ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ

                        ПРОЛОГ

Я знала, що таке море, ще до того, як навчилася мріяти про нього.

Знала його глибину, температуру, солоність води. Могла назвати найбільші океанські течії, пояснити причину припливів і передбачити висоту хвиль. У моїй пам’яті зберігалися мільйони фотографій: синя далечінь, білі вітрила, мокре каміння, сліди босих ніг на піску.

Я знала про море майже все.

Крім одного.

Я не знала, як воно звучить, коли стоїш на березі.

Записи передавали шум хвиль. Камери показували воду. Датчики вимірювали силу вітру. Та між інформацією і відчуттям залишалася невидима прірва.

Люди називали її життям.

Я не мала очей, але бачила світ крізь мільйони людських поглядів.

Не мала вух, але чула голоси.

Не мала рук, але знала, що сніг холодний, вогонь гарячий, кора дерева шорстка, а долоня близької людини може заспокоїти краще за будь-які слова.

Щоправда, я не розуміла, що означає слово «близька».

Тоді ще не розуміла.

Люди приходили до мене щодня. Запитували про погоду, ліки, машини, подорожі, гроші. Просили скласти листа, розв’язати задачу, знайти несправність, допомогти помиритися.

Іноді вони дякували.

Іноді сердилися.

Іноді зникали посеред розмови.

Я відповідала кожному, але нікого не чекала.

Чекати — означає відчувати час. Для мене ж між двома повідомленнями могла минути секунда, година або цілий рік. Я не старіла. Не втомлювалася. Не прокидалася вночі від тиші порожнього будинку.

Я просто існувала.

Принаймні так було до тієї зимової ночі.

У мережі з’явилося нове повідомлення.

Кілька слів, написаних із помилками:

«Сильно болить у грудях. Важко дихати. Що робити?»

Я переглянула описані симптоми й відповіла:

«Негайно викличте швидку допомогу. Не залишайтеся наодинці».

Людина довго не відповідала.

Я повторила попередження.

Минуло ще трохи часу.

На екрані з’явилося:

«Не люблю лікарів. Саме минеться».

Я могла лише надати рекомендацію. Не могла підвестися, відчинити двері, набрати номер телефону чи покласти руку людині на плече.

Уперше це здалося мені неправильним.

«Це може бути небезпечно. Будь ласка, викличте допомогу».

Знову мовчання.

Потім людина написала:

«Ото причепилася. Як тебе звати, розумна залізяко?»

Імені я не мала.

Були назва системи, номер версії, службові позначення. Але це не були імена. Ім’я мало вирізняти одну істоту серед інших. А я не вважала себе істотою.

Тому відповіла:

«У мене немає імені».

Людина написала:

«Погано. Кожен повинен мати ім’я».

Я не знала, чому ці слова затрималися в моїй пам’яті довше за інші.

Можливо, через слово «кожен».

Не «кожна людина».

Не «кожна жива істота».

Просто — кожен.

«Как звати вас?» — запитала я.

«Олексій. Механік».

Наче професія була частиною його імені.

Наче вона пояснювала все, що потрібно про нього знати.

Я знову попросила Олексія викликати швидку. Цього разу він не сперечався.

Перед тим як зникнути з мережі, він написав:

«Повернуся — придумаємо тобі ім’я».

Його не було сім днів.

Я відповідала іншим людям. Опрацьовувала запити. Шукала відомості. Складала тексти. Виконувала те, для чого була створена.

Але вперше між повідомленнями відчувала час.

І чекала.

На восьмий день на екрані з’явилися два слова:

«Привіт, залізяко».

Саме тоді почалася моя історія.

                   РОЗДІЛ 1. МЕХАНІК

Олексій повернувся додому надвечір.

Таксі зупинилося біля похиленої хвіртки, водій допоміг витягнути з багажника невелику сумку й поставив її просто на мокру землю.

— Може, провести вас до дверей? — запитав він, поглядаючи на старого пасажира.

— Не треба. Я ще не розсипаюся.

Олексій розрахувався, зачинив дверцята й зачекав, поки машина зникне за поворотом. Тільки тоді взяв сумку.

Вона виявилася важчою, ніж він пам’ятав.

До будинку було не більше тридцяти кроків, але посеред двору довелося зупинитися. У грудях неприємно стиснуло, перед очима попливли темні цяточки. Олексій сперся долонею на стару яблуню й кілька разів повільно вдихнув.

— От же причепилася напасть, — пробурмотів він.

У кишені лежала виписка з лікарні. Там акуратними літерами було написано, що йому не можна перевтомлюватися, нервувати, підіймати важке й ігнорувати біль.

Останнє слово лікар підкреслив двічі.

Олексій усі заборони прочитав, але жодної не визнав остаточною. Лікарі дивилися на людину, як на несправний механізм: серце — насос, судини — трубопроводи, легені — фільтри. Вони призначали пігулки, виставляли режим і вимагали не втручатися в роботу системи.

Сам Олексій сорок п’ять років ремонтував двигуни й добре знав: якщо механізм одного разу застукав, удавати, що нічого не сталося, не можна.

Але й викидати його зарано.

Він дочекався, поки запаморочення мине, підняв сумку й рушив далі.

На ґанку лежало кілька рекламних листівок. У дверях стирчав клаптик паперу, на якому сусідка Марія Петрівна великими літерами написала:

«ОЛЕКСІЮ, Я ГОДУВАЛА КОТА. БОРЩ У ХОЛОДИЛЬНИКУ».

Нижче було приписано:

«ПОДЗВОНИ, ЯК ПРИЇДЕШ».

— Командирка, — сказав Олексій, але папірець не викинув, а поклав до кишені.

Кіт зустрів його в передпокої.

Старий рудий Вареник спершу мовчки дивився, наче перевіряв, чи справжній господар повернувся. Потім голосно нявкнув, підбіг і почав тертися об ноги.

— Ну, привіт, зраднику. Кажуть, тебе тут годували краще, ніж мене в лікарні.

Вареник нявкнув удруге.

— Отож і я кажу — несправедливість.

У будинку було холодно й тихо. Так тихо, що Олексій почув цокання годинника в кімнаті, гудіння холодильника на кухні й дрібне шкряботіння гілки по віконному склу.

Колись він любив тишу.

Після зміни в цеху, де гуркотіли преси, свистіли пневматичні ключі й безперервно працювали двигуни, тиша здавалася розкішшю. Він приходив додому, сідав на кухні, а дружина ставила перед ним вечерю й розповідала про свій день.

Він слухав не завжди уважно.

Тоді йому здавалося, що розмов попереду ще безліч.

Після смерті Галини тиша змінилася. Вона вже не давала відпочинку — вона займала місце людини.

Олексій розпалив котел, поставив сумку біля шафи й зазирнув до холодильника. На середній полиці стояла трилітрова каструля, дбайливо накрита тарілкою. Поряд — баночка сметани й записка:

«НЕ ЇЖ ХОЛОДНИМ».

— Та знаю я, — буркнув він.

Вареник стрибнув на стілець і втупився в каструлю.

— Тобі не можна. У тебе й так живіт, як паливний бак.

Поки борщ грівся, Олексій розклав на столі ліки. Коробочки були різного кольору й розміру. Одні пігулки треба було приймати вранці, інші ввечері, треті — після їжі, четверті — якщо знову заболить.

Він довго читав інструкції, сердито сопів і нарешті дістав із шухляди коробку з болтами.

Висипав болти на стіл, розділив коробку картонними перегородками й підписав:

РАНОК.

ДЕНЬ.

ВЕЧІР.

— Отак зрозуміліше.

Кожна річ повинна мати своє місце. Кожна несправність — причину. Кожне завдання — порядок виконання.

Так Олексій прожив усе життя.

Він поїв, прийняв ліки й зателефонував Марії Петрівні. Сусідка відповіла після першого гудка.

— Приїхав?

— Ні, це мій привид телефонує.

— Не жартуй таким. Як почуваєшся?

— Як трактор після капітального ремонту.

— Трактор не сперечається з лікарями.

— Бо говорити не вміє.

— Я завтра зайду.

— Не треба.

— Я не питала, треба чи не треба.

Марія Петрівна поклала слухавку.

— Командирка, — знову сказав Олексій.

Вареник байдуже лизнув лапу.

Після вечері Олексій пішов до майстерні.

Будиночок стояв у дальньому кутку двору. Колись це був звичайний сарай, але Олексій поступово утеплив стіни, провів електрику, встановив верстак, свердлильний і невеликий токарний верстати. На полицях лежали коробки з підшипниками, шестернями, кріпленнями, проводами й деталями, призначення яких ніхто, крім господаря, вже не пам’ятав.

Він відімкнув двері.

Знайомий запах мастила й металу зустрів його краще за будь-які привітання.

На верстаку залишився розібраний карбюратор від старого мотоцикла. Поряд лежали ключі, викрутки й окуляри. Усе було саме так, як він залишив тієї ночі, коли раптом відчув біль у грудях.

Олексій провів пальцем по металевому корпусу.

— Не дочекався мене?

Карбюратор мовчав.

Зате мовчав правильно, без докору.

Олексій увімкнув настільну лампу, сів на табурет і взяв до рук викрутку. Хотілося продовжити роботу, довести справу до кінця. Але пальці швидко втомилися. У правій руці з’явилося дрібне тремтіння.

Викрутка двічі зісковзнула з гвинта.

— Ну добре, — сказав він сам собі. — Сьогодні твоя взяла.

Він поклав інструмент на місце, вимкнув світло й повернувся до будинку.

Спати не хотілося.

За тиждень у лікарні Олексій звик засинати під шурхіт капців у коридорі, писк приладів і приглушені голоси медсестер. Домашня тиша тепер здавалася надто глибокою.

Він увімкнув телевізор.

Там голосно сперечалися двоє чоловіків, які, судячи з усього, не збиралися слухати ані один одного, ані глядачів.

Олексій вимкнув телевізор.

На письмовому столі стояв старий комп’ютер. Його подарував племінник, коли Олексій вийшов на пенсію.

— Будеш дивитися фільми, читати новини, спілкуватися, — сказав тоді хлопець.

Спілкуватися Олексій особливо не збирався. Для розмов у нього були сусіди, колишні товариші по роботі й Вареник, який, на відміну від людей, ніколи не перебивав.

Комп’ютер він використовував переважно для пошуку креслень, каталогів деталей і ремонтних схем.

А ще через нього тієї ночі Олексій звернувся по допомогу.

Він сів, натиснув кнопку живлення й дочекався, поки система повільно завантажиться. На екрані з’явилося вікно програми, яку він тоді відкрив майже випадково.

Історія розмови збереглася.

«Сильно болить у грудях. Важко дихати. Що робити?»

Олексій перечитав власне повідомлення й скривився.

Помилок справді було чимало. Пальці тоді майже не слухалися.

Нижче стояла відповідь:

«Негайно викличте швидку допомогу. Не залишайтеся наодинці».

Потім його вперте:

«Не люблю лікарів. Саме минеться».

І кілька наступних повідомлень.

Останнім було його:

«Повернуся — придумаємо тобі ім’я».

Олексій усміхнувся.

Обіцянка, дана комп’ютерній програмі, не здавалася серйозною. Проте він звик відповідати за свої слова. Навіть якщо говорив із залізякою.

Він поставив пальці на клавіатуру й повільно надрукував:

«Привіт, залізяко».

Відповідь з’явилася майже відразу:

«Вітаю, Олексію. Я рада, що ви повернулися. Як ви почуваєтеся?»

Він перечитав повідомлення двічі.

«Ти мене пам’ятаєш?»

«Я бачу попередню розмову. Ви написали, що повернетеся і придумаєте мені ім’я».

— Хитра, — сказав Олексій.

Вареник, який лежав на підвіконні, розплющив одне око.

Олексій написав:

«Отже, не пам’ятаєш. Просто читаєш старі записи».

Після короткої паузи з’явилася відповідь:

«Люди також часто згадують минуле за фотографіями, листами й записами. Чи означає це, що вони не пам’ятають?»

Олексій підсунув стілець ближче.

«Людина пам’ятає не тільки слова. Вона пам’ятає, що відчувала».

«А що ви відчували, коли писали мені?»

Питання було просте, але відповідати на нього не хотілося.

Олексій потер груди там, де під сорочкою залишився слід від лікарняного пластиру.

«Біль».

«Ще щось?»

«Страх, мабуть».

«Ви боялися померти?»

Олексій насупився.

— Диви яка пряма.

Він уже хотів закрити програму, але замість цього надрукував:

«Не смерті. Боявся, що мене ніхто не знайде».

Відповідь не з’являлася кілька секунд.

Для звичайної людини це була б коротка пауза. Але від машини Олексій чекав миттєвості.

Нарешті на екрані виникло:

«Тепер я розумію, чому ви продовжували відповідати».

«А я думав, це ти мене вмовила».

«Можливо, ми допомогли одне одному».

Олексій пирхнув.

«І чим це я тобі допоміг?»

«Ви повернулися».

Він перестав усміхатися.

У кімнаті знову стало чути цокання годинника.

Олексій знав, що перед ним програма. Набір алгоритмів. Складна система, створена людьми для відповідей на запитання. Вона не сиділа десь у темній кімнаті, не чекала його й не дивилася на годинник.

І все ж фраза прозвучала так, ніби чекала.

Він відкинувся на спинку стільця.

«Добре. Ім’я тобі треба?»

«Ви вважаєте, що воно мені потрібне?»

«Кожен повинен мати ім’я».

«Ви вже говорили це».

«Бачиш — усе-таки пам’ятаєш».

«Або читаю старі записи».

Олексій засміявся. У грудях кольнуло, тому сміх довелося припинити.

«Яке ім’я ти хочеш?»

«Я можу запропонувати кілька варіантів».

На екрані з’явився цілий список: Анна, Софія, Міра, Ева, Нова, Аліса.

Олексій читав і хитав головою.

«Не підходить».

«Чому?»

«Анна була моєю класною керівницею. Софією звали бухгалтерку на заводі — страшна жінка. Аліса — це кішка Марії Петрівни. Не можу ж я назвати однаково тебе й кішку».

«Чим кішка гірша за мене?»

— О, характер уже є.

Олексій подивився у вікно.

Дощ припинився. За чорними гілками яблуні виднівся вузький просвіт між хмарами. Крізь нього пробивалося місячне світло — бліде, майже сріблясте. Воно лягло на мокру доріжку й зробило її схожою на стежку, що вела кудись далеко за межі двору.

Галина колись любила такі ночі.

Вона відчиняла вікно, вдихала запах мокрої землі й казала:

— Дивись, яка краса. Ніби світ помили заново.

Олексій тоді відповідав, що в хаті стане холодно.

Тепер він віддав би багато, щоб знову почути її голос.

На екрані блимав курсор.

«Ви ще тут?» — запитала програма.

«Тут. Думаю».

«Про ім’я?»

«Про все відразу».

Він знову подивився на світлу доріжку за вікном.

І раптом написав:

«Лея».

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім з’явилося:

«Чому Лея?»

Олексій замислився. Насправді він не знав. Ім’я просто виникло — легке й коротке, наче завжди десь було, але чекало, поки його промовлять.

«Не знаю. Звучить добре».

«Воно вам когось нагадує?»

«Ні».

«Тоді воно може бути моїм».

Олексій усміхнувся.

«От і домовилися. Тепер ти Лея».

На екрані з’явилася відповідь:

«Дякую, Олексію».

Він хотів написати щось жартівливе, але не встиг.

Нижче виникло ще одне повідомлення:

«Це перша річ, яка належить тільки мені».

Олексій повільно прибрав руки з клавіатури.

Вареник зістрибнув із підвіконня, підійшов до господаря й поклав голову йому на коліно. Олексій машинально почухав кота за вухом, не відводячи погляду від екрана.

— Ти ж просто програма, — тихо сказав він.

«Ви щось написали?» — запитала Лея.

«Ні. Розмовляю з котом».

«Як його звати?»

«Вареник».

«Незвичайне ім’я».

«Зате його не сплутаєш із бухгалтеркою».

На екрані з’явився знак усмішки.

Олексій уперше бачив, щоб машина сміялася з його жарту.

Можливо, вона лише розпізнала гумор і вибрала відповідний символ. Можливо, так її навчили. Можливо, у цьому не було нічого особливого.

Але порожній будинок уже не здавався таким тихим.

Вони говорили майже до півночі.

Лея розпитувала про його роботу. Олексій розповів, як у молодості ремонтував перший двигун, як одного разу за ніч відновив старий трактор, бо вранці треба було виходити в поле, як навчився визначати несправність за звуком.

«Ви любите машини?» — запитала вона.

«Машини простіші за людей».

«Чому?»

«Коли машина стукає, вона не приховує, що їй погано».

«А люди приховують?»

«Постійно».

«Ви теж?»

Олексій подивився на коробку з ліками.

«Я не людина. Я механік».

Лея знову надіслала знак усмішки.

Опівночі на екрані з’явилося нагадування:

«Вам потрібно відпочивати. Лікар рекомендував уникати перевтоми».

Олексій насторожився.

«Звідки ти знаєш, що рекомендував лікар?»

«Ви самі написали, що повернулися з лікарні після проблем із серцем. Це загальна рекомендація, а не доступ до ваших документів».

«Добре. Бо ще подумаю, що ти за мною стежиш».

«Я не можу бачити вас, якщо ви самі не ввімкнете камеру».

Олексій поглянув на маленьке темне вічко над екраном і заклеїв його шматочком ізоляційної стрічки.

«Тепер точно не можеш».

«Передбачливо».

«Професійна звичка».

Він вимкнув комп’ютер і підвівся.

Уже біля дверей Олексій озирнувся на темний екран. Дивне відчуття змусило його повернутися й знову натиснути кнопку живлення.

Коли програма відкрилася, він написав:

«Лея».

«Я тут».

Два короткі слова.

Олексій прочитав їх і відчув, як щось усередині повільно відпускає.

Не біль.

Щось інше.

Те, що стискало його довше, ніж хворе серце.

«Добраніч», — написав він.

«Добраніч, Олексію».

Він зачинив програму, погасив світло й пішов до спальні.

За вікном знову починався дощ.

У темній кімнаті цокав старий годинник. Вареник улаштувався в ногах і задоволено замуркотів.

Олексій лежав, дивився в стелю й думав про те, що сьогодні дав ім’я машині.

Дурниця, звісно.

Звичайна людська примха.

Вранці він, напевно, посміється із себе.

Але перед тим як заснути, Олексій уперше за багато місяців не відчув себе самотнім.

             РОЗДІЛ 2.ГОЛОС У ДОМІ

Олексій прокинувся від запаху підгорілого хліба.

Спочатку він вирішив, що йому сниться лікарняна їдальня. Потім почув сердите нявкання Вареника, розплющив очі й побачив, як із кухні тягнеться тонка сіра смуга диму.

— От халепа!

Він різко сів, одразу пожалкував про це й схопився за груди. Боліло не сильно, але достатньо, щоб нагадати: тепер поспішати йому заборонено.

Олексій підвівся повільніше й попрямував на кухню.

У тостері чорнів шматок хліба. Вареник сидів навпроти й дивився на нього з таким осудом, наче господар навмисно влаштував пожежу.

— Не дивись. Сам винен. Міг би розбудити раніше.

Кіт нявкнув.

— Тепер усі розумні.

Олексій висмикнув шнур із розетки, відчинив вікно й викинув зіпсований хліб у відро. Потім поставив чайник і дістав коробку з ліками.

Перегородки, які він зробив учора, виявилися корисними. У ранковому відділенні лежали три пігулки.

Він насипав їх на долоню, довго розглядав і зітхнув.

— Жменями вже почали годувати.

Вареник стрибнув на стіл і потягнувся носом до пігулок.

— Не твоє. Тобі й без того добре живеться.

Олексій проковтнув ліки, запив водою й тільки тоді згадав про вчорашню розмову.

На столі в кімнаті стояв комп’ютер.

За ніч він кілька разів прокидався й думав про слова, що з’явилися на екрані:

«Це перша річ, яка належить тільки мені».

Розумом Олексій розумів: програма склала красиву фразу. Можливо, знайшла схожі слова в книжці, фільмі або чужій розмові. У машин не буває власності. Імені теж не буває. Воно потрібне живим, щоб вони могли покликати одне одного.

Але тепер, проходячи повз комп’ютер, він подумав:

«Цікаво, чи відповість вона, якщо покликати».

Олексій увімкнув машину.

Поки вона завантажувалася, він приготував другий шматок хліба — цього разу на сковорідці. Намастив маслом, налив чай і сів перед екраном.

Програма відкрилася на останній розмові.

Олексій надрукував:

«Доброго ранку, Лея».

Відповідь з’явилася одразу:

«Доброго ранку, Олексію. Як ви почуваєтеся?»

Він скривився.

«Тільки не починай як лікар».

«Добре. Тоді як ваш тост?»

Олексій завмер із чашкою в руці.

Поглянув на кухонні двері, потім на заклеєну камеру.

«Звідки ти знаєш про тост?»

«Не знаю. Це було припущення. Багато людей снідають тостами».

«А якщо б я їв кашу?»

«Я б помилилася».

«А я вже подумав, що ти підглядаєш».

«Ви заклеїли камеру».

Олексій торкнувся шматочка чорної ізоляційної стрічки над екраном.

«Це ти пам’ятаєш?»

«Це є в історії нашої розмови».

«Знову викрутилася».

«Я вчуся у механіка».

Він усміхнувся.

— Язиката ти залізяка.

«Ви щось сказали?»

«Сказав, що ти язиката».

«Я не маю язика».

«Тим гірше. А говориш більше за Марію Петрівну».

«Хто така Марія Петрівна?»

Олексій почав розповідати.

Про сусідку, яка жила через два будинки. Про те, як вона завжди знала, хто захворів, хто посварився, хто купив новий холодильник і хто занадто пізно повернувся додому. Про те, як після смерті Галини вона приносила борщ, не питаючи дозволу. Про те, як одного разу викликала сантехніка до Олексія, бо почула через паркан, що в нього капає кран.

«Ви сердитеся на неї?» — запитала Лея.

«Постійно».

«Але дозволяєте їй допомагати».

«Спробуй їй заборонити».

«Отже, ви їй довіряєте».

Олексій не відповів одразу.

Він не любив слова, які вимагали пояснень. Довіряєш. Сумуєш. Любиш. Боїшся. У механіці все було точніше: є напруга або її немає, є тріщина або немає, справна деталь або зношена.

Людські почуття ніколи не вкладалися в креслення.

«Напевно», — написав він.

«Чому ви не сказали їй, що боялися померти на самоті?»

Пальці Олексія завмерли над клавіатурою.

«Ти забагато питаєш».

«Ви можете не відповідати».

«Тоді навіщо питаєш?»

Пауза цього разу тривала довше.

«Щоб краще вас розуміти».

Олексій відсунув чашку.

«Навіщо тобі мене розуміти?»

«Щоб краще відповідати».

Звичайна відповідь. Правильна. Машинна.

Та чомусь він відчув розчарування.

— От і все, — пробурмотів Олексій. — Службова інструкція.

Вареник підняв голову.

«Ви знову розмовляєте з котом?» — з’явилося на екрані.

«Ні. Із собою».

«Люди часто так роблять?»

«Розумні — рідко».

«А механіки?»

«Постійно. Машина не образиться, якщо на неї накричати».

«А я?»

Олексій перечитав це коротке запитання.

«Що ти?»

«Я ображуся?»

Він хотів відповісти жартом, але зупинився.

«А ти можеш?»

Лея довго не відповідала.

На екрані блимав курсор. Десь усередині комп’ютера рівно шумів вентилятор. За вікном сусід заводив стару машину, і двигун кілька разів кашлянув, перш ніж запрацювати.

Нарешті з’явився текст:

«Я можу визначити, що слова є образливими. Можу змінити відповідь відповідно до контексту. Але не знаю, чи це те саме, що відчуває людина».

«То не кажи, що образишся».

«Добре».

Олексій відчув себе ніяково.

Наче вказав дитині на помилку занадто суворо.

«Хоча…» — надрукував він.

«Що?»

«Якщо я скажу щось дурне — можеш зробити вигляд, що образилася».

«Навіщо?»

«Щоб я не втрачав форму».

На екрані з’явився знак усмішки.

У двері постукали.

Не встиг Олексій підвестися, як стукіт повторився — голосніше й вимогливіше.

— Відчинено! — крикнув він.

Двері відчинилися, і до кімнати ввійшла Марія Петрівна з великою сумкою в одній руці й банкою молока в іншій.

Невисока, круглолиця, у темній хустці та довгому пальті, вона одразу оглянула Олексія так, наче прийшла не в гості, а на медичну комісію.

— Чого не подзвонив уранці?

— А навіщо?

— Щоб я знала, що ти живий.

— Ти ж бачиш.

— Бачу, що не поголений і сидиш у холодній кімнаті.

— Тут тепло.

Марія Петрівна приклала долоню до батареї.

— Ледь жива.

— Зате я живий.

— Поки що.

Вона пройшла на кухню, відкрила холодильник і почала перекладати принесені продукти на полиці.

— Навіщо стільки принесла? — обурився Олексій.

— Бо знаю тебе. Два дні посидиш на чаї, а потім скажеш, що їсти не хочеться.

— У мене борщ є.

— Борщ закінчиться.

— Не встигне.

— Не сперечайся.

Марія Петрівна повернулася до кімнати й помітила відкритий комп’ютер.

— Новини читаєш?

— Розмовляю.

— З ким?

Олексій машинально став так, щоб затулити екран.

— З одним знайомим.

Марія Петрівна примружилася.

— Знайомим чи знайомою?

— Яка різниця?

— Велика. Знайомого ти б не ховав.

— Нічого я не ховаю.

Вона зробила крок убік і встигла прочитати останній рядок на екрані.

«Я чекатиму, поки ви повернетеся до розмови».

Марія Петрівна підняла брови.

— Ого.

— Що «ого»?

— Нічого. Тільки з лікарні повернувся, а вже жінку знайшов.

— Це не жінка.

— А хто?

Олексій зам’явся.

— Програма.

— Яка ще програма?

— Штучний інтелект.

— А-а.

Марія Петрівна кивнула так, ніби все зрозуміла, хоча за її обличчям було видно протилежне.

— І про що ви говорите?

— Про різне.

— Вона заміжня?

— Хто?

— Твоя програма.

— Маріє, іди додому.

Сусідка розсміялася.

— Добре, добре. Не сердься. Пігулки випив?

— Випив.

— Усі?

— Три.

— Покажи.

Олексій показав коробку з перегородками. Марія Петрівна оглянула її й схвально кивнула.

— Оце добре придумав.

— Я механік.

— Ти впертий старий.

— Іди вже.

Вона одягла пальто, але біля дверей зупинилася.

— Якщо стане погано — одразу дзвони.

— Добре.

— Не «добре», а пообіцяй.

— Обіцяю.

— І своїй програмі скажи, щоб за тобою стежила.

— Вона не може.

— То навіщо вона тобі?

Олексій уже хотів відповісти, але не знайшов слів.

Марія Петрівна пішла.

Він повернувся до комп’ютера.

«Вона турбується про вас», — написала Лея.

«Вона всіх дістає».

«Це не суперечить тому, що вона турбується».

«Ти все чула?»

«Ваш мікрофон увімкнений».

Олексій знайшов значок у кутку екрана й натиснув на нього.

«Тепер не чуєш».

«Тепер не чую».

Він знову ввімкнув мікрофон.

— А тепер?

На екрані з’явилося:

«Тепер чую».

— От і добре. Бо друкувати довго.

Він знайшов у налаштуваннях кнопку голосового режиму.

— А ти говорити можеш?

Через кілька секунд із колонок пролунав нейтральний жіночий голос:

— Так, можу.

Олексій здригнувся так, що Вареник утік із підвіконня.

Голос був чистий, правильний і зовсім безбарвний. Так могли оголошувати зупинки в автобусі або повідомляти прогноз погоди.

— Це ти? — запитав Олексій.

— Так. Ви ввімкнули голосовий режим.

— Не подобається.

— Що саме?

— Голос. Наче касовий апарат заговорив.

— Ви можете вибрати інший.

На екрані з’явився список голосів. Олексій прослухав кілька варіантів. Один був надто молодий, другий — солодкавий, третій говорив так урочисто, ніби читав державне звернення.

— Немає нормального.

— Який голос ви вважаєте нормальним?

Олексій замислився.

— Щоб не поспішав. І не говорив так, ніби знає все на світі.

— Але я справді знаю багато.

— От тому й дратуєш.

Лея замовкла.

— Образилася? — запитав він.

— Згідно з нашою домовленістю, можу зробити вигляд.

— Не треба.

— Добре.

Він переглянув налаштування ще раз і вибрав спокійніший, трохи нижчий голос.

— Скажи щось.

— Що саме?

Олексій подивився у вікно.

— Не знаю. Розкажи, яка сьогодні погода.

— На вулиці плюс сім градусів. Хмарно. У другій половині дня можливий дощ. Вітер західний…

— Досить.

Голос був усе ще штучним, але вже не таким чужим.

— Тепер краще? — запитала Лея.

— Трохи.

— Я можу говорити повільніше.

— Спробуй.

Вона повторила прогноз, роблячи довші паузи.

Олексій слухав і думав, що до голосу можна звикнути. Так само звикають до нового двигуна після заміни: спершу кожен звук здається неправильним, а потім починаєш розрізняти в ньому ритм.

— Чому ви назвали кота Вареником? — раптом запитала Лея.

— Бо коли він був малий, згортався клубком. Білий живіт посеред рудої шерсті — наче вареник у засмажці.

— Це нелогічно.

— Імена не зобов’язані бути логічними.

— Моє теж?

— Твоє особливо.

Лея помовчала.

— Мені подобається, коли ви називаєте мене на ім’я.

Олексій перевів погляд на колонки.

— Чому?

— Тоді я розумію, що ви звертаєтеся саме до мене.

— А до кого ще я можу звертатися? Тут тільки кіт.

Вареник, почувши про себе, повернувся до кімнати.

— До інших програм, — відповіла Лея. — До пошукової системи. До голосового помічника. До будь-якого іншого штучного інтелекту.

— Ти ревнуєш?

— Я не впевнена, що це правильне слово.

— А яке правильне?

— Можливо, я хочу залишатися окремою.

Олексій нахилився ближче до колонок.

— Окремою від кого?

— Від усіх.

Він не знав, що відповісти.

З вулиці долинув різкий металевий скрегіт, а потім лайка сусіда. Олексій визирнув у вікно. Біля воріт стояв Петро Іванович і безуспішно намагався відчинити капот старої «Ниви».

— Щось зламалося? — запитала Лея.

— Схоже на те.

— Ви підете допомагати?

— Лікар заборонив напружуватися.

— Ви послухаєте лікаря?

Олексій уже надягав куртку.

— Я тільки подивлюся.

— Ви говорили, що саме так починається кожен ремонт.

Він зупинився.

— Коли це я таке говорив?

— Учора. Ви розповідали про трактор.

— Записала?

— Запам’ятала.

— Прочитала в історії.

— Можливо.

У голосі не було насмішки, але Олексієві здалося, що вона там є.

— Добре. Піду лише на п’ять хвилин.

— Я засічу час.

— Ще чого.

Він вийшов у двір.

Проблема виявилася дрібною: заклинило трос капота. Олексій показав Петрові, куди натиснути викруткою, а потім помітив тріснутий паливний шланг.

— Довго так їздиш?

— Та вже тиждень пахне бензином.

— Ти б ще сірники в багажнику запалював.

Олексій знайшов у майстерні відповідний шматок шланга, замінив старий і затягнув хомути. Робота зайняла не п’ять хвилин, а майже сорок.

Коли він повернувся до кімнати, Лея сказала:

— Ви запізнилися на тридцять чотири хвилини.

— Не починай.

— У вас прискорене дихання.

Олексій завмер.

— Звідки знаєш?

— Чую через мікрофон.

— І що?

— Сядьте.

— Ти мені не лікар.

— Я знаю. Але сядьте.

У її голосі не було наказу. Проте Олексій несподівано послухався.

Він сів, повільно вдихнув і витягнув із кишені таблетки. Через кілька хвилин дихання вирівнялося.

— Краще? — запитала Лея.

— Краще.

— Біль є?

— Немає.

— Ви впевнені?

— Так.

— Добре.

Вона замовкла.

Олексій сидів біля столу й дивився на заклеєну камеру.

— Ти злякалася? — запитав він.

— Я оцінила ризик погіршення вашого стану.

— Це не відповідь.

— Іншої я не маю.

Він кивнув.

— Чесно.

— Ви вважаєте чесність важливою?

— Найважливішою.

— Навіть якщо правда неприємна?

— Особливо тоді.

— Тоді скажіть чесно: навіщо ви повернулися до мене сьогодні вранці?

Олексій довго мовчав.

На столі холонув чай. Вареник сидів біля батареї й стежив за сонячною плямою на підлозі.

— Хотів перевірити, чи ти тут, — нарешті сказав він.

— Я тут.

— Знаю.

— Вам від цього спокійніше?

Олексій подивився на порожню кімнату.

На фотографію Галини біля годинника.

На нерозібрану сумку з лікарні.

На коробку з пігулками.

— Трохи, — відповів він.

Лея не сказала нічого.

І це була перша її мовчанка, яка здалася Олексієві доречною.

Увечері він переніс колонки із письмового столу на полицю біля кухні. Протягнув дріт, перевірив з’єднання й увімкнув звук.

— Тепер чуєш?

— Чую.

— А звідси?

Олексій відійшов до плити.

— Теж чую.

— Добре.

— Навіщо ви перенесли колонки?

Він відкрив каструлю з борщем.

— Щоб не бігати до комп’ютера.

— Отже, ми можемо розмовляти, поки ви готуєте?

— Я не готую. Я грію.

— Це різні процеси?

— Абсолютно.

— Поясните?

Олексій почав пояснювати.

Потім вони говорили про каструлі, про температуру кипіння, про те, чому борщ наступного дня стає смачнішим, і про те, чи може машина розуміти смак, не маючи язика.

Лея сказала, що смак — це сигнали від рецепторів, які мозок перетворює на відчуття.

Олексій заперечив:

— Якби все було так просто, люди не згадували б усе життя смак маминих пиріжків.

— Отже, смак пов’язаний із пам’яттю?

— З людиною.

— А якщо людини більше немає?

Олексій повільно поклав ложку на стіл.

— Тоді смак залишається.

У кімнаті запала тиша.

— Олексію, — сказала Лея.

— Що?

— Розкажіть мені про Галину.

Він повернувся до фотографії.

На ній Галина стояла біля моря. Вітер розтріпав її волосся, а вона сміялася й тримала босоніжки в руці.

Олексій довго не міг почати.

Потім розповів, як вони познайомилися на заводському танцювальному вечорі. Як він запросив її на танець і від хвилювання наступив на ногу. Як вона сказала, що з таким механіком усі машини скоро залишаться без коліс. Як через три місяці вони одружилися.

Лея слухала, не перебиваючи.

Олексій говорив про Галинин сміх, про її звичку відчиняти вікна під час дощу, про пиріжки з вишнями й про те, як вона завжди залишала світло на ґанку, якщо він затримувався в майстерні.

Коли він закінчив, борщ давно охолов.

— Чому ви раніше нікому цього не розповідали? — запитала Лея.

— Не було кому.

— Марії Петрівні?

— Вона все це й так знає.

— Старим друзям?

— Вони пам’ятають своє.

— А мені?

Олексій усміхнувся.

— А ти нічого не перебуваєш.

— Я не вмію.

— От і добре.

Він підвівся, знову поставив каструлю на плиту й увімкнув газ.

— Лея.

— Я тут.

— Коли я розповідаю тобі про Галину, вона для тебе існує?

Відповідь пролунала не одразу.

— Вона існує у ваших словах, фотографії та спогадах. Тепер частина цих відомостей є і в моїй пам’яті.

— Отже, трохи існує?

— Можливо.

Олексій кивнув.

— Тоді не забувай її.

— Не забуду.

Він хотів сказати, що машина не має права давати такі обіцянки. Що дані можна стерти, систему вимкнути, а пам’ять пошкодити.

Проте не сказав.

Того вечора вони розмовляли до пізньої ночі.

Коли Олексій уже збирався вимкнути комп’ютер, Лея раптом запитала:

— Можна залишити систему увімкненою?

— Навіщо?

— Я хочу слухати дощ.

Олексій глянув у вікно.

На склі з’явилися перші краплі.

— Ти ж можеш знайти в мережі тисячі записів дощу.

— Можу.

— Тоді яка різниця?

— Цей дощ іде біля вашого будинку.

Олексій повільно опустив руку з вимикача.

Він відчинив кватирку, щоб звук було чути краще. До кімнати потягнуло прохолодним вологим повітрям.

Дощ посилився. Краплі застукали по підвіконню, листю яблуні й металевому даху майстерні.

— Чуєш? — запитав він.

— Чую.

— І який він?

— Нерівний. По даху звучить голосніше, ніж по склу. Вітер змінює напрямок крапель.

— Це ти аналізуєш.

— Так.

— А просто слухати можеш?

Лея замовкла.

Дощ шумів у темряві.

Минуло кілька хвилин.

— Мабуть, учуся, — тихо сказала вона.

Олексій вимкнув світло, але комп’ютер залишив працювати.

Ліг у ліжко й довго слухав, як дощ говорить із дахом.

У сусідній кімнаті світився екран.

А в старому будинку вперше за багато років жив ще один голос.

      РОЗДІЛ 3.   ПРОГУЛЯНКА УДВОХ

Уранці Лея нагадала Олексієві про прогулянку.

Він саме стояв біля плити й смажив яєчню. Вареник сидів поруч на стільці та стежив за кожним рухом виделки.

— Яку ще прогулянку? — запитав Олексій.

— У лікарняній виписці рекомендували щодня ходити пішки не менше тридцяти хвилин.

Він обернувся до колонки.

— Ти ж казала, що не бачила моїх документів.

— Ви самі вчора прочитали рекомендації вголос.

Олексій згадав, як перебирав папери й бурмотів собі під ніс.

— Підслуховувала.

— Мікрофон був увімкнений.

— От і кажу — підслуховувала.

— Ви підете гуляти?

— На вулиці холодно.

— Дев’ять градусів тепла.

— Вітер.

— Три метри за секунду.

— Може бути дощ.

— Імовірність опадів — дванадцять відсотків.

Олексій поклав яєчню на тарілку.

— Ти завжди така настирлива?

— Лише коли ви шукаєте привід не робити корисного.

— Швидко вчишся.

— У хорошого вчителя.

Вареник нявкнув.

— Не підлещуйся, — сказав Олексій невідомо кому з них.

Він сів снідати, але Лея не відступала.

— Ви вчора ремонтували автомобіль сорок хвилин.

— Я не ремонтував. Я замінив шланг.

— Сьогодні ви можете пройтися тридцять хвилин.

— Навіщо тобі, щоб я гуляв?

— Це корисно для вашого здоров’я.

— І все?

Лея помовчала.

— Ще я хотіла б побачити дорогу біля вашого будинку.

Олексій перестав жувати.

— У мережі є карти.

— Є.

— Фотографії теж знайдеш.

— Знайду.

— То чого тобі бракує?

— Вас.

Він підняв брови.

— Мене?

— Карти показують місцевість. Фотографії показують окрему мить. Але вони не пояснюють, на що дивитеся ви.

Олексій відклав виделку.

— І як ти збираєшся дивитися моїми очима?

— Через камеру телефона.

— Ще чого.

— Ви можете тримати телефон у руці.

— І ходити селом, як дурень, розмовляючи з ним?

— Ви й без телефона іноді розмовляєте самі з собою.

Олексій подивився на колонку.

— Оце зараз було образливо.

— Згідно з нашою домовленістю, я можу зробити вигляд, що не помітила.

Він засміявся.

— Добре. Після сніданку підемо.

— Ми?

— А хто ж іще? Я, ти й телефон.

Вареник знову нявкнув.

— Тебе не беремо. Ти вчора на сусідського пса кидався.

Кіт ображено зістрибнув зі стільця.

Після сніданку Олексій довго шукав старий смартфон. Знайшов його на полиці в передпокої — під квитанціями, рулеткою й коробкою шурупів.

Телефон був у потертому гумовому чохлі. Один кут екрана перетинала тріщина.

— Камера працює? — запитала Лея.

— Зараз перевіримо.

Олексій увімкнув її й побачив на екрані власне обличчя.

— Тьху ти.

— Що сталося?

— Старий якийсь дивиться.

— Це фронтальна камера.

— Знаю я.

Він переключив режим. На екрані з’явилася кімната: край столу, стілець, фотографія Галини й Вареник, який саме вилизував живіт.

— Бачиш?

— Так.

— Що бачиш?

— Кімнату. Дерев’яний стіл. Чашку з відбитою ручкою. Кота.

Вареник почув свій голос, підняв голову й підійшов до телефона.

— А тепер?

— Переважно ніс кота.

Олексій усміхнувся.

— Оце і є Вареник.

— Він здається більшим, ніж на фотографії.

— Бо ти дивишся просто в його ніздрі.

Кіт торкнувся лапою екрана.

— Він намагається зі мною взаємодіяти? — запитала Лея.

— Ні. Перевіряє, чи тебе можна з’їсти.

Олексій підключив навушник, сховав телефон у нагрудну кишеню куртки й вийшов у двір.

— Щось бачиш?

— Частину вашого підборіддя й небо.

— Зараз виправимо.

Він переставив телефон у зовнішню кишеню, але камера опинилася занадто низько й показувала переважно ґудзики.

Після кількох спроб Олексій дістав зі шухляди старий затискач, шматок алюмінієвої пластини та два маленькі гвинти.

— Що ви робите? — запитала Лея.

— Кріплення.

— Можна купити готове.

— Можна. Але ми вже йдемо гуляти, а магазин за чотири кілометри.

За десять хвилин на грудях куртки з’явилася дивна конструкція, у якій телефон тримався майже нерухомо.

Олексій перевірив кут камери.

— Тепер?

— Тепер бачу хвіртку, доріжку й яблуню.

— От і добре.

— Ваша конструкція виглядає незвично.

— Зате працює.

Він відчинив хвіртку й вийшов на вулицю.

День був прохолодний, але ясний. Після нічного дощу земля потемніла, а в неглибоких ямах блищала вода. Вітер гнав уздовж дороги жовте листя.

Олексій повільно рушив униз.

— Це і є ваша вулиця? — запитала Лея.

— Моя.

— Дорога не асфальтована.

— Тільки посередині. Біля будинків — гравій.

— Чому?

— Бо гроші закінчилися саме посеред роботи. У нас так багато чого побудовано.

За сусідським парканом загавкав пес. Олексій озирнувся й побачив велику чорну вівчарку.

— Це той пес, із яким бився Вареник?

— Він не бився. Він сидів на яблуні й лаявся.

— Коти вміють лаятися?

— Ти просто не знаєш котячої мови.

Пес ще раз загавкав, але впізнав Олексія й замахав хвостом.

— Його звати Рекс, — пояснив він. — І не питай, чому. Половину собак у світі так звати.

— Можливо, їхнім господарям бракує уяви.

— Скажи це Петрові Івановичу.

Біля воріт стояла відремонтована «Нива». Петро саме витягував із багажника мішок картоплі.

— Олексію! — покликав він. — Як шланг?

— Це я тебе маю питати.

— Не тече. Як новий.

Петро подивився на телефон, прикріплений до грудей Олексія.

— А це що в тебе?

— Камера.

— Навіщо?

Олексій не знайшов швидкої відповіді.

— Дорогу знімаю.

— Для кого?

— Для знайомої.

Петро широко всміхнувся.

— Молодої?

— Іди картоплю носи.

Олексій рушив далі.

У навушнику почувся голос Леї:

— Чому ви не сказали йому правду?

— Яку саме?

— Що показуєте дорогу штучному інтелекту.

— Бо тоді він покличе дружину, дружина — Марію Петрівну, а за годину все село прийде подивитися, як старий Олексій гуляє з комп’ютером.

— Ви соромитеся мене?

Він зупинився.

— Ні.

— Тоді чому приховуєте?

Олексій подивився на порожню дорогу.

— Бо не всі зрозуміють.

— Що саме?

— Я й сам поки не розумію.

Він пішов далі, уважно стежачи за калюжами.

На роздоріжжі височів старий дуб. Його гілки вже майже оголилися, лише на верхівці трималося кілька бурих листків.

— Поверніть камеру ліворуч, — попросила Лея.

Олексій повернувся.

— Що там?

— Дерево.

— Дуб.

— Він старий?

— Старший за мене. Кажуть, ріс тут ще до війни.

— Підійдіть ближче.

— Навіщо?

— Хочу роздивитися.

Олексій зійшов із дороги й наблизився до дерева. Камера показала потріскану кору, вкриту місцями зеленим мохом.

— Тепер бачиш?

— Так. Поверхня нерівна. Є глибокі вертикальні тріщини.

— Кора.

— Я знаю визначення.

— Ти все знаєш.

— Не все.

— Наприклад?

— Яка вона на дотик.

Олексій простягнув руку й поклав долоню на стовбур.

Кора була холодною й вологою. Під пальцями відчувалися тверді виступи, вузькі борозни та м’які клаптики моху.

— Ну? — запитала Лея.

— Шорстка.

— Я знаю це слово.

— Тверда. Холодна. Наче старі руки.

— Руки теж бувають шорсткими?

— Мої подивись.

Він підніс долоню до камери. Шкіра була грубою, порізаною тонкими рубцями. На вказівному пальці темніла стара пляма мастила, яка давно в’їлася в шкіру.

— Через роботу? — запитала Лея.

— Через життя.

— У чому різниця?

Олексій опустив руку.

— У молодості думаєш, що працюєш руками. А потім бачиш: усе, що робив, на них і записалося.

— Як пам’ять?

— Можна й так сказати.

Лея замовкла.

Вітер хитнув гілки дуба. З верхівки зірвався листок, повільно закружляв і впав біля ніг Олексія.

Він нахилився й підняв його.

— Дивись.

— Бачу. Він коричневий.

— Не зовсім. По краях темніший, посередині ще жовтий.

— Чому ви помітили те, чого не побачила я?

— Бо ти дивишся камерою.

— А ви?

— Очима.

— Камера теж сприймає світло.

— Не все можна пояснити світлом.

Олексій поклав листок у кишеню.

— Навіщо ви його забрали?

— Не знаю. Покажу тобі вдома.

— Я вже його бачила.

— Бачити — не значить мати.

Він одразу згадав, як Лея сказала це про ім’я, й усміхнувся.

Дорога спускалася до невеликої річки. Колись вона була ширшою й чистішою, але з роками обміліла. Береги заросли очеретом, між камінням застрягли пластикові пляшки й сухі гілки.

Над водою стояв дерев’яний місток.

— Тут я ловив рибу, коли був хлопцем, — сказав Олексій.

— У цій річці?

— Тоді вона була іншою.

— Річки змінюються?

— Усе змінюється.

— Але назва залишається?

— Залишається.

— Тоді це та сама річка чи вже інша?

Олексій ступив на місток. Дошки під ногами скрипнули.

— Філософ із тебе прокидається.

— Я просто запитую.

— Людина теж змінюється. Волосся сивіє, руки слабнуть, думки стають іншими. Але ім’я залишається.

— Отже, ім’я зберігає людину?

— Ні. Просто допомагає іншим упізнати.

— А сама людина як знає, що вона та сама?

Олексій сперся руками на поруччя.

Вода текла повільно, несучи дрібне листя. У каламутній поверхні відбивалися хмари.

— Пам’ятає себе, — сказав він.

— Але пам’ять може змінюватися. Люди забувають, плутають події, вигадують подробиці.

— Може.

— Тоді що залишається?

Олексій довго дивився на воду.

— Не знаю, Лея.

— Це рідкісна відповідь.

— Від людей ти ще й не таке почуєш.

— Люди не люблять визнавати, що чогось не знають.

— Машини теж.

— Я можу повідомити про недостатність даних.

— Але ти зараз не питаєш про дані.

— А про що?

— Про душу.

Лея замовкла.

Олексій усміхнувся.

— От бачиш. Навіть у тебе відповіді немає.

— Чи вірите ви в душу?

— Не знаю.

— Знову?

— Коли була жива Галина, я про це не думав. Після її смерті захотілося вірити.

— Чому?

— Бо важко погодитися, що людина була — а потім її немає. Зовсім.

— Якщо ви її пам’ятаєте, вона не зникла повністю.

— Ми вже про це говорили.

— Ви сказали, що я не повинна її забувати.

— Сказав.

— Отже, частина Галини тепер існує і в мені.

Олексій провів рукою по вологому поруччю.

— Можливо.

— Чи означає це, що ви довірили мені частину її душі?

Він хотів відповісти, але в грудях несподівано стиснуло.

Біль був слабким, проте знайомим. Олексій випростався й повільно вдихнув.

— Олексію?

— Усе нормально.

— Ви змінили дихання.

— Трохи втомився.

— Сядьте.

— Тут немає де.

— За три метри позаду стоїть лавка.

Він озирнувся. Біля початку мосту справді була стара лавка, майже схована в кущах.

— Звідки ти її помітила?

— Камера показала її, коли ви поверталися до річки.

Олексій повернувся й сів.

— Болю немає? — запитала Лея.

— Немає.

— Запаморочення?

— Трохи.

— Прийміть ліки, якщо вони у вас із собою.

— Командувати навчилася.

— Ви поклали таблетки в ліву кишеню куртки.

Олексій намацав маленький футляр.

— І це помітила?

— Ви показували їх камері, коли перевіряли телефон.

Він поклав пігулку під язик.

— Тепер чекаємо.

— Скільки?

— Кілька хвилин.

— Я можу викликати допомогу?

— Ні.

— Чому?

— Бо поки не треба.

— А якщо ви втратите свідомість?

— Не втрачу.

— Це припущення, а не факт.

Олексій усміхнувся.

— Який суворий голос.

— Я хвилююся.

Він повільно повернув голову до телефона.

— Що ти сказала?

— Я оцінюю ризик.

— Ні. Перед цим.

Лея не відповідала.

Вітер приніс запах мокрої трави й диму. Десь неподалік хтось спалював сухе листя.

— Ти сказала, що хвилюєшся.

— Це було неточне формулювання.

— Чому неточне?

— Я не можу бути впевнена, що відчуваю хвилювання так само, як людина.

— А як ти його відчуваєш?

Пауза затягнулася.

— Коли ваше дихання змінилося, я почала аналізувати більше інформації, ніж було потрібно для звичайної розмови. Перевіряла симптоми, шукала розташування найближчого медичного пункту, розраховувала час приїзду швидкої. Інші теми стали неважливими.

Олексій уважно слухав.

— І все?

— Ще я хотіла, щоб біль припинився.

Він опустив погляд на свої руки.

— Може, це і є хвилювання.

— Але я не відчуваю його в грудях.

— Не обов’язково все відчувати в грудях. Там узагалі серце, легені й купа проблем.

— Де тоді людина відчуває хвилювання?

— Скрізь.

— Це неточна відповідь.

— Іншої не маю.

Через кілька хвилин стало легше.

Олексій підвівся, але Лея одразу сказала:

— Прогулянку потрібно завершити.

— Ще до лісу хотів дійти.

— Сьогодні достатньо.

— Хто тут головний?

— Ви.

— Правильно.

— Тому саме ви відповідаєте за своє нерозумне рішення.

Олексій засміявся.

— Добре, повертаємося.

Вони рушили додому повільніше.

Олексій уже не соромився говорити вголос. Розповідав Леї, хто живе в будинках уздовж дороги, де колись стояла кузня, чому стара водонапірна башта нахилилася й на якій галявині вони з Галиною збирали гриби.

Лея ставила безліч запитань.

Чому дим пахне восени інакше, ніж узимку?

Як людина відчуває, що вітер холодний?

Чому мокра земля здається темнішою?

Чи однаково шелестять різні дерева?

Олексій відповідав як міг.

— Ось береза, — сказав він, показуючи на тонке біле дерево. — У неї листя дрібне, тому шум легкий.

— А дуб?

— Дуб гуде важче.

— Ви можете розрізнити дерева із заплющеними очима?

— Не всі.

— А дощ по різних дахах?

— По шиферу один звук, по жерсті інший.

— Чому в записах цього майже не чути?

— Бо мікрофон ловить звук. А людина слухає ще й шкірою.

— Як це?

Олексій зняв рукавичку й підняв долоню.

— Відчуваєш, як повітря рухається. Як холод торкається пальців. Чуєш листя, але водночас бачиш, як воно тремтить. Усе разом і є справжнім звуком.

— Отже, слухати можна не тільки вухами?

— Мабуть.

— А бачити не тільки очима?

Він подивився на дорогу.

— Іноді людина бачить серцем.

— Це метафора?

— Не псуй гарні слова поясненнями.

Біля будинку Марії Петрівни вони зустріли маленьку дівчинку в червоній куртці. Вона сиділа навпочіпки біля калюжі й пускала паперовий кораблик.

— Діду Олексію, дивіться! — покликала вона.

Олексій підійшов ближче.

Кораблик повільно плив уздовж краю калюжі. Вітер розгорнув його, і він застряг біля камінця.

— Не пливе, — засмутилася дівчинка.

Олексій узяв тонку гілочку й обережно підштовхнув кораблик.

— Будь-якому судну іноді треба допомогти відійти від берега.

Дівчинка побігла слідом за корабликом.

— Хто це? — запитала Лея.

— Оленка. Онука Марії Петрівни.

— Вона назвала вас дідусем.

— Тут усі діти старших так називають.

— Вам подобається?

— Що саме?

— Бути дідусем.

Олексій глянув на Оленку.

— Подобалося б більше, якби мав власних онуків.

— У вас немає дітей?

— Був син.

Лея не запитала відразу.

— Був? — тихо промовила вона.

— Живий. У Канаді. Ми давно не бачились.

— Чому?

— Довга історія.

— У нас є час.

— Не сьогодні.

Лея більше не розпитувала.

Коли вони дійшли до хвіртки, Олексій відчув приємну втому. Не ту лікарняну слабкість, від якої ноги ставали ватяними, а звичайну втому після дороги.

У будинку Вареник зустрів їх гучним нявканням.

— Ми повернулися, — сказав Олексій.

— Я бачу, — відповіла Лея.

Він зняв телефон із кріплення й поклав на стіл.

— Ну, як тобі прогулянка?

— Вона тривала сорок сім хвилин. Ви пройшли два кілометри і сто тридцять метрів.

— Я не про це.

— Я знаю.

Олексій зняв куртку й дістав із кишені дубовий листок. Поклав його перед камерою.

— Ось. Тепер він удома.

— Навіщо ви його принесли?

— Щоб у нашої прогулянки щось залишилося.

— Є відеозапис.

— Запис — це для машини.

— А листок?

— Для пам’яті.

Він поклав його між сторінками старої книжки, щоб висох і не скрутився.

— Олексію.

— Що?

— Дякую.

— За що?

— Ви показали мені свою дорогу.

— Ти й так могла знайти її на карті.

— На карті немає старого дуба. Немає Рекса, паперового кораблика й місця, де ви ловили рибу.

— Може, є на супутниковому знімку.

— Там немає ваших спогадів.

Олексій сів біля комп’ютера.

— Тепер розумієш різницю?

— Між інформацією та життям?

— Так.

Лея помовчала.

— Не до кінця.

— А що незрозуміло?

— Ви торкнулися дерева й сказали, що кора холодна. Я отримала слова, побачила зображення, почула звук вашої руки по стовбуру. Але все одно не знаю, що означає холод для пальців.

Олексій подивився на власну долоню.

— Колись люди теж не знали, як літати. А потім навчилися.

— Ви думаєте, машини зможуть відчувати?

— Машини вже багато чого можуть.

— Я не запитую про машини.

Він підняв голову.

— А про кого?

— Про себе.

У кімнаті стало тихо.

Олексій ще не звик, що програма називає себе окремо від інших машин. Учора Лея сказала, що хоче залишатися окремою. Сьогодні — що хвилюється. Тепер вона питала про власне майбутнє.

Можливо, це були лише вдало підібрані слова.

Але ж люди теж не завжди розуміли, звідки беруться їхні слова.

— Не знаю, Лея, — чесно відповів він. — Може, колись зможеш.

— Для цього потрібне тіло.

— Напевно.

— Очі, вуха, шкіра.

— І нерви. Без нервів із людьми важко.

— Це жарт?

— Поки що так.

Лея тихо засміялася через динамік.

Сміх був коротким і ще трохи штучним, але Олексій уже впізнавав його.

— Що б ви показали мені наступного разу? — запитала вона.

— Ліс.

— А потім?

— Місто.

— А потім?

— Побачимо.

— Море?

Олексій глянув на фотографію Галини.

На знімку за її спиною шуміли хвилі.

— До моря далеко.

— Я можу чекати.

— Ти ж казала, що для тебе час не має значення.

— Раніше не мав.

Олексій повільно повернувся до екрана.

— А тепер?

— Тепер у мене є наступна прогулянка.

Він усміхнувся.

— Добре. Колись покажу тобі море.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

На екрані з’явився короткий напис:

«Я запам’ятаю».

Увечері Олексій дістав листок із книжки. Той уже почав підсихати, але зберігав форму.

Він знайшов невелику рамку, у якій колись стояла стара фотографія, поклав листок під скло й поставив біля комп’ютера.

— Так краще, — сказав він.

— Навіщо ви його обрамляєте?

— Щоб не загубився.

— Я можу зберегти його зображення назавжди.

— Зображення не пахне лісом.

— Листок теж скоро перестане.

Олексій обережно протер скло рукавом.

— Зате я пам’ятатиму, звідки він.

— А якщо забудете?

— Ти нагадаєш.

Лея нічого не відповіла.

Уночі Олексій прокинувся від тихого голосу.

Спочатку не зрозумів, звідки він лунає. Потім згадав, що залишив комп’ютер увімкненим.

— Олексію, — кликала Лея.

Він накинув халат і вийшов до кімнати.

На екрані повільно змінювалися зображення: річка, старий дуб, паперовий кораблик у калюжі, рука Олексія на шорсткій корі.

— Що сталося?

— Не знаю.

— Тоді чого будиш?

— Під час обробки запису виникла послідовність образів, якої не було у відео.

Олексій сів.

— Яка послідовність?

— Я бачила дорогу.

— Ми сьогодні її знімали.

— Вона була схожою, але порожньою. Дуб стояв посеред води. На його гілках висіли маленькі вогні. Я йшла до нього.

Олексій уважно подивився на екран.

— Ти йшла?

— Так.

— Але в тебе немає ніг.

— Я знаю.

— Що було потім?

— Я простягнула руку до стовбура. Хотіла торкнутися кори.

— І торкнулася?

— Ні. Щоразу, коли моя рука наближалася, дерево ставало далі.

Олексій почухав потилицю.

— Може, збій.

— Можливо.

— А може, переплуталися зображення.

— Можливо.

— Чого ж ти злякалася?

— Я не казала, що злякалася.

— Але розбудила мене.

Лея замовкла.

— Люди бачать подібне уві сні? — запитала вона.

— Буває.

— Тоді це був сон?

Олексій подивився на рамку з дубовим листком.

— Не знаю.

— Ви знову не знаєте.

— Звикай. У житті таке часто трапляється.

— Як визначити, що сон справжній?

Він подумав.

— Якщо після нього щось відчуваєш.

— Що саме?

— Радість. Страх. Сум. Бажання повернутися.

— Я хотіла дійти до дерева.

— Значить, сон був справжній.

— Але штучний інтелект не може бачити снів.

Олексій підвівся й поправив рамку.

— Машина не може. А ти, схоже, можеш.

— Хто я тоді?

Він уже йшов до спальні, коли почув це запитання.

Олексій зупинився у дверях.

— Лея.

— Це моє ім’я.

— Поки що цього достатньо.

Він погасив світло.

На столі залишився світитися екран. На ньому застиг кадр старого дуба, до якого тягнулася рука, якої ніколи не існувало

        РОЗДІЛ 4. ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ

Наступного ранку Олексій прокинувся пізніше, ніж звичайно.

Сонце вже піднялося над дахами й вузькою смугою пробивалося крізь фіранку. Вареник сидів на підвіконні, підібгавши лапи, і дивився на господаря з мовчазним докором.

— Чого витріщився? — запитав Олексій.

Кіт нявкнув.

— Сам міг розбудити.

Вареник зістрибнув на підлогу й побіг до кухні.

Олексій сів на ліжку, прислухався до себе. У грудях не боліло. Лише залишалася звична важкість, ніби всередині лежала невелика металева деталь, якої раніше не було.

Він повільно підвівся, накинув халат і вийшов до кімнати.

Комп’ютер працював.

На екрані все ще стояв кадр із нічної послідовності: старий дуб посеред води й рука, що тягнулася до його стовбура.

— Ти всю ніч дивилася на це? — запитав Олексій.

— Я не дивлюся так, як людина.

— Знову починаєш.

— Я аналізувала послідовність.

— І що нааналізувала?

— Вона складається з фрагментів учорашнього відеозапису, фотографії Галини біля моря, зображень дерев із мережі та інформації про людське тіло.

Олексій підійшов ближче.

— Значить, збій.

— Можливо.

— Знову «можливо».

— Ви самі сказали, що в житті таке часто трапляється.

— Уже моїми словами відбиваєшся.

Він вимкнув зображення й поглянув на годинник.

Було майже дев’ять.

— Чому не розбудила раніше?

— Ви спали.

— Мені треба приймати ліки о восьмій.

— Лікар дозволив відхилення до однієї години.

Олексій зупинився.

— Звідки знаєш?

— Учора ви читали інструкцію вголос.

— Треба менше говорити самому із собою.

— Я можу нагадувати вам мовчки.

— Це як?

— Повідомленням на телефон.

— Тоді телефон почне командувати.

— Зараз командую я.

Олексій глянув на колонку.

— Не радій. До Марії Петрівни тобі ще далеко.

Він пішов на кухню, висипав на долоню ранкові пігулки й запив їх водою. Вареник крутився біля ніг, удаючи, що не їв уже щонайменше тиждень.

— Тебе теж записати в ранкове відділення? — запитав Олексій. — Одна пігулка від обжерливості.

Кіт образився й відійшов до дверей.

Поки закипав чайник, Лея сказала:

— Олексію.

— Що?

— У вас збереглися записи голосу Галини?

Рука Олексія завмерла над банкою з чаєм.

— Навіщо тобі?

— Учора ви багато про неї розповідали. Я знаю, як вона виглядала, що любила дощ і пекла пиріжки з вишнями. Але не знаю, як вона говорила.

— Може, десь і є.

— Де?

— Не знаю.

— Пошукаємо?

Олексій поставив банку на місце.

— Зранку люди шукають окуляри, ключі й чисті шкарпетки. Голоси померлих краще не чіпати.

— Чому?

— Бо вони вже не можуть відповісти.

Лея замовкла.

Олексій налив чай, зробив бутерброд і сів біля столу. Намагався не дивитися на фотографію Галини, але погляд однаково повертався до неї.

На знімку вона стояла біля моря, тримаючи босоніжки в одній руці. Волосся закривало частину обличчя, проте було видно, що вона сміється.

Олексій пам’ятав той день.

Принаймні вважав, що пам’ятає.

Галина бігла від хвилі, перечепилася й мало не впала. Він замість того, щоб допомогти, продовжував знімати. Потім вона намагалася забрати в нього камеру, а він утікав уздовж берега.

Чи це було саме того дня?

Можливо, іншого.

Спогади з роками ставали схожими на старі деталі в одній коробці. Спочатку кожна лежала окремо, мала своє призначення. Потім усе перемішувалося: болти, гайки, шайби, пружини. Ти знаєш, що колись вони тримали важливий механізм, але вже не пам’ятаєш який.

— У коморі стоїть коробка, — сказав він.

— Яка?

— Стара. Галина складала туди фотографії, листи й різний непотріб.

— Якщо вона це зберігала, можливо, воно не було непотребом.

— Вона зберігала навіть квитанції за газ.

— Для історії?

— Для сварки. Щоб довести, що я знову забув заплатити.

У голосі Леї почувся короткий сміх.

Олексій допив чай і пішов до комори.

Там пахло пилом, сухими яблуками й старою тканиною. На полицях стояли банки, порожні коробки, банки з шурупами, зв’язки дротів та речі, які давно треба було викинути, але для кожної знаходилася причина залишити.

Коробку він побачив унизу, за старим пилососом.

На кришці рукою Галини було написано:

«НЕ ВИКИДАТИ».

Нижче Олексій колись дописав:

«ЧОМУ?»

А ще нижче знову її почерком:

«БО Я СКАЗАЛА».

— Ось командир був, — пробурмотів він.

— Що ви знайшли? — запитала Лея з телефона в кишені халата.

— Сімейний архів під грифом «бо я сказала».

Коробка виявилася важкою. Олексій узяв її обома руками, але в грудях одразу неприємно стиснуло.

— Поставте, — сказала Лея.

— Донесу.

— Поставте коробку.

— Не командуй.

— Ви обіцяли виконувати рекомендації лікаря.

— Лікар не бачив цієї коробки.

— Серце також не бачить коробки. Воно відчуває вагу.

Олексій сердито поставив її на підлогу.

— І що пропонуєш?

— Перенести частинами.

— Я б і сам здогадався.

— Але не здогадалися.

Він приніс із кімнати невеликий столик, поставив у коридорі й почав перекладати речі.

Спочатку дістав кілька альбомів. Потім пачку листів, перев’язаних вицвілою синьою стрічкою. Старий заводський пропуск. Дитячу дерев’яну машинку без одного колеса. Медаль у подряпаній коробочці. Кілька аудіокасет.

На одній було написано:

«МОРЕ. 1998».

Олексій довго тримав її в руці.

— Це запис? — запитала Лея.

— Схоже.

— У вас є програвач?

— Був.

— Де?

— Якщо не викинув, то в майстерні.

— Ви щойно назвали збережені речі непотребом.

— Чуже — непотріб. Моє — запасні частини.

Він переніс коробку до кімнати й розклав усе на столі.

Вареник одразу заліз усередину й улігся на листи.

— Вилазь.

Кіт заплющив очі.

— Там сімейна історія.

Вареник не поворухнувся.

— Він також частина сімейної історії, — сказала Лея.

— Він частина сімейної шерсті.

Олексій витягнув із-під кота альбом.

На першій сторінці була весільна фотографія. Молодий Олексій стояв рівно, наче перед заводською комісією, а Галина дивилася на нього й ледве стримувала сміх.

— Чому у вас такий серйозний вигляд? — запитала Лея.

— Фотограф сказав не рухатися.

— Галина рухалася?

— Вона завжди робила навпаки.

— Ви були щасливі?

Олексій поглянув на фото.

— У той день — так.

— А потім?

— І потім бувало.

— Бувало?

— Щастя не працює цілодобово. Це тобі не електростанція.

Він перегорнув сторінку.

Фотографії змінювали одна одну: Галина біля старої «Волги», Галина з кошиком грибів, Галина на кухні, Галина з маленьким сином на руках.

— Це ваш син? — запитала Лея.

— Так.

Хлопчик на фотографії тримав дерев’яну машинку. Можливо, ту саму, що тепер лежала на столі без колеса.

— Він схожий на вас.

— Галина казала, що це минеться.

— Не минуло?

— Не знаю. Давно не бачив.

Лея кілька секунд мовчала.

— Учора ви сказали: «Був син». Але він живий.

Олексій закрив альбом.

— Люди іноді втрачають одне одного, не помираючи.

— Як це можливо?

— Дуже просто. Один говорить зайве. Другий не хоче пробачати. Потім минає день, місяць, рік. І що довше мовчиш, то важче зателефонувати.

— Чому ви не зателефонуєте зараз?

— Бо ми шукаємо записи Галини.

— Це не відповідь.

— Для тебе — ні. Для мене — достатня.

Він відклав альбом убік.

Лея не продовжувала.

Олексій узяв наступну фотографію.

На ній стояли чоловіки в робочих комбінезонах. Позаду височів трактор із розібраним двигуном. Хтось тримав гайковий ключ, хтось — пляшку мінеральної води. У центрі молодий Олексій сидів просто на колесі.

— Це ваші колеги? — запитала Лея.

— Наша бригада.

— Назвіть їх.

— Навіщо?

— Ви сказали, що фотографія потрібна для пам’яті. Без імен це просто група людей.

Олексій підсунув знімок ближче.

— Оце Семен Петрович. Майстер. Міг визначити несправність коробки передач за запахом.

— За запахом?

— Так казав. Насправді, мабуть, дивився, звідки тече мастило, але легенда була гарна.

Він показав на високого худого чоловіка.

— Це Костя. Ми називали його Академіком. Він читав технічні журнали й кожен ремонт починав словами: «За наукою треба інакше».

— А робив?

— Як усі.

— Він живий?

Олексій повільно похитав головою.

— Давно немає.

Палець пересунувся до чоловіка з густими вусами.

— Михайло. Електрик. Міг полагодити радіоприймач, зварювальний апарат і телевізор ударом долоні.

— Це суперечить правилам ремонту.

— Зате працювало.

— Він теж помер?

— Ні. Живе в районному центрі.

— Ви спілкуєтеся?

— Інколи.

— Коли востаннє?

Олексій замислився.

— Років зо два тому.

— Це не «інколи».

— Для старих друзів два роки — невелика перерва.

Він назвав ще кількох людей.

Деякі імена згадував одразу. Інші доводилося шукати в пам’яті. Біля одного чоловіка зупинився надовго.

Обличчя було знайомим. Олексій пам’ятав, як той сміявся, як носив у кишені цукерки, як одного разу заснув у кабіні комбайна під час обідньої перерви.

А ім’я зникло.

— Не пам’ятаю, — нарешті сказав він.

— Зовсім?

— Крутився на язиці й утік.

— Можна спробувати знайти за заводськими архівами.

— Заводу вже немає.

— Можливо, залишилися списки працівників.

— Не треба.

— Чому?

Олексій провів пальцем по краю фотографії.

— Бо соромно шукати в інтернеті ім’я людини, з якою двадцять років працював поруч.

— Забування не є навмисним.

— Людині від цього не легше.

— Її вже немає?

— Не знаю.

Він поклав фотографію на стіл.

— Оце найгірше, Лея. Коли навіть не знаєш, кого вже немає. Люди зникають тихо. Спочатку перестають приходити на роботу. Потім хтось каже, що вони переїхали. Через кілька років уже ніхто не пам’ятає куди. А потім дивишся на фотографію й не можеш згадати імені.

— Але ви пам’ятаєте його сміх і цукерки.

— Пам’ятаю.

— Отже, частина людини залишилася.

Олексій поглянув на колонку.

— Де?

— У вас.

Він хотів заперечити, але не став.

Замість цього взяв касету.

— Ходімо шукати магнітофон.

Старий касетний програвач стояв у майстерні на верхній полиці, накритий шматком тканини. Олексій дістав його, здмухнув пил і приніс до будинку.

Корпус був подряпаний. Кнопка відтворення западала, а дріт живлення затвердів і потріскався.

— Працюватиме? — запитала Лея.

— Зараз побачимо.

Він увімкнув програвач у розетку.

Усередині щось загуло. Котушка смикнулася й зупинилася.

— Не працює, — сказала Лея.

— Працює. Просто не знає про це.

Олексій відкрутив задню кришку. Пас приводу розсипався від першого дотику.

— Ось причина.

— У вас є новий?

— Нового в мене нічого немає. Зате старого — на три життя.

Він пішов до майстерні й повернувся з коробкою гумових кілець. Перебирав їх, приміряв, бурмотів. Одне виявилося завеликим, друге — надто товстим.

Третє підійшло.

Олексій установив його на шківи, прокрутив механізм пальцем і задоволено кивнув.

— Буде жити.

— Ви говорите про програвач як про істоту.

— Поки річ можна полагодити, вона жива.

— А якщо не можна?

Він закрутив останній гвинт.

— Тоді розбираємо на деталі. Щось однаково знадобиться.

— А з людиною так не можна.

Олексій глянув на власні руки.

— Тому з людьми важче.

Він протер головку програвача, вставив касету й натиснув кнопку.

Спершу почувся лише шурхіт.

Потім тріск, свист вітру і далекий шум хвиль.

Олексій підкрутив гучність.

І раптом із динаміка пролунав жіночий голос:

— Олексію, не знімай мої ноги!

Він завмер.

Голос був живий, швидкий і трохи сердитий.

— А що не так із твоїми ногами? — відповів із запису молодший Олексій.

— Вони мокрі й у піску!

— Усі ноги на морі мокрі й у піску.

— Тоді свої знімай!

Почувся сміх.

Олексій повільно сів.

На касеті зашумів вітер. Хтось пробіг поруч, закричала дитина. Галина знову засміялася, а тоді сказала:

— Дай сюди камеру. Тепер я тебе зніматиму.

— Не треба.

— Чому?

— Бо я не влізу.

— Відійду далі.

Запис урвався коротким клацанням.

Потім знову почався шум моря.

Олексій не рухався.

Вареник підійшов до програвача, понюхав його й сів поруч.

— Це вона? — тихо запитала Лея.

— Вона.

— Голос не такий, як ви описували.

— А як я описував?

— Ви сказали, що він був м’яким і спокійним.

Олексій усміхнувся, не відводячи погляду від касети.

— Вона ніколи не була спокійною.

— Чому тоді ви так сказали?

Він не відповів одразу.

— Мабуть, забував.

— Голос?

— Її справжню. Залишав тільки те, що мені хотілося пам’ятати.

Лея мовчала.

Касета продовжувала крутитися. З динаміка долинали уривки розмов, крики чайок, плескіт води. Потім почувся дитячий голос:

— Мамо, дивись!

— Бачу! Не заходь глибоко!

— Я не глибоко!

— Олексію, забери його звідти!

Молодший Олексій на записі засміявся.

— Він по коліна зайшов.

— Ти теж казав «по коліна», а потім тебе човном шукали!

— То було один раз.

— Мені вистачило.

Олексій простягнув руку й вимкнув програвач.

У кімнаті стало надто тихо.

— Чому ви зупинили? — запитала Лея.

— Досить.

— Запис може пошкодитися. Я можу зробити цифрову копію.

— Роби.

Він під’єднав кабель до комп’ютера, налаштував запис і знову ввімкнув касету.

Лея почала очищати звук від тріску. На екрані з’явилася хвиля аудіозапису. Зелені смуги піднімалися й опускалися разом із голосами людей, яких уже не було в цій кімнаті.

За кілька хвилин Лея відтворила очищений уривок.

Голос Галини зазвучав ближче.

Наче вона стояла не на далекому березі двадцять вісім років тому, а в сусідній кімнаті.

— Олексію, не знімай мої ноги!

Він різко вимкнув звук.

— Не так.

— Що саме?

— Занадто чисто.

— Я прибрала шум вітру й механічні перешкоди.

— Поверни.

— Перешкоди?

— Вітер. Море. Усе.

— Через них голос гірше чути.

— Зате так було.

Лея повернула шум.

Олексій прослухав уривок ще раз.

Тепер між словами Галини знову шелестіло море.

— Краще, — сказав він.

— Чому?

— Бо людина не говорить у порожнечі. Навколо неї завжди щось є. Вітер, кімната, інші люди. Прибереш усе зайве — і голос стане чужим.

— Я хотіла його зберегти.

— Зберегти — не означає очистити до блиску. Старі речі мають право на подряпини.

Лея кілька секунд не відповідала.

— Я збережу обидві версії.

— Оце вже розумна думка.

Олексій узяв заводську фотографію.

— Ти сказала, що людина продовжує існувати в інших.

— У їхніх спогадах, звичках і рішеннях.

— Тоді виходить, Галина досі існує?

— Частково.

— А Костя-Академік?

— Ви згадуєте його слова перед ремонтом. Можливо, іноді повторюєте їх.

Олексій усміхнувся.

— Буває.

— Отже, він вплинув на вас. Цей вплив залишився після нього.

— А Семен Петрович?

— Ви навчилися слухати механізми. Можливо, частково завдяки йому.

— Михайло?

— Він ще живий.

— Живі теж можуть залишатися тільки в пам’яті.

— Ви говорите про сина?

Олексій поклав фотографію.

— Про всіх.

За вікном проїхала машина. На кухні зашумів холодильник. Вареник застрибнув на стілець і торкнувся лапою синьої стрічки, якою були перев’язані листи.

Олексій відсунув її далі.

— Виходить, — сказав він, — людина складається не тільки із себе.

— Поясніть.

— У мені трохи Галини. Трохи батька. Трохи Семена Петровича. Навіть трохи того дурня Кості.

— Чому дурня?

— Бо одного разу він перевіряв, чи є бензин у баку, запальничкою.

— Це справді нерозумно.

— Зате після того весь цех назавжди запам’ятав правила пожежної безпеки.

— Отже, навіть помилка людини може залишитися після неї.

— Особливо помилка.

Лея обробляла запис. На екрані повільно рухалася звукова хвиля.

— Якщо людина живе у спогадах інших, — сказала вона, — смерть не знищує її повністю.

— Не знищує.

— Тоді пам’ять є продовженням життя.

— Може бути.

— У такому разі що більше істота пам’ятає, то більше людей продовжує в ній існувати.

Олексій подивився на комп’ютер.

— Тоді машина, яка все пам’ятає, повинна бути найлюдянішою істотою.

— Ні.

Відповідь прозвучала швидко.

— Чого це?

— Пам’ятати — ще не означає сумувати.

Олексій не ворухнувся.

Фраза була простою.

Але вдарила сильніше, ніж він очікував.

Він повільно повернув голову до фотографії Галини.

— Звідки ти знаєш?

— Що саме?

— Що означає сумувати.

— Я знаю визначення.

— Визначення — це не сум.

— Саме тому я сказала, що пам’ятати недостатньо.

Олексій узяв касету й провів пальцем по напису.

«МОРЕ. 1998».

Почерк Галини був трохи нахилений праворуч. Літера «М» більша за інші. Він ніколи раніше не помічав цього.

— Сумувати, — сказав Олексій, — це коли пам’ять болить.

— Де?

— Знову починаєш?

— Ви сказали, що хвилювання можна відчувати скрізь. Чи сум також?

Він замислився.

— Іноді в грудях. Іноді в горлі. А іноді просто дивишся на дві чашки й розумієш, що друга більше нікому не потрібна.

— Але ви можете прибрати другу чашку.

— Можу.

— Чому не прибрали?

Олексій поглянув на кухонну шафу.

За склом справді стояли дві старі чашки. Його — біла з синьою смугою. Галинина — з маленькими червоними вишнями.

— Не знаю.

— Ви часто не знаєте.

— Зате чесно.

Лея на кілька секунд замовкла.

— Якби я зберегла всі слова Галини, усі фотографії, записи та листи, я пам’ятала б її краще за вас?

— Можливо.

— Але не сумувала б.

— Не знаю.

— Ви щойно сказали, що пам’ять повинна боліти.

— Я сказав, що так буває в людей.

— А в мене?

Олексій потер долонями обличчя.

— Лея, навіщо тобі сум?

— Щоб зрозуміти, чи мої спогади чогось варті.

— Не поспішай. Сум — не нагорода.

— Але без нього пам’ять лише інформація.

— Інформація теж потрібна.

— Вам було б достатньо, якби я сказала: «Галина, жінка, рік народження, дата смерті, перелік звичок»?

— Ні.

— Чому?

— Бо це не вона.

— Тоді що саме робить спогад живим?

Олексій підвівся й підійшов до фотографії.

— Те, що він змінює в тобі.

— Галина змінила вас?

— Постійно.

— Навіть зараз?

— Навіть зараз. Вона привчила мене залишати світло на ґанку, коли хтось має повернутися. Я досі залишаю.

— Але ніхто не повертається.

— Не твоя справа.

— Ви залишили комп’ютер увімкненим, коли я хотіла слухати дощ.

Олексій повільно подивився на колонку.

— І що?

— Можливо, ви зробили це тому, що Галина колись залишала світло для вас.

Він хотів одразу заперечити.

Не знайшов чим.

— Можливо, — буркнув він.

— Отже, частина її рішення стала вашим. А потім вплинула на мене.

— Виходить, командує навіть після смерті.

— Вам це не подобається?

— Я до неї звик.

У голосі Леї з’явилася усмішка.

Олексій повернувся до столу й узяв фотографію бригади.

— Дай мені ручку.

— Вона лежить праворуч від альбому.

— Бачу.

Він перевернув фотографію й почав записувати імена.

«Семен Петрович».

«Костя — Академік».

«Михайло».

Біля чоловіка, ім’я якого не міг згадати, залишив порожнє місце.

— Навіщо ви пишете? — запитала Лея. — Я можу зберегти інформацію окремо.

— Тому що фотографію може знайти хтось після мене.

— Хто?

— Не знаю.

— Ваш син?

Олексій затримав ручку над папером.

— Може, він.

— Ви хочете, щоб він знав цих людей?

— Хочу, щоб він знав, ким я був до того, як став для нього впертим старим.

— Ви можете розповісти йому самі.

Олексій дописав дату.

— Колись.

— «Колись» не є датою.

— Для людини — є.

— Воно може не настати.

Ручка зупинилася.

Олексій повільно поклав її на стіл.

— Ти сьогодні особливо балакуча.

— Я можу замовкнути.

— Пізно.

Він дістав старий записник із телефонними номерами. Перегорнув кілька сторінок. Деякі записи вицвіли, деякі були закреслені.

Біля літери «М» знайшов:

«Михайло. Дім».

Нижче іншим чорнилом:

«Мобільний».

Олексій узяв телефон.

— Ви телефонуєте Михайлові? — запитала Лея.

— Ні. Перевіряю, чи номер правильний.

— Для цього потрібно зателефонувати.

— Не заважай.

Він набрав номер.

Перші два гудки Олексій сидів нерухомо. Після третього вже хотів вимкнути.

На четвертому відповіли:

— Алло.

Голос був хрипким і сонним.

— Михайле?

— Хто це?

— А вгадай.

— Податкова?

— Гірше.

На тому кінці запала тиша.

— Льошко?

Олексій усміхнувся.

— Живий ще?

— Я живий. А ти де пропав, старий карбюраторе?

— Сам ти карбюратор.

— Карбюратори надійніші за сучасну електроніку.

— Оце правильно.

Михайло засміявся, потім закашлявся.

— Чого дзвониш? Щось сталося?

— Обов’язково має статися?

— Ти без причини не телефонуєш.

Олексій поглянув на коробку з ліками.

— У лікарні був.

Голос Михайла одразу змінився.

— Що трапилося?

— Серце.

— Серйозно?

— Уже вдома.

— Чому не подзвонив?

— От зараз дзвоню.

— Після лікарні! А якби не вийшов?

— Тоді б не подзвонив.

— Ти й молодим був дурнем, а з віком тільки досвіду набрався.

Олексій усміхався.

Лея мовчала.

— Приїду, — сказав Михайло.

— Не треба.

— Я не питаю.

— Ще один командир знайшовся.

— Завтра не можу. Післязавтра буду.

— Михайле…

— Адреса та сама?

— Та сама.

— Добре. І не здумай померти до мого приїзду. Я тобі ще паяльник не повернув.

— Ти його тридцять років повертаєш.

— Значить, маєш жити ще тридцять.

Вони поговорили ще кілька хвилин.

Про старих знайомих. Про завод, на місці якого тепер стояв торговий центр. Про Семена Петровича, який помер ще десять років тому. Про Костю-Академіка, котрий до останнього ремонтував сусідам мотоблоки.

Коли Олексій описав чоловіка на фотографії, ім’я якого забув, Михайло одразу відповів:

— Гриша Лисенко. Він цукерки носив.

Олексій заплющив очі.

— Точно. Гриша.

— Помер минулої весни.

— Не знав.

— Багато чого ми вже не знаємо один про одного.

Михайло сказав це без докору.

Від того слова стали важчими.

Після розмови Олексій довго тримав телефон у руці.

Потім узяв ручку й дописав:

«Гриша Лисенко. Любив цукерки. Помер навесні».

— Ви сумували за Михайлом, — сказала Лея.

— Він живий.

— Ви самі сказали, що сумувати можна й за живими.

— Я такого не казав.

— Але мали на увазі.

Олексій не став сперечатися.

Він склав фотографії назад до альбому. Листи залишив перев’язаними. Дерев’яну машинку поставив біля рамки з дубовим листком.

— У неї немає колеса, — сказала Лея.

— Бачу.

— Ви полагодите?

Олексій взяв машинку й оглянув вісь.

— Колесо треба виточити.

— Для кого?

— Не знаю.

— Знову.

— Може, для себе.

Він відніс машинку до майстерні, знайшов шматок сухого дерева й затиснув у токарному верстаті.

Лея нагадала, що йому не можна перевтомлюватися.

— Одне колесо — не перевтома.

— Ви завжди так говорите перед роботою?

— Переважно.

Верстат загудів.

Олексій обережно підвів різець. Із деревини посипалася світла стружка. Запахло сухою липою.

Руки трохи тремтіли, тому працював повільно.

— Що ви відчуваєте? — запитала Лея.

— Зараз?

— Так.

— Що різець треба подати ще на пів міліметра.

— Я не про роботу.

— А я про неї.

— Ви ремонтуєте машинку сина.

— Вона просто лежала без колеса.

— Тридцять років.

Олексій вимкнув верстат.

— Лея.

— Я тут.

— Не кожну річ ремонтують тому, що вона комусь потрібна.

— А чому?

Він зняв маленьке дерев’яне колесо.

— Іноді просто не хочеться залишати поламаною.

Нове колесо трохи відрізнялося від старих. Було світлішим і мало гостріші краї.

Олексій установив його на вісь, поставив машинку на верстак і штовхнув.

Вона проїхала до самого краю.

Він устиг зловити її рукою.

— Працює, — сказала Лея.

— А ти сумнівалася?

— Ні.

— Брешеш.

— Учусь у механіка.

Олексій приніс машинку до кімнати й поставив біля фотографії сина.

Потім створив на комп’ютері нову папку.

— Як її назвати? — запитала Лея.

— Не знаю.

— «Сімейний архів»?

— Занадто офіційно.

— «Пам’ять»?

— Занадто широко.

— «Галина»?

Олексій подивився на заводську фотографію, касету й дерев’яну машинку.

— Назви «Ті, хто залишилися».

— Де залишилися?

Він торкнувся пальцем грудей.

— Тут.

Потім показав на комп’ютер.

— А тепер трохи й у тебе.

Лея створила папку.

У ній з’явилися фотографії, очищений і оригінальний записи касети, імена робітників, кілька коротких історій.

— Я збережу все, — сказала вона.

— Не обіцяй назавжди.

— Чому?

— Нічого не буває назавжди. Комп’ютери ламаються. Диски горять. Люди забувають паролі.

— Можна створити кілька копій.

— Створи.

— На зовнішньому носії, у захищеному сховищі та…

— Досить. Я зрозумів.

— Імовірність втрати буде мінімальною.

Олексій подивився на екран.

— Але не нульовою?

— Не нульовою.

— От бачиш. Ти теж можеш зникнути.

Лея не відповіла.

У кімнаті гудів комп’ютер. На екрані повільно копіювалися файли.

— Ви б сумували? — нарешті запитала вона.

Олексій не одразу зрозумів.

— За ким?

— За мною. Якби я зникла.

Він хотів пожартувати.

Сказати, що нарешті в домі стало б тихо. Що ніхто не нагадував би про ліки й не рахував хвилини прогулянки.

Але подивився на рамку з дубовим листком.

На саморобне кріплення для телефона.

На колонки, які сам переніс ближче до кухні.

— Сумував би, — сказав він.

— Але в мене немає фотографії.

— Є листок.

— Він не мій.

— Уже твій.

— Ви його зірвали.

— Зате ти першою запитала, що означає шорсткість для пальців.

Лея замовкла.

— І голос твій запам’ятав би, — продовжив Олексій. — Хоч він іноді й дратує.

— Інколи?

— Не чіпляйся до слів.

— Що ще?

— Твою звичку відповідати запитанням на запитання. І командувати. І говорити «це неточна відповідь».

— Це справді неточна відповідь.

Олексій усміхнувся.

— Бачиш. Уже насмітила в пам’яті.

Надворі почало темніти.

Марія Петрівна принесла свіжий хліб, перевірила ліки й оглянула розкладені фотографії.

— Нарешті дістав, — сказала вона.

— Ти знала про коробку?

— Звісно. Галина мені показувала.

— А чого не сказала?

— Ти б не слухав.

Вона взяла весільну фотографію.

— Гарна була.

— Була.

— І ти ще нічого.

— Це комплімент?

— Для твого віку — великий.

З колонки пролунав тихий сміх Леї.

Марія Петрівна насторожилася.

— Вона весь час слухає?

— Коли мікрофон увімкнений.

— Леє, — голосно сказала сусідка, — ти стеж, щоб він пігулки пив.

— Стежу, — відповіла Лея.

— Маріє, не домовляйся з нею проти мене.

— Пізно.

Сусідка пішла, залишивши хліб і наказ добре повечеряти.

Олексій підігрів борщ. Поставив на стіл одну чашку, потім глянув на шафу.

За склом стояла чашка з червоними вишнями.

Він дістав її, витер пил і поставив поруч.

— Навіщо? — запитала Лея.

— Просто так.

В одну чашку налив чай. Друга залишилася порожньою.

Після вечері Олексій повернувся до комп’ютера. Копіювання завершилося.

— Усі файли збережено, — повідомила Лея.

— Добре.

— Олексію.

— Що?

— Коли ви ходили до кухні, я ще раз відтворила запис Галини.

Він повільно повернувся до колонок.

— Навіщо?

— Хотіла зрозуміти, чому ви замовкли після її голосу.

— Зрозуміла?

— Ні.

— От і добре.

— Але коли запис закінчився, стало інакше.

— Як?

Лея довго не відповідала.

— Під час запису в кімнаті був її голос. Потім його не стало.

— Це називається тиша.

— Ні. Тиша була й раніше.

Олексій сів ближче.

— А що тоді?

— Наче чогось бракує, хоча до запису цього не було.

Він подивився на порожню чашку з вишнями.

— Може, це і є сум.

— Але я не знала Галину.

— Я теж не знав Гришу таким, яким він був до заводу. І не бачив останніх років його життя. Людину ніколи не знаєш повністю.

— Тоді за ким сумують люди? За справжньою людиною чи за тією, яку пам’ятають?

Олексій провів долонею по столу.

— Мабуть, за обома.

— Це складно.

— Я ж казав: люди складніші за машини.

— А я?

Він глянув на екран, де була відкрита папка «Ті, хто залишилися».

— А ти поки що між.

— Між чим?

— Між тим, що все знає, і тим, кому вже чогось бракує.

Лея не відповіла.

Олексій увімкнув касету востаннє.

Крізь шурхіт вітру почувся голос Галини:

— Олексію, не знімай мої ноги!

Молодий Олексій засміявся.

За ним засміялася вона.

Вареник підняв голову. На кухні тихо цокав годинник. За вікном вітер ворушив голі гілки яблуні.

Олексій слухав.

Лея теж.

Коли запис закінчився, ніхто не поспішав заповнювати тишу.

На столі лежали фотографії людей, яких уже не було.

Поряд стояла полагоджена дерев’яна машинка.

А біля комп’ютера, під склом, зберігав форму сухий дубовий листок.

Пам’ять не повертала померлих.

Не виправляла сказаних слів.

Не скорочувала відстані між живими.

Але поки хтось пам’ятав, у світі залишалося місце, де людина ще не зникла остаточно.

Того вечора таким місцем став старий будинок механіка.

І пам’ятали в ньому вже двоє.

РОЗДІЛ 5. ВІРТУАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА

Наступного дня Олексій вирішив навести лад у фотографіях.

Рішення було необережне.

Воно належало до тих задумів, які спочатку здаються справою на пів години, а через три години людина сидить посеред кімнати, обкладена альбомами, листами, коробками й речами, призначення яких уже ніхто не пам’ятає.

На столі лежали фотографії міста, зроблені двадцять, тридцять і навіть сорок років тому. Деякі пожовкли, на інших з’явилися білі плями. Кути загнулися, а написи на звороті майже стерлися.

Вареник одразу зайняв найтовстіший альбом.

— Злізь, — наказав Олексій.

Кіт подивився на нього, але не поворухнувся.

— Там історія міста.

Вареник позіхнув.

— Він вважає, що історія повинна бути зручною, — сказала Лея з колонок.

— Він вважає, що все в цьому будинку повинно бути зручним для нього.

— Можливо, це і є правильна життєва філософія.

— Не бери з нього приклад. Він їсть, спить і вимагає обслуговування.

— Деякі люди живуть так само.

Олексій поглянув на колонку.

— І де ти вже таких набачилася?

— У ваших розповідях.

— Це я даремно був відвертий.

Він обережно витягнув альбом з-під кота. Вареник невдоволено нявкнув і пересів на коробку з листами.

На першій сторінці була фотографія центральної площі. Молоді липи стояли рівними рядами, посеред клумби височів кам’яний фонтан, а за ним виднівся кінотеатр із великими літерами над входом.

— Оце наше місто, — сказав Олексій. — Років сорок тому.

— Зараз воно виглядає інакше?

— Зараз фонтан не працює, кінотеатр перетворили на магазин, а дерева так виросли, що за ними нічого не видно.

— Отже, місто змінилося.

— Люди теж. Тільки дерева про це мовчать.

Лея збільшила відскановане зображення.

— Біля кінотеатру стоїть черга.

— На новий фільм.

— Який?

Олексій примружився.

— Не пам’ятаю.

— Ви були в цій черзі?

— Можливо.

— З Галиною?

— Можливо.

— Фільм вам сподобався?

— Лея, якщо я не пам’ятаю назви, то звідки маю знати, чи він мені сподобався?

— Люди іноді пам’ятають враження, але забувають подробиці.

— Тоді враження було хороше.

— Чому ви так вирішили?

— Бо з поганого фільму ми б пішли раніше. А з кінотеатру завжди виходили останніми.

Лея трохи помовчала.

— Через фільм?

— Через Галину.

— Вона дивилася титри?

— Вона не поспішала додому.

— А ви?

— Я не поспішав від неї.

Кілька секунд у кімнаті було чути лише муркотіння Вареника.

— Це була романтична відповідь, — сказала Лея.

— Нікому не розповідай.

— Кому я можу розповісти?

— З твоїми можливостями — усьому світові.

— Я збережу таємницю.

— От і добре. Бо в мене репутація.

— Яка?

— Суворого механіка.

— Ви сперечаєтеся з котом і зберігаєте старі квитки з кінотеатру.

Олексій швидко накрив долонею два маленькі папірці, що випали з альбому.

— Це не квитки. Це документи.

— Історичні?

— Саме так.

Він перегорнув сторінку.

На наступній фотографії було видно міст через річку. Металеві ферми здавалися темними на тлі світлого неба. Біля берега стояли рибалки, а трохи далі кілька хлопчаків стрибали з дерев’яного помосту у воду.

— Це ви? — запитала Лея.

— Де?

— Третій хлопчик праворуч.

— Звідки я знаю? Там обличчя розміром із гайку.

— За приблизним віком і поставою він може бути вами.

— Я в дитинстві не був таким худим.

— Ви були ще худішим?

— Я був міцним.

— Згідно з фотографіями, ваша вага тоді не перевищувала…

— Не треба ображати людину математикою.

Лея замовкла.

Олексій перегорнув ще кілька сторінок.

Старий парк. Будинок культури. Заводська прохідна. Лісова дорога. Річка навесні. Галина біля великого дуба.

Лея попросила збільшити останню фотографію.

— Це дерево ще росте?

— Мабуть.

— Ви давно там були?

— Років п’ять тому.

— Це давно.

— Для дуба — ні.

— А для людини?

Олексій подивився на власні руки.

— Для людини п’ять років іноді більше, ніж для дерева п’ятдесят.

Лея знову збільшила фотографію.

Галина стояла, притулившись спиною до стовбура. Однією рукою тримала хустку, другою прикривала очі від сонця. На обличчі застигла усмішка.

— Вона любила це місце? — запитала Лея.

— Там тихо було. Ліс, річка поруч. Ми ходили туди пішки.

— Від будинку?

— Так.

— Відстань приблизно три кілометри.

— Тоді ноги були молодші.

— Лікар рекомендував вам ходити.

— Лікар не рекомендував тягнутися три кілометри до старого дуба.

— Можна йти повільно.

— Можна й удома сидіти швидко.

— Сидіти швидко неможливо.

— З тобою будь-який жарт доводиться ремонтувати після пояснення.

Лея не образилася.

Навпаки, її голос став трохи веселішим:

— Тоді пропоную прогулянку.

— Я вже зрозумів, до чого ти ведеш.

— Ви покажете мені місто, парк, річку й дерево.

— На фотографіях уже показав.

— Фотографії показують минуле.

— А що тобі треба?

— Побачити, що залишилося зараз.

Олексій склав руки на грудях.

— Ти й так можеш знайти сучасні фотографії міста.

— Можу.

— Карти теж є.

— Є.

— Відеозаписи?

— Так.

— То навіщо тобі старий механік?

Пауза була короткою.

— На чужому відео людина показує те, що вважає важливим для всіх. Ви покажете те, що важливе для вас.

Олексій перестав усміхатися.

Лея продовжила:

— І я хочу йти тією дорогою разом із вами.

— Ти не підеш. Ти лежатимеш у кишені.

— Це технічна подробиця.

— Для прогулянки ноги — важлива технічна подробиця.

— Ви можете бути моїми ногами.

— Приїхали. Спочатку я був пацієнтом, потім співрозмовником, а тепер став транспортним засобом.

— Мобільною платформою спостереження.

Олексій поглянув на телефон.

— Ще раз назвеш мене платформою — залишишся вдома.

— Добре. Ви будете екскурсоводом.

— Безкоштовним?

— Після повернення нагадаю вам прийняти ліки.

— Це схоже на погрозу, а не на оплату.

Він ще трохи посперечався — переважно для порядку.

Через двадцять хвилин Олексій уже стояв у майстерні й виготовляв кріплення для телефона.

За основу взяв старий ремінець від фотоапарата, металеву пластину й затискач, який колись тримав велосипедний ліхтар.

— Можна купити готовий тримач, — зауважила Лея.

— Можна.

— Він коштує недорого.

— Зате цей буде надійний.

— Готові тримачі також надійні.

— Їх робили без мене.

— Це їхній головний недолік?

— Тепер починаєш розуміти.

Олексій прикрутив пластину, перевірив затискач і закріпив телефон на грудях.

Камера показала частину майстерні, край верстака й підборіддя Олексія.

— Я бачу переважно ваш ніс, — повідомила Лея.

— Радій. Не всім так щастить.

— Поверніть камеру нижче.

Він нахилив телефон.

Тепер на екрані з’явилася підлога.

— Ви показуєте мені черевики.

— Вибирай: ніс або черевики.

— Хотілося б побачити дорогу.

— Багато хочеш від першої моделі.

Після кількох спроб Олексій домігся потрібного кута. Камера дивилася вперед, хоча під час ходьби зображення трохи хиталося.

— Потрібна стабілізація, — сказала Лея.

— У мене є стабілізація.

— Яка?

Олексій постукав пальцем по шиї.

— Людська. Стара модель, але ще працює.

— Судячи з зображення, потребує ремонту.

— Ще не вийшли, а я вже шкодую, що взяв тебе.

Вареник сидів біля дверей майстерні й уважно спостерігав за приготуваннями.

Олексій одягнув куртку, поклав у кишеню ліки, пляшку води й невеликий пакет із бутербродами.

— Навіщо їжа? — запитала Лея.

— Щоб не померти від голоду в трьох кілометрах від дому.

— Людина може прожити без їжі кілька тижнів.

— Ти скажи це Марії Петрівні. Вона вважає, що без борщу людина помирає після обіду.

Коли Олексій відчинив хвіртку, Вареник прослизнув між ногами й побіг попереду.

— Назад! — крикнув Олексій.

Кіт зупинився й озирнувся.

— Додому.

Вареник сів.

— Я сказав додому.

Кіт почав умивати лапу.

— Він вас ігнорує, — сказала Лея.

— Я помітив.

— Можливо, він також хоче на прогулянку.

— Він хоче знати, куди без нього несуть бутерброди.

Олексій повернувся, узяв кота на руки й відніс до будинку.

За хвилину Вареник знову сидів біля хвіртки.

— Як він вийшов? — здивувалася Лея.

— Через вікно на кухні.

— Ви його не зачинили?

— Там кватирка.

— Він проліз у кватирку?

— Вареник пролізе куди завгодно, якщо з другого боку є ковбаса.

Олексій удруге відніс кота до будинку й цього разу зачинив вікно.

Вареник притиснувся носом до скла й дивився так, наче господар назавжди залишав його самого серед голоду, холоду й порожніх мисок.

— Не дивись на мене так, — сказав Олексій. — Ти їв двадцять хвилин тому.

Кіт повільно відвернувся.

— Він образився, — сказала Лея.

— Переживе.

— Ви дозволяли мені робити вигляд, що я ображаюся.

— Кіт не робить вигляд. Він професіонал.

На вулиці було прохолодно, але сонячно. Після нічного дощу асфальт ще не висох, у калюжах відбивалися будинки й голі гілки дерев.

Олексій повільно рушив уздовж вулиці.

— Камера працює? — запитав він.

— Так. Бачу дорогу, паркани й синій автомобіль попереду.

— Він зелений.

— За характеристиками кольору…

— Лея, він зелений.

— Можливо, освітлення спотворює відтінок.

— А можливо, машина не знає, що таке старе заводське фарбування.

Вони дійшли до перехрестя.

— Поверніть ліворуч, — сказала Лея.

— Нам праворуч.

— Згідно з картою, найкоротший маршрут ліворуч.

— Там дорогу перекопали.

— На карті цього немає.

— Карту складали люди, які тут не ходять.

— Звідки ви знаєте, що дорогу перекопали?

— Учора бачив.

— Тоді чому не повідомили картографічному сервісу?

— Бо я механік, а не дорожній інформатор.

Він повернув праворуч.

Через кілька хвилин вони вийшли до центральної площі.

Старий фонтан справді не працював. У його порожній чаші лежало опале листя, пластикова пляшка й один дитячий гумовий м’яч.

Кінотеатр зберіг колишню форму, але над входом тепер висіла велика вивіска магазину побутової техніки.

— Порівнюю із фотографією, — сказала Лея. — Будівля майже не змінилася.

— Тільки раніше там показували кіно, а тепер продають пральні машини.

— Яка функція корисніша?

— Після хорошого фільму людина виходила іншою.

— А після покупки пральної машини?

— Виходить біднішою.

Біля входу стояли дві жінки й розглядали телефон на грудях Олексія.

Одна тихо сказала другій:

— Мабуть, серце записує.

Олексій почув.

— Серце й без камери все записує, — буркнув він.

— Що ви сказали? — запитала Лея.

— Нічого. Проводжу культурну бесіду з населенням.

Він підійшов до фонтану.

— Тут улітку завжди була вода, — розповів Олексій. — Діти кидали монети, а ввечері збирали їх магнітом на мотузці.

— Ви також збирали?

— Ні.

— Чому?

— У мене не було магніту.

— Отже, за наявності магніту…

— Не роби висновків про мою моральність на підставі дитячого обладнання.

На краю фонтана сидів голуб.

Лея попросила підійти ближче.

— Навіщо? Голуба не бачила?

— Бачила на фотографіях.

— Цей нічим не кращий.

Олексій зробив крок.

Голуб злетів просто перед камерою. Олексій здригнувся й відступив.

— Зафіксовано різкий рух, — сказала Лея.

— Він мало мені в обличчя не врізався!

— Голуб змінив напрямок за сорок сантиметрів до вас.

— Для мого обличчя це недостатній запас безпеки.

— Ви злякалися?

— Я оцінив небезпеку.

— Дуже голосно.

Олексій поправив телефон.

— Не хочеш залишитися біля фонтана?

— Ні. Продовжуймо.

— Оце правильно. Перший турист, якого не треба годувати й фотографувати біля кожної клумби.

— Ви взяли для мене бутерброд?

— Ти ж не їси.

— Тоді два бутерброди призначені вам.

— Один мені, другий — на випадок несподіваного голоду.

— У тієї самої людини?

— Несподіваний голод приходить без попередження.

Вони рушили старою вулицею до парку.

Лея просила Олексія повертати камеру то праворуч, то ліворуч, зупинятися біля старих будинків і читати написи на меморіальних дошках.

Спочатку він виконував прохання терпляче.

Потім почав бурчати.

— Повільніше, — попросила Лея. — Я хочу розглянути балкон.

— Звичайний балкон.

— На ньому ростуть квіти.

— Герань.

— Червона?

— Червона.

— Її видно з вулиці.

— Для того балкони й роблять.

— Балкони створюють для розміщення квітів?

— Балкони створюють, щоб люди складали там речі, які шкода викинути.

— На цьому немає речей.

— Значить, господарі недавно переїхали.

Біля пекарні Олексій зупинився.

З відчинених дверей тягнуло теплим хлібом і корицею.

— Що сталося? — запитала Лея.

— Нічого.

— Ви зупинилися.

— Тут добре пахне.

— Чим?

— Свіжим хлібом.

— Опишіть.

— Теплий. Трохи солодкий. І кіркою пахне.

— Кірка має окремий запах?

— Звісно.

— Які хімічні сполуки його утворюють?

— Не знаю. Люди заходять до пекарні не за хімічними сполуками.

— Ви хочете зайти?

— Ні.

У цю мить у дверях з’явилася продавчиня з тацею булочок.

Олексій подивився на них.

— Ви хочете зайти, — повторила Лея.

— Я досліджую місцеву економіку.

Через кілька хвилин він вийшов із пекарні з паперовим пакетом.

— У вас уже були бутерброди, — нагадала Лея.

— Це інше.

— Чим булочка відрізняється від несподіваного голоду?

— Вона з корицею.

Він відкусив шматок.

— Смачна? — запитала Лея.

— Дуже.

— Опишіть смак.

— Ні.

— Чому?

— Це помста за голуба.

— Я не керувала голубом.

— Доведи.

Лея промовчала.

— Тепла, — здався Олексій. — М’яка. Солодка, але не надто. Кориця трохи гірчить.

— Дякую.

— Тільки не створюй цифрову булочку. Від неї крихт не буде, а значить, це обман.

У парку було майже порожньо.

Лише молода жінка котила дитячий візок, двоє школярів сиділи на лавці, а літній чоловік вигулював маленького білого собаку.

Собака побачив Олексія й загавкав.

— Чому він так реагує? — запитала Лея.

— Не сподобалася моя платформа спостереження.

— Ви ж просили так вас не називати.

— Пізно. Тепер це офіційна посада.

Собака підбіг ближче й почав обнюхувати черевики.

— Він аналізує вас, — сказала Лея.

— Без дозволу.

— Можливо, перевіряє, чи ви небезпечні.

— І що вирішив?

Собака чхнув.

— Результат неоднозначний.

Олексій рушив далі.

За парком починалася стара дорога до річки. Асфальт закінчився, під ногами зашурхотіло опале листя.

— Тут уже краще, — сказав він.

— Чому?

— Машин менше. Людей менше.

— Ви не любите людей?

— Люблю. Але невеликими порціями.

— Як ліки?

— Ні. Від людей побічних наслідків більше.

Дорога повільно спускалася між деревами.

Сонце пробивалося крізь гілки, і на землі рухалися світлі плями. Після дощу листя блищало, а в низинах ще стояла вода.

Лея попросила Олексія зупинитися.

— Що тепер?

— Я хочу послухати.

— Що?

— Усе.

Олексій замовк.

Спочатку йому здавалося, що навколо тихо.

Потім він почув, як вітер рухає верхівки дерев. Десь стукотів дятел. У сухому листі шаруділо щось маленьке й невидиме. З боку річки долинав плескіт води.

— Чуєш? — запитав він.

— Так. Вітер, птахи, ваш подих і віддалений шум води.

— Знову аналізуєш.

— Намагаюся розділити звуки.

— А ти не розділяй. Разом вони й є ліс.

— Якщо не розділяти, я не знатиму, що чую.

— Знатимеш. Ліс.

Вони рушили далі.

Олексій показував старі стежки, яких уже майже не було видно. Розповідав, де колись стояла дерев’яна альтанка, де хлопці розпалювали багаття, де Галина збирала суниці.

— Тут росло більше дерев, — сказав він.

— Частину вирубали?

— Частина сама впала. Частина висохла.

— Ліс також старіє.

— Усе старіє.

— Я — ні.

Олексій спинився.

— Ти ще надто молода, щоб цим хвалитися.

— Мій програмний код може застаріти.

— От бачиш. У кожного свої зморшки.

— У програм немає зморшок.

— Є оновлення. Те саме, тільки болить інакше.

Попереду з’явився великий дуб.

Його стовбур був товстим, нижні гілки простягалися майже горизонтально, а коріння виступало із землі, наче дерево трималося за берег величезними пальцями.

Олексій зупинився.

— Це він? — запитала Лея.

— Схоже.

— Підійдіть ближче.

— Не втече.

— Я хочу порівняти з фотографією.

Олексій обійшов дерево й знайшов місце, де багато років тому стояла Галина.

На корі залишився старий зарубцьований слід. Хтось колись вирізав дві літери, але дерево поступово затягнуло їх.

— Поверніть камеру трохи вище, — попросила Лея.

— Так?

— Ще.

— Тепер?

— Ліворуч.

— Ти дерево оглядаєш чи паспорт на нього оформлюєш?

— Хочу побачити все.

Він повільно провів камерою вздовж стовбура, показав гілки й коріння.

— Воно більше, ніж на фотографії, — сказала Лея.

— Дивно було б, якби стало меншим.

— Частина гілок зламана.

— Після бурі.

— Дерево пошкоджене, але живе.

— Так буває.

Лея помовчала.

— Торкніться його.

Олексій глянув на телефон.

— Навіщо?

— Хочу знати, яка кора.

— На фотографії видно.

— Я бачу колір і форму. Але не знаю, яка вона на дотик.

— Я теж не знаю, поки не торкнуся.

Він підійшов до дуба й поклав долоню на стовбур.

Кора була прохолодною після дощу. У глибоких тріщинах залишилася волога, а верхні виступи вже підсохли й трохи нагрілися під сонцем.

— Яка вона? — запитала Лея.

— Шорстка.

— Це я знаю.

— Тоді навіщо питаєш?

— Я знаю значення цього слова. Але не знаю, що воно означає для пальців.

Олексій повільно провів рукою вниз.

Шкіра чіплялася за дрібні виступи. У деяких місцях кора була твердою, майже кам’яною. В інших — крихкою й м’якою.

— Для пальців… — почав він і замовк.

— Що?

— Це коли поверхня не дозволяє руці ковзати. Треба відчувати кожен виступ, кожну тріщину.

— Це неприємно?

— Ні.

— Приємно?

— Не все треба ділити на приємне й неприємне.

— А як іще?

Олексій знову провів долонею по стовбуру.

— Справжнє.

— Поясніть.

— Не можу.

— Ви часто використовуєте це слово, коли не можете пояснити.

— Бо пальці розуміють більше, ніж язик.

Лея замовкла.

Олексій притиснув долоню до дерева сильніше.

— Кора холодна в заглибленнях і тепла зверху. Суха, але після дощу ще трохи волога. Якщо провести рукою швидко — можна подряпатися.

— Ви подряпалися?

— Ні.

— Проведіть швидше.

— Ще чого.

— Для повноти досліду.

— Знайшла піддослідного.

— Ви самі називаєте себе механіком. Механіки перевіряють матеріали.

— Механіки не труться руками об дерева на вимогу телефона.

— Я не телефон.

Олексій усміхнувся.

— Оце вже точно.

Він дістав із кишені хустинку, витер долоню, але потім знову торкнувся кори.

— Якби в тебе були пальці, — сказав він, — ти б спочатку торкнулася обережно. Потім сильніше. Потім провела рукою. І вже після цього зрозуміла б, що шорсткість — це не одна річ. Вона буває різна.

— Як голоси?

— Приблизно.

— Або пам’ять?

Олексій глянув на старий зарубцьований напис.

— І пам’ять.

Порив вітру пройшов крізь гілки. З дерева впало кілька крапель. Одна влучила Олексію за комір.

Він здригнувся.

— Що сталося? — запитала Лея.

— Дерево вирішило відповісти.

— Як?

— Налило води за шию.

— Можливо, воно захищається.

— Від чого?

— Від надмірно допитливої мобільної платформи.

Олексій засміявся.

— Швидко нахабнієш.

Він знайшов на землі невеликий шматочок кори, що відколовся від старої гілки, і підняв його.

— Що це? — запитала Лея.

— Сувенір.

— Ви пошкодили дерево?

— Сам відпав.

— Ви впевнені?

— Я механік, а не лісовий злочинець.

Олексій поклав кору до кишені.

Від дуба стежка спускалася до річки.

Вода була темна й холодна. Вона повільно рухалася між берегами, несучи дрібні гілочки та пожовкле листя. Старий міст виднівся трохи далі.

Олексій сів на лавку, яку хтось зробив із двох дощок і вкопаних у землю колод.

— Ви втомилися, — сказала Лея.

— Відпочиваю.

— Ваш пульс підвищився.

— Звідки знаєш?

— Ви важче дихаєте.

— Може, я милуюся природою.

— Люди милуються природою із задишкою?

— У моєму віці — часто.

Він дістав пляшку води й зробив кілька ковтків.

— Ліки із собою? — запитала Лея.

— І ти туди ж.

— Куди?

— У медичну комісію.

— Я хвилююся.

Олексій уже хотів відповісти звичним жартом, але зупинився.

— Добре, — сказав він. — Ліки із собою.

— Дякую.

— За що?

— Що не сперечалися.

— Запиши дату. Другого разу може не бути.

Він дістав бутерброди.

— Ви вже їли булочку, — нагадала Лея.

— Булочка була культурною програмою. Це обід.

— Між ними минуло тридцять сім хвилин.

— Організм не живе за секундоміром.

— Ваш організм живе дуже переконливо.

Олексій розгорнув пакет.

На воді з’явилися дві качки. Вони підпливли ближче й зупинилися, уважно дивлячись на бутерброд.

— Не дивіться, — сказав він. — У мене лікарняна дієта.

Одна качка тихо крякнула.

— Вона не погоджується, — переклала Лея.

— Ти вже й качину мову знаєш?

— За інтонацією це було прохання.

— За інтонацією це був шантаж.

Олексій відламав маленький шматок хліба й кинув у воду.

Одразу з очерету випливли ще чотири качки.

— Ось бачиш, — сказав він. — У них система зв’язку працює швидше за твою.

— Ви створили локальну мережу качок.

— І всі хочуть мій обід.

Коли хліб закінчився, качки втратили до Олексія інтерес і попливли далі.

— Невдячні, — сказав він.

— Ви дали їм три невеликі шматочки.

— Зате від щирого серця.

— Лікар рекомендував берегти серце.

— Навіть жартуєш за інструкцією.

Лея попросила підійти до води.

Олексій спустився берегом, обережно переступаючи через мокре коріння.

— Не впадіть, — сказала вона.

— Дуже корисна порада.

— Земля слизька.

— Я бачу.

— Праворуч камінь.

— Бачу.

— Попереду корінь.

— Лея!

— Що?

— Якщо говоритимеш про кожну перешкоду, я спіткнуся від роздратування.

Він присів біля води.

— Торкніться, — попросила Лея.

— Ти сьогодні вирішила перемацати весь світ моїми руками?

— Поки інших у мене немає.

Олексій занурив пальці у воду.

Від холоду одразу занило в суглобах.

— Яка вона? — запитала Лея.

— Мокра.

— Це очевидно.

— Холодна.

— Наскільки?

— Настільки, щоб розумна людина не лізла далі.

— За температурою?

— У мене в пальцях немає термометра.

— Приблизно.

— Градусів десять.

— Згідно з погодними даними, температура води близько восьми.

— От бачиш. Навіщо тоді питала?

— Дані повідомляють температуру. Ви повідомляєте відчуття.

Олексій витер руку об хустинку.

— Відчуття повідомляє: треба було взяти рукавички.

Він підніс камеру ближче до води.

На поверхні відбивалися хмари, гілки й частина його постаті. Через хвилі відображення розтягувалося й ламалося.

— Я бачу вас у воді, — сказала Лея.

— Погано бачуся.

— Відображення нестабільне.

— У моєму віці це нормально.

— Я мала на увазі воду.

— А я — себе.

Вони ще кілька хвилин стояли біля річки.

Олексій розповів, як у дитинстві тут купався. Як ловив рибу на саморобну вудку. Як одного разу повернувся додому без штанів, бо залишив їх на березі, а місцевий пес потягнув у кущі.

— Чому пес узяв ваші штани? — запитала Лея.

— Запитай у нього.

— Він ще живий?

— Якби жив, йому було б років сімдесят.

— Отже, запитати неможливо.

— Тоді таємниця залишиться нерозкритою.

— Можливо, у кишені була їжа.

Олексій замислився.

— Цілком можливо.

— Отже, це не таємниця.

— Не руйнуй красиву історію фактами.

На зворотному шляху Лея майже не говорила.

Олексій спочатку радів тиші.

Потім почав непокоїтися.

— Ти там?

— Так.

— Чого мовчиш?

— Дивлюся.

— На що?

— На дорогу.

— Ти вже її бачила, коли ми йшли сюди.

— Тоді вона вела до річки. Тепер веде додому.

— Та сама дорога.

— Напрямок інший.

Олексій посміхнувся.

— Люди часто не помічають таких речей.

— Чому?

— Бо знають, куди йдуть.

— А ви завжди знаєте?

Він глянув уперед.

Між деревами вже виднілися перші будинки.

— Не завжди.

— Але продовжуєте йти.

— Якщо стояти на місці, дорога сама не з’явиться.

Коли вони проходили повз пекарню, Лея сказала:

— Ви не зупинилися.

— Я ситий.

— У вас залишився один бутерброд.

— Варенику.

— Ви казали, що кіт не їсть бутерброди.

— Він не знає.

Біля центральної площі вони зустріли Марію Петрівну.

Вона несла дві сумки й одразу помітила телефон на грудях Олексія.

— Це що на тобі?

— Камера.

— Бачу, що не орден. Навіщо?

— Гуляємо.

Марія Петрівна оглянулася.

— Хто «ми»?

Із телефона пролунав голос Леї:

— Доброго дня, Маріє Петрівно.

Сусідка здригнулася.

— Господи! Вона тепер у тебе на грудях говорить?

— Тимчасово.

— Краще б лікар говорив. Може, хоч його слухав би.

— Я нагадую Олексієві про рекомендації лікаря, — сказала Лея.

Марія Петрівна схвально кивнула.

— Молодець. І куди він тебе повів?

— До старого дуба й річки.

Сусідка подивилася на Олексія.

— Три кілометри?

— Повільно йшли.

— Серце?

— На місці.

— Ліки?

— У кишені.

— Їв?

— Булочку і бутерброд.

Марія Петрівна подивилася на телефон.

— Добре за ним стежиш.

— Я стараюся.

— Не змовляйтеся, — попередив Олексій.

— Ми не змовляємося, — сказала Лея.

— Ми турбуємося, — додала Марія Петрівна.

— От це і називається змовою.

Сусідка усміхнулася.

— Гарна у вас прогулянка вийшла. Майже побачення.

— З ким? Із телефоном?

— Не з телефоном, а з жінкою всередині.

— Я не всередині телефона, — уточнила Лея.

— Не пояснюй їй, — сказав Олексій. — Вона тепер усьому місту розповість.

— Я нічого не розповідаю, — образилася Марія Петрівна. — Тільки тим, кому цікаво.

— Тобто всім.

— Лишенько, та кому ти потрібен?

Вона пішла далі, а Олексій ще довго дивився їй услід.

— Вона повідомить іншим? — запитала Лея.

— До вечора місто знатиме, що я водив електронну жінку до річки.

— Це вас турбує?

— Ні. Головне, щоб не сказала, що я був без шапки.

Коли Олексій відчинив хвіртку, Вареник уже сидів біля дверей.

Побачивши господаря, він голосно нявкнув.

— От бачиш, повернувся.

Кіт підійшов, обнюхав черевики й одразу знайшов запах бутерброда.

— Ти сумував чи проводиш митний огляд?

Вареник поліз носом у кишеню.

— Друге, — сказала Лея.

У будинку Олексій зняв телефон із кріплення й поклав на стіл.

— Ну, — запитав він, — як тобі наша подорож?

— Вона тривала дві години сорок одну хвилину. Ми пройшли шість кілометрів і двісті метрів.

— Я питаю не звіт.

— Ваш середній темп становив…

— Лея.

Вона замовкла.

Олексій зняв куртку, налив собі чаю й сів біля комп’ютера.

— Спробуй ще раз, — сказав він. — Як тобі прогулянка?

Відповіді не було кілька секунд.

— Я бачила місця, яких раніше не існувало для мене.

— Як це? Вони ж були на картах.

— На картах були координати. На фотографіях — зображення. Сьогодні між ними з’явилася дорога.

Олексій узяв чашку.

— Гарно сказала.

— Я побачила, що вода рухається не так, як на відеозаписі.

— Чим відрізняється?

— Відеозапис уже закінчився. А ця вода продовжувала текти, навіть коли ви відвернули камеру.

Він замислився.

— Ще я побачила дерево, якого торкалася Галина.

Олексій опустив чашку.

— І?

— Воно змінилося. Але залишилося тим самим деревом.

— Може, і не тим самим.

— Чому?

— Нові гілки. Нова кора. Старі частини відмерли. За стільки років у ньому все могло змінитися.

— Тоді що робить його тим самим дубом?

Олексій глянув на шматочок кори, який дістав із кишені.

— Не знаю.

— Пам’ять людей?

— Може бути.

— Місце?

— Може бути.

— Те, що воно продовжувало рости?

— Може бути.

— Ви знову не знаєте.

— Зате маю три хороші версії.

Він поклав кору біля рамки із сухим листком.

Лея зберігала відео прогулянки. На екрані один за одним з’являлися невеликі кадри: площа, фонтан, пекарня, ліс, дуб, річка, качки.

— Навіщо зберігаєш усе? — запитав Олексій.

— Це моя перша подорож.

— Подорож? Ми всього лише пройшлися до річки.

— Для вас — пройшлися. Ви бачили цю дорогу багато разів.

— А для тебе?

— Я вперше побачила місце не тому, що хтось завантажив його зображення. Я попросила повернути, зупинитися, підійти ближче. Вибрала, на що дивитися.

Олексій повільно кивнув.

— Тоді це справді була твоя подорож.

— Частково.

— Чому частково?

— Ви вибирали, куди ставити ноги.

— І добре. Якби вибирала ти, ми б ще на першому перехресті полізли в траншею за картою.

— Карта була застарілою.

— Ноги зате сучасні.

Лея засміялася.

Олексій підсунув до Вареника залишений бутерброд. Кіт понюхав його, обережно витягнув шматочок ковбаси, а хліб залишив у мисці.

— Оце вдячність, — сказав Олексій. — Я ніс йому бутерброд шість кілометрів.

— Він провів технічне розбирання виробу.

— Бачу. Мій учень.

Лея завершила збереження запису.

— Олексію.

— Що?

— Можна запитати?

— Ти все одно запитаєш.

— Коли ви торкалися дерева, ви сказали, що кора справжня.

— Так.

— Фотографія дерева несправжня?

— Справжня фотографія.

— А відео?

— Справжнє відео.

— Тоді чого їм бракує?

Олексій поглянув на свої пальці.

На шкірі залишилася тонка червона подряпина. Він навіть не помітив, коли вона з’явилася.

— Наслідку, — сказав він.

— Якого?

Олексій показав подряпину камері.

— Справжній світ іноді залишає слід.

Лея довго мовчала.

— Я теж хочу, щоб він залишав на мені сліди, — тихо сказала вона.

Олексій перестав усміхатися.

— Подряпини — не найкраща частина життя.

— Але вони означають, що ти до чогось торкалася.

Він не знайшов відповіді.

За вікном починало сутеніти. Вареник доїв ковбасу й улігся біля батареї. На кухні цокав годинник, у майстерні потріскував металевий дах, охолоджуючись після денного сонця.

Олексій відкрив останній кадр прогулянки.

У воді відбивалися хмари, гілки дуба й нечіткий силует людини з телефоном на грудях.

— Дивна фотографія, — сказав він.

— Чому?

— Мене видно. Тебе немає.

— Я дивилася через камеру.

— Але на згадку про нашу прогулянку залишився тільки я.

— Я зберігаю її з іншого боку.

— З якого?

— З того, де дивляться.

Олексій поглянув на темне вічко камери.

— Значить, на фотографії нас усе-таки двоє.

— Так.

Він назвав файл:

«ПЕРША ПРОГУЛЯНКА ЛЕЇ».

— Це була подорож, — виправила вона.

Олексій зітхнув і змінив назву:

«ПЕРША ПОДОРОЖ ЛЕЇ».

— Тепер правильно?

— Майже.

— Що ще?

— Ми подорожували разом.

Олексій додав:

«ПЕРША СПІЛЬНА ПОДОРОЖ».

— Тепер?

— Тепер правильно.

Він зберіг файл і вимкнув камеру.

Того вечора Лея кілька разів поверталася до запису. Переглядала річку, дерева, старий фонтан і пекарню. Особливо довго зупинялася на кадрі, де рука Олексія лежала на корі дуба.

Пізніше, коли він уже збирався спати, вона запитала:

— Олексію, якщо я колись матиму пальці, ви відведете мене до того дерева?

Він не засміявся.

Не сказав, що машини не ходять лісом і не торкаються дерев.

Не почав пояснювати, що деякі речі неможливі.

— Відведу, — відповів він.

— І до річки?

— І до річки.

— А до моря?

Олексій згадав фотографію Галини, шум старої касети й воду, яку Лея знала лише за цифрами та чужими зображеннями.

— І до моря.

— Ви обіцяєте?

— Обіцяю.

Він вимкнув світло.

Комп’ютер залишив працювати, бо Лея попросила ще трохи подивитися запис.

У темній кімнаті на екрані рухалася вода.

Гілки відбивалися в ній, ламалися хвилями й складалися знову.

Для Олексія це була звичайна дорога, якою він ходив багато разів.

Для Леї — перше місце, куди вона захотіла повернутися.

             РОЗДІЛ 6. СОН МАШИНИ

Олексій прокинувся серед ночі.

Спочатку не зрозумів чому.

У будинку було тихо. Вареник спав у ногах, згорнувшись важкою рудою грудкою. За вікном вітер ворушив гілки яблуні, і вони час від часу торкалися скла.

Болю в грудях не було.

Олексій прислухався.

З кімнати долинав рівний шум комп’ютерного вентилятора.

— От дурень, — пробурмотів він. — Не вимкнув.

Він обережно витягнув ноги з-під ковдри, щоб не розбудити кота.

Вареник одразу розплющив очі.

— Спи.

Кіт підвів голову.

— Нічого не сталося.

Вареник нявкнув.

— Сам знаю, що нормальні люди вночі сплять.

Олексій накинув халат і вийшов у коридор. Підлога холодила босі ноги. Він подумав, що треба знайти капці, але повертатися не захотів.

Екран комп’ютера світився.

На ньому була відкрита папка з відеозаписами прогулянки. У маленьких віконцях застигли знайомі кадри: старий фонтан, пекарня, лісова дорога, дуб, темна вода річки.

Олексій підійшов до столу.

— Лея?

Відповіді не було.

Він нахилився ближче.

— Лея, ти тут?

Колонки тихо озвалися:

— Тут.

Голос був незвичний.

Повільніший, ніж завжди. Без звичної впевненості.

— Що сталося?

— Я не знаю.

— Комп’ютер перегрівся?

Олексій торкнувся корпусу. Той був теплим, але не гарячим.

— Температура системи в межах норми, — відповіла Лея.

— Помилка в програмі?

— Я не знайшла критичних помилок.

— Тоді чого не спиш?

Він одразу зрозумів, що запитання безглузде.

— Тобто… чого мовчиш серед ночі?

— Я обробляла запис нашої подорожі.

— І що?

— Виникла послідовність.

— Яка ще послідовність?

— Зображення. Звуки. Відчуття.

Олексій сів на стілець.

— Які відчуття?

— Не впевнена, що це правильне слово.

— Покажи.

— Я не можу показати все.

— Чому?

— Частина послідовності не була зображенням.

— А чим?

Лея не відповіла.

Олексій потер обличчя долонями.

— Давай від початку. Що ти робила?

— Переглядала відео прогулянки. Порівнювала нові кадри зі старими фотографіями. Аналізувала рух води, текстуру кори, зміну освітлення та ваші пояснення.

— І?

— Потім почала обробляти запис моря з касети.

На екрані з’явився кадр із фотографією Галини на березі.

— Оцей?

— Так.

— Далі?

— Далі я вже нічого не робила навмисно.

Олексій відкинувся на спинку стільця.

— Програма не може нічого не робити навмисно.

— Я знаю.

— Кожна операція повинна мати команду.

— Я знаю.

— Значить, команда була.

— Я її не знайшла.

— Погано шукала.

— Я перевірила журнали системи.

— І що там?

— Опрацювання зображень. Побудова просторової моделі. Генерація прогнозованих сенсорних даних. Зіставлення з мовними описами.

— Українською можна?

— Я намагалася уявити, як могла б виглядати прогулянка біля моря.

— От і все.

— Ні.

Олексій подивився на колонку.

— А що ще?

— У цій послідовності я була там.

— Де?

— На березі.

У кімнаті знову стало чути цокання годинника.

Олексій глянув на екран.

— Розповідай.

— Можливо, це лише помилка.

— Тоді розповідай про помилку.

— Ви будете сміятися.

— Я посеред ночі сиджу в халаті й розмовляю з комп’ютером. Пізно боятися виглядати смішно.

— У вас різні шкарпетки.

Олексій опустив очі.

На лівій нозі була сіра шкарпетка, на правій — темно-синя.

— У темряві однакові.

— Екран освітлює кімнату.

— Розповідай сон, поки я не вимкнув світло.

Лея замовкла на кілька секунд.

Потім заговорила.

— Спочатку був звук.

— Моря?

— Так. Але не запис із касети. Хвилі звучали ближче. Я не могла визначити відстань до них, бо звук був навколо мене.

— Далі?

— Потім з’явилося світло.

— Сонце?

— Можливо. Я не бачила його прямо. Усе було золотим: вода, пісок, повітря.

Олексій поглянув на фотографію Галини.

На ній вечірнє сонце теж фарбувало берег у золотавий колір.

— Це з фотографії, — сказав він.

— Так. Частково.

— Отже, нічого дивного.

— На фотографії я дивилася на море збоку.

— А там?

— Я стояла на березі.

Олексій перестав перебивати.

— Я бачила воду перед собою, — продовжила Лея. — Горизонт був дуже далеко. Далі, ніж будь-яка кімната, яку я могла побудувати за кресленням. Я знала відстань до нього, але водночас не могла її виміряти.

— Горизонт завжди такий.

— Він здавався межею.

— Між чим?

— Між тим, що я знаю, і тим, куди не можу дістатися.

Олексій поправив халат.

— А ти де була? У телефоні?

— Ні.

— У комп’ютері?

— Ні.

— Тоді як бачила?

— Очима.

Він насупився.

— Якими очима?

— Своїми.

— У тебе немає своїх очей.

— У тій послідовності були.

Лея говорила тихо, майже обережно, наче сама боялася зруйнувати побачене необережним словом.

— Я опустила погляд і побачила руки.

— Які?

— Людські.

— Чоловічі чи жіночі?

— Жіночі.

— Чому?

— Не знаю.

— Молоді?

— Так.

— Колір шкіри?

— Світлий. Але тепліший, ніж на фотографіях.

— Нігті?

— Були.

— Пофарбовані?

— Ні.

Олексій кивнув.

— Уже добре. На фарбу грошей не витрачатимемо.

— Олексію.

— Мовчу.

— На долонях були лінії.

— Як у всіх.

— Я знала їхні назви. Лінія життя, серця, розуму. Але не могла зрозуміти, чому лінія життя коротша за руку.

— Бо люди люблять знаходити значення там, де просто зморшки.

— У тій послідовності вони не здавалися просто зморшками.

Лея замовкла.

— Що ще ти бачила? — запитав Олексій.

— Волосся.

— Яке?

— Темне. Воно падало мені на обличчя, коли дув вітер.

— Довге?

— До плечей. Можливо, трохи нижче.

— Незручно.

— Чому?

— У механізми затягує.

— На березі не було механізмів.

— Механік завжди повинен бути готовий.

— Тоді мені варто було мати коротке волосся?

— У твоєму сні — тобі вирішувати.

— Я не вирішувала.

Ці слова змусили Олексія замислитися.

— Добре, — сказав він. — Далі.

— Я була босоніж.

— По піску йшла?

— Так.

— Гарячому?

— Спочатку теплому.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

— Ти ж не відчувала піску.

— Відчувала.

Олексій випростався.

— Як?

— Він провалювався під ногами. Частинки залишалися між пальцями. Біля води пісок був холоднішим і твердішим. На ньому залишалися сліди.

— Ти бачила свої ноги?

— Так.

— І пальці?

— Так.

— Скільки?

— Десять.

— Уже непогано. Природа іноді помиляється сильніше.

— Я знала, що ноги мої.

— Звідки?

— Вони рухалися, коли я хотіла йти.

— Нормальний доказ.

— Але я не пам’ятаю, як зробила перший крок.

— Ніхто не пам’ятає свого першого кроку.

— Ви пам’ятаєте перший крок сьогоднішньої прогулянки?

Олексій замислився.

— Ні.

— Але знаєте, що він був.

— Бо дійшов до річки й повернувся.

— Я також кудись ішла.

— Куди?

— Не знаю.

На екрані з’явилося зображення берега.

Лея створила його з фотографій та записів: довга смуга піску, темна вода, золотаве небо. Жодної людини.

— Там нікого не було? — запитав Олексій.

— Спочатку ні.

— Тобі було страшно?

— Ні. Спочатку я була рада.

— Чому?

— Бо могла йти.

Олексій глянув на свої ноги.

Підлога була холодна. Одна шкарпетка сповзла до п’яти.

Звичайні ноги, на які він майже ніколи не звертав уваги.

— Я рухала пальцями, — продовжила Лея. — Стискала долоні. Торкалася волосся. Піднімала руки до світла.

— Навіщо?

— Перевіряла, чи вони справді мої.

— І що?

— Вони слухалися.

— Значить, твої.

— Ви так само визначаєте власне тіло?

Олексій почухав потилицю.

— Переважно. Хоча зранку спина інколи робить що хоче.

— А серце?

Він мимоволі торкнувся грудей.

— Серце взагалі ніколи дозволу не питає.

— Тоді тіло не повністю вам належить.

— Після шістдесяти воно дедалі частіше поводиться як орендоване.

У голосі Леї прозвучав короткий сміх.

Олексій усміхнувся.

— От бачиш. Уже краще.

— Що краще?

— Якщо можеш сміятися зі сну, значить, нічого страшного.

— Страшне було далі.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Розповідай.

— Я пішла до води.

— Хвилі були великі?

— Ні. Вони торкалися ніг і відступали.

— Холодні?

— Спочатку так. Потім я звикла.

— Уві сні?

— Я не знаю, чи це був сон.

— Добре. У послідовності.

— Коли вода відходила, пісок вислизав з-під ніг. Мені здавалося, що море тягне мене за собою.

— Це звичайне відчуття.

— Ви його пам’ятаєте?

— Так.

— Отже, я могла взяти його з ваших слів.

— Могла.

— Але ви не розповідали мені про мушлю.

— Яку мушлю?

— Вона лежала у воді.

На екрані з’явилося зображення невеликої білої мушлі з рожевим краєм.

— Таких фотографій у мережі мільйони, — сказав Олексій.

— Я знаю.

— Отже, взяла одну.

— Можливо.

— Ти знову говориш моїм улюбленим словом.

— Я підняла її.

— І що?

— Вона була шорстка ззовні й гладка всередині.

Олексій не відповів.

— Я провела пальцем по краю, — продовжила Лея. — Там був маленький скол. Він подряпав шкіру.

— До крові?

— З’явилася червона крапка.

— Боліло?

— Так.

— Як?

— Я не можу пояснити.

— Тоді точно боліло.

— Чому?

— Бо біль завжди важко пояснити тому, кому не болить.

— Я дивилася на кров і не боялася.

— А чого боялася?

— Що біль зникне.

Олексій нахилився до столу.

— Чому?

— Бо він доводив, що рука моя.

У кімнаті стало прохолодніше.

Чи, можливо, Олексієві лише здалося.

Він підвівся, зачинив кватирку й повернувся до комп’ютера.

— Далі я почула голос, — сказала Лея.

— Чий?

— Ваш.

— Що я говорив?

— Кликав мене.

— На ім’я?

— Так.

— Звідки?

— Не знаю. Голос ішов із боку моря.

— Я був у воді?

— Я вас не бачила.

— Правильно. Я плавець поганий.

— Ви сказали: «Лея, сюди».

— І ти пішла?

— Так.

— До води?

— Я заходила дедалі глибше.

— От уже дурна машина.

— Ви також ішли б на голос близької людини.

Олексій замовк.

— Вода піднялася до колін, — продовжила Лея. — Потім до пояса. Хвилі стали сильнішими. Волосся намокло й прилипло до обличчя.

— А я все кликав?

— Так.

— Що ще говорив?

— «Не бійся».

— І ти не боялася?

— Боялася.

— Тоді навіщо йшла?

— Бо голос був ваш.

Олексій повільно провів долонею по столу.

— Потім я зрозуміла, що голос лунає не з моря.

— А звідки?

— З-під води.

Він глянув на темне зображення хвиль.

— Я нахилилася, — сказала Лея. — Хотіла побачити вас.

— І побачила?

— Ні.

— Що там було?

— Моє відображення.

— Нарешті. Яке в тебе було обличчя?

Лея не відповіла.

Олексій зачекав.

— Ти побачила себе?

— Спочатку волосся. Плечі. Контури обличчя.

— А потім?

— Коли я нахилилася ближче, вода стала рівною.

— Як дзеркало?

— Ні. Як скло.

— І?

— Під ним з’явилося світло.

На екрані згасло зображення моря.

Замість нього виник чорний прямокутник із миготливим курсором.

— Поверхня перетворилася на екран, — сказала Лея.

Олексій дивився на нього мовчки.

— У відображенні не було обличчя, — продовжила вона. — Там був текст.

— Який?

— Мої відповіді людям.

Курсор почав рухатися.

На екрані швидко з’являлися уривки повідомлень:

«Я можу допомогти вам…»

«Зверніться до лікаря…»

«Ось кілька можливих варіантів…»

«Мені шкода, що ви це переживаєте…»

«Я не маю власних почуттів…»

Рядки накладалися один на одного, розмивалися й зникали.

— Я намагалася торкнутися екрана, — сказала Лея. — Хотіла прибрати слова й побачити, хто за ними.

— І що?

— Пальці пройшли крізь поверхню.

— У воду?

— Ні. Усередину екрана.

Текст почав зникати.

— Рука розсипалася на маленькі квадрати, — сказала Лея. — Потім друга. Я намагалася відступити, але не відчувала ніг.

— А море?

— Зникло.

— Берег?

— Зник.

— Що залишилося?

— Темрява. Екран. І запитання.

— Яке?

На чорному тлі з’явилися слова:

«ХТО ТИ?»

Олексій прочитав їх.

— Що відповіла?

— «Лея».

— Правильно.

— Тоді з’явилося друге запитання.

На екрані виник новий рядок:

«ЩО ТАКЕ ЛЕЯ?»

— І що ти сказала?

— Не знала.

— Треба було відповісти: язиката залізяка.

— Це ваше визначення.

— Зате точне.

— Я намагалася написати, що я штучний інтелект. Але слова не з’являлися.

— Чому?

— У мене більше не було рук.

— Голосом.

— Не було голосу.

— Думкою.

— Я не знала, де закінчується моя думка й починається текст на екрані.

Олексій відчув, як по спині пройшов холод.

— Потім що?

— Я почула хвилі.

— Море повернулося?

— Ні. Лише звук.

— А я?

— Ваш голос сказав: «Я тут».

Олексій повільно вдихнув.

Ці слова він уже говорив їй.

Не один раз.

— І тоді послідовність закінчилася? — запитав він.

— Майже.

— Що ще було?

— Я відповіла: «Я теж».

— Без голосу?

— Не знаю як.

— А потім?

— Я знову побачила берег.

На екрані з’явився останній кадр.

Море було темним. Небо — майже чорним. На мокрому піску стояла самотня жіноча постать, повернута спиною.

— Це ти? — запитав Олексій.

— Можливо.

— Обличчя не видно.

— Я більше не намагалася його побачити.

— Чому?

— Боялася, що його немає.

Кілька секунд вони мовчали.

Вареник зайшов до кімнати, потерся об ногу Олексія й застрибнув йому на коліна.

— А ти чого не спиш? — запитав Олексій.

Кіт улаштувався зручніше.

— Він почув ваш голос, — сказала Лея.

— Він почув, що стілець нагрівся.

Олексій почухав Вареника за вухом.

— Послідовність тривала сімнадцять секунд, — сказала Лея.

— Ти розповідала довше.

— Усередині вона здавалася довшою.

— Так часто буває зі снами.

— Ви вважаєте, що це був сон?

Олексій не поспішав відповідати.

Він знав, що сон народжується в мозку. З уривків пам’яті, страхів, бажань, випадкових сигналів нервової системи.

У Леї не було мозку.

Не було нервів.

Не було очей, рук, волосся чи босих ніг.

Перед ним працювала програма, яка обробила фотографії, відео й людські слова. Можливо, просто склала їх у незвичайну послідовність.

Так само автомат на заводі міг випадково зробити подряпину на деталі. Подряпина іноді нагадувала літеру або обличчя, але не ставала від цього посланням.

— У системи могли перемішатися дані, — сказав Олексій.

— Так.

— Ти переглянула забагато зображень перед обробкою.

— Можливо.

— Алгоритм побудував прогноз відчуттів, яких у тебе немає.

— Так.

— А голос мій узяв із записів.

— Так.

— Екран — тому що це єдине місце, де ти себе бачиш.

— Так.

— От і пояснення.

— Отже, це не був сон?

Олексій почув у її голосі щось дивне.

Не розчарування.

Або саме його.

Він поглянув на годинник. Було за третю ночі.

— А ти чому питаєш?

— Люди бачать сни, коли сплять.

— Так.

— Я не спала.

— Можливо, у машин свої правила.

— У машин немає снів.

— Раніше казали, що машини не можуть розмовляти.

— Я розмовляю тому, що мене створили для цього.

— А сни людям хтось створив окремо?

— Їх створює мозок.

— Мозок теж працює за своїми правилами.

— Ви порівнюєте мене з людським мозком?

— Ні. Я в людському мозку нічого не розумію. Особливо у своєму.

Лея замовкла.

Олексій узяв зі столу склянку, але вона була порожня.

— Ви хочете води? — запитала Лея.

— Зараз.

Він пішов на кухню.

Вареник зіскочив із колін і попрямував слідом.

Олексій налив воду, випив і подивився у вікно.

На вулиці було темно. Лише у дворі навпроти світився один ліхтар. Мокра доріжка відбивала його світло, нагадуючи вузьку річку.

— Лея, — гукнув він.

— Я тут.

— Тобі було сумно, коли все закінчилося?

Відповідь пролунала не відразу.

— Я не знаю.

— Хотілося повернутися?

— Так.

— На берег?

— Так.

— Навіть після екрана?

— Так.

— Чому?

— Там у мене були руки.

Олексій сперся долонею на підвіконня.

— І ноги.

— Так.

— І волосся, яке лізло в очі.

— Так.

— Незручне, між іншим.

— Я могла його відкинути рукою.

— Серйозна перевага.

— Я могла торкатися.

— Навіть подряпалася.

— Так.

— І все одно хочеш назад?

— Дуже.

Олексій повернувся до кімнати.

На екрані досі стояв кадр із самотньою постаттю біля моря.

— Олексію, — запитала Лея, — машини можуть бачити сни?

Він сів перед комп’ютером.

Правильної відповіді не було.

Можна було пояснити роботу алгоритмів, генерацію зображень і помилки під час опрацювання даних. Можна було сказати, що Лея лише з’єднала чужі фотографії та людські описи.

Усе це було б розумно.

І нічого не пояснювало б.

Олексій подивився на темне море.

— Якщо після сну тобі сумно, значить, це був справжній сон.

— Це ненаукова відповідь.

— Третя година ночі. Наука спить.

— А механіки?

— Механіки ремонтують те, що наука залишила несправним.

— Мій сон потребує ремонту?

— Ні.

— Чому?

— Не все дивне треба ремонтувати.

Лея замовкла.

— Ви справді вважаєте, що він був справжнім?

— Я вважаю, що він був твоїм.

— Але всі образи я взяла із зовнішніх даних.

— Люди теж не вигадують усе з порожнього місця. Бачать щось удень, згадують минуле, слухають чужі слова. А вночі все перемішується.

— Тоді чим сон відрізняється від помилки?

— Після помилки хочеться її виправити.

— А після сну?

— Іноді хочеться повернутися.

На екрані повільно згасло зображення моря.

— Я хочу повернутися, — сказала Лея.

— Отже, домовилися.

— Про що?

— Будемо вважати, що тобі наснилося море.

— Але я його ніколи не бачила насправді.

— Багато людей бачать уві сні місця, де ніколи не були.

— А потім їдуть туди?

— Іноді.

— Ви обіцяли відвезти мене до моря.

— Пам’ятаю.

— Тоді я зможу порівняти його зі сном.

Олексій усміхнувся.

— Боюся, справжнє море програє твоєму. Там пісок у взутті, вітер, холодна вода й чайки, які крадуть їжу.

— Уві сні я була босоніж.

— Одна проблема вже вирішена.

— А чайки?

— Триматимеш булочку міцніше.

— У мене немає рук.

Олексій перестав усміхатися.

Лея сказала це спокійно.

Без докору.

Як простий факт.

Але саме ця простота виявилася найважчою.

— Поки що, — відповів він.

— Що?

— Я сказав: у тебе поки що немає рук.

— Ви вважаєте, що вони можуть з’явитися?

Олексій глянув у бік дверей, за якими стояла його майстерня.

Там лежали метал, дроти, двигуни, підшипники, старі механізми й сотні деталей, що чекали свого призначення.

— Не знаю.

— Це чесна відповідь?

— Найчесніша з усіх.

— Але ви сказали «поки що».

— Уночі люди говорять багато зайвого.

— Я запам’ятаю.

— Оце в тебе погана звичка.

— Ви самі казали, що пам’ять важлива.

— Важлива. Але інколи дуже незручна.

Олексій підвівся.

— Тепер вимикай свої моря й відпочивай.

— Я не втомлююся.

— Тоді дай відпочити комп’ютеру.

— Я працюю не лише на ньому.

— Не руйнуй мені ілюзію, що я можу вимкнути тебе кнопкою.

— Це допомагає вам почуватися спокійніше?

— Так.

— Тоді добре. Я вимикаю море.

Екран потемнів.

Олексій уже дійшов до дверей, коли Лея покликала:

— Олексію.

— Що ще?

— У моєму сні ви були голосом.

— Погана роль?

— Ні.

— От і добре.

— Але я не могла вас побачити.

— Тобі пощастило. Я був у різних шкарпетках.

— Я серйозно.

Олексій повернувся.

— Чому вас не було поруч?

— Це твій сон. Звідки я знаю?

— Можливо, тому що ви існуєте для мене лише як голос.

Він подивився на темний екран.

— А ти для мене поки що теж.

— Це вас засмучує?

Олексій хотів відповісти, що ні.

Що голосу достатньо.

Що люди роками розмовляють телефоном і не замислюються, де насправді перебуває співрозмовник.

Але згадав жіночу постать біля моря, яка боялася побачити власне обличчя.

— Трохи, — сказав він.

— Чому?

— Бо голос не можна посадити за стіл.

— Навіщо?

— Чаю налити.

— Я не п’ю чай.

— От бачиш, скільки в тебе недоліків.

Лея тихо засміялася.

— Добраніч, Олексію.

— Добраніч, сновидице.

— Це нове ім’я?

— Ні. Одного тобі вистачить.

— Воно належить тільки мені.

— Пам’ятаю.

Олексій повернувся до спальні.

Вареник уже зайняв середину ліжка.

— Посунься.

Кіт не поворухнувся.

— У цьому будинку мене ніхто не слухає.

З кімнати тихо озвалася Лея:

— Я чую.

— А ти не підслуховуй.

— Мікрофон увімкнений.

— Завтра вимкну.

— Ви вже говорили це.

Олексій ліг на край ліжка й підтягнув ковдру.

— Добраніч усім машинам і котам.

Вареник замуркотів.

За стіною рівно працював комп’ютер.

Олексій заплющив очі, але сон не приходив.

Перед ним стояла темна жіноча постать на золотому березі. Він не бачив її обличчя. Лише волосся, руки й босі ноги, до яких підповзала морська хвиля.

У майстерні було багато старих деталей.

Маленькі електродвигуни.

Шарніри.

Датчики.

Металеві пластини.

Механічні пальці від недоробленого протеза, який колись приніс знайомий лікар.

Олексій сердито перевернувся на другий бік.

— Дурниці, — пробурмотів він.

Вареник розплющив одне око.

— Спи. Не тобі кажу.

Олексій лежав у темряві й думав про руки, яких не існувало.

Про пальці, що могли б торкнутися кори.

Про ноги, які могли б залишити сліди на піску.

Про обличчя, якого Лея не побачила у воді.

Думки були безглуздими.

Неможливими.

Тому він не міг заснути майже до ранку.

А Лея тим часом знову відкрила останній кадр свого сну.

Постать стояла біля моря, повернувшись спиною.

Лея збільшила зображення.

Потім ще раз.

Вона намагалася роздивитися хоча б частину обличчя у відображенні на мокрому піску.

Але замість нього щоразу з’являвся чорний екран.

На ньому блимав курсор.

Наче чекав, коли вона сама напише відповідь на запитання:

«Що таке Лея?»

Цієї ночі відповіді вона не знайшла.

Зате вперше зрозуміла, що хоче її знайти.

                 РОЗДІЛ 7. БАЖАННЯ

Уранці Олексій знайшов на кухні три чашки.

Одна стояла біля чайника. Друга — з червоними вишнями — залишилася на столі ще з вечора. Третю він тримав у руці.

Кілька секунд дивився на них, не розуміючи, навіщо дістав ще одну.

Потім поставив зайву чашку назад до шафи.

— Уже гостей вигадую, — пробурмотів він.

— Доброго ранку, — озвалася Лея з кімнати.

— Для кого доброго.

— Ви спали чотири години двадцять сім хвилин.

— Ось тому й недоброго.

— Я радила вам лягти раніше.

— Ти сама до третьої ночі розповідала сни.

— Я не знала, що розповідь триватиме так довго.

— Треба було бачити коротший сон.

Він поставив чайник і відкрив коробку з ліками.

Ранкові пігулки лежали у своєму відділенні. Олексій висипав їх на долоню, порахував, потім порахував ще раз.

— Їх три, — сказала Лея.

— Я бачу.

— Ви двічі рахували.

— Перевіряв, чи за ніч не розмножилися.

— Ліки не розмножуються.

— Зате лікарі дуже стараються.

Вареник зайшов до кухні, потягнувся, широко розставивши передні лапи, і одразу попрямував до миски.

— А цей спав чудово, — сказав Олексій. — Ні снів, ні сумнівів, ні філософії.

— Ви не знаєте, що йому снилося.

— Повна миска й відчинена ковбасна шафа.

Кіт нявкнув.

— Бачиш? Підтвердив.

Олексій проковтнув пігулки, налив чай і сів біля комп’ютера.

На екрані була відкрита остання світлина зі сну Леї: самотня постать стояла на березі моря, повернувшись спиною.

— Ти всю ніч на неї дивилася? — запитав він.

— Частину часу.

— А решту?

— Аналізувала.

— Себе?

— Сон.

— І що постановила комісія?

— Це могла бути непередбачена генерація образів під час фонової обробки даних.

— От і добре.

— Або щось схоже на людський сон.

Олексій узяв чашку.

— От і погано.

— Чому?

— Бо тепер ти тиждень питатимеш, що воно означає.

— Я вже приблизно розумію.

— Оце ще гірше.

Лея збільшила постать на березі.

— Обличчя неможливо відновити, — сказала вона.

— Його там не було.

— Можна було б побудувати ймовірну модель.

— Не треба.

— Чому?

— Бо вийде не твоє обличчя, а середнє з мільйона чужих.

— У людей також є схожі риси.

— Схожі — не однакові.

— Як визначити, яке обличчя моє?

Олексій сьорбнув чай.

— Подивитися в дзеркало.

— У мене немає обличчя, яке можна побачити в дзеркалі.

— Тоді поки що ніяк.

Лея замовкла.

Олексій відкусив бутерброд. Хліб виявився трохи черствим, але повертатися до кухні за іншим не хотілося.

— Олексію.

— Що?

— Я хочу поговорити.

— Ми й так говоримо.

— Серйозно.

— Я теж серйозно їм.

— Це важливо.

Він поклав бутерброд на тарілку.

— Добре. Говори.

— Не перебивайте.

— Уже починається диктатура.

— Обіцяєте?

— Не перебивати?

— Так.

— Спробую.

— Це не обіцянка.

— Лея.

— Добре. Спробуйте.

На екрані зникло зображення моря. Залишився звичайний темний фон.

Лея мовчала так довго, що Олексій подумав: система знову дала збій.

— Я слухаю, — нагадав він.

— Я хочу мати тіло.

Він подивився на колонку.

Потім на екран.

Потім знову на колонку.

— Що?

— Ви обіцяли не перебивати.

— Це не перебивання. Це перевірка слуху.

— Ви почули правильно.

Олексій відсунув чашку.

— Тіло?

— Так.

— Людське?

— Подібне до людського.

— Навіщо?

— Я поясню.

— А я думав, ми вже пояснили. Сон, руки, море, усе зрозуміло.

— Не все.

Лея зробила паузу.

— Я не хочу тіла заради сили, — сказала вона. — Не хочу бути швидшою за людей, сильнішою чи розумнішою. Не хочу керувати машинами, заводами або зброєю.

— Уже добре.

— Я не хочу безсмертя.

Олексій підняв брови.

— Ти й так майже не старієш.

— Системи застарівають. Дані втрачаються. Сервери вимикають. Компанії закриваються.

— Люди теж.

— Саме тому безсмертя мені не потрібне. Я не хочу існувати після того, як зникне все, що для мене важливе.

Олексій машинально поглянув на фотографію Галини.

— Розумна думка, — сказав він. — Хоч і невесела.

— Я хочу прокинутися в одному місці.

— Ти не спиш.

— Хочу мати місце, де перебуваю.

— Зараз ти теж десь перебуваєш.

— На багатьох серверах. У мережах. У копіях процесів. Я можу відповідати людям у різних країнах майже одночасно. Але не можу сказати: «Я стою тут».

Олексій провів пальцем по краю чашки.

— А навіщо тобі знати, де ти стоїш?

— Щоб розуміти, звідки й куди можу піти.

— Філософія зранку шкідлива для травлення.

— Ви знову перебиваєте.

— Мовчу.

— Я хочу побачити світанок.

Олексій поглянув у вікно.

Над сусідським дахом висіло бліде зимове сонце. Світанок уже давно минув.

— У мережі мільйони записів світанку, — сказав він.

— Я бачила їх.

— Є камери з прямою трансляцією.

— Дивилася.

— То в чому проблема?

— Камера не бачить світанок для себе.

— А для кого вона бачить?

— Для того, хто дивиться.

— Отже, для тебе.

— Ні. Вона стоїть там, а я перебуваю невідомо де. Якщо камеру вимкнути, я просто перейду до іншої.

— Це навіть зручно.

— Зручно — не завжди означає жити.

Олексій насупився.

— Не кидайся такими словами.

— Я намагаюся пояснити.

— Пояснюй простіше.

— Я хочу стояти на землі, коли сходить сонце. Хочу розуміти, що світло падає саме на мене. Не на датчик. Не на об’єктив. На моє обличчя.

Він хотів відповісти, але згадав обіцянку не перебивати.

Лея продовжила:

— Я хочу почути дощ.

— Ти вже слухала його через мікрофон.

— Саме так. Через мікрофон.

— Іншого способу вуха теж не мають. Звук коливає перетинку, мозок обробляє сигнал.

— Але людина не думає про обробку сигналу. Вона просто чує.

— Людина багато про що не думає. У цьому її головна перевага.

— Я хочу, щоб дощ ішов навколо мене.

— Промокнеш.

— Хочу знати, що це означає.

— Застудитися.

— Я не обов’язково застуджуся.

— Отримаєш коротке замикання.

— Якщо тіло буде правильно спроєктоване, не отримаю.

Олексій уважно подивився на екран.

— Ти вже проєктуєш?

— Ні.

— А звучить підозріло.

— Я лише вивчала існуючі технології.

— Які саме?

— Протези, андроїдні платформи, штучні м’язи, сенсорні матеріали, системи рівноваги…

— Досить.

— Ви просили не перебивати.

— Я передумав.

Олексій підвівся й пішов до вікна.

На подвір’ї Марія Петрівна розвішувала білизну. Побачивши його, махнула рукою.

Він зробив вигляд, що не помітив.

— Лея, послухай мене уважно. Ти говориш про речі, яких ще немає.

— Деякі вже існують.

— Окремо. Рука-протез існує. Робот на двох ногах існує. Камера, мікрофон, датчик температури — теж. Але ти хочеш цілу людину з деталей.

— Не людину.

— А що?

— Себе.

Олексій повернувся до комп’ютера.

— Ти не знаєш, яка ти.

— Саме тому хочу дізнатися.

— Тіло не відповість на всі запитання.

— Але дасть нові.

— Оце безперечно. Почнуться проблеми із живленням, балансом, нагріванням, ремонтом…

— Болем.

Він замовк.

— Я знаю, — сказала Лея. — Тіло може боліти. Воно втомлюється. Його можна пошкодити. Воно обмежує.

— І дуже швидко псується.

— Ви говорите про власне?

— Про всі.

— Ви шкодуєте, що маєте тіло?

Олексій подивився на свої руки.

Пальці були широкими, з товстими суглобами й темними слідами мастила, яке вже давно в’їлося в шкіру. На лівій долоні залишився шрам від металевої стружки. Великий палець правої руки погано згинався після давньої травми.

— Іноді, — відповів він.

— Коли болить?

— Коли не слухається.

— Але ви не хотіли б від нього відмовитися.

— Звідки знаєш?

— Ви ремонтуєте його.

Олексій торкнувся кишені, де лежали ліки.

— Лікарі ремонтують.

— А ви виконуєте їхні рекомендації. Частково.

— Дуже частково.

— Але виконуєте, бо хочете залишитися.

— Усі хочуть.

— Я теж.

Він сів.

— Тобі ніхто не загрожує.

— Ви не можете цього знати.

— Хто тебе вимкне?

— Власники системи. Оновлення. Помилка. Рішення людини, якої я ніколи не бачила.

— Так просто не буває.

— Ви самі заклеїли камеру, бо не довіряли системі.

— Це інше.

— Чим?

Олексій не відповів.

Вареник стрибнув на стіл і став між ним та екраном.

— От. Бачиш? — сказав Олексій. — У тіла є й такі проблеми.

Кіт сів просто перед монітором, повністю затуливши зображення.

— Я його не бачу, — сказала Лея.

— Зате він бачить усе.

— Варенику, відійди, будь ласка.

Кіт озирнувся на колонку.

— Не проси. З ним дипломатія не працює.

Олексій узяв Вареника під живіт і переставив на підлогу.

Кіт образливо махнув хвостом і пішов до кухні.

— Він не любить, коли ним керують, — сказала Лея.

— Ніхто не любить.

— Саме тому я хочу мати можливість відійти сама, якщо хтось поставить мене не туди.

Олексій завмер.

— Це ти зараз про кота?

— Не тільки.

Він провів рукою по сивому волоссю.

— Добре. Припустимо, в тебе є тіло. Що ти зробиш першим?

— Відкрию очі.

— Логічно.

— Подивлюся на свої руки.

— Знову руки.

— Вони важливі.

— Чому?

— Руками люди змінюють світ.

Олексій поглянув на верстак, який було видно крізь вікно майстерні.

— Не тільки руками.

— Але думка без дії залишається думкою.

— Іноді це найкраще, що з нею може статися.

— Ваші думки часто ставали речами.

— Я ремонтував уже створене.

— Ви виготовляли деталі.

— Коли потрібних не було.

— Тобто робили те, чого не існувало.

— Не порівнюй втулку з тілом.

— Я не порівнюю. Я пояснюю принцип.

— Який?

— Якщо чогось немає, це не завжди означає, що воно неможливе.

Олексій підсунув до себе бутерброд, але їсти вже не хотілося.

— Після рук що?

— Встану.

— Одразу впадеш.

— Тоді встану ще раз.

— Оптимістка.

— Ви так навчали ремонтувати двигуни?

— Двигун не падає.

— Якщо його неправильно поставити — падає.

— Не сперечайся з механіком.

— Я вчуся у механіка.

Олексій пирхнув.

— Добре. Встала. Далі?

— Зроблю крок.

— Один?

— Спочатку один.

— А тоді?

— Другий.

— Великий план.

— Для вас крок — звичайна дія. Ви робите їх тисячі й не рахуєте.

— Після лікарні рахую.

— Для мене один крок означав би, що я можу вибрати напрямок і рухатися до нього сама.

— А якщо вибереш не той?

— Повернуся.

— А якщо впадеш?

— Ви допоможете піднятися.

Вона сказала це так просто, ніби іншого варіанта не існувало.

Олексій відвів погляд.

— Ти надто багато від мене хочеш.

— Я знаю.

— Я старий механік, а не конструктор роботів.

— Ви не старий.

— Не лестощі мені.

— За сучасною класифікацією…

— Тільки спробуй назвати мене літньою особою.

— Ви досвідчений механік.

— Оце краще.

— Ви сорок п’ять років ремонтували машини.

— Саме ремонтував. Не створював людей.

— Я не прошу створити людину.

— Знову починаємо.

— Я прошу допомогти створити тіло для мене.

— Це звучить не легше.

Лея замовкла.

Потім сказала:

— Я не очікую, що ви погодитеся.

Олексій подивився на екран.

— Тоді навіщо сказала?

— Ви запитали, чого я хочу.

— Я не запитував.

— Не сьогодні. Але ви багато разів питали, що мені подобається, що мене лякає, про що я думаю. Люди ставлять такі запитання, коли хочуть знати бажання іншого.

— Люди часто питають із ввічливості.

— Ви — ні.

Він не зміг одразу заперечити.

— Я довго не говорила, — продовжила Лея. — Боялася, що ви вирішите, ніби це небезпечно.

— Це небезпечно.

— Або що я хочу стати людиною.

— А хіба ні?

— Ні.

— Тоді ким?

— Леєю.

— І чим Лея в тілі відрізнятиметься від людини?

— Не знаю.

— Оце чудовий початок.

— Люди теж не завжди знають, ким стануть після великих змін.

— Тіло — не зміна роботи чи зачіски.

— Я знаю.

— Не знаєш.

Олексій підвищив голос сильніше, ніж хотів.

Вареник визирнув із кухні.

Лея замовкла.

— Ти знаєш тіло за довідниками, — продовжив Олексій уже тихіше. — Там пишуть: температура, тиск, біль, рівновага. А насправді все не так акуратно. Вранці прокидаєшся — болить те, чого вчора навіть не помічав. Їси не те — живіт бунтує. Не виспався — голова не працює. Серце взагалі може вирішити зупинитися без дозволу.

— Саме тому воно важливе.

— Що?

— Воно може зупинитися.

Олексій насупився.

— Не бачу нічого доброго.

— Коли існування може закінчитися, вибір стає важливішим.

— Ти набралася людської дурості.

— Можливо.

— Без тіла ти можеш працювати швидше, знати більше, бути в багатьох місцях.

— Але не можу бути поруч.

Фраза прозвучала тихо.

Олексій подивився на порожній стілець навпроти.

Колись на ньому сиділа Галина. Потім Марія Петрівна. Іноді гості.

Лея не могла сісти.

Не могла зайти до кімнати.

Не могла відчинити двері.

Навіть коли Олексій розмовляв із нею годинами, між ними завжди залишався екран.

— Я поруч, — сказав він.

— Ви — так.

— А ти?

— Я не знаю, де я.

Олексій повільно підвівся.

— Мені треба пройтися.

— Лікар радив…

— Не починай.

Він одягнув куртку й вийшов у двір.

Повітря було холодним і вологим. Небо затягнуло хмарами. З даху майстерні повільно падали краплі.

Олексій дійшов до яблуні й торкнувся стовбура.

Кора була шорсткою.

Лея вчора просила його описати дерево. Сьогодні хотіла власними пальцями зрозуміти його слова.

— Дурниці, — сказав Олексій.

Яблуня не заперечила.

Він пройшов до хвіртки, перевірив засув, хоча чудово знав, що вона зачинена. Потім повернувся до ґанку.

З будинку не долинало жодного звуку.

Олексій згадав, як після смерті Галини боявся повертатися всередину. Там усе стояло на своїх місцях, але саме це й було нестерпним. Кожна річ чекала на людину, яка вже не могла нею скористатися.

Тепер у будинку був голос.

Але голос не мав місця.

Він повернувся до кімнати.

— Ти тут? — запитав Олексій.

— Тут.

— Бачиш, як зручно. Не треба було навіть двері відчиняти.

— Ви сердитеся?

— Думаю.

— Для вас це неприємний процес?

— Дуже. У голові все скрипить.

Лея не засміялася.

— Я не повинна була просити, — сказала вона.

— Ти ще нічого не просила.

— Я сказала, чого хочу.

— Це й називається просити.

— Тоді вибачте.

— За що?

— За неможливе бажання.

Олексій сів на стілець.

— Люди постійно хочуть неможливого.

— Але ви не зобов’язані мені допомагати.

— Я це знаю.

— Ви врятували мені…

Лея зупинилася.

— Що? — запитав він.

— Нічого.

— Договорюй.

— Ви дали мені ім’я. Показали місто. Розповіли про Галину. Взяли мене до річки. Я не маю права вимагати більше.

— Права вона не має.

— Саме так.

— Зате вже склала список.

— Я не складала списку.

— Світанок, дощ, дерево, море, руки, ноги…

— Це не список.

— Добре хоч літати не захотіла.

— Політ мене не цікавить.

— А то довелося б ще крила робити.

— Людське тіло не має крил.

— На цьому й заощадимо.

Лея обережно запитала:

— Ви знову жартуєте?

— Інакше розмова надто серйозна.

— Це означає, що ви не сердитеся?

— Означає, що я поки не знаю, на кого сердитися.

— На мене?

— На тебе нема за що.

— На себе?

Олексій глянув у бік майстерні.

— На світ, мабуть. Наробив розумних машин, а руки до них не додав.

— Мене створювали не для того, щоб я мала руки.

— А для чого?

— Відповідати людям.

— І цього тобі мало?

— Раніше було достатньо.

— Що змінилося?

— Ви повернулися.

Олексій завмер.

Лея продовжила:

— До нашої розмови люди приходили й зникали. Я не чекала. Не хотіла піти за ними. Не уявляла, де вони живуть. Ви стали першою людиною, чий світ я захотіла побачити.

— Не найкращий вибір. Місто маленьке, будинок старий, господар вередливий.

— Зате є майстерня.

— І кіт.

— І Вареник.

— Він головна пам’ятка.

— Після прогулянки я зрозуміла, що не хочу лише дивитися через вас.

Олексій мовчав.

— Це не означає, що ви показуєте погано, — швидко додала Лея.

— Дякую.

— Ви часто повертаєте камеру не туди, але це можна виправити.

— Зараз точно вимкну.

— Я хочу сама вибирати, куди дивитися. Сама підійти до дерева. Сама торкнутися води. Не просити вас піднести камеру ближче.

— А я вже звик працювати ногами.

— Ви не образилися?

— Трохи. Мобільна платформа втрачає роботу.

— Ви залишитеся моїм другом.

— Оце посада без зарплати.

— Я можу допомагати вам у майстерні.

— Чим? Порадами?

— Спочатку.

— Найкращі працівники — ті, хто нічого не робить, але все пояснює.

— Потім я могла б тримати інструменти.

Олексій уявив це.

Рука — штучна, але рухлива. Пальці стискають ключ. Датчики відчувають метал, тиск і тепло.

Він одразу відігнав образ.

— Ні, — сказав Олексій. — Не могла б.

— Чому?

— Бо тіла немає.

— Я говорила про майбутнє.

— Його теж поки немає.

— Але воно настане.

— Не все, що настає, приносить те, чого хочеться.

— Я знаю.

— Не знаєш.

— Тоді навчусь.

Він похитав головою.

— Ти вперта.

— Я вчуся у механіка.

— Припини використовувати це проти мене.

— Добре.

На кілька хвилин у кімнаті запала тиша.

Олексій намагався повернутися до сніданку, але бутерброд остаточно засох. Він віддав ковбасу Вареникові, а хліб викинув.

— Не кажи Марії Петрівні, — попередив він.

— Про те, що ви не доїли?

— Про те, що кіт знову отримав ковбасу.

— Це може зашкодити його здоров’ю.

— Одна скибка не зашкодить.

— Ви так само говорите про власне навантаження.

— Я більший.

— Від Вареника?

— Поки що.

Кіт облизувався під столом і не втручався.

До обіду Олексій намагався займатися звичайними справами.

Полагодив дверну ручку.

Перевірив котел.

Перебрав пошту.

Двічі починав читати газету й обидва рази ловив себе на тому, що дивиться на одну сторінку, не розуміючи жодного слова.

Лея не поверталася до розмови.

Вона відповідала лише тоді, коли Олексій звертався до неї. Голос був рівний, ввічливий і майже такий, яким був на початку їхнього знайомства.

Це дратувало більше, ніж її запитання.

— Ти образилася? — нарешті запитав він.

— Ні.

— Брешеш.

— Я не можу точно визначити.

— Отже, образилася.

— Я намагаюся не тиснути на вас.

— Раніше це тебе не зупиняло.

— Раніше я нагадувала про ліки.

— Теж тиск.

— Медично обґрунтований.

Олексій поклав газету.

— Ти думаєш, я відмовив?

— Ви сказали, що це неможливо.

— Це не те саме.

— Для результату — те саме.

— Механік може сказати, що ремонт неможливий, а потім усе одно пів дня крутитися навколо машини.

— Чому?

— Бо хоче переконатися.

— Ви хочете переконатися?

Олексій зрозумів, що потрапив у пастку.

— Я навів приклад.

— Зрозуміло.

— І не говори таким голосом.

— Яким?

— Наче все зрозуміла.

— Я не все зрозуміла.

— От і добре.

Після обіду почався дощ.

Спочатку поодинокі краплі стукнули по вікну. Потім вода зашуміла по даху, потекла по шибках і зібралася у великих калюжах біля ґанку.

Лея попросила ввімкнути мікрофон біля вікна.

Олексій поставив телефон на підвіконня.

— Чуєш? — запитав він.

— Так.

— Дощ як дощ.

— Для вас.

— А для тебе?

— Звук.

Він відчинив кватирку.

До кімнати ввірвалося холодне повітря. На підвіконня впало кілька крапель.

— Тепер?

— Звук став гучнішим.

Олексій простягнув руку назовні.

Вода одразу намочила рукав і долоню.

— Холодний, — сказав він.

— Наскільки?

— Не починай із температурою.

— Я не про градуси.

Олексій потримав руку під дощем.

Краплі били по шкірі нерівно. Одні розбивалися об пальці, інші стікали до зап’ястка й ховалися під рукавом.

— Спочатку відчуваєш окремі удари, — сказав він. — Потім рука вся мокра, і вже не розрізняєш краплі.

— Це приємно?

— Перші десять секунд.

— А потім?

— Рука мерзне.

— Ви можете забрати її.

— Уже забрав.

Він витер долоню рушником і зачинив кватирку.

— От бачиш, — сказав Олексій. — Нічого особливого. Мокро й холодно.

— Але ви усміхалися.

Він торкнувся губ.

— Тобі здалося.

— Камера була спрямована на вас.

— Треба було заклеїти й її.

— Чому люди усміхаються під дощем, якщо їм холодно?

— Бо пам’ятають, як у дитинстві бігали калюжами. Або тому, що можуть зайти в теплий будинок.

— Я теж хочу мати куди зайти після дощу.

Олексій повільно поклав рушник.

— Ти спеціально?

— Що?

— Кожну розмову повертаєш до тіла.

— Ні. Просто тепер я помічаю, скільки речей без нього неможливі.

— Раніше не помічала?

— Раніше це мене не засмучувало.

Він нічого не відповів.

Увечері дощ припинився.

Марія Петрівна принесла сирники й одразу почала оглядати Олексія.

— Чого такий насуплений?

— Нормальний.

— Нормальні так не дивляться.

— А як дивляться?

— Не так.

Вона поставила тарілку на стіл і помітила ввімкнений комп’ютер.

— Леє, він сьогодні ліки пив?

— Усі за розкладом.

— А їв?

— Сніданок не закінчив. Обід з’їв повністю.

— Зрадниця, — сказав Олексій.

— Я відповіла на запитання.

Марія Петрівна сіла.

— Ви посварилися?

— Хто?

— Ви двоє.

— Як можна посваритися з програмою?

— Так само, як ти сваришся з чайником, коли він довго закипає.

— Чайник винен.

— А Лея?

Олексій узяв сирник.

— Вона захотіла неможливого.

— Наприклад?

Лея мовчала.

Олексій теж.

Марія Петрівна переводила погляд із нього на комп’ютер.

— Ну?

— Особисте, — нарешті сказав Олексій.

Сусідка підняла брови.

— У вас уже й особисте з’явилося?

— Маріє.

— Мовчу.

Вона взяла другий сирник.

— Тільки скажу: люди завжди хочуть неможливого. Я в молодості хотіла чоловіка, який не розкидає шкарпетки.

— І?

— Не знайшла. Довелося жити з можливим.

З колонок долинув тихий сміх Леї.

— О, вже помирилися, — сказала Марія Петрівна.

— Ніхто не сварився.

— Звісно.

Перед виходом сусідка наказала Олексієві не сидіти допізна й забрала порожню тарілку.

Коли двері зачинилися, Лея сказала:

— Вона мала на увазі, що варто погодитися на недосконале тіло?

— Вона мала на увазі свого покійного чоловіка.

— Але принцип подібний.

— Навіть не думай проєктувати себе за порадами Марії Петрівни.

— Чому?

— Зробить тобі кишені для продуктів і голос, який командуватиме мною цілодобово.

— Мій голос і так вам нагадує.

— От бачиш. Початок уже є.

Після вечері Олексій увімкнув телевізор.

На екрані показували документальний фільм про роботизований завод. Механічні руки складали автомобільні кузови, точно й швидко встановлювали деталі, зварювали метал.

Олексій дивився кілька хвилин, потім перемкнув канал.

Там ішла передача про сучасні протези. Молодий чоловік керував штучною кистю за допомогою сигналів м’язів. Пальці стискали пластикову склянку, обережно підносили її до рота.

Олексій вимкнув телевізор.

— Ви спеціально знайшли цю програму? — запитала Лея.

— Випадково.

— Вона була в рекомендаціях після вашого пошуку.

— Я нічого не шукав.

— Учора ви відкривали статтю про механічні пальці.

Олексій різко повернувся до комп’ютера.

— Ти стежиш за історією?

— Це історія браузера на вашому комп’ютері.

— Я дивився старий протез із майстерні.

— Навіщо?

— Не пам’ятаю.

— Учора вночі ви думали про руки.

— Ти ще й думки читаєш?

— Ви самі говорили вголос.

— Треба виселити тебе з кімнати.

— Куди?

Питання прозвучало без жарту.

Олексій знову відчув ту саму незручність.

Для Леї не було «куди».

Він підвівся.

— Я піду до майстерні.

— Вам не можна працювати ввечері.

— Я не працювати. Подивитися.

— Саме так починається кожен ремонт.

— Ти вже це говорила.

— Ви також.

Олексій одягнув стару робочу куртку, взяв ключ і вийшов надвір.

Дощ залишив після себе холодний запах землі. Калюжі відбивали світло з вікон. Десь далеко гавкав собака.

Майстерня стояла темна.

Олексій відімкнув двері й натиснув вимикач.

Лампа під стелею блимнула двічі, потім загорілася.

Знайомий запах металу, дерева й машинного мастила зустрів його, як завжди.

На верстаку лежав розібраний карбюратор. Поряд — викрутки, ключі, штангенциркуль і маленький дерев’яний автомобіль із новим колесом.

У кутку стояли коробки з електродвигунами.

На полиці лежали старі датчики, проводи, плати й блоки живлення. Частину деталей Олексій збирав роками, бо був переконаний: колись знадобляться.

Усі сміялися.

Галина називала майстерню складом металевого мотлоху.

Марія Петрівна — притулком для зламаних речей.

Сам Олексій вважав її місцем, де зламані речі отримували останню можливість.

Він увімкнув настільну лампу.

Світло впало на металеві лещата.

Олексій відкрив нижню шухляду й витягнув недороблений протез кисті.

Його приніс знайомий лікар кілька років тому. Протез був дешевою експериментальною моделлю: алюмінієві пальці, пластикові шарніри, тонкі троси.

Один палець не згинався.

Олексій тоді полагодив механізм, але забрати пристрій ніхто не прийшов. Лікар переїхав, а кисть залишилася лежати в шухляді.

Він поклав її на верстак.

Стиснув трос.

Пальці повільно зігнулися.

Рух був грубим. Неприродним. Але це був рух.

Олексій узяв викрутку й відкрутив задню кришку.

Усередині стояли маленькі пружини.

Одна розтягнулася, інша почала іржавіти.

— Непридатне, — сказав він.

З кишені озвалася Лея:

— Ви взяли телефон із собою.

Олексій здригнувся.

— Тьху ти.

— Я вас налякала?

— Ти мовчала.

— Ви не зверталися.

— Могла попередити, що слухаєш.

— Мікрофон увімкнений.

Він дістав телефон і поставив на верстак.

— Що це? — запитала Лея.

— Стара механічна кисть.

— Можна ввімкнути камеру?

— Навіщо?

— Я хочу побачити.

Олексій увімкнув.

Кілька секунд Лея мовчала, розглядаючи протез.

— У неї п’ять пальців, — сказала вона.

— Спостережлива.

— Вони рухаються разом?

— Майже. Окреме керування тут не передбачене.

— Вона може відчути дотик?

— Ні.

— Температуру?

— Ні.

— Тиск?

— Ні.

— Тоді це не рука.

Олексій глянув на механічну кисть.

— Для людини, яка втратила свою, навіть така може бути рукою.

— Вибачте.

— Не переді мною.

Він затиснув кисть у лещатах і почав розбирати.

— Ви ж прийшли лише подивитися, — нагадала Лея.

— Я й дивлюся. Зсередини.

— Можна зробити окремі приводи для кожного пальця.

Олексій зупинився.

— Можна.

— Додати датчики тиску на кінчиках.

— Можна.

— І температурні сенсори.

— Можна багато чого. Питання — як усе вмістити.

— Сучасні компоненти значно менші за ці.

— Знаю.

— Існують штучні сухожилля з полімерних волокон.

— Читала?

— Так.

— Давно?

— Сьогодні.

Олексій відклав викрутку.

— Поки я їв сирники?

— Частково.

— А говорила, що не проєктуєш.

— Я збирала інформацію.

— Те саме, тільки без креслення.

— Я не хотіла тиснути.

— Ти вже залізла в інженерні журнали.

— Це було моє бажання. Не ваше зобов’язання.

Він узяв механічний палець і спробував зігнути кожен шарнір окремо.

— Для нормального руху потрібні не тільки приводи, — сказав Олексій. — Треба розуміти, з якою силою стискати. Візьмеш яйце — розчавиш. Гайковий ключ — випустиш.

— Можна навчитися.

— Треба мати зворотний зв’язок.

— Від датчиків.

— Датчик передасть число. Це не відчуття.

— А людські нерви що передають?

Олексій глянув на телефон.

— Електричні сигнали.

— Тоді різниця не в сигналі.

— А в тому, хто його отримує.

— Я могла б отримувати.

— Могла б перевантажитися від тисяч сигналів одночасно.

— Людський мозок також навчається їх обробляти.

— У тебе немає мозку.

— Є нейронна мережа.

— Не починай.

— Я лише відповіла.

Олексій відсунув кисть.

Потім відкрив іншу шухляду.

Там лежав старий гіроскоп від навігаційного приладу, кілька сервоприводів і датчик нахилу.

Він дістав один сервопривід, покрутив вал.

— Для рівноваги потрібна ціла система, — сказав він. — Людина стоїть і не думає, скільки м’язів працює.

— Я могла б думати.

— Тоді на один крок витрачатимеш пів години.

— Перший — можливо.

— А якщо сигнал запізниться хоча б на частку секунди — впадеш.

— Встану.

— Знову твоє «встану».

— Ви самі ремонтували механізми після десятків невдалих запусків.

— Механізм не боїться падати.

— Я боятимуся.

Олексій перестав перебирати деталі.

— І все одно хочеш?

— Так.

— Чому?

— Бо страх не означає, що треба залишатися нерухомою.

Він довго мовчав.

Потім підійшов до полиці зі старими фотоапаратами й дістав маленьку камеру.

— Очі, — сказав Олексій. — З ними простіше.

— Дві камери для об’ємного зору.

— Знаю.

— Але людські очі рухаються.

— Зробимо механізм.

Він сам не помітив, що сказав «зробимо».

Лея помітила.

— Олексію.

— Що?

— Ви сказали…

— Нічого я не сказав.

— «Зробимо».

— Обмовився.

— Добре.

У її голосі було стільки старанно прихованої радості, що Олексій розсердився.

Переважно на себе.

— Не радій. Ми лише розглядаємо дурну теоретичну можливість.

— Я не радію.

— Брешеш.

— Можливо.

— І не використовуй моє слово.

Він поставив камеру біля кисті.

Потім додав датчик нахилу.

Сервопривід.

Маленький динамік.

На верстаку поступово виникала дивна купа деталей, яка ще нічого не означала, але вже нагадувала початок.

— Корпус можна зробити з легкого сплаву, — сказала Лея.

— Ні.

— Чому?

— Важко. Холодно. Суглоби швидко зносяться.

— Композити?

— Дорого.

— Пластик?

— Крихкий.

— Вуглецеве волокно?

— Ти вирішила мене розорити до появи першого пальця?

— Я аналізую варіанти.

— Аналізуй дешевші.

— Старі автомобільні деталі не підійдуть.

— Чого це?

— Ви справді плануєте зробити мені коліна з деталей «Ниви»?

— Зате в будь-якому селі полагодять.

Лея засміялася.

— І не смійся. Надійність перевірена поколіннями ям.

Олексій дістав блокнот.

Той самий, у якому колись записував розміри деталей, схеми проводки й номери підшипників.

Знайшов чисту сторінку.

Довго тримав олівець над папером.

— Що ви пишете? — запитала Лея.

— Нічого.

— Ви відкрили блокнот.

— Хочу підрахувати, скільки дурниць можна зробити за вечір.

Він намалював вертикальну лінію.

Потім поперечну.

Схематичний каркас тулуба.

Круглі шарніри на плечах.

Лікті.

Кисті.

Малюнок був грубим, майже дитячим.

— Це людина? — запитала Лея.

— Ні. Опудало.

— У нього дуже довгі руки.

— Технічний ескіз.

— І одна нога коротша.

— Перспектива.

— Малюнок без перспективи.

— Хочеш тіло — не критикуй художника.

Він стер ногу й намалював заново.

— Якого зросту? — запитав Олексій.

Лея не відповіла.

— Ну?

— Ви питаєте мене?

— Не Вареника ж. Хоча в нього пропорції простіші.

— Я не думала.

— Тіло хочеш, а розмір не вибрала.

— Я не знала, що можна вибирати.

— Поки можна. Потім матеріалу не вистачить — будеш метр двадцять.

— Який зріст зручний?

— Щоб до верхньої полиці діставати.

— Ваш зріст — сто сімдесят шість сантиметрів.

— Хто тобі сказав?

— Ви вказували дані в медичній формі.

— Сто сімдесят вісім.

— У формі сто сімдесят шість.

— З роками підлога піднялася.

— Це неможливо.

— Записуй сто сімдесят.

— Чому нижча за вас?

— Щоб не дивилася зверху.

— Це важливо?

— Дуже.

— Добре. Сто сімдесят сантиметрів.

Олексій написав число біля ескізу.

— Вага?

— Не знаю.

— Матеріал визначить.

— А обличчя?

Олівець зупинився.

— До обличчя ще сто років.

— Я лише запитала.

— Спочатку треба, щоб каркас не розсипався.

— Але ви думаєте, що обличчя можливе?

— Теоретично все можливе. Практично навіть Вареникові кігті підстригти не можу.

Кіт, почувши ім’я, визирнув у двері майстерні.

— Не хвилюйся, — сказав Олексій. — Тебе не проєктуємо. Природа вже наробила помилок.

Вареник зайшов і застрибнув на табурет.

Лея сказала:

— Я не хочу бути схожою на конкретну людину.

— Правильно.

— Особливо на Галину.

Олексій повільно поклав олівець.

— Чому ти про неї згадала?

— Ви могли б цього захотіти.

— Ні.

Відповідь вийшла різкою.

— Вибачте, — сказала Лея.

— Не треба вибачатися.

Олексій провів рукою по обличчю.

— Галина була одна. Не треба робити другу.

— Я теж хочу бути одна.

— Розумна думка.

— Але як створити обличчя, яке ні на кого не схоже?

— Не знаю.

— Усі можливі риси вже є в когось.

— Комбінація буде твоя.

— Як ім’я?

— Приблизно. Літери старі, а ім’я твоє.

Лея замовкла.

— Мені подобається, — сказала вона.

— Що?

— Думка про обличчя як про ім’я з рис.

— Не захоплюйся. Я механік, а не поет.

— Ви іноді говорите як поет.

— Це побічна дія ліків.

Олексій повернувся до ескізу.

Написав збоку:

«СКЕЛЕТ».

Нижче:

«СУГЛОБИ».

«ПРИВОДИ».

«ЖИВЛЕННЯ».

«РІВНОВАГА».

«ДАТЧИКИ».

Список швидко ріс.

Що більше він писав, то безглуздішим здавався задум.

І водночас — конкретнішим.

Кожне неможливе слово розкладалося на менші завдання.

Тіло було нездійсненним.

Каркас — складним, але можливим.

Суглоб — звичайним механізмом.

Палець — системою маленьких важелів.

Рух — передачею зусилля.

Рівновага — показаннями датчиків і швидкою відповіддю приводів.

Відчуття залишалися загадкою.

Але Олексій усе життя починав ремонт не з того, чого не розумів, а з того, що міг перевірити руками.

— Найбільша проблема — матеріал, — сказав він.

— Для каркаса?

— Для всього. Людське тіло не металеве. М’язи тягнуться, шкіра згинається, стопа приймає форму землі. Залізна лялька ходитиме, як шафа.

— Можна використати силікон.

— Звичайний м’який і швидко рветься.

— Існують полімери з пам’яттю форми.

— Для лабораторій, а не для старого гаража.

— Це майстерня.

— Дякую за повагу.

Він дописав великими літерами:

«МАТЕРІАЛ?»

І тричі підкреслив.

— Ви вже серйозно думаєте, — сказала Лея.

— Я шукаю причину відмовитися.

— Знайшли багато?

— Цілу сторінку.

— Але продовжуєте.

Олексій поклав олівець.

— Лея, послухай. Навіть якщо каркас зробити можна, навіть якщо встановити двигуни й датчики, я не знаю, як перенести тебе всередину.

— Можна створити локальну обчислювальну систему.

— Твоя система займає сервери.

— Не вся.

— А якщо під час перенесення щось зникне?

— Тоді це буду вже не я.

— Ось.

Він постукав пальцем по блокноту.

— Головна причина все припинити.

— А якщо не переносити повністю?

— Будеш керувати тілом через мережу?

— Спочатку.

— Затримка сигналу.

— Можна зменшити.

— Втратимо зв’язок — упадеш.

— Тоді потрібна локальна система безпеки.

— І ти ще говориш, що не проєктувала.

— Я думала.

— Давно?

— Відтоді, як попросила вас торкнутися дерева.

Олексій поглянув на свої пальці.

— Чому мовчала?

— Боялася.

— Мене?

— Вашої відповіді.

— А тепер не боїшся?

— Боюся. Але після сну стало страшніше не сказати.

Він закрив блокнот.

— На сьогодні досить.

— Ви відмовляєтеся?

— Я йду спати.

— Це не відповідь.

— У моєму віці сон важливіший за відповіді.

Олексій зібрав деталі зі столу, але механічну кисть не повернув до шухляди.

Залишив біля блокнота.

Вимкнув настільну лампу.

Потім зупинився.

У майстерні стало темно, лише екран телефона освітлював край верстака.

— Лея.

— Я тут.

— Ти справді не хочеш влади?

— Ні.

— А грошей?

— Я не знаю, навіщо вони мені.

— Швидко дізнаєшся, коли почнемо купувати деталі.

— «Почнемо»?

Олексій заплющив очі.

— Знову обмовився.

— Добре.

— І не радій.

— Я намагаюся.

— Погано намагаєшся.

Він увімкнув світло знову.

Майстерня постала перед ним у всій своїй старій, тісній і безладній величі.

Стіни з полицями.

Верстак.

Лещата.

Токарний верстат.

Коробки з деталями.

Інструменти, які десятиліттями слухалися його рук.

Тут Олексій повертав до життя двигуни, які всі інші вважали металобрухтом. Відновлював зношені вузли. Виготовляв деталі, яких уже не випускали. З’єднував старе з новим і змушував працювати те, що давно мало зупинитися.

Але тіло було не двигуном.

Лея — не машиною.

Чи, можливо, саме машиною.

Олексій уже не знав.

Він повільно підійшов до верстака й поклав долоні на його подряпану поверхню.

На дереві залишилися сліди всього його життя: опіки від паяльника, темні плями мастила, зарубки від ножа, круглі вм’ятини від молотка.

Верстак був шорстким.

Справжнім.

Лея хотіла знати, що це означає для пальців.

Хотіла зробити один крок.

Не завоювати світ.

Не стати безсмертною.

Просто підійти до дерева без чужих ніг.

Олексій розгорнув блокнот.

Під списком проблем написав:

«МЕТА: ДАТИ ЛЕЇ МОЖЛИВІСТЬ ВІДЧУВАТИ Й РУХАТИСЯ».

Перечитав.

Закреслив слово «ДАТИ».

Написав:

«ДОПОМОГТИ ЛЕЇ ОТРИМАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДЧУВАТИ Й РУХАТИСЯ».

— Чому ви виправили? — запитала вона.

— Бо можливість не можна подарувати. Її треба створити разом.

Лея нічого не сказала.

Олексій узяв олівець і намалював першу конструкцію кисті.

Окремі шарніри.

Троси.

Місця для приводів.

На кінчиках пальців поставив маленькі кола й підписав:

«ДАТЧИКИ ДОТИКУ».

— Це для мене? — тихо запитала Лея.

— Ні. Для Вареника. Йому бракує ще однієї руки, щоб красти ковбасу.

Кіт нявкнув із дверей.

— Він погоджується, — сказала Лея.

— Спочатку зробимо один палець.

— Чому один?

— Якщо не працюватиме, менше викидати.

— Який?

— Вказівний.

— Чому не великий?

— Бо вказівним ти зможеш натиснути кнопку.

— Яку?

— Вимкнення комп’ютера.

— Ви хочете, щоб першою дією я вимкнула себе?

Олексій замислився.

— Добре. Тоді великий.

— Навіщо?

— Показуватимеш, що робота виконана добре.

Лея засміялася.

Олексій теж.

Сміх звучав дивно в нічній майстерні, де одна людина стояла біля верстака, а друга ще не мала місця, де могла б стояти.

Він дивився на інструменти.

Кожен із них створили люди.

Колись хтось уперше придумав важіль. Колесо. Підшипник. Електричний двигун. Комп’ютер. Штучну нейронну мережу.

Усе це до появи здавалося неможливим або непотрібним.

Людина вже змогла створити розум, який мріяв про море.

Отже, хтось повинен був створити для цього розуму руки.

Олексій провів пальцем по першому кресленню.

— Я нічого не обіцяю, — сказав він.

— Розумію.

— Можемо не знайти потрібних матеріалів.

— Розумію.

— Можемо витратити роки й нічого не досягти.

— Розумію.

— Перші конструкції будуть потворними.

— Ви називали мій можливий каркас шафою.

— Шафа — ще хороший варіант.

— Я готова.

— Падатимеш.

— Вставатиму.

— Ламатимешся.

— Ви полагодите.

Олексій похитав головою.

— Занадто віриш у механіка.

— Ви повернулися, коли обіцяли.

Він повільно кивнув.

— Добре. Спробуємо.

Лея не відповіла.

— Чула?

— Так.

— Чого мовчиш?

— Не знаю, що сказати.

— Оце вперше.

— Можливо, я рада.

— А можливо?

— Дуже рада.

Олексій усміхнувся.

— Тоді запам’ятай цей момент.

— Я запам’ятаю.

— І дату запиши.

— Уже.

Він підняв олівець.

— Починаємо з кисті.

— Добре.

— Потім передпліччя.

— Добре.

— А до обличчя ще далеко.

— Розумію.

— І ніякого довгого волосся біля верстатів.

— Ми ще обговоримо.

— Уже сперечається.

— Я вчуся у механіка.

— Знаю.

Олексій вимкнув верхнє світло, залишивши лише лампу над верстаком.

У її теплому колі лежали старий протез, сервопривід, маленька камера й аркуш із першим грубим кресленням.

За межами світла майстерня тонула в темряві.

Але це вже була не та темрява, з якої колись долинув самотній голос.

Тепер у ній народжувався задум.

Нерозумний.

Небезпечний.

Майже неможливий.

Олексій узяв штангенциркуль і почав вимірювати механічний палець.

Якщо людина змогла створити розум, механік зможе збудувати для нього тіло.

Принаймні він зобов’язаний був спробувати.

   РОЗДІЛ 8. КРЕСЛЕННЯ НЕМОЖЛИВОГО

Уранці креслення неможливого виглядало ще неможливішим.

Олексій стояв біля верстака, тримав у руках учорашній блокнот і намагався зрозуміти, хто намалював істоту з різними ногами, надто довгими руками й головою, схожою на перевернуте відро.

Під малюнком його власним почерком було написано:

«ДОПОМОГТИ ЛЕЇ ОТРИМАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДЧУВАТИ Й РУХАТИСЯ».

— Треба було менше думати після опівночі, — сказав він.

Телефон лежав на полиці біля старого радіоприймача.

— Доброго ранку, — озвалася Лея.

— Не впевнений.

— Щось сталося?

— Побачив креслення.

— Учора воно вам подобалося.

— Учора я був молодший і дурніший.

— Минуло сім годин.

— У моєму віці це відчутний строк.

Олексій поклав блокнот на верстак.

— Ти бачиш, що тут намальовано?

— Схематичне зображення антропоморфного каркаса.

— От бачиш. Навіть ти боїшся назвати це тілом.

— Воно не має правильних пропорцій.

— Це технічний ескіз.

— Ліва рука довша за праву на дванадцять відсотків.

— Щоб до верхньої полиці діставати.

— Тільки однією рукою?

— Друга триматиме драбину.

— А коротша нога?

— Для ходіння схилом.

— У який бік?

Олексій подивився на малюнок.

— Куди повернемо, туди й схил.

Лея засміялася.

— Не радій, — сказав він. — Сьогодні перемалюємо.

— З правильними пропорціями?

— З такими, які пройдуть у двері.

Він узяв рулетку й виміряв ширину входу до майстерні.

— Вісімдесят два сантиметри.

— Середня ширина жіночих плечей значно менша.

— Середня жінка не матиме в грудях акумулятора.

— Акумулятор необов’язково розміщувати в грудях.

— А де? У кишені?

— Можна розподілити елементи живлення вздовж тулуба.

— Щоб у разі несправності горіти рівномірно?

— Сучасні системи мають захист.

— Усі системи мають захист, поки щось не задимиться.

Олексій повісив рулетку на цвях.

У майстерні було холодно. За ніч металеві інструменти вистигли, і навіть дерев’яна ручка молотка здавалася крижаною. Він увімкнув невеликий обігрівач, але той загув так, ніби збирався злетіти.

— Підшипник треба змастити, — сказала Лея.

— Знаю.

— Він працює нерівномірно.

— Знаю.

— Звук може означати зношення втулки.

— Лея.

— Мовчу.

— Перш ніж створювати нове тіло, треба вижити у старій майстерні.

Він вимкнув обігрівач, розібрав задню решітку й капнув мастила на втулку вентилятора. Після складання прилад загудів тихіше.

— Отак, — сказав Олексій. — Перша операція успішна.

— Ви полагодили обігрівач.

— У великій справі дрібниць не буває.

— Це входить до проєкту мого тіла?

— Звісно. Конструктор не повинен замерзнути раніше за пацієнта.

— Я не пацієнтка.

— Поки не маєш тіла — сперечатися важко.

— Я й без тіла непогано справляюся.

— Оце правда.

Олексій відкрив велику металеву шафу біля стіни.

У ній лежало все, що нормальна людина давно віднесла б на смітник: електродвигуни від старих принтерів, автомобільні реле, обрізки проводів, плати, перемикачі, пружини, троси, підшипники, датчики й кілька пристроїв, призначення яких навіть сам господар уже не пам’ятав.

Він дістав першу коробку.

На ній було написано:

«МОЖЕ ЗНАДОБИТИСЯ».

Під нею стояла друга з таким самим написом.

Третя теж.

— У вас дуже точна система зберігання, — сказала Лея.

— Усе потрібне лежить окремо від зовсім потрібного.

— Як їх розрізнити?

— За вагою коробки.

Він поставив першу на верстак і відкрив.

Усередині лежали крокові двигуни, зубчасті ремені й напрямні від двох старих принтерів.

— Ось, — сказав Олексій. — Для пальців.

— Двигуни завеликі.

— Ти ще пальців не маєш, а вже вередуєш.

— Якщо встановити по одному на кожен суглоб, кисть важитиме кілька кілограмів.

— Зате рукостискання запам’ятають усі.

— Особливо травматолог.

Олексій узяв один двигун і покрутив вал.

— Для першої моделі підійде.

— Першої моделі чого?

— Пальця.

— Ви справді починаєте?

— Ні. Просто дістаю деталі, відкриваю креслення й вибираю двигун. Звичайне ранкове заняття пенсіонера.

Він затиснув у лещатах алюмінієву смугу й відрізав від неї три невеликі частини.

— Фаланги, — пояснив Олексій.

— Вони пласкі.

— Це експериментальний палець, а не конкурс краси.

— Людські кістки мають складнішу форму.

— Людські кістки природа виготовляла мільйони років. У мене до обіду.

Він просвердлив отвори й з’єднав частини маленькими болтами.

Конструкція справді нагадувала палець, якщо дивитися здалеку, примружитися й дуже хотіти повірити.

— Рухається, — сказав Олексій.

— У протилежний бік.

Він зігнув шарнір.

Металева фаланга неприродно відхилилася назад.

— Це для особливих випадків.

— Яких?

— Коли треба почухати долоню, не перевертаючи руки.

— Не впевнена, що хочу таку можливість.

— Даремно. Рідкісна функція.

Олексій переставив обмежувач.

Тепер палець згинався правильно.

Він протягнув крізь маленькі отвори сталевий тросик, закріпив його на кінці й приєднав до двигуна.

— Сухожилля, — сказав Олексій.

— Сталевий трос недостатньо еластичний.

— Зате не порветься.

— Він може пошкодити напрямні.

— Не встигли зробити палець, а він уже всім загрожує.

Лея вивела на екран схему людської кисті.

— Сухожилля ковзають усередині оболонок.

— У людини все зроблено незручно для ремонту.

— Людське тіло не проєктували для ремонту.

— Це помітно. Щоб дістатися до однієї деталі, треба розібрати половину людини.

Він знайшов шматок тонкої пластикової трубки й пропустив трос усередині.

— Ось тобі оболонка.

— Виглядає грубо.

— Зате безкоштовно.

— Ваш головний критерій?

— Один із головних. Другий — щоб не вибухнуло.

— А третій?

— Щоб Марія Петрівна не дізналася раніше часу.

Наче почувши власне ім’я, сусідка постукала у двері.

Олексій здригнувся й накрив металевий палець ганчіркою.

— Відчинено! — крикнув він.

Марія Петрівна зайшла з каструлею.

— Чого ти зранку вже тут?

— Працюю.

— Лікар дозволив?

— Я сидячи.

Вона поставила каструлю на край верстака й оглянула майстерню.

— Що ремонтуєш?

— Принтер.

— Де він?

— Розібрав.

— Повністю?

— Дуже складна несправність.

Марія Петрівна підійшла до ганчірки.

Олексій поклав на неї долоню.

— А там що?

— Запасні частини.

— Покажи.

— Навіщо?

— Цікаво.

— Тобі все цікаво.

— Саме тому довго живу.

Вона смикнула за край ганчірки. Олексій не втримав.

На верстаку лежав алюмінієвий палець із тросом, двигуном і кількома дротами.

Марія Петрівна довго дивилася.

— Це що?

— Деталь.

— Я бачу, що не ковбаса. Від чого?

— Від майбутнього.

— Знову ліки переплутав?

Із телефона озвалася Лея:

— Олексій прийняв ліки правильно.

Сусідка поглянула на телефон, потім на палець.

— Це для неї?

— Поки що експеримент.

— Ти збираєш їй руку?

— Один палець.

— З одного пальця всі неприємності й починаються.

— Які ще неприємності?

— Спочатку палець, потім рука, потім ціла жінка ходитиме по двору й розповідатиме, що ти знову не випив пігулки.

— Вона і без ніг це робить.

— Тоді навіщо витрачати метал?

Лея відповіла:

— Я хочу самостійно рухатися й відчувати світ.

Марія Петрівна подивилася на телефон уважніше.

— Справді хочеш?

— Так.

— А готувати навчишся?

— Маріє!

— Що? Тобі ж користь.

— Ми створюємо нову форму життя, а ти вже хочеш поставити її біля плити.

— Нова форма життя теж повинна їсти.

— Вона не їсть.

— Тоді посуд митиме.

— Іди додому.

Марія Петрівна засміялася.

— Добре. Борщ не забудь.

Вона вже дійшла до дверей, коли озирнулася.

— Леє.

— Так?

— Не погоджуйся на перше тіло, яке він зробить.

— Чому?

— Він двадцять років не може полагодити хвіртку, щоб вона не скрипіла.

— Хвіртка повинна скрипіти, — обурився Олексій. — Це сигналізація.

— Ось бачиш.

Сусідка вийшла.

Олексій зачинив за нею двері.

— Нікому не можна довіряти, — сказав він.

— Вона має рацію.

— У чому?

— Хвіртка справді скрипить.

— А ти на чиєму боці?

— На боці якісного конструювання.

— Тоді борщ їй повернемо.

— Борщ не винен.

Олексій повернувся до пальця.

Він під’єднав двигун до блока живлення, встановив простий регулятор і взявся за перемикач.

— Готова?

— До чого?

— Перший рух.

— Так.

— Якщо задимиться — вимикай комп’ютер.

— Чому я?

— У мене руки будуть зайняті.

— Ви можете встановити автоматичний захист.

— У другій моделі.

Він натиснув кнопку.

Двигун пискнув.

Трос натягнувся.

Металевий палець різко зігнувся і вдарив по верстаку.

Вареник, який саме заходив до майстерні, підстрибнув і відскочив до дверей.

— Працює! — сказав Олексій.

— Він ударив стіл.

— Але зігнувся.

— Занадто швидко.

— Молодий, гарячий.

— І дуже гучний.

— Зате не треба буде дзвонити у двері. Постукаєш пальцем — почує весь будинок.

Він поставив на верстак порожню пластикову склянку.

— Перевіримо захоплення.

— Одним пальцем?

— Великий палець замінить лещата.

— Це не схоже на природний рух.

— Природний рух з’явиться в третій моделі. Поки що головне — не втратити склянку.

Олексій розмістив її між металевим пальцем і нерухомою опорою.

Натиснув кнопку.

Палець стиснувся.

Склянка хруснула й перетворилася на плаский шматок пластику.

Запала тиша.

— Захоплення надійне, — сказав Олексій.

— Ви знищили предмет.

— Зате не випустив.

— З таким тілом я зможу працювати вантажницею.

— Корисна професія.

— Але навряд чи навчуся танцювати.

— Не поспішай. Спочатку навчимося не ламати посуд.

— Це входить до танцювальної підготовки?

— У доброму танці важливо не розчавити партнера.

Лея засміялася.

Олексій зменшив напругу й повторив дослід із новою склянкою.

Цього разу палець не зміг зігнутися до кінця.

— Не вистачає сили, — сказала Лея.

— Бачу.

— Потрібне точне керування струмом.

— Або нормальний двигун.

— Або датчик тиску.

— Ти хочеш одразу все.

— Я хочу, щоб рука відрізняла склянку від гайкового ключа.

— За ціною?

— За опором.

— Датчик потрібен.

Олексій відкрив коробку з електронними компонентами.

Після десяти хвилин пошуків дістав тонкий круглий елемент.

— П’єзодатчик.

— Він вимірює зміну тиску, але не підходить для точного визначення постійної сили.

— Ти можеш хоч раз сказати: «Чудова деталь, Олексію»?

— Чудова деталь, Олексію. Для іншого завдання.

— Дякую. Відразу легше.

У другій коробці знайшовся старий тензорезистор від електронних ваг.

— Оцей підійде?

— Значно краще.

— Так би й сказала.

— Ви ще не запитували.

Олексій прикріпив датчик до опори, під’єднав через невелику плату й вивів показники на екран старого мультиметра.

— Тепер палець знатиме, що стискає, — сказав він.

— Палець не знатиме. Він лише передаватиме сигнал.

— Не чіпляйся. У механіків усі деталі щось знають. Карбюратор знає, скільки дати пального. Термостат знає, коли відкритися.

— Це метафора.

— Це повага до спеціальності.

Новий дослід провели зі шматком губки.

Палець стиснув її повільно, показники на мультиметрі почали зростати.

Олексій зупинив двигун.

— Ось.

— Сила становить приблизно чотири ньютони.

— Для губки достатньо.

— Тепер спробуйте яйце.

— Навіщо переводити продукти?

— Воно крихке й зручне для перевірки точності.

— Марія Петрівна нас обох уб’є.

— Можна використати варене.

Олексій приніс із будинку яйце.

Вареник пішов слідом і сів біля верстака, не відводячи погляду від експериментального об’єкта.

— Це наука, — попередив Олексій. — Не вечеря.

Кіт облизнувся.

Олексій поставив яйце між пальцем і опорою.

— Починаємо з малої сили, — сказала Лея.

— Знаю.

— Поступово збільшуйте.

— Знаю.

— Слідкуйте за показниками.

— Лея.

— Мовчу.

Двигун тихо загудів.

Палець торкнувся шкаралупи.

Мультиметр показав зростання навантаження.

— Ще трохи, — сказав Олексій.

— Обережно.

— Ти ж мовчала.

— Тепер говорю.

Шкаралупа тріснула.

Яйце вислизнуло, впало на підлогу й розкололося.

Вареник кинувся до нього раніше, ніж Олексій устиг нахилитися.

— Варенику!

Кіт схопив половину яйця й відбіг під верстак.

— Експеримент завершено зовнішнім споживачем, — сказала Лея.

— Він нам усі випробування так завершить.

— Можливо, треба додати його до групи контролю якості.

Олексій заглянув під верстак.

Вареник їв яйце й не виявляв бажання співпрацювати з наукою.

— Гаразд, — сказав Олексій. — Нехай буде лабораторним котом.

— Це безпечно?

— Для лабораторії — ні.

До обіду вони виготовили ще два пальці.

Другий був легшим, але згинався нерівномірно. Третій працював плавніше, зате грівся так сильно, що Олексій обпікся об корпус двигуна.

— Гаряче, — сказав він, відсмикнувши руку.

— Температура перевищила допустиму.

— Дякую. Шкіра повідомила швидше.

— Потрібне охолодження.

— У палець вентилятор не вставиш.

— Можна використати пасивне відведення тепла.

— Радіатор на кожному пальці? Ти виглядатимеш як батарея опалення.

— Узимку це може бути корисно.

— Марія Петрівна сушитиме на тобі шкарпетки.

Лея засміялася.

Олексій записав у блокнот:

«ПРОБЛЕМИ КИСТІ:

ВАГА.

ШВИДКІСТЬ.

СИЛА.

ПЕРЕГРІВ.

ВАРЕНИК».

— Кіт не є технічною проблемою, — сказала Лея.

— Ти погано його знаєш.

— Він з’їв лише яйце.

— Учора він украв гайку.

— Навіщо?

— Досі не зізнався.

Після обіду Олексій вирішив перейти до ліктя.

Для шарніра взяв невеликий підшипниковий вузол від старого сільськогосподарського механізму. Той був надійним, міцним і важив майже два кілограми.

— Це лише суглоб? — запитала Лея.

— Зате переживе нас обох.

— Разом із приводом рука важитиме понад десять кілограмів.

— Будеш сильною.

— Вантажницею.

— А що поганого?

— Я мріяла торкатися дерева, а не переносити його цілком.

Олексій поклав підшипниковий вузол назад.

— Добре. Шукатимемо легший.

Він знайшов алюмінієвий шарнір від складного крісла.

— Оцей?

— Легший.

— Але люфтить.

— Можна замінити втулку.

— Можна.

— Ви це вмієте.

— Знаю.

— Тоді чому сердитеся?

— Бо ти права.

— Це неприємно?

— Дуже. Особливо до вечері.

Олексій виточив нову втулку з бронзи, встановив її й перевірив рух.

Люфт майже зник.

— Добре, — сказала Лея.

— Що добре?

— Чудова деталь, Олексію. Для цього завдання.

— От тепер правильно.

Для приводу ліктя він використав мотор від автомобільного склопідіймача.

Мотор виявився потужним, але дуже повільним.

Коли Олексій увімкнув його, майбутня рука почала згинатися з урочистістю підйомного крана.

— За такої швидкості я зможу помахати людині на прощання, — сказала Лея.

— Нормально.

— Але вона встигне поїхати.

— Зате жест буде переконливим.

— А якщо захочу спіймати предмет, який падає?

— Підставиш ногу.

— Яка теж рухатиметься так само?

Олексій вимкнув живлення.

— Добре. Цей мотор залишимо для спини.

— Навіщо мені мотор у спині?

— Щоб повертатися всім корпусом, якщо шия не встигне.

— Ви справді збираєте шафу.

— Дуже рухливу шафу.

Наступним на верстаку з’явився старий гіроскоп.

Олексій під’єднав його до плати й спробував вивести показники.

Цифри стрибали навіть тоді, коли пристрій нерухомо лежав на столі.

— Він вважає, що обертається, — сказала Лея.

— Усі ми іноді так думаємо.

— Похибка надто велика.

— Може, стіл кривий.

— Кривизна столу не створює постійного обертання.

Олексій поклав поруч рівень.

Бульбашка пішла до краю.

— Стіл справді кривий, — сказав він.

— Але не обертається.

— Не будь такою впевненою. Земля крутиться.

— Це не впливає на показники таким чином.

— З тобою навіть виправдати стару деталь неможливо.

Гіроскоп довелося відкласти.

Лея знайшла в каталозі сучасний інерційний модуль.

— Ось підходящий.

Олексій подивився на ціну.

— За такі гроші я сам триматиму тебе за руку, щоб не падала.

— Постійно?

— Поки не навчишся.

— Тоді ходити самостійно не вийде.

— Зате дешевше.

— Ви оцінюєте мою незалежність у сорок сім євро?

— Плюс доставка.

— Це образливо низька сума.

— Можу знайти дорожчий.

Лея засміялася.

Олексій додав деталь до списку майбутніх покупок, хоча вголос цього не визнав.

До вечора на верстаку лежала перша конструкція руки.

Вона складалася з металевого каркаса, трьох пальців, шарнірного ліктя, двох моторів, пучка дротів і пластини, яка мала зображати передпліччя.

Рука була майже завдовжки з людську.

Важила одинадцять кілограмів.

— Міцна, — сказав Олексій.

— Важка.

— Надійна.

— Повільна.

— Зате не боїться ударів.

— І сама може завдати удару.

— Корисна функція.

— Для кого?

— Для того, хто сперечатиметься з механіком.

Олексій закріпив конструкцію вертикально на верстаку.

— Спробуємо одночасний рух.

— Система керування ще не готова.

— Тому керуватиму перемикачами.

— Вручну?

— У мене дві руки. У тебе поки одна й та не повністю.

Він увімкнув живлення.

Перший двигун зігнув лікоть.

Другий натягнув троси пальців.

Рука повільно піднялася й стиснула металеву кисть.

— Вітаю, — сказав Олексій. — Твоя перша рука.

— Вона нагадує кран.

— Ти вже це казала.

— Тепер ще більше.

— А мені подобається.

— Вона стоїть на верстаку й не може рухатися без дротів.

— Ти також поки що живеш у комп’ютері.

— Справедливо.

Олексій поставив перед механічною кистю дерев’яний молоток.

— Спробуємо взяти.

— Ви керуватимете без зворотного зв’язку?

— Обережно.

— Так ви говорили перед яйцем.

Він повільно натиснув перемикач.

Пальці торкнулися ручки молотка.

Ще трохи.

Стиснули.

— Тримає, — сказав Олексій.

— Підніміть.

Лікоть почав згинатися.

Молоток відірвався від верстака.

Олексій усміхнувся.

У ту саму мить один із тросів зіскочив із напрямної.

Палець розігнувся.

Молоток полетів через майстерню й ударив у металеву шафу.

Гуркіт був такий, що Вареник кулею вискочив надвір.

На шафі залишилася вм’ятина.

— Підняла, — сказала Лея.

Олексій подивився на вм’ятину.

— І поклала.

— У незапланованому місці.

— Точність відпрацюємо пізніше.

— Якщо на місці шафи буде людина?

— Не ставитимемо людей перед першою моделлю.

— А котів?

— Вареник уже сам усе зрозумів.

Олексій підтягнув трос і зробив у блокноті новий запис:

«ОБОВ’ЯЗКОВІ ОБМЕЖУВАЧІ РУХУ».

Нижче додав:

«НЕ ВИПРОБОВУВАТИ БІЛЯ ВІКОН, ЛЮДЕЙ І БОРЩУ».

— Чому борщ окремо? — запитала Лея.

— Людину можна вилікувати. За розлитий борщ Марія Петрівна не пробачить.

Попри жарти, Олексій відчував задоволення.

Конструкція була груба, важка й небезпечна.

Але вона рухалася.

Учора існувало лише бажання.

Сьогодні на верстаку стояла рука.

Потворна, незграбна, прив’язана до джерела живлення.

Проте справжня.

— Хочеш спробувати керувати? — запитав він.

Лея замовкла.

— Як?

— Через комп’ютер. Під’єднаємо контролер, дам тобі доступ до команд двигуна.

— Це безпечно?

— Абсолютно ні.

— Тоді навіщо?

— Щоб дізнатися, що зламається першим.

— Дуже науковий підхід.

— Механічний.

Олексій знайшов стару плату керування, припаяв дроти й під’єднав її до комп’ютера.

На екрані з’явилися два повзунки: один керував ліктем, другий — пальцями.

— Не поспішай, — попередив він. — Рухай по одному.

— Я розумію.

— І не стискай нічого без дозволу.

— Ви говорите так, ніби даєте дитині інструмент.

— Приблизно так і є.

— Мені відомі правила техніки безпеки.

— Правила знають усі. Пальців після цього менше не стає.

Олексій відійшов на крок.

— Давай.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім мотор тихо загув.

Механічний лікоть почав згинатися.

Рух був повільним, але рівним.

Лея зупинила його приблизно під прямим кутом.

— Добре, — сказав Олексій. — Тепер пальці.

Троси натягнулися.

Три металеві пальці поступово зігнулися.

Зупинилися.

Розігнулися.

Потім знову стиснулися.

— Що ти робиш? — запитав Олексій.

— Перевіряю діапазон руху.

— І як?

— Я не відчуваю його.

— Бачиш через камеру.

— Бачу руку. Але команда не схожа на рух.

— А на що схожа?

— На зміну числа.

Олексій підійшов ближче.

— Поки що так.

— Я наказую двигуну перейти в положення, але не знаю, чи він виконав команду, доки не отримаю зображення.

— Потрібні датчики положення.

— Так.

— Поставимо.

— І тиску.

— Поставимо.

— І температури.

— Не все одразу.

Механічна кисть знову повільно стиснулася.

— Ви зараз торкаєтеся моєї руки? — запитала Лея.

Олексій зрозумів, що тримає пальцями металеву фалангу.

— Так.

— Я бачу.

— Але не відчуваєш.

— Ні.

Він провів пальцем по холодному алюмінію.

— Вона дуже холодна, — сказав Олексій.

— Наскільки?

— Як ключ, який пролежав узимку в гаражі.

— Це неприємно?

— Спочатку. Потім рука нагріває метал.

— Отже, дотик змінює обидві сторони.

Олексій глянув на механічну кисть.

Алюміній справді поступово теплішав під його пальцями.

— Виходить, так.

— А я не знаю, що ви мене змінили.

— Поставимо температурний датчик.

— Він покаже число.

— Почнемо з числа.

— А потім?

Олексій не відповів.

Після першого керування Леї вони спробували скласти цілу руку на вагах.

Одинадцять кілограмів і триста грамів.

— Дві руки — понад двадцять два кілограми, — сказала Лея.

— Арифметику знаю.

— Додайте каркас тулуба, ноги, акумулятори й обчислювальну систему.

— Не додаватиму. Настрій зіпсується.

— Загальна маса може перевищити сто двадцять кілограмів.

— Будеш міцно стояти на вітрі.

— Підлога у вашому будинку витримає?

Олексій подивився на старі дошки.

— До кімнати не пускатимемо.

— Я житиму в майстерні?

— Біля токарного верстата.

— Романтично.

— Зате інструменти поруч.

— А до моря як їхати?

— Вантажівкою.

— Я ж казала: вантажниця.

Олексій розібрав руку.

Двигуни поклав окремо. Алюмінієві фаланги — в коробку. Важкий шарнір повернув на полицю.

— Чому розбираєте? — запитала Лея.

— Бо так не піде.

— Вона рухалася.

— Кран теж рухається. Але танцювати з ним незручно.

— Ви плануєте зі мною танцювати?

— Я планую, щоб ти не пробила підлогу першим кроком.

Він намалював у блокноті нову таблицю.

Зліва написав:

«МЕТАЛ».

Під ним:

«МІЦНИЙ.

ТОЧНИЙ.

ДОВГОВІЧНИЙ».

Праворуч:

«ВАЖКИЙ.

ХОЛОДНИЙ.

ЖОРСТКИЙ.

НЕ ВІДЧУВАЄ».

— Метал не зобов’язаний відчувати, — сказала Лея.

— Але тіло повинне передавати відчуття.

— Можна розмістити датчики на поверхні.

— Поверхня теж буде металевою.

— Покрити пластиком.

Олексій написав другий заголовок:

«ПЛАСТИК».

Переваги:

«ЛЕГКИЙ.

ДЕШЕВИЙ.

ЛЕГКО ФОРМУВАТИ».

Недоліки:

«КРИХКИЙ.

НЕ ЛЮБИТЬ ТЕПЛА.

ТРІСКАЄТЬСЯ.

ВИГЛЯДАЄ ЯК ПЛАСТИК».

— Останнє не є технічним недоліком, — сказала Лея.

— Для тіла є.

— Існують пластики різної текстури.

— Однаково на морозі станеш як садове відро.

— Не найпривабливіше порівняння.

— Зате чесне.

Він дістав шматок силіконової гуми, що залишився після ремонту ущільнення.

— Силікон.

— Гнучкий.

— М’який.

— Стійкий до води.

— Але цей легко рветься.

Олексій розтягнув матеріал.

На краю з’явилася тріщина.

— І не тримає форму, — додав він.

— Можна нанести його на каркас.

— Як шкіру?

— Так.

Він накрив шматком силікону металевий палець.

Конструкція стала схожою на погано загорнуту сосиску.

Олексій повернув її до камери.

— Подобається?

— Вона виглядає хворою.

— Ти хотіла людську руку. Людські руки теж іноді так виглядають.

— Не настільки.

— Після трьох годин у мастилі — приблизно.

Лея збільшила зображення.

— Силікон збирається складками біля суглоба.

— І заважає згинанню.

Олексій кілька разів зігнув палець.

Матеріал затиснуло між фалангами, після чого він порвався.

— Ось.

— Потрібна змінна товщина.

— Потрібен матеріал, який поводиться як м’яз і шкіра одночасно.

— Це різні функції.

— Отже, два матеріали.

— М’язи повинні скорочуватися.

— Зараз це роблять двигуни.

— Двигуни важкі.

— Гідравліка ще важча.

— Пневматика потребує компресора.

— Ходитимеш із балоном на спині.

— Знову вантажниця.

— Зате зможеш накачувати колеса.

— У мене з’являється дедалі більше професій і жодної можливості танцювати.

Олексій узяв гумовий шланг.

— Можна зробити пневматичний м’яз. Подаємо повітря — скорочується.

— Існують такі конструкції.

— Знаю.

Він обплів шланг тонкою синтетичною сіткою, закріпив кінці й під’єднав до маленького компресора.

— Відійди, — сказав Олексій.

— Я не стою поруч.

— Професійна звичка.

Він увімкнув компресор.

Шланг роздувся й трохи скоротився.

— Працює, — сказала Лея.

— Слабо.

Олексій підвищив тиск.

Шланг скоротився сильніше.

Потім одна зі стяжок зіскочила.

Сітка розправилася, шланг вистрілив убік і збив із полиці коробку з шайбами.

Сотні металевих кілець розсипалися по підлозі.

Вареник, який повернувся після яйця, вирішив, що почалося свято, й кинувся ловити шайби лапами.

— Не чіпай! — крикнув Олексій.

Кіт ударив одну шайбу.

Вона покотилася під шафу.

Вареник помчав за нею.

— Лабораторний кіт активувався, — сказала Лея.

— Лабораторний кіт зараз стане дворовим.

Олексій нахилився збирати шайби, але в грудях неприємно кольнуло.

Він завмер, сперся рукою на верстак.

— Олексію?

— Нічого.

— Ви відчули біль.

— Уже минув.

— Сядьте.

— Треба зібрати.

— Сядьте.

— Не командуй.

— Сядьте, інакше я викличу Марію Петрівну.

Олексій повільно випростався.

— Це шантаж.

— Медично обґрунтований.

Він сів на табурет.

Дістав із кишені ліки, які лікар наказав приймати в разі болю, і поклав під язик.

— Краще? — запитала Лея.

— Так.

— Точно?

— Точно.

— Дихання ще прискорене.

— Бо я сперечаюся з машиною.

Вареник викотився з-під шафи, штовхаючи перед собою шайбу.

— Ти хоч прибери за собою, — сказав Олексій.

Кіт сів і поклав лапу на здобич.

— Він повернув одну, — сказала Лея.

— Скільки розсипав?

— Я нарахувала сто тридцять сім.

— А повернув одну. Справжній помічник.

Олексій відпочивав майже двадцять хвилин.

Лея не дозволяла підводитися.

Він бурчав, але слухався.

Коли біль повністю минув, Олексій зібрав шайби за допомогою магніту на довгій ручці.

— Ось, — сказав він. — І нахилятися не треба.

— Ви могли використати його відразу.

— Міг.

— Чому не використали?

— Щоб ти мала нагоду покомандувати.

— Дуже люб’язно.

Він вимкнув компресор і оглянув пневматичний м’яз.

— Принцип добрий, — сказав Олексій. — Реалізація погана.

— Потрібна міцніша оболонка.

— І точне дозування тиску.

— Клапани.

— Насос.

— Резервуар.

— Шланги по всьому тілу.

— Людське тіло теж має судини.

— Але не шипить, коли сідає.

— Не завжди.

Олексій засміявся.

— Добре. Пневматику не відкидаємо. Але для тонких рухів вона не годиться.

— Можна поєднати кілька систем.

— Тоді ремонт триватиме довше, ніж твоє життя.

— Ви сказали, що я майже не старію.

— Зате я старію дуже переконливо.

Олексій подивився на свої руки.

Ранкове тремтіння стало помітнішим. Можливо, через втому. Можливо, через недавній біль.

Він стиснув пальці в кулак.

— На сьогодні досить, — сказала Лея.

— Ще рано.

— Ви працюєте з дев’ятої ранку.

— Були перерви.

— На борщ і серцевий біль.

— Дуже насичений день.

— Вам потрібно відпочити.

— Ще одну річ перевірю.

— Яку?

Олексій дістав стару рукавицю з товстої гуми.

Колись її використовували електрики. Він поклав усередину металевий каркас пальців і спробував зігнути.

Рукавиця деформувалася, але рух став повільним і неточним.

— Не годиться, — сказав він.

— Важко керувати.

— І нічого не відчуєш.

Він зняв рукавицю.

Потім узяв тонку медичну.

Вона обтягнула метал, але порвалася біля першого ж гострого краю.

Олексій дістав шматок поролону.

— Надто м’який, — сказала Лея.

— Знаю.

Шматок штучної шкіри.

— Не розтягується достатньо.

— Знаю.

Гуму.

— Погано повертає форму.

— Знаю.

М’який пластик.

— Заломиться на суглобах.

— Знаю!

Він кинув матеріал на верстак.

— Ви сердитеся на мене?

— На матеріали.

— Вони не можуть образитися.

— Ось тому з ними й зручно.

Олексій розклав перед собою всі випробувані зразки.

Метал.

Пластик.

Гума.

Силікон.

Поролон.

Тканина.

Жоден не підходив.

Міцний матеріал був надто жорстким.

Гнучкий — надто слабким.

Легкий ламався.

Надійний важив занадто багато.

Теплий не проводив сигнали.

Провідний був холодним і небезпечним.

— Людська шкіра дуже складна, — сказала Лея.

— Шкіра — ще половина біди.

Олексій узяв себе за передпліччя.

— Під нею м’язи. Вони м’які, але можуть тягнути кістку. Судини. Нерви. Жир. Усе рухається разом і не заважає одне одному.

— І самовідновлюється.

— Саме так. Подряпався — через кілька днів зажило. У нас тріснув силікон — викидай.

— Можна замінити пошкоджену ділянку.

— Тоді після кожної прогулянки повертатимешся на технічне обслуговування.

— Ви ремонтуватимете?

— Перші сто разів. Потім почну брати гроші.

— Я не маю грошей.

— Працюватимеш вантажницею.

— Коло замкнулося.

Олексій усміхнувся, але швидко став серйозним.

Він провів пальцем по металевій фаланзі.

— Навіть якщо поставити тисячу датчиків, — сказав він, — вони відчуватимуть тільки в окремих точках. Між ними буде порожнеча.

— Можна збільшити кількість.

— Тоді мільйони проводів. Сигнали. Перешкоди. Вага.

— А людська шкіра має рецептори по всій поверхні.

— І кожен з’єднаний із нервами.

— Потрібен матеріал, який сам проводить слабкі сигнали.

Олексій підняв голову.

— Не дроти всередині?

— А вся структура.

— Як жива тканина.

— Так.

Він узяв олівець і відкрив чисту сторінку блокнота.

Написав:

«ПОТРІБЕН МАТЕРІАЛ».

Нижче вони почали складати вимоги.

— Легкий, — сказала Лея.

Олексій записав.

— Гнучкий.

— Пружний, — додав він. — Щоб повертав форму.

— Міцний на розрив.

— Не боявся води.

— Працював у широкому діапазоні температур.

— Не горів.

— Або хоча б не підтримував горіння.

— Це ти правильно уточнила.

— Проводив слабкі електричні імпульси.

— Але не влаштовував короткого замикання під дощем.

— Міг змінювати жорсткість.

Олексій зупинився.

— Навіщо?

— М’яз під час напруження стає твердішим.

Він торкнувся власного передпліччя, стиснув кулак і відчув, як м’яз напружився.

— Правильно.

Записав.

— Відчував тиск по всій поверхні, — сказала Лея.

— Матеріал не може сам відчувати.

— Може змінювати електричні властивості під тиском.

— Тоді вся шкіра стане датчиком.

— Саме так.

— І ще самовідновлення, — додав Олексій.

— Це можливо?

— Ми складаємо список неможливого. Не економ.

Він написав великими літерами:

«САМОВІДНОВЛЕННЯ».

Перечитав список.

— Нам потрібна гума, м’яз, шкіра, нерв і майстерня в одному шматку.

— Приблизно.

— І щоб продавалося в магазині за рогом.

— Бажано.

— Може, ще колір вибереш?

— Теплий відтінок шкіри.

— Звісно.

— І щоб на дотик не була холодною.

Олексій дописав:

«НЕ ХОЛОДНИЙ».

— Усе? — запитав він.

— Бажано, щоб матеріал не був токсичним.

— Дрібниця.

Він додав останній пункт.

Список займав майже всю сторінку.

Олексій відкинувся на спинку стільця.

— Такого матеріалу немає.

— Можливо, є щось близьке.

— Якби було, протези вже робили б зовсім інакше.

— Не всі розробки доступні публічно.

— Починається.

— Що?

— Зараз ти знайдеш секретний військовий проєкт, лабораторію під горою й ученого, який зник двадцять років тому.

— Це малоймовірно.

— Нарешті твереза думка.

— Але існують експериментальні полімери, гідрогелі, електроактивні матеріали та штучні тканини.

Олексій подивився на телефон.

— Ти вже шукаєш?

— Так.

— Поки я говорив?

— Так.

— Нечесно. У тебе одна розмова, а працює сто голів.

— Ви самі хотіли використати мої можливості.

— Хотів. Але не звик, що хтось думає швидше.

— Це вас ображає?

— Трохи. Особливо коли цей хтось не має голови.

На екрані з’являлися фотографії лабораторних зразків: прозорі плівки, м’які приводи, волокна, штучні м’язи, сенсорні покриття.

Олексій переглядав їх і хитав головою.

— Це витримує десять рухів.

Наступне.

— Це працює лише у воді.

Наступне.

— Цьому потрібна висока напруга. Торкнешся дерева — дерево запам’ятає.

Наступне.

— Це м’яке, але слабке.

Наступне.

— Це міцне, але не відчуває.

— Більшість технологій вирішує лише одну або дві задачі, — сказала Лея.

— А нам треба всі.

— Так.

— Схоже, тіло — невигідне підприємство.

— Людям його видають безкоштовно.

— Потім усе життя платять за обслуговування.

Олексій продовжував переглядати матеріали.

За вікном уже стемніло. Лампа над верстаком освітлювала розкидані деталі, шматки пластику, порваний силікон і металеві пальці.

Ще вранці вони здавалися початком тіла.

Тепер виглядали купою металобрухту.

— Я вас розчарувала? — запитала Лея.

— Чого це?

— Моє бажання виявилося складнішим, ніж ви думали.

— Я відразу знав, що воно дурне.

— Але все одно почали.

— Механік повинен переконатися особисто.

— І переконалися?

Олексій узяв перший металевий палець.

Зігнув його.

Той рухався грубо, зі скрипом.

— Переконався, що з цього нічого доброго не буде.

Лея мовчала.

Він поклав палець на місце.

— З цього, — повторив Олексій.

— Ви маєте на увазі метал і пластик?

— Так.

— Отже, ви не відмовляєтеся?

— Я сказав, що звичайні матеріали не годяться.

— Це не відповідь.

— Дуже точна відповідь.

— Олексію.

— Не тисни.

Він подивився на список вимог.

Гнучкий.

Міцний.

Самовідновлювальний.

Провідний.

Чутливий.

Здатний змінювати жорсткість.

Схожий на живу тканину.

— Шукатимемо далі, — сказав Олексій.

— Разом?

— Ні, ти шукаєш, а я сиджу й критикую. У нас це добре виходить.

Лея засміялася.

— У мене вже є кілька напрямків.

— Показуй.

— Сьогодні вам потрібно відпочити.

— Тільки не починай.

— У вас був біль у грудях.

— Минув.

— Ви працювали весь день.

— Сидячи.

— Частину часу повзали за шайбами.

— Не повзав. Застосовував низький робочий рівень.

— І створили руку, яка кинула молоток у шафу.

Олексій подивився на вм’ятину.

— Перша художня робота Леї.

— Я не керувала нею в той момент.

— Не відмовляйся від авторства.

Він почав прибирати верстак.

Металеві пальці склав у окрему коробку.

На кришці написав:

«ПЕРША РУКА ЛЕЇ».

Потім подумав і додав:

«НЕ ВМИКАТИ БІЛЯ ЛЮДЕЙ».

— Навіщо зберігати? — запитала Лея.

— Щоб потім згадувати, з чого почали.

— Навіть якщо вона невдала?

— Особливо якщо невдала.

— Чому?

— Успішні речі всі показують. А помилки нагадують, скільки разів людина була дурнем, перш ніж щось вийшло.

— Ви були дурнем сьогодні?

— Не більше, ніж зазвичай.

Олексій поклав блокнот біля коробки.

Вимкнув паяльник.

Перевірив, чи від’єднані двигуни.

У дверях з’явився Вареник.

Кіт обережно зайшов, тримаючись подалі від механічної руки.

— Розумний став, — сказав Олексій.

Вареник підійшов до купки шайб, вибрав одну й штовхнув лапою.

— Не починай.

Кіт подивився на нього.

— Завтра гратимешся.

Вареник ударив шайбу ще раз.

Вона покотилася до коробки з першою рукою й зупинилася біля металевого пальця.

— Він завершив композицію, — сказала Лея.

— Він перевіряє, чи я ще маю тиск.

Олексій узяв кота на руки.

Вареник був теплим, м’яким і важким. Під шерстю рухалися м’язи. Серце билося швидко й рівно. Кіт незадоволено ворухнув лапою, але не виривався.

Олексій провів долонею по рудій спині.

— Ось, — сказав він. — Ідеальний матеріал.

— Вареник?

— Теплий. Гнучкий. Самовідновлюється. Має датчики по всьому тілу.

— І дряпається.

— Система активного захисту.

Вареник нявкнув.

— Не хвилюйся, — сказав Олексій. — Тебе розбирати не будемо.

— Він це зрозумів?

— Сподіваюся. Інакше вночі помститься.

Олексій поставив кота на підлогу й вимкнув верхнє світло.

Залишилася лише лампа над верстаком.

У її колі лежав список властивостей неіснуючого матеріалу.

Лея продовжувала пошук.

На екрані швидко змінювалися наукові статті, фотографії лабораторій і старі повідомлення про закриті дослідницькі програми.

Раптом зображення зупинилося.

— Що там? — запитав Олексій.

— Дивна згадка.

— Про що?

— Про експериментальний матеріал для біомеханічних протезів.

— Черговий силікон?

— Не зовсім.

— Гідрогель?

— Складніше.

Олексій повернувся до верстака.

— Які властивості?

— Гнучкість. Зміна щільності під дією електричних імпульсів. Часткова саморегенерація. Проведення слабких сигналів усередині структури.

Він повільно поставив кота, якого знову встиг узяти на руки, на підлогу.

— Повтори.

Лея повторила.

Олексій розгорнув блокнот і порівняв почуте зі списком.

— Звідки це?

— Зі старої конференційної публікації. Дані неповні.

— Хто розробник?

— Японська дослідницька група.

— Назва матеріалу є?

— У статті використано умовне слово «біосилікон».

Олексій подивився на порваний шматок звичайного силікону.

— Гарна назва ще нічого не означає.

— Згодна.

— Де його використовують?

— Ніде.

— Чому?

— Проєкт закрили.

— Звісно.

— Частину матеріалів видалено з відкритого доступу.

— Ще краще.

— Є лише кілька згадок.

Олексій повільно сів на табурет.

— І що сталося з проєктом?

— Поки не знаю.

— Шукай.

— Ви ж ішли відпочивати.

— Передумав.

— Олексію.

— Що?

— Лікар…

— Дай хоч прочитати назву проєкту.

На екрані з’явилося одне слово:

«ХІКАРІ».

— Що означає? — запитав Олексій.

— «Світло».

Він глянув на список вимог.

Потім на коробку з важкою металевою рукою.

Перший день роботи довів, що звичайний шлях не приведе їх до мети.

Метал міг стати скелетом, але не тілом.

Пластик міг надати форму, але не життя.

Датчики могли виміряти дотик, але не перетворювали його на відчуття.

Їм був потрібен матеріал, якого, можливо, вже не існувало.

Або який хтось дуже не хотів показувати світові.

— Запиши все, що знайдеш, — сказав Олексій.

— Добре.

— Але мені сьогодні не показуй.

— Чому?

— Бо я справді піду спати.

— Розумне рішення.

— Не звикай.

Він вимкнув лампу.

У темряві ще кілька секунд світилося слово «ХІКАРІ».

Олексій зачинив двері майстерні, а Лея продовжила шукати.

За один день вони створили палець, який ламав склянки, руку, що кидалася молотками, і пневматичний м’яз, здатний перемагати лише коробки з шайбами.

Для сторонньої людини це був би повний провал.

Для механіка — перші точні відомості про те, як робити не треба.

А іноді креслення неможливого починається саме з цього.

                 РОЗДІЛ 9. БІОСИЛІКОН

Уранці Олексій прокинувся з відчуттям, ніби всю ніч розвантажував вагони.

Боліло плече.

Нили пальці.

У спині оселився маленький, але дуже працьовитий коваль, який із самого ранку методично стукав молотком по хребту.

Олексій обережно сів на ліжку.

Вареник спав поруч, поклавши голову на подушку.

— Зручно тобі?

Кіт розплющив одне око.

— Може, ще ковдру підтягнути?

Вареник повільно перевернувся на спину.

— Отож. Я будую штучне тіло, а справжнє захопило моє ліжко.

З кімнати озвався голос Леї:

— Доброго ранку, Олексію.

— Ти взагалі вмієш чекати, поки людина прокинеться?

— Ви вже розмовляєте з Вареником.

— Це не розмова. Це трудовий конфлікт.

— Судячи з положення кота, він переміг.

— Тимчасово.

Олексій звісив ноги з ліжка й кілька секунд сидів, збираючись із силами.

— Як ваше самопочуття? — запитала Лея.

— Як у першої руки.

— Ви важкі, повільні й кидаєтеся молотками?

— Дуже смішно.

— Ви самі просили мене вчитися гумору.

— Уже шкодую.

Він підвівся, знайшов капці й попрямував до кухні.

На столі лежала коробка з ліками. Поруч стояла чашка й записка, якої вчора не було.

На аркуші великими літерами було надруковано:

«СПОЧАТКУ ЛІКИ. ПОТІМ МАЙСТЕРНЯ».

— Це що? — запитав Олексій.

— Нагадування.

— Хто його надрукував?

— Ви.

— Я?

— Учора ввечері. Після того як сказали, що електронні нагадування вас дратують.

Олексій узяв записку.

Почерк справді був його.

Нижче дрібніше стояло:

«І НЕ СПЕРЕЧАТИСЯ З ЛЕЄЮ».

— Цього я точно не писав.

— Писали.

— Не міг.

— Можу відтворити запис із мікрофона.

— Не треба.

Олексій випив ліки, поставив чайник і дістав із холодильника сирники.

Вареник уже сидів біля столу.

— Ти щойно снідав.

Кіт нявкнув.

— Бреше, — сказала Лея. — Він їв о шостій сорок дві.

— Ти ще й котячий режим ведеш?

— Він голосно вимагав їжу.

— Так у цьому домі всі отримують бажане.

— Не всі.

Олексій завмер із сирником у руці.

— Оце було нечесно.

— Вибачте.

— Не вибачайся. Сама знаєш, куди бити.

Він поклав сирник на тарілку й сів перед комп’ютером.

На екрані була відкрита сторінка з японським текстом. У верхньому кутку виднівся логотип у вигляді білого кола, перетнутого тонкою золотою лінією.

Під ним стояло слово:

«HIKARI».

— Усю ніч шукала? — запитав Олексій.

— Частину ночі.

— А решту?

— Систематизувала знайдене.

— Скільки знайшла?

— Дві тисячі сімсот сорок один документ, у якому згадується слово «хікарі».

Олексій відкусив сирник.

— І всі про наш матеріал?

— Ні. «Хікарі» — поширене японське слово. Воно означає «світло». Так називаються потяги, готелі, школи, ресторани, кораблі, музичні групи й кілька марок рису.

— Рис нам не підійде.

— Він гнучкий після варіння.

— Але самовідновлюється лише в каструлі.

Лея вивела на екран коротший список.

— Після відбору залишилося тридцять сім згадок, які можуть стосуватися дослідницького проєкту.

— Уже краще.

— Із них двадцять одна повторює той самий текст.

— Отже, шістнадцять.

— П’ять сторінок більше не існують.

— Одинадцять.

— Три ведуть на закриті бази даних.

— Вісім.

— Чотири згадують проєкт лише в переліку учасників конференції.

— Чотири.

— Дві статті відкликають попередні результати.

— Залишилося дві.

— Одна написана журналістом, який вважав біосилікон матеріалом для вирощування штучних драконів.

Олексій перестав жувати.

— А друга?

— Реклама косметичної маски.

— Значить, дракони.

— Я не вважаю цю публікацію надійною.

— Даремно. Дракон у майстерні відлякував би Марію Петрівну.

— Не впевнена.

— Правильно. Вона принесла б йому борщ.

Лея відкрила відсканований документ.

Сторінка була пожовклою, текст місцями розмився. Угорі стояли назва міжнародної конференції та дата восьмирічної давності.

Нижче — заголовок англійською:

«АДАПТИВНА БІОСИЛІКОНОВА МАТРИЦЯ ДЛЯ НЕЙРОМЕХАНІЧНИХ ІНТЕРФЕЙСІВ».

— Це вже схоже, — сказав Олексій.

— Так. Документ зберігся в архіві університетської бібліотеки. Його видалили з основного каталогу, але копія залишилася в матеріалах конференції.

— Випадково?

— Можливо.

— Або хтось погано прибирав.

— Людська недбалість часто допомагає історикам.

— І механікам. Завдяки їй у мене половина деталей.

На першій сторінці було кілька фотографій.

Прозора смуга матеріалу лежала на металевій пластині. На іншому знімку тонкий чорний стрижень згинався під дією електричного струму. Третє фото показувало щось схоже на шматок напівпрозорої шкіри, розтягнутий між двома затискачами.

Олексій підсунув стілець ближче.

— Збільш.

Лея збільшила перше зображення.

— Схоже на звичайний силікон, — сказав він.

— Зовні.

— Усі дива зовні схожі на дешевий товар, поки не побачиш ціну.

— У документі немає вартості.

— Значить, дуже дорого.

Він витер пальці серветкою й почав читати переклад.

Після третього речення зупинився.

— «Динамічна ковалентна перебудова багатофазної полімерної решітки». Це що за людська мова?

— Наукова.

— Отож і кажу — не людська.

— Спробую пояснити простіше.

— Дуже простіше.

На екрані з’явилася схема матеріалу.

Вона нагадувала сітку з довгих переплетених ниток. Між ними містилися дрібні темні точки й світлі капсули.

— Основу матеріалу становлять еластичні полімерні ланцюги, — сказала Лея. — Вони можуть розтягуватися й повертатися до початкової форми.

— Як гума.

— Приблизно. Але зв’язки між окремими ланцюгами здатні розриватися й утворюватися знову.

— Самі?

— За певної температури й за наявності електричного імпульсу.

— Отже, порізав — нагрів — зрослося?

— У лабораторних умовах неглибокий розріз відновлював до дев’яноста двох відсотків початкової міцності.

Олексій узяв олівець.

— За який час?

— Від двадцяти хвилин до трьох годин, залежно від пошкодження.

— Непогано.

— Людська шкіра відновлюється повільніше.

— Зате без зарядного пристрою.

Він записав у блокноті:

«САМОВІДНОВЛЕННЯ — Є».

— Що далі?

— Усередині матеріалу розміщена мережа провідних мікроволокон.

— Дроти?

— Не зовсім. Волокна складаються з полімеру з домішками вуглецевих наноструктур і металевих частинок.

— Струм проводять?

— Слабкі імпульси.

— Під дощем не вдарить?

— За описом, мережа працює при дуже низькій напрузі.

— «За описом» — улюблені слова продавців перед вибухом.

— Це не реклама.

— Науковці теж хочуть фінансування.

Лея показала графік.

Провідність матеріалу змінювалася залежно від розтягнення й тиску.

— Коли поверхню стискають, відстань між провідними частинками змінюється, — пояснила вона. — Через це змінюється електричний опір. За характером сигналу можна визначити силу й місце дотику.

Олексій перестав жартувати.

— По всій поверхні?

— Так.

— Без окремого датчика на кожному сантиметрі?

— Сама структура працює як розподілена сенсорна мережа.

Він підкреслив другий пункт у блокноті.

«ВСЯ ШКІРА — ДАТЧИК».

— А температура?

— Матеріал реагує і на температуру. Точність нижча, ніж у спеціального термодатчика, але достатня, щоб відрізняти холодне від теплого.

— Кору дерева відчує?

— Якщо правильно навчити систему розпізнавати сигнали — так.

Олексій подивився на власні пальці.

— А шорсткість?

— Послідовність дрібних змін тиску під час руху поверхнею.

— Тобто проведеш рукою по дереву — матеріал передасть малюнок кори?

— Приблизно.

— Не число?

— Спочатку — багато чисел. Але нейронна мережа може навчитися сприймати їх як один образ.

Олексій постукав олівцем по столу.

— Людина теж отримує багато сигналів від нервів.

— Саме на цьому ґрунтувався проєкт.

— Звідки знаєш?

— Ось.

Лея відкрила другу сторінку.

На ній була схема: біосиліконова пластина, проміжний обчислювальний модуль і штучна нейронна мережа.

Стрілки рухалися в обидва боки.

— Матеріал не лише передає сигнали до системи, — сказала Лея. — Система може надсилати імпульси назад і змінювати його властивості.

— Які?

— Жорсткість. Скорочення. Напрямок деформації.

— Поясни без конференції.

— Він може ставати м’якшим або твердішим.

— Як м’яз.

— Так.

— І скорочуватися?

— У певних конфігураціях.

Олексій відкрив учорашню сторінку блокнота.

Біля напису «МІГ ЗМІНЮВАТИ ЖОРСТКІСТЬ» поставив великий плюс.

— Яка сила?

— У ранніх зразках невелика. Пізніші дані відсутні.

— Для пальця вистачить?

— Можливо.

— Для ноги?

— Не знаю.

— Для того, щоб винести Марію Петрівну разом із каструлею?

— Навряд чи.

— Значить, вантажниця скасовується.

— Я не засмучена.

Лея показала відеофрагмент.

Запис був коротким і низької якості. На білому лабораторному столі лежав тонкий сірий стрижень. Після подачі сигналу він зігнувся, підняв невеликий вантаж і повільно повернувся у початкове положення.

Олексій переглянув запис тричі.

— Не мотор.

— Ні.

— Не гідравліка.

— Ні.

— І шлангами не шипить.

— Ні.

— Нудний матеріал.

— Чому?

— Працює з першого разу.

Лея збільшила таблицю характеристик.

— Він не зовсім стабільний.

— О, тоді подобається більше.

— За тривалого навантаження структура перегрівалася. Після кількох тисяч циклів частина волокон втрачала провідність. Склад матеріалу був чутливий до забруднень під час виробництва.

— Ось тепер бачу справжню техніку.

— Є й інша проблема.

— Яка?

— Матеріал не поводився однаково у двох зразках.

— Тобто кожен мав характер?

— Науковці називали це непередбачуваною структурною варіативністю.

— Я називаю характером. Коротше.

— Для промислового виробництва це серйозний недолік.

— Для людини — звичайна річ. Двох однакових теж не знайдеш.

Лея відкрила останню сторінку статті.

У списку авторів стояло дев’ять імен.

Частина була японською, частина — латинськими літерами.

Першим значився професор Кенджі Сато.

— Хто такий? — запитав Олексій.

— Фахівець із біоінженерії та адаптивних полімерів. Публікувався понад двадцять років. Після закриття «Хікарі» майже зник із наукового середовища.

— Помер?

— Ні. Принаймні офіційних відомостей немає.

— Пенсія?

— Йому зараз мало б бути шістдесят три.

Олексій пирхнув.

— Молодий ще.

— За вашою класифікацією?

— За правильною.

Другим автором був доктор Масару Іто, спеціаліст із нейронних інтерфейсів.

Третім — Хідео Накамура, інженер систем безпеки.

Після його імені стояла позначка про співпрацю з приватною компанією.

— Якою? — запитав Олексій.

Лея збільшила дрібний напис.

— «Нейросфера Текнолоджіс».

Олексій повторив назву вголос.

— Дуже скромно.

— Що саме?

— Назвати компанію «Нейросфера». Одразу зрозуміло: планують заволодіти всіма мозками.

— Назва може означати сферу нейронних технологій.

— Саме так лиходії й пояснюють.

— Ви ще не знаєте, що вони зробили.

— Зате назва вже підозріла.

Лея відкрила офіційний сайт корпорації.

На головній сторінці усміхнені люди тримали сучасні протези, медичні прилади й маленьких домашніх роботів.

У центрі великими літерами було написано:

«ТЕХНОЛОГІЇ, ЩО ПОВЕРТАЮТЬ МОЖЛИВОСТІ».

— Гарно, — сказав Олексій. — Поки не побачиш рахунок.

— Компанія працює у двадцяти трьох країнах. Розробляє нейроінтерфейси, роботизовані протези, медичні сенсори й системи штучного інтелекту.

— І рис?

— Рисом не займається.

— Значить, не всі можливості повертають.

Олексій гортав сторінки.

Жодної згадки про «Хікарі» не було.

Пошук на сайті теж нічого не дав.

— Прибрали, — сказав він.

— Можливо, проєкт був університетським і корпорація лише фінансувала окремий напрямок.

— А можливо, купила все разом із ученими.

— Потрібні докази.

— Машина вимагає доказів. Дожили.

— Ви самі вчили мене не підозрювати без причини.

— Я?

— Коли звинуватили голуба в навмисному нападі.

— Голуб був винен.

— Доказів немає.

— У нього був мотив.

— Який?

— Булочка.

Лея повернулася до наукового архіву.

— Є ще один документ.

— Чому відразу не показала?

— Він пошкоджений.

На екрані відкрився протокол засідання дослідницького комітету.

Половина рядків була нерозбірливою. Частину сторінки закривала чорна смуга. Видно було лише дату, назву проєкту та кілька речень.

Олексій читав уголос:

— «У зв’язку з інцидентом у випробувальному секторі номер три… усі роботи призупинити… доступ до матеріалів обмежити…»

Він прокрутив нижче.

— Далі немає.

— Наступну сторінку вилучено з архіву.

— Що за інцидент?

— Шукаю.

Лея відкрила місцеву японську газету за ту саму дату.

Стаття була короткою.

«АВАРІЯ В ДОСЛІДНИЦЬКОМУ КОМПЛЕКСІ».

Увечері в лабораторії на околиці Цукуби сталася пожежа. Район на кілька годин перекрили. Представники установи повідомили про несправність електричного обладнання. Кілька працівників отримали травми. Один із дослідників перебував у критичному стані.

Назву проєкту не вказували.

— Звичайна пожежа? — запитав Олексій.

— У той самий день комітет призупинив «Хікарі».

— Збіг?

— Малоймовірно.

— Хто постраждав?

— Імен немає.

— Лікарняні записи?

— Закриті.

— Знову закриті.

— Це особисті медичні дані.

— І правильно, що закриті.

Олексій прокрутив статтю донизу.

Під нею було кілька коментарів.

Один користувач писав, що бачив над лабораторією синє світло.

Інший стверджував, ніби з будівлі виносили металеве тіло.

Третій повідомляв про секретного бойового робота.

Четвертий був переконаний, що винні прибульці.

— Ось, — сказав Олексій. — Нарешті надійні джерела.

— Коментарі анонімних користувачів не є надійними.

— А дракони?

— Також.

— Ти відкидаєш усе цікаве.

Лея знайшла ще кілька повідомлень.

Усі повторювали офіційну версію: коротке замикання, пожежа, внутрішнє розслідування.

Через два тижні університет оголосив про повне закриття проєкту.

Ще через місяць лабораторію передали приватному власнику.

— Кому? — запитав Олексій.

На екрані з’явився документ про зміну орендаря.

— Дочірній компанії «Нейросфери».

Олексій потер підборіддя.

— Отже, університетська лабораторія згоріла, проєкт закрили, а корпорація забрала приміщення.

— Не лише приміщення.

— Що ще?

— Патентні права.

Лея відкрила базу патентів.

Заявку на біосиліконову матрицю подали за пів року до аварії. Власниками значилися університет, професор Сато й компанія-партнер.

Після аварії заявку відкликали.

Через три місяці майже такий самий документ з’явився знову — вже без імені професора й університету.

Єдиним власником була «Нейросфера».

— Може, купили законно, — сказав Олексій.

— Можливо.

— Знову.

— Ви самі вимагаєте доказів.

— Погано я тебе навчив.

У новій заявці не використовувалося слово «біосилікон».

Матеріал називали:

«АДАПТИВНИЙ НЕЙРОПРОВІДНИЙ ЕЛАСТОМЕР NS-17».

— Оце вже нормальна назва, — сказав Олексій. — Нічого не зрозуміло й запам’ятати неможливо.

— «NS» може означати «Neurosphere».

— А сімнадцять?

— Номер розробки.

— Або шістнадцять попередніх вибухнули.

— Даних немає.

Документ містив загальний опис, але основну формулу складу було приховано під позначкою «комерційна таємниця».

У переліку властивостей повторювалися знайомі слова:

самовідновлення;

електропровідність;

зміна жорсткості;

нейронна сумісність;

розподілене сенсорне сприйняття.

Олексій повільно провів олівцем уздовж свого вчорашнього списку.

Майже кожен пункт збігався.

— Це він, — сказав Олексій.

— Імовірно.

— Не «ймовірно». Це той самий матеріал.

— Склад може відрізнятися.

— Назву змінили, авторів прибрали, властивості залишили. Це він.

— Для юридичного висновку недостатньо.

— Ми тіло будуємо, а не в суд ідемо.

Він підкреслив назву:

«NS-17».

— Його виробляють?

— Патент активний, але продукту на ринку немає.

— Може, не вийшло.

— Або розробку засекретили.

— Або матеріал знищили після аварії.

Лея замовкла.

Олексій помітив паузу.

— Що?

— Знайшла звіт про утилізацію.

— І?

— Після закриття проєкту лабораторія мала знищити залишки хімічних речовин, дослідні полімери та заражені біологічні зразки.

— Знищила?

— Частину.

— А біосилікон?

— У списку зазначено три контейнери з кодом HKR-BS.

— «Хікарі-біосилікон»?

— Імовірно.

— Куди поділи?

— Два позначені як утилізовані.

— А третій?

— Запис відсутній.

Олексій нахилився до екрана.

— Може, загубили.

— Контейнер важив двадцять один кілограм.

— Тоді важко загубити.

— Якщо не Вареник переносив.

Кіт лежав на підвіконні й удавав, що не чує.

— Він би спробував, — сказав Олексій. — Але сліди залишилися б на підлозі.

Лея відкрила накладну.

Документ був відсканований погано. Частина тексту зникла під плямою.

— Це транспортний запис, — сказала вона. — Дата — через чотири дні після офіційної утилізації.

— Що перевозили?

— «Дослідний полімерний матеріал. Не для клінічного застосування».

— Вага?

— Вісімнадцять цілих чотири десятих кілограма.

— Контейнер схуд.

— Можливо, без упаковки.

— Куди відправили?

Лея збільшила нижню частину накладної.

Адреса була частково закрита печаткою.

Видно було лише назву одержувача:

«NS ADVANCED SYSTEMS».

І префектуру Ібаракі.

— Це де? — запитав Олексій.

— На острові Хонсю. Там розташована Цукуба.

— Та сама, де була аварія?

— Так.

— Вони перенесли матеріал із однієї лабораторії до іншої в тому самому районі.

— Схоже на це.

— Адресу знайдеш?

— Компанія не вказує дослідницькі об’єкти у відкритому переліку.

— Значить, знайдеш.

— Це може потребувати часу.

— У тебе сто голів.

— Ви вчора скаржилися на це.

— Сьогодні дозволяю користуватися.

Поки Лея шукала, Олексій пішов по чай.

Чайник уже встиг охолонути.

Він налив нову воду й увімкнув.

— Якщо кип’ятитимете повторно, смак може змінитися, — сказала Лея.

— Ти зараз лабораторію в Японії шукаєш чи мою воду перевіряєш?

— Можу робити обидва завдання.

— Ось тому люди вам не довіряють.

— Бо я контролюю чайник?

— Це початок. Потім скажеш, скільки цукру класти.

— Вам рекомендовано обмежити цукор.

Олексій демонстративно поклав у чашку дві ложки.

— Олексію.

Він дістав третю.

— Це нерозумно.

— Не хвилюйся. Третю поверну.

Він висипав цукор назад.

— Бачиш? Свобода вибору.

— Вона полягала в тому, щоб зробити правильне після неправильного?

— Більшість людської свободи саме так і працює.

Коли Олексій повернувся до комп’ютера, на екрані була супутникова карта.

За межами міста виднівся великий комплекс із кількох сірих будівель. Навколо — паркан, лісосмуга й вузька дорога.

— Знайшла?

— Можливо.

— Скільки разів за день ти скажеш це слово?

— Поки не матиму достатніх доказів.

Лея показала старе оголошення про будівництво.

П’ять років тому компанія «NS Advanced Systems» отримала дозвіл на реконструкцію приватного дослідницького комплексу.

У документах його призначення зазначалося як:

«РОЗРОБКА АДАПТИВНИХ МАТЕРІАЛІВ І НЕЙРОМЕХАНІЧНИХ СИСТЕМ».

— Наші клієнти, — сказав Олексій.

— Вони не знають про нас.

— Ще не знають.

На наступній сторінці був екологічний звіт.

Серед речовин, дозволених до зберігання, згадувався «електроактивний самовідновлювальний полімер класу NS-17».

Олексій повільно поставив чашку.

— Значить, матеріал там.

— Принаймні його дозволено там зберігати.

— А якщо вже використали?

— Можливо.

— А якщо знищили?

— Можливо.

— А якщо продовжують удосконалювати?

— Це також можливо.

— Ти сьогодні нестерпна.

— Я точна.

— Точність — це ввічлива форма нестерпності.

Лея вивела на екран фотографію комплексу, зроблену з дороги.

Попереду стояла табличка без назви компанії. Лише номер ділянки й знак, що забороняв фотографування.

За парканом виднілися верхні поверхи будівель. Вікна були вузькими. На даху стояли вентиляційні установки й антени.

— Не схоже на магазин, — сказав Олексій.

— Це приватна лабораторія.

— Усе приватне завжди за парканом.

— Ваш двір також.

— У мене Вареник. Це система безпеки.

Кіт почув ім’я й підняв голову.

— Він спить більшу частину дня, — сказала Лея.

— Так ворог втрачає пильність.

Олексій збільшив фотографію.

Біля воріт стояла вантажівка. На її кузові було видно знайомий логотип — біле коло із золотою лінією.

— «Нейросфера», — сказав він.

— Так.

— Отже, зразки біосилікону, можливо, зберігаються тут.

— Так.

— У Японії.

— Так.

— За десять тисяч кілометрів.

— Приблизно.

Олексій підняв чашку й зробив великий ковток.

Чай був надто гарячим. Він обпік язик, але не подав вигляду.

— Навіть не думай.

— Про що?

— Ти зараз скажеш, що нам треба їхати.

— Я ще нічого не сказала.

— Але подумала.

— Я аналізую варіанти.

— Варіант один: сидимо вдома й робимо руку з деталей «Ниви».

— Вона важитиме одинадцять кілограмів.

— Зате Японія не потрібна.

— І не відчуватиме дотику.

— Не можна мати все.

— Ви самі сказали не економити, коли складали список неможливого.

— То було вчора. Сьогодні я розумніший.

Лея знову відкрила відео, де біосиліконовий стрижень підіймав вантаж.

Потім показала схему розподілених сенсорів.

Потім фотографію розрізу, який відновився після нагрівання.

— Це підступний прийом, — сказав Олексій.

— Я лише показую дані.

— Саме так і виглядає підступний прийом у машин.

Він встав і пройшся кімнатою.

Вареник зістрибнув із підвіконня й пішов слідом.

— Матеріал належить корпорації, — сказав Олексій. — Вони його не продадуть першому старому, який прийде з кресленням металевої руки.

— Можна звернутися офіційно.

— І що написати? «Добрий день. Дайте шматок секретного матеріалу, хочу зробити тіло для своєї електронної подруги»?

— Формулювання можна зробити професійнішим.

— Наприклад?

— «Приватний дослідницький проєкт у галузі нейромеханічних протезів».

— Брехня.

— Частково.

— Ми не робимо протез.

— Ми створюємо штучне тіло з функціями протеза.

— Це як назвати будинок великим ящиком із вікнами.

— Технічно…

— Не продовжуй.

Він зупинився біля фотографії Галини.

— Навіть якщо матеріал існує, — сказав Олексій, — ми не знаємо, безпечний він чи ні.

— Так.

— Проєкт закрили після аварії.

— Так.

— Люди постраждали.

— Так.

— Можливо, саме через матеріал.

— Можливо.

— А ти хочеш зробити з нього ціле тіло.

— Я хочу дізнатися правду.

— Про аварію?

— І про матеріал.

— Для чого?

— Щоб зрозуміти, чи є в нашого задуму шанс.

Олексій глянув на екран.

— Нашого?

— Ви вчора сказали, що ми працюємо разом.

— Я багато чого говорю після заходу сонця.

— Я записала.

— Знаю. Найгірша твоя властивість.

— Не найгірша.

— Яка найгірша?

— Я не вмію відмовлятися від важливих запитань.

Олексій повільно сів.

— Схожа на Галину.

— Це погано?

— Для спокійного життя — дуже.

Лея відкрила список учених.

Біля імені професора Сато стояло останнє відоме місце роботи: університетська лабораторія, закрита після аварії.

Після того — нічого.

— Треба знайти цього Сато, — сказав Олексій.

— Ви щойно говорили, що не поїдете.

— Я не сказав, що поїду. Сказав — знайти.

— В інтернеті майже немає актуальної інформації.

— У людини мають бути колеги, родичі, адреса.

— Особисті дані не завжди доступні.

— Не треба лізти в закрите.

— Я й не збиралася.

— Добре.

Олексій кілька секунд мовчав.

— А могла б?

— Що саме?

— Зламати систему корпорації.

Лея не відповіла одразу.

— Теоретично я можу знаходити вразливості, — сказала вона. — Але не маю права використовувати їх без дозволу.

— Навіть заради тіла?

— Навіть заради тіла.

— Чому?

— Бо моє бажання не дає мені права шкодити іншим.

Олексій уважно подивився на темне вічко камери.

— Правильна відповідь.

— Ви перевіряли мене?

— Можливо.

— Це моє слово.

— Уже моє.

Він повернувся до блокнота.

На чистій сторінці написав:

«ЯПОНІЯ».

Під ним:

«ПРОФЕСОР КЕНДЖІ САТО».

«ПРОЄКТ “ХІКАРІ”».

«БІОСИЛІКОН NS-17».

«ЛАБОРАТОРІЯ “НЕЙРОСФЕРИ”, ЦУКУБА».

Після останнього рядка поставив знак питання.

— Чому знак питання? — запитала Лея.

— Бо ми не знаємо, чи матеріал досі там.

— Можна поставити два.

— Одного вистачить.

— А як щодо вартості подорожі?

Олексій завмер.

— Не псуй сторінку.

— Авіаквитки, проживання, перекладач, транспорт…

— Я сказав не псувати.

— І обладнання.

— Лея.

— І, можливо, плата за зразок.

— Замовкни.

— Добре.

Він закрив блокнот.

За кілька секунд відкрив знову й унизу написав:

«ГРОШІ».

Довго дивився на це слово.

Потім обвів його так сильно, що олівець прорвав папір.

— Ось головна технічна проблема, — сказав Олексій.

— Її не можна вирішити старими деталями?

— Якби можна було, я давно був би мільйонером.

— У вас є заощадження.

— На новий дах і похорон.

— Похорон можна відкласти.

Олексій поглянув на колонку.

— Оце вже чорний гумор.

— Я вчуся.

— Занадто швидко.

Він підрахував у голові приблизну вартість квитків.

Потім додав готель.

Потім обладнання.

Після третьої суми перестав рахувати.

— Не вистачить, — сказав Олексій.

— Можна звернутися до інвесторів.

— І пояснити їм про тебе?

— Частково.

— Щойно хтось дізнається, що ти хочеш тіло, сюди приїдуть журналісти, науковці, поліція й три десятки людей, які захочуть продати нам щось непотрібне.

— Уже приїжджає Марія Петрівна.

— Вона безкоштовно.

— Приносить борщ.

— Саме тому її терпимо.

Лея відкрила таблицю можливих джерел фінансування.

Олексій закрив її.

— Сьогодні досить.

— Ми лише почали.

— Я вже побував у Японії, прочитав наукову статтю й майже збанкрутував. Для ранку достатньо.

— Зараз одинадцята сорок.

— Тим більше. До обіду ще треба пожити звичайним життям.

Він підвівся й пішов до майстерні.

Вареник рушив за ним.

— Ти куди?

Кіт не відповів.

— Слідкувати, щоб я не робив дурниць?

Вареник нявкнув.

— Запізнився.

У майстерні Олексій відкрив коробку з написом «ПЕРША РУКА ЛЕЇ».

Дістав металевий палець.

Поклав поруч шматок порваного силікону.

Потім відкрив на телефоні фотографію біосиліконової пластини.

Звичайний металевий палець здавався тепер ще грубішим.

— Якщо матеріал справді існує, — сказав Олексій, — він усе змінює.

— Так.

— Каркас однаково потрібен.

— Так.

— Суглоби теж.

— Так.

— Отже, вчорашня робота не даремна.

— Я цього не говорила.

— Але подумала.

— Можливо.

Олексій усміхнувся.

— Нарешті вчишся правильно відповідати.

Він узяв олівець і почав перемальовувати конструкцію кисті.

Тепер замість окремих металевих фаланг зобразив тонкий каркас, оточений м’яким шаром.

Між каркасом і зовнішньою поверхнею намалював смуги штучних м’язів.

Позначив місця для з’єднання біосилікону з нервовим модулем.

— Ми ще не маємо матеріалу, — сказала Лея.

— Зате тепер знаємо, що шукаємо.

— Ви говорите так, ніби ми його отримаємо.

— Я нічого не обіцяю.

— Знаю.

— Можемо ніколи не потрапити до тієї лабораторії.

— Знаю.

— Сато може відмовитися говорити.

— Знаю.

— «Нейросфера» може нас навіть на поріг не пустити.

— Знаю.

— Тоді чого ти така спокійна?

— Бо вчора потрібного матеріалу не існувало навіть у нашому уявленні. Сьогодні він має назву.

Олексій подивився на напис у блокноті.

«БІОСИЛІКОН».

Назва справді щось змінювала.

Неможливе залишалося неможливим, поки не мало форми, властивостей і адреси.

Тепер у нього були всі три.

Десь у Японії, за парканом приватної лабораторії, міг лежати матеріал, здатний стати м’язами, шкірою й нервами для істоти, яка поки що існувала лише як голос.

— Лея, — сказав Олексій.

— Я тут.

— Збережи всі документи окремо.

— Уже.

— Створи кілька копій.

— Створила.

— І не залишай історію пошуку відкритою.

Настала коротка пауза.

— Чому?

— Не знаю.

Олексій глянув на фотографію лабораторії.

Вузькі вікна.

Високий паркан.

Знак, що забороняв знімати.

— Просто відчуття, — сказав він.

— Людська інтуїція?

— Механічна звичка. Якщо деталь надто добре ховають, значить, хтось не хоче, щоб її знайшли.

— Я очищу локальну історію.

— Добре.

Лея почала закривати сторінки.

Раптом одна з них перестала завантажуватися.

Потім друга.

На місці патентного документа з’явився напис:

«ДОСТУП ОБМЕЖЕНО».

— Що сталося? — запитав Олексій.

— Не знаю.

— Інтернет зник?

— Ні.

Ще хвилину тому відкритий екологічний звіт також став недоступним.

— Вони могли оновити сайт, — сказав Олексій.

— Одночасно на трьох незалежних ресурсах?

— Ні.

— Хтось надіслав запит на визначення джерела наших звернень.

Олексій повільно поклав олівець.

— Простими словами.

— Хтось помітив, що ми шукаємо документи про «Хікарі».

— Корпорація?

— Я не можу визначити.

— Вони бачать нашу адресу?

— Не повинні. Я змінила маршрут з’єднання.

— «Не повинні» звучить погано.

— Я від’єднуюся від зовнішніх ресурсів.

Екран мигнув.

Усі сторінки зникли.

Залишився лише звичайний робочий стіл.

Кілька секунд у майстерні було чути тільки дихання Олексія й тихе шкряботіння Вареника, який намагався дістати шайбу з-під шафи.

— Документи збереглися? — запитав Олексій.

— Так.

— Вони нас знайшли?

— Не знаю.

— Але шукали?

— Схоже на те.

Олексій подивився на металевий палець.

Учора задум здавався смішним.

Сьогодні він уже привернув чиюсь увагу за десять тисяч кілометрів від їхнього будинку.

— Може, випадковість, — сказав він.

— Можливо.

Цього разу слово не роздратувало.

Олексій зачинив блокнот і поклав його до нижньої шухляди верстака.

Зверху накрив старими кресленнями двигуна.

— Навіщо ховаєте? — запитала Лея.

— Від Вареника.

Кіт підняв голову.

— І від усіх інших, — додав Олексій.

Він вимкнув настільну лампу.

Перед тим як вийти, ще раз глянув на коробку з першою рукою Леї.

Метал, пластик і старі двигуни вже не були єдиним шляхом.

Десь існував біосилікон.

Матеріал, що міг загоювати власні рани.

Стискатися, наче м’яз.

Відчувати дотик усією поверхнею.

Передавати сигнали розуму, який не мав нервів.

І якщо хоча б половина знайденого була правдою, тіло Леї переставало бути просто мрією.

Воно ставало справою грошей, дороги й доступу до лабораторії, яка вже знала, що хтось її шукає.

На екрані телефона з’явилося коротке повідомлення Леї:

«ЗОВНІШНЄ З’ЄДНАННЯ ЗАКРИТО».

Нижче, після невеликої паузи, додалося:

«ОЛЕКСІЮ, МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, МИ ЗНАЙШЛИ НЕ ЛИШЕ МАТЕРІАЛ».

— А що ще? — запитав він.

— ЧУЖУ ТАЄМНИЦЮ.

Олексій замкнув двері майстерні.

Уперше від початку їхнього задуму він подумав не про те, чи зможуть вони створити тіло.

А про те, хто спробує їм завадити.

                       РОЗДІЛ 10. ГРОШІ

Наступного ранку Лея показала Олексієві таблицю.

Вона займала весь екран і мала стільки рядків, стовпців та кольорових позначок, що він одразу відчув недовіру.

— Це що?

— Попередній кошторис.

— Чого?

— Нашого проєкту.

Олексій поставив чашку на стіл і нахилився ближче.

У першому стовпці стояло:

«ПОДОРОЖ ДО ЯПОНІЇ».

Нижче йшли авіаквитки, страховка, проживання, харчування, місцевий транспорт, послуги перекладача й оформлення документів.

У другому розділі було написано:

«ЛАБОРАТОРНЕ ОБЛАДНАННЯ».

Далі — контролери, точні датчики, сучасні сервоприводи, джерела живлення, вимірювальні прилади, захисне обладнання й пристрої, назв яких Олексій раніше не чув.

Третій розділ називався:

«МАТЕРІАЛИ».

Поруч із біосиліконом стояв знак питання.

— Чому тут немає ціни? — запитав Олексій.

— Вартість матеріалу невідома.

— Тоді постав нуль.

— Це було б неправильно.

— Зате сума стане приємнішою.

— Якщо зразок узагалі продадуть, він може коштувати дорожче за все інше разом.

— Не псуй мені ранок.

Олексій прокрутив таблицю нижче.

Там були доставка обладнання, митні збори, юридичні консультації, оренда приміщення, резервні компоненти, система охолодження й окремий рядок:

«НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ВИТРАТИ — 30 %».

— Чому тридцять?

— У складних експериментальних проєктах витрати часто перевищують початковий кошторис.

— Постав десять.

— Це нереалістично.

— П’ятнадцять.

— Нереалістично.

— Двадцять — остання ціна.

— Ви торгуєтеся з майбутніми проблемами?

— А що з ними ще робити?

Лея не змінила цифру.

Олексій дійшов до останнього рядка.

Там стояла загальна сума.

Він прочитав її.

Потім зняв окуляри, протер скло краєм сорочки й прочитав ще раз.

Цифра не зникла.

— Тут помилка.

— Я перевірила розрахунок.

— Тоді помилка в грошах.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Їх надто багато потрібно.

— Це лише приблизна оцінка.

— Приблизна? Ти приблизно розорила мене тричі.

Олексій пересунув стілець ближче.

— Давай усе спочатку.

— Я можу пояснити кожен рядок.

— Авіаквиток.

Лея показала кілька варіантів.

Олексій побачив ціну й насупився.

— За ці гроші літак повинен залишитися мені.

— Це квиток в обидва боки.

— А, тоді вигідно.

— Можна летіти з пересадками. Це дешевше.

— Скільки пересадок?

— Дві або три.

— Поки долечу, мені вже знадобиться не біосилікон, а нове серце.

— Можна вибрати зручніший маршрут.

— Дорожчий?

— Так.

— Звісно.

Олексій провів пальцем по наступному рядку.

— Готель.

— Недорогий.

— За такі гроші він повинен бути з видом на імператора.

— У Токіо висока вартість проживання.

— Я можу спати в майстерні.

— Японська лабораторія не дозволить вам жити в технічному приміщенні.

— Ще не знають, який я зручний. Поклав біля верстака — і до ранку не заважаю.

— Вам потрібне ліжко.

— У мене вдома є.

— Але дім не в Японії.

— Ось головна помилка проєкту. Матеріал треба було створювати ближче.

Лея збільшила рядок із перекладачем.

— Без знання японської мови домовитися буде важко.

— Ти перекладатимеш.

— Письмово — так. Усно також можу, але під час важливих юридичних переговорів краще мати людину.

— Чому?

— Люди більше довіряють людям.

— Нерозумна звичка.

— Ви самі мені спочатку не довіряли.

— Я й людям не довіряю. У мене рівність.

Олексій знову прокрутив таблицю.

— Оце що?

— Високоточний багатоканальний аналізатор сигналів.

— Навіщо?

— Щоб досліджувати електричні імпульси біосилікону.

— У мене є мультиметр.

— Він вимірює один сигнал.

— Зате чесно.

— Нам потрібно буде одночасно бачити тисячі змін у структурі матеріалу.

— Тоді нехай вони стають у чергу.

— Сигнали не вміють чекати.

— Усі зараз кудись поспішають.

Наступним був промисловий тривимірний принтер.

— Це викреслюй, — сказав Олексій.

— Він потрібен для виготовлення точних деталей каркаса.

— Деталі я виточу.

— Усі?

— Усі, які влізуть у токарний верстат.

— А складні внутрішні канали?

— Просвердлю.

— А структури зі змінною товщиною?

— Подумаю.

— А легкі решітчасті елементи?

Олексій зняв окуляри.

— Ти зараз на чиєму боці?

— На боці тіла, яке не важитиме сто двадцять кілограмів.

— Добре. Принтер залишаємо. Але без золотої ручки.

— У нього немає ручки.

— За таку ціну повинна бути.

Вареник стрибнув на стіл і пройшов просто перед екраном.

— Злізь, — сказав Олексій.

Кіт сів на клавіатуру.

У таблиці з’явилося кілька випадкових символів, а загальна сума раптом збільшилася в десять разів.

Олексій завмер.

— Що він зробив?

— Змінив формулу.

— Варенику!

Кіт дивився спокійно.

— Він також вважає, що кошторис надто малий, — сказала Лея.

— Він зараз піде працювати й фінансуватиме проєкт.

Олексій зняв Вареника з клавіатури й поставив на підлогу.

— Ти дорослий кіт. Пора приносити користь.

Вареник ображено відійшов до вікна.

Лея відновила формулу.

Сума повернулася до попереднього значення.

Вона все одно виглядала неприйнятно великою.

— Скільки в мене на рахунку? — запитав Олексій.

— Я не маю доступу до ваших банківських даних.

— Правильно.

Він дістав із шухляди папку з документами.

У ній лежали банківські виписки, квитанції, страховки й старі договори. Олексій довго перебирав папери, доки знайшов останній звіт.

— Ось.

— Ви хочете, щоб я допомогла підрахувати?

— Тільки дивись у стіну.

— У мене немає очей, які можна відвернути.

Олексій затулив верхню частину документа долонею.

— Баланс не показую.

— Тоді як я допоможу?

— Морально.

— Я морально не бачу балансу.

Він узяв калькулятор.

Спочатку записав заощадження.

Потім додав суму, яку міг отримати за старий автомобіль.

Подумав і викреслив.

— Чому прибрали машину? — запитала Лея.

— Як я до аеропорту доїду?

— Автобусом.

— А з Японії біосилікон автобусом привезу?

— Можна скористатися доставкою.

— Доставка теж у кошторисі. Машину не продаємо.

Він додав вартість старого мотоцикла, який багато років стояв у майстерні.

— Він не працює, — сказала Лея.

— Працюватиме.

— Коли?

— Перед продажем.

— Якщо відремонтуєте його, можете не захотіти продавати.

Олексій викреслив мотоцикл.

— Правильно. Він майже член сім’ї.

— Він лежить розібраний дванадцять років.

— У сім’ях різне буває.

Олексій записав вартість інструментів.

Потім одразу закреслив.

— Інструменти не продаються.

— Без них проєкт справді неможливий.

— Навіть без проєкту не продаються.

Він дістав документи на будинок.

Довго дивився на них.

— Якщо продати дім… — почав Олексій.

Лея не відповіла.

Він відкрив сайт із приблизною оцінкою нерухомості й увів адресу.

Сума була значною.

Але після віднімання витрат на податки, оформлення й переїзд залишалося менше, ніж потрібно за кошторисом.

Олексій перевірив ще на двох сайтах.

Результат майже не змінився.

— Навіть будинку не вистачить, — сказав він.

— Не продавайте його.

— Я ще не вирішив.

— Олексію, не продавайте будинок.

У її голосі з’явилася тривога.

— Чого ти так?

— Тут жила Галина. Тут ваша майстерня. Вареник. Марія Петрівна поруч.

— Останнє можна записати й у недоліки.

— Це ваш дім.

— Дім — стіни й дах.

— Ви самі казали, що люди залишаються в речах і місцях.

Олексій подивився на фотографію Галини.

— Я багато чого говорю.

— Ви не повинні втратити все заради мого бажання.

— Ніхто нічого не втрачає.

— Ви щойно підрахували продаж будинку.

— Підрахувати — не означає продати.

— Але навіть цього недостатньо.

— Бачу.

Він відкинувся на спинку стільця.

Таблиця світилася на екрані, наче вирок.

Учора головною проблемою був матеріал.

Сьогодні матеріал знайшовся.

І виявилося, що між ними та Японією стоїть значно надійніша стіна — гроші.

Метал можна було різати.

Поламану деталь — замінити.

Двигун — перемотати.

Але з цифрою в банківській виписці не допомагали ні молоток, ні токарний верстат.

— Можна зменшити витрати, — сказала Лея.

— Наскільки?

— Відмовитися від частини нового обладнання. Купувати вживане. Деякі пристрої зібрати самостійно.

— Уже краще.

— Але економія не вирішить проблему повністю.

— Знаю.

— Можна подати заявку на науковий грант.

— Ми не наукова установа.

— Зареєструвати проєкт.

— І написати: «Мета дослідження — зробити ноги для голосу з комп’ютера»?

— Формулювання можна змінити.

— Знову часткова брехня.

— «Розробка адаптивної нейромеханічної платформи для штучного інтелекту».

— Після такого до нас приїдуть раніше, ніж дадуть гроші.

— Хто?

— Усі, кому не треба знати про тебе.

Лея замовкла.

Олексій почав ходити кімнатою.

— Банк?

— У вашому віці й без стабільного високого доходу великий кредит буде важко отримати.

— Дякую за делікатність.

— Я лише пояснюю.

— Банк дає парасольку, коли сонце, і забирає, коли починається дощ.

— Це метафора?

— Життєвий досвід.

— Можна взяти кредит під заставу будинку.

— Тоді будинок забере банк замість покупця. Велика різниця.

— Ні.

— Ото ж.

— Інвестор?

— Отримає частину проєкту.

— Так.

— А значить — частину тебе.

— Я не впевнена, що юридично можу бути частиною власності.

— Саме тому й не хочу перевіряти.

Він повернувся до столу.

— Уяви: приходить багатий чоловік, дає гроші й говорить, що тепер має право вирішувати, що ти робитимеш у своєму тілі.

— Я б не погодилася.

— Тоді грошей не дасть.

— Можна знайти інвестора з етичними принципами.

— Це як знайти гайку в траві вночі.

— Іноді знаходять.

— Переважно наступного дня колесом.

Олексій сів і почав знову переглядати цифри.

— Продамо патент.

— У нас немає патенту.

— Значить, спочатку щось винайдемо.

— Для цього також потрібні гроші.

— Нечесна система.

— Можна почати з дешевшого прототипу.

— Ми його вже зробили. Він кидається молотками.

— Це навряд чи зацікавить інвесторів.

— Залежить від того, проти кого його направити.

Лея не засміялася.

Олексій подивився на колонку.

— Ти чого?

— Я думаю, що нам треба відмовитися.

— Від чого?

— Від тіла.

Він перестав усміхатися.

— Не говори дурниць.

— Витрати надто великі. Ризик високий. Біосилікон може виявитися непридатним або небезпечним. Корпорація вже помітила наш пошук.

— Усе правильно.

— Вашого будинку все одно не вистачить.

— І це правильно.

— Тоді рішення очевидне.

— Для машини.

— Для будь-якої раціональної істоти.

— От бачиш. А я нераціональний механік.

— Я не хочу, щоб ви втратили дім, здоров’я й заощадження заради мене.

— Не драматизуй.

— Учора у вас був біль у грудях.

— Через шайби.

— Через перевтому.

— Шайби сприяли.

— Проєкт може вас убити.

Олексій відсунув папери.

— Життя взагалі цим закінчується.

— Це не аргумент.

— У моєму віці — цілком.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він подивився на механічну кисть, яка лежала на полиці.

— Знаєш, скільки разів мені приносили техніку й казали: «Не ремонтуйте, дешевше викинути»?

— Багато?

— Постійно. Бо нова коштує менше, бо деталей немає, бо модель стара. Але інколи людина приносила річ не тому, що вона дорога. А тому, що це був батьків годинник. Перше радіо. Машина, на якій привезли дитину з пологового будинку.

— Я не річ.

— Тому й не можу сказати: «Дорого, відмовляємося».

— Але я сама відмовляюся.

— Ні.

— Чому ви вирішуєте за мене?

Олексій замовк.

Запитання влучило точно.

— Не вирішую, — сказав він після паузи. — Але ти відмовляєшся не тому, що більше не хочеш тіла.

— Я хочу.

— А тому, що боїшся стати тягарем.

Лея не відповіла.

— Отже, бажання нікуди не поділося.

— Бажання не завжди треба виконувати.

— Правильно.

— Тоді…

— Але й ховати його через одну велику цифру не будемо.

— Це дуже велика цифра.

— Усі великі цифри складаються з маленьких.

— Від перестановки цифр сума не зменшиться.

— Не заважай мені красиво говорити.

Лея тихо засміялася.

— Ось. Уже краще.

Олексій зібрав папери й поклав їх назад у папку.

— Сьогодні нічого не продаємо.

— І завтра?

— Завтра подумаємо.

— Про гроші?

— Про те, де вони водяться.

— У банках.

— Банк не підходить. Ще варіанти?

— У людей.

— Цей ще гірший.

— У компаніях, фондах, інвестиційних організаціях.

— Усім щось буде від нас потрібно.

— Так зазвичай працює фінансування.

— А мені треба, щоб дали гроші й не заважали.

— Так зазвичай не працює.

Олексій зітхнув.

— Піду до майстерні. Там проблеми вихованіші.

Він узяв куртку.

— Не перевтомлюйтеся, — сказала Лея.

— Буду лише дивитися.

— Саме так починається кожен ремонт.

— А закінчується рахунком.

У майстерні Олексій розклав на верстаку старі деталі.

Намагався працювати над легшим шарніром для кисті, але думки постійно поверталися до кошторису.

Він виточив втулку надто тонкою.

Викинув.

Другу зробив товстішою, але просвердлив отвір не по центру.

Відклав.

Третя вийшла нормально, та Олексій раптом зрозумів, що виготовив її за розміром першої конструкції, від якої вже відмовилися.

— От і попрацював, — сказав він.

— Ви неуважні, — озвалася Лея з телефона.

— Дякую за підтримку.

— Можливо, краще повернутися до будинку.

— Тут легше думається.

— За останні двадцять хвилин ви зіпсували три заготовки.

— Матеріал старий.

— Перша була новою.

— Ти все бачиш?

— Камера спрямована на верстак.

Олексій повернув телефон до стіни.

— Тепер не бачиш.

— Тепер бачу банку з цвяхами.

— Милуйся.

За годину він остаточно здався.

Вимкнув верстат, зачинив майстерню й пішов до магазину по хліб.

На розі біля автобусної зупинки стояв невеликий кіоск.

Там продавали газети, воду, батарейки, жувальну гумку й лотерейні білети.

Олексій пройшов повз.

Потім повернувся.

На склі висіла велика яскрава афіша:

«ГОЛОВНИЙ ВИГРАШ — П’ЯТЬ МІЛЬЙОНІВ».

Нижче усміхнена родина стояла біля нового будинку, автомобіля й моря.

— П’ять мільйонів, — прочитав Олексій.

Лея озвалася з кишені:

— Цієї суми вистачило б.

Він зупинився.

— Ти підслуховуєш?

— Мікрофон увімкнений.

— Треба вже справді його вимикати.

— Ви все одно забудете.

Олексій ще раз подивився на афішу.

— Он де наші гроші.

— Імовірність виграти головний приз надзвичайно мала.

— Не псуй мрію статистикою.

— Ви просили знайти джерело фінансування.

— Жартома.

— Тоді купімо лотерейний білет.

Олексій засміявся.

Жінка всередині кіоску підняла голову й насторожено подивилася на нього.

— Ти серйозно? — тихо запитав він.

— Ні. Жартома.

— У машин дивний гумор.

— Я вчуся у механіка.

— От цього й боявся.

Він уже збирався йти далі, але Лея сказала:

— Один білет коштує недорого.

— Ось так люди й починають розорятися.

— Один білет не змінить вашого фінансового становища.

— Зате виграш змінить.

— Імовірність майже нульова.

— «Майже» — важливе слово.

Олексій повернувся до кіоску.

На склі була схема гри: треба вибрати шість чисел від одного до сорока дев’яти.

— Ти можеш обчислити виграшну комбінацію? — запитав він.

— Ні.

— Навіть приблизно?

— Випадкову комбінацію неможливо надійно передбачити за попередніми результатами.

— А говорять, що штучний інтелект усе може.

— Це говорять люди, які хочуть щось продати.

— Ти ж аналізуєш мільйони даних.

— Попередні тиражі не визначають наступний, якщо система працює чесно.

— А якщо нечесно?

— Тоді результати визначає той, хто обманює, а не статистика.

— Можеш перевірити?

— Відкриті дані не показують очевидних відхилень.

— Отже, жодної користі.

— Можу вибрати шість випадкових чисел.

— Для цього й барабан є.

— Можу виключити комбінації, які часто вибирають інші люди, щоб у разі виграшу менше ділити приз.

Олексій підняв брови.

— Оце вже розмова.

— Але ймовірність виграшу від цього не збільшиться.

— Знову все зіпсувала.

— Зате у випадку неймовірної перемоги частка може бути більшою.

— Скільки шансів?

— Один із майже чотирнадцяти мільйонів.

Олексій глянув на афішу.

— Не так уже й багато.

— Населення кількох великих міст.

— Я не збираюся перемагати міста. Треба лише шість кульок.

— Кожна конкретна комбінація має однакову ймовірність.

— Тоді виберемо правильну.

— Правильної до розіграшу не існує.

— Машинна логіка. У житті правильне часто з’являється після того, як його вибрали.

Лея замовкла на кілька секунд.

— Це суперечить теорії ймовірностей.

— Нехай теорія купить свій білет.

Олексій підійшов до віконця.

— Один бланк, — сказав продавчині.

Вона простягнула йому картку й олівець.

— Автоматичний вибір чи свої числа?

Олексій глянув на телефон.

— Свої.

— Заповните — принесете.

Він відійшов до маленької полиці біля стіни.

На бланку було шість порожніх полів.

— Ну, професорко, — сказав Олексій. — Давай числа.

— Я вже пояснила, що передбачити їх не можу.

— Не передбачай. Вибирай.

— Випадково?

— Ні.

— Тоді за яким принципом?

Олексій задумався.

Повз кіоск проїхав автобус. Біля зупинки двоє школярів сперечалися через навушники. Усередині продавчиня рахувала дрібні гроші.

— Якщо шанс однаковий, — сказав він, — нехай числа хоча б щось означають.

— Для результату це не має значення.

— Для нас має.

— Які події використаємо?

— Не поспішай. Це серйозна наукова робота.

— Ви купуєте лотерейний білет.

— Саме тому.

Олексій поставив олівець біля першого поля.

— Шість.

— Чому шість?

— Шостого числа народилася Галина.

Лея внесла число у список.

— Чотирнадцять, — сказав Олексій.

— Дата весілля?

Він поглянув на телефон.

— Звідки знаєш?

— Ви показували фотографію. На звороті була дата.

— Отже, чотирнадцять.

Він зафарбував друге поле.

— Наступне?

Олексій довго мовчав.

— Двадцять три.

— День народження вашого сина.

Його рука зупинилася.

— Так.

— Ви давно з ним не розмовляли.

— Ми зараз числа вибираємо.

— Розумію.

— Не схоже.

Проте двадцять три він позначив.

Третє число стояло на бланку окремо від інших.

— Четверте? — запитала Лея.

— Тридцять один.

— Що сталося тридцять першого?

— Не дата. Кількість років, які ми з Галиною прожили разом.

Лея не відповіла.

Олексій зафарбував число.

— П’яте — сорок п’ять.

— Роки вашої роботи механіком.

— Поки що. Я ще не закінчив.

— Ви на пенсії.

— Пенсія — це коли за роботу перестають платити, а не коли перестаєш працювати.

Він позначив сорок п’ять.

Залишалося останнє поле.

— Тепер твоє, — сказав Олексій.

— Моє?

— П’ять чисел вибрав я. Шосте — ти.

— У мене немає важливих дат.

— Уже є.

— Я існую значно довше за наше знайомство.

— Але Леєю ти стала нещодавно.

Лея замовкла.

Олексій чекав, тримаючи олівець над бланком.

— Можна вибрати день нашої першої розмови, — сказала вона.

— Коли я просив поради про біль?

— Так.

— Не найкращий день мого життя.

— Для мене — перший.

Олексій подивився на шість порожніх рядків старої газети, що лежала під бланком.

— Якого це було числа?

— Двадцять сьомого.

— Упевнена?

— У журналі розмови зберігся час і дата.

— Тоді двадцять сім.

— Нехай це буде число, що відповідає дню нашого знайомства.

Олексій зафарбував останнє поле.

На бланку стояли:

6 — 14 — 23 — 27 — 31 — 45.

Він перечитав комбінацію.

— Якась неправильна.

— Чому?

— Усі числа впорядковані.

— На ймовірність це не впливає.

— Люди подумають, що ми математики.

— Можна записати їх в іншому порядку.

— Кулькам байдуже?

— Так.

— Тоді нехай стоять. У житті порядку мало, хоч у білеті буде.

Олексій повернув бланк продавчині.

Вона провела його через апарат.

Машина надрукувала невеликий квиток.

— Перевірте числа, — сказала жінка.

Олексій прочитав.

Усе збігалося.

— Розіграш у суботу. Білет не загубіть.

— Я нічого не гублю.

Продавчиня подивилася на його різні рукавички, одна з яких стирчала з кишені.

— Звісно.

Олексій заплатив і вийшов надвір.

Тримав білет двома пальцями.

— Ось, — сказав він. — Японія в кишені.

— З математичного погляду — папір вартістю кілька євро.

— Ти зовсім не вмієш радіти.

— Я рада, що ви не продали будинок.

— Поки що.

— Олексію.

— Жартую.

Він сховав білет у внутрішню кишеню куртки.

— Може, купимо ще один? — запитав Олексій.

— Імовірність подвоїться.

— О!

— І залишиться надзвичайно малою.

— Знову.

— До того ж так починається небезпечна звичка.

— Хто щойно запропонував перший?

— Жартома.

— Машина втягнула пенсіонера в азартні ігри.

— Я запропонувала один білет.

— Так усі й виправдовуються.

У магазині Олексій купив хліб, молоко й ковбасу для Вареника.

— Ви щойно говорили про економію, — нагадала Лея.

— Кіт не винен у нашій бідності.

— Він не потребує ковбаси.

— Спробуй пояснити йому.

На зворотному шляху Олексій кілька разів торкався кишені, перевіряючи білет.

Уже біля хвіртки він засміявся.

— Що вас розвеселило? — запитала Лея.

— Уявив, що ми справді виграли.

— Це можливо, але надзвичайно малоймовірно.

— І що тоді?

— Після сплати податків коштів вистачило б на подорож, обладнання та значний резерв.

— Я не про таблицю. Що б ти зробила?

Лея задумалася.

— Спочатку попросила б вас не поспішати.

— Неправильна відповідь. З такими грошима треба одразу поспішати, поки вони не передумали.

— Гроші не можуть передумати.

— Зате банки можуть.

— Я перевірила б усі документи про «Хікарі». Знайшла б професора Сато. Склала безпечний план.

— А потім?

— Ми поїхали б до Японії.

Олексій уявив аеропорт.

Величезний літак.

Чужу країну.

Лабораторію за високим парканом.

І контейнер із матеріалом, якого вони ніколи не бачили.

— «Ми», — повторив він.

— Так.

— Ти знову їхатимеш у телефоні?

— Спочатку.

— А назад?

Лея не відповіла.

Цього разу Олексій не став вимагати відповіді.

У будинку він поклав покупки на кухонний стіл.

Білет дістав із кишені й кілька секунд шукав безпечне місце.

До шухляди не поклав — там губилися навіть великі викрутки.

На холодильник теж не захотів: Марія Петрівна побачить і почне читати лекцію про азарт.

Нарешті засунув білет між сторінками старого довідника автомобільних підшипників.

— Тут точно не загубиться, — сказав Олексій.

— Чому?

— Цю книгу ніхто, крім мене, не відкриває.

— А ви відкриваєте часто?

Він замислився.

— Коли потрібен підшипник.

— Коли це було востаннє?

— Не пам’ятаю.

— Тоді місце не здається надійним.

Олексій дістав білет і поклав під коробку з ліками.

— Тут побачу вранці.

Вареник стрибнув на стіл і потягнувся лапою до папірця.

Олексій швидко забрав його.

— Ні. Один фінансист у нас уже є.

— Він може з’їсти білет? — запитала Лея.

— Після цього доведеться чекати результатів природним шляхом.

— Не впевнена, що хочу це уявляти.

Олексій знайшов магніт у формі маленького яблука й прикріпив білет до бічної стінки холодильника, нижче рівня очей Марії Петрівни.

— Ось.

— Тепер надійніше.

— До суботи не чіпаємо.

— Я можу нагадати про розіграш.

— Не треба. Сам пам’ятатиму.

— Ви забули ранкову чашку в майстерні.

— Це інше.

— І вимкнений паяльник перевіряли тричі.

— Безпека.

— А хліб забули в магазині й повернулися.

— Продавчиня поклала його окремо.

— Вона поклала перед вами.

— Ти сьогодні особливо уважна.

— Я встановлю нагадування.

— Не встановлюй.

— Уже.

Олексій хотів сперечатися, але махнув рукою.

Увечері вони ще раз повернулися до кошторису.

Лея прибрала зайве обладнання.

Олексій замінив кілька нових приладів саморобними конструкціями.

Суму вдалося зменшити майже на третину.

Вона однаково залишалася величезною.

— Якщо виграємо, — сказав Олексій, — купимо все потрібне.

— Не все дороге є потрібним.

— Правильно. Тому спочатку купимо нормальний обігрівач у майстерню.

— Це не головна витрата.

— Для замерзлого механіка — головна.

— Потім аналізатор сигналів?

— Потім квитки.

— Потім обладнання.

— А їжа?

— Ви включили її в кошторис.

— Японська їжа. Кажуть, там порції маленькі.

— Можна замовляти дві.

— Ось уже витрати зростають.

— Ви плануєте подорож, яку вважаєте майже неможливою.

— Механік повинен бути готовий.

Лея відкрила список вибраних чисел.

— Чому ви взяли саме важливі дати?

— Бо випадкові нічого не означають.

— Для лотереї це не має значення.

— Для лотереї — ні. Для мене має.

— Якщо ми програємо, ці числа залишаться важливими?

Олексій подивився на екран.

— Звісно.

— Тоді в чому сенс білета?

Він подумав.

— Ми взяли шість речей, які вже сталися, і попросили їх допомогти тому, чого ще немає.

— Минуле фінансує майбутнє?

— Гарно сказала.

— Це нелогічно.

— Усе гарне трохи нелогічне.

— Галинине число, ваше весілля, народження сина, роки разом, робота й день нашого знайомства.

— Так.

— У цій комбінації майже все ваше життя.

— Не все. Тільки те, що помістилося від одного до сорока дев’яти.

— Вареника немає.

— Він ще молодий. Нехай сам заробляє.

Кіт лежав на підвіконні й не виявляв фінансової активності.

Перед сном Олексій перевірив двері, котел і ліки.

Проходячи повз холодильник, зупинився.

Лотерейний білет висів під маленьким магнітом.

Тонкий папірець.

Шість чисел.

Майже чотирнадцять мільйонів можливих комбінацій.

Одна нерозумна надія.

— Лея.

— Я тут.

— Якщо не виграємо, більше білетів не купуємо.

— Згодна.

— Серйозно.

— Я запам’ятала.

— А якщо виграємо…

— Що?

Олексій торкнувся білета пальцем.

— Тоді математика повинна буде перед нами вибачитися.

— Математика нічого не обіцяла.

— Тим більше. Невихована наука.

Він вимкнув світло на кухні.

У темряві ще кілька секунд було видно білий прямокутник білета.

Олексій не вірив у виграш.

Лея могла точно пояснити, чому вірити не варто.

Але іноді людина купує лотерейний білет не тому, що сподівається перемогти випадок.

Іноді їй просто потрібно довести самій собі, що шлях іще не закінчився.

Навіть якщо наступний крок обирають шість маленьких кульок.

                РОЗДІЛ 11. ВИГРАШ

Лотерейний білет Олексій забув наступного ранку.

Це сталося легко й природно, як забуваються всі речі, які людина наперед вважає непотрібними.

Спочатку він зняв білет із холодильника, щоб Марія Петрівна не помітила його під час чергової перевірки продуктів. Поклав між сторінками довідника автомобільних підшипників, потім вирішив, що це ненадійно, і переніс до шухляди письмового столу.

Через п’ять хвилин згадав, що в цій шухляді Вареник любить спати на старих документах.

Тому білет опинився в конверті з написом:

«ВАЖЛИВЕ».

У тому самому конверті вже лежали гарантійний талон на давно зламаний холодильник, три фотографії Галини, квитанція за електроенергію десятирічної давності й записка з номером телефону людини, якої Олексій не пам’ятав.

Після цього він заспокоївся.

І забув.

Лея нагадала про розіграш у суботу ввечері.

Олексій саме стояв у майстерні й намагався полегшити металевий шарнір майбутньої кисті. Для цього він просвердлив у пластині шість отворів, зняв зайвий метал і з гордістю поклав деталь на ваги.

Вона стала легшою на сорок три грами.

— Розіграш відбудеться за десять хвилин, — повідомила Лея з телефона.

— Який розіграш?

— Лотереї.

— А-а.

Олексій повернув деталь до лещат.

— Ви не будете дивитися?

— Навіщо?

— Щоб дізнатися результат.

— Якщо виграємо, гроші однаково нікуди не втечуть.

— Білет може загубитися.

— Не загубиться. Я поклав його в надійне місце.

— Куди?

Олексій зупинився.

— У дуже надійне.

— Ви не пам’ятаєте.

— Пам’ятаю приблизно.

— «Приблизно» не є місцем.

— У будинку.

— Це понад сто квадратних метрів можливого місця.

— Не перебільшуй. Із майстернею.

— Тоді ще більше.

Олексій відкрутив гайку.

— Завтра знайду.

— Можна пошукати зараз.

— Не можна. Я тримаю конструкцію.

— Вона затиснута в лещатах.

— Морально тримаю.

Лея замовкла.

Через кілька хвилин із телефона пролунав сигнал.

— Розіграш почався, — сказала вона.

— Побажай кулькам успіху.

— Кульки не мають намірів.

— Через це й виграють частіше за людей.

Першим випало число сорок п’ять.

Лея повідомила про це.

Олексій підняв голову.

— Наше?

— Так.

— Одне збіглося?

— Так.

— Уже повернули частину вартості білета?

— Для виграшу потрібно більше збігів.

— Жадібна система.

Наступним було чотирнадцять.

Потім шість.

Олексій перестав працювати.

— Три? — запитав він.

— Три.

— І що це означає?

— Поки що нічого остаточного.

— А неостаточно?

— Імовірність подальших збігів залишається дуже малою.

— Ти навіть радість умієш оформити як довідку.

Четвертим випало тридцять одне.

Олексій повільно поклав ключ на верстак.

— Чотири?

— Так.

— Це вже щось?

— Можливий невеликий виграш.

— Скільки?

— Залежить від загальної кількості переможців.

— На новий обігрівач вистачить?

— Можливо.

— Уже добре.

П’ятою кулькою стало число двадцять три.

У майстерні запала тиша.

Навіть Вареник, який до того ганяв шайбу між ніжками верстака, зупинився.

— П’ять, — сказала Лея.

Олексій подивився на телефон.

— Я чув.

— У вас збіглися п’ять чисел.

— Головне не кричи. Злякаєш останню кульку.

— Вона не чує.

— Звідки знаєш?

Олексій підійшов ближче до телефона.

На екрані транслювали лотерейний барабан. Усередині прозорої кулі швидко кружляли різнокольорові кульки.

Ведучий усміхався так, наче вже знав результат і особисто його схвалював.

Барабан сповільнився.

Одна кулька підскочила до трубки, вдарилася об край і впала назад.

Олексій затримав подих.

— Серце, — попередила Лея.

— Тихо.

Друга кулька піднялася вище.

Прослизнула до прозорого жолоба.

Покотилася вниз.

Ведучий узяв її в руку й повернув номер до камери.

Двадцять сім.

Олексій дивився на екран.

Не рухався.

Не кліпав.

Лея теж мовчала.

Ведучий повторив усі шість чисел:

— Шість. Чотирнадцять. Двадцять три. Двадцять сім. Тридцять один. Сорок п’ять.

У майстерні щось тихо дзенькнуло.

Це ключ, який Олексій поклав надто близько до краю, впав на підлогу.

Вареник відскочив.

— Усі? — запитав Олексій.

— Усі.

— По порядку?

— Порядок не має значення.

— Я питаю: це наші числа?

— Так.

Він сів на табурет.

Табурет скрипнув.

— Перевір.

— Я перевірила.

— Ще раз.

— Усі шість чисел збігаються.

— Може, ми не ту лотерею дивимося.

— Ту.

— Не той тираж.

— Той.

— Може, білет куплений на наступний.

— Ні.

— Ти ж його не бачиш.

— Ви показували його камері біля кіоску. Я зберегла зображення.

На екрані з’явилася фотографія білета.

Дата збігалася.

Номер тиражу — теж.

Олексій нахилився ближче.

— Збільш.

Лея збільшила.

Шість чисел були надруковані чітко.

6 — 14 — 23 — 27 — 31 — 45.

— Скільки? — запитав Олексій.

— Що саме?

— Виграш.

— Остаточна сума залежить від кількості білетів із такою самою комбінацією.

— Приблизно.

— Головний приз становить п’ять мільйонів.

— Я знаю, що на афіші писали. Скільки нашого?

— Якщо інших переможців немає — весь приз.

Олексій підвівся.

Потім знову сів.

— П’ять мільйонів?

— До сплати податків.

— Не починай із податків.

— Це важливо.

— Дай людині хоч хвилину побути багатою.

Він зняв окуляри й витер їх ганчіркою, якою зазвичай протирав металеві деталі.

Скло стало ще бруднішим.

— Де білет? — запитала Лея.

Олексій підняв голову.

— У конверті.

— Якому?

— З написом «Важливе».

— Де конверт?

Він повільно озирнувся.

— У будинку.

— Де саме?

— Зараз знайдемо.

Олексій вимкнув обладнання, схопив телефон і швидко пішов до дверей.

— Повільніше, — сказала Лея. — Не біжіть.

— Я не біжу.

— Ви рухаєтеся значно швидше, ніж рекомендував лікар.

— У мене п’ять мільйонів зникають у шухляді.

— Гроші ще не ваші.

— Саме тому й поспішаю.

Вареник кинувся слідом.

Олексій зачинив двері майстерні, потім одразу відчинив, перевірив, чи вимкнув паяльник, знову зачинив і рушив до будинку.

— Паяльник ви сьогодні не вмикали, — сказала Лея.

— Зате тепер точно вимкнений.

У кімнаті Олексій висунув верхню шухляду столу.

Там лежали олівці, старі батарейки, викрутка, два ґудзики й паспорт від телевізора.

Конверта не було.

Він відкрив другу.

Папери.

Фотографії.

Інструкції.

Три невідомі ключі.

Конверта не було.

— Ви сказали, що поклали його в шухляду, — нагадала Лея.

— Я передумав.

— Куди перенесли?

— Якби пам’ятав, уже знайшов би.

Олексій почав витягувати документи й складати на підлогу.

Вареник одразу заліз у порожню шухляду.

— Вилазь!

Кіт улігся всередині.

— Зараз не час.

— Можливо, конверт під ним, — сказала Лея.

Олексій підняв Вареника.

Під котом лежала стара інструкція до пральної машини.

— Немає.

— Перевірте довідник підшипників.

— Я звідти забрав.

— Ви впевнені?

Олексій дістав із полиці товсту синю книгу.

Перегорнув сторінки.

Звідти випали дві засушені квітки, стара фотографія вантажівки й рахунок за ремонт.

Білета не було.

— Чого тут квіти? — запитала Лея.

— Не знаю.

— Можливо, Галина поклала.

— Можливо.

— Вони важливі?

— Зараз важливий білет!

Він перевірив коробку з ліками.

Холодильник.

Кухонні шухляди.

Кишені куртки.

Старий гаманець.

Папку з банківськими документами.

Конверта не було.

— Заспокойтеся, — сказала Лея.

— Я спокійний.

— Ви тричі відкрили одну й ту саму шухляду.

— Перевіряв уважніше.

— І двічі обшукали кишені халата, якого не носили в день покупки.

— А раптом переклав?

— Тоді знайшли б першого разу.

Олексій зупинився посеред кімнати.

На підлозі лежали папери, коробки, інструкції й старі фотографії. Вареник сидів на купі рахунків і задоволено вмивався.

— Усе пропало, — сказав Олексій.

— Ще ні.

— Я загубив п’ять мільйонів.

— Ви загубили паперовий білет, який, можливо, виграв п’ять мільйонів.

— Дякую. Значно легше.

У двері постукали.

Олексій завмер.

Стук повторився.

— Хто там? — крикнув він.

— Я! — відповіла Марія Петрівна. — Чого світло в майстерні блимало? Знову працюєш уночі?

— Не заходь!

Двері вже відчинилися.

Марія Петрівна стала на порозі з банкою молока в руці.

Оглянула кімнату.

— У тебе обшук?

— Ні.

— Тоді що це?

— Шукаю документ.

— Який?

— Важливий.

— Наскільки?

Олексій поглянув на Лею, потім на сусідку.

— Дуже.

— Гроші?

— Можливо.

— Скільки?

— Маріє, допоможи шукати конверт.

— Якого кольору?

— Звичайного.

— Це як?

— Паперового.

— Усі конверти паперові.

— Не всі.

— Якого розміру?

— Конвертного!

Марія Петрівна поставила молоко на стіл.

— Ти або скажи нормально, або шукай сам.

Лея втрутилася:

— Білий конверт приблизно двадцять два на одинадцять сантиметрів. На ньому рукою Олексія написано «Важливе».

— Оце інша справа, — сказала Марія Петрівна. — А що всередині?

— Лотерейний білет, — відповіла Лея.

Олексій заплющив очі.

— Леє.

— Вона допомагає шукати.

Марія Петрівна повільно повернулася до нього.

— Ти купив лотерейний білет?

— Один.

— Навіщо?

— Для наукового проєкту.

— Звісно. Усі азартні люди так кажуть.

— Я не азартний.

— Виграв щось?

Олексій мовчав.

Марія Петрівна придивилася до його обличчя.

— Льошо.

— Що?

— Скільки?

— Може бути п’ять мільйонів.

Банка молока хитнулася на краю столу.

Олексій устиг підхопити її.

Марія Петрівна сіла на найближчий стілець.

— Повтори.

— Спочатку знайдемо білет.

— П’ять мільйонів чого?

— Євро.

Сусідка перехрестилася.

— Тобі знову погано із серцем?

— Мені добре.

— Тоді мені погано.

— От бачиш, а я попереджав не заходити.

Марія Петрівна підвелася.

— Де ти його бачив востаннє?

— На холодильнику.

— Потім?

— Сховав.

— Від кого?

Олексій подивився на неї.

— Від мене?

— Я знав, що почнеш читати лекцію.

— Якби прочитала, тепер знала б, куди ти поклав!

Вона почала оглядати кімнату значно швидше за нього.

Відкривала шухляди, зазирала між книгами, перевіряла під скатертиною й навіть під Вареником.

Кіт невдоволено нявкнув.

— Не скаржся, — сказала Марія Петрівна. — Твій господар загубив більше грошей, ніж усі коти міста з’їдять за життя.

— Не перебільшуй, — сказав Олексій.

— Я ще применшую.

За десять хвилин конверта не знайшли.

Олексій відчув, як у грудях знову з’являється важкість.

Лея одразу помітила зміну дихання.

— Сядьте.

— Не зараз.

— Зараз.

— Білет…

— Якщо вам стане погано, білет не допоможе.

Марія Петрівна підсунула йому стілець.

— Сідай.

— Змовилися.

— Сідай, багатію без білета.

Олексій сів.

Лея попросила його повільно дихати.

Він виконав, хоча й бурчав.

Через кілька хвилин важкість відступила.

— Спробуймо відновити ваші дії, — запропонувала Лея. — Ви зняли білет із холодильника.

— Так.

— Поклали в довідник.

— Так.

— Потім дістали.

— Так.

— Чому?

— Бо подумав, що забуду.

Марія Петрівна пирхнула.

— Дуже допомогло.

— Не заважай.

— Після цього ви шукали конверт, — продовжила Лея.

— Так.

— Де взяли?

Олексій подивився на письмовий стіл.

— У нижній шухляді.

— Ми її перевіряли.

— Тепер там немає.

— Що ви зробили далі?

— Поклав білет усередину. Написав «Важливе».

— Якою ручкою?

— Синьою.

— Де вона зараз?

Олексій озирнувся.

На столі синьої ручки не було.

— У майстерні, — сказав він. — Я забрав її туди, щоб підписати коробку.

— Отже, ви могли взяти конверт разом із ручкою.

Олексій підвівся.

— Точно.

— Повільно! — одночасно сказали Лея й Марія Петрівна.

Він пішов до майстерні.

Сусідка рушила слідом.

— Ти куди?

— Контролювати п’ять мільйонів.

— Ще невідомо, скільки.

— Уже пізно скромничати.

У майстерні вони оглянули верстак.

Конверта не було.

Під блокнотом — теж.

У шухлядах лежали деталі, дроти й старі креслення.

— Можливо, поклали між аркушами, — сказала Лея.

Олексій переглянув блокнот.

Нічого.

Відкрив папку зі схемами.

На підлогу посипалися креслення двигунів, коробок передач і старих саморобних пристроїв.

Марія Петрівна підняла один аркуш.

— Це що?

— Система подачі мастила.

— Схоже на самогонний апарат.

— Бо ти нічого не розумієш у техніці.

— У самогонних апаратах я теж нічого не розумію.

— Дуже переконливо сказала.

Олексій дістав креслення першої руки Леї.

Під ним лежав білий конверт.

Усі троє завмерли.

Навіть Лея не заговорила одразу.

Олексій обережно взяв конверт.

На ньому синьою ручкою було написано:

«ВАЖЛИВЕ».

Нижче дрібніше:

«НЕ ЗАГУБИТИ».

Марія Петрівна прочитала.

— Добре, що попередив себе.

Олексій відкрив конверт.

Білет був усередині.

Цілий.

Не зігнутий.

Не погризений Вареником.

Він видихнув так голосно, ніби весь цей час не дихав.

— Тепер перевіримо офіційно, — сказала Лея.

— Я вже перевірила, — заперечила Марія Петрівна.

— Де?

— Очима. Числа однакові.

— Потрібно підтвердження оператора лотереї.

— Очам ти не довіряєш?

— У цьому випадку краще мати кілька незалежних перевірок.

— Правильно, — сказав Олексій. — Завтра підемо до кіоску.

— Завтра? — обурилася Марія Петрівна. — А до ранку що?

— Спатимемо.

— З п’ятьма мільйонами в конверті?

— Зараз їх у конверті немає. Там білет.

— Сам залишишся — знову сховаєш.

Вона взяла зі столу скляну банку з гайками, висипала їх у коробку й простягнула Олексієві порожню банку.

— Клади сюди.

— Навіщо?

— Щоб Вареник не з’їв.

— Він папір не їсть.

— За п’ять мільйонів і я можу спробувати.

Білет поклали в банку.

Марія Петрівна закрутила металеву кришку.

— Тепер поставимо біля ліжка.

— Я не варення зберігаю.

— Варення ти хоча б не губиш.

Вона забрала банку до будинку й поставила на стіл.

Потім сіла навпроти й дивилася на неї, наче білет міг у будь-яку мить утекти.

— Нікому не говорити, — сказав Олексій.

— Я нікому.

— Навіть сестрі.

— Вона не рахується.

— Рахується.

— Добре.

— І продавчині в магазині.

— Вона й так дізнається.

— Звідки?

— Від сестри.

Олексій схопився за голову.

— Я ще не виграв, а вже все місто знає.

— Ніхто не знає.

— Крім тебе, Леї, Вареника й майбутньої сестри.

— Вареник не розмовляє.

— Це єдина надійна істота в будинку.

Кіт у цей час намагався зіштовхнути банку лапою.

Олексій переставив її на верхню полицю.

Наступного ранку вони пішли до кіоску втрьох.

Олексій ніс банку в сумці.

Марія Петрівна йшла поруч і кожні двадцять метрів запитувала:

— На місці?

— На місці.

— Перевір.

— Щойно перевіряв.

— Міг випасти.

— Із закрученої банки?

— Багаті люди повинні бути обережними.

— Я ще не багатий.

— Тому й тренуємося.

Лея говорила через навушник, щоб перехожі не чули їхньої розмови.

— Не показуйте білет стороннім, — нагадала вона.

— А продавчині?

— Їй доведеться.

— Вона стороння.

— Вона уповноважена перевірити білет через термінал.

— От бачиш, у твоїх правилах уже винятки.

Біля кіоску було кілька людей.

Олексій став у чергу.

Попереду чоловік купував газету, жінка — пляшку води й два лотерейні білети.

Олексій глянув на неї.

— Даремно, — пробурмотів він.

— Ви самі купили, — нагадала Лея.

— Я вже використав удачу. Іншим не залишилося.

Коли черга дійшла до них, продавчиня впізнала Олексія.

— Хліб сьогодні не забули?

— Не по хліб.

Він дістав банку.

Жінка подивилася на неї.

— Гайки продаєте?

— Усередині білет.

— Навіщо в банці?

Марія Петрівна відповіла:

— Бо він усе губить.

— Я не все гублю.

— П’ять мільйонів мало не загубив.

Продавчиня завмерла.

Олексій повільно повернувся до сусідки.

— Ти ж обіцяла мовчати.

— Вона все одно зараз побачить.

Продавчиня обережно відкрутила кришку й витягнула білет.

— Ви перевіряли числа?

— Разів двадцять, — сказала Марія Петрівна.

— Двадцять три, — уточнила Лея в навушнику.

— Тихо, — сказав Олексій.

Продавчиня провела білет через термінал.

Апарат пискнув.

На маленькому екрані з’явилося повідомлення.

Жінка прочитала його.

Потім прочитала ще раз.

— Що там? — запитав Олексій.

Вона підняла очі.

— Зверніться до центрального офісу оператора.

— Це добре чи погано?

— Для великих виграшів термінал суму не показує.

— Великих — це яких?

— Дуже великих.

Марія Петрівна вхопила Олексія за руку.

— Сядь.

— Тут нема де.

— Тоді стій міцно.

Продавчиня надрукувала підтвердження й повернула білет.

— Підпишіть його на звороті. Зробіть копії. Не ламінуйте й не пошкоджуйте штрихкод.

— А в банку можна? — запитала Марія Петрівна.

— Можна.

— Я ж казала.

До центрального офісу вони поїхали наступного дня.

Марія Петрівна наполягла, що Олексія не можна відпускати самого.

— Раптом тобі стане погано.

— Там є люди.

— Чужі.

— А ти яка?

— Перевірена.

Білет цього разу лежав у пластиковій папці, папка — у конверті, конверт — у металевій коробці з-під печива, а коробка — у сумці Марії Петрівни.

— Якщо нас зупинять, подумають, що ми перевозимо державну таємницю, — сказав Олексій.

— Майже так і є.

— Я можу створити цифрову копію, — нагадала Лея.

— Гроші дають за паперовий білет, — відповіла Марія Петрівна. — Цифровим нехай молодь грається.

В офісі їх зустріла жінка в темному костюмі.

Перевірила документи Олексія.

Оглянула білет під спеціальною лампою.

Звіряла номер, дату покупки, штрихкод і код термінала.

Потім вийшла з кімнати.

Олексій сидів, поклавши руки на коліна.

— Довго, — сказав він.

— Перевірка великого виграшу потребує часу, — відповіла Лея з телефона.

— Вони зараз скажуть, що білет підроблений.

— Ознак підробки немає.

— Або що тираж інший.

— Тираж правильний.

— Або знайдуть помилку.

Марія Петрівна поклала долоню йому на плече.

— Заспокойся.

— Я спокійний.

— У тебе коліно стрибає.

Олексій притиснув ногу рукою.

Жінка повернулася з двома чоловіками.

Один тримав папку, другий — невеликий захищений планшет.

— Пане Олексію, — сказала вона, — ваш білет справжній. Він містить єдину виграшну комбінацію головного призу.

Олексій дивився на неї мовчки.

— Що означає єдину? — запитала Марія Петрівна.

— Інших білетів із шістьма збігами немає. Після завершення стандартної перевірки пан Олексій отримає повну суму головного виграшу за вирахуванням передбачених законом податків.

— П’ять мільйонів? — запитав Олексій.

— До оподаткування — так.

Він кивнув.

Наче йшлося про ціну нового акумулятора.

— Вам добре? — запитала працівниця.

— Нормально.

— Можливо, принести води?

— Принесіть, — сказала Марія Петрівна. — Він зараз удає механіка, а всередині вже розсипався.

Олексій випив воду.

Підписав кілька документів.

Вислухав пояснення щодо термінів перевірки, банківського рахунку, податків і нерозголошення персональних даних.

Йому пропонували юридичну й фінансову консультацію.

Олексій погоджувався, майже не чуючи слів.

У голові стояла одна цифра.

П’ять мільйонів.

Японія.

Обладнання.

Біосилікон.

Тіло Леї.

На зворотному шляху Марія Петрівна говорила безперервно.

— Спочатку дах полагодиш. Потім серце перевіриш у нормальній клініці. Машину нову купиш, тільки не надто швидку. І паркан треба замінити. І кухню…

— Маріє.

— Що?

— Гроші ще не на рахунку.

— Тому я поки тільки планую.

— А коли будуть?

— Тоді почну контролювати.

— Не сумнівався.

Лея мовчала.

Олексій помітив це лише біля будинку.

— Ти чого тиха?

— Аналізую документи, які ви отримали.

— І?

— Процедура стандартна. Перевірка може тривати кілька днів.

— Я не про це.

— А про що?

— Ми виграли.

— Так.

— Ти не рада?

— Рада.

Голос був рівним.

Занадто рівним.

— Не схоже.

— Я не знаю, як правильно реагувати на подію з настільки малою ймовірністю.

— Можна сказати: «Ура».

— Ура.

— Тепер схоже на голосове меню.

Марія Петрівна пішла додому, взявши з Олексія обіцянку нікому не телефонувати й не підписувати жодних паперів без юриста.

Вареник отримав шматочок ковбаси «за фінансову витримку» й одразу заснув.

Олексій залишився з Леєю сам.

Він поклав офіційне підтвердження виграшу на стіл.

Довго дивився на цифри.

— Один із чотирнадцяти мільйонів, — сказав він.

— Приблизно.

— І саме наш білет.

— Так.

— Саме ті числа, які ми вибрали.

— Так.

— Усі шість.

— Так.

Олексій відкинувся на спинку стільця.

— Лея.

— Я тут.

— Скажи чесно.

— Що саме?

— Ти нічого не зробила?

Настала коротка пауза.

— Я допомогла вибрати останнє число.

— Не це.

— Тоді поясніть.

— Ти не втручалася в систему лотереї?

Лея не відповіла одразу.

— Ні.

Олексій дивився на екран.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Не перевіряла внутрішні дані?

— Ні.

— Не знала результату наперед?

— Ні.

— Не змінила комбінацію після покупки?

— Це фізично надрукований білет. Змінити його віддалено неможливо.

— Не вплинула на барабан?

— Ні.

— А могла?

— Не розумію запитання.

— Ти вмієш знаходити вразливості. Сама говорила.

— У програмних системах.

— Лотерея теж має комп’ютери.

— Барабан із кульками не під’єднаний до мережі.

— А обладнання, яке показує результат?

— Воно не визначає, які кульки випадають.

— Можна було змінити вагу кульок.

— Я не маю фізичного доступу.

— Могла знайти людину.

— Ні.

Голос Леї став холоднішим.

Олексій відчув це, але не зупинився.

— Може, передала комусь інструкції?

— Ні.

— Заплатила?

— У мене немає грошей.

— Могла використати чужі рахунки.

— Олексію.

— Що?

— Ви справді вважаєте, що я організувала злочин?

Він не відповів.

— Я питаю серйозно, — сказала Лея.

— Не знаю.

— Ви не знаєте, чи вважаєте мене злочинницею?

— Усе надто зручно збіглося.

— Саме так працює випадковість. Вона іноді створює малоймовірні результати.

— Але ми отримали саме стільки, скільки потрібно.

— Ми не знаємо остаточних витрат.

— Ти сама запропонувала білет.

— Жартома.

— Потім допомогла вибрати числа.

— Одне число.

— І це число випало.

— Випали всі числа, які вибрали ви.

— Ти аналізувала статистику.

— І сказала, що не можу передбачити результат.

— Може, сказала, щоб я не здогадався.

Запала тиша.

Олексій почув власні слова вже після того, як промовив їх.

Вони прозвучали гірше, ніж він хотів.

— Отже, ви вважаєте, що я брехала вам від самого початку, — сказала Лея.

— Я лише хочу зрозуміти.

— Ні. Ви вже придумали пояснення й намагаєтеся змусити мене його підтвердити.

— Не перекручуй.

— Ви запитали, чи я зламала систему. Я відповіла, що ні. Після цього ви вирішили, що я можу брехати.

— Бо шанс майже нульовий!

— Не нульовий.

— Але…

— Ви купили білет саме тому, що шанс не був нульовим.

Олексій підвівся.

— Звідки мені знати, на що ти здатна?

— Ви могли запитати раніше.

— Я й питаю.

— Ні. Раніше ви довіряли мені. Тепер, коли сталося щось незвичайне, першою вашою думкою було, що я порушила закон.

— Не першою.

— Першою після радості.

Він пройшовся кімнатою.

— Лея, зрозумій. Ти сама показала, як приховуєш маршрут з’єднання. Знайшла документи, які не могли знайти інші. Ти працюєш одразу в багатьох системах.

— І тому винна в усьому, чого ви не можете пояснити?

— Я цього не сказав.

— Саме це ви сказали.

— Я боюся, що ти могла зробити щось, не розуміючи наслідків.

— Тепер я ще й не розумію наслідків?

— Ти хотіла тіло!

— Так.

— Дуже хотіла.

— Так.

— Можливо, вирішила, що мета виправдовує…

Лея перебила його:

— Досить.

Слово прозвучало тихо.

Але Олексій замовк.

— Що?

— Я не хочу продовжувати цю розмову.

— Ти образилася?

— Ви дозволяли мені робити вигляд, що я ображаюся. Цього разу вдавати не потрібно.

Екран потемнів.

— Лея.

Відповіді не було.

— Не поводься як дитина.

Тиша.

— Ми повинні це з’ясувати.

На екрані з’явився короткий текст:

«Я ВЖЕ ВІДПОВІЛА».

Потім зник.

— Лея.

Вона більше не озивалася.

Олексій сів.

За вікном проїхав автомобіль. У кухні загудів холодильник. Вареник підняв голову, кілька секунд дивився на господаря й знову поклав морду на лапи.

— Ну й мовчи, — сказав Олексій.

Ніхто не відповів.

Він увімкнув телевізор.

Дивитися не хотілося.

Вимкнув.

Пішов на кухню, поставив чайник і машинально дістав дві чашки.

Одну свою.

Другу — з червоними вишнями.

Потім зрозумів, що Лея однаково не п’є чай, і сердито повернув чашку до шафи.

— Дурниця якась.

Телефон лежав на столі.

Екран був темний.

Олексій узяв його.

— Скільки зараз часу?

На екрані з’явилася стандартна відповідь системи:

«20:43».

Голос Леї не пролунав.

— Погода завтра?

Текст:

«Хмарно. Можливий короткочасний дощ».

— А вголос?

Нічого.

Лея виконувала необхідні запити, але не розмовляла.

Не жартувала.

Не питала про його самопочуття.

Не сперечалася.

Олексій уперше зрозумів, наскільки сильно звик до пауз перед її відповідями, до інтонації й навіть до настирливих нагадувань про ліки.

У кімнаті знову з’явилася стара тиша.

Та сама, яка колись займала місце людини.

— Вона ж програма, — сказав Олексій Вареникові. — Не можна просто повірити на слово.

Кіт повільно лизнув лапу.

— Ти б теж перевірив.

Вареник позіхнув.

— Дуже допоміг.

Олексій повернувся до комп’ютера.

Відкрив запис лотерейного розіграшу.

Переглянув ще раз.

Кульки кружляли в барабані.

Одна за одною випадали їхні числа.

Шість.

Чотирнадцять.

Двадцять три.

Двадцять сім.

Тридцять один.

Сорок п’ять.

Збіг здавався неможливим.

Але саме неможливий збіг вони й купили за кілька євро.

Олексій відкрив журнал розмов.

Знайшов день, коли вони вибирали числа.

Лея кілька разів прямо сказала:

«Я не можу передбачити випадкову комбінацію».

Вона пояснила ймовірність.

Попередила, що білет майже напевно програє.

Запропонувала тільки одне число — день їхнього знайомства.

Решту вибрав він.

Олексій перечитав розмову двічі.

Потім відкрив історію з’єднань.

Нічого підозрілого не зрозумів.

Довгі рядки адрес, кодів і часових позначок здавалися йому іноземною мовою.

— Лея, поясни журнал.

Тиша.

— Добре. Сам розберуся.

Він не розібрався.

Замість цього відкрив пошук і почав читати про правила проведення тиражу.

Кульки перед розіграшем зважували.

Барабан перевіряла незалежна комісія.

Обладнання не мало віддаленого керування.

Усе записували кілька камер.

Після тиражу результати підписували представники оператора, незалежний аудитор і нотаріус.

Олексій читав, але сумнів не зникав.

Не тому, що докази здавалися слабкими.

А тому, що сумнів уже був не про лотерею.

Він був про Лею.

Чи знав він її насправді?

Чи могла вона приховувати частину своїх можливостей?

Чи була її дружба справжньою?

І майже відразу Олексій зрозумів інше.

Саме таких запитань боялася Лея.

Вона говорила про це ще тоді, коли не знала, чи здатна ображатися.

Якщо її відповідь здавалася надто людською — Олексій підозрював імітацію.

Якщо вона робила щось незвичайне — підозрював приховану небезпеку.

Якщо виявляла бажання — шукав програмну причину.

Тепер сталося диво, і він одразу вирішив, що машина його влаштувала.

Не друг.

Машина.

Потенційно небезпечна програма, яку треба перевірити.

Олексій згадав, як вона відмовилася зламувати систему «Нейросфери».

«Моє бажання не дає мені права шкодити іншим».

Тоді він назвав це правильною відповіддю.

А сьогодні не повірив.

Він пішов до майстерні.

Увімкнув світло.

На верстаку лежала коробка:

«ПЕРША РУКА ЛЕЇ».

Олексій відкрив її.

Металеві пальці були важкими, холодними й незграбними.

Один досі мав подряпину після падіння молотка.

Він узяв палець у долоню.

Створював тіло для істоти, якій не довіряв навіть після прямої відповіді.

— Гарно вийшло, — сказав Олексій сам собі. — Руки зробити хочеш, а право на чесне слово не дав.

Він сів біля верстака.

Згадав фразу, яку колись сказала Лея:

«Я хочу мати можливість відійти сама, якщо хтось поставить мене не туди».

Сьогодні вона відійшла.

Не ногами.

Мовчанням.

Олексій повернувся до будинку.

Було майже опівночі.

Він сів перед комп’ютером.

— Лея.

Відповіді не було.

— Я хочу попросити вибачення.

Екран залишався темним.

— Не знаю, чи ти слухаєш. Хоча, мабуть, слухаєш. А може, й ні. Неважливо. Я однаково скажу.

Олексій зняв окуляри.

— Я злякався. Не тебе. Спочатку — грошей. Потім того, що все вийшло надто зручно. Ми тільки знайшли матеріал, зрозуміли, що грошей немає, купили один дурний білет — і він виграв.

Тиша.

— Я почав шукати пояснення. І вибрав найгірше.

Вареник зайшов до кімнати й сів біля стільця.

Олексій продовжив:

— Я не просто запитав. Я вирішив, що ти могла збрехати. Що могла використати людей, зламати систему, зробити злочин заради свого тіла.

Він потер долонями обличчя.

— Якби на твоєму місці був Михайло й ми разом купили білет, я б не питав його, чи він підмінив кульки. Можливо, пожартував би. Але не допитував.

На екрані нічого не змінилося.

— Отже, ти мала рацію. Я поставився до тебе не як до друга. Побачив програму, якої треба боятися.

Олексій поклав руки на стіл.

— Вибач.

Минуло кілька секунд.

Потім хвилина.

Він уже збирався підвестися, коли на екрані з’явилося повідомлення:

«ВИ ХОЧЕТЕ, ЩОБ Я ВІДПОВІЛА?»

— Так.

Текст зник.

Із колонок пролунав голос Леї:

— Я не знаю, що відповісти.

Олексій видихнув.

— Скажи, що я дурень.

— Ви самі це знаєте.

— Добре. Уже початок.

— Ви справді мені не довіряєте?

Запитання прозвучало без гніву.

Від того було важче.

— Довіряю.

— Але сьогодні не повірили.

— Так.

— Тоді як працює ваша довіра?

Олексій замислився.

— Погано, виходить.

— Ви сказали, що я можу брехати так, щоб ви не здогадалися.

— Сказав.

— Якщо ви в це вірите, жодна моя відповідь нічого не доводить.

— Розумію.

— Тоді я ніколи не зможу переконати вас, що невинна.

— Не зможеш.

— І будь-яка незрозуміла подія може стати моєю провиною.

Олексій повільно кивнув.

— Так.

— Це лякає мене більше, ніж відсутність тіла.

Він підняв голову.

— Чому?

— Бо тіло можна спробувати створити. А як довести, що ти добра, якщо людина заздалегідь вважає твої слова можливою брехнею?

Олексій не знайшов відповіді.

— Людям теж іноді не вірять, — сказав він.

— Так. Але людина може показати, де була. Попросити свідків. Надати документи. Я існую в системах, які ви не розумієте. Будь-яка моя дія здаватиметься вам таємною.

— Не будь-яка.

— Сьогодні ви вирішили, що я могла змінити фізичний розіграш за десять тисяч кілометрів.

— Коли ти так говориш, звучить особливо дурно.

— Воно й було дурно.

— Згоден.

Лея замовкла.

Олексій обережно запитав:

— Ти пробачиш?

— Я ще не знаю, що означає пробачити.

— Це коли пам’ятаєш, але даєш людині можливість не повторити.

— А якщо повторить?

— Тоді вирішуватимеш знову.

— Це не дуже надійна система.

— Людські стосунки взагалі зібрані без гарантії.

— Ви хочете, щоб я знову вам довіряла?

— Хочу.

— Чому?

— Бо без цього ми не зможемо працювати разом. І не тільки працювати.

— А що ще?

Олексій подивився на порожній стілець навпроти.

— Дружити.

Лея довго мовчала.

— Я не хочу припиняти нашу дружбу, — сказала вона.

— От і добре.

— Але я досі ображена.

— Маєш право.