ТАМ,ДЕ НАС НЕМА

ЧАСТИНА ІІ

ШЕРХАН

У машині було тепло.

Після морозу, снігу й того прощання біля під’їзду це тепло здавалося майже чужим. Я сидів, притиснувши сумку до ніг, і дивився у вікно. Фари різали зимову темряву, вихоплювали з неї дорожні знаки, засніжені узбіччя, чорні стовбури дерев і білу стрічку траси, що тягнулася попереду невідомо куди.

Машина легко похитувалася на снігових хвилях, наче не їхала, а пливла.

Сніжинки летіли просто в лобове скло, спалахували в світлі фар і зникали. За вікнами дрімали дерева, закутані в іній, мов старі люди в білі кожухи. Усе довкола було тихе, завмерле, насторожене. Наче сама ніч знала, що ми не просто їдемо дорогою, а тікаємо з одного життя в інше.

Я озирнувся назад.

Вогні мого міста танули в темряві. Там залишалися дім, дружина, доньки, мама, знайомі сходи, запах хліба в під’їзді, моє ліжко, моя чашка, моє місце за столом. Усе, що ще вчора було звичайним, раптом стало дорогим до болю.

Я не знав, чи побачу це знову.

Ніч минала уривками. Дорожні знаки, темрява, коротка дрімота, різке пробудження. Мені весь час здавалося, що я ще вдома. Що зараз розплющу очі, почую, як на кухні дзвенить ложка в чашці, як менша донька свариться з котом, а дружина тихо ходить кімнатою, намагаючись нікого не розбудити.

Але щоразу переді мною знову була дорога.

Порожня, чорна, чужа.

Ближче до ранку попереду виринула межа.

Не просто шлагбаум, не просто будка, не просто прикордонники в кожухах. Ні. То була риска, яку провела сама доля: тут закінчується те, що було, а там починається те, чого ти ще не знаєш.

Над дорогою стояли великі літери:

СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК.

Матінка-Батьківщина, видно, любила мене так міцно, що відпускати не поспішала. Документи наші були не зовсім такі, як треба. Точніше, як казали бувалі люди, “майже готові”. А “майже готові” на кордоні — це те саме, що майже сухий сірник під дощем.

Їхати напряму було небезпечно.

Нас було двоє. Ми з попутником скидалися на школярів, які вирішили втекти з уроку. Тільки урок був не з математики, а з виживання.

Удвох було трохи легше боятися.

Може, тому я раптом згадав дитинство: як ми тікали від сторожа з колгоспного саду, стрибали через рів, губили яблука за пазухою і реготали, захекавшись від страху й радості. Тоді за нами міг бігти хіба дід із палицею. А тепер — держава, кордон і собаки.

Сміятися вже не хотілося.

На стоянці стояла велика фура. Темна, висока, з натягнутим тентом. Біля кабіни курив водій — чоловік із таким обличчям, ніби бачив у житті все і давно навчився нічому не дивуватися.

До нього підійшов наш знайомий. Сказав кілька слів. Водій глянув на нас, потім на дорогу, потім знову на нас.

— Залазьте, — коротко кинув він.

Без питань. Без моралі. Без зайвих слів.

Ми прослизнули під тент.

У кузові було набито залізом: балки, пакунки металу, якісь важкі конструкції, холодні, слизькі, незручні. Деручись поміж ними, я відчував, як щось рве мені куртку, як балка впирається в груди, як нога ковзає по сталевій підлозі. Мороз одразу вчепився за пальці.

— Тихіше, — прошепотів попутник.

— Та я й так не танцюю, — буркнув я.

Сумка заважала страшенно. У якийсь момент я подумав: нащо було набирати стільки речей? Я ж ніби в теплі краї їду, а не на Колиму. Хоча, якщо глянути на прикордонників, то вони, здається, саме на Колиму й збиралися: валянки, кожухи, автомати за плечима.

Ми втиснулися між залізом і завмерли.

Двигун фури заревів.

Разом із ним загупало моє серце.

Пахло соляркою, холодним металом і страхом. Усього якихось сто метрів до свободи, а здавалося — ціле життя. Я лежав, притиснувшись до крижаного заліза, і думав тільки про одне: аби не почали доглядати кузов.

Фура повільно рушила.

Потім сповільнилася.

Зупинилася.

Почулися голоси. Чоботи заскрипіли по снігу й гравію. Хтось щось сказав водієві. Той відповів спокійно, навіть ліниво. Мабуть, умів говорити так, щоб люди вірили.

А тоді я почув собак.

Спершу один гавкіт. Потім другий. Ближче. Зліше.

Вівчарки кинулися до фури. Лапи загупали по землі, потім по борту. Тент здригнувся. Одна собака, здається, стрибнула так високо, що її морда майже вперлася в брезент біля моєї голови.

Я перестав дихати.

Серце билося так голосно, що я був певен: його чують усі — водій, прикордонники, собаки, Москва, Кремль і, мабуть, сам генеральний секретар.

Собака гарчала. Нюхала. Дряпала тент.

— Шерхан, фу! — гаркнув військовий.

Шерхан не хотів “фу”.

Він рвався до кузова так, ніби саме там лежала головна справа його собачого життя. Я подумав: якщо його пустять усередину, місця для нас чотирьох там точно не вистачить. Я був певен,що Шерхан буде проти.

Клацнула пряжка.

Тент піднявся.

У щілину просунулася голова прикордонника. У місячному світлі було видно його шапку, комір кожуха і червоний від морозу ніс. Він ковзнув поглядом по залізу. Недбало. Швидко. Так дивляться туди, де нічого цікавого бути не повинно.

Я втиснувся в метал так, що, здавалося, сам став залізякою.

Секунда.

Друга.

Третя.

— Та то щур, — кинув він напарникові. — Шерхан їх ненавидить.

Тент опустився.

Я ледь ворухнув губами:

— Сам ти щур…

Попутник поруч чи то здригнувся, чи то тихо пирхнув. Я не зрозумів. Може, йому теж стало смішно. А може, то в нього нерви вже здавали.

Фура знову смикнулася вперед.

Повільно.

Ще трохи.

Ще.

Собачий гавкіт почав віддалятися. Голоси стихли. Двигун ревів рівно, важко, впевнено. І раптом я зрозумів: ми їдемо.

Ми пройшли.

Кордон залишився позаду.

Я ще довго не рухався. Боявся повірити. Потім повільно видихнув — так глибоко, ніби весь цей час тримав у грудях не повітря, а цілу країну.

Метал під боком був твердий, холодний, незручний. Але в ту мить він здавався мені м’якшим за найкраще ліжко.

У голові самі собою спливли рядки старого шансону:

«Мы бежали с тобою одинокой тропою,
опасаясь погони злых сибирских собак…»

Я тихо усміхнувся.

От тільки в пыснях усе звучить красиво. А в житті ти лежиш під тентом між залізом, із порваною курткою, закляклими пальцями і таким страхом у животі, що потім ще довго не можеш згадувати собак без холоду в спині.

Та все одно я вже був по той бік.

Позаду залишився не просто кордон. Позаду залишилася частина мене самого — той чоловік, який ще вчора мав дім, роботу, звичний двір і світло у вікні.

Попереду була чужина.

Я не знав, що вона мені дасть. Не знав, що забере. Не знав, ким я стану там, за межею.

Але тоді, лежачи на холодному залізі, я вперше подумав: якщо вже вирвався, то мушу витримати.

Бо ця втеча мала стати не кінцем, а початком дороги назад.

До них.

До дому.

До світла у вікні.