був великий дерев’яний стіл із шухлядами.
— Гарний, — сказала Олена.
— Темний.
— Я хотіла світлий.
— Це інша модель.
Михайло перегорнув.
Другий був світліший, простіший.
— Цей.
— Малий.
— Мені вистачить.
— Для рукописів ні.
— Я пишу в ноутбуці.
— А листи?
— У коробках.
— Книжки?
— На полиці.
— Значить, великий.
— Ти знову вирішуєш.
— Обговорюю.
Олена подивилася на нього.
— Добре. Великий.
— Ти сама сказала.
— Не звикай.
До міста їхали повільніше, ніж учора. Дощ не припинявся, дорога блищала, машини підіймали воду з калюж. Олена кілька разів телефонувала Катерині. Та запевняла, що все нормально, Марко в садку, квартира провітрена, ліки матері прибрані.
— Навіщо прибирати ліки? — запитала Олена.
— Мамо, вона померла.
Пауза була короткою, але болючою.
— Знаю.
— Ти вчора двічі нагадала, щоб я дала їй вечірню таблетку.
— Звичка.
— Я все прибрала в коробку.
— Не викидай.
— Не викину.
— І халат.
— Залишила.
— Добре.
Михайло мовчки взяв її за руку.
Олена стиснула.
— Катерино, ми скоро будемо.
— Я приїду ввечері.
— Не треба. Відпочинь.
— Мамо.
— Що?
— Не починай вирішувати.
Олена подивилася на Михайла.
Він усміхався.
— Добре. Приїжджай.
— Ти сама сказала.
— Ви всі змовилися.
У квартирі пахло порожнечею. Не пилом і не ліками. Саме порожнечею. Олена відчинила двері материної кімнати. Ліжко було застелене. На тумбочці стояла склянка води, яку ніхто не вип’є. Біля подушки лежала хустка.
Олена взяла її.
Михайло залишився в коридорі.
— Зайди, — сказала вона.
— Точно?
— Так.
Він підійшов.
Олена сіла на край ліжка.
— Треба розібрати речі.
— Не сьогодні.
— Якщо відкладати, буде важче.
— Не обов’язково.
— Я знаю себе.
— А я знаю, як потім шкодують, що поспішили.
Вона провела пальцями по хустці.
— Що ти робив із речами Марії?
— Довго нічого.
— Скільки?
— Понад рік.
— І де вони були?
— У шафі.
— Потім?
— Частину віддав. Частину залишив.
— Що саме?
— Її пальто. Хустку. Кілька суконь. Не знаю навіщо.
— Бо пахли нею.
— Спочатку.
— А потім?
— Запах зник.
Олена притиснула хустку до обличчя.
Вона ще пахла материнським кремом і ліками.
— Я не хочу, щоб зник.
— Не зникне все.
— Зникне саме це.
— Так.
Михайло сів поруч.
— Можна залишити кімнату поки такою.
— І щоразу заходити?
— Якщо захочеш.
— А якщо не зможу?
— Не заходь.
— Ти все робиш простим.
— Ні. Просто не хочу додавати наказів.
Олена поклала голову йому на плече.
— Дякую.
— За що?
— Що мовчиш.
— Я вмію.
— Надто добре.
— Більше не буду зникати в мовчанні.
— Обіцяєш?
— Так.
Після обіду Олена поїхала до редакції. Михайло залишився в квартирі лагодити кран, який підтікав уже кілька місяців.
— Я викликала сантехніка, — сказала вона.
— І?
— Він не прийшов.
— Значить, не викликала механіка.
— Ти ремонтуєш машини.
— Вода також рухається трубами.
— Це твоя теорія?
— Практика.
Редактор Павло Сергійович давно вийшов на пенсію. Тепер газету очолював Віктор — молодший за Олену майже на п’ятнадцять років, енергійний, нетерплячий і закоханий у слово «формат».
— Треба міняти формат, — говорив він майже на кожній нараді. — Люди не читають довгі тексти.
Олена щоразу відповідала:
— Погані не читають.
Того дня він сидів у кабінеті й переглядав сторінки на моніторі.
— Заходьте, Олено Василівно. Як ви?
— Нормально.
— Співчуваю.
— Дякую.
— Можете ще побути вдома.
— Я не через це.
Віктор відсунув клавіатуру.
— Слухаю.
— Хочу змінити графік.
— Через матір?
— Ні.
— Через здоров’я?
— Ні.
— Тоді?
Олена вдихнула.
— Частину часу житиму в іншому місті. Можливо, в селі.
Віктор здивовано підняв брови.
— Ви переїжджаєте?
— Ще ні.
— А робота?
— Можу редагувати віддалено. Приїжджати на планування, важливі зустрічі, випуски.
— У нас не все в електронному вигляді.
— Переведемо.
— Це складно.
— Не складніше, ніж щотижня шукати нового коректора.
— Ви серйозно?
— Так.
Він відкинувся на спинку.
— Це через чоловіка?
Олена насупилася.
— До чого тут?
— У редакції вже знають.
— Що саме?
— Що ви знайшли перше кохання.
— Хто сказав?
— Ваш допис у соціальній мережі.
— Я нічого не писала.
— Катерина виклала фотографію.
Олена дістала телефон.
На сторінці доньки була фотографія біля дуба. Олена цілувала Михася в щоку. Підпис:
«Іноді тридцять років — це не кінець дороги».
Коментарів було десятки.
— Я її вб’ю.
— Гарна фотографія, — сказав Віктор.
— Це приватне.
— У соціальній мережі?
— Не починай.
— Добре.
Олена подивилася.
— Ти також?
— Що?
— Нічого.
Віктор став серйознішим.
— Я не проти віддаленої роботи. Але треба перевірити, як це працюватиме.
— Місяць.
— Два.
— Один.
— Півтора.
— Домовилися.
— Ви приїжджатимете щосереди й щоп’ятниці.
— У п’ятницю не завжди.
— Чому?
— Дорога.
— Тоді щовівторка й четверга.
— Добре.
— Ви самі сказали.
Олена усміхнулася.
— Усі сьогодні сміливі.
— Ще одне.
— Що?
— Ви будете писати колонку.
— Яку?
— Особисту.
— Ні.
— Про життя після п’ятдесяти.
— Мені сорок вісім.
— Тим більше. Підготуєте аудиторію.
— Вікторе.
— Людям цікаві справжні історії.
— Нашу не чіпай.
— Я не прошу про вашу. Пишіть про вибір, другий шанс, родину.
— Подумаю.
— Це не відмова.
— Саме так.
Коли Олена повернулася, Михайло стояв на кухні весь мокрий.
На підлозі лежали рушники, під мийкою — таз, із труби крапала вода.
— Що сталося?
— Нічого.
— Ти затопив квартиру?
— Тимчасово перенаправив воду.
— Куди?
— На підлогу.
— Михасю!
— Кран був не єдиною проблемою.
— Я казала викликати сантехніка.
— Він не прийшов.
— Ти також не сантехнік.
— Уже зрозумів.
Олена подивилася на нього.
Він стояв із ключем у руці, волосся мокре, сорочка прилипла до плечей.
Вона почала сміятися.
— Що?
— Нічого.
— Я врятував трубу.
— Від кого?
— Від старого з’єднання.
— Тепер урятуй сусідів.
У двері подзвонили.
На порозі стояла жінка з другого поверху.
— У нас зі стелі капає.
Михайло зачинив очі.
— Уже йду.
Через годину вода була перекрита, сусідам пообіцяли пофарбувати стелю, сантехнік усе-таки прийшов і довго дивився на розібрану трубу.
— Хто це робив?
— Я, — сказав Михайло.
— Ви хто?
— Механік.
— Видно.
Олена прикрила рот, щоб не засміятися.
Коли всі пішли, Михайло сів на кухні.
— Можеш говорити.
— Що?
— Що попереджала.
— Не буду.
— Чому?
— Боюся, що ще щось поламаєш.
— Я хотів допомогти.
— Знаю.
— І знову зробив без дозволу.
— Кран можна.
— Точно?
— Тепер уже ні.
Він усміхнувся.
— Як редакція?
— Домовилися про віддалену роботу.
Михайло підняв голову.
— Справді?
— На випробувальний термін.
— Значить, ти зможеш бути в селі?
— Частину часу.
— Скільки?
— Не починай рахувати.
— Просто питаю.
— Можливо, з п’ятниці до вівторка.
— Чотири ночі.
— Ти вже порахував.
— Само вийшло.
— А решту тут.
— Я можу приїжджати.
— У тебе майстерня.
— Сергій поступово братиме більше.
— Ти готовий?
Михайло замислився.
— Не знаю.
— Оце чесно.
— Майстерня — частина мене.
— Я не прошу залишити.
— Але якщо житимемо між двома містами…
— Не містами. Містом і селом.
— Ще гірше.
— Чому?
— У селі немає нормального зв’язку.
— Проведемо.
— Інтернет?
— Так.
— Ти?
— Найму людей.
— Нарешті.
Увечері приїхала Катерина. Марко відразу побіг до Михайла.
— Дід Михась!
— Я тут.
— Ти затопив сусідів?
Михайло подивився на Олену.
— Уже?
— Сусідка написала в будинкову групу, — сказала Катерина.
— Що саме?
— «У квартирі Олени з’явився чоловік. Почав із труб».
Олена засміялася.
— До вечора все місто знатиме.
— Я лише село боюся, — сказав Михайло.
— Місто швидше, — відповіла Катерина.
Марко показав на таз.
— Можна запускати кораблики?
— Ні, — одночасно сказали троє дорослих.
— Ви вже як сім’я, — образився хлопчик.
За вечерею Олена розповіла про новий графік.
Катерина слухала мовчки.
— Ти проти? — запитала Олена.
— Ні.
— Тоді чому так дивишся?
— Чекаю, коли скажеш, що робити з квартирою.
— Нічого.
— Точно?
— Так.
— Не продаватимеш?
— Ні.
Михайло кивнув.
— Правильно.
Олена глянула.
— Я не питала.
— Підтримую.
— У тебе є своя квартира?
— Є.
— Що з нею?
— Нічого.
— А якщо ми житимемо разом?
— Можна здавати.
— Уже вирішив?
— Пропоную.
Катерина засміялася.
— Ви швидко навчилися.
— Болісно, — відповів Михайло.
Олена взяла доньку за руку.
— Я не хочу втрачати цей дім.
— І не треба.
— Тут твоє дитинство.
— Частина.
— Батько.
— Він давно живе окремо.
— Але все одно.
— Мамо, квартира — не пам’ять.
— Для мене трохи.
— Тоді залиш.
— Ти зможеш приходити, коли мене не буде?
— Звичайно.
— Марко?
— Він уже планує зайняти твою кімнату.
— Яку?
— Бабусину.
Олена завмерла.
— Не зараз.
— Я не казала зараз.
— Не хочу, щоб там щось змінювали.
— Не будемо.
— Поки я сама не вирішу.
— Домовилися.
Михайло мовчав.
Олена помітила.
— Що?
— Нічого.
— Скажи.
— Ти залишаєш тут кімнату матері. У селі — свою дитячу. У мене — кімнату для вихідних.
— І?
— У тебе багато місць, де можна не залишатися повністю.
Катерина подивилася на нього.
Олена відчула, як у грудях піднімається образа.
— Ти знову починаєш?
— Ні.
— Тоді що це?
— Просто подумав.
— Не всі думки треба говорити.
— Ми домовилися про чесність.
— Чесність — не право ранити.
Михайло опустив очі.
— Пробач.
Марко переводив погляд із одного на іншого.
— Ви сваритесь?
— Ні, — сказала Олена.
— Так, — відповів Михайло.
Вона глянула.
— Не брешемо, — пояснив він.
— А потім помиритеся?
— Сподіваюся, — сказав Михайло.
— Треба обійнятися.
— Марку, їж, — сказала Катерина.
— Бабуся каже, що люди мають говорити.
— Уже наговорили.
— Тоді обійміться.
Михайло простягнув руку через стіл.
Олена не одразу, але взяла.
— Я не тікаю, — сказала.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
— Боюся, що ми створимо графік замість життя.
— Поки що інакше не можна.
— Знаю.
— Мама щойно померла.
— Знаю.
— Я не можу за один день віддати квартиру, роботу й усе минуле.
— Не прошу.
— Але хочеш.
— Хочу тебе поруч. Не речі.
Олена стиснула його пальці.
— Я поруч.
— Сьогодні.
— І завтра.
— Де?
— Неважливо.
— Для мене важливо.
Катерина втрутилася:
— Може, перестанете думати, що дім — це тільки одне місце?
Олена й Михайло подивилися.
— Що пропонуєш? — запитала мати.
— Нічого. Просто ви обоє тримаєтеся за будинки. Він — за хату в селі. Ти — за квартиру. А самі хочете бути разом.
— І де жити? — запитав Михайло.
— Скрізь.
— Це не відповідь.
— Чому? Частину тижня тут. Частину в селі. Коли треба — у вашому місті біля майстерні.
— Три доми? — Олена здивувалася.
— Зате ніхто не втрачає свій.
— Це виснажить, — сказав Михайло.
— Спочатку. Потім самі зрозумієте, де вам краще.
— Розумна, — промовив він.
— У батька, — сказала Олена.
— Не починай.
Катерина всміхнулася.
— А я думаю, що ви надто хочете одразу знайти остаточне рішення.
— Ми втратили час, — сказав Михайло.
— Саме тому не треба втрачати ще й розум.
Марко підняв руку.
— Я знаю.
— Що? — запитала Катерина.
— Треба побудувати великий будинок посередині.
— Між містом і селом?
— Так.
— На дорозі?
— Ні, біля заправки.
Усі засміялися.
Напруга зникла.
Після вечері Катерина поїхала, а Марко залишився ночувати. Він заявив, що хоче перевірити, чи дід Михась справді хропить.
— Не хроплю, — сказав Михайло.
— Бабуся сказала.
— Вона бреше.
— Ви ж не брешете.
— Це був жарт.
— Дорослі дуже зручно називають брехню жартом.
Олена засміялася.
— У цьому домі небезпечно говорити.
Марка поклали в колишній Катерининій кімнаті. Він довго крутився, просив води, казку, іншу подушку й робота.
— Дід Михась розкаже казку.
— Чому я?
— Ти новий.
— Це покарання?
— Перевірка.
Михайло сів біля ліжка.
— Про що?
— Про місток.
— Який?
— Для тих, хто запізнився.
Олена зупинилася біля дверей.
Михайло почав:
— Колись один хлопчик збудував місток через маленьку річку.
— Сам?
— Йому допомагала дівчинка.
— Значить, вони збудували.
— Правильно.
— Далі.
— Вони думали, що місток стоятиме завжди.
— Але він зламався?
— Так.
— Чому?
— Бо вони перестали разом його лагодити.
— А потім?
— Через багато років хлопчик повернувся й зробив новий.
— Уже дід?
— Майже.
— А дівчинка?
— Стала бабусею.
— І прийшла?
— Прийшла.
— Вони одружилися?
Михайло глянув на Олену.
— Казка ще не закінчилася.
— Погана казка.
— Чому?
— У нормальних одразу одружуються.
— У житті складніше.
— Знову доросла історія.
Марко заплющив очі.
— А де вони жили?
Михайло мовчав.
Олена відповіла:
— Спочатку в різних домах.
— Чому?
— Бо в кожного було своє життя.
— А потім?
— Зрозуміли, що дім там, де вони обидва.
— Значить, у містку?
— На містку не можна жити, — сказав Михайло.
— Тоді побудували поруч.
— Можливо.
— Скажете, коли закінчите.
За кілька хвилин він заснув.
Олена й Михайло вийшли до коридору.
— Гарна казка, — сказала вона.
— Без кінця.
— Поки що.
— Ти справді готова жити в трьох місцях?
— Спробувати.
— Я ненавиджу валізи.
— Я також.
— Будемо возити речі.
— Купимо по зубній щітці в кожен дім.
— Одяг?
— Частину залишимо.
— Ліки?
— Твої возитимемо зі мною.
— Знову контроль.
— Турбота.
— Небезпечне слово.
Олена обійняла його за талію.
— Не будемо вирішувати назавжди.
— Скільки?
— Три місяці.
— Довго.
— Михасю.
— Добре.
— Ти спеціально.
— Уже звик.
— Три місяці живемо за графіком. Потім говоримо, що працює.
— А якщо нічого?
— Змінимо.
— Якщо захочеш повернутися сюди назавжди?
— Скажу.
— Якщо не захочеш у село?
— Скажу.
— Якщо зрозумієш, що не хочеш жити зі мною?
Олена торкнулася його губ.
— Не став питання, на яке боїшся почути відповідь.
— Саме тому ставлю.
— Тоді скажу. Якщо так буде — не збрешу.
Михайло кивнув.
— І я.
— Але зараз?
— Зараз хочу прокидатися поруч. Навіть якщо в різних кімнатах.
— Після сьогоднішнього потопу краще в одній.
— Щоб контролювати?
— Щоб викликати сантехніка.
Вони засміялися.
Перші тижні нового життя нагадували переїзд, який ніколи не закінчувався. У понеділок і вівторок вони були в міській квартирі Олени. Вона працювала в редакції, Михайло їздив до майстерні й повертався пізно. У середу він забирав її до свого міста. Там Олена вперше побачила його квартиру — невелику, сувору, майже без прикрас.
— Ти тут живеш чи ночуєш?
— Живу.
— Де фотографії?
— У коробках.
— Квіти?
— Помирають.
— Штори хто вибирав?
— Ірина.
Олена завмерла.
— Можна змінити.
— Не треба.
— Точно?
— Так.
— Чому?
— Вони нормальні.
— Тобі не боляче?
— Трохи. Але не хочу стирати все.
Михайло обійняв її.
— Дякую.
— За що?
— Що не вимагаєш.
— Ще подивлюся на кухню.
На кухні було три чашки, одна каструля й п’ять різних викруток.
— Навіщо інструменти біля крупи?
— Зручно.
— Кому?
— Мені.
— Тепер нас двоє.
— Уже страшно.
Олена переставила викрутки в шухляду.
— Ось так.
— Я їх не знайду.
— Підпишу.
— Ти справді збираєшся тут жити?
— Три дні на тиждень.
— Тоді викрутки повернуться.
— Побачимо.
У п’ятницю вони їхали до Березівки. Хата поступово змінювалася. Привезли письмовий стіл. Михайло замовив шафу світлого дерева, як хотіла Олена. Вони разом вибрали ліжко. Посварилися через матрац.
— Жорсткий корисніший, — сказав Михайло.
— На ньому спати неможливо.
— Спина подякує.
— Моя спина не хоче.
— Ти звикнеш.
— Знову вирішуєш.
— Питай консультанта.
Консультант вислухав і запропонував середньої жорсткості.
— Компроміс, — сказав.
— Погане слово, — відповіли обоє.
Продавець відступив.
За місяць вони зрозуміли: графік не працює так красиво, як у розмові. Машина ламалася. Потяги запізнювалися. В Олени з’являлися термінові матеріали. У майстерні не вистачало людей. Марко хворів. Катерина просила допомогти. Максим телефонував у незручний час. Іноді вони ночували окремо не два дні, а тиждень.
Одного вечора Михайло сказав телефоном:
— Ми знову живемо від зустрічі до зустрічі.
— Тимчасово.
— Уже другий місяць.
— Ми знали.
— Я не витримую.
— Що пропонуєш?
— Не знаю.
— Це вже прогрес.
— Не смійся.
— Я також сумую.
— Тоді приїдь.
— У мене випуск.
— Після.
— Буде пізно.
— Я чекатиму.
— Ти завтра о шостій у майстерні.
— Неважливо.
— Важливо.
— Оленко.
— Що?
— Я не хочу бути розумним.
— А ким?
— Чоловіком, який бачить тебе.
Вона мовчала.
— Приїду завтра вранці.
— Це не зараз.
— Михасю.
— Добре.
— Не кидай слухавку.
— Не кидаю.
— Розкажи щось.
— Що?
— Будь-що.
Він почав говорити про старий двигун, який привезли в майстерню. Олена слухала, не розуміючи половини слів. Їй був потрібен не двигун. Голос.
Наступного ранку вона приїхала без попередження.
Михайло стояв біля воріт майстерні.
— Ти знав?
— Ні.
— Тоді чому тут?
— Відчув.
— Брешеш.
— Сергій побачив тебе з вікна.
Вона обійняла.
— Я втомилася.
— Від дороги?
— Від розлук.
— Переїжджай.
Олена відступила.
— Знову?
— Запитую.
— Куди?
— Не знаю.
— Добре.
— Ти спеціально?
— Трохи.
Вони сіли в службовій кімнаті. Сергій приніс чай і вийшов, зачинивши двері.
— Треба обрати одне головне місце, — сказала Олена.
— Хату.
— Чому?
— Там наші спогади.
— Саме тому боюся.
— Тоді моє місто.
— Тут майстерня.
— І моя квартира.
— Але немає Катерини й Марка.
— Твоє місто?
— Там редакція.
— І квартира.
— Але немає тебе вдень.
— Я можу знайти приміщення для майстерні.
Олена здивовано подивилася.
— Перевезти?
— Частину.
— Ти серйозно?
— Сергій може керувати старою. Я відкрию невелику біля вашого міста.
— Через мене?
— Через нас.
— Це дорого.
— Знаю.
— Ризик.
— Знаю.
— А село?
— Будемо їздити.
— Ти готовий залишити майстерню, яку будував роками?
— Не залишити. Передати.
— Чому раніше не говорив?
— Боявся, що скажеш: жертвую.
— Ти жертвуєш?
— Ні. Змінюю.
— Упевнений?
— Ні.
Олена взяла його руку.
— Не треба вирішувати сьогодні.
— Ми весь час так кажемо.
— Бо великі рішення не стають правильними від поспіху.
— А від чого?
— Від того, що обидва готові.
— Я готовий.
— А я ще думаю.
Михайло зітхнув.
— Добре.
Вона усміхнулася.
— У цьому випадку можна.
Через кілька днів Сергій сам приїхав до Березівки.
— Я чув, ви хочете відкривати майстерню в іншому місті, — сказав він.
Михайло насупився.
— Хто сказав?
— Ви.
— Коли?
— По телефону постачальнику.
— Я лише питав ціни.
— Я можу забрати цю майстерню.
Михайло завмер.
— Що означає забрати?
— Ви давно казали, що колись передасте.
— Колись.
— Уже.
— Ти не готовий.
— Ви також не були готові, коли Степан Ілліч залишив ключі.
— Звідки знаєш?
— Самі розповідали.
Олена сиділа за столом і слухала.
— Грошей у тебе немає, — сказав Михайло.
— Виплачуватиму.
— Довго.
— Ви ж не помираєте.
Олена різко подивилася.
— Не говоріть так.
— Пробачте.
Михайло усміхнувся.
— Вона всім забороняє.
— Правильно.
— Ви змовилися.
Сергій дістав папери.
— Я порахував. Можу взяти кредит, частину виплачувати з прибутку. Ви залишитеся співвласником.
— Ти все придумав?
— Учора.
— Швидко.
— Боявся, що передумаєте.
Михайло мовчав.
Олена торкнулася його плеча.
— Не відповідай зараз.
— Знаю.
— Ти хочеш?
— Не знаю.
— Це чесно.
Після від’їзду Сергія вони пішли до річки.
Місток був мокрий після дощу. Олена зупинилася посередині.
— Ти можеш віддати майстерню?
— Не віддати. Передати.
— Усе одно.
— Вона була моїм життям.
— Була?
Михайло подивився.
— Є.
— Тоді не поспішай.
— А ти?
— Що я?
— Редакція — твоє життя?
— Частина.
— Можеш віддати?
— Не знаю.
— Ми обоє тримаємося.
— Бо будували довго.
— І що робити?
Олена сперлася на поручень.
— Не ламати старе, щоб зробити нове.
— Тоді як?
— Додати.
— Що саме?
— У Березівці можна зробити маленьку майстерню. Не для великого ремонту. Для села, для старої техніки. Ти працюватимеш тут кілька днів. Сергій — у місті.
— А ти?
— Писатиму в хаті. Їздитиму до редакції.
— Катерина?
— Приїжджатиме.
— Марко?
— Уже вимагає кімнату.
— Максим?
— Восени побачимо.
Михайло дивився на неї.
— Ти пропонуєш зробити Березівку головним домом?
— Поступово.
— Не назавжди?
— Не знаю.
— Знову.
— Михасю.
— Мовчу.
— Ми можемо спробувати рік.
— Рік?
— Так.
— Довго.
— Коротко для життя.
— А потім?
— Вирішимо.
Він узяв її за плечі.
— Ти справді хочеш?
— Хочу прокидатися з тобою. Писати біля вікна. Бачити Марка у фортеці. Іноді тікати до міста, коли ти мене дратуватимеш.
— Часто?
— Побачимо.
— Ненавиджу.
— Знаю.
Михайло поцілував її.
— Тоді почнемо.
— Не сьогодні.
— Чому?
— Спочатку план.
— Ти стала механіком.
— А ти нарешті навчився питати.
Вони повернулися до хати вже в сутінках.
На кухонному столі Олена розклала аркуші.
— Пишемо.
— Що?
— Хто що робить.
— Це обов’язково?
— Так.
— Романтика закінчилася.
— Почалося життя.
Вона записувала:
«Михайло: переговорити із Сергієм. Знайти місце для маленької майстерні. Провести інтернет. Перевірити дах сараю».
«Олена: узгодити графік редакції. Розібрати квартиру матері. Поговорити з Катериною. Перевезти книжки й частину речей».
— Чому частину? — запитав Михайло.
— Бо квартира залишається.
— Добре.
— Не кривись.
— Я не кривлюся.
— Ти завжди так робиш, коли не згоден.
— Продовжуй.
«Разом: вибрати меблі. Розподілити витрати. Не вирішувати за іншого».
— Останнє великими літерами, — сказав Михайло.
Олена підкреслила.
— Ще?
— Не мовчати більше доби.
— Години.
— Іноді треба охолонути.
— Добре. Доба.
— Не говорити «добре» з образою.
— Це складно.
— Записуй.
Вона написала.
— І ще, — сказав він.
— Що?
— Хоч один день на тиждень без роботи.
— Для чого?
— Для нас.
— У селі завжди є робота.
— Тоді без обов’язкової.
— Що робитимемо?
— Підемо до річки. У ліс. Лежатимемо.
— У нашому віці після землі не встанемо.
— Купимо ковдру.
— Романтик.
— Нарешті помітила.
Олена записала:
«Неділя — день без плану».
Михайло подивився.
— Це суперечність.
— Знаю.
Вони прикріпили аркуш до стіни біля столу.
Наступного ранку Марко приїхав із Катериною. Побачив список і прочитав уголос:
— «Не вирішувати за іншого». А за дітей можна?
— Ні, — сказала Катерина.
— Тоді я не йду в садок.
— За дітей іноді можна.
— Нечесно.
Олена показала на останній пункт.
— У неділю без плану.
— Можна будувати фортецю?
— Це план.
— Тоді випадково.
Михайло засміявся.
— Правильний підхід.
Катерина прочитала весь список.
— Ви справді переїжджаєте?
— Частково, — сказала Олена.
— До села?
— Так.
— А квартира?
— Залишається.
— Редакція?
— Також.
— Майстерня?
— Частина буде тут.
Катерина кивнула.
— Розумно.
— Ти не проти?
— Мамо, я вже казала.
— Знаю. Просто хочу почути ще раз.
Донька обійняла.
— Я не проти твого життя.
Олена притиснула її.
— Приїжджатимеш?
— Частіше, ніж захочете.
— Марко?
— Він уже вибрав дерево для фортеці.
Хлопчик стояв біля вікна.
— Дід Михась!
— Що?
— Тут буде мій дім?
— Частина.
— А інша де?
— У мами.
— Значить, у мене також два життя?
Олена й Михайло переглянулися.
— Одне, — сказала вона. — Просто в ньому може бути кілька домів.
— І місток?
— І місток.
Марко задоволено вибіг у двір.
Катерина подивилася вслід.
— Може, він зрозумів швидше за вас.
— Діти завжди простіше, — сказав Михайло.
— Дорослі все ускладнюють, — додала Олена.
— Зате будують міцніше.
— Не завжди.
— Цього разу постараємося.
До вечора вони розбирали сарай під майстерню. Михайло виносив старі дошки, Катерина мила вікна, Олена перебирала речі, які залишилися від баби Катерини. Марко знайшов іржавий дзвіночок, старі лижі й порожню клітку.
— Тут жила жаба?
— Жаби не живуть у клітках, — сказав Михайло.
— Значить, птах.
— Можливо.
— Треба нового.
— Кого?
— Птаха.
— Спочатку фортеця, — сказала Катерина.
— І майстерня, — додав Михайло.
— І книжка, — сказала Олена.
— Яка? — запитав Марко.
Вона подивилася на стару хату, місток за лісом, на чоловіка з молотком у руці.
— Про довгу дорогу додому.
— Там буде робот?
— Можливо.
— Жаба?
— Обов’язково.
— А дід Михась?
— Головний герой.
— А ти?
— Подивимося.
Михайло підійшов.
— Не «подивимося».
— А що?
— Головна героїня.
— Ти не читав.
— Знаю історію.
Олена всміхнулася.
Увечері вони сиділи всі разом біля хати. На старому столі стояли чай, пиріжки тітки Ганни й план майбутньої майстерні. Марко малював фортецю. Катерина фотографувала. Михайло сперечався, де ставити двері. Олена слухала й раптом зрозуміла: дім уже почався.
Не тоді, коли вона погодилася переїхати.
Не коли купили ліжко чи стіл.
Не коли Михайло провів інтернет.
А зараз.
У голосах.
У суперечках.
У дитячому малюнку.
У чашках, які доведеться мити.
У людях, що приходять без дозволу й усе одно залишаються бажаними.
Михайло сів поруч.
— Про що думаєш?
— Що ми все-таки знайшли місце.
— Яке?
Олена взяла його за руку.
— Між двома життями.
— Там можна жити?
— Якщо не боятися мостів.
Він подивився на стару хвіртку, на світло у вікнах, на Катерину й Марка.
— Тоді це наш дім?
Олена притиснулася до його плеча.
— Один із наших.
Михайло хотів заперечити.
Не став.
Бо нарешті зрозумів: любов не завжди просить вибрати лише одне місце.
Іноді вона сама стає дорогою між усіма домами, які людина не хоче втратити.
Розділ 27
Нова Місячна фортеця
Максим приїхав у п’ятницю ввечері. Його літак приземлився в обласному центрі, звідти він мав добиратися потягом, але Михайло ще за тиждень заявив, що зустріне сина сам.
— Це зайві двісті кілометрів, — сказала Олена.
— Не зайві.
— Він дорослий.
— Знаю.
— Може доїхати.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
— Я не бачив його майже рік.
Олена подивилася на нього й більше не сперечалася.
— Я поїду з тобою.
— Навіщо?
— Хочу побачити, як ти нервуєш.
— Я не нервую.
— Третій раз перевіряєш багажник.
— Там інструменти.
— Ти їдеш зустрічати сина, а не ремонтувати літак.
— У дорозі всяке буває.
Вони виїхали по обіді. Михайло майже не говорив. Постійно дивився на годинник, хоча до прильоту залишалося ще кілька годин.
— Він давно живе за кордоном? — запитала Олена.
— Шість років.
— Сумуєш?
— Звичайно.
— Чому не говориш?
— А що зміниться?
— Можна просто сказати.
— Ти тепер усіх учиш говорити?
— Після нашої історії маю право.
Михайло стиснув кермо.
— Він рідко приїжджає.
— Робота?
— Так. І своє життя.
— Ти ображаєшся?
— Ні.
— Брешеш.
— Трохи.
— Скажи йому.
— Що?
— Що сумуєш.
— Він знає.
— Звідки?
— Я його батько.
— Це не телепатія.
Михайло зітхнув.
— Ти з Катериною говориш про все?
— Майже.
— Про нас також?
— Більше, ніж тобі сподобалося б.
— От бачиш.
— Що?
— Діти й так усе знають.
— Не все. Вони лише здогадуються про те, що ми мовчимо.
В аеропорту було людно. Люди стояли біля виходу з квітами, кульками, дітьми на плечах. Михайло ходив від табло до дверей і назад.
— Сядь, — сказала Олена.
— Не можу.
— Спина.
— Не болить.
— Болітиме.
— Оленко.
— Що?
— Не зараз.
Вона усміхнулася.
— Нервуєш?
— Ні.
— Тоді чому вже десятий раз дивишся на одні двері?
— Літак приземлився.
— Пасажири ще отримують багаж.
— Довго.
— Ти тридцять років чекав.
— Не допомагає.
Нарешті двері відчинилися. Люди почали виходити. Михайло випростався. Олена помітила, як він затримав подих.
Максим з’явився одним із останніх. Високий, у світлій куртці, із рюкзаком і невеликою валізою. Побачив батька й усміхнувся.
Михайло зробив крок.
Максим також.
Вони обійнялися.
Не коротко, як зазвичай обіймаються дорослі чоловіки. Михайло притиснув сина до себе так, ніби хотів переконатися, що той справді приїхав.
— Тату, задушиш.
— Мовчи.
— Я також радий.
Михайло відступив, оглянув його.
— Схуд.
— Ти завжди так говориш.
— Бо худий.
— А ти посивів.
— Усі це помічають.
Максим перевів погляд на Олену.
Вона стояла трохи осторонь.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Кілька секунд обоє не знали, як поводитися. У відеодзвінку було простіше.
Максим простягнув руку.
Олена подивилася, потім обійняла його.
Він розгубився, але відповів.
— Це від Марка, — сказала вона.
— А від вас?
— Подивимося, як поводитимешся.
Максим засміявся.
— Тато казав, у вас складний характер.
— Він ще не бачив складного.
— Бачив, — буркнув Михайло.
— Тебе не питали.
Максим подивився на батька.
— Ви вже як подружжя.
— Не починай, — одночасно сказали обоє.
— Точно як подружжя.
Дорогою до Березівки Максим сидів позаду й розповідав про роботу, квартиру, друзів. Михайло слухав, час від часу ставив короткі питання.
— Ти їси нормально?
— Так.
— Готуєш?
— Іноді.
— Що саме?
— Тату.
— Питаю.
— Макарони, м’ясо, салати.
— Салати не їжа.
— Олена, скажіть йому.
— Не буду втручатися.
— Вона сама тебе контролює, — сказав Максим.
— Це турбота.
— Небезпечне слово, — відповіли вони з Михайлом.
Максим засміявся.
— У вас уже цілий словник.
— Виживання, — сказала Олена.
Через деякий час Максим став серйозним.
— Тату.
— Що?
— Ти справді хочеш передати майстерню Сергієві?
— Частину.
— Чому не сказав мені?
— Ти далеко.
— Це не відповідь.
Михайло глянув у дзеркало.
— Ще нічого не вирішено.
— Саме тому треба було сказати.
— Ти хотів би повернутися?
— Не знаю.
— Отже, навіщо?
— Бо це наша сімейна справа.
— Вона моя.
У машині стало тихо.
Олена подивилася на Михайла.
— Що? — запитав він.
— Нічого.
— Скажи.
— Максим має рацію.
— Ви вже змовилися?
— Ні.
Максим нахилився вперед.
— Я не хочу забирати майстерню. Але хочу знати, що ти робиш зі своїм життям.
— Я живу.
— Раніше жив майстернею.
— Тепер трохи інакше.
— Через Олену?
Михайло стиснув кермо.
— Через себе.
Олена торкнулася його руки.
Максим кивнув.
— Це інша відповідь.
— Ти говориш як вона.
— Це погано?
— Ще не знаю.
До села приїхали вже в темряві. У вікнах хати горіло світло. Катерина з Марком прибули раніше й готували вечерю.
Марко вибіг за хвіртку.
— Дядько Максим!
Максим ледве встиг поставити валізу, як хлопчик обійняв його за ноги.
— Привіт.
— Ти привіз робота?
— Привіз.
— Справжнього?
— Майже.
— Він ходить?
— Трохи.
— Говорить?
— Якщо налаштуємо.
— Дід Михась сказав, що ти програміст.
— Так.
— Значить, усе можеш.
— Не все.
— Дорослі завжди так кажуть, коли не хочуть працювати.
Максим глянув на батька.
— Це точно ваш онук.
— Наш, — сказав Михайло й одразу замовк.
Катерина стояла на порозі.
Олена помітила її погляд.
Михайло також.
— Тобто… Оленин.
— Пізно виправляти, — сказала Катерина.
Максим підійшов.
— Нарешті наживо.
— Нарешті.
Вони обійнялися легко, без незручності, ніби давно знали одне одного.
— Ти вищий, ніж у телефоні, — сказала Катерина.
— Ти небезпечніша.
— Батько розповів?
— Попередив.
— Правильно.
Марко тягнув Максима за рукав.
— Де робот?
— У валізі.
— Діставай.
— Спочатку привітаюся.
— Уже.
— Із усіма.
Він підійшов до Олени.
— Ви тут господиня?
Олена глянула на Михайла.
— Один із господарів.
— Правильна відповідь, — сказав Максим.
— А я? — запитав Марко.
— Ти головний руйнівник, — відповіла Катерина.
— Ні. Я будівельник фортеці.
За вечерею говорили всі одночасно. Марко розпитував Максима про літаки й комп’ютери. Катерина цікавилася роботою. Михайло питав, чи син не збирається повертатися назавжди. Олена стежила, щоб усі їли.
— Я дорослий, — сказав Максим, коли вона поклала йому ще картоплі.
— У цій хаті це не аргумент.
— Зрозумів.
Він подивився на батька.
— Тепер ясно, чому ти приймаєш таблетки.
— Не починай.
— Я лише радий.
— Чому?
— Раніше ти забував.
— Не забував.
— Тату.
— Іноді.
Олена переможно глянула.
— Я казала.
— Ви обоє однакові, — сказав Максим.
— Ні, — відповіла Катерина. — Мама страшніша.
— Катерино.
— Що? Правда.
Після вечері Максим дістав із валізи невеликого робота на колесах. Марко сів біля нього на підлогу.
— Це машина.
— Робот.
— У нього немає рук.
— Не всім роботам потрібні руки.
— Як він щось бере?
— Нічого.
— Тоді навіщо?
— Він їздить і слухає команди.
— Дід Михась також їздить і не слухає.
У кімнаті стало тихо.
Потім усі засміялися.
— Я ще подумаю, чи робити тобі жабу, — сказав Михайло.
— Ти обіцяв.
— Дорослі обіцянки змінюються.
— Бабусю!
— Михасю, не лякай дитину.
— Я жартую.
— Дорослі зручно називають брехню жартом, — нагадав Марко.
— У цій родині неможливо жити.
Максим налаштував робота. Той поїхав кухнею, врізався в ніжку столу й зупинився.
— Зламався, — сказав Марко.
— Ні. Перешкода.
— Треба полагодити.
— Він працює.
— Дід Михась!
— Я не чіпатиму програму.
— Ти ж усе ремонтуєш.
— Не комп’ютери.
— Значить, Максим ремонтує голову, а ти ноги.
Катерина поклала руку на плече сина.
— Марку, досить командувати.
— Я організовую.
— У кого навчився? — запитав Михайло.
Усі подивилися на Олену.
— Чому одразу я?
— Бо господиня, — сказав Максим.
— Один із господарів.
— Уже запам’ятав.
Уночі Максим довго сидів із батьком на кухні. Олена не підслуховувала, але двері залишилися відчиненими.
— Ти щасливий? — запитав Максим.
— Так.
— Справді?
— Так.
— Мама сказала, що ти змінився.
— Ви говорили?
— Перед поїздкою.
— І що ще?
— Щоб я не ставив тебе перед вибором.
— Яким?
— Між мною й Оленою.
Михайло мовчав.
— Вона думає, я можу?
— Ні. Просто знає тебе.
— Я не збираюся заважати.
— Дякую.
— Але хочу сказати.
— Що?
— Мені трохи дивно.
— Знаю.
— Наче я приїхав до іншого батька.
— Я той самий.
— Ні.
Михайло подивився.
— Раніше ти завжди був сам. Навіть коли жив із мамою.
— Не завжди.
— Для мене — часто.
— Пробач.
— Я не звинувачую.
— Але?
— Хочу звикнути.
— Звикай скільки треба.
— Ти не зникнеш тепер у цьому селі?
— Ні.
— Обіцяєш?
— Так.
— І телефонуватимеш?
— Так.
— Не лише коли щось із машиною?
— Так.
— Тоді добре.
Михайло всміхнувся.
— Це слово дозволено?
— Не знаю ваших правил.
Олена тихо відійшла від дверей.
Вона не хотіла чути більше.
Ця розмова належала їм.
Вранці Марко підняв усіх о сьомій.
— Фортеця!
— Ще рано, — сказала Катерина.
— Сонце вже є.
— Воно завжди є.
— Не вночі.
— Марку.
— Дід Михась обіцяв.
Михайло вийшов із кімнати, розпатланий.
— Хто обіцяв о сьомій?
— Ти сказав завтра.
— Завтра триває до вечора.
— Ні. Завтра почалося.
Максим визирнув із сусідньої кімнати.
— Він має рацію.
— Ти на чиєму боці?
— На боці точних даних.
Олена принесла чай.
— Спочатку сніданок.
— Фортеця важливіша.
— Будувати голодним не можна.
— Чому?
— Впадеш.
— Я маленький. Низько падати.
Після сніданку вони пішли до лісу. Михайло ніс інструменти, Максим — дошки, Катерина — кошик із водою й бутербродами. Олена взяла стару ковдру. Марко йшов попереду з дерев’яним мечем.
— Звідки меч? — запитала Олена.
— Дід зробив.
— Коли?
— Учора.
Вона подивилася на Михайла.
— Ти не спав?
— Трохи.
— Серце?
— Працює.
— Не жартуй.
— Усе нормально.
Максим нахилився до Катерини.
— Вона завжди так?
— Тепер так.
— Татові подобається?
— Робить вигляд, що ні.
Біля старого дуба вони зупинилися.
Марко обійшов залишки фортеці.
— Тут мало.
— Стара розвалилася, — сказав Михайло.
— Треба таку саму.
— Ні, — відповіла Олена.
— Чому?
— Це була наша.
— А ця?
— Твоя.
Марко замислився.
— Тоді буде більша.
— Звичайно, — сказав Максим.
— І з дверима.
— Так.
— І вікном.
— Так.
— І місцем для робота.
— Обов’язково.
— І жаби.
Катерина зітхнула.
— Живої не буде.
— Тоді дерев’яної.
— Домовилися.
Михайло розклав інструменти.
— Спочатку план.
— Не треба, — сказав Марко.
— Без плану все впаде.
— У нас неділя без плану.
— Сьогодні субота.
— Шкода.
Максим дістав планшет.
— Можемо намалювати.
— Ти будеш програмувати фортецю? — запитав Михайло.
— Хоч хтось має зробити сучасно.
— Дерево не програмують.
— Можна поставити світло.
— Яке?
— Сонячну панель.
— У лісі?
— Тут достатньо сонця.
— І камеру, — сказав Марко.
— Навіщо?
— Щоб бачити ворогів.
— Яких ворогів?
— Ще не знаю.
Олена розстелила ковдру.
— Ви будуйте. Я писатиму.
— Про нас? — запитав Михайло.
— Можливо.
— Не роби мене старим.
— Пізно.
— Хоч волосся додай.
— Це вже фантастика.
Максим засміявся.
— Тату, тепер розумію, чому ти закохався.
— Я ще в дитинстві не мав вибору.
— Мав, — сказала Олена. — Просто поганий смак.
Будували весь день. Михайло показував, як тримати молоток. Марко кілька разів ударив по пальцю, але не заплакав. Максим сперечався з батьком щодо кріплень.
— Саморізи краще.
— Цвяхи надійніші.
— У якому столітті?
— У тому, де будинки стоять.
— Саморізи також.
— Доки не зірветься різьба.
— Тату.
— Не вчи.
Катерина слухала.
— Ви точно родичі.
— На жаль, — сказав Максим.
— Я ще можу позбавити спадщини, — відповів Михайло.
— Майстерні, яку віддаєш Сергієві?
— Не віддаю.
— Ось і поговорили.
Олена підняла голову.
— Хлопці.
— Що? — відповіли обоє.
— Не перетворюйте фортецю на майстерню.
— Він почав, — сказав Максим.
— Ти мій син.
— Не аргумент.
Катерина й Олена переглянулися.
— Вони однакові, — сказала Катерина.
— Страшно.
До обіду з’явився каркас. Марко ходив усередині й розподіляв кімнати.
— Тут робот. Тут жаба. Тут я.
— А нам? — запитала Олена.
— Ви великі. Не поміститеся.
— Правильно, — сказав Михайло. — Це його фортеця.
— Можна приходити в гості.
— Дякую.
— Але стукати.
Під дубом з’явився ще один чоловік.
Олена не одразу впізнала.
Високий, сутулий, із сивими вусами й полотняною сумкою через плече.
— Богдан? — прошепотіла.
Чоловік зупинився.
— Оленко.
Вона підвелася.
Богдан усміхнувся, але очі були вологими.
— Все-таки повернулася.
— А ти?
— Я нікуди далеко не їздив.
Вони обійнялися.
Михайло підійшов.
— Ти постарів.
— На себе подивись.
— У мене волосся залишилося.
— Де?
Максим тихо засміявся.
Богдан подивився на нього.
— Син?
— Максим.
— Схожий на матір.
— Усі це кажуть.
Катерина підійшла.
— А я Катерина.
Богдан уважно подивився.
— Оленчина.
— Так.
— Очі батькові.
Михайло скривився.
— Уже й ти.
— Що?
— Нічого.
Марко визирнув із фортеці.
— А ти хто?
— Богдан.
— Старий друг?
— Дуже.
— Ти також дід?
— Ще ні.
— Можеш бути запасним.
Богдан засміявся.
— Домовилися.
Він зняв сумку.
— Я приніс дещо.
Дістав старий конверт, перев’язаний ниткою.
Михайло й Олена одночасно стали серйозними.
— Що це? — запитала вона.
— Знайшов після смерті матері. Лежало серед її паперів.
— Чому не віддав раніше?
— Не знав, де ти. А Михайлові не хотів.
— Чому? — запитав той.
— Боявся.
— Усі боялися.
— Знаю.
Богдан простягнув конверт Олені.
— Це твоє.
На конверті її дитячим почерком було написано:
«Михасеві. Якщо він прийде після мене».
Олена затримала подих.
— Я не пам’ятаю.
— Ти залишила в мене перед від’їздом до міста, — сказав Богдан. — Просила передати, якщо побачу його.
Михайло подивився.
— Ти бачив мене.
— Бачив.
— І не передав?
Богдан опустив очі.
— Твоя мати сказала, що Олена заручена. Що не треба заважати.
— І ти повірив?
— Мені було дев’ятнадцять.
— Нам усім було.
Олена торкнулася руки Михайла.
— Не зараз.
— А коли?
— Уже пізно сваритися.
Богдан кивнув.
— Я винен.
— Не один, — сказала вона.
Олена відкрила конверт.
Усередині лежала маленька фотографія. Вони з Михасем сиділи на березі річки. Йому було років п’ятнадцять, їй — чотирнадцять. Михайло дивився вбік, а Олена — на нього.
На звороті було написано:
«Я не знаю, чи ми справді родичі. Але знаю, що люблю тебе не як брата. Якщо дорослі брешуть, знайди мене сам».
Михайло прочитав.
Довго мовчав.
— Ти вже тоді сумнівалася?
— Мабуть.
— Чому не сказала?
— Боялася.
Він подивився.
Олена всміхнулася сумно.
— Бачиш? Не лише вони.
— Але ти написала.
— І лист не дійшов.
Богдан сів на повалене дерево.
— Я міг передати.
— Міг, — сказав Михайло.
— Не передав.
— Так.
Олена поклала фотографію в конверт.
— Богдане, ти все життя це зберігав?
— Не я. Мати.
— Вона знала?
— Не знаю. Можливо, знайшла.
— Чому не викинула?
— Мабуть, думала, що колись треба віддати.
Михайло гірко всміхнувся.
— Усі відкладали на «колись».
— Тепер віддав, — сказала Олена.
Вона сіла поруч із Богданом.
— Ти був нашим другом.
— Поганим.
— Ні. Просто молодим.
— Це не виправдання.
— Не виправдання.
Михайло стояв мовчки.
Олена простягнула йому руку.
— Іди сюди.
— Не хочу.
— Михасю.
— Він бачив мене після твого весілля. Знав, що я шукаю.
— Я не знав, що ти досі шукаєш, — сказав Богдан.
— А питати не вмів?
— Не вмів.
— Зручно.
Максим підійшов до батька.
— Тату.
— Що?
— Ти ж сам сказав, що втомився воювати з мертвими.
— Він живий.
— Тим більше можна поговорити.
Михайло подивився на сина.
— Ти тепер усіх учиш?
— Сімейне.
Богдан підвівся.
— Я піду.
— Ні, — сказала Олена.
— Навіщо залишатися?
— Бо фортецю ще не добудували.
Він здивувався.
— Ти серйозно?
— Так.
— Після цього?
— Саме після цього. Якщо підеш, знову залишимо все незакінченим.
Михайло мовчав.
Потім подав Богданові молоток.
— Умієш?
— Краще за тебе.
— Побачимо.
Напруга не зникла. Але Богдан залишився.
Вони працювали поруч. Спочатку мовчки. Потім почали сперечатися, як ставити дах.
— Нахил більший, — сказав Богдан.
— Тоді всередині буде низько.
— Це дитяча фортеця.
— Максим високий.
— Він не дитина.
— А я? — запитав Марко.
— Ти помістишся.
— Тоді робіть як Богдан.
Михайло насупився.
— Запасний дід уже командує.
— Я попереджав, — сказав Богдан.
До вечора фортеця майже була готова. Дерев’яні стіни, маленьке вікно, двері з круглою ручкою. На даху Максим закріпив невелику сонячну панель. Усередині загорілася лампочка.
Марко закричав:
— Працює!
— Звичайно, — сказав Максим.
— Ти чарівник.
— Програміст.
— Це те саме.
Михайло приніс дерев’яну дошку.
— Назву треба.
— «Фортеця Марка», — сказав хлопчик.
— Егоїстично, — відповіла Катерина.
— «Місячна», — сказала Олена.
— Стара також так називалась?
— Так.
— Тоді нова буде «Місячна фортеця два».
— Звучить як фільм, — сказав Максим.
— «Нова Місячна фортеця», — запропонував Богдан.
Марко подумав.
— Добре.
Михайло вирізав літери. Максим допоміг випалити напис:
«НОВА МІСЯЧНА ФОРТЕЦЯ».
Під ним Марко сам додав криво:
«ДЛЯ ВСІХ».
Олена дивилася на напис.
— Чому для всіх?
— Щоб ніхто не залишився надворі.
Дорослі замовкли.
Катерина обійняла сина.
— Правильно.
Марко відсторонився.
— Але вороги тільки з дозволу.
Усі засміялися.
Біля фортеці розпалили маленьке вогнище. Смажили хліб, картоплю й яблука. Богдан розповідав старі історії. Максим показував Маркові, як керувати лампою через телефон. Катерина фотографувала. Михайло сидів поруч з Оленою.
— Сердишся на нього? — запитала вона.
— Так.
— Сильно?
— Редактор забороняв.
— Пробачиш?
— Не знаю.
— Він залишився.
— Бо ти попросила.
— І ти дав молоток.
— Треба було дах доробити.
— Брешеш.
— Трохи.
Олена поклала голову йому на плече.
— Лист нічого не змінив.
— Змінив.
— Що?
— Тепер знаю, що ти сумнівалася раніше.
— Це важливо?
— Так.
— Чому?
— Я думав, що був один.
— Ніколи.
Михайло дістав фотографію з конверта.
— Ти дивишся на мене.
— Завжди дивилася.
— А я вбік.
— Ти соромився камери.
— Ні. Дивився, чи не йдуть дорослі.
Олена торкнулася знімка.
— Навіть на фотографії боялися.
— Тепер ні.
Богдан підійшов.
— Можна?
Михайло підняв очі.
— Що?
— Сісти.
— Лавка не моя.
— Уже прогрес.
Він сів навпроти.
— Я не прошу одразу пробачити.
— Добре.
— Але хочу сказати.
— Говори.
— Я заздрив.
Олена здивувалася.
— Кому?
— Вам.
— Чому?
— Ви мали те, чого я не розумів. Коли тебе відправили в місто, Олено, я думав, що все закінчиться. А Михайло продовжував чекати. Коли прийшов лист, я злякався, що ви знову будете разом.
— Ти був закоханий у неї? — запитав Михайло.
Богдан усміхнувся.
— Усі хлопці були.
Олена обурено глянула.
— Я не знала.
— Ти нікого, крім нього, не бачила.
Михайло трохи випростався.
— Тоді чому не сказав?
— Бо знав відповідь.
— І тому сховав лист?
— Не сховав. Не передав.
— Те саме.
— Так.
Олена стиснула Михайлову руку.
— Він говорить правду.
— Пізно.
— Але говорить.
Богдан подивився на вогонь.
— Потім одружився. Жив. Мати померла. Знайшов конверт. Думав віддати тобі, Михайле, але вже знав, що Олена заміжня. Знову вирішив, що не треба ворушити.
— Знову за нас, — сказав Михайло.
— Так.
— Усі любили вирішувати.
— Тепер знаю.
Михайло довго мовчав.
— Ти допомагав мені будувати перший місток.
— Допомагав.
— І фортецю.
— Так.
— Значить, маєш борг.
— Який?
— Допоможеш зробити лавку біля річки.
Богдан усміхнувся.
— Домовилися.
Олена видихнула.
— Оце чоловіче прощення?
— Ні, — сказав Михайло. — Робота.
— Звичайно.
Темніло. Лампочка у фортеці світилася теплим світлом. Марко сидів усередині з роботом і командував:
— Уперед!
Робот врізався у стіну.
— Максиме!
— Це не поломка. Перешкода.
— Знову.
Катерина сіла біля Олени.
— Гарний день.
— Так.
— Ти щаслива?
Олена подивилася на Михася, Максима, Богдана, на Марка у фортеці.
— Так.
— Не боїшся?
— Боюся.
— Чого?
— Що все це надто добре.
— Мамо.
— Що?
— Не шукай біди наперед.
— Звичка.
— Відвикай.
Максим підійшов із двома чашками чаю. Одну подав Олені.
— Дякую.
— Можна запитати?
— Можна.
— Ви писатимете про це?
Вона подивилася на фортецю.
— Можливо.
— Тато не любить, коли про нього.
— Знаю.
— Але пишіть.
— Чому?
— Бо я все життя знав тільки його половину історії.
— А тепер?
— Тепер бачу, що половин було більше.
Олена взяла чашку.
— Я не хочу робити винних і святих.
— Не робіть.
— Ідеальних героїв також.
— Тато точно не ідеальний.
— Я чую, — сказав Михайло.
— Спеціально голосно.
Уночі всі повернулися до хати. Марко відмовлявся йти з фортеці.
— Я буду спати тут.
— Ні, — сказала Катерина.
— Чому?
— Холодно.
— Є ковдра.
— Ні.
— Дід Михась!
— Мама сказала.
— Ти ж головний.
— У цьому питанні — ні.
— Тоді Максим.
— Я також за маму.
— Змовилися.
Марко вийшов, зачинив двері й повісив на ручку дерев’яну табличку:
«НЕ ЗАЧИНЯТИ НАЗАВЖДИ».
— Звідки це? — запитала Олена.
— Сам написав.
— Чому?
— Бо двері мають відчинятися.
Він побіг стежкою.
Олена залишилася біля фортеці.
Михайло підійшов.
— Що?
— Нічого.
— Ти плачеш?
— Вітер.
— У лісі?
— Саме тут.
Він обійняв її.
Усередині нової фортеці горіло світло. На стіні стояв робот, біля вікна лежав дерев’яний меч, а над дверима висіли слова, які дитина написала, не знаючи всієї їхньої історії.
«Не зачиняти назавжди».
Михайло прочитав.
— Розумний.
— У Катерину.
— У тебе.
— Не сперечайся.
Вони пішли до хати.
Позаду залишився старий дуб, уламки першої фортеці й нові стіни, збудовані руками трьох поколінь.
Минуле не відновили.
Його не можна було відновити.
Але поруч із ним з’явилося нове місце.
Не схованка для листів.
Не притулок від дорослих.
Не фортеця проти світу.
Дім для дітей, які знатимуть правду.
І двері, які ніхто більше не матиме права зачинити назавжди..
Розділ 28
Ті, хто був після
Про приїзд Олексія Олена дізналася у четвер увечері. Вона сиділа за новим письмовим столом у своїй кімнаті й намагалася закінчити колонку для газети. За вікном стукав дощ, у дворі Михайло з Максимом сперечалися, де прокласти кабель до майстерні, а Марко бігав між ними з дерев’яним мечем і давав поради, яких ніхто не просив.
Телефон завібрував.
«У суботу буду неподалік. Можна заїхати? Не сам».
Олена перечитала двічі.
Не сам.
Отже, зі Світланою.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж відповісти:
«Приїжджайте».
За хвилину з’явилося:
«Михайло знає?»
Олена написала:
«Ще ні».
Олексій відповів:
«Тоді скажи. Не хочу знову бути невидимою людиною у вашому домі».
Вона відклала телефон.
Слова були справедливими.
Від цього ставало не легше.
Михайло зайшов до кімнати з мотком дроту на плечі.
— Ти чого така?
— Яка?
— Наче редактор забракував.
— Олексій приїде в суботу.
Михайло зупинився.
— Сюди?
— Так.
— Навіщо?
— Познайомитися.
— Ми вже знайомі заочно.
— Він хоче особисто.
— Я не хочу.
— Михасю.
— Що?
— Ти сам казав, що хочеш його побачити.
— Казав до того, як він справді зібрався.
Олена підвелася.
— Він буде зі Світланою.
Михайло повільно зняв моток дроту.
— Хто це?
— Жінка, з якою він зараз.
— Та сама з роботи?
— Так.
— Ти хвилюєшся?
— Трохи.
— Ревнуєш?
— Не знаю.
— Це означає «так».
— А ти?
— Я ревную до нього без жодних сумнівів.
— Тоді чесно.
Михайло поклав дріт на підлогу.
— Де вони ночуватимуть?
— Не знаю.
— Тут?
— Якщо захочуть.
— У нас мало кімнат.
— Максим поїде в місто в неділю.
— У суботу він тут.
— Є диван.
— Для Олексія?
— Для кого вийде.
— Нехай живуть у тітки Ганни.
Олена засміялася.
— Ти хочеш, щоб до ранку все село знало подробиці?
— Уже знає.
— Не все.
— Тітка Ганна додумає.
Вона підійшла до нього.
— Михасю, це важливо.
— Для кого?
— Для нас усіх.
— Не люблю це слово.
— «Усіх»?
— Коли воно означає, що я маю сидіти за одним столом із чоловіком, який знає, як ти спиш.
Олена насупилася.
— А Ірина не знає?
— Знає.
— Отже?
— Я не казав, що хочу сидіти з нею.
— Вона також може приїхати.
Михайло підняв голову.
— Що?
— Максим запросив.
— Коли?
— Учора.
— Чому я не знаю?
— Бо він боявся, що ти скажеш «ні».
— Правильно боявся.
У дверях з’явився Максим.
— Я все чую.
— Заходь, — сказав Михайло. — Будемо вирішувати, хто ще приїде без мого дозволу.
— Це дім для всіх, — відповів Максим.
— Напис Марка не юридичний документ.
— Мама давно хотіла побачити село.
— Вона тут була.
— Один раз.
Олена подивилася на Михайла.
— Ірина погодилася?
— Ще думає.
— З чоловіком? — запитала вона.
— Ні. Він у відрядженні.
Михайло потер обличчя.
— Чудово. Олексій, Світлана, Ірина. Може, ще священника покличемо?
— Богдан буде, — сказав Максим.
— Навіщо?
— Лавку доробляти.
— Звичайно.
Марко вбіг до кімнати.
— Хто приїде?
— Дорослі, — сказала Олена.
— Багато?
— Так.
— Буде свято?
— Щось подібне.
— Яке?
Михайло відповів:
— Зустріч людей, які надто довго не говорили правду.
— Нудне.
— Побачимо.
У п’ятницю Ірина написала Максиму, що приїде. Вона мала заночувати в обласному центрі, а вранці син забере її до села.
Михайло прочитав повідомлення мовчки.
— Ти проти? — запитав Максим.
— Уже приїжджає.
— Можу сказати, щоб не їхала.
— Ні.
— Точно?
— Ні. Але нехай приїде.
Олена стояла біля печі й місила тісто.
— Ти нервуєш?
— Ні.
— Вже третій раз переставляєш чашки.
— Вони стоять неправильно.
— Як можуть стояти неправильно?
— Великі з великими.
— Це мої чашки.
— Уже наші.
Вона всміхнулася.
— Значить, можна переставляти?
— Запитуй.
— Олено Василівно, можна поставити чашки за розміром?
— Ні.
— Жорстока.
Максим дивився на них.
— Мама казала, що ви швидко станете справжніми.
— Що означає «справжніми»? — запитав Михайло.
— Коли сваритеся через чашки, а не через тридцять років.
У суботу першою приїхала Ірина.
Максим привіз її близько десятої. Машина зупинилася біля хвіртки. Олена побачила у вікно високу жінку в світлому пальті. Волосся коротке, майже сиве. Рухи спокійні.
Михайло стояв посеред кухні й не виходив.
— Іди, — сказала Олена.
— Навіщо?
— Зустріти.
— Максим приведе.
— Михасю.
— Ти хвилюєшся більше за мене.
— Так.
Він витер руки об рушник і пішов у двір.
Олена залишилася біля вікна.
Михайло підійшов до Ірини. Вони зупинилися за кілька кроків. Не обійнялися одразу. Спочатку говорили. Потім Ірина сама простягнула руки. Михайло обійняв коротко й обережно.
Олена відчула укол.
Тихий.
Знайомий.
Ірина підняла очі на вікно.
Побачила її.
Усміхнулася.
Олена відступила.
— Боїшся? — запитала Катерина, яка саме зайшла з тарілками.
— Ні.
— Брешеш.
— Трохи.
— Вона гарна.
— Помітила.
— Мамо.
— Що?
— Не змагайся.
— Я не змагаюся.
— Уже випрямила спину.
Олена опустила плечі.
— Іди накривай.
Двері відчинилися.
Максим зайшов першим.
— Ми приїхали.
Ірина переступила поріг.
Побачила Олену.
Кілька секунд вони мовчали.
— Привіт, — сказала Ірина.
— Привіт.
— Можна без по батькові?
— Звичайно.
Ірина зняла пальто.
— Я багато разів уявляла тебе.
— Я тебе також.
— І якою була?
— Молодшою.
Ірина засміялася.
— Це взаємно.
Михайло стояв між ними, не знаючи, куди подіти руки.
— Чого завмер? — запитала Олена.
— Думаю, чи безпечно залишати вас удвох.
— Іди до Максима.
— Точно?
— Іди.
Він пішов, але кілька разів озирнувся.
Ірина помітила.
— Не змінився.
— У чому?
— Коли нервує, робить вигляд, що має справи.
— Тепер іде ремонтувати справне.
— Отже, зовсім не змінився.
Олена запросила її на кухню.
Вони сіли навпроти.
Між ними стояли чайник, цукор і тарілка з пиріжками.
— Він п’є із двома ложками? — запитала Олена.
— Раніше з трьома.
— Значить, я вже врятувала.
— Він так не думає.
— Знаю.
Ірина торкнулася чашки.
— Тут усе інакше.
— Ти була?
— Один раз.
— Михайло сказав.
— Тобі було неприємно?
Олена могла збрехати.
Не стала.
— Так.
— Мені також тоді.
— Чому?
— Бо в кожній кімнаті була ти.
— Мене тут не було.
— Саме тому.
Олена мовчала.
Ірина продовжила:
— Я думала, що зможу перемогти пам’ять. Зробити цю хату нашою. Потім зрозуміла, що воюю з дівчинкою.
— Я не хотіла бути між вами.
— Знаю.
— Михайло мене не бачив.
— Не бачив. Але чекав.
Ірина всміхнулася сумно.
— Знаєш, найважче було не те, що він любив тебе. А те, що сам цього не визнавав.
— Він любив тебе.
— Так.
— Не як заміну.
— Знаю тепер.
— А тоді?
— Тоді хотіла, щоб сказав: тебе більше немає. Він не міг.
Олена взяла пиріжок, але не їла.
— Ти сердишся на мене?
— Ні.
— Зовсім?
— Колись дуже.
— Редактор…
— Знаю вже.
Обоє засміялися.
Ірина дістала з сумки конверт.
— Я привезла дещо.
Олена насторожилася.
— Ще лист?
— Ні.
Усередині була фотографія. Молодий Михайло стояв біля майстерні, тримаючи маленького Максима на плечах. Ірина поруч сміялася.
Олена довго дивилася.
— Гарні.
— Ми були щасливі того дня.
— Навіщо віддаєш?
— Не віддаю назавжди. Хочу, щоб ти побачила.
— Що саме?
— Чоловіка, яким він став без тебе.
Олена підняла очі.
— Я бачу.
— Не повністю. Ти знаєш хлопця з лісу. Тепер пізнаєш механіка, батька, чоловіка, який ненавидить лікарів, губить ключі й уночі перевіряє, чи зачинені двері.
— Я вже помітила.
— Він іноді мовчить не тому, що приховує. Просто не знає, як сказати.
— Іноді це однаково боляче.
— Так.
Ірина поклала фотографію перед нею.
— Не намагайся повернути хлопця з листів. Люби чоловіка, яким він став.
Олена повільно кивнула.
— А він?
— Нехай любить жінку, якою стала ти.
— Ти даєш пораду?
— Останню.
— Усі так кажуть.
Ірина усміхнулася.
— Я не свята.
— Михайло розповів про лист.
— Який порвала?
— Так.
— Ти сердишся?
— Ні.
— Можеш.
— Не хочу.
— Чому?
— Бо ти склеїла.
Ірина опустила очі.
— Не одразу.
— У нашій історії ніхто нічого не робив одразу.
У дверях з’явився Михайло.
— Можна заходити?
— Ні, — відповіли обидві.
Він відступив.
— Змовилися.
Ірина засміялася.
— Він завжди так говорить.
— Уже знаю.
Близько полудня приїхав Олексій зі Світланою.
Олена почула машину й вийшла у двір. Поруч з нею став Михайло.
— Не обов’язково так близько, — сказала.
— Я просто стою.
— Як охоронець.
— Мало що.
Олексій вийшов першим. Постарілий, але знайомий до болю. У темній куртці, яку Олена колись купувала йому на день народження.
За ним — Світлана. Невисока, темноволоса, з уважними сірими очима.
Олексій зупинився біля хвіртки.
Подивився на Олену.
Потім на Михайла.
— Привіт.
— Привіт, — сказала вона.
Михайло кивнув.
— Олексій.
— Михайло.
Жоден не простягнув руку.
Світлана тихо сказала:
— Може, спочатку зайдемо, а потім мірятиметеся мовчанням?
Олена не втримала усмішки.
— Заходьте.
Світлана обійняла її.
Олена розгубилася.
— Ми знайомі? — запитала.
— Двадцять років заочно.
— Олексій розповідав?
— Спочатку мало. Потім забагато.
— Світлано, — сказав він.
— Що? Ми домовилися чесно.
Михайло взяв сумку з багажника.
— Я сам, — сказав Олексій.
— Знаю.
— Тоді віддай.
— Уже взяв.
Олена закрила очі.
— Почалося.
У хаті стало тісно й гамірно. Катерина обійняла батька. Марко кинувся до нього:
— Діду Олексію!
— Привіт, козаче.
— Тут ще один дід.
Олексій подивився на Михайла.
— Бачу.
— Дід Михась ремонтує, а ти розповідаєш історії.
— Гарний розподіл.
— А запасний дід Богдан робить лавку.
— У тебе ціла рада старійшин.
Світлана привіталася з Катериною. Вони вже бачилися кілька разів, але донька трималася трохи скуто.
Ірина вийшла з кухні.
Олексій зупинився.
— Ірина?
— Олексій?
Вони подивилися на Олену й Михайла.
— Ви всіх зібрали? — запитав Олексій.
— Не ми, — сказав Михайло. — Діти.
— Розумно.
— Побачимо.
За столом спочатку говорили лише про безпечне. Дорогу. Погоду. Роботу. Ціни. Максима. Катерину. Марка.
Марко сидів між двома дідами й не помічав напруги.
— Діду Олексію, ти вмієш молотком?
— Трохи.
— Гірше за діда Михася?
Олексій подивився на Михайла.
— Мабуть.
Той випростався.
— Не обов’язково визнавати так швидко.
— Я бухгалтер. Не механік.
— Зате дід Олексій краще готує, — сказав Марко.
— Що саме? — запитав Михайло.
— Млинці.
— Я також можу.
— Ти спалив.
— Один.
— Три.
Усі засміялися.
Напруга трохи відступила.
Після обіду жінки залишилися прибирати, а чоловіки пішли до річки нібито дивитися лавку Богдана.
Олена подивилася вслід.
— Вони не поб’ються? — запитала Світлана.
— У їхньому віці спочатку подумають про спину, — сказала Ірина.
Катерина засміялася.
Олена не могла.
— Михайло гарячий.
— Олексій також, — відповіла Світлана. — Просто всередині.
— Це гірше.
— Підемо за ними?
— Ні, — сказала Ірина. — Нехай поговорять без нас.
Біля річки Михайло й Олексій ішли попереду. Максим із Богданом навмисно відстали.
Лавка вже стояла біля містка. Нова, міцна, з широкою спинкою.
— Гарна, — сказав Олексій.
— Богдан робив, — відповів Михайло.
— А ти?
— Контролював.
— Це він уміє, — сказав Максим.
Михайло глянув.
— Ідіть до фортеці.
— Ми допоможемо.
— Не треба.
Максим подивився на Богдана.
— Нас виганяють.
— Значить, серйозна розмова.
Вони пішли.
Михайло сів на лавку.
Олексій залишився стояти.
— Сідай.
— Я постою.
— Як хочеш.
Кілька секунд слухали воду.
— Ти справді шукав її тридцять років? — запитав Олексій.
— Не весь час.
— Вона так само відповіла.
— Ми жили.
— Знаю.
— Ти зробив її щасливою?
Олексій подивився на місток.
— Іноді.
— Вона сказала те саме.
— Ти весь час перевірятимеш наші відповіді?
— Можливо.
— Навіщо?
— Хочу зрозуміти.
— Що саме?
— Як вона могла любити тебе.
Олексій повернувся.
— А я хочу зрозуміти, як могла все життя любити тебе.
Михайло встав.
— Обережніше.
— Ти сам почав.
— Я не звинувачую її.
— А мене?
— Трохи.
— За що?
— Що був поруч.
Олексій коротко засміявся.
— Я також тебе звинувачував.
— За що?
— Що тебе не було, але ти сидів між нами.
— Я не просив.
— Знаю.
— Тоді?
— Людина не завжди винна, щоб її ненавиділи.
Михайло мовчав.
Олексій сів на лавку.
— Я не забрав її в тебе.
— Знаю.
— Тебе тоді просто не було.
Слова боляче вдарили, хоча Михайло вже чув їх у своїй голові.
— Знаю.
— Я знайшов жінку, яка була самотня, навіть коли сміялася. Не відразу зрозумів чому.
— Коли зрозумів?
— У першу ніч після весілля.
Михайло стиснув кулаки.
— Навіщо говориш?
— Ти хотів правду.
— Не подробиці.
— Вона плакала.
Михайло відвернувся до річки.
— Через мене?
— Через усе. Через матір. Через листи. Через страх. Я тоді думав, що з часом забудеться.
— Не забулося.
— Ні.
— І ти залишився.
— Я любив її.
— Знаю.
— Ти постійно це говориш, але не приймаєш.
— Вчуся.
Олексій подивився на його руки.
— Вона любила мене. Не так, як тебе. Але любила.
— Знаю.
— У нас була Катерина. Дім. Відпустки. Сварки. Радість. Це не була погана копія вашого життя.
— Я ніколи так не думав.
— Думав.
Михайло не відповів.
— Я також думав, що ваше кохання — вигадка, — продовжив Олексій. — Зручна легенда, щоб не дивитися на наші проблеми.
— А тепер?
— Побачив тебе.
— І?
— На жаль, не вигадка.
Михайло всміхнувся.
— Я також думав, що ти поганий.
— І?
— На жаль, ні.
Олексій простягнув руку.
— Почнемо з цього?
Михайло подивився.
Потім потиснув.
— Дякую, що був поруч із нею.
Олексій стиснув сильніше.
— Дякую, що тепер є ти.
Вони відпустили руки.
— Я однаково ревную, — сказав Михайло.
— І я.
— До чого тобі?
— До того, що з тобою вона сміється інакше.
— Як?
— Молодше.
Михайло подивився на воду.
— З тобою вона жила доросло.
— Можливо.
— Це важливіше.
— Не завжди.
Олексій підвівся.
— Світлана хороша жінка.
— Олена сказала.
— Ти не зобов’язаний.
— Поважаю.
— Уже?
— Ще ні. Починаю.
— Тоді й я почну.
— Мене?
— Терпіти.
— Досить.
Коли повернулися до хати, Олена одразу побачила, що не побилися.
— Ну? — запитала.
— Що? — відповіли одночасно.
— Нічого.
Світлана подивилася на їхні руки.
— Потиснули?
— Звідки знаєш? — запитав Олексій.
— Ти так тримаєш плече, коли намагався показати силу.
— Я не показував.
— Звичайно.
Увечері Олена й Світлана залишилися на кухні самі. Ірина пішла з Максимом до фортеці, Катерина вкладала Марка, чоловіки сиділи надворі.
— Тобі незручно? — запитала Олена.
— Дуже.
— Редактор…
— Уже знаю.
Світлана всміхнулася.
— У вас усіх одна мова.
— Заразишся.
— Можливо.
Олена наливала чай.
— Ти давно любиш Олексія?
— Не знаю.
— Чесно.
— Спочатку поважала. Потім чекала. Потім втомилася чекати, коли він перестане чекати тебе.
Олена завмерла.
— Він чекав?
— Не повернення. Дозволу жити без провини.
— Я не тримала.
— Людей можна тримати й мовчанням.
Ці слова вже звучали в їхній історії.
— Він був нещасливий зі мною?
— Не весь час.
— Ти сердишся?
— На тебе? Ні.
— Чому?
— Тому що ти також не була вільна.
Світлана поклала долоню на стіл.
— Я не хочу бути причиною, через яку ти подумаєш, що ваш шлюб був брехнею.
— Не подумаю.
— Точно?
— У нас є Катерина.
— Діти не виправдовують усе.
— Знаю. Але між нами було багато справжнього.
— Він так говорить.
— Що саме?
— Що любив тебе.
Олена відчула сльози.
— І я його.
— Я знаю.
— Тобі боляче?
— Іноді.
— Пробач.
— Не треба.
Світлана взяла чашку.
— Я боюся іншого.
— Чого?
— Що тепер, коли він побачив тебе щасливою, захоче повернути те, що втратив.
— Він не повернеться.
— Ти впевнена?
— Так.
— А якби?
Олена довго мовчала.
— Не прийняла б.
— Через Михася?
— Через себе. Наше життя з Олексієм завершилося до того, як ми це визнали.
Світлана кивнула.
— Дякую.
— За що?
— За чесність.
— У нас тепер це хвороба.
Світлана засміялася.
— Нехай.
Пізніше вони всі зібралися біля вогню. Богдан приніс гармошку, хоча ніхто не просив. Тітка Ганна прийшла з пирогом і за двадцять хвилин дізналася, хто кому колишній чоловік, дружина, син і нова жінка.
— Нічого не зрозуміла, — сказала вона. — Але головне, що всі живі.
— Саме так, — відповіла Олена.
Марко сидів між Іриною та Світланою.
— Ви хто?
— Я мама Максима, — сказала Ірина.
— Значить, бабуся?
— Не зовсім.
— У нас усі не зовсім.
Світлана засміялася.
— А я?
— Ти жінка діда Олексія.
— Ще не дружина.
— Чому?
Олексій кашлянув.
— Марку.
— Що? У нормальних казках одразу одружуються.
Михайло подивився на Олену.
Вона відвела очі.
— Не починай, — прошепотіла.
— Я мовчу.
Ірина помітила.
— Він уже думав?
— Постійно, — сказала Олена.
— Правильно.
Михайло здивовано подивився на колишню дружину.
— Ти підтримуєш?
— Не тебе. Її.
— Велика різниця.
Олексій налив собі чаю.
— Коли весілля?
Олена мало не вдавилася.
— Яке ще?
— Ваше.
— Олексію.
— Просто питаю.
Михайло подивився на нього уважніше.
— Ти знущаєшся?
— Трохи.
— Я ще не робив пропозиції.
— Чому?
Тепер усі подивилися на Михайла.
— Що? — запитав він.
Марко підняв руку.
— Я знаю як.
— Не треба, — сказала Катерина.
— Треба дати обручку й сказати: «Не запізнюйся».
Стало тихо.
Олена подивилася на хлопчика.
— Хто тобі сказав?
— Ніхто. Сам придумав.
Михайло відвів очі до вогню.
— Пізно сьогодні щось вирішувати, — сказав.
— Знову, — тихо промовила Ірина.
Він глянув.
— Що?
— Нічого.
Олена торкнулася його руки.
— Не зараз.
— Я й не…
— Знаю.
Вогонь потріскував. Люди говорили, сміялися, сперечалися. Олексій із Михайлом обговорювали стару машину, яку перший хотів продати. Ірина показувала Катерині фотографії Максима. Світлана допомагала Маркові пекти яблуко. Богдан грав стару мелодію.
Олена сиділа трохи осторонь і дивилася на них.
Колишній чоловік.
Жінка, яку він покохав після.
Колишня дружина Михася.
Їхні діти.
Їхній онук.
Люди, яких неможливо було викреслити, не пошкодивши саму історію.
Михайло підійшов.
— Про що думаєш?
— Що це божевілля.
— Хочеш, щоб усі поїхали?
— Ні.
— Точно?
— Так.
— Навіть Олексій?
— Навіть.
— Я ще подумаю.
Олена всміхнулася.
— Ви говорили?
— Так.
— Про що?
— Про тебе.
— І?
— Він сказав, що не забрав тебе в мене.
— Це правда.
— Знаю.
— Тепер знаєш чи говориш?
— Тепер приймаю.
Вона взяла його за руку.
— А Ірина?
— Говорила зі мною.
— Що сказала?
— Не повертати хлопця з листів.
— Розумна.
— Дуже.
— Редактор…
— Відпочиває.
Михайло подивився на неї.
— Ти щаслива?
— Так.
— Із ними всіма?
— Саме тому.
— Я думав, щастя має бути тільки наше.
— Ні. Наше життя вже давно більше за нас.
— Я ще вчуся.
— Я також.
Ірина підійшла попрощатися. Максим мав відвезти її до готелю.
Вона обійняла сина, потім Михайла.
— Бережи себе.
— Буду.
— Не бреши.
— Постараюся.
— Не «постараюся».
— Не буду.
Потім повернулася до Олени.
— Можна?
Олена сама обійняла.
— Приїжджай ще.
Ірина відступила.
— Ти серйозно?
— Так.
— Навіщо?
— Щоб не залишатися людьми з коробок.
Ірина кивнула.
— Приїду.
Олексій зі Світланою залишилися ночувати в тітки Ганни. Та радісно заявила:
— У мене дві кімнати й жодних таємниць.
— Це ненадовго, — сказав Олексій.
— У селі все ненадовго стає назавжди.
Перед від’їздом він підійшов до Олени.
— Можна обійняти?
Вона кивнула.
Олексій обійняв.
Знайомо.
Спокійно.
Без бажання повернути.
— Бережи себе, — сказав він.
— І ти.
— Михайла також.
— Він не дається.
— Давався тобі.
— Не завжди.
— Значить, не змінився.
Він подивився їй у очі.
— Я радий.
— Не повністю?
— Не повністю.
— Чесно.
— Саме так.
Світлана взяла його під руку.
— Ходімо, поки не почали ще один роман.
— Пізно, — сказала Олена. — Уже є.
Коли хвіртка зачинилася, Михайло стояв біля хати.
— Довго обіймалися.
— Рахував?
— Ні.
— Брешеш.
— Трохи.
Олена підійшла.
— Ти потиснув йому руку.
— Це інше.
— Чому?
— Чоловіче.
— А обійми жіночі?
— Небезпечні.
Вона поклала руки йому на плечі.
— Такі?
— Особливо.
Михайло обійняв.
— Оленко.
— Що?
— Я боявся цього дня.
— Я також.
— І?
— Ми пережили.
— Не просто.
— Нічого справжнього не буває просто.
У вікні загорілося світло. Катерина вкладала Марка. Максим прибирав зі столу. Богдан ніс гармошку додому.
На подвір’ї залишилися сліди багатьох людей.
Чужі чашки.
Стільці, поставлені колом.
Недопите вино.
Фотографії.
Слова, які боліли й усе-таки були сказані.
Михайло подивився на дім.
— Тепер тут усі були.
— Не всі.
— Хто ще?
— Твій майбутній кардіолог.
— Не смішно.
— І редактор.
— Навіщо?
— Щоб переконався, що історія правдива.
— Ти вже пишеш?
Олена не відповіла.
Михайло відступив.
— Пишеш.
— Трохи.
— Про нас?
— Про всіх.
— Я не давав дозволу.
— Життя не питає.
— Оленко.
— Поговоримо завтра.
— Не відкладай.
Вона всміхнулася.
— Добре.
Михайло примружився.
— У цьому випадку можна?
— Можна.
Вони зайшли до хати разом.
Того вечора ніхто не переміг.
Олексій не програв Михайлові.
Ірина не поступилася Олені.
Світлана не стала заміною.
Минулі сім’ї не перетворилися на помилки.
Кожен залишився частиною дороги.
Люди, яких вони любили після, не стояли між ними.
Вони стояли позаду.
Не як тіні.
Як життя, що допомогли їм дійти до цієї зустрічі живими.
Розділ 29
«Тридцять років до тебе»
Перші сторінки Олена написала вночі, коли всі вже спали. У хаті було тихо. За стіною рівно дихав Михайло, у сусідній кімнаті Максим розмовляв із кимось пошепки телефоном, а надворі зрідка гавкав далекий собака. На письмовому столі горіла маленька лампа. Біля ноутбука лежали дерев’яний місяць, стара фотографія з берега й дві половинки червоного папірця.
Олена довго дивилася на порожній екран. Вона знала, з чого почати. Не з бібліотеки. Не з інтернету. Не з їхньої зустрічі після тридцяти років. Усе почалося набагато раніше.
З лісу.
З річки.
З хлопчика, який боявся жаб менше, ніж дівчинку в шубці, що пахла цукерками.
Вона написала назву:
«Тридцять років до тебе».
Потім перше речення:
«Коли Оленка вперше побачила Михася, він сидів біля річки й переконував жабу, що вона не має права його боятися».
Олена перечитала й усміхнулася.
— Я з нею не розмовляв, — пролунав за спиною голос.
Вона здригнулася й швидко закрила ноутбук.
— Господи, Михасю!
Він стояв у дверях у футболці й спортивних штанах.
— Чого ти ходиш без звуку?
— Я хроплю, стіни трясуться. Ти сама казала.
— Ти спав.
— Прокинувся. Тебе немає.
— І що?
— Прийшов перевірити.
— Я не зникла.
— Бачу.
Михайло подивився на закритий ноутбук.
— Що писала?
— Статтю.
— Уночі?
— Так.
— Про школу?
— Іншу.
— Про нас?
— Ні.
Він примружився.
— Брешеш.
— Не брешу.
— Тоді покажи.
— Не покажу.
— Чому?
— Не закінчила.
— Значить, про нас.
— Михасю, йди спати.
— Я чув своє ім’я.
— Ти почув одне речення.
— І жабу.
— Жаба може бути в будь-якій історії.
— Оленко.
— Що?
— Ти пишеш роман?
Вона мовчала.
Михайло підійшов ближче.
— Ти казала, що пишеш колонку.
— Колонку також.
— А це?
— Поки не знаю.
— Назву вже знаєш?
Олена поклала долоню на ноутбук.
— Звідки?
— Побачив.
— Ти читав через плече?
— Одне речення.
— Це неввічливо.
— Ми живемо разом.
— Це не дає права читати без дозволу.
— Я не читав. Побачив.
— Те саме.
— Не те саме.
Михайло сів на край ліжка.
— «Тридцять років до тебе»?
— Робоча назва.
— Гарна.
— Редактор також так сказав.
— Ти вже показувала?
— Лише назву.
— Віктору?
— Так.
— І що він?
— Запропонував писати.
— Звичайно. Йому потрібен матеріал.
— Не лише для газети.
Михайло став серйозним.
— Ти хочеш видати книжку?
— Ще нічого не вирішила.
— Але пишеш.
— Так.
— Про нас.
— За мотивами.
— Що це означає?
— Імена можна змінити. Місця. Деякі події.
— А жабу?
— Залишу.
— Чому вона важливіша за мене?
— Вона цікавіша.
Михайло не всміхнувся.
— Ти вже вирішила розповісти всім?
— Ні.
— Тоді чому не сказала?
— Боялася твоєї реакції.
— Правильно.
— От бачиш.
— Що саме ти напишеш?
— Не знаю.
— Про наших матерів?
— Так.
— Про листи?
— Так.
— Про Ірину?
— Можливо.
— Про Олексія?
— Без нього історія буде неправдивою.
— Про дітей?
— Обережно.
— Про нашу зустріч у готелі?
— Михасю.
— Я питаю.
— Не всі подробиці.
— Які саме?
— Ще не вирішила.
— А мала спочатку поговорити зі мною.
Олена відчула, як усередині піднімається знайомий опір.
— Це мій текст.
— А життя наше.
— І моє також.
— Ти знову вирішила сама.
— Я лише почала писати.
— Уже придумала назву, поговорила з редактором і відкрила перший розділ.
— Не відкрила. Написала одне речення.
— Яке неправдиве.
— Ти справді сидів біля річки.
— Але не розмовляв із жабою.
— У художньому творі можна.
— Значить, вигадаєш усе інше?
— Не все.
Михайло підвівся.
— Не хочу.
— Чого?
— Щоб про мене читали чужі люди.
— Ти ще не знаєш тексту.
— Неважливо.
— Для мене важливо.
— Ти можеш написати іншу історію.
— Яку?
— Вигадану.
— Ця також буде художньою.
— Але всі в селі впізнають.
— У селі вже й так усе знають.
— Не все.
— Що ти хочеш приховати?
Він завмер.
— Нічого.
— Тоді чого боїшся?
— Що ти зробиш із нами красиву історію.
— Це погано?
— Неправда.
— Я не збираюся робити красиву.
— Тоді зробиш болючу.
— Вона й була.
— Для нас. Не для продажу.
Олена різко підвелася.
— Я не продаю твою біду.
— А що?
— Пишу про людей, яким не дали права вирішувати.
— І знову сама вирішуєш за мене.
Слова влучили точно.
Олена відступила.
— Це інше.
— Чому?
— Бо я не забороняю тобі жити.
— Ти відкриваєш наше життя чужим.
— Ще нічого не відкрила.
— Але хочеш.
Вони дивилися одне на одного.
За стіною стих голос Максима. Мабуть, почув суперечку.
— Я не думала, що ти так сприймеш, — сказала Олена.
— Тому й не сказала.
— Так.
— Отже, знала.
— Знала, що ти боїшся публічності.
— Це не страх.
— А що?
— Право залишити частину життя собі.
Олена сіла.
— Добре.
— Що добре?
— Не писатиму.
Михайло подивився недовірливо.
— Просто?
— Ти проти.
— А ти?
— Неважливо.
— Важливо.
— Я не хочу знову сваритися.
— Це не відповідь.
— Ти сказав, що не хочеш. Я почула.
— Зараз ти робиш те саме, що я після ремонту кімнати.
— Що?
— Караєш відмовою від усього.
— Я не караю.
— «Не писатиму» — звучить так, ніби тепер я винен.
— А як маю сказати?
— Правду.
Олена закрила очі.
— Я хочу написати цю книжку.
— Навіщо?
— Бо вона вже в мені.
— Гарна фраза.
— Не знущайся.
— Я намагаюся зрозуміти.
— Я роками писала про чужі життя. Про людей, які втрачали, чекали, поверталися. А свою історію ховала навіть від себе.
— Тепер знайшла мене й одразу треба книжка?
— Не одразу.
— Минуло кілька місяців.
— Вона почалася сорок років тому.
— Для читачів?
— Для мене.
Михайло сів навпроти.
— Тоді напиши для себе.
— Можливо, спочатку так і буде.
— І не показуй нікому.
— Навіщо тоді роман?
— Щоб ти висловилася.
— Письменник пише не лише для шухляди.
— Отже, все-таки для продажу.
— Не зводь до грошей.
— Ти сама сказала, що хочеш видати.
— Я сказала, що не вирішила.
Михайло провів руками по обличчю.
— Я не вмію це пояснити.
— Спробуй.
— Коли все було лише в листах, воно належало нам. Навіть коли листи ховали, рвали й читали чужі. Тепер ми нарешті разом. І я не хочу знову віддавати це комусь.
— Читачі нічого не забирають.
— Забирають образ.
— Який?
— Мене.
— Ти думаєш, я напишу неправду?
— Ти вже змусила мене розмовляти з жабою.
Олена не втримала усмішки.
— Це художня деталь.
— От саме. Потім люди думатимуть, що я все життя говорив із тваринами.
— Ти розмовляєш із двигунами.
— Вони відповідають.
— Ще гірше.
Михайло також ледь усміхнувся, але швидко став серйозним.
— Я не герой.
— Знаю.
— Не роби мене ним.
— Не зроблю.
— Я здавався. Одружився. Іноді не шукав. Ображав Ірину мовчанням. Ревнував. Брехав про здоров’я.
— Саме це й напишу.
— Тоді люди скажуть, що я дурень.
— Можливо.
— Дякую.
— А ти хочеш, щоб я зробила тебе ідеальним?
— Ні.
— Тоді чого?
— Не знаю.
— Скажи.
Михайло довго мовчав.
— Боюся побачити себе твоїми очима.
Олена перестала сперечатися.
— Чому?
— Раптом там немає того чоловіка, яким себе пам’ятаю.
— А який ти?
— Не знаю.
— Отже, боїшся правди.
— Можливо.
— Я також.
— Чого?
— Що напишу й зрозумію: ми любили не одне одного, а те, ким були дітьми.
— Ти так думаєш?
— Іноді.
Михайло зблід.
— Після всього?
— Саме після.
— Тоді навіщо ми разом?
— Бо тепер учимося любити теперішніх.
— І книжка допоможе?
— Не знаю.
Він підвівся.
— Мені треба подумати.
— Не зникай.
— Я піду на кухню.
— Це не зникнення.
— Уже навчився.
Михайло вийшов.
Олена залишилася біля ноутбука. Відкрила кришку. Перше речення світилося на екрані. Вона стерла його.
Написала інше:
«У дитинстві нам здається, що дорослі знають дорогу. Лише згодом ми розуміємо: вони так само йдуть навпомацки, тільки тримають дітей за руку надто міцно».
Перечитала.
Не стерла.
Уранці Михайло поводився так, ніби розмови не було. Приготував чай, випив таблетки, перевірив двері майстерні. Олена також мовчала. Максим відчув напругу, але не питав. Марко, який ночував із Катериною, мав приїхати після обіду.
За сніданком Михайло запитав:
— Сьогодні до редакції?
— Так.
— Коли повернешся?
— Не знаю.
— Подзвони.
— Добре.
Він глянув.
— Тепер ти спеціально?
— Ні.
— Звучало з образою.
— Можливо.
— Ми записували не говорити так.
— Пам’ятаю.
— Тоді?
Олена поклала ложку.
— Я сердита.
— Знаю.
— І мені боляче.
— Знаю.
— Але ти маєш право не хотіти книжки.
— А ти — хотіти.
— Що робити?
— Не знаю.
— Чудово.
— Це чесно.
Максим не витримав:
— Можна дізнатися, через що?
— Ні, — сказали обоє.
— Тоді хоча б не робіть вигляд, що сніданок винен.
Він узяв чашку й вийшов у двір.
Михайло подивився вслід.
— Образився.
— На нас.
— Правильно.
— Ти поговориш?
— Поговорю.
— Не колись.
— Сьогодні.
Олена зібрала сумку.
— Я поїхала.
— Відвезти?
— Не треба.
— Чому?
— Хочу побути сама.
Михайло кивнув.
— Повернешся?
Вона різко подивилася.
— Ти серйозно?
— Питаю.
— Повернуся.
— Точно?
— Михасю, це сварка. Не розлука.
Він видихнув.
— Добре.
— У цьому випадку можна.
В редакції Віктор одразу помітив її настрій.
— Щось сталося?
— Ні.
— Романтична історія закінчилася?
— Не говори дурниць.
— Отже, посварилися.
— Працюй.
— Рукопис принесла?
— Який?
— «Тридцять років до тебе».
Олена завмерла.
— Звідки знаєш назву?
— Ти сама написала мені вночі.
Вона дістала телефон.
Справді. О другій сімнадцять надіслала повідомлення:
«Можливо, роман називатиметься “Тридцять років до тебе”».
Олена не пам’ятала.
— І що ти відповів?
— Що назва хороша.
— Не можна поки нікому.
— Я й не казав.
— Навіть у редакції.
— Добре.
— Не говори.
— У цьому випадку можна?
Вона глянула.
— Усі змовилися.
Віктор усміхнувся.
— Він проти?
— Так.
— Тоді змінюй імена.
— Справа не в іменах.
— У чому?
— У праві розповідати чуже життя.
— Воно твоє.
— Не лише.
— Попроси дозволу.
— Просила.
— Не дав.
— Саме так.
Віктор відкинувся на стільці.
— Тоді не публікуй.
— Легко.
— Пиши. Не публікуй, доки не домовитеся.
— Навіщо?
— Бо якщо не писатимеш, почнеш сердитися на нього за кожну ненаписану сторінку.
Олена мовчала.
— А якщо напишу й він усе одно буде проти?
— Тоді вирішиш, що важливіше.
— Жорстоко.
— Доросло.
— Ненавиджу це слово.
— У тебе складна система заборон.
Вона сіла за свій стіл.
— Я боюся, що книжка його образить.
— Образить.
— Дякую.
— Хороші книжки часто когось ображають.
— Це не виправдання.
— Ні. Просто факт.
— Ти хочеш матеріал.
— Хочу. Але ще більше хочу, щоб ти нарешті написала щось своє.
Олена відкрила робочий файл.
— Він сказав, що боїться побачити себе моїми очима.
— Розумний.
— Дуже.
— Редактор дозволяє?
— Сьогодні ні.
— А ти?
— Я боюся побачити себе.
— Ще краще.
— Чому?
— Значить, є про що писати.
Вона пробула в редакції до вечора. Коли вийшла, надворі вже темніло. Михайло не телефонував. Лише написав:
«Марко приїхав. Будує гараж для робота. Максим поїхав у місто. Я вдома».
Олена відповіла:
«Їду».
Через хвилину:
«Чекатиму».
Коли вона повернулася, у дворі горіло світло. Марко сидів біля маленького столу й склеював картонні стіни. Михайло різав ножем двері.
— Бабусю! — закричав хлопчик. — Дід Михась сказав, що ти пишеш про жабу.
Олена зупинилася.
— Звідки?
Марко показав на Михайла.
— Він.
Михайло підвівся.
— Я не говорив про книжку. Сказав, що в тебе буде історія.
— Ти ж був проти.
— Ми ще не домовилися.
— Тоді навіщо сказав?
— Він питав, чому ти сердита.
— І ти розповів дитині?
— Не все.
Марко дивився.
— Ви знову сваритеся?
— Ні, — сказала Олена.
— Трохи, — відповів Михайло.
— Через жабу?
— Через книжку, — сказала вона.
— Дід не хоче читати?
— Не хоче, щоб інші читали.
Марко подумав.
— Тоді спочатку дай йому.
Олена й Михайло переглянулися.
— Що саме? — запитала вона.
— Книжку.
— Вона ще не написана.
— Напиши. Він прочитає. Якщо погано — полагодить.
Михайло засміявся.
— Бачиш? Правильний підхід.
— Текст не двигун.
— Я вже це чув про масло.
— І програв.
Марко повернувся до гаража.
— Тільки жабу не забирай. Вона головна.
— Я також так сказала.
Увечері, коли Катерина забрала Марка, Олена знайшла Михася на кухні. Він сидів із розгорнутим старим листом.
— Що читаєш?
— Твій.
— Який?
— Про бібліотеку. Той, що Ірина колись порвала й склеїла.
Олена сіла навпроти.
— Чому зараз?
— Хотів зрозуміти, як ти писала тоді.
— І?
— Краще, ніж я пам’ятав.
— Це добре?
— Не говори.
Він простягнув лист.
— Прочитай уголос.
— Навіщо?
— Хочу почути твоїм голосом.
Олена взяла аркуш.
Клейка стрічка пожовкла. Почерк був молодий, нерівний.
— Тут дурниці.
— Читай.
Вона почала:
— «Михасю, я знову була біля бібліотеки. Стояла навпроти й думала, що ти зараз вийдеш. Я знаю, що це нерозумно, але іноді мені здається: якщо дуже довго дивитися на двері, вони відчиняться саме для тебе…»
Голос затремтів.
— Далі, — попросив Михайло.
— «Мама каже, що треба перестати жити минулим. Але я не живу минулим. Я живу дорогою до тебе. Просто вона така довга, що всі думають, ніби я стою на місці».
Олена опустила лист.
— Досить.
— Ні.
— Я не можу.
Михайло забрав аркуш і дочитав сам:
— «Якщо ти колись прочитаєш, не думай, що я чекала щодня біля вікна. Я вчилася, працювала, сміялася. Просто в кожному дні було місце, де тебе не вистачало».
Він замовк.
Олена витерла сльози.
— І це ти хочеш віддати читачам? — запитав.
— Не цей лист.
— А почуття?
— Так.
— Чому?
— Бо хтось також думає, що сам так чекав.
Михайло склав лист.
— А якщо люди сміятимуться?
— Хтось буде.
— Якщо скажуть, що ми дурні?
— Можливо.
— Що мали жити далі?
— Ми й жили.
— Що це неправдоподібно?
— Життя рідко радиться з критиками.
Михайло довго дивився на неї.
— Я хочу прочитати першим.
— Ти серйозно?
— Так.
— Кожен розділ?
— Ні.
— Тоді як?
— Напиши всю.
— Це може тривати рік.
— Я чекав довше.
— Не використовуй це щоразу.
— Чому? Нарешті має користь.
Олена взяла його руку.
— І що потім?
— Прочитаю.
— А якщо скажеш не видавати?
— Не знаю.
— Михасю.
— Я ще боюся.
— І я.
— Але не хочу бути причиною, через яку ти не напишеш.
— Це дозвіл?
— Ні.
— Тоді що?
— Довіра.
Олена відчула, як очі знову наповнюються слізьми.
— Це складніше.
— Знаю.
— Ти не вимагатимеш змінити все, що не подобається?
— Вимагатиму.
— Михасю.
— А ти не зобов’язана слухати.
— Чудова співпраця.
— Ми вже маємо досвід.
Він підвівся.
— Покажеш перше речення?
— Я його стерла.
— Чому?
— Ти сказав, що не говорив із жабою.
— Можна залишити.
— Тепер дозволяєш?
— Вона справді дивилася так, ніби розуміла.
Олена засміялася.
— Отже, розмовляв.
— Подумки.
— Цього достатньо.
Вони пішли до кімнати. Олена відкрила ноутбук.
— Ось.
Михайло прочитав нове перше речення:
«У дитинстві нам здається, що дорослі знають дорогу. Лише згодом ми розуміємо: вони так само йдуть навпомацки, тільки тримають дітей за руку надто міцно».
Він перечитав.
— Це про наших матерів?
— І про нас.
— Ми також тримаємо?
— Марка. Дітей. Одне одного.
— Треба відпускати?
— Треба питати, чи боляче.
Михайло кивнув.
— Залиш.
— Точно?
— Так.
— А жаба?
— Другим реченням.
Олена поставила курсор.
Написала:
«Михась говорив із жабами лише тоді, коли був певен, що Оленка не чує».
— Неправда, — сказав він.
— Художня.
— Тоді додай, що жаби слухали краще за людей.
Вона написала.
Михайло сів поруч.
— Що далі?
— Ти підеш спати.
— Не хочу.
— Я працюватиму.
— Посиджу.
— Не заважай.
— Мовчатиму.
— Ти не вмієш.
— Навчуся.
Олена почала писати.
Спочатку повільно. Кілька слів. Речення. Абзац.
Михайло сидів поруч і справді мовчав. Іноді дивився у вікно, іноді на її руки. Один раз хотів щось сказати, але стримався.
Через пів години Олена запитала:
— Що?
— Нічого.
— Ти вже десять хвилин зітхаєш.
— Ти написала, що в мене був подряпаний ніс.
— Був.
— Не пам’ятаю.
— Я пам’ятаю.
— Звідки подряпина?
— Поліз за яблуками й упав.
— Я не падав.
— Упав.
— Богдан штовхнув.
— Отже, все-таки впав.
— Запиши Богдана.
— Він з’явиться пізніше.
— Не хочу виглядати незграбним.
— Ти був незграбним.
— Оленко.
— Ти хотів правду.
— Уже шкодую.
Вона засміялася.
— Іди спати.
— Ні.
Михайло поклав руку їй на плече.
— Пиши.
За вікном шумів ліс. У Новій Місячній фортеці згасла лампа. На полиці стояли три коробки з листами, які надто довго не доходили до адресатів.
Тепер між ними більше не було пошти, матерів, випадкових людей і страху.
Були лише Олена, чиста сторінка й Михайло, який учився бачити себе її очима.
Він досі боявся.
Вона також.
Але цього разу страх не зачиняв двері.
Він просто сидів поруч і чекав, доки з’явиться наступне речення.
Розділ 30
Не запізнитися вдруге
Михайло впав у майстерні в понеділок близько одинадцятої ранку. Не красиво й не героїчно. Не встигнувши вимовити жодного важливого слова. Просто стояв біля розібраного двигуна, пояснював Сергієві, чому не можна ставити дешевий підшипник, раптом замовк, сперся рукою об верстак і повільно опустився на підлогу.
— Михайле Петровичу?
Сергій спочатку подумав, що він нахилився по інструмент. Потім побачив бліде обличчя й кинувся до нього.
— Чуєте мене?
Михайло розплющив очі.
— Не кричи.
— Що болить?
— Нічого.
— Ви на підлозі.
— Помітив.
Сергій дістав телефон.
— Викликаю швидку.
— Не треба.
— Треба.
— Сергію.
— Мовчіть.
— Я твій керівник.
— Зараз ні.
Михайло спробував підвестися. Рука зісковзнула з верстата. У грудях не боліло, але серце билося неправильно: кілька швидких ударів, провал, знову удари. Перед очима пливло.
— Ляжте, — сказав Сергій.
— Підлога брудна.
— Ви механік.
— Саме тому знаю.
Сергій підклав під голову складену куртку.
— Телефон Олени де?
— Не дзвони.
— Де?
— Сергію.
— Вона мене вб’є, якщо не подзвоню.
— Спочатку я.
— Не смішно.
Швидка приїхала за дванадцять хвилин. Михайло сперечався з фельдшером, відмовлявся від нош і вимагав лише виміряти тиск.
— Сто дев’яносто на сто десять, — сказав фельдшер. — Пульс нерівний.
— Зараз мине.
— Уже не минуло.
— У мене буває.
— Саме тому їдемо.
— Я сам.
— Ви щойно не змогли встати.
Сергій простягнув Михайлові куртку.
— Я закрию майстерню.
— Не закривай. Там машина на підйомнику.
— Розберемося.
— Підшипник не став дешевий.
— Не поставлю.
— І клієнтові скажи…
— Їдьте вже.
Михайла посадили в машину швидкої. Двері зачинилися. Сергій залишився посеред двору з телефоном у руці.
Олена саме працювала над третім розділом роману, коли задзвонив незнайомий номер. Вона не хотіла відповідати. На екрані миготів курсор, речення нарешті складалося, а Віктор чекав колонку до обіду. Дзвінок стих і почався знову.
— Алло.
— Олено Василівно?
— Так.
— Це Сергій із майстерні.
У неї відразу похололи пальці.
— Що сталося?
— Михайла Петровича забрала швидка.
Олена підвелася так різко, що стілець упав.
— Куди?
— У міську лікарню.
— Що з ним?
— Серце. Мабуть.
— Він при свідомості?
— Був.
— Що означає «був»?
— Коли їхав — був. Говорив.
— Що говорив?
— Про підшипник.
Олена заплющила очі.
— Звичайно.
— Я не хотів вас лякати.
— Коли це сталося?
— Хвилин двадцять тому.
— Чому дзвониш лише зараз?
— Він забороняв.
— Сергію!
— Я все одно подзвонив.
— Я їду.
Вона схопила сумку, але не могла знайти ключі. Перевернула папери на столі, заглянула під ноутбук, у кишені пальта. Ключі лежали в руці.
— Спокійно, — сказала собі.
Від власного голосу стало гірше.
Подзвонила Катерині.
— Мамо?
— Михася забрала швидка.
— Що?
— Серце.
— Де він?
— У лікарні.
— Я їду з тобою.
— Не треба.
— Мамо.
— Забери Марка із садка.
— Його може забрати батько.
— Не треба всіх підіймати.
— Ти зараз сама не доїдеш.
— Доїду.
— Чекай мене.
— Катерино, немає часу.
— Саме тому чекай.
Олена вимкнула дзвінок і одразу подзвонила Максиму. Він не відповів. Написала коротко:
«Тата забрала швидка. Я їду в лікарню. Подзвоню».
Потім побачила на столі Михайлову чашку. Він залишив її вранці перед поїздкою.
— Я ввечері повернуся, — сказав.
— Точно?
— Точно.
— Ліки взяв?
— Так.
— Покажи.
— Оленко.
— Покажи.
Він дістав упаковку з кишені й потряс.
— Задоволена?
— Не повністю.
— Редактор…
— Мовчить.
Олена взяла чашку обома руками, ніби в ній ще залишалося його тепло.
— Ти повернешся, — сказала порожній кухні.
Катерина приїхала за п’ятнадцять хвилин. Майже втягнула матір у машину.
— Ти б не доїхала.
— Я нормально.
— Ти в домашніх капцях.
Олена подивилася на ноги.
— Чорт.
— Добре, що не поїхала сама.
— Не говори це слово.
— Зараз можна.
Дорогою Олена телефонувала в лікарню. Її переводили з приймального відділення в кардіологію, з кардіології назад у приймальне. Ніхто нічого не говорив.
— Чому вони не відповідають?
— Бо обстежують.
— А якщо…
— Не додумуй.
— Він завжди так каже.
— Значить, послухай.
Олена стиснула телефон.
— Я вранці сердилася на нього.
— Через що?
— Він прочитав кілька сторінок.
— Сам?
— Я дала.
— І?
— Сказав, що зробила його надто добрим.
— А ти?
— Сказала, що в наступному розділі виправлю.
— І посварилися?
— Трохи.
— Це нічого.
— Я не поцілувала його перед виходом.
— Мамо.
— Він підійшов, а я сказала, що запізнююсь.
— Поцілуєш увечері.
— А якщо…
— Не говори.
Біля лікарні Олена вискочила з машини раніше, ніж Катерина встигла заглушити двигун. У приймальному відділенні було людно. Хтось сидів із перев’язаною рукою, дитина плакала, літній чоловік сперечався з реєстраторкою.
— Михайло Петрович Кравець, — сказала Олена. — Його привезла швидка.
— Чекайте.
— Де він?
— Кардіолог дивиться.
— Він живий?
Реєстраторка підняла очі.
— Живий.
Олена сперлася долонею об стійку.
— Можна до нього?
— Поки ні.
— Я дружина.
Слово вилетіло саме.
Катерина, яка підійшла ззаду, нічого не сказала.
— Документи? — запитала реєстраторка.
Олена завмерла.
— Ми не…
— Я донька, — швидко сказала Катерина. — Тобто не його. Але він наш родич.
— Чекайте в коридорі.
Вони сіли на пластикові стільці.
Олена дивилася на зачинені двері.
— Я сказала, що дружина.
— Почула.
— Це неправда.
— Не зовсім.
— Перед законом — так.
— Мамо, зараз не час.
— А коли?
— Коли вийде.
Минуло сорок хвилин.
Потім година.
Олена кілька разів вставала, підходила до дверей і поверталася. Катерина принесла воду. Вона не пила.
Максим подзвонив.
— Що з татом?
— Не знаю.
— Які симптоми?
— Знепритомнів у майстерні. Тиск високий. Аритмія.
— Я вилітаю.
— Не треба поки.
— Мамо…
Олена завмерла від цього звертання.
Максим також замовк.
— Пробач, — сказав він.
— Нічого.
— Я прилечу.
— Чекай, доки лікар скаже.
— Я не можу чекати.
— Знаю.
— Він при свідомості?
— Коли забирали — був.
— Скажи, щоб подзвонив.
— Скажу.
— І скажи…
Максим замовк.
— Що?
— Нічого. Сам скажу.
Двері відчинилися. Вийшов лікар років п’ятдесяти з окулярами й втомленим обличчям.
— Хто до Кравця?
Олена підскочила.
— Я.
— Родичка?
— Так.
— Дружина, — сказала Катерина.
Олена глянула, але не заперечила.
— Стан стабільний. Був напад аритмії на тлі високого тиску й перевтоми. Ознак великого інфаркту зараз немає, але залишаємо для спостереження. Потрібні додаткові обстеження.
— Він помре?
Лікар не змінив виразу обличчя.
— Зараз підстав так говорити немає.
— Що означає «зараз»?
— Олено, — сказала Катерина.
— Я хочу знати.
Лікар кивнув.
— Стан серйозний настільки, щоб змінити спосіб життя. Не настільки, щоб прощатися.
Олена видихнула.
— Можна до нього?
— На кілька хвилин. Не хвилювати.
— Він сам усіх хвилює.
— Саме це йому й скажете. Спокійно.
Михайло лежав у палаті біля вікна. На грудях — датчики, у руці — голка крапельниці. Обличчя бліде, волосся скуйовджене.
Побачив Олену й спробував усміхнутися.
— Ти в капцях.
Вона подивилася на ноги.
— Це перше, що скажеш?
— Гарні.
Олена підійшла до ліжка.
— Дурень.
— Знаю.
— Ні, ти не знаєш.
Вона хотіла вдарити його. Замість цього схопила за руку.
— Ти мене налякав.
— Не хотів.
— Звичайно. Просто впав у майстерні.
— Не впав. Сів.
— Сергій сказав інше.
— Він перебільшує.
— Лікар також?
— Що сказав?
— Змінити спосіб життя.
— Усі зараз модні.
— Михасю.
Він побачив її очі й перестав жартувати.
— Пробач.
— За що саме?
— Не знаю.
— За те, що не лікувався? За те, що працював ночами? За те, що знову думав, ніби можеш сам вирішити, скільки тобі жити?
— Я не вирішував.
— Саме це й робив.
Михайло стиснув її пальці.
— Я приймав ліки.
— Не завжди.
— Останнім часом завжди.
— А відпочинок?
— Відпочивав.
— Коли?
— У неділю.
— Ти будував майстерню.
— Мені подобається.
— Це не відпочинок.
— Для мене…
— Не говори.
Він мовчав.
Олена сіла.
— Я знайшла тебе не для того, щоб знову чекати під зачиненими дверима.
— Я не зачиняв.
— Мене не пускали в палату.
— Це лікарня.
— Мені однаково.
Голос зламався.
— Я стояла там і думала, що не встигла тебе поцілувати.
— Устигнеш.
— Не обіцяй.
— Чому?
— Бо ти не все контролюєш.
— Уже зрозумів.
— Ні.
Михайло підніс її руку до губ.
— Тепер зрозумів.
Олена нахилилася й притиснулася чолом до його плеча.
— Я ненавиджу лікарні.
— Я також.
— Тебе особливо.
— Знаю.
— Не смій помирати.
— Не планую.
— Не жартуй.
— Це не жарт.
Вона підняла голову.
— Ти зробиш усе, що скажуть лікарі.
— Майже.
— Усе.
— Оленко.
— Або я прив’яжу тебе до ліжка.
— Звучить цікаво.
Вона вдарила його по руці.
— Болить.
— Там крапельниця?
— В іншій.
— Тоді не болить.
Михайло всміхнувся.
— Тепер точно моя дружина.
Олена завмерла.
— Ти чув?
— Що?
— Я сказала в приймальному, що дружина.
— Справді?
— Щоб пустили.
— І пустили?
— Так.
— Значить, працює.
— Не радій.
— Я не.
— У тебе обличчя.
— Серце слабке, не можна засмучувати.
— Уже маніпулюєш.
— Трохи.
У палату заглянула медсестра.
— П’ять хвилин закінчилися.
— Я залишуся, — сказала Олена.
— Не можна.
— Я дружина.
Михайло заплющив очі, приховуючи усмішку.
— До ранку не можна. Завтра о десятій.
— Йому щось треба?
— Речі, зарядка, документи. Ліки не приносити, усе дадуть.
— Я повернуся.
— Оленко.
— Що?
— Поцілунок.
Медсестра відвернулася до дверей.
Олена нахилилася й поцілувала його.
Не в чоло.
Не в щоку.
Довго, доки медсестра не кашлянула.
— Тепер не запізнилася? — прошепотів він.
— Ще раз так зробиш — запізнишся до власного похорону. Я тебе вб’ю раніше.
— Жорстока жінка.
— Ти сам шукав.
У коридорі Катерина чекала біля вікна.
— Як він?
— Жартує.
— Значить, краще.
— Ні. Просто він такий.
Олена сіла.
— Я назвала себе дружиною.
— Уже вдруге.
— Він почув.
— І?
— Задоволений.
— Звичайно.
— Це нічого не означає.
— Мамо.
— Що?
— Не зараз.
Олена подивилася на зачинені двері.
— Коли тоді?
— Коли він вийде.
— Якщо вийде.
— Лікар сказав, що вийде.
— Я більше не вірю словам «потім».
Катерина сіла поруч.
— Ти хочеш вийти за нього?
— Не знаю.
— Брешеш.
— Хочу.
— Тоді чому не скажеш?
— Він має запропонувати.
— Навіщо?
— Так заведено.
— Мамо, ви чекали тридцять років. Можете хоч одну традицію порушити.
Олена всміхнулася крізь сльози.
— Я не робитиму пропозицію чоловікові на лікарняному ліжку.
— Правильно. Він подумає, що це через жалість.
— Саме так.
— Тоді зачекай до виписки.
— Недовго?
— Кілька днів.
— Це вже довго.
Наступного дня Михайло почувався краще. Йому дозволили сидіти, але заборонили ходити коридором без медсестри. Він уже встиг посваритися з санітаром через несправне колесо на візку.
— Воно скрипить, — пояснив Олені.
— І що?
— Треба змастити.
— Ти пацієнт.
— Це не заважає чути.
— Лежи.
— Я лежу.
— У тебе викрутка під подушкою?
Михайло завмер.
— Ні.
Олена підняла подушку.
Там лежала маленька викрутка.
— Звідки?
— Сергій приніс зарядку.
— І викрутку?
— Випадково.
— Я викину.
— Не смій.
— Тоді заберу.
— Це моя.
— У лікарні немає твоїх двигунів.
— Є ліжко.
— Не ремонтуй.
— Воно хитається.
— Михасю!
Сусід по палаті засміявся.
— Забирайте інструмент, жіночко. А то він уже мою тумбочку оглядав.
— Я тільки сказав, що дверцята провисли.
— Ось бачите?
Олена поклала викрутку в сумку.
— Поверну після виписки.
— Це крадіжка.
— Це турбота.
— Небезпечне слово.
До палати зайшов лікар.
— Кравець, як почуваєтеся?
— Добре.
Олена й лікар одночасно подивилися.
— Нормально, — виправив Михайло.
— Уже краще. Аналізи без ознак великого ушкодження, але аритмію треба лікувати. Потрібне спостереження, контроль тиску, менше навантаження.
— Скільки менше?
— Значно.
— Це не цифра.
— Не працювати по дванадцять годин. Не тягати двигуни. Не нервувати.
— Останнє неможливо, — сказав Михайло й показав на Олену.
Вона примружилася.
Лікар усміхнувся.
— Тоді навчіться нервувати сидячи.
— Коли виписка?
— Якщо все стабільно — через три дні.
— Завтра не можна?
— Ні.
— У мене майстерня.
— У вас серце.
— Воно також працює.
— Поки що.
Олена зблідла.
Лікар помітив.
— Це не погроза. Просто попередження. Якщо продовжить так само, наступний напад може бути серйознішим.
— Я почула, — сказала вона.
— Я також, — пробурмотів Михайло.
— Ні, — відповіли Олена й лікар одночасно.
Після його виходу Михайло сказав:
— Ви змовилися.
— Правильно.
— Що тепер?
— Передаси більше роботи Сергієві.
— Ми й так обговорювали.
— Не обговорюватимеш. Передаси.
— Ти вирішуєш за мене.
Олена завмерла.
— Так.
— Ми домовлялися.
— Знаю.
— Тоді?
Вона сіла.
— Боюся.
— Це не дає права.
— Знаю.
— Скажи інакше.
Олена вдихнула.
— Я хочу, щоб ти передав частину роботи Сергієві. Бо боюся втратити тебе.
Михайло дивився кілька секунд.
— Оце можна.
— Не знущайся.
— Я серйозно.
— Ти погодишся?
— Частково.
— Михасю.
— Я не можу завтра перестати бути механіком.
— Не прошу.
— Просиш.
— Прошу не помирати в майстерні.
— Це різне.
— Для мене ні.
Він узяв її руку.
— Я передам Сергієві керування старою майстернею.
— Повністю?
— Поступово.
— Скільки?
— Три місяці.
— Довго.
— Ти сама пропонувала випробувальний термін.
— Не для серця.
— Оленко.
— Добре.
Він підняв брови.
— У цьому випадку можна.
— А сільська майстерня?
— Залишу.
— Для чого?
— Дрібний ремонт. Кілька годин.
— Без двигунів.
— Без великих.
— Без нічної роботи.
— Так.
— Таблетки.
— Так.
— Лікар.
— Так.
— Дієта.
— Не перебільшуй.
— Михасю.
— Добре.
— Можна.
Він усміхнувся.
— Тепер твоя черга.
— Що?
— Менше працювати вночі.
— Це інше.
— Ні.
— Я сиджу.
— Серце однаково втомлюється.
— Ти лікар?
— Чоловік.
— Ще ні.
Слова зависли.
Михайло подивився уважно.
— Що це означає?
— Нічого.
— Оленко.
— Тобі не можна хвилюватися.
— Ти спеціально сказала.
— Можливо.
— Підійди.
Вона підійшла.
— Ти хочеш, щоб я був чоловіком?
— Ти зараз під крапельницею.
— Це не відповідь.
— Так.
Михайло перестав усміхатися.
— Скажи ще раз.
— Не зловживай.
— Оленко.
— Хочу.
— Чому мовчала?
— Чекала.
— Чого?
— Тебе.
— Я тут.
— Пропозиції.
— Я думав.
— Надто довго.
— Кілька місяців.
— Після тридцяти років кожен день рахується.
Михайло подивився на датчики на грудях, крапельницю й сусіда, який удавав, що спить.
— Тут не можна.
— Що?
— Робити пропозицію.
— Я не прошу зараз.
— Ти вже майже зробила сама.
— Ні.
— Залишила лише слова.
— От і скажеш, коли вийдеш.
— А якщо…
Олена закрила йому рот долонею.
— Не смій.
Він поцілував її пальці.
— Тоді дочекайся.
— Недовго.
— Обіцяю.
— Не обіцяй того, чого не контролюєш.
— Підготуюся.
— До виписки?
— До життя.
Максим приїхав наступного дня. Увійшов до палати, побачив батька й на кілька секунд зупинився.
— Привіт, — сказав Михайло.
— Привіт.
— Чого такий?
— Нормальний.
— Брешеш.
Максим підійшов і обійняв його. Обережно, боячись зачепити дроти.
— Ти мене налякав.
— Уже всі сказали.
— Я не всі.
— Знаю.
— Чому не сказав, що гірше почуваєшся?
— Не почував.
— Ти завжди так.
— Як?
— Мовчиш, доки не падаєш.
— Я не падав.
— Сергій розповів.
— Змовилися.
Максим сів.
— Я хотів сказати в аеропорту, що сумую.
Михайло подивився.
— Чому не сказав?
— Ти також не сказав.
— Я батько.
— Це не телепатія.
Михайло всміхнувся.
— Олена навчила?
— Вона має рацію.
— На жаль.
— Я сумую, тату.
— Я також.
Максим опустив голову.
— Не роби так більше.
— Постараюся.
— Не «постараюся».
— Не буду.
— Добре.
— Дозволено.
Олена стояла в дверях і тихо вийшла. Ця розмова належала їм.
Михайла виписали в п’ятницю. Він вийшов із лікарні в сорочці, яку Олена попрасувала вранці, й із пакетом ліків.
— Куди їдемо? — запитав.
— До Березівки.
— Чому не в мою квартиру?
— У селі тихіше.
— Майстерня.
— Сергій заборонив приходити.
— Він не може.
— Може. Я підтримала.
— Змовилися.
— Так.
На парковці чекали Катерина, Максим і Марко. Хлопчик тримав великий плакат:
«ДІД МИХАСЬ, БІЛЬШЕ НЕ ЛАМАЙСЯ».
Михайло зупинився.
— Хто написав?
— Я.
— Сам?
— Мама допомогла з літерами.
— Я не машина.
— Тоді чому тебе ремонтували?
Усі засміялися.
Марко обійняв його.
— Тепер ти справний?
— Майже.
— Дід Олексій сказав, що треба обкатка.
— Він багато говорить.
— А бабуся сказала, що ти не слухаєш.
— Вона також.
Олена взяла Михася під руку.
— Повільно.
— Я можу сам.
— Знаю.
— Тоді?
— Хочу.
Він не заперечив.
До села їхали двома машинами. Михайло сидів поруч з Оленою й кілька разів намагався ввімкнути музику.
— Відпочивай, — сказала.
— Я сиджу.
— Заплющ очі.
— Не хочу.
— Чому?
— Хочу бачити дорогу.
— Вона нікуди не подінеться.
— Уже один раз зникла.
Олена торкнулася його руки.
— Тепер я веду.
— Саме це й лякає.
— Нестерпний.
— Живий.
Вона стиснула пальці сильніше.
— Так. Живий.
У Березівці їх зустріла тітка Ганна з пирогом і словами:
— Я казала, що чоловіків треба годувати, а не ганяти.
— Хто його ганяв? — обурилася Олена.
— Усі жінки ганяють.
— Тітко Ганно, — сказав Михайло, — не провокуйте.
— Мовчу. Тобі хвилюватися не можна.
— Уже й ви.
— Село все знає.
У хаті Катерина прибрала всі інструменти з видимих місць. Максим закрив сарай на новий замок. Ключ віддали Олені.
— Це незаконно, — сказав Михайло.
— Тимчасово, — відповів син.
— Я господар.
— Один із, — нагадала Олена.
— Зрадники.
Його посадили в крісло біля вікна, накрили пледом і поставили чай без цукру.
— Це вже занадто, — сказав він.
— Лікар дозволив одну ложку, — відповіла Олена.
— Тоді де вона?
— Забула.
— Спеціально.
— Трохи.
Увечері всі поїхали. Максим залишився ще на день, але пішов до Нової Місячної фортеці перевірити світло. У хаті стало тихо.
Михайло сидів біля печі.
Олена принесла ліки.
— Час.
— Уже?
— Так.
Він випив без суперечки.
— Ти навіть не перевіриш?
— Бачила.
— Прогрес.
Олена сіла поруч.
— Страшно було?
— Коли?
— У майстерні.
Михайло довго мовчав.
— Так.
— Чому не сказав одразу?
— Не хотів лякати Сергія.
— А себе?
— Себе вже налякав.
— Про що думав?
— Що знову запізнився.
— Куди?
— До тебе.
Олена взяла його за руку.
— Ти вже тут.
— Подумав, що помру до того, як скажу головне.
— Не кажи про смерть.
— Треба.
— Навіщо?
— Щоб не ховати.
Він повернувся до неї.
— Я боявся не того, що помру.
— А чого?
— Що залишу тебе ще раз. Тепер уже назавжди.
Олена притиснула його руку до грудей.
— Ти не залишив.
— Цього разу.
— Михасю.
— Я не лякаю. Просто зрозумів: ми весь час думаємо, що попереду ще буде зручний день. Після роботи. Після ремонту. Після книги. Після зими.
— І?
— Немає зручного дня.
Він підвівся.
— Куди?
— Сиди.
— Тобі не можна різко.
— Я повільно.
Михайло пішов до кімнати. Повернувся з маленькою дерев’яною коробочкою.
Олена затримала подих.
— Ти ж сказав після виписки.
— Я вже.
— Михасю…
— Не перебивай.
Він став перед нею. Не на коліно. Просто поруч, тримаючи коробочку в долоні.
— Я хотів зробити це на містку. З квітами. Можливо, з музикою.
— Богдан із гармошкою?
— Саме тому передумав.
Олена засміялася крізь сльози.
— Мовчи тепер ти.
Він відкрив коробочку.
Усередині лежав ключ.
Старий ключ від бабиної хати, відчищений і вставлений у маленьку срібну оправу. Поруч — проста обручка.
— Я не хочу давати тобі дім, бо він уже твій. Не хочу просити переїхати, бо ти сама вирішиш. Не хочу обіцяти, що ніколи не зроблю боляче. Зроблю. І ти зробиш.
— Романтично.
— Я попереджав, що не вмію.
— Продовжуй.
— Хочу, щоб ти була моєю дружиною. Не тому, що ми втратили тридцять років. І не тому, що я злякався в лікарні.
— А чому?
— Бо хочу всі звичайні дні. Каву, сварки, твої книжки на моєму столі, твої капці в лікарні й твоє «ліки випив?». Хочу прокидатися поруч, доки зможу прокидатися.
Олена плакала.
— Ти погодишся? — запитав він.
— Ти забув головні слова.
— Які?
— Не запізнюйся.
Михайло всміхнувся.
— Оленко, не запізнюйся вдруге. Виходь за мене.
Вона взяла коробочку.
— Добре.
Він примружився.
— Можна?
— Цього разу — назавжди.
Михайло надягнув обручку їй на палець.
Олена нахилилася й поцілувала його.
— Серце? — запитала.
— Швидко.
— Сідай.
— Оленко.
— Лікар сказав не хвилюватися.
— Ти погодилася вийти за мене.
— Сам винен.
Він сів, але не випустив її руки.
— Тепер скажемо дітям?
— Завтра.
— Чому не зараз?
— Пізно.
Михайло подивився.
Олена засміялася.
— Жартую. Дзвони.
Максим відповів першим.
— Щось сталося?
— Так, — сказав батько.
— Тату, тобі знову погано?
— Навпаки.
Олена піднесла руку до камери.
Максим кілька секунд дивився.
— Нарешті.
— І це все? — обурився Михайло.
— А що казати? Ми чекали.
— Хто «ми»?
— Усі.
Катерина заплакала, щойно побачила обручку.
— Мамо.
— Що?
— Ти щаслива?
— Так.
— Тоді добре.
Олена й Михайло водночас усміхнулися.
— Можна, — сказали разом.
Марко вихопив телефон.
— Коли весілля?
— Ще не вирішили, — відповіла Олена.
— На містку.
— Чому?
— Бо там усе почалося.
— Ти звідки знаєш?
— Я слухав.
— Коли?
— Завжди.
Михайло похитав головою.
— Небезпечна дитина.
— Я нестиму обручки.
— Одну вже надягнули.
— Тоді зніми.
— Не зніму, — сказала Олена.
Вона подивилася на Михася.
— Уже моя.
— Ти знову привласнюєш.
— Запитав.
— І я погодилася.
Після дзвінків вони довго сиділи біля печі. Михайло тримав її руку й час від часу дивився на обручку, ніби перевіряв, чи не зникла.
— Не зникне, — сказала Олена.
— Знаю.
— Тоді чого дивишся?
— Не вірю.
— Я також.
— Ти точно не погодилася через лікарню?
— Ні.
— Через страх?
— Трохи.
— Оленко.
— Не страх втратити. Страх знову відкласти.
Вона поклала голову йому на плече.
— Ми не запізнилися?
— Ні.
— Упевнена?
— Ми прийшли тоді, коли змогли.
За вікном темнів ліс. Біля річки стояв місток. У Новій Місячній фортеці горіло маленьке світло.
На столі лежав план майстерні, рукопис роману й упаковка ліків, яку Михайло цього разу не забув.
Вони втратили тридцять років.
Могли втратити ще один день.
Ще одну розмову.
Ще один поцілунок.
Але не втратили.
Іноді другий шанс приходить не тоді, коли людина готова.
А тоді, коли вона нарешті розуміє: готовою можна не стати ніколи.
Треба просто відчинити двері.
І встигнути сказати:
— Залишайся.
Розділ 31
Місток для тих, хто повертається
Олена хотіла тихого весілля.
Михайло також.
Принаймні так вони говорили першого вечора після заручин.
— Тільки ми, діти й кілька близьких людей, — сказала Олена.
— Десять осіб.
— Максимум п'ятнадцять.
— Без музыкантів.
— Без тамади.
— Без конкурсів.
— Особенно без викрадення нареченої.
Михайло подивився на неї.
— А если тебе все-таки викрадуть?
— Не шукай.
— После тридцяти років?
— Хорошо. Шукай, но не долго
— Все село обійду.
— Оно того и чекатиме.
Через два дні тітка Ганна вже знала дату, хоча вони самі її ще не визначили.
— Кажуть, на кінець серпня, — повідомила вона, поставивши на стіл кошик із пиріжками.
— Кто каже? — запитала Олена.
Люди.
— Который люди?
— Нормальні.
— Ми ещё не решилили.
— Тогда решилуйте быстреее. У вересні дощі
Михайло взяв пиріжок.
— Она имеет рацію.
— Не поддерживай.
— Я про дощ.
— Ти уже хочеш у серпні?
— Мне однаково.
— Брешеш
— Трохи.
Тітка Ганна задоволено всміхнулася.
— От и домовилися.
— Ни про что ми не домовилися, — сказала Олена.
— Я поду скажу, что поки неизвесто.
— Кому?
Усім.
Она вийшла.
Олена подивилася на Михася.
— Тихого весілля не буде.
— Зачинимо хвіртку.
— Они прийдуть через город.
— Поставлю паркан.
— Ты не встигнеш.
— Когда весілля?
— Михасю.
— Треба ж знати, чи встигну.
Олена кинула в него рушником.
Дата знайшлася сама. На початку вересня мав приїхати Максим. Катерина могла взяти відпустку. Олексій зі Світланою планували бути неподалік. Ірина також погодилася приїхати.
Михайло побачив список гостей и насупився.
— Олексій обязательно?
— Так.
— Чому?
— Он батько Катерини.
— Катерина доросла.
— И?
— Может прийти сама.
— Михасю.
— Я не проти
— У тебе лице
— Просто думаю, де посадити.
— Поруч со Світланою.
— Далеко от мене.
— Вы уже потиснули руки.
— Це не означає, що хочу бачити його біля весільного столу.
— А Ірина?
— Она другое.
— Чому?
— Она мати Максима.
— Олексій — батько Катерини.
Михайло зітхнув
— Хорошо.
— Можна.
— Я не с образою.
— Майже.
Весілля вирішили провести в Березівці, біля річки. Офіційну реєстрацію призначили в сільській раді, а після неї всі мали піти до містка.
— Пишки? — запитала Катерина.
— Там близо, — отповів Михайло.
— Для тебе.
— Можно машинами.
— Через ліс?
— До галявини.
— А далі?
— Пишки.
Олена подивилася на нього.
— У меня будет сукня.
— Я понесу
— Мене?
— Сукню.
— Очень романтично.
— Тебе также можу.
— После лікарні?
— Уже здоровий.
— Ні.
— Тогда йди сама.
Сукню Олена обирала з Катериною. Вона не хотіла білої, пишної чи «нареченої».
— Мне сорок вісім, — повторювала.
— И что? — запитувала донька.
— Біле уже смішно.
— Кто сказал?
— Я.
— Плохой консультант
Катерина принесла світлу сукню простого крою. М’яка тканина, довгі рукави, тонка вишивка на комірі.
— Приміряй.
— Надто світла.
— Не біла.
— Майже.
Мамо.
— Хорошо.
Олена вийшла с примірювальної.
Катерина замовкла
— Что?
— Нічого.
— Плохо?
— Ти гарна.
— Не плач
— Я не плачу.
— У тебе очі.
— От світла.
Олена подивилася в дзеркало.
Сукня не робила ее молодшою.
И не намагалася.
У дзеркалі стояла доросла жінка. Зі зморшками біля очей, сивими пасмами, руками, які тримали дітей, матір, листи й чоловіків, котрих любила по-різному.
Вона була не тією дівчиною, яку Михась чекав біля бібліотеки.
И впервые не шкодувала про це.
— Беремо, — сказала.
Катерина обійняла її.
— Тато зрадіє.
Олена здригнулася.
— Який?
Донька завмерла.
— Михайло.
— Ти назвала его татом.
— Случайно.
— Ні.
Катерина відступила.
— Тобі неприємно?
— Ні.
— У меня есть батько.
— Знаю.
— И он всегда буде.
— Знаю.
— Але Михайло...
Она шукала слова.
— Он став частиною нашої родини.
Олена взяла ее за руку.
— Не нужно вибирати между ними.
— Я й не собираюся.
— Правильно.
— А ти?
— Что я?
— Не вибираєш между прошлим и теперішнім?
Олена подивилася на свое відображення.
— Уже ні.
Михайло костюм купувати відмовлявся.
— У меня є.
— Де? — запитала Олена.
— У шафі.
— Той, у якому ты был на весіллі Максима?
— Так.
— Ему десять років.
— И что?
— Ти в него не влізешь.
— Влізу.
Не вліз.
Штани зійшлися лише тоді, коли Михайло затримав подих. Піджак не застібнувся зовсім.
— Тканина сіла, — сказав він.
— У шафі?
— Вологість.
— На животі?
— Оленко.
Она засміялася.
— Купимо новий.
— Навіщо на один день?
— Ты ещё кудись его вдягнешь.
— Куди?
— На презентацію моєї книги.
— Якої?
— Нашої.
Михайло став серьезим.
— Ти уже думаєш про презентацію?
— Спочатку допишу.
— Я еще не прочитав.
— Прочитаєш.
— И позволию?
— Поговоримо после весілля.
— Хитра.
— Ти сам шукав.
Костюм вибрали темно-синій. Максим допомагав через відеозв’язок.
— Цей, — сказав син.
— Надто молодіжний.
— Тату, это звичайний костюм.
— Вузькі штани.
— Нормальні.
— Я не сяду
— Тобі не можно долго сидіти, — втрутилася Олена.
— Змовилися.
За тиждень до весілля Марко загубив обручки.
Насправді Олена дала йому лише порожню коробочку, щоб потренувався. Але про це знали не всі.
Хлопчик прибіг до хати блідий.
— Их нет.
— Чого? — запитав Михайло.
— Обручок.
Он резо подвівся.
— Которых обручок?
— Весільних.
— Де ти их узяв?
— Бабуся дала.
Михайло подивився на Олену.
— Ти дала дитині обручки?
— Коробочку.
— Порожню?
— Так.
Марко завмер.
— Порожню?
— Так.
— А я шукав!
— Де загубив?
— Біля річки.
— Знайдемо.
— Навіщо, если порожня?
— Бо на весіллі нестимеш справжні.
— Теперь не хочу
— Чому?
— Ви мне не довіряєте.
Хлопчик розвернувся и побіг
Катерина пішла за ним.
Михайло подивився на Олену.
— Треба было сказать.
— Я боялася, что загубить.
— И загубив.
— Порожню.
— Але теперь образився.
— Не починай.
— Ти решилила за нього.
Олена закрила очі.
— Все теперь использоватимуть это проти мене?
— Поки не навчишся.
— Нестерпний.
— Подемо шукати коробочку.
Знайшли її під містком. Вона лежала між камінням біля самої води.
Марко стояв поруч із Катериною й дивився, як Михайло спускається берегом.
— Обережно! — крикнула Олена.
— Я бачу.
— Камені слизькі.
— Знаю.
— Сердце.
— Работає.
Михайло дістав коробочку.
— Ось.
Марко не зрадів.
— Порожня.
— Сегодня.
— А на весіллі?
Олена присіла перед ним.
— Справжні.
— Точно?
— Точно.
— И вы не заберете?
— Не заберемо.
— Даже если я впущу?
Михайло піднявся.
— Тогда все вместе поліземо шукати.
— У річку?
— Так.
— У костюмах?
— Если доведеться.
Марко подумав.
— Хорошо.
Олена й Михайло переглянулися.
— У этом случае можна, — сказав він.
День весілля почався с дощу.
Не сильного. Дрібного, осіннього, настирливого.
Олена стояла біля вікна в бабиній хаті й дивилася на мокрий двір.
— Я казала, що у вересні дощі, — повідомила тітка Ганна.
— Вы казали делать в серпні.
— Треба было слухати.
Катерина застібала сукню матері.
— Дощ завершиться.
— Звідки знашь?
— У прогнозі.
— Учора там было сонце.
— Значить, не вір прогнозу.
— Очень допомогла.
Ірина стояла біля столу й розкладала квіти. Світлана поправляла маленький вінок для волосся.
— Не хочу вінок, — сказала Олена.
— Це не весільний, — відповіла Світлана. — Просто польові квіти.
— Я виглядатиму как девушка.
— Ні, — сказала Ірина. — Как жінка с квітами.
— Это лучшее.
Вони працювали поруч так природно, що Олена часом забувала, ким кожна була в її житті.
Колишня дружина Михася.
Нова жінка Олексія.
Донька.
Не суперниці.
Не свідки чужої перемоги.
Женщины, которые допомагали їй застібнути сукню.
— Он нервує? — запитала Олена.
— Дуже, — відповіла Ірина.
— Редактор...
— Сегодня позволияє.
— Что робить?
— Третій раз проверяє обручки.
Катерина засміялася.
— Они в Марка.
— Именно это его й лякає.
У соседней комнаті Михайло справді нервував.
Максим зав'язував ему краватку.
— Не душить?
— Ні.
— Тогда чего смикаєш?
— Крива.
— Рівна.
— Она лівіше.
— Тату.
— Что?
— Стій.
Олексій сидів біля вікна й наблюдав.
— Заспокойся.
— Тебе не питали.
— Я уже проходив весілля с Оленою.
Михайло медленно повернувся.
— Не лучший способ заспокоїти.
— Зате она не втекла.
— Тоді.
— И сегодня не втече.
— Звідки знашь?
— Бо этого разу сама обрала.
Михайло мовчав.
Олексій подвівся й поправив ему комір.
— Что робиш?
— Криво.
— Максим сказав нормально.
— Он программіст
— А ти?
— Мужчин, який знає, що Олена помітить.
Михайло подивився на нього.
— Дякую.
— Не звикай.
Богдан зайшов из гармошкою.
— Я готовий.
— Ми домовлялись без музики, — сказав Михайло.
— Олена попросила.
— Коли?
— Учора.
— Меня не спитала.
— Можешь посваритися после весілля.
— Починається.
Дощ припинився за десять хвилин до виїзду. Хмари розійшлися, і над мокрими дахами з’явилося сонце.
— Я ж казала, — сказала Катерина.
— Ти казала про прогноз, — відповіла Олена.
— Неважно.
До сільської ради їхали окремо. Олена — з Катериною, Іриною і Світланою. Михайло — з Максимом, Олексієм і Богданом.
Біля здание уже стояло пів села.
— Звідки вони? — запитала Олена.
— Тітка Ганна, — відповіли всі.
Люди тримали квіти, телефони, хтось приніс коровай. Діти бігали по калюжах. Старі жінки витирали очі ще до початку церемонії.
— Тихе весілля, — сказала Олена.
— Дуже, — відповіла Ірина.
— Редактор...
— Работає.
Михайло чекав біля входу. Побачив ее й завмер
Олена йшла повільно, не тому що боялася, а тому що хотіла запам’ятати кожен крок.
Темно-синій костюм сидів на ньому добре. Сиве волосся Максим пригладив, але вітер уже зіпсував зачіску. В очах був той самий хлопчик, якого вона колись зустріла біля річки.
И совершенно другой мужчин.
— Ти гарна, — сказал Михайло.
— Можно «дуже».
— Очень гарна.
— Ты тоже нічого.
— Дякую.
— Не хвилюйся.
— Не хвилююся.
— У тебе рука тремтить.
— Сердце.
Олена зблідла.
— Жартую.
— Ще раз — весілля скасуємо.
— Уже пізно.
— Никогда не пізно.
— Не говори так сегодня.
Они зайшли разом.
Церемонія була короткою. Працівниця сільради хвилювалася більше за молодят. Вона знала їхню історію й кілька разів збивалася, дивлячись на Олену й Михася.
— Чи згодни ви, Михайле Петровичу...
— Згоден, — відповів он раніше.
Все засміялися.
— Я ещё не закінчила.
— Пробачте.
— Не поспішай, — прошепотіла Олена.
— Уже запізнювався.
Когда запитали її, Олена подивилася на Михася.
— Згодна.
— Точно? — тихо запитав він.
— Не зловживай.
Марко підніс коробочку. Цього разу тримав обома руками.
— Не впусти, — прошепотіла Катерина.
— Я знаю.
Михайло взяв обручку для Олени.
Хлопчик не отпускав коробочку.
— Что? — запитав Михайло.
— Обіцяй, что не знімешь.
— Обіцяю.
— И бабуся.
— Обіцяю, — сказала Олена.
Марко відпустив.
Михайло надягнув обручку їй на палець. Олена — йому.
Коли їх оголосили чоловіком і дружиною, у залі заплескали. Тітка Ганна заплакала вголос. Богдан заграв на гармошці, хоча його ніхто не просив саме в цю мить.
Михайло нахилився до Олени.
— Можна?
— Ти теперь питатимеш чторазу?
— У важливих випадках.
— Можна.
Он поцілував її.
Не долго
Но Марко все одно закрив очі руками.
— Старі знову.
Після реєстрації всі пішли до річки. Стежка була мокрою, тому чоловіки поклали дошки на найгірших місцях. Михайло підтримував Олену під лікоть.
— Я сама.
— Знаю.
— Тогда відпусти
— Не хочу
— Теперь маєш право?
— Ні. Но сподіваюся.
Біля містка поставили довгий стіл. На ньому були коровай, яблука, пироги, домашня ковбаса, сир, мед і польові квіти. Ніяких білих скатертин, кришталю й високих свічок.
Річка текла поруч
Нова Месячна фортеця світилася между деревами.
Марко повісив на містку табличку:
«СЕГОДНЯ МОЖНО ВСІМ».
— А в другие дні? — запитав Максим
— Нужно стукати.
Олена й Михайло стали посередині містка.
Катерина принесла невелику рамку.
— Это вам.
Під склом лежали дві половинки червоного папірця. Краї не сходилися повністю, між ними залишалася тонка смуга.
— Почему не склеїла? — запитав Михайло.
— Бо вони не були одним цілим тридцять років, — відповіла Катерина. — Але все одно збереглися.
Олена торкнулася скла
— Дякую.
Максим подійшов из маленькой коробкою.
— А это от мене.
Усередині був новий дерев’яний місяць у срібній оправі. З одного боку вигравіювано:
«Не запізнюйся».
З іншого:
«Я уже тут».
Михайло прочитав и відвернувся.
— Тату, ти плачеш?
— Вітер.
— Все сегодня через вітер.
Олена взяла месяц.
— Надягнешь?
Михайло застебнув ланцюжок на её шиї.
— Теперь не загубиш.
— А якщо?
— Зроблю новий.
— Не все можно заменити.
— Знаю.
Олексій подійшов из двома келихами.
— Можно сказать?
Михайло глянув.
— Коротко.
— Не командуй гостями, — сказала Олена.
Олексій подняв келих.
— Я знав Олену довго. Можливо, краще за багатьох. Але не завжди краще за неї саму. Михайле, не повторюй нашої помилки. Не думай, що знаєш, чого вона хоче.
— Уже навчили, — сказал Михайло.
— Я ещё не завершив.
— Пробач
— И ще. Я радий, что ти прийшов. Не повністю.
Все засміялися.
— Но достаточно.
Він обійняв Олену, потім потиснув руку Михайлові.
Ірина говорила після нього:
— Я прожила з Михайлом багато років. Він упертий, мовчазний, ревнивий і ховає викрутки там, де нормальні люди тримають ложки.
— Неправда, — сказав він.
— Правда. Олено, не намагайся виправити все одразу. Частину вже пізно.
— Дякую.
— Але він хороший чоловік. Не ідеальний. Саме тому бережіть одне одного справжніми.
Світлана підняла келих:
— А я бажаю всім нам перестати називати себе тими, хто був до або після. Ми всі — зараз.
На несколько секунд стало тихо.
— Гарно, — сказала тітка Ганна. — Хоч я не все зрозуміла.
Богдан зіграв стару мелодію, під яку вони колись танцювали на сільському святі.
— Я не танцюватиму, — сказал Михайло.
— Чому?
— Врач
— Он заборонив танці?
— Нагрузка.
— Повільний можна.
— Я не вмію.
— У юності вмів.
— У юності думав, что вмію
Олена простягнула руку.
— Тогда думай и зараз.
Они вийшли на галявину.
Михайло поклав руку їй на талію. Олена — на його плече.
— Сердце? — запитала.
— Работає.
— Не быстро?
— Достаточно.
Вони рухалися повільно. Без правильних кроків. Без молодої легкості.
Поруч танцювали Катерина з Олексієм, Максим з Іриною, Світлана з Марком, який ставав їй на ноги.
Затем Марко вирвався и подбіг до молодят.
— Я також.
— Нас троє, — сказал Михайло.
— У нормальній сім'ї всегда хтось заважає.
Олена засміялася й взяла онука за руку.
Так они й танцювали втрьох.
Коли сонце почало сідати, гості повільно розійшлися до хати. На містку залишилися лише Олена й Михайло.
Она зняла туфлі й тримала их у руці.
— Я казав взяти удобе.
— На весілля?
— Теперь ноги болять.
— Не бурчи.
— Я попереджав.
— Ти сьогодні чоловік лише кілька годин, а вже почав.
— Тренувався.
Они дійшли до середини.
Річка під ними була золотою від вечірнього світла.
— Пам'ятаєш наш первый поцілунок? — запитала Олена.
— Ти сама меня поцілувала.
— Бо не дочекавшись.
— Я собирався.
— Долго.
— Хотів правильно.
— И сегодня?
— Сегодня також.
Олена сперлася на поручень.
— Ти щасливий?
— Так.
— Не боїшся?
— Боюся.
— Чого?
— Что прокинуся.
— Ми не спимо.
— Знаю.
— Тоді?
— Звичка не вірити.
Она взяла его руку й поклала собі на груди.
— Відчуваєшь?
— Сердце.
— Справжнє
— Быстро б'ється.
— Через тебе.
— Аритмия?
— Сейчас штовхну в річку.
Михайло засміявся.
Затем став серьезим.
— Оленко.
— Что?
— Дякую, что прийшла.
— Ти побудував місток.
— Ти могла не перейти.
— Могла.
— Почему перейшла?
Она подивилася на нього.
— Бо на іншому березі был ти.
Михайло обійняв її.
За деревами горіли вогні хати. Чулися голоси дітей, сміх, гармошка Богдана й тітка Ганна, яка вимагала, щоб молодята повернулися до столу.
— Ходімо, — сказал Михайло.
— Ще трохи.
— Все чекають.
— Нехай.
— Ми уже змушували людей чекати.
— Теперь они знают, де ми.
Они залишилися на містку.
Не хлопчик и дівчинка.
Не вигадані герої.
Не двоє людей, которым доля винна тридцять років.
Чоловік і жінка, що прожили окремі життя, любили інших, помилялися, втрачали й усе-таки прийшли.
Медленно они рушили до хати, тримаючись за руки.
Не тому, что боялись впасти.
Просто після тридцяти років дороги їм більше не було куди поспішати.
Розділ 32
Після останньої сторінки
Через три роки після весілля Михайло знову ремонтував дерев’яну жабу.
Вона лежала на верстаку перед Новою Місячною фортецею, перевернута догори лапами. Одна задня нога відламалася, зелена фарба на спині облупилася, а на голові хтось намалював чорним маркером корону.
— Це не я, — сказав Марко.
— Я ще нічого не запитував.
— Але подумав.
— Значить, ти.
— Корону намалював Андрій.
— Який Андрій?
— Новий друг.
— Звідки?
— Із сусіднього села.
— Чому я його не знаю?
— Бо ти старий.
Михайло підняв голову.
Маркові вже виповнилося дев’ять. Він витягнувся, став худим і рухливим, але звичка говорити все, що думає, нікуди не зникла.
— Старі також знайомляться з людьми.
— Повільно.
— Ти прийшов допомагати чи заважати?
— Допомагати.
— Тоді принеси наждачний папір.
— Який?
— Дрібний.
— Наскільки?
— На полиці лежить.
— Там багато.
— На коробці написано.
— Ти сам казав, що треба пояснювати точно.
Михайло зітхнув.
— Р240.
— Оце вже відповідь.
Марко побіг до маленької майстерні, яку збудували біля старого сараю. Над дверима висіла табличка:
«МАЙСТЕРНЯ ДІДА МИХАСЯ. БЕЗ ДОЗВОЛУ НЕ РОЗБИРАТИ».
Нижче дитячим почерком було дописано:
«З ДОЗВОЛОМ МОЖНА».
Михайло кілька разів стирав останній рядок. Марко щоразу писав знову. Зрештою залишили.
Велика міська майстерня тепер належала Сергієві. Офіційно Михайло залишався співвласником і консультантом. Насправді приїжджав двічі на тиждень, сварив працівників за розкидані ключі, перевіряв складні ремонти й повертався до Березівки раніше, ніж починало темніти.
Після лікарні він справді змінив життя.
Не одразу.
Перші місяці Олена знаходила його в майстерні після десятої вечора, забирала інструменти й погрожувала подзвонити лікареві.
Потім Сергій змінив замки й не дав йому нового ключа.
Михайло ображався два дні.
На третій визнав, що так краще.
Сільська майстерня працювала лише до обіду. Михайло ремонтував мотоблоки, мотоцикли, насоси, старі косарки й дитячі велосипеди. За гроші брав не завжди. Через це Олена сердилася.
— Ти не благодійна організація.
— У баби Ганни пенсія.
— А в тебе ліки.
— Вона принесла яйця.
— Таблетки в аптеці на яйця не міняють.
— Можемо спробувати.
— Михасю.
— Добре.
— Не говори це слово, якщо завтра знову зробиш безкоштовно.
— Тоді мовчу.
Він усе одно ремонтував.
Олена все одно сердилася.
А тітка Ганна все одно приносила яйця, пиріжки й новини.
Того ранку вона з’явилася біля фортеці з кошиком.
— Що знову поламали?
— Жабу, — відповів Михайло.
— Так зроби нову.
— Цю можна врятувати.
— Ти все старе рятуєш.
— Не все.
Тітка Ганна подивилася на нього.
— Оленка де?
— Пише.
— Знову?
— У неї сьогодні важливий день.
— Який?
— Забула?
— Я все пам’ятаю. Просто перевіряю тебе.
Вона поставила кошик на лавку.
— Книжки вже привезли?
— Максим забирає в місті.
— Багато?
— Сто примірників.
— Мало.
— Для презентації вистачить.
— Усе село прийде.
— Ми запросили лише…
Михайло замовк.
— От саме, — сказала тітка Ганна. — Я вже повідомила сусіднім селам.
— Навіщо?
— Там також люди читають.
— Ми не маємо стільців.
— Принесуть свої.
Вона пішла до хати.
Михайло подивився їй услід.
— Тихої презентації не буде, — сказав Марко, повертаючись із папером.
— Звідки знаєш?
— Весілля також мало бути тихим.
— Ти тоді був малий.
— Але все пам’ятаю.
Михайло взяв наждачний папір.
— Тримай жабу.
— За лапу?
— За цілу.
— У неї одна ціла.
— Саме тому.
У хаті Олена сиділа за письмовим столом і дивилася на останню сторінку рукопису.
Текст давно був закінчений.
Відредагований.
Перечитаний Віктором.
Повернутий із десятками зауважень.
Переписаний.
Знову перечитаний.
А потім прочитаний Михайлом.
На це йому знадобилося майже два місяці.
Він читав повільно. Іноді по кілька сторінок за вечір. Зупинявся, сперечався, вимагав виправити деталі.
— Я не носив червоної сорочки.
— Носив.
— Не пам’ятаю.
— На фотографії видно.
— Вона бордова.
— Для читача неважливо.
— Тоді навіщо колір?
— Щоб ти запитав.
В іншому місці він обурився:
— Я не плакав біля бібліотеки.
— Я не написала, що плакав.
— «Очі блищали».
— Це міг бути вітер.
— У приміщенні?
— Ти сам постійно так пояснюєш.
— Забери.
— Не заберу.
— Люди подумають.
— Що ти жива людина?
— Саме цього й боюся.
Найдовше він мовчав після розділу про Ірину.
Закрив рукопис і вийшов надвір.
Олена не пішла слідом. Чекала.
Михайло повернувся через годину.
— Я був несправедливий до неї.
— Іноді.
— У книжці виглядає, що завжди.
— Ні.
— Мені так здалося.
— Бо ти читаєш про себе.
— Треба дати їй.
— Я вже дала.
Він завмер.
— Без мене?
— Вона має право прочитати частину, де є її життя.
— І що сказала?
— Що зробила її надто доброю.
Михайло засміявся.
— Однакові.
— Трохи.
Ірина попросила змінити кілька подробиць, але не заборонила публікацію. Олексій також прочитав рукопис.
Його відповідь була короткою:
«Я не такий розумний, як у книжці. Залишай. Нехай хоч там буду».
Світлана написала:
«Не роби з нас тих, хто був після. Ми домовлялися».
Олена змінила назву розділу.
Богдан прочитав лише сторінки про конверт.
— Усе правда, — сказав. — Але напиши, що я добре грав на гармошці.
— Не грав.
— Тепер граю.
— І тепер погано.
— Значить, книжка упереджена.
Катерина плакала над рукописом три вечори.
— Я не знала, що ти так почувалася, — сказала матері.
— Ти була дитиною.
— Потім дорослою.
— Я не хотіла перекладати на тебе.
— Тепер переклала на читачів.
— Це інше.
— Чому?
— Вони можуть закрити книжку.
Максим прочитав за одну ніч.
Вранці зателефонував.
— Тато не образився?
— Ще читає.
— Образиться.
— Знаю.
— Але видавай.
— Чому?
— Бо я вперше зрозумів, чому він усе життя будував містки.
Маркові рукопис не давали.
— Чому?
— Там дорослі речі, — сказала Катерина.
— Знову.
— Коли підростеш.
— Я вже.
— Тобі дев’ять.
— У фортеці я головний.
— У книжці — ні.
— Тоді погана книжка.
Зрештою Олена дозволила прочитати перший розділ.
Марко дочитав, насупився й запитав:
— А жаба справжня?
— Справжня.
— Та, яку дід ремонтує?
— Її вже кілька разів замінювали.
— Значить, несправжня.
— Образ справжній.
— Дорослі все ускладнюють.
Сьогодні надруковані книжки мали вперше привезти до Березівки.
На обкладинці були місток, стара річка й дві постаті, що йшли назустріч одна одній із різних берегів.
Назва — «Тридцять років до тебе».
Нижче — ім’я Олени.
Коли видавництво надіслало остаточний макет, вона довго не могла натиснути кнопку підтвердження.
— Що не так? — запитав Михайло.
— Усе так.
— Тоді?
— Після цього вже не сховаємо.
— Ми й не ховаємо.
— Одне діло — знати. Інше — прочитати.
— Я прочитав.
— Ти всередині.
— Саме тому.
Він поклав долоню поверх її руки.
— Натискай.
— Точно?
— Ні.
— Михасю.
— Я досі боюся. Але довіряю.
Олена натиснула.
Тепер книжка була надрукована.
Справжня.
Її можна було взяти до рук, відкрити, прочитати й вирішити, що герої нерозумні, надто романтичні або зовсім неправдоподібні.
Життя теж іноді здавалося неправдоподібним.
Особливо тим, хто його не прожив.
Олена встала з-за столу й підійшла до шафи. На полиці стояли три коробки.
Її листи.
Михайлові.
Синя коробка матерів.
Вона відкрила першу й дістала дві половинки червоного папірця. Після весілля оригінали повернули до коробки, а під склом залишили копії.
Папір став майже білим.
Лише по краях ще виднівся червоний колір.
— Можна заходити? — запитав Михайло з дверей.
— Ти вже зайшов.
— Тоді можна.
Він тримав відремонтовану жабу.
— Гарна.
— Корону залишив.
— Чому?
— Марко сказав, що вона королева.
— Правильно.
Михайло поставив жабу на стіл.
— Машина Максима вже біля повороту.
— Звідки знаєш?
— Подзвонив.
— Сам?
— Так.
— Прогрес.
— Не починай.
Олена показала папірці.
— Думаєш, виставити на презентації?
— Ні.
— Чому?
— Це справжнє.
— Книжка також.
— Книжку ти написала для всіх. А це залишимо собі.
Вона кивнула й поклала назад.
— Ти змінився.
— Постарів.
— Не лише.
— Навчився ділитися не всім.
— Раніше все ховав.
— Тепер обираю.
Михайло зачинив коробку.
— Хвилюєшся?
— Дуже.
— Можна.
— Боюся, що ніхто не прийде.
Надворі почувся гамір.
Олена підійшла до вікна.
До хвіртки йшли люди зі складеними стільцями. Хтось ніс лавку. Двоє хлопців тягнули невеликий стіл. Тітка Ганна командувала, де ставити.
— Уже прийшли, — сказав Михайло.
— До початку дві години.
— Хотіли зайняти місця.
— Це не театр.
— Для них усе подія.
На подвір’я в’їхала машина Максима. Він вийшов, відкрив багажник.
Усередині стояли коробки з книжками.
Олена не рухалася.
— Іди, — сказав Михайло.
— Не можу.
— Чому?
— Боюся взяти.
— Я принесу.
— Ні.
Вона вийшла у двір.
Максим дістав першу коробку.
— Обережно, важка.
— Там моє життя.
— Саме тому.
Він поставив її на стіл.
Олена розрізала клейку стрічку.
Відкинула картон.
Усередині лежали книжки.
Рівні.
Нові.
З її ім’ям.
Вона взяла одну.
Долоні затремтіли.
Михайло став поруч.
— Ну?
Олена провела пальцями по назві.
— Вона справжня.
— Як і жаба.
— Не псуй.
Вона відкрила першу сторінку.
Там стояла присвята:
«Тим, хто чекав. Тим, хто повернувся. І тим, хто нарешті наважився відчинити двері».
Нижче маленькими літерами:
«Михасеві. Я вже тут».
Михайло прочитав.
Кілька секунд мовчав.
— Ти не показувала.
— Хотіла сюрприз.
— Ми ж домовлялися.
— Іноді можна.
Він відвернувся.
— Ти плачеш?
— Сонце.
— У тіні?
— Відбивається.
Максим усміхнувся.
— Не змінився.
На презентацію прийшло понад сто людей.
Стільців не вистачило. Люди стояли біля паркану, сиділи на траві, розміщувалися на лавках. Хтось прийшов із сусіднього села, хтось приїхав із міста.
Віктор привіз фотографа й кілька працівників редакції.
— Це не газетний матеріал, — сказала Олена.
— Уже матеріал.
— Не фотографуйте коробки.
— Чому?
— Просто.
Ірина приїхала з Максимом. Олексій і Світлана — трохи пізніше. Богдан приніс гармошку.
— Не грай під час читання, — попередив Михайло.
— Подивлюся на настрій.
— Ні.
— Ти не головний.
— Чоловік авторки.
— Отже, взагалі мовчи.
Катерина приїхала з Марком і кількома його друзями. Серед них був худий хлопчик із чорним маркером у кишені.
— Це Андрій? — запитав Михайло.
— Так, — відповів Марко.
— Корону ти малював?
Андрій зблід.
— Вона гарна.
— Я не казав, що погана.
Хлопчик видихнув.
— Можна ще меч намалювати?
— Ні.
— Чому?
— Спочатку запитай у жаби.
Презентацію вирішили провести біля містка. Стіл поставили на галявині. За спиною Олени текла річка. Над деревами світило осіннє сонце.
Віктор відкрив зустріч:
— Сьогодні ми представляємо роман про кохання, яке…
— Не розповідай усе, — перебила Олена.
— Я лише почав.
— Ти вже сказав «кохання».
— Це в описі.
— Добре. Продовжуй.
Михайло сидів у першому ряду.
Поруч — Ірина, Олексій, Світлана, Катерина й Максим.
Марко не сидів. Ходив між людьми й перевіряв, чи всі купили книжку.
— Це не магазин, — сказала Катерина.
— Треба підтримувати бабусю.
— Не змушуй.
— Я пропоную.
Віктор говорив про довгу роботу над рукописом, про людську пам’ять і другий шанс. Олена слухала лише частково.
Дивилася на Михайла.
Він тримав книжку на колінах, обома руками.
Ніби боявся, що вона зникне.
— Тепер слово авторці, — сказав Віктор.
Олена підвелася.
Перед нею було море знайомих і незнайомих облич.
Вона відкрила книжку.
— Я довго думала, з якого уривка почати. Можна було з лісу, річки чи першої зустрічі після багатьох років. Але прочитаю перші рядки.
Вона глянула на Михася.
Він кивнув.
Олена почала:
— «У дитинстві нам здається, що дорослі знають дорогу. Лише згодом ми розуміємо: вони так само йдуть навпомацки, тільки тримають дітей за руку надто міцно. Михась говорив із жабами лише тоді, коли був певен, що Оленка не чує. Жаби слухали краще за людей».
Люди засміялися.
Михайло закрив обличчя рукою.
— Я казав, що це неправда.
— Пізно, — відповіла Олена.
Вона читала далі.
Про дитинство.
Про шубку, яка пахла цукерками.
Про ліс.
Про перший папірець.
Не читала про найболючіше. Не сьогодні.
Коли закінчила, кілька секунд стояла тиша.
Потім люди заплескали.
Олена не чекала, що буде плакати.
Заплакала.
Катерина підійшла першою й обійняла. Потім Максим. Марко протиснувся між ними.
— А де я?
— Ти з’явишся пізніше, — сказала Олена.
— У другій книжці?
— У цій.
— Я багато?
— Достатньо.
— Робот є?
— Є.
— Тоді добре.
Михайло залишався сидіти.
Олена підійшла.
— Чого не вітаєш?
— Я вже читав.
— Тепер надрукована.
— Бачу.
— Не подобається обкладинка?
— Подобається.
— Тоді що?
Він підвівся.
— Не знаю, як подякувати.
— Не треба.
— Треба.
— За що?
— Що повернула мені не лише тебе.
— А що?
— Моє життя. Я думав, що тридцять років були порожнім місцем між нами. Тепер прочитав і зрозумів: там також були люди, діти, робота. Ми.
Олена взяла його за руку.
— Саме тому написала.
— Я ще не згоден із червоною сорочкою.
— Бордовою.
— От бачиш.
Він обійняв її.
Люди знову заплескали.
— Не треба, — прошепотіла Олена.
— Нехай. Вони вже все прочитають.
Після презентації до столу вишикувалася черга за підписами.
Олена спочатку писала однаково:
«З найкращими побажаннями».
Потім зрозуміла, що кожен хоче щось особисте.
Тітці Ганні написала:
«Жінці, яка завжди знала все раніше за інших».
Богданові:
«Другові, який усе-таки віддав лист».
Ірині:
«Жінці, яка допомогла мені побачити Михася справжнім».
Ірина прочитала й обійняла її.
— Тепер усі думатимуть, що я добра.
— Михайло також скаржився.
— Значить, ви зробили нас кращими.
— Трохи.
Олексій простягнув свій примірник.
— Що писати?
— Щось правдиве.
Олена подумала й написала:
«Людині, з якою наше життя не було помилкою».
Олексій прочитав.
— Дякую.
— Не повністю?
— Цього разу повністю.
Світлані написала:
«Тій, хто навчила нас не ділити життя на “до” і “після”».
Максим попросив:
— Напиши, що я найкращий син.
— У мене інших немає.
— Саме тому легко.
Вона написала:
«Синові чоловіка, якого я шукала, і моєму синові, якого знайшла разом із ним».
Максим довго дивився.
— Можна обійняти?
— Ти ще питаєш?
Катерині Олена не знала, що написати.
Донька підказала:
— Правду.
Олена вивела:
«Моїй доньці. Доказові, що життя, прожите без Михася, також було повним любові».
Катерина притиснула книжку до грудей.
— Ти це вже сказала.
— Повторю.
Марко поклав перед нею одразу три примірники.
— Навіщо?
— Один мені. Один Андрію. Один у фортецю.
— Там вогко.
— Зробимо полицю.
— Дід зробить.
— Він сказав, що я сам.
У своєму примірнику Марко попросив написати:
— Головному герою.
— Головний Михась.
— Він старий.
— Це не аргумент.
— Тоді найважливішому.
Олена написала:
«Маркові. Тому, хто побудував двері, які не можна зачиняти назавжди».
Хлопчик прочитав повільно.
— Гарно.
— Редактор дозволяє?
— Сьогодні так.
Коли люди розійшлися, сонце вже сідало.
На галявині залишилися порожні стільці, чашки, кілька книжок і зім’яті серветки.
Олена втомлено сіла на лавку біля річки.
Михайло приніс чай.
— Без цукру?
— Тобі — так.
— Сьогодні свято.
— Одна ложка.
— Дві.
— Одна.
— Компроміс.
— Погане слово.
Він усе-таки поклав одну.
Сів поруч.
— Скільки продала?
— Майже всі.
— Залиш одну.
— У нас є.
— Перший примірник.
— Він у хаті.
— Підпишеш?
— Тобі?
— Так.
— Ти ж у присвяті.
— Хочу окремо.
Олена взяла книжку, що лежала поруч.
— Що написати?
— Не знаю.
— Знову.
— Напиши правду.
Вона довго тримала ручку над сторінкою.
Потім написала:
«Михасеві. Тридцять років я йшла до тебе. Тепер хочу йти з тобою — стільки, скільки нам залишиться».
Михайло прочитав.
— Мало.
— Що?
— «Скільки залишиться».
— Чесно.
— Не люблю.
— Я також.
Він узяв ручку й нижче дописав:
«А якщо дороги не вистачить — побудуємо місток».
Олена усміхнулася.
— Механік став письменником.
— Одне речення.
— З нього все починається.
Вони сиділи біля річки, доки не стемніло.
У Новій Місячній фортеці горіло світло. Марко з друзями складав книжки на нову полицю. Звідти долинали голоси:
— Читай першу сторінку!
— Там про жабу!
— Вона справжня?
— Майже.
Олена сперлася головою на Михайлове плече.
— Ти щасливий?
— Так.
— Не повністю?
— Повністю.
— Не боїшся?
— Боюся.
— Чого тепер?
— Що читачі подумають, ніби я справді говорив із жабами.
— Пізно.
— Знову це слово.
— Іноді воно правильне.
Він обійняв її.
— Що писатимеш далі?
— Не знаю.
— Продовження?
— Наша історія закінчилася.
— Ні.
— Роман закінчився.
— Це інше.
Олена подивилася на хату. У вікнах горіло світло. На кухні Катерина й Максим збирали посуд. Ірина допомагала Світлані. Олексій із Богданом сперечалися, як скласти столи. Тітка Ганна вже розповідала комусь телефоном, скільки книжок продали.
— Можливо, напишу про дім, — сказала Олена.
— Який?
— У якого багато дверей.
— І місток.
— Обов’язково.
— Жаба?
— Вона головна.
Михайло засміявся.
Вони підвелися й повільно пішли до хати.
На містку їх наздогнав Марко з книжкою в руках.
— Бабусю!
— Що?
— Це все правда?
Олена зупинилася.
Подивилася на Михася.
Він тримав відремонтовану дерев’яну жабу з короною на голові.
— Не все, — відповіла вона.
— А що неправда?
— У житті було ще неймовірніше.
— Наприклад?
Олена взяла онука за руку.
— Ходімо. Розповім.
Вони переходили місток утрьох.
Марко посередині ставив запитання.
Михайло сперечався з кожною другою відповіддю.
Олена сміялася.
Під ними текла річка, несучи воду далі — туди, де не було старих листів, заборон і тридцятирічного чекання.
Позаду залишалася довга дорога до зустрічі.
Попереду не було обіцяної вічності.
Лише звичайні дні.
Ранковий чай.
Ліки за розкладом.
Дитячий сміх.
Ненаписані книжки.
Речі, які ще не встигли зламатися.
І люди, що навчилися лагодити їх разом.
Цього було достатньо.
Епілог
Тридцять років потому
Увечері після презентації Олена довго не могла заснути.
Хата нарешті стихла. Гості роз’їхалися, посуд залишили до ранку, у печі догорали останні поліна. На кухонному столі лежало кілька примірників роману, ручка без ковпачка й зім’ятий список людей, яким Олена обіцяла підписати книжки.
Михайло спав поруч.
Принаймні вдавав.
— Ти не спиш, — сказала Олена.
— Сплю.
— І розмовляєш?
— Уві сні.
— Тоді перевернися. Хропеш мені у вухо.
— Я не хроплю.
— Навіть уві сні сперечаєшся.
Михайло розплющив очі.
— Чому не спиш?
— Думаю.
— Про що?
— Книжка вже в чужих людей.
— Сама віддала.
— Знаю.
— Шкодуєш?
Олена повернулася до нього.
— Трохи.
— Можемо завтра забрати.
— У ста людей?
— Я механік. Придумаю.
— Що саме?
— Скажемо, що виявили несправність.
— У романі?
— Авторський дефект.
Олена тихо засміялася.
— Пізно.
— Не люблю це слово.
— Сьогодні воно не страшне.
— Чому?
— Бо цього разу ми встигли.
Михайло поклав руку їй на талію.
— Ти написала правду?
— Не всю.
— Що залишила?
— Те, що належить тільки нам.
— Наприклад?
— Не скажу.
— Оленко.
— От бачиш. Уже хочеш забрати останню таємницю.
— Після наших матерів не люблю таємниць.
— Це не брехня. Це тиша.
— Яка різниця?
— У тиші ніхто не вирішує за іншого. Вона просто зберігає те, що не потребує чужих очей.
Михайло подумав.
— Гарно сказала.
— Редактор дозволяє.
— Запишеш у наступну книжку?
— Ні.
— Чому?
— Немає наступної.
— Ти сьогодні казала інакше.
— Я втомилася.
— Отже, завтра буде.
Олена поклала голову йому на плече.
— Ти прочитав присвяту ще раз?
— П’ять разів.
— Навіщо?
— Перевіряв, чи не змінилася.
— Друкарський текст не змінюється.
— Листи також не мали зникати.
— Тепер їх ніхто не сховає.
— У шафі лежать.
— Ключ у замку.
— А якщо прийде Марко?
— Він уже все знає.
— Не все.
— І не треба.
За вікном шуміла груша. Десь у лісі коротко озвалася нічна птиця. Від річки тягнуло прохолодою.
— Михасю.
— Що?
— Якби ми зустрілися тоді, якою була б наша історія?
— Іншою.
— Кращою?
— Не знаю.
— Ми могли мати дітей.
— Могли.
— Спільний дім.
— Так.
— Не втратили б стільки часу.
Михайло провів долонею по її волоссю.
— І не мали б Катерини та Максима.
— Знаю.
— Марка.
— Знаю.
— Ірини, Олексія, Світлани, Сергія.
— Богдана ми мали б.
— Він усе одно десь загубив би лист.
Олена всміхнулася.
— Отже, ти не шкодуєш?
— Шкодую.
— Про що?
— Що не міг тримати тебе за руку всі ці роки.
— А тепер?
Михайло міцніше стиснув її пальці.
— Тепер тримаю.
— І цього досить?
— Ні.
— Що ще треба?
— Завтра прокинутися.
— А потім?
— Поснідати.
— Далі?
— Полагодити ворота.
— Вони справні.
— Скриплять.
— Їм сорок років.
— Це не причина.
— А потім?
— Ти писатимеш.
— Я сказала, що не буде наступної книжки.
— Тоді читатимеш.
— А ти?
— Заважатиму.
— Нормальне сімейне життя.
— Саме його хотів.
Олена заплющила очі.
Вона довго думала, що щастя має бути схожим на повернення. На зустріч біля бібліотеки, на поцілунок біля річки, на відчинені після тридцяти років двері.
А воно виявилося іншим.
Щастя лежало поруч, бурчало через скрипучі ворота, забувало окуляри на кухні й ховало викрутку в шухляді з ложками. Воно приймало ліки після двох нагадувань, пило надто солодку каву, сперечалося з кожним написаним про нього реченням і щоночі перевіряло, чи Олена поруч.
Щастя не повернуло їм молодості.
Воно дало звичайний ранок.
Наступного дня Олену розбудив запах кави.
Вона простягнула руку.
Ліжко було порожнє.
На мить серце стиснулося старим страхом.
— Михасю?
— На кухні! — озвався він.
Олена видихнула, накинула халат і вийшла.
Михайло стояв біля столу в окулярах і читав роман. Поруч диміла велика біла чашка.
— Ти вже читав.
— Перевіряю надруковану версію.
— Знайшов помилку?
— Знайшов наклеп.
— Де?
— Тут написано, що я боявся жаб.
— Ти боявся.
— Не жаб. Що ти кинеш її на мене.
— Кинула?
— Один раз.
— Отже, мав причину.
Олена налила собі чай.
— На якій сторінці?
— На п’ятій.
— Ти почав спочатку?
— Так.
— Навіщо?
— Хочу ще раз пройти всю дорогу.
Вона сіла навпроти.
— Кінець уже знаєш.
— У книжці.
— А в житті?
Михайло закрив роман.
— Ще ні.
У двері постукали, але відразу відчинили.
До кухні забіг Марко. За ним з’явилася Катерина.
— Я казала почекати, — сказала вона.
— Вони вже не сплять.
— Звідки знав?
— У діда кава пахне на весь двір.
Марко тримав примірник роману.
— Бабусю, я прочитав ще одну сторінку.
— Без дозволу?
— Там не було нічого дорослого.
— Звідки знаєш?
— Не зрозумів половини.
Він поклав книжку на стіл.
— У мене питання.
— Одне? — запитав Михайло.
— Поки що.
— Говори.
— Ви справді тридцять років шукали одне одного?
— Так, — сказала Олена.
— І не могли знайти?
— Не могли.
— Але телефони вже були.
— Не весь час.
— А коли з’явилися?
— Ми не знали номерів.
— Можна було запитати в інтернеті.
— Ми й там не відразу знайшлися.
Марко насупився.
— Дорослі все ускладнюють.
— Саме так, — відповіла Катерина.
— А потім ви написали одне одному під чужими іменами?
— Так.
— І не впізнали?
— Не одразу.
— Я б упізнав.
— Як? — запитав Михайло.
— За помилками.
Олена засміялася.
— Правильно.
— Дід і тепер пише «добреї»?
— Іноді, — сказала вона.
— Телефон сам виправляє, — заперечив Михайло.
— Не завжди.
Марко відкрив останню сторінку.
— Тут написано, що ви переходили місток утрьох.
— Так.
— А тепер нас більше.
Він почав рахувати на пальцях:
— Я, мама, Максим, бабуся Ірина, дід Олексій, Світлана, Богдан, Сергій, тітка Ганна…
— Тітка Ганна не родичка, — сказав Михайло.
— Вона все одно приходить частіше за родичів.
— Це правда.
— Значить, книжка закінчилася неправильно.
Олена подивилася на нього.
— А як треба?
— Щоб усі перейшли місток.
— Він не витримає, — сказав Михайло.
— Ти ж будував.
— Саме тому знаю.
— Тоді зроби міцніший.
Михайло відклав книжку.
— Ось виростеш і сам зробиш.
— А ти допоможеш?
— Якщо буду поруч.
Марко відразу став серйозним.
— Будеш?
Олена завмерла.
Це питання вже звучало колись.
Михайло простягнув онукові руку.
— Скільки зможу.
Марко подумав і вклав свою долоню в його.
— Тоді вистачить.
Катерина відвернулася до вікна.
— Ти плачеш? — запитав син.
— Сонце.
— Його майже немає.
— Відбивається.
Михайло подивився на Олену.
Вона усміхнулася.
Життя не обіцяло їм вічності. Не повертало втрачених років і не гарантувало, що завтра всі знову сидітимуть за одним столом.
Але сьогодні вони були тут.
На кухні пахло кавою, теплим хлібом і яблуками. У дворі скрипіла хвіртка. Біля старого дуба чекала Нова Місячна фортеця. На полиці стояли листи, які нарешті дійшли до адресатів.
Олена взяла ручку й відкрила чистий блокнот.
— Ти ж сказала, що більше не писатимеш, — зауважив Михайло.
— Передумала.
— Про що буде?
Вона подивилася на нього, на Катерину й Марка.
— Про те, що сталося після останньої сторінки.
— Там буде жаба? — запитав Марко.
— Обов’язково.
— А я?
— Ти вже головний.
— А дід Михась?
Олена всміхнулася.
— Він нікуди не подінеться.
Михайло хотів пожартувати, але промовчав.
Лише простягнув під столом руку й знайшов її долоню.
Колись між ними були сотні кілометрів, чужі рішення, приховані листи й тридцять років мовчання.
Тепер їх розділяв лише край столу.
І навіть цієї відстані вони не залишили.
СЛОВА ПОДЯКИ
Щиро дякую всім, хто був поруч зі мною під час роботи над романом «Тридцять років до тебе».
Насамперед дякую моїм читачам. Ваші теплі слова, відгуки, підтримка й очікування наступних розділів давали мені сили продовжувати. Кожне ваше повідомлення нагадувало, що ця історія потрібна не лише мені.
Дякую друзям, землякам, знайомим і всім добрим людям, які читали перші сторінки, ділилися враженнями, сперечалися, хвилювалися за героїв і чекали продовження.
Особлива подяка тим, хто підтримував мене не гучними словами, а простою присутністю. Тим, хто запитував: «Що буде далі?» Тим, хто бажав здоров’я, натхнення й сил. Тим, хто вірив у цю книгу ще тоді, коли вона складалася лише з окремих спогадів, сцен і діалогів.
Дякую людям, чиї долі, характери, розмови й життєва мудрість допомагали народжувати образи героїв. Усі персонажі роману вигадані, але їхні почуття, страхи, помилки, надії та любов узяті із самого життя.
Дякую тим, хто колись кохав і не забув.
Тим, хто втратив, але навчився жити далі.
Тим, хто пробачив.
І тим, хто досі чекає на свою зустріч.
Ця книга написана для вас.