ЧАСТИНА ІІІ

Теплий бутерброд від тітки

Тітка Європа, хоч і не дуже зраділа моєму приходу, все ж не викинула бідного родича з порога.

Навпаки — простягнула мені ключі від чудового автобуса. Довжелезного, блискучого, теплого, майже казкового після тієї фури, холодного металу, собак і радянського кордону. А ще дала теплий бутерброд.

Щоправда, за мої ж гроші.

Але тоді це вже були дрібниці. Тієї миті той бутерброд здавався мені не просто хлібом із салямі. То було перше європейське причастя свободою. І нехай у ньому був штучний сир, дешевенька салямі й кетчуп, який намагався втекти з усіх боків, — я їв його так, ніби тримав у руках доказ: я живий.

Я вижив.

А може, навіть переміг.

Автобус рушив м’яко, без гуркоту, без крику водія, без запаху солярки в салоні й без того вічного нашого: “Передайте за проїзд!”

Я сидів біля вікна і не міг зрозуміти, що не так. Потім дійшло: ніхто не сварився.

Ніхто не кричав:

— Зупиніть тут!

— Тут не зупинка!

— А мені треба!

Ніхто не ліз через голови з торбою картоплі. Ніхто не притискав до грудей банку з огірками, ніби то була державна таємниця. Ніхто не верещав:

— Обережно, у мене яйця!

І ніхто ззаду не відповідав:

— Та то ж не колоди, холєра!

Я згадав наші старі ПАЗики, які стрибали на ямах так, що люди за один рейс устигали посваритися, помиритися, обговорити владу, сусідів, чужих дітей, ціни на базарі й похорон далекої родички, якої половина автобуса в очі не бачила, але всі знали, що “добра була жінка”.

А тут — тиша.

Чисті вікна. М’які сидіння. Люди сидять спокійно, кожен у своєму світі. Ніхто не пахне самогоном, рибою чи мокрими валянками. Ніхто не просить водія “підкинути до повороту”. Ніхто не пояснює всьому салону, що “раніше люди були людяніші”.

Європа.

Я доїв свій євробутерброд, витер пальці об серветку й відкинувся на спинку сидіння. Тіло нарешті почало розуміти, що його зараз не кусатимуть собаки, не витягуватимуть із-під тенту і не питатимуть, куди це воно зібралося без дозволу.

Було тепло.

Занадто тепло після всього пережитого.

І я заснув.

Уперше за два дні.

Сон був важкий, уривчастий. Мені снилися то доньки біля вікна, то Шерхан із гарячим диханням біля самого обличчя, то фура, яка їде без кінця, а я лежу між залізом і не можу поворухнутися. Потім снився дім. Мала сварила кота, дружина щось прасувала, мама ходила кухнею. Усе було так близько, що я навіть уві сні простягнув руку.

І прокинувся.

Переді мною був чужий автобус, чужі люди і чужа мова, яка час від часу долітала з передніх сидінь, ніби хтось сипав на підлогу жменю дрібних камінців.

Я знову намацав внутрішню кишеню куртки.

Папірець був там.

Маленький клаптик із номером телефону. Перед від’їздом знайомий знайомого записав мені його швидко, майже урочисто:

— Подзвониш. Він добра людина. Допоможе.

У нас тоді всі були “добрі люди”, якщо треба було когось комусь передати. Добра людина в Польщі. Добра людина в Німеччині. Добра людина в Іспанії. Добра людина, яка знає ще одну добру людину, а та вже точно щось придумає.

Я вірив.

Бо більше вірити не було в що.

Уся моя надія вмістилася в кількох цифрах, написаних на папірці. Я перевіряв його знову й знову. Намацував крізь підкладку, ніби то був не номер телефону, а оберіг. Ладанка від доньки гріла душу, а той папірець мав гріти життя.

Я їхав не на прогулянку.

Я їхав заробляти.

На навчання доньок. На туфлі дружині. На нормальне життя. Колись Голубков із телевізора казав це так упевнено, що ми сміялися. А тепер мені було не до сміху. У моїй кишені лежав план бідняка: номер телефону, трохи грошей і впертість, яка вже стільки разів рятувала мене від розвалу.

Автобус прибув точно за розкладом.

Європа й тут не підвела: якщо написано, що приїде о десятій, то він і приїхав о десятій. У нас би ще довго пояснювали, що водій заїхав до кума, дорогу перемело, начальник козел, автобус старий, а ви, громадяни, самі винні, бо багато хочете.

Я вийшов на вокзалі.

Когось зустрічали. Хтось обіймався, сміявся, цілувався, махав руками. Хтось тягнув валізи впевнено, ніби точно знав, де його дім, робота, ліжко й вечеря.

А я стояв із торбою на плечі.

Ніхто мене не чекав.

Ніхто не сказав: “Ну що, приїхав?”

Ніхто не обійняв.

І навіть “hola, qué tal” не прозвучало, бо, видно, Європа ще не знала, що я вже прибув і потребую негайної уваги.

Я поправив сумку й пішов до виходу з вокзалу такою ходою, ніби виріс на цих вулицях. Армія навчила: якщо не знаєш, що робити, іди впевнено. Паніка — ворог. Обличчя — спокійне. Очі — уважні. Серце хай собі б’ється, йому можна.

Назовні мене зустрів чужий світ.

Світлі вітрини. Чистий тротуар. Пальми, які виглядали так, ніби втекли з листівки. Люди говорили швидко, красиво, незрозуміло. Машини зупинялися там, де мали зупинятися. Ніхто не біг через дорогу з криком: “Та я встигну!” — і це теж трохи насторожувало.

Я озирнувся.

Мені потрібен був телефон.

З фільмів я знав: у Європі мають бути телефонні будки. З дротом, із важкою трубкою, можливо навіть із таким диском, який треба крутити пальцем, як колесо долі. І справді — біля стіни стояла вона.

Телефонна будка.

Чиста. Ціла. Наче чекала саме мене.

Я зайшов усередину, дістав папірець, розгладив його пальцями. Кинув монету. Набрав номер.

Гудки пішли рівні, байдужі.

Раз.

Другий.

Третій.

Ніхто не відповів.

Я поклав слухавку. Постояв. Подивився на папірець. Може, помилився цифрою? Набрав ще раз.

Знову гудки.

І знову — порожнеча.

Я вийшов із будки, сів на тверду вокзальну лавку й вирішив почекати. Може, людина на роботі. Може, в магазині. Може, спить. Може, душ приймає. Може, добра людина просто дуже зайнята доброю справою.

Минуло пів години.

Я подзвонив ще раз.

Потім ще.

І ще.

За дві години той номер не відповів жодного разу.

Ні з першого разу.

Ні з п’ятого.

Ні з десятого.

І, як потім виявилося, не відповів він мені впродовж наступних двадцяти років.

Оце була стабільність. Не гірша за європейський розклад автобусів.

Я сидів на лавці, а в голові поволі починав дзвеніти якийсь металевий холод. Ніби обруч стискав скроні. Ще зранку в мене був план. Простий, ясний, майже геніальний: приїхати, подзвонити, мене зустрінуть, поселять, підкажуть роботу, і я почну нове життя.

А тепер план лежав у мене на долоні маленьким папірцем із мертвим номером.

Я почувався космонавтом, якого відірвало від корабля.

Корабель ще десь поруч. Видно світло. Видно люк. Видно, куди треба повернутися. Але троса вже нема.

І тоді я сказав собі: добре. Треба зрозуміти, де в Європи перед, і йти в той бік.

З фільмів я знав ще одне: таксисти знають усе.

У кожному місті світу таксист — це не просто водій. Це довідкове бюро, психолог, митник, політик, філософ і трохи шахрай, якщо клієнт дуже розгублений. А я був саме такий клієнт — свіжий, теплий, без мови й без адреси. Мрія будь-якого таксиста.

Біля вокзалу стояло кілька машин. Я підійшов до першої.

Таксист був парубок років сорока. Засмаглий, круглолиций, усміхнений так широко, ніби ми з ним були брати, які не бачилися з дитинства. Очі блищали. У них відбивалися пальми, вокзал і, здається, трохи пива.

Він щось сказав.

Швидко. Радісно. Дуже багато.

Я відповів набором слів, які знав іспанською:

— Trabajo… vivienda… alquiler… comida…

Робота. Житло. Оренда. Їжа.

Ось і вся моя дипломатія.

Таксист слухав уважно. Нахиляв голову то в один бік, то в інший, як розумний вівчар, якому пояснюють складну, але важливу команду. Я навіть зрадів: розуміє!

Потім він заговорив.

І я зрозумів, що не розумію нічого.

Слова сипалися з його вуст рясно, гаряче, співуче. Жестів було ще більше, ніж слів. Він махав руками, малював у повітрі якісь кола, дороги, будинки, море, може, паелью. На губах у нього трималися крихти картоплі фрі, а весь він пах так, ніби щойно святкував маленьку перемогу над тверезістю.

— Trabajo, — повторив я вперто.

— Sí, sí, amigo! — зрадів він і знову видав цілу промову.

Я вловив тільки “amigo”.

Це було приємно. У чужій країні, коли тебе назвали другом, навіть якщо потім повезуть невідомо куди, вже якось тепліше.

— Vivienda, — сказав я.

— Ah! Vivienda! Claro, claro!

Він закивав так енергійно, ніби саме цього й чекав усе життя.

Ми ще кілька хвилин обмінювалися звуками, жестами й надіями. Я показував на себе, на сумку, на вокзал, на небо, ніби прошу в Бога перекладача. Він показував на таксі, на дорогу і знову на таксі.

Нарешті відчинив дверцята й чемно кивнув на сидіння.

І все стало ясно без слів.

Він повезе мене кудись.

А “кудись” у той момент було значно краще, ніж “нікуди”.

Я сів.

Дверцята зачинилися м’яко, майже урочисто. Таксист усміхнувся мені в дзеркало, увімкнув музику, і машина рушила від вокзалу в місто, яке ще не знало мого імені.

Я теж не знав його правил.

Але вже їхав назустріч їм.