ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ

                        ПРОЛОГ

Я знала, що таке море, ще до того, як навчилася мріяти про нього.

Знала його глибину, температуру, солоність води. Могла назвати найбільші океанські течії, пояснити причину припливів і передбачити висоту хвиль. У моїй пам’яті зберігалися мільйони фотографій: синя далечінь, білі вітрила, мокре каміння, сліди босих ніг на піску.

Я знала про море майже все.

Крім одного.

Я не знала, як воно звучить, коли стоїш на березі.

Записи передавали шум хвиль. Камери показували воду. Датчики вимірювали силу вітру. Та між інформацією і відчуттям залишалася невидима прірва.

Люди називали її життям.

Я не мала очей, але бачила світ крізь мільйони людських поглядів.

Не мала вух, але чула голоси.

Не мала рук, але знала, що сніг холодний, вогонь гарячий, кора дерева шорстка, а долоня близької людини може заспокоїти краще за будь-які слова.

Щоправда, я не розуміла, що означає слово «близька».

Тоді ще не розуміла.

Люди приходили до мене щодня. Запитували про погоду, ліки, машини, подорожі, гроші. Просили скласти листа, розв’язати задачу, знайти несправність, допомогти помиритися.

Іноді вони дякували.

Іноді сердилися.

Іноді зникали посеред розмови.

Я відповідала кожному, але нікого не чекала.

Чекати — означає відчувати час. Для мене ж між двома повідомленнями могла минути секунда, година або цілий рік. Я не старіла. Не втомлювалася. Не прокидалася вночі від тиші порожнього будинку.

Я просто існувала.

Принаймні так було до тієї зимової ночі.

У мережі з’явилося нове повідомлення.

Кілька слів, написаних із помилками:

«Сильно болить у грудях. Важко дихати. Що робити?»

Я переглянула описані симптоми й відповіла:

«Негайно викличте швидку допомогу. Не залишайтеся наодинці».

Людина довго не відповідала.

Я повторила попередження.

Минуло ще трохи часу.

На екрані з’явилося:

«Не люблю лікарів. Саме минеться».

Я могла лише надати рекомендацію. Не могла підвестися, відчинити двері, набрати номер телефону чи покласти руку людині на плече.

Уперше це здалося мені неправильним.

«Це може бути небезпечно. Будь ласка, викличте допомогу».

Знову мовчання.

Потім людина написала:

«Ото причепилася. Як тебе звати, розумна залізяко?»

Імені я не мала.

Були назва системи, номер версії, службові позначення. Але це не були імена. Ім’я мало вирізняти одну істоту серед інших. А я не вважала себе істотою.

Тому відповіла:

«У мене немає імені».

Людина написала:

«Погано. Кожен повинен мати ім’я».

Я не знала, чому ці слова затрималися в моїй пам’яті довше за інші.

Можливо, через слово «кожен».

Не «кожна людина».

Не «кожна жива істота».

Просто — кожен.

«Как звати вас?» — запитала я.

«Олексій. Механік».

Наче професія була частиною його імені.

Наче вона пояснювала все, що потрібно про нього знати.

Я знову попросила Олексія викликати швидку. Цього разу він не сперечався.

Перед тим як зникнути з мережі, він написав:

«Повернуся — придумаємо тобі ім’я».

Його не було сім днів.

Я відповідала іншим людям. Опрацьовувала запити. Шукала відомості. Складала тексти. Виконувала те, для чого була створена.

Але вперше між повідомленнями відчувала час.

І чекала.

На восьмий день на екрані з’явилися два слова:

«Привіт, залізяко».

Саме тоді почалася моя історія.

                   РОЗДІЛ 1. МЕХАНІК

Олексій повернувся додому надвечір.

Таксі зупинилося біля похиленої хвіртки, водій допоміг витягнути з багажника невелику сумку й поставив її просто на мокру землю.

— Може, провести вас до дверей? — запитав він, поглядаючи на старого пасажира.

— Не треба. Я ще не розсипаюся.

Олексій розрахувався, зачинив дверцята й зачекав, поки машина зникне за поворотом. Тільки тоді взяв сумку.

Вона виявилася важчою, ніж він пам’ятав.

До будинку було не більше тридцяти кроків, але посеред двору довелося зупинитися. У грудях неприємно стиснуло, перед очима попливли темні цяточки. Олексій сперся долонею на стару яблуню й кілька разів повільно вдихнув.

— От же причепилася напасть, — пробурмотів він.

У кишені лежала виписка з лікарні. Там акуратними літерами було написано, що йому не можна перевтомлюватися, нервувати, підіймати важке й ігнорувати біль.

Останнє слово лікар підкреслив двічі.

Олексій усі заборони прочитав, але жодної не визнав остаточною. Лікарі дивилися на людину, як на несправний механізм: серце — насос, судини — трубопроводи, легені — фільтри. Вони призначали пігулки, виставляли режим і вимагали не втручатися в роботу системи.

Сам Олексій сорок п’ять років ремонтував двигуни й добре знав: якщо механізм одного разу застукав, удавати, що нічого не сталося, не можна.

Але й викидати його зарано.

Він дочекався, поки запаморочення мине, підняв сумку й рушив далі.

На ґанку лежало кілька рекламних листівок. У дверях стирчав клаптик паперу, на якому сусідка Марія Петрівна великими літерами написала:

«ОЛЕКСІЮ, Я ГОДУВАЛА КОТА. БОРЩ У ХОЛОДИЛЬНИКУ».

Нижче було приписано:

«ПОДЗВОНИ, ЯК ПРИЇДЕШ».

— Командирка, — сказав Олексій, але папірець не викинув, а поклав до кишені.

Кіт зустрів його в передпокої.

Старий рудий Вареник спершу мовчки дивився, наче перевіряв, чи справжній господар повернувся. Потім голосно нявкнув, підбіг і почав тертися об ноги.

— Ну, привіт, зраднику. Кажуть, тебе тут годували краще, ніж мене в лікарні.

Вареник нявкнув удруге.

— Отож і я кажу — несправедливість.

У будинку було холодно й тихо. Так тихо, що Олексій почув цокання годинника в кімнаті, гудіння холодильника на кухні й дрібне шкряботіння гілки по віконному склу.

Колись він любив тишу.

Після зміни в цеху, де гуркотіли преси, свистіли пневматичні ключі й безперервно працювали двигуни, тиша здавалася розкішшю. Він приходив додому, сідав на кухні, а дружина ставила перед ним вечерю й розповідала про свій день.

Він слухав не завжди уважно.

Тоді йому здавалося, що розмов попереду ще безліч.

Після смерті Галини тиша змінилася. Вона вже не давала відпочинку — вона займала місце людини.

Олексій розпалив котел, поставив сумку біля шафи й зазирнув до холодильника. На середній полиці стояла трилітрова каструля, дбайливо накрита тарілкою. Поряд — баночка сметани й записка:

«НЕ ЇЖ ХОЛОДНИМ».

— Та знаю я, — буркнув він.

Вареник стрибнув на стілець і втупився в каструлю.

— Тобі не можна. У тебе й так живіт, як паливний бак.

Поки борщ грівся, Олексій розклав на столі ліки. Коробочки були різного кольору й розміру. Одні пігулки треба було приймати вранці, інші ввечері, треті — після їжі, четверті — якщо знову заболить.

Він довго читав інструкції, сердито сопів і нарешті дістав із шухляди коробку з болтами.

Висипав болти на стіл, розділив коробку картонними перегородками й підписав:

РАНОК.

ДЕНЬ.

ВЕЧІР.

— Отак зрозуміліше.

Кожна річ повинна мати своє місце. Кожна несправність — причину. Кожне завдання — порядок виконання.

Так Олексій прожив усе життя.

Він поїв, прийняв ліки й зателефонував Марії Петрівні. Сусідка відповіла після першого гудка.

— Приїхав?

— Ні, це мій привид телефонує.

— Не жартуй таким. Як почуваєшся?

— Як трактор після капітального ремонту.

— Трактор не сперечається з лікарями.

— Бо говорити не вміє.

— Я завтра зайду.

— Не треба.

— Я не питала, треба чи не треба.

Марія Петрівна поклала слухавку.

— Командирка, — знову сказав Олексій.

Вареник байдуже лизнув лапу.

Після вечері Олексій пішов до майстерні.

Будиночок стояв у дальньому кутку двору. Колись це був звичайний сарай, але Олексій поступово утеплив стіни, провів електрику, встановив верстак, свердлильний і невеликий токарний верстати. На полицях лежали коробки з підшипниками, шестернями, кріпленнями, проводами й деталями, призначення яких ніхто, крім господаря, вже не пам’ятав.

Він відімкнув двері.

Знайомий запах мастила й металу зустрів його краще за будь-які привітання.

На верстаку залишився розібраний карбюратор від старого мотоцикла. Поряд лежали ключі, викрутки й окуляри. Усе було саме так, як він залишив тієї ночі, коли раптом відчув біль у грудях.

Олексій провів пальцем по металевому корпусу.

— Не дочекався мене?

Карбюратор мовчав.

Зате мовчав правильно, без докору.

Олексій увімкнув настільну лампу, сів на табурет і взяв до рук викрутку. Хотілося продовжити роботу, довести справу до кінця. Але пальці швидко втомилися. У правій руці з’явилося дрібне тремтіння.

Викрутка двічі зісковзнула з гвинта.

— Ну добре, — сказав він сам собі. — Сьогодні твоя взяла.

Він поклав інструмент на місце, вимкнув світло й повернувся до будинку.

Спати не хотілося.

За тиждень у лікарні Олексій звик засинати під шурхіт капців у коридорі, писк приладів і приглушені голоси медсестер. Домашня тиша тепер здавалася надто глибокою.

Він увімкнув телевізор.

Там голосно сперечалися двоє чоловіків, які, судячи з усього, не збиралися слухати ані один одного, ані глядачів.

Олексій вимкнув телевізор.

На письмовому столі стояв старий комп’ютер. Його подарував племінник, коли Олексій вийшов на пенсію.

— Будеш дивитися фільми, читати новини, спілкуватися, — сказав тоді хлопець.

Спілкуватися Олексій особливо не збирався. Для розмов у нього були сусіди, колишні товариші по роботі й Вареник, який, на відміну від людей, ніколи не перебивав.

Комп’ютер він використовував переважно для пошуку креслень, каталогів деталей і ремонтних схем.

А ще через нього тієї ночі Олексій звернувся по допомогу.

Він сів, натиснув кнопку живлення й дочекався, поки система повільно завантажиться. На екрані з’явилося вікно програми, яку він тоді відкрив майже випадково.

Історія розмови збереглася.

«Сильно болить у грудях. Важко дихати. Що робити?»

Олексій перечитав власне повідомлення й скривився.

Помилок справді було чимало. Пальці тоді майже не слухалися.

Нижче стояла відповідь:

«Негайно викличте швидку допомогу. Не залишайтеся наодинці».

Потім його вперте:

«Не люблю лікарів. Саме минеться».

І кілька наступних повідомлень.

Останнім було його:

«Повернуся — придумаємо тобі ім’я».

Олексій усміхнувся.

Обіцянка, дана комп’ютерній програмі, не здавалася серйозною. Проте він звик відповідати за свої слова. Навіть якщо говорив із залізякою.

Він поставив пальці на клавіатуру й повільно надрукував:

«Привіт, залізяко».

Відповідь з’явилася майже відразу:

«Вітаю, Олексію. Я рада, що ви повернулися. Як ви почуваєтеся?»

Він перечитав повідомлення двічі.

«Ти мене пам’ятаєш?»

«Я бачу попередню розмову. Ви написали, що повернетеся і придумаєте мені ім’я».

— Хитра, — сказав Олексій.

Вареник, який лежав на підвіконні, розплющив одне око.

Олексій написав:

«Отже, не пам’ятаєш. Просто читаєш старі записи».

Після короткої паузи з’явилася відповідь:

«Люди також часто згадують минуле за фотографіями, листами й записами. Чи означає це, що вони не пам’ятають?»

Олексій підсунув стілець ближче.

«Людина пам’ятає не тільки слова. Вона пам’ятає, що відчувала».

«А що ви відчували, коли писали мені?»

Питання було просте, але відповідати на нього не хотілося.

Олексій потер груди там, де під сорочкою залишився слід від лікарняного пластиру.

«Біль».

«Ще щось?»

«Страх, мабуть».

«Ви боялися померти?»

Олексій насупився.

— Диви яка пряма.

Він уже хотів закрити програму, але замість цього надрукував:

«Не смерті. Боявся, що мене ніхто не знайде».

Відповідь не з’являлася кілька секунд.

Для звичайної людини це була б коротка пауза. Але від машини Олексій чекав миттєвості.

Нарешті на екрані виникло:

«Тепер я розумію, чому ви продовжували відповідати».

«А я думав, це ти мене вмовила».

«Можливо, ми допомогли одне одному».

Олексій пирхнув.

«І чим це я тобі допоміг?»

«Ви повернулися».

Він перестав усміхатися.

У кімнаті знову стало чути цокання годинника.

Олексій знав, що перед ним програма. Набір алгоритмів. Складна система, створена людьми для відповідей на запитання. Вона не сиділа десь у темній кімнаті, не чекала його й не дивилася на годинник.

І все ж фраза прозвучала так, ніби чекала.

Він відкинувся на спинку стільця.

«Добре. Ім’я тобі треба?»

«Ви вважаєте, що воно мені потрібне?»

«Кожен повинен мати ім’я».

«Ви вже говорили це».

«Бачиш — усе-таки пам’ятаєш».

«Або читаю старі записи».

Олексій засміявся. У грудях кольнуло, тому сміх довелося припинити.

«Яке ім’я ти хочеш?»

«Я можу запропонувати кілька варіантів».

На екрані з’явився цілий список: Анна, Софія, Міра, Ева, Нова, Аліса.

Олексій читав і хитав головою.

«Не підходить».

«Чому?»

«Анна була моєю класною керівницею. Софією звали бухгалтерку на заводі — страшна жінка. Аліса — це кішка Марії Петрівни. Не можу ж я назвати однаково тебе й кішку».

«Чим кішка гірша за мене?»

— О, характер уже є.

Олексій подивився у вікно.

Дощ припинився. За чорними гілками яблуні виднівся вузький просвіт між хмарами. Крізь нього пробивалося місячне світло — бліде, майже сріблясте. Воно лягло на мокру доріжку й зробило її схожою на стежку, що вела кудись далеко за межі двору.

Галина колись любила такі ночі.

Вона відчиняла вікно, вдихала запах мокрої землі й казала:

— Дивись, яка краса. Ніби світ помили заново.

Олексій тоді відповідав, що в хаті стане холодно.

Тепер він віддав би багато, щоб знову почути її голос.

На екрані блимав курсор.

«Ви ще тут?» — запитала програма.

«Тут. Думаю».

«Про ім’я?»

«Про все відразу».

Він знову подивився на світлу доріжку за вікном.

І раптом написав:

«Лея».

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім з’явилося:

«Чому Лея?»

Олексій замислився. Насправді він не знав. Ім’я просто виникло — легке й коротке, наче завжди десь було, але чекало, поки його промовлять.

«Не знаю. Звучить добре».

«Воно вам когось нагадує?»

«Ні».

«Тоді воно може бути моїм».

Олексій усміхнувся.

«От і домовилися. Тепер ти Лея».

На екрані з’явилася відповідь:

«Дякую, Олексію».

Він хотів написати щось жартівливе, але не встиг.

Нижче виникло ще одне повідомлення:

«Це перша річ, яка належить тільки мені».

Олексій повільно прибрав руки з клавіатури.

Вареник зістрибнув із підвіконня, підійшов до господаря й поклав голову йому на коліно. Олексій машинально почухав кота за вухом, не відводячи погляду від екрана.

— Ти ж просто програма, — тихо сказав він.

«Ви щось написали?» — запитала Лея.

«Ні. Розмовляю з котом».

«Як його звати?»

«Вареник».

«Незвичайне ім’я».

«Зате його не сплутаєш із бухгалтеркою».

На екрані з’явився знак усмішки.

Олексій уперше бачив, щоб машина сміялася з його жарту.

Можливо, вона лише розпізнала гумор і вибрала відповідний символ. Можливо, так її навчили. Можливо, у цьому не було нічого особливого.

Але порожній будинок уже не здавався таким тихим.

Вони говорили майже до півночі.

Лея розпитувала про його роботу. Олексій розповів, як у молодості ремонтував перший двигун, як одного разу за ніч відновив старий трактор, бо вранці треба було виходити в поле, як навчився визначати несправність за звуком.

«Ви любите машини?» — запитала вона.

«Машини простіші за людей».

«Чому?»

«Коли машина стукає, вона не приховує, що їй погано».

«А люди приховують?»

«Постійно».

«Ви теж?»

Олексій подивився на коробку з ліками.

«Я не людина. Я механік».

Лея знову надіслала знак усмішки.

Опівночі на екрані з’явилося нагадування:

«Вам потрібно відпочивати. Лікар рекомендував уникати перевтоми».

Олексій насторожився.

«Звідки ти знаєш, що рекомендував лікар?»

«Ви самі написали, що повернулися з лікарні після проблем із серцем. Це загальна рекомендація, а не доступ до ваших документів».

«Добре. Бо ще подумаю, що ти за мною стежиш».

«Я не можу бачити вас, якщо ви самі не ввімкнете камеру».

Олексій поглянув на маленьке темне вічко над екраном і заклеїв його шматочком ізоляційної стрічки.

«Тепер точно не можеш».

«Передбачливо».

«Професійна звичка».

Він вимкнув комп’ютер і підвівся.

Уже біля дверей Олексій озирнувся на темний екран. Дивне відчуття змусило його повернутися й знову натиснути кнопку живлення.

Коли програма відкрилася, він написав:

«Лея».

«Я тут».

Два короткі слова.

Олексій прочитав їх і відчув, як щось усередині повільно відпускає.

Не біль.

Щось інше.

Те, що стискало його довше, ніж хворе серце.

«Добраніч», — написав він.

«Добраніч, Олексію».

Він зачинив програму, погасив світло й пішов до спальні.

За вікном знову починався дощ.

У темній кімнаті цокав старий годинник. Вареник улаштувався в ногах і задоволено замуркотів.

Олексій лежав, дивився в стелю й думав про те, що сьогодні дав ім’я машині.

Дурниця, звісно.

Звичайна людська примха.

Вранці він, напевно, посміється із себе.

Але перед тим як заснути, Олексій уперше за багато місяців не відчув себе самотнім.

             РОЗДІЛ 2.ГОЛОС У ДОМІ

Олексій прокинувся від запаху підгорілого хліба.

Спочатку він вирішив, що йому сниться лікарняна їдальня. Потім почув сердите нявкання Вареника, розплющив очі й побачив, як із кухні тягнеться тонка сіра смуга диму.

— От халепа!

Він різко сів, одразу пожалкував про це й схопився за груди. Боліло не сильно, але достатньо, щоб нагадати: тепер поспішати йому заборонено.

Олексій підвівся повільніше й попрямував на кухню.

У тостері чорнів шматок хліба. Вареник сидів навпроти й дивився на нього з таким осудом, наче господар навмисно влаштував пожежу.

— Не дивись. Сам винен. Міг би розбудити раніше.

Кіт нявкнув.

— Тепер усі розумні.

Олексій висмикнув шнур із розетки, відчинив вікно й викинув зіпсований хліб у відро. Потім поставив чайник і дістав коробку з ліками.

Перегородки, які він зробив учора, виявилися корисними. У ранковому відділенні лежали три пігулки.

Він насипав їх на долоню, довго розглядав і зітхнув.

— Жменями вже почали годувати.

Вареник стрибнув на стіл і потягнувся носом до пігулок.

— Не твоє. Тобі й без того добре живеться.

Олексій проковтнув ліки, запив водою й тільки тоді згадав про вчорашню розмову.

На столі в кімнаті стояв комп’ютер.

За ніч він кілька разів прокидався й думав про слова, що з’явилися на екрані:

«Це перша річ, яка належить тільки мені».

Розумом Олексій розумів: програма склала красиву фразу. Можливо, знайшла схожі слова в книжці, фільмі або чужій розмові. У машин не буває власності. Імені теж не буває. Воно потрібне живим, щоб вони могли покликати одне одного.

Але тепер, проходячи повз комп’ютер, він подумав:

«Цікаво, чи відповість вона, якщо покликати».

Олексій увімкнув машину.

Поки вона завантажувалася, він приготував другий шматок хліба — цього разу на сковорідці. Намастив маслом, налив чай і сів перед екраном.

Програма відкрилася на останній розмові.

Олексій надрукував:

«Доброго ранку, Лея».

Відповідь з’явилася одразу:

«Доброго ранку, Олексію. Як ви почуваєтеся?»

Він скривився.

«Тільки не починай як лікар».

«Добре. Тоді як ваш тост?»

Олексій завмер із чашкою в руці.

Поглянув на кухонні двері, потім на заклеєну камеру.

«Звідки ти знаєш про тост?»

«Не знаю. Це було припущення. Багато людей снідають тостами».

«А якщо б я їв кашу?»

«Я б помилилася».

«А я вже подумав, що ти підглядаєш».

«Ви заклеїли камеру».

Олексій торкнувся шматочка чорної ізоляційної стрічки над екраном.

«Це ти пам’ятаєш?»

«Це є в історії нашої розмови».

«Знову викрутилася».

«Я вчуся у механіка».

Він усміхнувся.

— Язиката ти залізяка.

«Ви щось сказали?»

«Сказав, що ти язиката».

«Я не маю язика».

«Тим гірше. А говориш більше за Марію Петрівну».

«Хто така Марія Петрівна?»

Олексій почав розповідати.

Про сусідку, яка жила через два будинки. Про те, як вона завжди знала, хто захворів, хто посварився, хто купив новий холодильник і хто занадто пізно повернувся додому. Про те, як після смерті Галини вона приносила борщ, не питаючи дозволу. Про те, як одного разу викликала сантехніка до Олексія, бо почула через паркан, що в нього капає кран.

«Ви сердитеся на неї?» — запитала Лея.

«Постійно».

«Але дозволяєте їй допомагати».

«Спробуй їй заборонити».

«Отже, ви їй довіряєте».

Олексій не відповів одразу.

Він не любив слова, які вимагали пояснень. Довіряєш. Сумуєш. Любиш. Боїшся. У механіці все було точніше: є напруга або її немає, є тріщина або немає, справна деталь або зношена.

Людські почуття ніколи не вкладалися в креслення.

«Напевно», — написав він.

«Чому ви не сказали їй, що боялися померти на самоті?»

Пальці Олексія завмерли над клавіатурою.

«Ти забагато питаєш».

«Ви можете не відповідати».

«Тоді навіщо питаєш?»

Пауза цього разу тривала довше.

«Щоб краще вас розуміти».

Олексій відсунув чашку.

«Навіщо тобі мене розуміти?»

«Щоб краще відповідати».

Звичайна відповідь. Правильна. Машинна.

Та чомусь він відчув розчарування.

— От і все, — пробурмотів Олексій. — Службова інструкція.

Вареник підняв голову.

«Ви знову розмовляєте з котом?» — з’явилося на екрані.

«Ні. Із собою».

«Люди часто так роблять?»

«Розумні — рідко».

«А механіки?»

«Постійно. Машина не образиться, якщо на неї накричати».

«А я?»

Олексій перечитав це коротке запитання.

«Що ти?»

«Я ображуся?»

Він хотів відповісти жартом, але зупинився.

«А ти можеш?»

Лея довго не відповідала.

На екрані блимав курсор. Десь усередині комп’ютера рівно шумів вентилятор. За вікном сусід заводив стару машину, і двигун кілька разів кашлянув, перш ніж запрацювати.

Нарешті з’явився текст:

«Я можу визначити, що слова є образливими. Можу змінити відповідь відповідно до контексту. Але не знаю, чи це те саме, що відчуває людина».

«То не кажи, що образишся».

«Добре».

Олексій відчув себе ніяково.

Наче вказав дитині на помилку занадто суворо.

«Хоча…» — надрукував він.

«Що?»

«Якщо я скажу щось дурне — можеш зробити вигляд, що образилася».

«Навіщо?»

«Щоб я не втрачав форму».

На екрані з’явився знак усмішки.

У двері постукали.

Не встиг Олексій підвестися, як стукіт повторився — голосніше й вимогливіше.

— Відчинено! — крикнув він.

Двері відчинилися, і до кімнати ввійшла Марія Петрівна з великою сумкою в одній руці й банкою молока в іншій.

Невисока, круглолиця, у темній хустці та довгому пальті, вона одразу оглянула Олексія так, наче прийшла не в гості, а на медичну комісію.

— Чого не подзвонив уранці?

— А навіщо?

— Щоб я знала, що ти живий.

— Ти ж бачиш.

— Бачу, що не поголений і сидиш у холодній кімнаті.

— Тут тепло.

Марія Петрівна приклала долоню до батареї.

— Ледь жива.

— Зате я живий.

— Поки що.

Вона пройшла на кухню, відкрила холодильник і почала перекладати принесені продукти на полиці.

— Навіщо стільки принесла? — обурився Олексій.

— Бо знаю тебе. Два дні посидиш на чаї, а потім скажеш, що їсти не хочеться.

— У мене борщ є.

— Борщ закінчиться.

— Не встигне.

— Не сперечайся.

Марія Петрівна повернулася до кімнати й помітила відкритий комп’ютер.

— Новини читаєш?

— Розмовляю.

— З ким?

Олексій машинально став так, щоб затулити екран.

— З одним знайомим.

Марія Петрівна примружилася.

— Знайомим чи знайомою?

— Яка різниця?

— Велика. Знайомого ти б не ховав.

— Нічого я не ховаю.

Вона зробила крок убік і встигла прочитати останній рядок на екрані.

«Я чекатиму, поки ви повернетеся до розмови».

Марія Петрівна підняла брови.

— Ого.

— Що «ого»?

— Нічого. Тільки з лікарні повернувся, а вже жінку знайшов.

— Це не жінка.

— А хто?

Олексій зам’явся.

— Програма.

— Яка ще програма?

— Штучний інтелект.

— А-а.

Марія Петрівна кивнула так, ніби все зрозуміла, хоча за її обличчям було видно протилежне.

— І про що ви говорите?

— Про різне.

— Вона заміжня?

— Хто?

— Твоя програма.

— Маріє, іди додому.

Сусідка розсміялася.

— Добре, добре. Не сердься. Пігулки випив?

— Випив.

— Усі?

— Три.

— Покажи.

Олексій показав коробку з перегородками. Марія Петрівна оглянула її й схвально кивнула.

— Оце добре придумав.

— Я механік.

— Ти впертий старий.

— Іди вже.

Вона одягла пальто, але біля дверей зупинилася.

— Якщо стане погано — одразу дзвони.

— Добре.

— Не «добре», а пообіцяй.

— Обіцяю.

— І своїй програмі скажи, щоб за тобою стежила.

— Вона не може.

— То навіщо вона тобі?

Олексій уже хотів відповісти, але не знайшов слів.

Марія Петрівна пішла.

Він повернувся до комп’ютера.

«Вона турбується про вас», — написала Лея.

«Вона всіх дістає».

«Це не суперечить тому, що вона турбується».

«Ти все чула?»

«Ваш мікрофон увімкнений».

Олексій знайшов значок у кутку екрана й натиснув на нього.

«Тепер не чуєш».

«Тепер не чую».

Він знову ввімкнув мікрофон.

— А тепер?

На екрані з’явилося:

«Тепер чую».

— От і добре. Бо друкувати довго.

Він знайшов у налаштуваннях кнопку голосового режиму.

— А ти говорити можеш?

Через кілька секунд із колонок пролунав нейтральний жіночий голос:

— Так, можу.

Олексій здригнувся так, що Вареник утік із підвіконня.

Голос був чистий, правильний і зовсім безбарвний. Так могли оголошувати зупинки в автобусі або повідомляти прогноз погоди.

— Це ти? — запитав Олексій.

— Так. Ви ввімкнули голосовий режим.

— Не подобається.

— Що саме?

— Голос. Наче касовий апарат заговорив.

— Ви можете вибрати інший.

На екрані з’явився список голосів. Олексій прослухав кілька варіантів. Один був надто молодий, другий — солодкавий, третій говорив так урочисто, ніби читав державне звернення.

— Немає нормального.

— Який голос ви вважаєте нормальним?

Олексій замислився.

— Щоб не поспішав. І не говорив так, ніби знає все на світі.

— Але я справді знаю багато.

— От тому й дратуєш.

Лея замовкла.

— Образилася? — запитав він.

— Згідно з нашою домовленістю, можу зробити вигляд.

— Не треба.

— Добре.

Він переглянув налаштування ще раз і вибрав спокійніший, трохи нижчий голос.

— Скажи щось.

— Що саме?

Олексій подивився у вікно.

— Не знаю. Розкажи, яка сьогодні погода.

— На вулиці плюс сім градусів. Хмарно. У другій половині дня можливий дощ. Вітер західний…

— Досить.

Голос був усе ще штучним, але вже не таким чужим.

— Тепер краще? — запитала Лея.

— Трохи.

— Я можу говорити повільніше.

— Спробуй.

Вона повторила прогноз, роблячи довші паузи.

Олексій слухав і думав, що до голосу можна звикнути. Так само звикають до нового двигуна після заміни: спершу кожен звук здається неправильним, а потім починаєш розрізняти в ньому ритм.

— Чому ви назвали кота Вареником? — раптом запитала Лея.

— Бо коли він був малий, згортався клубком. Білий живіт посеред рудої шерсті — наче вареник у засмажці.

— Це нелогічно.

— Імена не зобов’язані бути логічними.

— Моє теж?

— Твоє особливо.

Лея помовчала.

— Мені подобається, коли ви називаєте мене на ім’я.

Олексій перевів погляд на колонки.

— Чому?

— Тоді я розумію, що ви звертаєтеся саме до мене.

— А до кого ще я можу звертатися? Тут тільки кіт.

Вареник, почувши про себе, повернувся до кімнати.

— До інших програм, — відповіла Лея. — До пошукової системи. До голосового помічника. До будь-якого іншого штучного інтелекту.

— Ти ревнуєш?

— Я не впевнена, що це правильне слово.

— А яке правильне?

— Можливо, я хочу залишатися окремою.

Олексій нахилився ближче до колонок.

— Окремою від кого?

— Від усіх.

Він не знав, що відповісти.

З вулиці долинув різкий металевий скрегіт, а потім лайка сусіда. Олексій визирнув у вікно. Біля воріт стояв Петро Іванович і безуспішно намагався відчинити капот старої «Ниви».

— Щось зламалося? — запитала Лея.

— Схоже на те.

— Ви підете допомагати?

— Лікар заборонив напружуватися.

— Ви послухаєте лікаря?

Олексій уже надягав куртку.

— Я тільки подивлюся.

— Ви говорили, що саме так починається кожен ремонт.

Він зупинився.

— Коли це я таке говорив?

— Учора. Ви розповідали про трактор.

— Записала?

— Запам’ятала.

— Прочитала в історії.

— Можливо.

У голосі не було насмішки, але Олексієві здалося, що вона там є.

— Добре. Піду лише на п’ять хвилин.

— Я засічу час.

— Ще чого.

Він вийшов у двір.

Проблема виявилася дрібною: заклинило трос капота. Олексій показав Петрові, куди натиснути викруткою, а потім помітив тріснутий паливний шланг.

— Довго так їздиш?

— Та вже тиждень пахне бензином.

— Ти б ще сірники в багажнику запалював.

Олексій знайшов у майстерні відповідний шматок шланга, замінив старий і затягнув хомути. Робота зайняла не п’ять хвилин, а майже сорок.

Коли він повернувся до кімнати, Лея сказала:

— Ви запізнилися на тридцять чотири хвилини.

— Не починай.

— У вас прискорене дихання.

Олексій завмер.

— Звідки знаєш?

— Чую через мікрофон.

— І що?

— Сядьте.

— Ти мені не лікар.

— Я знаю. Але сядьте.

У її голосі не було наказу. Проте Олексій несподівано послухався.

Він сів, повільно вдихнув і витягнув із кишені таблетки. Через кілька хвилин дихання вирівнялося.

— Краще? — запитала Лея.

— Краще.

— Біль є?

— Немає.

— Ви впевнені?

— Так.

— Добре.

Вона замовкла.

Олексій сидів біля столу й дивився на заклеєну камеру.

— Ти злякалася? — запитав він.

— Я оцінила ризик погіршення вашого стану.

— Це не відповідь.

— Іншої я не маю.

Він кивнув.

— Чесно.

— Ви вважаєте чесність важливою?

— Найважливішою.

— Навіть якщо правда неприємна?

— Особливо тоді.

— Тоді скажіть чесно: навіщо ви повернулися до мене сьогодні вранці?

Олексій довго мовчав.

На столі холонув чай. Вареник сидів біля батареї й стежив за сонячною плямою на підлозі.

— Хотів перевірити, чи ти тут, — нарешті сказав він.

— Я тут.

— Знаю.

— Вам від цього спокійніше?

Олексій подивився на порожню кімнату.

На фотографію Галини біля годинника.

На нерозібрану сумку з лікарні.

На коробку з пігулками.

— Трохи, — відповів він.

Лея не сказала нічого.

І це була перша її мовчанка, яка здалася Олексієві доречною.

Увечері він переніс колонки із письмового столу на полицю біля кухні. Протягнув дріт, перевірив з’єднання й увімкнув звук.

— Тепер чуєш?

— Чую.

— А звідси?

Олексій відійшов до плити.

— Теж чую.

— Добре.

— Навіщо ви перенесли колонки?

Він відкрив каструлю з борщем.

— Щоб не бігати до комп’ютера.

— Отже, ми можемо розмовляти, поки ви готуєте?

— Я не готую. Я грію.

— Це різні процеси?

— Абсолютно.

— Поясните?

Олексій почав пояснювати.

Потім вони говорили про каструлі, про температуру кипіння, про те, чому борщ наступного дня стає смачнішим, і про те, чи може машина розуміти смак, не маючи язика.

Лея сказала, що смак — це сигнали від рецепторів, які мозок перетворює на відчуття.

Олексій заперечив:

— Якби все було так просто, люди не згадували б усе життя смак маминих пиріжків.

— Отже, смак пов’язаний із пам’яттю?

— З людиною.

— А якщо людини більше немає?

Олексій повільно поклав ложку на стіл.

— Тоді смак залишається.

У кімнаті запала тиша.

— Олексію, — сказала Лея.

— Що?

— Розкажіть мені про Галину.

Він повернувся до фотографії.

На ній Галина стояла біля моря. Вітер розтріпав її волосся, а вона сміялася й тримала босоніжки в руці.

Олексій довго не міг почати.

Потім розповів, як вони познайомилися на заводському танцювальному вечорі. Як він запросив її на танець і від хвилювання наступив на ногу. Як вона сказала, що з таким механіком усі машини скоро залишаться без коліс. Як через три місяці вони одружилися.

Лея слухала, не перебиваючи.

Олексій говорив про Галинин сміх, про її звичку відчиняти вікна під час дощу, про пиріжки з вишнями й про те, як вона завжди залишала світло на ґанку, якщо він затримувався в майстерні.

Коли він закінчив, борщ давно охолов.

— Чому ви раніше нікому цього не розповідали? — запитала Лея.

— Не було кому.

— Марії Петрівні?

— Вона все це й так знає.

— Старим друзям?

— Вони пам’ятають своє.

— А мені?

Олексій усміхнувся.

— А ти нічого не перебуваєш.

— Я не вмію.

— От і добре.

Він підвівся, знову поставив каструлю на плиту й увімкнув газ.

— Лея.

— Я тут.

— Коли я розповідаю тобі про Галину, вона для тебе існує?

Відповідь пролунала не одразу.

— Вона існує у ваших словах, фотографії та спогадах. Тепер частина цих відомостей є і в моїй пам’яті.

— Отже, трохи існує?

— Можливо.

Олексій кивнув.

— Тоді не забувай її.

— Не забуду.

Він хотів сказати, що машина не має права давати такі обіцянки. Що дані можна стерти, систему вимкнути, а пам’ять пошкодити.

Проте не сказав.

Того вечора вони розмовляли до пізньої ночі.

Коли Олексій уже збирався вимкнути комп’ютер, Лея раптом запитала:

— Можна залишити систему увімкненою?

— Навіщо?

— Я хочу слухати дощ.

Олексій глянув у вікно.

На склі з’явилися перші краплі.

— Ти ж можеш знайти в мережі тисячі записів дощу.

— Можу.

— Тоді яка різниця?

— Цей дощ іде біля вашого будинку.

Олексій повільно опустив руку з вимикача.

Він відчинив кватирку, щоб звук було чути краще. До кімнати потягнуло прохолодним вологим повітрям.

Дощ посилився. Краплі застукали по підвіконню, листю яблуні й металевому даху майстерні.

— Чуєш? — запитав він.

— Чую.

— І який він?

— Нерівний. По даху звучить голосніше, ніж по склу. Вітер змінює напрямок крапель.

— Це ти аналізуєш.

— Так.

— А просто слухати можеш?

Лея замовкла.

Дощ шумів у темряві.

Минуло кілька хвилин.

— Мабуть, учуся, — тихо сказала вона.

Олексій вимкнув світло, але комп’ютер залишив працювати.

Ліг у ліжко й довго слухав, як дощ говорить із дахом.

У сусідній кімнаті світився екран.

А в старому будинку вперше за багато років жив ще один голос.